РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

(ПОЕТИ)

«Розстріляне відродження» — літературно-мистецьке покоління 20 - початку 30-х

рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке
було знищене тоталітарним сталінським режимом. Література цього періоду відзначається
багатством стилів, жанрів, вершинних мистецьких надбань.
З великою енергією в галузі розбудови літератури в цей час працювали М. Зеров,
Микола Хвильовий (Фітільов), С. Єфремов, М. Куліш, М. Семенко, М. Драй-Хмара
(Драй), П. Филипович та інші. До найвидатніших представників «Розстріляного відродження»
належав і новеліст Григорій Косинка (Стрілець).
Термін «Розстріляне відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець
Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-1930-
х рр. За це десятиліття (1921—1931 рр.) українська культура спромоглася компенсувати
трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур,
російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5 000 письменників).
 Це відродження було пов’язане з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й
заборони створили тексти, гідні світового поціновування.
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли
12-13 травня відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового у
харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді
«на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення були
розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський,
Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав
Ірчан (А. Баб’юк), Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко (Снісар), Михайло
Яловий та інші. Загалом в один день, за рішенням несудових органів, було страчено понад 100
представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики,
робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути
систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти хліб насущний. Але,
працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися зі світовою
культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими
тенденціями і творили справді актуальне мистецтво.
Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення
та щира віра у власні ідеали. У більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на
особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й високі
запити. Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна.
У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, а підтекст, дух, «запах
слова», як казав Микола Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ
називають неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола
Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Михайло Яловий, Олекса Близько, Лесь Курбас,
Микола Куліш та багато інших. Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового —
розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний
персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він
вбиває свою матір і карає себе думкою, чи варта була революція такої жертви. У романі
Валер’яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи
філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізи-
чного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть у такій складній тематиці письменник не
перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні
до нашого національного світовідчуття. У поезії найцікавішими є шукання символістів
Олександра Олеся (Кандиби) і Павла Тичини. У своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив
всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи,
бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку в боротьбі з українськими
письменниками, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням,
нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство
(Микола Хвильовий), репресії і концтабори (Борис Антоненко-Давидович (Давидов), Остап
Вишня (П. Губенко)), замовчування (Іван Багряний (Лозов’ягін), В. Домонтович (Петров)),
еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк) або писання програмових творів на уславлення партії
(П. Тичина, М. Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна. Коли 1947 року Іван
Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було
«Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавали до спецсховів, забороняли,
замовчували, багато з них були назавжди втрачені. Дещо функціонувало в самвидаві (Іван
Багряний), рукописних копіях, виходило за кордоном. Трагічна доля покоління 20-30-х років
демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й
незалежності від впливу інших культур.
Представників інтелігенції, що належать до «Розстріляного відродження», умовно
поділяють на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських
репресій.
 Першу групу безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер’ян
Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий,
Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, художники-бойчукісти, Лесь Курбас та
багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили
самогубство, перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те що більшість з них була
реабілітована ще в кінці 1950-х років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило,
заборонявся в СРСР й надалі або ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою,
замовчувалось те, що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких
митців було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період.
Частині репресованих й переслідуваних представників української радянської
інтелігенції вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах та концтаборах.
Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій
строк, Остап Вишня продовжував писати, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише
після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу становлять ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що
їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також
засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж забороняли й замовчували, твори
вилучали зі сховищ і знищували. Більшість цих осіб померла ще до розгортання масових
репресій (Леонід Чернов (Малошийченко), Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто
врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як, наприклад, Марія Галич,
дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен (О. Бургардт).
До четвертої групи належать митці, чия творчість або чітко відповідала компартійним
нормам, або ж (здебільшого) зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою
безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на
пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира
Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час та в подальшому, не мають високої
художньої вартості, індивідуальності форм і стилів, є типовими зразками соцреалістичного
пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і значна кількість діячів культури старшого
покоління, яка стала відомою ще до приходу радянської влади і належала до покоління діячів
початку XX століття, а не 1920-1930-х років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола
Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Завдяки політиці українізації вони активно
включились у процеси розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в
УРСР; дехто з них задля цього повернувся з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально
переїхав з українських країв під владою Польщі, як Антін Крушельницький з родиною.

Рекомендовано до перегляду: https://www.youtube.com/watch?v=SW0GLzz3STQ

Павло Тичина
 Новатор! Так вслід за Горьким нарекла історія Тичину, виділивши цим самим одну з
найяскравіших рис його творчості. Тичина належить до когорти митців, котрі скрізь і завжди
дошукувалися "свого кореня" і "свого глагола". Він вмів піднестись на ті верховини, куди не
ступала нога його попередників.
Могутній талант Тичини – щедрий. Він збагатив художню скарбницю творами
феноменальними за своєю правдивістю, щирістю, неповторністю ліризму і досконалістю
форми. Новаторство для Тичини – одна із закономірностей розвитку мистецтва. Воно
знаходиться в діалектичному зв'язку з такими поняттями, як класовість, народність. Поняття
новаторства Тичина розглядав у зв'язку з традиціями. Продовження, розвиток передових
традицій – це одне із джерел новаторства: "У мистецтві реалізму сміливе новаторство в
художньому зображенні життя поєднується з використанням і розвитком усіх прогресивних
традицій світової культури."
Призначення митця – новатора поет вбачав в тому, щоб прискорювати рух до щасливого
майбутнього. Тичина підкреслював: "Новаторство народжується на шляхах служіння
суспільству." Цій священній меті завжди служила творчість Тичини.
1918 рік став поворотним пунктом у мистецькій долі Павла Тичини. Перша збірка віршів
"Сонячні кларнети" принесла йому заслужену славу і визнання. Вона стала значною подією в
українській літературі, ознаменувавши появу нового таланту, яскравої художньої
індивідуальності. На літературну ниву вийшов поет-лірик, котрий своєю майстерністю,
щирістю і задушевністю, любов'ю до життя і людини примушує згадати великі імена Пушкіна,
Шевченка, Лермонтова, Франка, Лесі Українки.
Основу збірки становлять вірші, написані у дожовтневі часи. Більшість з них присв'чено
темі природи, кохання. Поет не лишався байдужим і до суспільних явищ. Показовим для
розуміння його ідейно-світоглядного і мистецького зростання є твори про революційні події
1917 року. В збірці відчутні імпульси громадянськоскі, що йшли від традицій демократичної
літератури. Але це зовсім не означає, що Тичина піднявся в розумінні процесів класової
боротьби на рівень таких своїх сучасників, як Франко, Леся Українка, або таких своїх учителів,
як Коцюбинський чи Горький. Для поета було іще багато неясного в суспільній боротьбі. В
його світогляді проявлялись суперечливі риси. І, незважаючи на це, "Сонячні кларнети"
відіграли важливу роль у розвитку української поезії.
Поява "Сонячних кларнетів" сповістила світ про прихід у літературу Павла Тичини –
видатного майстра слова, який з великою художньою силою виразив "красу нового дня" – красу
соціалістичної дійсності. Не раз відзначався високий художній рівень цієї збірки, з появою якої
відкрився для читачів новий "сонячнокларнетний" світ, сповнений буянням радісної природи,
наскрізь пронизаний сонячною музикою.
Багато дослідників відзначають музичність "Сонячних кларнетів" як найхарактернішу
особливість цієї збірки.
"Насамперед музика" – цей заклик французького поета П. Верлена активно проводився у
життя в декаденській поезії кінця XIX – початку XX ст. Теоретики і практики символізму не раз
висловлювалися на кшталт того, що "поезія є внутрішня музика" і що "музика – скелет поезії".
Основа художнього успіху П. Тичини полягає в тому, що він, вбираючи, як губка, в свою
художню систему найосновніші досягнення поетичної форми кінця XIX – початку XX ст., зумів
у символістських пошуках вибрати для себе найцінніше, піднести його на новий, вищий рівень.
Одночасно поет зберіг те основне, чого не могли зберігти символісти, – образну сутність слова.
Більше того, П. Тичина зробив те, чого так довго і без особливих успіхів домагалися декаденти,
– знайшов не бачений досі синтез словесних і музичних способів вираження. П. Тичина досяг
такого синтезу саме тому, що "озвучував" поетичний твір не тільки через сонорику слова, а й
через його семантику.
П.Тичина є засновником поняття «СОНЯЧНИЙ КЛАРНЕТИЗМ»

Ви знаєте, як липа шелестить…

(Аудіозапис: https://www.truyenmp3.net/uk/stories/pavlo-tichina-vi-znayete-yak-lipa-shelestit-
poez%D1%96ya )
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов'ї...
"Я твій",— десь чують дідугани.
А солов'ї!..
Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
1911

Рід літератури: лірика

Жанр: ліричний вірш.
Вид лірики: інтимна, пейзажна
Мотиви: вираження емоцій, які народжуються в душі юного ліричного героя від почуття
першого кохання; гімн коханню, радості буття, що невіддільне від природи.
Художні особливості: вірш «Ви знаєте, як липа шелестить...» — пейзаж-паралелізм, що
нагадує фольклорні зразки, де картини природи пов’язуються з душевними настроями, а події
людського життя часто змальовуються як певна паралель до явищ природи. Духовна
спорідненість ліричного героя зі світом природи передається всією силою барв, мелодій,
голосів рідної землі.
Картини природи і людські почуття чергуються: Ви знаєте, як липа шелестить У місячні
весняні ночі? (пейзажний етюд) Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі.
(переживання ліричного героя) Такий паралелізм збуджує в читачів роздуми й переживання.
Риторичні запитання («Ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі?», «Ви знаєте, як
сплять старі гаї?»), риторичні окличні речення («А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!»)
привертають увагу до краси весняної ночі, готують слухача до сприйняття наступної картини.
Вражають інтонації цього твору: ніжність, мелодика слова, чаруюча принадність
пейзажних картин незрівнянної української ночі.
Художні засоби, які наявні в цьому вірші, традиційні для інтимної лірики. Але головним
є протиставлення. «Природа - людина» — у даному контексті повна співзвучність. Риторичне
запитання, риторичне ствердження, звичайно ж, епітети, метафори. Наявна синекдоха «діду-
гани» (дерева). Композиційно вірш поділяється на дві частини. Обидві починаються ритори-
чними запитаннями. Спочатку простір обмежений лише липою, яка шелестить; у другій частині
простір ширшає — це вже гаї, вони сплять, але «все бачать крізь тумани». Простір враз стає
глобальним — місяць, зорі... а потім звуковий образ: «А солов’ї...» (цікаво, хто бачив уночі
солов’я?! Але як же тоді вони співають...).
Оригінальна побудова поезії. Кожна із двох строф має своєрідне обрамлення, де перші
речення — риторичні запитання, а останні — закономірний висновок. Емоційності автор
досягає також за допомогою окличних речень та обривів. Вірш звучить, як мелодія, якою
постійно насолоджуєшся.

О панно Інно…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915
Літературний рід: лірика
Жанр: ліричний вірш
Вид лірики: інтимна
Провідний мотив: Звертання Павла Тичини до панни Інни зі своїми почуттями та
спогадами, нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього
Головна думка: Передача ніжних та щирих почуттів. Намагання відкрити своє серце
панні,яку кохає.
Художні засоби:
Епітети: зимовий вечір. Метафори: любові усміх квітне. Порівняння: очі пам’ятаю, як
музику, як спів. Рефрен: О, панно Інно, панно Інно. Неологізми: дитинно, злотоцінно
Вірш написаний 1911 року і за деякими джерелами є першим друкованим віршем Павла
Тичини. 1911 рік — це лише період становлення майбутнього поета, як особистості, рік
навчання в Чернігові, перші зустрічі з творчою молоддю Чернігівщини. Проте вірш засвідчив
неабиякий талант майбутнього символіста. Вірш не належить до жодної збірки, пізніше входить
до збірки „Сонячні кларнети”. Кохання не потребує слів, це надзвичайно тонке почуття, яке
досить часто брудниться словами, пафосність тут недоречна, вона дратує. Якщо вже і писати
про кохання, то саме так, без од и дифірамбів на адресу об’єкта почуттів, а так просто и щиро, я
повірила почуттям цього юнака, він досить щирий в них, коли кохаєш, то все навколо
змінюється, оживає, і насамперед змінюєшся сам!

Пам’яті тридцяти
На Аскольдовій могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? —
Квитне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.

21 (8) березня 1918 р.

Рід: лірика.
Жанр: ліричний вірш
Мотиви: зображення самопожертви молодих людей заради Батьківщини, скорботно-патетична
тональність туги, печалі, жалю, страждання
Ідея: утвердження патріотизму і гуманізму, осудження жорстокості, терору, ненависті. Любити
вітчизну, віддати за неї життя — це найвища етична і духовна цінність людини.
Художні особливості: вірш має кільцеву композицію. Поезія починається й закінчується
рядками «На Аскольдовій могилі поховали їх».
Ліричний герой вірша — це збірний образ тридцяти юних захисників України, які загинули,
захищаючи незалежність Батьківщини. Це тридцять мучнів, цвіт нації.
Художні засоби: епітети: «славних, молодих», «український цвіт», «кривава дорога», «коханий
край» — окреслюють смисловий візерунок вірша; метафори: «квітне сонце, грає вітер»,
«посміла знятись... рука», «вмерли в Новім Заповіті»; риторичні оклики: «на Аскольдовій
могилі український цвіт!», «Боже, покарай!» — допомагають зрозуміти ідею вірша — показати
подвиг патріотів України; риторичні запитання: «На кого посміла знятись зрадника рука?», «На
кого завзявся Каїн?» — передають оцінку ліричним героєм того, що відбулося; метонімія
«зрадника рука»; обрамлення «На Аскольдовій могилі».
Сюжетна основа твору — проста: поховання на Аскольдовій могилі українців-воїнів. Проте
твір більше емоційний, ніж розповідний. Читач дізнається про те, що тридцять воїнів поховали
в одній могилі, що вони були молодими й славними, що навкруги буяла чарівна природа... А їх
немає, не буде вже ніколи. Вони навіки залишили те, що найбільше любили, — свою Україну. У
поезії «Пам’яті тридцяти» багато символів. Сонце, вітер, Дніпро — символи життя, можливого
щастя, радощів. Кривава дорога — нещасливе майбутнє. Символічний і образ Каїна. Те, що
загинули дуже юні, а навкруги буяє життя, ще більше загострює усвідомлення такого тяжкого
лиха, такої втрати, неприродності смерті. Разом з юнаками загинули і їхні ненароджені діти,
онуки, правнуки, яким так і не судилося побачити свою Україну. Емоційному наснаженню
твору сприяють стислі речення, точні вислови, закінченість думки у двох коротких рядках.
Вірш короткий, як сплеск болісної розповіді. Розділові знаки: тире, три крапки, знак оклику й
знак питання (у риторичному запитанні «На кого завзявся Каїн?»), своєрідне обрамлення
(однакове закінчення й початок твору) — усе сприяє створенню відповідного настрою,
наростанню емоцій. Влучні епітети («славних», «молодих», «коханий», «кривавій») і метафори
(«квітне сонце», «грає вітер», «посміла знятись... рука») художньо збагачують твір. Рима проста
(співзвучні окремі звуки): їх — молодих, цвіт — світ, рука — ріка, покарай — край, святих —
їх. Рима увиразнює твір, його емоційність, посилює ритм, об’єднує рядки, надає мелодійності,
оживляє вірш. Підсилює експресивність твору своєрідність художньої форми: твір не поділений
на строфи, хоч римування другого й четвертого рядків дало б право на це. Крім того, така
побудова твору допомагає автору досягти динаміки, цілісності поезії. Ритм вірша нагадує
дихання вкрай схвильованої людини.
Примітки: В основі твору — дійсний трагічний факт: бій під Крутами 29 січня 1918 року,
загибель юних патріотів-українців у боротьбі за вільну Україну проти російсько-більшовицької
навали. Останки загиблих юнаків були поховані на дніпровських кручах у Києві. Поезія
«Пам’яті тридцяти» відображає страшну трагедію тридцяти «мучнів українців». Поет говорить,
що шлях до щасливого майбутнього тягнеться «по кривавій по дорозі». Він засуджує того, чия
зрадницька рука «посміла знятись» на «український цвіт». Шляхом використання імені
біблійного персонажа, Тичина акцентує увагу на несправедливості, що панує у світі, суспі-
льстві. Адже понад все «вони любили свій... край», життя, але історія розпорядилася по-своєму:
«На Аскольдовій могилі поховали їх». У кількох рядках поетові вдалося зобразити історичний
факт, у якому відбилась епоха. Вірш «Пам’яті тридцяти» є прекрасним витвором мистецтва.
Поезія вивищує душі читачів. І в цьому її духовно-естетична цінність.
 МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

Неокласицизм — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду

класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і
сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу
позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм
виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у
20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій
Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули
наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-
психологічній проблематиці.
Відомий поет, перекладач, фольклорист, мовознавець.
Народився 19 березня 1895р. в м. Києві в родині етнографа Тадея Рильського.
Навчався в приватній гімназії Науменка в Києві.
1915-1918 — навчався на медичному факультеті Київського університету Св.
Володимира, згодом перевівся на історико-філологічний факультет Українського народного
університету.
1919-1929 — працював вчителем у селах.
Критикував комуністичну дійсність, за що його арештували у 1931р. і ув’язнили на 5
місяців.
Після тюрми творчість зазнає змін, у збірці «Знак терезів» поет прославляє радянську
владу.
Відтоді творчість розділилася на дві течії – офіційну та лірично-філософську.
За роки війни талант ожив та забуяв патріотичними творами.
Влада планувала позбутися поета, але йому пощастило.
24 липня 1964р. помер.

У теплі дні збирання винограду…

У теплі дні збирання винограду

Її він стрів. На мулах нешвидких
Вона верталась із ясного саду,
Ясна, як сад, і радісна, як сміх.

І він спитав: — Яку б найти принаду,

Щоб привернуть тебе до рук моїх?
Вона ж йому: — Світи щодня лампаду
Кіпріді добрій. — Підняла батіг,

Гукнула свіжо й весело на мулів,

І чутно уші правий з них прищулив,
І знявся пил, немов рожевий дим.

І він потягся, як дитина, радо

І мовив: — Добре бути молодим
У теплі дні збирання винограду.
1922

Літературний рід: лірика

Жанр: сонет
Вид лірики: філософська, інтимна
Провідний мотив: гімн життю та молодості
Літературний напрям, течія: неокласицизм (модернізм)
Художні особливості: вічність і кохання, близькість до нас людей, які жили так давно, але
відчували так само, передає вірш «У теплі дні збирання винограду». Душа Еллади мов
прокинулась на мить, коли М. Рильський змалював зустріч грецьких юнака та дівчини, селян-
виноградарів. Цей вірш — гімн коханню й молодості: І він потягся, як дитина, радо І мовив: —
Добре бути молодим У теплі дні збирання винограду. Вірш розкриває перед читачем велику
радість і повноту життя: першу зустріч з милою, зародження першого хмільного почуття. Весь
світ навкруги надихає близькістю щастя. Поет прославляє почуття любові, якому надає
античного колориту, естетично підносить його.
Вірш «У ТЕПЛІ ДНІ ЗБИРАННЯ ВИНОГРАДУ...» — це гімн життю і молодості, що відо-
бражає шукання юної душі, яка прагне щастя, радості й любові. Аналізуючи цей ранній сонет
М. Рильського, перекладач А. Содомора характеризував його ідею так: сонетна форма для
Рильського — келих, а вміст у ньому — вино: кожен, хто намагатиметься перекласти ці рядки
іншою мовою, має зберігати як форму, так і вміст (букет), аби не зашкодити смакові вина. На
таку метафору здобулися й засоби милозвучності вірша: У теплі дні збирання винограду Її він
стрів. На мулах нешвидких Вона верталась із ясного саду... Тут звукове інструментування на
«н» сприяє уповільненню ритму поезії, навіює медитативний настрій, із яким людина зазвичай
насолоджується видивом достиглих грон, збирає виноград або смакує коштовне вино. У такій
інтерпретації виноград постає «образом образів» — єднанням не лише чотирьох першооснов
світу, чотирьох пір року, а й п’яти чуттів: «Зір, слух, дотик, смак, запах — усі [вони] дають нам
змогу відчути терпкувато-солодкий смак самого життя». Цілісний образ природи в
попередньому рядку (ясний сад) наче розщеплюється в наступному на складові частини, які тут
уже характеризують людину (ясна, як сад). Так навіть у цьому «мікрообразі», побудованому на
повторенні дещо видозмінених слів, утверджується гармонія людини і природи — один із
провідних мотивів усієї творчості М. Рильського.

Володимир Сосюра

Народився на станції Дебальцеве 6 січня 1898р.

У 1909–1911 роках працював на содовому заводі міста Верхнього в бондарському цеху,
телефоністом, чорноробом.
З 1911 до 1918 рік навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному
нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi,
маркшейдерському бюро Донецького содового заводу. Брав участь в Українській революції,
спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армії. По закінченні громадянської війни вчився в
Комуністичному університеті в Харкові (1922—23) і на робфаці при Харківському інституті
народної освіти (1923—25).
Належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.
Вперше одружився в 1922 році з Вірою Каперівною Берзіною. Від першого шлюбу в нього було
двоє синів.
Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син
Володимир.
У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали
до Казахстану.
У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією.
В 1951 він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію
«Любіть Україну».
Помер 8 січня 1965 року.

Любіть Україну
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами...
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі...
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі...

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,

в огні канонад, що на захід женуть

чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину...
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину...
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,

в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!

Рід: лірика
Жанр: ліричний вірш
Вид лірики: патріотична
Провідний мотив: Щира любов до рідної України
Ідея: возвеличення палкої любові українців до рідного краю; заклик до українців любити рідну
землю: «Любіть Україну!»
Художні особливості: емоційно-схвильований заклик — «любіть Україну», виражений двічі
риторичним звертанням, загострює увагу читача, передає емоції автора, є також ідейно-
пафосною, ідейно-композиційною основою твору. Авторові вдалося створити унікальний
зоровий образ України. В. Сосюра не випадково використовує епітет «солов’їна». Саме він
розкриває красу рідного слова, синівську любов до рідної мови. В. Сосюра обережно
використовує зображально-виражальні засоби, ніби побоюється збитися на фальшиву
пишномовність, пустопорожній пафос. Поодинокі епітети влучні, точні, викликають цілу
симфонію асоціацій: вишнева Україна, мова солов’їна, хмари пурпурові, весни світлі і щирі (усі
епітети, крім першого, інверсовані, що підсилює звучання і зміст означуваного ними слова).
Нечисленні порівняння («Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води», «Між
братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками») доповнюють поетичний образ рідної
землі; так само, як і метафора «в просторів солодкому чарі», яка образно і сконденсовано
передає красу отчого краю, його природи. Серед порівнянь особливе смислове навантаження
має вислів «як та купина, що горить — не згора», своєрідний перифраз біблійної неопалимої
купини як символу безсмертя народу, Батьківщини, яких не поневолити фашистам. Такою —
живою, реальною, зримою — постає Україна у вірші, що закінчується зверненням до молоді
знову у формі заклику (юначе! дівчино!) до серця кожної людини. Автор використовує один з
найпоширеніших художніх засобів — метонімію, тобто заміну понять на основі їх зв’язку,
перенесення назви одного явища на інше — звісно, багнети і грім канонад уособлюють народ,
армію, яка принесла визволення від фашистів (поезія написана в 1944 році). Простота художніх
засобів і їх довершеність, непідробна щирість і схвильованість інтонацій дали поетові змогу
втілити глибокий загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь щедрий
серцем на добро, добрі вчинки — тим ти звеличиш і прославиш своє ім’я, свою Україну у віках.
Примітки: Патріотичний вірш «Любіть Україну», написаний у 1944 р., у 1951 р. став
причиною найгостріших звинувачень поета в націоналізмі. В. Сосюру перестали друкувати, він
жив під загрозою арешту, яка зникла тільки зі смертю Сталіна 1953 року. Проте поет вистояв,
бо любив Україну, а вірш продовжував жити своїм повнокровним життям.
 Богдан-Ігор Антонич

Народився 5 жовтня 1909р. на Лемківщині в с. Новиці (Західна Україна).

Навчався у польській гімназії в м. Сянок.
У 1928р. студіював у Львівському університеті.
З 1929р. прилюдно виступає з віршами.
Перший свій твір опублікував 1931р. у журналі «Вогні».
1931р. — перша збірка «Привітання життя».
У 1934р. закінчив університет з дипломом магістра. Писав статті, рецензії, робив переклади,
публікував сатиричні фейлетони, виступав з доповідями. Редагував журнали «Дажбог» і
«Карби», малював, грав на скрипці, складав музику
Помер на 28 році життя 6 липня 1937р. від ускладнення після операції - запалення легень
Незакінченими залишилися новела «Три мандоліни», фрагмент роману «На другому березі» та
лібрето до опери «Довбуш».
Збірки:
- 1931р. - «Привітання життя»
- 1934р. — «Три перстені»
- 1936р. — «Книга Лева»
- 1938р. — «Зелена Євангелія»
- 1938р. — «Ротації»
Різдво
Народився бог на санях
в лемківськім містечку Дуклі.
Прийшли лемки у крисанях
і принесли місяць круглий.

Ніч у сніговій завії

крутиться довкола стріх.
У долоні у Марії
місяць — золотий горіх.

Літературний рід: лірика

Жанр: ліричний вірш
Вид лірики: філософська
Провідний мотив: таїнство Різдвяного вечора (переплетення християнських та язичницьких
мотивів)
Художні особливості: у вірші — мотиви двох релігійних основ: сюжет християнської містерії,
тонко помережаний язичницькими елементами, розгортається в українському середовищі.
Волхви уподібнювалися до лемків: «Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий»,
тобто хліб. Справді, на Різдво лемки з хлібом і свяченою водою обходять обійстя й освячують
його. Згаданий тут символ місяця пов’язувався здавен з дохристиянським святом Різдва. До
речі, язичницький місячний знак — «золотий горіх» — опинився в долоні Матері Божої,
утаємниченої в долю її небуденного Сина. Вона знає його трагічне майбутнє, але нічого вдіяти
не може, покладаючись в усьому на Господнє провидіння. У вірші Б.-І. Антонич розкриває
біблійну легенду про народження Христа по-своєму. Він уміло взаємодоповнює дві однаково
рідні українцям релігійні системи. Залучаючи творчу фантазію, уяву, автор щільно переплітає
християнську і язичницьку традиції, робить інтимним переживання віри.
Примітки: У вірші Б.-І. Антонича «Різдво» Бог народжується не в яслах, а на санях. Замість
волхвів приходять лемки, приносячи із собою місяць. Підкреслюючи значущість рідного краю,
поет переносить подію Різдва Христового в лемківське містечко Дуклі. Тож Батьківщина —
центр усіх внутрішніх прагнень ліричного героя поезії Б.-І. Антонича.