Київський національний торговельно-економічний університет

Центр довузівської підготовки

Тема 1. Стародавня історія України
1. Поява та розселення людей на території України.
2. Поширення землеробства й скотарства на землях України.
3. Кочовики за раннього залізного віку.
4. Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор’ї та Криму.
5. Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів, антів, склавинів).
6. Велике розселення слов’ян.

1. Поява та розселення людей на території України

Заселення території сучасної України первісною людиною відбулося в епоху
раннього палеоліту – початковий і найбільш значний у часовому вимірі період історії
людства. Саме в цей час відбулося виділення людини з тваринного світу, були
виготовлені перші знаряддя праці та одяг, почалося використання вогню, були
споруджені перші житла. Цієї ж доби почали складатися основи суспільної організації
людських колективів. У ранньому палеоліті відбулося початкове розселення людства з
Африканського континенту на нові території. На українських землях первісна людина,
яку називають архантропом (від грец. archaios – стародавня та anthropos – людина),
з’явилася близько 1,5 млн років тому. Первісні люди прийшли на територію України з
Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Об’єм мозку архантропів становив
від 800 до 1300 см3 (у сучасної людини – 1400–2000 см 3), а зріст сягав 160–170 см.
Архантропи проживали невеликими групами, що утворювали первісне людське стадо.
Ця перша форма соціальної організації базувалася на основі кровно родинних стосунків.


Учені виділяють ранній палеоліт (від появи людини на Землі понад 2 млн років тому до 150 тис.
років тому), середній палеоліт (150–35 тис. років тому), пізній палеоліт (35–11 тис. років тому).

1
 Основними заняттями архантропів було полювання на диких тварин та
збиральництво плодів, ягід, коренів. Архантропи широко використовували вогонь, але
ще не вміли його добувати. Сліди вогнищ у різних місцях виявлені археологами в
печерах і на відкритих стоянках тих часів. Основними знаряддями праці архантропів
було ручне рубило, що виготовлялося шляхом оббивання каменю з обох боків. Це
знаряддя мало довгасту форму завдовжки 20–25 см, вагою до 1,5 кг.

Ручне рубило
На сьогодні в різних регіонах України виявлено близько 30 стоянок доби раннього
палеоліту, серед яких с. Королево (Закарпаття), що знаходиться на березі річки Тиса,
с. Лука-Врублівецька (Хмельниччина), м. Амвросіївка (Донбас) та ін.
2
 Наприкінці раннього палеоліту відбулися кардинальні зрушення в природі (різке
похолодання, зледеніння більшої частини Європи). Зміни в природі змусили первісну
людину пристосовуватися до нових умов існування. Унаслідок еволюції в добу
середнього палеоліту (150–35 тис. років тому) на зміну архантропам прийшли
палеоантропи, або неандертальці (назва походить від місцевості в Німеччині, де було
знайдено рештки кісток цієї людини). Вони були невисокі на зріст, корінної статури,
сутулими, мали велику голову видовженої форми з низьким лобом і нависаючим
надбрів’ям. Об’єм їх мозку становив 925–1800 см3.

Зовнішній вигляд неандертальця

3
 Кам’яні знаряддя неандертальців були досконалішими й різноманітнішими, ніж у
архантропів. Удосконалюється ручне рубило, з’являються кам’яні гостронаконечники,
що використовувалися як вістря для списів; набувають поширення скребла, якими
обробляли шкури тварин. Боротьба за існування змусила неандертальців виготовляти
одяг зі шкур тварин, заселяти печери, будувати наземні житла (з великих кісток мамонтів
та шкур тварин), не тільки використовувати, а й добувати вогонь. Вивчення решток
кісток неандертальців показало, що 55 % із них помирали, не досягши навіть 20-річного
віку, і майже ніхто не доживав до 50 років.
В Україні відомо близько 200 стоянок доби середнього палеоліту: печери Кіїк-Коба
та Холодний Грот у Криму, Молодове (Чернівецька обл.) на Дністрі, Антонівка на
Донбасі, Рихта на Волині та ін.
В епоху пізнього палеоліту (35–11 тис. років тому) відбулося остаточне
становлення людини сучасного типу – homo sapiens. Цих людей називають
кроманьйонцями (за місцем першої знахідки кісток у гроті Кро-Маньйон, що у Франції).
Фізичною будовою кроманьйонець нічим істотно не відрізнявся від сучасної людини.
Техніка виготовлення знарядь праці й господарство кроманьйонців досягли вищого, ніж
у неандертальців, ступеня розвитку. Вони виготовляли різноманітні знаряддя з каменю
(кам’яні різці, ножеподібні пластини, наконечники списів, дротики, списометальні
пристрої). Люди оволоділи технікою обробки кісток та рогів, з яких виготовляли
гарпуни, шила, голки.

Зовнішній вигляд кроманьйонця

Основним джерелом добування їжі в кроманьйонців було полювання на великих
тварин – мамонта, зубра, бізона, носорога, північного оленя. Кроманьйонці
споруджувати житла в основному на берегах річок – на зразок чуму, а також землянки і

4
напівземлянки. Як будівельний матеріал використовувалося дерево, кістки й шкури
великих тварин. Так, на будівництво трьох жител та обладнання багаття у поселенні біля
Межиріч на Середньому Дніпрі (Черкаська обл.) було використано 1 753 кістки мамонта.
Підраховано, що для спорудження цих жител потрібно було забити 110 мамонтів.
У період пізнього палеоліту на зміну первісному стаду прийшла родова община
(об’єднання кровних родичів по материнській лінії). Головною особою роду була жінка,
яка виступала охоронницею сімейного вогнища та відала харчовими запасами. Виникає
звичай, що забороняв шлюби між членами однієї родини.
У цю епоху формуються перші релігійні вірування первісних людей: тотемізм –
віра в спільного для роду предка, яким могла бути рослину, тварину тощо; анімізм – віра
в існування душі та духів; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи; магія –
віра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на події. Почався і процес
виникнення рас – європеоїдного, негроїдного та монголоїдного.
В епоху пізнього палеоліту помітного розвитку набуло духовне життя людини, про
що свідчать знайдені фрагменти прикладного та образотворчого мистецтва (фігурки
птахів, жіночі статуетки, малюнки тварин на стінах печер).
На території України знайдено близько 800 пізньопалеолітичних стоянок:
Радомишль (Житомирщина), Мізин (Чернігівщина), Межиріч (Черкащина) та ін.
Початок мезоліту, або середнього кам’яного віку (10–6 тис. років тому)
хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Клімат став м’якшим і
близьким до сучасного, що суттєво вплинуло на рослинний і тваринний світ. Зникли
мамонти, шерстисті носороги, їм на зміну прийшли такі тварини, як кабан, вовк, лисиця,
лось, ведмідь, бобер тощо. Умови життя людей, зокрема добування ними їжі, різко
змінилися, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Люди не
тільки суттєво вдосконалюють старі знаряддя праці (вони стають меншими за розмірами,
зручнішими), а й створюють нові для обробки дерева – долото, сокира, тесло; нові
знаряддя з кістки та дерева – ножі, кинджали, списи – з крем’яними пластинами. В
епоху мезоліту було винайдено лук і стріли. Поява цього знаряддя для полювання мала
важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці, адже вбивати тварин
можна було зі значної відстані; по-друге, озброєна луком та стрілами людина тепер
могла полювати сама, відповідно, сама себе прохарчувати. Тому на зміну родовим
колективам приходять невеликі групи мисливців.
5
 Крім мисливства одним з основних занять стає рибальство. Були винайдені
різноманітні пристосування для ловлі риби – гачки, сіть з поплавками, складна
система загородок на ріках та озерах, а також плоти зі зв’язаних колод, човни,
видовбані із цільних стовбурів дерев, та весла. Важливого значення набуло збирання
річкових і морських черепашок, їстівних рослин та ягід. Домашньою твариною став
собака.
На території України налічується майже 1 000 пам’яток епохи мезоліту: печери
Мурзак-Коба та Фатьма-Коба в Криму, Гребениківська стоянка на Одещині,
Журавська на Чернігівщині та ін.
2. Поширення землеробства й скотарства на землях України
Збільшення чисельності населення зумовило нестачу простору й природних багатств
для заняття лише присвоюючими формами господарювання. Унаслідок цього в багатьох
регіонах відбувається криза мисливського господарства. Присвоюючі форми
господарювання (мисливство, збиральництво, рибальство) поступово вичерпали себе, а
їм на зміну прийшли відтворюючі форми господарювання (землеробство та скотарство).
Це відбулося в епоху неоліту («неос» – новий, «літос» – камінь), або в новому
кам'яному віці (VI–IV тис. до н. е.). Цей перехід названо неолітичною революцією.
Люди навчилися обробляти землю і вирощувати пшеницю, ячмінь, жито, просо,
бобові, що поклало початок розвитку землеробства. Першими землеробами в Україні
були племена буго-дністровської культури, які заселяли межиріччя Південного Бугу та
Середнього Дністра. Приручення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней сприяло
розвитку тваринництва. Люди почали використовувати худобу як тяглову силу. Відбувся
перший суспільний поділ праці – відокремлення землеробства та скотарства. Одним з
важливих досягнень стає виготовлення глиняного посуду, який використовували для
приготування їжі, зберігання сипучих продуктів тощо. У добу неоліту традиційні форми
обробки каменю – оббивання, сколювання – поступаються місцем шліфуванню,
свердленню, пилянню, що дало змогу значно вдосконалити знаряддя праці.
Піднесення та розквіт матріархату спричинили прискорення суспільного розвитку
людей. Матріархальні родові общини поступово перетворилися на великі об’єднання
родів – племена, які жили на одній території, мали спільну мову, релігію, культуру,
побут, спільні громадські й господарські інтереси. Утворення племен спричинило
поширення на значній території України поселень, єдиних за господарсько-культурною
6
спільністю.
Археологічні культури доби неоліту України різняться, насамперед, формою та
орнаментацією глиняного посуду. Різні неолітичні племена мали власні традиції
виготовлення посуду, що проявлялися в особливостях його форми та орнаментації
поверхні.
Буго-дністровська культура (БДК) була поширена в лісостеповій смузі басейну
Дністра та Південного Бугу. Спочатку на горщиках БДК домінував прокреслений
орнамент із сітчастих та хвилястих композицій. Пізніше поширилася накольчаста та
гребінцева орнаментація Основою господарства буго-дністровського населення було
полювання та рибальство, доповнювані землеробством та скотарством.
Лінійно-стрічкової кераміки культура (ЛСК) поширена на Волинській височині,
на Верхньому Дністрі. Характеризується округлотілим з плоским дном посудом,
орнаментованим паралельними прокресленими лініями, на які з рівними інтервалами
наносилися поодинокі ямки, що нагадували ноти. Мешканці регіону займалися підсічним
землеробством та скотарством, які доповнювалися полюванням. Швидке виснаження
ґрунтів, як наслідок екстенсивного підсічного землеробства, зумовило часті переселення.
Дніпро-донецька культура (ДДК) вважається великою культурною спільнотою, до
складу якої входили волинська, верхньодніпровська, києво-черкаська, надпорізька,
донецька культури. Для цієї культури властиві гостродонні горщики з домішкою трави у
глині, поверхня яких укрита орнаментом у вигляді рядів наколів відступаючою
гребінкою. Більшість сучасних дослідників обмежують територію ДДК півднем
Київського Полісся, лісостеповим Подніпров'ям та Лівобережжям. Найвідоміші стоянки
– Микільська Слобідка на Київщині, Бузьки на Черкащині. Людність ДДК полювала,
ловила рибу, поступово засвоюючи від буго-дністровців елементи землеробства та
скотарства.
Криш-Старчево культура була поширена на Закарпатті, де виявлена характерна
плоскодонна кераміка з орнаментом у вигляді прокреслених ліній, зашипів та шишок.
Німанська (волинська) культура поширена в Українському Поліссі, а також на
заході Білорусі, в Північно-Східній Польщі та в басейні Німану. Характеризується
гостродонним посудом з рослинною домішкою у глині й розрідженим накольчастим
орнаментом (копитцем). Господарство базувалося на мисливстві та рибальстві.

7
 Сурська культура поширилася в Надпоріжжі та Надазов'ї. Характерною
особливістю є гостродонна кераміка з домішкою товченої мушлі у глині і лінійним
прокресленим орнаментом, зигзагами. Основа господарства – мисливство та рибальство,
що доповнювалися землеробством і скотарством.
Азово-Дніпровська культура була поширена в Надпорожжі та Надазов'ї.
Характерною ознакою культури є плоскодонні горщики з комірцевими вінцями і
накольчастою орнаментацією, що часто утворює ялинкові композиції. Економіка
базувалася на мисливстві, скотарстві, помітні елементи землеробства.

Рис. Глиняний посуд неолітичних культур України:

1 – німанської; 2 – дніпро-донецької; 3 – ямково-гребінцевої кераміки; 4 – лінійно-стрічкової
кераміки; 5 – сурської; 6 – донецької; 7, 8 – буго-дністровської; 9 – маріупольської

8
 У добу енеоліту, або мідно-кам’яного віку (IV–III тис. до н. е.) людство оволоділо
першим металом – міддю. Мідна руда потрапила на територію України з Балкан,
Подунав’я (Трансільванія), Закавказзя. Поступове витіснення кам’яних знарядь праці
мідними, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням
тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивності праці, пожвавленню торгівлі,
розвитку майнової диференціації.
Яскраві пам’ятки доби енеоліту на території України залишили племена
трипільської культури (IV–IIІ тис. до н. е.). Ця культура названа за місцем її
знахідки – с. Трипілля на Київщині, де поселення трипільських племен вперше були
досліджені українським археологом Вікентієм Хвойкою в 1897 р. Пам’ятки цієї культури
виявлені в лісостеповій зоні та на величезних просторах від Дністра до Дніпра. Основна
маса трипільців прийшла з Балкан та Середземномор’я та розселилася по Молдові та
Правобережній Україні, змішавшись з місцевим землеробсько-скотарським населенням.
Особливості трипільської культури: по-перше, величезна територія поширення
(близько 190 тис. км2), що нині входить до території України, Молдови, Румунії. По-
друге, довготривалий період розвитку (протягом 1 500 років). По-третє, вона
відзначається розташуванням поселень певними концентрованими групами з менш

9
заселеними територіями. Її можна назвати культурою пересувних землеробів, адже кожні
50–100 років трипільці залишати засновані поселення через виснаження ґрунту та
переселялися на нові землі.

На сьогодні відомо близько 1 000 трипільських поселень. Найбільшими

трипільськими поселеннями є Тальянки і Майданець на Черкащині, що нараховували 6–
10 тис. жителів і займали площу 200–450 га. Трипільські поселення складалися з кількох
десятків великих і малих глинобитних, заглиблених у землю жител, розташованих
концентричними колами навколо широкого центрального майдану. Тут знаходилися і
громадські будівлі. Великі прямокутні житла площею від 30 до 150 м2 поділялися
перегородками на кілька відділень. У кожній секції була піч, лежанка, божниця –
культове місце, посуд для зберігання продуктів. Села знаходилися на відстані 7–9 км
одне від одного, і в кожному з них жив окремий рід, що поділявся на сім’ї. Стандартна
забудова Майданця складалася з двоповерхових будинків. На другому поверсі жили, а
перший використовували для потреб господарства – зберігання припасів, утримання
худоби тощо. Такий будинок належав здебільшого окремій сім’ї.
Основними заняттями трипільських племен було землеробство та скотарство.
Для обробітку землі використовували перелогове рільництво, що передбачало
використання земельних ділянок до повного виснаження. Землю обробляли дерев’яною
мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, а згодом – ралом. Застосовували тяглову

10
силу волів. Врожай збирали кістяними або кам’яними серпами. Зерно молотили на
борошно за допомогою кам’яних зернотерок. Трипільці сіяли пшеницю, ячмінь, просо,
бобові, вирощували майже всі нині відомі в Україні садово-городні культури. Розводили
велику рогату худобу, кіз, овець, свиней.
Трипільці будували житла з дерева та глини, з глинобитними підлогами та печами
всередині. Найбільш поширеними у трипільців були каркасно-стовпові конструкції, з
дерев’яними стінами та перекриттями, обмазаними глиною. Стіни фарбувалися і
розписувалися. Інтер’єр житлового приміщення включав піч або відкрите вогнище,
різноманітні лави з глини, вимостки, вмонтовані у глиняні корита кам’яні зернотерки.
Навколо вікон наносився певний геометричний орнамент. Поріг робили з глини, вхід
було обведено складним геометричним орнаментом, який оберігав приміщення від
проникнення ворожих сил.

Глиняна модель трипільського житла

Трипільці добре володіли технікою виготовлення глиняного посуду, посуд
виготовляли вручну, випалювали його у спеціальних гончарних печах, а потім
розмальовували геометричними та лінійними орнаментами чорною, червоною, рідше
білою фарбами. В оздоблювальних орнаментах трипільці зображали людей, тварин і
птахів. Значного розвитку в трипільців набули й інші ремесла: металообробка, прядіння,
ткацтво.

11
 Керамічний посуд трипільців
Археологами знайдено багато жіночих статуеток релігійного призначення. Вони
пов’язані з культом родючості та Матері-Прародительниці, пошана до якої була
невід’ємною частиною свідомості трипільців. Померлих хоронили в могилах або
спалювали на вогні, щоб очисти душу померлого від земних гріхів.

Жіночі статуетки трипільців

Щодо причин зникнення трипільської культури висловлюється декілька гіпотез:
порушення екологічного балансу, що пов’язано з екстенсивним веденням господарства;
спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; внутрішні
протиріччя та протистояння трипільських общин, експансія степовиків – носіїв ямної
культури та культури кулястих амфор. Шляхом асиміляції трипільського населення з
новоприбулими племенами й народами поступово формувалась людність нашого краю.
Деякі дослідники, зокрема М. Грушевський, вважають трипільців предками

12
українського народу. Трипільська культура мала важливе значення у формуванні
багатьох етнічних рис українців, зокрема, в українському гончарстві, вишивках,
писанках багато орнаментів нагадують орнаменти трипільців.
З початком ІІ тис. до н. е. розпочинається доба бронзи (сплав міді з оловом), яка
завершилась у VII ст. до н. е. Поряд з кам’яними та мідними виробами з’явилися
бронзові знаряддя й зброя. Бронза була твердішою за мідь та мала меншу температуру
плавлення, яку можна було отримати в найпримітивніших печах, що значно спростило
технологію обробки цього металу. Перші бронзові вироби потрапили в Україну з Кавказу
та Балкан. Поступово було налагоджено місцеве виробництво – в Донецькому та
Карпатсько-Дунайському регіонах. Це піднесло роль металургів та ковалів і привело до
другого суспільного поділу праці – відокремлення ремесла від землеробства і скотарства.
Розвиток металургії бронзи і поява значної кількості металевих знарядь сприяли
подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємовпливу між
скотарськими та землеробськими племенами. Починають нагромаджуватися багатства в
руках окремих сімейств. Патріархальні родинні відносини остаточно утвердились у
тогочасному суспільстві – головна роль переходить до чоловіків.
В епоху бронзи на території України існувало близько 30 археологічних культур:
шнурової та багатоваликової кераміки, тшинецько-комарівська, білогрудівська, ямна,
катакомбна, зрубна та ін. У цей період на території України сформувалися три
етнокультурних зони, що відрізнялися типом господарювання: Степ, Лісостеп, Полісся.
У степовій зоні домінувало скотарство, розводили всі види домашніх тварин, передусім
велику рогату худобу. У лісостеповій зоні займалися орним землеробством. Основними
знаряддями праці були: мотика, рало, серп. Вирощували ячмінь, просо, овес, боби. На
Поліссі займалися землеробством (підсічно-вогняна система). На початку І тис. до н. е. з
переходом до виробництва заліза епоха бронзи на території України завершилася.
3. Кочовики за раннього залізного віку
У І тис. до н. е. на сучасних українських землях з’являються нові етнічні спільноти,
про які є згадки в писемних джерелах. Вони вже вміли обробляти залізо та виготовляли з
нього міцну зброю, мали навички верхової їзди та займалися кочовим скотарством.
Першим етнічним утворенням на території України, про яке дізнаємося з писемних
джерел, були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н. е.). Про цей народ
повідомляє Гомер, Геродот, Каллімах, Страбон. Кіммерійці займали значну територію
13
між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Більшість учених
вважає їх гілкою давньоіранського кочового народу. Кіммерійці були першими на
території України, хто почав виплавляти залізо з болотної руди. Основним заняттям
кіммерійців було кочове скотарство. Вони здійснювали військові походи до Передньої та
Малої Азії, де воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Озброєння кіммерійського воїна
складалося з лука, кинджала або меча та списа. Хоча кіммерійці й мали своїх царів, проте
створити власну державу їм не вдалося.
У VII ст. до н. е. кіммерійців витіснили скіфські племена. Спочатку скіфи вдерлися
до Передньої Азії, захопили Мідію та створили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28
років, а потім мігрували в Північне Причорномор’я. Про походження скіфів та їх
переселення у причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот.
Причиною цієї передислокації було намагання кочовиків установити контроль над
торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробськими районами
Лісостепу. У другій половині VII ст. до н. е. скіфи створили державне утворення –
Велика Скіфія, що проіснувала до ІІІ ст. до н. е.
Населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-
кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували
узбережжям Азовського моря і степовим Кримом), для яких основним заняттям було
кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, та осілі племена (скіфи-калліпіди, які
жили поблизу міста Ольвії, скіфи-землероби, які мешкали на Лівобережжі, скіфи-орачі,
які розташовувалися на захід від Дніпра), які займалися землеробством. Панівне
становище в країні належало царським скіфам.
На початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об’єктом агресії з боку перського царя Дарія.
Проте скіфи перемогли ворога, з того часу за скіфами закріпилася слава непереможних
воїнів. Геродот писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають
врятуватися, і ніхто не зможе їх наздогнати». Воєнним успіхам скіфів сприяло
найдосконаліше для тих часів озброєння. Ударною силою в них була кіннота. Воїна-
скіфа захищав панцир і щит, а голову – шолом. Захищеним був також бойовий кінь
скіфа. Основною зброєю був лук, що стріляв до 500 м. Використовувалися списи, мечі,
кинджали, бойові сокири, виготовлені із заліза. У скіфів виховувалася ненависть до
ворога, про що свідчить звичай, за яким скіфський воїн пив кров першого вбитого ним
ворога та знімав з нього скальпель.
14
 Найбільшого розквіту Скіфія в IV ст. до н. е. під час правління царя Атея.
Розпочалося карбування скіфської монети. Розпочалося успішне завоювання скіфами
Балкан. Однак у III ст. до н. е. під ударом сарматських племен володіння скіфів значно
зменшуються. Їм вдалося втримати лише частину Нижнього Подніпров’я та степовий
Крим, де була створена нова держава – Мала Скіфія зі столицею в Неаполі (поблизу
сучасного Сімферополя).

Монета скіфських часів

Скіфи створили самобутню культуру, найяскравішими проявом якої були царські
кургани (Чортомлик, Солоха, Огуз, Гайманова Могила, Товста Могила та ін.). Це
поховання скіфських часів у формі земляного насипу над поховальною ямою.

15
Характерною рисою скіфської культури є так звана «скіфська тріада», що включає
предмети озброєння, своєрідне кінське спорядження та «звіриний» стиль в
образотворчому мистецтві.

Золота скіфська пектораль, знайдена

в кургані Товста Могила
У II ст. до н. е. на території Північного Причорномор’я з’явилися сарматські
племена. Назва «сармати» походить від іранського слова, що в перекладі означає
«підперезаний мечем». Про цей народ повідомляють Полібій, Пліній, Тацит. На рубежі
навої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи до
Південного Бугу та Дунаю.
Сарматські племена просувалися в західному напрямі кількома хвилями. Їх
очолювали в різний час різні племенні об’єднання. Царські сармати та язиги були
лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. й
дійшла аж до Дунаю. У II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля відбулася дуга
хвиля сарматської експансії, яку очолили роксолани. Закріпившись у степах
Лівобережжя, роксолани здійснюють походи на Таврійський півострів. Третя хвиля
сарматських завоювань у І ст. н. е. пов’язана з аланами. За свідченням Тацита і Йосипа
Флавія, алани здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У
372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного
становища в причорноморських степах. Решта сарматського племінного союзу в VI–IX
ст. відходить у передгір’я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

16
 У військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи.
Сарматська кіннота (катафрактаріїї) була вдягнутої в залізні панцирі, озброєна довгими
списами та мечами. Із часом сарматська модель важкоозброєної кінноти потрапила у
Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

Сарматський воїн
4. Заснування античних міст-колоній у Північному Причорномор’ї та Криму
Освоєння Північного Причорномор’я та Криму грецькими переселенцями
розпочалося в VII ст. до н. е. Найбільше переселялося сюди вихідців з Мілета та інших
малоазійських грецьких міст. Причинами еллінської міграції були:

17
 1) демографічна – демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив
перенаселення в материковій Греції і змусив населення мігрувати;
2) аграрна – нестача власної землі;
3) торговельна – пошук нових ринків збуту;
4) сировина – пошук нових продуктів і джерел сировини, яких не вистачало в Греції;
5) воєнна – до міграції греків змушувала агресія з боку лідійців і персів;
6) соціальна – боротьба між окремими верстами грецького населення примушувала
тих, хто зазнав поразки, мігрувати.
Найдавнішим на території України було грецьке поселення Борисфеніда (назва
походить від грецької назви Дніпра – Борисфен), засноване на острові Березань у
середині VII ст. до н. е. Найбільшими грецькими колоніями в Північному
Причорномор’ї були: Ольвія (неподалік сучасного Миколаєва), Тіра (на території
теперішнього Білгорода-Дністровського), Пантікапей (на місці сучасної Керчі),
Херсонес (околиці сучасного Севастополя), Кіркінітида (на місці сучасної Євпаторії) та
ін. Створюючись як колонії грецьких міст-метрополій, античні міста невдовзі стали
самостійними рабовласницькими містами-державами.

18
 Найбільші античні міста-держави Північного Причорномор’я
Назва Коли і ким засноване Місце розташування Історична доля
Пантікапей (у перек- У VII ст. до н. е. Узбережжя Керченської Зруйноване гунами в
ладі означає «рибний вихідцями з Мілета протоки, сучасне місто 70-х рр. IV ст. н. е.
шлях») Керч
Ольвія (у перекладі У пер. пол. VI ст. до н. е. Бузький лиман, Зруйноване гунами в
означає «щаслива») вихідцями з Мілета неподалік сучасного 70-х рр. IV ст. н. е.
Миколаєва
Тіра (від грецької назви Наприкінці VI ст. до н. е. Гирло Дністра, околиці Зруйноване гунами в
Дністра – Тірас) вихідцями з Мілета сучасного Білгорода- 70-х рр. IV ст. н. е.
Дністровського
Херсонес (у перекладі У 422–421 рр. до н. е. Південно-західне Після падіння Західної
означає «півострів» переселенцями з Герак- узбережжя Криму, Римської імперії
леї Понтійської та околиці сучасного ввійшло до складу
Делосу Севастополя Візантії. Припиняє своє
існування в XІV ст.

Елліни-колоністи привезли із собою на нові землі традиційну для Давньої Греції

форму соціально-економічного та політичного устрою – поліс, який поєднував місто і
хору (прилегла сільськогосподарська округа). Така структура давала змогу місту-державі
бути самостійною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були
рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу
(колегії та магістратури) і судову владу. Міста, засновані на узбережжі Керченської
протоки (Пантікапей, Фанагорія та ін.), у 480 р. до н. е. ввійшли до складу Боспорського
царства.
Тисячолітню історію античної цивілізації в Північному Причорномор’ї поділяють на
два періоди.
І. Грецький період (друга половина VII ст. – середина І ст. до н. е.). Характерними
рисами цієї доби було виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства;
тісні зв’язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних
традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне
планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів,
підвищення ролі міст); карбування монет; перетворення колоній у центри
посередницької торгівлі; відносно мирне співіснування з населенням приморської зони.

19
 ІІ. Римський період (середина І ст. до н. е. – IV ст. н. е.). Розпочинається втрата
полісами політичної незалежності. Характерними ознаками цієї доби були нестабільність
воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор’я
на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції;
безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська
експансія (готів і гунів), що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям
(готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість
міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей і Херсонес, які
потрапили під владу Візантійської імперії.

Руїни Херсонесу
Греки Північного Причорномор’я займалися вирощуванням зернових культур,
виноградарством, скотарством і рибальством. Високого рівня досягли ремесла:
металургійне, деревообробне, ткацьке, гончарне, ювелірне та ін. Швидкими темпами
розвивалася торгівля, для потреб якої Тіра, Ольвія, Пантікапей, Феодосія, Фанагорія
карбували власні монети.

Мідна монета Ольвії IV ст. до н. е.

У колоніях була розвинута грамотність, а грецька мова залишалася офіційною аж до
загибелі міст-держав. Велика увага приділялась освіті та фізичному вихованню.
Розвивались історія, філософія, медицина. Значну роль у культурному житті грецьких
переселенців відігравав театр, музика, література, мистецтво. Релігія теж була грецькою,
в своїй основі політеїстичною, тобто поклонялися багатьом божествам. Особливо
20
популярним було вшанування Аполлона, Артеміди, Зевса, Афродіти, Діоніса.
5. Перші писемні згадки про давніх слов’ян (венедів, антів, склавинів)
Існує декілька теорій щодо початкової території формування слов’янського етносу
та часу, коли це відбулося. Одна з них – дунайська теорія походження слов’ян – була
висловлена Нестором-літописцем у «Повісті минулих літ» . Він вважав прабатьківщиною
слов’ян басейн Дунаю – сучасну Угорщину, звідки потім слов’яни емігрували на землі
сучасних південних, східних та західних слов’ян.
Новий етап у вирішенні проблеми слов’янського етногенезу розпочався на початку
ХІХ ст. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов’янські старожитності»
(1902 р.) започаткувала вісло-дністровську терію походження слов’ян. Згідно із цією
теорією, прабатьківшиною слов’ян вважалася територія між Віслою і Дніпром, а центром
слов’янських земель – Волинь.
У 30–40-х рр. ХХ ст. польські вчені Ю. Косташевський, Я. Чекановський, Т. Лер-
Сплавинський обгрунтували вісло-одерську теорію походження слов’ян, за якою
слов’янською прабатьківшиною була територія між Віслою і Одрою.
У 50–60-х рр. ХХ ст. польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков,
М. Артамонов, Б. Рибаков стали авторами дніпро-одерської теорії походження слов’ян,
за якою слов’янською прабатьківшиною була територія між Дніпром і Одрою.
Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський стверджують,
що в І ст. н. е. центром формування слов’янства була територія між Віслою та Дніпром –
вісло-дніпровська теорія походження слов’ян.
Сучасні українці є однією з гілок історичного слов’янства, походження та
етногенез якого до сьогодні остаточно не з’ясовано. Значна частина науковців схиляється
до думки, що свої початки слов’яни беруть ще у бронзовому і ранньозалізному віках (II–
І тис. до н. е.). Вперше про слов’ян згадують римські автори І–II ст. н. е. Пліній
Старший, Тацит, Птолемей під назвою венеди, а з VI ст. про них пишуть візантійські
історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Йордан повідомляє,
що слов’яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венеди, анти,
склавини.
Отже, слов’яни як самостійна етнічна спільнота з’явилися на історичній арені на
початку І тис. н. е. Це був час Великого переселення народів ІІ–VII ст. Вони займали
райони Вісли, Дністра, Прип’ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров’я. На
21
початку нової ери завершився поділ слов’ян на дві групи: східну і західну. У V–IX ст.
частина слов’ян переселилася на Балканський півострів, де утворилася
південнослов’янська група.
6. Велике розселення слов’ян
Слов’яни як самостійна етнічна спільнота вийшли на історичну арену в часи Великого
переселення народів II–VII ст. Поштовхом до цього процесу стало переміщення
германських племен готів зі Скандинавії до Причорномор’я. Тривалий час вони воювати
з антами. Саме анти стримали навалу готів у Східній Європі. Зрештою в IV ст. готів з
Причорномор’я витіснили тюркські племена гуни, які створили між Доном і Карпатами
могутню державу на чолі з Аттілою. Проте після смерті Аттіли в 451 р. гунська держава
розпалася.
Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки та не перешкоджають
міграції, слов’яни, починаючи з V ст., розпочинають здійснювати військові походи на
Візантійську імперію. Це започаткувало Велике розселення слов’ян V–VII ст.
Починається слов’янська колонізація Подунав’я та Балканського півострову. У Подунав’ї
слов’яни діляться на дві групи, і подальше їх розселення відбувається двома потоками.
Один потік – анти – просувається в глиб Балканського півострова, а другий – склавини
– рухається вздовж Дунаю в напрямі його витоків. Наприкінці VII ст. слов’яни майже
повністю оволоділи Балканським півостровом.
Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадили завойовники із
Центральної Азії тюркські племена авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу –
Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який
завершився поразкою останніх. У 602 р. візантійські війська, спираючись на підтримку
аварів, завдали поразки антам. Після цього анти не згадуються в історичних джерелах. У
творах більшості європейських та східних авторів фігурують склавини. Етнонім
«склавини» трансформувався із часом у «слов’яни». Із цього часу почалося формування
нових племінних союзів та державних утворень.

22
 Протягом VI–VII ст. на території склавинів і антів формуються слов’янські союзи
племен. Згідно з «Повістю минулих літ» Нестора, на території сучасної України
проживали такі племена: поляни, які заселяли територію сучасної Київщини і
Канівщини, древляни – Київське Полісся й Східну Волинь, сіверяни – Лівобережжя
Дніпра, уличі – Південне Подніпров’я і Побужжя, хорвати – Прикарпаття та Закарпаття,
волиняни (бужани, дуліби) – Західну Волинь, тиверці – межиріччя Дністра й Пруту.
Територія розселення східних слов’ян
Назва племінного об’єднання Територія розселення Політичний центр
Поляни Сучасна Київщина і Канівщина Місто Київ
Древляни Київське Полісся й Східна Місто Іскоростень (сучасний
Волинь Коростень)
Сіверяни Лівобережжя Дніпра Міста Чернігів, Новгород-
Сіверський
Уличі Південне Подніпров’я і Місто Олешшя
Побужжя
Тиверці межиріччя Дністра й Пруту Фортеця Білгород
Волиняни (бужани, дуліби) Західна Волинь Міста Волинь, Пліснесько
Хорвати Прикарпаття та Закарпаття Міста Теребовля, Галич,

23
 Ужгород
Основою господарства східнослов’янських племен було землеробство, передусім
перелогове. Підсічне землеробство застосовувалося рідко. Із зернових вирощували жито,
ячмінь, просо, а трохи пізніше і пшеницю. Використовували залізні серпи, мотики,
кам’яні жорна. Поширеним було й скотарство, насамперед вирощування великої рогатої
худоби, свиней, овець, кіз. Значного поширення набули ремесла: залізообробне,
гончарне, ткацьке, ювелірне, деревообробне, каменярське, вичинка шкір.
Ранні слов’яни селилися поблизу річок й озер, поряд із заплавними луками, де були
придатні для землеробства й легкі для обробітку родючі землі. Житла були дерев’яними,
обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов’ян слід виділити Корчувате,
Лютіж, Суботів, Канів.
Жили ранні слов’яни за традиціями родоплемінного ладу, коли землею володіли
великі роди, об’єднані за кровною спорідненістю. Проте земля і результати праці на ній
все частіше почали переходити у власність окремих сімей. Поступово відбувається
перехід від родоплемінного ладу до сусідської територіальної общини. Влада
концентрувалася в руках вождів, які обиралися на народному віче, а потім їх влада
передавалася у спадок.
Східні слов’яни поклонялися силам природи і вшановували культ предків. Систему
вірувань слов’ян називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед
яких найбільш шанованими були: Дажбог – бог Сонця, Перун – бог грому, Сварог – бог
неба, Дана – богиня води, Стрибог – бог вітру, Велес – бог худоби. Служителями
язичницької релігії були жерці, яких називали волхвами. Ці люди володіли, окрім
релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями. Під час культових ритуалів, що
проходили в спеціальних місцях – домах, богам приносили жертви, включаючи людські.
За померлим влаштовували тризну (сучасні поминки), а потім труп спалювали на багатті.
Вірили східні слов’яни і в духів – домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.
Зберігалися і тотемічні уявлення, пов’язані з вірою в містичну родинний зв’язок роду з
яким-небудь твариною, рослиною або предметом.
Ґрунтуючись на природних спостереженнях, давні слов’яни створили календар, який
складався з 12 місяців і 4 пір року. Новий рік у них розпочинався в березні – тоді, коли
день починав переважати ніч.

24
 Найважливіші поняття
Авари – великий союз кочових племен тюркського походження. У VI ст. прийшли
з Азії через українські землі на Дунай і створили там свою державу Аварський каганат.
Анти – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, яке займало територію між
Дністром та Дніпром. У VI ст. анти разом із іншими слов’янськими племенами брали
активну участь у колонізації Балканського півострова, у війнах проти Візантії. Остання
письмова згадка про антів датується 602 р.
Археологія – наука, що вивчає історію людського суспільства за археологічними
пам’ятками кам’яного, мідного, бронзового, залізного віків і почасти пізніших часів. До
цих пам’яток належать: стоянки, поселення, поховання, знаряддя праці, зброя, посуд,
прикраси, предмети побуту тощо.
Археологічна культура – це комплекс подібних між собою археологічних пам’яток,
що відносяться до одного часу й поширені в певній місцевості.
Бронзовий вік – історичний період (3–2 тис. до н. е.), який характеризується
виготовленням і використанням бронзових знарядь праці та зброї, появою кочового
скотарства, поливного рільництва, писемності, рабовласницьких держав.
Велике переселення народів – переселення племен, які відбулися в Європі у II–
VII ст., спричинене гунською навалою. Унаслідок переселень була сформована основа
етнічної карти Європи та започатковано багато сучасних народів. Причиною переселень
був розпад родоплемінного ладу варварських племен, що супроводжувався створенням
великих військово-політичних союзів, збільшенням військ та влади вождів, які бажали
отримати військову здобич та нові землі.
Великого розселення слов’ян – розселення слов’ян V–VII ст. у Подунав’ї та
Балканському півострові. Формування східних (українці – поляни, древляни, сіверяни,
волиняни та ін.), західних (поляки, чехи) і південних (болгари, серби, хорвати)
слов’янських союзів племен.
Венеди – найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних
джерелах І ст. та відповідно найдавніше слов’янське етноплемінне об’єднання. На той
час венеди займали землі між Прип’яттю на півночі, Віслою на заході та Середньою
Наддністрянщиною на півдні, без чіткого визначення східних рубежів.
Готи – група германських племен першої половини І тис. н. е. Вихідці зі
Скандинавії, які на початку нашої ери переселилися до Прибалтики, а згодом
25
просунулися на південний схід аж до узбережжя Чорного та Азовського морів. Тут
створили Готську державу, розгромлену гунами у V ст.
Гуни – тюркомовний народ, який прикочував у степи України з території Монголії
та Китаю, замінивши іраномовних кочовиків, і відкрив епоху Великого переселення
народів, у процесі якого значною мірою сформувалася сучасна етнічна карта Європи.
Давні слов’яни – група племен, які належали до індоєвропейської спільності –
предки сучасних слов’янських народів Східної, Центральної і Південної Європи.
Енеоліт – мідна доба (4–3 тис. до н. е.), яка характеризується появою виробів з міді.
Поруч із мідними знаряддями праці одночасно використовувалися й кам’яні, які
переважали. Період формування великих спільних за походженням суспільних
об’єднань, розквіту патріархату.
Історичне джерело – це носій інформації, за яким учені з’ясовують умови життя в
попередні часи.
Колонізація – заселення незайманих земель або захоплення чужих територій із
подальшим їх заселенням.
Мезоліт – середня кам’яна доба (10–6 тис. до н. е.), що була перехідною між
палеолітом і неолітом. Винайдено лук і стріли, приручено першу тварину – собаку,
з’явилися перші навички у виробництві глиняного посуду.
Неоліт – новий кам’яний вік (6–4 тис. до н. е.), заключний період кам’яної доби.
Початок переходу від привласнюючих до відтворюючих форм господарювання,
створюються культурно-історичні області, широко поширюються вироби з кераміки.
Палеоліт – давня кам’яна доба (від появи людини до 11 тис. до н. е.), початковий і
найтриваліший період історії людства.
Ранній залізний вік – період ранньої історії людства (І тис. до н. е.), який
характеризується використанням і поширенням виробів із заліза. На територію України
техніку виготовлення й обробки заліза принесли кіммерійські племена.
Склавини – етноплемінне об’єднання давніх слов’ян, яке займало територію між
Дністром і Дунаєм.
Слов’яни – велика група європейських народів, об’єднаних близькістю мов і
спільним походженням. У мовному відношенні усталений поділ на східних (українці,
білоруси, росіяни), західних (поляки, чехи, словаки, лужичани) і південних (болгари,
македонці, хорвати, словенці, боснійці, чорногорці, серби).
26