Тема 3.

Етногенез української культури

Виконала студентка 2 курсу ФТІМ Прокопенко Аліна

Коментарі до уривків зі статті Валентини Чубарової

«Адвокат имперского дьявола»

1. «Поэтому страны, где говорят по-русски, непроизвольно воспринимаются

как страны с нашей, русской культурой. Мой белорусский друг как-то
поразил меня фразой «У русских нет монополии на русский язык» — поразил
именно потому, что подсознательно-то нам кажется, что есть! «Где
русский язык — там русская культура» — увы, от такого упрощённого
умозаключения несложно дойти до «где русская культура — там должны
быть русские танки». Идея о том, что на основе одного языка могут
существовать разные культуры, а одна культура — на основе разных
языков, что вообще эти границы очень условные и зыбкие, очень сложна для
большинства людей. Сложна она не только в России. Скажем прямо:
многие белорусские и украинские националисты готовы уступить русским
эту монополию на русский язык, тем самым, на мой взгляд, обедняя
собственную культуру.»

Коментар:
На мою думку, розвиток і поширення української мови – це вірніша
стратегія, аніж боротьба за конкуренцію на російську мову. Люди, які
говорять українською дійсно можуть відчувати більшу приналежність і
спорідненість із українською культурою, ніж російськомовні. Це аж ніяк не
говорить про те, що російськомовне населення України приречене на більшу
причетність до російської культури. У сучасному світі все відбувається за
вибором людини і я вважаю, що повага до мови, культурна обізнанність є
невід ємними характеристиками людини, яка є і хоче бути українцем.

Українці розуміють і знають російську мову оскільки за часів Російської

імперії, СРСР, а в значній мірі й після 1991 р. російська мова широко
вивчалася у школі, в Україні проживає значна російськомовна меншина. Це
аж ніяк не дає підстави вважати виправданим вираз російська мова =
російська культура.
Є різниця між «страною, где говорят по-русски» і країною, де знають
російську мову через певні історичні події.

2. «Мне бы хотелось, чтобы мои сограждане научились нести

ответственность за исторические ошибки и преступления своих предков,
но точно так же хотелось бы, чтобы наши «соседи» не считали своих
предков исключительно жертвами. Как будто среди тех, кто расстреливал,
высылал, на ком много лет держался режим, не было украинцев, белорусов и
представителей всех других народов! Идеологический разрыв, очевидно, не
проходил по национальной линии — если, конечно, не проводить обратной
подмены и не считать «настоящими» украинцами только тех, кто был
против коммунистического режима.»

Позитивним у даній фразі я вважаю наголошення автора на важливості

пропрацювання історичного досвіду обома народами. Як небажання
визнавати помилки, так і комплекс «жертви» є проявами інфантилізму і не
готовності брати відповідальність, не в контексті вини, а в контексті
усвідомлення власного досвіду. Лише через прийняття і дослідження свого
місця в історії можливий розвиток. Пропрацювання травм є обов’язковим, не
дуже приємним але невід’ємним процесом для подальшого стрімкого руху і
росту. Звільняється ресурс, який раніше йшов на утримання. Це не означає
забути. Досвід Німеччини тому підтвердження. У Берліні є присвячений
Холокосту комплекс, і у ньому – страшному і величезному – діти люблять
гратися в хованки. Таким чином трагедія, провина стає частиною історії. Ці
діти знають, що були такі страшні історичні події. Проте українськи народ
любить страждати більше, ніж переробляти, але в наших силах це змінити, не
давши перетворитись на національну рису.
Декомунізаційні процеси, коли все хочуть знищити, наче і не було нічого - це
також не про те, щоб пропрацювати. Велика хвиля культурних діячів почала
цікавитися радянським минулим, бо зрозуміли, що зараз наше минуле буде
не пропрацьоване, а знищене. Будемо удавати, що всі з'явилися у пустому
просторі у 1991 році. Хоча ми, українці, можемо інакше дивитися на це.

У цьому контексті я згодна з наступною думкою автора:

3. «В этом смысле, как и с языком, я бы советовала украинцам и белорусам
не отдавать россиянам «монополию на советскую культуру», не
выплёскивать с водой ребёнка, а показывать, что общий культурный пласт
вполне может сочетаться с политическим расхождением.»

З приводу цього також хочу процитувати Олександра Ройтбурда, виставку

якого нещодавно відвідала. У своєму фейсбуці він написав: «На киевской
арке «дружбы народов» нарисовали трещину. Хорошо. Один штрих – и
конструкция переосмыслена. Теперь надо цивилизованно демонтировать
совковые скульптурные группы и эвакуировать их в какой-то музей. Или
легально продать а деньги направить на музейные закупки. Только не
уничтожать их по-игиловски и не барыжить ими на черном рынке как
поступили с большинством советских истуканов».

4. «Помимо метафоры «братьев» есть другая, которая кажется более

точной и ёмкой: Россия – муж, Украина – жена. Тут всё: и любовь, и
насилие, и обаяние, и своенравный женский характер, и эмансипация, и
попытка «уйти к другому»… Подчеркну первое — и, как ни странно,
главное: любовь. Это то самое ужасное и очень российское «бьёт —
значит, любит». Пусть это прозвучит как нелепое и неубедительное
оправдание, но — россияне очень любят Украину. С непониманием,
нежеланием видеть правду, высокомерием и грубостью — но это именно
глубокое чувство родства, причастности, неравнодушия.»

Здається, що у сучасному світі, завдяки розповсюдженню психології, всі

давно зрозуміли, що б’є – значить агресор. Намагання виправдати Росію
лише створює відчуття, немов така поведінка є нормальною і що українці
повинні за цим знайти і відчути любов. Проте ми живемо у реальному світі,
де дії Російської держави аж ніяк не стверджують її теплого ставлення до
України, а лише завдають шкоди. Любов – це дієслово.