Ніколаєва Анастасія «Хорове диригування»

1. На розвиткові української скульптури позначилися вимоги соціального

замовлення - монументальна пропаганда, спрямована на увічнення вождів революції.
Ідеологічна цензура мала великий вплив. Так, на Всесоюзному конкурсі на проект
пам’ятника Т.Шевченку у Києві 1926 р. відхили 26 пропозицій, як і на
Міжнародному конкурсі на проект пам’ятника Т.Шевченку у Харкові 1930 р.
відхилили навіть роботи відомих українських скульпторів Братко, А.Петрицького,
І.Кавалеридзе. Пам’ятники Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві й Каневі (1939)
створив російський скульптор М.Манізер, за участю Лео Моля (Леоніда
Молодожаніна). Первинний образ Шевченка зазнав критики Кагановича, задля
відповідності образу людини, яка «Зневірилася у своєму майбутньому». Архітектурі
20-х років митці прагнути відновити втрачений національний стиль, творчо
переробляючи традиції народної дерев’яної архітектури і «козацького бароко». В
цьому напрямку працювали архітектор Д.Дяченко, один з засновників українського
архітектурного стилю, якому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914-
1915), комплекс Української сільгоспакадемії (1925-1927). Був репресованим.
Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1988-1978), автор
проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі, Червоно заводського
театру у Харкові.

2. Український живопис епохи «козацького» бароко поки що недостатньо

вивчений, про його професійних творців відомо небагато, зазначимо лише деякі
імена: один із перших майстрів нового стилю у Львові М. Петрахнович,
представники львівської школи — І. Руткович та Й. Кодзелевич. Вони розписували
церковні іконостаси. У східній Україні окреме місце належить іконостасу Спасо-
Преображенської церкви у Великих Сорочинцях Полтавської області: в ньому більше
сотні ікон, а розписи вражають експресією руху, енергійними ракурсами,
внутрішньою напруженістю. Різьблені пишні іконостаси на декілька поверхів —
Софійського і Миколаївського монастирів — теж перлини образотворчого мистецтва.
Це був також період розвитку репрезентативного портрета ("парсуни") різних типів:
шляхетського (магнатського), ктиторсько-епітафіального (посмертне зображення
козацької старшини), портрета церковних ієрархів, міщанського. Останній зображає
представників різних верств населення і є ближчим до голландської школи.

3. Казими́р Севери́нович Мале́вич — російський та український  художник-

авангардист, визначний діяч українського авангарду, засновник супрематизму, один з
фундаторів кубофутуризму; педагог, теоретик мистецтва. Разом із Велимиром
Хлєбниковим був членом «товариства голів земної кулі».Супрематизм - термін,
вигаданий самим художником, означає "найвищий, граничний, початковий"; по суті -
це відмова від зображення оболонок предметів на користь найпростіших форм -
основи світобудови. Створені ним кольорові об'єкти - це фігури ідеально чистого
сприйняття, не обтяженого зображенням реальних предметів і колірних комбінацій.
Це і є те безпредметне, початкове, апріорі існуюче мистецтво.
Зображення реальності в живописі Малевич вважав "поза художніми елементами",
від яких нове мистецтво повинно відмовитися. Потрібно звільнитися від усього
зайвого і стати чистим. Малевич вважав, що справжня мета мистецтва - "відкриття
нескінченного простору". Не випадково, його чорний квадрат зображений на білому
тлі. Білий - це ВСЕСВІТ, нескінченність, світло, рух, гармонія вічного життя. Чорний
- уособлення спокою, смерть, стійкість.  Казимир Малевич - єдиний український
художник, в творчості якого відобразився Голодомор 1932-1933 років, від якого
померло від 4 до 10 мільйонів українців. На малюнку олівцем написано "Де серп і
молот, там смерть і голод" (цитата з популярної в 1920-30 рр. народної пісні). Там
зображені три фігури, риси обличчя у яких замінені на серп і молот, хрест, труну.
Роботи: «Корова і скрипка» (1909), «Автопортрет» (1909), «Купальниця» (1911),
«Садовник» (1911), «Селянка в церкві» (1912), «Голова селянської дівчини» (1913),
«Точильник» (1913), «Чорний квадрат» (1914), «Авіатор» (1914), «Англієць у
Москві» (1914), «Супрематизм: Жовте і чорне" (1916), «Три жіночі фігури» (1928–
1929), ін.

Школа Михайла Бойчука була створена у грудні 1917 року самовідданою

багаторічною працею Михайла Бойчука в Українській академії мистецтва, Інституті
пластичних мистецтв та Художньому інституті. Митець практично впроваджував у
життя концепцію української школи фрескового живопису і розвивав концепцію
своєрідності українського мистецтва. У школі монументального живопису Михайла
Бойчука багато уваги приділялося вихованню відчуття монументального як
особливості світогляду, тому вона не мала аналогів ні в Україні, ні за її межами.
Відкидаючи застарілі форми академічного навчання, Михайло Бойчук
революціонізував систему і методику навчального процесу, звернувшись до форми
індивідуальної майстерні. Головною метою його педагогічної роботи було
виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням,
здатним осягнути нові естетичні цінності. Система художньої освіти в майстерні
Михайла Бойчука була заснована на аналізі і «відрисовуванні» творів часів Давнього
Єгипту, Ассирії, Італії доби Проторенесансу й Візантії, а також на оволодінні
законами й засобами образної виразності]. Бойчукісти прагнули створити
загальнозрозумілі системи символів на основі традицій народного мистецтва.
Михайло Бойчук теоретично осмислював історію мистецтва, намагаючись
сформулювати універсальні формально-образні основи власного художнього стилю.
Митець постійно вів власний діалог з культурою минулого і сучасного.
Монументалізм він розумів як граничну сконденсованість усіх художніх засобів.
Основу неповторного національного стилю школи М.Бойчука становили:
 переосмислення візантійської художньої системи, яка в роботах
бойчуківстів проявилася через посилення декоративності й умовності мистецьких
творів, а також через використання ритму як засобу організації простору, зокрема
побудови композиції, її елементів, а також колірних площин за формою
«Андріївського хреста»;
  відмова від академічних основ і зв’язок з європейським авангардним рухом.
На противагу кубо-футуристам і конструктивістам бойчукісти не нехтували
культурною спадщиною у формуванні нових сучасних напрямів мистецтва;
 українське народне мистецтво і фольклорні традиції, зокрема українська
народна ікона як взірець синтезу, в якій відчутні стилістичні особливості мистецтва
античного світу, елліністичного Єгипту, ранньохристиянського мистецтва катакомб
Давнього Риму, народного мистецтва Близького Сходу. За допомогою
мистецтвознавчого аналізу українських народних ікон Михайло Бойчук у своїй
творчості прийшов до монументальності композиційно-образного вирішення, до
максимального спрощення іконографічної схеми з експресивними диспропорціями в
зображенні постатей;
 переосмислення українського народного примітиву, зокрема народних
картинок (лубків);
 давньоруська фреска київських соборів;
 монументальні розписи італійського Проторенесансу (фрески Джотто і
Чимабує), для стінопису яких характерними є: спокійна урочистість, архітектонічна
урівноваженість та строга чіткість композиції, стриманість колірної гами;
 художня стилістика французької групи «Набі», яка через символізм
прагнула долучитися до створення великого художнього стилю, відродження
епічного руху середньовіччя на засадах релігійного мистецтва та стінопису;
 неоміфологізм, за допомогою якого можна було вийти за межі застарілих
принципів мистецтва, звернутися до загального і вічного. Світ композицій Михайла
Бойчука сповнений символами-архетипами, в якому відчутні ритми ритуалу;
 синтетизм. У 20-30 рр. XX ст. актуальними були усі три групи синтезу:
архітектури і образотворчих та декоративно-прикладних мистецтв; видовищних
мистецтв (театр, кіно, цирк); окремих пар творчої діяльності, зокрема літератури і
художнього оформлення книжок. Михайло Бойчук розробляв усі три види,
продовжуючи звертатися до різних форм мистецької творчості.

4. Музична культура розвивалася під впливом традицій народнопісенного мелосу,

музичної школи М.Лисенка та нової стилістики – західного пізнього романтизму
Р.Вагнера, Р.Штрауса, О.Скрябіна, А.Дворжака, Е.Гріга, Імпресіонізму М.Равеля,
К.Дебюссі. Видатними діячами у розвитку хорового жанру стають М.Леонтович,
Я.Степовий. Відбувається збагачення жанрових можливостей, орієнтація на великі
форми, інтерес до поліфонії. Розвивається оперне мистецтво – активно працюють
оперні театри у Києві, Одесі,Харкові, Катеринославі. Виконавська майстерність
І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, З.Гайдай, О.Петрусенко набуває
світового рівня. Композиторські експерименти захоплюють Л.Ревуцького та
Б.Лятошинського. У Західній Україні розгортають діяльність композитори
Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, В.Барвінський, Й.Витвицький.
У Львові відкрився Вищий музичний інституту ім. Лисенка (1907),оперний театр, де
працюють співаки із світовими іменами - С.Крушельницька, О.Мишуга,
М.Меншинський, ОРуснак. Широку освітянську діяльність проводили музично-
співацькі товариства «Руська бесіда», «Торбан», «Боян».
5. Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній
київській літературній групі «неокласиків», естетична програма яких потребувала
строгої форми, гармонійної довершеності вірша, наслідування класичних зразків. З
іншого боку, вони прагнули позбавлення української поезії сентименталізму і
поверховості, виступали проти ідейної платформи «Пролеткульту», профанації
літератури у закликах масовості, пролетаризації, заперечення культурної класичної
спадщини. Ідейним лідером «неокласиків» був М.Зеров - поет, есеїст, критик,
професор, знавець 15 мов, блискучий перекладач, стиліст, досконалий знавець
античності, який на питання Хвильового «Камо грядеш?» відповідав «До джерел»
(«Adfonts»). Основними завданнями бачив : 1- засвоєння всесвітнього літературного
досвіду; 2- вирізнення української літературної традиції та переоцінку літературного
надбання; 3- мистецьку вибагливість і посилення технічних вимог. Наголошував на
відмінності українського й російського літературного процесів. Найвидатнішою
поетичною постаттю серед неокласиків був М.Рильський, злет творчості якого
почався із збірки «Під осінніми зорями» (1918), де романтичний дух поєднаний з
вишуканою ліричною формою. У збірках 20-х років «Крізь бурю і сніг», «Синя
далечінь», «Тринадцята весна», класична чуткість перемагає романтичні тенденції.
Особливий вплив на нього «парнасизму» - французької поезії, внаслідок перекладів
західноєвропейської літератури. У 1932 році після критики за «втечу від життя».
«ідеалізм», «книжність», М.Рильський перебудовується на офіційний радянський
лад, ставши автором поезій «Літо», «Україна», «Пісні про Сталіна». До групи
неокласиків належали М.Драй-Хмара, П.Филипович, О.Бургардт, доля яких склалася
трагічно – розстрілом. П.Тичина М.Зеров М.Рильський. У Києві 20-х років плідно
діяли інші літературні об’єднання - «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких
входили В.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Г.Косинка, В.Підмогильний,
Є.Плужник, Д.Фальківський. Тривалий час були викреслені з офіційного
літературного процесу. Видатним теоретиком національно-культурного відродження
цієї доби став поет М.Хвильовий (1893-1933), який будучи керівником Академії
пролетарської літератури, гаряче виступає за самостійний розвиток української
літератури, її піднесення до світового рівня. Він поділяв принципи неокласиків,
вбачаючи мету літератури в розкритті прекрасного в людині, що суперечило
радянському гаслу формування «пролетарської культури» та «класових цінностей».
Хвильовий називав це хуторянством, критично ставився до масовості в культурі.
Характеризуючи новий літературний стиль національного відродження, Хвильовий
говорив про «романтику вітаїзму», якій притаманні цінності «фастівської етики» -
самовдосконалення й самодисципліни. Його ідеї підтримали в Україні чимало діячів
культури, зокрема, М.Йогансен, М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко.