ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 7.

УКРАЇНСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНО-
КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ ХVIІІ – ПОЧАТОК ХХ СТ.)

План

1. Основні етапи українського національного руху.

2. Національно-культурне відродження в Наддніпрянщині. Кирило-
Мефодіївське товариство. Громадівський рух: етапи розвитку та наслідки.
3. Національне відродження в Західній Україні. Москвофіли та народовці в
суспільному житті.

1. При розгляді першого питання слід навести періодизацію українського

національного руху в ХІХ ст. й охарактеризувати його основні етапи. Потім
необхідно показати зміну напрямків і цілей, а також географічних центрів у
процесі його розвитку. Доцільно відзначити як спільні, так і відмінні риси
національного руху в російській та австрійській частинах України в другій
половині ХІХ ст., вказати основні течії в межах цього руху.
2. Розпочинаючи вивчення цього питання, слiд зазначити, що внаслiдок
остаточної лiквiдацiї автономiї, Україна стала колонiєю Росiї. За цих умов
українську нацiю було приречено, за висловом М.Брайчевського, на
«поступове конання». Було втрачено суспiльну елiту, яка завжди виступає
головним носiєм нацiональної iдеї. Українська шляхта та старшина перетворилися
в росiйське дворянство. Економiчна база була деформована, розхитана й
поступово перетво-рювалася на придаток загальноiмперської економiки.
Полiтична структура пiсля знищення Гетьманщини та Запорiзької Сiчi була
вiдсутня. Україну позбавили власних збройних сил, здатних захищати її iнтереси;
отож доля українського народу вирiшувалася не на Батькiвщинi, а в далекому й
чужому Санкт-Петербурзi.
Тривожнi процеси вiдбувалися i у сферi духовного життя. Культура й освiта
занепадали, особливо пiсля того, як Києво-Могилянську академiю 1810 року
було перетворено на вузько-фаховий релiгiйний заклад – духовну академiю.
Це неминуче вело до кiлькiсного обмеження української iнтелiгенцiї i стало чи не
найтяжчим ударом для української iнтелiгенцiї i для нацiональної справи.
Посилилася офiцiйно здiйснювана русифiкацiя так званих Пiвденно-Захiдного
краю (Київська, Волинська, Подiльська губернiї), Малоросiї (Полтавська,
Чернiгiвська, Харкiвська губернiї) та Новоросiї (Херсонська, Катеринославська,
Таврiйська гебернiї). Микола I утворив окремий комiтет, що мав завдання усунути
на українських землях, особливо на Правобережжi, останки мiсцевої культури i
зрусифiкувати їх. Тодi впроваджено росiйську урядову мову в судах i зросiйщено
всi школи. Знаряддям русифiкацiї стала також православна церква. Щоб
придушити будь-якi спроби невдоволення, царат утримував в Українi велику
армiю, що доходила ста тисяч.
Однак, як писав М.Грушевський: «В часах найбiльшого, як здавалося –
останнього упадку українського життя, при кiнцi XVIII в. починали вже поволi
пробиватися першi паростки нового життя». Потрiбно наголосити, що
нацiональне вiдродження почалося iз зацiкавлення української iнтелiгенцiї
наприкiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. нацiональною iсторiєю, iсторiографiєю,
етнографiєю, фольклором. Розумiючи принципове значення рiдної мови для
формування нацiональної свiдомостi, українська iнтелiгенцiя намагалася
полiпшити її стан. Важливим здобутком пiд цим оглядом була публiкацiя у 1798
р. «Енеїди» I.Котляревського, який вперше ознайомив читача з лiтературною
українською мовою. Його послiдовниками були П.Гулак-Артемовський, Г.Квiтка-
Основ’яненко, М.Костомаров та iн. Доречно, використовуючи знання української
лiтератури, дати загальну оцiнку їхнiм творам.
Велике значення для пробудження нацiональної свiдомостi мали науковi
працi М.Максимовича, I.Срезневського, професорiв Київського i Харкiвського
унiверситетiв, та iн. Особливо в цьому контекстi варто видiлити «Iсторiю Русiв»
– твiр, що з’явився на межi XVIII-XIX ст. i протягом кiлькох десятилiть таємно
поширювався у середовищi українського дворянства. Анонiмний автор цього
трактату доводив, що саме Україна, а не Росiя є прямою наступницею Русi, що
українцi є окремий вiд росiян народ зi своїми традицiями (передусiм без того
рабства, що «в найвищiй мiрi панує серед московського люду»), а тому Україна
має всi права на вiдновлення самоврядування. В «Iсторiї Русiв» провiдними
мотивами також є опис славетної минувшини козацтва, апологетика правди,
справедливостi, свободи, ствердження неможливостi для будь-якого уряду
грунтувати свою дiяльнiсть на тиранiї та рабствi.
Окремо треба зупинитися на постатi Т.Шевченка – найвидатнiшої
особистостi у новiй iстор iї України, генiального поета, мислителя, патрiота. 1840
року вийшла його перша книжка вiршiв «Кобзар», що стала нацiональною
Бiблiєю українського народу в змаганнях до самови-значення, новiтнiм
Катехезисом його нацiональної свiдомостi. Характеризуючи Т.Шевченка та його
погляди, доцiльно звернути увагу на дiяльнiсть Кирило-Мефодiївського
братства, що започаткувало полiтичне життя українцiв. Програмні ідеї братчиків
були викладені у «Книзі Битія Українського Народу» («Закон Божий») і «Статуті
Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був
М.Костомаров, та у «Записці», написаній В.Білозерським. Вони, зокрема,
передбачали:
1. Створення демократичної федерації слов’янських народів, очолюваної
 Україною, на принципах рівності і суверенності.
2. Майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі,
шляхом здійснення ряду реформ.
3. Скасування самодержавства, кріпосного права та станів; вста-новлення
демократичних прав і свобод для громадян.
4. Зрівняння у правах всіх слов’янських народів щодо їх національної мови,
культури, освіти та ін.
Зверніть увагу на питання про роль Т.Шевченка у дiяльностi братства, про
схожiсть i розбiжнiсть поглядiв та iдеалiв Кобзаря з полiтичними iдеалами
товариства.
Розглядаючи питання, потрiбно також розповiсти про мiсiю В.Капнiста до
Берлiну в 1791 р., розкрити значення Харкiвського та Київського унiверситетiв
у нацiонально-культурному розвитку українського суспiльства, дати оцiнку
дiяльностi масонських лож i таємних товариств, що iснували в Українi тощо.
Зверніть увагу на тi процеси, як i вiдбувалися в Українi у зв’язку iз
проведенням у 60-тi роки ХIХ ст. деяких реформ царського уряду. В цей час
дещо зростає хвиля громадянської активностi. Повернувшись наприкiнцi 1850-х
рр. iз заслання, провiдники Кирило -Мефодiївського братства оселилися на
постiйне мешкання в столицi Росiйської iмперiї – Санкт-Петербурзi. Тут вони
продовжили нацiонально-визвольну пропагандистську дiяльнiсть, але вже не в
полiтичному конспiративному, а в культурно-просвiтницькому легальному руслi.
З метою поширення своїх поглядiв ця петербурзька група у 1861 р.з великими
труднощами отримала дозвiл на публiкацiю першого в Росiйськiй iмперiї
українського часопису, що отримав назву «Основа». Протягом свого короткого
мiсячного iснування «Основа» виступила засобом спiлкування та будителем
нацiональної свiдомостi української iнтелiгенцiї, розкиданої по всiй iмперiї. В
значнiй мiрi пiд її впливом в Києвi, Харковi, Полтавi, Чернiгов i, Одесi лiберальна
i демократична iнтелiгенцiя почала гурту-ватися у самодiяльнi напiв- чи цiлком
нелегальнi органiзацiї, названi громадами. За нацiональним походженням у
громадах переважали українцi, але були в них також росiяни, поляки, євреї тощо.
Соцiальний стан i фахова належнiсть їх була строкатою – шляхтичi, дворяни,
мiщани, чиновники, поповичi, селяни. Серед найактивнiших дiячiв громад
iвського руху були В.Антонович, М. Драгоманов, П.Чубинський,
Т.Рильський, М.Лисенко, М.Старицький та iншi.
Варто зазначити, що певних програм i статутiв, як правило, громади не
мали. Всiх їх єднала нацiональна українська iдея на демократичному грунтi,
натхненна вiра у можливiсть досягнення нацiонального самовизначення, любов до
рiдної землi i українського народу, гордiсть за багатi духовнi надбання. Громади
займалися переважно проведенням культурно-освiтнiх заходiв. Чимало їх
учасникiв брали участь у роботi недiльних шкiл, видавали українськi пiдручники,
збирали i публiкували збiрки усної народної творчостi. За народницьку позицiю та
орiєнтацiю на нацiональнi традицiї членiв громад називали «українофiлами».
Аналiзуючи дiяльнiсть громад, важливо наголосити, що навiть легальна
культурно-освiтницька спрямован iсть їх насторожувала росiйський царизм. З
України в Петербург йшли доноси охранки, що громадiвцi прагнуть «здiйснення
виплеканої ними думки про свободу Малоросiї» i, навчаючи простий народ
грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу
Малоросiї i переваги свободи». «Височайше» затверджена комiсiя у справi
громадiвського руху дiйшла висновку, що його мета – «пiд виглядом поширення
грамоти – сiяти в народi антиурядовi iдеї». Як наслiдок, у липнi 1863 р. мiнiстр
внутрiшнiх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських
наукових, релiгiйних i особливо педагогiчних публiкацiй. Навчання
українською мовою визначалося ним як полiтична пропаганда, а тi, хто за це
брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росiї». Друкувати
«малороссийским наречием» дозволялося лише художнi твори. Валуєв заявив, що
української мови «нiколи не було, нема i бути не може». Незабаром пiсля цього
громади було розпущено, перестала видаватися «Основа», а ряд українських
дiячiв заслали у вiддаленi частини iмперiї.
Далi доречно звернути увагу, що з послабленням реакцiї на початку 70-х рр.
український рух, очолюваний громадiвцями , знову вiдновлює свою дiяльнiсть.
А.Антонович iз своїми колегами таємно утворюють «Стару громаду», названу
так, щоб вiдрiзнити її старших i досв iдченiших членiв (їх нараховувалося близько
70) вiд нових громад, що також з’являлися i складалися переважно iз студентiв.
Однак i на цей раз антиукраїнськi заходи царського уряду не забарилися i були ще
жорстокiшими у порiвняннi з 1863 р. У травнi 1876 р. Олександром II було
пiдписано т.зв. Емський указ, який забороняв ввозити на територiю Росiйської
iмперiї з-за кордону українськi книги, українською мовою видавати оригiнальнi
твори i робити переклади з iноземних мов, тексти для нот, театральнi вистави i
публiчнi читання. Мiсцевiй адмiнiстрацiї наказувалося посилити нагляд, щоб у
початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бiблiотек
були вилученi українськi книги українською мовою. Навiть з росiйськомовних
текстiв цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замiнюючи його
принизливим – «Малоросiя». Коли ж київському цензору потрапив до рук
рукопис граматики української мови, вiн навiть без будь-якого перегляду наклав
беззастережну резолюцiю: «Не можна дозволяти до друку граматику тiєї мови,
яка приречена на небуття.»
Окремо треба зупинитися на дiяльностi Географiчного товариства, журналу
«Киевская старина», товариства iм.Т.Шевченка, журналу «Громада» як центр iв
української полiтичної думки. Слiд також пояснити розходження у поглядах
українофiлiв i соцiалiстiв.
Наприкінці XIX ст. проходить політизація національного руху і на
східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та українських
партій. Влітку 1891р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих
студентів заснували таємне товариство під назвою «Братство тарасівців». Через
короткий час ряди його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з
Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Провідними ідеологами та лідерами
товариства були І. Липа (1865–1923 рр.), Б. Грінченко (1863–1910 рр.) та М.
Коцюбинський (1864–1913 рр.). У написаній І. Липою програмі «Profession de
foi молодих українців» (1893 р.) містилися вимоги широкої політичної автономії
України та захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени
товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і
культурницьку обмеженість.
«Братство тарасівців» проіснувало до 1898 р. У 1897 р. на нелегальному
з’їзді в Київі представників усіх громад в Україні було утворено Загальну
українську безпартійну організацію на чолі з В. Антоновичем та О. Кониським. У
1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у
Харкові заходами Д. Антоновича, Л. Мацієвича (1877–1910 рр.) та М. Русова
(1876–1909 рр.) виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена
Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію
«Братства тарасівців». У 1900 р. один із колишніх «тарасівців», харківський
адвокат М. Міхновський (1873–1924 рр.) видав у Львові брошуру під
промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше на
східноукраїнських землях проголошувала ідеал «єдиної, нероздільної, вільної,
самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі». Однак на відміну
від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції,
постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському
ґрунті. Характерно, що РУП, яка спочатку прийняла брошуру Міхновського за
свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції.
Міхновський вийшов з партії і 1902 р. утворив Українську національну партію
(УНП), яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти
багато прихильників.
Переважна більшість українських партій, що виникала на початку XX ст.
в Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у
федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної
автономії, а не самостійної держави. Не всі українські партії розуміли недоліки
такої позиції. У 1904 р. від РУП від’єдналася група під проводом М.
Меленевського (1878–1933 рр.) й А. Скоропис-Йолтуховського (1880–1950 рр.),
яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у
регіональну організацію Російської соціал-демократичної партії (меншовиків)
(РСДП(м)). На початку XX ст. російських самодержавний режим зазнав
чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у
російсько-японській війні 1904–1905 рр. 9 січня 1905 р. російський імператор
Микола II (1894–1917 рр.) віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію
робітників у Петербурзі. Під тиском революційних подій Микола II змушений
був видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому пообіцяв провести
вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам
Російської імперії. У час революції сталися певні зміни у політичній розстановці
українських сил.
У 1905 р. РУП перейшла повністю на марксистські позиції і
перейменувалася в Українську соціал-демократичну партію (УСДП), лідери В.
Винниченко (1880–1951 рр.), С. Петлюра (1879–1926 рр.), М. Порш (1879–1944
рр.), Л. Юркевич (1884–1917 рр.)). Партія стояла на самостійницьких позиціях,
але з тактичних міркувань включила в свою програму вимогу національно-
територіальної автономії України у складі Російської федерації. Восени 1905 р. зі
складу Української демократичної партії вийшла радикальна група на чолі з Б.
Грінченком, яка утворила Українську радикальну партію (УРП). Наприкінці 1905
р. вона об’єдналася з демократами в Українську радикально-демократичну
партію. УРДП проіснувала з 1905 по 1908 рр., до утворення Товариства
українських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським, Є. Чикаленком (1861–
1929 рр.) і С. Єфремовим (1876–1939 рр.). У 1903–1904 рр. з РУП вийшли гуртки
соціалістів-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об’єдналися в
Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії –
УСДРП, ТУП і УПСР – були головними представниками політично активних
українців і відіграли основну роль у часи Центральної Ради і Директорії. Однак
на відміну від трьох головних українських партій у Галичині вони стояли не
на самостійницьких, а на федеративних позиціях, а на самій території
Наддніпрянської України за своєю активністю й впливами вони значно
поступалися російським партіям.
3. Розглядаючи третє питання, насамперед необхiдно вiдмiтити, що
процеси, якi вiдбувалися в кiнцi XVIII – на початку ХIХ ст. на
захiдноукраїнських землях у економiчнiй, полiтичнiй i соцiальнiй сферах,
сприяли вiдновленню там перерваної багатовiковим iноземним поневоленням
традицiї самостiйного громадсько-культурного, а згодом i громадсько-
полiтичного життя. Важливою передумовою нацiонального вiдродження стало
формування української нацiональної iнтелiгенцiї. Першi поколiння нової
iнтелiгенцiї були майже виключно з середовища греко-католицького духовенства.
Вона в результатi реформ та iнших заходiв австрiйського уряду наприкiнцi XVIII
ст. (створення релiгiйного фонду пiдтримки сiльських священникiв, заснування
духовної семiнарiї для унiатiв у Вiднi 1774 р., вiдкриття греко-католицької
духовної семiнарiї у Львовi 1783 р., створення при Львiвському унiверситетi,
вiдкритому 1784 р., т.зв. Руського iнституту) здобула можливiсть полiпшення
свого матерiального й освiтнього рiвня. Завдяки цьому чимало представникiв
греко-католицького духовенства пiднялися до сприйняття нових iдейних
вiянь доби. Саме з його рядiв як найбiльш освiченої суспiльної верстви вийшли
першi будителi нацiональної свiдомостi захiдних українцiв.
Доречно зазначити, що перша хвиля нацiонального вiдродження в
Галичинi була пов’язана з дiяльнiстю перемишлянського культурно-освiтнього
осередка, що сформувався навколо єпископiв М.Левицького та I.Снiгурського у
20-30-х рр. ХIХ ст. До цього осередку входили I.Могильницький, I.Лаврiвський та
iн. Учасники гуртка виявляли великий iнтерес до вiтчизняної iсторiї, до життя
народу, його мови й усної творчостi, чимало зробили для пiднесення українського
шкiльництва. I.Могильницький був автором першої в Галичинi «Граматики»
української мови i наукового трактату «Вiдомiсть о руськiм язицi». В них вiн
спростував хибнi в тi часи уявлення про український народ та його мову i
аргументовано визначив його як один з реально iснуючих схiднослов’янських
народiв з власною мовою, поширеною на всiх (схiдних i захiдних) українських
землях.
Поряд з перемишльським гуртком вивченням iсторiї рiдного краю,
збиранням українських старожитностей займалися деякi представники
духовенства у Львовi, Мукачевi та iн.
Особливу увагу при висвiтленнi даного питання слiд зосередити на
дiяльностi «Руської трiйцi» – громадсько-культурного об’єднання, куди входили
студенти Львiвського унiверситету i одночасно вихованцi греко-католицької
духовної семiнарiї – М.Шашкевич, I.Вагилевич, Я.Головацький. Вони глибоко
переживали територiальну розчленованiсть України i щиро вболiвали над гiркою
долею народу. Їх наснажували новi iдейнi вiяння (романтизм), приклад
лiтературних сил Надднiпрянщини, поступи нацiонального вiдродження
слов’янських народiв, а також нацiонально-визвольнi змагання полякiв.
Важливо пiдкреслити, що засновники об’єднання, вбачаючи своє головне
завдання в тому, щоб за допомогою друкованого слова та лiтературної творчостi
рiдною мовою «пiдняти дух народний, про-свiтити народ», вiдкрити йому свiт,
допомогти усвiдомити «гiднiсть свою i свою силу» i тим самим пiдтримати i
продовжити на галицькiй землi справу, розпочату лiтературними дiячами
Надднiпрянської України, пiдпорядкували вирiшенню цього завдання усю
багатогранну, багато в чому першопрохiдницьку дiяльнiсть. Вони займалися
дослiдницькою, видавничою й публiцистичною дiяльнiстю в сферi значного
комплексу гуманiтарних дисциплiн (народознавства, фольклористики,
мовознавства, пам’яткознавства, джерелознавства, археографiї, iсторiографiї,
лiтературознавства), а також лiтературно-художньою та перекладацькою
творчiстю. Новаторським пiдходом бу-ли позначенi їхнi виступи за утвердження
нацiональної лiтератури живою розмовною мовою i створення цiєю мовою
шкiльних пiдручникiв, проти латинiзацiї письменства, спроби впровадження
рiдної мови в повсякденний вжиток iнтелiгенцiї, церковнi проповiдi, оспiвування
в лiтературних творах патрiотизму, поетизацiя героїчних сторiнок нацiональної
iсторiї.
Далi варто зупинитися на аналiзi лiтературної дiяльност i представникiв
«Руської трiйцi», насамперед охарактеризувати їхнiй альманах «Русалка
Днiстрова»; розповiсти про подальшу долю М.Шашкевича, I.Вагилевича,
Я.Головацького.
Говорячи про європейську революцiю 1848-1849 рр., потрiбно пiдкреслити,
що невiд’ємною складовою частиною її стали визвольнi рухи багатьох
нацiонально-поневолених народiв Схiдної i Центральної Європи. Звiдси пiшла
назва революцiї – «Весна народiв». Основним вогнищем українського
нацiонального руху цього часу стала Схiдна Галичина. Його започаткувала група
представникiв греко-католицького духовенства врученням губернатору
Ф.Стадiону петицiї на iм’я iмператора вiд 19 квiтня 1848 р. В нiй говорилося про
те, що русини (українцi) творять частину великого слов’янського народу, що
вони – автохтони в Галичинi й мали колись державну самостiйнiсть, що вони
цiнять свою народнiсть i хочуть її зберегти; петицiя просила про впровадження
української мови в школах, щоб зрiвняно було духовенство всiх трьох обрядiв i
забезпечено українцям доступ до всiх посад.
При висвiтленнi дiяльностi Головної руської ради, заснованої 2 травня
1848 р. у Львовi, слiд особливо наголосити, що це була перша українська
полiтична органiзацiя. Об’єднуючи представник iв свiтської iнтелiгенцiї та
греко-католицького духовенства на чолi з єпископом Г.Яхимовичем, вона взяла на
себе роль репрезентанта iнтересiв українського населення Галичини перед
центральним урядом i виконувала її протягом 1848-1851 рр . Друкованим органом
Головної руської ради стала «Зоря Галицька» – перша у Львовi газета
українською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до
українського народу, опублiкованiй у першому номерi газети, Рада заявила: «Ми,
русини галицькi, належимо до великого руського (тобто українського)
народу, котрий одним говорить язиком i 15 млн. виносить, з котрого пiвтретя
мiльйона землю Галицьку замешкує». То була перша в Галичинi офiцiйна заява
про те, що надднiпрянськi i галицькi українцi – одна нацiя. В умовах, коли
польсько-шляхетськi кола заперечували саме iснування українцiв у Галичинi, така
заява мала принципове значення.
Доречно вiдмiтити, що за iнiцiативою Головної руської ради за нацiональну
символiку галицьких українцiв було прийнято синьо-жовтий прапор та герб iз
зображенням золотого лева на синьому полi.
Важливим завданням є з’ясування програмних вимог Головної руської
ради. Головними з них були: скасування феодальних повинностей селян за викуп,
гарантування селянської земельної власност i, пiднесення сiльського
господарства, свобода промислової дiяльностi i торгiвлi, утворення промислових
спiлок i кредитних установ , скасування станової нерiвностi й встановлення
рiвноправностi перед судом i законом , захист власностi i честi, полiпшення
народної освiти, забезпечення вiльного нацiонального розвитку українського
населення Схiдної Галичини. Рада висунула важливий полiтичний постулат:
подiлити Галичину на двi окремi адмiнiстративнi одиницi – захiдну
(польську) i схiдну (українську). Варто зазначити, що на мiсцях боротьбу за
реалiзацiю даної вимоги повели близько 50 мiсцевих руських рад, якi зiбрали
серед населення понад 200 тис. пiдписiв на її пiдтримку.
Особливу увагу в даному питаннi необхiдно звернути на те, що за обсягом
формульованих i вирiшуваних завдань український рух в Галичинi набував
характеру справдi нацiональної революцiї. Головна руська рада чимало зробила
для роз’яснення нацiонально-полiтичних устремлiнь українцiв перед
громадкiстю Австрiї й усiєї Європи. З цiєю метою вона вiдряджала делегацiю на
Слов’янський з’їзд у Празi (червень 1848 р.), зверталась з петицiями i заявами до
Вiденського парла-менту, вiдозвами до чехiв i нiмцiв, надсилала численнi статтi
до європейської преси. Завдяки цьому українське питання вперше привернуло до
себе увагу широкої європейської громадськостi.
Аналiзуючи українськi здобутки цього часу, також варто сказати, що
правляч i кола Австрiї, iгноруючи бiльшiсть вимог українства, все ж погодилися
на запровадження 1848 року навчання українською мовою народних школах та
викладання цiєї мови як обов’язкового предмету в гiмназiях. На початок 1849 р.
вiдкрито кафедру української мови у Львiвському унiверситетi.
Активiзувалося лiтературне та театральне життя. Згiдно з рiшенням з’їзду дiячiв
української культури i науки (жовтень 1848 р.) у Львовi було засновано
«Галицько-руську матицю» – культурно-освiтню органiзацiю, яка мала
завданням видання популярних книг для народу. До цього часу вiдноситься й
створення,хоч i короткочасне, української вiйськової формацiї.
Окремо слiд зупинитися на суспiльному життi Пiвнiчної Буковини та
Закарпаття.
Поза увагою не повинен пройти i той факт, що пiднесення українського
нацiонального руху в Галичинi на полiтичний рiвень, створення ним власних
нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх структур, висунення i поступова
реалiзацiя програми нацiонального самоутвердження українцiв на територiї їх
компактного проживання – у схiднiй частинi Галичини в межах конституцiйної
Австрiйської монархiї вороже зустрiли польськi громадськi кола. На цьому
грунтi польсько-українськi вiдносини пiд час революцiї значно загострилися,
набуваючи iнколи характеру мiжнацiонального конфлiкту. Навколо
українського питання виникла гостра полемiка . Позицiю української демократiї в
нiй репрезентував священник iз с. Ветлини на Лемкiвщинi В.Подолинський
(1815-1876 рр .). У брошурi «Слово перестороги», що друкувалася влiтку 1848 р. у
Сяноку, вiн висунув постулат нацiональної незалежностi українцiв та
полагодження українсько-польських вiдносин на демократичнiй i рiвноправнiй
основi. «Так, ми – українцi, – заявляв вiн, – i вiримо твердо у воскресiння вiльної,
незалежної України... Нiщо не може здержати нас вiд стремлiнь, загальних для
цiлої Європи... Усi ми хочемо бути вiльними разом з iншими народами... Хочемо
бути народом i будемо ним неодмiнно». Сформульований о. В.Подолинським
iдеал нацiональної незалежностi українського народу та його бачення шляхiв
досягнення цього iдеалу засвiдчили початок нового етапу в розвитку нацiонально-
полiтичної iдеї в Галичинi (на цьому треба особливо наголосити), що йшла вiд
«Руської трiйцi», етапу, який вiдповiдав рiвневi нацiонально-полiтичної думки в
Надднiпрянськiй Українi, представленої концепцiєю Кирило-Мефодiївського
братства.
Проаналiзуйте ті змiни, якi вiдбулися в Австрiйськiй iмперiї пiсля поразки
революцiї, зазначивши, що 50-тi рр. ХIХ ст. в iсторiї суспiльно-полiтичного i
культурного життя захiдноукраїнських земель були, за висловом I.Франка, роками
«плiснявої дрiмоти». Українську iнтелiгенцiю (переважно духовенство i
чиновництво) вiдтiсняла полiтично i економiчно домiнуюча польська i
угорська верхiвка. Бiльша частина українських патрiотiв, розчарована крахом
своїх надiй на одержання полiтичної переваги в краї у 1848-1849 рр. за допомогою
Габсбургiв, не вiдмовляючись вiд лояльностi щодо Австрiї, почала шукати
пiдтримки в Росiї. Вiдходячи поступово вiд iдеалу нацiонального руху, вона
дедалi бiльше схиляється до консерватизму, солiдаризується з росiйськими
слов’янофiлами в прагненнях до злиття роздрiбнених частин слов’янства в єдине
полiтичне цiле пiд главенством царської Росiї, рiшуче обстоює тезу про «єдиний
общеруський народ» i фактично стає на шлях нацiонального самозречення.
Представники цього табору, яких стали називати «старорусами», «твердими
русинами», а згодом – «москвофiлами», або «русофiлами», тривалий час
домiнували в суспiльному життi захiдноукраїнських земель, вiдвертаючи значну
частину української спiльноти вiд участi в реальнiй нацiонально-будiвничiй працi.
Щедру фiнансову пiдтримку надавали їм офiцiйнi та деякi громадськi кола Росiї,
спрямовуючи їх на протидiю українському руховi.
Далi слiд звернути увагу, що за таких умов носiєм нацiональної iдеї i
продовжувачем традицiй нацiонального руху в Галичинi виступило нове молоде
поколiння iнтелiгенцiї – вчителi, письменники, журналiсти, юристи, студенти.
Молода iнтелiгенцiя 60-х рр. започаткувала новий т.зв. народовський напрям
нацiонального руху, що орiєнтувався на народ i стояв на грунтi нацiонального
самоутвердження та визнання нацiональної єдностi українцiв Галичини i Над-
днiпрянщини. Великий стимулюючий вплив на нього мали прояви тогочасного
нацiонального життя в Надднiпрянськiй Україн i – «Кобзар» Т.Шевченка, твори
П.Кулiша, журнал «Основа», iншi українськi видання.
Характеризуючи культурно-освiтню та економiчну дiяльнiсть народовцiв,
треба наголосити, що незабаром вони почали вiдтiсняти на другий план
москвофiлiв i на рубежi 70-80-х рр. поширили свою дiяльнiсть на полiтичну
сферу. Початок їй поклало заснування полiтичних часописiв «Батькiвщина» (1879
р .) для селян i «Дiло» (1880 р.) для iнтелiгенцiї. Тодi ж почав виходити
лiтературно-науковий жур-нал «Зоря » (1880 р.), який набув значення
всеукраїнського органу. 1885 року народовцi заснували свiй керiвний
полiтичний орган – Народну раду на чолi з Ю.Романчуком. Вона оголосила
себе спадкоємицею нацiональної програми Головної руської ради з 1848 р. i
послiдовно домагалася автономiї для українських територiй у межах Австро-
Угорщини.
Варто пiдкреслити, що репрезентований народовцями нацiональний рух у
Галичинi мав чимале значення для Надднiпрянської України i для всiєї
загальноукраїнської справи. В умовах бюрократичних репресiй проти українства в
Росiї Галичина , за словами М.Грушевського, незважаючи на тяжкi умови
власного нацiонального життя, прийняла на себе роль центру українського руху,
духовного П’ємонту, свого роду «культурного арсеналу, де створювались i
удосконалювалися засоби нацiонального, культурного i полiтико-суспiльного
вiдродження українського народу». Надднiпрянськi патрiоти, позбавленi умов до
працi у себе вдома, переносять свою дiяльнiсть до Галичини , в умови вiльнiшого
конституцiйного життя. Водночас слiд сказати, що моральна i матерiальна
пiдтримка надднiпрянцiв (насамперед П.Кулiша, М.Драгоманова,
М.Грушевського), їх особистий вплив, участь у галицьких виданнях сприяли
зростанню нацiонального руху в краї, виходовi його за межi вузького
провiнцiалiзму, на всеукраїнськi обшири. Зокрема, пiд впливом М.Драгоманова у
Галичинi сформувалася цiла генерацiя молодої iнтелiгенцiї, яка в серединi 70-х
рр. започаткувала радикальну течiю в нацiональному (народовському) русi
на чолi з I.Франком, М.Павликом, О.Терлецьким i прагнула надати цьому
руховi модерного європейського характеру. Через свої часописи «Громадський
друг», «Дзвiн», «Молот», «Свiт», органiзацiю народних вiч радикали покликали
до полiтичної дiяльностi широкi народнi маси Галичини i Буковини.
Окремо необхiдно спинитися на розглядi останнього десятилiття ХIХ ст.,
яке стало переломним у розвитку українського нацiонального руху. З
виникненням у цей час у Галичинi українських полiтичних партiй нацiональна
iдея виходить за рамки суто iнтелiгентського середовища i проникає вглиб
суспiльства. Це створює умови для формування масового нацiонального руху з
сильним полiтичним забарвленням. На iсторичну арену виходить нове,
енергiйнiше й активнiше поколiння дiячiв, якi модернiзують українську полiтичну
думку. Далi треба проаналiзувати програми та гасла головних українських
партiй (РУРП, УНДП, УСДП ), охарактеризувати їх лiдерiв та їхню полiтичну
дiяльнiсть. При цьому варто звернути увагу, що на кiнець столiття вже всi
провiднi захiдноукраїнськi полiтичнi партiї мали в своїх програмах положення
про необхiднiсть об’єднання всiх українських земель в єдинiй незалежнiй
Українськiй державi.
Слiд пам’ятати, що захiдноукраїнськi землi були частиною Австро-
Угорської iмперiї, де завдяки конституцiйному ладовi основнi права i свободи
забезпечувалися набагато ширше, нiж у самодержавнiй Росiї. Тому український
нацiональний рух, починаючи з середини ХIХ ст. i до початку ХХ ст., набрав
тут вiдчутної сили та розмаху. Українство краю завдяки власнiй школi,
економiчним установам, пресi, вiчам, виборчiй агiтацiї, дiяльностi культурно-
освiтнiх та полiтичних органiзацiй змiцнiло культурно й економiчно, поступово
перетворюючись у реальну полiтичну силу. Галичина, в результатi напруженої
працi кiлькох поколiнь галицько-українських громадських дiячiв та з iстотною
iнтелектуальною i фiнансовою допомогою зi Схiдної України, стала тим
середовищем, де генерувалась iдея нацiонального визволення та возз’єднання
українських земель.
Потрiбно звернути увагу, що з прискоренням полiтичного й на-цiонального
розвитку українцiв їх i без того вже складнi взаємини з поляками погiршилися.
Польсько-український конфлiкт на поч. ХХ ст., за словами О.Субтельного, iз
боротьби мiж двома нацiональними елiтами вирiс у конфронтацiю мiж двома
народами, що набирала загрозливих масштабiв.
Ще бiльше занепокоєння наростання нацiонального руху в Галичинi
викликало в Росiї, яка, починаючи з середини ХIХ ст., з тривогою стежила за
поступовим вiдродженням українства в Австро-Угорськiй iмперiї. Росiйськi
урядовi кола усвiдомлювали, що всi заборони разом з iншими русифiкаторськими
заходами в Схiднiй Українi будуть марними, поки частина українських земель
перебуватиме поза сферою їх впливу. Спроби якщо не задушити, то хоча б
дискредитувати українську нацiональну iдею в Галичинi, якi Росiя робила
протягом тривалого часу, не дали практичних результатiв. Галичина й надалi
залишалася для росiйських шовiнiстiв «розсадником українського сепаратизму»,
про що свiдчили як офiцiйнi декларацiї уряду Росiї, так i її преса. Тому дедалi
очевиднiшим ставало, що росiйський уряд бачить єдиний засiб боротьби з
«українським сепаратизмом» в анексiї Захiдної України – доки розвиток
нацiонального руху не набрав там таких розмiрiв i такої сили, коли вже жоднi
репресiї його не спинять. З цiєю метою в Галичинi спiшно будували модерну
мережу агентури, сюди спрямовували потужний струмiнь золотих рублiв,
агiтацiйнi брошури i т.iн.
Далi важливо прослiдкувати логiку дiй галицьких українцiв напередоднi I-ої
свiтової вiйни. Необхiдно зазначити , що опинившись мiж двома силами –
поляками i Росiйською iмперiєю – котрi не могли змиритись iз подальшим
змiцненням українства, представники останнього змушенi були подбати хоч про
якусь пiдтримку для себе. Така потреба особливо виникла на фонi загострення
протирiч мiж провiдними країнами свiту, в т.ч. i мiж Австро-Угорщиною та
Росiєю. Враховуючи це та усвiдомлюючи, що їх чекає у випадку росiйського
завоювання Галичини, українцi краю зробили ставку на Австрiю. Було
вирiшено, що при збройному конфлiктi мiж згаданими державами вони
виступлять на боцi Австро-Угорщини. Водночас, розумiючи державно-полiтичнi
суперечностi двох великих європейських коалiцiй, якi склалися на початку ХХ ст.,
та їх можливi наслiдки, галицькi українцi, передусім їхні передовi кола
усвiдомлювали, що для реальної пiдтримки своїх нацiональних прагнень вони
мали б виступити у майбутнiй вiйнi як окрема вiйськова сила. Основним
завданням українцiв мали стати визволення Великої України вiд росiйського
поневолення i створення з неї самостiйної держави та забезпечення вiльного
розвитку українства в межах Австро-Угорської iмперiї.
Розглядаючи процес формування в Галичинi українського стрiлецького
руху, треба зазначити, що перед Першою свiтовою вiйною в краї вже
нараховувалося 96 стрiлецьких товариств, що об’єднували 8200 осіб, та 34 гуртки
«Пласту» iз 1700 особами. Загальна ж кiлькiсть українських сiчово-сокiльських,
стрiлецьких, спортивних товариств i пластових гурткiв у Австро-Угорщинi
становила 2166, об’єднуючи 120177 членів. Важливо пiдкреслити, що значення
стрiлецького руху полягало насамперед у тому, що саме стрiлецтво перед
Першою світовою вiйною чiтко й рiшуче пропагувало гасло самостiйної
України як актуальну й безпосередню мету нацiонально-полiтичної боротьби
українцiв. Другим значним здобутком стрiльцiв було те, що вони усвiдомили
iдею збройної боротьби як необхiдного засобу досягнення державної
незалежностi. I третiм їхнiм основним досягненням стала практична справа -
вiйськове виховання та навчання молодi. Така позицiя була рiшучим поступом
уперед у розвитку української полiтичної думки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації

ХІХ–ХХ ст. / Я. Грицак. – К. : «Генеза», 1996. – 250 с.
2. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і
матеріалів / За заг.ред. А. П. Коцура, Н. В. Терес. – Київ-Чернівці : Дуга,
2008. – 288 с.
3. Історія України та її державності: Навч. посіб. / авт. кол. І. Є. Дещинський ,
І. О. Гаврилів, Р. Д. Зінкевич. – Л. : Бескид Біт, 2005. – 368 с.
4. Історія України: неупереджений погляд: факти, міфи, коментарі/ В. В.
Петровський, Л. О. Радченко, В. І. Семененко. – Х. : Школа, 2007. – 591 с
5. Історія українських політичних партій. Кінець XIX ст. –1917р.:
Хрестоматія- посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Ч. 1 / Упоряд. Б. І.
Корольов, І. С. Михальський. – К. : Видавництво Європейського
університету, 2002. – 245 с.
6. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України: Навчальний посібник / Б.
Д. Лановик. – К. : «Наукова думка», 2001. – 190 с.
7. Реєнт О. П. Історичні події в Україні ХІХ – початку ХХ ст.: сучасний
дослідницький інтерес / О. П. Реєнт // Історія України. – 2003. – № 12. – С.
2–5.
8. Реєнт О. Українські землі в дипломатії європейських країн: Українські
землі після ліквідації гетьманщини і поділів Речі Посполитої / О. Реєнт //
Історія України. – 2001. – № 25–26.
9. Рудько М. П. Революційні народники на Україні (70-ті роки ХІХст.) / М. П.
Рудько. – К. : «Наукова думка», 1973. – 167 с.
10.Світленко С. І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття:
теоретичні проблеми джерелознавства та історії / С. І. Світленко. – Д. :
Навчальна книга, 1999. – 197 с.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Громади – організації української інтелігенції в другій половині XIX - на

початку XX ст., які займались національно-культурною і громадсько-політичною
діяльністю. Існували таємні громади в Києві,Харкові, Одесі, Херсоні, Чернігові та
інших містах України. Організовували недільні школи та брали участь у іх
роботі,видавали українську наукову й популярну літературу, збирали
фольклорний та етнографічний матеріал тощо.
Кирило-Мефодіївське товариство - таємна політична організація
української інтелігенції, що діяла в Києві у 1845-1847 роках. Метою членів
організації було національне та соціальне визволення України, ліквідація
кріпацтва, утворення всеслов'янської федеративної республіки на зразок США.
Відстоювали демократичні права і свободи громадян,рівність національних
культур, мов тощо.
Народність - мовна, територіальна, етнічна, економічна та культурна
спільність людей, яка історично утворюється в період феодалізму.
Національне відродження України- процес в українській історії першої
половини XIX ст., у ході якого формувалась національнасвідомість українців,
зростав їх інтерес до рідної мови,історії, культури, зміцнювалися зв'язки між
західною і східною українською інтелігенцією,розгортався національно-
визвольний рух.
Національне питання - питання про стосунки між націями
багатонаціональних країнах, про шляхи ліквідації національного гноблення та
нерівності.
Нація - історична спільність людей,яка утворюється в процесі формування
їхніх територіально-економічних зв'язків,мови, особливості культури та
характеру. Деякі вчені вважають нацією спільність людей,які є громадянами
певної держави. У сучасній науці відбувається дискусія про ознаки та
співвідношення нації й народності.

БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ

Антонович Володимир Боніфатійович(1834–1906) – видатний

український історик, археолог, етнограф, Один з ініціаторів і керівників Київської
Громади. Належав до угрупування «хлопоманів». 1881 року очолив Історичне
товариство Нестора Літописця при Київському університеті. Автор багатьох
праць з історії України.Представник народницької школи в українській
історіографії. Його учнями були видатні українські історики М. Грушевський, Д.
Багалій та ін.
Драгоманов Михайло Петрович(1841–1895) – відомий український
громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист,
економіст, філософ. Активний діяч Київської (Старої) Громади. У 80-х роках XIX
ст. очолив перший український гурток соціалістичного спрямування. Відзначався
радикальними поглядами. Був прихильником ідей демократизму та федералізму.
Один із засновників і редакторів першого українського політичного часопису
«Громада». Вважав себе соціалістом, але заперечував марксистську теорію як
помилкову, утопічну і шкідливу для українського політичного життя. Діяльність
Драгоманова мала значний вплив на розвиток політичного життя в Україні,
особливо в її західних регіонах.
Капніст Василь Васильович (1758–1827) – відомий український
письменник, громадсько-політичний діяч кінця XVIII – початку XIX ст. Писав
вірші, оди, елегії. Його «Ода на рабство» (1806 р.) засуджувала колоніальну
політику самодержавства в Україні і запровадження кріпосного права на
Лівобережжі та Сложанщині. У 1791 році вів переговори з представниками
пруських урядових кіл про надання допомоги українському національно-
визвольному руху у випадку відкритого збройного виступу проти «російського
ярма». Домагався відновлення козацьких полків в Україні. Переклав «Слово о
полку Ігоревім». У спеціальному коментарі твору доводив, що «Слово» має
українське походження й українські особливості.
Каразін Василь Назарович (1773–1842) – український громадський діяч,
учений, винахідник. Засновник Харківського університету (1805), автор
ліберальних проектів зміни державного ладу на засадах конституційної монархії
та народного господарства. За багатогранну наукову діяльність сучасники
називали В. Каразіна «українським Ломоносовим».
Кирпичов Віктор Львович (1845–1913) – видатний учений у галузі
механіки, народився в селі Бардіно Псковської губернії. У 1868 р. закінчив
Михайлівську артилерійську академію, викладав там же. Протягом 1870–1884 рр.
працював у Петербурзькому технологічному інституті (з 1876 р. – професор). У
1885–1898 рр. – засновник і перший директор Харківського технологічного
інституту. Праці стосуються теоретичної механіки, опору матеріалів, теорії
механізмів. Видатний педагог, теоретик вищої освіти.
Костомаров Микола Іванович (1817–1885) – видатний український
історик, етнограф, письменник. Із сім’ї кріпаків (позбувся кріпацької залежності в
1832 році). Закінчив історико-філософський факультет Харківського
університету. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його
програмних документів. Очолював ліберальне крило організації. Відстоював ідею
української культурно-національної автономії. У 1860–1885 роках – член-
редактор Петербурзької археологічної комісії, з 1876 р. член-кореспондент
Російської академії наук. Основні історичні праці, присвячені вивченню історії
українських земель ХVІ–ХVІІІ ст.: монографії «Богдан Хмельницький», «Руїна»,
«Мазепа», «Останні роки Речі Посполитої» та ін. У своїх працях відстоював ідею
самобутності української нації.
Максимович Михайло Олександрович (1804–1873) – видатний
український природознавець, історик, фольклорист, філолог, член-кореспондент
Петербурзької АН (1871 р.). Професор, перший ректор Київського університету.
Автор праць з історії України (XVI–XVIII ст.). Видавав альманахи «Киянин»,
«Українець», збірки українських пісень.
Пильчиков Микола Дмитрович (1857–1908) – видатний фізик, народився
в Полтаві. Закінчив Харківський університет (1880 р.). У 1894–1902 рр. професор
Новоросійського університету. 1902–1908 рр. – професор Харківського
технологічного інституту. Наукові праці присвячені оптиці, земному магнетизму,
електро- і радіотехніці. Збудував у Харківському технологічному інституті першу
в місті радіостанцію. Заснував журнал «Известия Харковского технологического
института».
Франко Іван Якович (1856–1916) – видатний український поет,
письменник, громадсько-політичний діяч. Автор численних історичних праць.
Захистив докторську дисертацію і здобув ступінь доктора філософії. Брав активну
участь у політичному та громадському житті. Проводив соціалістичну пропаганду
серед робітників і селян Галичини. За революційну агітацію чотири рази був
заарештований і перебував У тюремному ув'язненні. Разом з М. Павликом та
іншими однодумцями 1890 року заснував Русько-Українську радикальну партію і
став її першим головою. З 1899 року став дійсним членом Наукового товариства
ім. Т. Г. Шевченка. З 1904 року відійшов від радикального руху і від активного
політичного життя. І. Франко був організатором української преси в Галичині,
автором численних літературних творів.
Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) – видатний український поет,
прозаїк, художник, символ українського національного відродження. У
трагічному становищі поневоленої України Т. Шевченко звинувачував царську
Росію та колонізаторську політику російських імператорів. У своїх творах
закликав до національного і соціального визволення, будив національні почуття і
змальовував прекрасне майбутнє вільної України.
Чубинський Павло Платонович (1839–1884) – етнограф, фольклорист,
поет. У 1861 р. захистив в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних
звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» і одержав учений ступінь
кандидата правознавства. У 1862 р. написав вірш «Ще не вмерла Україна», що
став національним гімном українського народу. У 1872 р. заснував Південно-
Західний відділ Російського географічного товариства.

Хронологія основних подій

1805 - відкриття Харківського університету.

1814–1861 - життя та діяльність Т. Г. Шевченка.
 1816 - у Перемишлі під керівництвом І. Могильницького створено
культурно-освітню організацію «Товариство священників».
1817 - у Полтаві діє масонська ложа «Любов до істини».
1818 - цісар Йосиф ІІ видав указ про дозвіл викладати українською мовою
предмети у початковій школі.
1834 - відкриття університету св. Володимира в Києві.
1837 - видання «Руською трійцею» альманаху «Русалка Дністрова».
1840 – вийшла з друку поетична збірка Т. Шевченка «Кобзар».
1846-1847 - діяльність Кирило-Мефодіївського товариства.
1848 - створення Головної руської ради.
1863 - оприлюднення Валуєвського циркуляра.
1868 - заснування товариства «Просвіта».
1873 - заснування Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка.
1876 - Емський указ Олександра ІІ.
1882 - видавництво журналу «Київська старовина».
1885, 15 вересня - заснування Харківського практичного технологічного
інституту.