Professional Documents
Culture Documents
Під етнографічною групою або субетносами розуміють певну групу людей, що належить до
конкретного етносу. Вона зберігає традиційні елементи побутової культури, діалектні відмінності в
мові складає історико-культурну спільність. Традиційно-побутові особливості етнографічних груп
(субетносів) виявляються в одязі, житлі, звичаях, обрядах, фольклорі, народній музиці та
декоративно-прикладному мистецтві.
Поляни
Найчисленнішою і найважливішою у політичному значенні була етногрупа т.зв. «полян» або «русів».
Племінний союз русів, починаючи з IX ст., підкорив своєму впливові більшість східнослов'янських
племен і інкорпорував їх у давньоукраїнську державу. На сьогодні цей етнонім давно не вживається,
а сам термін «поляни» невідомий ніде, окрім «Повісті минулих літ». З огляду на численні
фальсифікації історичних джерел московськими політичними колами, а також на політичну
пропаганду з боку російської держави протягом кількох століть, вийшли із ужитку і терміни «руси»,
«русини», «руський»
Подоляни
Бойки
Бойки — етнографічна група українського етносу, що розселена по обидва узбіччя середньої частини
Українських Карпат. Бойківщина займає Високі Бескиди, східну частину Середніх Бескидів, західну
частину Горганів та Центрально-Карпатську улоговину, що на півдні до них прилягає. Межа
етнографічної території бойків пролягає між ріками Сяном і Бистрицею Надвірнянською на північному
заході Українських Карпат, між ріками Уж і Торцем в північно-західній частині Закарпатської області.
Гуцули
Гуцули як етнографічна група, мають свою гуцульську говірку, виділяються красивим гуцульським
одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, багатим розмаїтим фольклором,
широким розвитком народних ремесел. Вони мають свою етнографічну територію (Гуцульщину), яка
умовно була окреслена у кінці XIX-початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та мовно-
діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні межі території, заселеної
гуцулами. Так, на заході межа з бойками проходила по річціЛімниці, в Закарпатті — верхів'ями
річок Берестянки, Турбату, Тересви, долині Малої Шопурки до її злиття зТисою, а на півдні ця лінія
проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від Лімниці межа
пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через село Пасічну йде
на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю,Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією.
Лемки
Лемки—етнографічна група українських горян, яка до 1947 р. жила по обох боках Карпатського
хребта і державних кордонів (до1772. — польсько-угорського, а з1919. — польсько-чехословацького).
Їхня територія виступає півостровом між польською і словацькою етнографічною територією
завдовжки 140 км і завширшки 25-50 км.
Литвини
Ряд етнографічних груп українського етносу існувало на рівнинній території України — в Поліссі та в
Середньому Придніпров'ї. Їх виникнення та існування було зумовлено різними причинами.
Так, литвинами називали білорусів південного Полісся та сусідніх українців.
Етнонім литвини пов'язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини
поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовської держави. До литвинів належить
другий Президент України Леонід Кучма.
Поліщуки
Найбільше поширена назва поліщуки(вперше згадується в документах XVII ст.). Ця назва охоплювала
українське та білоруське населення в межах історико-етнографічної території Полісся.
Черкеси
Карпатські русини
Етнографічна група українців, в середині якої, деякі представники вважають себе членами окремої
русинської нації і таким чином відокремлюють себе від решти українського етносу. Назва русини
використовувалася українцями як самоназва до XIX століття, коли вона перестала використовуватися
на Великій Україні. У Галичині самоназва змінилася на початку XX століття, на Буковині у середині XX
століття, а на території Підкарпатської Руси (сучасна Закарпатська область, східні частини Словаччини-
Угорщини та північна частина Румунії) деякою частиною українського етносу — не змінювалось. На
відмінну від інших українських етнічних територій, процес зміни назви з «русинів на українців» у
Підкарпатській Русі зазнавав труднощів через втручання угорської влади, яка від XII століття
контролювала ці землі.
Після імміґрації, що мала місце у XVIII–XX столітті на Балкани та до Північної Америки і відповідно до
змін політичних кордонів, назва русини, хоч і значно менше, але все ж таки продовжує
використовуватися і заноситься в офіційний реєстр національностей чи етнічних груп як в самостійній
формі, так інколи і в об'єднаній — «русини-українці», чи «українці-русини». На сьогодні самі русини
компактно проживають в таких країнах як — Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Сербія, Хорватія,
Боснія і Герцеґовина, США та Канада.
У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська
Україна, або Слобожанщина, і Південна степова частина.
При наявності багатьох спільних рис, якими характерна традиційна матеріальна і духовна культура
корінного населення цього етнографічного району, йому властиві й певні локальні особливості.
Помітно вирізняються, зокрема, Правобережжя і Лівобережжя. За специфічними ознаками різних
компонентів традиційної культури подекуди в етнографічній літературі виділяються як локальні групи
полтавці, переяславці.
Вже у другій половині XIX ст. етнографи констатували значні зміни у традиційно-побутовій культурі
населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. У
одяг робітників і селян все більше почали входити фабричні тканини, різні компоненти міського
вбрання, російські сорочки-косоворотки, сарафани. Порушувалися устої традиційної духовної
культури — звичаї, обряди, у пісенний народний репертуар проникали різні фабричні пісеньки,
російські частівки — часто найпримітивніші. "Треба мати особливий густ, — гірко іронізував з цього
приводу В. Гнатюк, — щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські".
Південь України. Слобідська Україна з етнографічного погляду — своєрідна перехідна зона між
середнім Подніпров'ям, зокрема лівобережним, і південним (причорноморським) історико-
етнографічним районом України. Останній охоплює територію Запорізької, Херсонської,
Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кіровоградської, Донецької, Луганської
та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання
різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оперативним простором просування
русичів на південь, політичного й економічно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі
Середньовіччя ця територія відома як Дике поле — так вона названа, зокрема, і на мапі України Г.
Боплана.
З XV—XVI ст. основним фактором українського заселення Дикого поля слугували козацтво і
Запорозька Січ. Запорозька Січ стала опорою українського колонізаційного просування у південні
степи, що не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не
вступалося із зайнятих місць, вперто обороняло свої займанщини, постійно розширюючи освоювану
територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р.
Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло
Російській державі здобути доступ до Чорного моря, але це обернулося проти інтересів українського
народу. Здійснюючи імперську політику, посилюючи феодальний гніт, царизм всілякими засобами
намагався стимулювати колонізацію Південної України переселенцями з глибини Росії та
представниками інших етносів.
Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контингенту населення виник і своєрідний
етнографічний характер Півдня України. Для людності цього краю характерні давні, аборигенні
культурно-побутові риси, пов'язані, скажімо, зі специфікою традиційного степового землеробства,
відгінного тваринництва, будівництва, домашніх промислів тощо, і приносні, які приходили сюди з
різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансько-міграційного
руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського й
іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, молдаван, сербів,
вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, наприклад, у поєднанні різнонаціональних
елементів одягу, декору тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму,
фабрично-заводського виробництва, зокрема робітничого класу, також великою мірою впливали на
місцеву традиційно-побутову культуру, особливо на витіснення її національних складових
професійно-урбанізованими елементами.
Назва Полісся як географічне визначення певного регіону в Східній Європі має давнє походження. У
Галицько-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на
Поліссі. Це поняття вживали польські історики XV—XVI ст. (Я. Длугош, М. Кромер, М. Стрийковський).
Щоправда, різні автори позначали цією назвою неоднакову територію — зменшували її або
збільшували. Різне окреслення поліського історико-етнографічного ареалу мало місце у XIX ст. Та й
досі це питання остаточно не з'ясоване.
Смисл самої назви Полісся споріднений зі словом ліс (лісиста місцевість, лісок, біля лісу). На основі
даних порівняльного мовознавства звернено увагу на балтський аналог цієї назви ("Pala", "Pelesa",
"Pelysa"), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ландшафт,
багнистий ліс. Тому небезпідставна думка про балтсько-слов'янську спільність кореня назви Полісся.
Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю й охоплює північні райони Волинської, Рівненської,
Житомирської, Київської, Чернігівської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і на
основі мовно-етнографічних даних належать південна смуга Брестської області (нині у складі
території Білорусі) та Підляшшя (нині в складі Польщі). Південна етнографічна межа Українського
Полісся визначається приблизно від Західного Бугу і далі на схід за умовною лінією північніше міст
Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Волинський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі —
Ніжин, по р. Сейм до сучасного кордону України з Росією у Курській області.
Історичною долею населення Українського Полісся здавна тісно пов'язане з іншими районами
України, з суміжними Білоруссю та Росією. Етнографічна східнослов'янська спорідненість цього
регіону має глибоке коріння, що сягає праслов'янської минувшини, співучасті у формуванні
давньоруської народності та державності, боротьби з іноземними загарбниками. Вона ґрунтується на
активній участі жителів різних його частин у козацько-селянських війнах, національно-визвольній
боротьбі українського народу, на жвавих економічних і культурних стосунках. Цим зумовлюється і
загальний характер всіх ділянок традиційно-побутової культури населення Полісся, в якій поряд з
національно-визначальними збереглося чимало елементів і рис східнослов'янської архаїки та
спільності. Ця культурна традиція не однакова на всій території Українського Полісся, у різних
місцевостях вона має певні регіональні особливості. Походять вони, очевидно, від приналежності
різних частин Полісся після давньоруського часу до різних державно-політичних утворень (Великого
Князівства Литовського, Польщі, Росії), переорієнтацій і змін господарсько-економічних відносин,
особливостей міжетнічних контактів, певної природної ізольованості цього краю.
Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, в заплавах рік, на лісових вирубках, а
також характер ґрунтів зумовили особливості в основній галузі традиційної господарської діяльності
поліщуків — землеробству, його агротехніці, знаряддях праці, структурі сівозмін. Залежно від
місцевих кліматичних умов склався сільськогосподарський календар. Етнографічними особливостями
позначені тваринницьке господарство, організація відгінного випасу худоби, побут і звичаї пастухів,
заготівля сіна на віддалених сінокосах, способи його сушіння на болотах та ін.
Основними для Полісся в минулому були водні шляхи сполучення і відповідні транспортні засоби
(плоти, пароми, різні види човнів). Певні особливості простежуються і в будівництві сухопутних доріг
через болота з дамбами, кашицями, гатками тощо.
Дослідники вже давно звернули увагу на багатство слов'янської архаїки, самобутні елементи у
календарних і сімейних звичаях та обрядах Полісся, зокрема в проводах зими, весняних обрядах із
закликаннями, співами, іграми, хороводами, ворожіннями, в троїцько-русальних, купальських,
колядних традиціях, у звичаях і обрядах, пов'язаних з різними трудовими процесами, народженням
дитини, весіллям, смертю, у світоглядних уявленнях, віруваннях.
Назва поліщуки стосовно населення Полісся не була поширена на території всього регіону.
Традиційним ареалом побутування цієї назви між самим населенням був здебільшого басейн
Прип'яті та її приток. Населення східного Полісся, особливо середнього Подесення, сусіди називали
литвинами. Дехто з етнографів схильний вважати поліщуків і литвинів окремими етнографічними
групами корінних жителів Українського Полісся.
Цей край заселений здавна і має відносно стабільний склад аборигенного населення. Дуже складною
була його історична доля. Він входив до складу Давньоруської держави, Галицького, Володимир-
Волинського і Галицько-Волинського князівств. Уже наприкінці XI ст. українське Закарпаття захопила
Угорщина. Північна Буковина в середині XIV ст. потрапила під владу князівства Молдови, яке на
початку XVI ст. поневолила Туреччина. Галичину в 1348—1349 pp. захопили польські феодали, ними ж
з 1388 р. була поневолена західна частина Волині, а східна опинилася під владою Литви. Після
Люблінської унії 1569 р. під владу Польської Корони підпала вся Волинь, Поділля, Подніпров'я. На
початку XVIII ст. українське Закарпаття разом з Угорщиною поневолила Австрія, а наприкінці цього ж
століття всю південну частину західноукраїнських земель захопила Австрійська монархія, яка
зберегла тут панівне становище польських, угорських та румунських феодалів.
Волинь охоплює басейн верхів'я правих приток і середнього поріччя Західного Бугу — південні
райони теперішніх Волинської і Рівненської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну
смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей. До етнографічної Волині
прилягає на заході лівобережне Побужжя — Холмщина, корінне населення якої з історичного
етногенетичного й етнокультурного поглядів однорідне зі суміжними волинянами. Сьогодні
Холмщина належить до Хелмського воєводства Польщі, її українське населення після Другої світової
війни було насильно депортоване з рідної землі.
В давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. У Х—ХІ ст. на Волині
виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир, Кременець, Житомир та ін. Вона була одним з
головних регіонів процесу творення державності Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-
Волинського князівств, згодом — тереном козацько-селянських воєн, активної боротьби українського
народу проти чужоземного поневолення, за національне і соціальне визволення. У новітній історії на
Волині виникли перші формування Української Повстанської Армії (УПА).
З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для
лісостепової зони рисами, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза,
гончарство, ткацтво та ін.). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі
до поліського типу: однокамерні хати, споруджені з дерева в зруб, але переважно зі солом'яним
дахом, у південній смузі — каркасні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділлям зоні стіни
робили з глиняно-солом'яних вальків. Як і на Поліссі, в традиційному народному одязі жителів Волині
збереглося чимало архаїчних рис. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опанчі, сіряки
і кожухи. У вишивці переважали рослинні візерунки червоного або лише білого кольору.
Давня назва волиняни може вважатися як визначення своєрідної локальної групи українського
народу.
Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського
князівства. Після занепаду княжо-української державності у другій половині XIV ст. Поділля захопила
феодальна Литва. Згодом спочатку Західне (1430), а після Люблінської унії (1569) і Східне Поділля
потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні частини південно-подністровського Поділля
окуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі
Західне Поділля зайняла Австрія, а Східне разом з Правобережною Україною було приєднане до
Російської імперії. За етнографічними параметрами Поділля — один з найколоритніших і
найсвоєрідніших районів України. "Красо України, Подолля", писала Леся Українка про цей край,
маючи на увазі не лише неповторну красу його природи, а й багатство і розмаїття традиційної
культури його жителів — все те, чим вони доповнили і примножили навколишні природні блага:
вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені вікової
мудрості й поезії своєрідні звичаї та обряди з багатьма елементами архаїки, чарівну пісню, самобутнє
народне мистецтво тощо. Поділля є головним ареалом поширення такого яскравого явища
української весняної обрядової пісенності, як гаївки (гаїлки).
Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хліборобства, яке здавен було
основним заняттям жителів Поділля і надало своєрідного характеру їхній традиційно-побутовій
культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, яке
корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками,
зокрема, у південних наддністрянських місцевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали
білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призьба, підведена
червоною глиною, внутрішня обстановка, оздоблення інтер'єру декоративними елементами,
рушниками та ін.
Регіональні своєрідні риси традиційно-побутової культури українців Поділля походять певною мірою і
від їх багатовікового стикання та спілкування з представниками інших народів, які в різний час
поселялися тут і взаємодіяли, зокрема, з поляками, чехами, молдаванами. Реальна наявність
сукупності локальних особливостей традиційної народної культури корінного населення Поділля дає
підставу вважати подолян однією з локальних груп українців.
Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут
проживали племена дулібів і в південній смузі — білих хорватів. Густо заселеною була ця земля в
княжу добу, особливо в період Галицько-Волинського князівства. Стабільний контингент
аборигенного населення зберігався і в часи польського й австрійського панування, супроводжуваного
впродовж багатьох століть всілякими дискримінаційними заходами стосовно українців і посиленою
колонізацією цього краю переселенцями з інших країн, засновуванням і стимулюванням польських,
німецьких, чеських поселень тощо. Однак корінний український народ стійко оберігав і захищав свою
етнокультурну самобутність, мову, релігію, побутові традиції. Давньою є і народна назва жителів
цього краю — "опіляни", "ополюхи".
Вже навіть на основі наявних відомостей з етнографії, народного мистецтва, фольклору, традиційних
промислів окремих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини,
Бережанщини, Миколаївського лівобережного Подністров'я та деяких інших) можна говорити про
Опілля як про певний локальний етнографічний район західноукраїнського краю, що охоплює
територію центральної Львівщини, в басейнах верхнього Бугу і лівих приток Дністра, суміжні райони
західної Тернопільщини й Івано-Франківської області (лівобережне Подністров'я). У південно-західній
частині Опілля з етнографічного погляду переходить у наддністрянське жидачівсько-самбірське
Підгір'я, а на заході — в перемисько-яворівське Надсяння, які за характером традиційно-побутової
культури є своєрідними етнографічними підрайонами Прикарпаття.
Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покуття. Ця давня назва трапляється вже у
джерелах XIV ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. На мапі України Боплана з
1650 р. ця територія значиться як "Ukrainnae pars quae Pocutia vulgo dieitur" — частина України, яку
народ називає Покуття. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її
від слова кут — як найменування землі "в кутах", утворюваних крутими згинами рік (у цьому випадку
Дністра, Прута і Черемоша з притоками) — подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся
(від ліс).
Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів неоднакове. Але завжди назва
Покуття стосується південно-східної низинної частини теперішньої Івано-Франківської області, його
північною межею вважається Дністер, південною — гори, південно-східною — кордон з Буковиною.
Певні розходження стосуються лише окреслення західної межі. Із врахуванням даних мовознавства й
етнографії її визначають річками Бистриця і Бистриця-Солотвинська на північному заході та суміжною
Гуцульщиною на південному заході. Це сучасні Городенківський, Коломийський, Снятинський,
Тлумацький, північно-східна смуга Богородчанського, Надвірнянського, Косівського районів Івано-
Франківської області.
Отже, назва покутяни, вживана сусідами і самими жителями цього краю, не тільки похідна від
історико-географічного чи адміністративного поняття, а й має етнографічний смисл, виступає як
найменування однієї з локальних груп українського народу.
Гуцульщина. Про цей край і його людей написано чи не найбільше з усіх етнографічних районів
України. Яскраво відображений він у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість
"Тіні забутих предків" М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим твором, вірші, оповідання і
повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського
письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А.
Монастирського, Й. Куриласа та ін.). Привабливістю вирізняються велична краса природи цього
гірського краю, горда, волелюбна вдача його жителів, колоритний одяг, самобутнє народне
мистецтво.
Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський
(без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-
Франківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони
Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у
південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.
Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі до кінця не вияснене. Одні автори
пов'язують її з волоським словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати —
кочули, вважаючи гуцулів первісно кочовим племенем, ще інші — від назви тюркського племені узів,
від котрих мали б начебто походити гуцули.
Залежно від природних умов, малої кількості придатної для рільництва землі головна роль у
господарському укладі й виробничому побуті гуцулів належало тваринництву, зокрема відгінному, з
перевагою вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського
господарства зі своїми видами споруд, формами випасу, виробничими функціями, організацією
побуту, способами переробки молокопродуктів тощо.
Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громадському побуті з властивими йому
патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної
культури: традиційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах. У них простежуються відбитки
духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких
і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом,
набутим і перевіреним упродовж віків.
Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази, мають цікаві мотиви,
сюжети, образи, своєрідну мелодику. З давнього часу Гуцульщина відома й оригінальним ужитково-
декоративним мистецтвом: керамікою, різьбою по дереву, класиками якої стали династія Шкрібляків,
Н. Дутчак, В. Девдюк, чудо-писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри,
прикрасами з бісеру, виробами з рогу, сиру тощо. Розмаїття виробів гуцульських народних майстрів,
що експонуються у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, збірках численних колекціонерів,
вражає яскравою живописністю, багатством різновидів технічного виконання, оригінальністю
орнаментальних композицій, образів і мотивів.
Назва бойки зафіксована у джерелах XVII—XVIII ст. Її походження має різне пояснення.
Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І. Верхратського, який виводив її від уживаного в
бойківських говірках діалектного слова бойє (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їйбогу,
прислівника справді. Сучасний дослідник М. Худаш вважає, що ця назва походить від антропоніма
бойко.
Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого скупчений характер. Тільки в більш
висотній зоні вони частково розпорошені. Чимало поселень цього району — давнього походження.
Це згадує Галицько-Волинський літопис та інші середньовічні джерела. І. Франко небезпідставно
обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. "Захар Беркут" с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.
Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не лише долини, а й гірські схили, лісові
масиви. Етнографи зафіксували на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння
земляних ділянок: рубання лісу і чагарників та їх спалювання, викорчовування пнів, скопування
мотикою і далі — обробка орними знаряддями. В умовах малородючих грунтів, кліматичних режимів
різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асортимент вирощуваних культур і своя
агротехніка. В тваринництві переважала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила
горян.
Традиційний бойківський народний одяг до найновішого часу доніс давню простоту форм і крою.
Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його
прикраси, орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні. Основні
компоненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопродукти.
Назву лемки подають джерела з XVI ст. Як вважає частина дослідників, вона надана сусідами лемків
від поширеної у народній мові останніх діалектної частки лем (у значенні лише, тільки). Давніми
предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в
Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина належала до Київської Русі, Галицького і Галицько-
Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні
іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже у наш час, коли після Другої світової війни
внаслідок злочинного зговору між урядами Польщі та Радянського Союзу корінне населення північної
Лемківщини було вирване з прадідної землі й насильно депортоване у північно-західні воєводства
Польщі та в Радянську Україну.
Однак при всій винятковій складності історичної долі, багатовікових асиміляційних наступах сусідів,
які, до речі, продовжуються й досі, лемки стійко захищали і захищають свою самобутність, поряд з
етнографічною самоназвою неодмінно вживають етнонім русини, в новіший час — українці, яким
наголошують на історичній приналежності й органічній етнокультурній єдності з українським
народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського народу були
народна мова лемків — один із діалектних підрозділів української мови, традиційна побутова
культура і релігія.
Територія розселення лемків — Низькі Бескиди — сприятливіша, ніж у східних сусідів — бойків, для
хліборобства. Землеробство було основним на Лемківщині і за характером, структурою,
асортиментом культур, традиційною агротехнікою, знаряддями праці мало багато спільного,
однотипного з бойківським рільництвом. У скотарстві також переважала велика рогата худоба, але
лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні промисли:
обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлення дерев'яного посуду тощо.
Малоземеллям зумовлювалися в минулому виходи на заробітки і численна еміграція лемків за
океан.
Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична
забудова. Традиційний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі
основні житлові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола — "боїще"). Рідше
зустрічався селянський двір кількабудинковий. До середини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла
лемків збереглися архаїчні елементи: зрубне будівництво, замазування шілин між вінцями зрубу і
забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-полиці попід стелею) у хаті, глинобитна долівка,
чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками ("жупами").
Немалою мірою ці специфічні та локальні культурно-побутові риси позначені впливами дуже різних
за походженням і національним характером культур сусідів лемків — поляків, словаків, угорців, чехів.
Багатовікове спілкування з ними залишило помітний слід у традиційній духовній і матеріальній
культурі лемків.
І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати, що етнографічні райони України,
етнографічні групи українського народу — це пережитки, реальності минулого, оскільки в побуті
місцевого населення різних регіонів збереглися і діють немало традиційних елементів, зокрема в
сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають їх і розпорошені в різних місцевостях
України та поза її межами лемки, особливо в місцях їх більш-менш скупченого теперішнього
поселення (у Львівській, Тернопільській, Миколаївській областях).
Маючи більш чи менш виразні регіональні особливості побуту і традиційної культури, корінне
населення етнографічних районів України й етнографічні та локальні групи українського народу і в
минулому і, тим паче, у новіший час усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами
єдиного українського етносу. Ця свідомість здавен грунтувалася на спільності етногенетичного
походження, історичної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різних частин
України, утверджувалася і розвивалася в процесі боротьби проти соціального і національного
поневолення. "Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, — писав І. Франко у
статті "Літературне відродження Полудневої Русі. Ян Коллар", — то все-таки заселяючий її народ і досі
проявляє дивну етнографічну одноцілість. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і
обряди, одіж і помешкання, а врешті мова при всій різнобарвності в подробицях, при всьому
багатстві місцевих відмін і варіантів — в основних обрисах такі однакові".
Проте слід зауважити і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення
України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської
етнокультурної цілості. Нерідко такий підхід мав тенденційний характер, був позначений намаганням
"обгрунтувати" поневолення тієї чи іншої частини української землі, відокремити її від цілості чи
просто задля реалізації принципу "поділяй і володарюй". Для цього, наприклад, Полісся
оголошувалося "нічийною землею", а поліщуки "людьми без батьківщини", гуцули — окремим
народом, закарпатські українці — "карпаторусами", або "угрорусами", які, мовляв, не мають нічого
спільного з українським народом, лемки — етнографічною групою польського народу чи окремою
"руською" народністю та ін.