Реформи 60-70 XIX cт.

у Росії та їх наслідки в Україні

Вступ
Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 рр. підштовхнула уряд до
реформування внутрішнього устрою держави. Але головними причинами реформ
стали:

• нездатність кріпаків задовольнити потреби поміщицьких господарств;

• панування екстенсивних форм господарства; гальмування розвитку

капіталістичних процесів, розвитку виробництва;

• відставання Російської імпері у військовій справі від передових європейських

держав;

• наростання антикріпосницького руху селян тощо.

Уряд і цар добре розуміли необхідність реформ, але повинні були враховувати
думку й інтереси пануючого ладу - дворянства. Основні положення щодо
скасування кріпосного права містилися в Маніфесті Олександра II від 19 лютого
1861 р. та в «Загальних положеннях про селян, звільнених від кріпосної
залежності». Реформа передбачала: ліквідацію особистої залежності селян від
поміщиків, створення органів селянського самоврядування, наділення селян
землею у користування і визначення повинностей за це, викуп селянських
наділів - 11 річних податків (цю суду державі селяни повинні були виплачувати
протягом 49 років). Насамперед враховувалися інтереси поміщиків. Після
проведення реформи 220 тисяч українських селян залишилися безземельними,
100 тисяч мали наділ до 1 десятини. Загалом 94 % селянських господарств мали
наділи до 5 десятин. Реформа 1861 р. зберігала сільську громаду. Юридично
селяни не мали рівності з іншими верствами населення, залишаючись нижньою
верствою (залежність від поміщиків, тілесні покарання). Реформа проводилася
за рахунок селян (держава давала позику на 49 років, маючи на кожен виданий
карбованець 63 коп. чистого прибутку). Однак, скасування кріпосного права
стало першим кроком до модернізації Російської імперії.

Не обмежуючі своєї самодержавної влади і водночас прагнучи зробити її

цивілізованішою та зважаючи на потреби капіталістичного розвитку Російської
імперії, царизм у 60-х - 70-х рр. XIX ст. провів ще кілька реформ щодо
адміністративно-політичного управління та розширення громадянських прав
населення. Бралося до уваги й те, що до справи запровадження прогресивних
реформ добровільно залучаться й найрадикальніша демократична
громадськість, а це відверне їх від антиімперської і національно-визвольної
боротьби. Проте життя не виправдало цих сподівань російського царизму. У
комплексі реформ Олександра II провідне місце посідають земська, судова та
військова реформи.
Земська реформа 1864 р. вводила місцеве виборне самоуправління - земство.
Земства контролювали місцеве господарство, медицину (населення одержувало
тут безплатну медичну допомогу, незалежно від сплати земських податків),
освіту, дороги, поштовий зв’язок, збирання статистичних даних тощо. У
земському самоврядуванні брало участь усе населення, яке мало земельну
власність: дворяни, духівництво, міщани, селяни. Від них же шляхом
оподаткування кожної десятини землеволодінь надходили кошти для діяльності
земств. На Правобережжі земства не створювалися аж до 1911 р. (уряд боявся,
що в них можуть захопити владу поляки).

Найближчою за змістом і призначенням до земської була реформа

самоврядування у містах, проведена згідно з Міським положенням від 16 червня
1870 р. Міські думи займалися тим же, що й земські управи. Але існувала й
суттєва відмінність. Земства мали справу передусім з українським населенням, а
в містах України на той час населення було змішаним (росіяни, євреї, поляки,
німці, греки, вірмени тощо). Запровадження міських дум, членів яких обирали всі
платники податків було кроком уперед у громадському самоуправлінні.

Судова реформа (проголошена царським указом від 20 листопада 1864 р.)

ліквідувала становий характер судів, закритість засідань, залежність від
адміністрації. Запроваджувався публічний суд присяжних заседателей, які разом
із суддею ухвалювали вирок підсудному. З’явилися прокурори й адвокати. Дрібні
справи вирішували мирові судді, що призначалися на три роки. Зберігалися суди
для духівництва та військових.

Військова реформа здійснювалася протягом 15 років. Уся територія країни

поділялася на військові округи (в Україні — Київський, Одеський і Харківський (до
1888 р.)). Замість рекрутської повинності вводилася загальна військова
повинність. Термін військової служби скоротився в сухопутних військах до 6
років, на флоті — до 7 років.

У 1864 і 1868 рр. проводилися реформи народної освіти і вищої школи. Було
прийнято «Положення про народні училища». У середній школі існували 2 типи
гімназій: класична і реальна (обидві по сім років навчання). Скасовувалися
фізичні покарання. Університети одержували певну автономію: право вибору
ректора, збільшувалася кількість кафедр тощо. Але одночасно посилилася
цензура (1865 р.).

Заклавши основи цивільного суспільства, царат не зробив останнього кроку — не

проголосив конституцію та не скликав парламент. Модернізація в Росії не була
системною, носила половинний характер, багатоукладність економіки робила
стан суспільства нестабільним, створювала підґрунтя для контрреформ.
 ПЛАН РОБОТИ
1.Україна і Східна (Кримська) війна.

2.Ліквідація кріпацтва та реформи 1860-1870-х років.

3.Економічний розвиток у 1850-1890-х роках після Реформ.

Україна і Східна (Кримська) війна.

Передумови
Кри́мська війна́ (1853—1856), або Східна війна — війна між Російською Імперією і
союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Французької
імперії та Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході і
Балканах.Переважно військові дії Східної війни відбувалися у Криму, але охопили
також райони Подунав'я, гирла Дніпра, Одесу, Балтійське та Біле моря, російсько-
османський кордон на Кавказі.

Початок війни
У лютому 1853 року російський імператор Микола І відрядив до Стамбула
морського міністра князя Олександра Меншикова. Той зажадав від султана
Абдул-Меджида згоди на протекторат Російської імперії над 12 млн
православних жителів його імперії (посилаючись на Кючук-Кайнарджійський
мирний договір, хоча той передбачав право Петербурга на захист і заступництво)
та право доступу православних до Святої Землі. Султан задовольнив лише одну
вимогу, видавши фірман, яким офіційно гарантував непорушність прав
православних на святій землі, скориставшись підтримкою Великої Британії,
посол якої гарантував допомогу Сполученого королівства в разі російської
агресії, та Французької імперії, флот якої увійшов у протоку Дарданелли з метою
захисту. 21 травня обурений Меншиков залишив Стамбул.

1 червня Петербург офіційно розірвав дипломатичні відносини з Османською

імперією. За наказом Миколи І 82-тисячний російський корпус під командою
генерала Михайла Горчакова 21 червня 1853 року форсував річку Прут і захопив
Молдовське князівство та Волощину — васальні князівства Османської імперії.

У відповідь на російське вторгнення представники Великої Британії, Французької

імперії, Королівства Пруссія та Австрійської імперії зібралися у Відні і прийняли
Віденську ноту, як гадали підписанти, компромісну для всіх сторін, що
передбачала звернення до султана з вимогою дотримуватися всіх попередніх
угод щодо православного населення (право його захисту Російською імперією)
та до Миколи І, який мав вивести війська з території Османської імперії. Султан
27 вересня (9 жовтня) зажадав повернення російських військ за Прут. Оскільки
імператор відмовився, 4 (16) жовтня Османська імперія оголосила Російській
імперії війну. 8 (20) жовтня Микола І підписав маніфест «Про війну з
Оттоманською Портою».

Військові дії

Спочатку події розвивалися на користь росіян. Вони розбили османів на Кавказі.

Чорноморський флот під командуванням адмірала П. С. Нахімова потопив
османську ескадру в Синопській бухті, яка втратила майже всі кораблі та 3/4
особового складу. Але 4 січня 1854 році Велика Британія та Французька імперія
ввели свої ескадри в Чорне море й зажадали від Миколи І негайно вивести
війська з Молдовського князівства та Валахії.

Микола І відповів відмовою. Відтак Британія та Французька імперія офіційно

оголосили Російській імперії війну. Досі нейтральна Австрійська імперія теж
висунула Російській імперії ультиматум про вивід військ із Молдовського
князівства та Валахії. Згодом до британо-французької коаліції приєдналося
Сардинське королівство. Російська імперія опинилася в повній політичній
ізоляції.

Зимовий час дозволив османам з Тулчі 10 січня 1854 року поставити гарматну
батарею на о. Чатал у гирлі Дунаю. Тулча була зайнята російськими військами 12
лютого 1854, втрати їх сягали від 400 до 750 осіб на добу.

У червні 1854 року кілька тисяч сімей болгар разом з великою кількістю худоби
та возів, побоюючись помсти з боку османів, просили дозволу переправитися
понтонними мостами і їм було дозволено слідувати через Дунай за військами, що
відступали.

На політичному фронті в березні 1854 року Наполеон III Бонапарт разом із

Великою Британією вирішили, що Османській імперії слід запропонувати якийсь
захист проти російської експансії через Дунай, який призвів до переміщення
Союзних експедиційних сил у Варну. Незважаючи на втручання Австрійської
імперії, яка переконала Російську імперію не починати війну, була оголошена
настанова на знищення російської військово-морської бази в Севастополі.
Незабаром після цього всі пароплави компанії «John Bibby, Sons & Co.» і деякі її
вітрильні судна були реквізовані для служби під час Кримської війни, яка
продовжувалася до 1856 року, коли був підписаний Паризький договір. Спочатку
«John Bibby, Sons & Co» курсували між Ліверпулем і Варною, але, коли у вересні в
Крим вторглися війська, запаси стали перевозити до Криму. Після цього судна
діяли між Ліверпулем з авангардом, висадженим біля Євпаторії.[5]
Наприкінці липня 1854 року союзники вибили росіян із окупованих територій.
Наступною їхньою метою було знищення російського Чорноморського флоту як
загрози для Османської імперії. Для цього потрібно було опанувати
Севастопольську бухту, у якій застарілий вітрильний Чорноморський флот
сховався від флоту союзників, чиї кораблі вже мали гвинтові двигуни.

Севастополь був добре укріплений з моря. Тому британо-франко-османська

армія вдалася до маневру — 1 вересня несподівано висадилася з кораблів у
Євпаторії, у якій не було російського гарнізону, й суходолом вирушила в напрямку
Севастополя, не захищеного з тилу. 14 вересня вона з'явилася на околицях
головної бази Чорноморського флоту. Севастополь опинився в облозі, яка
тривала 349 діб.

Атака бригади легкої кавалерії під Балаклавою 25 жовтня 1854 року у Кримській
війні, Вільям Сімпсон, 1 березня 1855 року.

Здача Севастополя означала б для Росії неминучу втрату Криму й перенесення

бойових дій вглиб імперії. Микола І вирішив штурмувати з моря Євпаторію,
викинути звідти британо-французько-османський гарнізон, іти на Севастополь і
вдарити неприятелеві в спину. 5 лютого 1855 року російський десант, підсилений
грецькими добровольцями, атакував союзників. Але наступ захлинувся, після
чого в Миколи І не залишалося жодної надії на перелом у війні.

Існує конспірологічна версія: аби уникнути ганьби від поразки, амбітний

російський імператор 18 лютого 1855 року наказав особистому лікарю Мандту
принести отруту — і за кілька годин Миколи І не стало. Офіційно оголосили, ніби
монарх помер від застуди. Того ж дня на російський трон сів 37-річний син
Миколи І — Олександр ІІ.

22 травня союзники взяли стратегічно важливі Федюхині й Балаклавські висоти

біля Севастополя, а 27 серпня заволоділи ключовим пунктом оборони міста —
Малаховим курганом. Подальший спротив не мав сенсу. Росіяни затопили
кораблі Чорноморського флоту в бухті й залишили Севастополь. Олександр ІІ
попросив супротивників припинити бойові дії й сісти за стіл переговорів.

Завершення війни
Учасники конфлікту, а також Австрія та Пруссія, зібралися в Парижі на
міжнародний конгрес. Глава російської делегації граф Олексій Орлов 30 березня
1856 року підписав капітуляцію Російської імперії.

Війна закінчилася Паризьким миром 1856 року. Він позбавив Росію права мати
військовий флот на Чорному морі, а також фортеці й прибережні арсенали.
Російська імперія публічно відмовилася від претензій на Молдовське князівство,
Валахію та південну Бессарабію. Російського імператора позбавили
покровительства над християнами Османської імперії, замінивши колективним
патронатом усіх великих держав. План розширення впливу Російської імперії на
південь провалився. Побіжним наслідком війни стала нова хвиля
еміграціїкримських татар до Османської імперії, залишило Крим близько 135,5
тис. осіб.

Участь українських козаків

На стороні союзних сил діяли військові підрозділи сформовані з залишків
задунайських козаків. У жовтні 1853 року Михайло Чайковський домігся
створення регулярних козацьких підрозділів в османському війську. 23 січня
1854 року козаки склали присягу. З Константинополя привезли козакам знамена
Запорозької Січі, а Садик-Паша (ім'я Михайла Чайковського в Османській імперії)
отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман).

У лютому військо Садик-Паші ввійшло в Бухарест, а сам він став губернатором

Румунії. На початок березня його війська зайняли позиції на річці Прут, готуючись
до боїв із росіянами. Та уряд Австрійської імперії почав тиснути на султана,
вимагаючи відвести загони. Султан погодився, висловив подяку Чайковському і
навіть надав йому титул «Око, вухо і правиця престолу»

Військові сили

: 165 000[1] : 889,000

: 309,268[2]
: 107,864

Сторони

 Російська імперія
Коаліція:
 Французька імперія
 Османська імперія
 Велика Британія

 Сардинське
королівство

Втрати

: 10 100 вбитих у : 35 671 вбито в бою,

боях, 10800 померли від 37 454 померли від ран,
ран, 24 500 померли від 377 000 померли від
хвороб хвороб, 80 000
 : 8490 вбитих у бою; поранених
11 750 померло від ран;
75 375 померли від
хвороб, 39 870
поранених
 2755 вбитих у бою,
1847 померло від ран,
17580 померли від
хвороб, 18 280
поранених
: 28 вбитих у бою,
2138 померли від хвороб

Ліквідація кріпацтва та реформи 1860-1870-х років.

1.Селянська реформа в Російській імперії (1861)

Після приходу Олександра ІІ до імператорського трону, він налаштований
ліберальними поглядами, весною 1856 заявив про наміри скасування кріпацтва.
Властиво практична підготовка реформи розпочалася в кінці 1856, коли був
заснований таємний комітет, який мав вияснити питання про реформу "повільну,
без крутих і різких переворотів, по докладно і пильно обміркованому наперед
плану".

У 1857 дворяни литовських і білоруських губерній (Ковенської, Віленської й

Городенської) звернулися до уряду з заявою, що вони готові покласти кінець
кріпацьким відносинам шляхом добровільного порозуміння з селянами. Цар у
своїм указі 20 листопада 1857 похвалив литовсько-білоруських поміщиків за їх
бажання "увільнити селян від кріпацької залежности" й звелів заснувати у кожній
із трьох губерній особливі комітети для обмірковування програми реформи. По
зразку цих комітетів почали утворюватися комітети й по інших губерніях. На
початку 1858 таємний головний комітет був зроблений явним і одверто зайнявся
підготовкою реформи.

Влітку 1858 при Головному Комітеті була заснована спеціально Редакційна

Комісія, яка зайнялася систематичним зводом усіх проєктів, які вироблялися на
провінції губерніальними комітетами. До цієї комісії були закликані також два
видатні українські діячі, поміщики Чернігівської губернії Василь Тарновський і
Григорій Галаган, які працювали в своєму губерніальному комітеті й енергійно
обстоювали інтереси селян.

19 лютого 1861 були оприлюднені «Маніфест» про скасування кріпосного права

та «Положення про селян, що виходять з кріпосної залежності», згідно з яким її
позбулися 22,5 мільйонів осіб. Водночас за поміщиками залишалися всі їхні
землі. Вони були зобов'язані надавати селянам так званий «садибний притулок»
та тимчасові обробіткові ділянки, розміри яких визначалися спеціальними
«уставними грамотами». Община залишалась, як і раніше, недоторканою.

Реформа на місцях визначалася чотирма «Місцевими положеннями». Україна

підпадала під дію трьох із них. Найвищі розміри наділів коливалися тут від 3 до
12 десятин на ревізьку душу (причому найбільші показники припадали на
Степовий регіон), нижчі були на третину менші. На Лівобережжі землею наділяли
згідно зі спадково-сімейним принципом, і відробітки тут були вищі, у Київській,
Подільській та Волинській губерніях — за інвентарними правилами 1847—1848, і
повинності тут були менші.

2.Наслідки реформи
Скасування кріпацтва.
Соціальна диференціація селян.
Збереження поміщицького землеволодіння.
Тимчасово зобов'язаний стан.
Викупна операція.
Зниження купівельної спроможності селян.
Обмеження самоврядування і правового статусу селян.
Безпосереднім результатом селянської реформи стало прискорення майнової
диференціації населення. Так, близько 220 тисяч українських селян були
безземельними, 100 тисяч отримали до одної десятини, понад 1,6 мільйонів — від
1 до З десятин на душу.
3.Значення селянської реформи
Було запроваджено загальноросійську систему селянського управління: сільські
громади об'єднувались у волості.
Кругова порука.
Загальна відповідальність за сплату податків.
Способи проведення реформи подекуди наражалися на значний спротив. Селяни
відмовлялися вносити викупні платежі, вимагали наділення їх «дарчими
ділянками». Всього у 1861 році в Україні відбулося близько 3,1 тисяч селянських
виступів, в яких брали участь понад 2 мільйона мешканців 4160 сіл.
Найзначнішими були Безуглівське, Бездненське повстання та Кам'янсько-
Слобідське заворушення.

ОСОБЛИВОСТІ ЗДІЙСНЕННЯ РЕФОРМИ 1861 р. В

НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ.
 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав Маніфест про скасування кріпосного
права та Положення, де містилися всі законодавчі акти реформи.

Законодавчі акти селянської реформи розв’язували такі основні питання: 1)

скасування кріпосного права та визначення нового правового статусу селян; 2)
організація селянського самоуправління; 3) створення інституту мирових
посередників між селянами й поміщиками; 4) наділення селян землею; 5)
визначення повинностей тимчасовозобов’язаних селян; 6) викуп землі селянами.

Одразу після публікації Маніфесту селяни отримували особисту свободу.

Оголошувалося, що відтепер колишні кріпаки є вільними сільськими
обивателями й мають громадські права: одружуватися, самостійно укладати
майнові угоди, виступати від свого імені в суді, відкривати торговельні й
промислові підприємства, переходити до інших станів, мати нерухоме майно
тощо. Проте повністю станова нерівноправність селян не ліквідувалася. Вони
залишалися нижчим податним станом, були змушені нести подушну та інші
грошові й натуральні повинності, зазнавали тілесних покарань, від яких були
звільнені інші привілейовані стани.

Надільна земля надавалася не окремим селянським господарствам, а громаді.

На Правобережжі та Лівобережжі за сплату платежів і податків відповідало
кожне селянське господарство окремо, в інших регіонах круговою порукою — уся
громада. У разі несплати селянином податків його борг розподілявся між іншими
членами громади.
Для розв’язання господарських питань члени громади збиралися на сільські
сходки. На сільського старосту й волосного старшину, яких вони обирали,
покладалися місцеві адміністративно-господарські функції: стежити за порядком,
організовувати виконання вимог вищих органів влади й державних законів.

Діяльність сільського самоуправління й відносини селян із поміщиками

контролювали мирові посередники. За задумом російського уряду, вони мали
перешкоджати зловживанням землевласників. Проте більшість мирових
посередників самі були поміщиками й захищали насамперед власні інтереси,
інколи навіть усупереч закону.

Центральне місце в реформі посідало питання про землю. Акти реформи

базувалися на визнанні за поміщиками права власності на всю землю в маєтках,
у тому числі й на селянські наділи. Селяни оголошувалися користувачами цієї
землі, зобов’язаними відробляти за неї встановлені Положеннями повинності —
оброк або панщину.

За підрахунками економістів, для забезпечення мінімальних потреб одного

селянського господарства (його відтворення та сплати численних податків) було
потрібно не менше п’яти десятин землі. Проте переважна більшість українських
селян не отримала цієї необхідної норми. Крім того, чимало кріпаків, зайнятих у
хатньому господарстві поміщиків, звільнялися без наділення землею.

Положення селянської реформи поширювалися на колишніх кріпосних селян.

Однак суттєві зміни відбулися і в становищі державних селян, які складали 44 %
усього селянства Наддніпрянщини. До цієї категорії населення належали колишні
козаки, військові поселенці, колоністи Півдня.

Згідно з указом 1866 р., усі землі державних селян, залишаючись власністю
держави, закріплювалися за сільськими громадами в безстрокове користування
(подвірне або громадське). Селяни за це мали сплачувати до скарбниці щорічну
«оброчну подать». Державні селяни могли стати власниками наділів, сплативши
за них викуп протягом восьми років, але розмір їхніх наділів установлювався не
більше 8—15 десятин. Унаслідок цієї реформи, здійснення якої тривало 20 років,
становище державних селян стало дещо кращим, ніж колишніх кріпосних, їхні
наділи були в середньому вдвічі більшими, а викупні платежі — значно меншими.
Розвиток господарства державних селян стримувало створення громад зі
спільною відповідальністю у сплаті податків.

У значно кращих умовах опинилися колоністи Півдня. Маючи великі наділи до

реформи, вони зберегли їх і після неї, а також отримали різні пільги. Переважна
більшість їхніх земель за своїм характером були великими фермерськими
господарствами, які широко використовували сільськогосподарську техніку й
вільнонайману робочу силу. Господарі Півдня орендували, крім власних наділів,
великі земельні ділянки.
ЗЕМСЬКА, МІСЬКА ТА ФІНАНСОВА РЕФОРМИ. 

Скасування кріпосного права спричинило необхідність перетворень в інших

сферах життя, що й обумовило подальше реформування.

Із метою вдосконалення системи місцевого управління в 1864 р. було здійснено

земську реформу. За нею в повітах і губерніях запроваджувалося земське
(місцеве) самоврядування. Земства складалися з розпорядчих (повітових і
губернських земських зборів) та виконавчих (повітових і губернських земських
управ) установ. До повітових зборів обирали гласних (депутатів) від різних станів
— землевласників, міських власників і селян. На повітових зборах обиралися
гласні губернських земських зборів.

У Наддніпрянській Україні дія земської реформи поширювалася лише на

території Лівобережжя та Півдня. На Правобережжі проживало багато
опозиційно налаштованої до російського уряду польської шляхти, яка брала
участь у польському повстанні 1863—1864 рр. Тому земства тут не створювали
до 1911 р.

Земства Наддніпрянщини поступово перетворилися на авторитетні органи, які

проводили велику роботу в різних галузях місцевого управління. Більшість справ
фінансували вони самі.

За міською реформою 1870 р. самоврядування в містах змінювалося зі

станового на безстанове. Відповідно до закону 1875 р., в усіх містах
Наддніпрянщини створювалися міські думи. Виборче право надавалося
чоловікам із 25 років, але тільки власникам нерухомості, торговельних і
промислових підприємств. Робітники, службовці, інтелігенція, які разом
становили більшість міського населення, але не мали власності та не сплачували
податків, не отримали право голосу.

СУДОВА ТА ВІЙСЬКОВА РЕФОРМИ. 

Проведена в 1864 р. судова реформа мала найбільш послідовний буржуазний

характер. Раніше існував становий, закритий, залежний від місцевої адміністрації
суд із відсутністю захисту обвинуваченого. Відповідно до нових судових статутів
суд ставав безстановим, гласним, незалежним від адміністративної влади.
Засідання всіх судових органів були відкритими для публіки.

Усі дрібні громадянські та кримінальні справи розглядав мировий суддя. Його

обирали земства чи міські думи. Місцева адміністрація не мала можливості
усунути з посади мирового суддю або суддів окружного суду.
Однак реформа системи судочинства не була завершеною. Загальна судова
система не охоплювала становий волосний суд для селян, окремі суди для
військових і духовенства. У волосному суді селян судили за місцевим правом,
застосовуючи принизливі покарання різками. Унаслідок цього селяни, які
становили більшість населення Наддніпрянщини, майже не відчули на собі
переваг нової імперської системи судочинства.

Унаслідок військової реформи країну було поділено на 15 округів. До складу

трьох із них — Київського, Одеського і Харківського — входили українські губернії.
Уряд Російської імперії контролював національний склад військових
частин, через що в підрозділах, розташованих у Наддніпрянщині, українці
становили не більше 40 % від загального складу. Водночас українців
розпорошували по різних частинах держави.

Військова
1. Реформа передбачала поділ території Росії на 10 військових округів.

В Україні було створено три військових округи — Київський, Одеський,

Харківський.

На чолі округу призначався командувач, при ньому діяли штаб і військова рада.

2. Запроваджувалася загальна військова повинність замість рекрутського

набору і служби протягом 25 років:

• усі чоловіки 21-річного віку, придатні для військової служби, повинні були
відбувати військову повинність;

• у піхоті строк служби встановлювався тривалістю 6 років з наступним

зарахуванням у запас на 9 років;

• на флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі;

• для осіб з освітою встановлювався менший строк служби.

3. Поліпшилися навчання військ і підготовка офіцерських кадрів.

4. Відкривалися військові училища і гімназії, юнкерські училища, збільшувалася

кількість місць у військових академіях.

5. Армію було оснащено сучасними видами зброї.

6. Створено паровий військовий флот.

Судова
1. Запроваджувався позастановий (тобто єдиний для всього населення),
відкритий, незалежний суд (до реформи суд був становим: кожний стан мав свій
окремий суд і суд був негласним). Суддю призначав уряд, але усунути з посади
міг тільки суд.

2. Судочинство проводилося за участі обвинувачення (прокурора) й захисту

(адвоката) — присяжного повіреного.

3. Судочинство проводилося за участі присяжних засідателів (12).

4. На судових засіданнях могли бути присутніми представники преси і публіка.

5. Установлювалося кілька судових інстанцій:

• мировий суд — обирався на три роки земськими та міськими гласними;

• окружний суд — розв’язував дрібні справи;

• судова палата —створено три судові палати — Київську, Харківську та Одеську.

У судових палатах могли бути оскаржені вироки, винесені без участі присяжних.

Для розгляду особливо важливих справ створювався Верховний кримінальний

суд.

Висновки
1. Судова реформа 1864 р. у Російській імперії була однією з найпрогресивніших.

2. Утім були і недоліки:

— зберігалася деяка нерівність для громадян різних станів;

— існували окремі суди для духовенства і військових;

РЕФОРМИ В ГАЛУЗЯХ ОСВІТИ І ЦЕНЗУРИ. 

Потреби економічного розвитку імперії спричинили необхідність здійснення

освітніх реформ. Прийнятий у 1863 р. новий університетський статут, дія якого,
зокрема, поширювалася на Харківський та Київський університети, надавав їм
досить широку автономію в питаннях внутрішнього життя. Університет у цілому
та кожен професор дістали можливість вільно отримувати з-за кордону будь-яку
літературу, відправляти на стажування в інші країни молодих учених. Навчання
для переважної частини студентів залишалося платним.

Перетворення в галузі середньої освіти полягали в реорганізації гімназій. Право

навчатись у них надавалося представникам усіх станів, але високий розмір плати
за навчання не дозволяв здобути середню освіту дітям із бідних родин. Гімназії
поділялися на реальні та класичні, з окремим навчанням юнаків і дівчат.
Закінчення класичної гімназії давало можливість вступу до університету,
реальної — до вищої технічної школи.

Згідно з реформою запроваджувалася єдина система початкової освіти. Школи

могли засновувати приватні особи, земства, інші громадські установи, але з
дозволу влади. Зміст навчання в усіх видах шкіл контролювався
губернською училищною радою. Навчання в початкових школах (крім приватних)
було безкоштовним.

Освіта
1. Було запроваджено єдину систему початкової освіти. Право засновувати
початкові школи надавалося приватним особам, земствам та іншим
громадським установам, але з дозволу влади.

2. Створювалася мережа чоловічих, жіночих, класичних і реальних гімназій.

У класичних гімназіях переважали гуманітарні предмети, їх випускники без

іспитів могли вступити до університетів. Реальні гімназії мали природничий цикл
— після їх закінчення молодь мала право вступу лише до вищих технічних
закладів.

3. Право на освіту здобували всі стани, які спроможні були заплатити за

навчання.

4. Університетам було надано більшу автономію (з 1866 p.).

5. Вдосконалено програму навчання.

6. Звернено увагу на створення популярної літератури, підручників, на

організацію шкіл для поширення освіти серед народних мас.

Цензура
1. Було створено спеціальні органи цензури.

2. Цензурні установи вилучали з відання міністерства народної освіти і

підпорядковували міністерству внутрішніх справ.
3. У складі міністерства внутрішніх справ створювали головне управління у
справах друку і центральний комітет іноземної цензури.

4. Продовжувала діяти і церковна цензура.

5. Царизм посилював контроль над освіченою частиною суспільства.

Фінансова реформа
(1862 р.)

(проводилася протягом 1862—1864 pp.)

1. Було централізовано управління грошовим господарством у руках міністерства

фінансів.

2. Створено Державний банк (1860 p.), який отримав переважне право на

кредитування торговельних і промислових підприємств і якому надавалися
великі повноваження.

3. Введено єдиний державний ревізійний центр.

4. Встановлювалася гласність бюджету.

5. Створено єдині державні каси, що зосереджували в своїх руках усі прибутки і

витрати держави.

6. Введено акциз на спиртні напої.

7. Збільшено податки на товари масового споживання.

Реформа міського самоврядування

(1870 р.)

1. В усіх містах України створювали міські думи, які обирали терміном на 4 роки.

2. Виконавчий орган думи — міська управа, на чолі якої стояв голова.

3. Вибори відбувалися в трьох куріях на основі майнового цензу (перевагу дістало
заможне міщанство) та вікового цензу (не молодші ніж 25 років).

4. Міські управи відали:

• господарством міст;

• справами впорядкування міст;

• розвитком промисловості й торгівлі тощо.

5. Міське самоврядування залежало від царської адміністрації і перебувало під її

контролем.

Значення реформ 60—70-х років

1. Були першим кроком на шляху реформування Російської імперії.

2. Ознаменували перехід від феодалізму до капіталізму та прискорили розвиток

капіталізму.

3. Створили умови для економічного і політичного розвитку Росії.

4. Створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської

імперії до буржуазно-представницького.

5. Внаслідок реформ 60—70-х років відбулася повна лібералізація суспільства, що

сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху
перетворення з феодальної на буржуазну монархію.

6. Піднесли роль закону і права.

7. Законодавчо закріпили громадянські права населення.

8. Було закладено основи громадянського суспільства.

Економічний розвиток у 1850-1890-х роках після
Реформ.

1. Особливості економічного розвитку. 

Наддніпрянська Україна після реформи 1861 р. переживала добу дуже швидкого,
але однобічного економічного зростання. У промисловості прогресували тільки ті
галузі, які не мали відповідних природних умов у Росії (цукрова), або ті, що
постачали сировину та напівфабрикати для російської індустрії (металургія,
кам’яновугільна промисловість). Натомість давня галузь української
промисловості - текстильна - була штучно затримана у своєму розвитку, а деякі її
види (наприклад, бавовняна) і зовсім не могли існувати через різні митні й
тарифні заходи російського уряду.

Ця особливість визначалась економічною політикою царизму, який допускав

розвиток неросійських районів у межах, які відповідали інтересам імперського
центру. У результаті з української сировини готові товари вироблялися
переважно в Росії, а потім привозилися для реалізації в Україну. Такий розподіл
праці прив’язував Україну до центру і робив її економіку надзвичайно вразливою.
Політикою цін, коли сировина коштувала дешево, а готові товари дорого, з
України викачувалися капітали.

Завдяки географічному положенню України краще виглядала ситуація в

сільському господарстві. Влада змушена була миритися з тією об’єктивною
обставиною, що глибинні російські регіони не могли змагатися з українськими на
рівних. Але і в цьому разі освячені в Петербурзі особливості реформи 1861 р., які
залишали в українських селян землі менше, ніж її отримували в Росії, стали
серйозною завадою для прогресу.

2. Індустріальний розвиток.
 Звільнення селян від кріпосної залежності усунуло одну з найголовніших
перешкод на шляху прискореного промислового розвитку - дефіцит робочої сили.
Тепер, навпаки, відчувався надлишок людей, які пропонували капіталістам свої
послуги. Це означає, що сформувався ринок вільнонайманої праці.

З початку 60-х років XIX ст. у якісно нову фазу вступив промисловий переворот.
Виробництво швидко машинізувалося. Парові машини стали «серцем» кожної
фабрики чи заводу. Ручна праця в усіх основних операціях замінювалася
роботою верстатів. Істотні зрушення відбулися на старих мануфактурних
виробництвах (суконна промисловість, цукроваріння). Дещо пізніше технічний
прогрес прийшов у важку промисловість. Але в ній перехід від мануфактури до
фабрики здійснювався не на базі старих, а на основі принципово нових
технологій і відповідних механізмів, що забезпечило саме тут найбільшу
ефективність нового виробництва. Остаточно промисловий переворот в
економіці України завершився у 1880-ті роки.

На економічній ситуації в Україні позначилася політика протекціонізму щодо

вітчизняних виробників, яку здійснював уряд. Мито на іноземну продукцію весь
час зростало. Іноземцям стало вигідніше завозити не товари, а капітали.
Французькі, бельгійські, німецькі, англійські підприємці захопили протягом другої
половини XIX ст. ключові позиції у провідних галузях промисловості України:
вуглевидобувній, гірничорудній, металургійній та сільськогосподарському
машинобудуванні.

У 60-90-х роках XIX ст. сформувався український індустріальний район, що

включав такі промислові центри загальноімперського значення, як Донецький
вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий.
Разом за своєю потужністю, розміром і економічним значенням в історії ХІХ-ХХ
ст. їх можна порівняти хіба що з найбільшим у світі Рейнсько-Вестфальським
промисловим районом Німеччини. Україна стала головною вугільно-
металургійною базою Російської імперії.

Видобуток вугілля в Донбасі зріс у 1860-1900 рр. більш ніж у 10 разів! Замість
дрібних шахт відкривалися великі. Але якщо в розвинутих країнах у
вугледобуванні почалася механізація, на Донбасі техніка залишалася відсталою.
З максимальною для себе користю власники шахт, переважно іноземці,
використовували дешеву робочу силу.

Розвиток промисловості, залізничне будівництво різко підвищили попит на

метал. Наприкінці XIX ст. почалася розробка нових покладів залізної руди. З
Уралу в Україну перемістився центр металургії. За 30 років видобуток руди в
Україні зріс у 158 разів. У Кривому Розі - районі величезних покладів залізної
руди - і на Донбасі будувалися металургійні заводи. На кінець 1890-х років на
Донбасі і в Кривому Розі було вже 17 великих металургійних заводів

Висновок
Кримська війна була основним поштовхом до нових Реформ.
Реформи 60–70-х рр., мали усунути кріпосницькі пережитки з імперської
дійсності, але так, щоб зберегти незмінними основи російського
самодержавства. Здійснюючи реформи, імперія використовувала
адміністративно-командні методи управління, підтримувала становий лад у всіх
сферах суспільно-політичного життя. Над новоутвореними органами місцевого
самоврядування, судами, закладами освіти, пресою зберігався контроль
імперської адміністрації. Але об’єктивно здійснення реформ в окремих сферах
привело до непрогнозованих імперією наслідків. Найпоказовішим прикладом
цього стала земська реформа, яка потягла появу авторитетних і дієвих органів
місцевого управління, що навіть висували національні вимоги до імперського
уряду. Земська реформа засвідчила, що представники пригнобленого імперією
українського народу використовували будь-які можливі легальні засоби для
створення власних органів самоврядування і покращання умов життя.
Реформи 60–70-х рр. були, власне, поступками часові, що їх робила Російська
імперія, і не мали на меті створення повноцінних умов для розвитку як
українського, так і будь-якого іншого з народів, пригноблених імперією.

Додатки
Олександр II Олександр III
РЕЗУЛЬТАТИ НАДІЛЕННЯ СЕЛЯН ЗЕМЛЕЮ ЗА РЕФОРМОЮ 1861 р. В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ
УКРАЇНІ
 

Використана Література
https://uahistory.co/pidruchniki/gisem-ukraine-history-deep-level-9-class/17.php

https://uahistory.co/compendium/9klas/105.html

https://uahistory.co/pidruchniki/ukraine-history-9-class-2017-turchenko/21.php

https://geomap.com.ua/uk-uh9/1043.html
Підручник Історія України. Ф.Г. Турченко, B.M. Мороко
Лазанська Т. І. Селянська реформа 1861 // Енциклопедія історії України
В. Ю. Константинов. Кримська війна 1853-56