1.Предмет, завдання і концепція курсу “Історія України”. Джерела та історіографія курсу.

Історія України — одна зі складових історичної науки, що досліджує генезис і закономірності

становлення та розвитку українського народу, його боротьбу за національно-державну незалежність
та пов'язані з нею подвиги, тріумфи, драми, трагедії.
Вивчення історії сприяє формуванню історичної свідомості народу, в якій органічно поєднуються
знання, погляди, уявлення про суспільний розвиток. Закріплена в традиціях, обрядах, художніх
образах та теоріях, історична свідомість дає змогу людству узагальнити історичний досвід.
Історичне мислення є важливою складовою соціально-філософського освоєння дійсності. Принцип
історизму — один з найважливіших в науковій методології. Він дає змогу з'ясувати передумови та
джерела зародження певних явищ, виявити закономірності сучасного стану суспільства,
спрогнозувати майбутнє.
Історія допомагає зрозуміти сучасність за допомогою аналізу минулого. Наприклад, М. Вебер зумів
пояснити причини масового утвердження таких життєвих пріоритетів, як престиж індивідуальної
праці, особиста ініціатива, відповідальність, чесність, обов'язковість у справах, бережливість тощо.
Саме вони, за М. Вебером, становлять основу духу капіталізму, пояснюють його особливість та
перспективи розвитку.
Водночас історичне мислення є важливим чинником соціальної активності, виховання патріотизму,
консолідації народних мас, інтеграції та їхньої мобілізації задля вирішення певних соціальних
завдань. Знання історії є умовою ефективної участі людини в суспільному житті. Прикладом цього є
М. Грушевський, який писав, що в політику прийшов через вивчення історії свого народу.
Історія вчить кожну людину, спираючись на загальнолюдські цінності, творчо опрацьовувати і
критично переосмислювати багатство світового історичного досвіду та засвоювати його уроки,
формувати на цій основі власні переконання, громадянську позицію, здобути навички і вміння,
необхідні для практичної діяльності.
2. Доісторичне минуле України. Початки формування українського етносу та його
державності.
Проблеми етногенезу (походження народів) та державотворення, за відсутності якісних,
умотивованих джерел, як писемних, так і археологічних, є найбільш складними і суперечливими не
тільки в українській історичній науці, а й у зарубіжній. Тому, особливого значення сьогодні, набуває
розв`язання таких складних теоретичних питань, як походження українського етносу, визначення
його місця в колі європейських народів, формування етнічної території, виникнення особливостей
мови, етнопсихології, своєрідності культури і політичної організації.
Першою формою людського співжиття було первісне суспільство, початок якого приблизно 3 млн.
років тому, коли з`явилася людина. Про життя первісних людей ми дізнаємося головним чином з
археологічних розкопок. Найдавнішим періодом в історії людства був стародавній кам`яний вік –
палеоліт, який тривав від 3 млн. років до ІІ тис. років тому. Археологи поділяють палеоліт на ранній і
пізній. Під час раннього палеоліту у міжльодовиковий період природні умови були сприятливі для
людини – субтропічний клімат дозволяв збирати різні рослини і полювати різноманітних тварин.
Люди навчилися виробляти і застосовувати примітивні знаряддя праці (ручні рубила, відщепи), а
також спілкуватися між собою за допомогою звукової мови. Жили невеликими родовими
колективами по кілька десятків кожний – первісними стадами, які у пошуках їжі переходили з місця
на місце.
На сучасній території України стародавні люди з`явилися саме в епоху раннього палеоліту – близько
І млн. років тому. Археологи стверджують що найдавніші людські поселення знаходилися на
Дністрі, біля с. Лука-Врубловецька (Кам`янець-Подільський р-н.Хмельницької обл.) та у Донбасі
поблизу с. Амвросіївка. Також поблизу с. Королеве Виноградівського району в Закарпатті археологи
знайшли й дослідили велике поселення первісних людей. Вісім культурних шарів (горизонтів)
розкрили їхнє життя і діяльність у період від І млн. до 35 тис рр. до н.е. Там виявлено значну
кількість кам`яних знарядь праці.
Знахідки у Королевому – найдавніші свідчення про життя і побут первісних людей не лише в
Україні, але й в усій Східній Європі.Після початку чергового похолодання, близько 150 тис. років
тому, величезні льодовики вкрили більшу частину Європи і досягли Північного Прикарпаття,
Середнього Подніпров`я і межиріччя Дону та Волги. Поблизу льодовиків утворилися тундра і
лісотундра, а на півдні холодні степи і ліси по річкових долинах. Замість порівняно невеликих
тварин, що існували в умовах теплого клімату, з`являються краще пристосовані до холоду –
мамонти, шерстисті носороги, північні олені, печерні ведмеді, песці та ін.
У зв`язку з погіршенням кліматичних умов і зменшенням кількості рослинної їжі, яку можна зібрати,
збільшується роль полювання на великих тварин, а відтак з`являється необхідність формування
більших груп людей. Удосконалюються і знаряддя праці, обставини вимагали їх урізноманітнити –
гостроконечник використовувався як наконечник списа, а скребло слугувало для розбирання туш
тварин, обробки шкур, деревини, кісток. Поява знарядь праці різних типів свідчила про виникнення
природного розподілу праці.
Холод змусив також поселятися у природних печерах і одягатися у шкури тварин. Люди навчилися
видобувати вогонь тертям. З часом люди стають менш залежними від природних умов, що дозволило
їм розселитися на великих територіях. Залишки тогочасних стоянок-поселень зустрічаються на
Сіверському Дінці, Волині, Наддністрянщині, Наддніпрянщині, в Криму і Приазов`ї.
Наприкінці льодовикової доби, у період пізнього палеоліту (35 – ІІ тис. років тому), внаслідок
підвищення продуктивності збиральництва і мисливства люди навчилися створювати певні запаси
їжі і залишатися на тих самих місцях більш-менш тривалий час. Вони селилися переважно на берегах
річок у землянках і напівземлянках, які будували вже власноруч. На зміну первісному людському
стаду прийшла матріархальна родова община – основним осередком суспільства стає рід – група
кровних родичів, що вела своє походження від спільних жіночих предків по материнській лінії
оскільки при груповому шлюбі спорідненість інакше визначити було неможливо. Члени роду спільно
володіли знаряддями виробництва, спільно здобували і споживали все необхідне для життя. Родові
общини об`єднувалися у племена, з утворенням яких сформувався родоплемінний лад.Приблизно VІ
тис. років тому закінчився мезоліт – середній кам`яний вік, що тривав з ХІ тис. до н.е. Саме в цей час
природні умови стають подібними до сучасних. Великі тварини абоимерли, або відійшли на північ.
Для полювання на менших тварин і птахів люди почали застосовувати лук і стріли і їм вже не треба
було гуртуватися у великі племена.
Під час нового кам`яного віку – неоліту, що тривав на території сучасної України від 5 до 3 тис. до
н.е. особливо характерною рисою життя людей був перехід від присвоюючих до відтворюючих форм
господарської діяльності. Виникло скотарство. Люди також навчилися нових технологій обробки –
шліфування, свердління і розпилювання. Виникло і примітивне ткацтво та вироблення ліпного
глиняного посуду поки що без гончарного кола.
Перехідною епохою від кам`яного віку до залізного був енеоліт (4 – поч. 2 тис. до н.е.).Серед племен,
що населяли простори сучасної території України, найвищого рівня розвитку досягли трипільці. Таку
назву отримали землеробські племена, які населяли Київщину у період неоліту. У 90-х роках ХІХ ст.
цю культуру біля с. Трипілля відкрив український археолог В.Хвойко. Протягом 4–2 тисячоліть до
н.е. трипільці розселилися на великій території: в басейнах річок Прута, Дністра, Південного Бугу,
Дніпра, а також Волині, Поділлі, у Північному Причорномор`ї та інших місцевостях.
Трипільські поселення розташовувалися переважно на берегах річок або на важкодоступних горбах і
на ранньому етапі складалися із 10–15, а в період розквіту трипільської культури – з кількох сотень
глинобитних жител, які обігрівалися печами й мали круглі вікна. Деякі поселення мали оборонні
рови і вали.Головним заняттям трипільців було землеробство й скотарство; мисливство, рибальство і
збиральництво відігравали допоміжну роль. В орному землеробстві використовувалися рала і
мотики, а тягловою силою були воли. Вирощувалися ячмінь, пшениця, просо та інші культури.
Рогові або дерев`яні серпи з крем`яними вкладишами служили трипільцям для збирання
врожаю. Зерно перемелювалося ручними кам`яними зернотерками. Трипільці розводили
велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Приручали також диких коней. Знаряддя праці
виготовляли з каменю і міді, кісток і рогів тварин: скребачки, ножі, різці, сокири, шила,
мотики, молотки тощо. Для виробництва полотна використовувалися примітивні ткацькі
верстати, що засвідчує початок ремісництва.
Посуд виліплювався з глини і випалювався в горнах: горщики, миски, чаші, глечики,
амфори, великі макітри для зберігання води і зерна тощо. Ці вироби прикрашалися орнаментом
або багатобарвним розписом. На посуді зображалися птахи, тварини, дерева, зірки, Сонце,
Місяць тощо. Загалом матеріальна культура трипільців була досить високою. Поряд з нею була
досить розвинутою і духовна культура трипільців. Вона включала різні землеробські культи –
космогонічні уявлення, культ матері-землі, культ свійських тварин (здебільшого бика), вогню.
Трипільці опанували різні форми мистецтва, зокрема, розпис мінеральними фарбами
приміщень, глиняного посуду. На ранньому і середньому етапах був поширений лінійно –
заглиблений орнамент, а на пізньому – шнуровий та заглиблений. Широко відома
мікроскульптура трипільців: фігурки жінок, тварин, моделі жител.
Складними є питання походження та історичної доля трипільців. Майже всі дослідники
вважають, що на формування трипільців вплинули як культура місцевого буго-дністровського
неолітичного населення, так і частини балкано-дунайської людності, що контактували з
землеробськими народностями Передньої Азії. Трипільські племена мали широкі зв`язки з
населенням Центральної Європи, зокрема племенами культури лійчастого посуду. Історична
доля трипільських племен у різних районах їхнього проживання склалася неоднаково.
Основною причиною занепаду трипільського етносу була загальна нерозвинутість
матеріального виробництва, а також зовнішні деструктивні впливи, зокрема, посилення
натиску степових племен ямної культури, лісових племен у Середньому Подніпров`ї, деяких
племен культури кулястих амфор на Волині. Все ж трипільська культура була вершиною
розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі. Частина дослідників вважає, що
традиції трипільскої культури у видозміненому вигляді існували і в наступні часи й збереглися
у традиційній народній культурі українців (тип жител у степових районах, розпис будинків і
глиняного посуду, візерунки вишивок, писанок тощо). Проте, етнічний зв`язок з трипільцями
не простежується історично – ні за антропологічним типом, ні мовно трипільці не належали до
індоєвропейців. Тут варто зупинитися на поясненні самого терміна “етногенез”, під яким ми
будемо розуміти процес формування українського етносу. Проблема етнічних коренів
українства досі ще не є вирішеною. Коли ми говоримо про нашу автохтонність, то маємо на
увазі й те, що між нами і людністю періоду енеоліту лежить не одна епоха. Відомий
український дослідник В.Петров звертав увагу на ту обставину, що наша автохтонність на
нашій землі не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного
відтворення поколінь. Територією України пройшли різні народи, які залишили на ній свій
слід, який українство увібрало у себе.
Ще у середині ХІХ ст. багато вчених виступили проти азіатської теорії походження
індоєвропейців. Торкаючись цього питання М.Грушевський зауважував, що таке твердж
не має жодних підстав, а ґрунтується на традиційному уявленні про Азію як прабатьківщину
людського роду. Натомість на основі лінгвістичних досліджень вчені прийшли до висновку, що
ймовірно їх прабатьківщиною була лісостепова смуга, яка простягається в південно-західному
напрямку через східноєвропейську рівнину.
Цієї думки притримується і дослідник Стрижак О.С., який вважає, що основою
україногенезу, як і етногенезу деяких інших слов`янських народів, є теорія дунайської
правітчизни слов`ян Нестора-літописця, автора “Повісті времених літ” (початок ХІ ст.). Хоча
тут можна вбачати як авторську залежність від біблійних концепцій, так і об`єктивне
відображення того факту, що дунайсько-балканське вогнище цивілізації з давніх-давен
підтримувало зв`язки з територією України: тут і там однакові злаки, худоба, метали,
приручення коней, індоєвропейська лінійно стрічкова кераміка й трипільська культура V–IV
тис. до н.е.; історія її населення починає фіксуватися на півдні, а його пісні багаті на згадки
Дунаю. Польські й сербо-лужицькі землі також заселилися з півдня, а те, що близько 4000 р. до
н.е. Північна Європа ще тільки звільнялася від льодовика, заперечує германські шовіністичні
прив`язки батьківщини праіндоєвропейщини до півночі. Південні ж слов`яни (за
П.Шафариком, від “слово”; пор. давньосхіднослов`янське “кличани”) прийшли на Балкани, але
з недалеких місць, звідки вони ходили й далі на північ та схід.
У період міді-бронзи (IV – початок І тис. до н.е.) відбувається диференціація
індоєвропейських племен і виділення з них поодиноких народів і мовних груп. Спочатку
індоєвропейці поділилися на дві групи: східну і західну. До східної належали племена арійські
(іранські та індійські), тракійсько-албанські (предки нинішніх вірмен і албанців), слов`янські і
литовські; до західної належали грецькі, індійські, кельтські та германські. Слов`яно-литовська
група займала проміжне становище між арійською і германською, при чому ближче вона
стояла до арійських племен. Це підтверджується лінгвістичними дослідженнями, наприклад
індоєвропейське слово “мадха” означає мед, “мамся” – м`ясо, «табор» – топір, сокира,
«вартана» – веретено. Найбільша спорідненість спостерігалася у мовах слов`янських і
литовських племен, поскільки їх розділення відбулося приблизно в середині І тис. до н.е.
На початку IV – ІІІ тис. до н.е. розпочинається конфлікт між племенами західної
землеробської культури (трипільці) і східної скотарської, що належали до тієї ж
індоєвропейської спільноти. Завоювавши чи здобувши територію поселень трипільських
племен, кочівники не асимілювали їх, а навпаки попали під їхній вплив і стали вести осілий
спосіб життя, займатися землеробством і ремеслом. Про це свідчать досліджені археологами
Кам`янецьке і Більське городища. Серед багатоманітності землеробсько-скотарських племен
Східної і Середньої Європи в ІІ тис. до н.е. виділяються племена культури шнурової кераміки
(назва походить від глиняного посуду прикрашеного орнаментом з відбитків шнура). Пам`ятки
цієї культури знову ж пов`язують Україну з Передньою Азією.
У кінці епохи міді-бронзи райони північного Причорномор`я від Карпат до гирла Дунаю і
Кубані опанували кімерійці. Їх відносять до пізнього етапу розвитку племен так званої зрубної
культури (назва походить від укріплень із зрубів дерева), що займала величезні простори від
Дністра до Уралу, від Карпат до Криму і Кавказу. Кімерійці – перший народ Східної Європи,
власна назва якого збереглася в писемних джерелах (Геродот). Вони займалися скотарством і
землеробством, підтримували торгові контакти з Кавказом і Середземномор`ям, виготовляли і
широко застосовували металеві знаряддя праці і зброю. Кімерійці мали укріплені городища. Їх
етнічна приналежність остаточно не з`ясована. Хоча деякі дослідники вважають, що їхня
культура була продовженням трипільської, пристосована до умов табунного скотарства, так як
перехід до нього спрямував нащадків трипільців на південь у степи Причорномор`я
Звідси їх витісняють скіфи, починаючи із VІІІ ст. до н.е. Поступово вони заселили
степову зону між Доном і Дунаєм. Близько VІ ст. до н.е. у скіфів сформувалася держава. Вона
була деспотичною монархією. Коли вторглися війська персидського царя Дарія І у 513 р. до
н.е. вони були розгромлені скіфами Взагалі про скіфів збереглося багато відомостей завдяки їх
контактам з греками. Справа в тому, що у VII – VI ст. до н.е. по всьому північному
Причорномор`ї виникають грецькі колонії – своєрідні міста-держави: Ольвія, Тіра, Херсонес,
Пантікапей, Фанагорія, Танаїс та ін. Єдиним державним об`єднанням грецьких міст було
Боспорське царство, яке утворилося у V ст. до н.е. і займало Керченський і Таманський
півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. Це були типові
рабовласницькі держави подібні до своєї метрополії. Вони багатіли на торгівлі хлібом, рабами,
рибою, ремісничими виробами.
Найважливіші особливості у житті грецьких колоній зумовилися присутністю племен, які
проживали у степовій частині України. Вони формувалися під впливом взаємної торгівлі,
різних культур та суспільних відносин. Зокрема, для грецьких колоністів “варвари” були тільки
предметом експлуатації – греки винищували місцеве населення не тільки економічно, але
навіть фізично, тисячами вивозячи “варварських” рабів на міжнародні торговиці. Грецькі
колонії – так само, як пізніше візантійські міста в Криму – не зжилися з Україною,
репрезентували тут чужі інтереси і стремління.
Геродот поділяв скіфів на окремі групи: на лівому боці Дніпра жили скіфи-кочівники, по
обох сторонах Дніпра скіфи-хлібороби, в басейні середнього Бугу жили скіфи-орачі, які
називали себе сколотами. Найновіші дослідження схиляють вчених до думки, що це були
слов`янські праукраїнські племена, які беруть свій початок від трипільців. Сама Скіфія
обіймала не лише скіфів, а всі народи, підвладні царським скіфам, осідком яких було гирло
Дону. Геродот описує побут скіфів. За його словами вони жили зі своїх стад і кочували
поставленими на возах житлами, не мали ані міст, ані фортець. За віруваннями скіфи були
язичниками. Єдиною святинею для них був старий залізний меч, виставлений на стосах пруття
– знак бога війни. Йому приносили жертви з худоби та людей: із сотні взятих на війні
полонених жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували і
розкидали довкола. Скіф мав випити кров першого вбитого на війні ворога, а голову принести
до царя, яка була своєрідним документом, що дозволяв йому брати участь у розподілі здобичі.
Із черепа найзнатніших ворогів скіф робив чашу, яку інколи оправляли в золото.
За етнічною приналежністю скіфи належали до індоєвропейської спільноти, а саме
іранської групи племен. Якщо дотримуватися теорії європейської прабатьківщини
індоєвропейців, то їхню появу у північному Причорномор`ї можна пояснити зворотним рухом
кочових племен викликаного міграційними процесами в Середній Азії. Прибувши __________назад
на територію свого первісного поселення, скіфсько-іранські орди підкорили залишки населення
яке тут залишалося ще з попереднього періоду. Київський вчений М.Суслопаров, дешифруючи
писемність трипільців, виявив, що нею користувалися і племена зрубної культури, зокрема,
кімерійці. Крім того, ряд дослідників дотримуються думки про виділення вже із ІІІ–ІІ
тисячоліття до н.е. на Наддніпрянщині відповідних діалектів, які стали предками пізніших
прабалтської і праслов`янської мов. Академік Рибаков Б. наголошує на необхідність ставити в
центр уваги дослідників саму назву скіфів-землеробів – сколоти, які за своєю матеріальною
культурою стояли у безпосередньому зв`язку з трипільцями, а тому брали участь у формуванні
протослов`ян (протоукраїнців). Цей взаємозв`язок підтвердив професор П.Курінний такими
даними: поховання скіфів мають аналогію з похованням трипільців та кімерійців під
курганами, а видатних осіб палили на вогні. Обидва обряди продовжували зберігатися аж до
слов`янських дохристиянських часів на Київщині та Чернігівщині; скіфи продовжують
розробку трипільської міфології, яку перейняли і слов`яни; скіфи користуються всіма формами
посуду, виготовленого трипільцями. Від скіфів маємо традиційні білі штани і сорочку, чоботи
шпилеподібні, козацьку шапку, перначі, сагайдаки, келепи тощо.
Коли у 80-х роках ХХ ст. сформувалася українська (київська) школа археологів-славістів і
набула остаточного вигляду концепція походження, а також ранньої історії слов`ян.
Зіставлення нових даних, одержаних археологами і писемних джерел дало можливість
пов`язати ці процеси з динамікою європейської історії. Зокрема, концепція українських
археологів ґрунтується на автохтонності слов`янського етносу між Дніпром і Одрою,
врахуванні одночасно важливої ролі міграцій, які стимулювали етнічний процес.
Методологічною основою київської концепції є положення, згідно з яким формування
слов`янства мало поетапний характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом
інтеграції з іншими етнічними групами: балтами – на півночі і сході, іраномовними племенами
– півдні, германцями – на заході і фракійцями – на південному заході.
Відтак з ІІ ст. до н.е. скіфів витісняють інші кочові племена-сармати. Вони, як і скіфи,
належали до іранської групи племен і вирушили з південного узбережжя Каспійського моря в
результаті натиску інших племен з Передньої Азії. Рештки скіфської людності збереглися в
Криму, частково були асимільовані сарматами. Останні були кочовими племенами, лише
невелика їх частина займалася хліборобством – біля Дунаю та Азовського моря. Вони не мали
постійних місць проживання, а жили у повстяних будах, які перевозили на возах кочуючи з
місця на місце. Це був войовничий народ, який все життя проводив у війнах, але так і не
створив єдиної політичної організації як скіфи, а жив окремими племенами.
Сьогодні, щодо скіфів і сарматів власний підхід пропонує Домбровський О. За ним,
аналогічно до того, як проукраїнським автохтонам та їхній території накинено назви скіфів і
сарматів, завойованій Україні нав`язано було назви “Малоросія” і “південь Росії”. Це було
пов`язане з ранньоісторичними традиціями і “науковою” політикою дореволюційної російської
історіографії, з так званою традиційною (російською) схемою східноєвропейської історії , яку
нещадно критикував М.Грушевський. Тому доцільно було б терміни “скитія”, “сарматія” по
можливості замінювати термінами “скитський період”. “сарматський період”, де
прослідковується хронологічний принцип у нашій протоісторії у першу чергу, а саме
етногеографічне поняття з політичним пріоритетом завойовника. А це означає, що в
протоісторичні часи на території України скіфи й згодом сармати чергувалися як панівна
верства завойовників, але в етнічному й географічному аспекті (автохтонному) вони були
чужим, напливовим елементом, який не став провідним у процесі етногенези русько-
української національної спільноти та перших починів її державної організації.
Дещо іншим шляхом проходив процес розвитку слов`янських старожитностей у західній
частині України.
В середині І ст. н.е., приблизно в той же час, що і в Подніпров`ї, зарубинецькі племена
прип`ятського Полісся мігрували з насиджених місць на південь, в райони Волині і
Подністров`я. Причину їх раптової втечі слід шукати в екологічній катастрофі, можливо ерозії
ґрунту.
У процесі інтеграції зарубинців носіями верхньодністровського варіанту пшеворської
культури – нащадками поморсько-кльошових племен, що асимілювали якусь частину
германців, які проживали на Волині і Подністров`ї, створюються у другій половині І ст. н.е.
пам`ятки зубрицької культури. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими
старожитностями Подніпров`я, особливо Південного Побужжя, і очевидно, генетично
пов`язані з ними.
На дальший процес етнокультурної історії України справляли значний вплив події, що
відбувалися на кордонах Римської імперії, в Подунав`ї. А саме розпочалося налагодження і до
ІІ ст. встановилися тісні контакти як торгові, так і культурні, між людьми, що жили на цих
землях. Рим потребував рабів, зерна, м`яса, а варвари – вина, тканин, предметів розкоші,
срібних денаріїв. Важливе значення надавалося також налагодженню відносин імперії з
античними містами Північного Причорномор`я, які в ІІ ст. переживали період нового
економічного і культурного піднесення.
Протягом ІІ ст. н.е. відбувався процес нівелювання культурних рис зубрицьких і
пізньозарубинецьких пам`яток, що відображав посилення інтеграційних явищ між різними
етнографічними групами давніх слов`ян, створення єдиної давньослов`янської спільності на
території сучасної Правобережної України.
В цих умовах на більшій частині України формується черняхівська культура – культура
римських впливів. Її відкрив у 1899 р. В.Хвойко біля с.Черняхова (Київщина) як пам`ятки
культури слов`янських племен, що жили на Подніпров`ї і Подністров`ї у ІІ – VII ст. Відтоді на
території України археологами досліджено понад 2 тис. поселень черняхівської культури.
У Подніпров`ї носіями черняхівських пам`яток cтали південна частина
пізньозарубинецьких слов`янських племен: скіфо-сарматське осіле населення. У Подністров`ї –
венеди – носії пам`яток зубрицької культури, у карпатському регіоні – дакійці. Тісні стосунки з
більш розвинутими суспільствами півдня Європи, античною цивілізацією справили величезний
вплив на економічний, соціальний та культурний розвиток народів Вісло-Дніпровського
межиріччя, насамперед слов`ян. За умов прогресуючого господарства, зокрема землеробства та
ремесел, сприйняття культурних цінностей провінціально-римського світу, різкого розвитку
соціальних відносин, характерного для черняхівської культури, відбувалося зближення різних
етносів та їх інтеграція.
Цей позитивний процес був перерваний в останній чверті ІІ ст. внаслідок вторгнення з
Північно-Західної Європи германських племен, основу яких становили готи. Захопивши
Волинь і Поділля, готи розірвали значною мірою єдиний у Вісло-Дніпровському межиріччі
слов`янський масив і до середини ІІІ ст. встановили контроль над основною частиною слов`ян,
скіфо-сарматами, дакійцями. Готи поклали також край панування сарматів у Північному
Причорномор`ї, знищивши їх основні поселенські райони та торговельні центри.
На думку дослідників, більшість слов`ян залишила не лише Волинь і Поділля (наприкінці
ІІ – у першій половині ІІІ ст.), але й Правобережжя (до кінця ІІІ ст.), зосередившись на
околицях черняхівського ареалу – у Верхньому Подністров`ї і Верхньому Подніпров`ї –
Подесенні. Звідси частина їх мігрувала у більш віддалені південні і східні регіони. Так, сліди
венедів чітко зафіксовані у Буджацькому степу, а також у Середньому Поволжі. А пустуючі
землі зайняли в основному германські племена.
У другій половині ІV ст. на територію України вторглися зі сходу кочові племена гунів,
які ліквідували політичне панування готів у Південно- Східній Європі, підпорядкувавши їх
своєму впливові. Цим __________скористалися слов`яни. У війні, яка тривала, на думку готського
історика Йордана, з перемінним успіхом, зрештою, перемогли слов`яни. Готи на початку V ст.
залишили територію України. Вважаємо, що у боротьбі з готами сформувалося перше
протодержавнеутворення слов`ян – союз племен на чолі з дулібами, який проіснував до середини –
кінця VІІст. і був розгромлений, очевидно, кочівниками – аварами. Центр дулібського союзу
знаходивсяу Подністров`ї і Волині.Раннє середньовіччя – період, коли слов`яни повною мірою
заявили про себе в Європі,перемістившись з України в Подунав`я та Центральну Європу.Відомо три
різновиди археологічної культури слов`ян, які належали різним гілкамсхідного слов`янства: празько-
корчацька, пеньківська та колочинська. Перша, якасформувалася на основі зубрицької та частини
київської культур, належала історичнимслов`янам, друга, що виникла на основі київської і частини
черняхівської (скіфо-сарматської), –антам, а третя продовжила основі традиції київської культури
Верхнього Подніпров`я іПодесення. До кінця VІІ ст. культурні особливості цих груп нівелюються і
на просторах відВісли до Дніпра формується єдина східнослов`янська культурно-історична
спільність –культура Луки-Райковецької. Дніпровське Лівобережжя займала у цей час окрема група
слов`ян відома як роменсько-боршівська культура. Її генезис пов`язаний з людністю, яка
походить, у свою чергу, від повністю асимільованого слов`янами іранського етнічного
компонента, очевидно, осілих скіфо-сарматів періоду черняхівської культури.
Щодо перших писемних згадок про слов`ян, то вони відносяться до І ст. н.е. У творах
авторів І–ІІ ст. вони виступають під назвою венедів, зокрема Плінія, Таціта, Птолемея.
Значення цього слова ще не з`ясоване. Назва «словен», «славен» з`являється у VІ ст. і
відноситься до західних слов`ян. Поділ слов`ян на західних, східних і південних
розпочинається ще перед їх розселенням, а в часі процесу лише закріплюється. Розселення
слов`ян із своєї прабатьківщини проходило спокійно без заколотів і перебоїв, тому можна
припустити, що напрями слов`янського розселення відповідали початковому розміщенню
слов`янських племен на їхній первісній території.
Більш конкретні відомості про слов`ян подає готський історик Йордан. За його словами
“венеди” походять від одного кореня і нині відомі під трьома назвами – “венедів, антів і
словенів”. Більшість вчених вважає ці слова доказом поділу венедів на дві частини: західну
(склавени) і східну (анти). Венеди – це стара германська назва славенів.
Досліджуючи першоджерела української цивілізації та державотворення, М.Грушевський
наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати ІV ст. н.е. До цього часу
племена, на основі яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною
слов`янської групи племен. “Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає
з початком їх історичного життя, – писав Грушевський у праці “Нарис історії українського
народу”. – Століття, що наступають після розселення, підготовляють державну організацію,
історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу”. Новітні
наукові відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують висновки
видатного вченого. Про існування державних союзів слов`янських племен на території
України, зокрема свідчать численні пам`ятки, знайдені під час археологічних розкопок
стародавніх городищ Подніпров`я, Подністров`я, Побужжя. Саме на цій території в ІV ст. н. е.
об`єдналася в державний союз група слов`янських племен – антів.
Що нам про них відомо і хто ж такі анти? Свідчення візантійських, готських, латинських
та арабських авторів VI – VII ст. про антів – перші незаперечні історичні згадки про
слов`янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики
(візантійський – Прокопій Кесарійський, готський – Йордан та ін.), анти являли собою частину
слов`ян-венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Перша згадкапро
них у писемних джерелах датована 375, остання – 602 р. н.е. Мовою антів, на думку
лінгвістів, була слов`янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Ардагастр, Лаврит та ін.) теж
звучать як слов`янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко
виражене слов`янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як і
поганська віра східних слов`ян.
Виходячи з цих засад, значна частина істориків справеливо вважала антів
протослов`янами, або просто слов`янами (О.Шахматов, М.Погодін, С.Соловйов та ін). На
відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти – прямі предки
українського народу або навіть перші українці (М.Грушевський, В.Щербаківський). Цікаві
думки щодо “антської проблеми” висловлює відомий сучасний український історик
М.Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників він довів ідентичність
вітчизняних літописних полян та антів з іноземними джерелами. За твердженням
М.Брайчевського, самі себе ці люди називали себе полянами, степові сусіди – сармати (а від
них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто “крайніх”, тих,
що живуть “на краю”, “окраїнних людей”. Цілком можливо, що саме звідси, від цих “окраїнних
людей” – антів і бере свій початок назва нашої держави “Україна” (назва вперше згадується в
літописі у 1187 р.).
3. Ранні форми культури на українських землях.
Ранні форми культури на українських землях (від найдавніших археологічних культур до антів).
Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого,
збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.
Витоки української культури сягають часу первісного суспільства Це одна з найдревніших
європейських культур. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис. років тому.
Вся територія сучасної України вже була заселена у пізньому палеоліті (35– 40 тис. років тому).
Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік – неоліт. Він тривав на території України до III
тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2–3 млн. років. Люди
знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від
збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм
господарської діяльності – мотижного землеробства і скотарства.
4. Трипільська культура.
Найбільш ранніми землеробськими племенами на території Укра-їни, першими хліборобами на
українській землі вважаються племена трипільської культури. Ця культура склалась на
Правобережній Україні і розвивалась протягом IV–III тисячоліть до н.е. (1500–2000). Вперше
пам’ятники цієї культури дослідив у 1896 р. Вікентій В’я-чеславович Хвойка (1850–1914) – відомий
український археолог, чех за походженням. Він жив у Києві, працював учителем. З 1893 р. роз-почав
археологічні дослідження.
Місцем перших знахідок стало село Трипілля на Київщині. Назва села дала назву всій культурі, яку
ще за типом кераміки називають куль-турою мальованої кераміки.
Землю трипільські племена обробляли переважно за допомогою кам’яних та кістяних мотиг. Пізніше
знайшло застосування первісне рало. Це дало можливість перейти до перелогової системи
землекористування, а також до впровадження ярих та озимих посівів. Трипільські племена
вирощували пшеницю, ячмінь та просо. Збирали урожай вони кістяними та дерев’яними сернами з
кремінними пластинами – вкладишами. Зерно зберігали у великих глиняних посудинах та
спеціальних зернових ямах. Трипільці вирощували абрикоси, сливи й аличу, тобто ті культури, які
дійшли до нашого часу! Внаслідок виснажен-ня землі люди мусили кожні 50–100 років переселятися
на нові місця.
Поряд із землеробством у племен розвивалося й скотарство. Вони розводили велику рогату худобу,
свиней. Трипільці приручили коня, знали колесо до воза. Значне місце у господарстві займало зби-
ральництво, мисливство та рибальство.
Трипільці були вмілими ремісниками. Вони першими на тери-торії України для виготовлення одягу,
поряд із шкірою та хутром тварин, стали використовувати тканини, зокрема полотно, яке
виготовляли з пряжі.
Високої досконалості досягли трипільські племена у виготов-ленні глиняного посуду. Посуд ліпився
вручну (трипільські гончарі не знали гончарного круга) і випалювався у спеціальних печах –горнах.
Вишукані орнаменти, оригінальна дрібна пластика, незвичайні керамічні форми свідчать про високу
духовність трипільського насе-лення.
Жили трипільці у досить великих населених пунктах, які назива-лися протомістами. Територія
деяких поселень сягала декількох со-тень гектарів, а населення – 10–15 тис. чоловік. Будинки у
трипільських поселеннях розміщувались по колу з май-даном посередині. Про вправність
трипільських будівельників свідчить те, що будинки часто були дво- або триповерховими. Трипільці
вшановували власних богів, вели астрономічні спостереження, мали свій календар, оригінальні
уявлення про будову Всесвіту. Трипільські племена мали зв’язки з районами Східного Се-
редземномор’я та Подунав’я, звідки, зокрема, одержували вироби з міді. За рівнем соціально-
економічного розвитку населення трипільської культури підійшло до рівня цивілізацій Єгипту та
Близького Сходу, але з різних причин не змогло зрівнятися з ними, не перейш-ло до державності,
створення міст, винайдення писемності.
5. Дохристиянська культура стародавніх слов’ян.
Етногенез слов’ян є складним історичним процесом. Початок народження словянства поклала
індоєвропейська мовна спільнота, прабатьківщина якої і час існування є проблематичним.
Праслов’янська спільнота утворилася на просторах лісостепу і лісу між Дніпром і Західним
Бугом, а можливо, і Віслою. Давньо- слов’янський період на території України охоплює час з кінця I
тис. до Р. Х. - першу половину І тис. від Р. Х. До праслов’ян дослідники зараховують племена
пшеворської (Західна Україна - ІІ ст. до Р. Х - IV ст. від Р. Х.), зарубинецької (басейни Прип’яті,
середнього і частково верхнього Дніпра - ІІ ст. до Р. Х. - ІІ ст. від Р. Х.), липицької (верхнє
Подністров’я - ІІ ст. до Р. Х - ІІІ ст. від Р. Х.), черняхівської (вздовж Дніпра, Південного Бугу,
Дністра, Західного Бугу - ІІ-V ст. від Р. Х.). Поєднання археологічних і лінгвістичних даних дає
змогу вважати геродотівських скіфів-землеробів VI-IV ст. до Р. Х. праслов’янами. Дослідники
найбільше уваги зосереджують на їхній самоназві - сколоти.
 Найдавніші писемні джерела, в яких слов’яни вперше виступають під своїм власним ім’ям
(етнонімом), належать до VI ст. (твори готського історика Йордана, візантійських авторів Прокопія
Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти).
Більш-менш ймовірно етнічна присутність слов’ян може бути реконструйована в творах римських
авторів перших століть від Р. Х. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея).
Для вирішення питання про етногенез слов’ян особливо важливе значення мають відомості, що їх
подав Йордан в славетному творі «Про походження і дії гетів» («Гетика» - 551 р.). З цього твору
маємо уявлення про окремі етапи їхньої історії, оскільки достатньо точно визначено географічне
розселення окремих груп. За «Гетикою», в VI ст. було три групи слов’ян: венеди - у басейні Вісли,
анти - в Подніпров’ї, слов’яни (склавини) - у Подунав’ї. Колись у них було одне ім’я - венеди, але з
часом, коли останні розселилися, змінилися й назви. У часи Йордана ще зберігалася мовна
спорідненість цих племен. Отже, готський хроніст фіксує певний етап етногенезу. Деякі дослідники
вважають, що йдеться про перший поділ слов’ян на західних, південних і східних. Саме антів
Михайло Гру- шевський вважає безпосередніми предками українців.
Візантійський історик V! ст. Прокопій Кесарійський у книзі про історію війни з готами, згадує
про склавинів та антів. Зокрема, пише про те, що вони «не стоять під володінням одного мужа»,
живуть як державні народи, вірять в одного бога Громовержця, який панує над світом, жертвують
йому різних звірів, не визнають долі, віддають божественні почесті та приносять пожертви річкам,
джерелам та демонам. Живуть у невеличких житлах, у військові походи виступають пішим ходом з
малими щитами та списами, панцирів не носять, деякі навіть не носять верхнього і нижнього одягу, а
тільки штани. Говорять варварською мовою, всі вони дуже великі та сильні. Згадує і про військові дії
антів у союзі з візантійськими полководцями.
У VІІ ст. візантійські та західноєвропейські автори окреслюють все населення від річки Одер до
лівого берега Дніпра назвою «слов’яни».
У процесі розпаду первіснообщинного ладу серед східних слов’ян формуються племінні союзи:
поляни, сіверяни, древляни, дуліби або бужани, уличі, тиверці, білі хорвати та ін. Назви цих племен
наявні в «Повісті минулих літ».
Основу господарства слов’ян складали землеробство, тваринництво, лісові промисли, полювання.
Крім орного землеробства, слов’яни займались городництвом та садівництвом. Користувались
складними та різноманітними сільськогосподарськими знаряддями: ралом, плугом, косою, серпом,
дерев’яними лопатами з залізною оковкою країв, залізними сокирами та ін. Розвивались ремесла,
особливо ковальство. Були навіть окремі поселення, які спеціалізувались на певних ремеслах.
Наприклад, у Райковицькому городищі (Житомирська обл.) проживало багато ковалів та металургів.
Це городище, як і багато інших, цікаве ще й тим, що воно існувало з часів неоліту. Було також
розвинене ливарництво, зброярництво, ювелірна справа. Русичі були озброєні мечами, однолезовими
палашами, списами, луками і стрілами, бойовими сокирами, щитами. В VII ст. у східних слов’ян,
раніше ніж в Західній Європі, з’явилась кольчуга. Мечі та кольчуги - роботи давньоукраїнських
майстрів - славились по всій Європі. Зброя прикрашалась золотим, срібним орнаментом. Археологи
нарахували 150 назв виробів із заліза.
Слов’яни були відомі і як майстри ювелірної справи. Високої досконалості досягли в техніці
перегородчастої емалі, яка давала змогу прикрашати вироби кольоровим орнаментом, живописними
зображеннями. Майстри виготовляли колти - прикраси на скроні, діадеми, браслети, намиста, пояси,
сагайдаки для стріл, парадні піхви для мечів та ін. Вироби оздоблювали зображеннями реальних і
фантастичних тварин та птахів. У цих зображеннях дуже помітний вплив скіфського «звіриного
стилю». Так, знайдені біля с. Мартинівка (Черкащина) бляшки-нашивки зображують коней і
танцюючих людей. Кожне плем’я мало характерну тільки для нього форму жіночих прикрас - колтів,
а орнамент на них мав символічне значення. Навіть невелика кількість давньослов’янських прикрас,
яка дійшла до нашого часу, вражає своєю красою та майстерністю.
Широко поширеним було гончарське ремесло - у великих печах-горнах опалювали не лише
різноманітний посуд, але й цеглу - плінфу. Відповідно, в житлах замість вогнищ з’являються печі.
Існували склоробне, деревообробне ремесла, ткацтво, обробка шкіри. Розташування на
торгівельному шляху «з варяг у греки», який йшов по Дніпру, також на відгалуженні «шовкового
шляху», який пов’язував Європу та Азію, сприяли розвитку як ремесел, так і торгівлі. Про широкі
торгівельні зв’язки свідчать знахідки східних, європейських, візантійських монет у слов’янських
поселеннях.
 Переважно слов’яни жили в невеликих укріплених поселеннях. Житла будували з дерева. Можна
виокремити декілька типів жител. Серед них землянки з обмазаними глиною стінами, дерев’яними
опорними стовпами та дахом з крокв, покритого соломою. Будували також напівземлянки зі стінами
з колод, по кутах рублених у вінці. Пізніше з’явився повністю наземний дім з дерева, з піднятою на
стовпах дерев’яною підлогою та дерев’яним дахом. Подібні житла до середини XX ст. будувались на
Півночі України, в Карпатах, Закарпатті. Для Подніпров’я також були характерні житла, подібні до
мазанок - стіни обмазані глиною плетень, дах з соломи, з дерева опорні стовпи по кутах, крокви.
Будували також споруди для утримання худоби. Поселення оточувались укріпленнями: валами,
ровами, дерев’яними стінами зі зрубних конструкцій, заповнених землею, на яких встановлювали
вежі з бійницями. В містах стіни досягали висоти 10-12 м.
У зв’язку з цим треба наголосити, що крім поселень, у слов’ян з’явились міста, як центри ремесла
і торгівлі. У містах мешкали ремісники, купці, племінна верхівка. Крім одноповерхових жител, у
містах стали з’являтись двоповерхові, складні дерев’яні тереми знаті з різьбленими прикрасами
вікон, опорних стовпів, шатровими і купольними дахами. До давньослов’янських часів зараховують
виникнення таких міст, як Київ, Чернігів, Іскоростень, Переяслав, Путивль та ін. Спочатку це були
племінні культові та ремісничі, торгові центри, які пізніше розвинулись у власне міста. У літописах
збереглися згадки про слов’янські культові споруди. їх будували з дерева, багато прикрашали
рельєфним різьбленням ззовні і зсередини, сам храм і майдан перед ним оточували огорожею з
різьблених стовпів. Для будівництва використовували і випалену цеглу.
Археологічні знахідки, свідчення літописців доводять високий рівень розвитку дерев’яної
архітектури в слов’ян, існування складних будівельних конструкцій і різноманітних архітектурних
форм.
До прийняття християнства слов’яни керувались доволі чітко складеними морально-етичними
нормами. Для релігійних уявлень слов’ян є характерним культ предків і поклоніння силам природи,
персоніфікованих у пантеоні божеств.
У слов’ян виділився прошарок служителів культу - волхвів, які були знавцями релігійних
церемоній, носіями медичних, метеорологічних знань, накопичених на той час, міфологічних та
епічних творів. Вважається, що саме волхви для потреб запису культових текстів створили
слов’янське письмо «черти і рези», як називали його літописці, зразки якого не збереглись.
Культ охоплював також численні свята, якими відзначали зміни пір року, початок тих або інших
сільськогосподарських праць, вшановували богів. До циклу зимових свят належало свято Коляди або
народження нового Сонця, яке відзначалось у час зимового сонцевороту. По селах, містах ходили
групи перебраних у страшні звірячі і фантастичні маски юнаків, які виглядом, співом, биттям у
бубни відлякували нечисту силу. У родинах готувалась священна вечеря з 12 страв, яка мала
забезпечити добробут у наступному році. Також діти, молодь, ходили по хатах, славили піснями нове
Сонце і вітали господарів. На початку березня святкували прихід весни, приліт птахів з вирію. Весь
зміст весняного свята супроводжував засівання полів. Широко відомі до нашого часу такі літні свята,
як русалії - на початку літа, коли житла прикрашали зеленими гілками, приносили жертву русалкам з
річок, колодязів, озер, і свято літнього сонцевороту - Купало. Це свято відзначалось на честь Сонця,
Вогню і Води. Вночі запалювали ритуальні вогнища, які мали підтримати силу Сонця, скакали через
них, щоб очистились від усього злого. Восени відзначали свято богині Мокоші, під час якого в храм
приносили частку врожаю, цілющі трави, квіти. Були свята на честь Перуна, Дажбога та інших
божеств. У родинах поклонялись духам предків. З культом душ предків пов’язані слов’янські звичаї
запрошувати їх на святкову вечерю, приносити їжу, напої на могили, коли існували спеціальні свята,
вшанування душ померлих. Можливо, в житлах існували дерев’яні зображення, які символізували
духів предків і яким голова родини приносив жертви.
З прийняттям християнства знищувались храми, зображення богів, викорінювалась пам’ять про
богів, міфи, але й те, що збереглось у фольклорі, народній культурі, про що свідчать літописи,
показує, що слов’яни мали розвинену політеїстичну релігію з великим пантеоном божеств з чітко
окресленими функціями, міфологічною концепцією будови світу, розвиненою міфологією. До наших
часів збереглось дуже мало переказів про слов’янських богів, більше - історичних епосів про
засновників міст, подвиги богатирів, захисників від ворогів і чудовиськ. Це билини, які розповідають
про богатирів Іллю Муромця, Дуная, Волха, Микулу Селяниновича, Настасю, Латогорку та ін. Вони
збереглись у народній культурі до наших днів, але значно християнізовані. Краще збереглась
обрядова поезія. Слов’янські свята супроводжувались співами, танцями, музикою. Досі побутують у
народній культурі колядки, щедрівки, веснянки, весільні пісні, які мають виразно язичницьку основу.
Рештки слов’янських звичаїв зберігаються і у вигляді ігор. Наприклад, ритуальний хоровод
перетворився на гру «Подоляночка», обряд поклоніння хлібам, які починають колоситися у гру
«Колосок», коли дівчинка іде по мосту з сплетених рук інших учасників гри. Барвиста, складна
обрядовість родинних свят відзначення народження дитини, весілля, багато в чому збереглась в
українських народних традиціях до нашого часу.
Культ предків у язичницькій культурі слов’ян виконував роль морально-правових відносин між
людьми, пов’язувальної ланки між людиною, природним довкіллям і світом мертвих. Це
відображено в піснях, веснянках, купальних піснях, обжинкових мелодіях, народних танцях, казках,
притчах, приказках, у весільних, родинних та поховальних обрядах.
Важливе місце в світогляді давніх слов’ян посідала складна система уявлення про потойбічний
світ. Серед низки проявів звернемо увагу на те, що наші пращури побоювалися самого мерця, а не
якоїсь його духовної сутності. Ідея ж виникнення безсмертної надчуттєвої сили, котра мала
можливість підніматися на небо та впливати на погоду й життя людей, пов’язана з відомим звичаєм
кремації. Спалення мерця на поховальному багатті, коли частинки людського тіла разом з вогнем та
димом піднімаються угору, породили віру в те, що кожна людина має особливого безсмертного
двійника у вигляді диму чи вогню, який під час кремації лине до неба.
Археологічні джерела свідчать, що більшість мерців ховали у слов’янських курганах головою на
захід, хоча відома і східна орієнтація (у радимичів). Це може означати, що давні слов’яни
потойбічний світ уявляли на заході (захід сонця) або на сході (схід сонця). Існувало й уявлення про
те, що смерть людини не обов’язково мала призвести до розриву сімейних відносин. Тому в деяких
випадках одночасно з мертвим чоловіком ховали передчасно вбитих або живих жінок. Так звані
«парні поховання» зафіксовані у некрополях Києва, Пскова та інших міст. Можливо, обов’язкова
смерть дружини на могилі чоловіка була однією з умов старослов’янського шлюбного договору.
Вірили давні слов’яни і в перевтілення людських душ у рослини, тварини, птахів, риб тощо.
На східнослов’янських землях ще до запровадження християнства як державної релігії існувала
писемність. Виникнення писемності в східних слов’ян було зумовлене об’єктивними причинами,
необхідністю задовольняти потреби в спілкуванні (торговельні, дипломатичні, культурні зв’язки).
Торгуючи з греками, предки слов’ян застосовували предметні спроби передання повідомлень
(«черти» і «рези» - зарубки та різні позначки), про які пізніше згадуватиме болгарський чорноризець
Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан записав у подорожніх
нотатках (початок X ст.), що бачив написи по-руськи на окремих уламках дерева. Араб Ібн-ан-
Надіма згадує, що руси десь у IX ст. мали письмена, які вирізували на дереві.
Найважливішим джерелом ділової писемності язичницьких часів є договори Русі з Візантією 911,
944, 970 рр., Олега, Ігоря та Святослава. Сам факт існування договорів, зміст текстів яких
зафіксовано в «Повісті минулих літ», свідчить про розвинену ділову писемність. Подібні документи,
за традицією візантійської дипломатії, писали в двох примірниках: грецькою мовою та мовою того
народу, з яким укладався мир, на наших теренах - давньоруською.
Епіграфічних пам’яток, що належать до язичницького часу, знайдено небагато. Найвідомішим є
напис, видряпаний на корчазі - господарській посудині, виявленій на могильнику біля Смоленська.
Читається він «Г ороухща» або «Горушна», тобто насіння гірчиці або паливо. Поруч з написом є
літера N з числовим значенням - 50. Ця цифра вказує на вміст посудини або вагу товару.
Ще два фрагменти написів знайдено поблизу Києва в стародавньому місті Білгород (сучасне с.
Білогородка) і на Таманському півострові, де було місто Тмуторокань. Перший напис ім’я - «Ілля», а
другий - «БАТ» - закінчення якогось слова.
Культове мистецтво слов’ян було представлене різьбленими з дерева та каменю зображеннями
божеств. До нашого часу дійшло не багато цих зображень, найвідоміше - Збруцький ідол (ІХ ст.),
знайдений в ХІХ ст. в р. Збруч.
Є згадки про мальовані зображення богів, але жодне не збереглось. Зображення богів,
міфологічні сюжети вишивали також на рушниках, покривалах. Слов’янська вишивка відзначалась
високою майстерністю, різноманітністю технік виконання, складним символічним змістом.
Традиційність народної культури сприяла тому, що слов’янська символіка, зображення ввійшли в
українську вишивку. Типово язичницькою за змістом є вишите зображення жінки з піднятими в
молитві руками по центру. Вважається, що це зображення богині землі Мокоші. Ромби, зигзаги,
хвилясті, ламані лінії, кола, трикутники та інші елементи української вишивки, набір кольорів тісно
пов’язані з слов’янськими міфологічними уявленнями. Багато цих символів подібні до трипільських
та скіфських.
Отже, з часів появи людини на території України культурний розвиток зберігає свою спадковість,
збагачуючись надбаннями сусідніх народів, племен, які приходили на Україну, оселялись на її
землях і приєднував до процесу розвитку місцевої людності, збагачуючи її культуру своїми
здобутками. Найдавнішою основою української культури є культура первісних мисливсько-
збиральницьких суспільств. Землеробська культура, з притаманними їй ремеслами, житлами,
міфологічними уявленнями, символікою сформувалась у трипільський період, визначивши характер і
зміст пізнішої слов’янської і власне української культури. Значний внесок у розвиток української
культури зробили культури скіфів, сарматів та античних міст-держав, які згадувались у попередній
темі. Всі ці давні різноманітні за формою і змістом джерела зумовили високий розвиток культури
слов’ян, безпосередньої попередниці української культури. Багатство народної і національної
української культури, складна символічна мова, розвинені мистецькі форми, гуманістичність,
орієнтація на духовні цінності, толерантність до інших культур, способів життя зумовлені її
тривалим розвитком, багатоманітністю її джерел.
6.Племінні союзи та союзи союзів у східних слов'ян. Антська держава
Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських
племен - дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у
VIII-IX ст. набирає силу процес об'єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому грунті і
виникають державні утворення - племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських
авторів, уже в VIII-IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян
з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо,
Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець
називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як
вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла
Давньоруська держава. Показово, що існування ранньо-державного осередка у дніпровських слов'ян
з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними
джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка "Бертинські аннали" повідомляє про
послів "народу Рос", які у 839 p. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у
Інгельгейм.
У V-VI ст. суспільний лад слов'ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-
родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що
реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася у руках знаті (старійшин та князів).
Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VII-IX ст., підштовхнули процес
державотворення. Становлення державності у східних слов'ян логічно випливало з їхнього
суспільного розвитку:
1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об'єднаних територій, постійна воєнна активність
зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів
поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська
влада (спочатку виборна, а пізніше - спадкова).
2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-
політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену
привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку
лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на
своєрідний самостійний орган публічної влади.
3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.
Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило,
слов'янські поселення мали площу 1-2,5 га ї розташовувалися на південних схилах річок та інших
водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або
землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. - пічкою-кам'янкою. Кераміка була
ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної
культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий Грунт для
консолідації слов'ян.
Отже, зміни, що відбулися у суспільному житті східних слов'ян у VI--IX ст. (удосконалення техніки
та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного
ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану
корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав) сприяли створенню
фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення
державності у східних слов'ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього
суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли
активізації політичного життя східнослов'янського суспільства, та хозарський каганат, який,
постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов'янські землі до консолідації. Водночас історичні
факти свідчать, що перші протодержавні утворення - князівська влада та інші елементи
державотворчого процесу, мають головним чином місцеве походження і виникли задовго до
утворення Давньоруської держави.
7.Київська Русь – якісно новий етап розвитку слов’янської культури (шлях від язичництва до
християнства).
IX—XIII ст. — це період Київської Русі. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської
держави вчені пояснюють тісними зв´язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної
Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У
давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні
місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів.
Досліджуючи художні вироби слов´янського і давньоруського ремесел, археологи давно звернули
увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов´янські антропоморфні й
зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наруґі, керамічні плитки, різьблені
архітектурні деталі виявляють помітний зв´язок із мистецтвом знаменитого "звіриного" стилю скіфів.
Аналогічний зв´язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов´янські кам´яні
ідоли, виявлені в Подністров´ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох порівняно добре
модельовані голови, обличчя, руки і ноги.
На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові
елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов´янському світі
значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов´янське письмо
язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II—V ст.). Нині
відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений
Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов
´яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему
річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших
пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12
місяців.
Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку в Корсуні
(Херсонесі) слов´янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими
письменами". Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р.
відомо, що повноваження руських і купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні
печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний (905-959) у своєму творі
"Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі
посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.
Особливий інтерес у цьому плані становить "софійська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні
Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці,
містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири — Б, Ж, Ш, Щ — слов
´янському мовленню. На думку С. Висоцького, "софійська" абетка відбиває один з перехідних етапів
східнослов´янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати
фонетичні особливості слов´янської мови1. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт,
яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.
Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: "Остромирове Євангеліє",
"Ізборники Святослава" 1073 і 1076 pp., "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона,
"Мстиславове Євангеліє", "Повість временних літ" та ін. Ці твори — не єдині пам´ятки, на підставі
яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.
Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявлять "берестяні
грамоти" — листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом
"берестяних грамот" є Звенигородські грамоти. Найбільша з них має п´ять рядків. У ній йдеться про
сплату боргу в 60 кун. У Києві грамоти на бересті поки що не знайдені, що пояснюється
особливостями ґрунту, який не сприяє зберіганню деревини.
Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Реймське євангеліє
(40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції (зберігається у Франції, в Реймсі);
ілюстроване "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у
1056-1057 pp. для новгородського посадника Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник "
1073 p., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, — від
богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики,
поетики, філософії.
У Києві в ХІ-ХІІ ст. існувало три літературні осередки: в Софійському соборі, Печерському та
Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з´являлися оригінальні
твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.
Відчуваючи політичний тиск збоку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед
рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її
"святість", а, отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в
давньоруській літературі приділяється патерикам — збірникам життєписів отців церкви, монахів
якого-небудь одного монастиря. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому
давньоруському матеріалі став "Києво-Печерський патерик" (XIII-XV ст.), що містить оповіді про
заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монастирського життя, різноманітні
аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-
Печерської лаври.
Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників посідає "Слово про закон і благодать"
митрополита Іларіона, яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним (похвальним)
літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею
суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі Іларіон втілив у художню форму.
Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який дав
Мойсей лише одному, "старому", народу завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус
Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує
ніякої духовної опіки від "старших". "Слово" Іларіона надовго
До оригінальних пам´яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не
лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г.
Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і
його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може
похвалитися таким скарбом. На відміну від хронік більшості країн Європи, складених латиною, вони
написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі.
Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.
Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-
Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.:
Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики).
Дві версії цієї пам´ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії
віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов´язаному саме з українськими
територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.
"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській
літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь
досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської
історичної думки, традиції візантійської християнської культури.
До пам´яток писемності Галицько-Волинської землі XII-XIV ст. належать Христинопільський
апостол, Бучацьке, Галицьке, Хелмське євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева
Даниловича. У Галичі працював "мудрий книжник" Тимофій. Волинський князь Володимир
Василькович — книжник і філософ, сам переписував книги, мав велику бібліотеку, з якої близько 36
книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському було складено нову редакцію
"Кормчої книги" — збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні та
Білорусі. Зростанню ролі церкви в поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької
метрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.
Поряд з історичною писемністю, оригінальною та перекладною літературою в Давньоруській
державі неабиякого розвитку набула усна народна творчість. Особливе місце посідали пісні-билини.
У них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-
орач Микула Селянинович. Усі вони уособлювали образ воїна-патріота, захисника Руської землі,
вдів і сиріт.
Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає архітектурне будівництво. При
спорудженні житла й оборонних будівель слов´яни споконвіку використовували місцеві матеріали та
спирались на традиції, що сягали сивої давнини. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва
їм слугували дерево й глина. До прийняття християнства кам´яні будівлі у східнослов´янських
землях майже не зводилися. Виняток становили хіба що кам´яні язичницькі святилища Прикарпаття,
які зводилися аж до кінця XII ст.
У літописах не часто повідомляють про будівництво дерев´яних храмів, які ймовірно, в
архітектурному силуеті міст і сіл посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських
храмів, що згоріли під час пожежі 1124 p., підтверджують цю думку. Дерев´яними були, зокрема,
перші церкви в Києві часів Володимира Великого, що зводилися на місцях зруйнованих язичницьких
капищ. Практично всі сільські храми також будувались із дерева.
З X ст. в Київській Русі розпочинається новий етап у розвитку монументального кам´яного
зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції. Маючи власне уявлення про
красу, давньоукраїнські майстри, зокрема київські майстри, створювали нові типи споруд, що
вражали рівнем розвитку будівельної техніки, витонченим смаком та живописністю композицій.
Будували з каменю та цегли, використовуючи методи змішаної кладки (ряди цегли-плінфи
чергувалися з рядами каміння) та утопленого ряду (ряди цегли трішки заглиблювались через кожний
ряд кладки, після чого виступаюча поверхня тинькувалася).
Головним структурним елементом храму був його центральний купол. Зсередини тут малювали
образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів
Київської Русі дзвіниці не зводилися. Типова храмова споруда мала один, три (Десятинна церква)
або п´ять (Софійський собор у Києві) нефів (неф — витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або
частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) відповідно до кількості
вівтарів у храмі. Внутрішній простір культових споруд оздоблювали мармуровими колонами,
капітелями, монументальними мозаїчними панно та фресками. Для полегшення будівлі та
поліпшення її акустики робили голосники — порожнину в товщі стіні, в яку закладали глечики.
Вікон у стінах давньоукраїнських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось
промінням з-під центрального купола та свічками.
Найпоширенішим типом церков стала три — п´ятикупольна храмова будівля. Це Спасо-
Преображенський (1036) і Борисоглібський (1128) собори в Чернігові, Кирилівська (1146) і
Василівська (1183) церкви у Києві, Успенська церква (1078) Києво-Печерської лаври, Михайлівський
Золотоверхий собор у Києві (1113) та багато інших. Ще сильний вплив має київська архітектурна
школа, а Успенський собор Києво-Печерського монастиря слугує за взірець для різних земель
Київської Русі.
З 20-40 pp. XII ст. остаточно оформлюються місцеві архітектурні школи, з-поміж яких виділяються
київська, переяславська, чернігівська, галицька. Характерною особливістю цього етапу стало
поєднання візантійських елементів, частка яких відчутно зменшується, і романського стилю, що
виявився в техніці споруд, особливостях архітектурних форм, декорі. Досить сильними виявилися
такі тенденції в галицькій архітектурній школі, завдяки чому західноукраїнське середньовічне
будівництво досягло стильової цілісності. У старовинному Галичі, що розбудувався за князювання
Ярослава Осмомисла, знайдено залишки фундаментів майже ЗО церковних будівель, але збереглася
тільки романського типу церква Пантелеймона, збудована близько 1200 р. під Галичем.
На жаль, архітектурних пам´яток періоду Галицько-Волинського князівства збереглося небагато. З
монументальних будівель Львова можна назвати Миколаївську хрестовокупольну церкву з
півкруглою апсидою, П´ятницьку церкву, згодом перебудовану, а також костел Хрестителя.
Традиційно вважається, що його будував князь Лев Данилович для своєї дружини — угорки
Констанци. До княжого періоду належать і такі шедеври архітектури, як Святоіванівський собор у
Хелмі, Спаський монастир поблизу Самбора. [4, c. 151-152].
З кінця XII ст. посилюються народні традиції в архітектурному будівництві. Ця тенденція з усією
силою виявилася пізніше, у формуванні національного ренесансного та барокового зодчества.
Вагомішими для розвитку архітектури стають смаки та потреби міського населення. Інтенсивно
розвивається будівельна техніка. Замість мурування стін стала використовуватись малоформатна
цегла-плінфа, яка за форматом була близькою до романських і готичних типів споруд, та брущата
цегла. В містах створюються торговельні й ремісничі посади. Князівські резиденції починають
витіснятися на околиці, а в центрі замість князівських дворів зводяться ратуші та церкви. Дещо
змінюється призначення храмів, які відтепер мають не лише культове значення, а й слугують
окрасою міста. Активно розбудовуються столиці удільних князівств, які копіювали Київ та Чернігів:
Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ та ін. Такі процеси свідчили про те, що
давньоукраїнське зодчество розвивалося в контексті західноєвропейської архітектурної традиції, а
будівельна давньоукраїнська традиція слугувала за взірець в інших землях Київської Русі.
Монументальне мистецтво в Давньоруській державі з´являється з проникненням християнства. У ІХ-
Х ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Оздоблення найчастіше
мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі
зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо.
Мозаїки були дуже дорогими у виконанні, тому більшість зображень у храмах і князівських палатах
виконувалися у вигляді розписів фарбою -фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише
над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих
палат, а в церквах з´явилися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та
княжого життя в галереях Софійського собору; зображення константинопольського іподрому, на
якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.
Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ Богоматері. її типове зображення у
канонічній позі Орантпи (Благаючої) — з молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі
Богоматері Оранти оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави.
Софійська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих досягнень
монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими майстрами. Усі відомі
візантійські Оранти Богоматері (на Кіпрі, в Константинополі, в Нікеї) поступаються Київській. Біля
неї немає ні архангелів, на князів. Вона стоїть одна, непохитна у вічності з піднесеними руками в
глибокій молитві за Київ та Руську землю. В її образі ніби сам Вседержитель Пантократор здійснює
еманацію (від лат. emanatio — витікання творчої божественної енергії) у Премудрість, яка гарантує
безпеку і порядок у державі, подібний до небесного. Софія — Божа Премудрість та Богоматір —
Оранта символізували "нерушиму стіну", захисницю держави.
Краси і високого мистецького рівня мозаїк Софійського собору досягнуто завдяки високій культурі
малюнка, колористичній вишуканості, досконалому смаку київських майстрів. Основних тонів
смальти небагато. Але ефект сприйняття досягається через застосування близько 177
найрізноманітніших тональних відтінків. Зокрема, смальти червоного кольору вжито 19 відтінків,
синього — 21, зеленого — 23. Вражаюча цілісність живописних композицій і архітектурного
вирішення свідчать про те, що зодчий і маляр розроблювали разом проект Софії Київської. У
будівництві та оздобленні Софійського собору брала участь артіль з 26 майстрів, не враховуючи
учнів та помічників.
Важливим елементом художнього оформлення храмів були орнаменти. У Софії Київській вони є на
всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент
пишної мініатюри. Серед пам´яток художнього різьблення по каменю, що прикрашали храми й
палаци, найбільшу увагу привертають плити, виготовлені в техніці орнаментального і тематичного
рельєфу.
Якщо мозаїки та фрески знаменували тріумф християнства, то іконам поклонялися і молились.
Спочатку ікони завозили з Візантії. Так, відому тепер ікону під назвою Володимирської Божої
Матері, копію давнішої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії
молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. Потім, у 1155
p., цей шедевр візантійського іконопису вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі князем
Андрієм Боголюбським.
Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької і
християнської символіки. Нерідко вони мирно уживалися на одному предметі. Так, на київській
золотій емалевій діадемі XI-XII ст. поруч з апостолами зображено дівочі голівки й "дерево життя".
Можна думати, що язичницькі сюжети і символи на виробах прикладного мистецтва Х-ХШ ст. несли
в собі не тільки декоративну, а й магічну охоронну функцію.
Давньоруські майстри відносно рано оволоділи технікою виготовлення скла, майолікової кераміки.
Цьому сприяло широке будівництво кам´яних будівель, для внутрішнього спорядження яких
використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою.
Склороби, крім смальти, виготовляли різнокольорові браслети, намисто, персні, кубки, чари, інші
предмети побутового призначення. Особливо масовими були скляні браслети. Головним центром їх
виробництва був Київ. Як вважають спеціалісти, давньоруські ремісники знали вже й секрети
кришталю.
Перебуваючи в складі візантійської православної співдружності, Русь намагалась не лише бути
схожою на Візантію, а й перевершити її. Від часу введення християнства Київ посідав місце
духовного і навіть сакрального центру. Для давніх русичів, хоч би де вони проживали, Київ означав
те саме, що для греків Константинополь, а для європейських народів — Рим.
Естетичні засади київської мистецько-архітектурної та літературної шкіл відчутно вплинули на
культурний розвиток усіх давньоруських земель. Монголо-татарська навала перервала яскравий
період культурного розвитку, на деякий час загальмувала духовний розвиток країни. Були знищені
витвори давньоруських зодчих і художників, літописців, у вогні пожеж загинули величезні
матеріальні та духовні цінності нашого народу. Культурна спадщина IX—XIII ст. стала тією плідною
основою, на якій склалася національна культурна традиція в добу пізнього Середньовіччя. [9, c. 37-
38].
8, Про християнство на Русі було відомо задовго до релігійних реформ Володимира, але
вирішальним для процесу християнізації Русі було державне впровадження християнства у 988-990.
Після прийняття християнства почала розвиватися писемність і література. Велику роль відгравала
перекладна література, завезена із Константинополя. Виділився самостійний жанр літератури –
літописання. («Повесть временних літ») Відбувається розвиток філософсько-богословської
публіцистики («Слово про закон і благодать») та особливого жанру повчання морально-етичного
характеру («Ізборник», «Повчання дітям»). Вершиною художньої творчості стала героїчна поема
«Слово о полку Ігоревім». Характерною рисою є вживання грецької та латинської мови.
Починають будуватися школи в Києві, Новгороді, Володимирі-Великому. Будується велика кількість
соборів та церков («Успенський собор», «Спасо-Преображенський собор»). Виникає традиція
іконописного мистецтва.
Можна зробити висновок, що християнство мало велике позитивне значення для країни і всього
народу. Прийняття християнства дало можливість Київській Русі вийти на загальноєвропейський
культурний рівень.
КИЇВСЬКА РУСЬ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
9,Розпад Київської Русі: причини та наслідки
Смерть Мстислава в 1132 р. позначила кінець історичної доби, в якій Київ відіграв роль основного
центру руських земель, і поклала початок періодові політичної роздробленості, розпаду Київської
Русі на окремі князівства та землі. Зокрема, на землях України сформувалися князівства
Чернігівське, Переяславське, Волинське, Галицьке. У першій половині XII ст. відокремлюються
Новгородська земля, а трохи пізніше Суздальська та Ростовська. Спочатку їх було 12, а згодом —
сотні.
Поглиблення соціально-економічних і культурних процесів, торговельних та інших зв'язків зумовило
формування, починаючи з XIII ст., на основі цих земель і князівств територій української, російської
та білоруської народностей. Так, на теренах Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської,
Волинської, Галицької, Подільської земель, а також Буковини та Закарпаття утворюється українська
народність. Етнічним осердям українського етносу стала Київська земля. Видатну роль у цьому
процесі відіграв і Київ. Не дивно, що саме за Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями
Південної Русі, закріпилася назва Україна (1187 p.). Із XVII ст. цією назвою стали позначати всі
землі, заселені українським народом.
Землі Північно-Східної Русі (Суздальська і Ростовська) стали тією територіальною основою, на якій
склалася і розвивалася російська народність. На теренах Полоцької землі Псковщини й Смоленщини
формується білоруська етнічна спільнота.
Проте Київська Русь у середині XII ст. зовсім не розпалася, як це вважала значна частина істориків
минулого. Роздробленість, що охопила в цей час Русь, дістала назву феодальної, оскільки була
зумовлена еволюцією феодалізму. Феодальна роздробленість — закономірний етап у розвитку
середньовічного суспільства. її пережили також імперії Європи, у тому числі й держава Карла
Великого.
До роздробленості Київської Русі призвели подальша феодалізація давньоруського суспільства,
соціально-економічний розвиток окремих регіонів. Збагатившись за рахунок землеволодінь, боярство
стало значною політичною силою, зацікавленою насамперед у процвітанні та примноженні своїх
багатств і зовсім байдужою до держави. Місцеві князі, спираючись на боярство, що їх оточувало,
почали дбати про збагачення своїх князівств коштом сусідів.
Унаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на ціле з багатьма центрами, пов'язаними
традиціями та династичними узами. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну відносно
єдиній централізованій монархії прийшла монархія федеративна. Із середини XII ст. нею спільно
править група найвпливовіших і найсильніших князів, вирішуючи питання внутрішньої й зовнішньої
політики на з'їздах — снемах. При цьому зберігалися всі елементи загальноруської державності:
єдність території, що поділялася внутрішніми межами, народність, культура. Тобто зберігалися
об'єднавчі тенденції державно-політичного життя, які живила також спільна боротьба із зовнішніми
ворогами, єдине законодавство та система церковної організації.
Отже, попри все феодальна роздробленість була закономірним, до того ж прогресивним поступом в
історичному розвитку Київської Русі.
Хоча відокремлені князівства були значною мірою самостійними, вони часто ворогували між собою.
Особливо приваблював їх Київ. Той, хто завойовував його, міг претендувати на верховенство в
династії Рюриковичів. Орест Субтельний з цього приводу наводить такі дані: в 1146—1246 pp. 24
князі 47 раз правили у Києві. Причому, 35 князювань тривали кожне менше року. А володимиро-
суздальський князь, попередник московських князів, Андрій Боголюбський по-своєму обійшовся з
Києвом. Побоюючись втратити владу над завойованим містом, а також намагаючись не допустити,
щоб Київ затьмарив його власні володіння, він у 1169 р. напав на місто і так по-дикунському
пограбував його, попалив, зруйнував, що до такого не вдався навіть хан Батий із величезною татаро-
монгольською ордою. До всього цього Андрій Боголюбський ще й прихопив із собою із Вишгорода
ікону Божої Матері, яка стала називатися Володимирською і досі є головною церковною святинею
Москви.
Звичайно, непоправної шкоди Русі завдала татаро-монгольська навала (1237—1241 pp.). Остаточне
зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. ознаменувало собою трагічний кінець київського
періоду історії України.
Та русичі зуміли вистояти й відродити життя. Після розпаду Київської Русі естафета державності
перейшла до Галицько-Волинського князівства, яке продовжило традиції Київської Русі й стало її
завершальним етапом.