3.

6 січня 1846 року є датою заснування Кирило-мефодіївського братства —

унікального товариства української інтелігенції, що проіснувало менше півтора
року, але мало величезний вплив на українське національне відродження ХІХ
століття. Назва братства була посиланням на християнських діячів IX століття
Кирила і Мефодія, що відомі як творці слов’янської писемності.
Учасники братства —історик та етнограф Михайло Костомаров; поет і художник
Тарас Шевченко; письменник і етнограф Пантелеймон Куліш, науковець-правник
Микола Гулак та інші (всього 13 членів).
Утворена ними організація не була публічною і тим паче зареєстрованою, проте
мала мету й програму, вміщену в праці Михайла Костомарова «Книга буття
українського народу». Загальна ідея, що пронизувала її, — це християнська
мораль, панславізм і автономізм для слов’янських народів, які не мали
самостійності.
Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням:
побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом
здійснення ряду реформ;
створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною,
на принципах рівності і суверенності;
знищення царизму і скасування кріпосного права і станів;
встановлення демократичних прав і свобод для громадян;
зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури
та освіти.
Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили
різні шляхи проведення їх у життя, тому в межах Кирило-Мефодіївського братства
виділилось дві течії:
-ліберальна, на чолі з М. Костомаровим та П. Кулішем. Вони вважали Кирило-
Мефодіївське братство легальною просвітницько-науковою організацією, в основі
діяльності якої були християнські цінності та ідея слов’янської єдності. Виступали
противниками революційної боротьби, та вважали, що поширення ідей КМБ буде
сприяти наближенню реформ;
-радикальна на чолі з М. Гулаком і Т. Шевченком. Вони відстоювали ідею
всенародного повстання, в ході якого буде вставлений справедливий суспільний
лад. Намагалися перетворити КМБ на бойову організацію.
Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність:
вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних
документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і
поляків»), твори Тараса Шевченка;
займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва,
в яких проповідували свої погляди;
піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних
шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував
перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий
1846 року, та ін.).
Кирило-Мефодіївське братство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р.
царські власті заарештували 12 постійних членів товариства і відправили до
Петербургу. Усіх учасників КМБ було заслано до різних місць. Найтяжче покарали
Шевченка, бо під час арешту знайшли рукописи його антицарських та
антикріпосницьких творів. Поета заслали на 10 років рядовим солдатом у
малозаселені тоді оренбурзькі степи з найсуворішою забороною писати й
малювати.
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно
було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби.
Братство вперше розробило широку політичну програму національно-
визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово
важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і
самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося,
а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських
суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.
5.
Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до
перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, рівності та інших
принципів.
Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі
вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення
морального стану суспільства.Вони вірили в людину, її розум і високе покликання.
Продовжувалися гуманістичні традиції доби Відродження.
Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей
Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який
дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За
15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників,
«Енциклопедію» Дідро.
 Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього
класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це
дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. 
Вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації
сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із
кріпацтва, демократизації суспільства
У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї
суспільного прогресу. Виникла ідея створення Харківського університету, яку
здійснив у 1805 Василь Каразін. Василь Капніст — відомий поет, боровся за
покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку
експлуатацію підданих, хабарництво та фальш. Концепція розумного егоїзму або
доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму
творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали
загальну вигоду.
Романтизм
Український романтизм починається з творчості І. Котляревського,
визначальними в ній стають ідеї народності, демократизму, а також політична
сатира, антикріпосницькі тенденції. Світогляд Котляревського набував глибокого
філософського змісту в утвердженні духовних сил народу, життєлюбства,
оптимізму, мужності, справжнього сенсу людського існування.
Ідеї романтизму та народності стають вихідними у творчості представників
харківського осередку літератури П. Тулака-Артемовського та Г. Квітки-
Основ'яненка. У поетиці українських народних звичаїв вони вбачають «народну
душу», народну правду, а народ вважають творцем і провідником культури.
Романтизм виступив за свободу життя, звернення до живих конкретних людей,
право кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад.
Поезія, мистецтво для романтиків стали засобами проникнення в таємниці
природи без порушення першо-заданої природної гармонії, де таємниця буття
знаходиться поруч з нами, в простому почутті любові, яка є не тільки поетичною, а
й релігійною, моральною.
Основні герої романтичних творів — козаки, зокрема запорожці, самовіддані
захисники Батьківщини, та народні співці (кобзарі, лірники, бандуристи) —
виразники дум і сподівань українського народу, творці й хранителі національної
культури.
Поряд з образами реальних людей (козаків, гетьманів, селян, ремісників та інших)
нерідко діяли міфічні — русалки, відьми, тощо. Усі романтичні герої
високоморальні або ниці духом, надзвичайно вродливі або дуже потворні.
Романтичні пейзажі також незвичайні, нерідко страшні: дикі гори, глибокі
ущелини, страхітливі хащі, безкрайні пустелі, занедбані кладовища, розбурхане
море, розбійницький стан, циганський табір, бушування стихій або надприродна
тиша.
Літературні роди романтизму — лірика та ліро-епос. Літературні течії
національно-патріотична-Шевченко, Куліш, Костомаров та суб*єктична лірична-
Петренко, Забіла та Щоголів.

2.
В Україні спостерігається відносно високий порівняно з Росією рівень
письменності. У багатьох селах функціонують школи, де навчаються діти
старшини, козаків і селян. 
Наука й освіта вищого рівня зосередились у Київській колегії (з 1701 р. —
Академія). Києво-Могилянська академія була першим і найкращим за значенням
вищим навчальним закладом України. В її стінах здобували освіту українські діти і
діти слов'янських народів. Студенти Академії продовжували навчання у провідних
європейських навчальних закладах.
З неї вийшло багато талановитих і обдарованих державних діячів, науковців,
письменників і митців: філософ поет Григорій Сковорода, композитор Максим
Березовський, архітектор Іван Григорович-Барський, лікар-учений Олександр
Шумлянський та ін. Академія мала велику бібліотеку, яка наприкінці XVIII ст.
налічувала близько 10 тисяч томів з різних галузей знань на всіх європейських
мовах, якими вільно володіли студенти.
Українська старшина, розуміючи роль і значення освіти для розвитку нації,
настійно порушувала клопотання перед царським урядом про відкриття в Україні
вищих навчальних закладів — університетів. Проте це ігнорувалися.
На Правобережній Україні та в західнослов'янських землях розвитку освіти і науки
заважало іноземне панування. Польські реакційні кола перешкоджали
українському спрямуванню Львівського університету, єдиного вищого
навчального закладу в Галичині, але активно підтримували єзуїтські колегії та
уніатські школи які мали яскраво виражений польсько-католицький характер.
На Буковині за турецького панування тут не було майже жодної школи, а з
приходом австрійців відкрито лише кілька, але викладання велося переважно
румунською та німецькою мовами.
У Закарпатті при активній політиці мадяризації працювала невелика кількість
церковно-уніатських шкіл, де викладання велося мовою "руською". І тільки
наприкінці 18 ст. у Мукачевому було відкрито семінарію.
1798 р. – початок національного відродження, видання поеми «Енеїда» І.
Котляревського (написана народною мовою).
Головний осередок національного відродження – м. Харків.
1805 – зусиллями Каразіна засновано Харківський університет.
Літературний рух очолив основоположник сучасної художньої прози Григорій
Квітка-Основ’яненко,редактор газети «Харьковский вестник».
Наприкінці XVIII – у першій половині ХІХ ст. в завжди багатій на таланти Україні
з’явилося чимало вчених світового рівня. Початок українського національного
відродження спричинив зростання зацікавленості до історії та народної культури.
Відтак з’явилося багато історичних, мовознавчих, етнографічних праць.
Розвиток науки потребував створення центрів, які організовували б дослідницьку
діяльність, сприяли втіленню досягнень вчених у життя і популяризації їхніх ідей.
Першим науковим центром Наддніпрянської України стало засноване В.Каразіним
на Харківщині Філотехнічне товариство (1811–1818 рр.). Його учасники
поширювали передові методи ведення сільського господарства, нову техніку,
сприяли створенню підприємств із переробки сільськогосподарських продуктів.

Археологічні дослідження стали головним напрямком діяльності Тимчасового

комітету для розшуку старожитностей (1835–1845 рр.), створеного в Києві.
Необхідність появи такої установи спричинили важливі археологічні відкриття,
зроблені археологами-аматорами у Києві. Під час розкопок тут було знайдено
підмурки Десятинної церкви і відкрито руїни Золотих воріт.
Після ліквідації комітету його повноваження було передано офіційній установі –
Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (Київській археографічній комісії)
(1843 р.). Об’єктивно діяльність комісії сприяла вивченню багатьох раніше
невідомих сторінок історії України. У складі комісії були М.Максимович,
М.Костомаров, О.Лазаревський та інші відомі вчені. На посаді художника з 1845 р.
працював у комісії Т.Шевченко, який замальовував знайдені археологічні
пам’ятки. Результатом діяльності комісії стало видання унікального багатотомного
зібрання «Архів Південно-Західної Росії».
Найбільшою культурно-освітньою установою на західноукраїнських землях був
заснований 1817 р. поляками Оссолінеум (Народний заклад ім. Оссолінських). До
його складу входили бібліотека, музей і друкарня. В Оссолінеумі зберігалися
численні архіви польських магнатів, колекції археологічних пам’яток, зброї,
картин, скульптур тощо. Містились у його зібраннях унікальні документи з історії
України, зокрема архіви українських міст, оригінали універсалів українських
гетьманів та інші документи.
4.
Назву “Руська трійця” угрупування отримало тому, що його засновниками були
троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-
католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-
1866), Я. Головацький (1814-1888).
Вони активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для
галичан означав українська).
Діяльність “Руської трійці”
1. Проводили велику фольклористично-збиральницьку роботу (“ходили в народ”,
записували народні пісні й перекази, слова і вирази, вживані простими людьми,
тощо).
2. Підготували до друку збірку поезій народною мовою, в якій прозвучав заклик
до єднання народних сил, до національного пробудження.
3.1836 p. І. Вагилевич переклав українською мовою “Слово о полку Ігоревім”. Це
був перший в українській літературі переклад цієї історичної поеми. Утім
надрукувати цей переклад він не зміг.
4.1836 p. М. Шашкевич підготував до друку “Читанку для діточок в народних
училах руських”. Світ вона побачила лише 1850 p., вже після смерті М.
Шашкевича.
5. Члени “Руської трійці” почали виголошувати в церквах промови українською
мовою.
6. М. Шашкевич виголосив свою промову українською мовою перед вищим
духовенством і гостями у музеї семінарії (промови виголошували тоді лише
німецькою, польською або латинською мовами).
7. Члени гуртка налагодили тісні стосунки з відомими діячами української
культури — М. Максимовичем, І. Срезневським та з борцями за свободу Чехії,
Словаччини, Словенії.
8. У 1834 р. гуртківці підготували до друку історико - літературний збірник “Зоря”,
в якому було вміщено біографію Б. Хмельницького, вірш М. Шашкевича про С.
Наливайка, про рух опришків. Віденська цензура заборонила видавати “Зорю”.
9. У 1837 р. “Руська трійця” видала в Будапешті альманах “Русалка Дністрова”,
написаний українською мовою.
Основні ідеї “Русалки Дністрової”
1. Необхідність єдності українського народу, розділеного кордонами різних
держав.
2. Прославлення народних борців за соціальне і національне визволення.
3. Пропаганда ідей власної незалежності і утворення своєї державності.
Значення діяльності “Руської трійці”
1. Діяльність гуртка була кроком уперед у розвитку національного руху на
західноукраїнських землях.
2. Учасники гуртка вперше в українському суспільному русі Західної України
внесли до програмних документів ідею возз’єднання всіх українських земель у
складі майбутньої федерації.
5. Вони виступали за впровадження української мови й культури в усі сфери
громадського життя.
7. Започаткували нову демократичну культуру в Галичині.
9. Учасники “Руської трійці” сприяли піднесенню освітнього рівня та пробудженню
національної свідомості народу Західної України
6.
Кінець ХVІІ – поч.. ХІХ ст. характеризується в українській архітектурі значним
зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю – класицизму.
Класицизм надавав усім містобудівельним заходам державного офіційного
характеру.В цей час поступового впроваджуються в будівництво металеві
конструкції, проте, як і раніше поширене було дерев’яне будівництво. В розвитку
класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад.
Архітектура першого етапу відзначається переходом від барокко до класицизму.
Основним досягненням другого етапу було застосування декоративного
мистецтва для втілення значних художніх задумів.
На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали
промислові підприємства, учбові заклади. Одним з найбільших досягнень зрілого
класицизму було втілення в практику синтезу архітектури й скульптури. Серед
значних і найкращих споруд кінця ХVІІІ ст.. виділяється п’ятибанний Спасо-
Преображенський собор у Новгороді–Сіверському, закладений за планом
петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. Серед значних висотних споруд цього
часу виділяється дзвіниця Успенського собору в Харкові, зведена за проектом
архітектора Є. Васильєва у пам’ять перемоги над Наполеоном. Проникнення
елементів класицизму в народну архітектуру пов’язане з характером місцевого
будівельного матеріалу, яким на більшій частині було дерево.
Класицизм в архітектурі закінчився в 60-х роках ХІХ ст. В українському живописі
того часу також поступово розвивалися елементи класицизму. Формувалися нові
жанри живопису: пейзажний та побутовий. Найбільшого розвитку досяг
портетний жанр. В умовах імперської дійсності класицизм поступово втрачав свої
позитивні риси, перетворюючись в холодний, відірваний від життя, офіційний
стиль.
Основні риси класицизму в літературі
1) Зображення героїв позитивних (зразок для наслідування) або негативних
(моральний урок читачам).
2) Дотримання в драматургії правила трьох єдностей: єдність дії (чітка
композиція), єдність часу (один день), єдність місця (в одному місці).
3) Підкреслення в образах героїв однієї риси характеру (честь, обов’язок,
хоробрість, лицемірство, жадібність тощо).
4) Конфлікт пристрасті (серця) і обов’язку (розуму) — розум перемагає.
Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-
Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін.
Шедевром українського класицизму стає героїко-комічна поема Івана
Котляревського «Енеїда» — твір бурлескний і травестійний.
1.
1. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку України на зламі століть.
На початку ХІХ ст. Переважна частина українських земель (Лівобережна,
Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської
імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці 18ст. Царський уряд
посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську
державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на три
генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську,
Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.
У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких
призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники.
Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.
Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з
населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-
управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях.
Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними
належала поміщикам.
Знищення російським царизмом Української державності на Лівобережжі і
Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю
колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада
здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.
Царські адміністратори виключали українську мову з імперських установ і
навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства
одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25
тис. Шляхетських родин колишньої Гетьманщини).
Економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст. Характеризувався
розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство
було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою
визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині ХІХ ст. В аграрній сфері домінувало поміщицьке
землеволодіння. Але земельні угіддя в руках поміщиків та їх господарства
занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали,
поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи. Основними
групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За
даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. Осіб або 63,8%
всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн. Або 36,2%. Поміщицькі
селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі
та Півдні України.