Західноукраїнська Народна Республіка с.

350 бойко
Підготовка і проведення Листопадового 1918 р. перевороту у Львові. Українсько-польська
боротьба за Львів. с.94 грицак

Український переворот заскочив не тільки австрійську залогу, адміністрацію й населення Львова, але
й Польську Військову Організацію, що рівнобіжно з Українським Військовим Комітетом лаштувалася
до захоплення міста й краю та передання його в руки Польської Ліквідаційної Комісії. Коли ж українці
її випередили й поставили перед доконаним фактом, вона зараз приступила до протиакції — зразу
конспіративної, а відтак явної. Про те, щоби станути на грунті самоозначення народів й погодитися з
фактом існування української Державности в Галичині, ніхто з поляків, як військових так світських і не
думав. Вони створили негайно свою Начальну Команду з організатором польських військових кадр —
сотн. Мончинським у проводі й почали військову організацію польського живла в місті. Рівночасно
вислали по Польщі своїх курієрів, щоби вони скрізь збірали добровольців, а від польського уряду в
Варшаві вимогли військову допомогу. Центрами польської протиакції сталися — школа ім. Сєнкевича
та Дім Техніків у південно-західній частині Львова. Вже 1 листопада перед полуднем зявилися на
улицях Львова польські жовніри, що в першу чергу рішили опанувати головний залізничий двірець.
Вони почали нападати й острілювати українські стежі на вулиці Сапіги й Городецькій. Їм у допомогу
кинулося й польське цивільне населення Львова, що почало стріляти на українське військо з вікон,
брам та заулків. Положення українського війська утруднювало й погіршувало те, що оскільки по
українській стороні було тих тисячу з чимсь багнетів, якими переведено переворот, то первісна
тисячка польських лєгіоністів і жовнярів, що піднялися протиакції росла з години на годину. Поляки
мали до диспозиції кадри свого населення у Львові тоді, коли українці могли ждати поповнення своїх
частин добровольцями з довколишних сіл і краю не зразу. Перевага поляків виявилася зразу не тільки
в скількости, але й якости боєвих сил. Українці розпоряжали тільки горсткою старшин і такоюж
горсткою жовнярів-селян тоді, як поляки мали зразу безліч старшин ріжних ступнів, а їх військові
частини формувалися майже виключно з інтелігентних і півінтелігентних елєментів, до тогож
обізнаних з містом. Шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці, оце була основа
польських збройних сил. Прилучилася до них ще й сила великоміського пролєтаріяту, що то був, «як
боєвий елємент, може некарний, але очайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і звязковій службі
незрівняний». (А. Крезуб). Вже на другий день по перевороті поляки могли похвалитися успіхами
своєї протиакції. Опанувавши головний залізничий двірець з великими військовими магазинами,
вони укріпилися в південньо-західній частині міста, з якої почали підїздову акцію на територію
безспірно опановану українцями. Дня 3 листопада опанував противник кадецьку школу на Стрийській
вулиці й упоєний успіхом кинувся на головні українські обєкти — казарму Фердинанда при
Городецькій вулиці, Цитаделю, головну почту, святоюрську гору. Відбити польський наступ вдалося
українцям тільки від деяких позицій, але святоюрська гора залишилася в руках противника. Щастям
українців, що стомлені безупинними боями й десятковані дезерцією старших жовнірів з супровідного
куріня попали вже в зневіру, був приїзд Українських Січових Стрільців до Львова, дня 3 листопада
пополудні. Не гаючи часу УСС-и зразу скріпили залогу Цитаделі й кинулися відбивати головний
двірець. Стрільці здобули двірець одним бравурним наступом, але... противник вдавшись в
переговори про капітуляцію, використав їх для повернення собі втраченого обєкту. Новий наступ УСС-
ів на двірець ранком чергового дня вже не вдався. Українські військові частини відступили з
великими втратами, а противник захопив будинок дирекції залізниць при вул. Міцкевича й духовної
семинарії при вул. Коперника. В чергових днях противник безустанно натискав на головні українські
обєкти — касарню Фердинанда при Городецькій, будинок сойму й головної почти. Змагаючись на
периферіях міста, противник старався за всяку ціну опанувати залізничий двірець Підзамче. Та в днях
5 і 6 листопада сила польського натиску заломалася. Українські війська, вдержуючи останками сил
головні обєкти, почали переходити до протинаступів і самостійних офензивних акцій. Колиж дня 9
листопада поляки рішили проломити український фронт і тому кинули всі свої сили на будинок сойму,
яким командував пор. УСС. Ілько Цьокан, мусіли з великими втратами в людях відступити й обмежити
свою акцію тільки на оборону. Боєва ініціятива перейшла з тим моментом в українські руки.
Низку кривавих боїв почав український наступ на кадетську школу дня 13 листопада. Повторювано їх
ще в днях 15 і 17, але безуспішно. Кращими успіхами могла похвалитися українська акція на півночі
міста. В днях 14 і 15 листопада опанували українські війська цілу краківську дільницю й витиснули
противника на лінію вулиць — Граничної, Короля Яна і св. Мартина, тобто на периферії Замарстинова,
де опанували важний обєкт — міську різню. Місцевим частинам помітно допоміг у тих операціях
невеличкий але очайдушно сміливий загін ім. Гонти, що прийшов до Львова з Великої України, під
проводом отамана Долуда. Поляки, збентежені українськими успіхами, попросили перемиря, що й
почалося дня 18 листопада, зразу на протяг 48 годин, а відтак продовжене до дня 26 листопада, 6-ї
години ранку. Це перемиря сталося гробом українському перевороту у Львові. Поляки, що
сподівалися підмоги з заходу, заграли тепер на проволоку й використали перемиря на основну
реорганізацію свого фронту й підготування офензиви. Для цього вони вели переговори в той спосіб,
щоби не дійти до ніяких позитивних рішень і перервати їх у моменті, коли їм наспіє допомога. І
справді дня 20 листопада наспіла полякам підмога, зорганізована пполк. Токаржевським у західній
Галичині й корінній Польщі. 140 старшин, 1228 вояків і 8 гармат, що наспіли до Львова, зразу змінили
ситуацію у Львові в користь поляків, що ранком дня 21 листопада кинулися до наступу на цілому
фронті. В останній хвилині надійшла противникові ще підмога з Кракова під проводом ген. Рої, що
разом з силами полковника Токаржевського й місцевою польською залогою, рішили окружити
українців й примусити їх до капітуляції. Польський наступ мав виразно окрилюючий характер — ліве
польське крило мало дійти до Високого Замку, праве до Личакова й замкнути українцям приплив сил
і відворот від сходу. В розвою акції праве польське крило зфорсувало Снопків, Погулянку,
Личаківський цвинтар і, дійшовши до залізничого двірця Львів-Личаків, вислало свої кінні відділи в
напрямі Сихова й Винник. Зате ліве польське крило зустрілося з твердим опором українських частин.
Боєвий фронт від Цитаделі, через будинок сейму до різні й двірця Підзамче не загнувся ні на одному
місці. Українські війська, не зважаючи на перевагу противника, не тільки відбили його наступ, але в
багатьох місцях перейшли до контрофензиви. Під вечір дня 21 листопада ситуація була того рода, що
поляки, витративши розмах своїх свіжих частин на окрилення Личакова (вони обходили місто найдалі
висунутими периферіями і тільки під горою св. Яцка окровавилися в зустрічі з українцями) й на
безуспішний напір на ліве крило боєвого фронту, могли вернути назад до вичерпуючої позиційної
війни. В загальному українська ситуація була тяжка, але не найгірша. На всякий випадок приказ
української Начальної Команди до евакуації Львова, назначеної на ніч з 21 на 22 листопада, був
несподіванкою й залишився незрозумілим до сьогодня. Провід української Начальної Команди
спочивав тоді в руках полк. Стефанова й отамана Горука, як начальника штабу. В момент, коли
фронтові частини готові були боротися до останньої каплі крови й мали всі дані до перемоги, нерви
Начальної Команди, подразнені атмосферою запілля, не витримали. Українські війська опустили
Львів по трьох тижнях кривавих боїв. Ранком дня 22 листопада поляки не могли зорієнтуватися що
сталося. Відворот українців був такою для них несподіванкою й відбувався в такій тайні й порядку, що
вони довго незважувалися рушити вперід, підозріваючи підступ з українського боку. Та підступу не
було...

Гнітуче почуття відвороту й незавиненої невдачі огорнуло українські частини. Стомлені й огірчені
виходили вони поза рогачки столиці. І тільки Українські Січові Стрільці не дали за виграну. Стрілецька
старшина зібрана під проводом от. Вітовського ранком 22 листопада на попівщині в Миклашеві,
рішила зорганізувати облогу Львова. До Стрільців приєдналися кращі частини б. залоги Львова й так
почали творитися обложні групи — Схід, Старе Село, Щирець і т. д. що небаром обєдналися в бригади
й стали завязком ІІ Осадного Корпусу Української Галицької Армії, якого провід спочив у руках
полковника а відтак генерала й начального команданта УГА Мирона Тарнавського. Щойно тепер
відгукнувся край і став поповнювати українські боєві частини добровольцями та новобранцями. Група
Схід зорганізована при команді УСС з осідком у Куровичах поповнювалася людським матеріялом з
Перемишлянщини, Тернопільщини, Бережанщини й Золочівщини; Група Старе Село під проводом
стрілецького команданта сот. Микитки черпала свої запаси з Бобреччини, Ходорівщини,
Станиславівщини, Гуцульщини й Покуття; південня Група Щирець під командою сот. А. Бізанца
набірала людей з Львівщини, Стрийщини та Долинщини. Згодом повстали ще на західньому півдні
групи — «Хирівська» і «Гофмана», що підсилювалися добровольцями з Дрогобиччини, Самбірщини,
Перемищини й Турчанщини та Група Північ, якої базою була Равщина, Сокальщина, Жовківщина,
Яворівщина й Радехівщина. Бої за Львів Зайнявши спорожнений Львів, поляки попробували зразу
посунутися на схід, а їх перший випад на Підбірці зліквідувала сотня Українських Січових Стрільців під
проводом пор. Осипа Теліщака, який зайняв Чортівську Скалу, домінуючи над околицею. В перших
днях грудня перейшли українські частини під Львовом до наступу й витиснувши противника до
перстеня — Басівка, Солонки, Пасіки зубрицькі, Підбірці, Жидятичі, Грибовичі, пробували навіть
перервати залізничу лінію Львів-Перемишль, їм вдалося навіть захопити на короткий час Городок.
Рівночасно поляки зорганізовані в Люблині, почали наступ з півночі в напрямі Рави Руської, Чесанова
й Любачева, з наміром пробитися до Львова. Дня 5 грудня відбили українські війська Хирів і підійшли,
на віддаль гарматнього стрілу. До Перемишля. Та тут зустрілися з велетенською перевагою
протиівника (2.300 польських крісів на 800 українських), що нетільки втримав загрожену позицію, але
й витиснув українські частини на вихідні позиції. Тимчасом під Львовом становище українського
війська з дня на день кращало. Довкола міста перстень обложних сил кріпшав і застискався. Залога й
польське населення Львова почали падати на дусі. Дня 10 грудня, місце полк. Стефанова на
становищі начального вожда Української Галицької Армії зайняв ген. Омелянович-Павленко, а його
начальником штабу став замісць от. С. Горука полк. Мишковський. Під Львовом появилися
придніпрянські частини з т. зв. Окремої Пішої Козятинської Бригади, зосереджені на лінії Басівка —
Наварія — Глинна. На день 27 грудня назначила Начальна Команда УГА генеральний наступ на Львів,
для якого під самим Львовом зосереджено 7—9 тисяч крісів і 40 гармат. Та польська сторона, що
розпоряджала знаменитою розвідкою, дуже скоро зорієнтувалася в українських намірах і зробила все
можливе, щоби спараліжувати силу українського наступу. Дня 24 грудня наспіли до Городка свіжі
військові сили противника — (група Сопотніцкого) 2.400 крісів, 24 скоростріли, 150 кінноти й 10
гармат. Вони зразу обсадили кілька довколичних сіл від півдня, чергового дня здобули Любінь
Великий, а дня 26 грудня, напередодні генерального українського наступу на Львів, сфорсували
Ставчани. Пляни Української Начальної Команди, розкриті й упереджені противником, можна було
вважати за перекреслені. Але українська Начальна Команда, не залишила їх. Ранком дня 27 грудня
почався наступ. «Група Схід», «Старе Село», головнож коломийські куріні й чистини Українських
Січових Стрільців здобули в першому дні наступу Боднарівку — Сихів — Козільники й посунулися на
підльвівську Перзенківку тоді, як їх праве крило підсунулося аж під Личаків. Але Козятинська Бригада,
що станула в обличчю нової ситуації, створеної польським протинаступом у днях 24—26 грудня,
спробувавши наступати на Ставчани й Полянку мусіла відступити з втратами. Що більше, група
Сопотніцкого здобула Оброшин і передерлася до Львова, де скріпила не тільки численність але й
моральну відпірність залоги. Перший генеральний наступ українських сил на Львів не вдався.
Виключала успіх — знаменита розвідка й оборотність противника, слаба підготовка з українського
боку, а головно брак тяжкої артилєрії, без якої здобуття підміських обєктів виявилося неможливе.
«Підсумки всіх боєвих подій протягом листопада-грудня 1918 р. для українців, мимо того, що
оперативна ініціятива по більшій части походила від них, все таки не були корисні. Противник здобув
за той час Перемишль, Ярослав, Хирів, Раву Руську, а найважніше, усадовився сильно у Львові.
Поляки держали в свойому посіданні щонайменше одну пяту частину Східньої Галичини, тоді як
українські війська не захопили ані клаптика землі по тамтому боці» (А. Крезуб). Друга офензива на
Львів З початком січня 1919 р. польські частини, що дотепер обмежувалися до вдержання й
закріплення здобутих позицій, перехопили ініціятиву в свої руки. В околицях Рави Руської, Угнова,
Белза, Угринова зявилася нова польська «Група Буг» під проводом ген. Ромера, що хоч і не могла
основне змінити ситуації, всеж таки була осторогою для української Начальної Команди, мовляв
період у якому корінна Польща не могла підкріпити свіжими, силами східньо-галицького фронту,
проминув. В днях 6—7 січня відділи групи «Буг» продерлися через Жовкву й Куликів до Львова, але
частини І корпусу УГА, під знаменитим проводом підполк. Курмановича, завдали їм при тому маневрі
дуже тяжкі втрати. З тяжкими втратами му сіли поляки залишити наступ на Угринів, заломився теж
випад львівської залоги в напрямі підльвівських Кожич і Домажира. Не вспівши опанувати залізничої
лінії Рава Руська — Львів, не змогли поляки відтягнути українських частин зпід Львова. Назначену на
день 14 січня польську офензиву випередив уже 11 січня новий український наступ на Львів. Тогож
дня II курінь Українських Січових Стрільців, під проводом сотн. Білинкевича здобув Лапаївку, 3
бережанська бригада — Сигнівку, в решта курінів УСС, під командою сотн. Носковського — Скнилів.
Безпримірне геройство 2 коломийської бригади, що заатакувала польські позиції на лінії Перзенківка
— Пасіки Міські заломилося в артілєрійному й крісовому огні противника. Не мав теж успіху наступ 4
золочівської бригади на східні периферії Львова. Зате поляки, вдаривши на окопи 7 львівської
бригади, заняли Бартатів. На цю позицію, боронену криваво й по геройськи ледви двома
українськими сотнями, зужив противник силу двох курінів, що наступали з півночі й сходу рівночасно.
Під вечір відзискав противник Сигнівку а ранком 12 січня заатакував позиції 2 бригади. Поява
команданта бригади от. Микитки в окопах, надхнула захитану бригаду до бравурного протинаступу, в
якому вона дійшла аж до Перзенківки й переходове її заняла. Без великого труду відбив І полк УСС-ів
польський наступ на Сигнівку дня 13 січня. В результаті другий український наступ на Львів у днях 11-
13 січня зліквідував можливість польської офензиви, назначеної на день 14 січня, а рівночасно
переконав українську Начальну Команду, що Львів можна здобути тільки тоді, коли буде остаточно й
тривало перерваний його звязок з заходом і корінною Польщею взагалі. В цьому напрямі пішли теж
дальші зусилля Начальної Команди, українських військ.

Формування державних структур. Внутрішня політика уряду ЗУНР.

Основою державного ладу ЗУНР були сформовані органи законодавчої, виконавчої влади та
самоврядування. Функції вищого законодавчого органу в умовах національної революції виконувала
Українська Національна Рада, створена 18 жовтня 1918 р. у м. Львові як Конституанта (Конституційні
Збори) українського народу, що проживав на своїх етнографічних землях в Австро-Угорській імперії.
До складу Української Національної Ради згідно з Статутом, що ухвалили 18 жовтня 1918 р., увійшли:
всі українські депутати обох палат австрійської Державної Ради (Парламенту і Палати Панів), крайових
сеймів Галичини й Буковини, по три представники українських політичних партій з цих земель. Крім
зазначених у Статуті делегатів у засіданнях УНРади брали участь ще й представники від українського
студентства Галичини. Функції президії УНРади в період львівської сесії виконувала президія
Української Парламентарної Репрезентації. 19 жовтня 1918 р. УНРада прийняла постанову про
утворення української держави на українських етнографічних землях Австро-Угорщини та закликала
національні меншини цієї території уконституюватися і вислати своїх представників до УНРади
пропорційно кількості населення. При тому євреїв визнано за окрему національність. Рада
Державних Секретарів – вищий розпорядчий та виконавчий орган державної влади Західно-
Української Народної Республіки; з лютого 1919 р. – Західної Області Української Народної Республіки.
Уряд створений рішенням львівської делегації УНРади 9 листопада 1918 р. складався з: президента
(голови) Ради Державних Секретарів (далі – РДС) та Державних Секретарів (міністрів), які очолювали
галузеві Секретаріати (з функціями міністерств). Назва “Державний Секретаріат” вочевидь прийнята
за аналогією з урядом Центральної Ради – Генеральним Секретаріатом. До першого складу РДС
(листопадгрудень 1918 р.) увійшли: Кость Левицький – президент і одночасно секретар фінансів;
Василь Панейко – секретар заграничних справ; Лонгин Цегельський – ДС внутрішніх справ; Сидір
Голубович – секретар судових справ; Дмитро Вітовський – ДС військових справ; Степан Баран –
секретар земельних справ; Ярослав Литвинович – торгівлі та промислу; Антін Чернецький – праці та
суспільної опіки; Іван Куровець – охорони здоров’я; Олександр Барвінський – освіти та віросповідань
(тимчасово заступаючи Степана Смаль-Стоцького); Іван Макух – секретар громадських робіт. До
першого складу РДС увійшов також Степан Федак – керівник Харчового уряду, створеного УНРадою
29 жовтня 1918 р. 21 листопада 1918 р. після захоплення польськими військами Львова РДС виїхала
до Золочева, звідти – до Тернополя, де перебувала до кінця 1918 р. У грудні 1918 р. голова уряду К.
Левицький подав у відставку. На його місце тимчасово виконувачем обов’язків президента РДС було
призначено С. Голубовича. На початку січня 1919 р. у Станиславові Виділ УНРади прийняв відставку
усього уряду та доручив С. Голубовичу сформувати новий кабінет. У новому уряді кількість
Секретаріатів було зменшено: Державні секретаріати охорони здоров’я, праці та суспільної опіки
було ліквідовано. До складу другого уряду увійшли: С. Голубович – голова уряду, одночасно ДС
фінансів, торгівлі та промисловості, Василь Панейко – секретар закордонних справ, Іван Макух –
секретар внутрішніх справ, Агенор Артимович – секретар освіти і віросповідань, Осип Бурачинський –
секретар судівництва, Іван Мартинець – секретар земельних справ, Маріян Козаневич – секретар
публічних робіт і гірництва, Іван Мирон – державний секретар шляхів, пошти і телеграфу. У зв’язку з
перебуванням В. Панейка на Паризькій мирній конференції, обов’язки керуючого справами ДС
закордонних справ виконував Лонгин Цегельський, який мав статус секретаря “без портфеля”. У
лютому Л. Цегельський вийшов зі складу уряду ЗОУНР, а на його місце 10 березня 1919 р. було
призначено Михайла Лозинського. 13 лютого 1919 р. після відставки Дмитра Вітовського, на посаду
секретаря військових справ було призначено Віктора Курмановича. Керуючим справами Державного
Секретаріату військових справ став Петро Бубела. 17 лютого 1919 р. на основі розпорядку РДС
продовольчі питання в ЗОУНР перейняв у своє керівництво Харчовий уряд, як відділ (секція) ДС
трішніх справ. У Станиславові Харчовий уряд очолював адвокат Теодор Ваньо. Численність персоналу
окремих секретаріатів була незначною і не перевищувала 12 осіб. Переважно працівниками
міністерств були українці з відповідною фаховою освітою і досвідом роботи в профільних установах в
австрійську добу. Наприкінці листопада – на початку грудня 1918 р., у час вимушеної перерви в
діяльності УНРади, окремі державні секретаріати видали низку розпоряджень, що регламентували
фінансову та торгівельну діяльність ЗУНР, організацію судівництва та роботу комунікацій,
адміністрацію вказаних галузей. У січні-квітні 1919 р. Секретаріати разом із фаховими комісіями
УНРади готували профільні законопроекти і подавали їх на розгляд РДС і УНРади. Окрім того
видавали урядові розпорядження з низки питань державного будівництва ЗУНР-ЗОУНР. 9 червня
1919 р. після проголошення Є. Петрушевича Диктатором, РДС припинила свою діяльність. Функції
центрального виконавчого органу перейняла Рада уповноважених Диктатора в Галичині. До цього
органу увійшли: генерал В. Курманович – уповноважений з військових справ (незабаром функціїї
уповноваженого перейшли до Військової канцелярії Диктатора); С. Голубович – уповноважений з
внутрішніх справ; С. Витвицький – уповноважений із закордонних справ; О. Назарук – уповноважений
з питань преси та пропаганди; Іван Мирон – з питань шляхів та комунікацій. Після виїзду Є.
Петрушевича з Кам’янця на Поділлі до Відня, в новому осідку влади ЗУНР, згідно з розпорядком від
25 липня 1920 р. був створений “Уряд Диктатора”, що складався з таких відділів: 1) закордонних
справ (С. Витвицький); 2) фінансів, торгівлі та промислу (Володимир Сінґалевич); 3) справ преси та
пропаганди (К. Левицький); 4) внутрішніх справ, судівництва, освіти, віросповідань, рільництва, пошт
та телеграфу, шляхів та публічних робіт (Йосип Ганінчак). До сладу уряду увійшла Військова
Канцелярія Диктатора (керівник – отаман Ярослав Селезінка) та Президіальна Канцелярія (Лев
Петрушевич). Розпорядок Диктатора ЗУНР від 30 серпня 1920 р. передбачив, що у разі відсутності
керівника держави в осідку уряду функції державної влади мала виконувати Колегія уповноважених,
тобто вище перелічені міністри. 1921 р. функції уповноваженого з закордонних справ було доручено
виконувати К. Левицькому, який одночасно очолив Колегію уповноважених. С. Витвицький тим часом
очолив дипломатичні місії ЗУНР у Парижі та Лондоні. Уповноваженим з питань преси і пропаганди
став О. Назарук, після виїзду останнього до Канади – Омелян Підляшецький. Роман Перфецький був
призначений замість Й. Ганінчака. Програма державного будівництва, внутрішньої та зовнішньої
політики була концептуально визначена уже 5 листопада Декларацією УНРади. У цьому документі
стверджувалося, що в «державі не буде поневолення нації нацією… панування багатших над
бідними… всі горожане без різниці мови, віри, роду, стану чи пола будуть справді рівні, а наскрізь
демократичний лад, опертий на загальнім, рівнім демократичнім праві… забезпечить верховний
голос у державі демосові, масам робочого люду». 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий
Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії»,
яким означена територія оголошувалася самостійною Західноукраїнською Народною Республікою,
державну владу в якій «виконує весь народ через своє заступництво» в Установчих зборах, обраних
на «основі загального, рівного, безпосереднього, тайного і пропорціального права». 16 листопада
Державний секретаріат визначив функції, обов’язки та принципи формування органів державного
управління у повітах, містах і гмінах, права державних повітових комісарів. Згідно з «Уставами й
інструкціями для повітових органів Української Національної Ради», комісари обиралися
відпоручниками (уповноваженими) усіх громад та оголошувалися «верховним органом громадської
національної влади» та державної влади у повіті. Визначалися обов’язки і завдання сільських
комісарів, які на випадок надзвичайних обставин ставали начальниками громад. Загалом повітові та
сільські комісари мали тямити, що «в своїй діяльності являються відповідальними перед Українською
національною радою, Українською державою, українським народом». Реалізовувалися ці
демократичні засади державного будівництва за екстремальних обставин, зумовлених насамперед
тим, що молодій державі уже з першого дня її виникнення треба було захищати незалежність від
іноземних агресорів. 1 листопада розпочався наступ польських, а трохи згодом і румунських військ, за
спиною яких стояли країни Антанти, зокрема Франція. 22 листопада польське військо захопило Львів,
і уряд ЗУНР вимушений був переміститися спочатку до Тернополя, а 1-2 січня у Станіславів
(Станіслав), нині Івано-Франківськ. Незважаючи на ці вкрай несприятливі умови, державотворча
діяльність розгорталася. Її здійснювали УНРада (законодавчий орган) і Рада державних секретарів
(виконавчий орган). У реальному житті чітке розмежування функцій між законодавчою і виконавчою
владою не завжди простежувалося. Наприкінці жовтня - початку листопада 1918 р. УНРада
складалася з 72, а на початку січня 1919 р. з 123 осіб. 3 січня Друга сесія УНРади у Станіславові
утворила президію і обрала президентом Є. Петрушевича. 4 січня сформовано новий уряд на чолі з С.
Голубовичем, який керував також фінансами, торгівлею й промисловістю. Державними секретарями
були: В. Панейко - закордонних справ (з 10 березня - М. Лозинський); І. Макух - внутрішніх справ; Д.
Вітовський - військових справ (з 12 лютого - В. Курманович); О. Бурачинський - судочинство; А.
Артимович - просвіти й віросповідання; І. Мирон - шляхів, пошти й телеграфу; М. Мартинець -
земельних справ; М. Козаневич - публічних робіт; Л. Цегельський - державний секретар без портфеля.
Другий уряд ЗУНР був теж коаліційним, складався з націонал-демократів, радикалів та безпартійних.
У внутрішній політиці уряди ЗУНР особливу увагу звертали на функціонування й розвиток народного
господарства. З огляду на те, що більшість населення краю була зайнята в сільському господарстві,
яке за час війни було зруйноване, органи влади розробляли програму його докорінного
реформування. Підготовлений спеціальною урядовою комісією проект закону про земельну реформу
14 квітня 1919 р. було схвалено. Закон передбачав збереження приватної власності на землю.
Конфіскації підлягали поміщицькі, державні, монастирські та єпископські землеволодіння, які
перевищували «найвищу границю індивідуального посідання землі». Конфісковані землі
розподілялися серед безземельних і малоземельних селян, а також і насамперед - серед жовнірів,
які брали участь у «теперішній війні за волю України». Частина їх призначалася для «творення
взірцевих господарств, рільничих шкіл, інших промислових, просвітніх, добродійних і
загальнокорисних завдань». Чимало було зроблено для поліпшення матеріального становища
селянства, забезпечення найбідніших прошарків харчами і зерном. 12 квітня ухвалено закон про 8-
годинний робочий день. Засади розвитку шкільництва були чітко окреслені в законах УНРади від 13
лютого 1919 року «Про основні уладження шкільництва на Західній області Української Народної
Республіки» та від 14 лютого «Про удержавлення приватних шкіл і вчительських семінарій». Закони
оголошували всі школи, в т.ч. й професійні, а також приватні - державними, а учителів - державними
службовцями. В республіці було 30 українських середніх навчальних закладів, зокрема, 20 гімназій та
7 учительських семінарій. Закон від 13 лютого гарантував національним меншинам навчання рідною
мовою. У Станіславові, Тернополі, Стрию (нині Львівської обл.) і Коломиї (нині Івано-Франківської
обл.) відкрито єврейські гімназії. 24 лютого Державний секретаріат просвіти та віросповідань видав
«Розпорядок» про викладання української мови у державних середніх школах. Законом УНРади від
15 травня державною мовою оголошувалася українська, але національним меншинам було
гарантовано «свободу вживання як усно, так і в письмах їх матірної мови в урядових зносинах з
державними властями». Надзвичайно важливим аспектом внутрішньоі зовнішньополітичної
діяльності ЗУНР була проблема возз’єднання українських земель в єдиній незалежній державі. Вона
розглядалася насамперед як реалізація споконвічних устремлінь українського народу до державної
єдності і як вирішальний чинник зміцнення ЗУНР та УНР в боротьбі за самозбереження від загрози
чергового розчленування та іноземного поневолення України. Для галичан, як і буковинців та
закарпатців, державне самовизначення західноукраїнських земель було не самоціллю, а тільки
важливим етапом на шляху до самостійної соборної України. УНРада та уряд ЗУНР були ініціаторами
злуки двох українських держав та спільної боротьби проти іноземних агресорів. Цим вони
сповнювали повсюдні ухвали народних зібрань, зокрема буковинського віча у Чернівцях та
закарпатського в Хусті, про возз’єднання українських земель у єдиній державі. 6 листопада 1918 р.
київська газета «Нова рада» опублікувала звернення УНРади «До всіх свідомих синів цілої України від
Сяну аж по Кубань» прийти «на поміч братам галичанам» захистити незалежність ЗУНР. 10 листопада
УНРада доручила «державному секретаріатові поробити потрібні заходи для з’єднання всіх
українських земель в єдиній державі». Внаслідок переговорів 1 грудня у м. Фастів (нині Київської
обл.) між урядами ЗУНР та УНР був підписаний передвступний договір про злуку «Обох Українських
держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 р. у Станіславові сесія УНРади прийняла закон про
злуку ЗУНР з УНР та доручила «Державному секретаріатові негайно розпочати переговори з
київським правительством для сфіналізування договору про злуку». 16 січня 65-членна делегація
УНРади від різних політичних партій і організацій та всіх складових ЗУНР - Східної Галичини, Буковини
й Закарпаття - на чолі з першим віце-президентом приїхала до Києва для «нотифікування злуки». До
складу делегації входили державні секретарі Д. Вітовський, І. Мирон, О. Бурачинський, Л.
Цегельський та інші. 21 січня Директорія УНР привітала ухвалу Української Національної Ради ЗУНР від
3 січня. Урочистий Акт злуки було проголошено 22 січня на Софійському майдані у Києві. Від імені
ЗУНР державний секретар Л. Цегельський зачитав ухвалу УНРади від 3 січня, а Ф. Швець - «Універсал
Директорії Української Народної Республіки», який сповіщав «український народ про велику подію в
історії землі нашої Української»: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної
частини єдиної України - Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська
Україна) і Наддніпрянська велика Україна». 23 січня депутати Трудового конгресу, що репрезентували
всі прошарки населення Наддніпрянської України (377 селян, 118 робітників та 33 інтелігенти), за
участі делегації ЗУНР затвердили Універсал Директорії, включивши таким чином делегацію від ЗУНР
до складу Трудового конгресу. Отже, Акт злуки був ухвалений законодавчими органами УНР та ЗУНР,
які репрезентували всі прошарки та політичні сили на етнічній території України. З огляду на це
спроби стверджувати, ніби він мав тільки декларативний характер, бо не був схвалений Українськими
національними зборами, і той чи інший керівник УНР (С. Петлюра) або ЗУНР (Є. Петрушевич) міг
самочинно скасувати його ухвали, є безпідставні. Після об’єднання ЗУНР дістала назву Західна
область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Є. Петрушевич увійшов до складу Директорії, а 30
березня Рада державних секретарів ухвалила повідомити держави світу про об’єднання обох частин
України і водночас визначила принципи діяльності зарубіжних представництв - працювати в контакті
у справах, що стосуються «цілої об’єднаної України». Крім того, Директорія надала ЗУНР матеріальну
допомогу, надіслала боєприпаси й військову техніку. Все ж досягти інтеграції двох державних
організмів та синхронізації їх дій у внутрішній та зовнішній політиці не вдалося. Це породжувало
суперечності й конфліктні ситуації. Вони особливо загострилися, коли стало відомо, що голова
Директорії С. Петлюра має намір дійти замирення з Польщею коштом Галичини. За цих обставин уряд
ЗУНР проводив державотворчу діяльність, зокрема, на міжнародній арені, фактично самостійно.

Боротьба ЗУНР проти польської агресії. с.94 грицак

УНР періоду Директорії. С.344 бойко

Антигетьманське повстання. Відновлення УНР, її внутрішньополітичне і міжнародне становище.

ПРОТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1918 – збройний виступ 15 листопада – 14 грудня 1918 укр.

національно-демократ. сил під проводом Директорії з метою повалення Української Держави
гетьмана П.Скоропадського. Усунуті від влади гетьманським переворотом 1918 укр. політ. партії
перейшли в опозицію. Крайні ліві сили в особі Української партії соціалістів-революціонерів (лівої)
одразу взяли курс на збройне повалення гетьман. режиму, тоді як більшість укр. партій схилялася до
легальних демократ. методів боротьби. Опозиційний Український національний союз також спочатку
обрав тактику легальних дій проти нац. і соціальної політики гетьман. адміністрації (критика режиму,
вимога утворення коаліційного кабінету тощо). Водночас голова Укр. нац. союзу В.Винниченко та
член президії М.Шаповал із вересня 1918 розпочали таємну підготовку до збройного повстання проти
діючої влади. До неї було залучено ряд політичних (А.Г.Макаренко, В.Мазуренко та ін.) та військових
(командування січових стрільців) діячів. 30 жовтня 1918 створено повстанський Оперативний штаб на
чолі з ген. хорунжим О.Осецьким. Поразка Центр. д-в у Першій світовій війні катастрофічно погіршила
міжнар. і внутр. становище Укр. Д-ви, призвела до кризи влади, політ. ізоляції гетьмана
П.Скоропадського. За таких умов помірковані сили (Українська партія соціалістів-федералістів,
Українська демократична хліборобська партія, частково Українська соціал-демократична робітнича
партія та ін.) сподівалися усунути від влади П.Скоропадського на Нац. конгресі, який Укр. нац. союз
планував скликати 17 листопада 1918. Заборона проведення конгресу призвела до остаточного
розриву Укр. нац. союзу з гетьман. режимом, укр. міністри вийшли зі складу коаліційного уряду. У ніч
з 13 на 14 листопада 1918 на таємних зборах представники Укр. нац. союзу обрали для кер-ва П.п.
тимчасовий верховний орган – Директорію – у складі В.Винниченка (голова), Оп.Андрієвського,
А.Макаренка, С.Петлюри, Ф.Швеця. Гол. військ. силою, на яку спиралася Директорія, був полк січових
стрільців у Білій Церкві. Відмова гетьмана П.Скоропадського від держ. незалежності України у
виданій 14 листопада 1918 грамоті (див. Гетьманські грамоти П.Скоропадського), в якій ішлося про
федерацію в майбутньому з небільшовицькою Росією, прискорила початок повстання, призвела до
швидкого розвитку та поширення кола його учасників. 15 листопада 1918 Директорія видала відозву
із закликом до повстання проти гетьмана П.Скоропадського, того ж дня з'явився універсал С.Петлюри
про початок повстання з метою "до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом".
Директорія виїхала до Білої Церкви, залишивши для кер-ва повстанням у Києві Укр. військово-
революц. к-т. В.Винниченко став політ. керівником повстання. Військ. сили Директорії, які отримали
назву Респ. армія, очолив С.Петлюра. Слідом за січовими стрільцями на бік Директорії перейшли 2-й
Запоріз. полк П.Болбочана в Харкові, Сіра дивізія на Чернігівщині, Чорномор. кіш у Бердичеві, полк
Сердюцької д-зії під командою Ю.Отмарштайна та ін. Повстання почалося 16 листопада 1918
одночасним виступом військ. частин у Білій Церкві, Бердичеві та Харкові. Заручившись угодою про
взаємний нейтралітет із Великою солдатською радою нім. військ, Директорія спробувала захопити
Київ раптовим ударом. 18 листопада 1918 у бою під Мотовилівкою стрілец. частини під командою
сотника О.Думіна завдали поразки військ. силам гетьмана П.Скоропадського. І хоч захопити Київ не
вдалося, ця перемога, здобута в перші дні повстання, стала своєрідним каталізатором для
розгортання масового збройного виступу по всій Україні. Напередодні повстання гетьман
П.Скоропадський запровадив воєнний стан на всій території Укр. Д-ви. Уся військ. і цивільна влада в
регіонах зосередилася в штабах корпусів гетьман. ЗС (див. Збройні сили Української Держави). Саме
проти них і спрямували свої дії повстанські підрозділи. 18 листопада 1918 командир Подільського
корпусу ген. значковий П.Єрошевич офіційно заявив про перехід на бік Директорії. Завдяки цьому
Подільська губернія одразу перейшла під контроль респ. влади і Вінниця стала її тимчасовою
столицею. Тут зібралися представники політ. партій і орг-цій, почали формуватися перші осередки
адміністративно-управлінського апарату. Озброєння, майно і продовольство зі складів Подільського
корпусу були використані для формування повстанських загонів. На територіях, де не було
регулярних укр. військ, на які могли б спиратись керівники Оперативного штабу, боротьбу з
осередками гетьман. влади вели повстанські загони місц. формування. Їх командирами ставали
колишні старшини і вояки рос. армії, що брали активну участь в укр. русі з 1917. Саме вони першими
відгукнулися на заклик Директорії й очолили місц. селян-повстанців. Найбільш потужні формування
були створені отаманами Н.Григор'євим на Єлизаветградщині, Зеленим (Д.Терпилом) в районі
Трипілля (нині село Обухівського р-ну Київ. обл.) – Обухів на Київщині, В.Оскілком на Волині та ін.
Заклик до повстання підтримали й неукр. політ. сили: рос. ліві есери, анархісти, махновці,
більшовики. За різними даними, повстанська Респ. армія на середину грудня 1918 налічувала від 100
до 300 тис. вояків. Але переважна більшість її складалася із сел. загонів місц. формування, бійці яких,
поваливши гетьман. владу, не підкорялися наказам і залишали військ. частини. Чисельність більш-
менш регулярного армійського контингенту не перевищувала 50 тис. вояків. У ході повстання
Директорії не вдалося створити на заміну гетьман. владі дієвого владного механізму. Найчастіше
реальна влада в провінції перебувала в руках військових. Саме з часів П.п. вийшов і почав
поширюватися по всій Україні своєрідний суспільно-політ. феномен, відомий під назвою
"отаманщина". Відсутність контролю з боку верховної влади надихала новоспечених "отаманів" (за
сучасною термінологію – "польових командирів") на власний розсуд впроваджувати владу іменем
Директорії Української Народної Республіки. Маючи армійське походження, анархічна "отаманщина"
поступово перетворилася на найбільш поширену форму місц. влади в УНР, викликаючи вкрай
негативну реакцію населення. На початок грудня 1918 під контролем Директорії перебувала майже
вся територія України, крім Києва. Після 2-тижневої облоги 12 грудня Осадний корпус січових
стрільців під командою Є.Коновальця та Дніпровська д-зія розпочали штурм столиці. На допомогу їм
у ніч на 14 грудня 1918 Укр. військово-революц. к-т підняв повстання в місті. Частина гетьман. сил
перейшла на бік Директорії, у гетьман. армії залишалося менше 3 тис. вояків. Увечері Київ був у руках
повстанців. Того ж дня гетьман П.Скоропадський підписав зречення від влади на користь Ради
міністрів Української Держави, 15 грудня остання склала повноваження і передала владу Директорії.
26 грудня 1918 Директорія проголосила відновлення УНР (Декларація Директорії УНР 1918).

Складним було питання щодо форм влади в Україні. На січень 1919 р. існувало три головні бачення
шляхів державного будівництва: 1) радянська система влади; 2) встановлення військової диктатури;
3) скликання Трудового конгресу. Більшістю було прийнято рішення про проведення Трудового
конгресу. Перша сесія Трудового конгресу відбулася 23-28 січня 1919 р. у Києві. Конгрес затвердив
Акт «злуки» УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р., прийняв принцип загального виборчого права для створення
майбутнього парламенту, обговорював питання щодо можливих союзників (Антанта чи більшовики).
28 січня було ухвалено «Універсал Трудового конгресу України». У ньому зазначалося, що вища влада
(до наступної сесії Трудового конгресу) передається Директорії, вищі виконавчі функції має
здійснювати Рада народних міністрів. 26 грудня 1918 р. Директорія прийняла закон про передачу
поміщицьких земель селянам без викупу. Але терміни і порядок розподілу землі не визначалися. До
того ж, Директорія прагнула заспокоїти й поміщиків, пообіцявши їм компенсацію затрат. За
землевласниками залишалися будинки, породиста худоба, виноградники тощо. Конфіскації не
підлягали й землі іноземних підданих. Для подолання продовольчої кризи аналогічно з попередніми
режимами боролися проти спекуляції (від штрафів до тюремного ув’язнення з конфіскацією майна) та
намагалися запровадити регульовану хлібну повинність - централізовані реквізиції с/г продукції. На
перших етапах норми хлібоздачі були більш м’якими, ніж гетьманські, пізніше - зросли у 2-5 разів.
Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу. Але фактично Директорія та її
отамани забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки та
придушували страйки. Реальна влада на місцях належала не Директорії чи Трудовим радам, а
військовим структурам - виборним отаманам напівпартизанських загонів, з яких і складалися збройні
сили УНР. Вони добре воювали тільки коло своїх будинків. Відсутність єдності в керівництва
Директорії та зовнішні обставини призвели до того, що жодне соціально-економічне питання не було
втілене у життя.

Зовнішнє становище було важким: на південному сході - денікінці, на півдні - війська Антанти, на
заході - польські війська, на півночі-сході - радянські війська (Москва наголошувала, що воюють
українці - війська Директорії та війська Українського радянського уряду). Вичерпавши можливості
дипломатичного вирішення проблеми, Директорія 16 січня 1919 р. оголосила стан війни з РСФРР.
Україну визнала низка держав: Чехословаччина, Угорщина, Голландія, Італія, Ватикан тощо, проте
вона не налагодила стосунків з Радянською Росією. Більшовики не погоджуються на визнання
незалежності УНР. Радянські війська продовжували захоплення України. Тому Директорія пішла на
переговори з Антантою (хоча взаємної згоди на це серед керівництва не було - свого часу
Винниченко, Шаповал виступали за союз з більшовиками, а Петлюра та інші - за союз з Антантою).
Представники Антанти зажадали виходу зі складу Директорії «пробільшовицьких елементів». Це
стало останнім поштовхом до відставки (сер. лютого 1919 р.) з посади голови Директорії В.
Винниченка і В. Чеховського. Главою Директорії стає С. Петлюра, а главою уряду - С. Остапенко. Між
Директорією й Антантою було підписано угоду, згідно з якою УНР брала зобов’язання включатися в
боротьбу з більшовиками, проте у військах Антанти поширювалися революційні настрої й на початку
квітня 1919 р. вони були виведені з України. Частина військ УНР поступово перестала підкорятися
Директорії та переходила під командування окремих отаманів, що проводили самостійну свавільну
політику. У березні був сформований новий уряд на чолі з Б. Мартосом (проголошено курс на
будування незалежної УНР, без покладення надій на будь-яку державу). У квітні 1919 р. під ударами
радянських військ і повстанців Директорія була змушена відступити у Східну Галичину. До літа 1919 р.
велика частина України потрапила під владу більшовиків, що проводили політику «воєнного
комунізму». Відповіддю населення України були антибільшовицькі повстання. До кінця літа 1919 р.
радянська влада контролювала тільки великі промислові міста, інша частина України була в руках
повстанців (Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила), М. Григор’єва). Протягом травня-червня 1919 р. С.
Петлюра провів військову реформу. Вже на початку червня армія УНР перейшла у контрнаступ на
радянські війська й досягла лінії Старокостянтинів — Проскурів — Кам’янець-Подільський. Поступово
відбувається розкол між керівництвом Директорії та ЗУНР: диктаторство Є.Петрушевича було
негативно сприйнято керівництвом Директорії. Директорія не допускала думки про союз з Денікіним,
ЗУНР ставила своєю метою боротьбу з Польщею та сподівалася на підтримку Антанти й Денікіна. У
липні об’єднана армія УНР і УГА (ЗУНР), скориставшись наступом Денікіна, почали спільний виступ
проти більшовиків (одночасно на Київ та Одесу). 30 серпня більшовики без бою залишили Київ.
Білогвардійські частини захоплювали територію УНР, і 24 вересня Директорія оголосила війну
Денікіну. Незважаючи на завзятий опір, війська УНР відступали й у жовтні опинилися в оточенні трьох
армій супротивників — Польщі, Радянської Росії і Денікіна. Голод, епідемія тифу та ранні морози
деморалізували українську армію. У листопаді 1919 р. командувач УГА генерал Тарнавський підписав
перемир’я з Денікіним, а новопризначений командувач генерал Микитка підписав документ про
перехід УГА до складу білогвардійської армії. З огляду на ситуацію Директорія наділила С. Петлюру
диктаторськими повноваженнями. Директорія перестала існувати. У ході боїв з Денікіним С. Петлюра
з залишками своїх військ був змушений відступити і перейти на територію Польщі. Причинами
падіння Директорії були: відсутність єдиної програми, чіткої політичної лінії (суперництво між
Винниченком і Петлюрою та їхніми прибічниками); невиваженість внутрішньої та зовнішньої політики
(зміни урядів; політичних орієнтацій); відсутність боєздатної дисциплінованої армії, руйнівна роль
отаманщини; необхідність воювати на кілька фронтів та військово-політична перевага супротивників
тощо. Головним наслідком діяльності Директорії була загибель української держави УНР.

Збройна боротьба УНР проти російської агресії у 1919 р.(Друга радянськоукраїнська та українсько-
білогвардійська війни с.359 бойко

Військово-політичне становище УНР наприкінці 1919 р.- початку 1920 р. с.89 історія 10 клас
Варшавський договір УНР з Польщею. Війна УНР і Польщі проти Радянської Росії. С.368 бойко

ВАРШАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1920 політ. й військ. конвенції, підписані відповідно 21 і 24 квіт.

представниками Польщі й Директорії УНР. Розроблення документів велося за безпосередньої участі
Ю.Пілсудського й С.Петлюри у суворій таємниці від польс. сейму та уряду УНР. Через це в. д. часто
визначається як "договір Пілсудський–Петлюра". Політ. конвенцію підписали керуючі зовн.- політ.
відомствами Я.Домбський та А.Лівицький, військ. довірені Пілсудського в.Славек і в.Єнджеєвич та
представники Армії УНР ген.-поручник в.Сінклер і підполк. М.Дідковський. Політ. конвенція
складалася з преамбули, 9 ст. (артикулів) і прикінцевого положення. У преамбулі декларувалося
право кожного народу на самовизначення та "окреслення своїх стосунків з сусідами". ст. 1 містила
заяву польс. сторони про визнання права України на незалежне держ. існування в межах, які
визначатимуться договорами з її сусідами на пн., сх. й пд. Польща визнавала Директорію УНР "на чолі
з С.Петлюрою за верховну владу УНР". ст. 2 окреслювала кордон між Польщею і УНР: від Дністра на
пн., вздовж Збруча (прит. Дністра), далі – колиш. держ. кордоном між Австро-Угорщиною й Росією до
с. Вишгородок (нині село Лановецького р-ну Терноп. обл.), звідти на пн. через Кременецькі гори,
потім на сх. від м. Здолбунів і далі – сх. адм. кордоном Рівнен. пов. Пн. ділянка кордону проходила
вздовж адм. межі колиш. Мінської губ. до р. Прип'ять, далі цією рікою до Дніпра. Таке розмежування
передавало Польщі Східна Галичина – тер., що 22 січ. 1919 увійшла до складу УНР як Західна область
Української Ннародної Рреспубліки (ЗО УНР). Окремий запис про "точніше порозуміння" щодо
Рівнен., Дубнівського й частини Кременецького пов. означав перехід до Польщі Зх. Волині – частини
безпосередньої тер. УНР. ст. 3 проголошувала відмову Варшави на користь України від земель між
лінією розмежування і сх. кордоном Польщі 1772. Ст. 4 містила зобов'язання не укладати угод,
спрямованих проти договірних сторін; ст. 5 забезпечувала нац.-культ. права поляків в Україні та
українців у Польщі. ст. 6 передбачала укладання окремих "економічно-торговельних умов" між УНР і
Польщею; заг. розв'язання аграрного питання в Україні відкладалося до Установчих зборів; до їх
скликання "юридичне становище" польс. землевласників регулювалось угодою між УНР і Польщею.
ст. 7 визначала майбутню військ. конвенцію інтегральною частиною політ., а ст. 8 оголошувала
конвенцію таємною, "за винятком першого артикула", забороняючи її оприлюднення "в цілості чи
почасти" без взаємної згоди. За ст. 9-ю угода набувала чинності "негайно по підписанні". Прикінцеве
положення передбачало, що в разі розходження між укр. і польс. текстами угоди перевага
надаватиметься останньому. Військ. конвенція розглядала практичні аспекти спільного збройного
походу на сх. Її ключове положення зафіксовано у ст. 3-й: військ. дії мали здійснюватися "під
загальним керуванням" польс. командування. Проблемам постачання польс. армії продовольством і
гужовим транспортом присвячено 6-ту ст. "До команд польських дивізій і армій" направлялися
"цивільні комісари або українські провіантські старшини", передбачалося застосування спільних
примусових заходів (реквізиції) в разі непостачання українським урядом потрібних продуктів. Ст. 7
передавала польс. командуванню контроль над залізницями України; передбачався їх майбутній
перехід під владу УНР. Ст. 8 регламентувала організацію влади на тер., зайнятих у ході наступу. Тут
також мали місце суперечності. Поряд із вказівкою на те, що "Український уряд організує... свою
владу й адміністрацію цивільну і військову", зазначалося: "Тили польських військ буде охороняти
польська польова жандармерія і польське ... військо". До цього додавалося: "Влада на дотепер
зайнятих теренах, що мають відійти до УНР, залишається тимчасово в руках польських властей". Ст. 9
обумовлювала окремі моменти майбутньої евакуації польс. військ з тер. УНР "по виконанню
загального плану спільної акції". У прикінцевих положеннях, які відкривають ст. 10–12, йшлося про
формування військ. частин, що вже існували "на польській території", а також створюваних після
початку збройних дій, допомогу в цьому з боку польс. командування. За ст. 13, "ціла здобич
залізнична, за винятком панцерних потягів, а також інша військова здобич, крім рухомої, взятої в бою,
становлять власність Української Держави". Втім, ішлося про необхідність укладення окремої угоди з
цього питання. Ст. 14 і 15 мали на меті укладання додаткових фінансово-госп., залізничної, а
можливо, й "сталої військової конвенції". ст. 16 й 17 стосувалися протокольних питань. За умовами в.
д. УНР певною мірою потрапляла в залежність від Польщі. Уперше укр. тексти конвенцій опублікував
1926 С.Шелухін, пер. політ. конвенції франц. мовою зробив Р.Мартель 1931, переважну більшість її
статей польс. мовою 1934 оприлюднив Л.Василевський.

Здобутки та втрати Української революції 1917-1920 рр

Протягом цих років були випробувані практикою визвольної боротьби різні форми національної
державності — Українська Народна Республіка періоду Центральної Ради, Українська Держава
гетьмана Скоропадського та УНР доби Директорії. Проте всі вони були ліквідовані Натомість
Українська Соціалістична Радянська республіка, яка періодично відроджувалася протягом 1917—1920
рр., утвердилася на тривалий час за рахунок військової та економічної підтримки РСФРР і зберігала
свою державність суто номінально. Під час визвольних змагань зазнало суттєвих змін геополітичне
становище України. Якщо до Першої світової війни етнічна територія України була розподілена між
двома імперіями — Російською та Австро-Угорською, то з завершенням революції вона була
розшматована між чотирма державами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною та новоутвореною
імперією під назвою СРСР. Повертаючись до подій української історії столітньої давності, задаєшся
питанням, піднятим О.Субтельним у праці «Україна: історія»: «Чому ж у період, коли розпалися
імперії й майже всі нації Східної Європи, включаючи й такі невеликі, підвладні царям народи, як фіни,
естонці, латиші та литовці, завоювали незалежність, а 30-мільйонному народу України не вдалося
зробити цього? Це питання тим, доречніше, що українці боролися й заплатили за свою незалежність
більшим числом життів, ніж, напевно, будь-яка інша нація».[8, с. 327]. Cеред причин поразки
українців Орест Субтельний називає внутрішні та зовнішні чинники. З точки зору внутрішніх чинників,
є той факт, що українці були змушені починати створення держави, ще не завершивши формування
нації, що ускладнювалося гнітом царату та слабкістю соціальної бази. З усіх суспільних груп і класів в
Україні найдіяльнішою у національному русі та зусиллях у будівництві держави виявила себе
інтелігенція. Проте вона становила лише 2-3% усього населення, й тільки невелика її частина
підтримувала українську справу. Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція
розраховувала на допомогу селянства. О.Субтельний так змальовує українського селянина початку ХХ
століття: «Неосвічений, забитий і політично незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з
упевненістю сказати, за що він бореться» [8, с. 329]. Підтвердженням цієї точки зору є
автобіографічний роман Уласа Самчука «Волинь» [6], [7], який дає своєрідний зріз селянської
ідеології початку ХХ століття. З одного боку, сподівання працювати на своїй землі, хай, навіть, і тяжко,
з іншого – розгубленість, через відсутність достатніх знань та інформації – попадання під вплив різних
політичних сил, інертність, споглядання та вичікування. У селах були як прихильники сильної влади
царя ( бо як же далі жити?), так і прихильники ідей більшовизму (здебільшого молодь) і української
влади. Та все ж більшість селян була серед невизначених, а, значить, не поповнювала рушійні сили
Української революції. Підтвердження цієї точки зору знаходимо і в праці Віктора Ревегука
«Полтавщина в перший рік Української революції»: «Основна ж маса полтавців, як і українського
населення взагалі, - селянство - стояло осторонь боротьби, коли вирішувалася доля Української
державності. Задавлене віковим рабством, темне і забите, без належної державної орієнтації, воно
нездатне було до збройного опору більшовицькій агресії і керувалося при цьому принципом «моя
хата з краю», забуваючи, що крайня хата завжди горить першою, що незабаром і збулося» [5, с. 175].
Н.Полонська-Василенко серед внутрішніх причин поразки Революції називає відсутність єдності
політичних сил: «Представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму,
національної свідомості й зрозуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об’єднатися в ім’я
Української Держави» [4, с. 492]. Часи змінюються, а проблеми щодо єдності нашого народу
залишаються. В самій Центральній Раді переважали помірковані елементи, які відкладали на
майбутнє, до Всеукраїнських Установчих зборів, вирішення найгостріших соціальноекономічних і
політичних питань. Серед першочергових завдань М.Грушевський називав «розрішення земельної
справи (аграрного питання)»[1, с.119], і в той же час зазначав, що «тепер до неї пориватися не
можна», бо не настав відповідний момент. Серед внутрішніх чинників О.Субтельний називає і хаос,
що панував в Україні у 1917–1921 рр. через нездатність української влади вирішити найголовніші
питання: аграрного, забезпечення міст продовольством, домагання порядку і законності, створення
міцної національної армії. До зовнішніх причин відносять неспроможність українців добитися
визнання й допомоги переможної Антанти. А ще Україні шлях до незалежності перетяла
більшовицька Росія з її величезними фінансовими, адміністративними, промисловими та людськими
ресурсами. Хоча й тут М.Грушевський бачив позитив у тому, що «війна більшовиків з Україною рішуче
поставила хрест над ідеологією спільності, розв’язала всякі моральні вузли, які ще могли в чиїх-
небудь очах зв’язувати українця з московським громадянством спеціально» у своїй статті «Кінець
московської орієнтації»[1, с. 138]. Шкода тільки, що облуда з очей частини українців упала не
надовго. Але поряд із втратами Революція принесла українцям і здобутки. Михайло Грушевський
писав: «Всі наші утрати, які б вони не були болючі й ненагородимі, ми запишемо на рахунок
відбудови державного життя нашого народу, забезпечення його економічних і культурних потреб,
інтересів наших трудових мас, утвердження нашого національного існування – і приймемо сей
рахунок до уваги в нашій дальшій діяльності. Тверезо й твердо оцінимо ті реальні умови, в котрих ми
опинились в результаті революції й війни за українську самостійність»[1, с. 136]. М.Грушевський
вказує на колосальний досвід у державотворенні, який має прислужитися і надалі. Національна
свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції,поширилася на всі верстви
українського суспільства. Поява українських урядів привчала селян вважати себе українцями,
здобувати упевненість у власних силах і почуття самоцінності. Серед найбільших здобутків Революції
Н.Полонська-Василенко називає закладення фундаменту українізації освіти та школи, на що вказують
відкриття тільки восени 1917 року 53 українських гімназій, складання навчальних планів української
школи, друк українських підручників, створення українських університетів.[4, с. 486- 487] Позитивним
фактом було і створення українських видавництв, на що вказує М.Грушевський.[1, с. 237] Серед
важливих досягнень Революції 1917–1921рр. відзначають діяльність українських органів влади у
формуванні державної мовної політики. Вже 24 березня 1918 року Центральна Рада ухвалила Закон
про запровадження української мови у банківській і торговій сфері [9, с. 145]. Не варто недооцінювати
у контексті політики українізації і закони Української держави про утворення національної бібліотеки
(2 серпня 1918 р.), перетворення Київського народного університету у Київський державний
український університет (17 серпня 1918 р.), про заснування Кам’янецьПодільського державного
українського університету (17 серпня 1918р.), заснування державної драматичної школи (30 серпня
1918р.), відкриття кафедр українознавства у Харківському і Новоросійському державних
університетах (28 вересня 1918р.), відкриття Української академії наук (14 листопада 1918 р.)[9, с. 146]
Вперше на державному рівні була продемонстрована українська національна символіка: синьо-
жовтий прапор, герб-тризуб, урочиста пісня «Ще не вмерла Україна». Спроби створити Українську
Державу сформували певний досвід, заповнили безперервний ланцюг державотворчого процесу
українського народу, що дає підстави вважати Революцію 1917–1921 рр. національною. А пораду
М.Грушевського українцям, щодо подій вікової минувшини, доречно буде взяти до уваги і сьогодні:
«Я вважаю, що та стадія українського життя, в яку ми ввійшли, вимагає високого морального настрою,
спартанського почуття обов’язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян»[1, с.
137].