Тема 10. Енеоліт Степу.

1. Формування степового енеоліту.

2. Середньостогівсько-хвалинська культурна спільнота.

1. Формування степового енеоліту.

Якщо енеолітичні культури Східної Європи базувалися на розвиткові
комплексної землеробсько-скотарської економіки, то населення степової смуги
України, з огляду на специфіку кліматично-ландшафтних характеристик
регіону, практикувало скотарське господарство. У степах прогресивний
розвиток тваринництва сприяв утвердженню різних форм відгінного
скотарства, що відовідає пасторалізму. За системи пасторалізму відгін
худоби передбачав наявність поселень (осілості), куди череди худоби
завертали на зимівлю. Землеробство мало обмежений, присадибний характер,
а його продукти відігравали мінімальну роль у харчовому раціоні степовиків. У
їхній ідеології домінувало сприйняття Степу як грандіозного пасовиська чи
загону для худоби.
Дискусійною є проблема початкової фази степового енеоліту. Д.Я.
Телегін стверджував навіть про існування перехідного неоенеолітичного
періоду між неолітом і енеолітом у степу. Конкретно ж ідеться про
маріупольсько-сьєзженську культурну область (кінець VI – перша половина V
тис. до н.е.), що датується добою розвинутого неоліту – початком енеоліту.
Назва області походить від цвинтарів у м. Маріуполь (розкопки М.О.
Макаренка) та поблизу с. Сьєзжого Самарської області РФ (розкопки І.Б.
Васильєва, який обґрунтував виділення цієї області). До її складу входять
азово-дніпровська, нижньодонська, воронезько-донська, самарська на Волзі,
прикаспійська культури та вірьовкінська група пам’яток у дніпро-донецькому
регіоні. Відомі поселення та ґрунтові цвинтарі. Основа господарства –
скотарство та мисливство з початками землеробства. Посуд виготовлений із
глини з домішкою органіки. Більшість посудин має пласкі денця та комірцеві
вінця. Орнамент містить гребінцеві відбитки у вигляді рядів ялинки, зигзагу, а
також прокреслені лінії та стрічкові композиції. Лише посуд пізньої азово-
дніпровської культури орнаментовано переважно наколами та прокресленими
лініями. Серед прикрас - перламутрове намисто, платівки з ікол кабана,
підвіски із зубів тварин і морських черепашок, фігурки, виготовлені з кістки.
Поховання здійснювалися в індивідуальних ямах, розташованих рядами. Лише
для пізньої азово-дніпровської культури характерні колективні поховання у
великих ямах, розрахованих на допоховання, подекуди з підбоєм або з
дерев’яним перекриттям та входом. Померлих клали на спині, випростано, з
широтною орієнтацією. Є поодинокі тіло спалення. У поховальному обряді
використовували вогонь та камінь. У IV тис. до н.е. населення азово-
дніпровської та самарської культур починає створювати жертовні майданчики
на площі цвинтарів. На них знайдено розбитий посуд, знаряддя праці та кістки
тварин.
Поширення у степу перших мідних речей і навичок їх обробки
збігається з розпадом маріупольсько-сьєзженської області, змінами в
господарчій діяльності та соціальному устрої степових племен. Вважається, що
в надрах області склалися засади розвитку степового населення на початковій
стадії енеолітичної доби. Згідно концепції В.М. Даниленка, які в подальшому
розвинув Ю.Я. Рассамакін степові археологічні культури (спільноти) доби
енеоліту мали дві лінії розвитку – «ямну» та азово-чорноморську.
2. Середньостогівсько-хвалинська культурна спільнота.
Ця спільнота була наймасштабнішим утіленням степового енеоліту
(середина V – середина IV тис. до н.е.). До її складу входили селянська,
середньостогівська (стогівська), квітянська (пост маріупольська),
дереївська та хвилянська на Волзі культури. Дещо пізнішу позицію щодо
них займає репінська культура. Вважається, що згадані культури
відповідають різним етнічним угрупованням скотарів. Загалом же вони
відображають «ямну» лінію розвитку степового енеоліту, що завершилася
зрештою утворенням ямної спільноти доби ранньої бронзи.
 Скелянська культура. Вирішальну роль у становленні степового
енеоліту відіграла селянська культура (друга половина V – початок IV тис. до
н.е.). Її пам’ятки поширені у степовій Наддніпрянщині, Надазов’ї, басейні
Сіверського Дінця та Нижній Донщині. Скелянська культура склалася на базі
нижньодонської культури маріупольсько-сьезженської області. Опорні
пам’ятки – поселення Стрільча Скеля поблизу с. Волоське на Дніпрі (звідси й
назва) та IV шар Роздорського поселення на Нижньому Доні. Скелянсі,
порушуючи традиції неолітичного населення, виходять із річкових заплав і
починають освоювати вододіли. Вони відмовлюються від практики
колективних випростаних поховань і влаштовують індивідуальні поховання під
кам’яними чи земляними спорудами. До селянської культури віднесено також
могильники новоданилівського типу. Втім, деякі дослідники вважають їх
окремим типом пам’яток чи навіть культурою. Серед найвідоміших цвинтарів
– Яма, Чаплі, Петро-Свистунове, Луганськ, кривий Ріг. Типовими були ґрунтові
поховання, часто обгороджені камінням, під невеликим курганним насипом або
на підвищенні. Небіжчиків клали на спину,з підібганими ногами, колінами
догори, орієнтованими на схід. Серед супровідних речей – велика крем’яна
(рідше обсидіанова) ножеподібна платівка, перламутрові кружальці із мушлі. В
деяких могильниках виявлено велику кількість кременевих знарядь (ножі,
сокири, вістря списів та стріл). Поховання густо засипані вохрою.
Скелянське населення не обмежилося освоєнням Дніпро-Донського
межиріччя й розпочало активну зовнішню експансію. Західна гілка скелянців,
відома під назвою суворівської культурної групи, досягла Буджацького степу й
просочується далі на Балканський півострів до ареалу культурної спільноти
Гумельниця. Внаслідок активних контактів степовиків із населенням культур
Болгард-Алдень та Трипілля АIII – БI скотарський ареал увійшов до Балкано-
Карпатської металургійної провінції (БКМП), що забезпечувала мідними
виробами та сировиною населення енеолітичної Європи.
Господарство скелянців базувалося на розведенні овець, кіз, великої
рогатої худоби, можливо мав місце процес доместикації коня та м’ясного
напрямку розвитку конярства. Для захисту худоби використовували собак. При
цьому значне місце в господарстві відігравали мисливство (олень, дикий
кабан), рибальство та збиральництво. Вражає значна кількість металевих
знарядь у похованнях новоданилівського типу. Проте набагато більше знарядь
праці виготовляли з кременю та каменю. Джерелом сировини слугували
поклади мінералів удовж Сіверського Дінця. З кременю виготовляли довгочасті
ножеподібні платівки, вістря списів, проколки, скребачки, пласкі сокири,
свердла тощо. Серед відходів виробництва – крем’яні нуклеуси.
Кераміка селянської культури як і середньостогівської культурної
спільноти загалом помітно поступалася трипільській за якістю й принципово
відрізнялася від неї відсутністю плоского дна. Саме такий, гостродонний, посуд
дає можливість простежувати «ямну» лінію розвитку всіх культур цієї
спільноти. Посуд селянської культури мав відігнуті зовні вінця, високу шийку
та яйцеподібний тулуб. Декорували вінця, шийку та плечика комбінаціями
відбитків гребінки на мушлі. В керамічному тісті присутня домішка товченої
мушлі – технологічний прийом, запозичений від степняків трипільцями, які
експортували скелянцям високоякісний столовий посуд.
Квітянська (постмаріупольська) культура за каліброваними
радіовуглецевими датами датується 3800 – 3500 рр. до н.е. Матеріали розкопок
найдавніших курганів у межиріччі Орелі і Самари, здійснених у 70-ті роки
минулого століття, дали підстави І.Ф. Ковальовій виділити пост маріупольську
культуру. Вона звернула увагу на неолітичні (маріупольські) витоки останньої,
що простежуються у поховальному ритуалі. Надалі ці матеріали переосмислив
Ю.Я. Рассамакін, який запропонував точнішу, на його погляд, назву –
квітянська культура.
Квітянські пам’ятки поширені переважно у північностеповому регіоні
Надчорномор’я між Прутом і Дніпром. Поселення відомі у Надпоріжжі (балка
Квітяна). Проте виразніший матеріал дають підмогильні поховання. Небіжчиків
ховали у вузьких ямах, випростаними, головами на схід.
 Господарство мало традиційно тваринницький ухил. Розводили квітинці
переважно велику рогату худобу. У гончарстві переважали загалом
середньостогівські традиції гостро донного посуду. У контексті цієї культури
виявлено найдавніші комплекси майстрів-ливарників (острів Самарський та
Верхня Маївка поблизу м. Дніпро). Метал поодив із трансільванських родовищ.
Рєпінська культура (кінець IV – початок III тис. до н.е.) дістала назву за
поселенням поблизу хутора Рєпін на Дону, розкопаного Іваном Васильовичем
Синіциним. Протягом тривалого часу рєпінські пам’ятки розглядалися в
системі ямної спільноти як найдавніші серед «ямних». У 1980 р. інший
російський археолог А.Т. Синюк виділив їх в окрему культуру. Памятки її
розширені в Лісосеповій та Степовій Донщині, північно-західних районах
Прикаспію, у степах Поволжжя, Східної України та на півдні Українського
Лісостепу. Формування культури відбувалося на Середньому Доні за участі
носіїв середньо донських та маріупольських традицій. Серед досліджених
поселень – Університетське I та III у Вороніжі, Олександрія на Осколі,
Світличне, Велика Тополяха, Сердюкове на Сіверському Дінці, Роздольне на
Кальміусі. Посуд з домішкою товченої мушлі в тісті розвивається від
гостродонних до круглоті лих кругло донних горщиків із жолобчастим
ізсередини вінцем. Орнамент прикрашов верхню частину посудини. Це
відбитки гребінця, мотузки, наколи, перлини та защипи. Елементи орнаменту
утворюють ряди, зигзаги та лінії. Відомі мідні вироби. (ніж, шило).
Поховальний обряд еволюціонував від грунтових некрополів до підмогильних
поховань у скорченому стані, на спині, орієнтованих на схід. Помічено рух
рєпінців на початку III тис. до н.е. на Лівобережну Україну, коли вони досягли
Нижнього Дніпра.
Підсумовуючи розвиток середньостогівської спільноти, слід зазначити,
що розмаїття культур і типів скотарського господарства в Степу протягом
майже 1500 років не завуальовує послідовну лінію розвитку степового
енеоліту.Вже за доби бронзи цей розвиток логічно став передумовою
формування більш сконсолідованої ямної культурної спільноти.