Семінар. Індія за законами Ману.

1. Закони Ману як історичне джерело.

2. Особливості господарювання.

3. Особливості соціального устрою:

а)варно-кастова система

б)особливості рабства.

4. Державний устрій давньої Індії.

1. Закони Ману як історичне джерело.

Специфічні риси давньоіндійського права, що відображають особливості

соціально-економічного і державного розвитку Стародавньої Індії,
виявилися насамперед в його джерелах, серед яких особливе місце
належить дхармашастрам — збірникам релігійно-правових приписів,
правил (дхарм).

Дхарма — це і норма поведінки, і звід правил, обов'язкових для кожною

правовірного індуса, і закон, що регламентує його повсякденне життя.
Ця норма має одночасно і релігійний, і моральний, і правовий зміст. У
давньоіндійській мові, санскриті, взагалі не було терміна, який позначав би
право, відмінного від етичного і релігійного змісту.
Дхармашастри були укладені брахманами, їх поява була пов'язана із
соціально-класовим розшаруванням, загостренням соціальних протиріч у
давньоіндійському суспільстві.

Укладаючи дхармашастри спочатку для своїх учнів, брахмани

спиралися на найпоширеніші та загальнообов'язкові норми звичаєвого
права, усталену судову практику, царські узаконення. Вони вносили до
них свої релігійно-етичні та правові уявлення, які відображали їх класовий
світогляд, відносини соціальної нерівності, експлуатації, панування і
підкорення. Численні брахманські компіляції — дхармашастри містили
матеріали, які стосувалися різних епох, мали різні походження й
історичну цінність. Вони несли на собі сліди численних виправлень і
пізніших додатків. Та обставина, що дхармашастри посіли місце основного
джерела давньоіндійського права, пояснюється общинною відокремленістю,
слабкістю центральної влади в Стародавній Індії.
Незважаючи на різноманіття дхармашастр, можна побачити багато
спільного між ними, взаємовплив, запозичення, тексту-альний збіг, а
головне — єдність тих релігійно-філософських концепцій, на яких вони
засновувалися.

Загальною є сама концепція дхарми — норми поведінки благочестивого

індуса, вста-новленої нібито божеством і змінюваної від варни до варни,
від касти до касти. Відповідно до брахманського релігійного вчення увесь
зміст права, межі дії його норм визначені змістом вед — священним
джерелом усіх знань. Звідси випливало, що між дхармашастрами не може
бути протиріч. Якщо усі ці протиріччя діставали вияв, а їх насправді було
безліч, то вони мали вирішуватися відповідним тлумаченням. «Коли є
протиріччя в двох уривках із священного одкровення, вони обидва
вважаються дхармою, тому що вони обидва оголошені правильною
дхармою", — записано у законах Ману (II, 14).

Схожість правбвих інститутів, закріплених у дхармашас-трах, стала

результатом релігійно-культової єдності народів Стародавньої Індії, що
значно вплинуло на розвиток цієї країни.

Закони Ману посідають особливе місце серед дхармашастр. їх зміст,

переданий у вигляді окремих віршів (шлок), найчастіше відтворювався
у пізніших дхармашастрах, вони неодноразово коментувалися у середні
віки. За своїм змістом закони Ману відображали волю верхівки
давньоіндійського суспільства — брахманів та кшатріїв, закріплювали
рабство та інші форми со-ціального устрою країни.
На перший пдан у законах Ману виступає станово-варновий поділ
суспільства.

Про рабів тут говориться, але незрвнянно менше, ніж про інший
прошарок — варну шудр, найчисленнї-ший і найбільш соціально
принижений, чи про різні категорії неповноправного люду: найманих
працівників, «недоторканних» — чандалів, ізгоїв тощо.

Здавалось би, на перший погляд, що правові приписи, вміщені у законах

Ману, виглядають як безсистемні (тут іще не можна знайти виокремлення
окремих галузей права, не завжди навіть можна чітко відмежувати норму
права від норми релігійної і моральної), в них простежується певна
внутрішня логіка викладення матеріалу.

Тісний зв'язок права з релігією та морал лю знайшов відображення у

багатьох характерних рисах законів Ману,
наприклад у релігійному обгрунтуванні правових норм, у їх зв'язку із
досконало розробленими ритуалами та обрядами. Цей зв'язок можна
простежити і в самій системі розташування їх приписів.

Увесь зміст законів Ману визначається основоположним брахманським

вченням, ідеями, закріпленими у гл. 1, які є обґрунтуванням станово-
варнового поділу суспільства

Тут же вказується на спадково-професійний характер варн (1, 88.

«Навчання, вивчення [Веди], жертвоприношення для себе і
жертвоприношення для інших, роздавання й отримання [милостині] він
встановив для брахманів»;

89. «Охорону підданих, роздавання [милостині], жертвоприношення,

вивчення [Веди] і неприхильність до мирських утіх він вказав для кшатрія»;
90. «Випасання худоби, а також роздавання [милос-гіґні],
жертвоприношення, вивчення [Веди], торгівлю, лихварство і землеробство —
для вайшія»; 91. «Але тільки одне заняття Владика вказав для шудри —
служіння цим варнам з покорою»; 92. «Вище пупа людина вважається більш
чистою, саме тому найчистішими оголошені самосущим її уста»; 93.
«Внаслідок походження з найкращої частини тіла [брахми], внаслідок пер-
вородства, знання Веди, брахман по праву господар усього цього творіння»)
— брахманів, кшатріїв, вайшіїв та шудр, а також обґрунтовуються особливі
соціальні привілеї брахманів, які претендують на «найвище місце на землі як
владики усіх істот» (1, 99. «Адже брахман, народжуючись для охорони
скарбниці дхарми, посідає найвище місце на землях як владика усіх істот»).
Розгляньмо правове становище окремих груп населення. Правові пам'ятки
дають яскраву картину станово-кастового поділу давнього суспільства Індії,
яке набуло тут найбільш завершеної форми.

Це діставало вияв у соціальному, релігійному і правовому становищі

представників окремих варн. Так, шудри усувалися від участі у
релігійних обрядах жертвоприношень. Вивчення священних вед стає
привілеєм брахманів, кшатріїв та вайшіїв, які отримали назву «двічі
народжених» на відміну від «один раз народжених» шудр. Цілі глави
дхармашастр присвячені жорсткій регламентації поведінки представників
різних варн у спілкуванні один з одним, зокрема під час прийому їжі, в
ритуалах «очищення».

Тяжкість покарання за скоєння тих чи інших злочинів визначається у

дхармашастрах у чіткій відповідності з належністю до тієї чи іншої
варни. Закріплювані правом межі варн найчастіше відображали
фактичне становище індивіда у системі суспільного виробництва й
розподілу. Це дає підстави говорити з певною умовністю про варни як про
стани-класи.

Особливе місце у соціальному поділі давньоіндійського суспільства

посідали раби, які різко відрізнялися від вільних тим, що вони були
власністю інших осіб — палацу, храму чи рядового общинника (VIII, 415.
«Захоплений під прапором (dhvajahrta), раб за утримання (bhaktadasa),
народжений в будинку (grhaja), куплений (krita), подарований (datrima),
такий, що дістався у спадщину (paitrika), і раб в силу покарання (dandadasa)
— такі сім розрядів рабів (dasa)»). Отже, вказані сім розрядів рабів, а отже, і
сім джерел рабства: захоплений під прапором (військовий полон), раб за
утримання, народжений в будинку, куплений, подарований, такий, що
дістався у спадщину, і раб в силу покарання.

Право господаря розпоряджатися життям та смертю раба було

загальновизнаним у Стародавній Індії, раб був неправоздатним,
укладені ним угоди вважалися недійсними (VIII, 163. «Договір,
укладений п'яним, божевільним, страждаючим [від хвороби тощо|,
рабом, дитиною, старим, а також неуповноваже-ним, — недійсний»).
Рабів продавали, сплачуючи при цьому мито, яке дорівнює 20—25% їх ціни,
як і у разі продажу інших товарів, здавали у найм, заставляли тощо.
Потомство рабині вважалося власністю господаря (IX, 48. «Як від корів,
кобилиць, верблюдиць, рабинь, буйволиць, кіз та овець невиробник отримує
потомство, [а господарі, так само [буває] і з дружиною іншого»; 54. «Якщо на
полі будь-кого проросте насіння, принесене водним потоком чи вітром, це
насіння — власника поля: власник насіння не отримує плоду»; 55. «Належить
знати, що такою є дхарма, яка стосується потомства корів, кобилиць, рабинь,
верблюдиць, кіз, овець, птиць та буйволиць»).

Посилення майнової диференціації у другій половині І тис. до н. е. дедалі

частіше почало виявлятися у розбіжностях вар-нового статусу й місця
людини у суспільстві. В законах Ману можна знайти згадку про
брахманів, які пасуть худобу, брахманів ремісників, акторів, слуг,
ДОяких пропонувалося ставитися «як до шудр».
У період правління Маурьїв до кшатріїв, які зосередили в своїх руках
військову, політичну й економічну владу, почали відносити в основному тих,
хто безпосередньо належав до царського роду, до категорії привілейованих
найманих воїнів. Розквіт міст та розширення торгівлі викликали появу
заможної торгово-ремісничої верхівки серед вайшіїв, яка включала великих
купців, лихварів, ремісників, що досягли успіху. Вони об'єднувалися у
корпорації, виконували роль торгових агентів царя, збирачів податків і мита.
Майнове розшарування торкнулось і варни шудр. Про це свідчать закони
Ману (X, 129. «Шудра не повинен накопичувати багатство, навіть якщо він
має можливість зробити це, оскільки шудра, набуваючи багатство, притісняє
брахманів»).
Про неоднорідність варни шудр свідчить і те, що до шудр з посиленням
класового поділу почали відносити й пригноблені, «недоторканні» касти
паріїв, які виконують найбільш принизливу роботу. Узаконах Ману
згадуються особи, презренні навіть для пригноблених (X, 39. «Жінка-
нішада народжує від чандали сина антьява-саїна, що діє на кладовищах,
презренного навіть для пригноблених»).

Отже, всередині кожної варни розвивалася соціальна нерівність, поділ на

експлуатованих та експлуататорів, але кастові, общинні, великосімейні межі,
скріплені правом, релігією, стримували їх злиття в єдину класову спільноту.
Це й створювало особливе різноманіття соціальної структури
Стародавньої Індії.

2. Особливості господарювання.

Вже в III тисячоріччі до н. е. основним заняттям жителів долини Інду

було землеробство. Вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо, джут і,
вперше у світі бавовник і цукровий очерет.
Добре було розвите тваринництво. Індці розводили корів, овець, кіз, свиней,
ослів, слонів. Кінь з'явився пізніше.
Індці були добре знайомі з металургією. Основні знаряддя праці робили з
міді. З неї виплавляли ножі, наконечники копій і стріл, мотики, сокири і
багато чого іншого. Не було для них секретом художнє лиття, майстерна
обробка каменю, сплави, серед яких особливе місце займала бронза. Індцям
були відомі золото і свинець. Але заліза в цей час вони не знали.

Розвите було і ремесло. Важливу роль грало прядіння і ткацтво. Вражає

майстерність ювелірів. Вони обробляли дорогоцінні метали і камені,
слонову кістку і раковини.

I. Хазяйство(за законами МАНУ)

X— 116. [Имеется] десять средств существования: знание,

ремесло, работа за плату, услужение, скотоводство, торговля,
зем леделие. довольство [малым], милостыня, ростовщичество.
V111—410. Следует побуждать вайшья заниматься торговлей,
ростовщичеством, земледелием, а также скотоводством;
шудру — услужением дважды рожденным.
 XI— 167. [При похищении] травы, дров, деревьев, сухой пищи,
сока сахарного тростника, одежд, кож и мяса полагается пост в
течение трех суток;
XI—168. [При похищении] драгоценных камней, жемчуга, ко¬
раллов, меди, серебра, железа, латуни или камня—питание
[только] зерном в течение двенадцати дней.
XI—169. [При похищении] хлопка, шелка, шерсти, животного
с раздвоенными или нераздвоенными копытами, птицы, благово¬
ний, лекарственных растений или веревок — [питание только]
молоком в течение трех дней.
III—267. Предки людей удовлетворяются на один месяц зер¬
нами кунжута, рисом, ячменем, бобами, водой, кореньями и пло¬
дами, данными согласно правилу:
, III—268. на два месяца — рыбою, на три месяца — м’ясом
серн, на четыре—бараниной, а на пять — птичьим мясом,
III—269. на шесть месяцев — мясом козла, на семь — м’ясом
1 пестрых оленей, па восемь —мясом пятнистых оленей и на де¬
вять— [оленя, называемого] руру,
III—270. па десять месяцев они удовлетворяются мясом ка¬
банов и буйволов, па одиннадцать месяцев — мясом зайцев и
черепах,
III—271. на один год — коровьим молоком и рисом, приго¬
товленным на молоке; мясом белого козла они удовлетворяют¬
ся на двенадцать лет.
V—25. Всякие кушанья из ячменя и пшеницы, а также при¬
готовленные из молока, могут быть употребляемы дважды рож¬
денными даже черствые.
V—114. Очищение [предметов из] меди, железа, бронзы, оло¬
ва и свинца надо производить, смотря по надобности, щелочью,
кислотами и водой.
VII— 96. Дто [лично] захватывает колесницу, лошадь, слона,
•зонтик, деньги, зерно, скот, женщин, всякое [прочее] добро и
педрагоценный металл, — это его.
VIII— 140. Ростовщик может получать процент, увеличиваю¬
щий богатство... брать восьмидесятую часть со ста в месяц1.

3. Особливості соціального устрою

А)Слово «варна» індійського походження і означає «колір», «спосіб»,

«сутність», «каста».
Варни були древніми соціальними групами, що поєднували в певних
районах людей, пов'язаних спільною професією, спільними релігійними
обрядами і стоять на одному щаблі соціальних сходів.

Розподіл людей на варни сходить до часу розкладання родового ладу,

коли виділяється і все більш зміцнюється родова аристократія. Тому в
більш пізніх законах Ману замість слова «варна» іноді застосовується слово
«джати», що означає народження, рід, положення, каста. Зачатки цієї
найдавнішої кастової системи з'являються вже в період складання Вед, так як
в Рігведі згадуються чотири основні касти. Стародавні перекази, що
збереглися в «Махабхараті», відносять появу варн до стародавнього золотого
віку, коли «все люди були вільні від турбот», коли купці «не продавали товар
неповною вагою» і коли чеснота «ніколи не висихала».

Ці пізніші уявлення, що відносяться до часу класового суспільства і

рабовласницького держави, відображають прагнення панівного класу
використовувати найдавніші форми соціального розшарування в своїх
інтересах. З метою оформлення цього соціального розшарування в
звичайному і жрецькому праві з'являється система чотирьох основних варн,
яка повинна була санкціонувати і зміцнити найдавніший класовий лад,
заснований на експлуатації рабів і пригніченні широких вільних мас
населення. Вчення про походження, значенні, права та обов'язки древніх
варн, з яких згодом виросла значно видозмінена і ускладнена кастова
система, збереглося в багатьох давньоіндійських книгах, зокрема в законах
Ману і в збірнику законів Апастамби.

Основними Варна вважалися:

1) варна жерців (брахманів),

2) варна воїнів (кшатріїв),

3) варна землеробів, ремісників і торговців (вайшиїв) і

4) варна шудр (низи пригноблених і безправних бідняків, що були майже на

становищі рабів, а також фактичні раби). Релігійна ідеологія стародавньої
Індії виробила особливу систему релігійних вірувань, які
обгрунтовували цю найдавнішу кастову систему і привілеї трьох вищих
варн. Люди, які належали до перших трьом варнам, називалися
«дваждирожденних» (двіджаті) або «дваждирожденних аріями» (двіджаті
Аріас).

б) Рабам в законах відводиться своє місце, називають їх Дасаєв.

Природно, що в той період основним джерелом рабства, як і в інших
стародавніх державах. Є військовополонені і іншого роду захоплені
іноземці. А вже в першій статті Закону, Ману говорить, про різні шляхи і
випадках поневолення: «Захоплений під прапором, Дасаєв за зміст,
народжений в будинку, куплений, подарований, який дістався у спадок і
Дасаєв в силу покарання - такі сім розрядів Дасаєв.» [ 9] ця стаття визначає
не тільки сім шляхів в рабство, а й ділить на розряди.

Рабовласник мав безумовне право на потомство рабині, незалежно від

того, хто був фактичним батьком. Різноманітні життєві обставини
вносили корективи в ці основні положення: іноді рабів залучали в якості
свідків у суді, їм часто дозволялося нагромаджувати матеріальні засоби,
необхідні для сплати викупу, положення рабів значно різнилася залежно від
обставин поневолення та ін.

Але все це мало місце і в інших країнах. Найбільш важливою

особливістю давньоіндійського рабства були відмінності в положенні
рабів і в умовах їх звільнення, залежали від їх станово-кастового
положення до втрати ними свободи. [10] «Дружина, син і Дасаєв - троє
вважаються не мають власності; чиї вони, того і майно, яке вони набувають
»; «Брахман нехай впевнено користується речами, [отриманими] від шудри
(Даси); так як у того немає ніякої власності, то його господар може взяти
його майно. »[11]. Дуже зрозуміло і доступно в статтях йдеться про те, що
раби могли мати майно, але господар міг ним розпоряджатися, як йому
заманеться.

У Законах Ману відводиться місце способам вирішення проблем таких,

як борги і штрафи: «Нехай боржник сплатить борг навіть роботою, якщо
він дорівнює або нижчою касти, але якщо більш високою, нехай віддає
поступово.»; «Але має касту кшатрія, вайш'ї і шудри, що не може сплатити
штраф, нехай платить, що покладається, роботою; брахман нехай платить
мало-помалу. »[12] проаналізувавши ці дві статті, можна побачити особливі
риси індійського рабства, т. е. рабом міг бути людина з будь-якої касти по
вище згаданих причин. Таким чином, раби між собою були не рівні і
відносини складалися так само, як і в НЕ рабської ситуації. Раби і
рабовласники були двома полюсами, які визначали соціальну структуру
давньоіндійського суспільства.

Між ними розташовувалися, тяжіючи до того чи іншого, інші соціальні

верстви. Так, трудівники, що втратили економічну самостійність або
цивільні права і змушені працювати на інших, неминуче утворювали
проміжні громадські прошарку, в тій чи іншій мірі примикають до класу
рабів. Проаналізувавши Закони Ману, як джерело, позначимо висновок,
джерелами рабства, є захоплення полонених, який найпоширеніший, а так
само народжений рабом, подарований, куплений, в силу покарання і ін.
Майно раби мали, але їм міг вільно розпоряджатися рабовласник. Рабами
ставали за борги і штрафи, а ось відпрацьовували їх не однаково, тому
що між собою раби або точніше буде Дасаєв, були нерівні. В рабську
частку міг потрапити людина з будь-якої касти.

Закони МАНУ щодо Рабства

VIII—415. Захваченный под знаменем, раб за содержание,
рожденный в доме, купленный, подаренный, доставшийся по на¬
следству и раб в силу наказания — таковы семь разрядов рабов.
VIII—416. Жена, сын и раб — трое считаются не имеющими
собственности; чьи они, того и имущество, которое они приобре¬
тают.
VIII— 417. Брахман может уверенно присваивать имущество
шудры [раба], ибо у него нет никакой собственности, ведь он тот,
имущество которого забирается хозяином.
IX— 179. Если у шудры есть сын от рабыни или рабыни раба,
он, признанный [отцом], может получить часть [наследства]: та¬
кова установленная дхарма.
IX—229. Кшатрий, вайщий и шудра, не могущие уплатить
штраф, освобождаются от долга работой; брахману полагается
отдавать[долг]постепенно.

4. Державний устрій давньої Індії.

В епоху династії Маур'їв у Стародавній Індії склалися такі органи

центральної влади: - цар – стояв на чолі державного апарату, в його
руках зосереджувалася законодавча влада; виконував роль верховного
судді, призначав найвищих державних чиновників; влада царя передавалася у
спадок; цар призначав ще за життя спадкоємцем престолу одного зі своїх
синів; - паришад – дорадчий орган царя, до складу якого входили царські
вельможі, чиновники вищого рангу;

здійснювали контроль за всією системою управління та виконанням

царських наказів;
- раджа-сабха – дорадчий орган, який складався із державних
чиновників, представників міського та сільського населення; - таємна
рада – царська рада, до якої входили найбільш довірені до царя особи.
Місцеве управління сформулювалося відповідно до адміністративно-
територіального поділу Стародавньої Індії і набуло такого вигляду: -
головні провінції – їх було п'ять – мали автономний статус; їх
очолювали царевичі, яким належало охороняти територію, збирати
податки, організовувати будівельні роботи; - інші провінції – очолювали
великі державні чиновники; - області – виділяють чотири види сільських
областей: на 800, 400, 200 і 10 поселень.

На чолі області стояв староста, який стежив за порядком в общині,

організовував збір податків; - округи – в головних містах округів
функціонували канцелярії; - села – очолював староста; на нього
покладалися: повідомлення владі про злочини, збір натуральних податків; за
службу царю отримував земельний наділ.

Маурійська епоха характеризувалася посиленням монархічної влади і

падінням ролі інститутів племінного управління.

На обмеження влади царя впливали релігійно-етичні норми, що

наказували виконувати особливу обов’язок охорони підданих, опіки
малолітніх, вдів, хворих.

Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливового

брахманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників –

паришад. Паришад складався із військової і жрецької знаті.

Сабха - збори знаті і представників народу, що виконували важливі політичні

функції.

Територія держави поділялась на провінції, чотири з яких були

головними і мали особливий статус. На їх чолі знаходились царевичі.

Нижчою одиницею провінційного управління було село. На чолі провінцій

стояли вищі державні чиновники – раджуки.

У головних містах округа були канцелярії, з яких по всьому округу

розсилались розпорядження.

Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних

громадян перших трьох варн, на яких також розглядалися державні
справи.

Судовий розгляд проводився від імені царя. Суд не був повністю

відокремлений від адміністрації

Армія складалася з піхоти, кінноти, колісниць, бойових слонів. У армії

служили найманці. Кадри воєначальників комплектувалися лише з
кшатріїв.