ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

—————————————————————————————————

Лекція 8: Становище України під владою Російської та Австро-Угорської

імперій протягом 19 століття

1. Соціально-економічний розвиток українських земель у складі

Російської імперії;
2. Національне відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське
товариство;
3. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії;
4. Українська культура в другій половині XIX ст.

1.
На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна,
Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У
цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан
аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного
розвитку. Домінує поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що
належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи
на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, їхні
господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення
експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій,
неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Для
розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації
селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні
(крім них існувала ще незначна кількість удільних селян). Поміщицькі селяни
переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та
Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними
формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно
встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4—6 днів на
тиждень. Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які
вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі
феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40%
селянських прибутків.
Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої суспільно-
політичної кризи в Російській імперії, складовою якої були українські землі. Ця
криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із
скрутного становища. У 1803 р. на Правобережній Україні відбулися масові
виступи селян 24 сіл та містечок Черкаського повіту Київської губернії. Після
1
закінчення війни з Францією серед селянства активно поширювалися чутки про
те, що незабаром буде скасовано кріпацтво і поміщицькі землі передадуть
селянству. Під час Кримської війни виникає нова форма селянського руху, яка
дістала назву Київська козаччина. Своєрідним феноменом у межах селянського
руху першої половини 19 ст. були народні виступи під проводом Устима
Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками
розпочалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та
безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до
Сибіру. Та він втікав і, повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав
боротьбу, яка тривала протягом 23 років. За цей час у повстанському русі під
проводом Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили 1 тис.
нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців
1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину
Бессарабії та Київщини. Лише загибель лідера дала змогу владним структурам
придушити цей виступ.
Формою супротиву проти імперського режиму Росії стають масонські
організації 20-30 років 20 ст. Масонство веде свій родовід з доби Середньовіччя.
Його перші паростки — це цехова організація, корпорація каменярів-
будівельників, — праобраз пізніших масонських лож («майстерень»). Основні
шляхи проникнення масонства в Україну проходили через Польщу, Росію та
безпосередньо із західно­ європейських держав. У зв'язку з цим Галичина та
Правобережжя перебували під впливом польських масонів, а Лівобережжя та
Слобожанщина — російських. Масонські ложі виникали переважно в містах та
містечках, оскільки до їхнього складу входили головним чином елітні верстви
населення. Членами цих об'єднань були військові, чиновники, поміщики, діячі
культури. Зокрема, до полтавської ложі належали великі поміщики С. Кочубей,
В. Тарнавський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевич,
письменник І. Котляревський та ін.
Вже 1817 р. у Харкові з'являється майстерня «Вмираючий сфінкс», а
наступного року в Одесі починає діяти масонська ложа «Понт Євксінський», у
Києві — «З'єднані слов'яни», у Полтаві — «Любов до істини».

2.
Наприкінці 18 - початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-
культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер
(національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього
занепаду. Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило,
спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. Це виявилося в
активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки,

2
виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні
узагальнюючих праць з історії України тощо.
Копітка праця істориків-аматорів другої половини 18 ст. підготувала появу
в першій половині 19 ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за
ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування
історичної й національної самосвідомості українського народу. Йдеться про
«Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія
Малої Росії».

«Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі

сторіч і тривалий час поширювався в
рукописному варіанті (вийшов друком лише
1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є
науковою працею, фахівці називають її
«політичним памфлетом», написаним у
традиціях козацьких літописів. Анонімний
автор змальовує картину історичного розвитку
України з найдавніших часів до 1769 р.
Основна увага приділена періодам Козаччини,
Хмельниччини, Гетьманщини. В основі
історичної концепції твору лежать ідеї
автономізму, республіканства, протесту проти
національного поневолення. Намагаючись
обґрунтувати право народу на свободу та
державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою
спадкоємицею Київської Русі;
Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-
Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві. Це
фактично перша масштабна узагальнююча праця з історії України. Вона
написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних
матеріалів.
Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної
частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв,
традицій та обрядів. Фундатором вітчизняної фольклористики став М. Цертелєв,
який видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1819).
Продовжувачем справи М. Цертелєва став майбутній перший ректор
Київського університету М. Максимович, який видав цілу серію збірок
українського фольклору: «Малоросійські пісні» (1827), «Українські народні
пісні» (1834), «Збірник українських пісень» (1849).

3
 На початку 19 ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства —
друкована граматика української мови — «Грамматика малорусского наречия»
(1818) О. Павловського. Одним з перших, хто публічно виступив проти
офіційних концепцій та примітивно- побутових поглядів на українську мову, був
видатний харківський славіст І. Срезневський. У 1834 р. він опублікував статтю
«Взгляд на памятники украинской народной словесности», лейтмотивом якої
була теза про те, що українська мова — не діалект, а повноцінна, самобутня мова,
яка має велике літературне майбутнє.

1798 р. Виходить друком «Енеїда» Івана Котляревського

Своєрідним підтвердженням слів І. Срезневського стала творчість не

тільки родоначальника української літератури І. Котляревського, а й відомих
байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г.
Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою
реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її
вживання, урізноманітнили
жанри української літератури.
У цій блискучій плеяді
особливе місце належить Т.
Шевченку.
Вже перша збірка його
поезій «Кобзар» (1840)
продемонструвала світу
широкий спектр лексичних,
семантичних та
фразеологічних можливостей
української мови.

4
 В 30 роках 20 ст.
відбувається посилення
процесу русифікації та
новий наступ на права
національних меншин.
У цьому контексті й
слід оцінювати та
сприймати факт
виникнення 1846 р. у
Києві української
політичної організації
— Кирило-
Мефодіївського
товариства (братства). Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були
В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. У роботі
товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення
цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті
Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього
об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Глибока
релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких
домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея
обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи,
рівності й братерства.

5
Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації
християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування
кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і
свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної
мови, культури.
Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних
перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її
реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого
реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних
форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).
Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське
товариство було викрите і розгромлемне.

3.
Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії
збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці
реформи запроваджувалися в життя в 70—80-х роках 18 ст. Марією- Терезою та
Йосифом II. Зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа
управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного
чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних
володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела
обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір.
Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та освіти.
Спираючись на ідеї освіченого абсолютизму, проголосили загальну середню
освіту; створили в містах і селах для широких мас населення цілу мережу
навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на
місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили
початковій школі користуватися рідною мовою.
Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі,
побоюючись, що поглиблення реформ може призвести до революційного вибуху
в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до
середини 19 ст. від ідей та практики модернізаційного курсу.
Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та
розорення селянських господарств. Дії австрійського уряду, спрямовані на
посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці, у
комбінації з нестримною сваволею поміщиків зумовлювали зростання
соціального напруження в суспільстві та відповідну реакцію селянських мас.
Продовжуючи славні традиції 1810—1825 pp., розгорнувся активний
опришківський рух. Його лідерами у Східній Галичині були Ю. Оженюк, Д.
Якимчук, П. Мельничук, а на Закарпатті — С. Товта, І. Кокоша та ін. У Північній
6
Буковині найбільшим був виступ під проводом Лук’яна Кобилиці (1812—1851),
який 1843—1844 pp. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично
відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули
вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття
українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося
придушити цей виступ.
Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що
основними носіями української національної ідеї було духовенство. На початку
30-х років 19 ст. центром національного життя та національного руху в Галичині
стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та
літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що
його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і
водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич
(1811—1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головацький (1814—1888), які
активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для
галичан означав українська).

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних
поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833), у якому вже досить чітко
пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження.
Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря»
(1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та
публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного
панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких
ватажків — Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до
єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання
цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша
намагалася придушити молоді паростки українського руху в Галичині,
побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга,
відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви,
виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки
7
українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови
церковнослов'янської.
Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая». І
хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі»,
лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було
конфісковано. Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний
живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським» шрифтом.
Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і
зрозумілою широким народним верствам. Зміст «Русалки Дністрової»
визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного
кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до
суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та
національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної
незалежності. Аналізуючи причини заборони збірки, І. Франко зазначав:
«Русалка Дністровая», хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній
висказані — була свого часу явищем наскрізь революційним».
«Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шукань та своєрідним
піком діяльності «Руської трійці». Незабаром це об'єднання розпадається.
Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М.
Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який
починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством
Польщі. Довше від інших обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький. Проте
й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до
Росії.
Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила
кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії (скасовано
кріпосне право 1848 р.). Вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-
українська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г.
Яхимович, а згодом М. Куземський. Відчувши послаблення, українська громада
активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові
газети українською мовою — «Зорі Галицької» (1848—1852); скликання з'їзду
діячів науки та культури — «Собор руських учених» (1848); заснування
культурно-освітнього товариства — «Галицько-Руська матиця» з метою
видання книжок для народу (1848); відкриття у Львові Народного дому з
українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848); створення у
Львівському університеті кафедри української мови (1849).
Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі
відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права,
Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії
і 1851 р. була розпущена.
8
4.
На початку 60-х років Російська імперія стояла на порозі кардинальних
змін та зрушень в освітній сфері. З одного боку, самодержавство розуміло, що
чим нижчий рівень освіти народу, тим простіше ним управляти за допомогою
централізованого бюрократичного апарату, з іншого — розпочата модернізація
суспільства зумовлювала гостру потребу у високоосвічених, кваліфікованих
спеціалістах. Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню
реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову
освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним
планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів
Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний
процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість
початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла
майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо,
адже по­ школою залишилося понад 70% дітей.
Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були
гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага
надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та
реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу).
У другій половині 19 ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський,
Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в
Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб.
Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до
нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було
скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад,
встановлено
державний
контроль за
благонадійністю
професорсько-
викладацького
складу вищих
навчальних
закладів.

9
 Модернізація економіки, завершення промислового перевороту зумовили
гостру необхідність у фаховій диференціації, спеціалізації кадрів, що отримують
вищу освіту. Ці обставини сприяли виникненню низки вищих спеціальних
навчальних закладів: Ніжинського історико-філологічного інституту,
Глухівського учительського інституту, Харківського ветеринарного
інституту, Південно­російського технологічного інституту в Харкові,
Київського політехнічного інституту, Вищого гірничого училища в
Катеринославі.
У другій половині 19 ст. певні зрушення в освітній галузі відбулися в
західноукраїнських землях. Було розширено коло навчальних закладів, що
давали вищу освіту, — до Львівського університету приєдналися
Чернівецький університет (1875), Львівський політехнічний інститут
(1877), Академія ветеринарної медицини (1897). Однак, незважаючи на ці
позитивні зміни, рівень освіти в західноукраїнських землях залишався низьким.
Зокрема, 1890 р. неграмотними у Східній Галичині були 66,4% населення, а на
Буковині — 75%.
Особливого розвитку в пореформений період набули природничі науки.
Світове визнання здобув доробок науковців, які працювали в Україні. Математик
О. Ляпунов створив загальну теорію стійкості та рівноваги руху механїчних
систем. Хімік М. Бекетов став одним із засновників нової науки — фізичної
хімії. Зоолог І. Мечніков заклав підвалини порівняльної патології, еволюційної
ембріології, мікробіології. Разом з мікробіологом М. Гамалією 1886 р. у Одесі
він заснував першу в Російській імперії та другу в світі бактеріологічну
станцію для щеплення проти сказу. Фізіолог І. Сєченов став засновником
російської фізіологічної школи, а фізик М. Авенаріус — школи молекулярної
фізики.
У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення і в сфері
гуманітарних наук. На нові рубежі виходить історична наука. Саме в 40— 90-х
роках процес збирання, систематизації та публікації історичних матеріалів та
джерел вступив у вирішальну фазу — було створено Київський центральний
архів (1852), опубліковано 35 томів «Архива Юго-Западной России» (1859—
1914), протягом 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15
томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России». Така потужна
джерельна база дала змогу розширити проблематику історичних студій,
посилити аргументованість тверджень та концепцій, збільшити кількість
наукових праць з історії.
Історична наука не існувала ізольовано від суспільних процесів, і тому
народницька ідеологія, що була досить популярною в пореформений період,
знайшла відображення в працях вітчизняних істориків. М. Костомаров та В.
Антонович стали основоположниками народницького напряму в українській
10
історіографії. Представниками народницької школи в українській історіографії
були також М. Грушевський, В. Іконніков, О. Єфименко, Д. Яворницький, Д.
Багалій, М. Довнар-Запольський та ін.
Оригінальним філософом цієї доби став П. Юркевич, науковий доробок
якого є своєрідним підсумком української класичної філософії 18-19 ст.
Вагомим був внесок у розвиток вітчизняної філології видатного
мовознавця О. Потебні. У своїх працях «Из записок по русской грамматике»,
«Мысль и речь», «Заметки о малорусском наречии» та інших він започаткував
психологічний напрям у вітчизняному мовознавстві.
Друга половина XIX ст. подарувала Україні цілу плеяду видатних
письменників. Перлинами першої величини сяють у цей час таланти І. Франка,
П. Куліша, Л. Глібова, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, І.
Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, П. Грабовського та ін.
У другій половині 19 ст., незважаючи на об'єктивні труднощі (відсутність
спеціалізованих приміщень, несформованість шкіл режисури та акторської гри,
заборони та протидію офіційних властей тощо), значних успіхів досягає
українське професійне театральне мистецтво. Йдеться насамперед про п'єси,
створені відомими реформаторами та фундаторами українського театру — М.
Кропивницьким (понад 40 п'єс — «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки
сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук» та ін.), М. Старицьким
(25 п'єс — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан» та
ін.), І. Карпенком-Карим (понад 20 п'єс— «Мартин Боруля», «Сто тисяч»,
«Хазяїн» та ін.).
Але після Емського указу 1876 р. та циркуляру 1881 р. категорично
заборонялися українські вистави історичного та соціального змісту.
У західноукраїнських землях перший український театр виник 1864 р. у
Львові при культурно-освітньому товаристві «Руська бесіда». Його засновником
став режисер та актор О. Бачинський.
Розвиток літератури та театру в другій половині 19 ст. надав потужного
імпульсу процесові творення національної музики. У 1862 p. С. Гулак-
Артемовський створює першу національну українську оперу — «Запорожець за
Дунаєм», в основу якої ліг сюжет, підказаний М. Костомаровим.
Найпомітнішою постаттю в музичному житті України цієї доби був М.
Лисенко. Намагаючись привернути увагу широкого загалу до життєдайних
джерел фольклору, він обробив та опублікував понад 600 народних пісень,
своїми теоретичними працями заклав підвалини української музичної
фольклористики. Скарбницю вітчизняної музики збагатили опери М. Лисенка
«Різдвяна ніч», «Утоплена», «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба», «Енеїда»
та ін.

11
 У другій половині 19 ст. в українському образотворчому мистецтві
поширились принципи реалізму та народності. Представниками є талановиті
українські художники М. Пимоненко, О. Мурашко, К. Костанді та ін.

«Святочне ворожіння»
Микола
Пимоненко

Характерними рисами розвитку архітектури в другій половині 19 ст. були

великі масштаби забудови; застосування нових технологій та матеріалів (бетон,
залізо, залізобетон тощо); втрата єдиного архітектурного стилю, панування
еклектики — механічного поєднання елементів різних архітектурних стилів.
У західноукраїнських землях панує «віденське бароко». Саме в цьому
стилі споруджено Будинок Галицького сейму (архітектор І. Гохбергер), Музей
етнографії та художніх промислів (архітектор Ю. Захаревич), будинок
залізничного вокзалу у Львові (архітектор В. Садлівський). У Києві
архітектори працюють у стилі «французького відродження». Саме цей
архітектурний стиль ліг в основу побудови будинку Купецького зібрання (нині
12
філармонія — архітектор В. Ніколаєв), Український драматичний театр ім.
І. Франка (архітектори Г. Шлейфер, Е. Братман), оперного театру
(архітектор Г. Шлейфер).

Рекомендована література:
✓ Бойко О.Д. Історія України – К., 2004.
✓ Вортман Д., Гордієнко Я., Майоров М. Історичний атлас України і
сусідніх земель. Від кіммерійців до сьогодення — Харків, 2018.
✓ Історія України/ред. Смолія В.А. – К.,1997.
✓ Костомаров М. І. Закон Божий (Книга буття українського народу).—
К., 1991.
✓ Наталія Полонська-Василенко Історія України. Том ІІ (від половини
XVII сторіччя до 1923 року —Мюнхен, 1976.
✓ Плохій С. Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до
незалежності — Харків, 2021.
✓ Світлична В.В. Історія України – Львів, 2000.
✓ Субтельний О. Україна . Історія. – К.,1992.

13