Тема 3. Форми української державності в ХХ – на початку ХХІ ст.

1. У пошуках ефективної моделі державотворення: етапи української

державності в часи Національної революції 1917-1921 рр.
2. Радянська модель української держави: суть, мета і наслідки реалізації
радянського проекту.
3. Реалізація української державності наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.:
причини труднощів та подальші перспективи.
1. У пошуках ефективної моделі державотворення: формати української
державності в часи Національної революції 1917-1921 рр.
Українська національна революція 1917 – 1921 рр. – це доба відродженої,
але втраченої української державності, що охопила всі етнічні землі, які
перебували в складі Австро-Угорської та Російської імперій. Ця доба має
декілька етапів державотворення:
- Від утворення Української Центральної Ради на початку березня 1917 р.
до державного перевороту 29 квітня 1918 р. і проголошення главою держави
П. Скоропадського. Це шлях від автономії та федерації в складі Росії до
незалежності. З 7 листопада 1917 р. до 29 квітня 1918 р. офіційна назва держави
Українська Народна Республіка;
- Українська Держава на чолі гетьманом П. Скоропадським з 29 квітня до
перемоги антигетьманського повстання 14 грудня 1918 р. Після зречення
гетьмана П. Скоропадського, основні важелі влади зосередились в організаторів
повстання Директорії, в склад якої входило 5 членів, під керівництвом
В. Винниченка.
- 18-19 жовтня 1918 р. у Львові українські громадсько-політичні сили
створили Українську національну раду, яка 1 листопада розпочала
державотворення на підавстрійських українських землях. Офіційна назва
держави Західноукраїнська Народна Республіка. З 22 січня 1919 р., після Акта
Злуки, Західна область Української Народної Республіки. У першій половині
1919 р. державний провід ЗоУНР, програвши війну Польщі, змушений був,
разом з Галицькою армією, покинути західноукраїнські землі і перейти на
територію УНР.
- Успішний результат антигетьманського повстання призвів до
утвердження колективного органу управління державою (п’ять членів) –
Директорії, яка повернула офіційну назву держави – Українська Народна
Республіка. Формально цей період протривав до осені 1920 р.
- У підсумку українські військово-політичні сили, в силу різних обставин,
програли змагання за державну незалежність. Окуповані та анексовані
українські землі були поділені між більшовицькою Росією, Польщею,
Чехословаччиною та Румунією. Такий стан зберігся до 1938 – 1939 рр.

Доба Центральної Ради

Реалізацію державницьких прагнень українським національним силам, як
і всім бездержавним націям Європи, відкрила Перша світова війна. Кращі
передумови були в українських суспільно-політичних сил, що діяли в Австро-
Угорській імперії. Так, у серпні 1914 р. у Львові вони об’єднались навколо
Головної української ради, Союзу визволення України та першого
національного військового формування легіону Українських січових стрільців,
Однак, початок Української національної революції припадає на березень
1917 р. на українських землях, що входили в склад Росії. Перша світова війна
настільки виснажила Росію, що в лютому 1917 р. її столицю, Петроград,
сколихнули масштабні мітинги робітників, які були підтримані військовими.
Рівень революційних настроїв призвів до зречення від влади імператора Росії
Миколи ІІ. Тимчасово центром влади в Росії став Тимчасовий уряд, який взяв
на себе відповідальність, забезпечити їй перемогу в Першій світовій війні,
демократизували та зберегти в існуючих кордонах.
У Києві 3-4 березня 1917 р. українські національні сили, що
об’єднувались навколо Товариства українських поступовців та соціал-
демократів, у приміщенні клубу «Родина», створили Центральну Раду. Серед
засновників Центральної Ради були Д. Дорошенко, Д. Антонович, С. Єфремов,
Л. Старицька-Черняхівська та інші. Посаду голови Центральної Ради
зарезервували за М. Грушевським, який на той час перебував у засланні в
Москві, а до Києва повернувся 14 березня.
9 березня Центральна Рада виступила з досить амбітною відозвою «До
українського народу», де у першому абзаці сказано: «Впали вікові пута.
Прийшла воля всьому пригніченому людові, сім поневоленим націям Росії.
Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя
після більш як двохсотлітнього сну». Фактично цією відозвою було
започатковано пошук політико-правового шляху здобуття національної свободи
в Росії.
На етапі становлення Центральна Рада заручилась і суспільною
підтримкою. 19 березня 1917 р. у Києві пройшов 100 тисячний мітинг, де були
плакати про «автономію», «незалежність», «Хай живе вільна Україна!» та сотні
синьо-жовтих прапорів. В одному з пунктів резолюції йшлося про автономію
України.
Ключовим, є те, що цей мітинг відбувся за присутності десятків тисяч
людей. Якщо б цей мітинг відвідало декілька тисяч чоловік, то історія
Центральної Ради, могла б і завершитись у березні 1917 р. Адже її діяльність,
заяви та інше, могли б розцінити, як політичний авантюризм або сепаратизм. А
так, Центральна Рада отримала серйозну підтримку в подальшій боротьбі з
іншими революційними силами Росії, особливо Радами робітничих, селянських
та військових депутатів (більшовиками).
Після цього український революційний рух поринув у з’їзди політичних
партій та професійних об’єднань (УПСР, УСДРП, УПСС, УПСФ, кооператорів,
педагогів, військових, селян, робітників та інших). Поміж цих заходів,
найбільш помітним став Український національний конгрес, що проходив у
Києві 6-8 квітня 1917 р. У його роботі взяло участь більше 1000 делегатів. На
конгресі було визначено курс на національно-територіальну автономію
України, який може бути реалізований тільки у федеративній демократичній
Росії. Українська національна автономія передбачала забезпечення прав
національних меншин, що проживали в Україні. Окрім того, конгрес
реорганізував Центральну Раду в найвищий український політичний
представницький орган в Росії чисельністю 119 членів на чолі з
М. Грушевським. За декілька місяців склад Центральної Ради перевищив 800
членів. Дієвий стан забезпечував постійно діючий орган Мала рада.
На цьому етапі діяльності керівництво Центральної Ради демонструє
високий рівень політичної сміливості у вирішенні питання національно-
територіальної автономії. Зокрема, в кінці травня 1917 р., українське
представництво на чолі з В. Винниченком ставило питання автономії в
Петрограді перед Тимчасовим урядом. Відмова урядом Росії визнавати право
українців на автономію, призвело до її самопроголошення 10 червня на ІІ-му
Військовому з’їзді в Києві. Цей документ відомий, як І-й універсал. З 15
червня утвердження автономії було покладено на новостворений уряд –
Генеральний Секретаріат.
Після І-го універсалу Центральна Рада та Генеральний Секретаріат, з
відчуттям виконаного обов’язку проголошення автономії України, послабили
політичну активність та починають втрачати ініціативи в утвердженні автономії
в 9 українських губерніях Росії.
ІІ-й універсал, від 3 липня 1917 р., забезпечив домінування Тимчасового
уряду Росії та звів право на українську автономію до 5 губерній (Волинської,
Подільської, Київської, Полтавської та Чернігівської). Дуже повільно
формувався державний апарат, особливо на місцях, а відповідно була відсутня
або недостатньо присутня українська пропаганда про різні сторони соціально та
політичного життя. Це призводить до втрати підтримки зі сторони селян та
військових.
Більшовицький переворот у Петрограді 25 жовтня 1917 р., що призвів до
зміни влади в Росії, став головним викликом для українського державотворчого
процесу. Через декілька днів більшовикам не вдалось здійснити військовий
переворот у Києві.
Центральна Рада політичне ставлення до подій в Росії задекларувала в ІІІ-
у універсалі 7 листопада. Тут чітко вказано, що Україна бачить своє майбутнє в
складі Росії, але не більшовицькій, а демократичній. Враховано попередній
прорахунок і в універсалі вже визначили державний устрій та назву держави.
Україна мала бути федеративною частиною Росії під назвою Українська
Народна Республіка (УНР). В основу територіальних меж лягали губернії,
заселені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина,
Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без
Криму). Питання про приєднання до України Курщини, Холмщини,
Воронежчини та інших суміжних з Україною територій з переважно
українським населенням мало вирішуватися на переговорах. В універсалі були
прописані демократичні права та свободи, а також соціальні гарантії для
громадян держави. Центральна Рада висловилась за укладення миру між
воюючими сторонами Першої світової війни. Також було гарантовано
національно-персональну автономію національним меншинам.
Однак, слова про демократію та соціальні зобов’язання, які бере на себе
українська держава, вже мало хто чув, а тим більше про федерацію.
Перекричати більшовицьку пропаганду про землю селянам, заводи робітникам і
т.п., було не під силу. У цій пропаганді, українську владу, яка була
соціалістичною, називали буржуазно-націоналістичною. Більшовицька
пропаганда дуже швидко здобуватиме прихильників серед робітників у
промислових районах, виснажених війною та деморалізованих військових, а
також бідних селян.
Центральній Раді не вдалось мобілізувати достатньо українського
суспільство для захисту УНР від прямої агресії більшовицької Росії, до якої
вона вдалась у грудні 1917 р. Ця подія більш відома, як Перша більшовицько-
українська війна, що тривала до травня 1918 р.
Одним із символів захисту української державності в цій війні став бій
під Крутами 17 (30) січня 1918 р. У бою загинуло приблизно 50 чоловік, а 27-28
полонених студентів більшовики розстріляли наступного дня. Попри поразки в
перші два з половиною місяці, загальний результат цієї війни був на користь
України.
Не програти війну більшовицькій Росії українська влада змогла за
рахунок союзників, яких було залучено на мирній конференції в Брест-
Литовську в лютому 1918 р.
Участь у конференції в Бресті з встановлення миру на Сході Європи,
змусила Центральну Раду 9 (22) січня прийняла IV-й універсал, яким було
проголошено незалежність УНР від Росії. В універсалі Центральна Рада
закликала «непохитно стояти на сторожі добутої волі та прав нашого народу
і всіма силами боронити свою долю від усіх ворогів селянсько-робітничої
самостійної Республіки». Однак, це не викликало резонансу серед жителів
УНР. Українська влада не мала широкої суспільної підтримки, яку мала ще
весною 1917 р., особливо серед військових.
27 січня (9 лютого) УНР підписала мирну угоду з Німеччиною, Австро-
Угорською імперією, Османською імперією і Болгарським царством. УНР
виходила з Першої світової війни, визнавалась незалежною державою, а також
приєднувались Холмщина та Підляшшя. Після підписання договору, українська
делегація звернулась по військову допомогу до Німеччини та Австро-
Угорщини, які погодились її надати в обмін на продовольства.
Вже в середині лютого 1918 р. союзні УНР війська Німеччини та Австро-
Угорщини розпочали спільні військові дії проти армії більшовицької Росії. 1
березня Центральна Рада та уряд повернулись до Києва. До кінця травня 1918 р.
вся Україна була звільнена від російських окупантів. 12 червня з більшовиками
нова українська влада, очолювана гетьманом П. Скоропадським, уклала
попередній мирний договір та розпочала переговори про встановлення
кордонів. Остаточного миру та кордонів з Росією таки не було встановлено. У
другій половині листопада 1918 р. більшовицька Росія розпочала підготовку до
відновлення агресії проти Української Держави.
Центральна Рада та Генеральний секретаріат, які повернулись на початку
березня 1918 р. до Києва, не були здатні опанувати розбурхану війною та
більшовицькою пропагандою державу. Українська влада не мала дієвого
державного апарату по всій владній вертикалі та горизонталі. Більше того,
необхідно було виконувати умови договору з Німеччиною та Австро-
Угорщиною про постачання продовольства.
У цій ситуації, ініціативу взяло командування німецьких військ, що
перебували в Україні та організували державний переворот 29 квітня 1918 р. На
зміну Центральній Раді прийшло правління Павла Скоропадського, якого того
ж таки дня на Всеукраїнському з'їзді хліборобів у Києві обрали гетьманом.
 Доба Гетьманату
Гетьман П. Скоропадський початок свого керування державою окреслив у
«Грамоті до всього українського народу» виданій в день перевороту 29 квітня.
У грамоті, гетьман відмовився від демократичних експериментів у діяльності
державної влади і зосередив у своїх руках всю повноту влади. Вважав, що
завдяки таким діям можна забезпечити порядок у країні. Офіційна назва
держави була змінена з УНР на Українська Держава 10 травня було сформовано
уряд на чолі з Ф. Лизогубом.
Значна частина управлінської команди гетьмана перебувала в двоякому
ментальному становищі. За походженням вони були українці, яким довірили
керували незалежною Україною, але за системою політичного мислення
залишались росіянами. У своїй діяльності, вони розглядатимуть Україну, як
площадку для відродження небільшовицької Росії. Саме ця обставина стане
вирішальною в діяльності гетьмана П. Скоропадського.
Реальністю було і те, що гетьман П. Скоропадський був обтяжений
залежністю від німецького командування, яке привело його до влади. У той же
час напруженими були відносини з австрійським командуванням в Україні.
Відомо, що Австро-Угорщина розглядала на посаду глави України Вільгельма
Габсбурга (Василя Вишиваного). Загалом, йому було важко балансувати між
двома військовими силами, що розміщувались в Україні, кожен з яких
встановив свій контроль за українською владою.
Вони забезпечували хитку, але стабільність в державі впродовж 7,5
місяців. За короткий період уряду вдалось встановити контроль у столиці та
декількох великих містах України. За цей час у державі запрацювала фінансова
система, дипломатична служба, вибудовувалась структура армії, йшла дискусія
про аграрну реформу, продовжено інституційне утвердження української
освіти, науки та культури, що започаткувала Центральна Рада та її уряд. Це
було єдине, що продовжували розвивати від попередньої влади.
Владі не вдалось встановити контроль у селах. Розбурхане село
попередньою українською владою та, особливо, більшовицькою пропагандою
навколо перерозподілу землі від землевласників до селян, нереально було
зупинити. До цього ще додавалась реквізиція сільськогосподарської продукції
для виконання домовленостей з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Цим вдало
користалась українська опозиція, а попри неї і більшовицька агентура. У
результаті в багатьох куточках України почали діяти сотні збройних селянських
загонів та з’єднань. Продовження до 12-ти годин робочого дня робітників
вивело десятки тисяч робітників на страйки в промислових містах.
Гетьману та його уряду не вдалось вести діалог з опозицією, яка в серпні
1918 р. об’єдналась у потужну коаліцію Український національний союз (УНС).
Керівником опозиції став В. Винниченко. З вересня 1918 р., керівники опозиції
розпочали готовитись до нового державного перевороту, вдаючись до
популізму заради влади. Очевидною правдою є те, що до повстання лідера
опозиції штовхало і більшовицька агентура, що в той час постійно бувала в
Києві ведучи переговори з Українською Державою про встановлення кордонів
Росією. Вони затягували визнання кордонів між двома державами, очікуючи на
повстання в середині країни і відновлення агресії.
 Одночасно слід, мати на увазі, що і влада, яка сформувалась через
державний переворот, відкладала формування підвалин для легітимної зміни
влади. Майже неможливо було владі та опозиції вести конструктивний діалог
заради утвердження української державності. Натомість кожен мав свою
правду, як будувати її майбутнє.
У жовтні 1918 р., гетьман П. Скоропадський та його команда розуміючи,
що Німеччина та Австро-Угорщина програли війну і їхні війська покинуть
Україну, почали шукати підтримку для уникнення хаосу та оборони держави
від більшовицької Росії. Іншого шляху, як співпраця з російськими
білогвардійськими силами, що отримували підтримку в війні з більшовиками
від Антанти не було придумано. Розраховували, що ці контакти дозволять
налагодити співпрацю з Антантою.
Після попередньо підписної угоди з білогвардійським генералом
П. Красновим, 14 листопада П. Скоропадський видав «Грамоту», яка визначала,
що Україна має стати першою у створенні Всеросійської федерації, «якої
конечною метою відновлення великої Росії». Далі в грамоті гетьман пише, що:
«Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я
кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучиною і щастям
всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України й Росії».
Грамота про курс на федерацію України у відродженій Росії була вдало
використана опозицією для мобілізації тих, хто б за соціалістичні гасла участі в
антигетьманському повстанні не брав. У даному випадку йшлося про загрозу
незалежності України. Ще 12 листопада на засіданні опозиції – УНС багато
членів критикували внутрішню та зовнішню політику гетьмана, але були проти
повстання, а ввечері 14 листопада вони вже підтримували повстання.
Організаційним осередком повстання була Директорія, в складі В. Винниченка,
С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського та А. Макаренка. Утворила цей орган
президія УНС 13 листопада 1918 р.
Повстанцям вдалось досягти домовленостей про нейтралітет німецьких
військових та 16 листопада в Білій Церкві розпочати збройний виступ. 14
грудня 1918 р. антигетьманське повстання перемогло, в Київ вступили війська
Директорії, а гетьман зрікся влади.

ЗУНР: історична та політико-правова основа, територія, населення

та державне правління.
Ведучи мову про українські землі в складі Австро-Угорської імперії, де
наші національні сили ще з серпня 1914 р. перебували в стані національно-
визвольних змагань, публічний шлях до державності розпочався лише в жовтні
1918 р. При тому, що на карті світу вже була незалежна Українська Держава зі
столицею в Києві, відродження якої розпочалось ще в березні 1917 р. Однак за
цей час, між національними силами Львова і Києва не було сформовано
діалогу, щоб у державницьких змаганнях дві частини українських земель могли
один одного підтримувати.
18-19 жовтня 1918 р. у Львові шлях до незалежності було розпочато
створенням Української національної ради під керівництвом Є. Петрушевича.
УНРада заявила, що Східна Галичина до р. Сян з Лемківщиною, північно-
західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет, а також північно-
східна частина Угорщини є українською територією, де проголошується
Українська Держава.
Не дочекавшись офіційного визнання австрійською владою передачі
українцям на цих землях влади, а також з метою недопущення передачі
полякам, 1 листопада 1918 р. під ранок у Львові українські військові провели
блискавичну операцію, в результаті якої місто було проголошено столицею
Української Держави.
9 листопада 1918 р. УНРада утворила уряд – Державний секретаріат на
чолі з Костем Левицьким. 10 листопада УНРада розпочала розгляд питання про
злуку з Українською Державою у Києві, але 1 грудня у Фастові перший договір
про злуку було підписано з керівництвом опозиції Директорією. 13 листопада
УНРада прийняла першу конституцію «Тимчасовий Основний Закон про
державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської імперії».
Перша стаття проголошувала офіційну назву держави – Західноукраїнська
Народна Республіка.
Парламентом залишалась УНРада на чолі з президентом. Станом на 15
листопада налічувала 150 осіб.
Здобуття влади у Львові шляхом збройного виступу, впродовж декількох
днів переросло в бої за місто, а потім і в Польсько-українську війну, що тривала
до липня 1919 р. Завершилась війна поразкою Галицької армії (ГА). Особовий
склад армії перейшов на територію УНР у район Кам’янця-Подільського, а
влада ЗУНР на чолі з диктатором Є. Петрушевичем у Кам’янець-Подільський.
Для ГА це стало початком нової сторінки під назвою УГА. На території УНР
були спільні з Дієвою армією УНР перемоги, навіть відвоювання в більшовиків
Києва – 30 серпня 1919 р., а також дуже трагічні сторінки, такі як вимирання
двох українських армій від тифу – листопад-грудень 1919 р. Історія УГА досить
трагічно завершиться в складі більшовицьких військ під назвою Червона УГА.
На дипломатичному рівні стояло про визнання ЗУНР у лютому 1919 р.,
але без Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну, Львова,
Кам’янецького, Бібрського та Миколаївського повітів, приблизно 40 %
території Галичини. Українська сторона, з огляду на успіхи на польсько-
українському фронті відмовилась від таких умов визнання незалежності ЗУНР.
У квітні дипломатичне представництво ЗУНР у Парижі домоглось
створення ще однієї комісії, яку очолив генерал Л.Бот. У травні 1919 р. ця
комісія запропонувала віддати полякам Львів і прилеглі райони, а за українцям
закріпити території на схід від лінії Львів– Сокаль з нафтовими районами
включно. Керівництво ЗУНР погодилось на ці умови, однак, поляки, що
отримали від Антанти армію генерала Ю. Галлера відмовились визнавати ці
кордони.
Директорія
Листопад 1918 р. став переломним в історії Української національної
революції 1917 – 1921 рр. Наші політичні еліти так заплутали державотворчий
процес, що впродовж 1919 – 1921 рр. вже не вдалось розплутати ці політичні
вузли. Зокрема, в листопаді розпочалась польсько-українська війна за
незалежність ЗУНР, у незалежній Українській Державі було прийнято рішення
про федерацію з Росією, а опозиція – Директорія, розпочала державний
переворот проти гетьмана П. Скоропадського.
 У другій половині грудня 1918 р Директорія приступила до управління
державою, назву якої повернули – Українська Народна Республіка (УНР). 26
грудня 1918 р. було сформовано уряд УНР на чолі з В. Чехівським. Це був
соціалістичний уряд, який у своїх принципах відстоював трудовий принцип
організації влади в Україні. Тобто коли перевага в організації влади належить
робітникам та селянам. Від комуністів у Росії він мав відрізнятись тим, що
повинен був мати демократичні принципи та пропорційний розподіл
представництва селян і робітників.
За дискусіями, як будемо жити, Директорія, уряд та політичні сили
лівого, центрального та правого спрямування втратили повністю контроль за
внутрішніми та зовнішніми процесами, що мали відношення до УНР.
Антигетьманське повстання використала більшовицька Росія та відновила
агресію проти України. Як і в 1917 р., агресія здійснювалась під прикриттям
виступів селян та робітників проти буржуазно-націоналістичної, цього разу вже
Директорії. Для проникнення більшовизму в Україну були створені: весною-
влітку 1918 р. в Росії Комуністичну партію більшовиків України КП(б)У; в
кінці листопада 1918 р. у Росії Тимчасовий робітничо-селянський уряд України,
який у кінці грудня 1918 р. створив Українську радянську армію (в червні 1919
р. цю армію було ліквідовано, а наявні сили приєднано до Робітничо-селянської
Червоної армії Росії). Ця війна в історії України отримала назву «Друга
більшовицько-українська війна», що триватиме до грудня 1919 р. УНР програла
цю війну.
Мабуть найбільшим успіхом, після створення УНР та ЗУНР, є політичний
акт єднання, що відомий, як Акт Злуки. Ця урочиста подія відбудеться, в першу
річницю незалежності УНР, 22 січня 1919 р. у Києві. У майбутньому не
вдасться заради утвердження об’єднаної УНР хоча б на клаптику української
землі, уникнути протистояння між С. Петлюрою та Є. Петрушевичем.
На міжнародній арені УНР опинилась в ізоляції. Зокрема, в Одесі з
початку грудня 1918 р. перебував континент французьких військ, що мав
допомогти білогвардійським військам Росії у війні з більшовиками. Намір
Директорії встановити з ними контакти, не мав успіху. Французьке
командування розглядало українську владу більшовицькою і готове було йти на
порозуміння, але на умовах передачі їм суверенітету УНР.
На початку лютого 1919 р. армія УНР не втримає Київ від
більшовицького наступу. Для того, щоб встановити союзні відносини з
військами Антанти для спільних дій проти більшовицької Росії, 13 лютого було
змінено уряд В. Чехівського на уряд, без соціалістів, на чолі з С. Остапенком. Зі
зміною уряду, посаду голови Директорії покинув В. Винниченко. Новим
головою Директорії став С. Петлюра.
Невдала спроба встановити дипломатичні відносини з військами Антанти,
викликала критику з боку соціалістів. Адже, критична ситуація на фронті,
змушувала шукати нові можливості для того, щоб схилити на свою сторону
українське суспільство та деякі політичні партії, що симпатизували та
співпрацювали з більшовиками. 9 квітня 1919 р. у Рівному була сформована
нова Рада Народних Міністрів із членів УСДРП, УПСР та соціалістів з
Галичини на чолі з Б. Мартосом. У подальшому ще двічі мінятиметься уряд в
силу викликів, що поставатимуть перед УНР: 29 серпня 1919 р. уряд
Б. Мартоса, а 26 травня 1920 р. уряд В. Прокоповича.
Реальність буде такою, що держава буде доти, доки воюватиме
Дієва армія УНР. Найуспішніші дії українських армія у війні з більшовиками
були в серпні 1919 р. Тоді дві українські армії – Дієва армії УНР та УГА з
району Кам’янця-Подільського за декілька тижнів провели рейд у напрямку
Києва і вступили в місто 30 серпня 1919 р. Однак, не маючи наміру вступати у
війну з білогвардійськими Збройними Силами Півдня Росії, що впродовж літа
1919 р. окупували схід України, українська армія покинула Київ. Було
сподівання, що з білогвардійцями, які воювали проти більшовиків за
відновлення «Великої Росії» вдасться домовитись про проведення спільних
військових дій. Однак, білогвардійське командування відмовилось визнавати
незалежність УНР. У результаті УНР була втягнена в «Білогвардійсько-
українську війну», що тривала до грудня 1919 р. Ця війна також для
українських військ завершилась поразкою.
У грудні 1919 р. Дієва армія УНР зазнавши поразки від двох російських
армія (червоної та білогвардійської), не капітулювала, а перейшла до
партизанської форми ведення війни – «Першого зимового походу». Похід у
тилу більшовиків на українських землях тривав до квітня 1920 р.
За цей час керівництво УНР на чолі з С. Петлюрою підготовило та уклало
союз з Польщею – «Варшавський договір». 21 квітня укладено політичну
частину договору. Визнавалась незалежність УНР, але без Галичини та Волині.
24 квітня підписано військовий договір, який започаткував польсько-
український наступ проти більшовицької Росії. Вже 7 травня 1920 р. було
звільнено Київ від більшовиків. Однак, ця хвиля військового успіху тривала
місяць. Отримавши підкріплення вже в червні-липні 1920 р. війська Південно-
Західного фронту Червоної Армії завдали поразки військам союзників. 11
червня більшовики відвоювали Київ і почали загрожувати Польській державі.
Використовуючи суперечності між політиками ЗУНР та УНР, які виникли
через Варшавську угоду, радянське керівництво розпочало реалізовувати план
створення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Ця республіка з
центром у Тернополі проіснувала з кінця липня до середини вересня 1920 р.
Полякам вдасться уникнути капітуляції, в тому числі, і завдяки
українським частинам. Поляки пішли на сепаратний мирний з більшовицькою
Росією, тим самим зрікаючись союзу з УНР. Офіційно мирний договір буде
укладено 18 березня 1921 р. у Ризі між Польщею з однієї сторони та Російською
Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою і Українською
Соціалістичною Радянською Республікою.
Після цього договору головним союзником у змаганнях за державну
самостійність знову залишився український народ, який станом на 1921 р.
відчувши всі «переваги» радянської влади, особливо через політику «воєнного
комунізму», масово повставав. Однак, в умовах відсутності українського
державного керівництва на українських територіях, зорганізувати цей
повстанський рух було неможливо. Для нейтралізації повстанського руху
більшовики збільшити свою військову присутність, нейтралізували багато
повстанських загонів та їх очільників, а інші зневірились та втратили
боєздатність.
 Останньою спробую продовжити війну за державність став рейд
українських партизанських військових сил на терени окупованої УНР у
листопаді 1921 р. Ця подія більш відома як «Другий зимовий похід Армії УНР»,
який завершився поразкою. 359 полонених вояків Армії УНР більшовики
розстріляли 21 листопада 1921 р. Фактично, цим і завершилась Українська
національна революція 1917 – 1921 рр.
На окупованих та анексованих українських землях кожна держава по
різному утверджувала політичні, економічні, адміністративні та культурні
порядки. Українське суспільство не оминули репресії, асиміляція, шовінізм, а
навіть і цілеспрямована політика фізичного знищення українців, що
організувала комуністична тоталітарна система в 1932-1933 рр. через
голодомор.
Політична еліта українського державотворчого процесу частково
повернеться до попередніх місць проживання. На території УСРР майже всі
будуть репресовані в середині 1930-х роках та розстріляні в 1937-1938 рр. Ті,
що не повернуться, продовжать свою роботу в еміграції. Осередок ЗУНР до
1923 р. діяв у Відні, а осередок гетьмана П. Скоропадського в Берліні та
загалом у Німеччині до смерті гетьмана в 1945 р. Найпотужнішим було
середовище УНР, під назвою Державний центр УНР в екзилі працював у
Варшаві, Парижі, Ваймарі, Кісінгені, Мюнхені та Філадельфії до 1992 р.
Останній президент УНР в екзилі 22 серпня 1992 р. передав грамоту
Державного центру УНР президенту України Л. Кравчуку. Це означало сучасна
Україна є правонаступницею УНР.

3. Радянська модель української держави: суть, мета і наслідки реалізації

радянського проекту.
Радянська модель української держави мала подвійний та суперечливий
характер. З одного боку підвладна більшовицькій Росії українська територія
мала всі ознаки державності – адміністративні кордони, власне компартійне
керівництво, конституцію, гімн, прапор тощо. Проте з іншого боку – її ключові
економічні (важка промисловість, залізничний транспорт, фінансова система та
ін.) та політичні (зовнішні відносини, армія, силові та ін.) структури повністю
контролювалися більшовицьким центром у Москві. Відтак, щодо радянської
моделі української держави у формі УСРР та УРСР більш доречним буде
використання терміну квазідержава.
Починаючи від першої більшовицько-української війни, яка спалахнула
в грудні 1917 року й проголошенням в Харкові радянської України, українська
радянська квазідержавність стала пропагандистським прикриттям відкритої
агресії більшовицької Росії проти УНР. Так, один із небагатьох українців у
першому радянському українському уряді, – Народному Секретаріаті, – Василь
Шахрай стверджував: «що це за уряд український, що його члени зовсім не
знають і не хочуть знати української мови?...що я за «український військовий
міністр», коли всі українізовані частини в Харкові мені доводиться
розброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади». Під
час другої українсько-більшовицької війни, захопивши вкотре Харків,
більшовики за перевіреною схемою проголошують створення 6 січня 1919 року
Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), яка у «братському»
союзі із російськими комуністами бореться за «владу робітників і селян» проти
«антинародних» й «буржуазних» військ Дієвої армії УНР.
Про вдавану, із метою закріпитися будь-що в Україні, більшовиками
«незалежність» УСРР свідчить розбудова у «самостійній» республіці
московськими наркоматами (Рада народних комісарів – назва більшовицького
уряду, очолюваного В. Леніним) власних управлінських структур. Це ставило
під знак запитання доцільність існування наркоматів УСРР. Такі дії
центральних відомств РСФРР не були їхньою самодіяльністю. Про це свідчить
постанова політбюро ЦК РКП(б) від 8 квітня 1919 р. за підписами В. Леніна, Й.
Сталіна і М. Крестінського, яка була надіслана в ЦК КП(б)У: «Якщо у вигляді
поступки самостійним тенденціям є політично неминучим залишення на
найближчий час в дружніх радянських республіках самостійних комісаріатів
військових і морських справ та шляхів сполучення, а також органів постачання,
то необхідна найсуворіша директива відповідним органам управління в тому
сенсі, щоб ці самостійні комісаріати працювали виключно і в найсуворішому
узгодженні з директивами, що даються з відповідних комісаріатів РРФСР,
оскільки лише так може бути досягнута необхідна єдність, швидкість і точність
виконання всіх розпоряджень і дій». Більшовицькі керманичі, попри голослівні
заяви щодо суверенності УСРР, продовжували повністю розпоряджатися
українськими ресурсами на власний розсуд.
Наприкінці 1920 р. Росія мала в Україні шість армій сукупною
чисельністю понад мільйон багнетів. Разом з органами державної безпеки та
міліції вони утворювали потужне силове поле, в якому ніхто не міг кинути
виклик диктатурі РКП(б) – КП(б)У. Однак вожді ленінської партії розуміли, що
тільки силою утримувати таку велику республіку неможливо. 28 грудня 1920
року голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г.
Чичерін, з одного боку, а також голова Раднаркому і нарком закордонних справ
УСРР Х. Раковський, з другого, підписали договір про воєнний і господарський
союз двох республік. У преамбулі союзного договору підкреслювалося, що
кожна з договірних сторін визнає незалежність і суверенність іншої. Та суть
договору полягала не в дзвінких фразах такого характеру. Обидва уряди
оголошували об’єднаними сім наркоматів: військових і морських справ, ради
народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів
сполучення, а також пошти й телеграфу. В день підписання договір про
воєнний і господарський союз був затверджений VIII Всеросійським з’їздом
рад, а 2 березня 1921 р. – V Всеукраїнським з’їздом рад.
Остаточно інституціональне й правове оформлення взаємовідносин
УСРР із московським центром влади відбулося наприкінці 1922 року, коли було
утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Створенню
СРСР передувала дискусія між вищим партійним керівництвом РКП(б), відома
як сталінський план «автономізації» та ленінський план «федералізації».
Генеральний секретар ЦК РКП(б) Й. Сталін пропонував підпорядкувати
окраїни центру, замінити формальну незалежність реальною автономією. Таким
чином, «гра у незалежність» для Й. Сталіна та його оточення закінчилась.
Починалася смуга інтеграції радянських республік до складу Росії. Згідно плану
генсека постанови ВЦВК визнавалися обов’язковими для центральних установ
союзних республік, а постанови РНК та РПО (Рада праці та оборони) РСФРР –
для об’єднаних наркоматів республік. В. Ленін виступив проти плану Й.
Сталіна. Він написав Л. Каменєву листа для членів політбюро ЦК РКП(б), в
якому критикував план «автономізації» Й. Сталіна. Позиція В. Леніна не була
«війною на захист незалежності», як її характеризував Л. Каменєв. Вона
продовжувала радше політику загравання з національними почуттями, що
виразно проявлялися у радянських республіках. У підсумку перемогла позиція
В. Леніна.
Утворення СРСР відбувалося з численними юридичними «огріхами»,
але саме таким чином УСРР інтегрували в союзну державу. На думку
дослідника даної проблематики Валерія Васильєва, – формально залишаючись
федеративною державою, СРСР скріплювався партійною гілкою влади та
радянською вертикаллю управління. За змістом унітарна держава з
однопартійною диктатурою передбачала обмаль повноважень для
республіканського рівня управління. Але стосунки «центр – місця» в такий
державі зберігалися, без них не могла існувати навіть диктатура. Прийняття
рішення відбувалося в політбюро ЦК РКП(б), оргбюро ЦК РКП(б), де Й. Сталін
та його прихильники відіграли провідні ролі. Якщо проаналізувати процес
створення СРСР, то можна зробити висновок, що вже в цей час Сталін виступав
як арбітр у міжвідомчих суперечках, що давало змогу посилювати авторитет та
вплив на всю структуру управління величезної держави. Керівництво УСРР,
обстоюючи республіканські інтереси, змушене було підкорятися рішенням
політбюро ЦК РКП(б), оскільки пов’язане партійною дисципліною.
Після остаточної перемоги Й. Сталіна в боротьбі за владу, яка відкрито
розпочалася після смерті у 1924 році В. Леніна та встановлення одноосібної
диктатури вождя, реальний суверенітет УСРР (перейменованої у 1937 році на
УРСР) було зведено нанівець. Так, в часи так званого «великого стрибка» й
пов’язаного із ним голодомору-геноциду наприкінці 1932 року в республіці
було введено пряме правління Кремля, діяли надзвичайні хлібозаготівельні
комісії В. Молотова, Л. Кагановича, П. Постишева. В умовах кризи,
спричиненої політикою індустріалізації та колективізації Й. Сталін навмисно
зосереджував важелі управління УСРР у своїх руках, долаючи субцентр влади з
метою збереження та посилення власної влади. Пряме правління центру
означало, що на інституційному рівні відбувався процес перетворення УСРР на
союзну республіку, керівництво якої мало вкрай обмежені управлінські
функції. Влада ще більше зосереджувалася в політбюро ЦК ВКП(б), а всередині
цього владного центру – у Й. Сталіна.
Важливі зміни (перш за все територіальні) в радянську модель
української держави внесла Друга світова війна. У червні 1945 p.
Чехословаччина відмовилася від Закарпатської України, де було створено
Закарпатську область. Водночас 16 серпня 1945 p. встановлено радянсько-
польський кордон, що йшов уздовж Бугу і на схід від Сяну, за так званою
«лінією Керзона», залишаючи Польщі частину українських земель. З Румунією
у 1944 р. відновлено кордон, усталений ще в червні 1940 р. Через десять років,
19 лютого 1954 р., за декретом Верховної Ради СРСР, РРФСР передала УРСР
Крим.
 Вочевидь найбільшим досягненням у повоєнний період квазідержави
УРСР стала поява зовнішньополітичного аспекту в її діяльності. Так, 28 січня
1944 р. почала роботу Х сесія Верховної Ради СРСР першого скликання, на якій
1 лютого з доповіддю «Про перетворення Наркомату Оборони і Наркомату
Закордонних Справ із загальносоюзних в союзно-республіканський наркомат»
виступив заступник Голови Раднаркому, нарком закордонних справ СРСР В.
Молотов. Після короткого її обговорення Верховна Рада одностайно ухвалила
два запропоновані закони: «Про утворення військових формувань союзних
республік» та «Про надання союзним республікам повноважень у галузі
зовнішніх зносин». Перший було прийнято з метою посилення оборонної
могутності СРСР, а другий задля розширення міжнародних зв’язків та
зміцнення співробітництва СРСР з іноземними державами за безпосередньої
участі радянських республік. Статтями 18-а, 18-6 ці закони стали поправками
до Конституції СРСР, і протягом 1944 р. були узгоджені з конституціями
союзних республік. Такі зміни різко контрастували з попередньою стратегією
радянського керівництва. Постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944
р. Україні повернули статус, який вона втратила 1922 р. щодо ведення
міжнародних зносин. Після передачі Києвом своїх зовнішньо-політичних
компетенцій, згідно зі статутом 1 (параграф «а») першої союзної Конституції
від 13 січня 1924 р., тільки центральний уряд мав право «репрезентувати Союз
у міжнародних відносинах, встановлюючи дипломатичні зв’язки, укладати
договори з іншими державами». Те саме сказане й у сталінській Конституції у
ст. 14 (параграф «а») від 5 грудня 1936 р.
Відтак УРСР стає однією із держав-засновниць у 1945 році Організації
Об’єднаних Націй (ООН). Водночас навіть звичайна кореспонденція,
призначена для МЗС УРСР, спрямовувалась до радянських посольств,
консульств. Таких представництв в Україні (крім ООН) не існувало. Навіть ті
консульства, які були на території України, контактували виключно з Москвою
і не мали жодного ділового зв’язку з МЗС УРСР. Тому вести мову про
незалежну зовнішньополітичну діяльність радянської України поза контролем
Москви не доводиться. Те, що суверенітет республік був лише «паперовим», у
західних політологів не викликало жодних сумнівів. «Центральний контроль
Москви, – зазначав у своєму меморандумі шеф східноєвропейського відділу
Держдепартаменту США Чарльз Болен, – ніколи не здійснювався через уряд, а
тільки через партію і, безумовно, так і буде надалі». Проте позитивом став
досвід української радянської дипломатії, отриманий впродовж повоєнних
десятиліть. Саме його цеглини стали основою фундаменту української
державності та визнання України в світі.
У внутрішній політиці УРСР впродовж 1960-х – 80-х років невпинно
продовжували набирати оберти імперські процеси денаціоналізації та
русифікації, які проводило вище керівництво СРСР, прикриваючись
пропагандистськими кліше про «злиття народів Радянського Союзу»,
«радянський народ», «інтернаціоналізм» тощо. Заохочувалося переселення
росіян в Україну, а українців за межі УРСР. Якщо в 1923 році в республіці
проживало 3 млн. росіян, то в 1959 році – 7 млн., а в 1970 – близько 10 млн.
Сьогодні вони складають 21 – 22% мешканців України. Статус УРСР як колонії
Радянського Союзу проявлявся у цілеспрямованій маргіналізації української
мови. На кінець 1980-х років реальність стала така, що в канадському місті
Едмунтоні було більше українських шкіл, ніж у Донецьку, Луганську,
Дніпропетровську й Харкові разом узятих. Для 700 тисяч українців Криму не
було жодної української школи. Загалом в УРСР лише 3,5% дітей, які пішли в
1990 році в перший клас, до цього виховувалися в дитячих садках з
українською мовою і 14,5% – в садках, де вживалися і українська і російська
мови. На цей час на 95% російською мовою провадилися заняття у вищих
навчальних закладах, технікумах і профтехучилищах. За таких обставин
українське населення поступово втрачало свою рідну мову.
Поруч із мовою головною мішенню для радянського керівництва у 1970-
1980-х рр. в Україні була національна свідомість українців. За словами
відомого історика Ярослава Грицака у «новій історичній спільноті –
радянському народові» напевно знайшлося б місце для Шевченкового
«Кобзаря» (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української
вишивки – тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так
само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську
кухню), але, там не могло бути того, що перетворювало українське питання в
питання політичне – пам’яті про своє історичне минуле. Тому репресії були
спрямовані в першу чергу проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких ця
пам’ять проступала найвиразніше – проти літератури й історії
У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним
обґрунтуванням формування «радянського народу». Особливо яскраве
вираження вона найшла під час святкування 325-річчя «возз’єднання України з
Росією» (1979). Коріння «нової історичної спільноти», згідно нової
інтерпретації, мало сягати ще до часів Київської Русі, де на базі спільної
території та спільної («давньоруської») мови нібито утворилася «єдина
давньоруська народність». З цієї народності започаткувалися «старша» (як за
віком, так і за статусом) російська та «молодші» – «білоруська» й «українська»
нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували себе
усвідомлювати як єдиний руський народ. Тому «возз’єднання» України з
Росією у 1654 р., згідно нової концепції, було обумовлено всім попереднім
природнім й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики,
згідно радянської історіографії Україна й українці появилися на земній
поверхні лише для того, щоб «возз’єднатися» з Росією й росіянами. У
результаті ідеологічної чистки 1972 – 1979 рр. українці фактично були
позбавлені своєї власної історії. Лише розпад 1991 року СРСР зупинив ці
небезпечні для долі української державності тенденції.
Один з основних висновків та уроків, які можна почерпнути із
радянської моделі української держави у формі УСРР – УРСР полягає у
необхідності зміни парадигми розуміння сучасної української державності. За
понад 25-ть років незалежності України ми продовжуємо вважати державу
автономною від суспільства структурою, що протистоїть людям та обслуговує
інтереси її керівників, олігархів і чиновників. У межах такого уявлення сильна
держава наділяється властивостями концентрувати функції панування та
управління в руках однієї особи (президента), здатністю ефективно вилучати
доходи громадян за рахунок податків, утримувати боєздатну армію та
правоохоронні органи. У такій моделі держави гілки влади і бюрократія
організаційно згуртовані і діють на основі високих професійних стандартів.
Проте, Майдан та події українсько-російського конфлікту засвідчили, що
потенціал (сила, могутність) держави міститься у підтримці суспільства та
реалізується шляхом діяльності людей. Дійсно, державі потрібно мати
організаційну згуртованість та професійних чиновників, але для створення
потенціалу держави необхідно, щоб діючи актори держави отримували
інформацію та співробітництво з боку громадянського суспільства. Тому
автономна держава має «вбудовуватися» у суспільство через соціальні мережі,
постійний обмін інформацією та людьми на основі зв’язків з неформальними
структурами та системами. В сучасному глобалізованому світі сила держави
визначається її політичним потенціалом (легітимністю), тобто здатністю
держави досягати політичних цілей без застосування сили або бюрократичних
розпоряджень, за рахунок підтримки суспільством стратегій, що пропонуються
керівниками держави.

3. Реалізація української державності наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.:

причини труднощів та подальші перспективи.

Кілька десятиліть незалежності, які накопичилися в активі новітньої

історії України, дають певну базу для узагальнень політичних, економічних,
соціальних та культурних змін і тенденцій, в рамках яких розвивалася
українська державність в ці роки.
Маркерами унезалежнення України та появи її як окремого суб’єкта
зовнішньої політики на світовій політичній мапі стали три вагомі події. 16
липня 1990 р. Верховна Рада УРСР проголосила декларацію про державний
суверенітет України, а трохи більше як через рік, 24 серпня 1991 р. був
проголошений Акт про незалежність України і, нарешті, 1 грудня 1991 р.
відбувся загальнонаціональний референдум, на якому українці підтримали
проголошення незалежності.
Здобуття незалежності України стало наслідком ряду внутрішньо- і
зовнішньополітичних факторів. Своєї кульмінації досягла економічна та
політична криза в СРСР, довівши неспроможність ефективного функціонування
командної економіки. Одна за одною свою незалежність почали декларувати
республіки СРСР, стрімко зростали потуги та підтримка широкими верствами
населення національних демократичних рухів, котрий в Україні репрезентувала
створена в 1989 р. партія Народний Рух України за перебудову, серед лідерів
якої були М. Горинь, І. Драч та В. Чорновіл. Можна по різному оцінювати
чинники, які спонукали Верховну раду тодішньої УРСР, де все ще переважали
комуністи, проголосувати за обидва справді революційних документи, але без
сумніву, проголошення Акта незалежності і результати референдуму 1 грудня
1991 р. стали незаперечним юридичним фундаментом незалежної Української
держави.
Лише після грудневого референдуму почалося міжнародне визнання
України. Важливо підкреслити, що у референдумі взяли участь 84,18 %
населення України, з них за незалежність проголосувало 90,32 %, зокрема у
Криму «за» висловились 54,19 % учасників референдуму та майже 84 % – у
Луганській та Донецькій областях.
 Більшість українців, які віддали свої голоси за незалежну Україну, були
щиро переконані, що держава із таким потужним промисловим, аграрним та
людським капіталом швидко переорієнтується на рейки капіталістичної
економіки і за рівнем життя зрівняється із передовими країнами Європи. Ця
ілюзія розвіялася в найближчі роки. Будівництво незалежної демократичної
держави із ринковою економікою відбувалося в умовах різкого падіння
добробуту населення, масового закриття заводів та підприємств, гіперінфляції,
наростання тотальної корупції і поширення бандитизму.
Не зважаючи на проголошення демократичної республіки, в наступні
роки на вищих державних та урядових постах, у парламенті та уряді
залишалися вчорашні партійні діячі. Так перший президент України – Леонід
Кравчук свого часу керував ідеологічним відділом ЦК КПУ, перший прем’єр
міністр Вітольд Фокін був колишнім головою Держплану УРСР, а Леонід
Кучма до проголошення незалежності належав до компартії та був генеральним
директором заводу «Південьмаш». Зрештою, в реаліях новопроголошеної
незалежної пострадянської республіки по іншому й не могло бути.
Комуністична партія десятиліттями утримувала в своїх руках монополію на
владу, а зреалізувати себе у радянській державі можна було лише вступивши в
ряди партії. Звичайно, існував дисидентський рух, однак його сил було надто
мало, аби взяти на себе всю повноту влади в Україні у 1991 р. На момент
проголошення декларації про державний суверенітет а 1990 р. у першому
парламенті демократичного скликання Народний Рух мав лише чверть місць. З
огляду на це, проголошення незалежності України можна вважати і певним
компромісом між номенклатурно-партійною системою і дисидентами. У 90-х
роках український істеблішмент уклався головним чином з представників
старої партійної номенклатури, який ототожнював свої інтереси з українською
самостійністю не стільки з високопатріотичних, скільки з прагматичних
міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея
забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Сил українських демократів й
опозиціонерів виявилось надто мало, щоб створити певну рівновагу між
вчорашніми політичними функціонерами і тими, хто був готовий проводити в
країні глибинні реформи [5, c. 314-315].
За таких обставин в Україні не можливо було провести тотальну
люстрацію осіб, пов’язаних з діяльністю у комуністичній партії та органах
держбезпеки. Відтак державі судився дуже тривалий еволюційний процес
заміни старих еліт новими, котрий триває й досі.
На других президентських виборах у 1994 р. переміг колишній червоний
директор Леонід Кучма. Новий президент загалом проявив себе як добрий
управлінець: в країні нарешті вдалося приборкати інфляцію, почала зростати
економіка. Конституція, затверджена парламентом 28 червня 1998 р. стала ще
одним цементуючим фактором української державності. Головний документ
країни закріпив засади демократизму та президентсько-парламентський
політичний устрій держави. Водночас у Конституції декларувався
позаблоковий статус України. У цій тезі відбився маятниковий характер
зовнішньої політики держави, який залишався на порядку денному аж до
революції Гідності 2013 р. І Л. Кравчук, і Л. Кучма всіляко намагалися зберегти
добрі стосунки із Росією та виторгувати вигідну, в першу чергу політично, а не
економічно вмотивовану ціну на газ. Водночас Україна декларувала своє
бажання налагоджувати тісніші економічні, політичні та культурні зв’язки з
країнами Європи. Загравання то з Росією то із Заходом насправді виявилось
дуже небезпечною грою, яку ще сяк так вдавалося провадити Л. Кучмі,
натомість цілком провальною вона вже стала для В. Януковича.
Фатальність у невизначеності зовнішньополітичного курсу країни полягає
передусім у тому, що в ХХІ столітті – в еру глобальної економіки та ринку
насправді не існує цілком незалежних держав, а суверенітет натомість дає
можливість вибору з ким вступати в економічні, політичні та військові альянси.
Попри очевидний приклад успіху Європейського союзу, як проекту
політичного, економічного та культурно-освітнього об’єднання європейських
держав, розірвати зв’язки із набагато слабшою в економічному плані
авторитарною Росією було дуже важко, оскільки взнаки давався спадок
тривалого співіснування обох країн в одному державному організмі,
інтегрованість економічних систем, та, особливо, залежність від природніх
ресурсів північного сусіда. Керівництво країни, не без тиску олігархату, обрало
шлях виторговування економічних преференцій в Росії політичними методами,
замість пошуку шляхів модернізації промисловості та різкого зменшення її
енергозатратності. Своїх імперських амбіцій ніяк не може позбутися й Росія,
яка за жодну ціну не бажає допустити втрату своїх геополітичних впливів на
західних рубежах.
Тим часом Майдан 2004 р. став свідченням наступного етапу
дорослішання української нації та формування громадянського суспільства в
Україні. Реакція на масові фальсифікації президентських виборів у вигляді
масових протестів стала неочікуваною як для влади, так і для самих українців.
Головний урок Майдану полягав у тому, що українці усвідомили, наскільки від
них самих залежить доля їхньої держави і що солідарні дії, напрямлені на
захист демократії можуть дати позитивний результат. Віктор Янукович, який
фактично мав стати наступником Л.Кучми, у результаті прозорих перевиборів
поступився кількістю голосів опозиціонеру Віктору Ющенку.
На жаль, наступні роки після Майдану принесли розчарування.
Помаранчева команда Віктора Ющенка на тлі конфлікту із прем’єр-міністром
Юлією Тимошенко розпалася. У результаті, в країні так і не вдалося провести
фундаментальні реформи і перетворення, на які так очікував Майдан. Та все ж
В. Ющенко, як президент вперше чітко артикулював прозахідні
зовнішньополітичні пріоритети України. Також саме за його президенства світ
вперше почав визнавати голодомор як акт геноциду проти українського народу.
Однак президент В. Ющенко не оправдав тих надій, які на нього поклали
виборці у 2004 р., виявившись надто слабкою політичною фігурою. Зрештою,
для українців це стало черговим, поки погано засвоєним уроком, що не
месіанство одного яскравого політичного лідера може бути рушієм
реформування країни, а сама система, в якій країна функціонує, має бути
відкритою до модернізації, вдосконалення і змін.
На тлі розчарування політикою помаранчевих лідерів, на президентських
виборах 2009 р. переміг В. Янукович, а у парламенті була сформована коаліція
із Партії регіонів та комуністів. Янукович намагався виторгувати вигідні ціни
на енергоносії, позиціонуючи себе як лояльного до Росії президента. У Харкові
були підписані домовленості, за якими продовжувався термін базування
Чорноморського флоту Росії в Криму. Водночас В. Янукович спробував грати в
давню комбінацію загравання як з Росією, так із Заходом. Зокрема
проголошений був курс на підписання договору про асоціацію України із
Європейським Союзом. Відсутність реформ, економічно необгрунтовані ціни
на енергоносії та курс гривні призвели до стрімкого зниження золотовалютних
резервів країни. Неявний тиск на економіку країни чинила Росія, яка
намагалася не допустити підписання договору про асоціацію з ЄС. Щоб
уникнути економічного колапсу, Янукович в останній момент відмовився
підписали договір про асоціацію та різко змінив вектор зовнішньої політики у
напрямку поглиблення стратегічного партнерства із Росією. Такі дії стали
несподіванкою для більшості українців і дали початок до акції протесту, що
увійшли в історію як Євромайдан, адже спершу ключовою вимогою мітингарів
був курс України на євроінтеграцію.
Справді масовими акції протесту стали після жорстокого і цинічного
розгону владою учасників Євромайдану в ніч проти 30 листопада. Опісля акції
протесту переросли у Революцію Гідності і в сумі тривали довгих три місяці,
під час яких влада показово проігнорувала вимоги протестуючих та намагалася
всілякими способами розігнати майданівців та організувала проплачені акції на
свою підтримку, що більш відомі як Антимайдан. Апогеєм став лютий 2014 р.,
коли почалися масові розстріли протестуючих, що забрали життя близько сотні
осіб, котрих символічно названо Небесною Сотнею Майдану. Революція
перемогла: вже наступного дня після масових вбивств Янукович втік у Росію,
невдовзі був змінений уряд, а в парламенті сформована демократична коаліція.
Революційні події розв’язали Росії руки для прямого вторгнення в
Україну. В березні 2014 росіяни окупували Крим, Кремль почав потужну, добре
сплановану операцію, спрямовану на ліквідацію та дезінтеграцію української
держави. Втрати були дуже болючими – Україна втратила Крим, частини
Донецької та Луганської областей. Загальна кількість загиблих внаслідок війни
із Росією станом на кінець 2018 р. становила близько 3300 цивільних і 4000
українських військовослужбовців. Та все ж Україна вистояла – план Путіна на
знищення української держави і створення на її руїнах квазідержавних утворень
на кшталт Новоросії у областях з переважаючою чисельністю російськомовного
населення провалився. Виявилося, що українська нація як така сформувалася і
може проявити достатню опірність у відповідь на відкриту та приховану
агресію ворога.
Події 2014 року стали шоковою терапією для України. Лише пряма
агресія Росії проти України змусила різко розірвати політичні, економічні та
культурні зв’язки із східним сусідом. Курс на євроінтеграцією виявися
серйозним викликом для країни, котра втратила частину території через
окупацію, та перебувала у стані війни із агресором. Відтак у 2014-2015 рр.
відбулася значна девальвація гривні, різке падіння ВВП, зростання цін на
продукти харчування та енергоносії. Країну, яка опинилася межі економічної
прірви та дефолту в найкритичніший момент втримали зовнішні запозичення
від Міжнародного валютного фонду, Європейського союзу та США. Силами
потужного волонтерського руху, зміни пріоритетів державного економічного та
політичного розвитку швидко вдалося створити боєздатну та добре озброєну
армію, нову поліцію. Не без труднощів та не без тиску громадянського
суспільства, та все ж були закладені підвалини реформ у галузях державного
управління (адмінреформа, нова державна служба), енергопостачання
(диверсифікація джерел постачання та ринкове ціноутворення енергоносіїв)
освіти (закон про вищу освіту) та медицини. Україна вистояла як суверенна
держава, а українці зуміли адаптуватися до життя в умовах воюючої країни.
Основна вимога, з якої почався Євромайдан – угода про асоціацію з
Європейським союзом була підписана у 2014 р. Різка зміна
зовнішньополітичних і економічних орієнтирів після першої шокової реакції
вже дала свої очевидні позитивні результати: в умовах ринкової економіки та
глобальної конкуренції ті українські компанії, які зуміли переорієнтувати збут
своїх послуг та товарів на західні ринки та запропонували дійсно конкурентний
продукт, отримали доступ до чималих ринків збуту у багатих європейських
державах. Євростандарти водночас стали важливим чинником, котрий змушує
дбати про високу якість послуг та товарів українських виробників. Ще одним
здобутком є безвізовий режим, завдяки чому українці отримали більше
можливостей подорожувати і знайомитися з Європою та працевлаштовуватися
на Заході. Водночас події в Україні останніх років, чималі економічні труднощі
призвели до небачених досі масштабів еміграції трудових ресурсів з України.
На жаль, виїжджають передусім найбільш працездатні, добре освічені категорії
населення. Це є серозним викликом для влади і працедавців, котрі мають
створити умови, за яких емігранти повертатимуться додому та знаходитимуть
можливості гідного заробітку. Навіть у критичній ситуації з еміграцією є певні
позитивні моменти – українці знайомляться із стандартами життя у розвинутих
країнах, спостерігають як функціонують успішні бізнес і держава, а емігранти
щороку присилають мільярдні грошові перекази в Україну своїм родинам. З
часом, коли в Україні складуться сприятливі умови для їх повернення додому,
здобутий закордоном досвід стане в цінним для реалізації на Батьківщині.
Чи має українська справа шанси на успіх? Відповідь на це питання
залежить від самих українців, від того, наскільки вони самі розуміють
важливість буття у власній національній державі та готові захищати здобутки
націє- і державотворення, що плекалися поколіннями їхніх попередників.
Російська агресія, що відкрито реалізувалася у 2014 р. продемонструвала запас
міцності Української держави, на який не розраховував Кремль. Та все ж перед
українцями стоять нелегкі виклики. Занепадницькі настрої, «зрадофільство»,
неприпустимі компроміси з ворогом можуть звести на нанівець дотеперішні
здобутки. Натомість Україні потрібно знайти своє місце серед розвинутих та
економічно благополучних держав світу, реалізувавши у глобалізованому світі
свій шлях до успіху та продемонструвавши українське економічне диво. Саме
багата країна сприятиме поверненню емігрантів, та швидкій реінтеграції
тимчасово окупованих територій. Досягнення цього залежить не лише від
влади, а й від простого українця, його голосу на виборах та повсякденної праці
на своєму місці.
Список використаної і рекомендованої літератури до теми:
1. Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г. Україна на зламі
історичних епох: державотворчий процес 1985-1999 рр. – К., 2000
2. Баран В. Україна 1950 – 1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. –
Львів, 1996.
3. Бевз Т. А., Ведєнєєв Д. В., Гошуляк І. Л., Коріненко П. С., Солдатенко В.
Ф. Українська революція і державність (1917- 1920 рр.). – К., 1998
4. Васильєв В. Політичне керівництво УРСР і СРСР: динаміка відносин
центр-субцентр влади (1917 – 1938). – К., 2014.
5. Грицак Я. Нариси історії України: формування модерної української нації
XIX-XX ст. – К., 1996.
6. Кузьмин Р. Перші «совєти» в Галичині: коли і хто такі? – [режим
доступу] - https://dyvys.info/2017/08/16/pershi-sovyety-v-galychyni-koly-i-
hto-taki/
7. Кульчицький С.В. Історичне місце української радянської державності. –
К., 2002
8. Литвин М.Р., Науменко К.Є. Історія ЗУНР. – Львів, 1995
9. Україна: друга половина ХХ століття: Нариси історії. – К., 1997.
10.Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. – К.,
1995.
11. Павло Скоропадський. Спогади. Кінець 1917 грудень 1918. – К., 2016.
12.Хома І. 21 листопада 1921 – останній день Української національної
революції 1917 – 1921 років – [режим доступу] -
https://dyvys.info/2017/11/21/21-lystopada-1921-ostannij-den-ukrayinskoyi-
natsionalnoyi-revolyutsiyi-1917-1921-rokiv/
13.Хома І. Пам’ять про Героїв Крут – це пам’ять про всіх борців за
українську державність
– [режим доступу] - https://dyvys.info/2019/01/29/pam-yat-pro-geroyiv-krut-
tse-pam-yat-pro-vsih-bortsiv-za-ukrayinsku-derzhavnist/
14.Хома І. Акт Злуки: документ про соборність, над реалізацією якої
працюємо і сьогодні – [режим доступу] - https://dyvys.info/2018/01/22/akt-
zluky-dokument-pro-sobornist-nad-realizatsiyeyu-yakoyi-pratsyuyemo-i-
sogodni/
15.Хома І. Політиканство і відповідальність: Чи врятувала би диктатура УНР
в 1919 році – [режим доступу] - https://dyvys.info/2018/01/12/politykanstvo-
i-vidpovidalnist-chy-vryatuvala-by-dyktatura-ukrayinsku-derzhavu-v-1919-
rotsi/
Питання для самоконтролю:
 Розкрийте причини Лютневої демократичної революції 1917 р. та
опишіть обставини утворення Центральної Ради;
 Як склалися взаємовідносини Центральної Ради та Тимчасового Уряду?
 В чому полягає суть III і IV Універсалу Центральної Ради?
 Розкрийте основні засади внутрішньої і зовнішньої політики гетьмана
Павла Скоропадського;
 Розкрийте обставини проголошення ЗУНР та хід польсько-української
війни 1918-1919 рр.;
 Яким чином відбулося відновлення УНР, з якими труднощами у процесі
державотворення довелося стикнутися Директорії?
 Розкрийте причини невдач національних змагань 1917-1921 рр., їх
історичні наслідки та уроки.
 Розкрийте суть створеної більшовиками Радянської України в часи
національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років
 Охарактеризуйте правовий статус УСРР у складі СРСР у 1920-х – 30-х
роках
 У чому полягали основні зміни в державно-правовій структурі Радянської
України після Другої світової війни?
 Розкажіть у чому проявлявся колоніальний статус УРСР в складі СРСР у
1960-х – 80-х роках?
 Проаналізуйте вплив радянської спадщини на державне будівництво в
незалежній Україні.
 Опишіть становлення незалежної України у 1990-1994 рр. та процеси
формування органів державної влади;
 В чому полягали здобутки й прорахунки президента Л.Кравчука та
наслідки економічних реформ президента Л.Кучми?
 Як склалася політична і економічна ситуація в Україні за часів
президентства В.Ющенка та В.Януковича?
 Розкрийте хроніку подій 2013-2014 рр., та подальші перспективи
розвитку української державності;
 Опишіть взаємини України з іншими державами в часи незалежності.