№1 ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ КУРСУ «ВСТУП ДО МОВОЗНАВСТВА».

ОСНОВНІ РОЗДІЛИ
ЛІНГВІСТИКИ(КОНКРЕТНЕ,ЗАГАЛЬНЕ І ЧАСТКОВЕ,ТЕОРЕТИЧНЕ І
ПРАКТИЧНЕ,ОПИСОВЕ І ІСТОРИЧНЕ)

Вступ до мовознавства – початковий курс загального мовознавства. Він містить основні відомості із
загального мовознавства без яких неможливо вивчати жодну лінгвістичну дисципліну, і посідає важливе
місце в системі підготовки філологів. Це теоретичний фундамент усіх інших мовознавчих дисциплін,
оскільки ознайомлює з основами теорії мови, розвиває вміння осмислено підходити до мовних явищ і дає
лінгвістичні поняття, необхідні для вивчення будь-якої лінгвістичної дисципліни.

Мовознавство – наука про природну людську мову загалом і про всі мови світу. Мовознавство
поділяється на конкретне (часткове) і загальне. Загальне поділяється на – власне загальне і теоретичне.

Конкретне мовознавство вивчає окремі мови , або групи споріднених мов,може бути синхронічним і
діахронічним.

Загальне – вивчає загальні особливості мови як людського засобу спілкування, структуру, закономірності

функціонування всіх мов світу. Установлює загальні закони будови, розвитку мов на базі вивчення
окремих мов.Вивчає та формулює мовні універсалії.

Між конкретним і загальним мовознавством існує тісний зв’язок : усе нове відкрите при вивчені окремих
мов з часом входить до теорії загального мовознавства і навпаки.

Теоретичне мовознавство – з’ясовує сутність і природу мови, її будову і організацію, функціонування,

розвиток. Вивчає мову як явище

Прикладне мовознавство – вирішення завдань практичного використання мови. (Розробка методики

вивчення нової мови)

Мовознавство описове –це знання язикових фактів, як з області "живого" і взагалі усно відтвореної
мови, так і з області мови літературного, "писаного". Обмежується описом однієї мови, але може
виділяти всередині нього різні язикові підсистеми й вивчати відносини подібностей і розходжень між
ними.

Мовознавство історичне –це область лінгвістики, присвячена насамперед спорідненню мов, що

розуміється генетично.

№2 СИНРОНІЯ І ДІАХРОНІЯ.ПРОБЛЕМИ ЗАГАЛЬНОГО МОВОЗНАВСТВА.МІСЦЕ

ЛІНГВІСТИКИ В СИСТЕМІ НАУК.ЗВ’ЯЗОК МОВОНАВСТВА З ІНИМИ НАУКАМИ.

Існує два підходи до вивчення мови: на певному часовому зрізі, і вивчення мови в її історичному
розвитку. Тому використовують два поняття: синхронія і діахронія.

Синхронія – стан мови в певний момент її розвитку ( горизонтальна вісь)

Оскільки у функціонуванні мови виокремлюють синхронічний аспект, існує описове мовознавство.

Сучасний стан мови є типовим прикладом синхронії. Для чого? Створення описових граматик різних
мов, нормативних словників, розробки алфавітів для безписемних мов.

Діахронія – історичний розвиток мови ( вертикальна вісь)

Історичне мовознавство – вивчення мови у часі (діахронічний підхід)

Варто зазначити, що кожне мовне явище має свою історію і своє місце в системі мови. Тому для повного
вивчення мови важливий і діахронічний і синхронічний підхід.

Проблеми заг.мовознавства:

1) природа і сутність мови

2) структура мови

3) походження мови та закономірності розвитку мов

4) виникнення й розвиток письма;

5) класифікація мов світу за походженням і за будовою;

6) шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;

7) зв'язок мовознавства з іншими науками.

Зв'язок мовознавства з гуманітарними науками

Мовознавство, особливо загальне, найбільше пов'язане з філософією. Філософія — це база, на якій

розвивається мовознавство; вона вказує шляхи розв'язання основних мовознавчих проблем. Жодна
лінгвістична теорія не може обійти питання про відображення людським мисленням довкілля та про
відношення мислення до мови. І це цілком закономірно, бо мислення здійснюється переважно за
допомогою мови і дослідити характер мислення можна тільки через мову. Такі кардинальні проблеми
загального мовознавства, як зв'язок мови і мислення, взаємовідношення між мовою і суспільством,
знаковість,мовні універсали, методи і методики лінгвістичного дослідження не можуть бути розв'язані
без філософії. Мовознавство збагачує філософію новими фактами, що ілюструють філософські
положення.

Оскільки мовознавство належить до суспільних наук, то має тісні зв'язки з гуманітарними науками:
історією, логікою, соціологією, етнографією, археологією, літературознавством.Зв'язок мовознавства з
історією, як і з іншими науками, є обопільним. З одного боку, мовознавство допомагає історії,
проливаючи світло на певні історичні факти, з іншого — використовує свідчення історії для пояснення
суто мовних явищ. Наприклад, той факт, що назви тварин мають спільну етимологію в більшості
індоєвропейських мов, а назви рослин — різну, навів на думку, що індоєвропейці спочатку займалися
скотарством, а вже пізніше, коли розселилися на великі території,і в них почали диференціюватися мови,
стали обробляти землю і вирощувати зернові та інші культури.

Зв'язок мовознавства з природничими науками

Із природничих наук мовознавство пов'язане з біологією, анатомією, фізіологією, психологією,

медициною, географією, семіотикою, фізикою, математикою, кібернетикою, інформатикою. Зв'язки
мовознавства з біологією,особливо гіпотезою вроджених мовних структур. Анатомічні знання потрібні
мовознавцеві для вивчення будови і функціонування мовного апарату людини, без знань фізіології
неможливо пояснити не тільки творення і сприйняття звуків,а взагалі породження і сприйняття мовлення.
Багато семантичних процесів пояснюються законами асоціації, бо зв'язок предмета з його назвою має
психічний характер. Зв'язки мовознавства з медициною. Медики використовують мовні факти для
діагностики захворювань, а мовознавці користуються медичними даними для прогнозування мовленнєвої
поведінки. Виникла нейролінгвістика -- наука, яка на основі лінгвістичних даних вивчає функції і зони
центральної нервової системи, пов'язані з мовою Зв'язок мовознавства з географією полягає у
встановленні давніх місць поселень певного народу .Семіотика -- наука про загальні властивості знаків і
знакових систем - мовознавству дає нові погляди на мову й методи її дослідження. Вона вивчає мову в
одному ряду з іншими знаковими системами.Зв'язок мовознавства з фізикою, а саме з акустикою,
найпомітніший у вивченні звуків. Такі характеристики звуків, як висота, сила, тривалість, тембр є власне
фізичними. Мовознавство є тією гуманітарною наукою, яка першою стала використовувати математичні
методи для дослідження свого об'єкта - і для одержання, і для оформлення (запису) своїх результатів.
Зв'язки мовознавства з кібернетикою - наукою, яка математично обґрунтовує закони, що керують діями
живих організмів і роботів. Зв'язок з інформатикою, вивчає проблеми передавання, приймання,
зберігання, перетворення і обчислення інформації, її власний об'єкт - функціонування інформації в
системах «людина -- людина» і «людина -- машина -- людина». Водночас одним із об'єктів вивчення
теорії інформації є мова як засіб зберігання, переробки і видачі інформації.

№4 ОСНОВНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ

СВІТУ:ГЕНЕАЛОГІЧНА,МОРФОЛОГІЧНА,ФУНКЦІОНАЛЬНА ТА АРЕАЛЬНА

Генеалогічна класифікація- класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості. Цей
принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних
відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом
диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою. генеалогічна класифікація мов
існує у вигляді єдиної схеми для кожної окр. родини й інколи схематично зображується у вигляді
генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Морфологічна класифікація — типологічна класифікація мов світу на основі принципів морфологічної

будови слів. Найбільш поширеною є морфологічна класифікація мов.Це пояснюється тим, що
морфологічна система є найбільш усталеним шаром мови,а також тим, що кількість морфологічних типів
мов обмежена і вони мають стабільний набір ознак, які піддаються систематизації і класифікації.
Морфологічна класифікація основана на протиставленні коренів і афіксів у будові слова. Відповідно до
цієї класифікації усі мови поділяються на: кореневі (аморфні, ізолюючі),аглютинативні, флективні
(фузійні)та полісинтетичні (багатоскладові).

Функціональна класифікація є багатомірною.Заснована на дослідженні функцій і сфер використання

мов (культурна, дипломатична, мова освіти та ін.)Вона враховує три основних розподіли:

1) зв'язок мови з народом, до якого він належить,

2) функції, які мова виконує в суспільстві,

3) поширеність мови за межами основної етнічної області.

Ареальної класифікацією називається їх розподіл на певні класи на підставі загальних ознак, які
виникають у них в результаті тривалих контактів народів, які розмовляють цими мовами. Відмінною
особливістю ареальної класифікації мов є те, що вона поширюється не на всі мови світу, а лише на мови
окремих регіонів, або ареалів, в той час як генеалогічна і типологічна класифікації охоплюють всі мови
світу. Об'єднання мов, які виділяються при ареальної класифікації, завжди розташовуються "в межах
єдиного географічного простору.
Угруповання мов, які виділяються при ареальної класифікації, називаються мовними
спілками(балканський мовний союз). Це такі об'єднання мов, які поширені на певній території і мають
загальні мовні риси, що сформувалися в результаті тривалих контактів народів, які розмовляють на
відповідних мовах.

№3 КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ.БАГАТСТВО ТА РІЗНОМАНІТНІСТЬ МОВ СВІТУ.МОВИ

НАТУРАЛЬНІ І ШТУЧНІ,ЖИВІ І МЕРТВІ.НАЙБІЛЬШ ПОШИРЕНІ МОВИ СВІТУ.

Наукове дослідження і опис мов передбачає їх класифікацію, під якою розуміється розподіл мов по
певних угруповань (класах, групах, підгрупах і т.д.) на підставі різних диференціальних ознак. За
визначенням В. А. Виноградова, класифікація мов - це "розподіл мов світу за певними таксономическим
(тобто класифікаційними. - В. Н.) рубриками відповідно до принципів, що випливають із загальної мети
дослідження, і на основі певних ознак" .В основу класифікації мов можуть бути покладені різні ознаки, а
саме: походження мов, їх генетичну спорідненість (генеалогічна класифікація); типологія мов, типи
мовних одиниць (типологічна класифікація); приналежність до того чи іншого мовного ареалу, тієї чи
іншої ареальної спільності (ареальная класифікація).У лінгвістичній літературі зазвичай розглядаються
перші дві класифікації мов - генеалогічна і типологічна, рідше звертається увага на останню.

Багатство мов .Джерелами багатства мовлення є лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні,

стилістичні ресурси мови, складені мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови,
збагачені розвитком суспільства. Що рідше повторюються в індивідуальному мовному просторі одні й ті
ж лексичні одиниці та їх комбінації, то багатше і різноманітніше таке мовлення. Цього можна досягти
шляхом:

а) засвоєння активного запасу загальнонародного словника літературної мови;

б) стилістично обгрунтованого використання різноманітних структур словосполучень і речень;

в) творчого налрацювання професійно орієнтованих лексичних одиниць;

г) постійної спонукації власного мислення щодо оновлення засобів спілкування;

ґ) активізації пізнавальної діяльності мовця, спрямованої на нагромадження одиниць (терміни та їх

дефініції) лексико-семан-тичного рівня.

Багатство лексики - це і багатство значень. Багатство мови твориться не лише кількісним його складом,
але й якісним - глибоким знанням синонімічного потенціалу мови.

Різноманітність мов - використання різних мовних засобів для вираження однієї і тієї ж думки.

Живі мови – ті, що використовуються в сучасному повсякденному усному спілкуванні представниками

принаймні одного етносу.

Мертві мови – мови, що вийшли з активного вжитку і відомі з писемних пам’яток або записів того часу,
коли ці мови були живими. Мова стає мертвою також в тому випадку, коли вона еволюціює і
розвивається в іншу мову або навіть в групу мов. Прикладом такої мови є латинська мова — мертва мова,
але є предком сучасних романських мов. Іноді мертва мова може знову стати живою (відродження мови),
як, наприклад, сталося з івритом.
В деяких випадках мертва мова продовжує використовуватися з науковою і релігійною метою. Таким
чином використовуються мови — санскрит, латина,

Природні(натуральні) мови - це історично сформовані в суспільством звукові мови, а потім і графічні

інформаційні знакові системи. Вони виникли для закріплення і передачі накопиченої інформації в
процесі спілкування між людьми. Природні мови не завжди вдається використовувати в процесі
наукового пізнання в силу таких їх особливостей, як:

1) багатозначність - багато слів і мовні вирази природної мови в залежності від контексту приймають
різні значення, що пов'язано з омонімією, наприклад слова "світ", "коса", "рукав" і ін .;

2) некомпозіційність, тобто відсутність в природній мові правил, за допомогою яких поза контекстом
можна було б визначити точне значення складного висловлювання, хоча значення всіх вхідних в нього
слів відомі. Наприклад, фраза "Він довго сідав на коня зі зламаною ногою" може бути витлумачена
двояко: а) нога була зламана у вершника; б) нога була зламана у коня;

3) самозастосованості, тобто коли вираження можуть говорити самі про себе. Наприклад, "Я брешу".

Штучні (наукові) мови створюються спеціально для вирішення певних завдань пізнання. Вони з'явилися
як формалізовані мови науки - математики, фізики, хімії, програмування. Штучні мови створюються
через багато причин: наприклад, щоб спростити спілкування між людьми (міжнародні мови), щоб додати
реалізму вигаданому світу чи з інших естетичних міркувань (вигадані мови), для лінгвістичних
експериментів чи для мовних ігор. Також до штучних мов належать спеціалізовані знакові системи для
запису необхідної інформації в певних галузях науки і техніки, наприклад, мови програмування.

Найбільш поширеними мовами світу є:англійська,французька,китайська,іспанська,німецька,арабська

№5 ГЕНЕАЛОГІЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ МОВ.МАТЕРІАЛЬНА СПІЛЬНІСТЬ КОРЕНІВ ТА

АФІКСІВ.ПОНЯТТЯ ПРО ПОРІВНЯЛЬНО-ІСТОРИЧНИЙ МЕТОД.

Генеалогічна класифікація мов- Класифікація мов, в основу якої покладено принцип їх спорідненості.
Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних
відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом
диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою. Диференціація мов є наслідком
різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних. кордонів, етнічних
змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в
одиниці вищої ієрархії — надродини. Генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для
кожної окр. родини й інколи схематично зображується у вигляді генеалогічного дерева, але реальні
відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема. Сучасна генеалогічна класифікація
мов у різних її варіантах визнає існування від кількох десятків до 200 мовних родин.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає: 1) у

встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних
форм; 2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку ; 3) у встановленні
закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

Порівняльно-іст.метод- це система науково-дослідницьких прийомів, які використовують при вивченні

мов з мотою відтворення незафіксованих у писемних пам’ятках мовних одиниць. Мета – відкриття
законів, за якими розвивались споріднені мови у минулому. За його допомогою можна відродити не
фіксовані мовні одиниці. На основі порвняльно-історичного методу створено історичні і порівняльно-
історичні граматики мов і етимологічні словники. Виникнення порівняльно-історичного мовознавства
пов’язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці 18 ст. На той час в природничих
науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле
та визначати ієрархію його частин.

Матеріальна спільність коренів та афіксів

Корінь – основна єдинообов’язкова для кожного слова морфема, що є носієм ідеї лексичного значення,
повторюється у всіх граматичних формах і всіх спорідненим із ним словах.

Афікс – морфема, що носієм додаткового свотвірного або граматичного значення і належить до

факультативних (не обов’язкових) у слові. Ознаки афіксів:афікси не існують поза словом;значення афікса
розкривається лише на тлі начення кореня; значення афіксів абстрактніше, ніж значення коренів;афікси
конкретизують семантику кореня (читець, читач);афікси закріплені за певною частиною мови;афікси
поділяються на прості і складні (виникли завдяки об’єднанню двох сусідніх афіксів; внаслідок
словотворення);склад афіксів змінюється упродовж історичного розвитку. Одні з них зливаються з
кореневими морфемами. Таким чином, афіксальні і кореневі морфеми мають різні функції, різне місце у
слові, але в єдності вони формують слово і його семантичну структуру. Корінь – це структурно-
семантична база кожного слова, ядерний компонент його морфемної будови; Найчастіше корінь
поєднується з афіксами, але є й кореневі безафіксні слова. Афікси приєднуються до кореня у певній
послідовності, набуваючи значень тільки в його контексті. На відміну від афіксів, корінь бере участь у
творенні різних частин мови.

Мовна сім'я — група мов, пов'язаних походженням від єдиної спільної мови (батьківської), тобто прото-
мови

Мовна група

група схожих мов, що мають спільне походження і разом з іншими мовними групами входить до мовної
сім’ї

Генеалогі́чна класифіка́ція мов — класифікація мов, в основу якої покладено принцип їхньої

спорідненості. Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і
лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови
виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-
основою

Термін індоєвропейські мови був уперше запроваджений англійським дослідником Томасом

Юнгом в 1813 році. Іноді індоєвропейські мови називалися «арійськими», підсім'я індоєвропейських мов
включає нуристанську гілку та індоіранські мови.

Алтайські мови — макросім'я мов, яка включає мікроалтайську сім'ю: тюркські

мови, монгольські, тунгусо-маньчжурські. Поширена в Азії та Східній Європі

Ура́льські мови — мовна сім'я, яка включає в себе близькі між собою мови двох гілок — фіно-
угорські та самодійські мови.

Афразі́йські мо́ви — мови, що належать до афразійської сім'ї чи макросім'ї мов. До складу афразійських

мов входять: семітські мови, берберські мови; чадські мови ; кушитські мови; давньоєгипетська мова
7. Індоєвропейська мовна сім'я

снує 7 груп живих індоєвропейських мов:

 індійські мови;  іранські мови; слов'янська група; група балтійських мов; групи германських мов;
романська група мов; кельтська група мов

Ареали: Індія, Пакистан, Україна, Росія, Білорусь, Литва, Німеччина, Нідерланди, Люксембург, Африка і
т.д.

8.

Типологічна класифікація мов — класифікація мов світу на основі виявлення подібностей і відмінностей,
що притаманні мовній будові як найважливіші властивості мови, але які не залежать від генетичної
спорідненості мов.

Кореневі (ізолюючі) мови — мови, які не мають афіксів і граматичні значення виражають способом
прилягання одних слів до інших або за допомогою службових слів[1]. До ізолюючих мов належать
більшість мов Південно-Східної Азії, китайська, японська, в'єтнамська та ін.

У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми: корені й афікси. Слова таких мов являють собою
морфологічно неоформлені одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.

Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська.

Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами,
порядком слів.

До аглютинативних мов належать тюркські й фінно-угорські мови

У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах
у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного
граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних
мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.

Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія -єй у формі слова
(від) людей передає і значення множини, і значення родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у
турецькій мові, яка має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з перелічених
граматичних значень існує окремий афікс: -лар- — суфікс множини (і тільки множини), -дай — суфікс
родового відмінка (без вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі всіх тих
граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються
кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан (від людей), де адам —
людина, -лар- — суфікс множини, -дай — суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до
кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка — суфікс -дай (адам-оан).

Флективні мови — мови, у яких у вираженні граматичних значень провідну роль відіграє флексія
(закінчення)[1]. До флективних мов належать індоєвропейські та семіто-хатські. Українська мова
належить до синтетичного типу флективних мов.

До флективних мов належать індоєвропейські та семі-то-хамітські.

На відміну від аглюнативних мов, де афікси (приклейки) є однозначними, стандартними і механічно
приєднуються до повних слів, у флективних мовах закінчення є багатозначним (у слові стола закінчення -
а має три значення: чоловічий рід, однина, родовий відмінок), не стандартним (значення родового
відмінка можуть виражатися й іншими закінченнями; вод-и, земл-і, стол-ів, сімей), приєднується до
основи, яка зазвичай без флексії не вживається (земля, чорний, звемо), і органічно зливається з основою,
утворюючи єдиний сплав, внаслідок чого на стику морфем можуть відбуватися різні зміни (рука, руці;
робити - роблю; киянин - кияни). Формальне взаємопроникнення контактуючих морфем, яке призводить
до стирання меж між ними, називають фузією (від лат. "сплавлення"). Звідси друга назва флективних мов
- фузійні.

Аналіти́чні мо́ви (грец. ἀνάλυσις — роз'єднання) — тип мов, у яких зв'язки між самостійними словами
виражаються не зміною закінчень або звуків у коренях, а за допомогою порядку слів у реченні та
службових частин мови (прийменників, часток, артиклів) тощо. Класифікація належить Вільгельму
Гумбольдту та Августу Вільгельму Шлегелю. До аналітичних мов належать: германські мови,
французька, новоперська, болгарська, та інші.

В аналітичних мовах чергування морфем у межах словоформи зберігається в системі відмінювання і

частково відміни. Наприклад, у французькій мові je parle — «я говорю», але nous parlons — «ми
говоримо», в англійській мові I work — «я працюю», але I worked — «я працював». У синтетичних мовах
поширені і аналітичні конструкції. В процесі історичного розвитку мов в аналітичних мовах
утворюються нові флективні форми, а в синтетичних мовах флективні форми витісняються аналітичними
конструкціями.

Поділ мов на аналітичні та синтетичні ґрунтується на тій або іншій домінантній мовній тенденції,
характерній для морфологічної структури словоформи. Форми аналітичних мов зустрічаються
паралельно з формами синтетичних мов ще в старолатинській, староіндійській та інших мовах.

Полісинтетичні мови, інша назва — Інкорпоративні — мови, в яких різні частини висловлення у вигляді
аморфних слів основ об'єднані в єдині складні комплекси, сукупність яких оформляється службовими
елементами[1]; різновид синтетичних мов, у яких усі граматичні значення передаються в складі слова,
для якого характерне послідовне приєднання відповідних морфем. До полісинтетичних мов належать
чукотсько-камчатські, ескімосько-алеутські, абхазько-адигські та багато індіанських мов.

10.Діале́кт (грец. διαλέγομαι, dialegomai «розмовляти, спілкуватись, вести розмову один з одним» звідки
διάλεκτος — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей) — різновид мови, що
вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною
спільністю.

Відтак, розрізняють територіальний і соціальний різновиди діалектів. Найчастіше поняття діалект

уживають у значенні територіального діалекту, натомість на означення соціального діалекту уживають
терміни соціолект або жаргон, арґо, сленг, просторіччя як різновиди соціодіалектів. Територіальний
діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом
спілкування людей, об'єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури,
історично-культурних традицій, самосвідомості.

Койне - функціональний тип мови, який використовується в якості основного засобу повсякденного
спілкування з широким діапазоном комунікативних сфер в умовах регулярних соціальних контактів між
носіями різних діалектів або мов.
Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими
ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю.
Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.
Це мова, яка складалася на території держави впродовж століть.

Крео́льські мо́ви — мови, що сформувалися на базі піджинів і стали рідними (першими) для певної
спільноти їх носіїв.

Процес формування піджину (піджинізація) проходить в умовах ситуативно обмежених контактів носіїв
мови-джерела з носіями інших не схожих на неї мов. Піджин може стати рідною мовою для деякого
етносу, розширюючи при цьому свої комунікативні функції, ускладнюючи структуру, перетворюючись
на «нормальну» мову. Процес перетворення піджину на креольську мову називають креолізацією.

Креольські мови поширені в Африці, Азії, Америці і Океанії (25-30 млн мовців).

Наприклад, на базі англомовних піджинів сформувалися креольські мови джагватаак (Ямайка), сранан-
тонго (Суринам), сарамакка і джука (Суринам), гаянська креольська мова (Гаяна), кріо (Сьєрра-Леоне,
Гамбія та Екваторіальна Гвінея), ток-пісін (Папуа Нова Гвінея), , сингліш (Сінгапур) креольські мови
Соломонових Островів, Тринідаду і Тобаго та ін.; на французькій основі — креольські мови Гаїті,
Маврикію, Сейшельських островів, Гваделупи, Мартиніки, Гренади тощо; на іспанській основі —
пап'яменто (острови Аруба, Бонайре, Кюрасао), замбоангеньйо, кавітеньйо, тернатеньйо (Філіппіни)
тощо; на португальській основі — креольські мови Гвінеї-Бісау та Кабо-Верде, Сенегалу та ін.

В Африці та Океанії існують мови, частково подібні за своєю структурою до креольських мов, але
сформовані у процесі взаємодії між автохтонними мовами, без піджинізації, наприклад санго (ЦАР),
кітуба (Заїр, на базі мови кіконго), хірі-моту (Папуа Нова Гвінея, на базі мови моту) та ін.

Пі́джин (англ. pidgin, МФА: ['piʤin]) — загальна назва мов, які виникли в екстремальній ситуації
міжетнічних контактів при гострій необхідності досягти взаєморозуміння. Для виникнення піджину, як
правило, необхідно дві чи більше мов.

Прикладом піджину на слов'янській основі може виступити руссенорськ.

Піджин, який стає рідною мовою лінгвістичної спільноти називається креольською мовою.

11. Мова - це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень,
яка служить для називання предметів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування,
обміну думками і формування думок.

Мова - явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування - людське
суспільство. Це феномен людської цивілізації. Зв'язок мови й суспільства обопільний. Вона - одна з
головних ланок ланцюга "суспільна свідомість - праця - мова", що робить людину власне людиною. Мова
- найважливіше знаряддя соціалізації людини. Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що
вона щодня спілкується, пристосовується до свого оточення, зміцнює суспільні зв'язки, взаємодіє зі
суспільними групами.

Мова - засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та естетичного освоєння світу,

нагромадження і збереження людського досвіду, а також умова подальшого поступу усього людства.
Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є "найдосконалішим,
незамінним засобом етнічної (національної) єдності" (В. Чапленко), "найголовнішим і найміцнішим
цементом, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю" (І. Огієнко). У ній
виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність. Мова - найважливіша
ознака нації і засіб репрезентації її у світі.

Формою існування мови є мовлення-конкретний, практичний вияв мови, "мова в дії*", реалізація мови у
різних сферах життєдіяльності.

Щоб осягнути роль мови в суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі і для
кожного окремого носія мови. Узагальнити їх можна як функції спілкування, повідомлення і впливу.

Комунікативна функція

Мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми.

Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Вона є важливою для кожної людини, для
існування суспільства і для життя самої мови.

Усе життя людини-це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування,
стосунки з іншими людьми - життєва доконечна потреба, а водночас і найбільша розкіш, яка дає щастя.
Неможливість спілкуватися означає важку і гнітючу самотність.

Досліджуючи закони спілкування, психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються у

сім кіл спілкування, перше з яких - це сім'я, де вона народилася, а найширше, сьоме, - спілкування зі
світом (цьому сьогодні сприяють розвинені інформаційні технології). Поміж ними - стосунки між
друзями, партнерами, колегами, "службовими людьми", земляками. У кожному з цих кіл людина формує
свою мовну поведінку. Професійне спілкування - одна з важливих ланок цього ланцюга.

Мова - засіб обміну інформацією у всіх суспільно важливих сферах комунікації: політиці, науці, у галузі
економіки, виробництві і діловій сфері, в освіті, культурі та ін. Обслуговуючи потреби суспільства у
забезпеченні інформаційних процесів, мова утверджує свою пол і-функціональність, повнокровність і
силу. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується, стає мертвою.

Мова - це універсальний засіб спілкування. Описи усіх можливих знакових систем, які спроможні
передати інформацію, лише доводять, що це "роди мов", - мова зору, слуху, дотику. "Без розуміння мови
немає мови взагалі"1. Невербальна комунікація є похідною від мовної комунікації, бо всі можливі знаки і
сигнали нам щось "промовляють".

Мислетворча функція

Мова - засіб людського мислення: творення, оформлення і вираження думки.

Мова - це,дійсність думки", "тіло думки". Вона не є відображенням світогляду, який склався, а
діяльністю, що його становить. Мислити - означає оперувати мовним матеріалом, словами, реченнями.
Без цього органічного зв'язку мовлення і пізнавальна діяльність людини неможливі. Мислення - це
внутрішнє мовлення.

Кожний момент діяльності зумовлюється думкою і її носієм - мовою.

Номінативна функція
Мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усього навколишнього світу, реальних та
ірреальних сутностей. Цей процес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу.

Попри однаковість реалій, кожна нація бачить світ по-різному. Українська мова-це самобутня мовна
картина світу української нації. Порівняймо: українське слово лікарня пов'язане зі словами лікувати, ліки,
тоді як російське больница асоціюється зі словами болеть, боль; українське шанувальник має зв'язок зі
словами шанувати, пошана, а російське поклонник - зі словами поклоняться, поклонение. Разом з іншими
факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації.
В основі українського менталітету закладена "природа світовідчуття, оригінальна цивілізаційна
рефлексія на навколишній світ"2. Омовлені загальнолюдські поняття існують поряд із національно
вагомою лексикою з мовного і соціально-культурного простору саме української нації, напр.: лани
широкополі, садок вишневий, дівчина як калина, доля стелиться рушниками, чорнобривці посіяла мати,
День злуки, тридцятикіло-метрова зона відчуження, скнилівська трагедія, Помаранчева революція та ін.

Пізнавальна функція

Мова - засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду.

У пізнанні нового, раніше не відомого мова є обов'язковим чинником. "Роль думки і мови в пізнанні світу
нагадує прокладання тунелю: думка у мовній формі вгризається в породу невідомого і застигає у вигляді
кріплень, без яких тунель обвалився б"3.

Мова - енциклопедія людського досвіду усіх попередніх поколінь.

Думки, виражені за допомогою мови, збереглися на камені і глиняній табличці, на пергаменті і папері.
"Вся людська культура й цивілізація нерозривно зв'язані з цим величезним сховищем людських знань і
досвіду, що їх нагромаджено за весь час існування людства як суму знань видатних людей усіх
поколінь"4. Вивчаючи інші мови, ми пізнаємо інший світ, іншу культуру і збагачуємо свій досвід і
знання.

Оскільки мова є суспільним явищем, то вона перебуває в тісному зв'язку із суспільством. Цей зв'язок є
обопільним. З одного боку, мова створюється і розвивається суспільством, з іншого - без мови не було б
суспільства. Суспільство обслуговують, крім мови, й інші явища - наука, техніка, ідеологія, культура,
релігія тощо, однак мова виокремлюється із усіх інших суспільних явищ, бо вона обслуговує всі без
винятку сторони життя й діяльності людини. Якщо, скажімо, ідеологія обслуговує певні суспільні класи,
релігія - окремі групи людей, то мова - всі сфери соціуму як функціонального організму. Навіть трудова
діяльність не могла б здійснюватися без мови.

Розвиток і функціонування мови значною мірою зумовлені станом суспільства. Так, зокрема, в мові
відображається соціальна диференціація суспільства (класова, професійна, статева). На стан мови
впливають демографічні процеси (зміни в чисельності населення, у співвідношенні жителів міста й села,
міграційні процеси тощо), рівень загальної освіти народу, розвиток науки, створення державності тощо.
Суспільство також може свідомо впливати на розвиток мови. Свідомий уплив суспільства на мову
(цілеспрямовані урядові заходи) називають мовною політикою.

Мовна політика стосується і нормалізації літературної мови - вироблення та впровадження усних і

писемних мовних норм (орфоепічних, орфографічних, у сфері слововживання), усталення термінології
тощо.
Проблема взаємовідношення мови і суспільства охоплює й такі питання, як мова й народ; мова й особа
(індивід); мова й класи та інші соціальні групи людей; мова, базис і надбудова.

Мова - загальнонародне явище. Народ - творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в
мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас
Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови. Однак він створив не більше
десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий,
синє мундирний тощо). Отже, навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити
приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує.

12. Мова – суто людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини і є системою
знаків для передавання, приймання і використання інформації. Мова (зовнішня і внутрішня) – це спосіб
існування мислення. Людська мова, на відміну від мови знакової взаємодії тварин, оперує поняттями.

Мовлення – це акт вживання людиною мови для спілкування.

Мовне спілкування між людьми завжди здійснюється якоюсь мовою і підкоряється її законам. Ці закони
визначають лад мовного спілкування, їхнє порушення утруднює спілкування.

Функції мови: емоційно-виразна, впливу, повідомлення.

Мова людини виконує емоційно-виразну функцію, що відмінна від неосмисленої виразної реакції
тварини. Виразний компонент людської мови несе семантичний зміст і сприяє більш повній і глибокій
передачі думки. Емоційно-виразна функція дозволяє передавати ставлення людини, яка передає
інформацію, до того, що повідомляється.

Функція впливу людської мови полягає в її здатності спонукати інших людей до дії. Сила такого впливу
залежить від змісту і виразності мови. Найбільш наочно функція впливу мови виявляється в наказі,
вимозі, проханні, що зобов’язують або спонукують співрозмовника зробити певний вчинок.

Функція повідомлення є проявом основного призначення мови – передавати інформацію. Вона полягає в
передачі думок, виражених словами, фразами, невербальними засобами, іншим людям. Завдяки мові
люди сприймають і усвідомлюють інформацію, що повідомляється їм. Функція повідомлення яскраво
виражається в таких формах мови, як пояснення, виклад, роз’яснення.

Процес обміну думками здійснюється у виді усного і письмового мовлення.

Усне мовлення – звучне мовлення, яке сприймається людиною на слух. Воно поділяється на діалогічне та
монологічне.

Діалогічне мовлення – мовлення між двома або кількома співрозмовниками.

Монологічне мовлення – це таке мовлення, коли говорить одна особа, а решта слухає, сприймає її
промову.

Письмове мовлення – це особливий вид мовлення, що дає змогу спілкуватися з відсутніми

співрозмовниками.

Усне та письмове мовлення, які можуть набувати форми діалогу чи монологу, є зовнішнім мовленням.
Внутрішнє мовлення – людина користується ним, коли розмірковує про щось подумки, планує свої дії, не
виловлюючись вголос і не записуючи на папері, не контактуючи з людьми.

13.

Мова як знакова система

У світі існують різноманітні системи знаків, які служать для передачі інформації. Серед них, наприклад,
дорожні знаки, морська сигналізація прапорцями, воєнні сигнали, азбука Морзе, знаки ввічливості,
математичні, хімічні, топографічні та інші знаки. Різні системи знаків вивчає особлива наука - семіотика
(від гр. semeion "знак").

Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет, який е представником іншого предмета і

використовується для отримання, зберігання і передачі інформації.

Як бачимо, основними ознаками знака є матеріальність (його можна бачити, чути, тобто сприймати
органами чуттів), використання його для позначення чогось, що перебуває поза ним, інформативність.

Структура мови

Мова є системою. Система - це сукупність взаємопов'язаних і взаємозумовлених елементів. Якщо з

системи вилучити якийсь елемент, вона не зможе функціонувати або її функціонування буде недостатньо
ефективним. Уявіть собі, що з нашої мови зник звук [б]. У такому випадку слова, які мають цей звук,
довелося б вимовляти без нього або замість нього вживати найближчий за звучанням до нього звук [п],
що призвело б до непорозумінь.

Кожна система має свою структуру. Структура - це спосіб організації системи, її внутрішня будова. Так,
зокрема, мова має чотирирівневу (чотириярусну) будову. Найнижчим рівнем є фонологічний, далі йде
морфологічний, відтак лексико-семантичний, і найвищим рівнем є синтаксичний. Кожен рівень має свою
одиницю: фонологічний - фонему, морфологічний - морфему, лексико-семантичний - лексему (слово),
синтаксичний - речення. Усі названі рівні становлять собою окремі системи і вивчаються окремими
лінгвістичними науками: фонологічний - фонологією, морфологічний - морфологією, лексико-
семантичний - лексикологією і синтаксичний - синтаксисом.

Основні одиниці мови і їх функції

До основних одиниць мови, які виділяються в лінгвістиці і психолінгвістики, відносяться: фонема,

морфема, слово, пропозицію і текст.

Фонема - це звук мови, який виступає в його смислоразлічітельную функції, що дозволяє розрізняти
одне слово від інших слів.

Найбільш яскраво смислоразлічітельную функція фонем виявляється в односкладових словах-паронімів,

що відрізняються одним звуком (фонемой), наприклад: цибуля - сук - сік - сон і т. Д. Морфема є
поєднанням звуків (фонем), що володіє певним, т. Н. «Граматичним» значенням. Це «значення» морфеми
також проявляється тільки в складі слова, а таку назву воно отримало тому, що воно нерозривно
пов'язане з основними граматичними функціями морфем. У лінгвістиці морфеми класифікуються по-
різному.

Морфеми виконують в мові (при його використанні в мовної діяльності) ряд важнешіхх функцій:
§ Слово являє собою лексичну одиницю мови (лексему), що володіє деяким числом значень.

Пропозиція представляє собою поєднання слів, в закінченому вигляді передає будь-яку думку.
Відмінними ознаками пропозиції є: смислова і інтонаційна завершеність, а також структурність
(наявність граматичної структури).

Текст визначається в лінгвістиці як макроедініци мови. Текст являє собою поєднання кількох пропозицій,
у відносно розгорнутому вигляді розкриває ту чи іншу тему.

Рі́вні мо́вної структ́ури — складові частини, автономні механізми мовної системи. Кваліфікуються як
підсистеми, що становлять систему мови. Кожен рівень має свій тип одиниць, свою сферу мовного
простору і своє функціональне навантаження.

14.

Походження і розвиток мови

В античні часи (V-IV ст. до н.е.) проблема походження мови порушувалася в межах філософських
дискусій про сутність мови. Представники школи Платона вважали, що назви предметам даються не
довільно, а відповідно до їх природи, що свідчить про природний характер мови і, відповідно,
закономірну біологічну зумовленість її виникнення. Представники школи Демокріта стверджували, що
назви зовсім не пов'язані з природою речей, що жоден предмет не потребує її. Назви предметів потрібні
тільки людям для передавання думки про предмети іншим і тому встановлюються за умовною
домовленістю. Це є свідченням того, що й мова виникла свідомо, за домовленістю.

У XVII-XIX ст. з'явилося кілька гіпотез походження мови - звуконаслідувальна, звукосимволічна,

вигукова, соціального договору, трудових вигуків, жестів та ін.

Звуконаслідувальна гіпотеза.

Звукосимволічна гіпотеза.

Вигукова гіпотеза (емоційна, довільних вигуків).

Гіпотеза соціального договору.

Гіпотеза трудових вигуків.

Гіпотеза жестів.

Гіпотеза походження мови Ф. Енгельса.

Гіпотезу божественного (космічного, інопланетного) походження мови підтверджує і теорія моногенезу

мов, до якої останнім часом схиляється все більше мовознавців.

Теорію моногенезу підтримував український мовознавець О. Мельничук (1921-1997), а нині її пропагує

київський мовознавець Ю. Мосенкіс.

Теорія полігенезу (від гр. poly "багато" і genesis "народження, походження") - протилежний моногенезові
погляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей
погляд зараз вважається менш імовірним.
15.

ФОНЕТИКА

ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ ФОНЕТИКИ

Фонетика - це розділ мовознавства, в якому вивчається звукова система мовлення.

Отже, предметом вивчення фонетики є звуки мовлення: їх природа, сполучуваність, закономірні зміни
звуків у мовному потоці та їх зумовленість.

Завдання фонетики - вивчити загальні закономірності творення звуків, їх класифікацію,

схарактеризувати звукові зміни, визначити інші фонетичні одиниці - склад і наголос.

Розділи фонетики

Звуки мови можна вивчати в різних наукових зрізах. Тому фонетику розмежовують на окремі фонетичні
розділи.

Щодо часу виділяють:

історичну (діахронічну) фонетику , що вивчає становлення й розвиток фонологічної мовної системи

описову (синхронічну) фонетику , яка досліджує стан фонологічної системи на певному етапі, як
правило, на сучасному.

Стосовно мов виокремлюють:

загальну фонетику, яка аналізує загальні особливості звукового боку мови

конкретну фонетику, що фіксує звуковий бік окремої мови

зіставну фонетику, яка описує звукові особливості однієї мови порівняно з іншою чи іншими.

Що стосується системи вияву мови, кажуть про:

фонетику літературної мови (є галуззю вивчення літературної мови)

діалектну фонетику, що досліджує звуковий бік діалектної мови (є галуззю діалектології)

фоностилістику, яка вивчає звуковий бік стилістично навантаженого мовлення. (Є галуззю

лінговстилістики)

16) Звуки мови, три аспекти її вивчення. Акустичні властивості звуків мови.

Вивчають звуки мовлення у трьох аспектах: фізичному, фізіологічному і лінгвістичному.

Ф і з u ч н u й (акустичний) аспект звука виявляється у його звучанні, завдяки якому мовлення може
передаватися і сприйматися. Зважаючи на фізичну природу звука, його визначають як коливання
пружного середовища (повітря).

Фізіологічний (біологічний) аспект включає репродуктивний компонент (творення звуків апаратом

мовлення) і перцептивний компонент (сприймання звуків слуховим апаратом).
Лінгвістичний (соціальний, функціональний, мовний аспект полягає у розгляді звуків з точки зору їх
функціонального навантаження. Цей аспект звука (фонему) вивчає фонологія. Оскільки фізіологічний
аспект дослідження звуків має два вияви — репродуктивний (артикуляційний) і перцептивний, деякі
мовознавці розрізняють акустичну, артикуляційну і перцептивну фонетику.

Особливості звуків вивчаються акустикою. В акустиці розглядаються властивості хвильових рухів, шо

залежать від характеристик джерела коливань, і ті відчуття, що виникають у людини, яка сприймає той
чи інший звук. У фізичному аспекті кожному звукові людської мови властиві такі п ’ять ознак: висота,
сит, довгота, чистота, тембр.

17. Фізіологічний аспект вивчення звуків мови.

Кожен звук, який ми вимовляємо, є не тільки фізичним, а й фізіологічним явищем, причому

фізіологічний аспект звуків важливіший за фізичний, оскільки пов'язаний з безпосереднім творенням
звуків мовлення.

Органи мовлення складаються з органів дихання й органів, які безпосередньо беруть участь у творенні
звуків. Умовно можна виділити три "поверхи" мовленнєвого апарату - нижній, середній і верхній.

До нижнього належить апарат дихання - легені, бронхи, трахея та діафрагма. їх функція - накопичувати й
видихати необхідний для творення звуків повітряний струмінь.

Середній поверх - гортань. Гортань - це своєрідна трубка, яка складається з персневидного та

розміщеного над ним щитовидного хрящів (виступ щитовидного хряща у чоловіків називають адамовим
яблуком, або кадиком) і двох рухомих пірамідальних хрящів.

Верхній поверх - надставна порожнина (її ще називають надставною трубою), до якої належать
порожнини глотки (фаринкс), рота і носа. Це резонатор, де творяться обертони і резонаторні тони та
шуми, тобто конкретні звуки.

Артикуляція (мовознавство) — дії органів мови до відтворення членороздільних звуків (фонем), з яких
оформлюються значимі слова.

Артикуляційна база мовлення — сукупність артикуляційних навичок, потрібних для правильного

вимовляння звуків тієї чи іншої мови.

18. Функціональний аспект вивчення звуків мови

Функціональний аспект у вивченні звуків є найважливішим. Для того щоб вивчити функції звуків, їх
необхідно зіставити і протиставити в конкретних словах. Протиставлення в мовознавстві називають
опозицією. Опозиції бувають релевантні (від англ. relevant "доречний, до діла"), тобто здатні служити для
розрізнювання слів і морфем, і нерелевантні, які не здатні виконувати таку функцію. Так, скажімо,
опозиція [а] — [и] — [у] в українській мові є релевантною, бо вона розрізняє значення слів дам, дим, дум.

Функцію розрізнення виконує фонема. Лінгвістичний (функціональний) аспект у вивченні звуків Фонема
— мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих одиниць
— морфем і слів.

19.Голосні та приголосні звуки

Голосни́й звук, голосі́вка — звуки мови, що утворюються при вільному проходженні видихуваного
повітря через ротову порожнину, тобто мають вільну артикуляцію . У гортані внаслідок ритмічного
коливання напружених зв’язок утворюється голос певного тону.

Голосні звуки акустично найбільш виразні під наголосом, у зв’язку з чим склад голосних фонем
визначається насамперед у наголошеній позиції. Найбільш незалежним є вживання голосних у ролі
окремих слів (усі, крім и) і на абсолютному початку слова (хоч це буває порівняно рідко), внаслідок чого
маємо нові слова: Оля – Уля – Еля – Аля, Іра – ура – ера. Ці ж фонеми можуть виступати після м’яких
приголосних: люк – ляк.

Визначальна роль у творенні голосних української мови належить язику. З його рухом змінює свою
форму ротова порожнина, відкритість якої – обов’язкова умова творення голосних. Розмикання і
змикання ротової порожнини здійснює нижня щелепа, яка, відходячи від верхньої на різну відстань,
утворює з нею різний кут. Робота нижньої щелепи пов’язана з рухом язика, який може займати у ротовій
порожнині положення по горизонталі (тоді виділяють голосні п е р е д н ь о г о і з а д н ь о г о р я д і в) і
по вертикалі (розрізняють голосні в и с о к о г о, с е р е д н ь о г о, с е р е д н ь о-в и с о к о г о (в и с о к о-
с е р е д н ь о г о), н и з ь к о г о п і д н я т т я (п і д н е с е н н я). Ще один активний мовний орган при
творенні голосних – губи. У зв’язку з цим виокремлюють о г у б л е н і (ла б і а л і з о в а н і) і н е о г у б л
е н і (н е л а б і а л і з о в а н і) звуки.

Отже, голосні в сучасній українській літературній мові мало піддаються впливові фонетичних умов, за
винятком е, и, о, які в ненаголошених складах частково змінюють артикуляцію і звучання. Взаємне
пристосування суміжних голосних дістало назву акомодація.

Приголосний звук, шелесті́вка[1] — звук, що твориться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму.

При його вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натрапляє на
різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.

В українській мові є 32 приголосні фонеми.

Вони становлять в українській мові кількісно велику групу — 32: |б|, |п|, |в|, |м|, |ф|, |ж|, |ч|, |ш|, |дˆж|, |ґ|, |к|.
|г|, |д|, |д΄|, |т|, |т΄|, |з|, |з΄|, |с|, |с΄|, |ц|, |ц΄|, |дˆз|, | дˆз΄|, |л|, |л΄|, |н|, |н΄|, |р|, |р΄|, |й|. Це основні алофони (головні
вияви). Вони виконують перш за все смислорозрізнювальну функцію: дим – тим – зим – цим – ним – Рим
– чим; кута – кутя, рос – Рось, булка – булька. Сильною позицією для приголосних (найбільш незалежне
вживання) є позиція перед голосними заднього ряду (порядок, рука) або в кінці слова (пліт, плід).

В українській мові є 4 типи подовжених приголосних, що утворюються: 1) внаслідок збігу двох

однакових приголосних на межі морфем, типу оббити, письменник, розрісся; 2) як результат історичної
фонетичної зміни (прогресивної дисиміляції): життя, знання, Запоріжжя; 3) фонетичні зміни у живому
мовленні (регресивна асиміляція у вимові): ґратчастий [ґрач:áстий], квітчастий [кв’іч:áстий]; 4) у деяких
словах іншомовного походження : тонна, ванна, нетто.

20. Класифікація голосних.

Голосни́й звук, голосівка — звук, що вимовляється за участю голосу й має вільну артикуляцію
(творення):/а/, /о/, /у/, /е/. /и/, /і/. Голосні поділяються на голосні переднього, середнього та заднього рядів
і низького, середнього та високого піднесення. Залежно від положення язика голосні характеризуються за
місцем артикуляції і ступенем підняття язика. Якщо при вимові звука язик посунений наперед і
піднімається до переднього піднебіння, утворюються голосні переднього ряду ([і], [и], [е]). Якщо ж при
вимові голосних язик зосереджений у задній частині рота і піднімається до м'якого піднебіння,
утворюються голосні заднього ряду ([а], [о], [у]). Ступінь підняття залежить від того, якою мірою спинка
язика піднімається до піднебіння. Якщо спинка язика піднята вгору найвище, утворюються голосні
високого підняття ([і], [у]). Трохи нижче піднімається язик при вимові голосного високо-середнього
підняття [и]. Ще нижче – при утворенні голосних середнього підняття: [е], [о]. Майже не піднімається
язик при вимові голосного низького підняття [а]. Щодо участі губ голосні поділяються на неогублені, або
нелабіалізовані, й огублені, або лабіалізовані. Огубленими, або лабіалізованими, називаються голосні,
при вимові яких губи заокруглюються й витягуються вперед. Це голосні [о] та [у]. При вимові
неогублених, або нелабіалізованих, губи нейтральні. При цьому утворюються всі інші голосні: [а], [е],
[и], [і].

Система голосних називається вокалізмом. За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють
лабіалізовані і нелабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених
губ. За положенням м'якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. При
творенні ротових м'яке піднебіння підняте і закриває прохід повітря в ніс, а при творенні носових м'яке
піднебіння опущене і повітря проходить у ніс. Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті
та закриті голосні. При вимовлянні закритих м'язи більш напружені, ніж при артикуляції відкритих. За
тривалістю звучання розрізняють довгі й короткі голосні.

ДИФТОНГ.

Дифто́нг або двоголосний (від грец. δίφθογγος — «двоголосний») — у фонетиці складний голосний звук
неоднорідної артикуляції, що складається з двох елементів, які утворюють один склад, надаючи йому
фонетичної цілісності. Зазвичай дифтонги мають більшу довготу, ніж монофтонги. Властивістю
дифтонга є його нероздільність на дві фонеми.

Дифтонги існують у словацькій, чеській, німецькій, англійській, італійській, французькій, іспанській,

китайській та багатьох інших мовах, а також у деяких діалектах української мови.

Найчастіше в дифтонгах один елемент є вершиною складу, а інший (так званий ґлайд або напівголосний)
лише його супроводжує. У залежності від положення вершини складу, розрізняють дифтонги спадні
(низхідні), в яких склад утворюється першим елементом (напр. нім. Leid [laet], англ. house [haʊs]), та
висхідні, в яких склад утворюється другим елементом (напр. ісп. fuego [fuego], словац. riad [riat]).

21. Класифікація приголосних.

Приголосні звуки (шелестівки) — звуки, що творяться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму.
При їх вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натряпляє на
різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.

В українській мові є 32 приголосні фонеми.

Приголосні звуки класифікують:

- за участю голосу й шуму

- за місцем творення, тобто за місцем дії активних і пасивних мовних органів, які беруть участь у
вимовлянні звуків

- за способом творення, або як саме утворюється звук

- за акустичним вираженням

- за твердістю і м'якістю, що залежить від ступеня наближення середньої частини язика до твердого
піднебіння

Сонорні звуки — (лат. sonorus — «звучний») — приголосні, при творенні яких голос переважає над
шумом ([в], [м], [н], [н'], [л], [л'], [р], [р'], [й])

Шумні звуки — приголосні, що творяться за допомогою голосу й шуму. Залежно від наявності голосу,
вони поділяються на:

- дзвінкі — у цих звуках шум переважає над голосом ([б], [д], [д'], [г], [з], [з'], [ж], [ґ], [дж], [дз], [дз'])

- глухі — ці звуки складаються тільки з шуму ([к], [п], [с], [с'], [т], [т'], [ф], [х], [ш], [ц], [ц'], [ч])

Губні – різновид приголосних звуків, що утворюються зближенням чи зімкненням нижньої губи з

верхньою губою або з верхніми зубами: [б], [п], [в], [м], [ф].

Поділяються на:

1. Губно-губні приголосні: м, б, п, в

- Губно-задньопіднебінні

- Губно-ясенні

2. Губно-зубні приголосні: ф

Язикові — приголосні, які в залежності від того, яка частина язика торкається до піднебіння, поділяються
на:

- задньоязикові: [ґ], [к], [х]

- середньоязикові: [й]

- передньоязикові: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [c], [c'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [ж], [ч], [ш], [дж], [л], [л'], [н], [н'],
[р], [р']

- За пасивним органом передньоязикові поділяються на:

- альвеолярні (піднебінно-зубні): [ж], [ч], [ш], [дж], [р], [р']

- зубні — решта передньоязикових приголосних: [д], [д'], [т], [т'], [з], [з'], [с], [с'], [ц], [ц'], [дз], [дз'], [л],
[л'], [н], [н']
Глотковий (фарингальний) звук [г].

Зімкнені (проривні):

Зімкнені чисті:

Ø Ротові: [б], [п], [д], [д'], [т], [т'], [ґ], [к]

Ø Носові: [м], [н'], [н]

Африкативні: [дж], [дз], [дз'], [ч], [ц], [ц']

Щілинні (Фрикативні): [в], [ф], [з], [з'], [с], [с'], [ж], [ш], [й], [г], [х], [л], [л']

Дрижачі: [р], [р']

Свистячі: ц, с, з, дз

Шиплячі: ш, ч, ж, дж

Палаталізація (від лат. palatum, «середнє піднебіння») — в мовознавстві явище пом'якшення приголосних
звуків завдяки додатковій участі у вимові середньої частини спинки язика — піднесенні її до твердого
піднебіння.

Палаталізовані приголосні звуки: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р'].

22.Фонетичне членування мовного потоку (фраза, синтагма, такт, склад). Склад, типи складів.
Монофтонги та поліфтонги.

Мовленнєвий потік членується на відрізки різного розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними

одиницями.До них належать фрали, такти, склади і звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є
фраза.Фраза - відрізок мовлення, що становить собою інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох боків
паузами. У тому самому значенні, що й фраза, вживається термін синтагма, запропонований Л.В.
Щербою.Кожна фраза (фонетична синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і має
власний (фразовий)

наголос. У середині фрази не може бути паузи, оскільки вона б спотворила зміст.Фраза розпадається на
такти. Такт — частина фрази, об'єднана одним наголосом. У мовознавстві такт ще називають
фонетичним словом, оскільки службові слова, як правило, не мають наголосу і примикають до
повнозначного слова з наголосом; нерідко і повнозначне слово втрачає наголос, передаючи його
попередньому чи наступному слову.Такти членуються на склади, оскільки кожен такт скла-

дається з декількох зростань і спадів звучності.

Склад у свою чергу складається зі звуків — мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити, що в
мовленні звуки, як правило, окремо не вимовляються, а лише в складі, який є найменшою одиницею
мовленнєвого ланцюжка.

мають різну структуру. Розрізняють відкриті,

закриті, прикриті і неприкриті склади.

Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти), закритий закінчується приголосним (кіт), прикритий
починається з приголосного (та, він), неприкритий — з голосного (от).

Складотворчим звуком, як правило, є голосний. Якщо складотворчим є один голосний, то його називають
монофтонгом. Якщо в межах одного складу існує декілька голосних, то їх називають поліфтонгами.
Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і трифтонги. ДИФТОНГ — два голосних, які
утворюють один склад, чим і забезпечується їх фонетична цілісність. Напр: анг [аі] (му "мій").
ТРИФТОНГ — три голосних, які творять один склад, чим забезпечують свою фонетичну цілісність.
Трифтонги трапляються лише в тих мовах, де є дифтонги. Напр: англ. [аue] (our "наш").

23. Склад - це найменша вимовна одиниця, компоненти якої тісно пов’язані між собою в
артикуляційному й акустичному плані.

Склад може бути утворений з одного чи кількох звуків, один з яких обов’язково є голосним. Голосні
звуки виступають у ролі складотворних (складових) й утворюють вершину складу. Кількість складів у
слові відповідає кількості голосних у ньому(приголосні не є складотворчими)

Залежно від кількості складів слова поділяються на односкладові, двоскладові, трискладові й

багатоскладові:

ліс, день, звір;

я-ма, си-ла, книж-ка;

со-ро-ка,я-лин-ка;

за-без-пе-чи-ти, ви-со-ко-тем-пе-ра-тур-ний, у-рі-зно-ма-ні-тню-ва-ти-ся.

Фонетична структура складу характеризується фізіологічними закономірностями вимови, згідно з

якими склад має кілька елементів. В різних концепціях складу їх називають неоднаково, проте спільним є
членування на основний елемент (складотворчий) і неосновний (нескладотворчий). Основний елемент
найчастіше називають вершиною або ядром. Неосновний елемент інколи називають периферією складу.

Західноєвропейські фонологічні школи оперують термінами приступ (англ. onset) на позначення

неосновного елемента і рима (англ. rhyme), що позначає основу складу. У свою чергу, приступ може
членуватися на ініціаль і медіаль (початкові приголосні), а рима — на ядро (складотворчий голосний) та
коду (приголосний). Китайські, японські та деякі інші азійські фонологічні школи у приступі складу
виділяють три члени: ініціаль, медіаль та фіналь. Таке членування, зокрема, пов'язано з передаванням
висоти і тривалості тону (у далекосхідних мовах тональність виражає не лише синтаксичне, а й лексичне
значення).

24. Наголос — це виділення одного зі складів слова або цілого слова в реченні за допомогою посилення
їх вимови.

Виділяють два основних типа наголосів:

словесний і фразовий
Основна функція словесного наголосу — конститутивна, тобто фонетичне об'єднання звуків у слово
навколо наголошеного складу групуються ненаголошені.

Фразовий наголос — наголошення неоднакової сили, яке дістають слова та мовні відрізки в межах
фрази.

Розрізняють види фразового наголосу:

1) синтагматичний — виділення кінцевого повнозначного слова (синтагми)

2) логічний наголос

3) емфатичний (емоційний) — емоційне виділення слова засобами голосового тембру

Фразовий наголос виконує в реченні конститутивну (організуючу) і делімітативну (розділову) функції, а

також уточнює його змістові відтінки; пов'язаний з поняттями такту, ритму й ритмічної групи.

Словесний наголос - це виділення за допомогою фонетичних засобів одного з складів слова. Наголос,
будучи фонетичним центром слова, об'єднує всі звукові елементи, складові його експонент. У цьому
полягає його основна лінгвістична функція.

У більшості мов один із типів наголосу переважає, але є й елементи іншого типу. У німецькій мові
динамічний наголос поєднується з тонічним. У норвезькій] шведській, литовській, латиській, сербській
мовах підвищення тону супроводжується посиленням голосу.
Постійний (фіксований) наголос властивий, наприклад, французькій, вірменській, узбецькій мовам
(завжди на останньому складі), також чеській, ісландській, естонській (на першому складі), польській,
грузинській, малайській (на передостанньому складі).
У деяких мовах постійний наголос стає малопомітним, наприклад, чеський на голос ледве відчувається.
Те саме можна сказати про французький наголос. Зміна висоти в межах складу в ряді мов служить для
виділення наголосу.

25. Інтонація – це складний комплекс взаємопов’язаних елементів, до яких, зокрема, належать:

- зміна висоти тону;

- фразовий наголос;

- паузи;

- тембр голосу;

- темп мовлення тощо.

Кожен із цих складників відіграє свою роль у формуванні інтонаційного забарвлення.

26. Взаємодія звуків у потоці мовлення. Позиційні та комбінаторні зміни. Історичні (фонетичні) процеси.
Чергування. Поняття фонетичного закону.

Оскільки звуки в мовленні вимовляються не ізольовано, а в звуковому потоці зв'язного мовлення, то вони
можуть, по-перше, зазнавати на собі впливу загальних умов вимови, і по-друге впливати одне на одного.
Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом
одного звука на інший, — комбінаторними. Існують деякі звукові зміни, які можна водночас розглядати і
як позиційні, і як комбінаторні. До позиційних змін належить редукція голосних, оглушення дзвінких
приголосних в кінці слова і протеза.
Редукція голосних— ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.(напр. у
словах кленок і клинок [е] в ненаголошеному складі своїм звучанням наближається до [и], а [и] до [е], так
що ці слова звучать однаково: [кле/инок].
У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні оглушуються. Такий процес спостерігається в
російській, білоруській, польській, німецькій, туркменській та інших мовах: рос. дед [д'эт], дуб [дуп],
друг [друк]. Протеза — поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення
вимови.Напр: острый — гострий, у лиця — вулиця. Найчастіше приєднуються приголосні [г], [в], [j]:
Анна — Ганна, рос. усеница — гусеница;
До комбінаторних змін звуків належать акомодація,асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.
Акомодація (від лат. accomodatio "пристосування") — зміна одного звука під впливом іншого,
сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.(напр..доза-відбув огублення звука /д/, тон-огубл
/т/,звук /о/ під впивом звука /н/ набуває носового відтінку.
Асиміляція— артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова
або словосполучення.Напр, у слові боротьба дзвінкий [б] впливає на попередній глухий [т'] і уподібнює
його собі, тобто одзвінчує його: [бород'ба].
Дисиміляція— розподібнен-ня артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата
ними спільних фонетичних ознак.Напр, український займенник хто виник із колишнього кто, де стояли
поряд два проривних звуки [к] і [т].
Гаплологія—випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.
(напр..мінералологія-мінералогія).
Дієрєза - викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(напр..користний-корисний).
Епентеза - поява у словах додаткового звука.(страм і срам; павук і паук).
Метатеза - взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(напр..слово суровий виникло із
суровий,бондар із боднар)
Фонетичні процеси не є стабільними. .Розрізняють живі та історичні фонетичні зміни. Живі, або
актуальні, фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є
асиміляція і дисиміляція в українській та інших сучасних мовах, акання в білоруській мові, редукція
ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові ( [дуп], [друк]
тощо). Історичні, або традиційні, зміни не пов'язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами.
До таких історичних фонетичних змін належить чергування задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж],
[ч], [ш] і свистя чими [з], [с], [ц]. Виникли такі чергування: нога — ніженька — нозі, мука — мучний —
муці, муха —мушка — мусі). Історичними є чергування [о], [е] з [і] в закритому складі (стола — стіл,
село — сіл), чергування [о], [е] з нулем звука (сон— сну, день — дня), перехід [е]в [о] після шиплячих
(чотири, жонатий) та ін.

Фонетичні закони - закони, що керують регулярними змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і
сполучень.Сутність фонетичних законів полягає в регулярності фонетичних змін у мові на певному етапі
її розвитку і регулярності фонетичних відповідників як у різних споріднених мовах, так і в одній і тій
самій мові.

27. Поняття фонеми. Диференційні та інтегральні ознаки фонем. Функції фонем. Позиції фонем.
Варіанти( алофони) фонем.

Фонема — мінімальна звукова одиниця мови, яка служить для розпізнавання й розрізнення значеннєвих
одиниць — морфем і слів. Фонема — це мінімальна релевантна звукова одиниця.
Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) і недиференційні (нерозрізнювальні, інтегральні) ознаки.
Диференційні ознаки - ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем.
Недиференційні, або інтегральні, ознаки — ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем.

Функції фонеми
 Зазвичай виділяють:

 конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;
 ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й
окремі слова;
 дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звука тільки в певній означеній позиції в слові.
Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної
фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад,
комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод
′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові

звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч
окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

28. Письмо та писемність. Передумова виникнення письма. Передісторія письма. Етапи розвитку
графічного письма. Значення письма в історії розвитку писемності.

Письмо - штучно створена система фіксації мовлення, яка дає змогу за допомогою графічних елементів
передавати мовленнєву інформацію на відстані й закріплювати її в часі.

Писе́мність — засіб передачі людської мови за допомогою знаків (див. алфавіт, абетка, ієрогліфіка,
клинопис); також література, сукупність писемних пам'яток певного часу, певного народу; письменство.

Графічне письмо пройшло декілька етапів у своєму розвитку.

Піктографія.
Ідеографія.
Буквено-звукове письмо
Грецьке письмо
Кирилиця
Глаголиця.

Винайдення письма без перебільшення можна вважати за важливістю другим після мови винаходом
людства. Люди отримали можливість передавати свій досвід прийдешнім поколінням, а нащадки
отримали можливість чути "голос минувшини". Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки,
культури та й загалом усієї цивілізації. У науці трапляються твердження, що письмо з'явилося ще до
виникнення звукової мови. Однак це не є достовірним, бо про що могли писати безмовні люди. Все було
якраз навпаки: між виникненням мови і винайденням письма минуло багато часу.
Письмо виникло в епоху, коли в людей з'явилася потреба передати інформацію віддаленим членам роду
чи іншим племенам або щось увіковічнити, тобто в період уже складніших суспільних відносин.
Виникненню письма передував тривалий підготовчий період. Спершу були спроби передачі на відстань
інформації способами, які мало нагадували графічне письмо.
29

Алфавіт – сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному

порядкую

Грецький алфавіт - алфавіт грецької мови та інших мов грецької групи. Він безперервно
використовується з кінця 9-го або початку 8-го століття до н. е.. Грецький алфавіт, мабуть, перший
алфавіт, що містить як приголосні, так і голосні, і використовує для них окремі знаки. У алфавіті 24
літери, крім того в докласичний епоху в деяких діалектах грецької застосовувалися ще 4 букви. Грецький
алфавіт розвинувся на основі фінікійського і не пов'язаний з ранніми грецькими системами письма,
лінійним листом Б і кіпрським листом. Грецький алфавіт послужив базою, на якій розвинулося безліч
алфавітів, широко розповсюдилися в Європі і на Близькому Сході, і використовуються в системах
писемності більшості країн світу, у тому числі латинський алфавіт і кирилиця. Крім використання для
запису мови, букви грецького алфавіту використовуються як міжнародні символи в математиці та інших
науках, використовуються для найменування елементарних частинок, зірок та інших об'єктів.

Лати́нська абе́тка або латиниця, абетка латинської мови, історично — відгалуження етруської абетки, що
в свою чергу постала з грецької. Виникнення латинської абетки датують 7 ст. до н.е. Напрямок письма:
спочатку справа наліво, потім справа наліво й, через рядок, зліва направо (так званий бустрофедон), з 4
ст. до н.е. — зліва направо. Писемність на основі латинської абетки застосовують мови балтійської,
германської, романської й кельтської груп, а також переважна частина південнослов'янських і всі
західнослов'янські мови. Завдяки значній поширеності європейських мов латинська абетка стала
основною для всіх країн Америки, а також основою нових алфавітів для мов Африки та деяких мов Азії
(в'єтнамська мова, турецька мова). В наш час латинський алфавіт знайомий майже всім людям Землі,
оскільки вивчається у школі або на уроках математики, або іноземної мови, крім того для багатьох мов
латинський алфавіт є рідним, тож він де-факто є «алфавітом міжнародного спілкування». На латинському
алфавіті засновано більшість штучних мов, зокрема, есперанто, інтерлінгва, ідо та інші.

На основі кирилиці створені абетки таких слов'янських мов:

білоруської мови (білоруська абетка),

болгарської мови (болгарська абетка),

македонської мови (македонська абетка),

російської мови (російська абетка),

сербської мови (вуковиця),

української мови (українська абетка),

чорногорської мови (чорногорська абетка)

30

Графіка(грец. γραθική, від γράθω – писати) – це сукупність усіх рукописних та друкованих знаків певної
писемності (графеми, розділові знаки, шрифтові різновиди), а також розділ мовознавства, що вивчає
співвідношення писемних знаків зі звуковою системою мови. Основним поняттям графіки є графема(від
грец. γραθή – запис, накреслення), тобто узагальнене найменування букви незалежно від того, яка вона –
велика чи мала, писана чи друкована.

Графе́ма – одиниця писемної мови (в алфавіті – буква; в неалфавітних системах письма – скла́довий знак,
ієрогліф, ідеограма та ін.).

Транслітерáція (транс... і лат. litera - буква) - механічна передача тексту й окремих слів, які записані
однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при другорядній ролі звукової точності,
тобто передача однієї писемності літерами іншої.

Транслітерація відрізняється від транскрипції, що має на меті точну фонетичну або фонологічну передачу
звуків. Найкраща транслітерація така, яка дозволяє легко вернутися при потребі до ориґінальної системи
письма.

Правила орфографії всіх мов з буквено-звуковим письмом пов'язані, крім звукової сторони мови, з її
морфологічною структурою, семантикою, етимологією й історією. У зв'язку з цим орфографії мов з
буквено-звуковим письмом ґрунтуються на таких принципах: фонетичному, морфологічному
(фонематичному), історичному, або традиційному (етимологічному), і принципі диференційного
написання слів.

31

Лексикологія – розділ мовознавства, який вивчає словниковий склад мови Отже, лексикологія – це
розділ мовознавства, що вивчає слово як основну одиницю мови і словниковий склад мови лексику
Розрізняють історичну (досліджує закономірності формування, розвитку і збагачення словника мови від
найдавніших часів до сьогодення [досліджує роз- виток як окремих слів, так і певних фрагментів
лексичної системи мови семантичних полів, синонімічних рядів, стилістичних шарів тощо, уплив на
динаміку мови як власне мовних, так і позамовних (екстралінгвістични) чинників, зв’язок слів з історією
суспільства, ключові слова в той чи той період, запозичення з інших мов, семантичні явища і процеси
(метафору, метонімію, синонімізацію і десинонімізацію і т. ін.), зміни значення слів, їхню
деетимологізацію тощо і лексикологію сучасної мови, чи описову (вивчає лексичний склад мови
сучасного періоду) тобто лексико-семантичну систему мови вивчають з діахронного та синхронного
поглядів На лексикосемантичному рівні, який становить предмет лексикології, слово виступає як
найменша мовна одиниця, що має самостійне закріплене суспільнокомунікативною практикою значення,
називає предмет, явище, дію чи ознаку з позамовної дійсності і входить з властивим йому індивідуальним
значенням до словникового складу Отже, основним предметом лексикологічних досліджень є слова та
фразеологічні одиниці Завдання розділу «Лексикологія» полягає в тому, щоб визначити й
охарактеризувати слово як одну з основних мовних одиниць, а також словниковий склад сучасної
української літературної мови за його походженням, стилістичним уживанням, поширеністю й
активністю використання.Семантичні аспекти лексичних одиниць досліджують в лек сичній семантиці
(семасіології): це природа лексичного значення слова, його типи, структурування; слова як назва і
явище номінації; полісемія, її типи і шляхи формування; лексико-семантична система мови та її
конкретні вияви, що реалізуються в групуванні слів за їхніми значенням чи формою, за
парадигматичними відношеннями чи синтагматичними зв’язками: синонімія, антонімія, гіпонімія,
паронімія, омонімія, лексико-семантичні групи, лексико-семантичні поля, міжрівневі
лексикограматичні поля (кількості, інтенсивності, часу тощо), лексична валентність і сполучуваність та
ін. Стилістичні аспекти вивчають у плані, по-перше, диференціації національної мови на
загальнонародну і незагальнонародну (діалектизми, професіоналізми, жаргон), а загальнонародної на
літературну мову і просторіччя; подруге, диференціації літературної мови на функціональні стилі; по-
третє, емоційно-експресивних та емоційно-оцінних характеристик слів і, по-четверте, художньо-
естетичне використання різноманітних семантичних та формотворчих особливостей слів [ЕУМ, с. 281].
Лексикологія пов’язана з іншими розділами мовознавчої науки, зокрема з етимологією (розділом
мовознавства, що вивчає лексику з погляду походження слів, змін в їхньому значенні і звуковому
оформленні, їхніх зв’язків з іншими словами цієї мови та інших, споріднених з нею), семасіологією
(розділом мовознавства, що вивчає лексику з погляду значення слів, природи і типів цих значень),
фразеологією (розділ мовознавства, який досліджує стійкі сполучення слів, чи фразеологізми),
лексикографією (ученням про укладання різних типів словників), ономастикою (І. Ющук) чи
ономатологією (М. Плющ) (вивчає власні наз- ви) [Плющ, с. 117; Ющук, с. 150; Шкуратяна, с. 213].

Слово та його лексичне значення

Слово є основною одиницею мови і мовлення, пов’язаною з усіма іншими мовними одиницями. На
відміну від менших одиниць мови (звуків, морфем), слово характеризується самостійністю і
повнозначністю. Водночас слово є будівельним матеріалом для більших одиниць — словосполучення і
речення.

Слова слугують для називання предметів, дій, явищ, якостей. Відображення у слові будь-якого явища
дійсності становить його лексичне значення. Крім лексичного, словам властиве граматичне значення, яке
вказує на приналежність слова до певної частини мови та на його граматичні ознаки. При цьому лексичне
значення слова є індивідуальним, основним, а граматичне — загальним, властивим усім словам, які
належать до певної частини мови.

Слово може мати одне або кілька лексичних значень. Однозначні слова — це слова, які мають тільки
одне лексичне значення, тобто називають якийсь один предмет, істоту, ознаку, дію, явище (верба,
зозуля). Слова, що мають кілька лексичних значень, називаються багатозначними. Багатозначні слова
мають пряме значення й одне або кілька переносних (великий — 1) значний за розміром; 2) дорослий; 3)
геніальний, загальновідомий). Пряме значення слова — це його первинне, основне лексичне значення.
Переносне значення слова — це його вторинне значення, яке виникло на основі прямого. Слово в
прямому значенні — це звичайна, повсякденна назва чогось (вишневий садок). Слово в переносному
значенні — дуже часто назва образна, перенесена з одних предметів і явищ на інші (вишневі пахощі
думок). Переносних значень у слові може бути кілька. У якому значенні вжите багатозначне слово, стає
зрозумілим із контексту.

32. Прямі й переносні значення слова.

Багатозначні слова мають пряме і переносне значення. Пряме значення слова — це його основне
лексичне значення. Найчастіше пряме значення є первинним, тобто тим, що вперше стало назвою.
Переносне значення слова — це його вторинне значення, яке виникло на основі прямого.

Слово в прямому значенні — це звичайна, повсякденна назва чогось (предмета, дії, ознаки). Слово в
переносному значенні — назва образна, перенесена з одних предметів і явищ на інші. Переносних
значень у слові може бути кілька.

Типи перенесених значень.

Метафора (грецьк. - переміщення) - це тип переносного вживання слова, що ґрунтується на подібності
тих або інших ознак. Найчастішими бувають метафоричні перенесення ознак, властивостей предметів на
істоти і навпаки. Метафори бувають:

а) за кольором (сріблиться річка, бронзовийзагар);

б) за формою (павутина доріг);

в) за розміром (море радості);

г) за місцем (ніс корабля);

д) за динамічністю (вибух ненависті);

є) за відчуттям дотику (шовкова трава);

є) за функцією (електролампа горить);

ж) за дією (ступає ніч ногами бурими);

з) за способом дії (навшпиньки підійшов вечір).

Різновидом метафори є перенос за функцією. Перенесення за функцією - перенесення, за якого речі

можуть бути абсолютно різні, головне, щоб вони виконували однакові чи подібні функції. (Наприклад:
Годинником називають не тільки механічний прилад, а й пісочний, водяний, сонячний, бо всі вони
виконують одну функцію - визначають час.)

Метонімія (грецьк. - перейменування) - це перенесення назви одного класу предметів або назви одного
предмета на інший, які межують між собою, перебувають в органічному зв'язку. Наприклад, може
переноситися:

а) назва приміщення - на людей у ньому: (Університет святкує своє 55-річчя);

б) ім'я автора - на його продукцію (Прочитати Шевченка);

в) назва предмета - замість його вмісту (випив чарку). (замість - горілку з чарки)

Синекдоха (грецьк. - співпереймання) - тип перенесення назви частини на назву цілого і навпаки. Як і
метонімія, синекдоха ґрунтується на понятті суміжності, але специфічним для неї є те, що ця суміжність
кількісного характеру - загальніша і конкретніша від назви. Наприклад: Копійка (гроші взагалі); німець
наступає; ходити на турка.

33. Моно- і полісемія.

Полісемія (від гр. polysemos "багатозначний") - наявність різних лексичних значень у одного й того ж
слова відповідно до різних контекстів.

Слова з одним значенням називають моносемічними (від гр. monos "один" і sema "знак").

Слово і лексема.

Слово – основна формально-семантична одиниця мови, яка призначена для називання предметів, явищ,
властивостей, дій, процесів, станів, кількісних ознак тощо і якій притаманна сукупність лексико-
семантичних, фонетичних і граматичних (морфологічних, синтаксичних і словотвірних) ознак,
специфічних для кожної мови. Для слова характерні цілісність, виділюваність і відтворюваність у
мовленні. У слові виокремлюються такі структури: фонетична, морфологічна (сукупність морфем),
словотвірна (для похідних слів) і семантична (сукупність значень).

Лексема – слово, розглядане як одиниця словникового складу мови в сукупності його конкретних
граматичних форм і пов’язаних із цими формами флексій, а також можливих конкретних значеннєвих
варіантів. З цього погляду вона являє собою абстрактну двобічну одиницю словника, єдність форм і
значень, притаманну тому самому слову в усіх його вживаннях.

Омонімія.

Омоніми (від гр. homos "однаковий" і onyma "ім'я") - слова, які звучать однаково, але мають різні
значення. (Наприклад: ключ - "знаряддя для замикання і відмикання замка" і ключ - "джерело")

Розрізняють повні й неповні омоніми. Повні омоніми мають абсолютний збіг форм при їх змінюванні.
Неповні омоніми збігаються не в усіх формах. Так, скажімо, омоніми образ - "ікона" й образ - "обличчя,
художній засіб, тип" мають розбіжність у формах родового відмінка однини (образа й образу).

Гомогенні омоніми (від гр. homogenes "однорідний") - омоніми, які виникли внаслідок розпаду одного
слова на два. Такий розпад зумовлений втратою (розірванням) зв'язків між окремими значеннями колись
багатозначного слова.

Гетерогенні омоніми (від гр. heterogenes "неоднорідний") - омоніми, які виникли внаслідок збігу
етимологічно різних слів. Наприклад: балка - "яр" (тюркського походження) і балка - "Дерев'яна колода"
(запозичення з німецької мови).

Подібність і відмінність між омонімією та багатозначністю.

Омоніми потрібно відрізняти від багатозначних слів. У випадку багатозначності одне слово має декілька
пов'язаних між собою значень, у випадку омонімії маємо декілька різних слів, значення яких між собою
не пов'язані: вони не мають спільних елементів смислу і асоціативних зв'язків. Порівняємо багатозначне
слово «земля» і омоніми «билина1» та «билина2». Слово земля має значення: 1) "планета, яка обертається
навколо Сонця"; 2) "верхній шар земної кори"; 3) "речовина темно-бурого кольору, що входить до складу
земної кори"; 4) "суша (на відміну від водяного простору)"; 5) "ґрунт"; 6) "країна, край". Між усіма цими
значеннями є щось спільне: вони пов'язані семою простору, і неважко пояснити, як кожне похідне
значення розвивалося на основі іншого. Між значеннями омонімів билина1 - "стебло трав'янистої
рослини" і билина2 -"російська народна епічна пісня про богатирів та їх подвиги" нічого спільного немає.

34. Синонімія.

Синонімія - повний або частковий збіг значень двох чи кількох слів; подібність слів, морфем,
фразеологічних одиниць за значенням при відмінності їх звукової форми. ( веселка – райдуга)

Типи синонімів

Розрізняються лексичні і контекстуальні синоніми.

Лексичні - це такі синоніми, які належать до однієї частини мови і мають певний відтінок у значенні.
(Наприклад: поспішати і квапитися мають однакове значення - "намагатися якнайшвидше зробити що-
небудь", а синонім до них хапатися має ще додатковий відтінок "жадібно братися до роботи"). Серед
лексичних виділяють:
1) абсолютні синоніми (азбука - алфавіт, буква – літера);

2) стилістичні синоніми - слова, однакові за значенням, але різні за стилістичними відтінками, тобто такі,
що неоднаково використовуються у різних стилях мови. Вони мають у своєму значенні вказівку на
позитивну або негативну оцінку предмета, явища, ознаки, дії тощо. (гордовитий - чванливий -
чванькуватий – бундючний);

3) семантичні синоніми, які ще називають понятійними, позначаючи один і той же предмет,

відрізняються певними елементами своїх значень, що зумовлено різною мотивацією цих назв (різна
кількість, якість, інтенсивність ознаки). ( хуртовина - завірюха - заметіль - хуга. Семантичні синоніми не
мають емоційного забарвлення);

4) семантико-стилістичні синоніми відрізняються один від одного як значенням так і експресивним

забарвленням.( пити – хлистати).

Контекстуальні синоніми - це такі слова або сполучення слів, які лише в контексті мають близьке
значення, а поза контекстом вони не мають загального спільного значення. Контекстуальні синоніми
творяться в процесі індивідуального мовлення і широко використовуються в художньому і
публіцистичному стилях. (Наприклад: Гуде вогонь... І спить в печі веселий сатана).

Синонімічний ряд.

Синонімічні ряди – це слова, що пов'язані між собою синонімічними зв'язками і являють собою не просту
сукупність синонімів, а певним чином організовані, складають лексичну групу і пов'язані між собою
смисловою залежністю.

Антонімія.

Антоніми (від rp. ant і "проти' й ônyma "ім'я") - різні за звучанням слова, які мають протилежні, але
співвідносні значення.( день - ніч, жар – холод)

Види антонімів

Розрізняють чотири групи антонімів: контрарні, комплементарні, контрадикторні та векторні.

Контрарні антоніми (від лат. contrarius "протилежний") виражають якісну протиставленість і утворюють
градуальні опозиції. Між ними є проміжний член (хоч би один). (Наприклад: молодий (чоловік) -
нестарий - середніх літ - літній – старий)

Комплементарні антоніми (від лат. complementum "доповнення") доповнюють один одного до родового і
є граничними за своїм характером. У них нема середнього (проміжного) члена. Заперечення одного з них
дає значення іншого: істинний - хибний (не+істинний=хибний), живий - мертвий (не+живий-мертвий).

Контрадикторні антоніми (від лат. contradictorius "суперечливий") - один із членів утворюється за

допомогою префікса не- і не має точної визначеності: молодий - немолодий (середніх літ, літній, старий).

Векторні антоніми (від лат. vector "той, що несе") виражають протилежну спрямованість дій, ознак,
властивостей (в'їжджати - виїжджати, збирати – розбирати).

Антонімія та багатозначність
Багатозначне слово може мати кілька антонімів, наприклад: глибокий – а) мілкий (яма), б) поверховий
(знання). Різні антоніми можуть бути й до того самого значення залежно від акцентування в ньому різних
відтінків: наступ – а) відступ, б) оборона, в) контрнаступ; трудовий – а) бойовий (подвиг), б) нетрудовий
(прибуток).

35. Словниковий склад мови вивчається в лексикології з різних сторін: 1) визначення поняття слова як
основної одиниці мови; 2) з'ясування взаємин між лексичними одиницями і одиницями інших рівнів
мови; 3) визначення меж слова, встановлення критеріїв його окремо і тотожності, розробка проблеми
варіантності слова; 4) встановлення системних зв'язків між лексичними одиницями мови,
парадигматических відносин між ними, їх класифікація за різними ознаками; 5) семантична
характеристика слова, визначення таких понять, як лексичне значення слова, семантична структура
слова, структура лексичного значення слова; 6) класифікація лексичних значень слів за різними
ознаками; 7) вивчення питань поповнення та розвитку словникового складу мови.

Фразеологізм — семантично пов'язане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою
синтаксичних структур (висловів або речень), не виникає в процесі мовлення відповідно до загальних
граматичних і значеннєвих закономірностей поєднання лексем, а відтворюється у вигляді усталеної,
неподільної, цілісної конструкції. Ще його називають «Крилатим висловом»

На відміну від вільного словосполучення, де кожне повнозначне слово є окремим членом речення,
фразеологізм у цілому виступає єдиним членом речення.

Із вільним словосполученням фразеологізм зближується тим, що складається з окремих слів, тобто є

нарізнооформленим. Слово має один наголос, а фразеологізм має стільки наголосів, скільки є в ньому
повнозначних слів.

Очевидно, колись усі фразеологізми були вільними словосполученнями. Вільне словосполучення,

потрапляючи в інший, не характерний для нього контекст, набуває переносного значення (пор. грати
першу скрипку а симфонічному оркестрі і грати першу скрипку в компанії бізнесменів; рос. принимать
лекарства в час по чайной ложке і делать что-либо через час по чайной ложке). Постійне вживання
словосполучення в прямому й переносному значеннях зумовлює усталення фразеологізму. Водночас, для
того щоб словосполучення стало фразеологізмом, необхідно, щоб хоч одне зі слів повністю або частково
втратило вільне значення (солом'яна вдова, дерев'яний рубль, яловий професор).

36. Лексикографія - розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання

словників.Лексикографія тісно пов'язана з лексикологією. Укладання словників вимагає розуміння
відтінків значення слова, особливостей його вживання, сполучуваності з іншими словами
тощо.Розрізняють теоретичну і практичну лексикографію.

Теоретична лексикографія опрацьовує загальну теорію словників: розробляє принципи відбору лексики,
розташування слів і словникових статей, структуру словникової статті .

Практична лексикографія забезпечує навчання мови - як рідної, так і іноземної, описує й нормалізує
рідну мову, дає матеріал для наукового вивчення лексики.

Типи словників
Енциклопедичні – спеціальні словники поняттєво-довідкового характеру, які тлумачать не слова, а
пояснюють зміст, характер, сутність предметів, явищ, а також подають короткі відомості про різні
країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців.

Лінгвістичні (мовознавчі) словники пояснюють слова, їх значення, походження, написання, вимову

тощо. Ці словники бувають одномовні і перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних
зв’язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні
(етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів української
мови). Перекладні словники дуже поширені в Україні, вони бувають дво-, три-, чотиримовними і більше.

Тлумачні словники трактують значення слів, подають їх основні мовні характеристики – граматичні

ознаки, наголос, написання, розкривають стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з
іншими словами.

Словник іншомовних слів уміщує слова з різних мов і дає коротке пояснення слів та термінів
іншомовного походження.

Термінологічні словники містять визначення слова-терміна і відомості про використання його в певній

системі знань.

Діалектичні словники подають лексику територіальних діалектів, з’ясовують значення і характер

поширення діалектних слів. Їх поділяють на загальнодіалектні й регіональні.

Словники синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкривають змістові і стилістичні зв’язки між

словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення і відтінки значень.

Орфографічні словники подають правильне написання слів відповідно до орфографічних норм.

Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів.

Етимологічні словники тлумачать походження і зміну значень слів, розкривають їх первинне значення,

історичний розвиток.

Фразеологічні словники вміщують фразеологізми, крилаті слова, ідіоми тощо. Ці словники пояснюють

значення фразеологізмів, особливості їх вживання, походження, можливості варіювання в мовленні.

Перекладні словники. В Україні дуже поширені перекладні словники, зокрема двомовні та багатомовні.
Ними досить широко користуються учні, студенти та всі ті, хто вивчає іноземні мови.

Прислiв’я — це народний вислiв повчального змiсту, що виражений реченням. Вiн формулює життєву
закономiрнiсть або передає узагальнений суспiльний досвiд.

Афоризм — словесна формула, яка виражає думку узагальнено i в стислiй формi. Афоризми завжди
мають автора.

37. Лексична система, як і мова в цілому, постійно змінюється.Одні слова зникають із мови, інші --
з'являються. Змінюються й значення слів.

Є чотири типи змін у лексико-семантичній системі: 1) зникнення слів; 2) зникнення значень слів; 3) поява
нових слів; 4) поява нових значень. Ці лексико-семантичні зміни відображені в таких поняттях, як
архаїзми, історизми, неологізми і запозичення.
Слова, що стосується давніх, історичних реалій, яких тепер уже нема, — це історизми: боярин, війт,
бунчужний, мушкет, пернач, намітка, очіпок, коновка, таляр, шеляг, верства. Вони не перекладаються
на сучасну мову, їхнє значення тепер, як правило, доводиться пояснювати.

Слова, якими колись називали предмети і явища, що й так само побутують у нашому житті, але
називаються вже по-іншому, — це архаїзми : перст (палець), десниця (права
рука), ланіти (щоки), чадо (дитя). Архаїзми обов’язково мають свої сучасні синоніми, якими ми тепер і
користуємося в повсякденному спілкуванні.

Слова, які щойно з’являються, називають неологізмами, тобто новими: маркет, маркетинг,

менеджмент, глобалізація, прем’єр-міністр, опції, мобільний телефон, флешка, відсоток, слу́хавка,
світлина, летовище.

Словотвір (дериватологія) - розділ мовознавства, який вивчає процес творення похідних слів, його
механізм. Похідні слова творяться не довільно, а за певними правилами (законами, моделями). Отже,
словотвір - це вчення про словотворення, яке служить збереженню і поповненню словникового складу
мови, забезпечуючи процес номінації.Предметом вивчення словотвору є розгляд способів творення слів,
класифікація похідних слів з урахуванням їхньої словотвірної структури та словотвірного значення,
визначення продуктивності способів словотворення.До завдань словотвору належить також вивчення
усіх словотворчих засобів мови.

Жодна культура світу не розвивається в ізоляції, відірвано від інших культур. Контакти народів
зумовлюють культурний обмін, в тому числі обмін слів. Тому в кожній мові, крім "своїх", є "чужі", тобто
запозичені слова.

Розрізняють матеріальні запозичення і калькування.

Матеріальне (лексичне) запозичення - запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична
одиниця повністю (значення й експонент).

Калькування - копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу;

поморфемний переклад іншомовного слова.

Окремими різновидами є семантичні й словотвірні запозичення.

Семантичні запозичення - такі запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний
відповідник.

Словотвірні запозичення - такі запозичення, коли власний зміст передається морфемами інших мов.

Запозичення можуть здійснюватися усним і писемним шляхом, можуть бути прямими й

опосередкованими.

Прямі запозичення - запозичення, які безпосередньо переходять із однієї мови до іншої. Так, зокрема, до
української мови безпосередньо з польської ввійшли слова місто, стьожка, урядник, з російської - мужик,
чиновник, сарафан, з німецької - ерзац, фольксваген, рейхстаг, бундестаг.
Опосередковані запозичення - запозичення, які проникли із однієї мови до іншої через посередництво
третьої мови (це вже запозичення запозиченого слова). Так, зокрема, слово петрушка запозичене
російською мовою з польської (pietruszka) через українську.

ТАБУ́, невідм., сер. У первісних та відсталих племен і народів релігійна заборона певних дій, слів тощо,
порушення якої, за забобонними уявленнями людей, неминуче спричиняє тяжке покарання. Табу —
своєрідна заборона вживати за певних умов ті або інші слова, зокрема власні імена. Явище «табу»
поширене у багатьох відсталих племен і народів — полінезійців, австралійців, зулусів, ескімосів тощо

ЕВФЕМІ́ЗМ (грец. εὐϕημισμός – пом’якшений вислів) – слово або вислів, які вживають для непрямого,
прихованого, пом’якшеного чи ввічливого позначення певних предметів, явищ, дій замість їх прямої
назви, вже наявної при перейменуванні або логічно найбільш умотивованої при первинному
найменуванні.

38. Граматика – 1) будова мови (система морфологічних категорій і форм, синтаксичних категорій і
конструкцій); 2) наука, яка вивчає будову мови. Що стосується граматики як науки, то розрізняють: 1)
формальну, яка вивчає граматичні форми та їх структуру, і контенсивну (семантичну), яка вивчає
значення цих форм і структур; 2) синхронічну, що вивчає будову мови на певному умовно виділеному
часовому етапі, і діахронічну, яка вивчає мовну будову в її історичному розвитку. Із синхронічної
граматики виокремлюють функціональну, яка вивчає функції граматичних одиниць. Граматика
складається з двох розділів: морфології й синтаксису. Морфологія (від гр. Morphe “форма” і logos
“слово, вчення, наука”) – розділ граматики, що вивчає граматичні властивості слова, зміну форм слів і
пов’язаних із ними граматичних значень. До морфології належить і вчення про частини мови. Можна
сказати, що морфологія – це граматика слова. Синтаксис (від гр. Syntaxis “побудова, порядок”) – розділ
граматики, який вивчає засоби і правила побудови висловлювань, тобто його предметом є речення.
Іншими словами, синтаксис – це граматика зв’язного мовлення. Поділ граматики на морфологію й
синтаксис є умовним. По-перше, граматичні значення слів повністю розкриваються тільки в реченні;
по-друге, значення такого поділу для кожної конкретної мови залежить від типу її будови: для мов із
бідною морфологією (англійської, індонезійської, багатьох тибето-бірманських та ін.) морфологія
відходить на задній план, а для китайської, в’єтнамської, тайських, йоруба не має жодної цінності, бо
там її (морфології) немає. Словотвір, або дериватологія (від лат. Derivatio “відведення води з ріки”, а
згодом “утворення нових слів від наявного кореня”), займає проміжне місце між лексикологією і
граматикою. Однією з особливостей граматики є її абстрактність. Щоправда, абстрактною є й лексика.
Слово будинок позначає будь-який будинок незалежно від його форми, розміру, матеріалу, з якого він
побудований тощо. Однак граматична абстракція є значно вищою від лексичної. Наприклад, слова
будинок, стіл, віз, віл, лікар для лексики – різні одиниці, а для граматики – одне й те ж: іменники
чоловічого роду в називному відмінку однини. Основні одиниці граматики – морфема для морфології і
конструкція (речення) для синтаксису.

Граматичне значення – узагальнене (абстрактне) мовне значення, яке властиве рядам слів, словоформ,
синтаксичних конструкцій і яке має в мові регулярне (стандартне) вираження

Граматична форма слова – єдність граматичного значення і засобів його вираження; співвіднесеність
певного граматичного змісту з певним граматичним способом у їх єдності. Розрізняють синтетичні
(прості) й аналітичні (складні) форми слова. Синтетичні форми – форми, в яких граматичне значення
виражене в межах слова, тобто лексичне й граматичне значення синтезовані в одній формі. Аналітичні
 форми – форми, в яких лексичне і граматичне значення виражені різними словами: лексичне –
самостійним словом, а граматичне – службовим.

39. Морфема — мінімальна, неподільна, двостороння, значуща частина мови, що має план змісту і план
вираження.

Морфема – найменша значуща одиниця мови, виражена однією фонемою чи їх сполученням.

Як всі значущі одиниці мови, морфеми поділяються на корені і афікси.

Коренева морфема – центральна у слові. На разі в українській мові існує понад 15 тисяч коренів, а в
окремих мовах, наприклад, китайській, крім коренів інших морфем немає.

Афікси – це всі морфеми, крім кореня.

Дериваційні афікси (вони ж дериваційні морфеми) в поєднанні з коренем змінюють лексичне значення
слова: риб-а – риб-алк-а, їхати – пере-їхати, а, отже, виконують словотвірну функцію.

Реляційні афікси не змінюють лексичного значення слова, а творять парадигму його граматичних форм:
риб-а, риб-и, риб-і.

За місцем у слові відносно кореня виокремлюють такі групи афіксів:

- Закінчення (флексія) – словозмінний афікс, який розташований найчастіше наприкінці слова і виражає
реляційне граматичне значення: велик-а рік-а, велик-ої рік-и ітд. Флексія також може стояти перед
іншим афіксом: хвал-иш-ся, хвал-ять—ся, в середині слова: пят-и-ст-ам, пять-ма-ст-ами.
Також існує поняття нульової флексії: у слові ліс (ліс-у, ліс-ові ітд.) немає закінчення, але наявна
нульова флексія. Як правило, вона характерна для словоформ, які набувають закінчень в процесі
відмінювання чи дієвідмінювання.

Але не завжди при відсутності закінчень можна говорити про наявність нульової флексії. Так, у словах
там, тихо (прислівники! Незмінні) флексії не буде зовсім. Нульові флексії можуть спостерігатись тільки
у тих словах, які здатні до граматичних змін.

- Суфікс – словотвірний, рідше словозмінний афікс, що розташований після кореня або після іншого
суфікса перед закінченням і виражає дериваційне або словотвірне значення: риб-а, риб-ин-а
(словозмінна), риб-а, риб-ал-к-а (словотвірна, або дериваційна).

- Постфікс – морфема, що розташована після флексії і виконує словотвірну функцію: береш – береш-ся,
хто, хто-небудь.
- Інтерфікс – морфема, яка поєднує складне слово, утворене складанням коренів: пар-о-плав. Термін
інтерфікс вживають також щодо морфем, які зявляються в деяких словоформах 4 відміни іменників. Тут
інтерфікси не виражають ні диференційного, ні реляційного значення і є порожніми афіксами.

- Інфікс – афікс, вставлений всередину кореня. В українськії мові не зустрічається (наявний в латині,
кхмерській мові).

- Трансфікс – афікс, що розриває корінь на окремі морфеми і сам розпадається на звукові компоненти.
Властивий арабським мовам.

- Конфікс (циркумфікс) – афікс, що складається з 2-х компонентів, розташований до і після кореня

(властивий нім. Мові).

40. Способи і засоби вираження граматичних значень.

В  украïнськiй  мовi  є  три  способи  вираження  граматичних значень, а отже, i творення граматичноï
форми слова: синтетичний, аналiтичний та аналiтично-синтетичний. За синтетичним
способом- граматичнi значення виражаються в єдностi з лексичним  значенням у межах того самого
слова афiксальними засобами, наприклад, в iменнику хатою   значення   роду,   числа   i   вiдмiнка  
виражається флексiєю. Крiм  афiксiв,  граматичнi  значення  можуть  виражатися також у межах того
самого слова чергуванням звукiв i перенесенням наголосу. Порiвняйте, наприклад: забрати забирати,
весни. весни.  Граматична форма, утворена синтетичним способом,
називається синтетичною . Аналiтичний  спосiб-  вираження  граматичних  значень виступає тодi, коли
формальним показником є службове  слово, наприклад: спiвав би, спiвала б, спiвало  б,  спiвали  б;
вдалий  бiльш вдалий, найбiльш вдалий. Граматична форма, в  якiй  граматичне  значення знаходить своє
вираження поза основним  словом  у  формалiзованому службовому словi, називається аналiтичною .
Аналiтичнi форми майбутнього часу (буду читати, будеш читати …) так само,  як i наказового  способу
(хай  пише,  хай  пишуть),  виступають  поряд  iз синтетичними   в   єдинiй,   послiдовно   витриманiй  
системi дiєслiвних форм. Хоча формальнi показники винесенi поза  основне слово,  граматичне  значення
в  аналiтичнiй  формi   сприймається невiд'ємно вiд лексичного, як i в синтетичнiй формi
слова  (пор..завзятiший  i  бiльш  завзятий;  найуважнiший  i  найбiльш  уважний). Службове слово
в аналiтичнiй формi настiльки формалiзується,  що прирiвнюється за своïм призначенням  до
стандартизованного (формалiзованого) афiкса (пор.: частки хай, нехай та iншi службовi слова в
аналiтичних формах з формотворчими суфiксами -ïй-, -iш- у  формах ступенiв порiвняння прикмет- никiв
i прислiвникiв). Граматичнi  значення можуть також виражатися.

41. Граматична категорія.

Граматична категорія - це протиставлення всіх однорідних граматичних значень, які висловлюються

граматичними формальними засобами. Це якісно інша одиниця граматичного аналізу в порівнянні з
граматичними значеннями і граматичними формальними засобами, оскільки: 1) категорія - двуплановое
явище, це діалектична єдність граматичної семантики і формальних засобів її вираження; 2) у рамках
 категорій граматичні значення (і граматичні формальні засоби) вивчаються не ізольовано, а в
протиставленні всім іншим однорідним граматичним значенням (і всім існуючим в мові формальним
засобів вираження цих значень). Наприклад, категорію дієслівного виду становлять однорідні значення
доконаного й недоконаного виду; категорію особи складають однорідні значення 1-3-го л.

При аналізі граматичних категорій особливо важливо враховувати-вать єдність смислового та

формального планів: якщо якийсь план відсутній, то не можна вважати дане явище
категорією. Наприклад, немає підстав вважати морфологічної категорією протиставлення власних назв
загальним, оскільки це протиставлення не знаходить послідовного формального вираження. Не є
категорією і протиставлення дієслівних дієвідмін - але вже з іншої причини: чіткі формальні показники
(закінчення) I-II дієвідмін не служать для вираження якихось смислових відмінностей між дієсловами
різних дієвідмін.Граматичні категорії бувають морфологічними (лексико-граматичними і
словозмінних) і синтаксичними.Лексико-граматичні категорії знаходять своє вираження в протиставленні
слів за їх граматичним властивостями. На цій підставі весь словниковий склад мови можна розбити на
граматичні класи (тому лексико-граматичні категорії називаються також класифікаційними). Лексико-
граматичними є, наприклад, категорії роду і одухотвореності ~ бездушності імен іменників.Словозмінної
категорії виражаються в протиставленні різних словоформ одного слова. Наприклад, категорія особи
дієслова є словозмінних, так як для її виявлення досить порівняти різні форми одного й того ж дієслова:
йду, йдеш, йде.

Основний морфологічної категорією є категорія частин мови. Всі інші категорії виділяються в рамках
частин мови і є приватними категоріями по відношенню до частин мови.

42. Частини мови

Частини мови - великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і
його формальних показників.

Принципи поділу на частини мови

 1. Смисловий (семантичний, лексичний) — характеризує лексичне значення слова або його

відсутність; що слово називає: предмет, його ознаку, кількість, дію чи стан тощо.

 2. Морфологічний — своєрідність граматичної (морфологічної) форми слова: носієм яких граматичних

значень є слово.

 3. Синтаксичний — типова синтаксична функція слова: у ролі якого члена речення воно найчастіше
виступає.

 4. Словотворчий — специфічні для певної групи слів способи творення та словотворчі засоби.

Отже в основу поділу слів на частини мови покладено принцип єдності лексичного і граматичного
значень слова, тобто найістотніші ознаки, що характеризують слово як одиницю мови.

Класифікація

В українській мові виділяються десять частин мови; 6 самостійних, 3 – службових і вигук:

 самостійні (повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів
речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини)
o іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.

o прикметник — який? чий? Змінювана за відмінками.

o числівник — скільки? котрий? Змінювана за відмінками.

o займенник — хто? що? який? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.

o дієслово — що робити? що зробити? Змінювана за особами.

o прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.

 службові (неповнозначні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них не можна поставити

питань, є незмінюваними

o сполучник

o прийменник

o частка;

 Окремо стоїть вигук.

П’ять частин мови об’єднують змінювані слова (ті, що відмінюються і дієвідмінюються) – це іменник,

прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші частини мови є класами незмінюваних слів.

Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це – іменник, прикметник, числівник і

займенник.

Мовознавці дійшли висновку, що неможливо побудувати однакову для всіх мов систему частин мови, бо
в кожній мові є багато своєрідного в членуванні слів на частини мови. По-перше, не в усіх мовах є одні й
ті самі частини мови, по-друге, у різних мовах є суттєві відмінності в характерних ознаках однієї й тієї ж
частини мови. Звичайна для європейських мов схема частин мови не підходить для багатьох мов Азії,
Африки й Америки.

Отже, відмінності в частинах мови різних мов стосуються як самого складу, так і обсягу окремих частин
мови. Якщо основні частини мови - ім'я та дієслово - виділяють в усіх мовах світу, що є відображенням
універсальності функціонально-семантичних категорій субстанціональності й процесуальності (тобто
предмета і дії), то в інших частинах мови є значні розбіжності. Так, у деяких мовах Північної Америки й
Африки не розрізняють прислівника і прикметника. У китайській мові виділяють такі частини мови, як
ім'я, куди відносять іменник та числівник, предикатив, куди входять дієслова і прикметники, а також
прислівник. Прикметники об'єднані з дієсловами в одну частину мови на основі здатності бути
присудком без допоміжної зв'язки. Подібне маємо і в бірманській мові. У деяких мовах виокремлюють
лише іменник і дієслово, як, наприклад, в індіанській мові йума.

В англійській мові протиставлення прикметника й іменника зведене до мінімуму. У тюркських мовах є

проблема тлумачення так званих "зображувальних слів", тобто таких, які імітують звук або є
"образними", як окрему частину мови.

Ускладнюють класифікацію слів за частинами мови і явища переходу слів із однієї частини мови в іншу,
що свідчить про існування більш-менш стабільних проміжних ланок між частинами мови. У тюркських,
монгольських та тунгусо-маньчжурських мовах перехід іменників у прикметники та прислівники і
навпаки має масовий характер.

43.Словосполучення і речення

Словосполучення — поєднання слів, утворене за нормами мови з двох або більше повнозначних слів,
пов'язаних між собою синтаксично, яку використовують як лексично-семантичний матеріал номінативної
(знакової) функції в реченні й поза ним. Найпростіша синтаксична одиниця мови, утворена з двох або
кількох повнозначних пов'язаних між собою в граматичному плані і за змістом.

Речення — граматична конструкція, побудована з одного чи кількох слів певної мови, яка становить

окрему, відносно незалежну думку; це значеннєве, граматичне і інтонаційне ціле, що виражає якусь
думку в відношенні її до дійсності (предикативність, створена категоріями модальності, часу й особи)
одним словом чи сполукою слів...

Синтаксичні зв*язки слів у словосполученні і реченні.

У мовах світу існують, крім сурядного, такі основні типи синтаксичних зв'язків: узгодження, керування,
координація, прилягання, тяжіння, інкорпорація, замикання та ізафет. Узгодження - тип синтаксичного
зв'язку, за якого граматичні значення стрижневого слова повторюються в залежному слові. Якщо в обох
словах є рід, число і відмінок, то вони повинні бути однаковими. Керування - тип синтаксичного зв'язку в
словосполученні, коли одні граматичні значення стрижневого слова викликають у залежному слові інші,
але конкретно визначені (певні) граматичні значення, тобто форма залежного слова повністю
зумовлюється стрижневим словом. Наприклад: читаю книжку, захоплююсь книжкою. Координація - це
взаємна супідрядність підмета і присудка (особливий тип зв'язку, який не є ні сурядним, ні підрядним), їх
взаємна узгодженість. Підмет і присудок формально уподібнюються один одному. Вони можуть
координуватися у відмінку, роді та числі (вода чиста), в роді та числі (соловейко щебетав). Прилягання -
зв'язок між словами в словосполученні, який виражається позиційно (порядком слів) або інтонаційно.
Прилягають до стрижневого слова незмінні слова (прислівники, дієприслівники, неозначена форма
дієслова). Наприклад; рух уперед, слухати уважно. Тяжіння - це узгодження предикативного означення з
підметом. Наприклад: Батько повернувся задоволений. інкорпорація - поєднання слів-коренів, сукупність
яких оформляється службовими елементами. Замикання - синтаксична побудова, яка вимагає
дистантного розташування найтісніше пов'язаних слів. Ізафет - атрибутивне словосполучення, яке
складається з двох іменників, перший з яких е означенням, але показник зв'язку знаходиться в другому
(головному, стрижневому) слові. Ізафет характерний для тюркських мов.

44.Речення і його значення

Речення - мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє й розрахована на слухове або
зорове (на письмі) сприйняття.

На відміну від слова і словосполучення, речення характеризується комунікативністю (передає

конкретний зміст у логічно зрозумілих формах і здатне входити до будь-яких форм спілкування),
відносною самостійністю (виражає відносно закінчену думку і відділяється від інших речень паузами) та
структурною цілісністю (будується за певною структурною моделлю).

За основу визначення речення раніше брали різні ознаки, які не є самодостатніми, тобто не розкривають
феномен речення. Так, зокрема, за шкільним визначенням, речення - це група слів або окреме слово, що
виражає закінчену думку. Однак, далеко не всі речення виражають закінчену думку (Ай-ай-ай! Гай-гай!
Ось тобі на! Що?). Неприйнятним є й логічне визначення речення, згідно з яким речення - це вираження
логічного судження. Кожне судження справді є реченням, але не кожне речення є судженням (Гей! Ні. Як
же так?). Крім того, одне речення (складне) може виражати декілька суджень (Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі, А ще гірше - спати, спати, І спати на волі. - Т. Шевченко). Будова (склад і структура)
речення і судження не збігаються. Якщо судження обов'язково складається з трьох членів (суб'єкта,
зв'язки і предиката), то речення може складатися з одного, двох, трьох і більше членів. Некоректним є
визначення речення й на основі формальних ознак, оскільки формальні ознаки є дуже різними в різних
типах речень, тим більше, в різних мовах.

Граматичне та актуальне членування речення. «Дане» і «нове».Тема і рема.

Граматичне членування речення-члени речення. Члени речення-абстрактні синтаксичні категорії,

усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення(головні,
другорядні).Однак самі по собі члени речення не в змозі виразити відносної вагомості різних
компонентів повідомлення. Це здійснюється за допомогою актуального членування речення-членування
речення за змістом на дві часини: предмет мовлення і те, що про нього говориться. Вихідна частина
висловлення(дане, відоме) називається темою, а та частина, яка щось стверджує про тему(нове),-ремою.
Ці дві частини відповідно ще називають психологічним(логічним) суб’єктом і предикатом. Чим більше
слів у реченні, тим більше можливостей його різної актуалізації. Основні засоби актуального членування:
нтонація(постановка логічного наголосу) і порядок слів(зазвичай тема на початку,а рема-в кінці).Часто
акутальне членування речення здійснюється за допомогою контексту: рема визначається відніманням
відомої інформації. Актуальне членування речення служить одним із засобів зв’язку речень у тексті.
Типи співвідношення тем у сусідніх реченнях: послідовний(темою наступного,є рема попереднього) і
паралельний(одна і та сама тема повт.в кількох реч.)