Семінар 3. Ґенеза української самоідентичності.

Формування модерної
нації (ХІХ – поч. ХХІ ст.)

4.1. Творення модерної ідентичності наддніпрянських українців у складі

Російської імперії.
4.2. Підавстрійські українці: досвід проживання в багатонаціональній
імперії та формування власної національної свідомості.
4.3. Особливості творення радянського суспільства та радянської людини в
Україні.
4.4. Становлення сучасного українця, вплив російсько-української війни на
формування української нації та ідентичності.

4.1 Творення модерної ідентичності наддніпрянських українців у

складі Російської імперії.

Кінець ХVІІІ–ХІХ ст. – це період великих політичних і соціальних змін та

перетворень, формування власної національної української самосвідомості.
У цей час політика Російської імперії на українських землях, набуває
асиміляційного характеру. У результаті антиукраїнської політики правління
Росії в кінці XVІІI ст. було зміцнено царську владу на Лівобережжі та
Слобожанщині. Більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця
на
сході опинилася під владою імперії Романових. Український національний
рух в Російській імперії мав як і зовнішній, так і внутрішні чинники
формування. Знайомство з європейцями під час відступу армії Наполеона та
стиль життя в європейських націях дуже відрізнялись від російських
стандартів стали важливими факторами початку відродження. Становище
українського народу в Російській імперії було неоднозначним, – не можна
впевнено сказати, що українці були «пригноблені» чи навіть «бездержавні»,
згідно з офіційною доктриною, малороси були складовою «триєдиного»
російського народу, тому українці мали законні підстави вважати
себе співтворцями російської держави, її воєнних перемог та її літературної
російської мови.
Тим часом патріархальна імперія, якою Росія була ще на початку ХІХ ст.,
перетворювалась в національну імперію – однієї великої російської нації,
яка, згідно з офіційною державно-правовою доктриною, охоплювала все
східнослов’янське населення. Успішність цих змін в першу чергу залежала
від долі українського руху, який самим тільки фактом свого існування
руйнував концепцію держави однієї пануючої російської нації.
Багатомільйонне селянське українське населення (малороси) зі ще не
сформованою ідентичністю представляло собою матеріал з якого влада
Російської імперії, за умови проведення правильної політики, могла б
виробити надійну опору, яка могла б визначити характер модерної
української нації. Посилився політичний нагляд за Україною з боку
спеціально створених при Миколі І органів державної безпеки: Третього
відділу власної Його Імператорської Величності Канцелярії та Корпусу
жандармів
У 1830-х рр. царизм скасував магдебурзьке право усіх міст України,
ліквідував стародавню козацьку міліцію в Києві. Російська мова була
введена примусово у державних установах, школах та вищих навчальних
закладах на усій території України. Сподіваючись зміцнити своє панування
на Правобережній Україні з допомогою російської православної Церкви,
царизм вдався до насильницьких заходів, спрямованих на утиски,
обмеження,
а то й заборону діяльності церковних громад інших християнських
віросповідань. Водночас серед українців визрівало невдоволення тим, що
чужинці (російські, польські, німецькі і т.д.) почувалися повноправними
господарями України. Їм належали величезні маєтки, промислові
підприємства, вони посідали важливі місця в органах державного
управління
Подальша політика русифікації була запроваджена міністром
внутрішніх справ П. Валуєвим, коли він 18 липня 1863 р. видав та розіслав
у всі українські губернії циркуляр, яким суворо заборонялося друкування
національною мовою навчальних книг. Навчання українською мовою
визначалося як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачу-
валися у сепаратистських задумах, ворожих Росії й згубних для Малоросії.
Цим актом, за словами знаного політичного й церковного діяча, історика
культури України Івана Огієнка, на національні літературу й науку
накладали «важкі пута», а українську інтелігенцію відривали від народу,
забороняючи їй промовляти до нього рідною мовою.
У середині 70-х рр. XIX ст. у Петербурзі було створено таємну
урядову комісію, яка мала виробити ефективні заходи для боротьби проти
українства.
18 травня 1876 р. Олександр ІІ підписав свій відомий ганебний указ, за яким
не дозволялося не тільки друкувати українською мовою оригінальні та
перекладні твори (навіть тексти до нот), а й завозити в межі Російської
імперії такі книжки та брошури, надруковані за кордоном. Однією з
найважливіших фігур того часу і взагалі в історії української культури є
Тарас Шевченко.
Він не просто засновник сучасної української літературної мови, він також є
найважливішим символом сучасного українського національного
самовизначення. Він народився в 1814 році на селянському господарстві
більше ніж за 100 кілометрів від Києва і з раннього віку проявив талант до
мистецтва.

Шевченко створив українську літературну мову, використовуючи свою

колекцію поезій "Кобзар" (1840), яка стала основою сучасної української
літератури. Його поезії уявляли Україну як окрему націю з власним
народом, культурою та історією, відмінною від росії. Він використовував
історію козаків для України, а свобода, яку вони втілювали, стала потужним
натхненням для українських читачів.

Шевченко також контрастував українців з росіянами. Одна з його найбільш

улюблених поезій, "Катерина", розповідає трагічну історію української
дівчини з села, яку звабив і потім зрадив російський солдат.

Таким чином, Шевченко став фундатором сучасної української нації,

оскільки його творчість відображала ідеї національного самовизначення і
відмінності України від інших націй, особливо від Росії.

4.2.Підавстрійські українці: досвід проживання в багатонаціональній

імперії та формування власної національної свідомості
У другій половині XIX століття, підавстрійські українці переживали
складний процес формування своєї національної ідентичності в умовах
багатонаціональної Австрійської імперії. Цей період був визначений
рядом ключових аспектів.
У другій половині XIX століття підавстрійські українці переживали
складний процес формування своєї національної ідентичності в умовах
багатонаціональної Австрійської імперії. Особливості формування
національної самосвідомості включали політику “коронації,” яка
спрямовувала їхню ідентичність на створення “русинської” ідентичності,
відмінної від російської та української. Багато підавстрійських українців
відмовлялися від цієї концепції і визнавали себе українцями
У ХІХ столітті греко-католицька церква в Галичині відіграла важливу роль у
формуванні української національної ідентичності. Протягом усього ХІХ
століття греко-католицька церква активно шукала свою національну
орієнтацію. Цей процес завершився переходом УГКЦ на українські позиції.
В Галичині унійна церква відіграла принципово іншу роль порівняно з
іншими територіями. Вона стала ідентифікаційним чинником для всіх
вірних східного обряду в Галичині, відокремлюючи українців (русинів) —
греко-католиків від поляків — римо-католиків. Галицькі землі зберігали
традиції державотворення, і перехід галицьких православних єпархій до
єдності з Римом відбувався майже через 100 років після укладення
Берестейської унії. Це сприяло розвитку української національної
ідентичності. Таким чином, греко-католицька церква в Галичині відіграла
важливу роль у формуванні національної свідомості та ідентичності
українців.
Також дуже важливу роль відіграла "Руська трійця" - це галицьке
літературне угруповання, яке було очолюване Маркіяном Шашкевичем,
Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем. Вони розпочали національно-
культурне відродження на західно-українських землях з кінця 1820-х років.
Їх діяльність була породжена в добу романтизму і мала виразний
слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Члени "Руської
трійці" вживали виключно слов'янські імена. Вони записували народні пісні,
оповіді, приказки та вислови. Їх метою було збирання фольклору,
поширення освіти, доступних науково-популярних праць, написання та
видання близьких народові творів.
Вони бачили свою мету в збиранні фольклору, поширенні освіти, доступних
науково-популярних праць, написанні та виданні близьких народові творів¹.
Усе це робилося задля високої ідеї національного відродження в Галичині¹.
Вони також проводили агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх
боротися за свої права. За це Івана Вагилевича заарештували і заборонили
з'являтися на Закарпатті.
Вони вивчали історію рідного народу, перекладали твори слов'янських
будителів та писали власні літературні й наукові твори. Учасники
угруповання твердили, що русини Галичини, Буковини й Закарпаття є
частиною українського народу, який має свою історію, мову та культури.
Діяльність "Руської трійці", викликана як соціально-національним
поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших
слов'янських народів, переступила межі вузького культурництва.

Важливий крок у політичному житті підавстрійських українців - створення

Головної Руської ради. Це була перша українська політична організація в
Галичині. Вона була створена 2 травня 1848 року в Львові під час революції
в Галичині для захисту прав українського населення. Рада складалася з 30
членів — представників греко-католицького духовенства та інтелігенції.
Головою Головної Руської Ради був обраний єпископ Григорій Яхимович,
пізніше — Михайло Куземський.

У маніфесті від 10 травня 1848 року Головна Руська Рада заявила про
єдність усього 15-мільйонного українського народу і підтримала національні
права всіх поневолених народів Австрійської імперії. Вона вимагала
поділити Галичину на дві окремі адміністративні одиниці: східну —
українську та західну — польську; об'єднати в одну провінцію українські
землі — Галичину, Буковину й Закарпаття; викладання в школах та видання
урядових розпоряджень українською мовою.

Головна Руська Рада створила національну гвардію, а на Підкарпатті для

боротьби з угорськими загонами — народну самооборону й батальйон
гірських стрільців. Вона також організувала культурно-освітнє товариство
«Галицько-Руську матицю» (1850), відкрила Народний Дім у Львові (1850),
скликала Собор руських учених, видавала першу в Галичині українську
газету «Зоря Галицька».

Ці дії Головної Руської Ради мали значний вплив на політичний і

культурний розвиток української нації. Вона започаткувала політичний
національний рух русинів у Галичині, що визначило подальший розвиток
української нації. Зокрема, вона вперше прийняла синій та жовтий кольори
як національну символіку галицьких русинів.

Поява політичних партій і рухів в Україні відбувалася в контексті

суспільно-політичних і соціально-економічних перетворень у ХХ – на
початку ХХІ століть. Пожвавлення національного руху сприяло
виникненню перших політичних партій. Більшу частину населення
України складали найбідніші верстви, тому їх партії були
дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядовими.
Важко уявити політичне життя заходу України без Франка та
Грушевського.Іван Франко був активним учасником національно-
визвольного руху. Він був пов'язаний з процесом заснування та
видання газети «Зоря Галицька», яка стала важливим органом
пропаганди української національної ідеї. Його діяльність сприяла
зародженню народовського руху у Східній Галичині.
Михайло Грушевський, як голова Української Центральної Ради,
відіграв ключову роль у державотворчих процесах. Він активно
впливав на формування та еволюцію державницьких поглядів.
Особливу увагу Грушевський приділяв відношенню до державної та
етнічної належності населення західноукраїнських земель.
Обидва ці видатні діячі внесли значний вклад у національне
відродження та державотворення на західноукраїнських землях.