Культурне життя в Україні в 20-30-х роках було цілком обумовлене жорсткою

системою і режимом політичної влади, що склалася в СРСР унаслідок

«великого перелому». Воно мало суперечливий характер, соціалістичні
досягнення історичного значення захлиналися в хвилях політичного терору
проти культури та її творців. Навіть за таких умов 20-ті роки стають часом
небаченого розвитку, відкриттів в українській культурі. Поширення
україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя,
якого вона давно не мала. У 20-ті роки важливим напрямком культурного
будівництва була ліквідація неписьменності населення. У 1923 р. в Україні було
створено товариство "Геть неписьменність", яке очолював Г. Петровський. У
1924 р. розпочалась підготовка до запровадження чотирирічного обов'язкового
навчання дітей. Інтенсивно розвивалася мережа освітянських закладів. У 1925
р. в УРСР діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів, 30
робітфаків. Важливою передумовою успішного розвитку освіти стала
українізація, що відкривала для українців доступ до знань за допомогою рідної
мови.
…
Головним центром науки в республіці стала Всеукраїнська академія наук
(ВУАН). Президентом її в 1922-1928 рр. був Володимир Липський. У 20-х роках
у ВУАН існували три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і
соціально-економічний. Найбільш плідно працював перший відділ, де провідну
роль відігравав М. Грушевський, який у 1924 р. повернувся з-за кордону і був
обраний академіком ВУАН. Він продовжував працювати над справою всього
життя - фундаментальною "Історією України-Русі". Колегами його були видатні
історики Д. Багалій, М. Слабченко, О. Оглоблин, Д. Яворницький. У ВУАН
плідно працювали також математики Д. Граве та М. Крилов, хіміки В.
Кістяковський та Л. Писаржевський, географ К. Воблий.
….
Головними особливостями цього часу стали розмаїття літературних напрямків,
течій, виникнення й розпад багатьох письменницьких груп. У 1922 р. в Харкові
під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних
організацій — «Плуг». Ця організація заснувала мережу письменницьких
гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Через
рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також
прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу
входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній,
Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра,
Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін.
…
У період українізації особливо виділяється київська літературна група
"неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло
Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський.
Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами,
створювали численні переклади світової класики, активно протистояли
"Пролеткульту". "Неокласики" орієнтувалися на поєднання національних
традицій і досвіду світової та європейської літератури. Естетичні погляди
"неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й
"масовізму" у літературі. Його публіцистика відіграли значну роль у розвитку
українського літературного процесу..
….
У 1925 р. після розпаду "Гарту" виникла найвідоміша літературно-мистецька
організація республіки - Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ),
яка об'єднала 22 письменників і поетів. Серед них - П. Тичина, В. Сосюра, Ю.
Смолич, М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко, Л. Курбас та ін. Ідейним
керівником ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, а першим її президентом - М. Яловий.
Це була доба відносної лібералізації літературного та мистецького процесу, коли
популярними стали твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна,
Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, драматургів І. Кочерги, М.
Куліша.
….
У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку —
П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні
кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Твори Тичини є справжньою
віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що
публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята
весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні
традиції Заходу. Серед багатьох інших поетів того часу на особливу увагу
заслуговують Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Євген
Плужник, Володимир Сосюра, Микола Бажан і Тодось Осьмачка. Головними
темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті
людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова,
симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує
революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє
зростаюче почуття розчарування нею. У романі "Місто" скептично-містичний
Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в
чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих
селянських цінностей.
Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси
— "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали
сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової
радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності,
анахронічного українського націоналізму.
…
У сфері образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф.
Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький, В. Касіян.
Школа Михайла Бойчука була створена у грудні 1917 року. Митець практично
впроваджував у життя концепцію української школи фрескового живопису і
розвивав концепцію своєрідності українського мистецтва. У школі Михайло
Бойчук разом з учнями майстерні створювали свій стиль українського
мистецтва – стиль синтетичний, монументальний за формою та характером
мистецького мислення. За таким стилем створювалися перші розписи Луцьких
казарм у Києві влітку 1919 року й монументально-декоративне оформлення
Селянського санаторію на Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), яке стало
зенітом творчих досягнень бойчукістів. Не менш важливими були
монументальні розписи Червонозаводського театру в Харкові (1933-1934 рр.).
Михайло Бойчук революціонізував систему і методику навчального процесу,
звернувшись до форми індивідуальної майстерні. Головною метою його
педагогічної роботи було виховання національного художника нового типу із
синтетичним мисленням, здатним осягнути нові естетичні цінності.
…
Для творів бойчукістів характерними є:
масивність і декоративна та пластична узагальненість форм; вивіреність і
симетричність композиції; площинність, обмеження просторового пласту
зображення – є лише образотворча поверхня; застосування декількох точок зору
і деяких композиційних центрів. використання ритму як засобу організації
простору, зокрема побудови композиції; переважання у зображенні
вертикально-горизонтальної структури; переважно фронтальне компонування
постатей у картинній площині; нашарування різних за виразом пластичних
форм; уникнення всього зайвого та випадкового, відволікаючого увагу від
основної ідеї твору; рівновага і гармонія цілого; локальність кольору;
напруженість ліній. Школа Михайла Бойчука означала не лише групу учнів і
солідарних із ним художників, але й певну систему поглядів, ідейних принципів
і методики постійного самовдосконалення.
…
У 1875 році київський живописець Микола Мурашко відкрив у себе вдома
Рисувальну школу. Навчальний заклад діяв до 1901-го року, у ньому могли
навчатися усі охочі незалежно від віку. Школа стала осередком культурного
життя і предметом гордості міста. Минуло трохи більше сотні років і сьогодні
вже не лише Київ, а й вся Україна має підстави пишатися результатами роботи
Рисувальної школи. Бо з неї вийшли художники, імена котрих стали окрасою
українського і світового мистецтва. Іван Їжакевич, митець, котрий вніс дух
модерну в мистецтво іконопису, Олександр Мурашко, Григорій Світлицький.
Роботи цих художників можна побачити в кращих музейних колекціях країни. З
Рисувальної школи Миколи Мурашка вийшов також засновник так званого
супрематичного живопису, автор знаменитого «Чорного квадрату» Казимир
Малевич. Сьогодні його роботи на найбільш знаменитих аукціонах світу
коштують десятки мільйонів доларів.

..
Новим етапом у розвитку українського театру став 1918р. У Києві утворилися
три театри: Державний драматичний, Державний народний і "Молодий театр".
Державний драматичний театр очолювали Олександр Загаров і В.Кривецький.
Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи
увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар
складався з побутової, історичної й класичної тематики. У 1922 р. діячі
"Молодого театру" створюють у Києві творче мистецьке об'єднання —
модерний український театр "Березіль", що існував до 1926р. Очолює цей театр
Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру. Лесь Курбас у
цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського
й українського репертуару. Втіленням творчих пошуків театру постали вистави,
постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-
реалістичному, психологічному, символічному, народного гротеску,
імпресіоністському. Етапною у творчості митця і в історії українського театру
стала вистава "Гайдамаки" Т. Г. Шевченка. У 1926—1933 рр. театр "Березіль"
працює в Харкові. До його складу входять митці Мар'ян Крушельницький,
Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар'яненко, Йосип Гірняк, Валентина
Чистякова, Надія Титаренко, О Добровольська. Найближчим помічником Леся
Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У
його п'єсах ("Мина Мазайло", "Народний Малахій") знайшли широке
відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. Творчість Леся
Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст.

…
Музичне життя у 1920-30 pp. зосереджувалось передовсім у Києві, а другим
таким осередком був Харків. В більших містах України засновано оперні
театри, українські філармонії, молоді композитори звертаються до
інструментальної творчості і до творення музичних композицій великого стилю.
Першим організаційним центром, довкола якого почали скупчуватися молоді
представники, було, засноване в 1923 p., Товариство ім. Леонтовича. Його
членами і визначними постатями музичних кіл Києва були: Левко Ревуцький,
один з найвизначніших учителів композиції в Києві, автор симфонії і багатьох
фортепіанних творів, і Борис Лятошинський, професор київської консерваторій,
великий майстер композиції та інструментовки, чільний репрезентант
модерного напрямку в українській музиці. Скомпонував він «Золотий обруч» —
першу новочасну, в європейському стилі, оперу, а крім цього три симфонії, два
концерти для фортепіано з оркестром і багато інших творів. Він теж
скомпонував приблизно 50 пісень на слова Шевченка, Франка, Рильського.
Разом з Ревуцьким, виховав цілу плеяду композиторів.

….
З інших визначних композиторів, творців модерної української музичної
культури, треба назвати Віктора Косенка, професора Київського музично-
драматичного інституту, композитора і піаніста; Михайла Вериківського,
композитора, диригента, що скомпонував симфонічні і хорові твори, балетну
музику. Т-во ім. Леонтовича протривало п’ять років і в 1928 р. перетворилось у
Всеукраїнське Т-во Революційних Музик (ВУТУРМ), яке, зуміло згрупувати в
своїх рядах найкращі сили з цієї ділянки. У 1932 р. постановою партії «Про
ліквідацію художніх об’єднань», утворено єдину Спілку Совєтських Музик з її
національними відділами, в тому числі і з українським. В цілому, період 1920-
30 pp. був одним з найбільш інтенсивних періодів розвитку української музики,
яка змагала до високого професіоналізму і проявила себе у різних жанрах. У тих
роках розвивається музично-театральне і концертове життя, розгортається
музична освіта, відроджується зацікавлення до національного інструменту —
бандури. Після 1930 р. музику, як і інші ділянки мистецтва, починають
трактувати як засіб партійної пропаганди і ставлять до неї вимоги
соціалістичного реалізму. Композитори мусять компонувати свої твори на
замовлення, посередньо чи безпосередньо пов’язані з комуністичним
будівництвом або з героями революції («Щорс» Лятошинського, «Перекоп»
Мейтуса, «Невідомі солдати» Козицького). Музичне життя України проявилось
теж у розвитку оперових театрів, де відзначився своїми талантами цілий ряд
співаків і співачок (М. Голинський, Ю. Кипоренко-Доманський, М. Донець, І.
Паторжинський, а з жінок Марія Сокіл, Зоя Гайдай, Марія Литвиненко-
Вольгемут, Оксана Петрусенко).

…
У добу «великого перелому», наприкінці 20 - на початку 30-х років, гасло
культурної революції стало одним з основних для радянської влади. У 1934 р.
запроваджувалась єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів:
початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня
(десятирічне).
Кількість середніх шкіл збільшилась майже в 10 разів і в 1937/38 навчальному
році становила близько 2,5 тис.
Незважаючи на певні позитивні зрушення, сталінський режим поступово бере
курс на ліквідацію політики українізації, яка була оголошена поступкою
"націоналістичній контрреволюції". Творчість українських майстрів літератури і
мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це
багатьох з них звинуватили в націоналізмі й репресували. Досягнення
української культури могли б бути набагато вагомішими, якби не втрати, яких
вона зазнала не тільки від репресій і утисків. Такими були досягнення і трагічні
сторінки української культури 20-30-х років.