1.

МАЛОРОСІЙСЬКЕ ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО. Уперше чутки про його існування

поширилися серед декабристів (див. Декабристів рух), які на допитах 1826 у Слідчій комісії
в Санкт-Петербурзі (кн. С.Волконський, С.Муравйов-Апостол, П.Пестель, О.Бестужев-
Рюмін, В.Давидов та ін.) свідчили, що про це вони нібито "чули від інших людей". Для
перевірки цієї інформації на початку лютого 1826 до С.-Петербурга було доставлено колиш.
членів полтав. масонської ложі "Любов до істини" (див. також Масонство) С.Кочубея,
Д.Алексєєва і В.Лукашевича, хоча ложа припинила свою діяльність згідно з указом уряду ще
в березні 1819. О скільки обшуки в них нічого підозрілого не виявили, то С.Кочубея і
Д.Алексєєва було відпущено 21 березня 1826 без наслідків, а В.Лукашевича допитано.
Останній у відповідях на запитання і на очних ставках в Слідчій комісії (13, 17, 27, 28 лютого
та 3, 13 травня 1826) рішуче заперечував факт існування М.т.т. і свої особисті зв'язки з польс.
патріотичними орг-ціями. Слідча комісія записала у своєму щоденнику про перші допити
В.Лукашевича: "У відповідях здавався не відвертим і навіть суперечив сам собі", хоча визнав
своє входження до полтав. масонської ложі й те, що знав про існування таємних т-в у Росії та
Польщі, але до них не вступав.
Слідство встановило, що В.Лукашевич відкинув пропозицію кн. С.Волконського і
С.Муравйова-Апостола стати членом Пд. т-ва, попередивши їх про можливі переслідування.
В.Лукашевич також заперечив свідчення С.Муравйова-Апостола про їх дискусію на тему
щодо встановлення респ. правління в Росії та нагадав, що співрозмовника-декабриста
цікавили тоді лише його можливі зв'язки з поляками. Фактично слідство з приводу чуток про
заснування в Малоросії таємного т-ва зайшло в глухий кут, а тому Слідча комісія
постановила, що звинувачувати В.Лукашевича у створенні М.т.т. "нема ніяких підстав".
В.Лукашевич був звільнений, однак його вже не обрали маршалком Переяслав. повіту, адже
ним він був 1812–26, а далі (до 1832) він перебував під наглядом поліції, мешкаючи у своєму
маєтку в Борисполі.
У своїх спогадах діловод Слідчої комісії О.Боровков підтвердив розмови, що нібито
"Малоросійське товариство намагалися створити із членів масонської ложі в Полтаві Новіков
і Лукашевич та передбачали, що його метою буде незалежність Малоросії, але мріяти про
товариство припинили – його не існувало". Питання про можливість існування М.т.т. і стан
дослідження документів піднімалося в час підготовки і відзначення 100-літнього ювілею
повстання декабристів (1925). Ювілейні видання рясніли повідомленнями про "українських
декабристів", що й спонукало дослідників до пошуків документів на підтвердження чуток
про М.т.т., але їх не виявлено. Так, С.О.Єфремов робив припущення, що товариство могло
існувати, але вважав, що воно "не закінчило організаційної роботи і не встигло розгорнути
діяльності". На основі дослідження документів І.Рибаков і Т.Слабченко також аргументовано
відкинули тезу про діяльність М.т.т. Революційні, самостійницькі ідеї відродження
державності України могли існувати, але вони не виявлені оформленими в програмах і
завданнях певних орг-цій. Створення і діяльність М.т.т. не підтверджується джерелами.

2.
Процес завершення формування української народності в українську буржуазну націю, який
відбувався в умовах розкладу феодально-кріпосницької системи, зародження і зміцнення
капіталістичних відносин обумовив інтенсивний розвиток і вдосконалення української
літературної мови, а отже, й прогрес національної літератури.

Нова доба в історії українського письменства починається у 1798 p., коли були опубліковані
перші частини «Енеїди» І.Котляревського. Передумовою нової української літератури
була усна народна творчість та бурлескна література у вигляді травестій, інтермедій, носіями
яких у XVIII ст. були мандрівні дяки. «Енеїда» І.Котляревського написана на зразок
Вергилієвої «Енеїди» у дусі бурлескних творів поезії класицизму, але з українським
трактуванням теми. Вихід у світ «Енеїди» був винятково важливим явищем в українській
культурі. За визначенням М.Максимовича, Котляревський був прямим спадкоємцем
староукраїнської гумористичної літератури. Твір цей з'явився в період, коли українська мова і
вся українська культура опинилася під загрозою зникнення. Твір Котляревського
продемонстрував усьому світові самобутність і непоборність української нації. «Енеїда»
поставила на порядок денний справу народної мови як літературної.

Майстром травестійної оди в українській літературі означеного періоду вважається Петро

Гулак-Артемовський, професор Харківського університету. Він відомий як автор дотепних
перекладів римського поета Горація і гострих сатиричних байок. Крім того, Гулак
Артемовський був автором перекладів кращих творів західноєвропейської літератури.
Сильною громадською сатирою з виразним національним колоритом сповнені твори Євгена
Гребінки. Використовуючи досвід двох великих байкарів, француза Лєфонтена і росіянина
Крилова, Гребінка створює байки, пройняті жартом, дотепом і їдкою іронією. Серед
письменників першої половини ХІХ ст. виділяється Григорій Квітка-Основ'яненко. Значний
вплив на його світогляд мала філософія Г.С.Сковороди. Писав він у дусі класицизму, хоч
безсумнівно, його творчість — це зразок раннього українського романтизму.

У той час, коли найосвіченіша частина суспільства була захоплена ідеями українського
національного відродження, з'являється книга, яка дала змогу українцям ще глибше
усвідомити їх етнічну належність. Це була «Історія русів», поява якої й досі є таємницею.
Автор, обставини і дата написання цієї книги невідомі. Перші згадки про книгу відносять
до 1825 р. «Історія русів» — це блискучий політичний трактат, у якому виведено десятки
вигаданих осіб, подій, дипломатичних переговорів, де в переплетенні зі справжніми фактами
вимальовується живописне полотно історії України, її високої культури. Розповідь невідомий
автор починає з найдавніших часів і доводить до 1769 р. Третину всього тексту займають
події визвольної війни під проводом Б.Хмельницького й особистість самого гетьмана. Автор
послідовно обстоює думку, що політична та культурна історія України має власну давню
традицію. Твір захопив письменників та науковців того часу і мав величезний вплив на
формування національної літератури.

Романтизм, який проявляється в українській культурі наприкінці 20-30-х років XIX ст.,
помітно вплинув на подальший розвиток літератури, на творчість цілої генерації українських
письменників. Як відомо, цей напрям з'явився у Західній Європі наприкінці XVIII ст. як
противага класицизму. Будучи загальноєвропейським явищем, романтизм у кожній
національній літературі проявив себе самобутньо і відіграв помітну рольу процесі
формування націй.

Важливе значення для розвитку романтизму в Україні мали європейські романтичні школи:
французька (В. Гюго), англійська (Дж. Байрон, П. Шеллі), німецька (Й. Гете, Ф. Шіллер),
польська (А. Міцкевич, С. Гощинський).

Український романтизм мав свої, типові тільки для нього, елементи, У ньому знайшли
відображення народна поезія, побут, історичне минуле народу і його національна
самобутність. Поети-романтики оспівують образ національного героя — козака,
самовідданого захисника рідної землі. Розвиткові романтичних тенденцій у літературі цього
періоду сприяв той факт, що українські письменники близько стояли до народного житгя,
користувалися скарбами усної народної творчості. Крім того, романтизм в Україні був
покликаний боротися за рідну мову, яка була важливим чинником формування національної
самосвідомості і національно-культурного відродження. Романтики визнавали мову як
головний чинник розвитку української національної культури і довели здатність цієї
культури творити визнані шедеври. Отже, проблема мови, національної культури посідає
одне з основних місць в українському романтизмі дошевченківської доби. Романтизм
збагатив українську літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою.

Першим осередком появи романтизму України став Харківський університет, який на

початку XIX ст. був центром духовного життя не тільки Слобожанщини, а й усієї України. У
20-х роках професор Ізмаїл Срезневський згуртовує біля себе однодумців, які цікавляться
модерними слов'янськими літературами, класичною німецькою філософією, етнографією,
усною народною творчістю. Поряд із Срезневським до гуртка харківських романтиків
увійшли такі вчені та літератори, як Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко
Боровиковський, Олександр Шпигоцький. Поет і педагог, збирач фольклору Лев
Боровиковський перекладає українською мовою романтичні вірші й балади з англійської,
польської, російської мов, пише оригінальні твори з романтичним сюжетом. Визначну роль у
розвитку української віршованої мови і техніки віршування відіграв професор літератури,
поет, автор праць з філософії, літератури А.Метлинський. Микола Костомаров, що писав під
псевдонімом Єремія Галка, у поезії і пісні вбачав величезну силу, яка зможе відродити
українську культуру. Наукова спадщина М.Костомарова величезна: у його доробку
фундаментальні праці з історії України, історіографії, етнографії.

Зрештою, романтизм в Україні досягає своєї завершеності у творчості співця українського

народу, Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Поява його «Кобзаря« (1840
р.), поеми «Гайдамаки« (1841 p.), збірки «Три літа» (1847 р.) піднесли поета на вершину
української літератури. Під впливом творчості Шевченка почала розвиватися не тільки
українська література, а й формувалася українська духовність. Поезія Т.Г.Шевченка закликає
до своєї, а не чужої мудрості, до збереження славних традицій, до миру й злагоди між
людьми, Світогляд Шевченка – це світогляд високо гуманної людини, що знає ціну волі, і
тому виступає проти будь-якого поневолення.

Соціально-політичні потреби української нації, яка народжувалась, покликали до життя

й українську журналістику. Незадоволення народних мас і їх визвольна боротьба проти
соціального гніту були могутнім джерелом передових ідей у громадсько-політичному житті
країни, а отже, в літературі та журналістиці. Журналістика, що виникла на ґрунті визвольних
прагнень народу, не тільки відбивала характер і зміст цих прагнень, а й глибоко впливала на
їх розвиток.

Перші газети і журнали виникли в Україні більш ніж через століття після петровських
«Ведомостей», у той час, коли російська журналістика зміцніла і мала вже свої традиції.
Цілком природно, що перші в Україні періодичні видання використовували досвід російської
преси. Ще у XVIІІ ст. багато вихідців з України (Ф.Прокопович, І.Богданович, В.Капніст та
ін.) були активними учасниками російського культурного процесу, співробітниками і
організаторами ряду друкованих органів у Москві й Петербурзі. Постійний інтерес до
України був характерним для російської преси.

Джерелом для формування української різножанрової газетно-журнальної публіцистики були

великі скарби народнопоетичної творчості українського народу та попередня писемна
література — хронікально-літописна, ораторсько-публіцистична, полемічна, епістолярно-
мемуарна, бурлескно-сатирична тощо.

Важливу роль у заснуванні в Україні першої періодики відіграв Харківський університет. Із

Харківським університетом пов'язане існування перших в Україні літературно-мистецьких
об'єднань і клубів, наукових товариств, друкарні, книжкового магазину — всього того, що
готувало ґрунт для виникнення періодичної преси і створювало умови для її розвитку. У 1815
році в університеті було видано 27 книг, а за попередні десять років — понад 200 — нечувано
велику кількість на ті часи. За таких умов у Харкові на початку XIX ст. виникають періодичні
видання.

Харківські видання вважають хронологічно першими зразками української періодики, хоч ще

у XVIII ст. на українських землях з'являлися газети і журнали польською,угорською,
румунською, німецькою, французькою мовами. Харківські видання, на відміну від цієї
іншомовної періодики, виникали не за розпорядженням уряду, а з ініціативи місцевих
діячів і задоволенням потреби певних соціальних верств українського народу.

Фундаторами і активними діячами журналістики в Україні стали викладачі Харківського

університету І.О.Срезневський, Є.М.Філомафітський, Р.Т.Гонорський, В.Г.Маслович,
А.А.Вербицький, О.В.Склабовський. Активну участь в організації та редагуванні перших
газет і журналів брали Г.Ф.Квітка-Основ'яненко та П.П.Гулак-Артемовський. У цьому теж
проявився зв'язок журналістської справи з розвитком нової української літератури.
Основними питаннями, що на початку XIX ст. стояли у центрі уваги суспільної думки, а
отже, і журналістики, були питання політичної свободи, економічного і культурного прогресу
країни. Важливою проблемою, яка висувалася у той час в українській журналістиці, була
проблема можливості розвитку літератури і преси українською мовою. Самі вже спроби
писати українською мовою доводили її реальні можливості як мови багатомільйонного
народу. Перші три десятиріччя журнали й газети містили ще дуже мало творів українською
мовою і матеріалів, присвячених проблемам української культури. Інтерес до життя
українського народу обмежувався здебільшого історією та етнографією. Але вже постановка
таких проблем мала принципове значення, оскільки це сприяло посиленню інтересу до
збирання і вивчення багатої спадщини українського народу, викликало необхідність
нормалізації українського правопису, і зрештою, породило дискусії про права і можливості
української мови. У ході дискусій питання перспективи української мови не лише було
вирішене позитивно теоретично, а й дістало блискуче практичне підтвердження у творчості
Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, а згодом —Т.Шевченка.

Першою ластівкою української журналістики стала газета «Харьковский еженедельник»,

яка почала виводити у травні 1812 р. Видавав газету університетський книготорговець
Лангнер за допомогою викладачів і студентів університету, зокрема, В.Масловича,
К.Нельдхена. У своїй тематиці газета намагалася не виходити за межі губернії і, можливо,
вона могла б утвердити себе у громадському житті Слобожанщини і завоювати прихильність
читачів, але проіснувавши ледве три місяці, вона була закрита за розпорядженням столичної
цензури.

У січні 1816 р. у Харкові одночасно вийшло два журнали — «Харьковский

Демокрит» і «Украинский вестник». Поява, відразу двох часописів свідчила про інтенсивне
громадсько-культурне життя у провінційному губернському місті, адже у 1816 р. в усіх
провінційних містах Росії видавалося лише 7 літературних журналів (зокрема, два згаданих
харківських).

«Харьковский Демокрит» був першим в Україні часописом сатири і гумору. Видавець

журналу В.Маслович, студент, а потім викладач університету, відомий як ініціатор
літературних вечорів, автор кількох поетичних збірок і віршів українською мовою. На
шпальтах висміювалось самодурство поміщиків, викривалось казнокрадство, хабарництво,
раболіпство чиновників, лицемірство церковників. Автори багатьох творів продовжували і
розвивали традиції української і російської сатиричної літератури та народної творчості.
«Харьковский Демокрит» був першою спробою збудити громадську думку, звернути її
увагу на окремі негативні сторони суспільного життя. Протягом майже цілого століття він
залишався єдиним сатирично-гумористичним виданням у Східній Україні,

Одночасно з «Харьковским Демокритом» у Харкові почав виходити і перший в Україні

літературно-художній, науковий та громадсько-політичний щомісячник «Украинский
вестник». Ініціатором видання його був професор словесності університету І.Срезневський, а
редакторами-видавцями – викладачі університету Р.Гонорський, Є.Філомафітський. Журнал
користувався широкою популярністю. Схвальні відгуки про нього давали столичній іноземні
журнали. Дописувачами часопису були активні діячі таємних декабристських організацій —
Б.Раєвський і О.Сомов, провідні місцеві і столичні вчені й літератори. Сміливі виступи
журналу привернули увагу місцевої столичної цензури і на початку 1820 р. видання його
було припинене.

У 1817- 1818 pp. у Харкові видавався галузевий журнал «Украинский домовод», газета
«Харьковские известия». У 1823 p. вдалося отримати дозвіл на видання «Украинского
журнала» під редакцією О.Склабовського. Інтерес до української історії і культури – одна з
основних особливостей цього журналу.

Перші харківські видання відіграли помітну роль у розвитку української національної

культури, вони стали визначним чинником суспільно-політичного і культурного розвитку
України в умовах національно-культурного відродження.

3.

Взагалі наприкінці XVIII ст. спостерігалось парадоксальне явище. Українці займали найвищі
посади в Російській імперії, справляючи помітний вплив йа державну політику. Студенти
їхали на навчання до сусідньої країни, де здебільшого осідали в коридорах влади. Так, з 1782
по 1800 р. Петербурзька семінарія підготувала 444 випускників, з яких 151 були вихідцями з
України . У церковній сфері українці також посідали найвагоміші місця. За часів, 63 коли
синодом керував Степан Яворський, 5 із 11 його членів були українцями. Незважаючи на це,
певна частина українства зберегла вірність ідеї українського відродження. Найбільш
авторитетними і впливовими були народництво і романтизм. Народжені на Заході і засвоєні
слов’янським світом, ці течії виявляли неабиякий інтерес до народного життя, побуту,
звичаїв і традицій. Саме цими проблемами почали перейматися вчені та викладачі
Харківського університету (відкритий 1805 p.), ректором якого у 1841 — 1849 pp. був
відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. У Харкові з’явилися також і часописи
«Украинский вестник» та «Украинский журнал», що публікували, зокрема, матеріали з історії
України, етнографічні описи різних її міст. Але ще раніше українці, захопившись ідеями
романтизму та народництва, почали свої етнографічні, історичні та літературні дослідження.
Так, 1777 р. у Петербурзі Григорій Калиновський видав «Опис весільних українських
простонародних обрядів» і фактично цим започаткував напрям в українській етнографії 3.
Через певний час з’являється ціла низка праць такого плану. Серед історичних творів одними
з перших стали «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (ч. 1, 1798) Якова
Марковича. «Енеїда» Івана Котляревського зробила здобутком літератури українську
народну мову. Вперше вміщені в збірці Миколи Цертелєва «Опьіт собрания старинньїх
малороссийских песней» (1819) зразки українських історичних дум повернули українство до
героїки минулого. Варто зазначити, що діяльність піонерів українського народництва не мала
політичного характеру. Вона зводилась до захоплення українською природою, побутом,
звичаями та піснями українського простолюддя, до пристрасної оборони української мови,
виборювання права українського письменства на самостійний розвиток. Для українських
романтиків прикметною була ностальгія за героїчним минулим України, що, однак, не
спричинилося до будь-яких активних дій. Усе це дало підстави Юліану Охримовичу
стверджувати, що представники даної течії українського відродження в політичній царині всі
без винятку були водночас добрими російськими патріотами 4.

Така роздвоєність діячів українства, підсилена кон’юнктурою офіційної історіографії,

призвела до неадекватного трактування діяльності деяких відомих, але практично не
відкритих у плані дослідження української ідеї мислителів. Серед тогочасних українських
патріотів визначне місце посідає Михайло Максимович, що здебільшого знаний як перший
ректор Київського університету та відомий ботанік, історик, етнограф. Проте історіософські,
історичні, філологічні дискусії Максимовича з російськими колегами менш досліджені.
Серйозне вивчення фольклору, а також політичний вплив філософії Гегеля дали змогу
Максимовичу персоніфікувати «дух» українців і зробити першу спробу охарактеризувати
різницю між психологією українців і росіян, зокрема через пісенну творчість. У російських
піснях Максимович виявляв зневіру, забуття, роздуми, «дух, покірний своїй долі і підлеглий
її волі. Росіянин не звик брати діяльної участі в переворотах життя... Він бажає немов
одділитися од усього... закривши рукою вухо, хоче наче б загубитися в згуку. Через це
російські пісні відзначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям». Українські ж,
«виявляючи боротьбу духа з долею, відріжняються поривами пристрасті, короткою твердістю
і силою почуття, але й природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум,
але більше дії». Український «дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм для
повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з
якою він через своє дитинство ще приятелює, і в її предметах бачить, відчуває щось подібне
до себе» 5.

Усе це дає право стверджувати, що М. Максимович одним із перших почав досліджувати

проблему особливостей української характерології, або менталітету, засвідчивши
оригінальність рис української спільноти, яка посідала власне і неповторне місце серед інших
народів світу. Подальший розвиток своєї історичнофілологічної концепції М. Максимович
виклав під час дискусії з російським істориком М. Погодіним на сторінках московського
журналу «Русская беседа». Погодін, спираючись на праці філологів І. Срезневського та П.
Лавровського, котрі, аналізуючи джерела Київської Русі, дійшли необгрунтованого висновку
про брак у них елементів праукраїнської мови, побудував свою «теорію». Згідно з нею до XIII
ст. на території Київської Русі жили великороси, а не українці, які з’явилися на цих землях
лише після того, як великороси почали колонізувати Московщину. М. Максимович
аргументовано спростував таку позицію Погодіна. У листі до нього він писав: «Саме те
відчуження нас, малоросіян, від нашої Придніпровської батьківщини, від нашого Києва і
всього нашого давнього історичного життя, так багато значущого в спільному житті руського
світу, — це* відчуження від нас наших давньокиївських письменників І ПОДВИЖНИКІВ— і
змушує мене вступити в полеміку з тобою, на стільки ж історичну, на скільки й філологічну»
6. Оскільки аргументи філологічного характеру передували власне історичним висновкам
Погодіна, то Максимович передусім також звернувся до їх аналізу. Головна проблема
вивчення старокиївських джерел, розмірковував Максимович, полягає в тому, що не лише
літописи, грамоти, а й твори окремих осіб дійшли до нащадків у північноросійських списках,
виконаних не раніше XIV ст. Тому в них наявні численні сліди великоросійських говірок —
суздальської у Лаврентія, новгородської у писців 65 Іпатьєвських тощо.

Проте навіть за таких умов залишились потужні сліди малоруської мови, котрі відносяться до
древніших оригіналів («Повість временних літ», Київський та Волинський літописи, «Слово о
полку Ігоревім»). Саме їх аналіз з погляду відтінення оригінального тексту, що мав
праукраїнський мовний характер, і пізніших доповнень російською мовою складав основний
зміст досліджень Максимовича. Позиція, що її обстоював та пропагував український вчений,
уперше оприлюднена в його «Історії давньої руської словесності» (1839): «Народна
південноруська мова втілена найбільшою єдністю утворення і складу в своїх місцевих
відмінностях, так що в ній можна розрізнити, та й то не дуже різко, тільки два наріччя: східне
— українське, або малоруське — і західне — галицьке, або червоноруське. Ця відзнака
єдності на мові південноруській служить запорукою за давність її утворення, яке сталося, не
без сумніву, не пізніше древнього періоду, а не в середні часи, як гадали деякі, виводячи
південноруську мову від змішання російської і польської» 7. Тобто українська мова (або
південноруська, як її називає Максимович) є більш давньою, ніж російська, а її відношення
до останньої таке, як чеської до польської чи словацької.

З огляду на ці та безліч аргументів історичного характеру український вчений вважав теорію

Погодіна антинауковою. Наслідком дискусії стала велика просвітницька діяльність і
популяризація української ідеї на всій території Російської імперії. Під впливом наведених в
її ході аргументів і сам Погодін визнав слабкість своєї позиції. Наприкінці свого життя (28
червня 1871 р.) в листі до свого недавнього опонента М. Максимовича він писав: «Втім, про
це сперечатись нічого: кожний може залишитися при своїй думці. А от всликоросіянство
полян лежить у мене на серці, і бажав би я, щоб воно було доведено міцніше» 8. Активна
участь М. Максимовича в наукових дискусіях, його численні ініціативи щодо створення
нових часописів усе ж не забезпечили йому наукового визнання.

Отже, упродовж першої половини XIX ст. в Україні відбувався процес «первісного»
накопичення ідей на національній ниві. Етнографічні й філологічні дослідження, літературні
твори готували підвалини для переходу українського руху, українофільства, на якісно новий.
рівень. Нова духовна атмосфера, що склалася серед української еліти в першій половині XIX
ст., збігалася з певними соціальними зрушеннями. Саме на цей час припадає початок
формування української інтелігенції як більш-менш помітної соціальної страти головним
чином із представників так званих середніх верств. Саме вихідці з глибинки, які, на
противагу заможному дворянству, ще не втратили духовних зв’язків з народом, стали
носіями української національної ідеї в тій чи іншій формі.

4.
Цей твір має особливу суспільну заангажованість, значно вплинувши на сучасників та
нащадків. Написаний на зламі двох епох, тобто на рубежі занепаду і піднесення суспільної
думки, він сприяв національному пробудженню і піднесенню. Він має форму політичного
памфлету і гостро нагадує, особливо освіченим верствам краю, про історичні корені, про
історію, побут, героїчні діяння, врешті про стан підлеглості і поневолення. Твір цей – одна з
найвидатніших пам’яток української духовності та історичного мислення і саме в цьому
полягає його головна цінність.
Рукопис „Історії русів” було знайдено близько 1828 року в містечку Гриневі Стародубського
повіту Чернігівської губернії. Містечко це належало небозі О.Безбородька і знайшли твір
члени стародубського суду Лайкевич і Гамалія, які саме описували бібліотеку. З рукопису
були зроблені копії для Д.БантишКаменського та Осипа (Йосипа) Бодянського. В той же час
існують факти, які свідчать що рукописні списки „Історії русів” були знайдені в окремих
регіонах України уже в кінці першогодругому десятилітті ХIХ століття (18091818рр).
Назва твору, винесена в заголовок, може ввести в оману багатьох із сучасних читачів, які, по
аналогії, можуть подумати, що мова йде про історію Росії, в дійсності ж ідеться про історію
українського народу від найдавніших часів до 1769 року, звертаючи головну увагу на події
національновизвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького та
Гетьманщини. Основна ідея цього історичного твору – право кожного народу на самостійний
державнополітичний розвиток і українського конкретно.
Основний зміст твору складає боротьба нашого народу проти іноземних поневолювачів.
Належить цей твір, як вважає більшість дослідників, перу Григорія Андрійовича Полетики та
його сина Василя, який і завершив батькові дослідження. В рукописних списках, які широко
поширювались в кінці XVIII початку XIX століть, твердиться, що написав цей твір Григорій
Кониський, архієпископ Білоруський. Однак дуже скоро стало зрозумілим, що Г.Кониський
цієї книги не писав.
Руси це самоназва давнього слов’янського народу, сучасних українців, яка існувала протягом
багатьох століть. Згадаймо, хоча б такі поняття як „Київська Русь”, „русичі”, „русини” в тому
ж таки „Слові о полку Ігоревім”, геніальній поемі, створеній, до речі, нашим земляком з
ЧерніговоСіверщини і т.п. Видозмінену назву Московської держави, в формі „Росія”, в 1721
році ввів її свіжопроголошений імператор Петро I, а назва „Україна” була оголошена
„польською інтригою” і замовчувалась або заборонялась. На зміну їй все частіше вживалось
поняття „Мала Росія”. Варто також пригадати, що ще й сьогодні, особливо в селах можна
почути, як мати сварить своє неслухняне чадо „Я тобі руським язиком сказала, щоб ти загнав
гусей, а ти наче й не чув”. Мати та звичайно говорить місцевою українською говіркою. І той
„руський язик” і означає рідну українську мову.
Зроблено це було, звичайно, з банальною метою. Новостворена імперія потребувала славної і
давньої історії, тим більше тому, що Московська держава, як спадкоємець Золотої Орди,
виникла лише в XV столітті і ту славну історію украли у сусіднього народу. Цілком імовірно,
що вже в самій назві твору була зашифрована незгода автора з привласненою Москвою
самоназвою населення Подніпров’я, тобто Київської Русі. І саме тому автор наполегливо
називав це населення русами, а не росіянами. Назва „Україна” вперше згадується в ХII
столітті, потім в інших документах, як, наприклад, книзі Г.Л.Боплана „Опис України”, однак
ця назва в імперії замовчувалась або, як сказано вище, оголошувалась „польською інтригою”
чи й просто були ті свідчення невідомі авторові „Історії русів” і т.п.
„Історія русів” є найвизначнішим історичним твором в Україні кінця XVIII початку XIX
століть. Можливо, що саме з метою конспірації він і прийшов до читача під іменем
білоруського архієпископа Г.Кониського. Про авторство Григорія Кониського, українського
освітнього, культурного і церковного діяча, можна, звичайно, тільки здогадуватись, хоча це
ім’я було поставлено на найдавніших, хоча і не на всіх, списках чи то для конспірації, чи
переписувачами твору. Втім трактат цей приписувався і іншим відомим особам – Григорію і
Василю Полетикам, князю О.Безбородьку, князю М.Репніну, А.Худорбі тощо.
Гіпотезу про написання „Історії русів” батьком, сином або й спільно обома Полетиками
підтримували М.Драгоманов, Д.Дорошенко, Д.Майков, М.Грушевський. В даному нарисі ми
дотримуємось найбільш імовірного погляду на написання твору Григорієм і Василем
Полетиками.
М.Максимович повідомляє, що „Історію русів” даремно намагались видати ще О.Пушкін,
М.Гоголь, М.Устрялов, але вперше твір опублікував у Москві Осип Бодянський в 1846 році
незначним накладом. Цю змогу надав йому граф С.Строганов. При підготовці до друку
„Історії русів” О.Бодянський користувався рядом списків, про що згодом писав: „При
друкуванні я користувався майже десятьма списками різного типу, зробив усі важливі і
напівважливі різнослів’я, а все інше надруковане без найменшого скорочення, навіть до
коми, до архаїзму.”
Після цієї події на ученого почали чинитись напади, від яких О.Бодянський змушений був
публічно захищатись.Наступне видання побачило світ більше ніж через ціле століття, тільки
в 1956 році ... в Сполучених Штатах Америки, також мізерним накладом. Обидві книги стали
настільки великою бібліографічною рідкістю, що більшість ученихдослідників і просто
зацікавлених людей не бачили їх у вічі. Ось наскільки небезпечною для імперії була ця книга!
І тільки із розпадом Радянського Союзу і проголошенням незалежності України, твір цей, в
перекладі сучасною українською мовою, який зробив відомий український поет Іван Драч,
нарешті було видано масовим накладом 1991 року в Києві. Від самого початку „Історія русів”
користувалася величезною популярністю і її зміст широко використовувався в своїх
істориколітературних творах Т.Шевченком („Іржавець”, „Тарасова ніч”, „Великий льох”
тощо.), М.Костомаровим, І.Срезневським, Є.Гребінкою (поема „Богдан”, повість
„Ніжинський полковник Золоторенко”), М.Гоголем („Тарас Бульба”), О.Пушкіним
(„Полтава”).
Український козацькостаршинський рід Полетик з Лівобережної України відомий з XVII
століття. Тільки перелік його видатних військових і громадськополітичних діячів з
мінімальною згадкою про уряди (посади), які вони займали, зайняв би тут цілу сторінку.
Тому зупинимось на тих із них, які мають безпосереднє відношення до нашого нарису.
Один з неординарних представників цього роду, про що говорить хоча б той факт, що
повернувся він з російськотурецької війни 18531856 рр полковником, мав у Дмитрівці,
поблизу давньої дороги на Гайворон, як тут говорять „Біля Великого лісу”, хутір, який в
70роках того ж століття продав козаку Білецькому.
Хто цікавиться більш точними координатами цього, вже зниклого хутора, може знайти його
на першій в Російській імперії топографічній карті, так званій Шубертовій, хоча назва його і
подана з граматичними і смисловими помилками (х.Политичинъ, автор напису не усік різниці
між українським словом полетика і грецьким – політика. Ось так і вигулькнув на
топографічній карті величезної імперії міфічний Політичин хутір). Що ж, буває... До цих пір
пам’ятаю фронтову байку про редактора армійської газети, який нібито потрапив під статтю
військового трибуналу за те, що в частині накладу газети в словах „Верховный
Главнокомандующий” в другому слові випала літера „л”. А що вже говорити про словесні
перли, які майже щодня бачу на сторінках сучасної преси. Відчувається економія на
коректорах...
В 1940 році ХХ століття, коли було прийнято рішення про переселення жителів з хуторів в
села, було на тому хуторі 8 хат і проживали в них Пархоменки і Жованики. Дмитро
Пархоменко (Чубань) не лише відмовився в свій час вступати до колгоспу, а й залишати свій
хутір. Коли зруйнували його хату і знищили подвір’я, він викопав землянку і проживав в ній
разом з дружиною Марією. Землянку ту руйнували кілька разів, але так і не змусили впертого
козацького нащадка перебратися в село.
Згодом, коли гострота проблеми притупилась, а в усіх звітах уже доповіли про ліквідацію
хуторів, на нього махнули рукою, оголосивши чоловіка трохи не при своєму розумі, якимось
диваком. Та було то не дивацтво, а незламне почуття гідності, самоповаги і любові до рідного
дому, риси, притаманні далеко не одному Чубаню.
В тій же Дмитрівці, але з протилежного її південного боку, проживала на маленькому хуторі
родина Решоток. Хутір той знаходився на краю лісу, в кількох десятках метрів від сучасного
головного в’їзду до нього. Ще й нині можна побачити там ями від погребів та залишки рову,
що колись оперізував господарство. Ще й нині там, над могилою Семена Решотки, стоїть,
похилившись, старий почорнілий хрест.
Сім’ю переселяли до Семилісок і, коли підводи з членами родини та її нехитрим скарбом
від’їздили від зруйнованого житла, Семен заявив, що піде в Семиліски пішки через ліс, бо
так, мовляв, ближче. І коли підводи від’їхали, він прив’язав до дубка приготовану заздалегідь
мисливську рушницю і застрелився. Про всі ті хутори ще й сьогодні нагадують здичавілі
кущі калини та залишки фруктових дерев, квіти морозу, порослі, густою травою, горбочки на
місці будівель та черепки від посуду і бита цегла, які час від часу з’являються на поверхні
землі під час якихось земляних робіт.
Григорій Андрійович Полетика (17251784) народився в місті Ромен (Ромни) Полтавської
губернії, тепер Сумської області. В середині століття, 1745 року, закінчив КиєвоМогилянську
академію, добре освоїв ряд іноземних мов і працював в Петербурзькій Академії Наук
перекладачем з німецької і латинської мов. Згодом був призначений головним інспектором
шляхетного корпусу і займав цю посаду майже 10 років. Одночасно, в 1767 році був обраний
депутатом комісії зі складання „Нового уложення” від шляхетства Лубенського полку.
На засіданнях цієї комісії та в своїх творах відстоював автономний устрій Лівобережної
України (Гетьманщини) та права української шляхти. Цій темі присвятив ряд своїх праць, в
тому числі: „Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Мнения на читаный
в 1768 году в комиссии «Проэкт прав благородных”, „Возражения на постановление
Малороссийской колегии господину депутату Н.Натальину” та ряд інших. Займався
перекладами творів грецьких філософів, створив „Словарь на шести языках”. Домігся
отримання грамоти на дворянство Священної Римської імперії, що значно підняло соціальний
статус роду Полетик.
За родинною традицією дбав про розширення приватної бібліотеки, в якій зберігалося багато
книжкових раритетів. З цього приводу його син Василь згодом в листі до графа Рум’янцева
якось писав: „…вона була одною із кращих в Російській державі бібліотек, особливо що
стосується цього зібрання російських літописів і друкованих книжок, то сміло можу свідчити
перед Вашим сіятельством, що подібного ні у кого з приватних осіб не було, але і з
державними російськими бібліотеками бібліотека мого батька в змаганні про рідкість і
давність книжок могла сперечатись”.
Отже, маючи належну освіту та знання, будучи палким патріотом, Григорій Андрійович
починає працювати над трактатом „Історії русів” та 27 листопада 1784 року несподівано
помирає і завершити його випадає на долю сина. Василь Григорович Полетика після смерті
батька отримав у спадкове володіння ряд маєтків в Полтавській, Чернігівській та Курській
губерніях, серед них також в місті Ромни та в селі Коровинцях поблизу того ж міста Ромни.
Народився Василь Григорович, як записав його батько в сімейній хроніці, „ ...в 1785 році
грудня 31 дня об 11 годині після полудня” і сталося це в СанктПетербурзі. Через 5 років
родина повертається на батьківщину, поселяється в селі Коровинцях, а Василь отримує
початкову освіту вдома, від запрошених учителів, а згодом навчається в різних училищах та
здобуває вищу освіту, за порадою батька, в нововідкритому університеті в місті Вільно, після
закінчення якого до 1790 року перебуває на військовій службі.
В травні 1790 року В.Полетика виходить у відставку в чині майора. 1802 та в 180512 рр був
предводителем дворянства Роменського повіту. Постійно турбувався про розвиток
шкільництва і освіти. В ці ж роки публікує працю з історії Єгипту „Опыт рассуждений о
первоначальных делах мира, о древнем Египте, об Ассирианах, о Мидянах и о Персах”,
зібрав багато матеріалів з історії України ХVIXVIII ст.
Помер в селі Коровинці. В наші дні це село Недригайлівського району Сумської області.
Перед смертю заповів поховати його просто і скромно біля церкви святого Миколая,
збудованої ще його дідом. Напис на чавунній плиті, створений ним самим і відлитій ще за
життя покійника, гласив: „Отечество возри! Здесь сын твой погребен. Любя тебя он жил. В
сем гробе теперь он».
Проживаючи в Коровинцях він, вивчаючи документальні джерела з історії України, очевидно
і закінчив головний труд свого батька „Історію русів”, проникнутий ідеєю – правом кожного
народу на самостійний державнополітичний розвиток і в першу чергу свого власного.
Про значення цього твору Д.Дорошенко, відомий історик і міністр закордонних справ в уряді
Центральної Ради, писав: „Жодна книга не мала в свій час такого впливу на розвиток
української національної думки, як „Кобзар” Шевченка...і „Історія русів”. Як би
продовжуючи цю оцінку твору, відомий український історик Олександр Оглоблин
категорично добавляв: ”Історія русів” поступово набула такого могутнього і непереможного
впливу на українську політичну думку, такий авторитет в справах української національної
свідомості, таку натхненну силу в українській державницькій ідеології, як ніякий інший
ідеологічний твір. „Відречена книга” української історичної науки стала настольною книгою
української політичної думки, підручником української національної філософії, програмою
національновизвольної боротьби...”
С.Єфремов, оцінюючи значення твору для української культури, із свого боку зазначав:
„Історія русів” була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і
оправданням її нового письменства, з якого те відродження розпочалося!”
В останньому випадку С.Єфремов мав на увазі очевидно той факт, що в ті десятиліття, коли
з’явилась „Історія русів”, в суспільному житті України сталася ще одна подія, яка мала
епохальне значення для пробудження нації, а саме вихід в світ „Енеїди” І.П.Котляревського,
яка розбудила нас емоційно, завершивши стару епоху в літературі і проголосивши нову –
перехід на живу українську мову.

«Істо́ рія Ру́ сів» — твір української національно-політичної думки початку XIX століття, де
подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від
найдавніших часів до 1769 року. «Історія Русів» має дві головні ідеї. По-перше, вона
підкреслює історичну відмінність і протистояння між русами (Україною) та Московією. По-
друге, вона наголошує історичну цілісність русів (українців) від середньовічної Київської
Русі до недавньої тоді Козацької держави.

1.Історія появи
Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в
бібліотеці м. Грінева. Цей твір добре знали М. Гоголь, О. С. Пушкін, кирило-мефодіївці, і
також Тарас Шевченко. Вперше видана Осипом Бодянським у Москві в 1846 році в «Чтениях
Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Друге видання
було здійснено в Нью-Йорку в 1956 році у перекладі В. Давиденка, а третє, останнє видання,
вже у незалежній Україні у 1991 році (переклад І. Драча). Вперше твір дослівно цитується без
посилання на джерелаП. П. Гулаком-Артемовським в його творі «Дещо про того Гараська» у
1819 році. Вперше на «Історію Русів» як на рукописне джерело «малоросійської історії»
посилається Д. М. Бантиш-Каменський у другому виданні своєї «Історії» у 1830 році Першу
рецензію на твір написав О. С. Пушкін в статті «Собрание сочинений Георгия Кониского» у
1836 році. У 1839 році переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти твору
польський історик О.Мацейовський. Вперше ілюстрував текст «Історії Русів» Т. Г. Шевченко
у 1844 році Англійською мовою опублікована завдяки Гарвардському проекту у серії
«Гарвардська Бібліотека Давнього Українського Письменства».

2.Зміст
У передмові автор обґрунтовує необхідність написання історії Малої Росії тим, що по
визволенні її від татар вона у загальній російській Історії замовчувалася. Незважаючи на те,
що істориків і літописців у Малій Росії не бракувало, але внаслідок плюндрувань, згуби та
всеспалення неможливо було зберегти будь-що цілим. З цієї причини взято цю історію із
літописів і записок Білоруських. Цими словами читач відсилається до одного з прототекстів
Історії Русів — літопису В. Рубана. У заключному абзаці передмови автор жалкує, що деякі
безглузді речі і наклепи в самі літописи внесли питомі руси, посилаючись на одну «шкільну
історійку», в якій «виводиться на сцену якась нова земля над Дніпром, а до того ця земля
була пустельна і безлюдна, а Козаків на Русі не бувало. Але, видно, — зазначає автор — пан
письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи». Знаючи рік, коли
автор Історії Русів А. І. Чепа отримав у подарунок від М. Берлинського його «історійку»
(1810), можна достовірно визначити, що передмова була написана не раніше 1810 року.
3.Основна частина твору
В основній частині твору автор оглядає історію народу України-Руси (народу Слов'янського)
з найдавніших часів до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і
докладно. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавілонського
змішання мов, став мешкати від гір Рифейських і від моря Каспійського на сході до ріки
Вісли і моря Варязького на Заході: і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до північного
океану і Балтійського моря на Півночі. Після нашестя багато уваги приділено Козаччині,
Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких
літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх
власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам
минулого. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в
рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є
науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях
козацьких літописів. Автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших
часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини.
В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту
проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та
державність, автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської
Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна
вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»;
Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого
народу за своє «буття, свободу, власність».
«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет
характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю,
патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість
тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа
загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор
стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки
розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому
народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця
праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але
допомогла пробудженню національної думки». Книга складається з ІІІ частин: • Частина І-ша
складається з Розділів І — V. Описується історія України від першого гетьмана
Лянцкоронського до гетьмана Богдана Хмельницького і походу польського короля Яна II
Казимира до України; • Частина ІІ-га складається з Розділів І — V. Описується історія
України від підписання Зборовського трактату і до посилання до Сибіру гетьмана
Самойловича; • Частина ІІІ-тя складається з Розділів І — V. Описується історія України від
обрання Івана Степановича Мазепи гетьманом України до царювання цариці Катерини ІІ і
ліквідації козацтва.
4.Джерела, на які посилається автор
В основу написання «Історії Русів» лягла низка вітчизняних історичних творів: друкованих
(«Краткая малороссийская летопись» (СПб, 1777), «Записки о Малороссии, её жителях і
произведениях» (СПб,1798), «Краткая Российская история» (М., 1800); та рукописних
(рукописи А. І. Чепи, А.Рігельмана, батька і сина Полетик). Автор посилається також на
античних та середньвічних авторів — Птолемея, Геродота, Страбона, Діодора, Вольтера.
Велике враження на творця «Історії Русів» справили історіософські праці Йоганна Готфріда
Гердера
5.Автор Щодо точної дати написання та авторства «Історії Русів» є різні гіпотези.
Найпоширенішою і найпершою за часом виникнення є та, що автором «Історії Русів» слід
вважати архієпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського Георгія (Кониського)
(О. Бодянський). Пізніше з'явилися припущення, що авторами можуть бути: • князь О.
Безбородько (М. Возняк, П. Клепацький, М. Слабченко, А. Яковлів та ін.), • О. Лобисевич (О.
Оглоблин), • В.Лукашевич (М. Петровський), • О. М. Маркович (О. Ільїн, Ф. Шевченко), •
В.Полетика (І. Борщак, В. Горленко, А. Єршов та ін.), • Г.Полетика (М. Василенко, Д.
Дорошенко, В. Іконников, О. Лазаревський та ін.), • Василь і Григорій Полетики (М.
Грушевський тощо), • князь М. Репнін-Волконський (М. Драгоманов), • В. і О. Ханенки, А.
Худорба та ін. • Чепа Андріян Деякі дослідники, зокрема О. Оглоблин, припускають, що
автор «Історії Русів» належав до Новгород-Сіверського гуртка українських автономістів
кінця 18 ст. і був пов'язаний спільними ідейно-політичними та службовими інтересами з кн.
О. Безбородьком (О. Оглоблин). Інші дослідники дотримуються думки, що автор «Історії
Русів» належав до ліберального оточення малоросійського генерал-губернатора кн. М.
Репніна-Волконського в Полтаві (М. Максимович). Хронологія датування створення «Історії
Русів» коливається в межах 1760–1820. Цілком імовірно також, що «І. Р.» пройшла кілька
редакцій, остання з яких була на початку 19 ст..
6.Значення Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних
творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола
Костомаров. Для всебічного вивчення значення Історії Русів для української та європейської
(російської, польської, білоруської та інших) культур лабораторією загальної та етнічної
психології Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної АПН України та
Міжнародною громадською організацією «Інститут Україніки» створено в Інтернеті
віртуальний музей (Музей однієї книги «Історія Русів»). У музеї представлено перше видання
Історії Русів Й. Бодянського, переклад І. Драча. Розпочато накопичення текстів авторів 19-21
століть, які висловлюють свої думки про різні аспекти значення Історії Русів для осмислення
етнонаціональної історії східних слов'ян (І. Крип'якевич, Л. Кучма, О. Пушкін, В. Соболь, Н.
Ульянов, М.-Л. Чепа та інші), і, зокрема, українців. Промовистим є той факт, що у роки
радянської влади «Історія Русів» трактувалася як «антирадянський» твір, про що свідчить
лист відомої дисидентки Оксани Мешко до Президії Верховної Ради УРСР від березня 1978
року.
7.Поширення «Історії Русів»
Головним центром, у якому збиралися на початку ХІХ ст. патріоти української
Стародубщини, була Понурівка, маєток Миклашевських. Будучи противником російського
імперського деспотизму, Михайло Миклашевський і дітей своїх виховував у європейських
демократичних традиціях. Старший син Миклашевського Олександр, перебуваючи у
Петербурзі, став членом таємного товариства офіцерів Ізмайлівського полка, які готувалися
до знищення збройним шляхом царської влади у Росії та перетворення імперії у
демократичну федеративну державу рівноправних народів. Вступивши до лав декабристів,
Олександр Миклашевський ознайомив російських борців-демократів з великою історичною
працею свого земляка-стародубця «Історією Русів». Цей патріотичний український твір
настільки вразив росіян-декабристів своїм демократичним духом, що головний ідеолог цього
антиімперського руху Кіндратій Рилєєв відтепер розпочав писати свої агітаційні праці
виключно на українську тематику, узявши за історичне джерело саме «Історію Русів».
Прочитавши «Історію Русів», Рилєєв вважав українців найдемократичнішим народом на
теренах імперії, і саме волелюбність українців ставив за взірець росіянам у боротьбі проти
царату. Свої історичні поезії Рилєєв з цього часу називає «думами», на кшталт українських,
та заходиться писати відразу три великі поеми з української історії – «Войнаровський» ,
«Мазепа» та «Наливайко». Сподіваючись, що на Стародубщині могли зберегтися ще якийсь
українські демократичні твори, Рилєєв вимагає від свого друга (також декабриста та родича
Михайла Миклашевського, одруженого з його дочкою Софією) – Олександра фон Брігена,
відвідати свого тестя у Понурівці, та пошукати там нових українських антиімперських творів.
Олександр фон Бріген схиляється на пропозицію свого друга, і в листі від 1825-го року пише
до Кіндратія Рилєєва з Понурівки: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки
можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану
сучасником Кониського Худорбою, вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в
якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй
тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю
зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе»[21] (знаючи, що його лист може
потрапити до рук імперських цензорів, фон Бріген нівелює революційне значення цього
твору твердженням, що це, нібито, його «хиба»). Але зробити копії з цієї «малоросійської
історії» фон Брігену так і не вдалося – раптова смерть російського імператора Олександра І та
невдала спроба декабристів повалити імперський уряд повстанням на Сенатській площі у
Петербурзі, призвели до арешту 10 січня 1826-го року у Понурівці (за деякими даними у
Березівці – іншому маєтку Миклашевських на Стародубщині), й Олександра фон Брігена, й
Олександра Миклашевського, і його молодшого брата – Йосипа Миклашевського, якого
звинувачували у тому, що він брав участь у таємному товаристві, метою якого було скинення
імперської влади на Україні. Йосипа Миклашевського дуже скоро з-під арешту звільнили, не
доказавши його вини, але на протест проти імперського свавілля, та в ознаку солідарності з
друзями, він пішов у відставку з військової служби, і більше на службу російському уряду не
повертався. Під час арешту братів Миклашевських 1826-го року, в них була вилучена, скоріш
за все, й «Історія Русів», бо подальша доля цих екземплярів нам не відома. Знищені владою
були й ті списки, якими користувався Кіндратій Рилєєв, коли творив свої думи та поеми, а
сам поет, загинув, як відомо, на шибениці, разом зі своїми побратимами – керівниками
декабристського повстання. Але на той час «Історія Русів» набула на Стародубщині вже такої
великої слави, що знищити її було неможливо. Вже через два роки про неї знову почула не
лише Україна, але вся імперія, де десятки народів томилися під важким московським ярмом.
1828-го року до маєтку Безбородьків Гринева приїхали члени стародубського суду Лайкевич
та Гамалія, з метою описування місцевої бібліотеки після смерті її господаря. Саме у
бібліотеці Безбородьків і було знайдено екземпляр «Історії Русів», копію з якої встиг зробити
губерніальний маршалок Степан Ширай. Знайдений описувачами екземпляр також дуже
скоро загинув у нетрях адміністративної бюрократичної машини, але Степан Ширай зробив зі
свого списку ще дві копії, які подарував своїм друзям, відомим українським науковцям –
Дмитру Бантишу-Каменському та Осипу Бодянському. А вже від них «Історія Русів» у
численних списках почала ширитися по всій Україні. Появу цього твору у суспільно-
політичному житті Російської імперії можна порівняти із міцним вибухом, який повністю
перевернув громадську думку та уявлення багатьох людей про минулу історію України. Не
дивлячись на заборону до друку, «Історія Русів» з’являється на книжкових полицях кращих
діячів Росії та України. Того самого 1828-го року, ознайомившись із списком «Історії Русів»,
російський поет Олександр Пушкін розпочинає писати свою поему «Полтава», куди не
зважаючи на всю його великодержавницьку любов до Петра І, потрапляють і такі рядки, що
безперечно були навіяні «Історією Русів»: Украйна глухо волновалась, Давно в ней искра
разгоралась. Друзья кровавой старины Народной чаяли войны, Роптали, требуя кичливо,
Чтоб гетман узы их расторг, И Карла ждал нетерпеливо Их легкомысленный восторг. Вокруг
Мазепы раздавался Мятежный крик: пора, пора! Но старый гетман оставался Послушным
подданным Петра. Храня суровость обычайну, Спокойно ведал он Украйну, Молве, казалось,
не внимал И равнодушно пировал. «Что ж гетман? - юноши твердили, Он изнемог; он
слишком стар; Труды и годы угасили В нем прежний, деятельный жар. Зачем дрожащею
рукою Еще он носит булаву? Теперь бы грянуть нам войною На ненавистную Москву! Когда
бы старый Дорошенко, Иль Самойлович молодой, Иль наш Палей, иль Гордеенко Владели
силой войсковой; Тогда б в снегах чужбины дальной Не погибали казаки, И Малороссии
печальной Освобождались уж полки». Ідеї та думки «Історії Русів» потрапляють і у твори
Миколи Гоголя, й у історичні патріотичні поезії Тараса Шевченка. «Історія Русів» знову
сколихнула українську свідомість, яку так бажала приспати російська влада. Єдиний раз у
Росії надрукована була «Історія Русів» невеликим тиражем 1846-го року, в типографії
Московського університету, завдяки наполегливим зусиллям Осипа Бодянського. А вже після
цього почала вона ширитися по всьому світові, зробивші свої перші кроки саме на
Стародубській землі. Стародубці про це пам’ятають, і цим пишаються.