Семінар №6.

1
3. Духовне життя в Україні в ХІХ ст. Характеристика 3-х періодів:
1-й період: Перший період (ХVIII ст. – 1840-і рр.) характеризується
створенням нових осередків духовного життя. У 1804 р. за сприянням В.
Н. Каразіна, відомого громадського діяча і вченого, було засновано
Харківський університет, а вже в 1834 р. відкрито Київський університет.
Ці вищі навчальні заклади стали центрами культури, в яких не втрачали
актуальності ідеї Просвітництва, пропагувалися романтичні ідеї, зокрема,
вивчення народної культури, звернення до історичних, духовних джерел
свого народу.

Все частіше звертались до історичної спадщини, вивчення історичного,

етнографічного й фольклорного надбання. Це був час «становлення»
національної інтелігенції.

2-й період: У другому періоді (1840 – 1890-ті рр.) зросла національна

свідомість й активізувався процес національної самоідентифікації в
найширших колах суспільства. Це можна помітити в діяльності «Кирило-
Мефодіївського товариства», що склалося в 1845 р. Лідером та ідеологом
гуртка був М. Костомаров, наукова і літературна діяльність якого
починалася в Харківському університеті. До товариства входили М. Гулак,
П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович, М. Савич та інші. Ліберальні
і слов’янофільські ідеї Кирило-Мефодіївського товариства були викладені
у «Книзі буття українського народу», у «Статуті слов’янського товариства
св. Кирила і Мефодія», у зверненнях «До братів українців», «До братів
росіян», «До братів поляків», в історичних працях М. Костомарова
«Мысли об истории Малороссии», «Славянская мифология».

Саме членами Кирило-Мефодіївського товариства була започаткована

розробка української національної ідеї – створення української держави,
утвердження права на розвиток самобутньої української культури. Члени
товариства сформували власну концепцію культурно-історичного
розвитку українського народу, теоретичні положення щодо особливих рис
української культури; також товариство рішуче утверджувало етнонім
«українці». Водночас вони проголошували ідеї щодо знищення царизму,
скасування кріпацтва, усунення соціальної нерівності, утвердження
в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян.

У 1860 – 1880-х рр. в Україні набуло поширення народництво. Членами

гуртків народовців у Києві, Чернігові, Одесі та інших містах була
радикально налаштована різночинна молодь. Серед учасників
народовського руху слід назвати Д. Лизогуба, М. Кулябко-Корецького та
ін. Програмною основою руху були ідеї знищення старого суспільного
ладу революційним шляхом, залучення селянства до активного
суспільного життя, визнання селянства головною рушійною силою історії.

3-й період: Третій період (1890 – 1917 рр.) відзначений виникненням

політичних об’єднань і партій, приєднанням більш широких народних сил
до національно-визвольного руху, теоретичною розробкою ідеї політичної
незалежності України та першими спробами її втілення.

Молодь все більше занурювалась у культурництво та українофільство,

залучалася до політичної діяльності, схиляючись до радикальних ідей та
швидкого повалення правлячої верхівки.

У 1890 р. була 1890 р. була організована Русько-Українська Радикальна

партія, опозиційна щодо політики Австро-Угорської імперії. У 1899 р.
вона розкололася: основна частина народовців та помірковані радикали
організували Українську Національно-Демократичну партію. Значну роль
в діяльності цих партій відіграли І Франко, М. Павлик, О. Терлецький.

Наприкінці ХІХ ст. активізувалося політичне життя на Лівобережжі.

У 1891 р. у Каневі виникло таємне товариство «Братство тарасівців» на
чолі з І. Липою, Б. Грінченком, М. Коцюбинським.

На межі ХІХ-ХХ ст. у Східній Україні виникло чимало політичних

організацій і об’єднань націоналістичного, соціалістичного, ліберально-
демократичного спрямувань: Революційна українська партія (РУП, 1900),
до якої увійшли Д. Антонович, І. Стешенко та ін.; Українська народна
партія (УНП, 1902), заснована М. Міхновським. У 1904 р. РУП розпалась
на численні угрупування. Одне з них – Українська соціал-демократична
робітнича партія (УСДРП, 1905), лідерами якої були Д. Донцов, В.
Винниченко, С. Петлюра. Представники ліберального руху об’єдналися
в Українську демократичну партію (УДП, 1904), виникла Українська
радикально-демократична партія (УРДП, 1905).