Колекція NAMU. Національний художній музей України від витоків до 2021 р.

Музей був заснований зусиллями українських промисловців та інтелігенції наприкінці

XIX століття 1899 року як перший загальнодоступний музей Києва. Саме ця ідея
згуртувала промислово-інтелектуальну еліту.

На чолі ініціативної групи стояв відомий промисловець, колекціонер та меценат

Богдан Ханенко. Навіть незважаючи на те, що тодішня міська і губернська влада
видала розпорядження: «установи подібного роду край не потребує», група ентузіастів
концентрувала зусилля, створила навіть спеціальне Товариство старожитностей та
мистецтв, щоб мати можливість накопичувати кошти для будівництва музею. музей
будувався на громадські кошти і, якщо поглянути на загальний кошторис витрат, то
неважко помітити, що найбільше грошей на будівництво внесла сім'я промисловців
Терещенків. Від Терещенка надійшли й перші подарунки для колекції новоствореного
музею.

Дослідники історії музею встановили 5 серпня днем народження музею: цього дня
1899 року у п'яти музейних залах відкрилася виставка, присвячена 11-му
археологічному з'їзду Російської імперії, що проходив у Києві. У серпні того ж року у
музеї відкрили виставку шевченкіани із 250 предметів із приватної колекції Василя
Тарновського.

Серед перших слід назвати Вікентія Хвойку – першовідкривача трипільської культури,

численних старокиївських знахідок.Саме на його колекції ґрунтувалася виставка, яка
була розгорнута у недобудованому ще приміщенні Київського міського музею
старожитностей та мистецтв у серпні 1899 року з нагоди XI Всеросійського
археологічного з'їзду. Ця виставка так і не закривалася протягом наступних п'яти років,
поки не стала першою експозицією в освяченому вже, урочисто відкритому музеї, який
на той час отримав нову назву – Київський художньо-промисловий та науковий музей
імені государя імператора Миколи Олександровича. А сам Хвойка очолив
археологічний відділ музею.

Нова хвиля ентузіазму влилася із приходом сюди директором Миколи Біляшівського.

Відкрився новий напрямок діяльності – історико-побутовий. Ще з того часу і до
сьогодні музей утверджувався як науково-дослідний інститут, який збирає, накопичує
та пропагує всю історичну спадщину України.

Значного резонансу набула Перша українська артистична виставка (1911), де, крім

художників, котрі жили в Україні, було представлено українських митців з Парижа,
Москви, Петербурга.  З виставок почали надходити роботи українських художників –
відтак характер комплектування набував цілеспрямованого напрямку. 100 років тому,
коли розпочав свою історію Національний художній музей України (поняття
"українське образотворче професійне мистецтво" фактично не існувало, Україна була
відома народно-декоративним, етнографічним мистецтвом. Творці музейної колекції –
його перший директор, історик Микола Біляшівський та його соратники
мистецтвознавці Данило Щербаківський, Федір Ернст обрали собі за мету спростувати
упередження про відсутність «українського образотворчого професійного мистецтва».

1
Вони визначили "склад" провідних представників української образотворчої культури.
На думку цих наукових діячів, до них належали ті, хто народився і працював в Україні,
і ті національно-свідомі художники, які волею доль опинилися поза батьківщиною.
Українське мистецтво, вважали вони, збагачували й чужоземці, які творили на нашій
землі. Саме ці принципи були взяті ними за основу їхньої збірної діяльності. Тому до
музею надходили твори Т.Шевченка та І.Рєпіна, В.Боровиковського та В.Тропініна,
М.Пимоненка та М.Врубеля, М.Ге та Г.Нарбута, О.Мурашко та В.Кричевського...
Збірники досягали і глибини віків: іконописи середньовіччя, монументальних
портретів козацьких часів військових старшин.

Данило Щербаківський, спочатку як кореспондент, а з 1910 року як завідувач

історичних та етнографічних відділів музею дослідник, за точним зауваженням
історика та теоретика мистецтва Федора Ернста, "кінно, пішо, поїздом і пароплавом
обійшов і об'їзд" , всі міста, містечка та села України, по всіх її широких теренах
вивчаючи пам'ятники її минулого”. Навіть з фронту він надсилав придбані на власні
кошти у Східній Галичині та Північній Буковині ікони, рукописи, килими та ін. А в
роки визвольної боротьби разом із двома музейними служителями - перевіз із
залишених власниками приміщень до музею сотні ще не спалених чи розграбованих
пам'яток. За підрахунками сучасників, дослідник збагатив рідний музей на 30 тис.
творів, сформувавши одну із найрепрезентативніших колекцій українського мистецтва,
розподілену зараз між національними музеями та Києва. Крім того, він організував
масштабні виставки та опублікував близько півсотні досліджень про портретний
живопис, народну картину, ювелірне мистецтво, дерев'яну церковну архітектуру,
килимарство, спадщину Шевченка та ін., які сформували канон українського
мистецтва.

Така діяльність була припинена за часів сталінських репресій, тодішня колекція музею
була частково розосереджена чи загнана до "спефонду".

Храми масово розорялися, тому Щербаківський, наприклад, перебуваючи в діючій

армії, збирав давнину, пакував їх буквально в ящики з-під снарядів і переправляв до
музею. Тим часом насувалися голодні роки, почався зворотний процес: художні
цінності стали вилучати з музеїв на користь голодуючих. Вилучалися на фізичну вагу,
іак, зваживши на терезах, забрали, наприклад, золотий напрестольний хрест Богдана
Хмельницького.

Тут проводилися екскурсії та читалися лекції навіть у найсуворіші часи громадянської

війни, навіть у «скороченому» варіанті часів першої та другої світових воєн, коли
основні фонди евакуювалися.

Протягом своєї історії музей кілька разів змінював власне ім'я та профіль, але на
кожному повороті непростої та звивистої історії його завжди зустрічали нові й нові
ентузіасти-подвижники. У зміні назв музею відбилися складні процеси життя країни та
певні етапи становлення вітчизняної музейної справи. Зокрема, за назвами можна
простежити, як змінювався профіль колекції та як окремі частини первинних зборів
відходили, щоби стати основою для народження інших музеїв Києва. Їх виросло п'ять
із одного кореня. Скажімо, нинішній Національний музей історії України. А з колекції
нашого колишнього відділу «Стародавній Київ» утворився музей історії Києва, який,
на жаль, зараз не працює, не доступний для відвідувачів. 1924 року отримав назву
«Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка».

2
Ще 1911 року у музеї відбулася перша виставка Тараса Шевченка-художника. Це була
спроба тодішніх ентузіастів зібрати всі його роботи. Виставка мала величезний успіх,
було створено цілий відділ Шевченка-художника. Але коли ґрунтувався Національний
музей Тараса Шевченка, то, звичайно ж, практично вся його колекція переїхала.

У 50-х роках минулого століття музей прийшла нова активна команда. Вона дала
науковій роботі новий імпульс, зокрема хотіла організувати відділ української
старовини. Але музею як «ідеологічній установі» радянської доби ніяк не можна було
демонструвати ікони, наприклад. В одному із залів облаштували експозицію
старожитностей. Але коли з партійних органів з'являлася якась перевірка, то зал легко
перекривався, бо не входив до загальної анфілади оглядових залів. Ось так Київ
уперше побачив дивовижну колекцію старовин, починаючи із середньовічних ікон.

Щось подібне відбувалося й у 60-х роках, коли розпочався жвавий рух щодо відкриття
українських імен у художньому мистецтві – таких, як Федір Кричевський, Анатолій
Петрицький чи Олександр Мурашко. Музейні працівники відчиняли двері для своїх
знайомих і родичів або художників та мистецтвознавців задовго до початку роботи і
знайомили їх з тими творами, які не вкладалися у схему соціалістичного реалізму.

Наприкінці 60-х до старого приміщення музею почали робити прибудову. Таке

розширення площі дозволило приймати цікаві міжнародні проекти – виставки з
колекції Арманда Хаммера, музею Тиссена-Борнеміси, скарбів Тутанхамона.

На початку 2015 року музей презентував виставку «Спецфонд. 1937—1939» —

відкривши публіці та фахівцям раніше невідомі імена та роботи із закритих фондів,
вона стала найбільш представницькою виставкою українського модерністського
мистецтва 1930-х років за всю історію України.

На цьому закінчується більшість описів колекції музею. Словами «а далі колекція

поповнюється. Залишаючи читача із нерозумінням, що взагалі було після 70-х років ?
Цю прогалину музей спробував заповнити новим виставковим проектом «Тату, шолом
тисне», що проходить у жовтні-листопаді 2021 р. Виставка не скільки осмислює
розвиток українського мистецтва з початку 80-х до наших днів, скільки демонструє
шляхи потрапляння творів сучасного мистецтва до колекції музею.

Основі шляхи поповнення колекції з 1980-х

- Остання державна закупівля – 1980-ті

- Дарунки меценатів та художників
- Колекція «Градобанку»

До колекції входять полотна  відомих сучасних українських, таких як Олег Тістол,

Тіберій Сільваши,  Анатолій Криволап тощо, твори українських та європейських
художників кінця ХІХ – початку ХХ століття. Зокрема до колекції входять картини
Огюста Ренуара, Василя Кандинського, Сальватора Далі та Пабло Пікассо.
Колекція формувалася «Градобанком» з 1991 року. У грудні 1996 року
мистецтвознавці дійшли висновку, що колекція картин коштує більше $5 млн. Того ж
року «Градобанк» - у той час один із найбільших банків України – збанкрутував

3
Колекція стала заставою під кредит від Нацбанку. У 2000 році банк остаточно визнали
банкрутом. Картини мали продати за борги на аукціоні, але торги не відбулися - їх ще
у 1998 році заборонила Верховна Рада. А у 2004 році вона ухвалила закон про
визнання колекції національним культурним надбанням. Нацбанк мав передати
картини в Національний художній музей. Збірка понад 20-ть років знаходилась на
збережнні у Національному банку України. Після 10 років судових розглядів судами
загальної юрисдикції в у 2016 році 785 творів з Зібрання Градобанку передані до
Національного художнього музею України, де дотепер утримуються.

- «Фонд Мазоха» та акція «Час меценатів»

Інститут актуальної культури ініціював акцію «Час меценатів», яка мала на меті
створення «громадської колекції» сучасного мистецтва України. Митці (Юрій
Андрухович, Дмитро Богомазов, Сергій Братков, Роман Віктюк, Павло Маков, Борис
Міхайлов, Олесь Санін, Тіберій Сільваші, Фонд Мазоха) — надають для продажу
твори та персональні речі, меценати (наприклад, "Полтавобленерго" і
"Запоріжобленерго") беруть участь у «Аукціоні» і викуповують ці роботи у свої
приватні колекції. Інститут актуальної культури (юридично не існує), як ініціатор
«Аукціону», закуповує твори 22 художників на виручені з «Аукціону» кошти. Далі
твори передаються в NAMU, таким чином стаючи своєрідним символом «прозорого
меценатства», ініційованого художниками. 

- Фінансова підтримка OTP банку

У 2011 році був представлений спільний з музеєм п’ятирічний проєкт. За його
умовами, щороку банк викуповував у колекцію музею від трьох робіт (відібраних
музеєм) 1980-1990-х років. Так у NAMU потрапили, наприклад, «Колективне
червоне" Арсена Савадова і «Сплячі принци України» Іллі Чічкана.

- Виставкові проекти, перфоменси у стінах музею як своєрідне закарбування

сучасності.

Використана література:

 Т. К. Рязанова, Л. Д. Федорова. Національний художній музей України в Києві //

Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ;
Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл
— О. — С. 330. — 728 с.
 Національний художній музей України: Альбом / А. Мельник, О. Лагутенко. —
К. : Артанія Нова, 2003. — 416 с
 Тепер NAMU: Banda Agency створила айдентику Національного художнього
музею. The Village Україна. 20.12.2018.
 Ірина Ходак . Стаття «Пелікан» і «пеліканеня». Дзеркало тижня. Bипуск № 1, 11
сiчня-18 сiчня 2013р.
 Офіційний сайт Національного художнього музею України
 Сторінка музею у Facebook