Київський національний університет

технології та дизайну
Факультет дизайну

Доповідь
на тему «Розвиток радянського мистецтва від 1917 до 1941 року»

Роботу виконала
студентка 1 курсу групи БДР 2-21
Даниленко Катерина

Київ 2021
 Зміст
1. Загальне поняття
2. Монументальна пропаганда
3. Посуд
4. Плакати
5. Скульптура
6. Архітектура
7. Живопис
8. Графіка радянського періоду

Загальне поняття
 Мистецтво радянського періоду умовно рахують з часів більшовицького
перевороту 1917–1918 рр. до року розпаду СРСР. Особливо значними були
відмінності у офіційному мистецтві держави, що займала ворожі, альтернативні
позиції по відношенню до мистецтва доби царіату. Мистецтво СРСР мало
також агресивний, пропагандистський характер з могутнім впливом цензури і
заборони на використання як цілих галузей попереднього митецького періоду
(іконопис, монументальне сакральне мистецтво, сакральна архітектура), так і
заборону на формальні пошуки, заборону на стилістику модерних форм,
декларованих як шкідливих ідеологічно, антирадянських і чужинських. До них
були віднесені — кубізм, абстракціонізм, футуризм, сюрреалізм тощо.

Нова варварська влада націоналізувала палаци та садиби і навіть організувала

в деяких з них музеї. Але націоналізація мало сприяла збереженню садиб і
творів мистецтва в них. Розуміючи це, розпочалася кампанія масового
вивезення цінностей з садиб в столиці — масово вивозили панські бібліотеки,
картини, меблі, бронза, гобелени, мармурова скульптура. Лише частка стане
надбанням художніх музеїв чи державних бібліотек. Більшовицький уряд
ухвалив продавати за кордон твори мистецтва і книги заради швидкого і
необтяжливого для уряду відновлення промисловості, зруйнованої
громадянською війною.

Сталася дивацька ситуація наявності високої, але чужої культури панівного

класу, яка не була потрібна в країні ні варварському уряду, ні люмпенському і
агресивному населенню, яке і раніше не було ні носієм панської культури, ні її
охоронцем чи продовжувачем.

Радянське мистецтво пройшло декілька жорстко контрольованих урядом

етапів — від часткового використання надбання попереднього періоду
(архітектурна стилістика сецесії та історизму у вигляді неокласицизму або
сталінського ампіру) до запровадження функціоналізму при вирішенні гострих
проблем народного господарства в умовах дефіциту житла і товарного
дефіциту, нестачі продуктів і промислових товарів широкого вжитку.
 Період характеризувався як втіленням офіційних проектів (ленінський план
монументальної пропаганди, «культурна революція», «безбожна п'ятирічка»),
перевагою руйнівних тенденцій по відношенню до пам'яток
минулого(розпродаж за кордон музейних скарбів, ікон, церковного золота,
планова руйнація сакральних споруд любої релігії на теренах країни), так і
консервативними тенденціями щодо вироблених і затверджених політичною
партією ідеологічних норм, що швидко стануть штампами, близькими до
остракізму чи ворожих до прогресу (обскурантизм).
Монументальна пропаганда
Серед перших значних заходів більшовицького уряду був Ленінський план
монументальної пропаганди. Ідея Леніна йшла від утопічного твору
італійського астролога і філософа Томмазо Кампанелли (1568—1639) «Місто
Сонця», в якому він виклав свої думки про устрій ідеального «соціалістичного»
державного утворення. Ленін згадував в розмові з наркомом Луначарським
фрагмент твору, де йшлося про оздоби мурів ідеального міста фресками,
«которые служат для молодежи наглядным уроком по естествознанию,
истории, возбуждают гражданское чувство — словом, участвуют в деле
образования, воспитания новых поколений. Мне кажется, —(казав Ленин), —
что это далеко не наивно и с известным изменением могло бы быть нами
усвоено и осуществлено теперь же… Я назвал бы то, о чем я думаю,
монументальной пропагандой».

Початок реалізації плану монументальної пропаганди поклав декрет

Совнаркому (радянський аналог царських міністерств) «О памятниках
республики» — декрет оприлюднено 12 квітня 1918. За планом ініційовано
створення монументів діячам минулого, яких Ленін і більшовики вважали
власними попередниками, серед них такі:

 Карл Маркс та Фрідріх Енгельс

 Радищев Олександр Миколайович
 Максиміліан Робесп'єр
 Тімірязєв Климент Аркадійович та інші.

Особливістю декрету був наказ зруйнувати монументи царям та державним

діячам Російської імперії — без урахування як значного внеску багатьох діячів
в історію країни, в її науку, в освіту та благодійність чи значну мистецьку
вартість самих монументів. Серед зруйнованих —
  монумент Столипіну Петру Аркадійовичу (Київ, італійський ск. Етторе
Ксіменес)
 губернатору Михайлу Семеновичу Воронцову (Одеса)
 погруддя графа-просвітника Віктора Петровича Старжинського (Одеса)
 підприємцю Харитоненку Павлу Івановичу (Суми)
 десятки монументів царям в столичних і провінційних містах.

Створення монументів діячам з ленінського переліку монументальної

пропаганди проходило переважно з дешевих або нетривких матеріалів. Дефіцит
грошовий та матеріальний в умовах розпочатої громадянської війни не сприяв
виконанню плану і той був похований. Серед небагатьох монументів, створених
в довготривалих матеріалах — монументи науковцю Тімірязєву К. А та
письменнику Достоєвському (збережені). Всі інші зруйновані та не відновлені.
Посуд
Дещо незвичним явищем нового радянського мистецтва стала агітаційна
порцеляна. Посуд прикрасили розписами, близьким до плакатів революційної
тематики з використанням політичних гасл, червоних зірок, сільського
реманенту, робітниць в червоних хустках та стилістики супрематизму,
агресивного авангарду. Після традиційних орнаментів, квіткових та
візерункових мотивів ці теми сприймались справжньою місцевою екзотикою.

Серед творців агітаційної порцеляни 1930-х — Леонов Петро Васильович

(нар. 1910). Архітектор за фахом, він віддав декілька десятиліть розписам
порцеляни, працюючи головним художником Дульовського порцелянового
заводу. Останні зразки в стилі агітаційної порцеляни створені ним наприкінці
1950-х (декоративна таріль «Вирок історії», де серп і молот перекреслюють
двоголового орла Російської імперії).

Вже через 30 років зразки агітаційної порцеляни стали надбанням особистих

зібрань, а згодом і зібрань державних музеїв (Третьяковська галерея,
Російський музей, особисті закордонні збірки тощо).

Формально абсолютно інші позиції займали художники-традиціоналісти. Це

були представники спілки «Світ Мистецтва». Аби відновити роботу
порцелянового заводу в Петрограді до розписів порцеляни радянського періоду
залучили популярних на той час скульпторів, живописців, графіків.
Плакати
Серед жанрів, здатних швидко відгукнутись на актуальні події чи швидко
донести вимоги уряду до населення був плакат радянського періоду. На відміну
від консервативного живопису плакат не потребував значного часу на
усвідомлення подій, оперував узагальненими образами, мав великі наклади,
відносно дешево коштував. Більшовицький уряд відразу почав використовувати
плакат з метою пропаганди нових вимог, знайомств з політичним курсом
московського уряду. Частка творів того періоду мала непересічне мистецьке
значення і характерні ознаки доби громадянської війни, кампанії по допомозі
голодуючим, залученню добровольців в народне ополчення, на освоєння
цілинних земель чи на комуністичні будівництва.
Скульптура
На хвилі розкрученого культу єдиної особи Сталіна монументальна
скульптура в міжвоєнний період була втягнута в кампанію возвеличення
політичного лідера. Країну вкрила низка велетенськиї фігур Сталіна, мистецька
якість яких невпинно падала. З подібною епідемією возвеличення можна було
порівняти лише безліч скульптур Леніна, посмертна, а тому незагрозлива для
влади фігура якого була канонізована в живопису, в графіці і скульптурі.

В повоєнний період самобутна школа монументальної скульптури склалася в

Грузії. Столицю республіки прикрасив кінний монумент засновнику міста —
Вахтанга Горгасалі. Точно віднайдені пропорції нового монументу були вдало
пов'язані з масштабом гори та стародавнім храмом. Черговою перемогою
скульптора Амашукелі було створення велетенської скульптури Матері Грузії.
Струнка жінка в національному вбранні тримає в одній руці келих з вином для
друзів та меч — для відлякування ворогів. Твір надзвичайно збагатив силует
стародавнього міста, що не мало до цього значної висотної домінанти.
Скульптура стала візитівкою грузинської столиці.

З монументальними шедеврами Амашукелі порівняння витримували лише

велетенські скульптури Євгена Вучетича. Романтична схвильованість
притаманна останньому варіанту фігури Батьківщини Матері на Мамаєвому
кургані в місті Волгоград. Хоча перший варіант монументу був академічно
врівноваженим, більш традиційним і мало індивідуалізованим (зберігся в
малюнках).

Майже не пов'язаною з національними українськими образами в

попередньому мистецтві виявилася жіноча скульптура Бородая В. З. в Києві.
Фігура активно втрутилась в історичний силует стародавнього Києва з
наявністю історично створених висотних домінант золотоверхих соборів і
дзвіниць, водночас виявив риси сухого академізму і холодного пафосу.
Архітектура
Складна ситуація склалася в радянській архітектурі. В період після
громадянської війни використовували старі проекти доби сецесії. Найбільш
яскравим, але останнім самобутним явищем тодішньої архітектури став
конструктивізм. Поодиноким зразком контакту з архітектором Ле Корбюзьє
стало будівництво споруди Центросоюзу (Наркомату легкої промисловості
СРСР). Будівлю створювали під керівництвом талановитого представника
російського конструктивізму — Коллі Миколая Джемсовича. Але досвід
співпраці з відомим архітектурним авторитетом Ле Корбюзьє продовжень не
отримав.

Архітектура розпочала дрейф від стилістики запізнілої сецесії до історизму у

вигляді неокласицизму (або сталінського ампіру).

З доби політичної відлиги запроваджено функціоналізм при вирішенні

гострих проблем народного господарства в умовах дефіциту житла і товарного
дефіциту. Радянський функціоналізм мав бідні, спрощені і невибагливі форми,
висміяні у жартах та радянському кіно «З легким паром».
Живопис
Живопис нового періоду втримав головні жанри з втратами. Серед втрачених
— парадний портрет, релігійна композиція, іконопис, алегорія. Спроби
проаналізувати нову радянську дійсність зробили К. Петров-Водкін («Смерть
комісара», 1928), Б. Йогансон («Рабфак іде», 1928), Н. Самохвалов («Дівчина в
футболці», 1932), О. Дейнека («Оборона Петрограда», 1928), М. Греков (серія
батальних картин про червоноармійців).

Офіційні настанови компартії втилювали Бродський Ісак Ізраїльович

(«Розстріл 26 бакінських комісарів», «Фрунзе під час маньоврів», портрети
Леніна), низка майстрів, творців офіційних портретів комуністичного уряду та
Сталіна.

В повоєнні роки відродився і набув нових тем батальний жанр (О. Дейнека
«Оборона Севастополя»), парадний портрет з зображеннями переможців
(П.Корін «Портрет маршала Жукова»).

Незвичні зображення сільського (не колгоспного побуту)створив художник

Пластов Аркадій Олександрович (1893—1972) — «Жатва» «Сіножать»(1945), «
Вечеря трактористів»(1951). В картині « Колгоспне стадо» (1938) від колгоспу
лише назва. Емоційністю відрізнялись твори Пластова в книжковій графіці
(ілюстрації до «Капітанської дочки» О. Пущкіна, к творам Л.Толстого та А.
Чехова.)

Представники новітніх мистецьких спілок СРСР подали свої зразки жанру

натюрморт: К. Петров-Водкін (Натюрморт з оселедцем, 1917), П.
Кончаловський (Натюрморт з самоваром, 1917), В.Шумілов (Натюрморт на
входини, 1967), В.Стожаров (Дерев'яний по́суд і часник, 1967)

До класичних витоків натюрморту в Голландії та Росії доби бароко в своїх

творах вже на новому етапі звертався Смірнов Микола Миколайович (1938—
2005). Він робить селекцію речей за стилем і в його натюрмортах виникають то
злами доби ар нуво («Бабусини романси» , 1982 р.), то буремні роки Північної
війни з Швецією (натюрморт «Віват, цар Петро Олексійович!»).

Релігійну, культурологічну тематику розробляв художник Ісачов Олександр

Анатолійович, самостійно прийшовши до відродження як стародовньої
художньої технології олійгого живопису, так і альтернативної ідеологічної
тематики.

На долю Миколи Смірнова та Олександра Ісачова випав жереб в межах

утисків відновити втрачені жанри (історичний натюрморт, релігійна картина,
міфологічна композиція) без замов з боку держави чи підтримки активно
діючих релігійних громад. Їх твори знаходять приватних вітчизняних чи
закордонних шанувальників, що рятують картини альтернативного
ідеологічного спрямування, більшість з яких вивозять за кордон. Вони стають
явищем не стільки офіційно радянського, скільки світового художнього
процесу кінця 20 століття.
Графіка радянського періоду
Старше покоління радянських графіків склалося в умова Російської імперії.
Тим не менше, в графіці радянського періоду реалізувалися ті ж форми —
портретні цикли, ілюстрація, пейзажний альбом, эстампи, экслибриси
(книжкові знаки), проекти грошових знаков, поштові марки. Техніки виконання
традиційні — вуголь, пастель, олівець, туш. Московська школа гравюри
відродила ксилографію. Фаворский Володимир Андрійович (1886—1964)—
посів головне місце в розвитку ксилографії 1920-х рр. (« Кремль.
Свердловський зал», 1921; «Роки революції», 1928; ілюстрації до різних
видань). Фаворский намагався створити з кожного видання ансамбль, цілісне
явище. Окрім творчості, Фаворський плідно займався викладанням. Серед його
учнів — низка відомих радянських графіків з яскравими художніми
індивідуальностями, серед них — Піков Михайло Іванович. Через
удосконалення друку і мобільність техніки з часом стала переважати літографія
та дешеві основи для матриць — ліногравюра, фототіпія, офсетний друк.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. https://uk.wikipedia.org/wiki/
2. http://ni.biz.ua/9/9_20/9_205554_sovetskoe-iskusstvo-ot--do--
goda.html