У 40-х роках XIX ст.

на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й

різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки
звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-
Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно увібрало в себе цвіт
української думки, людей, які мали величезний вплив на перебіг і розвиток українського
відродження. Тут були історик М. Костомаров, письменник і громадський діяч П. Куліш, професор М.
Гулак, видатні етнографи 0. Маркевич і В. Білозерський — усього майже 100 братчиків. Окрасою
товариства був Геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзі перший збірник
його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й справив надзвичайний
вплив на пробудження української національної свідомості.

Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських

народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало
будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування
самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для
громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів . щодо їх національної мови, культури,
освіти тощо.

Кирило-Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані
й суворо покарані. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали
головні напрями українського національного відродження.

Незважаючи на всі зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-
визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.

КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ БРАТСТВО І ЙОГО РОЛЬ В УКРАЇНСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ

ВІДРОДЖЕННІ
У 40-х роках в університетах Києва та Харкова навколо передової професури групувалися
прогресивно настроєні представники інтелігенції - університетські викладачі, студенти, вчителі.
Частина з них об’єднувалася в літературні гуртки, члени яких мріяли про визволення від гніту
слов’янських народів, про їх зближення й об’єднання, про розповсюдження в народі освіти,
розвиток української культури, писали художні й наукові, зокрема історичні твори. У Києві такий
гурток дістав назву «Київська молода».
У січні 1846 р. серед цієї інтелігенції у Києві і виникла українська таємна політична організація, за
якою закріпилася назва Кирило-Мефодїївське товариство (за іменами відомих слов’янських
просвітителів Кирила і Мефодія). Як знак приналежності до цього братства, його члени мали золоті
персні з написом на їх внутрішній стороні: «Св. Кирило і Мефодій. Січень 1846 р.». У Товариства
була також печатка з євангельським виразом: «И уразумите истину, и истина освободит вас».
Організаторами Товариства стали М. Костомаров - син поміщика-дворянина і кріпачки, учитель
однієї з Київських гімназій, а з серпня 1846 р, — професор російської історії Київського
університету; М. Гулак - виходець з небагатої дворянської сім’ї, чиновник канцелярії Київського,
Подільського і Волинського генерал-губернатора, та В. Білозерський - виходець з дворян, учитель
Полтавського кадетського корпусу. Крім засновників, сюди незабаром увійшли: письменник П.
Куліш, студенти Київського університету О. Маркевич, О. Навроцький, О. Тулуб тощо. У квітні
1846 р. до них приєднався і Т. Шевченко. Отже, безпосередніми учасниками Кирило-
Мефодїївського товариства були 12 осіб, більшість з яких — вихідці зі збіднілих дворян, з вищою
освітою або студенти університету, інтелігенти, переважно молоді — віком від 19 до 25 років, крім
Шевченка, Костомарова і Савича.
Члени Кирило-Мефодіївського товариства виробили програмні документи — «Статут і правила
товариства», написані Білозерським із урахуванням думок інших членів організації; «Книга буття
українського народу», основним автором якої був Костомаров. Ідеологія Кирило-Мефодіївського
товариства сформувалася, насамперед, під впливом тодішньої кріпосницької дійсності, російського
визвольного руху і, передусім, руху декабристів, зокрема ідей «Товариства об’єднаних слов’ян», під
впливом руху слов’янських народів за визволення з-під влади Туреччини та Австрії, ідей
польського визвольного руху.
Основні погляди кирило-мефодіївців на історію людського суспільства, на минуле й сучасне України
найбільш повно викладені в «Книзі буття українського народу». У цьому творі висловлені
прогресивні ідеї: засуджується поділ суспільства на панів і кріпаків, проповідується рівність
громадян, містяться заклики до ліквідації кріпацтва, різко негативно оцінюється самодержавна влада.
В основу загальної концепції історичного процесу покладені принципи первісного християнства, як
ідеали справедливості, рівності й добра. Щоб повернути народу щастя, треба відновити християнські
порядки, втілити християнські ідеї справедливості, свободи, рівності і братства в життя.
Передбачалося об’єднання південних русів (українців), північних русів (росіян) з білорусами,
поляків, чехів з словенцями, лужичан, ілліро-сербів з хорутанами і болгар. Усі республіки мали бути
рівними, їм забезпечувалась широка автономія (самостійність), кожна повинна була мати свій
обраний народом верховний законодавчий орган - сейм, місцеві органи влади. Для керівництва
загальнофедеративними і зовнішніми справами, армією і флотом повинен був існувати «загальний
слов’янський собор» з представників усіх народів. Він мав збиратися у Києві. У всіх частинах
федерації мусили бути однакові основні закони і права, абсолютна рівність громадян, ліквідовані
стани, дворянські та інші привілеї, смертна кара й тілесні покарання, забезпечена свобода
віросповідання, запроваджено обов’язкове навчання народу, єдину систему мір, ваги, монети, свободу
торгівлі і усунено митні кордони.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського товариства були, безумовно, прогресивними. Щодо

тактики, методів здійснення поставлених цілей, то, як видно з програмних документів, кирило-
мефодіївці вважали можливим діяти засобами мирної пропаганди й мирних перетворень. Проте
щодо шляхів здійснення програмних положень серед членів братства повної єдності не було.
Частина з них - Костомаров, Білозерський, Куліш та інші - виступали проти революційних методів
боротьби, вважали можливим перетворити в життя свої ідеї мирними методами, шляхом реформ,
розповсюдження освіти, мирної пропаганди ідей Товариства. На радикальних позиціях стояли
Шевченко, Гулак, Навроцький: закликали народ до повалення царизму, знищення кріпацтва,
ліквідації соціального й національного шоблення українського народу.
Практична діяльність кирило-мефодіївців полягала, передусім, у тому, що вони розробляли
програмні документи і плани, на своїх зібраннях обговорювали їх, висловлювали свої погляди на
пекучі політичні питання, на тактику товариства, вербували нових членів. Вони намагалися
поширювати свої ідеї через розповсюдження «Книги буття українського народу», прокламацій («До
братів українців», «До братів великоросіян і поляків»), творів Т. Шевченка, через лекції в
навчальних закладах.
Однак широкої діяльності Кирило-Мефодіївське товариство розгорнути не змогло, оскільки
проіснувало недовго - з січня 1846 р. по березень 1847 р. У березні 1847 р. за доносом провокатора,
Товариство було викрито, його члени заарештовані, доставлені в III відділ до Петербурга і після
слідства, яке тривало з 18 березня по 30 травня 1847 р., були покарані. Найтяжчої кари зазнав
Шевченко. За особистим розпорядженням царя його відправлено рядовим до Оренбурзького
окремого корпусу під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати; Гулака на три роки
посаджено до Шліссельбурзької фортеці, а потім заслано до Пермі; Костомарова після річного
ув’язнення в Петропавлівській фортеці відправлено на заслання до Саратова; Куліша ув’язнено на
чотири місяці у фортеці, а потім заслано в Тулу; Білозерського — до Петрозаводська. Інших
кирило-мефодіївців було заслано в різні місця і поставлено під поліцейський нагляд із забороною
повертатися в Україну і працювати на ниві народної освіти.
Царський уряд посилив утиски в галузі літератури й освіти. Були заборонені твори Шевченка,
Костомарова, Куліша, ще більш жорстокою стала цензура, за законом 1849 р. перебудовано
навчальну роботу в гімназіях, зменшено в них цикл гуманітарних дисциплін, навчання мусило мати
більш матеріальний напрямок.
Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського братства поклала початок переходу від
культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Були
сформульовані основні постулати українського національного відродження, форми та методи
досягнення поставленої мети. Розгром Товариства був тяжким ударом по національно-визвольних
прагненнях українського народу, що загальмував на багато років розвиток української культури

Національне відродження в західноукраїнських землях у першій половині XIX

ст.
1. Пробудження національного життя в західноукраїнських землях. Пробудження національного життя в
західноукраїнських
П землях у перший половині XIX ст. було викликано посиленням феодального і
національного
о гніту в Австрійській імперії, що набуло виразу у збільшенні феодальних повинностей
селян, посиленні бюрократично-поліцейського режиму, забороні на викладання української мови в школах,
в
насадженні німецької мови, політиціасиміляції українського населення.
н
аПісля реформ Марії-Терезії і Йосифа II склалися певні умови для пожвавлення українського
національного життя, але їхні наступники на австрійському престолі скасувавши цілий
рядспрогресивних реформ. Зокрема у 1805 р. початкові школи були поставлені під контроль римсько-
католицької
т церкви; у 1809 р. було закрито Український інститут при Львівському університеті; у 1812 р.
австрійська
а влада скасувала обов'язковість освіти.
тАле цього ж часу починає пробуджуватися національне життя в західноукраїнських землях. Ідея
національної свідомості стає панівною.
т
Починає набирати значення національна мова, історія, література і фольклор. Шлях до національної
я
свідомості пролягав через книги. Рух за національне відродження на західноукраїнських землях
:
очолило греко-католицьке духовенство. Центром церковного життя була метрополія у Львові. У період між
1837 і 1850 pp. вийшло 43 книги, написані українською мовою. Цікаво, що 40 із них належали перу
h
священників.
t Активним діячем українського національно-визвольного руху в Галичині був греко-католицький
t
священик I. Могильницький, який в 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував
«Клерикальне
p товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською
мовою.
s Таким чином, вони ставили і другу мету: вберегти селян від переходу до римсько-католицької
церкви й ополячення. I. Могильницький написав першу в Галичині «Граматику» української мови і
:
наукову працю «Відомості про руську мову», у який довів помилковість тверджень, що поширювалися про
/
українську мову як діалект російської або польської мов.
/
У 30-х- 40-х pp. ХIХ ст. набуває значного піднесення суспільно-політичний рух у зв'язку
h
з потребою вирішення невідкладних соціально-економічних і політичних проблем. У Львові та інших
i
містах Східної Гали-чини виникають таємні підпільні гуртки та групи, що ставили на меті
s
t
u
a
повалення монархії Габсбургів та ліквідацію феодально-кріпосницьких порядків. Але наприкінці 30-х pp.
більшість із них була розгромлена.
2. «Руська трійця». На початку 30-х pp. XIX ст. серед української прогресивної студентської молоді
Львова виник гурток «Руська трійця», куди ввійшли студенти богослов'я М, Шашкевич, I. Вагилевич та
Я. Головацький. За своїм характером це був демократично-просвітительський гурток. Метою гуртка була
культурно-просвітницька діяльність, зокрема пропаганда української історії та мови - мови без штучної
«вишуканості» і зрозумілої для всіх людей, а також національних традицій для пробудження національної
свідомості. Це, на їхню думку, відкрило б селянству доступ до знань і полегшило його долю. Діяльність
гуртка розгорталась в умовах, коли в Галичині панували німецька, польська та латинська мови.
Члени цього гуртка розгорнули масштабну просвітницьку діяльність. У 1836 р. I. Вагилевич зробив
перший переклад «Слова о полку Ігоревім» живою українською мовою; М. Шашкевич створив «Читанку»,
готував граматику і словник української мови. У трьох церквах «трійчаки» читали проповіді українською
мовою.
У 1834 р. гуртківці підготували історико-літературний збірник «Зоря». У цьому збірнику були
матеріали про Богдана Хмельницького, С. Наливайка та рух опришків. Віденська поліція заборонила
друкувати збірник. Діячі «Руської трійці» зображували козацтво як символ національно-визвольної
боротьби, робили упор на тому, що Б. Хмельницький вважав Волинську, Галицьку, Берестейську землі
невід'ємною частиною всієї України. Уперше в суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях у
програмних документах цього гуртка було порушено питання про возз'єднання всіх українських етнічних
земель.
3. «Русалка Дністрова». У 1837 р. у Будапешті було видано збірку (альманах) «Русалка Дністрова». В
альманах були вміщені народні пісні, думи, перекази, історичні документи, що розкривали героїчне
минуле, заняття, побут, культуру українського народу. Ці матеріали і публіцистичні статті звеличували
боротьбу українського народу за своє визволення, поетизували народних героїв і проголошували
необхідність возз'єднання всіх українських земель. Вихід «Русалки Дністрової» був своєрідним
викликом демократичної молоді державній реакції, протестом проти денаціоналізації та роз'єднання
українських земель.
Невеликий наклад видання майже повністю був конфіскований властями, а видавців альманаху було
притягнуто до суду і передано під нагляд поліції. Але Маркіян Шашкевич, Яків Головацький,
Iван Вагилевич не відмовилися ні від своїх ідейних принципів, ні від патріотичної діяльності. Це видання
залишило помітний слід у суспільно-політичному житті Західної України та сприяло зміцненню
зв'язків галицьких українців з Наддніпрянщиною. У цілому діяльність «Руської трійці» свідчила
про еволюцію національного руху на західноукраїнських землях від вирішення культурно-мовних до
постановки соціально-економічних і політичних питань.
4. Революційні події 1848-1849 pp. на західноукраїнських землях.
4.1. Початок революцій. Скасування панщини в Східній Галичині. У 1848-1849 pp. в ряді
європейських країн, у тому числі і в Австрійській імперії, відбулися буржуазні революції. У березні 1848 р.
австрійський імператор проголосив конституцію, яка передбачала надання громадянам деяких
демократичних свобод (свободу слова, друку, зборів) і скликання парламенту.
Революція спричинила широкий розмах національно-визвольного руху в Східній Галичині, що
поступово зазнавав все більшої політизації. У квітні 1848 р. австрійський уряд був змушений скасувати
панщину в цьому краї. Ця подія відбулася на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях Австрійської
імперії. Закон про скасування панщини лише в серпні 1848 р. поширився на Буковину. На Закарпатті під
час революції 1848 р. панщина була формально теж скасована, але реально вона існувала ще 5 років.
4.2. Створення Центральної ради народової (ЦРН) і Головної руської ради (ГРР). Відповідно до
проголошених австрійським урядом ряду демократичних свобод у Східній Галичині виникли різні
політичні організації, керівництво якими захопили буржуазно-ліберальні кола.
 а) Створення Центральної ради народової. Польська ліберальна буржуазія і поміщики 13 квітня 1848
р. створили у Львові Центральну раду народову (ЦРН), яка, спираючись на створену національну гвардію,
мала на меті перетворення всієї Галичини (у тому числі і Східної) в польську автономну провінцію,
заперечуючи право на окремий національний розвиток більшості населення Східної Галичини - українців.
При цьому більшість поляків продовжувала стверджувати, що галицькі українці не мають нічого спільного
з українцями Наддніпрянщини, що це - гілка польського народу, a українська мова - діалект польської.
б) Створення Головної руської ради. Українська інтелігенція Східної Галичини рішуче виступила
проти намагань поляків втягнути цей край до Польщі і 2 травня 1848 р. створила свою політичну
організацію - Головну руську раду (ГРР), яка, підтримуючи проведення прогресивних реформ, прагнула
забезпечити вільний розвиток українського населення (українці себе називали русинами). У містах,
містечках і селах Східної Галичини організувалося майже 50 місцевих руських paд , до складу яких
входили селяни, міщани, інтелігенція, представники духовенства . Ці ради стали організаторами боротьби
українського населення за територіальну автономію Східної Галичини, тобто за її відокремлення від
Західної (польської) Галичини, за викладання в усіх навчальних закладах рідною мовою, за створення
української національної гвардії.
Програма ГРР обґрунтовувала приналежність українського населення Галичини до єдиного
українського народу, закликала до національного пробудження, активної діяльності щодо поліпшення
становища українців у межах австрійської конституції.
ГРР почала формувати загони української національної гвардії. Австрійці відмовилися задовольнити
політичні вимоги Ради, обмеживши її діяльність культурно-просвітницькими функціями. У 1851 р, ГРР
була розпущена.
4.3. Посилення українсько-польського протистояння в Галичині. Цього часу посилилося протистояння
між українцями і поляками в Гали-чині. Польська Центральна рада народова 23 травня 1848 р. утворила з
представників полонізованої української шляхти, яка не бажала відокремлюватися від
польського суспільства, свою організацію «Руський собор». Його головними завданнями були:
підпорядкувати собі український національний рух і проголосити незалежність Польщі під верховенством
Габсбургів,
На початку червня 1848 р. у Празі відкрився Слов'янський з'їзд (з'їзд слов'янських народів
Австрійської імперії), який серед інших питань намагався здійснити спробу зблизити позиції українських і
польських діячів (ГРР і ЦРН). Українці намагалися розділити Галичину на Східну (українську) і Західну
(польську) з автономією Східної Галичини. Поляки були за єдину Галичину з польською автономією в
Австрійський імперії (при формальній рівності поляків і українців). Було складено угоду «Вимоги
українців у Галичині», яка так і не набула чинності.
4.4. Збройне повстання у Львові. Основною причиною збройного повстання у Львові, яке Почалося 1
листопада 1848 р. під впливом жовтневого повстання у Відні, був наступ контрреволюційних сил, які
намагалися ліквідувати політичні та національні свободи, завойовані під час революції.
Львівські робітники, ремісники і студенти різних національностей (українці, поляки, євреї) спільними
зусиллями збудували барикади і встановили контроль над центром міста. Наступного дня захисники
барикад зав'язали бій з урядовими військами і змусили їх відступити. Командувач австрійськими
військами віддав наказ обстріляти місто з гармат, установлених на прилеглих пагорбах. Пожежа охопила
головні будівлі центру міста. Повстанці зазнали значних утрат і припинили опір. Сотні учасників були
піддані військовому суду. У місті, а через кілька днів і у всій Східній Галичині, було запроваджено воєнний
стан. Перемога контрреволюційних сил наблизила реставрацію абсолютизму в Австрійській імперії.

П
о
в
н
а

с
Реформи Марії-Терезії та Йосифа II та їх вплив на розвиток західноукраїнських
земель
Входження до складу австрійської імперії спричинило для західних українців, як і
для наддніпрянських українців чимало змін. Вони також опинилися у складі
імперської структури управління прикметники рисами якої були перевага інтересів
центру, засилля чиновництва, прагнення до регламентації життя підданих
розпорядженнями зі столиці.
Однак у ставленні Австрійської та Російської імперій до українських земель були
також значні відмінності. Австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що
українські землі є корінними імперськими землями і лише доводив своє право
володіти ними визначити, що їх населяють інші народи. Імперія Габсбургів була
об'єднанням різних народів, з яких жоден не мав абсолютної більшості. Унаслідок
цього австрійська влада не намагалася нав'язувати своїм підданим єдину
загальноімперську культуру. Однак, у національному житті західних українців, що
потерпали раніше від мадьяризації на Закарпатті, румунізації у Північній Буковині
та полонізації в Східній Галичині, під владою Габсбургів відчутним стало також
онімечування. В усіх державних установах стала вживатися німецька мова, що
значно посилило загрозу денаціоналізації українців.
Західноукраїнські землі дісталися австрійській владі у досить занедбаному стані.
Габсбурги не збиралися їх утримувати за рахунок центру, а розраховували на них як на
джерело поповнення армії та надходжень до державної скарбниці. У 70-80-х pp. XVIII ст.
на західноукраїнських землях відбулося чимало змін, пов'язаних із здійсненням в усій
імперії реформ імператриці Марії Терезіх та її сина Йосифа II.
В аграрній сфері було здійснено перепис земель, якими володіли пани і, відповідно до
нього, визначено повинності селян і податки із землевласників, було також обмежено
застосування до селян тілесних покарань, заборонено панщину у неділі та свята, примусові
роботи без згоди селян тощо.
У 1780-1782 pp. Йосиф II видав декілька законів, за якими селяни звільнялися від
особистої залежності та панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Водночас
селянам надавалися мінімальні громадянські права - одружуватися без дозволу пана,
посилати дітей навчатися до школи, ліквідовано право пана судити селянина тощо. У 1789
р. Йосиф II видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті цю норму
скасували.
В адміністративній сфері "королівство Галичини і Лодомерії" було поділено на округи,
припинено дію всіх польських законів із 1786 р. і замінено їх на загальної м перські.
В релігійній сфері імператриця Марія-Терезія зрівняла у правах греко-католицьку та
римо-католицьку церкви. Римо-католикам було заборонено примушувати греко-католиків
змінювати віру. Імператор Йосиф II за законом 1781 р. надав рівні прав у своїх володіннях
послідовникам не лише всіх християнських церков, а й євреям. Некатолики здобули
однакові з католиками права на державну службу.
В освітній сфері імператриця Марія Терезія за шкільною реформою 1777 р. визнала за усіма
своїми підданими право навчати своїх дітей у початковій школі рідною "материнською"
мовою. У Відні 1774 р. при церкві Св. Варвари було відкрито семінарію ("Барбареум") для
навчання греко-католицького духівництва. За правління Йосифа II її закрили, а натомість
створили семінарії у Львові та Ужгороді. З 1784 р. відновилася діяльність Львівського
університету, при якому для студентів-русинів було створено "Студіум рутеніум" ("Руський
інститут".), де науки викладалися церковнослов'янською мовою.

Реформи Марії-Терезії та Йосифа II, здійснені на західноукраїнських землях в цілому

позитивно вплинули на розвиток краю, спричинили поширення серед русинів прихильного
ставлення до Габсбургів, завдяки чому їх стали називати вірними і вдячними імперії
"тірольцями Сходу".

Діяльность «руської трійці» на західноукраїнських землях

У 30–40-х рр. XIX століття центром національного життя на західноукраїнських землях (перебували в
складі Австрійської імперії) став Львів. Тут створюється і починає
П діяти громадсько-культурне
об`єднання романтиків “Руська трійця”. Її засновниками були Маркіян
о Шашкевич (1811–1843 рр.),
Іван Вагилевич (1811–1866 рр.) та Яків Головацький (1814– 1888 рр.) – у той час студенти Львівського
в
університету і вихованці католицької духовної семінарії. Ініціатори створення “Руської трійці”
н
прагнули внести революційні зміни в тогочасну літературу шляхом впровадження в неї народної
а
мови. Вони займалися збиральницькою, дослідницькою, видавничою й публіцистичною діяльністю в
сфері широкого кола гуманітарних наук (народознавства, фольклористики, мовознавства,
с
літературознавства, історіографії та інше), а також літературно-художньою та перекладацькою
т
діяльністю. Їхні виступи були спрямовані на утвердження живої розмовної мови в літературі, на
створення цією мовою шкільних підручників, на впровадження арідної мови в повсякденний
ужиток інтелігенції тощо. т
т
«Русалка Дністровая» – збірка, видана в 1837 році в Будапешті, авторами якої були
я
Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Це перша народна книга, що поклала
початок новій демократичнійкультурі на західноукраїнських :землях. Її зміст пронизаний тяжінням
до традицій власної державності та політичної незалежності, возвеличенням національно-визвольної
боротьби, поетизацією народних героїв (Морозенка, Довбуша, hкозаків, гайдамаків). Основна частина
тиражу «Русалки Дністрової» була конфіскована, й тільки t двісті примірників розійшлося
по Галичині й Україні. Після виходу в світ «Русалки Дністрової»
t діяльність «Руської трійці»
припиняється, але все ж таки поступ у національному відродженні
p продовжується.
У 1846 році в Лейпцігу вийшла публіцистична стаття Якова s Головацького «Становище русинів
в Галичині», в якій були формально визначені основні програмні засади
:
українського національного руху. Наслідком діяльності у дусі цих програмних засад стало видання
/
братами Яковом та Іваном Головацькими альманаху «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846–1847
рр.). Цей альманах продовжував традиції «Руської трійці».
/
h “Руської трійці” (зокрема видання
Слід погодитися з думкою І. Франка, який оцінив діяльність
i
“Русалки Дністрової”) як “явище наскрізь революційне”. Ця революційність полягала перш за все у
s
розриві із старою традицією літератури церковнослов’янською мовою. Вони ввели народну
t
мову галицьких українців в літературну і довели, що між їхньою мовою і мовою наддніпрянських
українців немає суттєвих відмінностей – отже, вони становлятьu один і той самий народ. Тому їхня
діяльність стала віхою у розвитку українського національного руху
a в Галичині, подібно до діяльності
Кирило-Мефодіївського товариства в Наддніпрянській Україні. .

c
П o
о m
в /
н k
а n
i
Революція 1848 р. та її вплив на розвиток західноукраїнських земель. Головна Руська
Рада
На поч. 1848 р. у деяких європейських країнах почалися буржуазно-демократичні революції.
їх невід'ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів
Східної і Центральної Європи. Звідси походить назва революції — "Весна народів". Не
залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня з'явилися перші вуличні барикади у
Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольному руху в Східній

Галичині. Зважаючи на настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був
остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціальний
патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на 5 місяців
раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель
державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років. Поміщиків звільняли від
будь-яких обов'язків щодо своїх колишніх підданих. Та під час проведення реформи не було
впорядковано права на володіння лісами і випасами. Це згодом викликало нескінченні
судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками
залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки було
причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на
плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко
топила горе в-горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни
самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили
понад 100 сіл Східної Галичини.

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український

селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово пробуджувався потяг
до громадського та національного життя.

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від
імені всіх українців Галичини подали петицію до цісаря з низкою демократичних вимог.
Зокрема, про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних
законів українською мовою, яку урядовці повинні обов'язково знати; реальне зрівняння в
правах духівництва всіх обрядів і надання доступу українцям до всіх державних посад.
Вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні

організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл, українства, зокрема світської
інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Г.
Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською
політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське
населення Східної Галичини перед центральним урядом. її друкованим органом стала "Зоря
Галицька". Головна Руська Рада, виступаючи за проведення демократичних реформ та
прагнучи забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю,
передусім домагалася поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де
переважали українці, й Західну, заселену в основному поляками.

У програмній декларації Рада проголошувала, що галицькі українці належать до великого

українського народу, закликала їх до національного відродження. Звертаючись до героїчної
минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев
на блакитному тлі і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського
народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 60 місцевих
рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на
провінцію.

Діяльність Головної Руської Ради натрапила ні неприхильне ставлення з боку польської

Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. На
противагу Головній Руській Раді було створено "Руський собор", газеті "Зоря Галицька"
протиставлено видання "Дневник Руський".

Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов'янському конгресі у

Празі Головна Руська Рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-
українській секції. Потім між ними виникли незгоди, передусім через вимогу українців про
поділ Галичини. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу.

19 жовтня 1848 р. у Львові зібрався Собор руських учених — перший з'їзд діячів української
науки і культури. Він схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу про
впровадження в усіх школах української мови, а також підтримав вимогу поділу Галичини.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої

організації під назвою "Галицько-руська матиця". Вона мала видавати підручники для шкіл і
взагалі бути осередком письменства й просвіти рідною мовою. Наприкінці року в
Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури.

10 липня 1848 р. розпочав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину
представляли 96, у т. ч. 39 від українців. Українські посли висунули вимогу про поділ
Галичини, що була підкріплена 15 тис. підписів. Посли-селяни вимагали якнайменших
викупних платежів за землю.

Яскравою сторінкою революційної доби була участь галицького робітництва, у

листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові. Воно назрівало протягом тривалого
часу, та сили були нерівні. Повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селян, які намагалися силою

повернути те, що відібрали у них поміщики, очолив депутат австрійського рейхсрату Л.
Кобилиця. Він закликав їх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост,
захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що
охопило гірські села Вижницької і Сто-рожинецької округ.

Ідеї "Весни народів" знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени
1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях
селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не
виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів,

дедалі більше зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція
запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ приборкав
революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було скасовано. Уряд повернувся до
давньої системи централізовано-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було
розпущено Головну Руську Раду.
Незважаючи на поразку, революція 1848— 1849 рр. мала важливі позитивні результати
для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху
розвитку краю. Одним зі здобутків революції стала активізація національно-визвольної
боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.