ТЕМА 1: Українські землі у складі Російської імперії

наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

7 год.
План:
1. Модернізація. Початок українського руху. Новгород-Сіверський автономістський гурток.
Харківський осередок.
2. Кирило-Мефодіївське братство.
3. ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ №1. Програмні документи Кирило-Мефодіївського братства.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1: що таке модернізація? оцініть діяльність Новгород-Сіверського і Харківського
осередків;
Завдання 2: дайте історичний портрет Кирило-Мефодіївського братства.
Завдання 3: підготуйте розширені відповіді по таблиці (відповідати з власним конспектом
біля дошки);

І. Матеріал до першого завдання.

Загальну тенденцію розвитку українського суспільства ХІХ ст. часто окреслюють
поняттям модернізація. Мова йде про складний, поступовий перехід українців від традиційного
суспільства до модерного суспільства, що позначався цілою низкою особливостей.
Отже, традиційне суспільство – це суспільство, в якому людина існувала (жила) й діяла
за принципом «живу так, як жили до мене» (або «роблю так, як робили до мене»). Іншими
словами, це доіндустріальна, тобто середньовічна, аграрна, селянська, кріпосницька спільнота, у
якому провідна роль належала сільському господарству, аграрному сектору економіки, а в
світогляді людей домінували релігійність та міфологічні уявлення.

Сцена з традиційного сільського побуту.

Модерне суспільство – суспільство, в якому поведінка людини зумовлювалася
економічною доцільністю, тобто користю, використанням нових можливостей, які виникали в
умовах ринкових відносин, державною політикою, чинними законами, громадськими
організаціями, а релігія й церква відігравали помітно меншу роль. Вважається, що в
Наддніпрянській Україні процес системної модернізації почнеться в 1860-х рр.
Модерн означає сучасний, осучаснений. Його ключова ознака – переорієнтація людини з
минулого на сучасність, іншими словами, безповоротний розрив із традицією. У вузькому
розумінні модернізація є явищем соціально-економічним (вона включає промисловий
переворот, урбанізацію, кооперацію, індустріалізацію); у широкому розумінні модернізація є
явищем культурним (формування нових поглядів на життя, нової людини).
Важливою складовою модернізації суспільного життя стане пробудження й формування
української модерної нації.
Нація – це уявлена спільнота; нація – це політизований народ; українська нація – це
українська модерна спільнота.
Український національний рух – це формування української нації, що виявлялося в
уявленнях та психології людей, їхній культурі, також громадській та політичній діяльності.
 Т. Шевченко в колі української інтелігенції початку 1860-х рр.
Також український національний рух розрізняють за формами: історична пам’ять,
фольклор, мова, культурно-мистецька діяльність, громадівський і політичний рух.
Отже, на рубежі ХVIII – ХІХ ст. в Україні розпочалася епоха модерності. Вона
триватиме до останніх десятиліть ХХ ст., хоча за багатьма ознаками зберігається дотепер.

Модерне національне пробудження пов’язують із кількома товариствами.

Новгород-Сіверський автономістський гурток. Це була група українських діячів
патріотично-автономістського спрямування. Вона існувала в 1770–1790-х рр. Багатьох цих
людей єднало навчання в Києво-Могилянській академії (Варлаам Шишацький, Мельхиседек
Значко-Яворський, Григорій Полетика, Василь Капніст та ін.). Спираючись на козацькі традиції
колишньої Гетьманщини, вони відстоювали ідею широкої автономії України в складі
Російській імперії. А ще багато працювали як просвітителі, у галузі українського мовознавства,
літератури, музики. Члени цього гуртка мали значний вплив на наступні покоління українських
громадських діячів, зокрема учасників Малоросійського товариства.

Харківський осередок українського руху. 1805 р. у Харкові, з ініціативи Василя

Каразіна, було відкрито університет – перше вогнище українського наукового й культурного
життя в Наддніпрянщині. В університеті діяв Харківський літературний гурток. До нього
належали письменники-романтики Амвросій Метлицький, Михайло Петренко, Петро Гулак-
Артемовський, Левко Боровиковський. Добре знаним був Ізмаїл Срезневський – славіст,
академік, автор україномовних творів, викладач М. Костомарова; у 1831 р. він видав
«Український альманах» – збірку народних пісень і оригінальних поезій. 1833–1838 рр.
побачило світ 6 випусків «Запорожской старины». Відомим був історик Осип Бодянський –
письменник, фольклорист, який першим порівняв українські й російські пісні. Саме цим людям
належить обґрунтування ідеї «дві Русі» – Київської (Україна) та Московської (Росія).

ІІ. Матеріал до другого завдання.

Кирило-Мефодіївське братство (1845–1847) – перша українська таємна політична
організація в Наддніпрянщині. Діяла базі Київського університету ім. св. Володимира. До
братства належало 12 активних учасників і близько двох десятків співчуваючих. Програмні
документи братства: 1) «Закон Божий» (або «Книга буття українського народу»), 2) Статут
слов’янського братства св. Кирила і Мефодія, 3) прокламації (відозви) – «Брати українці!» та
«Братья великороссияне и поляки!». Їхнім автором був М. Костомаров.

Книга буття українського народу (видання 1921 р.).

Основні ідеї товариства: українське національне «відродження», загальнослов’янська
єдність, автономія України та народовладдя. Усе це ґрунтувалося на християнських цінностях.
 Микола Костомаров (1817–1885) – перший український професійний
історик, представник романтизму, етнограф, письменник. Син російського дворянина Івана
Костомарова й української селянки Тетяни Мельникової. Закінчив Харківський університет.
1842 р. – М. Костомаров підготував дисертацію «Про причини і характер унії в Західній
Росії», однак захистити її не зміг через упереджене ставлення московських професорів до цієї
теми. 1844 р. – захистив нову дисертацію «Про історичне значення російської народної поезії»,
хоча й тут не минулося без несподіванки, адже під «руською» поезією автор розумів українську.
У різний час працював професором Київського й Петербурзького університетів. Під час
першої лекції в Петербурзькому університеті пережив тріумф. Автор праць «Богдан
Хмельницький», «Руїна», «Мазепа та мазепинці», «Дві руські народності» та ін.
В історичній пам’яті та історичній науці росіян ученого сприймають так: «Костомаров –
відомий російський історик, який багато писав про малоросів». Тобто росіяни відмовляють йому
в приналежності до України. Сам же він ідентифікував себе українцем. Більше того, це перший
історик, який науково обґрунтував думку, що українці й росіяни – культурно різні народи.
Приятель Т. Шевченка. Єдиний, хто двічі брав слово на похороні Великого Кобзаря…

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – письменник-романтик, історик, етнограф.

Навчався в Київському університеті. Патріот України. Навіть дозволяв собі дорікати
Т. Шевченку за, як йому здавалося, непослідовне відстоювання українських поглядів на
російську дійсність. Відстоював ідеї хуторянства – інтелектуальної течії, яка критикувала
урбанізацію. Багато зробив для популяризації української національної ідеї серед інтелігенції
Східної Галичини. Проте, у 1870-х рр. сам помітно змінив погляди, став «москвофілом».
Автор праць «Чорна рада», «Записки о Южной Руси» та ін. Автор правопису «кулішівка».
22 січня 1847 р. одружився з Олександрою Білозерською (Ганною Барвінок). Боярином на
весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона – Т. Шевченко. Невдовзі Куліш
напише про ще один талант Великого Кобзаря – його унікальний спів.
Як етнограф, уже у віці 24 років «закликав молодь» ходити по селах, вивчати й описувати
народний побут.
В історичній пам’яті та історичній науці росіян П. Куліша сприймають так: «Куліш –
націоналіст, благо таких мало й вони надто далекі від справжніх малоросів». Але цей міф не
відповідає дійсності.
Микола Гулак (1822–1899) – педагог, учений. Навчався в Дерптському (Тартуському)
університеті. Канцелярист. Мав радикальні погляди.
Василь Білозерський (1825–1899) – громадсько-політичний діяч, журналіст. Згодом, у
1861–1862 рр. – редактор першого українського щомісячного журналу «Основа». Брат
Г. Барвінок.
 Тарас Шевченко (1814–1861). Геній українського народу, визнаний
світом. І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і
став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи
професорам і книжним ученим…». Чому так, бо Шевченко – це мислитель «над часом»…
Глибина його розуміння й поцінування України лишається неперевершеною. Отож, він,
основоположник української мови, сам став уособленням України. Польський письменник Адам
Міцкевич скаже так: «Після появи Шевченка казати, що України немає може лише невіглас».
Росіяни неодноразово намагатимуться «вписати» Т. Шевченка у свою культуру.
Письменник Іван Бунін напише навіть так: «У своїй творчості Шевченко оспівав всю красу своєї
батьківщини й тому він назавжди залишиться прикрасою російської літератури».

ІІІ. Матеріал до третього завдання.

http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/ua/elib.exe?
Z21ID=&I21DBN=UKRLIB&P21DBN=UKRLIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=online_book
&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=FF=&S21STR=ukr0004899

Текст: фрагменти Завдання до тексту Відповіді

«Книги буття
українського народу
(«Закону Божого»)»
та Статуту братства
Див. сторінки 11–30 1. Чому, на Твою думку, члени
Пункти 23, 24, 25, 26 Кирило-Мефодіївського
братства спиралися у своїх
міркуваннях про Україну, її
майбутнє на Святе Письмо,
тобто Біблію?

Пункти 62, 63, 64, 75, 2. Як братчики уявляли минуле

76, 86, 87, 88, 89, 90 України?

Пункти 108, 109 3. Як вони бачили майбутнє

України?

Див. сторінки 34–35 4. Як вони розуміли права

людини?