1.

Від «історії-події» до «історії-проблеми»: Марк Блок, Люсьєн Февр, Журнал

«Аннали». Концепт ментальності.

У чому ж новаторські принципи Школи "Анналів"? Ключове завдання -

вивчення ментальності. "Анналіст" виходять з того, що людина в усі епохи свого розвитку
по-різному ставився до світу, по-різному мислив і відчував у різні епохи. Виходячи з цієї
установки, аналізуючи творчість Рабле, Февр задався питанням: а чи міг його герой взагалі
бути атеїстом? Що малося на увазі під тими чи іншими поняттями? Від прийняття на віру
висловлювань прихильники школи пропонують перейти до історії розумової діяльності
людей досліджуваного суспільства.

Як его зробити? Змусити говорити німі речі, з тим щоб вони розповіли про створили їх
людей і суспільстві то, що вони самі про себе не розповіли. Історія - розмова з людиною
іншого часу. Необхідний відмова від колишнього принципу "судити", давати оцінку, на
користь нового принципу - "розуміти". В основі розуміння лежить вивчення культури і
традиції, способу життя і релігійності, які, згідно з Февр, утворюють свого роду матрицю, де
формується ментальність.

Таким чином, вивчення способу життя, повсякденності - основа для реконструкції

ментальності, яка включає сприйняття часу, простору, природи, соціуму і задає рамки
поведінки індивіда. Однак видатна особистість може давати серйозні відхилення від
колективного світосприйняття і, як наслідок, поведінки, поступово міняючи стиль епохи.

Ментальність розглядається як спосіб бачення світу, той рівень суспільної свідомості, на

якому думка нс відокремлена від емоцій, від латентних звичок і прийомів свідомості.

Звідси - проведення чіткої межі між ментальністю та ідеологією (до якої можуть ставитися
погляди, що виражають конкретні філософські, наукові та естетичні системи). Не можна
сказати, що до "Анналів" поняття ментальності зовсім вже не застосовувалося; але воно
відносилося до свідомості людей первісних епох (наприклад, було присутнє в працях одного
з вчителів Февра Люсьєна Леві-Брюля - в 1922 р вийшла друком його книга "Первісне
мислення"), але в якості інструменту для вивчення цивілізованої епохи було використано
вперше.

В ході реконструкції ментальності необхідно пам'ятати, що кожна культура являє собою в

цілому несуперечливий ансамбль, компоненти якого співвіднесені один з одним. Таким
чином, можна виключити помилкові припущення. Наприклад, на думку Февра, наукове
раціоналістичний світогляд - основа послідовного атеїзму і вільнодумства - потребує таких
інтелектуальних опорах і передумови, які не були творені і ще не могло бути в Середні
століття.

Ключова методологічна проблема: звідки брати ті питання, які слід задавати джерел, щоб
відновити ментальність. Згідно прихильникам школи, формулювати питання можна, тільки
вторгаючись в область інших наук про релігію, мову, психології, тобто працюючи в рамках
міждисциплінарної дослідницької парадигми.

Звідси і базова ідея і Февра, і всієї Школи "Анналів": історія - наука про людину, і будь-
який історик повинен займатися тотальною історією.  Зі сказаного вище зрозуміло, що
"тотальна" історія - не всесвітня. Вона охоплює певний відрізок простору і часу і може бути
цілком локальної: історія будь-якої місцевості, області, церковного приходу, біографії і т.п.
Це історія людей конкретної епохи, яка розглядається з максимально можливого числа точок
спостереження в різних ракурсах, з тим щоб відновити всі доступні історикові аспекти їх
життєдіяльності. Прихильники тотальної історії відмовляються від поділу життя людей на
політичну, дипломатичну, військову, економічну, релігійну або ще яку-небудь історію.
 Основна тема Блоку - це соціальна історія, але яка? Соціальна історія в його інтерпретації -
не тільки історія відносин землеволодіння і сеньориальной влади, форм селянської
залежності і помісної експлуатації; не обмежується вона і вивченням систем землеробства і
землекористування. Вона включає в якості невід'ємного компонента людську свідомість,
ментальність і тільки через неї стає назадній - більш того, знаходить справжній сенс для
історика.

Історичне дослідження для Блоку многофакторно (історик повинен розглядати рух дуже
різних суспільних феноменів: економіки, структури класів і груп, вірувань, політичних криз),
але всі події історії - плід життя і свідомості людей. Тому історик спостерігає, як всі ці
феномени змикаються в людській свідомості. Предмет історії "в точному і останньому сенсі -
свідомість людей". [9]

Якщо Февр йшов до загального від одиничного і унікального, то Блок вивчає громадську
психологію, виходячи не з думки індивідуумів, а безпосередньо в її масових проявах,
виявляючи прагнення побачити повторюваність в досліджуваних явищах, виявити типове.

Здавалося б, таке дослідження, побудоване в масштабних категоріях, соціологізірует або

деісторізірует історію. Але для Блоку це прийом більш загального порядку: визнаючи
умовність своїх гіпотез, він виправдовує себе тим, що ставить питання і проблеми, що
важливіше приватних історій. Суспільство для Блоку - живий організм, в якому соціальні та
економічні відносини переплітаються з відносинами соціально-психологічного і політичного
плану. Аналіз феодального суспільства здійснюється як би зсередини: людина - група,
людина - сім'я, чоловік - соціум, людина в системі спорідненості, в стосунках з сеньйором, в
ставленні до природи, часу і простору, історії та релігії, людина і його розуміння права,
багатства і т.п.

Іншими словами, ментальність входить в саму тканину соціальної структури. Звідси така
увага до джерел, раніше другорядним для соціальних істориків: пам'ятників літератури,
епосу, героїчним пісням, генеалогічним переказами і т.п. Крім залучення в арсенал історика
фольклору та інших, так званих прямих залишків минулих епох (археологічних артефактів,
карт і аерофотоснімов древніх полів і поселень, термінології джерел, даних топоніміки та
гидронимики і т.п.), що не грали раніше особливої ролі в джерельної інструментарії,
"анналісти" по-новому змістовно і методично підходять до усього кола джерел, в тому числі і
до документам. Зокрема, вони ставлять важливу проблему транспозиції латинських текстів -
правильного перекладу і тлумачення слів і понять середньовічної латині, за якими в різний
час стояли різні образи і смисли.

Представники Школи "Анналів" підкреслюють, що вивчення ментальності - це

дослідження як раціонального, так і ірраціонального: в центрі їх уваги емоції, почуття
людей, сакральні уявлення. Ключовий виявилася постановка питань до джерела і в
дослідження - не що , а чому , як. Але, за визнанням самих "анналістів", "історія не може
відбуватися з фактів: не буває фактів без питань, без попередніх гіпотез" [10] .

2. Історія повксякдення: предмет і методи вивчення.

Історія повсякденності (повсякдення; нім. Alltagsgeschichte) — один із сучасних напрямів

розвитку історичної науки. Сформувався в другій половині XX століття в процесі
становлення так званої нової історії.

Історія повсякденності – це людинознавча історія, а її актуальність зумовлена кількома

групами факторів:
1. Методологічна, або власне наукова актуальність;
2. Світоглядна, або гносеологічна актуальність;
3. Політична, або праксеологічна значущість  історії повсякденності.
Методологічна (наукова) актуальність історії повсякденності полягає в необхідності
реалізації двох суперзавдань: по-перше, подолати відставання вітчизняної історичної науки
від зарубіжної (європейської) і, по-друге, використати досвід власної історіографії (особливо
ХІХ – поч. ХХ ст.) щодо людинознавчої тематики, що перекликається сьогодні з
методологією історії повсякденності.
Історія повсякденності є актуальною для сучасної історичної науки ще й з огляду на її
світоглядне (гносеологічне) значення.
Аргументи для доведення цієї тези такі. Політична історія, якщо вона переважає в наукових
працях, свідомо чи підсвідомо виховує у суспільстві етатистські настрої: держава (апарат
управління) стає центром історії, всі події концентруються навколо неї, фактографія
підпорядковується офіціозу (подіям, що зорганізовані державою) тощо. Поза увагою,
природно, залишаються громадянське суспільство, окрема людина, її умови життя.
Економічна історія насаджує інший пріоритет – господарське життя, і людина закономірно (з
точки зору економічного детермінізму) перетворюється на продуктивну силу, а відносини, в
які вона вступає, зображуються переважно як виробничі (власність, розподіл, споживання).
Така збіднена схема.
Слід також говорити про політичну, або практичну (праксеологічну) актуальність історії
повсякденності. Стара історія – політизована чи заідеологізована, – нехтуючи
повсякденними потребами людини, сприяла певним політичним силам, або ж формулювала
тоталітарні настрої, або ж проповідувала анархічне ставлення до держави, політичних сил.
Повернення людини в центр історії дозволяє реалізувати сучасний і перспективний
ціннісний пріоритет філософії політики, а саме: не людина для суспільства, а суспільство (і
держава зокрема) для людини. Таким чином, історія повсякденності безпосередньо пов’язана
із політичною антропологією, яка вчить, що людина відрізняється широким діапазоном своєї
мотивації (не тільки економічний чи політичний інтерес, а й культурні, демографічні,
професійні тощо). Слід пам’ятати і враховувати аксіому: люди завжди адресують свої
потреби до суспільства і його інститутів, коли вони приписують йому відповідальність за те,
що відбувається в їхньому  власному житті, за рівень свого споживання.
Для правильного розуміння і  визначення предмета “історії повсякденності” важливо
акцентувати увагу на двох її особливостях. Саме вони є новим внеском у історичну науку.
По-перше, це її великий інтерес до “суб’єктивної сторони історії”. Її прихильники
намагаються зрозуміти і проаналізувати мінливі відчуття, переживання, поведінку людей,
вплив на них суспільних структур і процесів, їхнє розуміння цих структур і процесів. Цей
специфічний підхід зближує історію повсякдення з історією культури і з соціальною
психологією. По-друге, це ставлення до об’єктів дослідження як до співавторів, реалізація
перших підходів до так званої комунікативної історії, до діалогу дослідника і досліджуваного
не тільки в сенсі прямого діалогу з людиною, що дає інтерв’ю, а й діалогу з документами.
У визначенні предмета історії повсякденності слід також враховувати те, що зміна
перспективи – від політичної історії до історії соціальної, від глобальної – до історії
повсякденного життя, від сильних світу цього – до рядових учасників історичного процесу –
викликала потребу в розширенні кола джерел. Представники соціальних низів майже не
залишили документів. Архівні матеріали – це матеріали про них, але не їхні за походженням.
Через те, крім предметів матеріальної культури – одягу, домашніх речей, знарядь праці,
фотографій, що залучаються для дослідження, історики повсякденності головним джерелом
вважають інтерв’ю, записи усних розповідей. Для історика повсякденності є характерним
прагнення осягнути предмети із середини. Абстрактні питання, які звичайно дослідник
звертає до минулого, не можуть, на їхню думку, стати ключем до вирішення завдання, як не
можуть допомогти й абстрактні поняття і теорії. Принциповий дуалізм дослідника і об’єкта
дослідження повинен бути знятий з допомогою проникнення в предмет. Життя минулого
розкриється тільки через осягнення характерних для цього життя світу ідей.
Для повноти розуміння суті історії повсякденності, на нашу думку, слід акцентувати увагу на
об’єкті і предметі її дослідження. Об’єктом пізнання, очевидно, є сама людина у її взаєминах
з оточуючим світом природи і соціуму. Оскільки різні сторони соціального буття
досліджуються також іншими соціальними і  гуманітарними науками, історія використовує
їх доробок і методи, а тому виступає інтегральною, комплексною наукою, яка охоплює усю
сукупність суспільних взаємин людей – політичних, громадських, економічних, етнічних,
сімейних, правових, культурних тощо.
У рамках цього напряму ведуться дослідження умов життя, праці та відпочинку (побуту,
умов проживання, раціону харчування, способів лікування, соціальної адаптації), а також
факторів, що впливають на формування свідомості та норм поведінки, соціально-політітичні
уподобання тощо переважної більшості населення («пересічних людей») тієї чи іншої країни
в той чи інший історичний період. Історія повсякденності є історією тих, без кого не могло б
бути історії, але хто для істориків залишився в історії переважно «безіменним» і
«мовчазним».
Історія повсякденності, як окремий напрям поступу історичної науки склався в середовищі
західнонімецьких учених молодого покоління, які в умовах системної кризи німецької
історичної науки протиставили традиційному вивченню нової та новітньої соціальної
історії Німеччини (головним чином — державної політики, глобальних суспільних і
економічних структур та процесів) дослідження «малих життєвих світів» і повсякденного
життя пересічних громадян. Підґрунтям становлення історії повсякденності були, з одного
боку, розчарування німецьких громадян у сподіваннях на швидкі й корінні зміни в економіці
та соціальному житті, а з іншого — скепсис щодо безмежних можливостей індустріального
суспільства. В цьому сенсі історія повсякденності свого часу трактувалась як новий,
«альтернативний» культовий рух і як «альтернативна історіографія».
У французькій історіографії своєрідними предтечами історії повсякденності стали
дослідження М. Блока та Л. Февра, в яких предметом аналізу були емоційні, інстинктивні та
імпліцитні — такі, що можуть бути виявлені тільки через їхні зв'язки з іншими об'єктами чи
процесами, — сфери мислення соціальних низів суспільства; а також Ф.Броделя про
«матеріальну цивілізацію, економіку і капіталізм 15-18 століть» (його праця — «Структури
повсякдення» була присвячена саме сфері повсякденного життя тогочасних людей) та
П. Бурдьє з проблем етнології та соціології.
У Великій Британії значний вплив на розвиток там історії повсякденності мали праці
«батька» нової британської соціальної історії Е. Томпсона (зокрема, найвідоміша його
монографія «Становлення англійського робітничого класу», 1963), а також дослідження
ліберально налаштованих британських істориків, які працювали в галузі соціальної історії й
намагалися створити теоретичну картину реальної мозаїки різноманітних сторін
повсякденного життя різних соціальних груп й індивідів.
У Німеччині в процесі становлення історії повсякденності її адептам довелося витримати
жорстку критику авторитетних істориків, які вбачали у своїх опонентах прибічників
лівацьких політичних ідей, а саму історію повсякденності розцінювали як такий
альтернативний напрям соціально-наукової історії (Social Science History), що заперечує ідею
раціональності й зраджує цінностям євроатлантичної цивілізації. У Великій Британії та
Франції й особливо у США ставлення істориків-традиціоналістів до історії повсякденності
було більш доброзичливим. Остаточне визнання науковим товариством, в тому числі й у
Німеччині, того, що історія повсякденності є складовою частиною історичної науки,
відбулося лише наприкінці 1980-х рр.
На сьогодні в рамках історії повсякденності сформувалися два підходи. Прибічники першого
підходу, досліджуючи «повсякденність», акцентують увагу на її «елементах
повторюваності». Вони вважають, що саме через повторюваність і рутинізацію відбувається
«підпорядкування людей авторитетові» та, відповідно, стабілізація соціальних структур.
Адепти другого підходу у своїх дослідженнях «повсякденності» орієнтуються, навпаки, на
виявлення в ній змінного й внутрішньо суперечливого, аби через реконструкцію
трансформацій «повсякденності» виявити: яким чином учасники історичного процесу
ставали чи могли стати об'єктами історії, а яким — її суб'єктами.
Джерельну базу історії повсякденності складають давні тексти — церковні метричні записи,
документи лікувальних закладів, шлюбні домовленості (контракти) тощо, а також предмети
повсякденного побуту, матеріали усних опитувань. Усе це помітно розширює предметне
поле історичних досліджень, а також дає змогу дослідникові максимально наблизитися до
індивідуума чи групи (не надто чисельної), яку він вивчає. Саме завдяки історії
повсякденності у фокус досліджень, наприклад, німецьких істориків потрапили
найрізноманітніші прояви злочинності, що набули свого часу поширення у
передреволюційній Пруссії (Д. Блазіус «Буржуазне суспільство і злочинність», 1976), побут і
сімейне життя робітників Руру (К.Тенфельде «Соціальна історія шахтарів Руру в XIX ст.»,
1977), світ волоцюг і жебраків у Баварії, Швабії і Франконії 2-ї пол. 18 ст. (К. Кюхтхер
«Люди на вулиці», 1983) тощо.
Історія повсякденності широко послуговується методами прикладної соціології, демографії
історичної, антропології, соціальної психології, культурології. Набуває популярності
використання прийомів мікроаналізу. Помітно зростає й значення кількісних
(квантитативних) методів, особливо в працях американських дослідників.
Критики І. п. насамперед наголошують на обмеженості її методологічних, концептуальних і
аналітичних можливостей (Г. Велер і В. Моммзен), на ігноруванні нею великих
історіографічних проблем, запереченні нею самого поняття «тотальна історія» та відсутності
в ній методик поєднання результатів різнотематичних досліджень. Зокрема, вимога
максимального наближення дослідника до дійових осіб історії, що спонукає дослідника
широко залучати до свого аналізу розповіді тих чи інших осіб про самих себе, криє загрозу
підміни власне аналізу розумінням і тлумаченням. Домінування в історії
повсякденності емпіризму за відсутності в ній належної уваги до обґрунтування теоретико-
методологічних засад дослідження призводить до продукування прихильниками цього
напряму переобтяжених дрібними деталями напівлюбительських праць.
Історія повсякденності як окремий напрям історичних досліджень сформувалась у
західноєвропейській історіографії у 1960—1970 рр. Значною мірою вона завдячує своєю
появою французькій Школі анналів. Один з її представників Фернан Бродель увів до
наукового обігу термін «повсякденність» і зробив першу спробу комплексного аналізу
повсякденного життя людей . Сьогодні у західній історичній науці дослідження з історії
повсякденності ведуться у межах історичної антропології, а саме таких її напрямів, як історія
ментальності, нова культурна історія, мікроісторія, локальна історія, історія знизу, міська
історія, гендерна історія, історія сім'ї та інших. Представники цих напрямів вивчають побут,
соціальну поведінку, настрої, менталітет простих людей.
У самостійний напрям історія повсякденності виокремилась лише у Німеччині. Саме у цій
країні з вуст історика В. Ульріха в 1985 пролунав лозунг: «Від вивчення державної політики і
аналізу глобальних суспільних структур і процесів повернімося до маленьких життєвих
світів, до повсякденного життя звичайних людей». Були, звичайно, не тільки академічні, а й
соціально — політичні причини, що сприяли бурхливому розвитку історії повсякденності.
Ідеї німецьких науковців Е. Гуссерля й А. Шюца заклали теоретичні основи історії
повсякденності. Едмунд Гуссерль закликав зосередитися на вивченні «життєвого світу»,
«царини людської буденності». Альфред Шюц як основний об'єкт дослідження обрав «світ
людської безпосередності», тобто прагнення, сумніви, фантазії, мрії, емоційні реакції на
події, а також повсякденне мислення: «З самого початку повсякденність постає переданими
як смисловий універсаму, сукупність значень, які ми маємо інтерпретувати для того, щоб
отримати опору в цьому світі, укласти угоду з ним».
Відома сучасна російська дослідниця історіографії Західної Європи С. Оболенська,
аналізуючи тенденції історії повсякденності в Німеччині, підкреслила корінну перевагу
джерельної бази подібних досліджень, а саме — переважання у її структурі усних
джерел: Інтерв'ю, спогадів, усної традиції та ін. Ось чому досить часто дехто з істориків
ототожнює поняття «історія повсякденності» та «усна історія».

3. Студії пам’яті. Колективна пам’ять та історична травма.

.
Поняття „колективної пам’яті” запровадив у науковий обіг французький соціолог Моріс
Хальбвакс у середині 1920-х років.[4] Науковець запропонував оригінальну теоретичну
концепцію про обумовленість будь-якої індивідуальної пам’яті пам’яттю колективною.
Автор цілковито заперечує саму можливість існування індивідуальної пам’яті незалежно від
соціальних контекстів, якими вона цілковито детермінована на усіх етапах формування – від
селекції образів, що запам’ятовує індивід і аж до форм та способів їх репрезентації. Кожна
соціальна група (і навіть суспільство чи нація) формує загальне уявлення про власне минуле,
яке відображає та легітимізує ідентичність цієї групи, і лише в цих заданих межах
формується та функціонує індивідуальна пам’ять членів цієї спільноти. Важливою
складовою теорії колективної пам’яті Хальбвакса є ідея про те, що колективна пам’ять
виходить за межі індивідуальної біографії та забезпечує міжпоколіннєву трансляцію
значущих для групи знань про минуле. Тривкість у часі колективної пам’яті групи залежить
від ефективності її зусиль, спрямованих на підтримання цієї пам’яті (комемораційних
практик), а зміст цієї пам’яті може змінюватися залежно від зміни панівних ідеологій [5].
Ідеї Хальбвакса отримали потужний розвиток у працях учених різних дослідницьких
напрямків, які намагалися запропонувати нові аналітичні конструкції для пояснення
механізмів та закономірностей функціонування колективної пам’яті. Нині історики сходяться
на тому, що пам’ять особи чи групи про минулі події не є статичною, незмінною, вона
насправді зазнає реінтерпретацій та переоцінок у постійно змінних контекстах сучасності,
коли особа здобуває новий досвід чи пристосовується до нових обставин. Пам’ять та історія
не є антиподами; вони співвідносяться не тільки як частка і ціле (де пам'ять віддзеркалює
індивідуальний особистий досвід конкретних історичних подій), але й навзаєм – офіційні
історичні дискурси впливають на індивідуальну пам’ять (те, як особа осмислює і оцінює
власний досвід, виділяючи важливе та другорядне, тощо), тобто особа завжди співвідносить
власний досвід з панівними історичними наративами. [6] Спогади тієї ж особи про конкретні
події минулого справді можуть суттєво різнитися у залежності від того, на якому етапі свого
життя та за яких обставин вони надані. Дослідники підкреслюють
особливий перформативний характер усних спогадів у ситуації інтерв’ю, яка значною мірою
позначається на структурі, змісті, тривалості, деталізованості та інших характеристиках
спогадів.
Цікавою і плідною, зокрема, є теорія американського психолога Дж. Верча про „розподіл”
колективної пам’яті в межах групи. [7] Найпростішим видом такого розподілу дослідник
вважає так звану однорідну пам'ять – коли всі члени певної групи мають більш-менш
однакові спогади про певні події. Інший вид – комплементарна пам’ять, коли різні члени
групи мають різні спогади про подію, але всі вони доповнюють одне одного, висновуючи
разом загальну картину минулого. Третій вид розподіленої колективної пам’яті – це так
звана конкуруюча пам’ять, коли спогади членів групи про подію різняться та перебувають у
суперечності між собою.
На думку Джеймса Юнга, національна пам'ять завжди складається з багатьох, часто
конкуруючих відображень минулого, тому він пропонує застосовувати замість поняття
колективна пам'ять інше - "збірна пам'ять" (collected memory), що дозволяє наголосити її
радше гетерогенну, ніж уніфіковану природу.[8]
Узагальнюючи численні соціологічні теорії колективної пам’яті Барбара Міштал пропонує
розглядати пам’ять як репрезентацію минулого, при якій емоції та реконструкції минулого
досвіду слугують для надання йому значення у сучасному контексті. При цьому дослідниця
пропонує розмежовувати три різновиди пам’яті: офіційну (official), масову (popular)
та громадську (public). [9] Офіційна пам’ять (представлена пам’ятниками, підручниками та
публічним вшануванням певних подій) - панівний історичний наратив, що його політичні
еліти застосовують стратегічно, переглядаючи національну історію заради самолегітимації та
збереження status quo. Масова пам'ять – це дискурсивні практики, підпорядковані панівним
політичним дискурсам, які репродукують усталене та узгоджене бачення минулого.
Громадська пам'ять охоплює уявлення та ідеї про минуле, як допомагають суспільству
інтерпретувати своє минуле та сучасне, а також мати візію майбутнього. В межах
громадської пам'яті відбувається змагання конкуруючих версій минулого, хоча часто деякі з
них мають привілейоване становище.
Колективна пам'ять посідає виняткове місце у підтриманні групової ідентичності, яка
неодмінно вимагає спільного розуміння історії та її значення для конструювання наративів,
що вибудовують зв'язки поміж минулим, теперішнім та майбутнім. Такі "спільні акти пам’яті
є малопомітними, втім потужними механізмами генерування та підтримання соціальної
солідарности".[10] На думку Алана Мегіла, пам’ять набуває особливої цінності саме тоді, коли
ідентичність є загрожена. Хоча пам’ять є осердям конструювання та репродукування
політичних ідентичностей постійно, та у час кризи люди повертаються до минулого з
подвоєним завзяттям. Щойно ідентичність зазнає виклику, її підважують чи руйнують,
одразу ж на передньому плані з’являється пам'ять, яку негайно переформатовують, щоб
захистити єдність та цілісність, зміцнити відчуття самості та спільноти. [11] Влучне визначення
колективної пам’яті дав П’єр Нора, підкреслюючи селективний характер того, про що
пам’ятає спільнота: “колективна пам’ять - це те, що залишається від минулого у життєвій
реальності груп, або те, що ці групи роблять із минулим".[12]
Поняття комунікативної пам’яті, запропоноване Яном Ассманом, може виявитися особливо
продуктивним у дослідженнях травматичного досвіду (зокрема, Голодомору). „Концепт
комунікативної пам’яті охоплює ту частину колективної пам’яті, яка грунтується винятково
на щоденному спілкуванні (...) Індивідуальна пам’ять проявляється у спілкуванні з іншими, і
оті інші – це не просто якісь люди, а групи, які усвідомлюють свою єдність та особливість
завдяки спільному образу їхнього минулого (...) від родини, сусідів, співробітників і аж до
цілих націй”.[13] Така пам’ять, що функціонує на рівні неформальних повсякденних
взаємодій, найменше зазнає впливу домінантних політичних дискурсів. Переповідання
історій є невід’ємною частиною спілкування близьких друзів, родичів та сусідів, яким
довіряєш. Саме в такому середовищі у радянський час формувалися та зберігалися історичні
контрнаративи (політичні, релігійні, етнічні та ін.), що віддзеркалювали опозиційні дискурси
тоталітарного суспільства. Замовчувані в межах офіційної історії події, явища та факти
зберігалися у колективній пам’яті значною мірою завдяки таким неформальним інститутам
„комунікативної пам’яті”. Якщо ж зважити на те, хто саме підтримував такі неформальні
комунікативні мережі, стає очевидною виняткова роль жінок у цих практиках. Справді,
репертуар звичних жіночих розмов включає значну частку особистих історій, у яких
віддзеркалені різні події, ситуації, випадки та досвід інших осіб. Завдяки особистому (часто
приватному, а не політично-забарвленому) характеру таких історій вони вірогідно зазнали
меншого витіснення з пам’яті і нині можуть допомогти у реконструюванні повнішої та
адекватнішої картини переживання Голодомору.
Концепт комунікативної пам’яті може виявитися також продуктивним в контексті творення
та циркулювання групових наративів в межах так званих “спільнот пам’яті”. Такі спільноти –
групи людей, яких об'єднує пережитий у минулому унікальний спільний досвід, найчастіше
травматичний за своїм характером.[14] Наголошуючи на спільному переживанні травми як
основному чиннику формування таких спільнот, Івона Ірвін-Зарецька, стверджує: "Така
спільнота пам'яті не може бути створена штучно, через примусове приписування
“об’єктивно” травматичного значення подіям, які суб’єктивно не були пережиті як травма".
[15]
 Основним засобом артикулювання та активного підтримання пам'яті у таких спільнотах
вчена вважає переказування минулого, яке надає йому реальності, тому вивчення пам'яті у
такій активній комунікації вкрай важливе.
Реконцептуалізаця самого поняття травми у сучасних суспільно-гуманітарних студіях також
заслуговує на увагу. Якщо первісно травма асоціювалась з фізичними наслідками нещасних
випадків, то у сучасних соціально-психологічних дослідженнях під травмою розуміють
радше сукупність наслідків вкрай болісного, глибокого та сильного психоемоційного шоку.
Отже, „травматична пам’ять – це така пам’ять, витоки якої криються в певному жахливому
досвіді; найчастіше вона є особливо виразною, нав’язливою, неконтрольованою, стійкою та
соматично-проявленою”.[16]
Психологи розглядають травму в двох смислах: по-перше, це подія, що трапилася в
зовнішньому світі разом з тим, як вона була суб’єктивно досвідчена особою - тобто зовнішні
та внутрішні реалії розглядаються одночасно в межах поняття „травматичний стан” чи
„травматична ситуація”; друге значення стосується пізніших патологічних наслідків, які,
шляхом екстраполяції на минуле, вважають спричиненими колишньою травмою.[17]
Травма змінює природу пам’яті, оскільки робить спогади особливо виразними,
нав’язливими, неконтрольованими, стійкими та соматично-забарвленими.
Травматичний тілесний досвід є винятковим, оскільки його інтенсивність не зменшується з
плином часу.[18] Дослідники особливо наголошують, що травма має не тільки психічні, але й
тілесні наслідки (психосоматичні розлади здоров’я), які є символічними проявами досвіду,
який надто складно або й неможливо збагнути, прийняти, зробити частиною своєї
особистості. Вивчаючи Голокост, Дорі Лауб зауважив, що тривалий час для вцілілих у
нацистських таборах смерті досвічені жахіття „були поза межами людської здатності і
бажання зрозуміти, розказати чи уявити (...) Потреба оповісти історію Голокосту натикалась
на неможливість такої оповіді, через що повсюдно панувало замовчування правди (...) І що
довше історія залишалась нерозказаною, то більш викривленою вона постає у сприйнятті
самої особи, відтак вона щораз більше сумнівається в реальності тих подій”.[19]
Дослідники підкреслюють, що вплив травми робить процес збереження у пам’яті та
забування значно складнішим, ніж зазвичай; особи, які пережили травму є більш схильними
виражати себе через історії, що містять певні домисли, фрагментовані та розрізнені спогади,
наповнені символізмом. Це, вочевидь, робить розуміння та аналіз таких історій складним та
проблематичним.”[20]
Американський соціолог Кай Еріксон пропонує розширити розуміння травми: травма, на
його думку, є не стільки реакцією на окрему гостро-негативну подію, скільки результатом
тривалого впливу аномальних соціальних умов.[21] Інші дослідники також вказують на вагомі
відмінності у спогадах про стресові події та спогадах про травму. Якщо перші можуть
протягом тривало часу залишатися винятково яскравими і практично незмінними, то для
травматичних спогадів характерні крайні форми придушення та забування, аж до тривалих
амнезій.[22] Такі відмінності пояснюються тим, що пам'ять про різні види досвіду
(повсякдення, стрес і травма) зосереджується в різних ділянках мозку, а при їх забуванні чи
пригадуванні залучені відповідно різні неврологічні процеси.[23]
Колективна травма часто має соціальні корені в системній дискримінації, переслідуванні,
приниженні чи офіційній байдужості до страждань підлеглих чи усунутих від влади груп.
Лише за умови створення суспільних інституцій (громадських об’єднань, дослідницьких
установ, слідчих комісій тощо) для вивчення обставин тих чи інших травматичних подій чи
явищ формується необхідний соціокультурний контекст – публічний простір – в якому
можуть пролунати і бути почутими голоси та історії жертв (що їх, за таких обставин,
переозначено як survivors - „ті, що вижили, вцілили”). [24] І.Ірвін-Зарецька наголошує, що
суспільне визнання спільнот пам’яті, об’єднаних певним травматичним досвідом, найчастіше
відбувається саме "завдяки переходу від безмовного об’єднання до промовистої – часто
інституціоналізованої - дії".[25]
Оприлюднення свідчень вимагає символічного простору в межах відповідної культури, і цей
простір для вислуховування не завжди є забезпечений автоматично – часом його доводиться
виборювати. Тому розповідання історії про травму часто залежить від офіційної політики
пам’яті, яка створює умови для суспільного обговорення цього питання або, навпаки,
унеможливлює його. Алон Конфіно, услід за Петером Бурке, пропонує просте, але точне
пояснення, що таке політика пам’яті: "Простіше кажучи, йдеться про те, хто кого прагне
змусити пам'ятати, про що саме і чому". [26] Коли ж довкола певної теми панує штучна
(політично обумовлена) тиша, а свідки невидимі, створюється враження, що певна подія
взагалі не відбувалася. Тому "розповідь особистої історії про травматичне минуле – це не
лише нагальна потреба для особи, але й вкрай важливий соціальний акт". [27]
Колективна пам’ять має нормативну природу, мета якої - захист і збереження групової
ідентичності, її норм та цінностей. Тому мовчання та придушення (витіснення) спогадів є
поширеною відповіддю на травматичне минуле, яке підважувало чи руйнувало такі цінності.
Численні дослідження показують, що часто забування і замовчування травми є реакцією
групи при забуванні, перебудові та позитивному викривленні минулого для того, щоб
захистити групові цінності та власний імідж”.[28] Між колективною пам’яттю та груповою
ідентичністю існує безпосередній зв’язок: не лише ідентичність є закоріненою у пам’ять
(спільне історичне минуле є фактором ідентифікації з певною групою), але й те, що і як ми
пам’ятаємо, залежить від обраної ідентичності (ким ми себе вважаємо).[29

Замовчування є однією з форм колективного забування. З одного боку, ті, хто пережив
травму, часто не хочуть або нездатні говорити про болісні спогади. Але, на думку соціолога
Габріели Розенталь, яка інтерв’ювала жертв Голокосту, „нездатність травмованих людей
говорити не слід вважати в першу чергу наслідком травматизації; вона значною мірою
спричинена потребою інших людей забути і не мати справи з болем від спілкування з тими,
хто пережив насильство”.[31] Інший дослідник – психолог Лео Ейтінгер – пояснює конфлікт
інтересів між травмованими та їх соціальним оточенням таким чином: „Як будь який
неприємний досвід, війна та жертви – це те, що спільнота прагне забути; завіса забуття
опускається над усім болючим та неприємним... Обидві сторони залучені у цей процес: з
одного боку, жертви, які вірогідно хочуть, але не можуть забути, а з іншого – всі ті, з
сильною і часто несвідомою мотивацією, які дуже хочуть забути і успішно це роблять. Ця
різниця переживається повсякденно і є вкрай болісною для обох сторін”
Мовчання становить особливу небезпеку для тих, хто досвічив травму. Дослідники
застерігають: „Якщо досвід не може бути артикульованим, то виникає небезпека того, що
жертви „застрягнуть” пережитому, не зможуть дистанціюватися від минулого. Акт
відтворення розташовує минуле на певній відстані від теперішньої ситуації розповіді та
забезпечує часовий розрив”.[34]
Проблема забування – довільного чи/та мимовільного – постає як одна з центральних у
сучасних дослідженнях історичної пам’яті. Чи не єдиним відкритим апологетом необхідності
забування був і залишається Ніцше. Філософ розрізняв три типи ставлення до історії:
монументальний, антикварний та критичний. Критична настанова до минулого й означала
здатність розірвати з минулим, щоб мати змогу жити далі: це необхідно тоді, коли виникає
загроза, що знання про минуле управлятиме сьогоденням. На думку Ніцше, забування взагалі
є невід'ємною природною складовою нормального людського життя. [35]
Поль Рікер у статті "Пам'ять – забуття – історія” [39] виокремлює та аналізує дві найбільш
поширені "хвороби" колективної пам'яті – надмір пам'яті та нестачу пам'яті. Однією з
ознак хворобливої колективної пам’яті Рікер вважає надмір пам’яті. Дослідник аналізує її із
залученням психоаналітичної теорії З.Фройда. Він звертається до концепту „примусового
повторення”, який Фройд розвинув у своїй статті "Пам'ять, повторення та переробка" (1914),
з’ясовуючи, що є головною перешкодою у процесі вивільнення пацієнтів від травматичних
спогадів. "Примусове повторення" полягає в тому, що пацієнт не сприймає спогад як минуле,
але знов і знов гостро переживає його, наче повторює травму. [40] Саме нездатність
відмежувати нинішній день від минулих подій, усвідомити часову відстань від
травматичного досвіду породжує болісні відчуття та унеможливлює зцілення.
Дослідники, що вивчають соціально-психологічні наслідки історичних травм, вважають, що
суспільства з досвідом колективної травми можуть перебувати у подібному хворобливому
стані. Так, Дункан Белл у передмові до колективної монографії "Пам'ять, травма та світова
політика" підкреслює, що однією з посттравматичних проблем пам’яті “є відсутність часової
дистанції, нездатність розглядати минуле як минуле, як щось, що можна залишити позаду”.
[41]
 Йдеться саме про напосідну потребу раз-по-раз повертатися до своєї минулої історичної
травми не стільки для того, щоб раціонально осмислити її, скільки щоб знов і знов емоційно
пережити.
нша вкрай небезпечна вада колективної пам’яті - “нестача пам’яті”, на думку Рікера,
проявляється у формі забуття. Він розрізняє два типи забуття – пасивне та активне: „пасивне
забуття проявляється як ескапістське забуття, стратегія уникання, яку почасти живить
неясне бажання не знати, не відати, не цікавитися злочинами, вчиненими на цих теренах”.
[46]
 Таке спонтанне забуття спричинене головно неусвідомленим прагненням втекти від
травми. Натомість активне забуття (або ж вибіркове забуття) пов’язане з певною політикою
пам’яті – воно відбувається тоді, коли „офіційна історія” вживає заходів, спрямованих на те,
щоб приховати певні аспекти минулого.[47]
Колективну пам’ять - як "волю до пам’яті” - Дж. Ійял вважає складним багаторівневим
явищем, в якому вирізняє чотири виміри.[54] Перший з них – це вимога пам’ятати як
суспільний імператив; вона часто (хоч і не завжди) зумовлена попередніми побілами у
пам'яті чи забуттям, віддзеркалює певний обов'язок перед минулим, і врешті веде до
запровадження різних комемораційних практик. Другий аспект стосується предмета
пам'яті (мнемонічної субстанції), тобто того, яка частина минулого вважається значущою
сьогодні і вартою того, щоб про неї пам’ятати. У такій ролі найчастіше постають події
(фіксовані у часі) чи травми (як сприйняття тих чи інших подій). Третім виміром "волі до
пам'яті" є спосіб пам’ятання (мнемонічні операції), серед яких головними є пригадування
(як от вшанування певних дат) та повторення (відтворення минулого - наприклад, у ритуалах
чи театралізованих історичних реконструкціях). Четвертим виміром «волі до пам'яті»
дослідник вважає її прагматику – те, якою є мета, функції, очікувані ефекти пам’ятання
(збереження групової ідентичності, консолідація групи, примирення, подолання історичної
травми, запобігання повторенню минулих жахіть тощо).
Дослідження з усної історії при вивченні колективної травми біографічним методом
показують, що розповідаючи про травматичний досвід, оповідачі застосовують особливі
форми вираження власних переживань, почуттів та емоцій у своїх наративах, тобто про
травму розповідають в інший спосіб, ніж решту історії. Гаді Бенезер вважає, що правильно
відчитані, ці особливі прикмети дозволяють виявляти травматичний досвід у наративі.
Дослідник визначає тринадцять найпоширеніших сигналів травми в біографічних розповідях,
зазначаючи, що у більшості випадків травматичні спогади супроводжуються одразу кількома
проявами[56]:
1.Самоусвідомлення – особа повідомляє про те, що певна подія була травматичною (має
травматизуючий ефект через емоції, значення чи наслідки): розповідь про подію, яка
спричинила винятковий біль, стрес, рану, особливий дискомфорт (часто, тривалий); опис
„образу жаху” – події чи сцени, яка символізує низку травматичних факторів і має особливе
значення для цієї особи
2.Прихована подія – про яку респондент не повідомляє під час основної розповіді, але
звертається до неї під час фази розпитування, супроводжуючи виявами неприємних емоцій
(сум, скорбота, сором, провина тощо), які раніше не проявлялися.
3.Тривале мовчання – яке виникає перед чи після розповіді про певну подію (чи її частину),
яка вочевидь завдає особливого болю чи страждань цій особі
4.Вибух емоцій – несподівані, неконтрольовані і нехарактерні для цієї особи спалахи гострих
емоцій в певний момент розповіді (ридання, гнів, тощо)
5.Емоційне відчуження, заціпеніння – особа розповідає про події, жахливі за своєю суттю та
наслідками, однак не демонструє при цьому жодних емоцій, що може бути захисною
реакцією психіки від надто травматичних подій; особа методично переказує хроніку подій
(часто не змінюючи інтонації та із застиглим виразом обличчя), не вкладаючи жодних
почуттів у цей акт
6.Повторення (зациклення) – травматичний досвід переповідається кілька разів повністю чи
частково, з майже дослівним описом найдрібніших деталей, оповідач наче ходить по колу і
не може продовжити розповідь далі
7.Потопання у минулому – під час розповіді респондент випадає із реальності, глибоко
поринаючи у події минулого, втрачає відчуття сучасного моменту; часто він/вона не може
повернутися до реальності без цілеспрямованих зусиль (мусить „струснути” себе емоційно
чи фізично) чи навіть за допомогою інтрев’юера; такий стан часто супроводжується дуже
тривалим мовчанням та іншими знаками „відсутності”
8.Напосідний образ – картина травматичної події чи її елементи, які мимовільно виринають
під час розповіді як короткі „спалахи”, які явно переривають хід думок особи та плин її
розповіді; оповідач усвідомлює напосідність образу та відчуває незручність від власної
нездатності контролювати ці „спалахи”.
9.Виправдання – оповідач починає пояснювати причини власних вчинків чи поведінки у
певній ситуації замість того, щоб розповідати про події чи факти, виправдовується,
запобігаючи можливій оцінці зі сторони слухача
10. Дезорієнтація – оповідач втрачає відчуття межі між минулими подіями і ситуацією
інтерв‘ю, що проявляється через звертання до інтерв‘юера як персонажа зі спогадів,
буквального „рольового програвання” події, про яку розповідає, аж поки не зірветься на
плач, або поки його не привде до тями інтерв’юер.
11. Нездатність розповідати – респондент хоче розказати про свій досвід, але виявляється
нездатним говорити про нього, „застрягає” на самому початку історії, продовжити яку часто
не може навіть за допомогою уточнюючих запитань інтерв’юера
12. Зміни голосу – розповідь про травму часто супроводжується явними змінами гучності,
тону, ритму мовлення, що помітно відрізнятимуться від звичайного голосу особи
13. Мова тіла – низка невербальних знаків може слугувати для вияву травматичних спогадів
під час розповіді (зміна виразу обличчя, особливі пози, жестикуляція тощо); людина може
стиснутися, набуваючи „пози зародка” у кріслі, що є універсальною, генетично-
запрограмованою позою людини при відчутті болю; прикривання руками рота може свідчити
про намагання контролювати вияви болісних емоцій, тощо.

4. Мікроісторія як напрям соціогуманітарних досліджень.

Термін «мікроісторія», застосований ще у 1960-х рр. Ф. Броделем, зазнав складної еволюції. Спочатку
він уживався в іронічно-скептичному сенсі, на означення чогось маловартісного навіть у порівнянні з
«історією подій». Так було доти, поки цей термін не зробила своїм брендом наукова школа
італійських істориків. Гідна подиву активність її представників була належним чином оцінена
науковою громадськістю у середині 1990-х рр., коли у видавництві «Einaudi» вийшло понад 20 томів
праць, виконаних у ключі мікроаналізу, і серед них «Нематеріальна спадщина» Дж. Леві (1985 р.),
«Робітничий світ і робітничий міф» М. Ґрібауді (1987 р.). «Майстри й привілеї» С.Черутті (1992 р.). їх
поява була розцінена як виклик «риторичній» історії, своєрідний бунт проти спрощених уявлень про
автоматизм суспільних процесів, який, зокрема, виявляли представники модної на той час школи
історико-критичної соціальної науки.

Побачити речі, яких раніше не помічали - так стисло висловив суть мікроісторії як
експериментального методу Дж. Леві. Він же зауважив, що «мікроісторія не налаштована приносити
у жертву індивідуальність заради узагальнень: більше того, у центрі її уваги - вчинки особистостей або
одиничні події. Але вона також не схильна відкидати всіляку абстракцію: малопомітні ознаки або
окремі казуси можуть сприяти виявленню більш загальних феноменів»

Поява мікроісторії як наукового напряму ознаменувала утвердження нового, особистісно-

психологічного підходу до аналізу минулого. Його зростаючу роль у розширенні історичного
горизонту реєструють і соціологи. Як уважає О. Яницький, інтерес до розуміння соціальної динаміки
«через людину» та її мікроісторію зростає з кількох причин. Сучасній людині потрібні «свідки
повсякденності», які доносять до нас думки й почуття «маленьких, але справжніх агентів історичного
процесу». Причому їй потрібні не коментатори, а аналітики, здатні створити ефект «пробудження
розуму». «Розсекречування історії» неможливе лише через архівний документ. Щоб «далеке минуле
вийшло на сучасність, потрібні живі свідчення

У такому переакцентуванні дослідницьких інтересів від макро- до мікропроцесів більшість

дослідників убачає вплив популярної у 1970-х рр. історичної антропології. Проекти «антропологізації
історії» та «історичних досліджень поведінки» стали вагомим внеском німецької системи
Аlltagsgeschte (історія повсякдення) у розширення предметного поля мікроісторії. Неможливо обійти
увагою і внесок у концептуалізацію мікроісторії француза Ж. Ревеля, який теоретично обгрунтував
можливості застосування мікроаналізу у дослідженні соціальних і духовних процесів, зокрема, історії
ментальностей.

У мікроісторії, як нового напряму історичних досліджень, відразу ж з'явилося багато як

прихильників, так і опонентів. Постмодерністи побачили у мікроісторії всього лише «черговий міф»,
доводячи, що вона можлива тією мірою, наскільки використовуватиме макроісторичні поняття.
Багато хто закидав мікроісторикам нетрадиційні композиційні прийоми, із надмірним зверненням до
поліцейських; розслідувань чи літературних текстів.

Зрозуміло, що певні аналогії такого плану припустимі - мікроісторією досить довго було прийнято
вважати все те, що фокусує увагу на частковому; й унікальному. Але якщо говорити про сучасне
обличчя мікроісторії, то тут ми маємо справу, за Г. Медіком, не з частковим залишком «великої»
історії, а з принципово новим способом пізнання, що відкриває можливість проникнення у
недосліджені області соціальної історії.

На той помітний вплив, що його мікроісторія справила на історію повсякденності, звертає увагу
російська дослідниця Н. Пушкарьова, яка вважає, що мікроісторичний підхід, , дав змогу взяти до
уваги множинність приватних доль, реконструювати життя непримітних людей. А також, саме
історики цього напряму, слідом за Ф. Броделем, скерували свої дослідження на способи життя й
екстремального виживання в умовах війни, революцій, терору.

Н. Яковенко бачить специфіку мікроісторії не лише у тому, що, фокусуючи увагу на «безіменних
будівничих» історії, вона зближується із започаткованою англійськими істориками-марксистами у
1980-х рр. «історією знизу». Дослідниця робить акцент на тому, що мікроісторія рішучіше, ніж
історична антропологія, переміщує історика від зовнішнього, подієвого, світу у прихований світ
думок, намірів, світосприймань.

Мікроісторія, отже, вибудовує власну лінію досліджень по той бік концепції макроісторичної
синтезуючої історії. Ідеться не про специфічний інтерес до малозначущих деталей і постатей, а про
цілісне вивчення об'єкта: «за допомогою мікроскопа». Таким чином; удається досліджувати спосіб
включення індивідуальної діяльності у колективну та, отже, фіксувати індивідуальне у соціальному і
соціальне в індивідуальному на рівні конкретної історичної практики. Це означає істотне розширення
сфери дослідження.

Орієнтація на вивчення життя «маленької людини» в її органічному середовищі, глибоке

проникнення у життєвий світ індивіда і його оточення у контексті широких історичних узагальнень, з
урахуванням суспільних, економічних, політичних і культурних умов та відносин, дослідження
мікроспільнот, заснованих на родинних чи сусідських зв'язках - усе це перетворює мікроісторію на
перспективний науковий напрям, за допомогою якого вдається простежити ті глибокі рівні соціальних
«правил гри», які залишаються непоміченими за умов використання традиційних методів історичного
пошуку.

5. «Нова біографічна історія» як метод. Просопографія

В останні десятиліття XX ст. методологічні пошуки світовій історіографії все більш

зосереджувалися в напрямку мікроісторії. Саме в історії індивіда і "нової біографічної
історії" найбільш гостро і наочно була поставлена ключова методологічна проблема
співвідношення і сумісності мікро- і макроаналізу. Якщо до останнього часу історична
антропологія залишала за кадром проблему самоідентифікації особистості, особистого
інтересу, цілепокладання, індивідуального раціонального вибору та ініціативи, то в
кінцевому рахунку відповідь на питання, яким чином успадковані культурні традиції, звичаї,
уявлення визначали поведінку людей у специфічних історичних обставинах (а тим самим, і
весь хід подій, і їх наслідки), зажадав аналізу індивідуальних свідомості, досвіду і діяльності.

Закономірний поворот інтересу істориків до конкретного індивіда спричинив за собою

серйозні наслідки методологічного плану: в контексті сучасних мікроісторіческіх підходів
зовнішня форма історико-біографічних досліджень наповнилася новим змістом. В даний час
цілком чітко проявилися в цій області тенденції свідчать про народження нового напрямку зі
специфічними дослідницькими завданнями і процедурами. Йдеться про так звану
персональної історії, основним дослідницьким об'єктом якої є персональні тексти, а
предметом дослідження - історія одного життя у всій унікальності та повноті. Незважаючи
на певний методологічний еклектизм, орієнтованість на різні дослідницькі стратегії (від
моделей раціонального вибору до теорій культурної та гендерної ідентичності або до
психоистории), загальна установка цього напрямку полягає в тому, що реконструкція
особистому житті і неповторних доль окремих історичних індивідів, вивчення формування та
розвитку їх внутрішнього світу, усіх збережених "слідів" їх діяльності розглядаються
одночасно і як головна мета дослідження, і як адекватне засіб пізнання того історичного
соціуму, в якому вони жили і творили, раділи і страждали, мислили і діяли.

Розмірковуючи над проблематикою і формулюючи завдання та принципи такого роду

досліджень, відомий російський історик Ю.Л. Безсмертний писав: "... на першому плані
нашого пошуку - конкретна людина, її індивідуальну поведінку, його власний вибір. Ми
досліджуємо ці сюжети аж ніяк не тільки тому, що хочемо знати, наскільки типові (або
нетипові) вчинки цієї людини, але заради розуміння його як такого, бо він цікавить нас сам
по собі. Нехай ця людина виявиться незвичайним. І в цьому випадку ми визнаємо його
вартим уваги. Адже найбільша його унікальність розкриє щось від унікальності його часу ".

Мова йде про концентрації уваги на приватному, індивідуальному, унікальному в

конкретних людських долях і одночасно - про спочатку заданою принциповою установці на
виявлення специфіки та варіативності разноуровневого соціального простору, повного
спектру і меж тих можливостей, якими володіє індивід в даному культурно-історичному
контексті. У дослідженнях подібного роду привертає виключно зважене поєднання двох
пізнавальних стратегій. З одного боку, вони зосереджують увагу на так званому культурному
примусі, а також на тих поняттях, за допомогою яких люди представляють і осягають свій
світ. З іншого боку, в них послідовно виявляється активна роль діючих осіб історії й той -
специфічний для кожного соціуму - спосіб, яким історичний індивід в заданих і не повністю
контрольованих ним обставин "творить історію", навіть якщо результати цієї діяльності не
завжди і не в усьому відповідають його намірам.

Зрозуміло, основна увага приділяється аналізу персональних текстів, або джерел особового
походження, в яких відображений індивідуальний досвід і його емоційне переживання. Але
"нова біографічна історія", або персональна історія в широкому сенсі слова, використовують
у ролі джерел найрізноманітніші матеріали, що містять як прямі висловлювання особистого
характеру (листи, щоденники, мемуари, автобіографії), так і непрямі свідоцтва, що фіксують
погляд зі сторони, або так звану об'єктивну інформацію. Звичайно, на біографічні роботи,
присвячені давнину і середньовіччя, за винятком тих, які стосуються небагатьох
представників еліти, відсутність документів особистого характеру накладає суттєві
обмеження. Нечисленність подібних текстів створює для дослідників не менше значні
перешкоди, ніж ті, які пов'язані з труднощами їх розуміння. Часто такий історичний
персонаж, позбавлений свого голосу (і візуального образу), виступає як силует на тлі епохи,
більше проявляючи її характер, ніж свій власний. Тому настільки зрозумілий і правомірний
особливий інтерес істориків до більш різноманітним матеріалами особистих архівів і
численним літературним пам'ятникам Відродження і Просвітництва, хоча і тут вчені змушені
головним чином звертатися до нечисленних представникам культурної еліти.

Цілком природно, що у фокусі біографічного дослідження виявляється внутрішній світ

людини, його емоційне життя, шукання розуму і духу, стосунки з рідними та близькими в
сім'ї і поза нею. При цьому індивід виступає і як суб'єкт діяльності, і як об'єкт контролю з
боку сімейно-родинної групи, кола близьких, формальних і неформальних спільнот,
соціальних інститутів і владних структур різних рівнів. У центр уваги багатьох дослідників,
як правило, потрапляє нестандартне поведінка, що виходить за межі традиційних норм і
соціально визнаних альтернативних моделей, дії, що припускають вольове зусилля суб'єкта в
ситуації усвідомленого вибору.

В ідеальному варіанті думка дослідника починає свій рух від одиничного й унікального
факту, т. Е. Від індивіда. Однак він має не тільки сьогодення і майбутнє, але й своє власне
минуле, більше того, він сформований цим минулим - як своїм індивідуальним досвідом, так
і колективної, соціально-історичною пам'яттю, відображеної в культурі.

Ось чому в "новій біографічній історії" особливе значення надається виявленню

автобіографічній складової різного роду документів, аналізу саме персональної історії життя
- автобіографії в широкому сенсі цього слова.

Говорячи про стан сучасної історичної біографії в цілому, необхідно відзначити, що при всіх
природних обмеженнях і, незважаючи на наявність серйозних епістемологічних труднощів,
оновлений і збагачений принципами мікроісторії біографічний метод може бути дуже
продуктивним. Одна з переваг такого персонального підходу полягає саме в тому, що він
"працює" на експериментальному майданчику, максимально пристосованої для практичного
вирішення тих складних теоретичних проблем, які ставить перед дослідником сучасна
історіографічна ситуація. Постійно виникає необхідність відповісти на ключові питання: чим
обумовлювався, обмежувався, прямував вибір рішень, які були його внутрішні мотиви і
обгрунтування, як співвідносилися масові стереотипи і реальні дії індивіда, як сприймалося
розбіжність між ними, наскільки сильні і стійкі були зовнішні чинники та внутрішні
імпульси - настійно "виштовхує" історика з затишного гніздечка мікроаналізу в
дослідницький простір макроісторії.

Звичайно, безпосереднім об'єктом будь біографії є життя окремої людини з моменту

народження до смерті. Однак типи біографічного аналізу відрізняються різними
дослідницькими завданнями. Незважаючи на привабливість такої історичної біографії, яка
являє собою поєднання психологічного проникнення автора в світ героя з соціальним
аналізом дійсності, навколишнього цього героя, методологічні переваги дослідника зазвичай
більш диференційовані. Якщо мислити дихотомически, то предметом, на який спрямована
основна дослідницьке зусилля біографа, може бути або реконструкція психологічного світу,
його динаміки, унікального екзистенційного досвіду індивіда (екзистенціальний біографізм),
або соціальна і культурна ситуація, по відношенню до якої описувана життя набуває
значення історії ( "нова біографічна історія"). Але у відкритому для експериментів просторі
між цими двома полюсами виявляється чимало цікавого.

ПРОСОПОГРАФІЯ (від грец. πρóσωπων– обличчя, особа та γράφω – пишу) – спец. істор.
дисципліна, що вивчає весь комплекс джерел біографічного та ін. особистісного характеру, а
саме: зовнішність, індивідуальні риси та якості, соціальне й етнічне походження, родинні
зв'язки, кар'єру, різноманітні життєві обставини тощо з метою створення портретів окремих
осіб чи груп, об'єднаних за певними спільними критеріями, для реконструкції минулого як
історії людей. Джерельна база П. надзвичайно різноманітна. Це – практично всі джерела, що
стосуються людської діяльності. Цим пояснюється й обширність методик П., застосування
яких підпорядковане завданням евристики – знаходженню та атрибуції відомостей. Під час
просопографічного дослідження відповідно до виду джерел залучаються методики та
підходи ін. спец. істор. дисциплін і галузей науки – генеалогії, соціології, біографістики,
демографії, статистики тощо.

Витоки П. сягають 16 ст. і пов'язані з проблемою студіювання історії різних соціальних груп
та біографій окремих їх представників. Але розквіт дисципліни припав на кінець 19 ст., коли
вона широко використовувалася для відтворення історії стародавніх сусп-в – Стародавньої
Греції, Риму Стародавнього, Стародавнього Єгипту, Візант. імперії (див. Візантія). Значний
внесок в її становлення як наук. дисципліни зробили такі європейські науковці, як
Е.Ріттерлінг, Т.Франке, Г.Альфреді, Д.Форні, Ж.Лоран та ін. Завдяки методам П. вчені
створювали соціальний портрет або колективну біографію різних прошарків сусп-ва чи
професійних угруповань.

Теорет. підвалини дисципліни було закладено відомим франц. ученим, одним із засновників
школи "Анналів" (див. Анналів школа) Л.Февром, який вважав осн. завданням історика
відтворення "живої історії", а її центр. персонажем – людину минулого зі всіма
притаманними їй особливостями. Саме школою "Анналів" був започаткований новий напрям
досліджень – "нова сімейна історія", покликаний розглядати історію кожної особистості в
контексті сучасного їй сусп-ва, її соціального та родинного походження.

Розвиток і поширення інформаційних технологій, які дають можливість робити заг. сусп. зріз
різних істор. епох, сприяли подальшому розвитку П. У 1950-ті рр. франц. учений Л.Анрі
запропонував метод, що отримав назву "відновлення історії родини", та використовував
машинні способи обробки істор. інформації. Таким чином, відбувалася реконструкція історії
не просто родини чи роду, а певних кланів. Цей напрям розвинув ін. франц. дослідник –
М.Перонне.

За створення "колективних біографій" різних людських груп ратує у своїх працях нім.
науковець Т.Маурер, оскільки особа у таких розвідках розкривається в індивідуальному і
суспільному вимірах.

Сьогодні в західноєвроп. науці просопографічні дослідження активно використовуються з

метою висвітлення соціальної історії різних істор. періодів, зокрема середньовіччя. Ґрунтовні
праці присвячені студіюванню держ. бюрократії Франції, персонального складу італ. судів,
нім. ченців тощо.

Таким чином, сформувалися два осн. напрями розвитку П.: перший – дослідження
соціальних, професійних, етнонаціональних груп (Life History), другий – родинна історія
(Family History).

Обидва напрями набули значного розвитку в рос. історіографії 2-ї пол. 19 – поч. 20 ст. Ці
студії, репрезентовані працями О.Васильчикова, М.Чулкова, М.Лихачова, М.Мятлева та ін.,
були присвячені висвітленню як окремих родинних кланів, так і соціальних груп – дяків,
купецтва, дворянства, боярської аристократії, і тісно пов'язані з генеалогією та
біографістикою.

Просопографічні дослідження тривали і за рад. часів, але стосувалися переважно соціальної

історії періоду середньовіччя. Плідно в цьому напрямі працювали: М.Бичкова,
С.Веселовський, В.Кобрін, В.Янін, О.Зимін та ін. Значний внесок у висвітлення процесу
формування рос. купецтва зробив А.Аксьонов. Сучасна рос. П. переживає піднесення,
закладаються її теор. підвалини, розширюється область її застосування – від античності до
сьогодення (О.Колобов, М.Петрова, М.Нечаєва, Ю.Юмашева та ін.).

Значний доробок у цій галузі належить укр. науковцям. Праці М.Максимовича,

В.Антоновича, О.Лазаревського, В.Модзалевського, М.Грушевського заклали основу для
подальших досліджень. У галузі П. активно працювали Я.Дашкевич, В.Чишко та працюють
Н.Яковенко, І.Старовойтенко, Н.Миронець, Н.Барабаш, В.Томазов, В.Кривошея,
В.Панашенко, В.Щербак, В.Горобець, Г.Голубчик та ін.