МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний

Університет імені Григорія Сковороди

Гуманітарно-природнича освіта
Соціальні технології

Кафедра географії, екології і методики навчання

Реферат
на тему
«Видатні особи Рівненської області»

Студентки 2
курсу,ГФ-2
Совгуть Ольги М.
Керівник:
Ковальська Катерина В.

Переяслав– 2022
 Краще пізнати історію рідного краю, дізнатись більше про його видатних осіб -
таке завдання я поставила перед собою працюючи над цим рефератом.
Мета цієї роботи проста: допомогти всім нам краще пізнати історію свого краю
через постаті його найвидатніших діячів, які зробили найбільший внесок у
розвиток Рівненщини в різних галузях за весь історичний період (крім наших
сучасників).
До списку видатних осіб я включила людей різних національностей та різних
історичних періодів, які народились або певний час проживали на території нашого
краю (окрім наших сучасників) і помітно вплинули своєю діяльністю на розвиток
Рівненщини, України, світу в цілому.
1. Бульба-Боровець Тарас (1908-1981) – діяч українського повстанського руху
часів Другої світової війни, засновник та командувач Української Повстанської
Армії.
Тарас Бульба-Боровець, народився у Шевченків день – 9 березня 1908 р. Звичайне
життя бідної сільської дитини.
З дитинства закарбувалися розповіді діда Юліяна про предка Боровців, який
воював на боці гетьмана Мазепи проти Петра I. Першою ж книжкою Тараса, за
якою він вчився грамоти, став Шевченків "Кобзар", подарований колишнім вояком
армії УНР. З чотирнадцяти років працював у каменоломні. Вільний час Тарас
віддавав самоосвіті. У 22 роки відбув військову службу у польській армії. І засяяла
світла смуга життя.
Він почав активно вести просвітницьку і пропагандистську діяльності на Поліссі.
Тараса Боровця кілька разів заарештовували польські спецслужби, в 1934-35 рр.
ув’язнили у Березі Картузькій. Під час більшовицької окупації продовжував роботу
з організації націоналістичного підпілля на Поліссі й Волині. На початку німецько-
радянської війни сформував і очолив партизанські відділи "Поліської Січі" в місті
Олевськ. У лютому 1942 р. повстанські загони на чолі з Боровцем діяли в
Костопільському та інших районах.
У березні-квітні 1943 р. вів переговори зі штабом УПА-Північ, однак пропозицію
про входження його відділів в єдиний повстанський рух відхилив. У липні 1943 р.
перейменував очолювані ним загони в Українську народно-революційну армію і
створив спільно з І. Мітрингою Українську національно-демократичну партію. 18-
19 серпня 1943 р. УНРА була роззброєна частинами Української повстанської
армії. Наприкінці листопада Боровець заарештований гестапо у Варшаві та
ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен.
Звільнений у вересні 1944 р..З 1948 р. жив в еміграції у Канаді, потім у США.
Видавав журнал "Меч і воля", створив Українську національну гвардію.
Автор спогадів "Армія без держави".
15 травня 1981 р. у м. Нью-Йорк, США помер 73-річний Тарас Боровець (псевдо –
Бульба, Чуб, Гонта), діяч українського повстанського руху часів Другої світової
війни
2. Княжна Гальшка Острозька (1539-1582) – фундаторка Острозької академії
Гальшка Іллівна (Єлизавета, Євдокія) Острозька- княгиня, яка походила з
давньоукраїнського князівського роду Острозьких, меценатка культури,
засновниця Острозької Академії.
Батько Гальшки Ілля Острозький мав прихильне ставлення спадкоємця
престолу Сигізмунда ІІ Августа і перебував при королівському дворі.
-1-
 Про дитячі та юнацькі роки Гальшки залишилось небагато відомостей. Відомо, що
вона уміла читати, писати, вивчала Святе Письмо й напевно, крім русинської,
говорила польською мовою. Гальшка була вродливою дівчиною. Сучасники
називали її найгарнішою жінкою XVI століття. Довести правдоподібність цього
твердження можливості у істориків немає, бо немає жодного сучасного портрета
Гальшки.
Острозька академія з'явилася з волі і за кошти Гальшки Острозької. Це свідчить
про те, що Гальшка була меценаткою доби пізнього Середньовіччя".
Завдяки Гальшці та її дядькові Василю-Костянтину постали «Волинські Афіни» —
освітній та культурний центр в Острозі.
Наприкінці життя Острозька прийняла православ'я, про це свідчать дарунки
православним храмам і монастирям.
Останні роки життя меценатка провела в Закриниччі на Поділлі, у так званому
замку на водах, де й померла в 1582 році у 43-річному віці.
3. Князь Острозький Василь-Костянтин (бл. 1524/1525 – 1608 рр.) – український
магнат, воєвода Київський, маршалок Волинський, політичний і культурний діяч,
один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої.
Про князя Василя-Костянтина Острозького знаємо небагато. У кращому випадку
– що це був багатий магнат. Хтось може згадати, що він заснував Острозьку
академію та на його кошти видали Острозьку Біблію.
Сама ж діяльність князя (а була вона багатогранною!) належним чином не
поцінована. Хоча те, що він зробив, мало велике значення для української історії,
спрямувало її у відповідне русло.
Молоді роки В.К.Острозький присвятив збиранню батьківських земель. Зрештою,
на середину 70-их рр. в його руках опинилися величезні володіння, які охоплювали
значну частину території сучасної України. Йому належала третина земель
історичної Волині (зараз це переважно землі Рівненської, Хмельницької та
Тернопільської областей), 14 міст і більших поселень з округами на Київщині, 8 –
на Брацлавщині, 4 – на Галичині, 32 – на території Польщі.
Річний прибуток князя становив 10 мільйонів золотих – величезна на той час
сума. І його вважали найбагатшою людиною не лише тодішньої Речі Посполитої, а
й усієї Європи. Статки князя дозволяли виставити військо чисельністю 15-20 тис.
чоловік. Не кожен європейський правитель мав таку армію в той час.
Велику увагу В.К.Острозький приділяв обороні земель від татарських наїздів. У
ХУІ-ХУІІ ст. це була найболючіша проблема України. Князь власним коштом
утримував кількатисячний загін вершників для оборони від татар. Він
неодноразово в 70-90-их рр. успішно відбивав напади ординців. Саме в обороні
українських земель В.К.Острозький виявив неабиякі військові і дипломатичні
здібності, а його боротьба проти «поган» була високо оцінена в тогочасних
хроніках та поетичних творах.
Коштом князя було засновано й побудовано чимало міст і замків, передусім на
південно-східній Волині та Київщині. Наприклад, його стараннями були збудовані
замки на межі з Диким полем – у Білій Церкві, Переяславі, Богуславі. Завдяки цим
діям стала більш інтенсивною колонізація українцями нинішніх центрально-
українських земель. Сам же князь неодноразово рятував Київ від татарських
наїздів. Так, у 1578 р. він виплатив татарам 3.000 дукатів, щоб ті не грабували це
місто.
-2-
 Будучи Київським воєводою, В.К.Острозький зробив багато як для відродження
Київської землі, так і Києва, котрі в ХУІ ст. були відкриті для татарських нападів і
лежали в руїнах.
Також він чимало зробив для культурного розвитку цього міста, зокрема, такого
його культурно-релігійного центру, як Києво-Печерська лавра. Саме вихованці
двору князя В.К.Острозького (Єлисей Плетенецький, Мелетій Смотрицький,
П.Конашевич-Сагайдачний та інші) продовжили справу свого патрона по
відродженню Києва. Є підстави говорити, що без В.К.Острозького не було б ні
«Могилянського ренесансу», ні піднесення Києва в ХУІІ ст., ні перетворення його
в духовну столицю України.
На жаль, кияни цього вже не пам’ятають. І на вулицях нашої столиці ви не
знайдете навіть скромного пам’ятника В.К.Острозькому.
Взагалі завдяки діянням князя українські землі в кінці ХУІ ст., будучи хоча б
частково захищені від татарських нападів, отримали змогу відносно нормально
розвиватися як у плані господарському, так і культурному. Саме в таких умовах
стало можливим т.з. «українське відродження» кінця ХУІ – початку ХУІІ ст., про
яке писали М.Грушевський та інші дослідники.
Однак сумнівно, щоб це відродження відбулося без В.К.Острозького.
Саме він заснував першу в Східній Європі вищу школу – Острозьку академію. Ця
школа проіснувала близько 60-ти років. З її стін вийшло чимало видатних
культурних діячів, які виступали письменниками, вчителями, вченими,
священнослужителями. Вихованці Острозької академії стояли біля витоків школи
Київського братства й Києво-Могилянки. Випускник цієї академії, Мелетій
Смотрицький, створив граматику старослов’янської мови, яка справила значний
вплив на розвиток філологічної науки як в Україні, так і за її межами.
Під керівництвом В.К.Острозького і за його сприянням була видана Острозька
Біблія.
Також в Острозі під покровительством князя розвинулася полемічна література –
предтеча української новочасної літератури. Сам князь виступав замовником
полемічних творів, друкував їх на свої кошти й винагороджував авторів.
В.К.Острозький, виступаючи покровителем православ’я в Речі Посполитій, чимало
уваги звертав на розбудову церковних структур. Він виступав фундатором
численних церков, монастирів. Навіть виношував амбітний план створення
патріархату на українських землях. Якби цей план був реалізований, ми би вже тоді
мали незалежну українську церкву. На жаль, в силу певних обставин, цей план так і
не став реальністю.
Фактично В.К.Острозький і в господарському, й політичному, і культурному та
церковному планах творив незалежну державну структуру. І хоча він визнавав
зверхність над собою короля Речі Посполитої, проте поводився незалежно.
Якби справи князя отримали своє гідне продовження, ми б мали і іншу державу, і
більш нормальну історію, яку можна було б «читати без брому». Але навіть те, що
він зробив заслуговує високої оцінки.
4. Ковальський Микола (1929-2006) – доктор історичних наук, професор,
заслужений діяч науки і техніки України, належав до відомого роду волинської
інтелігенції та громадських діячів.
Після закінчення історичного факультету Львівського університетуту (1953)
працював в Острозі вчителем та музейним співробітником, навчався у аспірантурі.
У 1958 захистив кандадатську дисертацію на тему: "Зв'язки західноукраїнських
-3-
земель з Російською державою (друга половина ХVI–ХVII ст.)".
Працював у Львів. обласному інституті вдосконалення вчителів (1956–58),
завідуючий відділення етнографії в Українському державному музеї етнографії та
художнього промислу АН УРСР у Львові , деканом Криворізького
загальнонаукового факультетуту Дніпропетровського університетуту (1963–67).
Найплідніший період життя й діяльності Ковальського припадає на роки його
праці на історичному факультеті Дніпропетровського університетуту (1967–94), де
він тривалий час завідував кафедрою джерелознавства та історіографії, видав цикл
праць з джерелознавства та археографії історії України, захистив докторську
дисертацію на тему: "Джерела з історії України ХVI – першої половини ХVII ст.".
Його праці відзначалися широтою джерельної бази, знанням матеріалів
вітчизняних та зарубіжних архівосховищ, досконалим володінням методикою
комплексного аналізу та наукової класифікації джерел, розробленням методів їх
досліджень.
Чимало праць Ковальський присвячено певним комплексам джерел (Литовська
метрика, записки іноземців, джерела до життя й діяльності друкаря І.Федорова);
дослідженню спадщини видатних
істориків(В.Антонович, Д.Яворницький, І.Крип'якевич та ін.), регіональній історії
(історія Волині, насамперед Острога, Галичини, насамперед Львова,
Дніпропетровщини), спеціальним історичним дисциплінам (археографія,
бібліографія, істор. краєзнавство, хронологія). Ковальський є творцем
загальновизнаної школи з джерелознавства історії України ("дніпропетровська",
"школа Ковальського"), яка розробляє переважно проблеми джерелознавства
історії України ранньомодерної доби (15–18 ст.), стояв біля джерел відродженої
Археографічної комісії, потім – Інституту української археографії та
джерелознавства імені М.Грушевського НАН України.
Був одним з ініціаторів відродження 1994 найстарішого вищого навчального
закладу України – Острозької академії , був його першим проректором з наук.
праці (від 1994), завідуючим кафедри історії та культурології, створив в Острозі
філію Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського
НАН України. Автор понад 400 наук. праць
5. Короленко Володимир (1853-1921) – письменник, журналіст, публіцист і
громадський діяч.
Народився 15 (27) липня 1853 в Житомирі. В.Короленко походив з роду козаків.
Батько письменника був суворим повітовим суддею і асесором. Мати була родом з
Польщі, тому письменник з дитинства досконало знав польську мову. Його завжди
захоплювала література. Дитинство хлопця минуло на Житомирщині, серед
прекрасної української природи та народної культури, де він жив до 13 років.
Початкову освіту Короленко отримав в Житомирській гімназії, потім сім’я
переїхала в Рівне, де він вступив до місцевого училища.
. У 1871 році хлопець вступив до Технологічного інституту в Петербурзі, який не
зміг завершити через матеріальні труднощі
У 1874 році він перевівся в землевласницьку академію в Москві, де навчався на
основі стипендії. У зв’язку з тим, що письменник в юності брав участь в
народницьких рухах, він був виключений і висланий в Кронштадт.
У 1877 році він повернувся до Петербурга і вступив до Гірничого інституту.
Приблизно в цей же час почалася його літературна кар’єра.

-4-
Перша новела В. Г. Короленка, «Епізоди з життя “шукача”» з’явилася в 1879 році.
Навесні того ж року, за підозрою в революційній діяльності, його знову виключили
з навчального закладу і вислали в Глазов. А коли в 1881 році він відмовився від
присяги Олександру III, був висланий на кілька років до Сибіру.
Володимир Галактіонович провів у тюрмах і на засланні майже шість років!!!
Останній термін письменник у Якутії.
Найбільш плідними для письменника стали 1885-1895 роки. Справжнім тріумфом
Короленко став вихід його кращих творів – «Сон Макара» (1885), «В поганому
товаристві» (1885) і «Сліпий музикант» (1886). Також перу Короленка належить
оповідання “Вночі”, твори “У козаків”, “Діти підземелля”.
У 1890-і роки Короленко багато подорожує. Він відвідує Крим, Кавказ, Поволжя.
Кавказ, Південний Урал. У 1893 році письменник був присутній на Всесвітній
виставці в Чикаго (США). Результатом цієї поїздки стала розповідь «Без язика»
(1895). Короленко отримує визнання не тільки в Росії, але і за кордоном. Його
твори виходять на іноземних мовах.
До 1900 року письменник жив у Петербурзі, де написав кілька новел.
Володимир Короленко повернувся на батьківщину у 1901 році. Він оселився в
Полтаві, де і прожив до кінця своїх днів. В останні роки він працював над
автобіографією під назвою «Історія мого сучасника».
В. Г. Короленко помер 25 грудня 1921 року в Полтаві, в голоді та злиднях.
6. Новицький Йосиф (1878-1964) – краєзнавець, історик, археолог, довголітній
директор і науковий працівник Острозького музею. Займався археологічними
розкопками на Острожчині.
Йосип Владиславович Новицький народився 1(13) січня 1878 року в селі Сермаках
Подольської губернії , у старовинній дворянській сім’ї, в якій був середнім сином.
В 1895 р. сім’я Новицьких переїхала в Острог.
У 1896 році Новицький закінчив Острозьку чоловічу гімназію, після неї – повний
курс Київського комерційного П.М. Натансона училища. На початку 1900-х років
він працював учителем у міському училищі м. Золотоноші. Його захоплювала
історія та археологія, вабили далекі країни. Тому Йосип Владиславович вступає на
археологічне відділення Московського археологічного інституту імені Миколи II,
який закінчує в березні 1916 року. Захистивши дисертацію на тему «Східне
питання. Аналіз формул та їх рішення» і склавши іспити з усіх тридцяти
предметів, що викладались в інституті, на відмінно, Й. Новицький був удостоєний
звання вченого археолога і зарахований дійсним членом інституту
У 1917 році Й.В. Новицький повернувся в Острог. Ніхто в місті не міг зрівнятися
із Й. Новицьким у знанні історії. Тому сам Бог велів Йосипу Владиславовичу
очолити музей. Йому не було й тридцяти років, проте це був справжній учений,
який мав величезні знання. Він досконало знав історію, мистецтво, історію мови та
літератури, історію установ, історичну географію, етнографію, слов’янську та
грецьку палеографію, епіграфіку, антропологію, геологію, нумізматику,
музеєзнавство, археологію, історію архітектури і естетичних вчень та декілька мов.
З реквізиційного відділу при Острозькому ревкомі в музей були передані книги,
картини, гравюри, фарфорові та бронзові вироби та інші речі, що мали художню та
історичну цінність. Всі архітектурні споруди Острога, яким було більше ста років,
комітет взяв на облік, під охорону. Ніяких перебудов, ремонтів, змін архітектури
не дозволялося робити без його нагляду. Члени комітету розчищали та
упорядковували старовинні пам’ятки Острога, проводили розкопки курганів,
-5-
активно співпрацювали із архівами та Братством імені князів Острозьких.
23 липня 1920 року в Острозі був знову створений Комітет по охороні
пам’ятників мистецтва і старовини у складі вченого археолога Й.В. Новицького.
Чимало часу Йосиф Владиславович віддавав археологічним дослідженням. З
допомогою старших учнів гімназії Йосип Новицькнй розкопав три слов’янські
кургани в районі Городища в Острозі, декілька курганів у селі Кургани, а також
проводив розкопки підземних ходів Острога між костелом та собором, біля
Татарської башти.
У 1930-і роки Й. Новицький займався також дослідженням документальних
джерел. Зокрема, він написав «Хронологію міста Острога та князів Острозьких». У
1938 році в Рочнику Волинському Й. Новицький опублікував досі невідомий
історикам документ «Осідлість міста Острога»], складений у 1703 році острозьким
старостою Яном Вільгельмом Ротаріушем.
Історія створення Острозького музею нерозривно пов’язана з ім’ям Йосипа
Владиславовича Новицького, хоч він не був засновником музею.
За довгі роки роботи він придбав сотні експонатів, зібрав основні колекції, які
зараз є в музеї, перетворив невеликий клерикальний музей Братства імені князів
Острозьких на справжній історичний музей, значну науково-просвітительську
установу.
З усіх куточків Землі приїздять люди, щоб побувати тут. Й. Новицький присвятив
музею все своє життя. Із своїми великими здібностями, знаннями та ерудицією він
міг би, виїхавши з Острога, стати великим вченим, досягти високого становища.
Але він не зробив цього. Понад усе на світі він любив Острозький музей та історію
нашого міста і острожани завжди будуть вдячні йому за це.
7. Носаль Михайло (1886-1950) – священик, травознавець, почесний громадянин
м.Рівного
Народився в українській родині. Закінчив духовне училище, семінарію служив
священиком на Холмщині, Могилевщині, на Волині. Михайло Андрійович
захоплювався рослинознавством, знав латину, польську, німецьку, французьку
мови, мав велику бібліотеку, в якій були зібрані книги з хімії, фармації, фізіології
людини.
У 1926 році травник Михайло Носаль був учасником рільничої виставки
у Познані, де його нагородили срібною медаллю. Згодом він одержав похвальний
лист від міністра сільського господарства Польщі за участь у промислово-
рільничій виставці у Володимирі-Волинському в розділі «Плантації лікарських
рослин».
У 1929–1935 рр. — священик у Дубно, настоятель Свято-Іллінського собору. З
1935 р. — у Рівному, священик Свято-Успенської церкви.
У 1942 році Михайло Андрійович писав:
« Із перших свідомих днів свого життя я займаюся збіркою зіль лічничих і
уважно стежу за тим, який вплив на організм людини має окрема лікарська
рослина. Уся моя священича практика проходила по селах... Коли село
положено на 50 кілометрів від міста, а до волосного фельдшера 24–30
верстов, то в тяжких недугах при невилазному болоті та весняній
розторопі за що візьмешся як не за лікарські рослини... Я безкінечне число
разів бачив, як діяльна їх сила виривала людей із рук смерті. У лікуванні
рослинами за своє життя придбав багато практичного досвіду, і про
лікарські зілля маю таке знання, як і в пастирській практиці.
-6-
 Щоб «не забирати» з собою усього того, що знаю про лікарські зілля, з однієї
сторони, а з другої, щоб це святе знання учинити насліддям усього народу, я
написав книгу про лікарські рослини. Вона носить титул: «Волинські скарби
— рослини лікарські (збір, сушка, переховування та застосування в медицині
науковій та народній). Підручник для народу».
Але тільки по Другій світовій війні, у 1958 році побачила світ книга «Лікарські
рослини і способи їх застосування в народі». Автори: Михайло Андрійович Носаль
і його син Іван Михайлович Носаль. 2-ге видання,доповнене і виправлене, вийшло
в 1964 р. обсягом 300 стор. тиражем 150 000 екз., а в 1965 р. ще тираж 100 000 екз.
Похований на околиці села Тютьковичі на кладовищі.
8. Огієнко Іван (Іларіон) (2 січня (14 січня) 1882 – 29 березня 1972) –
український церковний і громадський діяч, митрополит, мовознавець, член
Наукового Товариства імені Тараса Шевченка
Серед відомих українських церковних і громадських діячів, істориків церкви і
освітян вирізняється постать митрополита Іларіона (в миру Іван Іванович
Огієнко ).
Протягом усього свого життя, займаючи чи-то світські, чи церковні посади, він
проніс любов до свого краю, рідної мови, православної церкви.
Народився І.І.Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові Радомишльського
повіту Київської губернії. У 1896 році закінчив початкову школу і вступив до
чотирирічної військової фельдшерської школи в Києві. По закінченні цієї школи
він почав шестирічну обов’язкову службу в лікарні з обов’язком вступити на
медичний факультет Університету Св. Володимира в Києві, а згодом І.І.Огієнко
переходить на історико-філологічний факультет. З 1905 року починається його
активна наукова та громадська робота, зокрема співробітництво в київських
виданнях («Громадська думка», «Рада»), участь у діяльності «Просвіти» та
заснованому М. Грушевським Науковому товаристві імені Шевченка в Києві. В
1909 році І.І.Огієнко з відзнакою закінчує повний курс навчання в університеті, а
вже в 1911 році його затверджують на кафедрі російської мови та літератури
професорським стипендіатом. А у квітні 1917 року І.І.Огієнко, один з перших
викладачів Київського університету, переходить на викладання українською мовою
і практично розпочинає читати новий курс «Історія української мови».
З утворенням Центральної Ради в Києві Огієнка обирають членом ради
новоутвореного Міністерства освіти. У Києві одна за одною великими тиражами
виходять навчальні книги, автором яких був Огієнко: «Рідна мова в українській
школі» (1918), «Українська граматика» (1918), а також «Наглядна таблиця
українського правопису» (1917).
У 1920 році виїхав у Західну Україну і поселився біля Львова. У 1924–1926
роках викладав українську мову і літературу в учительській семінарії у Львові, а в
1926 році він був запрошений до Православного Богословського Відділу при
Варшавському Університеті .
У жовтні 1940 року на соборі українських православних єпископів І.І.Огієнко
висвячений (під ім’ям Іларіон) архієпископом Холмським і Підляським. Тільки за
1940–1941 роки Митрополит Іларіон спромігся повернути 62 церкви та відновити
117 парафій, які у довоєнний період було забрано у православних і переосвячено у
католицькі храми.
-7-
 У цей час за сприяння І.І.Огієнка були видані для православного населення
Холмщини : «Молитовник для православних українських дітей». – Холм, 1941,
(КДФ-17538); Холмський Православний Народний календар на 1944 рік». – Холм,
1943, (КДФ-17485); «Літургія Святого Отця нашого Івана Золотоустого». – Холм,
1942, (КДФ-16176); «Холмський богогласник», ч.1. – Холм, 1942 р., (ДМ-37782);
«Чин Божественних страстей Христових або Пасії». – Холм, 1943, (ДМ-37779);
«Українська Церква» т.1. – Прага, 1942, (КДФ-15702); «Молебень на Новий Рік». –
Холм, 1943, (ДМ-37780), а також переклади релігійних книг.
Влітку 1944 року Огієнко змушений емігрувати до Швейцарії, а у вересні 1947
року – до Канади. З переїздом до Канади почався новий етап видавничої діяльності
І.І.Огієнка, який тривав практично до початку 70-х років ХХ століття.
Митрополит Іларіон доклав чимало зусиль для організації та розбудови
українського національно-культурного та релігійного життя в Канаді.
І.І.Огієнко здійснив перший автентичний переклад Святого Письма українською
мовою. Цим Митрополит Іларіон забезпечив право українського народу на
звернення до Бога рідною мовою, заклав підвалини організаційного оформлення
української православної автокефалії та національно-мовної єдності українців
України і діаспори.
«Я робив, що міг, решту дороблять наступники», – писав Іларіон, завершуючи
свою «ціложиттєву працю»
9. Острозький Федір Данилович (1360-1446) — князь, луцький воєвода, володів
містами Острог та Корець
Тримав Острозьке князівство, до 1385 був васалом волин.
князів Любарта Гедиміновича та його сина Федора Любартовича, намісник
Луцького князівства 1386–92, пізніше перейшов до опозиції, яка виступала проти
ліквідації удільних князівств.
У 1418 (за хронікою У. фон Ріхенталя) прибув на Констанцький собор, як
"князь Червоної Русі", тобто претендент на Галицько-Волинську спадщину.
1418–31 перебував у еміграції в Чехії, підтримуючи гуситів. Прибічник
кн. Свидригайла Ольгердовича,
1431 невдало пробував витіснити прихильників короля польського і верховного
князя литовського Владислава II Ягайла з Поділля.
Політичні плани 600-річної давності на престол Червоної Русі князя Федора
Острозького і його зверхника великого князя Вітовта Кейстутовича не були
реалізовані. Федора Острозького увінчала не королівська корона, а – по
завершенню його земного шляху – вінець християнського святого
11. Самчук Улас (20 лютого 1905 – 9 липня 1987) – український письменник,
журналіст і публіцист, редактор, член уряду УНР у вигнанні. Народився у
с.Дермань
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в
селі Дермань Волинської губернії у родині О заможних селян.
У 1917–1920 рр. він навчався в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла
при Дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії. У 1921–1925 роках — у
Кременецькій українській мішаній приватній гімназії імені Івана Стешенка. Перед
самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська
(гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після

-8-
чого потрапив до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені, як наймит
в одного міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо.
З 1925 почав друкувати оповідання в журналі «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом
у «Літературно-науковому віснику» та ін. журналах.
З 1927 року навчався у Бреславському Університеті.
1929 року переїхав до Чехословаччини та навчається в УВУ у Празі. Жодного
вищого навчального закладу не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук
опановував без учителів, самотужки. Бездоганно володів німецькою,
польською,чеською, російською, менше французькою мовами. У Чехословаччині
Улас жив з 1929 по 1941 рік.
1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до
Рівного), де був редактором газети «Волинь» до 1943. З ним працював редактором
Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор.
Проте вже 1943 він був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання.
У 1944-48 жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної
організації МУР. Після переїзду до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово»
(1954).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Автор повістей «Марія» (1933), «Кулак» (1932), трилогії «Волинь» («Куди тече
річка» (1932), «Війна і революція» (1936), «Батько і син» (1937)), романів «Юність
Василя Шеремети» (1946–1947), трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948),
«Темнота»(1957) і «Втеча від себе» (1982); книг спогадів і репортажів «П’ять по
дванадцятій» (1954), «На твердій землі» (1967), «На білому коні» (1956), «На коні
вороному» (1979), «Плянета Ді-Пі» (1979), «Слідами піонерів» (1980).
12. Свєшніков Ігор (1915-1995) – археолог, дослідник Берестецької битви 1651
року, доктор історичних наук
Серед представників української інтелігенції ХХ ст. є низка надзвичайно
багатогранних особистостей, які зуміли залишити значний внесок у різноманітні
галузі української та світової науки та культури.
До таких постатей можна віднести Ігоря Кириловича Свєшнікова (1915–1995) –
археолога, доктора історичних наук, члена Польської Академії наук, краєзнавця,
музейника та педагога.
Вчений за своє активне наукове життя дослідив понад сотню археологічних
пам’яток, був провідним спеціалістом з археології культур енеоліту та доби бронзи
Центрально-Східної Європи, займався вивченням давньоруських пам’яток і
козацьких старожитностей.
З-під його пера вийшло понад 200 праць, що охоплюють широке коло наукових
зацікавлень. Всі ці ддосягнення стали яскравим результатом плідної праці
протягом усього життя.
13. Смотрицький Герасим (р.н. невідомий – 1594 або 1597) – один з видавців
“Острозької Біблії”, перший ректор Острозької школи (академії)
Народився у шляхетській родині дяка, переписувача Данила Смотрицького в с.
Смотрич (тепер смт. Дунаєвецького району Хмельницької області). Інформації про
нього залишилося дуже мало, деякі відомості залишив його син Мелетій у
полемічному творі «Obrona Verificaciey», виданому Віленським братством у 1621 р.
Де Смотрицький навчався — невідомо. Себе письменник скромно називав
-9-
«простаком невченим» і в передмові до «Острозької біблії» (1581 р.) зазначав, що
«училища ніколи не бачив». Проте не викликає сумнівів, що він здобув початкову
освіту в домашніх вчителів, що було типовим для шляхти XVI ст., а згодом
опанував сучасну йому науку шляхом наполегливої самоосвіти.
Був підстаростою, гродським писарем у Кам’янецькому старостві, 1576 року
запрошений князем Василем-Костянтином Острозьким до Острога, був
призначений його підскарбієм. Став одним з передових діячів-увчених острозького
гуртка; з у 1580 році Г. Смотрицький — перший ректор Острозької
школи (академії).
Був активним діячем гуртка вчених і літераторів, які працювали при Острозькому
Разом з Іваном Федоровичем Герасим Смотрицький — один із
видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту
князю Василю-Костянтину Острозькому, один із зразків найдавнішого
українського віршування (нерівноскладове), що нагадує українські думи.
За надані послуги отримав від князя В. К. Острозького два села (Бакаївка,
Борисівка).
Рік смерті просвітителя точно не встановлено.
Полемічні твори Смотрицького, спрямовані проти відступників від православ’я, і
його сатира на духовенство до нашого часу не дійшли. Збереглася лише його книга
«Ключ царства небесного» (1587), перша друкована пам’ятка
української полемічної літератури.
Герасим Смотрицький – людина всебiчної європейської освіти, релігійний і
культурний діяч. Вважався освіченою, навченою людиною, «першим руським
богословом».
15. Тен Борис (9 грудня 1897 — 12 березня 1983) – поет і перекладач. Народився у
с.Дермань
Борис Тен (справжнє ім'я і прізвище Микола Васильович Хомичевський) –
український поет і перекладач – народився 9 грудня 1897 року в селі Дермань
(Здолбунівський район Рівненської області).
Навчався у Дерманській школі, Клеванському духовному училищі, Волинській
духовній семінарії, закінчив Волинський інститут народної освіти (нині
Житомирський державний університет імені Івана Франка).
1921 висвячений на священика митрополитом Василем (Липківським). Завдяки
його освітній і культурно-релігійній праці на Житомирщині постав цілий ряд
парафій Української автокефальної православної церкви.
У 1922 архієпископом Степаном Орликом висвячений у сан ієрея (згодом стане
протоієреєм) УАПЦ. Мав великі музичні здібності та чудовий голос, він був
добрим проповідником та мав глибокі теологічні знання.
Друкувати поезії почав з 1923 у журналі «Червоний шлях», але працював
переважно в галузі перекладу з античних і нових мов.
Упродовж 1924-1926 – настоятель Київського Софійського собору, у 1928 –
настоятель храму Петра і Павла на Подолі.
Був другим заступником голови президії Всеукраїнської православної церковної
ради, співробітником редакції друкованого органу церкви – щомісячного журналу
УАПЦ «Церква і життя» (дозвіл на друк виданий 15 січня 1927 Народним

-10-
комісаріатом освіти УСРР; голова редколегії – митрополит Василь (Липківський);
надруковано сім чисел журналу), автором багатьох композицій церковного співу.
Разом з іншими священиками та митрополитом Василем (Липківським) підписав
відозву, вислану ВПЦР
14 листопада 1924 до єпископів, священиків та вірних, в якій засуджувався
розбрат у церкві. Його несла діяльність інспірованої московською владою Діяльної
Церкви Христової Михайла Мороза – агента Державного політичного управління,
який тривалий час очолював найвищий церковний орган, був головою ВПЦР, а
після відходу з УАПЦ видавав свою церкву за спадкоємницю УАПЦ.
7 серпня 1929 заарештований.
4 лютого 1930 засуджений на десять років ув'язнення у виправно-трудових
таборах. Покарання відбував на Далекому Сході (передовсім у Владивостоку).
Врятували Миколу Хомичевського у засланні спів, музика та знання чужоземних
мов. В концтаборі йому дозволили створити хор із в'язнів.
Звільнений 1 вересня 1936 – управлінням таборів у Владивостоці видана довідка
про дострокове звільнення за заліком робочих днів.
З 3 грудня 1936 – завідувач літературної частини Третього київського пересувного
театру, у 1937-1941 – методист Будинку народної творчості у Калініні в Росії, бо в
Україні був «небажаним».
З 1938 заочно навчався у Московському музично-педагогічному інституті.
З початком радянсько-німецької війни 1941-1945 був мобілізований до лав
Червоної армії. На фронті потрапив в оточення та опинився в полоні. Намагався
втекти, був перевезений у табір в Німеччині. Звільнений у 1945.
У 1945 повернувся до міста своєї юності та постійно проживав у Житомирі. З 21
грудня 1945 – завліт Житомирського облмуздрамтеатру.
Упродовж 1951-1955 викладав латинську мову в інституті іноземних мов, а відтак –
у Житомирському педінституті імені Івана Франка.
Перекладав твори Есхіла, Гете, Міцкевича, Шекспіра, Шіллера, Пушкіна та ін.
Упродовж 31 року працював над перекладом «Одіссеї» та «Іліади» Гомера.
1970 року видав книгу сонетів «Зоряні сади», де зібрана його оригінальна
творчість.
Борис Тен помер 12 березня 1983 року в Житомирі.
Володів українською, грецькою, латинською, польською, німецькою,
французькою, російською і чеською мовами.
Окрім літературної творчості, займався науковою діяльністю. Автор праць із теорії
перекладу, культури української мови, переклади зі старогрецької, з німецької, з
англійської.
Сподіваємось, що інформація, яку я зібрала, працюючи над рефератом, стане у
пригоді і школярам, і студентам, і вчителям, і, зрештою, будь-кому, хто прагне
краще пізнати Рівненщину!
Адже більше дізнатись про свій рідний край не пізно ніколи.

-11-
 Література:

1."Дніпропетровський історико-археографічний збірник", 1997, вип. 1

2.Осягнення історії. Збірник праць на пошану професора Миколи Павловича

Ковальського з нагоди 70-річчя. Острог–Нью-Йорк, 1999.

3.Короленко Володимир Галактіонович // Полтавщина: Енциклопедичний довідник

(За ред. А. В. Кудрицького.- К.: УЕ, 1992). Стор. 381—382

4. Данильчук Г. Ф. Кожне дерево з плоду свого пізнається / Г. Ф. Данильчук //

Данильчук Г. Ф. Рівне у долях його мешканців / Г. Ф. Данильчук. – Рівне : ДМ, 2012.
– C. 5-17.

5.Підвисоцька Л. Іван Іванович Огієнко // Минуле і сучасне Волині та Полісся:

Історія сіл і міст Західного Полісся. Маневиччина: Матеріали ХІІІ Волин. іст.-
краєзн. конф. – Луцьк, 2004. – С. 232–234.

-12-