Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Факультет гуманітарних наук

Кафедра історії

Реферат з курсу «Історія України»

На тему: «Олекса Довбуш»

Виконав студент ФГН-1

Спеціалізація: «Історія та археологія»
Драганчук Даніслав Євгенович
Викладач: Маслійчук Володимир Леонтійович

Городенка 2020
 Архетип шляхетного розбійника в
світовому та українському фольклорі
Не є таємницею, що в національній культурі більшості народів світу
здавна існує архетип так-званого “шляхетного розбійника”, тобто людина,
яка чинить протизаконні дії, але робить це з благими цілями: допомога
біднякам, боротьба з суспільними ворогами та соціальним гнітом. Серед
представників такого легендарного архетипу (яких відомо понад ста в
міфології різних країн) в світовій культурі найбільш відомими є:
 Робін Гуд - вигаданий персонаж, що став найбільш відомою
інтерпретацією образу розбійника, який відбирає у багатих і роздає
бідним в міжнародному культурному просторі. Хоч особливих
підстав вважати цей образ реальним немає, але цілком імовірна
наявність історичного прототипу Робіна Гуда в XII-XIII століттях.
 Ісікава Гоємон - здебільшого достовірний історичний герой-
розбійник, який жив у XVI столітті, в Японії. Прославився спробою
замаху на сьогуна Тоєтомі Хідейосі, хоч спроба і була провальною
та призвела до зварення Гоємона живцем. В японському фольклорі
цілком повторює робінгудівську роль благодійника для бідноти.
 Нед Келлі - австралійський каторжник-втікач, що здійснив численні
пограбування банків та державних установ в 1870-их роках. В
національному фольклорі став образом національної австралійської
ідентичності, боротьби з колоніальною метрополією та образу життя
кочівника австралійських рівнин.
Отже, навіть ці нечисленній зразки говорять про популярність образу
шляхетного розбійника в фольклорі, незважаючи на їх, зазвичай,
кримінальну діяльність та загальну жорстокість.
Присутні численні такі образи також і в нашій національній міфології, що
не є дивним, особливо, зважаючи на тяжке минуле української нації, в
якому вона часто зіткалась з соціальною та національною
несправедливістю, окупаційним гнітом. Серед визначних представників
“шляхетного злочинства” на українських теренах справді відомими були
троє: подільський месник Устим Кармелюк, закарпатський бандит і
дезертир Микола Шугай, а також опришок Олекса Довбуш, що, мабуть, є
найбільш славетним та легендаризованим з своїх колег та про життєвий
шлях якого і буде йтися в подальшій частині цього реферату.
 Хто такі опришки і з чим їх їдять?
Опришки (від лат. Oppressor - нищівник), або левенці - карпатські
повстанці, переважно з числа гуцулів, які займалися розбійницькою
боротьбою проти соціального гніту з сторони польських і австрійських
можновладців, а також дрібної буржуазії (орендарі, лихварі, корчмарі) на
теренах Прикарпаття, Закарпаття, Покуття, Лемківщини та Бойківщини в
XV-XX століття.
Часом зародження руху прийнято вважати кінець XV століття, коли, в
зв’язку з посиленням феодального гніту, на території сучасної Словаччини
розпочав свою діяльність загін русина Федора Головатого, що налічував
близько 50 учасників, та був добре організованим, як для представників
селянства. Займався загін грабунком шляхетських помість та невеликих
населених пунктів, збереглись відомості і про вимагання грошей з міста
Бардіїв, в якості компенсації за страту двох представників загону
Головатого.
Значного розмаху рух опришків набув в час Національно-Визвольної
війни під проводом Богдана Хмельницького 1648-1657 років, коли ними,
незважаючи на низьку організованість, були здійснені взяття замків у
Сяніку та Новотонці, також опришки залучились до участі в повстанні
Семена Височана, який підпорядковувався Хмельницькому. Найбільш
значними ватажками цих гуцульських загонів, які поляки прозвали
“другою армією Хмельницького”, були В.Сімашко, О.Шичико. Варто
зазначити, що козацько-опришські відносини продовжились і надалі, так,
серед опришків які стали частиною козацтва був дід Тараса Григоровича
Шевченка - Яким Бойко.
В другій половині XVII століття опришків на Покутті та Прикарпатті
очолювали І.Винник, Нестор, М.Скребета, брати Лунґи, Бордюк та інші
ватажки. На початку XVIII сторічча - І.Пискливий, Пинтя, В.Солоник,
І.Панчишин та інші. Найактивніше опришки діяли у 1730-1740-х рр. під
проводом Олекси Довбуша. Частина опришків переходила й на
Запоріжжя.
Рух опришків не припинився і після входу Галичини та Буковини до
складу Імперії Габсбургів. У 1780-х роках у Станіславівській окрузі діяли
загони під керівництвом Д. Богуславця, Я. Фенюка, М. Баби. На Покутті в
кінці XVIII століття діяв ватажок опришків П. Гуманюк. У першій
половині XIX століття в Галичині, на Закарпатті та Буковині діяло понад
50 загонів опришків, ватажками яких були В. Фреюк, М. Бойчук (Клям), В.
Якимюк, Д. Марусяк, Г. Мосорук, М. Штолюк, І. Вередюк, М. Циган, І.
Волощук, А. Ревізорчук та інші.
Основною причиною згасання руху опришків стало поліпшення
соціально-політичних умов на Галичині, Буковині та Закарпаття після
1848 року. Певну роль зіграли й жорстокі заходи з його придушення.
Останніми ватажками опришків були Микола Дратрук , страчений в
Коломиї у 1878 році та закарпатський розбійник Микола Шугай, вбитий
1921 року, хоча його класифікація як опришка і є спірною

Відомості про життя та діяльність

Олекси Довбуша
Варто зауважити, що біографічні відомості про Довбуша досить розмиті,
нечисленні та щиро “приправлені” національним міфотворством, але все-
таки існує загальноприйнята інформація яка на постійній основі
використовується науковому описі життєвого шляху “карпатського Робіна
Гуда”, її я і спробую проаналізувати.
Згідно з дослідженням М.С. Грушевського, Олекса Довбуш народився у
селі Печеніжин на теренах сучасного Коломийського району, близько 1700
року. І хоч місце народження Довбуша не викликає сумніві, але важко
визначити яким було першоджерело інформації про дату його
народження, і яким чином воно потрапило до пана Грушевського, але в
зв’язку з відсутністю не тільки більш достовірних теорій, а й взагалі будь-
яких альтернативних точок зору ця інформація є загальноприйнятою.
Спірною є і фамілія Олекси яка зустрічається в таких формах як: Довбуш,
Добош та Добиш. Згідно з теорією історика К.В. Вуйціцького фамілія
народного месника походить від слова “добиш”, тобто - військовий
барабанщик, що дозволяє припускати військове минуле родини Довбушів.
На власну думку Вуйціцького, добишем в свій час працював саме батько
Олекси - Василь, але це досить спірно, оскільки в архівних записах від
1739 року йдеться про те, що Василь Довбуш працював комірником в
господі заможного односельчанина Гаврила Твердюка та утримував
невелику кількість овець, що, все-таки, не дає абсолютних підстав
ігнорувати можливість військової кар’єри батька Довбуша в часи його
молодості.
Якщо говорити про розбійницьку діяльність Олекси Довбуша, то перші
згадки про нього як учасника руху опришків та ватажка місцевого загону
відносяться до 1738 року, хоча припускається, що на той час Довбуш вже
не перший рік займався цією діяльністю. В народних переказах про це
згадується так «Зібрався собі Олекса, і пішов розбивати тих панів, що
хлопам кривду робили». Цікавим є те, що на початку своєї діяльності
Олекса Васильович займався рейдами спільно з братом Іваном, з яким
вони розділились після конфлікту в 1739, що призвів до поранення Олекси
та його подальшої кульгавості, в зв’язку з чим Іван Довбуш продовжив
свою діяльність вже на Бойківщині, де діяв до своєї смерті в 1765 році та
навіть заповів церкві місцевого села Бенява свій ніж, на якому були
вирізьблені наступні слова:
”Иванъ Довбущукъ, славный збойнякъ горскій
Передъ смертію своею сложилъ
Той рѣзакъ въ церкви Беняткѣ…”
З часом цей ніж був переданий до Краківського історичного музею де,
можливо, знаходиться і зараз, але конкретизованої інформації щодо цього
факту немає. Але, незважаючи на розкол в загоні Олекси Довбуша, саме
1739 рік став одним з найуспішніших в його кар’єрі та, оскільки саме в цей
час регіон діяльності месника розширився з околиць Печеніжина до
практично всього Покуття, а також відбулися походи до Перемишля,
Дрогобича, Турки та на терени Закарпаття і Поділля, опришки Олекси
почали навіть найматися місцевим селянством в особистих цілях. До цього
періоду діяльності ватажка опришків відноситься і легенда про його
зустріч з засновником хасидизму Баалом Шем Товом, якому той подарив
люльку. Щоправда, численні пограбування шляхетських маєтностей
загоном опришків не могли залишитися без уваги влади Речі Посполитої
та призвели до виділення регулярних частин армії для полювання за
загоном опришків під керівництвом Довбуша. Подальший військовий тиск
на опришків протягом 1740-1741 років призвів до зміщення центру
діяльності Олекси Васильовича на терени Буковецької полонини, що стало
початком кінця його успішної розбійницької кар’єри, хоча й народна слава
та підтримка Довбуша тільки росли.
Промисел “карпатського Робіна Гуда” закінчився його смертю, що досить
типово для розбійників, незалежно від того є вони народними месниками
чи кровожерливими катами. Сталося це 24 серпня 1745 року. За легендою
Олекса Довбуш був поранений місцевим селянином Степаном
Дзвінчуком, підчас перебування в селі Космач, той вистрелив в нього
срібною кулею (пов'язаний такий вибір снаряду, швидше за все, був з
розповідями про те, що Олекса був перевертнем, або іншим
представником нечисті). Після цього Довбуш був виведений з села його
побратимом Василем Баюраком та двоюрідним братом Павлом
Орфенюком, які заховали ватажка в лісі та відправились на пошуки
допомоги. Але вже зранку Дзвінчук з допомогою мисливських собак зміг
знайти Довбуша та доставити на допит в місцеву корчму. Проте опришок
не видав інформації про знаходження награбованого майна, що так
цікавила місцеву шляхту та згодом вмер від кровотечі. Убивця за за
допомогу владі був довічно позбавлений від повинностей та отримав
панські землі які обробляв в приватну власність. Поховали Довбуша, за
легендою, на горі Шпиці, але ніяких документальних свідчень цього факту
немає.

Образ Олекси Довбуша в мистецтві

Олекса Васильович Довбуш, як шляхетний розбійник на герой простого
народу виявився досить популярним образом в мистецтві, яке власне і
помогло йому зберегтись в людській пам’яті до сьогодення, а особливо це
стосується фольклорної балади “Пісня про Довбуша”, яка в своїх
численних варіаціях подає нам частки біографії ватажка опришків. Але є і
більш конкретні літературні твори, в яких фігурує Олекса Довбуш:
 "Страсний четвер” - перший в українській літературі роман про
Олексу Довбуша написаний М. Устияновичем
 “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест" - перша в
українській літературі поема про пригоди Довбуша, написана
Ю.Федьковичем
 “Петрії й Довбущуки” - роман Івана Франка про Довбуша
 "Довбуш" - роман Гната Хоткевича
 "Олекса Довбуш" - роман Григіра Смольського
 "Опришки" - роман В. Гжицького
 "Довбуш"- поема Л. С. Первомайського
 "Довбуш" - роман Івана Єрофеїва
 “Бартка Довбуша” - оповідання нобелівського лауреата Агнона
Шмуеля.
Також образ “Карпатського месника” знайшов свої відображення і в
наступних зразках кінематографу:
 «Пісня про Довбуша» (1941) - незавершений фільм про Олексу
Довбуша режисер Іван Кавалерідзе, який він знімав у 1941 році за
сценарієм Любомира Дмитерка, але зйомки фільму, перервані
початком Другої Світової війни, так і не були завершені.
  «Олекса Довбуш» (1959) - кінострічка за тим же сценарієм Л.
Дмитерка та режисурою Віктора Іванова.
 «Легенда Карпат» (2017) - український історико-пригодницький
фільм, знятий Сергієм Скобуном.
 «Довбуш» (2020) — український історико-пригодницький фільм,
знятий Лесем Саніним.
Отже, можна зробити висновок, що наведені вище джерела, як ніщо інше,
говорять про популярність шляхетного розбійника та борця з соціальним
гнітом Олекси Довбуша в українській культурі та мистецтві.

Джерела:
1. Грабовецький В. Олекса Довбуш (1700—1745) / В. Грабовецький. —
Львів: Світ, 1994. — 272 с.
2. О. І. Гуржій. Довбуш Олекса Васильович // Енциклопедія історії
України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут
історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г
— Д. — С. 424. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
3. Островський В. В. Історія Прикарпаття. Посібник для
загальноосвітніх навчальних закладів / Валерій Островський. –
Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2008. – 352 с.
4. Олександр Гаврош. Таємниця Довбуша // Україна молода. — 2007.
— 4 верес.

Електронні джерела:
1. "Олекса Довбуш". uk.wikipedia.org. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA
%D1%81%D0%B0_%D0%94%D0%BE
%D0%B2%D0%B1%D1%83%D1%88
2. "Опришки". uk.wikipedia.org. URL:
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%BF
%D1%80%D0%B8%D1%88%D0%BA%D0%B8
3. "Благородный разбойник". ru.wikipedia.org. URL:
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB
%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B4%D0%BD
%D1%8B%D0%B9_%D1%80%D0%B0%D0%B7%D0%B1%D0%BE
%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%BA.
 Ілюстрація:

Прижиттєве зображення Олекси Довбуша

Регіон діяльності Довбуша