Репресії культурних діячів у 1930-ті роки

У 1930-ті роки Україна, як і інші республіки СРСР, була піддана масовим політичним
репресіям, проведеним за вказівками радянського режиму. Культурні діячі, серед яких
були письменники, поети, художники, музиканти та інтелектуали, стали об'єктом
політичних переслідувань.

Багато відомих українських письменників та поетів, таких як Микола Хвильовий, Леся

Українка, Микола Зеров, Максим Рильський, Олена Теліга та інші, стали жертвами
репресивної політики радянського уряду. Вони були засуджені, ув'язнені, а деякі навіть
втратили життя в умовах політичних переслідувань.

Українська культурна сцена того часу втратила численних видатних творців, чиї
таланти та праця могли б принести багато цінного для світової культури. Ці репресії
суттєво позначилися на розвитку української літератури, мистецтва та культури
загалом.

19 квітня 1930 р. особливий склад Верховного суду УСРР виніс вирок у справі "Спілки
визволення України" (СВУ), трактованої як контрреволюційна організація. Із загальної
кількості заарештованих для проведення показового процесу над "ворогами народу"
було виділено 45 знакових постатей — провідних учених, письменників, діячів
культури. Серед них академіки С. Єфремов та М. Слабченко, науковці А. Ніковський,
Й. Гермайзе, церковний діяч В. Чехівський, письменниця Л. Старицька-Черняхівська.
Разом з ними до судової відповідальності притягувалися молоді люди, яким
інкримінували членство в юнацькій організації СВУ — "Спілці української молоді".
Згідно з документами звинувачення, СВУ — СУМ мали організації у всіх головних
містах України і ставили за мету за допомогою чужоземних держав, емігрантських сил,
підбурювання селянства проти колективізації, вбивства Сталіна та його соратників,
відокремити Україну від СРСР і утворити Українську самостійну державу.
Незважаючи на те, що конкретної вини не було встановлено, підсудні одержали від 2
до 10 років ув'язнення, а згодом були знищені. Всього під час процесу і після нього за
звинуваченнями в причетності до СВУ було репресовано бл. 30 тис. осіб, переважно
інтелігенція і студентство. Один зі слідчих у справі СВУ С. Брук цинічно заявив; "Нам
треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання — і воно буде
виконане; кого не поставимо — перестріляємо!"
Після процесу СВУ погром української інтелігенції продовжився. У зв'язках з СВУ
звинуватили ієрархів Української автокефальної православної церкви. Як наслідок, у
січні 1930 р. УАПЦ змушена була само розпуститися, а митрополита М. Борецького,
десятки єпископів та сотні священиків незабаром заслали до таборів.
Наступного року значну частину інтелігенції на чолі о М. Грушевським було
звинувачено у належності до вже іншої "ворожої організації'" — "Українського
національного центру". Жертвами брехливих звинувачень стали 50 осіб, яких засудили
на строк від трьох до шести років. (У 1934—1941 рр. 33 з них знов засудили за
"антирадянську діяльність" і "шпигунство". 21 особу розстріляли, 12 отримали нові
строки. Більшість із них померли в таборах.) М. Грушевського як керівника "бойової
націонал-фашистської організації" та "теоретика буржуазного націоналізму" вислали
до Росії, де він 24 листопада 1934 р. помер за загадкових обставин. Почалися гоніння
проти Всеукраїнської академії наук: було введено цензуру на її видання, закривалися
найдіяльніші секції, виганялися й піддавалися репресіям т.зв. буржуазні націоналісти.
З особливою силою нова хвиля репресій охопила українське суспільство після того, як
у січні 1933 р. Сталін призначив особистим представником в Україні П. Постишева.
Разом з ним прийшли новий голова Об'єднаного державного політичного управління
(ОДПУ) — В. Балицький і тисячі російських функціонерів. Постишеву було доручено
завершити колективізацію, провести чистку в компартії та припинити українізацію. У
міру того як набирало обертів правління нового сталінського опричника в Україні,
страчувалися чи висипалися в табори тисячі представників нової української
інтелігенції, що з'явилася у 1920-ті роки. За даними О. Субтельного, з 240 українських
письменників тоді зникло 200; із 35 вчених-мовознавців знищили 62. Декілька сотень
українських кобзарів, які зібралися на свій з'їзд, заарештували і розстріляли.
Оголошували шпигунами і заарештовували філософів, художників, редакторів. Деякі
діячі, не бажаючи зректися своїх поглядів, накладали на себе руки, як це зробили М.
Скрипник та М. Хвильовий. Загалом, за деякими даними, у Радянській Україні в 1930-х
роках було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції, що дає підстави назвати цей
період "розстріляним відродженням".
Репресії проти української інтелігенції нерідко підтримували й українські націонал-
комуністи, але незабаром настала і їх черга. У 1932 р. ЦК ВКЩб) звинуватив КП(б)У в
толерантності до українського "націоналістичного ухильництва". У результаті
боротьби проти націоналізму чисельність республіканської парторганізації за кілька
років зменшилася удвічі. До жовтня 1933 р. зі своїх посад було усунено 80 %
секретарів парторганізацій і 75 % усіх чиновників у місцевих радах. Виключення з
партії та звільнення з роботи тягнуло за собою арешт і розстріл, у кращому випадку —
вислання й ув'язнення в таборах. На зміну десяткам тисяч репресованих українських
керівників прибували кадри з Росії та інших радянських республік.
Якщо репресії кінця 1920-х — першої пол. 1930-х років були насамперед спрямовані
проти українців, то терор 1937—1938 рр. охопив увесь Радянський Союз і мав на меті
змести всіх реальних та уявних ворогів комуністичного режиму. У той час репресіям
піддавалися не лише керівні особи, а й робітники, колгоспники, інтелігенція,
військовослужбовці й навіть діти "ворогів народу". Суспільство дедалі глибше
занурювалося у трясовину страху, розпачу, деградувало морально. За особистою
вказівкою Сталіна від імені ЦК ВКЩб) заарештованих піддавали тортурам. Так, у
підмосковній тюрмі "Сухановка" існувало не менше 52 видів катування.
Не витримуючи нелюдських мук, жертви давали свідчення і на себе, і на своїх
знайомих, і навіть на рідних. Так забезпечувалася нова хвиля арештів.
Нерідко масові страти в'язнів приурочувалися до певних більшовицьких дат. Так, 27
жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 р. на виконання постанови політбюро ВКП(б)
напередодні 20-річчя Жовтневого перевороту капітан НКВС М. Матвєєв в урочищі
Сандармох на півдні Карелії власноруч виконав смертні вироки 1111 в'язням
Соловецького табору особливого призначення. Серед них були бл. 300 вихідців із
України: історик М. Яворський, поет-неокласик М. Зеров, режисер Л. Курбас,
драматург М. Куліш, міністр освіти УНР А. Крушельницькій з двома синами,
письменники М. Ірчан, О.Слісаренко, В. Поліщук, П. Филипович, Г. Епік, В.
Підмогильний.
Загалом із січня 1935 р. по червень 1941 p. у СРСР було репресовано 19 840 000 осіб, з
них упродовж першого після арешту року були ліквідовані або померли від тортур 7
млн. Стосовно України, то прямі людські втрати в У PCP від репресій у 1927— 1938
pp. становили щонайменше 4,4 млн. осіб.
Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та
інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов'язаних
родинними узами з репресованими, — т.зв. "членів сімей ворогів народу", сприяли
моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення
власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. ВІН
залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.

Важливо відзначити, що цей період трагічних подій української історії має велике
значення для розуміння минулого нашої країни та пам'яті про жертви політичного
терору. Нам важливо не лише згадувати події цього періоду, а й пам'ятати та
вшановувати творчість та спадщину тих, хто постраждав від репресій, як невід'ємну
частину культурної історії України.