РОЗДІЛ ІІІ.

АРХЕОЛОГІЧНІ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОГО ЛІСОСТЕПУ У

ПІЗНЬОЛАТЕНСЬКИЙ-РАННЬОРИМСЬКИЙ ПЕРІОДИ
(І СТ. ДО Н.Е.-ІІ СТ. Н.Е.)

Наприкінці латенського часу на території України локалізувалося декілька

археологічних культур, населення яких заселяло лісостепову, степову та Причорноморську
зони України. У Середньому і Верхньому Подніпров’ї , Прип’ятському Поліссі, Південному
Бузі, басейні рік Ірпінь, Рось, Стугна, Тясмин проживали носії зарубинецької культури; у
Західній Волині, Верхньому Подністров’ї, а також частково в Закарпатті – пшеворської
культури; в Карпато-Дністровському регіоні у межиріччі Дністра, Пруту і Серета –
племена культури поєнешті-лукашівська. Пониззя Дніпра та Крим заселяли пізні скіфи, а
зону Дніпро-Дунайського межиріччя – сармати. Міста Північного Причорномор’я з середини
І ст. до н.е. поступово підпадають під протекторат Римської імперії.
З початком римського часу етнокультурна ситуація частково змінюється. Під
тиском сарматських племен, які ще на рубежі нової ери проникли в Середнє Подніпров’я, а
також у зв’язку з рядом економічних обставин, зарубинецька культура розпадається на ряд
локальних груп, відомих за пам’ятками типу Лютежа, Рахнів, Почеп, Гринів і Тернівки. У
Верхньому Подністров’ї поширюється гето-дакійська липицька культура. В результаті
інтеграційних процесів, які проходять за участю пшеворського, зарубинецького та,
частково, липицького населення у Західній Волині, Верхньому і Середньому Подністров’ї
формується зубрицька культура. Генетична спорідненість зубрицьких та
пізньозарубинецьках пам’яток дає підстави вважати їх частиною східноєвропейських
венедів, згадуваних в історичних джерелах наприкінці І ст. до н.е.

Баран В.Д., Баран Я.В.

ЗАРУБИНЕЦЬКА КУЛЬТУРА

Зарубинецька культура протягом раннього періоду – кінця ІІІ-І ст. до н. е. – займала

Верхнє і Середнє Подніпров'я та Прип'ятське Полісся. У І ст. до н. е. - І ст. н. е. її ареал дещо
розширюється, займаючи басейни таких
дніпровських приток, як Ірпінь, Рось, Стугна та
Тясмин, і сягає близько 500 кв. км.
Зарубинецькі селища розміщувалися гніздами
по 10-15 поселень в групі на близькій відстані (1-2
км) одне від одного. Між гніздами відстань була
значно більша. Площа поселень невелика – від 0,1
до 2 га, невелика і кількість жител на них – [с. 24]
переважно 8-12. Поселення влаштовувалися на
перших над-терасах, але відомі й мисові поселення,
інколи укріплені невеликими земляними валами і
ровами. Житла підквадратні, дещо заглиблені в
ґрунт або наземні площею 10-20 кв. м. Стіни жител
були сплетені з лози, на стовпах, але в лісовій зоні
Верхнього Подніпров'я будувалися й наземні
зрубно-стовпові стіни. Обігрівалися вогнищами, на
яких і готували їжу. Біля жител або в них
споруджувалися господарські ями діаметром і

138
глибиною до 1 м (мал. 1:2). [с. 25]
Біля поселень знаходились могильники із трупоспаленнями в невеликих овальних чи
підпрямокутних ямах або урнах, також вкладених в ями глибиною до 1,2 м, розмірами 1,2-1,6
х 0,5-1 м. Кремація здійснювалась на окраїні могильників. Зарубинецькі могильники
безкурганні.
У Зарубинецькій культурі можна виділити три великі регіони: Поліський,
Середньодніпровський лісостеповий, Верхньодніпровський лісовий. Переважна кількість
знахідок на поселеннях та могильниках – це ліпна кераміка домашнього виробництва (мал.
2). Лише на окремих пам'ятках знайдені уламки античних амфор, у яких надходили на
територію Середнього Подніпров'я вино або олія з римських причорноморських або
подунайських провінцій.
За технікою виготовлення ліпний посуд поділяється на високоякісний столовий,
представлений мисками, глечиками, вазами різних, часто вигадливих конфігурацій,
кухликами, та грубий простий, який в основному використовувався для приготування їжі
(горщики) і зберігання припасів (корчаги). Крім того, знайдено плоскі диски. Столові
посудини в одиничних випадках прикрашені підковоподібним валиком, а прості горщики –
вдавленнями або насічками по краю вінець.
Першовідкривачем Зарубинецької культури був київський археолог чеського
походження В. Хвойко, який у 1899 р. розкопав кілька поховань на могильнику в с.
Зарубинці Київської області, що і дало назву культурі. Зараз відкрито понад 500 поселень та
могильників цієї культури, досліджено понад 150 жител, більше 1000 поховань.

У I ст. н. е. Зарубинецька
культура занепадає та змінює своє
обличчя. Головною причиною цих
змін є пересування сусідніх
племен: з півдня на північ
рухаються сармати, з північного заходу – германці. На лівому березі Верхнього Дністра та
його лівих притоках починаючи з середини І ст. н. е. з'являються пам'ятки Липицької
культури, носіями якої були фракійські племена, що прийшли з півдня.
У цих умовах одні групи зарубинецького населення з Середнього Подніпров'я
відходять на північний схід – на Десну, інші – на південь, на Південний Буг. Розмивається і

139
прип'ятсько-поліська група зарубинецьких пам'яток, частина населення якої поступово
переселяється у Верхнє Подністров'я (табл. 5).
Внаслідок усіх цих перегрупувань у другій половині І-II ст. н. е. між Дніпром і
Верхньою Віслою створюється досить велика зона змішаного населення – носіїв перелічених
культур. [с. 26]
В останні роки виділено
культурний пласт другої половини
II-III ст. н. е., який утворився в
процесі інтеграції зарубинецьких,
пшеворських та липицьких
елементів культури. Вони
представлені на Дністрі та Волині
пам'ятками волино-подільської
групи, а в Середньому Подніпров'ї
та на Південному Бузі –
пізньозарубинецькими пам'ятками
(табл. 6). [с. 28]
На рубежі ІІ-Ш ст.
починається переселення гото-
гепідів із Нижнього Повіслення в
Північне Причорномор'я.
Прибульці зі своєю матеріальною
культурою інтегруються в це
середовище і стають ще одним
його компонентом. Вони
виявилися од- [с. 29] ним із нових
чинників у створенні
Черняхівської культури, яка разом
із синхронною Київською
культурою стає основним
джерелом для вивчення
етнокультурних процесів на
території України в другій чверті І
тис. н. е.

Баран В.Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. –Київ, 2005. –208 с.

140