ТЕМА 2. Пізній палеоліт.

1. Природне середовище в епоху пізнього палеоліту. Верхній або пізній палеоліт — доба
людини розумної (Homo sapiens) у прильодовиковій Європі. Почалася 35 тис. років тому з появою на
Європейському континенті людей сучасного типу і закінчилася 10 тис. років тому з кінцем зледеніння.
Основними соціально-економічними ознаками верхнього палеоліту були ранньородова екзогамна
община, поява етнічного поділу, ранні форми мистецтва, зародження релігійних уявлень.
Розрізняють чотири фази верхнього палеоліту: ранню (35—23 тис. років тому), середню (23—17 тис.
років тому), пізню (17—13,5 тис. років тому) та фінальну (13,5—10 тис. років тому).
Природне середовище прильодовиків'я
Велике зледеніння північної півкулі було визначальним чинником на ранніх стадіях історії людства.
На цю епоху (геологи називають її плейстоценом) припадає палеоліт — давньокам'яна доба.
Розпочавшись близько 1 млн років тому з утворення крижаної шапки над Скандинавією, зледеніння в
Європі досягло максимуму 150—100 тис. років тому, коли крижаний щит сягнув долиною Дніпра та
Дону широти Кременчука. Однак максимальне похолодання відбулося 20—17 тис. років тому.
Деградація Скандинавського льодовика спричинила різке потепління 10 тис. років тому, коли в Європі
встановилися сучасні кліматичні умови. Ця подія вважається рубежем між льодовиковою добою
(плейстоценом) і геологічною сучасністю (голоценом), а за археологічною періодизацією — між
палеолітом і мезолітом.
Незвичайні природно-кліматичні умови прильодовикової Європи дещо нагадували дуже холодний,
сухий і різкоконтинентальний клімат внутрішніх районів Чукотки. Льодовик скував у своєму тілі
величезні маси води, внаслідок чого рівень світового океану понизився на 130 м. Сушею було Північне
море між Англією і Скандинавією. Не існувало Одеської затоки та Азовського моря.
Північночорноморські степи простягалися на 150—200 км південніше, оскільки північний берег
Чорного моря проходив на широті гирла Дунаю, південного берега Криму та Керченської протоки.
Світовий океан у північній півкулі вкрився кригою до широти Іспанії та Японії. На відміну від водної
поверхні крига дуже мало зволожує повітря і віддзеркалює сонячні промені, що зумовлювало не тільки
низькі температури, а й сухість клімату. На Європейському континенті встановився
різкоконтинентальний клімат з дуже холодною зимою і сухим, спекотним літом. Наприклад, у Поліссі
під час максимального похолодання середня температура взимку сягала —30°, а річна норма опадів не
перевищувала 200—300 мм, що відповідає нормі напівпустель.
Уздовж краю льодовика від Англії через північ Німеччини, Польщу, Поліську низовину тяглася смуга
землі, зритої краєм льодовика, що пульсував. Ця пустельна смуга завширшки 200 км була позбавлена
рослинності і вкрита пасмами глини з уламками принесених льодовиком гірських порід. Потоки талої
води з льодовика утворювали льодовикові озера, вкривали великі території піщаними відкладами —
зандрами. Так, біля підніжжя льодовика сформувалася смуга зандрових низин Європи, до якої входить
Полісся.
Холодне і важке повітря з крижаного щита рухалося на південь, витісняючи теплі і легкі повітряні
маси Середземномор'я. Сильні, холодні й сухі вітри з льодовика зривали пил із позбавлених
рослинності зандрових прильодовикових рівнин і несли його на південь. Далі від льодовика сила вітру
слабшала і пил випадав на землю, формуючи так звані лесові відклади прильодовикового пилу. В
Україні їхня товщина сягала 20 м. Вони вкривають увесь лісостеп від південного кордону Полісся до
чорноморського узбережжя. Лес як продукт розкладу різних гірських порід має багатий хімічний
склад. Тому грунти, що формуються на його основі, вирізняються надзвичайною родючістю. Зокрема,
саме у цьому криється секрет родючості українських чорноземів.
Сухість клімату зумовлювала незначну хмарність, а відтак велику кількість сонячних днів, що
стимулювало процеси фотосинтезу рослин. Однак холодні вітри з льодовика, промерзання ґрунтів,
сухий, континентальний клімат пригнічували деревну рослинність, тим самим усуваючи природного
конкурента трав. Тому на величезних просторах середньої смуги Європи поширився холодний,
безлісий тундро-степ, укритий густим трав'яним килимом. Наявність багатих пасовиськ забезпечувала
сприятливі умови існування для вкритих густою шерстю холодолюбних травоїдних мамонтового
фауністичного комплексу: мамонтів, шерстистих носорогів, бізонів, вівцебиків, північних оленів,
коней, сайгаків тощо. Попри дуже холодний і сухий клімат, постійні холодні вітри і пилові бурі,
величезна кількість травоїдних приваблювала первісних мисливців у прильодовикову зону.
В умовах відкритих степових чи тундрових просторів травоїдні утворювали великі стада, які протягом
року здійснювали дві сезонні міграції. Восени стадні тварини, рятуючись від холодів, мігрували подалі
від льодовика на південь, а навесні поверталися на північні прильодовикові пасовиська, де влітку
менше вигорала під сонцем трава. Хоча амплітуда таких сезонних міграцій іноді сягала багатьох
сотень кілометрів, їхні шляхи лишалися незмінними. Це давало можливість прильодовиковим
мисливцям улаштовувати періодичні колективні полювання на величезні стада тварин, що сезонно
мігрували їхніми постійними міграційними шляхами.
2.Особливості господарської діяльності та побуту кроманьйонців.
Здавалося б, що погіршення кліматичних умов повинно було гальмувати розвиток людини. Проте
сталося навпаки. Пригніченість людини труднощами існування й боротьби з природою в давнину
зовсім не означає, що людина пасивно схилялася перед силами природи. Адже будь-яка боротьба
неодмінно передбачає активне протиборство, саме це й стало рушійним фактором удосконалення
соціально-економічної організації людства. Прагнення людини до самозбереження, піклування про
нащадків, набуті раніше навички боротьби з природою розвинули в ній стійкість, кмітливість, вміння
протистояти труднощам, долати їх.
Суворі умови життя у прильодовикових зонах зумовили прискорене вдосконалення засобів праці,
насамперед мисливських знарядь. Полювання у пізньому палеоліті як виробництво панувало
неподільно. Першорядного значення набуло полювання на мамонта. Воно вимагало певних
організаційних форм, а також відповідного спорядження та озброєння. Забійна вага мамонта становила
1,5—2 т. Його туша при вмілому зберіганні могла протягом тривалого часу забезпечити людей
продуктами першої необхідності — м'ясом, жиром для обігрівання та освітлення, кістками, бивнями і
шкурами, що знаходили застосування навіть у будівництві жител.
Полювання на шерстистих носорогів, диких коней, биків, північних оленів мало другорядне значення у
господарстві людини. Під час полювання на цих тварин організовувалися облави великого масштабу.
Про це свідчить пізньопалеолітичне місцезнаходження поблизу м. Амвросіївки (Донецька область), де
виявлено залишки кісток понад тисячі зубрів. Серед них знайдено і різні метальні вістря, зроблені з
кістки.
Полювання на хижаків, зокрема на вовків і песців, у пізньому палеоліті, як і в попередній час, мало на
меті забезпечити людину хутром для одягу й побутових потреб. М'ясо хижаків звичайно для їжі не
використовувалося, так само як і в сучасних арктичних народностей. Кістяки дрібних хижаків та
вовків у багатьох палеолітичних селищах і поблизу них лежать в анатомічному порядку (туші були
викинуті після зняття з них шкури).
Із загальним похолоданням в Європі скоротилося й збиральництво. Густа рослинність на гірських
масивах Криму і в долинах рік поступилася місцем рідколіссю. Тому значно зменшилося надходження
продуктів збиральництва та черепашок. Гори стали для людини важкодоступними. Людина зрідка
пробиралася до узбережжя для збирання продуктів, викинутих морем. У печері Аджі-Коба, в Східному
Криму, серед кісток пізньопалеолітичних тварин знайдено кістку тюленя.
У боротьбі за існування люди використовували всі можливі засоби добування їжі. Виникла нова галузь
господарства — рибальство. Здобиччю стали форель, лосось, головань. Рибальство, яке було,
найімовірніше, сезонним заняттям, не відігравало в господарстві населення Криму великого значення,
про що свідчить обмежена кількість кісток риб, знайдених під час розкопок. Пізньопалеолітичні
мисливці Криму, очевидно, кидали обжиті місця й пересувалися далі на північ, шукаючи кращі умови
життя та багаті мисливські угіддя, заселені мамонтом. Сліди їх перебування простежені навіть у
Середньому Подонні.
У Криму, насамперед у південно-західних степах, лишалися нечисленні аборигени, які об'єднувалися у
більш-менш значні колективи для загінних полювань. Не можна вважати випадковим той факт, що
серед десятків мустьєрських поселень і стоянок, виявлених в степовій частині, у передгір'ях, на
високогір'ї і навіть на південному узбережжі Криму, знайдено лише два досить великих
пізньопалеолітичних поселення на річках Качі та Бельбеку (Качинський і Сюренський навіси).
Поселення у печері Аджі-Коба, очевидно, було невеликим стійбищем. Цікаво, що усі три поселення
розміщені поблизу степової зони, де провадилися полювання. У високих передгір'ях і горах сліди
пізньопалеолітичної людини майже не зустрічаються.
Поселення пізньопалеолітичних людей відомі в Європі майже повсюдно, за винятком північно-
західних областей. Особливо багато їх виявлено на сучасній території України. Поселення
кроманьйонців були порівняно невеликими, хоча й набагато більшими, ніж середньопалеолітичні.
Вони розташовувалися поблизу річок і складалися з п'яти — восьми жител типу яранг. Деякі
поселення кроманьйонців мали огорожу з гілок та кісток диких тварин.
Житла кроманьйонців були двох типів — зимові й літні. Зимові являли собою досить складні споруди,
розраховані на тривале використання. Основа таких споруд складалася з черепів, лопаток і щелеп
мамонтів, присипаних землею (щось на зразок призьби). Великі кістки мамонтів виконували функцію
опорних конструкцій. Ближче до верху житла укладалися дрібніші кістки. Завершували каркас
сплетені роги північних оленів. До конструкції входили й бивні мамонтів, що виконували опорні
функції й несли навантаження окремих частин житла, насамперед аркового входу до нього. Каркас
вкривали шкурами тварин. У купольній покрівлі лишали отвір для виходу диму. При спорудженні
каркаса застосовували також жердини, що з'єднували опорні частини конструкцій. В самому житлі
жердини використовувалися для більш жорсткого кріплення будівельних деталей, відгородження
місць окремим родинам, сушіння на них одягу, в'ялення м'яса й для інших господарських потреб.
Всередині житла було одне, а іноді два-три вогнища. Світло й тепло давали жирники — вмістилища з
видовбаної кістки або каменю, заповнені жиром. Вхід або лаз до житла прикривали шкурами;
можливо, перед лазом робили невеличкі сіни. В цілому такі напівсферичні склепінчасті житла мали
округлі або овальні обриси, що формою й інтер'єром нагадували яранги.
Поблизу довгочасних жител розміщалися літні будівлі, від яких залишилися сліди вогнищ. Очевидно,
це були навіси з легким покриттям, що захищали вогонь і людей у негоду. Тут же на житловому
майданчику обробляли кремінь і кістку, виготовляли прикраси тощо. Майже біля кожного житла були
спеціальні ями, призначені для зберігання кісток та бивнів для різних побутових потреб. Житла, місця
виготовлення знарядь й, очевидно, обробки продуктів полювання та ями-сховища утворювали єдиний
господарсько-побутовий комплекс. Наочним прикладом пізньопалеолітичного житлобудівництва є
залишки фундаментальних житлових споруд, виявлені поблизу сіл Мезина на Чернігівщині й
Межиріча в межиріччі Росі й Росави на Канівщині. Одне з жител у Мезині (комплекс І) було
споруджено з кісток мамонта — черепів, лопаток, довгих кісток та бивнів. У конструкції житла
використовувалися також роги північних оленів та дерево. Долівка з трьома вогнищами мала площу 20
м2, висота житла сягала близько 2,5 м. На склепінні покрівлі був вміщений у вотивних цілях (як
охоронець житла) череп вовка. Житло захищалося заслоном або огорожею з гілок, що спиралися на сім
черепів мамонта та інші кістки. За цим «парканом» містилися чотири господарські ями, заповнені
кістками мамонта (запас будівельного матеріалу).
Близька до мезинської житлова споруда поселення Межиріч мала дещо більшу площу (23 м2) й
складнішу щодо будови цокольну частину. Цоколь цього житла був обкладений 95 нижніми щелепами
мамонтів. На каркас споруди пішло понад 200 кісток мамонтів (42 черепи, 47 хребців, 41 кістка
кінцівок, 30 лопаток, 11 тазових кісток); загалом при спорудженні межиріцького житла використано
385 кісток мамонтів. Каркас такого житла, складеного з кісток, скріплених поясами дерев'яних
вигнутих жердин, важив близько 3 т. При цьому навантаження не було рівномірним: на цокольну
частину припадала 1 т, на частину, що лежала вище цоколя й була вкрита суцільним панциром з
кісток, — 2 т. Легко уявити, якими мали бути майстерність людей, їх будівельні навички, вміння
зводити технічно складні споруди, яких знань вимагала робота з нестандартним будівельним
матеріалом і, нарешті, якою була відповідальність за міцність і стійкість споруди при таких
небезпечних навантаженнях у конструкції житла.
Виходячи з палеоекономічних розрахунків й етнографічних даних, можна припустити, що в кожному
палеолітичному селищі проживало від 25 до 50 осіб. Третина їх займалася безпосередньо полюванням;
ще одна третина виконувала різноманітну домашню роботу — виховувала дітей, готувала їжу,
переробляла продукти полювання, вичинювала шкури, шила одяг, підтримувала вогнище тощо. Інші
жителі селища становили непрацездатну його частину. Це були переважно діти. Кроманьйонці дуже
рідко доживали до похилого віку. За антропологічними даними, середній вік життя
пізньопалеолітичної людини становив приблизно 20—23 роки.
Яскравим показником зростання продуктивних сил і вдосконалення побуту людей пізнього палеоліту є
знаряддя праці, що вражають різноманітністю форм і майстерністю обробки кременю та кістки.
Насамперед, удосконалилася, порівняно з середнім палеолітом, сама система або технічні прийоми
виготовлення крем'яних заготовок для знарядь. Ця система підпорядковувалася необхідності
сколювання з ядрища (нуклеуса) видовжених ножеподібних пластин. Сам нуклеус набуває
призматичної форми. Починають застосовуватися різноманітні скребки й скребла для обробки шкури
та інших робіт, пов'язаних із скоблінням і струганням, а також велика кількість різців, необхідних для
розкроювання шкури, обробки кісток і дерева, проколки, свердла та багато інших спеціалізованих
знарядь. Серед інструментів слід назвати і так звані мікропластинки з кременю. Краї цих мініатюрних
виробів добре оброблені найдрібнішою оббивкою — ретушшю. Більшість мікропластинок служила
вставками (борідками) у метальні знаряддя, а також свердлами.
Кроманьйонець вперше в історії почав широко використовувати кістку для виготовлення
різноманітних знарядь, а також як будівельний матеріал. Асортимент знарядь з кістки був широкий.
Майстерно виготовлені вістря для списів і дротиків, шила, проколки та голки входять до звичайного
набору знарядь, знайдених під час розкопок. Рідше трапляються так звані жезли начальників, або
випрямителі, рогові молотки, мотики, різноманітні лопатки й лощила для розгладжування швів на
хутряному одязі. Деякі предмети вже оздоблені фігурним різьбленням, орнаментом.
Топографічне розташування вогнищ всередині зимових жител і на подвір'ї, виробничих місць і ям-
сховищ, які разом з житлом утворювали єдиний господарсько-побутовий комплекс, свідчить про
належність кожного такого комплексу одній парній родині або малій родинній общині, що об'єднувала
найближчих кровних родичів. З таких об'єднаних родин складалася екзогамна родова община, що
входила до фратріального й племінного об'єднання, яке займало порівняно велику територію,
представлену груповими скупченнями пам'яток.
Поділ праці всередині родини й общини залишався переважно природним, за статтю і віком: чоловік
виконував все, що стосувалося мисливського виробництва, жінка займалася домашніми роботами й
вихованням дітей. Не виключено, однак, що вже намітилися деякі тенденції до спеціалізації окремих
обдарованих членів общини у певних напрямах, що потребували застосування індивідуальних
здібностей. Йдеться, зокрема, про мистецтво гравірування, виготовлення скульптур, прикрас, сопілок
або флейт, про майстерність обробки шкур, виробництво предметів озброєння тощо. Але навряд щоб
подібні здібності виділяли цих членів общини у привілейовану її частину. Таким правом, можливо,
користувалися тільки родові старійшини й племінні вожді.
3. Фінальний палеоліт на території України Фінальний палеоліт (13,5—10 тис. років тому)
— заключна фаза палеоліту, коли південний край льодовика, що відступав, зафіксувався на північному
березі Балтійського басейну. Внаслідок різкої зміни холодних періодів (Дріас І, II, III) потепліннями
(Рауніс, Белінг, Алеред) вимерли мамонти й основним видом великих травоїдних в Європі став
північний олень. Тому фінальний палеоліт нерідко називають добою північного оленя. Саме з цього
часу в прильодовиковій Європі простежується чіткий культурний поділ і з'являються справжні
археологічні культури. Порівняно зі згаданими спільнотами ранньої та розвиненої пори верхнього
палеоліту культури фінального палеоліту значно компактніші й менш тривалі в часі. Вони дуже
нагадують культурні спільноти пізнішого часу, які, на думку більшості археологів, є слідами мешкання
окремих стародавніх етносів. Фінально палеолітичні та мезолітичні культури Європи різняться
насамперед формою наконечників стріл, які нерідко мали обриси геометричних мікролітів — трапецій,
сегментів, трикутників, ромбів. Територія України у фінальному палеоліті була складовою двох
великих культурних провінцій первісної Європи — північної балтійської та південної
середземноморської. Північ України (Полісся) у культурно-історичному плані тяжіла до Південної
Балтії і входила до області культур мисливців на північного оленя, які поширилися в останні
тисячоліття льодовикової доби на низовинах від Темзи до Десни та витоків Волги. Маються на увазі
культури Гамбург, Лінгбі, Аренсбург, Свідер, Красносілля, яким властиві наконечники стріл
різноманітної форми, виготовлені з пластин.
У степовому Надчорномор'ї та Надазов'ї були поширені стоянки похідних від Епігравету
шанкобинської та осокорівської культур з архаїчними мікролітами — сегментами й трапеціями. їх
носії полювали на степових стадних копитних (кінь, бізон), а шан-кобинська людність ще й на лісових
травоїдних Кримських гір.
Осокорівська культура — група споріднених пам'яток фінального палеоліту з однотипним крем'яним
інвентарем, для якого характерні трапеції осокорівського типу з ретушшю по верхній основі, вістря з
притупленим краєм, пізньопалеолітична пластинчаста техніка розколювання кременю, скребачки та
різці на пластинах. На стоянці Рогалик (Луганщина) знайдені сланцеві плитки зі схематичними
зображеннями жінок та геометричним орнаментом.
Стоянки поширені на межі лісостепової і степової зон України: Осокорівка (шар 3 в), Рогалик
Акимівський, Прогон, Леонтіївка, Царинка. Датуються 13—12 тис. років тому. Осокорівська людність
полювала в умовах лісостепу та степу на стадних травоїдних (коней, бізонів) (рис. 15). Культура
постала з місцевих епіграветських традицій пізньопалеолітичних мисливців лісостепу.
Шан-кобинська культура — споріднені пам'ятки гірського Криму з крем'яним інвентарем, якому
властиві грубі сегменти, одно- та двоплощинні нуклеуси для грубих пластин, кінцеві скребачки та різці
на пластинах.
Печерні стоянки культури поширені в гірському Криму: Шан-Коба (шари 5, 6), Фатьма-Коба (шари 5,
6), грот Скелястий (шари 1—4), Буран-Кая, Заміль-Коба І, Сюрень II (верх, шар), Алимівський Навіс
(шари 3, 4). Аналогічна пам'ятка досліджена на Одещині (Білолісся). Фауна стоянок (благородний
олень, косуля, кабан, сайгак, кінь, бізон) свідчить, що основою господарства місцевих мешканців було
полювання на копитних гірських лісів, доповнюване промислом степових травоїдних.
Шан-кобинська культура належала до області романелло-азильських культур (із сегментоподібними
мікролітами), які розвивалися в Південній та Центральній Європі, а також у Криму та на Кавказі у
фінальному палеоліті (12—9,5 тис. років тому). Це культури Азиль півдня Франції, Романеллі Італії,
Федермессер Німеччини, Віту в і Тарново Польщі, тил Борщево II Східної Європи, Білолісся Північно-
Західного Надчорномор'я, Сосруко Кавказу.
Красносільська культура — група споріднених пам'яток фінального палеоліту з крем'яним інвентарем,
що характеризується грубими черешковими наконечниками стріл (рис. 18, 4, 5), відщеповою технікою
розколювання кременю, одноплощинними нуклеусами, короткими скребачками, ретушними різцями
на відщепах.
Була поширена в басейнах Прип'яті, Німану, Верхнього Дніпра у IX тис. до н. е. В Українському
Поліссі досліджені стоянки Красносілля Е, Великий Мідськ, Лютка, Самари, Бір, Птиче 3.
Мешкаючи в холодних умовах льодовикової доби, красносільське населення, очевидно, полювало на
північних оленів. Походить від культури Лінгбі, населення якої мігрувало 11 тис. років тому в Полісся
із заходу, тому на ранніх красносільських стоянках знаходять великі наконечники тилу Лінгбі (рис. 18,
2). Наприкінці IX тис. до н. е. під тиском людності свідерської культури красносільське населення
рухалося з Полісся через Верхній Дніпро на Верхню Волгу. Відіграло значну роль у первинному
заселенні Верхнього Подніпров'я та Верхньої Волги. Післяльодовикове потепління, близько 10 тис.
років тому, призвело до трансформації красносільської культури в мезолітичні пісочнорівську,
гренську та єнівську культури басейнів Десни, Верхнього Дніпра та Верхньої Волги.
Свідерська культура — велика група споріднених пам'яток з однотипним крем'яним інвентарем,
поширена на території Польщі, Литви, Західної Білорусі, Північно-Західної України в останнє
тисячоліття льодовикової доби. Назва походить від стоянки Свідре Велке під Варшавою.
Визначальними для культури є наконечники стріл на пластинах з плоскою підтескою з черевця (рис.
18, 3), а також двоплощинні, "човнуваті" нуклеуси для верболистих пластин, кінцеві скребачки та різці
на пластинах, сокири на відщепах. Культура була поширена в басейнах рік Вісла, Німан, Прип'ять, на
Верхньому Дніпрі.
В Україні численні свідерські пам'ятки відомі в Поліссі (Нобель, Переволоки, Лютка, Люб'язь,
Сенчиці, Тутовичі, Березно, Прибір, Кричельськ). Окремі стоянки відомі в Карпатах (Делятин) та
Криму (Сюрень II, Буран-Кая III). Датується IX тис. до н. е.
Свідерці мешкали в холодних лісотундрах, полюючи на стадних північних оленів, що сезонно
мігрували (рис. 16). їхнім генетичним пращуром є культура Лінгбі Західної Балтії, людність якої
близько 11 тис. років тому мігрувала на схід до Верхнього Дніпра. Людність свідерської культури
відіграла провідну роль у первинному заселенні півночі Східної Європи від Східної Балтії до
Північного Уралу.
Різке потепління 10 тис. років тому зумовило міграцію свідерського населення слідом за північним
оленем на північ Східної Європи, яку вони заселили протягом VIII тис. до н. е. На цьому підґрунті
сформувався постсвідерський мезоліт лісової зони від Східної Балтії до Північного Уралу. Ця
людність, імовірно, була підґрунтям майбутньої фінно-угорської сім'ї народів півночі Східної Європи.
Кінець палеоліту збігається з кінцем льодовикової доби, коли внаслідок прориву теплих атлантичних
вод у Балтійське льодовикове озеро близько 10 тис. років тому відбулося різке потепління, зумовлене
стрімким таненням скандинавського льодовика.
4. Духовна культура епохи пізнього палеоліту.
Згідно з археологічними дослідженнями, розвиток пластики на землях сучасної України та суміжних з
нею районах датується періодом близько 30-10 тис. років до н.е. Високий художній рівень
пізньопалеолітичної скульптури засвідчує, що творчість для тогочасної людини вже стала органічною
необхідністю. Найбільш рання й особливо поширена тема мистецької творчості людини періоду
пізнього палеоліту пов’язана з первісною мисливською магією. Для скульптури, як і інших сфер
творчості, характерне втілення монументальних анімалістичних образів.
Яскравим прикладом художньої творчості палеолітичної людини є Кам’яна Могила – найдавніше зі
збережених святилищ на терені Східної Європи, насичене культово-іконографічним матеріалом,
виконувало сакральні функції вже в період пізнього палеоліту.
Цикл петрогліфів створювався впродовж тисячоліть, постійно доповнюючись різними етносами, які
проживали на цих землях. На стінах Кам’яної Могили, крім зображень періоду пізнього палеоліту,
збереглися петрогліфи мезоліту, енеоліту, епох міді, бронзи, заліза – хронологічно від 20 тис. років до
н.е. до середини І тис. н.е.
Серед петрогліфів Кам’яної Могили привертають увагу рельєфні композиції на стелі приміщення,
відомого під назвою Грот Мамонта, що мають умовні назви, а саме: група із чотирьох биків, група
трьох биків, рельєф із зображенням Мамонто-Бика, група із зображенням так званого Чаклуна.
У композиціях стелі Грота Мамонта домінує поліморфне зображення Мамонто-Бика, оточеного
биками та іншими тваринами. Зображення тварин відповідає тогочасним зоологічним видам, що
засвідчує пізньопалеолітичне виникнення цих рельєфів.
Завдяки археологічним дослідженням виявлено оригінальні пам’ятки дрібної пластики, серед яких
поширений характерний мотив оголеної жінки. Палеолітичні “Венери” – невеличкі статуетки,
переважно вирізьблені з мамонтової кістки. Вони виконані за певним іконографічним зразком – жіночі
торси із гіпертрофованими формами масивних грудей, живота і таза. Мистецтво пізнього палеоліту,
зокрема скульптура, є типово онтологічним, символічним, знаковим. Пізньопалеолітична скульптура
виражає духовні, містично-магічні уявлення тогочасної людини, її прагнення задовольнити естетичні
та художні потреби. Образ жінки, зверифікований до образу божества, зумовлений ідеологією
матріархату.
До круглої пізньопалеолітичної пластики Східної Європи належать жіночі та анімалістичні статуетки
із місцевостей Костенки, Гагаріно, Авдєєве, Мізин.
У світовому мистецтві чільне місце посідають статуетки і декоративні предмети зі стоянки Мізин, що
унікальні за декором. Численні вироби з кістки прикрашені оригінальним “мізинським” орнаментом, у
якому вперше в Європі використовується мотив меандру. Пізніше у період міді-бронзи мотив меандру
простежуватиметься в оформленні кам’яних саркофагів, і, починаючи від періоду ранніх слов’ян,
розвиватиметься в українському народному ткацтві та вишивці.
Скульптура пізнього палеоліту не раз вдається до засобів крайніх узагальнень або максимального
спрощення зображувальної форми, внаслідок чого твір зовсім позбавляється чинників візуальності й
перетворюється в онтологічно-символічний знак.
У процесі повсякденної трудової діяльності мислення кроманьйонця розвивалося, він набував чимдалі
нових позитивних знань; у суспільстві складалися релігійні вірування, різні звичаї, виникало
мистецтво. Все це допомагало виживати первісній людині, яка майже цілком залежала від природного
оточення й була, по суті, безсилою у боротьбі зі стихійними силами, боялася їх, а через це, й
одухотворювала. За етнографічними даними відомо кілька древніх форм релігійних уявлень, котрі
могли існувати в людському середовищі пізнього палеоліту: тотемізм, анімізм, магія та ін.
Крім образотворчого мистецтва, у пізньопалеолітичний час набули певного розвитку й інші види
мистецтва — музика, обрядовий танок тощо. Це засвідчено знахідками кістяних флейт (Молодова V),
жіночих статуеток у позі танцю (Гагаріно) та інше. С. М. Бібіков уважав, що відкриті в Мізині кістки
мамонта, розписані червоною фарбою, становили разом із кістяними молоткоподібними виробами,
ансамбль ударних музичних інструментів.
У палеолітичну епоху людина досягла відносно високого рівня матеріальної й духовної культури. Це
стало основою для подальшого поступального суспільно-економічного та культурного розвитку
тодішньої людності.