Семінарське заняття № 2

Виконала студентка 2 курсу ФТІМ Прокопенко Аліна

Тема: Традиційний культурний комплекс українства

1. Поняття традиції та ТКК

ТКК- сукупність світоглядних уявлень загального характеру, покладених в основу

життєдіяльності окремих суспільних утворень у вигляді національних єдностей
довкола тих уявлень, наскрізних у соціально-історичному існуванні регіону за всі часи
цивілізації. Апробована тривалим історичним часом система певних норм від давнини
до сучасності.
Можна розглядати як духовне підгрутня життєвої практики суспільства і як предмет
наукової рефлексії (антропологія, народознавство, фольклористика).
Традииція (від лат. traditio — переказ, звичай) — це елементи культури, що
передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу.
Традицію можуть утілювати певні суспільні інституції, норми поведінки, цінності, ідеї,
звичаї, обряди і т. д.

2. Складові української традиційної культури:

 Культурно-господарський комплекс

Для забезпечення своїх потреб людина вступає у взаємодію з природою,

виготовляючи і творячи матеріальні та духовні цінності і блага, тобто
займається господарською діяльністю. На ранніх етапах розвитку людського
суспільства сформувалося так зване натуральне господарство, що передбачало
виготовлення кожною людиною, сім'єю чи жителями населеного пункту всього
необхідного для життя. Пізніше, з виникненням і поглибленням поділу праці, почало
формуватися товарне господарство, тобто продукція вироблялася вже не тільки для
власного споживання, але й для обміну. Особливо великих темпів розвитку на
території України товарне виробництво набрало в XVIII-XIX ст., почала формуватися
ринкова економіка. Це призвело до поглиблення географічного поділу та інтеграції
праці між окремими територіями. Наслідком цих процесів стало формування
національного господарства, яке переростає у національний господарський комплекс.

Господарський комплекс України виник на основі соціально-економічного розвитку,

міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. Для
нього є характерним: наявність промислової та агропромислової ланки; активна
участь у міжнаціональному територіальному поділі праці; надмірно високий рівень
зосередження промисловості у промислових агломераціях; паритетність
промислового і агропромислового виробництв в більшості областях; екстенсивний
розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами
землеробства; недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає
значному рекреаційному потенціалу країни; недостатній розвиток ринкової,
виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури; застарілість технологій,
зношеність основних виробничих фондів, слабкий розвиток інноваційної складової;
недостатнє використання потужностей сировинної бази (в т.ч. відходів), зокрема в
будівництві.

На сучасному етапі Україна із своїм національним комплексом є складовою частиною

світового господарства. Тобто вона має економічні зв'язки з національними
комплексами багатьох країн, обмінюючись з ними товарами, науковою інформацією,
робочою силою тощо.
 Будівництво
Будівництво - одна з найдавніших і важливих сфер матеріального виробництва
України, яка впливає на науково-технічний прогрес та інші складові матеріального
виробництва. Розвиток будівництва на території України тісно пов'язаний із
історичними умовами становлення національної економіки, що відповідним чином
позначились на специфіці діяльності будівельних підприємств та організацій, а також
на особливостях управління даним видом діяльності.
З давніх-давен більша частина території сучасної України була вкрита лісами. Навіть
на широких степових просторах Південної України, у долинах річок росли великі
діброви. Тож дерево було найпоширенішим матеріалом, з якого предки сучасних
українців не лише зводили різноманітні будівлі, а й виготовляли все необхідне для
життя: меблі, посуд, хатнє начиння, господарський реманент, виробниче устаткування,
транспортні засоби.Основним і наймасовішим витвором дерев'яної архітектури в
Україні завжди залишалося житло. Народне житлове будівництво було водночас
консервативним, зберігаючи тисячолітні традиції, і сприйнятливим до новацій. Метод
створення традиційного народного житла відрізняється від сучасного проектування:
житлові будинки, а також господарські споруди будували не за проектами, а за
зразками вже існуючих будівель і згідно з традиціями, властивими певному регіону чи
навіть окремому селу. Ці народні будівельні традиції, як і пісенний фольклор,
передавалися з покоління в покоління.
В Україні житлові будинки для постійного мешкання називаються хатами, а для
сезонного чи тимчасового — колибами, куренями. Не менш важливими, ніж хати, були
господарські споруди, що утворювали комплекс селянського двору: комора для
зберігання всього найціннішого, погріб, стайня, возівня, де тримали вози й ґринджоли
(сани), хлів для худоби, саж для свиней, курник, нерідко — колодязь із «журавлем», а
також клуня для зберігання необмолоченого хліба, що ставилася окремо. Селянське
обійстя поділялося на дві половини: так званий чистий двір і господарський.
Неодмінною приналежністю кожної садиби були сад і город. Суворі історичні умови
привели до появи унікального явища — окружного двору, який у Карпатах називали
ґраждою. У ньому всі будівлі й споруди групувалися довкола внутрішнього двору,
утворюючи невелику фортецю з глухими зовнішніми стінами й однією брамою.
Традиційна українська хата є справжнім шедевром, в якому поєдналися виняткова
раціональність задуму та високий мистецький рівень виконання. Найчастіше її робили
з одним житловим приміщенням, до якого могли прилягати допоміжні — сіни, комора;
а також із двома житловими приміщеннями, з якими поєднувалися у різних
комбінаціях допоміжні й навіть виробничі. Матеріалом для стін слугувало дерево в
різних варіантах: зруб із колод, брусів чи плах, каркас із комбінованим заповненням
(дрібне дерево, хмиз, глина з соломою). Найкращим деревом для стін вважалася липа.
Дахи вкривали соломою, очеретом, дрібними дерев'яними дощечками — ґонтом чи
дранкою.
Декор в українській дерев'яній архітектурі був дуже різноманітний і вишуканий, проте
заснований на суто раціоналістичних засадах: прикрашали тільки ті частини будівлі,
що завжди були на видноті; застосовували принцип художнього контрасту (контраст
кольору, форми, матеріалу, фактури), який при мінімумі вжитих засобів давав
максимальний мистецький ефект.
Окрім споруд традиційного селянського двору, старе українське село створило
прекрасні зразки громадських будівель. До них належать церква, школа, сільська
управа, корчма, гамазей (велика комора для зберігання громадських запасів зерна).
Життя й економічна діяльність були б неможливими без відповідних виробничих
споруд: тартаків (лісопилок), сукновалень, олійниць, крупорушок, кузень.
Традиційні українські млини — це витвори народної інженерної думки, що
забезпечували потреби старого українського села в доступній, дешевій та екологічно
безпечній енергії. Найстародавнішими на теренах України є водяні млини, вітряні
з'явилися тільки у 18 ст.
Найвищих злетів українська дерев'яна архітектура досягла в церковному будівництві.
Саме у цій сфері створено шедеври архітектурного мистецтва: величні собори та
маленькі каплички, парафіяльні церкви та дзвіниці, огорожі, брами та башти, оскільки
храм — не лише осередок духовного спілкування людини з Богом, а і також центр
громадського життя.

Українське село, як осередок української культури, як і сьогодні, зберігало свій

традиційний, вироблений століттями, стиль будівництва. Хоча існував основний вид
житлового будівництва, який залежав від характерних особливостей різних регіонів,
щодо використання будівельних матеріалів, залежно від природних обставин. Так у
степових районах це були валькові, саманові хати (глина з соломою та половою), в
лісостепу - турлучні (дерев'яний зруб або плетіння з обмазанням глиною), у лісових
місцевостях це були переважно дерев'яні хати.
В Україні у селах споруджували хати і у ХХ столітті, тому традиції будівництва в
основному дійшли до наших днів. «Українці сприймали оселю як живий організм,
який, коли до нього ставитись без належної уваги, може нашкодити господарям, —
пише в своїй книзі „Архітектура проектування житла“ архітектор Володимир Король.
— Існували чіткі правила, за якими обирали місце для будівлі. Так, не можна було
ставити хату на колишній дорозі, в заплаві, в руслі пересохлої ріки».
Передавались у народі знання і про енергетику землі: люди перевіряли місце, на якому
збиралися будувати.
У різних регіонах України народне житло мало свої особливості: відрізнялись і
матеріали, з яких зводились хати, і технології будівництва. Зараз люди, які займаються
екобудівництвом, звертаються переважно до двох типів українських традиційних
будинків: хат-мазанок та хат із саману. Хата-мазанка — це споруда із дерев’яним
каркасом, який забивається глиняною сумішшю і білиться з двох боків. Будинки із
саманних блоків зводять із цеглин саману, висушених на сонці.
 Ремесла
Ремесла та промисли в комплексі становили потужну систему життєзабезпечення
традиційного суспільства. З давніх часів люди навчилися виготовляти необхідні у
повсякденні речі з матеріалів, що їх оточують. Особливості фізико-геогр.
розташування України, наявність у достатній кількості природних ресурсів вир-ва
сприяли виникненню різноманітних занять, в основі яких лежали видобування,
культивування, обробка чи переробка певної сировини задля задоволення матеріальних
потреб населення в мінеральних та органічних речовинах, житлі, побутовому начинні,
одязі тощо.
У доіндустріальному сусп-ві ремесла та промисли значною мірою визначали
соціально-екон. розвиток д-ви і водночас були виявом декоративно-вжиткового мист-
ва, а відтак — і важливою частиною духовної к-ри українців. Структура традиційних
промислів і ремесел почала формуватися ще в найдавніші часи. У різні періоди ранньої
історії України виникало все більше форм нар. вир-ва. Виявлені на її теренах
артефакти свідчать, що окремі ремісничі заняття, як-от: обробка каменю, шкіри, кістки
та рогу, беруть витоки ще з доби палеоліту. Ранню генезу має також
деревообробництво, що переконливо доводять археол. знахідки епохи мезоліту —
інструментарій (долото, сокира, тесло) та власне вироби (човен-довбанка, весло, лук та
стріли). Водночас залишки неоліту є яскравим доказом зростання продуктивних сил —
удосконалення знарядь праці, а також техніки та технології опрацювання вже відомих
матеріалів (напр., з’явилися такі способи обробки каменю, як шліфування, пиляння,
свердління), освоєння нових видів сировини, у зв’язку з чим розвинулося вир-во
керамічного посуду, виникли прядіння та ткацтво. У мідному віці, чи енеоліті, людина
набула перші уміння металообробки. Уже в 4—3 тис. до н. е. тодішні ремісники
виготовляли з міді знаряддя праці, прикраси, амулети. Тоді ж, зокрема на прикладі
зразків трипільської к-ри, простежується і вироб. динаміка в каменотесництві,
косторізному ремеслі, ткацтві, обробці шкіри, а особливо — у гончарстві. Глиняний
посуд, створений трипільськими майстрами з використанням інноваційних технологій
у виготовленні й випалі, із застосуванням різних технік оздоблення (ритування, розпис,
лощення), а також керамічна пластика — це яскравий феномен декоративного мист-ва
тієї епохи. Наступна, т. зв. доба бронзи надала розвою металургійному вир-ву.
Насамперед у зв’язку з розробкою родовищ мідної руди (зокрема на Донбасі, Волині)
утворилися локальні центри металообробки. Завдяки цьому куди частіше серед археол.
знахідок зазначеного періоду трапляються металеві знаряддя праці, зброя, посуд,
прикраси, що в цілому вказує на передумови формування нар. металірства. Тогочасним
майстрам вдалось опановувати різноманітні тех. прийоми обробки кольорових металів
— бронзи, срібла, золота — та способи декорування предметів із цих матеріалів.
Відповідно, як окрема галузева ділянка означилось ювелірство. Натомість технології
вир-ва та обробки заліза стали відомі на поч. 1 тис. до н. е. Для цієї ранньоістор. епохи
характерним є проникнення на терени України к-ри ранніх кочовиків — кімерійців,
скіфів, сарматів, які принесли розвинуту традицію декоративних практик. І попри те,
що кожне плем’я мало власний вироблений стиль прикрашання тих чи ін. ужиткових
речей, об’єднувальним було обов’язкове оздоблення за допомогою
найрізноманітніших прийомів (різьблення, штампування, вишивки, аплікації)
господарсько-побутових предметів, а також зброї, одягу тощо. Неабиякого розквіту
промисли та ремесла (виготовлення керамічних, скляних, металевих, шкіряних,
дерев’яних і текстильних виробів) набули в антич. д-вах Пн. Причорномор’я. Утім
серед імпортованої сюди продукції також траплялося немало зразків кераміки,
ювелірного мист-ва, бронз. скульптури.
Реміснича діяльність мала важливе значення і в слов’ян. господарсько-вироб. к-рі.
Характерним є те, що функціонування та розвиток окремих галузевих ділянок
забезпечували майстри-професіонали, тоді як чимало занять зберігали т. зв. родинний
статус (гончарство, ткацтво, деревообробництво, каменотесництво). Промисли та
ремесла Київ. Русі, синтезувавши, з одного боку, кращі декоративно-прикладні
традиції кочового й візант. світів, а з другого — язичництва та християнства,
спромоглися піднятися на високохудож. рівень. Особливо помітно в цей період
урізноманітнилася фахова спеціалізація майстрів, а великі міста стали осередками
давньорус. ремісництва. Тоді ж значного техніко-технологічного розвою досягли
металургійна і текстильна галузі, широко розвинулися вир-во скла та цегли, ювелірна
справа. Вельми затребуваною залишалася продукція гончарів, деревообробників,
косторізів і майстрів з обробки шкіри. Починаючи із давньорус. часів, відбувалося
також нарощення обсягів добувного та переробно-добувного вир-ва — залізорудного,
лісохімічного, каменеобробного. Чимало товарів були предметом не лише внутр., а й
зовн. торгівлі, що, власне, відігравало важливу роль в екон. зростанні Київ. Русі. Однак
стрімкий розвиток промислів і ремесел було дестабілізовано й фактично призупинено
монгол. експансією. Як наслідок, занепали, а почасти навіть були втрачені окремі
традиційні форми виробів, технологічні прийоми та техніки. В цілому кін. 13 ст.
характеризується заг. спрощенням ремісничої діяльності. Концентрація тих чи ін.
спеціалістів у міськ. просторі сприяла виникненню в 14 ст. вироб. корпорацій — цехів,
конкуренцію з якими сільс. і містечковим майстрам-одноосібникам було складно
витримати. Відтак міські та сільс. ремесла стали на різні шляхи розвитку. Зі
зростанням урбанізаційних процесів у 14—15 ст. поглиблювалася фахова
диференціація ремісників, увиразнювалася майнова нерівність між майстрами цехів і
ремісниками.
Соціально-екон. зміни 14—16 ст., зокрема і зростання феод. землеволодіння,
прискорили процес зародження початкових форм мануфактурного вир-ва. Як наслідок,
у 16—18 cт. значного розвитку набули такі промисли, як солеваріння, винокуріння,
селітроваріння, будництво, папірництво тощо. У 19 — на поч. 20 ст. промисли та
ремесла продовжували розвиватися на основі давно сформованих традицій. Водночас
під впливом поступу капіталіст. економіки одні їх галузі чи галузеві ділянки частково
модифікувались, інші — зазнавали істотніших змін, скорочуючи вироб. структуру,
асортимент продукції, або ж згасали та занепадали. У зв’язку із цим на місцях
губернські та повітові зем ства, т-ва, дорадчі к-ти проводили різні заходи з метою
збереження та підтримки кустарного промислово-ремісничого вир-ва. На поч. 20 ст.
водночас із традиційним ремісництвом почала розвиватись артільна форма вир-ва, яку
згодом було змінено фабрично-заводською. У міжвоєнні та повоєнні часи згубні для
нар. ремесел процеси лише посилювалися. Певною мірою в серед. 20 ст. кустарництво
скоротилось і через введення оподаткування. У 1960—80-ті рр., внаслідок зростання
темпів індустріалізації госп. життя, залишки традиційного ремісництва, його вироби
майже повністю були витіснені із побуту пром. товарами. На кін. 20 ст. колишня
багатогалузева система промислів і ремесел стала фактом історії. Починаючи із 21 ст.,
під впливом загальноукр. суспільно-політ. діяльності, спрямованої на збереження
культ. цінностей минулого, процес використання набутків ремісництва активізувався
на основі взаємодії традицій та інновацій.
 Релігійні вірування

Дохристиянські (язичницькі) вірування та світогляд давніх українців є

важкодосліджуваними, оскільки всі письмові свідчення сучасників про них належать
християнським авторам, які вороже ставилися до язичництва або замовчували його
існування. Проте язичництво дожило до наших днів — у народних піснях, звичаях,
обрядах і традиціях, які є головним джерелом наших знань про нього.
Дохристиянський світогляд наших предків був міфологічним, проте його не слід
ототожнювати з грецькою чи іншою подібною міфологією. Так, грецькі автори
середини І тис. н. е. вказували на специфічне розуміння долі у слов’ян — якщо для
греків доля була чимось незмінним, визначеним наперед, незалежним від самої
людини, то слов’яни активно намагалися випросити у своїх богів зміни свого
становища, долі та навіть "карали" ідолів, якщо ті не допомагали.

Світогляду стародавніх українців були властиві синкретизм, антропоморфізм, анімізм.

У них не було моністичної, ієрархізованої концепції світу, вони одухотворяли
навколишні предмети й природні сили, приписуючи їм людські властивості. Їхні боги
уособлювали природні сили, різні вияви людського життя, були захисниками окремих
місцевостей, покровителями ремесел тощо. Так складався язичницький пантеон —
головним у ньому був бог головного племені чи клану.

Язичницькі боги наповнювали космос стародавніх українців, релігійні обряди

язичництва охоплювали весь природно-господарський цикл, і все життя наших предків
— від народження до смерті — завдяки цим обрядам набирало магічного сенсу.

Релігійна і конфесійна різноманітність у сучасній Україні є закономірним наслідком

таких чинників, як відмова держави від примусової регламентації духовного життя (що
було за часів СРСР), перехід суспільства до демократичних принципів соціального
співіснування, зокрема до реального забезпечення свободи совісті, а також інтеграція
нашої країни до міжнародної спільноти і пов’язана з нею відкритість кордонів та
інформаційної комунікації. За цих умов відбулася не тільки активізація традиційних
релігій, а й пожвавлення діяльності адептів нетрадиційних релігійних вірувань і
культів.
Нетрадиційними називають ті релігії, які не є історично успадкованими від попередніх
епох певними етносами, не притаманні їхній релігійній духовності, культурно,
побутово, ментально не укорінені, але набули поширення внаслідок місіонерської
діяльності представників інших національних і культурних спільнот.

Слід мати на увазі, що національні та релігійні традиції часто трактуються

неоднозначно. Так, усі новітні християнські релігійні утворення, відмовляючись від
традицій католицизму чи православ’я, критикують останні за розрив із традиціями
раннього християнства. З другого боку, зараховуючи новітні язичницькі вірування до
нетрадиційних культів, треба розуміти, що неоязичники звертаються до значно
давніших традицій нашого народу, ніж християнські.

Традиційними релігіями в Україні можна вважати православ’я, греко-католицизм

(разом охоплюють понад 3/4 віруючих), власне католицизм, а також вірмено-
григоріанську церкву, іслам та іудаїзм у відповідних національних меншин. Уже понад
століття в Україні існують такі протестантські громади, як євангельські християни-
баптисти, християни віри євангельської (п’ятидесятники), свідки Ієгови, адвентисти
сьомого дня і т. д.

 Їжа (повсякденна, обрядова, заборонний комплекс, напої)

Українська народна кухня належить до сукупності європейської системи харчування,
водночас почасти містить й складові кухонь азійських народів.
Багато особливостей української кухні були обумовлені способом життя народу,
переважна більшість якого заробляла на прожиток важкою хліборобською працею.
Щоби виконувати таку виснажливу роботу, людям була потрібна ситна, калорійна їжа.
Тому для української кухні властиві страви, що багаті і на білки, і на жири, і на
вуглеводи. Примхи ж національної вдачі вимагали, аби ця їжа була смачною. Саме
через це, для більшості українських страв, прикметний різноманітний набір складників
(так, у борщі їх нараховується до 20), а також поєднання декількох способів теплової
обробки продуктів.
Для української кухні притаманним є :

 Значне вживання страв з борошна та круп, зокрема виробів із вкислого

житнього й пшеничного борошна, пирогів, короваїв, калачів, а також із
прісного тіста: вареників, галушок, млинців, киселів, каш, а також хліба з
маком і медом.
 Переважання варіння і тушкування над смаженням, солінням, коптінням.
 Складна теплова обробка продуктів для приготування других страв.
Характерна подвійна обробка (відварити, потім тушкувати чи підсмажити,
або трохи підсмажити, потім тушкувати).
 Особливими безалкогольними і алкогольними напоями української кухні
є меди, кваси, збитні, узвари. Горілка з'явилася за часів Запорізької Січі,
традиційними є настоянки на горілці, як то перцівка, медовуха, часниківка
тощо.
 Нарізне вживання овочів, а не їх подрібнених сумішей у
вигляді салатів, вінегретів. Салати — пізнє запозичення із Західної Європи.
 Смакова різноманітність страв і продуктів української кухні, досягається
поєднанням різних способів теплової обробки, використанням різних жирів
і вживанням місцевих звичних прянощів, таких
як цибуля, часник, хрін, кріп, петрушка, кмин, чебрець та інші. Чорний
перець, кардамон, гвоздика, кориця — пізні запозичення з XVI—XVII ст.
 Щоденне вживання рідких гарячих перших страв: спочатку вариво із зіллям,
пізніше борщі, супи, холодники, кулеші та інші, що базуються переважно на
рослинній основі.
 Широке вживання свинини і сала.
 Поширене вживання сметани та іншого набілу.
 Часте застосування олії, насамперед соняшникової.
 Повсюдне використання яєць.
Традиційні страви: борщ, кисіль, куліш, мамалига, медівник, млинці. Більш детальна
характеристика деяких з традиційних страв:
ХЛІБ — найвиразніший, найпопулярніший, найбільш значущий атрибут слов'янського
харчування.  До найдавніших архаїчних видів хлібу можна віднести прісні коржі. Але
улюбленим повсякденним, святковим та обрядовим хлібом на Україні
був учинений, тобто виготовлений на розчині, заквасці. На Україні завжди
віддавали перевагу житньому хлібу. Слово жито ще за часів Київської Русі мало таке
широке значення, що ним називали і хліб, і їжу взагалі. У неврожайні роки аж до
середини XX ст. селянам доводилося пекти хліб не лише з житньої, а з домішками
ячмінної муки, висівок, картоплі, буряків, лободи, навіть жолудів. Пшеничний хліб
випікали на великі свята: Різдво, Паску, весілля.
Хліб — один із найважливіших атрибутів української обрядовості. При цьому його
утилітарна функція відходить на другий план, а пріоритетною стає
знакова, символічна. Так, усі різновиди весільного печива виражали ідею єдності
родини, міцності шлюбу, продовження роду, благополуччя й злагоди в сім'ї. Чільне
значення мав хліб у родильній та поховальній обрядовості, без нього не обходилося
жодне календарне чи трудове свято. Традиції, пов'язані з хлібом, який уособлює повагу
до праці й людини праці, кращі моральні засади взагалі, продовжують жити й сьогодні.
ВАРЕНИКИ — одна з найпоширеніших страв з вареного тіста з начинкою. Остання
могла бути пісною чи скоромною — залежно від християнського календаря. У
повсякденному меню українського селянина вареники зустрічалися нечасто, вони були
окрасою недільного й святкового столу. Вареники входили також до складу урочистих
трапез (весілля, хрестини, поминки, гостини, храмові свята), їх варили на толоку й
обжинки. Вареники були обов'язковою стравою, котру несли молодій дівчата-дружки
на другий день весілля, а жінки — породіллі.
Напої:
ВАРЕНУХА (варена, варьоха, запіканка) — безалкогольний або слабко-алкогольний
напій. Готували узвар із сушених груш і слив, протягом ночі настоювали,
відціджували, додавали червоний гострий перець (щоб забивало дух), м'яту, чебрець,
материнку і, по можливості, заморські спеції — гвоздику, корицю, духмяний перець.
Потім цю суміш парили з медом у печі й подавали у гарячому чи холодному вигляді.
Дехто з заможних господарів додавав до варенухи трохи горілки. У XIX ст. горілки на
урочистостях вживали мало і варенуха успішно її заміняла. Цей напій був у великій
пошані і в запорозьких козаків. Варенуху подекуди й зараз готують на Середньому
Подніпров'ї, Полтавщині, Слобожанщині.
КВАС. Улюбленими напоями на Україні здавна були різноманітні кваси: сирівець
(хлібний квас), буряковий, фруктові, ягідні, виготовлені з соку дерев.
Квас використовували для урочистих гостин, але здебільшого у повсякденному
харчуванні.
МЕД (медуха, квасний мед) — напій, широко вживаний ще з часів Київської Русі.
Спершу виготовляли медову ситу, заправляли її запареними шишками хмелю та
залишали у теплі на кілька днів, а то й тижнів. Готовий мед переціджували і вживали
охолодженим. Залежно від терміну витримки меду був слабшим або міцнішим.
У середньовіччі жодна учта, жодне свято не обходилося без меду. Тільки у піст церква
обмежувала споживання цього смачного напою. З плином років занепад бджільництва
на Україні поступово спричинився до зменшення виробництва меду. Вже на початку
XX ст. він став великою рідкістю на святковому столі селянина.
НАЛИВКИ — слабкоалкогольні напої домашнього приготування. Стиглі ягоди
вишень, смородини, малини, аґрусу, чорниць, ожини, плоди сливи й терену всипали у
сулії та присипали невеликою кількістю цукру. Ягоди пускали сік, цукор розчинявся і
таким чином наливки виброджувалася у теплому світлому місці протягом двох-трьох
тижнів. Потім її зливали, а ягоди йшли на пироги. Залежно від продукту
наливки відповідно й називалися: вишнівка, смородинна, малинівка, слив'янка тощо.
НАСТОЙКИ. Для їх виготовлення брали переважно вишні або сливи, заливали
двадцятиградусною горілкою й ставили у тепло для бродіння. Цей напій був значно
міцніший за наливки, цінувався вище і виготовлявся головним чином у заможних
селян або у поміщицьких господарствах.
ПИВО виготовляли з ячменю, хмелю й солоду, іноді з ячмінно-просяної суміші. У
середні віки слов'яни широко споживали пиво. Але починаючи з XIX ст., з розвитком
броварень та встановленням монополії на виробництво пива й горілки, пивоваріння у
домашньому побуті поступово занепадає.
РЯЖАНКА (колотуха, колочена сметана, завдавана сметана, завдаванка, мачання,
сирокваша, парушка). Молоко довго парили у печі — до золотавого кольору,
охолоджували до кімнатної температури, заправляли ложкою-другою сметани або
вершків, накривали і ставили у тепле місце зсідатися. Годин через 12 ряжанка була
готова, тоді її знову охолоджували й уживали до вареників і млинців, оладок і коржів,
їли з хлібом і пирогами на полуденок у неділю, а також у святкові дні.
УЗВАР (звар, вар, киселиця, юшка, сливки) — один із найпоширеніших традиційних
напоїв. Виготовлявся влітку із свіжих ягід; восени, взимку й навесні — з сушини.

У народному харчуванні українців чільне місце посідала святкова й обрядова їжа, яка,
на відміну від повсякденної, виступала формою громадського і родинного спілкування,
виконувала об'єднувальну та символічну функції. Вживання святкових і обрядових
страв обов'язково супроводжувало низку звичаїв та обрядодій. Залежно від характеру
таких звичаїв та обрядів учені розділяють їх на дві великі групи — сімейні (родини,
весілля, поминки) і календарні (різдвяно-новорічні, великодні та ін.). До святкових і
урочистих подій кожний селянин намагався приберегти і придбати необхідну кількість
відповідних продуктів, а страви готував із них особливо старанно, суворо
дотримуючись усталених традицій. Водночас, крім святкової та обрядової їжі, у такий
день споживали також багато видів щоденних страв, про які вже згадувалося.
Зазначимо лише, що для святкового столу готували їх або з більшою кількістю приправ
і з м'ясом (рибою), або лише пісними, що залежало від характеру родинної події чи
календарного свята, харчових заборон та інших факторів. Так, у різних регіонах
України на весілля традиційно варили борщ із м'ясом, рідше — капусняк або суп,
голубці з круп, вареники, різні густі та рідкі каші, холодець, печеню з м'яса тощо,
пригощали учасників весільного дійства узваром, киселем, медухою й іншими видами
безалкогольних і слабоалкогольних напоїв, а також горілкою. І все-таки весільний стіл,
як і стіл на родини та у поминальний день, відрізнявся від щоденного передовсім
невластивими для останнього певних страв, причому, як і у випадку з повсякденним
харчуванням, більшість їх готували також із продуктів рослинного походження.
Обов'язковим атрибутом українського весіїля були різні вироби з борошна,
передовсім коровай. Наприкінці ХІХ — у першій половині XX ст. коровай як
обрядовий весільний хліб випікали скрізь в Україні, за винятком деяких районів
Закарпаття і Середнього Подніпров'я. Тут його виготовлення (від замісу тіста і до
прикрашення готового виробу) супроводжувала низка обрядодій з виконанням великої
кількості спеціальних народних пісень. Випікали коровай із кращих сортів муки,
переважно із пшеничної, додаючи до тіста яйця, масло. Зверху оздоблювали його
виготовленими з муки шишками, голубками, жайворонками, качечками, квіточками й
іншими виробами, а також прикрашали зеленню барвінка, цвітом і ягодами калини,
червоними стрічками, подекуди — гілками плодових дерев, обплетених тістом, тощо.
Споживали коровай наприкінці весільного застілля, пригощаючи за винагороду
("перепій", "пропій") гостей. Споживали на весіллі також інші види обрядового хліба
— дивень (Середнє Подніпров'я, Південь України, Слобожанщина), верч (Полісся),
лежень (Слобожанщина, Середнє Подніпров'я). Верч і лежень були переважно овальної
форми, а дивень виготовляли, як правило, із плетінки у формі кола. Лежень і дивень
часто прикрашали, натомість верч оздоблювали спорадично.
Гуцули і бойки обов'язково смажили для молодої пари двоє курячих яєць, а весільні
куховарки деяких районів Середнього Подніпров'я готували для неї локшину з
курятиною. Курей дарували молодим гості на теренах Північної Буковини. Тут же
відвареними курми пригощали хрещених і весільних батьків молодих.
 Широко використовувався у весільній обрядовості українців мед. Зокрема, після
церковного шлюбу (вінчання) ним мастили молодим вуста — "аби життя було
солодким і багатим у любові на довгі літа".
Поминальний обід після поховання небіжчика, а також під час вшанування його
пам'яті на дев'ятий, сороковий день і роковини супроводжувала теж спеціальна
обрядова страва — коливо (у більшості регіонів України), канун (Слобожанщина,
південні райони Лівобережної України). Традиційно це була прісна каша з пшеничної
чи ячмінної крупи, яку остуджували і заливали медовою ситою.
З-поміж свят зимового календарного циклу найбагатшим був святовечірній
(передріздвяний) стіл, на який подавали від дев'яти до 12, подекуди на теренах
Північної Буковини — до 17 прісних страв. Ключове місце серед них посідала кутя, що
відображено навіть у народній назві самої вечері — "багата кутя" ("сита кутя",
"коляда"). Другу обов'язкову страву святовечірньої трапези становив узвар, яким
переважно завершували вечерю. Серед цих святкових страв важливе місце відводилося
і часнику як атропейному засобові. Обрядовим хлібом українців на Свят-вечір здавна
був керечун (карачун, книш, лежень), який випікали із пшеничної, рідше із житньої чи
ячмінної муки. Українці Східних Карпат часто запікали в цьому обрядовому хлібі
зерна різних культур — жита, пшениці, квасолі тощо, а також додавали до тіста часник
і мед.
Значну кількість спеціальних страв готували на основне свято весняного
календарного циклу — Великдень, передусім обрядовий хліб — паску. Тісто для неї
виготовляли із найкращих гатунків борошна, до якого додавали масло, яйця, цукор,
спорадично шафран. Пекли паски переважно у суботу в печі. Самому процесові її
приготування надавали дуже великого значення, оскільки вважалося, що від того, якою
вийде паска, такою буде доля всієї сім'ї впродовж поточного року. Перед споживанням
цей обрядовий хліб, як й інші основні великодні страви, обов'язково освячували у
церкві.
Крім паски, до Великодня готували також калачі у вигляді видовжених плетінок, з
якими ходили вітати із святами родичів. Обов'язковою стравою на пасхальному столі
були писанки — круто відварені та пофарбовані курячі яйця. Згідно з традиційними
віруваннями, вони символізували весняне відродження природи, продовження роду
тощо. Населення Східних Карпат приписувало великоднім яйцям магічну силу
плодючості. Тому цю святкову трапезу розпочинали саме із споживання посвяченої
крашанки. Потім подавали на стіл інші страви, серед яких чільне місце посідали м'ясні:
ковбаса, вуджене м'ясо, смажена свинина, холодець, а також масло, сир (у верховинців
Східних Карпат — бринза), ряжанка, хрін тощо.
Отже, святкова й обрядова їжа українців завжди виконувала насамперед
об'єднувальну та символічну функції, тобто впливала на форми взаємовідносин і
взаємозв'язків усередині сім'ї і сільської громади, на процес відновлення і передачі
усталених упродовж віків народних звичаїв, обрядів, вірувань, звичаєвого права тощо.
Цим вона суттєво відрізнялася від повсякденної їжі, яка виконувала лише утилітарну
функцію

 Обрядовість (побутова, святкова, сакральна, господарча)

Наш народ має багату культуру, величезний скарб якої складається з цінностей,
надбаних багатьма поколіннями. З прадавніх часів до нас ідуть життєва мудрість та
настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, обрядах,
фольклорі, адже в них - світовідчуття та світосприймання нашого народу. У них
пояснюються та обґрунтовуються взаємини між людьми, цінність духовної культури
окремої людини і народу взагалі. Дуже тісно народна творчість пов'язана із звичаями,
що являють собою закони, якими українці керувались щоденно.

Дохристиянські звичаї гармонійно переплелися з релігійними, утворивши обряди, які

ми маємо на сьогодні: колись Різдво припадало на свято зимового повороту сонця,
вісника врожаю та щастя, про що й співається у колядках. У них переплелися мотиви
хліборобські, військові, казково-фантастичні, весільні та біблійно-релігійні.

 Обряди охоплюють все життя людини від народження до смерті (пологи, запросини
баби-повитухи, відвідини новонародженого та породіллі, хрестини, дівування,
заручини, весілля, поховання); всі сфери людської діяльності та сільського
господарства (заклик весни, веснянки, перша борозна, зажинки, жнива, обжинки,
Спас).

Сімейне життя українців традиційно супроводжувалося різноманітними обрядами та

ритуалами, які в образно-символічній формі відзначали певні стани життя людини та
найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі утворення сім'ї, народження
дитини, її повноліття, сімейні ювілеї, смерті когось із членів сім’ї. Відповідно до
природного циклу існування людини склався комплекс сімейної обрядовості. Основні
його елементи — родильні, весільні та поховальні й поминальні обряди. Крім них, у
сім'ї нерідко відзначалися події менш важливого значення: входини, пострижини,
вступ до парубоцтва і дівоцтва, повноліття, срібне та золоте весілля.

Трудові свята й обряди – органічна складова святково-обрядової культури

українського народу. Взаємозв'язок свят і праці має традиції, що сягають доісторичних
часів.
Традиційна трудова обрядовість тісно пов'язана з календарним циклом
сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували початок оранки,
сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. У селянській сім'ї трудові
традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі
виконання ритуальних дій дитина здобувала перші трудові навички. Усім розмаїттям
своїх художніх, емоційних, атрибутивних, пісенно-музичних засобів трудові свята
сприяли вихованню у молоді любові до нелегкої хліборобської праці, до землі,
прищеплювали своєрідний "кодекс хліборобської честі".

КАЛЕНДАРНІ СВЯТА Й ОБРЯДИ – складний фольклорний комплекс, в якому

поєднуються раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні
традиції та пережиткові звичаї.
Календар українського селянина XIX – початку XX ст. являв собою своєрідну
енциклопедію народної мудрості, неписаний розпорядок життя хлібороба. Календарні
звичаї та обряди формально узгоджувалися з річним літургічним циклом православної
церкви, проте дійсною основою "побутових святців" був трудовий
сільськогосподарський календар.
До складу річного аграрного кола входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди
і звичаї. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були обрядовий
стіл, господарська і сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього,
ритуальні обходи і поздоровлення, рядження і маскування, драматичні сценки, розваги,
спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових
пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки,
купальські, троїцькі, обжинкові пісні та ін.

 Мистецькі форми (малярство, скульптура, музика)

Виникнення найдавнішого образотворчого мистецтва в усіх його основних формах –

скульптурі, графіці, живописі і навіть музиці – вчені відносять до найвизначніших
особливостей пізньопалеолітичної епохи. У той час побутували вірування, що людина,
тварини, рослини і навіть неживі предмети мають свої душі, які існують і після смерті
та впливають на їхнє життя. Таке вірування назване анімізмом (від латинського слова
«анімус» – дух). На основі анімізму виник і дуже поширився культ загробного життя та
шанування померлих, що супроводжується різноманітними обрядами. Скульптура –
один із найбільш ранніх видів мистецтва. Пізніше з'явилися графіка, живопис і музика.

Найпомітнішою серед багатьох східноєвропейських культур енеоліту була трипільська

культура. Мистецтво посідало в ній дуже важливе місце. Вершин розвитку досягла
трипільська кераміка, що використовувалася в господарстві та магічних ритуалах. Її
асортимент, форми та розміри надзвичайно різноманітні. Вироби прикрашалися
гарним яскравим орнаментом, властивим лише цій культурі. Найпоширенішими
елементами орнаментів були спіралі, смуги, кола, інколи зображення людей і тварин,
що символізували природні явища, стихії, божества, від яких залежало життя людей.
Увагу дослідників завжди привертало мистецтво скіфів. Високого рівня розвитку у них
досягло декоративно-ужиткове мистецтво. Звичайні побутові речі прикрашалися
складними, майстерно виконаними орнаментами – переважно зображеннями реальних
та фантастичних тварин, що химерно переплітаються й ритмічно повторюються
(звіриний стиль). Цим орнаментам надавалося магічне значенн
Розквіт мистецтва Київської Русі відбувся після прийняття християнства і визначився
орієнтацією на візантійське мистецтво. Візантійці створили художню систему, у якій
панували суворі норми й канони, а краса навколишнього світу сприймалась лише як
відблиск божественної краси.
Доба Київської держави може бути визнана як час, коли найбільш інтенсивно та
різноманітно розвивалося народне образотворче мистецтво. Професійне образотворче
мистецтво тільки починало перші кроки і заявило про себе після хрещення русичів, у
іконопису, монументальних розписах.

Коли відносно української скульптури з непохитною певністю можемо твердити, що

вона практикувалася на Україні ще за часів передхристиянських (бо як від
монументальної, так і від дрібної скульптури тих часів зосталися твори, що дійшли до
нас і які пильно збирають археологи), то щодо українського малярства, здається, теж
треба припустити, що воно так само на Україні практикувалося в добі
передхристиянській, але ця наша думка не може бути висловлена так само певно,
категорично, а мусить залишатися швидше в характері припущення, й то дуже
імовірного, а не категоричного твердження. Мабуть, українське малярство, бодай як
засіб декорації, таки існувало ще в часах передхристиянських, та пам’яток його до нас
не дійшло, бо мальована кераміка, яку збирають археологи, ще не є малярство, хоч
обумовлює в малярів, що ту кераміку розмальовували, певне вміння рисунку.
Декораційні мальовила грецького типу, що збереглися в мізерних останках у Південній
Україні, є пам’ятками надто специфічними й то швидше пам’ятками грецького
малярства на українській території, ніж дійсно українського.
Категорично можна говорити про малярство на Україні, вже пов’язане з
християнським культом, найстарші пам’ятки якого дійшли до нас від X ст. В Україну
малярство прийшло у формах малярства візантійського стилю, хоч, можливо, і не з
держави візантійських імператорів. По всій Європі в тих часах, аж кінчаючи XIII ст., а
подекуди й довше, малярство було візантійського стилю. Це малярство, хоч і виросло
безпосередньо з малярства античного, але перейшло дуже велику еволюцію, дуже
сильно модифікувалося, навіть основи малярського світовідчування радикально
змінило. Коли старе класичне малярство в своїй засаді було реалістичним і частіше
життєрадісним, то християнське малярство якраз із цими засадами рішуче порвало й
замість принципів реалізму перейшло на принципи стилізації декоративності та замість
життєрадісності повернулося до принципів аскетизму. Такий перехід дався не легко,
але до X ст., коли християнське малярство прийшло в Україну, цей процес уже був
майже закінчений.

Високе візантійське малярство прийшло в X ст. в Україну. Прийшло воно в двох

відозмінах — у формах малярства монументального, себто декораційного
розмальовування на стінах, і в формах малярства «книжкового», себто у формах
мальованих рисунків в текстах книг («мініатюр»). Монументальне малярство, у свою
чергу, прийшло в двох технічних видозмінах: У формі стінного малювання й формі
мозаїки, себто образів, намальованих по стіні й викладених різнокольоровими
шматками каміння, скла й смальти (штучних різнокольорових, спеціально для мозаїки
вироблених камінців).

Українська музика починає власний відлік із IX століття нашої ери — часів

становлення Київської Русі і у своєму розвитку охоплює переважно всі види музичного
мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику.

Музичність та співучість є одними з характерних рис українців, музичні традиції на

території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами
в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують
віком XX тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці
Молодове (Чернівецька область).
На фресках Софії Київської (XI століття) зображені музики, що грають на різних
духових, ударних та струнних (подібних до арфи та лютні) інструментах, а також
скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове розмаїття музичної
культури Київської Русі.
Загалом первісне музикування мало синкретичний характер — пісня, танець і поезія
були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше, супроводжувало обряди і церемонії,
ритуали, трудовий процес тощо. В уяві людей музика і музичні інструменти
відігравали важливу роль оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного
значення. В музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від
зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для забезпечення
родючості ґрунту і плодовитості худоби. Цей процес, що відбувався в найдавніші часи,
і був тим джерелом, з якого виникла народна музична культура. Він поклав початок
формулюванню музичних систем, які в подальших історичних умовах, унаслідок
своєрідності, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.

Про практику народної пісні, що існувала в найдавніші часи на теренах України,

можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з них є відбитком цільного
світогляду часів первісної людини, що розкриває ставлення народу до природи та її
явищ.

Самобутній національний стиль найбільш повно представлений піснями центрального

Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади —
еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки
з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі
Полісся.

У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як

гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними
рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу,
низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика,
силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з
молдавським і румунським фольклором. У ладовому відношенні гуцульському
фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський,
іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською,
угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро трепетливому
синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного
речитативу.

За своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними

властивостями українська народна пісня поділяється на безліч різноманітних жанрів,
що об'єднуються певною системою ознак. У цьому розумінні найтиповішими жанрами
української пісні є:

Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та

ін.
Родинно-обрядові та побутові — весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі
коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.
Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;
Козацькі пісні
Історичні пісні і думи
Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;
Ліричні пісні та балади.
Думи та історичні пісні
У XV–XVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ
української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури.

3. Козацтво як феномен української культури

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування

козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть
визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України.
Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала
величезний вплив на національну самосвідомість українського народу. Культура
Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі
містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя
Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від
кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів
України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на
Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і
мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур
сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила
величезний вплив на розвиток культури всієї України. Козацька культура — унікальне
і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був
породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна
війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті
породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю
було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища
своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити
барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був
покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В
ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть,
радість і смуток. У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для
подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді,
користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя,
лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти
дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів- воїнів, своєрідне військово-
чернече братство. Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань
вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ
побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із
християнською ідеєю самопожертви заради ближнього. Спосіб життя козацтва,
постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події
сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними
бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу
запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і
мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі,
свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень
дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із
поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. Релігійність і духовність були
надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною
візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі
на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського,
Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці
надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Козаки за власний кошт
утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні
парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед
Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Одним із найстаріших
церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський
Пустельно-Микола-ївський монастир. Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом
постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у
системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові,
монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних
обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й
усиновлені козаками. Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-
ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців
навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого. Церковно-парафіяльні школи
діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної
музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була
школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1754 р. з ініціативи кошового
отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала
писарів для військових канцелярій усієї України. Школи Запорозької Січі
продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з
вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-
інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та
мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в
Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою. В
багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце
належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме
значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. В
духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво.
Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ
поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим
ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під
акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи і народні пісні набули активнодійового
характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці.
Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю
становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний.
Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу
вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні
вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит
козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало
величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній
свідомості нашого народу найглибший слід.

4. Символіка в українському культуротворенні

Великого значення надавали символам слов’яни. Для них символ представляв собою
певну сукупність сакральних смислів, багатотисячолітніх праць стародавніх геніїв, що
формували той чи інший знак. Символ застосовувався для впливів на світ, його
перетворення. Багато символів були оберегами, які «відвертали» темні сили хаосу, які
були здатні заподіяти шкоду; деякі здатні були стерти межу між світами, що
дозволяють здійснити подорож у темний світ (Навь) або світлий (Правь), деякі були
прямим зверненням до богів, до тих чи інших сил природи. Велике значення слов’яни
надавали одежі. Вона несла не тільки функціональне навантаження, але і деяку
обрядовість. Одяг прикрашався зображеннями берегинь, символами сонця, землі і
відображала багато ярусність світу.

Народні символи України — це святині. В українській графіці використовуються

образи з легенд, народної творчості. Українці відтворюють ці символи у вишивці на
сорочках, рушниках, у розписах посуду, в кованих виробах, в різьбленні, в
барельєфних прикрасах житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі,
а також, в окремому особливому виді української творчості — в писанках. Рослинними
символами України є калина, верба, дуб, тополя, вишня, хміль, барвінок, мак, лілія,
троянда. Вони здавна уособлюють красу, духовну міць народу, свідчать про любов до
рідної землі. Українське прислів’я говорить: «Без верби и калини нема України». З
давніх часів наш народ опоетизував кущ калини, оспівав у піснях, легендах. Калина
уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімн січових
стрільців. Калина — дерево українського роду. Деякі дослідники пов’язують її назву із
сонцем, жаром, паланням. За легендою, вона пов’язувалася з народженням Всесвіту,
вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому й отримала таку ім’я від
старослов’янського назви Сонця — Коло. А оскільки ягоди калини червоного кольору,
то вони надалі і стали символом крові та безсмертного роду. Саме тому на всіх
весільних рушниках, дівочих і чоловічих сорочках зображено могутні грона калини.

Особливим символом є український рушник, який сам по собі має символічне значення
дороги, долі, захисту. По всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син
вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом — сіллю на рушнику
досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над
портретами родичів. Діапазон використання українських рушників був дуже широким,
вони вкрай рідко використовувалися за прямим призначенням — як рушники.
Різноманітність рушників становило етнічну особливість українського весілля. На всіх
її етапах рушник виступав як один з головних етнічних атрибутів: у обряді сватання,
заручення, благословенні молодих та ін. Орнаменти на рушниках являють собою
головні символи древніх слов’ян: символіку сонячної стихії, води, вогню, природи,
землі і родючості. Вся українська вишивка позначена знаками води і сонця. Головним
символом на рушнику є символ матері, в основі якого 8-кінцева зірка. Обрамляє цей
символ стилізована гірлянда з квітів, що символізує велич матері, її особливу роль у
продовженні життя

Вишиванка, поряд з рушником, є особливим і дуже важливим символом: здоров’я,

краси, щастя, порядності, чесності, любові, святковості; є оберегом. Символіка
вишивки залежала від того, кому призначався наряд: нареченому, чоловікові або
хлопцю; дівчині або заміжній жінці. На них, також, застосовувалися традиційні
символічні орнаменти: геометричні (найдавніші), рослинні, зооморфні (тварини). Іноді
типи орнаментальних форм поєднувалися. Символіку форм конкретизувала символіка
фарб. В орнаментах переважає чорний і червоний кольори з вкрапленням синього,
зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати певну
гармонійність у відносинах людини з природою і людських взаєминах, силу, міць,
зростання і т.д. Народ ставився до вишиванці, як до святині. Вони передавалися з
покоління в покоління, з роду в рід, зберігалися як реліквії.

Важливе місце серед українських народних символів належить яйцю і його різновидам
— крашанки і писанки. Крашанка — це варене яйце, забарвлене в якийсь один колір:
червоний, жовтий, синій, зелений та ін. Символіка крашанки складається з символіки
самого яйця, символіки кольору та символіки «вареного». Писанка — символ Сонця,
життя, його безсмертя, любові і краси, весняного відродження, добра, щастя, радості.
Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці
складається мальована молитва про злагоду і мир між людьми. У християнській
культурі українська писанка стала символом воскресіння. У нашій свідомості крашанка
і писанка давно закріпилися як символи християнського свята Пасха. Тим не менш, за
простим кольором крашанки і нехитрим орнаментом писанки ховається безліч
таємниць, які набагато давніше християнської традиції. Ці таємниці давно були
загублені й забуті, але частина їх збереглася в обрядах і звичаях сучасної людини.
Прості і нічого не значущі для нас дії, такі як обмін зі своїми рідними та друзями
писанками у Великодній тиждень, розбивання крашанки об крашанку, є осколками
древніх язичницьких ритуалів, які поряд з міфами і переказами складаються в цілісну
картину з глибоким, колосальним глуздом. Археологічні відкриття дають можливість
представити всю грандіозність і значимість священнодійства, в якому писанкам та
крашанками відводилися головні ролі. Як можна помітити, величезна безліч символів,
які перейшли до нас від далеких предків — слов’ян, на сьогоднішній день щільно
увійшли і закріпилися в нашому побуті, нашій культурі. Всі вони мають сакральне
значення.

Література:

 Народне мистецтво. (Україна). Кераміка. Декоративний розпис. Різьблення на

дереві. Вишивки. Килими. Тканини. Гутне скло. Художнє скло. Художній
метал: фотонарис / упоряд. П. Г. Юрченко. Київ : Мистецтво, 1967. 39 с.
 ПОНЯТТЯ СИМВОЛУ: СИМВОЛИ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ Ю. О. Куліш
 В. Горобець. Українська козацька держава // Політична енциклопедія. Редкол.:
Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.:Парламентське
видавництво, 2011. — с.730 
 Київ. Енциклопедичний довідник. — УРЕ: К., 1981
 Литература украинского фольклора. 1777-1900. Опыт библиографического
указателя / сост. Б. Д. Гринченко. — Чернигов: Зем. Тип., 1901. — 317 c.
 О.Воропай. Звичаї нашого народу. 1991.
  Культура і побут населення України. Під ред. В.Наулко.
 БорисенкоВ. К. Весільні звичаї та обряди на Україні. К., 1988.
 Етнографія Києва і Київщини: Традиції й сучасність / За ред.
    В. Ф. Горленка. К., 1986.

Семінарське заняття № 3

Тема: Регіональність в українській культурі

1. Етнорегіональний портрет України

Процес формування регіональної етнічності поділяється на три основних етапи.

Перший охоплює 6—10 ст. і пов'язаний із етно-племінними утвореннями, що
виявилося, зокрема, у їх самоназвах. Останні свідчать про усвідомлення людьми їхньої
причетності до окремих племен, племінних союзів або субетнічних утворень у складі
окремих племен. Адже населення ранньосередньовічного періоду називало себе
полянами, деревлянами, сіверянами, дулібами, волинянами, бужанами, уличами,
тиверцями, білими хорватами, русами. Спільною їхньою назвою наприкінці першого
періоду стає етнонім «русь (русичі, руські люди)».

Другий етап тривав у 11—14 ст. з процесом дроблення держави на окремі етно-
територіальні частини, головною одиницею серед яких була земля. Вона являла собою
територіально-політичне утворення, що на першому етапі залишалося залежним від
центральної київської влади, а в міру здобуття «княжого столу» набувала більшої
самостійності й навіть незалежності. Однією з перших і головних таких земель стала
Київщина, що зароджувалася на етнічному ґрунті Русі, а відтак і Галичина,
Чернігівщина, Сіверщина, частково Переяславщина, Підкарпатська Русь, Холмщина,
Перемишлянщина, Берестейщина, Підляшшя, Волинь, Поділля, Надбужжя.

Регіональна своєрідність етнічності населення України різко окреслюється на третьому

етапі — 15—19 ст. — у зв'язку з колонізацією її окремих земель сусідніми державами:
Великим князівством Литовським, Річчю Посполитою, Австро-Угорською імперією,
Османською імперією, Королівством Румунія, Російською імперією, а згодом, у 16—18
ст., — колонізацією українцями «вільних», «слободних» земель Півдня та Сходу.

Колонізація окремих українських земель іншими державами і народами територіальне

розмежувала людність України, стримуючи процес її етнокультурної консолідації і
формуючи водночас регіональність культури. Адже будь-яка держава, що заволоділа
частиною України, відзначалася своєрідністю і політичного устрою, і соціально-
економічного розвитку, і національного складу, і релігії. Все це разом сприяло
локалізації етнокультурної спільності мешканців України, етнічність яких
урізноманітнювалася й внаслідок міграції в Україну населення з країн-колонізаторів:
угорців, поляків, румунів, євреїв, росіян та ін.

Прослідковується така закономірність формування історично-етнографічних регіонів

під дією усіх зазначених чинників: чим міцнішими виявлялися етноізоляційні бар'єри,
чим тривалішими вони були, тим розмаїтішою була етнічна структура населення, і чим
більше несхожою виявлялася культура, привнесена на український ґрунт, тим
виразнішою ставала етнічність регіону, вирізняючись із загальноукраїнської
етнічності. Етнічність регіонів набувала крайових ознак, причому зазвичай в структурі
всіх їхніх характеристик: у формуванні крайових самоназв, регіональної
самосвідомості, зональних форм традиційно-побутової культури, мовних діалектів та
антропологічних груп.

Отже, історично склалося так, що на території України формувалася складна система

різноманітних історично-етнографічних та етнокультурних регіональних одиниць: одні
з них повторювали кордони літописних східнослов'янських племен, інші — союзів
племен, треті — земель, четверті — кордони колонізованих сусідніми країнами
районів, п'яті — межі новоосвоєних українським населенням земель.

Певне значення для етно-регіональної розмаїтості мала також географічна своєрідність

країни, її великі природні області: рівнинна, гірська, поліська, в межах яких історично
розселялися різні племінні утворення. Навіть якщо їхні мешканці мали відмінну
первинну культурну основу, тривало проживаючи в однакових природних умовах,
згодом набували схожих культурних рис з іншими племенами цієї природної зони.
Така етнокультурна трансформація з часом визначила зональність регіональної
культури, що залежала ще й від характеру міжплемінних, міжземельних або
міжетнічних спілкувань.

Усе розмаїття територіальної етнічності населення України, що формувалося історично

та під впливом природних чинників, можна подати у вигляді такої системи
різнорівневих етно-територіальних одиниць:

Природно-історичні області;
Історично-етнографічні регіони;
Історичні зони;
Етнографічні райони.

Природно-історична область — найбільш усталена одиниця, оскільки визначальним

ядром у ній є географічне середовище. Саме воно відбилося на формуванні спільних
рис у заняттях і культурі, як правило, кількох етноплемінних утворень або земель. В
Україні можна виділити чотири основні природно-історичні області: Полісся, Карпати,
Лісостеп (Рівнину) та Степ. Кожна з областей поділяється в свою чергу на низку зон.
Наприклад, Полісся — на Західне (Волинське), Центральне (Київське) та Східне
(Чернігівське); Карпати — на Передкарпаття, власне Карпати і Закарпаття; Рівнина —
на Лівобережжя (Дніпра) і Правобережжя; Степ — на Східний (Донбас), Центральний
(Таврію) і Західний (Буджак).

Історично-етнографічний регіон — це етнотериторіальне утворення в рамках усього

етносу, що за історичною долею та етнічним образом населення є самобутнім. Його
назви зафіксовані в історичних документах, крайовій символіці та в історичній пам'яті
людей. Це — основна одиниця в системі районування, оскільки пов'язана із давнім
етнічним корінням, ґрунтуючись, як правило, на племінній основі, оскільки її
історично-етнографічні особливості визначалися і певною своєрідністю природних
умов.

В Україні історично склалося п'ятнадцять історично-етнографічних регіонів: Середня

Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь
(Підкарпатська Україна), Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим,
Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина і Сіверщина.

Головною складовою історично-етнографічних регіонів є колишня земля, що з часом

набувала значення історичної області. Вона окреслює зональний тип регіональної
культури, котрий вирізняється своєрідністю, зберігаючись у пам'яті людей як символ
етнічної історії. Часто історична зона фіксує етапи розселення давнього населення або
стадїі освоєння нових земель, нарешті, вона є пам'яттю про ті землі, що були
виокремлені від материнського українського етнічного масиву. Серед найдавніших
земель відомі Надбужжя, Холмщина, Перемишльщина, Галицька земля,
Наддністрянщина, Надпруття, Подесіння, Надросся, Надтясминщина, Переяславщина,
Надпоріжжя, Буджак, Надслуччя, Подоння; серед земель, освоєних українським
людом, найбільш відомі «задніпровські місця»: Українська лінія, Нова Слобода, Нова
Сербія, Слов'яносербія, Новоросія, а серед земель, що колись становили єдиний
етнічний масив України, — Кубанщина, Мармарощина, Берестейщина, Сновська
земля.

Усі названі складові системи історично-етнографічних регіональних утворень —

поліетнічні, включають у переважно українську основу іншоетнічні субстрати.
Виняток становлять етнографічні утворення, що формувалися лише на українському
етнічному ґрунті як прояв певних історичних процесів: або як результат трансформації
давніх племен, або як наслідок впливу культури сусідніх держав на певні українські
землі. Такі утворення — етнографічні групи — мають своєрідні риси в традиційно-
побутовій культурі; вони відзначаються двома рівнями етнічної самосвідомості — на
рівні етнографічної групи і на загальноукраїнському рівні — та притаманними
діалектами.
На українському етнічному ґрунті нині збереглося п'ять етнографічних груп: гуцули,
бойки, лемки, поліщуки та литвини.

2. Коротка характеристика регіонів за планом:

1) Природно-географічні особливості регіону

 Загальна характеристика

Київщина — історично-етнографічна частина України, яка початково включала в себе

центральні і північні області України з центром в Києві, себто лише правий берег
Середньої Наддніпрянщини. Лівобережна частина області розташована у
Придніпровській низовині, правобережна частково у Поліській низовині
(найпівнічніші райони) та у Придніпровській височині. В сучасному контексті слово
Київщина часто позначає Київську область. Нині особливістю краю є відсутність
обласного центру. Місто Київ, де розміщуються основні регіональні органи
управління, адміністративно до складу області не входить. Ще однією унікальною
особливістю є наявність у її складі міста Славутич, яке територіально розташоване вже
на Чернігівщині.

Площа області — 28 131 км² (8-ма за цим показником в Україні), населення на 2020 рік
становить 1,782 млн осіб.

Розташована в басейні середньої течії Дніпра, більшою частиною на Правобережжі. На

сході межує з Чернігівською і Полтавською, на південному сході та півдні з
Черкаською, на південному заході — з Вінницькою, на заході — з Житомирською
областями, на півночі — з Гомельською областю Білорусі.
Поверхня області — горбиста рівнина із загальним нахилом до долини Дніпра. За
характером рельєфу ділиться на три частини. Північна частина зайнята Поліською
низовиною (висота до 198 м). Лівобережжя займає Придніпровська низовина з
розвиненими річковими долинами. Південно-західна частина зайнята
Придніпровською височиною — найбільш розчленованою і припіднятою частиною
області з абсолютними висотами до 273 м.

Київщина має густу річкову мережу (177 річок завдовжки понад 10 км). Найважливіша
водна артерія — Дніпро (довжина його в межах області — 246 км), його головні
притоки — Прип'ять, Тетерів, Ірпінь, Рось (праві); Десна і Трубіж (ліві). На території
області — Київське водосховище і частина Канівського водосховища (створені на
Дніпрі). Усього в області — 13 водосховищ і понад 2000 озер.

 Унікальні місця

Парк «Олександрія» у Білій Церкві розкинувся на території у 400 гектарів. Його

заснували ще у ХVIII столітті за задумом власниці цих земель Олександри Браницької.
Над проєктом парку працював французький архітектор.  

Найунікальніший об’єкт – Чорнобильська зона відчуження

Єдине в своєму роді місце на планеті. Територія, що зазнала інтенсивного забруднення
довгоживучими радіонуклідами внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Рішення
пускати туди відвідувачів прийняли у 2010 р.: дослідження показали, що на
туристичних маршрутах в 30-кілометровій зоні можна перебувати до 4-5 днів, а в 10-
кілометровій зоні – 1 день без шкоди для здоров’я.

Змієві Вали. Давні фортифікаційні споруди, залишки яких подекуди збереглися на

Київщині, і досі вражають своєю монументальністю. Змієві вали збудовані з
допомогою дерев’яного каркасу і колись простягалися на сотні кілометрів. Достеменно
невідомо, хто саме і коли її спорудив. Імовірно, це були київські князі Володимир
Великий та Ярослав Мудрий для захисту кордонів Русі від печенігів. А за легендою,
Микита (Кирило) Кожум’яка, який жив у Києві, поборов Змія, запряг у велетенський
плуг, і проорав величезні борозни. Саме тому вали називають Змієвими.

Переяслав. Передусім місто цікаве скансеном. Це один із трьох найбільших

етнографічних музеїв просто неба в Україні (разом із Шевченківським гаєм у Львові та
Музеєм народної архітектури та побуту в Києві). У музеї представлений побут села
середньої Наддніпрянщини 19 ст, але експозиція не обмежується тільки класичними
зразками сільських хат – на території скансену знаходиться найбільша в Україні
колекція вітряків (15 шт), 5 дерев’яних церков, найстарішій з яких понад 400 років
(вивезені із зони затоплення Канівського водосховища), а також зразки житла часів
Київської Русі. Також чимало музеїв: історії бджільництва, космосу, українського
рушника, музей «Поштова станція», та ін. 

Богуслав. Одне з найдавніших міст країни, засноване на гранітних пагорбах біля річки
Рось ще Ярославом Мудрим. Найвідоміше місце – Богуславське гранітне оголення,
геологічний пам’ятник природи. Вздовж русла Росі знаходяться ефектні скелі висотою
10 – 12 м, а в долині річки – врослі в землю гранітні брили. На думку науковців, їхній
вік сягає близько 2 млрд р.

Спасо-Преображенська церква (Гусинська церква, Затоплена церква, Спас на воді)

— пам'ятка архітектури 19 століття, що вціліла від затопленого водами Канівського
водосховища села Гусинці на Київщині. Нині церква та дзвіниця стоять прямо на воді
— на мілині за 200 метрів від берега. Знаходиться неподалік від Ржищева, де теж є що
подивитися. Поціновувачі історії повинні побувати у Трипільському парку. Там є
збільшені скульптури, які повторюють основні артефакти трипільців. Біля міста
розташована Іван-гора, з якої відкривається чудовий панорамний пейзаж. Колись на
цьому місці була оборонна фортеця. На думку істориків, вона знищена монголо-
татарами.

Палац Хоєцьких, село Томашівка. Вигадлива будівля, яка колись належала польським
шляхтичам Хоєцьким, побудована у стилі модерн у 1903-1910 роках. У радянські часи
її віддали колгоспу. Нещодавно палац відреставрували. Тепер будівля належить
монахам: у ній знаходиться Ризоположенський чоловічий монастир.

2) Історія та етнографічний склад

 Історія входження до складу України

Київщина історично склалася як політичне ядро України. Перші поселення з'явилися

тут ще в епоху палеоліту. Саме ці землі стали центром Київської Русі. Після розпаду її
наприкінці XI століття на окремі державні утворення Київське князівство зберігало
свою силу і могутність до самої татаро-монгольської навали. В середині XIV століття
Київщина увійшла до складу Литовської Русі. З 1470 року цій території надано статус
воєводства.

Люблінська унія поклала початок активному переселенню на київські землі польської

шляхти. В результаті ревізії так званих «пустих» земель, тобто таких, що не
перебували в феодальному володінні, поляки одержали грамоти на володіння ними.
Подвійне пригноблення, феодальне і національне, стало причиною зростання
визвольного руху, очоленого козаками. Повстання проти польського гніту під
проводом К. Косинського (1591-1593) розпочалося нападом на Білоцерківську
фортецю і охопило Київщину і Волинь. Це був рух, що переріс у Визвольну війну
українського народу. Одна з вирішальних її битв відбулася під Корсунем в урочищі
Горохова Діброва, 16 (26) травня 1648 року, в якій армія Богдана Хмельницького
здобула блискучу перемогу.

На той час саме тут, на Київщині, були гетьманські столиці Суботів і Чигирин. В часи
Гетьманщини було утворено Київський, Канівський, Корсунський, Білоцерківський,
Черкаський, Чигиринський, Паволоцький полки реєстрових козаків.

Населення середньої та південної Київщини зменшилось внаслідок подій Руїни.

Польща всіляко намагалась повернути собі владу над цими землями. Король Ян
Собеський універсалом від 1684 року відновив на Правобережжі козацтво. Сеймом у
1685 році були підтверджені козацькі права і привілеї. Населення Правобережної
Україна почало збільшуватися. Були створені Богуславський, Корсунський,
Фастівський полки.

Успішність заселеня пов'язана, зокрема, з ім'ям Семена Палія. Після підписання миру з
турками (1699 рік) і повернення під владу Польщі Правобережної України польським
сеймом були скасовані усі рішення стосовно козацьких прав і привілеїв. В результаті
спалахнуло козацьке повстання, що здобуло назву Паліївщини. Центром подій знову
стала головна польська фортеця на Київщині — Біла Церква. На підкріплення полякам
проти правобережних козаків виступили лівобережні козацькі полки на чолі з Іваном
Мазепою, які окупували Київщину і Волинь (1704-1711).

В результаті двох останніх поділів Польщі Правобережна Україна наприкінці XVIII

століття захоплена Російською імперією.

 Етнопортрет населення

Київщина – одна з найбільш багатонаціональних областей України, де на її території

проживають представники більше 120 національностей (серед яких росіяни становлять
6%, білоруси – 0,5%, поляки – 0,2%, вірмени – 0,1%, інші національності – 0,7%) з
притаманною етнокультурою та релігією, усталеними звичаями та обрядами.
Станом на 01.01.2021 в області зареєстровано 57 національно-культурних товариств, з
них найчисельнішими є представники 6 етнічних спільнот: росіяни     (109,3 тис.),
білоруси (8,7 тис.), поляки (2,8 тис.), вірмени (2,3 тис.), молдовани (1,5 тис.), євреї (1,3
тис.).
Найбільш компактно проживають росіяни: у містах Біла Церква, Ірпінь, Бровари,
Бориспіль, Фастів, Славутич, Васильків та Києво-Святошинському, Обухівському,
Васильківському, Вишгородському, Бородянському районах. Менш компактно
проживають білоруси, поляки, вірмени, молдовани та євреї. Решта представників
етнічних спільнот проживають в різних регіонах області і є малочисельними.
Протягом 2014-2020 років національний склад населення змінювався, особливо у
зв’язку з  внутрішньодержавними міграційними процесами, але  офіційних даних
немає. Єдине офіційне джерело інформації – дані Всеукраїнського перепису населення
Згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року (єдине офіційне
джерело інформації) на Київщині проживає 1 821,0 тис. осіб. З них, 1 684,8 тис. осіб
(92,5%) складають українці, 136,2 тис. осіб (7,5%) – представники понад 120
національностей, серед яких росіяни становлять 6%, білоруси – 0,5%, поляки – 0,2%,
вірмени – 0,1%, інші національності – 0,7%.
Представники національних меншин проживають на території області асимільовано,
переважно в сім’ях змішаного типу.
 Видатні особистості

Учасники Коліївщини. Микита Степанів Швачка – керівник повстанців у першій

декаді липня 1768 року, запорожець. В інших джерелах подано, що Швачка був у гурті
тих кільканадцяти запорожців, які прийшли з Січі з ініціатором Коліївщини Йосипом
Шелестом.
Модест Левицький – учитель Білоцерківської гімназії, письменник, просвітянин,
громадський діяч Учителем української мови та гігієни, лікарем Білоцерківської
чоловічої та жіночої гімназій був відомий громадський і культурний діяч, письменник
Олександр Крижановський – життя якого - визначне явище в історії Православної
церкви ХIХ століття, культури та освіти. Цей визначний українець працював у різних
куточках Російської імперії та ввійшов в історію як один із визначних просвітників
свого часу. На жаль, у сучасності його ім’я призабуте. За своє чернече життя
архієпископ Смарагд очолював багато єпархій: Полоцьку, Могильовську, Рязанську,
Харківську, Астраханську, Орловську. Його діяльність були тісно пов’язані з
історичними церковно-освітніми подіями того часу.
Василь Миколайович Ремесло – наукова гордість Київщини , учений-селекціонер, який
вирощував нові сорти високоврожайної ярової й озимої пшениці. Як писав видатний
біолог К. Тімірязєв, «існують питання, які завжди збуджують живий інтерес, на які не
існує моди. До таких питань належить і хліб насущний». Свого часу його портрети
висіли в багатьох хлібних магазинах країни. Площа сільськогосподарських угідь на
колишніх теренах Радянського Союзу, на якій зростав виведений і районований ним
всесвітньо відомий сорт озимої пшениці «Миронівська 808», займала на початку 1970-
х 152 років понад 8 млн га. Ще понад 1 млн га угідь було відведено під цей сорт на
територіях зарубіжних країн. Це беззаперечне визнання вважається тріумфом
української селекційної науки
Анатолій Григорович Прохоренко – науковець, кандидат економічних наук, професор,
письменник, лірик і гуморист, належить до видатних особистостей, які є носіями
рідного слова. Він – гордість і слава Богданівки, оспіваної у його збірках «Електричка
до Богданівки» та «Квіти в тумані».

3) Культурно-побутові особливості населення

 Вірування, обрядовість, побут

Що стосується традиції спорудження будинків, то віддавна у цьому районі переважали

каркасні та зрубні хати. Будівельним матеріалом були солома, очерет, лоза,
почасти камінь. На Уманщині до початку нашого століття широко користувалися
настінним розписом. Дахи на хатах мали чотирисхилу форму з «дармовисом» —
довгим виступом стріхи на причілку, під яким зберігали господарське начиння, у тому
числі й мажі.

Серед особливостей харчування варто відзначити поширеність продуктів вівчарства

(баранина, овеча бринза та сир). Жителі теж вживали багато продуктів бджільництва,
рибальства.

Щодо одягу, то жіночий костюм Центральної України прийнято вважати класичним. У

чоловічому важливим і популярним атрибутом були саме шаровари , коли вузькі
штани одягали на південних та західних територіях нашої Батьківщини.

Українське художнє ткацтво займалося широким розвитком рослинної

орнаментики. Причому найулюбленішими мотивами були тканини, прикрашені
візерунками, на яких були зображені гіллясті квітки або дерева. Такі мотиви
були характерні як в рушниках з домотканого білого матеріалу, так і в
килимарстві, яке було широко поширене в багатьох районах України, але
найбільше в центральних регіонах.
У вишивках центральних регіонах України, крім червоного кольору, можна було
зустріти чорні кольори

Серед деяких особливих обрядових рис можна згадати те, що у Центральній Україні
наречена пов’язувала сватів рушниками, а нареченому передавала пишно вишиту
сорочку, у якій він з’являвся на весіллі.
А на Великдень, крім пасок, у Центральній Україні до кошика клали крашанки
у шкарлупі, а на Галичині їх чистили. 

 Видатні культурні феномени

З пам’яток давнини в населених пунктах області з княжих часів збереглися частини

фундаменту величного храму Святих Бориса і Гліба (ХІ ст.) у Вишгороді, Дванадцяти
Апостолів (ХІІ ст.) у с. Білогородка, Єпископський палац (ХІ ст.), Церква Володимира
Мономаха (Хі ст.) у Переяславі-Хмельницькому.

З Київщиною пов’язані: геніальний твір «Слово о полку Ігоревім» - написаний одним

із учасників боїв біля Переяслава 1187 р. у якому вперше згадується слово «Україна»;
перший твір з історії ранніх слов’ян та Давньої Росі чернеця-літописця Нестора
«повість временних літ»; епічні думи часу боротьби проти турецько-татарських
поневолювачів «Хмельницький та Барабаш», «Іван Богун», «Самійло Кішка», «Маруся
Богуславка»; народні історичні пісні про гайдамацьких ватажків Максима Залізняка,
Микиту Швачку, Семена Палія, Івана Бондаренка.

Нинішня Київщина налічує близько 6000 пам’яток культурної спадщини.

2010 археологічних пам’яток області занесено до Реєстру нерухомих пам’яток, вісім

міст області занесено до міст Всеукраїнського історичного значення. У переліку
пам’яток Київщини є 24 пам’ятки національного значення, серед яких велика кількість
культових споруд XVI ХІХ ст., палаців архітектурних споруд, парків. Загальна площа
території об’єктів природно-заповідного фонду в області становить 80 тис. га, а їхня
кількість наближається до 133.

Упродовж багатьох десятиріч в області формувалася система музейних закладів, яка на

сьогодні налічує 2 державних музеї-заповідники («Битва за Київ в 1943 р.» та
Вишгородський історико-культурний), 15 державних музеїв із філіями та 241
музейним закладом місцевого та відомчого підпорядкування. Предметом особливої
гордості є Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав», що налічує
23 музеї.

Знайдені пам’ятки мідного віку недалеко від с. Трипілля засвідчили про існування
своєрідної трипільської культури (ІV – ІІІ тис. до н.е.).

Трипілля - одне з найяскравіших культурних явищ в історії первісного суспільства

всієї Європи, а досліджені знахідки є найбільшими з археологічних відкриттів ХХ ст.
Пам’ятки трипільської культури досліджуються у селах Щербаківка, Халеп’я (урочище
Коломийщина), Верем’я, Чапаївка, Казаровичі, Нові Безрадичі, Гребені, Балико-
Щучинка, Улянки (урочище Ріпниця) та в м. Ржищів.

4) Сучасний стан регіону, його перспективи

За роки Незалежності Київщина стала потужним індустріальним регіоном нашої

держави. Бровари, Васильків, Бориспіль — це найбільші багатогалузеві промислові
центри краю. Славиться область і великою кількістю підприємств, що виготовляють
меблі, папір і картон, продукти харчування, вироби з металу, спеціалізуються на
машинобудуванні. Завдяки географічному розташуванню регіону маємо сприятливі
умови для розвитку рослинництва, садівництва, плодівництва. А щорічний приріст
обсягів промислового виробництва Київської області дав можливість посісти сьоме
місце за обсягом реалізованої промислової продукції серед регіонів держави.

Протягом 2014-2018 років в області вживалися заходи щодо ефективного використання

туристичного потенціалу, основою якого є майже 6 тис. об'єктів історико-культурної
спадщини, зокрема 2060 пам'яток археології, 1175 пам'яток історії, та 316 пам'яток
архітектури. Це давні поселення, городища, могильники, кургани, змійові вали, місця
битв та історичних подій, археологічні пам’ятки, занесені до Реєстру нерухомих
пам’яток, пам’ятки національного значення, серед яких більшість – це культові
споруди XVI-XIX століть. Крім цього на території області знаходиться 18 пам'яток
садово-паркового мистецтва та 20 - науки і техніки.
За останніх 5 років потік туристів в область зріс на 39,0 відсотків. Проте через повільні
темпи введення в дію нових готелів та реконструкцію існуючих баз відпочинку і
туристичних баз їх послугами не можуть скористатися майже 25 тис. туристів,
насамперед що відвідують м.Чорнобиль та інші чорнобильські об’єкти. Туристичний
потенціал Київської області не використовується ефективно через застарілу мережу
туристичних маршрутів та відсутність мобільних туристичних додатків з детальною
інформацією про туристичні локації області.

Основною проблемою водопровідно-каналізаційного господарства є фізичний знос та

енергоємність об’єктів. Так близько 40 % каналізаційних колекторів в області
експлуатуються понад 40 років, третина систем централізованого водовідведення
перебуває у ветхому та аварійному стані. Із 39 очисних споруд стоки після очищення
скидаються у відкриті водойми, що негативно впливає на екологічну ситуацію в
області.
Основним напрямом з охорони земель, підвищення родючості ґрунтів і економії
енергоресурсів повинне стати впровадження нових технологій вирощування
сільськогосподарських культур, у тому числі ґрунтозахисних та енергозберігаючих,
проведення робіт з вилучення з інтенсивного обробітку малопродуктивних, ерозійно-
небезпечних земель, впровадження грунтозахисно-меліоративної та агроландшафтної
організації території.

На території Київської області налічується 3961 пам’ятка культурної спадщини і їх

кількість щороку збільшується, оскільки в ході досліджень виявляються нові об’єкти.
Однак лише 38 об’єктів культурної спадщини національного значення і 197 об’єктів
культурної спадщини місцевого значення занесені до Державного реєстру нерухомих
пам’яток України. Відсутність відповідного обліку унеможливлює належне збереження
культурної спадщини. Більшість пам’ятників архітектури потребують термінового
проведення протиаварійних, консерваційних робіт та рятувальних досліджень, також
під дією природних та антропогенних факторів руйнуються пам’ятки археології. Для
Київщини питання дослідження, збереження та популяризації нематеріальної
культурної спадщини (народних традицій, звичаїв, фольклору) набувають особливого
значення, насамперед у зв’язку з могутнім духовнотворчим потенціалом української
традиційної культури, яка є головним чинником морально-естетичного
самооздоровлення, збереження і розвитку української мови, відродження національної
свідомості, духовності народу, підґрунтям розвитку професійного мистецтва. Загрозою
збереженню нематеріальної культури стало прискорення темпів урбанізації, старіння і
зменшення кількості сільського населення, яке є основним носієм і зберігачем
народних традицій. У сучасних умовах народні художні промисли розглядаються як
стратегічний ресурс розвитку територій, невід’ємний елемент регіональної культури та
економіки, що створює додаткові робочі місця, зокрема для соціально незахищених
верств населення, і стимулює туристичний розвиток у регіонах

Література:

 Київщина: історія рідного краю: матеріали обласної науковопрактичної

краєзнавчої конференції "Краєзнавчі читання імені Лаврентія Похилевича" /
упорядники: В. С. Перерва, О. Д. Рокицька. – Біла Церква: КНЗ КОР
«КОІПОПК», 2020. – 226 с.
 Косміна О.Ю. Етнографічні регіони України // Енциклопедія історії України : у
10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН
України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
 Верменич Я.В. Земля, як термін // Енциклопедія історії України : у 10 т. /
редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. —
К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
 Історико-етнографічні райони України: Навчальний посібник / Макарчук
Степан. - Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2012. - 352 с., 53 іл.
 Етнографія Києва і Київщини: Традиції й сучасність / За ред.
    В. Ф. Горленка. К., 1986.