1.

Росіяни в Україні (історія, розселення, чисельність, сучасний стан)

У 1989 р. в Україні проживало 11340 тис. росіян, що становило 22,37% всього її населення. В умовах
української державності значна кількість приписуваних до російської національності зрусифікованих
українців повернулися до національності своїх батьків. З огляду на це, за даними перепису 2001 p.,
число росіян в Україні впало до 8834 тис. (17,2%). Вони мешкають у всіх областях. У деяких південних
районах України росіяни становлять значну частку сільського і міського населення. У Чугуєвському,
Старовірському районах Харківщини росіяни становлять понад 50%, в Олексіївському, Петровському,
Липецькому районах – понад 40%. Здебільшого вони проживають у старовинних російських селах, які
тут виникли ще в XVII ст. На Сумщині в Путивльському районі росіяни становлять понад 75%
населення. Райони з переважно російським населенням є і в Луганській області. Проте є фактом, що
за період між переписами 1989 і 2001 рр. і чисельно, і відносно кількість росіян у всіх, без винятку,
областях України впала.

У 1920-х роках, коли в Україні відбувалися соціальні та політичні зміни, які певним способом сприяли
українізації, відродженню національної культури та духовності, росіянам, як й іншим етнічним
групам, гарантувалися права і можливості вільного національного розвитку. Тоді було утворено
кілька російських національно-адміністративних районів. Діяли два російські педагогічні технікуми,
що повинні були забезпечити кадрами національні школи.

Нова хвиля масового переселення росіян (а також білорусів) на Схід та Південь України припали після
Голодомору 1932–1933 рр.

Згідно з архівними документами, до кінця 1933 р. із західної області РРФСР до Дніпропетровщини

було відправлено 109 ешелонів з переселенцями та їхнім крамом, з Центрально-чорноземної області
Росії до Харківської області – 80 ешелонів, з Іванівської області до Донецької – 44 ешелони, водночас
із Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з
людьми. Це населення тут отримувало пільги та державну допомогу на облаштування, для них
створювали російськомовні школи. Проте значна частина цих переселенців згодом повернулися на
Батьківщину.

Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років постало питання заснування в Україні російської
національної школи й органів інформації з питань російської національної культури, прийняття на
державному рівні програми розвитку російської культури. Хоч, розуміється, якогось ущемлення
національних прав чи можливостей національного та громадського життя росіян в Україні не сталося.
Книжковий ринок в Україні переповнений російськими книжками видавництв Росії. Не приходиться
говорити про якісь обмеження масової російськомовної інформації, в тому числі теле- і радіопередач
з Москви. Більше того, мусимо констатувати, що російська мова продовжує залишатися домінуючою
у засобах масової інформації. Набули розвитку інші форми національного життя росіян в Україні. Діє
товариство “Русь”, що об’єднує російську інтелігенцію України. Були створені Товариство ім. Пушкіна,
Товариство російської культури ім. А.Сахарова у Львові. З’явилися незалежні російські друковані
органи “Совесть”, “Русское слово” тощо.

Показовим фактом вільного національного становища російської меншини в Україні є співвідношення

загальноосвітніх шкіл з російською і українською мовами навчання: 3500:15000 у порівнянні із
співвідношенням чисельності росіян і українців (17,3:72,4).

У 1997 р. між Україною і Російською Федерацією був підписаний Договір про дружбу, співробітництво
і партнерство. Він юридично зафіксував недоторканість кордонів, визнання суверенітету України, а
також закладав добрі умови для російсько-української співпраці в усіх галузях, у тому числі в сфері
культури. Проте Росія систематично проводила дестабілізуючі акції в різних регіонах України,
важливим інструментом для реалізації яких були окремі громадські організації росіян в Україні та
Російська православна церква. Після збройної агресії Росії в 2014 р. лунають заклики з обох сторін
розірвати цей договір.
Зазвичай особливості національного одягу можна побачити у нащадків молокан, духоборів, горюнів,
старовірів, котрі у свій час привезли в Україну розпашні сарафани з ліфом на лямках, широкі спідниці.
Російський чоловічий і жіночий костюми декоруються традиційною вишивкою, мереживом.
Поширені серед росіян – сільських жителів плахти, мереживні та в’язані жіночі хустки.

Звичайно, сучасний повсякденний костюм російського населення України мало чим відрізняється від
костюма українців. Він в основному втратив свої особливості та європеїзувався.

Особливості національної архітектури збереглися в окремих російських селах. Трапляються рублені

“ізьби” з природною фактурою дерева в інтер’єрі та екстер’єрі прикрашені різьбою (вікна, двері,
віконниці, ґанки) й інші господарські будівлі, ворота. Проживання росіян з українцями і
представниками інших народів сприяло взаємозбагаченню культури та побуту. Відомий багатий
фольклор, який зберігався в районах компактного проживання російського населення.

Значна частина російського населення України у 2014 р. опинилася на окупованих територіях АР

Крим, Донецької та Луганської областей. Водночас чимало росіян стали внутрішніми переселенцями,
не підтримавши політику агресора. Демографічна структура Криму продовжує змінюватися, головним
чином у результаті безперервного припливу до Криму громадян Російської Федерації, який почався
після псевдореферендуму 2014 р. Більшість цих осіб – пенсіонери, державні службовці та
військовослужбовці з сім’ями.

2. Поляки в Україні (історія, розселення, чисельність, сучасний стан)

Перша писемна згадка про польських поселенців на Україні є у “Повісті временних літ” під 1031 р.
Тоді князі Ярослав і Мстислав після походу на Червенські городи та польську землю “багатьох ляхів
привели і розділили їх. І посадив Ярослав своїх [ляхів] на Росі, і є вони [тут] і до сьогодні” (Літопис
руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. К., 1989. С. 88).

З першої половини ХІІІ ст. збереглися свідчення про втечу поляків на Русь, де вони відпадають від
латинської віри. Масові ж потоки польських переселенців на галицькі і волинські землі стали
звичайними після їх захоплення Польським королівством у ХІV ст. У райони Правобережжя та
Лівобережжя польські магнати, а за ними і численні службовці стали активно проникати у другій
половині ХVІ ст. після Люблінської унії. У всякому разі, у XVIII ст. на Правобережжі налічувалося 350
тис. католиків, серед них була і певна частина окатоличених українців, але переважали все-таки
поляки. За соціальним складом то були поміщики, шляхта, різні чиновники та їхні служби, військові
осадники. Вже до ХVІІІ ст. на Поділлі, Волині, в Києві, Львові, в багатьох сільських поселеннях
Галичини частка поляків серед всього населення сягала від 10 до 90%.

Проникнення різних категорій польського населення на українські землі продовжувалось і після

приєднання Правобережної України до Російської імперії в кінці ХVІІІ ст. За австрійським переписом
населення 1900 р., число римо-католиків (переважно поляків) у Східній Галичині виносило 1075 тис.
чол. (22,7% всього населення). За російським переписом 1897 р. у межах тої частини Волинської
губернії, що за Ризьким миром 1921 р. відійшла до Польщі, числилось 191 тис. римо-католиків.

Проживання значної частини польського населення у сільській місцевості обумовило краще

збереження серед нього традиційної польської культури, а одночасно також запозичення до
власного побуту багатьох компонентів української традиційної культури.

На Поліссі в архітектурі сільського житла українців, білорусів, поляків стало багато спільного. Це дво- і
трикамерне планування житла, однакового і в поляків, які заселяли Полісся, і в українських селах.
Будівельним матеріалом однаково слугувало дерево-кругляк. Однаковою в обох етносів була
двосхила покрівля з соломи або дранки. Зруб хати забілювався, а в південних районах Полісся
обмазувався глиною, білився. З часом у поляків, як і в українців, зрубні будівлі замінила інша
конструкція – стовпова або цегляна, широко стали лицювати стіни струганими дошками, цеглою,
з’явилися і чотирисхилі покрівлі.

Довше відмінними залишалися окремі елементи польського костюма, хоч і тут було чимало спільного
з українським вбранням. Поляки мали більше міських елементів, полюбляли синій вовняний одяг.

Зв’язки двох культур на рівні професійних і контакти українського та польського народів

збагачувалися тим, що в Україні народилися або тривалий час жили і творили видатні польські
письменники, вчені, представники культури та мистецтва, всесвітньо відомі політичні діячі. Кілька
років навчався в школі невеликого волинського містечка Любешів Тадеуш Костюшко, учасник війни за
незалежність США 1775– 1783 pp., ад’ютант Джорджа Вашингтона, керівник з 1791 р. польського
повстання. Важливим був культурний вплив на громадське, зокрема освітнє життя Волині і всієї
України Волинського ліцею в Кременці на початку ХІХ ст. Багато років, починаючи з 1902 р., жила в
Галичині відома письменниця Марія Конопницька (похована у Львові). У Львові вчився в медичному
інституті і жив польський письменник-фантаст Станіслав Лем.

У межах УСРР у 1926 р. проживало 467,7 тис. поляків, які за чисельністю на той час були третьою за
кількістю нацменшиною (після росіян та євреїв). Основна частина населення була сконцентрована у
тодішніх західних районах республіки.

В 1920-х – на початку 1930-х років в УСРР діяло 159 сільських рад і був утворений Мархлевський
польський національний район. ВУЦВК і РНК України 1 серпня 1923 р. прийняли декрет “Про заходи
по забезпеченню рівноправності мов і про сприяння розвитку української мови”, який законодавчо
закріпив права національних меншин у мовній сфері. В 1932–1933 pp. польські діти в УСРР могли
навчатися рідною мовою у 656 національних школах. Діяла 191 культурна установа, польською
мовою виходило 17 періодичних видань, серед них – популярна газета “Серп” і журнал “Штандар
піонера”. Ще на початку 1923/24 навчального року в Києві відкрилися вищі польські педагогічні
курси, а також робітфак. Успішно діяло польське видавництво “Трибуна”. Регулярно скликалися
Всеукраїнські конференції польських учителів. Діяли традиційні самодіяльні етнографічні колективи,
драматичні гуртки, хорові колективи.

Проте в середині 1930-х років цей позитивний процес відродження й утвердження національної
самосвідомості був загнаний у жорсткі адміністративно-бюрократичні рамки. Окремою постановою
ЦК КП(б) у лютому 1939 р. створення національних районів кваліфікувалось як “штучне й надумане”.
У 1935 р. був ліквідований Мархлевський польський національний район, така ж доля спіткала
національні сільради та школи. Під гаслом боротьби з “націоналізмом” закривали всі національно-
культурні установи та заклади. Ці грубі заходи проводилися з великою поспішністю і до середини
1939 р. були завершені.

Тоді ж розпочались масові депортації польського населення з місць компактного проживання “як
ворожих і ненадійних елементів” до східних регіонів України, Казахстану, Сибіру, а також до
концентраційних таборів. Тільки у 1936 р. депортували 36 тис. осіб.

Друга хвиля переселень поляків на далекий схід та в Архангельську область припала на 1939–1941
рр., коли після приєднання до СРСР Західної України звідти було депортовано бл. 90 тис. осіб,
переважно сім’ї колоністів, які осіли на цих землях упродовж міжвоєнного періоду.

Після закінчення Другої світової війни відбулися обміни населенням між Польщею та УРСР, під час
яких десятки тисяч поляків повернулися на свою історичну батьківщину.

За даними перепису 1970 р. в Україні проживало 296,1 тис. поляків, перепис 1989 р. виявив їх
зменшення до 219,2 тис. чол. А у 2001 p. це число впало до 141 тис. чол.

Відомі гоніння на національну школу і культуру призвели до того, що лише бл. 14% громадян
польської національності зберегли рідну мову, інші ж спілкуються українською. Частина польського
населення була русифікована, втратила не лише мову, а й віру, традиції.
Ширші можливості для регулярних контактів з родичами і близькими у Польщі мають жителі
польської національності Львівщини. Через Львів, деякі міста області щороку проїжджає кілька
мільйонів польських туристів. Доступність преси і телебачення Польщі сприяє національному
самозбереженню, розвитку традицій, культури й освіти. У Львові діють дві польські середні школи,
польська школа відкрита в Києві. В Україні є католицькі общини зі своїми храмами. Навіть назви
львівських вулиць засвідчують про тривале проживання в Україні поляків. Вони мають імена видатних
діячів польської науки, культури та національно-визвольної боротьби. Серед них – площа А.
Міцквича, вулиці ім. Коперніка, Словацького, А. Гротгера (художника), А. Фредра, Г. Запольської
(письменники) та ін. Зусиллями Товариства польської культури і працівників будівельного тресту
“Енергополь” реставровано кладовище учасників національного повстання 1863–1864 pp. і меморіал
полеглих у війні 1918–1920 pp. у Львові (Цвинтар орлят). 24 червня 2005 р., за участю президентів
Польщі і України, на Личаківському цвинтарі були відкриті меморіал загиблим воїнам УГА та так
званий “Меморіал орлят”.

В умовах становлення державного суверенітету і демократичного оновлення в Україні створюються

сприятливі можливості для розвитку польської національної культури, шкільної освіти, зміцнення
відповідних організаційних структур. Товариство польської культури України має відділення в тих
районах, де компактно проживають громадяни цієї національності. Діяльністю польських культурних
й освітніх організацій в Україні опікуються Союз товариств дружби та Товариство польської культури.
Ефективну роботу проводить і Польська асоціація україністів. Після багаторічної перерви (1944– 1990
рр.) з 24 грудня 1990 р. відновилося видання польською мовою “Газети Львовской”, яка виходила ще
за часів Австрії. Щоправда, у 2012 р. її випуск було припинено через відсутність фінансування з боку
польського уряду. У Києві з кінця 1990-х рр. діє Інститут суспільних відносин Україна – Польща.

Сприятливі умови функціонування польських інститутів в Україні позитивно впливають на

міждержавні відносини України та Польщі. Успішно розвиваються зв’язки між підприємствами,
установами, вищими навчальними закладами, школами і окремими людьми України та Польщі, що
важливо й корисно для обох народів. Польща одною з перших держав світу визнала незалежну
Україну і вже на початку 1992 р. встановила з нею дипломатичні відносини. Дружні відносини між
Україною і Польщею є пріоритетними у зовнішній політиці обох держав упродовж усіх наступних
років, свідченням чого стало й спільне проведення Євро-2012. Проте спорадично виникають певні
протистояння на ниві бачення спільної історії, насамперед низки трагічних подій першої половини ХХ
ст.

Польща є одним з основних партнерів нашої держави на шляху євроінтеграції. Особливо її роль
зросла після збройної агресії Росії. Водночас війна значно активізувала масштаби трудової міграції
українців до Польщі та кількість наших співвітчизників, які виробляють т.зв. карту поляка як
завуальованої форми подвійного громадянства. Починаючи з 2008 р. її можуть отримати особи, які
доведуть, що хоч один з їхніх батьків (батько або мати), дідусь чи бабуся або ж прадід та прабабуся
(обоє) були польської національності або ж мали польське громадянство. Цей документ дає право на
вільний в’їзд до Польщі, офіційне працевлаштування, певні соціальні та матеріальні гарантії, але що
найголовніше спрощену процедуру отримання польського громадянства. Станом на 2015 р. карту
поляка отримало більше 60 тис. українців. Така практика вже в найближчому майбутньому може
мати вкрай негативні наслідки для і так невтішної демографічної ситуації в Україні.

3.Угорці в Україні (історія, розселення, чисельність, сучасний стан)

Поселення угорців на землях України з’явилися вже в ранньому середньовіччі. У VI–VII ст. вони жили
в Приазовських степах під владою племен онурів, у VII ст. потрапили в залежність від Хозарського
каганату, а наприкінці IX ст. перейшли через південноукраїнські степи, подолавши Верецький перевал
у Карпатах, поселилися у Придунайській низовині. В ХІ ст. райони сучасного Закарпаття перейшли під
владу Угорщини. “Руську марку” угорські королі надавали під управління своїм васалам. Правда,
упродовж 1264–1301 рр. комітати Березький з центром у Береговому та Угочанський з центром в
Севлющі знаходились під управлінням галицького князя Лева Даниловича, одруженого з дочкою
угорського короля Бейли Констанцією. Після турецько-угорської битви 1526 р. під Мохачем східна
частина руського Закарпаття підпала під владу залежного від Туреччини князівства Семиграддя. На
початку ХVІІІ ст. на всю територію українського Закарпаття була поширена влада австрійської монархії
Габсбургів, хоч це не зупинило угорського асиміляційного наступу на українське населення краю,
який ще більше посилився після 1867 р., коли Австрія була реформована в дуалістичну Австро-
Угорську державу.

У період входження Закарпаття до Чехословаччини (1919–1938 рр.) угорці становили 16% населення
краю (1930 р.).

У листопаді 1944 р. радянська влада депортувала практично все угорське та німецьке чоловіче
населення Закарпаття віком від 18 до 50 років, звинувативши його в участі у війні на боці ворога.

За переписом 2001 р. у межах України проживало 156,5 тис. угорців, більшість з яких зосереджені на
території Берегівського і Виноградівського, частина – Мукачівського й Ужгородського районів. Понад
18 тис. дітей навчаються у 66 угорських школах.

Угорці на Закарпатті зберегли традиційні цінності національної культури, фольклор, мову,

підтримують постійні контакти з історичною батьківщиною, для них ведуться телепередачі рідною
мовою. Вони відомі як умілі виноградарі та садівники, а також старанні сільські господарі.

Фольклорні свята, огляди художньої самодіяльності засвідчують високий рівень національної

духовної культури угорського населення. На Закарпатті діє 890 угорських етнографічних ансамблів. В
одязі, сільській архітектурі, народних святах угорців збереглися національні елементи. Особливо
яскраво вони виявляються у народних гуляннях і святах, весіллях та інших традиційних обрядах.

Останніми роками через втручанням зовнішніх сил, зокрема офіційної влади Угорщини, низки
громадських організацій та правих партій сусідньої країни (насамперед Йоббік) значно загострилася
ситуація в регіоні.

4. Румуни в Україні (історія, розселення, чисельність, сучасний стан)

Румуни (самоназва — români, роминь) — народ, що належить до сх. підгрупи романської мовної
групи. Компактно проживають в Україні в Чернівецькій області та Закарпатській області.

Походження румунів є однією з найскладніших проблем історіографії (через брак джерел та вплив
політико-ідеологічних чинників на багатьох дослідників). Більшість істориків сходяться в тому, що
етногенетичними предками румунів була певна балканська спільнота, мова якої була спорідненою з
албанською. На початку нової ери фрако-гето-дакські предки румунів піддалися культ. і мовній
романізації з боку Риму Стародавнього. На завершальному етапі етногенезу предки румунів зазнали
сильного слов’ян. впливу.

Найдавніші контакти слов’ян із романізованим населенням карпато-дунайських земель сягають 6—7

ст. Слов’ян. елемент долучився до формування етнічної спільноти влахів (волохів) — етногенетичних
предків як румунів, так і молдаван.Волохи з Марамурешу і Пд. Трансильванії в 14 ст. стали селитися
на території сучасних Тячівського і Рахівського р-нів Закарпат. обл. Зокрема, наприкінці 14 ст. на
Закарпатті виникли волоські поселення Діброва (Нижня Апша) та Середнє Водяне (Апша).

У серед. 1340-х рр. марамурешські волохи на чолі з намісником угор. короля воєводою Драгошем із
Джулешті заснували в долині р. Молдова (прит. Сірету, бас. Дунаю) східнороманське територіально-
політ. утворення — оборонну "марку" Молдавія (див. Молдавське князівство). Воєвода Богдан
розширив територію Молдавії від гір до р. Сірет (прит. Дунаю). Воєвода Лацку (бл. 1365 чи 1368 —
1373 чи 1375) переніс столицю країни з м. Бая до м. Сірет (тепер пд. частина Буковини). За
молдавського воєводи Петра Мушата (1375—91) була також інкорпорована Шипинська
земля (частина теперішньої Чернів. обл.), що включала замки Цецин, Хмелів, Хотин. За результатами
польсько-молдав. війни 1497—99 Молдав. князівство включило до своїх володінь Русько-
Довгопільський окіл (Пн. Буковина). Цим було завершено процес територіального формування
Молдав. д-ви, яка на півночі охоплювала зону етнічних контактів слов’ян і сх. романців.

На пн. прикордонні Молдавії (Північна і Північно-Східна Буковина), в Кимпулунзькому околі, над

Черемошем (прит. Пруту, бас. Дунаю; в Іспасі, Банилові, Вилавчу, Костинцях) та між Прутом (прит.
Дунаю) і Дністром (у П’ядиківцях, Іванківцях, Южинці, Кулівцях, Репужинцях, Малому Кучурові), де
переважало укр. населення, молдав. воєводи оселяли своїх осадників — резешів — дрібних
волоських землевласників, які звичайно жили гуртом, компактно населяючи цілі села. Волоське
етнічне коріння на Буковині також мали власники маєтків — бояри та мазили (відставні бояри),
служилі люди, представники молдав. адміністрації та вищої правосл. церк. ієрархії краю.

Сприятливі соціально-екон. умови життя селян у Молдав. князівстві приваблювали до нього

волоських переселенців із Трансильванії. Зокрема, 1763 до Молдавії втекло 24 тис. родин. Більшість
із них оселилися в уже існуючих селах Буковини, а частина засновувала нові. Так, трансильванськими
переселенцями на півночі буковинського краю було засновано с. Тереблече.

Після прилучення Буковини до імперії Габсбургів 1774 австрійс. адміністрація заохочувала

переселенський рух трансильванських волохів для збільшення чисельності населення краю. Лише
впродовж літа і осені 1778 на Буковину із Трансильванії переселилося 117 родин. Наприкінці 18 ст.
трансильванські волохи-переселенці осіли в таких населених пунктах північної частини Буковини, як
Багринешти, Тереблече, Карапчів над Сіретом, Купка, Череш, Чудин, Кам’яна, Цурень, Чернівці,
Остриця, Молодія, Зеленів.

Після створення в серед. 19 ст. Румун. д-ви (із 1862 — Румун. князівство, із 1881 — королівство)
волохи Запрутської Молдови, Буковини, а також населення Валахії й Трансильванії поступово почали
вважати себе румунами (уперше назву "румуни" зафіксовано в 16 ст.). Австрійс. статистика свідчила,
що на Буковині в 1851 проживало бл. 185 тис. румунів. Там, де зони розселення румунів і українців
стикалися на лінії етногр. розмежування, обидві спільноти жили змішано. Розсіяно та окремо румуни
проживали також у селах із чисто укр. населенням. 1910 кількість румунів на Буковині зросла до 273
тис. (34,4 %).

Остаточно політ. румун. нація консолідувалася після приєднання Буковини, Бессарабії та

Трансильванії (1918) до Румун. королівства. Королів. адміністрація намагалася якомога швидше
інкорпорувати новоприлучені території. Водночас проводилася політика асиміляції нац. меншин,
здійснювалися маніпуляції з нац. статистикою на користь румун. спільноти. Загальнорумун. перепис
населення, проведений 1930, показав, що на Буковині проживало 379,3 тис. румунів. Значна кількість
жителів румун. національності мешкала в Хотинському (36 тис. осіб) та в Акерманському (82 тис. осіб)
повітах Бессарабії.

Після прилучення Пн. Буковини та Бессарабії до СРСР у серпні 1940 була створена Чернів. обл. Крім
Пн. Буковини, до її складу увійшла частина Хотинського пов. Бессарабії та населені румунами м. Герца
і ряд сіл, відокремлених від Дорогойського пов. Старого королівства (території Румунії до 1918).

В УРСР румуни компактно або змішано з українцями населяли переважно пд.-зх. частину Чернів. обл.
та прикордонні з Румунією райони Закарпат. обл.За даними Всесоюзного перепису населення 1970, в
УРСР жило 112,1 тис. румунів. 1989 в УРСР налічувалося 134,8 тис. румунів (із них 100,3 тис. осіб
припадало на Чернів. обл.).

За даними Всеукр. перепису населення 2001, в Україні проживало 151 тис. румунів (0,3 % населення
країни). Із них у Чернівецькій обл. проживало 114,6 тис., або 12,5 % населення краю, у Закарпатській
— 32,1 тис. (2,6 %), інші були розселені дисперсно в АР Крим, Донец., Одес., Миколаїв., Херсон.,
Кіровогр. областях і м. Київ, де їхня кількість становила від кількох сотень до кількох десятків осіб.
Зокрема, в Одес. обл. дисперсно проживали 724 румуни (2001).

У Чернів. обл. румун. населення посідає друге місце за чисельністю і компактно проживає в
Герцаївському — 28,2 тис. осіб (94 %) і Глибоцькому — 66,2 тис. осіб (67 %) районах, а також складає
значну частину населення Сторожинецького — 33,7 тис. осіб (37,5 %) і Хотинського — 5,4 тис. осіб (7,1
%) районів та м. Чернівці — 13,0 тис. осіб (7,5 %). На Закарпатті румуни становлять майже 2,5 % від
усього населення області й компактно живуть у кількох населених пунктах Тячівського і Рахівського
районів.

Представники румун. етнічної меншини беруть участь у діяльності органів виконавчої влади та держ.
управління. Так, серед 360 депутатів Чернівецької обласної, міських, районних, селищних і сільс. рад
154 є румунами. У Рахівському р-ні Закарпат. обл. серед 63 депутатів 4 румуни; у Тячівському із 74
депутатів райради — 8 румунів.

Нині в Україні функціонує 17 румун. національно-культ. т-в. У Чернів. обл. зареєстровані та діють 10
нац. румун. громад, Закарпатській — 4, Одеській — 3. На всеукр. рівні діє міжрегіональне об’єднання
"Румунська спільнота України".

В Україні 2007/08 навч. р. діяли 92 загальноосвіт. навч. заклади з румун. мовою викладання. Крім
того, функціонують 11 шкіл з українсько-румун. мовами навчання, де навчаються 2746 учнів, і 2 школи
з російсько-румун. мовами — 1225 учнів. У Чернів. обл. діють ліцеї та г-зії, де вивчається румун. мова,
зокрема Красноїльська г-зія Сторожинецького р-ну, Боянська г-зія Новоселицького р-ну,
Новоселицький районний ліцей, Герцаївський та Карапчівський ліцеї.

У Закарпат. обл. функціонує 12 шкіл із румун. мовою навчання та 2 школи з рос., укр. та румун.
мовами, де навчаються 4133 учні.

Пед. кадри для румуномовних шкіл готує кафедра класичної та румун. філології Чернівецького
національного університету імені Ю.Федьковича (спеціальності — румун. філолог, викладач укр. мови
в румуномовній школі); пед. уч-ще Чернів. нац. ун-ту ім. Ю.Федьковича (спеціальності — учитель
початкових класів, викладач музики, муз. керівник, вихователь дитячих дошкільних установ).

Функціонує розгалужена мережа закладів к-ри, що сприяють збереженню і розвитку духовної к-ри і
традицій румун. нац. меншини. У населених пунктах Чернів. обл., в яких проживають етнічні румуни,
діють 95 румун. аматорських театрів, театрів-студій, 3 дитячі художні школи, 100 танцювальних
колективів, 82 муз. ансамблі.

2002 в с. Біла Церква Рахівського р-ну Закарпат. обл. було відкрито культурно-просвітницький Центр
румун. к-ри.

Щорічно за ініціативи Чернів. обласного т-ва румун. к-ри ім. М.Емінеску проводяться різноманітні
культурно-мистецькі заходи, зокрема "Мерцішор", "Лімба ноастре чя Ромине", "Флоріле далбе".

Для румунів України виходять румун. мовою періодичні видання й теле- і радіопрограми. На всеукр.
рівні видається румуномовна газ. "Конкордія". У Чернів. обл. виходять бл. 10 періодичних видань
румун. мовою, зокрема "Аркашул", "Плай роминеск", "Курієрул де Чернеуць", "Жунімя", "Лумя",
журнал для дітей "Фегурел". У Закарпат. обл. для задоволення інформаційних потреб румунів
видаються газети "Мараморошани" і "Апша". У Чернів. та Закарпат. областях регулярно виходять
радіо- і телепрограми румун. мовою.