Особливості української культури - лекція з теми 2

Феномен української культури. Менталітет українців та основі детермінанти його становлення

Особливості української культури

§ 1. Менталітет українців та основні детермінанти його становлення

На думку науковців, певну частину Руської землі називали Україною ще в X – XI ст. У літописах XII – XIII
ст. для позначення території сучасної України уживаються назви Країна, Вкраїна, Україна. Уперше про
Україну як про край говориться в Іпатіївському літописі близько 1187 р., а поняття «Русь» і «Україна»
вживалися як тотожні. У літописі «Повість минулих літ» (близько 1189 р.) іде мова про «Галицьку
Україну», «Країну Галицьку» як про країну, частину території. Подібне значення має слово «Оукраїна»
в Пересопницькому Євангелії 1651 р.

У XIV – XV ст. Україною називали території, що простягалися від Сіверщини та Переяславщини до

Белзчини, Холмщини й Закарпаття. В іноземних джерелах слово Україна вживали для назви земель по
Дніпру. Як назва певної історико-етнографічної території (разом з відповідними назвами інших
земель), слово Україна використано в Густинському літописі (1670 р.).

Наприкінці XVII – на поч. XVIII ст. назва «Україна», слова «український народ», «український» наявні
в літописах Самовидця та Самійла Величка. У значенні назви країни-території слово Україна вживали
в мистецьких творах цього часу: у думі про Байду, у чумацьких піснях тощо.

У XVI – XVII ст. тих, хто мешкав на території України, почали називати українцями. Використання слова
український практично стало нормою у XVIII ст., а на межі XIX – XХ ст. назви «Україна», «українці»
використовувалися постійно.

Як і більшість європейських етносів, український етнос складається з окремих груп (субетносів), які
різняться, зокрема, мовно-діалектними та культурно-побутовими особливостями, що зумовлено
специфікою територіальних, природно-ландшафтних, соціальних умов проживання, характером
міграційних процесів, міжетнічними контактами та ін. Незважаючи на яскраві відмінності, субетноси
України ніколи не виходили за межі українського етносу, не виступали загрозою його єдності. До
цього часу в країні зберегли самобутність такі етнографічні групи, як бойки, лемки, гуцули, русини
тощо. Етнографічна (субетнічна) група бойків (мешкає на території Карпат від північних і південних
схилів річок Лімниця та Тересьва на сході, до річок Уж і Сян на заході) традиційно пов’язана з гірським
скотарством, землеробством, лісовими промислами, солеварінням, художніми
промислами. Лемки (назву дістали від сусідів за вживання у розмовній мові частки «лем», тобто
«лише», «тільки»), які займалися й займаються землеробством та тваринництвом, ткацтвом,
гончарством тощо, також з давніх часів живуть у Карпатах на сходах Низьких Бескидів (між річками
Уж, Сян на сході, а на заході – між річками Попрад та Дунаєць). Субетнічна група гуцулів (живе
в південно-східній, середній та високогірській частинах Карпат – від річок Лімниця, Торець на
південному сході до державного кордону з Румунією) орієнтована на заняття скотарством, лісовими
промислами, художніми промислами. Етнографічна група українців, яка проживає на території
Закарпатської області, Східної Словаччини, Угорщини, з часу входження до складу Київської Русі
називає себе русинами, а також руснаками, підкарпатськими русинами, карпаторуськими руснаками,
рутенами. За однією з версій, ця назва є свідченням походження цієї групи українців безпосередньо
від народу русів.
Сучасна Україна складається з декількох надрегіонів, що об’єднують окремі історико-етнографічні
регіони, історичні зони, етнографічні регіони та ін. Надрегіонами України є: Центральний (або
Центрально-Східний – Середня Наддніпрянщина та Слобожанщина); Північний (або Поліський –
Полісся й Сіверщина); Західний (Волинь, Галичина, Буковина, Закарпаття, Поділля, Покуття, Холмщина
та Підляшшя, Лемківщина, Бойківщина, Гуцульщина); Південний (Бессарабія з Анкерманщиною,
Хотинщиною, Буджаком, Крим з Таврією, Донщина або українське Подоння).

Український етнос утверджувався і розвивався в умовах взаємодії з представниками багатьох інших

етносів, постійних міграційних процесів на території України, що зумовлювало поширення
поліетнічності в Україні.

Соціально-історичний шлях українців, довкілля, в якому минає їхнє життя, вважаються визначальними
умовами формування своєрідного характеру українського народу та його менталітету.

М’який клімат, родюча земля, багатство природних надр, водяних і лісових ресурсів позбавляли
людей, які жили на території України, агресивності, прагнення до захоплення інших земель,
жорстокості, сприяли утвердженню толерантності стосовно до сусідів, до тих, хто не зазіхав на їх
територію. Життя в щедрих природних умовах робило людей врівноваженими, звільняло від
необхідності побудови суспільства на принципах жорстокої нормативності, педантичності, виключало
постійну запеклу боротьбу за розширення власного господарства, формувало мрійливо-споглядальне
ставлення до світу.

Природна широчінь життєвого простору зумовила домінування в українців горизонтального типу

мислення, який характеризується налаштованістю на необмежене самовиявлення,
самовдосконалення, орієнтацію на рух до обріїв, у далечінь. Образ шляху став для українців одним
з головних художніх образів, рух удалину є рухом до досконалого.

Сприятливі природно-географічні умови викликали в людей повагу до природи, довіру до неї, її

шанування. Природний рай спонукав людину створювати рай навколо себе.

Родючий природний ґрунт не вимагав обов’язково значних колективних зусиль задля

результативності господарської діяльності. Водночас природа сприяла формуванню та
затвердженню індивідуалізму українців, який відрізняється відсутністю дієвості, пануванням
самозамкненості, ізольованістю, інтровертністю та відмовою від будь-якої залежності. Запорукою
добробуту ставала міцна родина, яка завдяки працелюбності створювала продуманий, доглянутий,
продуктивний життєвий простір. Родинну атмосферу характеризували орієнтація на сталі взаємини,
повага до батьків, урівноваженість, працелюбність, взаємодопомога, доброзичливість.

Природа зумовила створення в українських землях «степового коридору», завдяки якому сюди
приходили різні народи, що не могли не впливати на життя українського народу. Неабияка роль
у цьому належала Дніпру, що відігравав значну роль у процесі входження нашої культури в коло
середземноморського типу культури. Водночас Дніпро розділяв територію України
на право– й лівобережну, що зумовило виникнення відмінностей (традицій господарювання,
політично-державних спрямуваннях, культурних пріоритетах тих, хто жив у цих регіонах).

Природно-географічні умови також зумовили затвердження своєрідність способів ведення

господарства – звиклою стає розмірна, невиснажлива робота, що дарує задоволення і від неї самої,
і від її результатів. Сільськогосподарська діяльність сприяла збереженню традиційних основ життя,
пануванню консервативності, не вимагала жорстокого розподілу праці, суворої соціальної структури,
різких соціальних змін і перетворень.
Український народ асоціює землю з матір’ю. Селянські пріоритети затвердили антеїзм – визнання
землі головною силою, що забезпечує життя, відчуття спорідненості з нею.

Особливості природи, м’якість клімату лісостепу, безкраїсть степу за свідченням мовознавців,

виявилися й у своєрідності української мови. Вона характеризується мірним, гармонійним
чергуванням голосних і приголосних, мелодійністю, милозвучністю, що створює атмосферу
неспішного, доброзичливого та спокійного спілкування.

Становлення та еволюцію національного менталітету обумовлює соціально-історична

детермінанта. Менталітет українців зазнавав впливів таких складових суспільного життя, як політика,
релігія, мораль, ритм буття, характер комунікацій, соціальні катаклізми, реформи та ін., що
призводили до зміни традиційних основ життєдіяльності народу, спрямованості його орієнтирів.

Особливість історії України – безперервні навали різних держав і народів, які спричиняли безкінечні
втрати територій, несталість, постійні загрози духовно-культурного придушення, знищення
найсвідоміших представників українського народу, а також зради власного народу українською
елітою. Це спричинило замкненість на «малому гурті», у першу чергу на родині.

Соціальні умови зумовили інтровертність українців. Водночас постійні навали, пригнічення,

зневажання примушували бути активними, не забувати про честь і гідність, виявляти ті якості, які
визначають авантюрно-ентузіастичну, екстравертну людину.

Соціальні умови зумовили споконвічні антиномії між інтровертною і екстравертною людиною, що не

могло не призвести до різновекторних суспільно-політичних, і в цілому духовних орієнтирів українців.

Збереженню фундаментальних основ однорідності (гомогенності) українського суспільства та

цілісності національної культури сприяли відсутність жорсткої соціальної диференціації, чисельна
перевага селянства над іншими верствами населення (навіть за умов підпорядкування народу іншим
державам), пріоритетність родинних цінностей, які визначили моральність суспільства (доброта,
лагідність, ніжність, щирість, м’якість, допомога ближньому тощо).

Українська родина відрізнялася особливим статусом жінки, яка була заповзятою, енергійною та більш
вільною (порівняно зі ставленням до неї серед інших народів), забезпечувала збереження родинних
зв’язків, вона налаштовувала не на агресивність, а на взаємопорозуміння. Вагома роль жінки
виявляється в пануванні принципу майнової рівності спадкоємців незалежно від статі та віку. Цей
принцип рівності в розподілі майна переноситься українцями й на загальносоціальний рівень,
завдяки чому ідеальне суспільство для них – це суспільство природної рівності всіх його
представників. На ґрунті таких відносин сформувалося уявлення українців про ідеального керманича:
керівника – колегіала, гетьмана, який виявляє схожу на материнську турботу про народ.

Тяжіння до демократичних, республіканських форм влади та водночас індивідуалізм (який може

спричинити егоїзм, амбіційність) обумовлюють тяжіння української нації до творення міцної держави
та й забезпечення її незалежності, сили, споконвічне прагнення жити в такій державі.

Історія України свідчить про те, що вона входила як у західноєвропейський, так і євразійський
духовний простір. Життя українців на порубіжжі Сходу і Заходу, Європи та Азії зробило українця
«людиною прикордоння», якій притаманне розмаїття етичних настанов, стереотипів.

Такі природно-кліматичні та соціально-політичні фактори зумовили специфіку національного

характеру українського народу та його менталітету. Менталітет визначають як тип мислення, який
ґрунтується на системі цінностей певної спільноти; своєрідний стан, розвиток та спрямованість
індивідуальної або групової свідомості; підсвідомі начала, які відображають уявлення конкретного
соціуму про навколишній світ, що в свою чергу обумовлює мотиви поведінки та вчинки людей.
Менталітет характеризується тривкістю і консерватизмом; його трансформація відбувається повільно
проте можлива і внаслідок дуже значних культурних змін. Менталітет формується під впливом
традицій, соціальних інститутів, довкілля і є складним виявом психічної діяльності людей, що містить
як свідоме, так і несвідоме. Менталітет - це своєрідна світоглядна матриця, картина світу у свідомості
людини та уявлення про його власне місце в цій картині світу. Менталітет є дуальним за своєю
природою: це водночас психічне, безсвідоме, природне, біологічне та соціальне, прищеплене
вихованням і традицією. Менталітет визначає сутність і форми відносин народу, нації, окремих її
членів з природним і соціальним оточенням.

Фундаментом менталітету є архетипи – безсвідомі колективні символічні уявлення про людину, її

місце у світі та ціннісні орієнтири, які успадковуються біологічно. Архетипи втілюються в образах,
символах, міфах – в усіх сферах духовного життя певної спільноти, визначають специфіку
світобачення, картини світу тощо. Вони відіграють в історії культури етносів конструктивну роль,
забезпечують зв’язок між епохами та поколіннями, цілісність етнічної культури. Архетипи
обумовлюють специфіку національного характеру, стереотипів поведінки, емоційно-чуттєвих
реакцій тощо.

Найбільш вагомими архетипами українського народу є такі; - архетип Матері є уособленням Землі,
України, Жінки; - архетип рівності синів та доньок своєї Матері-Батьківщини обумовлює відсутність
в Україні права майорату, жорсткої соціальної диференціації, сприяє втіленню в життя демократичних
засад; - архетип особистої свободи, який обумовлює неприйняття нав’язаного ззовні авторитету,
певне відмежування від соціуму, сподівання тільки на власні сили, здібності й розум; - архетип
едукативності, який виявляється в переконанні в тому, що завдяки навчанню можна змінити життя,
дізнатися, в чому полягає власне життєве покликання, орієнтує на самореалізацію; - архетип
домінування минулого над майбутнім, пов'язаний із міфологізацією та ідеалізацією минулого, який
певним чином стримує здатність до конструктивного мислення, до впровадження актуальних змін
у життя; - архетип обрядовості, який пов’язаний з орієнтацією на традиційні дії, що не потребують
творчої активності, налаштовують на збереження й відтворення усталених, звичних настанов;
- архетип долі, що обмовлює ірраціонально-героїчні вчинки в екстремальних умовах і пасивне життя
за умов повсякденності.

В українському менталітеті найбільш яскраво простежуються такі ознаки:

– домінування емоцій та почуттів над інтелектом і волею. Українців характеризує несталість емоцій та
настрою, швидка запальність та швидке згасання емоцій. Відтак український народ захоплюється
міфотворчістю, живе у світі міфів, живить себе міфами, легко переходить від одного міфу до іншого;
– індивідуалізм. Його вирізняє споглядальність, самозаглибленість, відсутність агресивності, у ньому
переважає образно-чуттєве начало, спокій і безтурботність (квієтичність); – інтровертність,
яка виявляється в проєктуванні активності на себе; – кордоцентризм, який виявляється у перевазі
чуттєвого над раціональним, у втечі від реального життя; – екзекутивність, яка орієнтує людину на на
поміркований традиціоналізм, репродуктивно-відтворювальну діяльність із відтворення набутого
досвіду, а не його трансформацію, концентрує увагу на поточних, а не на стратегічних
завданнях; – толерантність; – антеїзм; – селянськість як орієнтація на селянські ідеали та стиль життя
представників усіх верств населення; – орієнтація на малий гурт.

Однією з головних детермінант формування особливості національного менталітету, які визначають

свідомість, утверджують стереотипи мислення, є мова. Разом з тим менталітет виступає передумовою
граматичної будови мови. Характер мови, лексичний запас етносу віддзеркалює особливості
менталітету народу й сутності його духовної культури.

Українська мова як різновид слов’янської мови входить до складу індоєвропейської мовної

системи. Ще з XI ст. населення, яке мешкало на території сучасної України, мало власні специфічні
мовні елементи, які згодом забезпечили самобутність української мови.

Українська мова успадкувала з праслов’янського мовного світу власний базовий лексичний

фонд. Мовна ситуація в Україні ніколи не була однозначною, місце і роль мови в житті народу в різні
історичні часи або поширювалися, або звужувалися, що зумовлювалося мовною політикою
влади. XVII – XX ст. характеризує тенденція обмеження, заборони використання української
мови практично в усіх галузях духовної діяльності. Практично це був період лінгвоциду (знищення
мови), коли мову забороняли, принижували її статус. Головною силою, яка забезпечувала збереження
української мови, сприяла її розвитку, було селянство, а також частина міського населення.

Процес утрати навичок уживання національної мови поступово призводить до руйнації національної
культури, яка, як і мова, відчуває свою другорядність, нездатність створити щось значиме, істотне.
Перехід мови до розряду наріччя, відмова від неї як національного ідентифікуючого начала спричиняє
знищення одного з провідних механізмів передачі, розповсюдження, збереження, споживання
цінностей національної культури, а найголовніше – творення її нових цінностей. Отже, мова це не
тільки засіб спілкування і розуміння, вона витворюється в певній культурній традиції.

Сучасна українська мова є однією з важливих форм організації свідомості народу, фактором
національно-культурної ідентифікації людини. Мова постає своєрідним генетичним кодом нації, який
поєднує минуле із сучасним, забезпечує сучасне буття нації.

Особливості української культури. § 2. Національна ідея

§ 2. Національна ідея

Для України особливо значимою є ідеологічна єдність, утворення якої неможливо поза національною
ідеєю. Її зміст визначає властиве українцям прагнення триєдина ідея Правди, Волі, Долі, що протягом
усього часу спрямовувало історичний шлях народу.

Воля є для них уособленням самоповаги, рівності та поваги до будь-якої людини. Завдяки Волі
забезпечується максимальна реалізація особистості на основі її активної діяльності, її відповідальності
за досягнення високих результатів. Воля розуміється як свобода, що починається тоді, коли людина
долає свої примхливі бажання завдяки самопримусу, самодисципліні, силі духу, сформованих
самовдосконаленням.

Воля не існує без Правди, в якій об’єднані істина і справедливість. Справедливість – це рівність
кожного й усіх, це рівність умов життя кожного й усіх. Рівність конкретної людини визначена її
природними і розвиненими здібностями. Істина асоціюється з тим, що відповідає уявленню про
реальну дійсність.

Правда постає як підґрунтя Долі – можливості самореалізації кожної особи, пов’язаної з її

особистісними бажаннями, волею, розумом. Доля в кожного своя, вона залежить від успадкованих
і набутих можливостей людини. Самоствердження особистості завдяки улюбленій праці та
досягнення результатів, що мають цінність для сімейного кола (а опосередковано й для суспільства) –
прояв щасливої Долі. А такою вона може бути тільки за умов наявності Правди та Волі. Водночас
Правди та Волі не можна здобути без щасливої Долі.

Реалізація ідеї Волі, Правди, Долі можлива лише в державі, демократичний устрій якої забезпечував
умови для вдосконалення та самореалізації кожної людини, надавав їй широких прав і захищав її.
Отже, для українського народу важливим є життя в таких суспільних умовах, які спрямовані на
поєднання державних інтересів та інтересів особистості, базуються на рівноправності та незалежності.

Українська національна ідея не ототожнюється з українським менталітетом, українськими традиціями

та чеснотами. Національна ідея як сукупність ідей спрямована на визначення сенсу буття нації, на
об’єднання її в єдиний духовний організм, на реалізацію національних інтересів в усіх сферах буття,
вона здатна впорядкувати, гармонізувати, одухотворити буття соціуму, визначити орієнтири його
трансформації, мобілізувати спільноту на їх втілення.

Наприкінці XIV – XV ст. українська спільнота почала усвідомлювати себе єдиною етносоціальною
цілісністю, головним завданням народу постало визволення від польської залежності й зміцнення
православної віри. У XVI – XVII ст. головною силою, яка уособлювала ідеали, прагнення українського
народу, було козацтво. Воно спромоглося об’єднати українців ідеєю боротьби за збереження руської
віри, за давні права і волю.

Часом розробки філософії національної ідеї вважають XIX ст. Першими, хто почав
розробляти філософію української ідеї, були члени Кирило-Мефодіївського товариства (1845 – 1847
рр.). М. Костомаров, П. Куліш, М. Гулак та ін. доводили, що головне для українців – боротьба за
соціальне і національне визволення, зосереджували увагу на розкритті місця українців у світовому
просторі, на визначенні особливостей національного духу.

Проблема розробки національної ідеї у XIX – поч. ХХ ст. посідала провідне місце в теоретичній та
практичній діяльності української інтелігенції, зокрема таких діячів, як М. Драгоманов, Д. Донцов, В.
Липинський, І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко, М. Грушевський та ін. Прогресивна
інтелігенція акцентувала ідею неповторності народу, його духу і традицій, наголошувала на тому, що
український народ є самобутнім за своєю історією, мовою, характером, духом.

Процес кристалізації національної ідеї тривав протягом всього XIX ст., а на початку ХХ ст. сформована
українська ідея була покладена в основу програм багатьох політичних партій. Її головні постулати –
воля, правда, долі, а також віра, свобода – виступили фундаментом боротьби українців за
самостійність, незалежність, державність. Тому початок ХХ ст. ознаменувався активізацією
національно-визвольного руху та сподіваннями на розбудову власної держави.

Комуністична ідеологія, спрямована на процес інтернаціоналізації, нівелювання національних ідей,

фактично позбавляла націю майбутнього. В радянський період історії в Україні було знищено
національну еліту: частина її емігрувала, частина почала активно співпрацювати з владою
й перетворилася на партійно-радянську номенклатуру, що руйнувало національну свідомість
української нації.

У сучасній Україні підвищення національної свідомості, формування української національної ідеї

є нагальною необхідністю і одним з головних чинників забезпечення подальшого розвитку
національної культури, існування незалежної держави, консолідації суспільства.
Особливості української культури § 3. Особливості української культури

§ 3. Особливості української культури

Українська культура – неповторна, самобутня та неординарна – посідає гідне місце у світовому

культурному просторі. Традиційно українську культуру пов’язують з такими відмінностями:

– українська культура належить до євразійського типу. Вона була наповнена впливами античної
культури, духовного світу кіммерійців, скіфів, сарматів, печенігів, татар та інших народів, які залишали
тут свої культурні здобутки, що нашаровувались та органічно змішувалися, відчула вплив візантійської,
європейської, азійських культур;

– українська культура є однією із складових індоєвропейського кола культур;

– українську культуру відносять до гонічного типу культури, який, на відміну від ургійного, пов’язаний
з тим, що творить себе завдяки імпульсам, натхненню, емоціям та почуттям, а не на фундаменті
прагматично-раціоналістичних планувань;

– для української культури характерним є домінування минулого над майбутнім, традиціоналізм,

певний консерватизм;

– поліфонічність - при провідній значущості слов'янської культури, українська культура убирала в себе
здобутки багатьох культур, з якими вступала в комунікацію;

– українська культура є сполученням протилежних, двоїстих (амбівалентних і бінарних) складових, що

виявляється в значущості двох начал - авантюрно-козацького (схильного до максималізму)
і селянського (спрямованого на самозаглибленість і самопізнання), у наявності протилежних
культурних орієнтирів;

– природні, соціальні умови життя, менталітет українців стали фундаментом створення

і розвитку української культури як культури селянської. Україна залишалась аграрною країною
практично до першої чверті ХХ ст. Тому селянські пріоритети простежуються як у державницькій
ідеології, так і програмах суспільних об’єднань і рухів (народництво, селянська партія тощо).
Збереження цінностей та традицій української культури за часів агресії інших культур забезпечувало
селянство;

– визначальний вплив на становлення і розвиток української культури мало християнство, завдяки

чому ця культура є релігійною. Тривалий час її фундаментальною основою був
теоцентризм. Православна віра була стабілізуючим чинником на історичному шляху українців,
забезпечувала високий рівень релігійної духовності, яка виступала головним орієнтиром життя,
а спрямованість на духовну досконалість і самовдосконалення визначала українське життя, його зміст
і форми. Релігія виконувала етноконсолідуючу роль, виступала чинником збереження єдності народу;

– релігійність невід’ємна ще від однієї риси української культури – гармонії етичного

й естетичного. Українському народу властиве поєднання добра та краси, у його свідомості краса не
може існувати поза добром, а добро завжди втілено в красі. Прагнення краси супроводжувало всі
види діяльності, а її вищим проявом уважалося добро;

– в українському культурному просторі тривалий час панував усний тип культури;

– українська культура є культурою відкритою, функціонує й розвивається у світовому культурному
просторі, вона постійно зазнає на собі впливи духовних змін інших культур. Водночас її культурні
здобутки є потужним імпульсом для розвитку інших культур.