Повна відповідність програмі ЗНО

Тема 2. Стародавня історія України

ЗМІСТ
 Поява та розселення людей на території України.
 Заняття привласнювального господарства.
 Неолітична революція.
 Поширення землеробства й скотарства на землях України. Ремесла.
 Трипільська і середньостогівська археологічні культури.
 Кочовики раннього залізного віку.
 Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор’ї та в Криму.
 Велике переселення народів. Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів, антів, склавинів). Велике
розселення слов’ян.
 Історичні витоки українського народу.
Програмні вимоги до результатів навчально-пізнавальної діяльності учня
Учень/учениця знає:
• дати періодів:
IV - середина III тис. до н. е. - розселення племен трипільської і середньостогівської археологічних
культур на території України;
УІІІ-УІ ст. до н. е. - Велика грецька колонізація;
друга половина У-УІІ ст. - Велике розселення слов’ян;
• значення понять і термінів: «палеоліт», привласнювальне господарство», «мезоліт», «неоліт»,
«неолітична революція», «відтворювальне (продуктивне) господарство», «археологічна культура»,
«енеоліт», «бронзовий вік», «ранній залізний вік», «колонізація», «кочовик», «курган»;
• історично-культурні пам’ятки: браслет із меандровим орнаментом із Мізинської стоянки;
орнаментована кераміка трипільської культури; золотий гребінь із кургану Солоха - кінець V- початок ІУ
ст. дон. е.; золота пектораль із кургану Товста Могила- IVст. дон. е.; Херсонес Таврійський - сучасний
вигляд; Збруцький ідол.
Учень/учениця уміє:
• встановлювати співвідношення між вказаними періодами та їх віддаленість від сьогодення;
• визначати правильність застосування в історичному контексті вказаних понять і термінів;
• розпізнавати на картосхемі місця основних стоянок людей кам’яного віку на теренах
сучасної України (Королеве, Киїк-Коба, Кирилівська, Межиріч, Мізин); території розселення носіїв
трипільської і середньостогівської археологічних культур, кіммерійців, скіфів; місця
розташування античних міст-колоній Північного Причорномор’я та Криму (Тіра, Ольвія,
Пантікапей, Херсонес), Боспорського царства; напрямки розселення слов’ян під час Великого
переселення народів;
• характеризувати суспільне, господарське та духовне життя носіїв трипільської і
середньостогівської археологічних культур, кіммерійців, скіфів, сарматів, мешканців міст - колоній
Північного Причорномор’я та Криму, давніх слов’ян;
• визначати основні риси археологічних періодів, неолітичної революції, причини та наслідки
занепаду Великої Скіфії, особливості грецької колонізації Північного Причорномор’я та Криму;
 • пояснювати наслідки та значення Великої грецької колонізації, Великого переселення народів та
Великого розселення слов’ян для розвитку українських земель;
• сприймати та інтерпретувати різновидові історичні джерела, що стосуються теми;
• візуально розпізнавати та характеризувати вказані історично-культурні пам’ятки.

Періодизація давньої історії України

(див. схему).
Палеоліт
Життя людей на наших землях за найдавніших часів досліджує стародавня історія України. Цей
період був досить тривалим. Сходження людини на нові щаблі розвитку засвідчені зміною знарядь праці.
Період, коли основним матеріалом для виготовлення знарядь праці був камінь, називають кам'яним
віком. Предки сучасної людини вперше з'явилися на території України близько 1 млн років тому.
Найдавнішою пам'яткою в Україні є стоянка біля с. Королевого в Закарпатті Тут археологи виявили
численні кам'яні знаряддя праці - оббиті гальки, ручні рубила, гостроконечники, скребла, вістря
рогатин, ножі.
Кісток найдавніших мешканців Україні поки що знайти не пощастило. Та вчені при - пускають, що
це були пітекантропи. Вони прийшли на територію Європи з Африки на початку доби зледеніння.
Клімат тоді ще був помірним, проте вже відчувалося холодне дихання льодовика.
Для пітекантропів було характерним:
 використання вогню, хоча вони не вміли добувати його;
 виготовлення знарядь праці оббиванням каменю. Найбільш придатним для цього був кремінь:
унаслідок удару від нього відщеплювалися тонкі й гострі частинки, якими можна було різати, шкребти
тощо.Основним знаряддям було ручне рубило, яким можна було колоти, різати, рубати.
 Використання дерев'яних знарядь, приміром списів, загострених на кінці способом обпалення над
вогнищем. Однак дерево - недовговічний матеріал, тому знаряддя, виготовлені з нього, не збереглися.
Пітекантропи не будували жител, постійно пересуваючись у пошуках їжі.
Сліди діяльності пітекантропів виявлено неподалік с. Рокосове в Закарпатті, с. Лука-Врублівецька на
Дністріта Амвросіївка в Донбасі, у передгір'ї Криму тощо.
Галькові знаряддя праці з найдавнішого культурного шару стоянки біля с. Королевого 1 млн років
 тому
Археологічні знахідки, що їх відносять до
часу 150-40 тис. років тому, засвідчують
великі зміни в житті людей.
Наступниками пітекантропів вважають
палеоантропів, або неандертальців.
Унаслідок зледеніння посуворішав клімат: спостерігалися різкі
контрасти температур (спекотне літо й люта зима), а кількість
опадів була такою, як у сучасних напівпустелях. Льодовик
просунувся до північної частини України, а вздовж Дніпра сягав
сучасного м. Дніпро. За таких умов теплолюбні рослини й тварини зникли. Натомість з'явилися
північні. З тварин, приміром, на території України мешкали північні олені, песці, мамонти, волохаті
носороги, вівцебики тощо.
Пристосовуючись до суворого клімату, неандертальці часто оселялися в печерах У місцевостях, де
не було печер, неандертальці споруджували житла. Вони мали округлу форму. Основу житла
викладали з кісток мамонтів або каміння. За стіни
правило гілля, яке встромляли між кістками, а зверху
житла накривалися шкурами тварин. Уже за тих
часів
люди почали користуватися одягом, оволоділи
вмінням добувати вогонь. Найпоширенішими
На території України існування неандертальців
засвідчене відкриттям не лише жител або стоянок, а й
решток самої людини. У печері Кіїк-Коба, що в Криму,
було розкопано неандертальське поховання.
Пітекантропи Неандертальці
В ямі, видовбаній у долівці гроту, археологи знайшли кістяк жінки віком 35 років. На відстані
кількох десятків сантиметрів у іншій ямі розкопали кістяк дитини віком 6-8 місяців. Ця знахідка
свідчить про те, що неандертальці піклувалися про померлих. Є
свідчення й турботи про хворих.
«Людина розумна» з'явилася 40-35 тис. років тому за пізнього
палеоліту. Більшість дослідників вважають, що неандертальці не
були безпосередніми предками власне людини. А «людина
розумна» виникла досить раптово в Африці чи Південній Євразії,
згодом розселившись на інші території.
Найдавніші рештки людини розумної часу пізнього палеоліту
знайдено в печері Кроманьйон у Франції. Тому цю людину на
Житло з кісток мамонта з стоянкі Межирич
зивають кроманьйонцем. У кроманьйонців з явилися знаряддя спеціального призначення:
- скребачки для обробки шкури, різці для роботи з кісткою;
- різноманітні ножі для різання м'яса, дерева, шкіри, верхів'я списів, сокири тощо;
- крім кам'яних, уже були знаряддя з кістки й рогу - голки, шила, руків'я різних
інструментів;
- різноманітні прикраси й речі ритуального призначення, як-от браслети, намисто,
статуетки, ударні палиці.
За тих часів з'явилися вироби, в яких поєднувалися різні матеріали: камінь і дерево, камінь і кістка,
кістка й дерево. На території України досліджено кількасот стоянок пізнього палеоліту. Найвідоміші з
них розташовані в селах Мізин на Чернігівщині, Межиріч на Черкащині, Доброничівка на Київщині.
Знаною є й Кирилівська стоянка в Києві.
Мізинська стоянка. На правому березі Десни в с. Мізин на Чернігівщині було знайдено поселення
давніх мисливців на мамонтів. Археологи дослідили рештки п'яти мисливських жител, місце обробки
каменю й кістки, заглиблені вогнища, заповнені кістковим вугіллям, попелом, м'ясні ями, призначені
для зберігання запасів м'яса протягом зими. Найбільшу цінність мають виявлені під час розкопок
витвори давніх митців: жіночі статуетки та фігурки
 тварин із бивнів мамонта, унікальні браслети з ма- монтових кісток,
оздоблені складними різьбленими орнаментами, прикраси з бивнів
мамонта і черепашок. Було знайдено також кілька великих
мамонтових кісток, розмальованих червоною вохрою. Як уважають
дослідники, використовували їх під час свят як музичні
інструменти, у поселенні, що його рештки знайдено в Мізині, люди
жили 20 тис. років тому. Мешкало в ньому, як уважають
дослідники, до 50 осіб.
«Людина розумна» постала за часів, коли тривала льодовикова
епоха. Найсуворіший клімат установився в Європі 20-17 тис. років
тому.
Провідним заняттям «людини розумної» за часів пізнього
палеоліту було полювання. На півночі України первісні мисливці
полювали на мамонтів, а на півдні - на
бізонів. Люди жили й полювали колективами з 30-40 осіб. Усі вони були родичами. Тож дослідники
називають такі гурти родовими громадами.

Орнаментовані предмети з бивня мамонта

зі стоянки Мізін (пізній палеоліт)
Художні реконструкції життя людей за пізнього палеоліту
Коли випадало особливо велике полювання, об'єднувалися мисливці кількох громад. Зв'язки з
іншими громадами підтримувалися також з метою утворення нових сімей.
В пізньому палеоліті сформувались ранні релігійні
вірування та розвивається мистецтво, перші прояви якого відбувались ще у попередньому періоді.

Пізньо-палеолітичні зображення
в гроті Мамонта з Кам`яної Могили.
Близько 16 тис. років тому розпочалося поступове потепління. Багато холодолюбних тварин
відійшло напівніч.
Територія України стала землею північних оленів. Вполювати цю прудку й чутливу тварину можна
було лише здалеку. Спис був малопридатним для цього. Тому мисливці влаштовували великі
колективні лови, вистежуючи тварин під час сезонних переходів. Доба мисливців на північного оленя
на землях України
порівняно з попередніми епохами давньої історії людства була нетривалою.
Мезоліт.
Кінець льодовикового періоду збігся в часі з кінцем палеоліту. Наступну добу в історії людства
археологи називають
мезолітом.
Близько 10 тис. років тому в
Європі встановився клімат,
подібний до сучасного.
Близьким до сучасного став і
тваринний світ. Північні олені
назавжди полишили наші землі,
поступившись місцем лосям, благородним оленям, турам, диким кабанам та іншим тваринам. Ці
тварини ніколи не збирались у великі стада чи зграї. Полювання перетворилося на копітку й марудну
справу. У післяльодовиковий період було винайдено лук і стріли. До спорядження мисливців
узимку долучалися лижі. Люди доби мезоліту користувалися також човнами. А ще, уважають
дослідники, самеза тих часів було
Художні реконструкції життя людей за мезоліту та неоліту
приручено собаку - незамінного
помічника під час полювань.
Знаряддя для полювання
виготовляли з дерева, кістки, рогу та
кременю. Малесенькі гострі крем'яні
пластиночки закріплювалися в
кістяній чи дерев'яній основах. Так
виготовлялися ножі, списи, гарпуни,
стріли. Нові знання й досвід робили
полювання результативнішим, проте
і з досконалішими знаряддями воно
не завжди було вдалим. Від голодної
смерті лісових мисливців часто-
густо рятували їстівні ягоди та
гриби. А ще вони навчилися
рибалити. Лісові мисливці мешкали в
північній частині України. На півдні
значно більше важили
збиральництво й рибальство.
Уздовж Дніпра поблизу порогів
природа була настільки багатою, що
люди могли мати постійні місця
проживання. У Криму люди залюбки
обживали печери й гроти.
Неоліт та енеоліт
Упродовж сотень тисяч років люди споживали те, що дарувала їм природа (власне, тому найдавніші
людські заняття - мисливство й збиральництво - вчені називають привласнювальними). На
відміну від нього хліборобство і скотарство давали змогу вирощувати щороку новий урожай та
збільшувати поголів'я свійських тварин - тобто відтворювати природні багатства. Ось чому нові види
діяльності людини вчені домовилися називати відтворювальними. Хліборобство і скотарство виникли
в останній період кам'яного віку, що його називають неолітом. Територія України не належить до
регіонів, де виникли землеробство і скотарство. Проте місцеві мисливці протягом 8-6 тисячоліть
переймали нові види людської діяльності від мешканців Центральної Європи, а ті запозичували їх від
пересе- ленців із Передньої Азії.
Трипільська культура.
Назва трипільської культури, а отже, і її носіїв умовна. Вона
походить від назви с. Трипілля на Київщині, неподалік якого наприкінці
19 ст. український археолог Вікентій Хвойка виявив рештки
життєдіяльності давніх хліборобів. Численні археологічні знахідки
свідчать, що трипільці прийшли на землі України з Нижнього
Подунав'я близько 7 тис. років тому, згодом опанували величезні
простори Лісостепу України від Дністра до Дніпра, досягши територій
Волині та Степового Причорномор'я. Трипільська культура
проіснувала на наших землях майже півтори тисячі років - від 4
тисячоліття до н. е. до середини з тисячоліття до н. е. Саме з нею
дослідники пов'язують утвердження на праукраїнських територіях
відтворювального господарства.
Археологічні знахідки свідчать про високий рівень розвитку цих
видів господарювання в трипільців. Основу його становило перелогове рільництво, що передбачало
використання ділянок землі доти, доки не вичерпувалася їхня родючість. Залишаючи виснажені площі,
землероби переселялися далі на схід, внаслідок чого поступово опанували всі придатні для
хліборобства
Посудина з мальованим орнаментом трипільської
культури
чорноземи від Карпат до Дніпра. Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі нині
відомі в Україні садово-городні культури.
Землю обробляли дерев'яною мотикою з кам'яним чи кістяним наконечником, а згодом -
ралом. Застосовували, певно, тяглову силу волів. Урожаї збирали кістяними або кам'яними серпами.
Зерно мололи на борошно за допомогою кам'яних зернотерок. Відомо також, що племена трипільців
розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней. Трипільці виготовляли глиняний посуд у
спеціальних гончарних печах, а потім розмальовували складними візерунками чорною, брунатною,
червоною, рідше білою фарбами. В оздоблювальні орнаменти трипільські гончарі вплітали
зображення фігур людей, тварин і птахів. Трапляються там і схематичні знаки, подібні до
піктографічних. Це дає підстави припускати, що трипільці впритул наблизилися до винайдення
письма. З трипільцями пов'язують виникнення на наших землях металургії.
Трипільська людність жила сім'ями, що об'єднувалися в громади, а пізніше - у племена.
Спершу поселення трипільців були невеликими, у них мешкало по 50-60 осіб. Будинки
розташовувалися колом, із загоном для худоби в центрі. Згодом трипільці почали споруджувати
велетенські селища -протоміста, в яких мешкало до 10 тис. душ. Протомісто Майданецьке на
Черкащині займало площу 30000 гектарів і складалося майже з 2 тис. жител. Будинки розташовувалися
десятьма концентричними колами, розділеними радіальними вулицями. Крім двоповерхових жител,
археологи виявили громадські споруди й укріплення, господарські та ритуальні ями. Вчені
припускають, що трипільську громаду очолював вождь. Дрібні справи він вирішував сам, а важливі -
на радах з усіма дорослими членами громади.
Хоч якого високого рівня сягнуло трипільське суспільство, поступово в ньому накопичувалися
ознаки занепаду. Виснажені землі давали чимраз менші врожаї, а нових територій, придатних для
рільництва, вже не було. Не навчившись відновлювати родючість землі, трипільці розчинилися серед
інших народів.
Скотарі Степу за доби енеоліту
Попри високий рівень розвитку відтворювального господарства у трипільців, трипільська культура
не була його єдиним осередком на землях України. Одночасно з трипільцями у степовій смузі мешкала
середньостогівська людність, яка існувала від середини 4 до середини З тисячоліття до н. е. на
територіях Степового Придніпров'я, Приазов'я, у басейні Сіверського Дінця та в Нижньому Подонні.
Назва походить від урочища Середній Стіг (тепер у межах м. Запоріжжя), де було знайдено пам'ятки
тієї культури. Оскільки умови степу придатні для скотарства, саме воно становило основу
господарства середньостогівців. Проте знали мещканці степу й рільництво.
Ще більшої ваги набуло скотарство в житті носіїв ямної культури - людності, що мешкала в степу
від середини З до початку 2 тисячоліття до н. е. на теренах від Уралу до пониззя Дунаю. В Україні
залишки цієї культури знайдено в басейні Дніпра, у Приазов'ї та Криму. Своєю назвою ямна культура
завдячує особливостям поховального обряду. Небіжчиків ямники-скотарі ховали в ямах, над якими
насипали кургани. Кожен курган правив за родову усипальницю. У похованнях ямників археологи
знайшли залишки возів. На великих чотириколісних гарбах ямники перевозили, мандруючи за
худобою, запас харчів і знаряддя праці. Рухливо-осілий спосіб життя відобразився у світогляді
ямників. Не маючи вільного часу навіть узимку (адже худоба потребує пильного догляду впродовж
усього року), ямники не залишили досконалих пам'яток: посуд, хатнє начиння, прикраси в них
навдивовижу прості. За храми їм правили кургани, насипані над могилами. Саме біля них ушановували
предків, приносили жертви богам, святкували й радилися. На курганах скотарі часом установлювали
кам'яні брили. їх трохи обтесували, надаючи вигляду людської постаті. Найбільшим ба- гатством у
ямників була худоба. Дослідники вважають, що носії цієї культури започаткували вирощування тварин
задля молока. Власне, це й сприяло рухливішому способу життя. Щоправда, вони не відмовилися
цілком від рільництва, вирощуючи менш вибагливі сорти пшениці, ячмінь, коноплі та просо.
Отже, за енеоліту в степовій смузі, на противагу хліборобському світові (представленому,
зокрема, трипільською культурою), формувався світ скотарів. Саме зі степовим скотарським
середовищем дослідники пов'язують виникнення праіндоєвропейців - народу, від якого походять
численні сучасні народи індоєвропейської сім'ї, у тому числі й українці.
Ранній залізний вік
Кіммерійці - воїни-«молокоїди»
Кіммерійці - кочовий іранськомовний народ, який примандрував із Нижнього Поволжя у
Причорноморські степи в 9 ст. до н. е. й панував тут упродовж двох століть.
Кіммерійці - перший народ на наших землях, чия назва нам відома. Зберегли її писемні джерела,
щоправда не самих кіммерійців, бо вони не мали писемності, а ассирійців та греків. Найдавніша
згадка про кіммерійців міститься в славнозвісній «Одіссеї», а найдокладніша - у праці «батька
історії» Геродота. Гомер, зокрема, звав їх дивними доярами кобилиць і молокоїдами, земля яких
одвіку хмарами й млою оповита.
Усі писемні згадки про кіммерійців пов'язані з їхніми військовими походами. Військо кіммерійців
складалося з рухливих загонів вершників. Як свідчать археологічні знахідки, кіммерійці були для свого
часу неперевершеними майстрами військового спорядження. Головною зброєю кіммерійських воїнів
був потужний далекобійний лук. У ближньому бою вони застосовували залізні мечі завдовжки понад
метр. Уміли користуватися кіммерійці й списами, проте значного поширення ця зброя в них не набула.
Саме з кіммерійцями пов'язаний початок залізного віку на наших степових теренах. Кіммерійці
були першим народом на українських землях, якого дослідники називають кочовим. Кіммерійці не
будували жител, а їхнє життя збігало в нескінченній мандрівці степом або верхи на конях, або в
кибитках, запряжених волами. Основою їхнього господарства було конярство. Те, чого не могли дати
коні, кіммерійці завойовували. Хоч якими непереможними воїнами здавалися кіммерійці, у 7 ст. до в.
е. їхнє панування в Степу урвалося, а самі вони розпорошилися, підкорені значно могутнішими
племенами скіфів.
Скіфи
У Причорноморські степи скіфи
примандрували зі степових районів
Передкавказзя. Як і кіммерійці, скіфи
були кочовиками, основу
господарства яких становило
конярство. Так само мали вони
неабиякий досвід походів на країни
Передньої Азії. Як і кіммерійці, скіфи
були іранськомовними. Так,
підкоривши кіммерійські племена,
вони утворили єдину кочову орду, в
якій швидко стали одним народом.
Позаяк скіфи були кочівниками, вони
не залишили після себе поселень.
Єдиними пам'ятками їхнього
життя є могили- кургани.
Скіфи вірили, що смерть
людини означає закінчення
земного й початок
потойбічного.
Могили заможних скіфів
облаштовувались як підземні житла.
Зверху підземне житло перекривали
дошками й насипали над ним курган.
Що шанованішим був небіжчик, то вищий курган насипали над його могилою.
Велика Скіфія. За часів найбільшої могутності скіфи поширили владу на багато сусідніх народів.
У 5-4 ст. до н. е. їхня держава сягнула розквіту. Вчені вмовилися називати ї'ї Великою Скіфією.
Територія Великої Скіфії, за свідченням Геродота, становила величезний квадрат, південний край якого
простягнувся вздовж Чорного моря від Дунаю до Азовського моря. Відповідно північний її кордон мав
 би пролягти приблизно вздовж Прип'яті, через Чернігів, Курськ і далі до Воронежа. Ті землі, розповідає
грецький історик, населяли скіфські та нескіфські племена. До скіфських племен Геродот
зараховував власне скіфів (скіфів-кочовиків), царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів- землеробів.
Іранськомовними були скіфи-кочовики та царські скіфи. Вони, власне, панували у Великій Скіфії,
підкоривши інші племена. Про могутність скіфської держави тих часів свідчать царські кургани. До
найвідоміших належать кургани Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила, Товста Могила та ін.
Найвищого піднесення Велика Скіфія досягла в 4 ст, до н. е. за часів царя Атея. З грецьких джерел
довідуємося, що той цар-воїн підкорив своїй владі всі скіфські землі від Дунаю до Дону. Свідченням
могутності Атея було те, що він карбував власну монету. Атей провадив активну загарбницьку
політику.

1 2 3 4
1. Пектораль з кургану Товста Могила на Дніпропетровщині
2. Золотий гребінь зі скіфського кургану Солоха на Дніпропетровщині
3. Срібна амфора з кургану Чортомлик
4. Зображення знатних скіфів на чаші з кургану Гайманова Могила, 4 ст. до н. е
У 4-3 ст. до н. е. становище Скіфії погіршилося. Причинами занепаду скіфської
держави дослідники вважають погіршення природних умов (висихання степів,
збідніння трав'яного покриву внаслідок тривалого вито- лочування стадами
худоби), занепад господарського життя Лісостепу через жорстоке використання
його ресурсів. Велика Скіфія припинила існування. Проте самі скіфи не зникли з
історичної арени: вони відійшли на південь і створили дві Малі Скіфії.
Монета царя Атея
Перша у Нижньому Подніпров'ї, Нижньому Подунав'ї та в Північному Криму; друга - у Сте- повому та
Передгірному Криму зі столицею Неаполем.
Сармати
У з ст. до н. е. скіфів у Причорноморських степах заступили сармати. Ці споріднені зі скіфами
іраномовні кочовики походили з Приуральсько-поволзьких степів. Як вони називали самі себе, науці
невідомо. Йменням «сармати» їх нарекли греки та римляни. Вчені припускають, що ця назва
походить від давньоіранського слова «саоромант», що означало
«оперезаний мечем». Сармати жили племенами, кожне з яких мало свою назву, як-от: язиги,
роксолани, сіраки, аорси, алани тощо. Отож, життя і побут сарматів були подібними до скіфського.
Вони так само, як і скіфи, були скотарями-кочовиками. Так само багато важили для них воєнні походи.
Від 1 ст. до н. е. в похованнях сарматів трапляються поодинокі речі
вихідців із Подніпров'я
- полонених і перетворених на рабів. Володарювання сарматів у
Причорноморських степах тривало майже 600 років. Поклали йому край
германські племена готів і навала нових кочовиків - тюркомовних
гунів.
Причини грецької колонізації.
Появу перших грецьких поселень у Північному Причорномор'ї та
Криму історики відносять до середини 7 ст. до н. е. При цьому
користуються зазвичай терміном
«колонізація». До переселення на чужину греків спонукали різні
причини:
- прагнення до збагачення через розвиток торгівлі. На нових землях
 переселенці сподівалися закладати міста - своєрідні торговельні бази, через які прагнули збувати у
віддалені землі вироби грецьких майстрів;
- пошук джерел сировини для ремісничої діяльності греків, адже Греція - гірська країна, в ній мало орної
землі, корисних копалин, інших природних багатств;
- втеча від злиднів на Батьківщині.
У колонізації Північного Причорномор'я та Криму велику роль відіграло грецьке місто Мілет,
розташоване в західній частині Малої Азії, - більшість колоній на північному узбережжі Чорного моря
засновано вихідцями саме з нього.
Першою грецькою колонією на півдні сучасної України вважають поселення на острові (за тих часів
- півострові) Березань неподалік сучасного міста Очакова Миколаївської області. Мілетяни почали
облаштовувати його в середині 7 ст. до н. е. Історики припускають, що те поселення називалося
Борисфенідою (від грецької назви Дніпра - Борисфен). Протягом 6-5 ст. до н. е. грецькі переселенці
оволоділи всім північним узбережжям Чорного
моря.
Найвідомішими серед них були:
Тіра - біля гирла р. Тірас (Дністер) (на місці сучасного
Білгорода-Дністровського);
Ольвія - на правому березі Бузького (Буго-
Дністровського) лиману (біля сучасного с.
Парутина Миколаївської області);
Пантікапей - на Керченському півострові (на місці
нинішньої Керчі);
Херсонес Таврійський - в околицях сучасного
Севастополя;
Як і в Греції, усі великі міста були оточені
міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Усередині вони поділялися на
квартали. У центрі міста розташовувалася головна площа - агора, поряд з нею - священне місце з
храмами, капищами, жертовниками - теменос. Навколо агори будували важливі громадські споруди.
У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі - акрополі. Будинки зводили з каменю,
стіни тинькували, дах накривали черепицею. Місцевою особливістю північночорноморських міст були
підвальні житлові приміщення. Вулиці планувалися прямими. Вони перетиналися під прямим кутом
або розходилися променями, їх забруковували каменем або череп'ям. Уздовж вулиць прокладали
каналізаційні труби. Були в грецьких містах і водогони. Кожне місто мало сільськогосподарську
округу - хору. Хори складалися з невеличких поселень або й містечок, мешканці яких жили з
городництва та садівництва, вирощуючи сільськогосподарську продукцію на продаж.
Державне життя античних міст Північного Причорномор'я та Криму складалося так само, як і в
Греції. Разом із хорою кожне місто являло собою окрему державу-поліс. Чорноморські міста-
колонії зберігали цілковиту незалежність щодо тих грецьких міст, переселенці з яких їх закладали.
За устроєм грецькі поліси в Північному Причорномор'ї були рабовласницькими демократичними чи
аристократичними республіками. Отож, найвищу владу в них зазвичай мали народні збори
(«народ») і ради, до складу яких входили найповажніші громадяни. Рада готувала проекти різних
постанов. Народні збори їх схвалювали, а втілювати в життя були покликані обрані на певний термін
службовці - архонти, стратеги та ін.
Самостійне існування грецьких полісів Північного Причорномор'я ґрунтувалося на тому, що кожен
із них сам себе забезпечував усім необхідним для життя. Провідними заняттями колоністів були
вирощування збіжжя, винограду, городини, рибальство й переробка риби, скотарство. Високого рівня
досягло ремісниче виробництво - металообробка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів із скла,
дерева, кістки. Великої слави зажили грецькі майстри- ювеліри: це вони виготовляли дивовижні
прикраси на замовлення скіфських вельмож, зокрема й славнозвісну пектораль скіфського царя. У
грецьких містах вирувала торгівля. Основними товарами, що вивозилися до Греції, були збіжжя,
худоба, шкури, хутро, солона риба, сіль, раби. Купували міста-колонії металеві вироби, зброю,
тканини, коштовні прикраси, посуд, прянощі, оливкову олію та вина. Греки підтримували
постійні
контакти з місцевим населенням, торгуючи також і з ним. У кожному грецькому місті-колонії
карбували власну монету.
На нові місця греки переселялися разом із своїми богами. Щоправда, з часом дедалі більшого
значення набували місцеві особливості в значенні окремих культів. Найшанованішим із божеств у
Північному Причорномор'ї був Аполлон. Грецькі переселенці вірили, що саме він є заступником
колоністів.
Культи відправлялись у капищах, храмах, на вівтарях та й просто у житлових будинках. Про
неабияку освіченість колоністів свідчить велика кількість знахідок із різноманітними написами на
речах - посвятами, побажаннями, іменами і навіть шкільними вправами, а також листів, вирізьблених
на свинцевих пластинках.
Боспорське царство
Одним із центрів грецької колонізації в Північному Причорномор'ї був Керченський півострів.
Обабіч Керченської протоки, яку греки називали Боспором Кіммерійським, від 7 ст. до н. е. існувало
багато держав-полісів. Близько 480 р. до н. е. там виникло Боспорське царство, що об'єднало більш як
20 грецьких міст. Столицею держави став Пантікапей. Боспорською державою правили царі. За часів
найвищого піднесення Боспорської держави (4 ст. до н. е.) її територія обіймала Керченський і
Таманський півострови. Східне Приазов'я, пониззя Кубані, а також дельту Дону. Крім греків-
переселенців, до неї входили численні місцеві племена. З-поміж причин, що спонукали грецькі міста-
поліси до об'єднання, дослід- ники називають передусім загрозу завоювання скіфами. За часів розквіту
Боспорське царство було основним постачальником хліба в міста Причорномор'я та Середземномор'я.
Головним торговельним партнером боспоритян стали Афіни. Від другої половини 2 ст. до н. е.
становище Боспорської держави почало погіршуватись. Зростала загроза з боку скіфської держави у
Криму. Непевний у своїх силах, боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу
понтійському цареві Мітрідатові VI Євпатору. Під час переговорів про переда- чу влади на Боспорі
спалахнуло повстання скіфів під проводом Савмака. Повстанці вбили Перісада, проголосивши
царем свого ватажка. Та через рік, покаравши заколотників, Мітрідат VI приєднав Боспор до своїх
володінь. Щоправда, це не додало сили ні
Боспорському, ні Понтійському царствам, на
які зазіхали римські володарі. Невдовзі
Боспорська держава потрапила під зверхність
Риму. Проіснувала Боспорська держава до
другої половини 4 ст., переживши кілька
періодів піднесення. Щоправда, колишньої
величі досягнуто не було. Врешті-решт, вона
впала під натиском гунів.
Історія Боспорського царства яскраво
засвідчує існування двох періодів в історії
античних міст-держав у Північному
Причорномор'ї. Перший історики
називають грецьким (він тривав од 7 до 1
ст. до н. е.), другий - римським (від 1 ст до н.
е. до з ст. н. е.). Період залежності, як це
зазвичай трапляється в історії, не був
шасливим для грецьких міст. З кожним роком
вони втрачали свої сили й багатства,
потерпаючи як від втручання готів і наступів
кочівників, так і від внутрішніх чвар і
розбрату. У 70-х рр. 4 ст майже всі античні
держави Північного Причорномор'я занепали.
Вціліли лише Херсонес і Пантікапей, які,
потрапивши під владу Візантійської імперії,
опинилися під її захистом.
Давні слов'яни. Слов'яни- предки 15
сучасних європейських народів, у тому числі й
українського, формувалися протягом 2-1 тис.
до н. е. на лісистих просторах від Вісли до Дніпра.
Особливості речових пам'яток давніх слов'ян.
Поселення давніх слов'ян розташовувалися групами на близькій відстані одне від одного на південних
схилах річок. За житла в них правили напівземлянки або землянки із плетеними чи складеними зі
зрубаних стовбурів стінами і вогнищем, а від 5 ст. - з кам'яною піччю на долівці. Померлих
одноплеменців праслов'яни та слов'яни здебільшого спалювали. Керамічні вироби ліпили руками,
без допомоги гончарного круга, зрідка оздоблюючи різними візерунками. Своєрідними були також
знаряддя праці слов'ян та їхні прикраси.
До 5 ст. слов'янські пам'ятки входили до складу археологічних
культур поряд із пам'ятками інших народів. Так, на межі ер їх вирізняють у двох культурах:
зарубинецькій, що охоплювала терени України та Білорусі, та пшеворській, поширеній на території
Польщі. У 3 ст. н. е. на території України за участю слов'янських племен виникла черняхівська
культура, яка охопила землі між Прип'яттю і Десною на півночі та Чорним морем і Дунаєм на півдні.
Поряд із слов'янами її творили племена готів, скіфо-сарматів, фракійців та ін. Власне слов'янські
археологічні культури в лісостеповій частині Південно- Східної Європи постали в 5-6 ст.
Писемні джерела про давніх слов'ян
Найдавніші свідчення про них відносять до початку нової ери. Вони належать римським
історикам 1-2 ст. Плінію Старшому, Тациту й александрійському географові Птолемею (2 ст.).
Усі троє називали слов'ян венедами і розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід од
Вісли, в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів. Докладніше розповідають про слов'ян
джерела 6 ст. й наступних. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії готів Йордан у книзі «Про
походження та діяння гетів» (інша назва цієї книги
- «Гетика») 551 р. «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами:
венедів, антів, склавінів...» - говорив Йордан про слов'ян. Назви «склавіни» та
«анти» щодо слов'ян поряд із назвою «венеди» трапляються і в інших джерелах. Вони
засвідчують поділ давніх слов'ян на різні племінні об'єднання. Так, за Йорданом, венеди мешкали в
басейні Вісли, анти - в Подніпров'ї, склавіни - між Дністром і Дунаєм.
Слов'яни жили племенами, що їх очолювали обрані громадою вожді. Вождів обирали з- поміж
вихідців із найзаможніших сімей. Саме за вождями закріплювалася верховна влада, до повноважень
якої належали перерозподіл додаткової продукції, що вироблялася, організація оборони під час
воєнних подій, спорядження військових дружин тощо. Згодом влада вождів стала спадковою. Участь
у бурхливих подіях спонукала слов'ян до згуртування. Отож, коли з'являлася потреба боронитися від
сильного ворога, слов'янські племена об'єднувались у великі військові союзи. Прикладом такого союзу
може бути антське об'єднання.
Утворення великих союзів племен учені вважають таким рівнем суспільних відносин, що
передує державі Отже, давні слов 'яни в 5-7ст. упритул наблизилися до створення держави.
Про переддержавний рівень суспільних відносин у давніх слов'ян свідчить влаштування
ними своїх поселень. Менші з поселень скупчувалися навколо більших -
своєрідних племінних центрів. Останні були й ремісничими осередками. Згодом
такі великі поселення перетворювалися на укріплені
городища. Залишки великого слов'янського міжплемінного
центру археологи знайшли, приміром, на Волині - це
Зимнівське городище. Про досить складні суспільні відносини
у слов'ян, формування в них племінної верхівки - свідчать
джерела 6 ст.

Срібна фігурка людини з Мартинівського скарбу. Срібна фігурка коня з Мартинівського скарбу.

Не суперечать розповідям давніх істориків і археологічні знахідки скарбів на

слов'янських територіях, володіли якими за життя, безперечно, найзаможніші й наділені владою
представники слов'янських племен. З-поміж таких пам'яток і Мартинівський скарб, що, за
припущеннями учених, належав комусь із антських вождів. Багато свідчень вказує на особливу роль
у житті слов'ян спільних рад, на яких ухвалювалися найважливіші ріщення.
«Ці племена, склавши й анти, не пщлягають одній людині, - писав у 6 ст. Прокопій Кесарійській, - а з
давніх-давен живуть у демократії, тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони обмірковують
спільно».
Давні слов'яни жили з хліборобства та осілого скотарства. Вони вирощували просо, ячмінь,
пшеницю, жито, овес, льон і коноплі, віддаючи перевагу ярим сортам. Сіяти озимину навчились у
другій половині 1 тисячоліття. З городини знали горох, ріпу, редьку, цибулю й часник. Довгий час
панівною у хліборобстві була перелогова система. На Поліссі для обробітку ґрунту застосовували ще
підсіку, коли вирізалася й випалювалася ділянка лісу. З тварин розводили велику й дрібну рогату
худобу, овець, свиней. Помічниками в слов'янських господарствах були воли та коні. Живучи поміж
лісів, у краю річок та озер, слов'яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом.
Полювали не лише для того, щоб здобути додаткові харчі, а й заради хутра - чи не найціннішого
товару, що його слов'яни збували сусіднім народам.
З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. На початку н. е. всі
етапи виготовлення речей з металу - від видобутку руди до виготовлення певного знаряддя - були
справою одного майстра-коваля. Згодом, коли металургія відокремилася від ковальства, почали
виникати спеціалізовані виробничі осередки. Такий осередок, приміром, було знайдено в Гайвороні
на Південному Бузі: археологи виявили там 24 горни, а також залишки печей для підготовки
руди для плавки - потужності, що дозволяли забезпечити залізом землі цілого племінного об'єднання.
Вражає майстерність слов'янських золотарів. На зламі ер різноманітні прикраси виготовляли ще
способом кування. Проте від 2 ст. дедалі ширше почали застосовувати спосіб відливки. Він, зокрема,
був покладений в основу виробів, що їх називають виїмчастими емалями. Своєрідним у слов'ян було
виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того як від інших народів було запозичено
гончарний круг, кераміка аж до 10-11 ст. лишалася ліпною.
Існування у слов'янських землях спеціалізованих ремісничих осередків, зокрема металургійних та
 гончарних, засвідчує розвиток торгівлі. Підтвердження цього археологи мають і в численних
знахідках монет різних народів. Слов'яни залюбки торгували з населенням Подунав'я, Центральної
Європи й Прибалтики, а згодом - із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст
Північного Причорномор'я. У слов'янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби із скла,
бронзи, срібла й золота, вино, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно. У 6-7 ст.
слов'янські племена Подніпров'я контролювали торговельний шлях Дніпром, що сполучав Балтійське й
Чорне моря.
ули свої боги. Головним божеством був Перун – бог неба, грому, блискавки, покровитель князя та князівської
влади. Велес захищав худобу, протегував торгівлі та достатку. Бог вогню
Сварог і його син, бог сонця Дажбог, виконували й функції героїв – вони
створили плуг, навчили людей вирощувати пшеницю, молоти зерно та пекти
хліб. Дажбог протегував також світській владі. Богиня Мокош була
покровителькою жінок, врожаю, плодючості. Певні залишки зооморфізму
зберігалися в образі бога Симаргла – охоронця посівів і землеробства в
цілому. Повітрям, бурями керував Стрибог, місяцем – Хоре.
Збруцький ідол.
Розселення антів і склавінів відбувалося за часів, знаних в історії як
Велике переселення народів. Перейняті ним, слов'яни брали активну участь у воєнних подіях,
здобуваючи досвід державного життя, що його згодом втілили у власних державах.
У З ст. готи остаточно утвердилися в Причорноморських степах. їхня держава об'єднала численні
народи тих земель, у тому числі й слов'ян-антів. Стосунки двох народів не були безхмарними. Та,
вочевидь, на початку готського панування переважала згода у спільних воєнних походах на володіння
Римської імперії. Коли ж римським володарям було під силу протидіяти готам, германці спрямовували
свою войовничість проти колишніх союзників, у таких сутичках потерпали й анти. Тож не дивно, що
антські ватажки шукали можливості послабити готів.
Слушною нагодою стала навала гунів. Анти скористалися їхньою підтримкою. Готів було подолано
й витіснено у межі Римської імперії, у складі гунського об'єднання слов'яни торували собі шляхи в
Подунав'я й на Балкани, виступаючи то як союзники кочовиків, то як їхні підлеглі. Найбільшої
могутності гуни досягли за часів Аттіли, та після його смерті в 453 р. швидко знесилились.
Позбувшись залежності від гунів, слов'яни могутнім потоком рушили на землі Візантії. Так було
започатковано велике розселення слов'ян.
Перші самостійні походи слов'ян на Візантію відбулися наприкінці 5 - на початку 6 ст. Майже
щороку траплялися слов'янські воєнні експедиції на Балкани за імператора Юстиніана (527-565 рр.).
Виняткове значення мав похід антських загонів 550-551 рр. Як свідчать джерела, навіть раптовий
удар імператорського війська не змусив слов'ян повернутися додому. Трохи відступивши, вони
залишилися на території Візантії на зиму. Після тієї зимівлі почалося масове переселення слов'ян-антів
на Балкани.
Наприкінці 6 ст. у відносини антів із Візантією втрутилися авари - кочовий народ тюркського
походження, що утворив свою державу - каганат - у Середньому Подунав'ї. Потреба протидіяти аварам
спонукала колишніх суперників до спілки. Року 601 анти разом з Візантією виступили проти аварів, на
боці яких, однак, билися склавіни. Наступного року авари здійснили ще один похід проти антів.
Тогочасні джерела мовчать про те, хто став переможцем. Проте ім'я антів від 602 р. більше не
згадувалося. Існує думка, що могутній антський військовий союз розпався, а для слов'янських племен,
що входили до його складу, почався новий етап їхньої історії - життя на балканських землях, в
оточенні інших народів, яке дало початок сучасним південнослов'янським народам.
Розселення слов'янських племен по Дунаю. Яскраве підтвердження тих давніх подій історики
знаходять в археологічних пам'ятках. Вони свідчать, що в переселенському потоці на Дунай і Балкани
брали участь не лише анти, а й частина склавінських племен. І коли анти опанували землями Балкан,
оселяючись там досить часто разом із кочовиками - аварами та болгарами, склавіни переселялися на
береги Дунаю, прокладаючи собі шлях Дунаєм угору на захід. З часом вони просунулися аж до верхів'я
Ельби, змішалися із слов'янськими племенами, що просувалися туди з території Польщі, і в оточенні
германських племен дали початок сучасним західнослов'янським народам.
Поділ слов'ян на західних, східних і південних відповідає сучасному станові і слов'янства. Як
твердять дослідники, у 8-9ст. не існувало ні східної, ні західної, ні південної слов'янської
спільноти, а були східні, західні та південні слов'янські племена або їх союзи, названі за місцем їх
розселення. Ці племена ставали основою етногенезу сучасних слов'янських народів.
У верхній течії Дніпра, на Лівобережжі, у 5-7 ст. також мешкали слов'янські племена, їхнє життя
засвідчене археологічними знахідками, проте назва тих племен не збереглася. Давніх слов'ян -
мешканців верхів'їв Дніпра - оминули увагою візантійські автори, бо їхні племена не брали участі в
походах на південь. Живучи поряд із балтським населенням, вони були втягнуті в події, центром яких
виступала Балтика. Поступово ці племена розселилися далеко на північ. Ті з них, що просувалися в
північно-західному напрямку, згодом дали життя білоруському народові. Ті ж, що попрямували на
північний схід, стали предками росіян.
Довгий час у науці панувала думка, що предками українців були анти. Проте новітні археологічні
знахідки доводять, що пам'ятки пізнішого часу, які можна назвати власне українськими, постали не
лише на основі антських пам'яток, а здебільшого на основі пам'яток, що їх залишили склавіни. Бо
саме склавіни були тим населенням, що мешкало в 5-7 ст. на більшій частині українського
Правобережжя. Анти, про яких тогочасні джерела свідчать, що жили вони в Подніпров'ї, від 6 ст.
почали переселятися на південь, на Балканський півострів. Частина антської людності, що не брала
участі в переселенні, була поглинена склавінами, а на згадку про антів на подніпровських теренах
залишилася назва, якій, як вважає чимало дослідників, завдячують своїм етнонімом сучасні українці.
Іраномовне слово «анти» означає «крайні», «окраїнні». Ним степові скіфо-сарматські племена
споконвіку називали порубіжне із Степом місцеве хліборобське населення. Тисячолітнє сусідство з
іраномовними народами закріпило назву, яку однак місцеві мешканці озвучували по-своєму. Так
постала, як вважає дехто з істориків і мовознавців, назва Україна.

Матеріали для закріплення, систематизації та поглиблення знань

Дати
7 ст. до н. е. - Вторгнення скіфів у Північне Причорномор'я.
7-5 ст. до н. е. - Заснування античних міст - Ольвії, Тіри, Феодосії, Пантікапея, Фанагорії,
Херсонеса, Керкінітиди.
5-4 ст. до н. е. - Доба розквіту скіфської держави (Велика Скіфія). 514 р. до н. е. -
Війна скіфів з перським царем Дарієм.
480-438 рр. до н. е. - Об'єднання античних міст і утворення Боспорського царства.3 ст. до н.е.
- Вторгнення сарматських племен.

Значення понять і термінів:

Археологічна культура - сукупність схожих речових решток, здобутих під час археологічних
розкопок, що належать до одного історичного часу й території. Подібність форми та оздоблення посуду,
типу прикрас, особливостей будівництва жител і рис поховального обряду свідчать про належність
археологічних пам'яток одному народові чи близьким народам. Назви археологічних культур зазвичай
утворюються від назв місцевостей, де було вперше виявлено типову пам'ятку (наприклад, черняхівська
культура - від с. Черняхів), або за характерними ознаками археологічних знахідок (культура кулястих
амфор, шнурова культура), від особливостей поховань (зрубна культура).
Бронзовий вік - період в історії людства, коли поряд з кам'яними були поширені знаряддя з
бронзи (сплав міді з оловом, рідше - свинцем, цинком та ін.). На наших теренах доба бронзи тривала від
початку 2 до початку 1 тисячоліття до н. е.
Велике переселення народів - грандіозні етнічні переселення, які відбулися в Європі у 4-6 ст.
Спричинене гунською навалою Велике переселення народів зумовило утворення готами низки
королівств - вандалів, бургундів, франків, лангобардів та інших, а також англосаксонське заво­ювання
Британії. Велике переселення народів призвело до т зв. великого розселення слов'ян.
Велике розселення слов'ян - переселення слов'ян, які відбулися в Європі у 6-7 ст. в процесі
Великого переселення народів, коли слов'янські племена з'являються у Подунав'ї, у глибинних районах
Балканського півострова - на півдні, на заході доходять до Ельби та балтійського узбе­режжя; на
північному сході заселяють верхів'я Дону й Волги.
Відтворювальне господарство – спосіб життя, який грунтується на землеробстві та скотарстві. У
цьому випадку люди вже споживають продукти, створені власне ними: хліб, вирощені овочі та фрукти,
м’ясо та молоко свійської худоби.
Готи - загальна назва етнополітичного об'єднання германських племен першої половини 1
тисячоліття н. е., вихідців із Скандинавії, які на початку н. е. переселилися до Прибалтики, а згодом
просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут вони створили
племінний союз, т. зв. Готську державу, яку в 5 ст, розгромили гуни.
Гуни - кочовий тюркомовний народ, який з'явився в степах України з території Монголії та
Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення народів.
Давні слов'яни - група племен, які належали до індоєвропейської спільноти, предки сучасних
слов'янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.
Енеоліт - перехідна ланка від кам'яного віку до віку металів, коли з'являються речі з міді -першого
металу, опанованого людиною, але провідна роль у виготовленні знарядь праці ще нале­жала каменю. На
території України енеоліт тривав у 4-3 тисячоліттях до н. е.
Колонізація - заселення та освоєння вільної території, а також: загарбання якоїсь країни або краю,
що супроводжується визиском, підкоренням, а часом і винищенням місцевого населення.
Кочовики – окремі люди, спільноти або цілі племена і народи, що не мають постійного
нерухомого житла і переміщуються з одного місця на інше.
Мезоліт - епоха кам'яної доби, що була перехідною між палеолітом та неолітом. На землях
України доба мезоліту тривала приблизно від 10 тис. до 7 тис. років тому.
Неоліт - доба нового кам'яного віку, заключний етап кам'яної доби, що заступив палеоліт та
мезоліт Назва вживається для епохи, протягом якої людина перейшла до добування їжі, вирощуючи
рослини й одомашнивши тварин. На території України вона тривала від 7 до 5 тисячоліття (5-3
тисячоліття до н. е.). За іншими даними, вона починається у степовій зоні у 6 тисячолітті до н. е., лісовій -
у 5 тисячолітті до н.е., закінчується у степах у першій половині 4 тисячоліття до н. е. , у лісостеповій - на
початку З тисячоліття до н.е.
Неолітична революція - історичний період переходу в епоху неоліту від привласнюючого до
відтворюючого типу господарства, це пов'язано з виникненням тваринництва, землеробства. Цей процес
сприяв виникненню міських поселень, ремесел та писемності.
Палеоліт – давній кам’яний вік, 1млн – 11 тис. років тому
Привласнювальне господарство - перша в історії форма господарювання, коли люди споживали
готові продукти природи: впольовували диких тварин, збирали їстівні рослини та плоди, рибалили.
Ранній залізний вік - один із періодів розвитку людства за археологічною періодизацією.
Відзначається остаточним розселенням індоєвропейців, технологічним переламом у виготовленні
знарядь праці і зброї, виникненням перщих державних утворень, періодом існування найяскравіших
кочових утворень. На території України ця доба припадає на 1 тис. до н. е. - початок 1 тис. н. е. і
хронологічно відповідає кіммерійській, скіфській та сарматській добам історії.
Кургани - пам’ятки археології, історії та культури. Кургани створені з земляних насипів.
Більшість з них були місцями поховання первісних скотарів та середньовічних кочівників з IV тис. до н.е.
до XV ст.
Стоянка - неукріплене давнє поселення людей кам'яного віку, яке не мало довготривалих споруд.

Історично-культурні пам’ятки:

Браслет із меандровим орнаментом із Мізинської стоянки

 Орнаментована кераміка трипільської культури

Золота пектораль із кургану Товста Могила- IVст. дон. е.

Золотий гребінь із кургану Солоха - кінець V- початок ІУ
ст. дон. е.

Херсонес Таврійський -
сучасний вигляд

Документи:
1. «…Мисливці тієї доби навчилися користуватися луком і стрілами, лижами, човнами, навчилися
рибалити, приручили собаку…»
Мезоліт (середній кам’яний вік)
2. «...У них немає хат, а живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші
шестиколісні... У таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях, за ними йдуть
їхні стада овець і корів і табуни коней».
3. «...Гробниці їхніх царів містяться в Геррах, до яких Борисфен ще судноплавний. У Геррах тіло
ховали у просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми... Над гробницями
насипали величезні кургани, – що знатніший був цар, то вищий курган...»
скіфи
4. «...Ці племена... не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії, тому про
все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно»
Анти
5. «...Вони спустошили й спалили їх (міста й фортеці), взяли полонених і стали панами на
землі... Вони осіли ній панами, як на своїй, без страху... І нині вони лишаються тут, живуть і спокійно
перебувають у країні ромеїв... Зіслов’янилась вся наша земля і стала варварською».
Велике розселення слов’ян (V-VII ст.)
6. Макрикій Стратег (VI cт.) писав: «Ці племена не можна схилити до неволі або покори у своїй
країні. Вони численні, терплячі, легко зносять спеку, холод, дощ, брак одягу, нестачу їжі. Полонених
вони не тримають у неволі, як інші племена протягом необмеженого часу, але обмежуючи (час неволі)
певним часом, пропонуючи їм вибрати: чи хочуть вони за якийсь викуп повернутися додому, чи
залишитися там у стані вільних і друзів. У них велика кількість всілякої худоби і плодів земних, що
лежать купами, зокрема просо і пшениця…»
слов’яни
 Т
р
е
н
у
в
а
л
ь
н
и
й

т
е
ст Тренувальний тест