1.Перше хрещення Русі князем Аскольдом та його наслідки.

Виникнення давньоруської держави було безпосередньо зв'язане з перемогою феодальних

відносин. Хронологія цього процесу досить точно збігається з часом формування феодалізму
у східних слов'ян: він охоплює майже все І тис. і завершується на середину ІХ ст. Правління
Аскольда (загинув у 882 р.) становить справді блискучу сторінку в історії ранішньої Русі,
коли молода держава вийшла на світову арену, здобувши загальне визнання і ствердивши
себе як невід'ємну частку середньовічної Ейкумени. Титул кагана, прийнятий Аскольдом,
дорівнював імператорському (царському) і був переконливим виявом політичної
претензійності київського володаря.

До часів Аскольда належать повідомлення арабських письменників про три центри Русі (або,
за А. Новосельцевим, про три групи русів) |444, с. 108). Це автори так званої групи ал-Балхі:
ал-Істахрі, Ібн-Хаукаль, анонімпа книга «Худуд-ал-Алам», а також значно пізніший твір
Ідрісі. За свідченням цих джерел, в середині або па початку другої половини ІХ ст. в Східній
Європі існували три об'єднання східнослов'янських племен -- Куявія, Славія та Арсанія.
Локалізацію цих об'єдпаль можна вважати з'ясованою -- попри численні гіпотези, висловлені
в літературі.

Якщо говорити про хрещення Аскольда, то в історіографії цей факт не дуже популярний, бо
звикла відносити християцізацію нашої країни до 988 р. Правда, достовірність самої події не
викликала сумніву і не заперечувалася в літературі. Але її значення для розвитку Русі надто
применшувалося й затушковувалося.

Серед радянських дослідників найбільш правильно проблему Аскольдового хрещення

тлумачить Б. 0. Рибаков, який вважає, що християнами в середині ІХ ст. стали переважно
представники давньоруської соціальної еліти. Самий акт хрещення розглядається ним на
загальнодержавному тлі як такий, що мав безпосереднє значення для дальшого розвитку Русі
в цілому. Ще у 1958 р. Б. 0. Рибаков визнав акт хрещення кульмінаційним пунктом в історії
Аскольдової держави. «Редактор «Повісті временних літ», - писав він, - з якихось міркувань
приховав від пас цію подію (може тому, що в договорах Олега з греками не згадується про
християн- ство) і приписав хрощення Русі князю Володимиру Святославичу (988 р.). При
цьому літописна розповідь вступила в протиріччя із включеним до літопису текстом
договору 9й4 р., де прямо говориться про християнську Русь та про перкву св. Іллі в Києві»

Запровадження християнства на Русі в середині ІХ ст. було подією глибоко закономірною,

тісно пов'язаною із загальною історичною обстановкою в масштабах тогочасної - Ейкумели.
В розвитку середньовічної Європи ІХ ст. має характер історичного рубежу. Саме в цей час
завершується формування феодального базису і більшість європейських народів вступає в
епоху розвиненого середпьовіччя.

Отже, прийняття християнства, що становило ідеологічну надбудову над феодальним

базисом, було історичною необхідністю. Дійсно, починаючи з кіпця VIII ст. нова віра
впроваджується у всіх головних державах тодішньої Європи, Десь її утверджували за
допомогою зброї й насильства; десь -- мирним шляхом; в одних випадках ініціатива
виходила з місцевих суспільних кіл, в інших -- нова релігія навязувалася із зовні, Таким
чипом, Аскольдове хрещелня становило собою подію широкого міжнародного значення.
Незалежно від остаточних наслідків, цей процес не міг не діяти і тому знайшов відбиття в
тогочасних.
Головними джерелами про хрещення Аскольдом Русі є грецькі, мусульманські,
вітчизняні, руські, візантійські.

До грецьких належить: патріарх Фотій та Констянтин Багрянородний. З візантійців про це

писав Зопара. Мусульманські джерела це Іба-Хордадбет і ал-Масуді.

Найбільшої уваги, звичайно, потребують вітчизняні джерела. Прийнято вважати, що вони не

зберегли жодних спогадів про перше хрещення Русі. Є. Голубинський, наприклад, вважав
цей факт головним аргументом для заперечення Аскольдового хрещення Київської Русі.

Серед них необхідно виділити ЛІТОПИСИ: Ніконівський літопис, Літопис Аскольда.

Важливими є деякі повідомлення Татіщева, який при укладанні своєї праці використав
багато джерел, деякі з них до наших днів вже не дійшли.

2. Хрещення Русі 988 р.

Вирішивши охрестити населення своєї держави, Володимир (рис. 2.1) зупинив свій вибір на
християнстві візантійського зразка. Здійсненню задумів князя посприяв збіг обставин [17].
У 988 р. на Русі склалися сприятливі умови для прийняття християнства. У Візантії
спалахнула громадянська війна. Проти імператорів співправителів Василія й Костянтина
повстав Варда Фока. Імператори попросили допомоги у київського князя. Володимир не
відмовив, але зажадав за це руки сестри Василія і Костянтина Анни. Складність ситуації
примусила Василія ІІ погодитися на це, хоча за традицією візантійські принцеси виходили
заміж лише за рівних собі осіб [1; 9, c. 54; 17].
Однак, після того як військо київського князя допомогло імператору придушити заколот,
Василій ІІ відмовився віддати свою сестру за Володимира. Для того щоб примусити Василія
ІІ виконати обіцянку, князь Володимир у 988 р. захопив місто Херсонес (Корсунь) — оплот
візантійського панування на Кримському півострові. Імператор був змушений виконати
умови угоди, але зобов’язав Володимира перед шлюбом з Анною охреститися (рис. 2.1),
оскільки християнка не може стати дружиною язичника. Князь погодився на це, шлюб
нарешті відбувся. Володимир повернув місто Візантії як викуп за наречену [10, c. 100; 17].
Після охрещення Володимира візантійськими священиками в Херсонесі він узяв шлюб з
Анною. Ця подія започаткувала процес хрещення Київської Русі. Повернувшись до Києва,
Володимир організував хрещення населення своєї столиці [8, c. 202; 18].
У 988 р. Володимир, повернувшись до Києва з молодою дружиною, проголошує
християнство державною релігією Київської держави і енергійно запроваджує нову віру [10,
c. 25-26; 17].
Розповідь Нестора-літописця в «Повісті минулих літ» про хрещення киян [17]. «І коли
Володимир прибув, повелів він поскидати кумирів — тих порубати, а других вогню оддати.
Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу на
ручай, і дванадцятьох мужів поставив бити його палицями…
І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не
прийняли вони були хрещення. І приволікши його, вкинули його у Дніпро…
Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не
з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб,— то мені той
противником буде»… А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і
корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до
шиї, а другі — до грудей. Діти ж не відходили од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж
бродили у воді, а попи стоячи молитви творили».
Пізніше почали здійснювати хрещення населення інших земель Київської Русі. У літописі
Нестор розповідає про всі події, пов’язані із запровадженням християнства під 988 р., проте
дослідники вважають, що вони відбувалися впродовж 988—990 рр. [17]
За наказом князя Володимира, у Києві протягом 989—996 рр. було збудовано церкву
Богородиці. Це був перший на Русі кам’яний храм, збудований руськими та візантійськими
майстрами. На утримання церкви князь віддавав десяту частину своїх власних прибутків,
тому її називали Десятинною. Ікони, хрести і церковний посуд для храму Володимир привіз
із Херсонеса. У Десятинній церкві, за рішенням князя Володимира, у кам’яному шиферному
саркофазі було перепоховано останки княгині Ольги. Тут також було поховано самого
Володимира і його дружину — візантійську принцесу Анну. Десятинну церкву було
зруйновано під час монголо-татарської навали [17].
Однак русичі неохоче відмовлялися від віри батьків і дідів, тому християнізація Київської
Русі розтяглася на кілька століть [17].
3. Духовні аспекти хрещення Русі
Прийняття християнства народом, країною, державою, так само як і окремою людиною, —
це не один лише вияв бажання у суто побутовому відношенні; це й не політичне або
ідеологічне рішення, продиктоване національними інтересами або шуканням особистої
вигоди. Ні, процес входження у світ Господа Ісуса Христа, у віру в Нього як Спасителя — це
таємничий акт, в якому логічні докази, розрахунки відходять на далекий план. Земне життя
можна прожити і без віри в Бога. Але в сумлінні людини закладений нездоланний поклик до
вічності, до збереження своєї особистості — навіть після фізичної смерті [3, с. 56; 17].
Визначимо відмінності християнської релігії від язичницької віри в табл. 3.1.
Таблиця 3.1. Відмінності християнської релігії від язичницької віри [19]

Поширення Пантеон Організація Джерела віри

Племінна, Поклоніння Відсутня чітка
Язичницька Основа віри
територіально силам природи, релігійна
віра – усний міф
обмежена багатьом богам організація
Сувора Основа віри
Одна зі світових Поклоніння
Християнство церковна – священна
релігій одному богу
організація Біблія
Християнство, на відміну від усіх інших релігій, не є релігією агресивного наступу,
експансії. Воно приваблює людей не солодкими обіцянками в земному житті. Навпаки,
Господь Христос не приховував від Своїх учнів, що вони за віру в Нього будуть нести
тяжкий хрест і «страждання зазнаєте у світі» (Ів. 16:33). Проте Він тут же їх підбадьорював:
«Будьте відважні: Я світ переміг!» Отже, ті країни і ті люди, які, за незбагненною
настановою Промислу Божого, зважилися прийняти цю релігію земного страждання,
виходили не з суто земних розрахунків. Віра у Христа змінює систему координат у
психології: усі проблеми, які турбують людину щоденно до її увірування, починають
сприйматися зовсім інакше, коли людина приймає в серце і в розум Господа Ісуса Христа [3,
с. 57; 17].
Більшість європейських народів прийняла християнство в першому тисячолітті нашої ери як
надію на визволення. Крах Римської імперії був дуже болючим для цілого європейського
континенту. Народи стогнали під ярмом варварства, війн, епідемій, катастроф. Християнство
ж буквально перероджувало людей — від можновладних царів до найнещасніших рабів.
Приклад внутрішнього переродження римського імператора Костянтина Великого (IV ст.)
красномовно свідчить, що може зробити Христос з людиною/ Чи не те саме Господь зробив з
великим князем київським Володимиром Святославовичем через шість віків після
Костянтина? Войовничий, нещадний, розпусник-багатоженець, він до свого хрещення був
дзеркалом цілого народу, яким управляв: подібний спосіб життя був нормою майже для всіх
у Київській Русі [3, с. 57; 17].
Написано і видано чимало книжок про акт хрещення в Києві 988 р., де з різних боків
аналізуються мотиви рішення Володимира покінчити з поганською вірою і запровадити
християнство східного (православного) віровизнання. У цих працях загалом правильно і
слушно вказується на політичні, військово-стратегічні, ідейні, економічні причини цього
кроку Володимира. Але дуже мало і невиразно писалося про духовні, психологічні цілі.
Історична хроніка «Повість минулих літ» Нестора Літописця чітко ставить на перше місце
саме релігійний мотив акту хрещення, потім — естетичний (посли князя, відвідавши різні
країни, найбільше уподобали у Візантії красу православного обряду). Хроніка нічого не
пише про політичні й інші земні причини хрещення, хоч вони, безперечно, були у планах
Володимира. Але зводити все у величному духовному акті хрещення 988 р. до політики,
економіки й військової стратегії у відносинах Київська Русь — Візантія було б спрощенням
проблеми [3; 17].
Християнство доби Київської Русі дало багато прикладів благочестя, подвижництва і
мучеництва за Христа. Боротьба з язичництвом не була такою простою і переможною, як це
може здатися на перший погляд. За віру полягло багато мучеників, серед них сини князя
Ярослава Мудрого — Борис і Гліб [3, с. 58; 17].
Хан Батий в середині ХІІІ ст. знищив, розвалив нашу стародавню державу — Київську Русь.
Але церква вижила і до самого сформування Запорізької Січі та постання Гетьманату
замінювала українському народові державу: церква дбала про дотримання належної моралі в
народі, берегла скарбниці національної свідомості й культури, розвивала писемність і
шкільництво,— одним словом, опікала своє стадо від розсіяння перед обличчям вовків-
завойовників, які звідусіль намагалися шматувати беззахисне тіло Матері-України [3; 17].
4. Історичне значення хрещення Русі
Прийняття християнства значно вплинуло на подальший розвиток Київської Русі.
1. Нова віра сприяла остаточному розкладу родового ладу й формуванню та зміцненню
нових феодальних відносин у східних слов’ян. Християнство, сформоване як релігія
класового суспільства, освячувало владу панівної еліти, соціальну диференціацію та
всю феодальну систему. Водночас воно рішуче стверджувало рівність усіх перед Богом,
чим закладало принципово нові підвалини в ідеологічні моделі майже всіх соціальних
рухів, у тому числі антифеодальних [1; 2; 5].
2. Православ’я стало надійним ґрунтом для створення могутньої, централізованої
самодержавної країни. Язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам
класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного
забезпечення його панування [7; 13]. До кінця 80-х років X ст. Русь була
слабоконсолідованою, поліцентричною державою, що зберігала єдність і форму
завдяки мечам великокнязівської дружини. Одночасне проведення адміністративної та
релігійної реформ якісно змінило ситуацію. Сприяючи централізації, вони зламали
сепаратизм місцевих князів та племінних вождів, утвердили єдиновладдя київського князя
як основу політичної моделі управління Руссю (християнське єдинобожжя стало
своєрідним ідеологічним підґрунтям утвердження особистої влади верховного правителя).
3. Прийняття християнства принесло позитивні зрушення у внутрішньому житті держави.
Нова віра піднесла значення князівської влади в Києві на небувалу висоту і зміцнила
зв’язок між окремими частинами могутньої держави. В особі церкви князь знайшов
потужну ідеологічну опору, яка освячувала його владу і підтримувала його в управлінні
державою [4; 17].
4. Поширення християнства сприяло подальшому розвиткові суспільних відносин,
господарського життя [6; 17].
5. Прийняття християнства сприяло зростанню міжнародного авторитету держави. Завдяки
цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні
зв’язки нової християнської держави, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави.
 Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя. Хрещення Русі та одруження на
Багрянородній сестрі візантійського імператора ввели Володимира у коло
християнської сім’ї європейських правителів, а Давньоруській державі відкрили шлях
до її визнання європейською християнською спільнотою. З того часу великий князь
ставав повноцінним суб’єктом міжнародного права: кордони його держави вважалися
недоторканими (бодай номінальне); на полі бою княжих воїнів брали в полон, а не в
рабство та ін. Запровадження нової віри не стало основою 3denknc3wmn? та
політичної залежності від Константинополя. Навпаки, воно сприяло налагодженню і
розширенню плідних зв’язків, побудованих на принципі рівноправності, з багатьма
європейськими країнами. Це підтверджують тісні контакти з Німеччиною, Польщею,
Швецією, Римом. Після християнізації Русь була навіть тісніше пов’язана із Заходом,
ніж з Візантією, про що свідчать численні шлюбні угоди династії Рюриковичів. Зокрема,
протягом X—XIII ст. вони уклали 83 шлюби з представниками західноєвропейських
родин, а з членами візантійських династій лише 12.
6. Християнство, як релігія загальноприйнята в Європі, ще більше зблизила
давньоукраїнську державу з європейськими країнами, підняла їхні стосунки на новий
рівень [17].
7. Під впливом християнства поступово відбулася докорінна зміна світобачення та
світосприйняття населення Давньоруської держави. Церква впливала на поліпшення
сімейних відносин і взагалі моральності в руському суспільстві [17].
Особливістю язичницького світогляду було обожнення природи. Язичництво пригнічувало
людську душу і виховувало страх перед природними силами. Оголошення християнством
Бога над природною силою, яка керує світом, докорінно змінило ситуацію, позбавивши
людину цього страху. Поступово відбувається зміна акцентів у релігійній вірі: він
переноситься із зовнішнього на внутрішній світ людини, внаслідок чого людина отримує
свободу вибору поведінки. Справедлива розплата чекає в потойбічному світі. Такі якісні
зміни помітно вплинули на звичаї та мораль ранньофеодального суспільства: певною
мірою пом’якшилися стосунки між людьми, було усунено полігамію, засуджено звичаї
родової помсти, поліпшилося ставлення до бідних, особливо до рабів.
5. Нова віра заклала якісно нові підвалини в культурній сфері, сприяла розвиткові
писемності, літератури, архітектури та мистецтва. Церква справляла великий вплив на
культурно-освітнє життя, його піднесення, відігравши таким чином прогресивну роль [15,
c. 64, 176; 16; 17].
Писемність відразу дозволила Русі створювати в першому ж століття християнства твори,
якими ми маємо право пишатися. Спочатку християнська писемність на Русі не була
обширна. Книги, принесені на Русь разом з хрещенням, представляли собою болгарські
переклади Біблії, богослужбових книг, повчань, історичних книг, Кормчої книги і т. ін. Під
впливом цієї болгарської писемності створилася і власна писемність, в якій головне місце
займали літописи та житія святих, повчання та молитви. Ця писемність, за небагатьма
винятками, не відрізнялася ні вченістю, ні літературним мистецтвом. Перші київські
письменники були просто грамотними людьми, володіли деякою начитаністю. Вони
наслідували переказним зразкам так, як вміли, без шкільної вченості і риторичного
мистецтва. Незважаючи на це, їхні твори справляли помітний вплив на духовне життя наших
предків і сприяли пом’якшенню характеру на Русі [10, c. 18].
Писемність давала можливість спілкування не тільки з сучасними культурами, а й з
культурами минулого. Вона робила можливим написання власної історії, філософського
узагальнення свого національного досвіду, літератури.
Завдяки писемності християнство відразу виступило на Русі як високоорганізована релігія з
високою культурою. Та церковна писемність, яка передана нам, – це найважливіше, що дало
хрещення Русі. Християнство в цілому сприяло виникненню свідомості єдності людства.
Нарешті, християнська віра на Русі здійснила переворот в області пластичного мистецтва.
Язичницька Русь не мала храмів і задовольнялася статуями ідолів. Християнство повело до
створення величезних кам’яних храмів в найголовніших містах.
Очолював церкву київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали
всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і
містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Взявши під свій контроль
родинне право, церква зміцнювала сім’ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей,
декларовані церквою, засуджували «сребролюбие, пияцтво, обьядение, скупость,
срамословие» тощо.
Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою
європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини.