1.

Формування і розвиток первіснообщинного ладу на території України

Розвиток людини на території України відбувався в основному по тих же напрямках, що і в інших регіонах і
заселення сталось близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями
праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного
ладу (їх за традицією називають віками): кам'яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-
бронзовий, залізний. Деякі дослідники після кам'яного вміщають перехідний вік - мідно-кам'яний (енеоліт).
Палеоліт тривав від з'яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8-10 тис.
років до н. е. В його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби праці з каменю та
дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво і
полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише
колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних і природних умовах. Жили люди того
часу в печерах або хижах із дерева та кісток мамонта. Археологи знайшли сліди перебування людини
періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у
Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині. За середнього палеоліту (150 тис. - 40-35 тис. років
тому), з'являється неандерталець - людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є
використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам'ятки середнього палеоліту вчені
виявили у с. Молодово Чернівецької області, у Криму, у басейні річок Дністра і Десни. На зміну
неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходить кроманьйонець - “ людина розумна ”, яка є вже не
просто споживачем дарунків природи, але й виробником знарядь праці. З'являються різці, вістря стріл,
кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються і у соціальній організації - на зміну
первісному стаду приходить родова община з колективною власністю на засоби виробництва. Родинні
зв'язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період
матріархату. Вдосконалення житла і виникнення шитого з шкір одягу значно розширили ареал розселення
первісної людини. Свідченням цього є стоянки пізнього палеоліту практично на всій території України -
Мізинська - на Десні, Рилівська, Межиріч і т. д. У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні
дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у
вигляді чотирьох основних форм:анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий
предмет;тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;магії - чаклування
перед полюванням;фетишизму - віри у надприродні властивості речей. Близько 10-11 тис. років тому
палеоліт змінюється мезолітом. Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного
вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить лук і стріли. Основними різновидами
господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин - спершу собаки, а потім
свині. З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у
Криму, Гребеники в Одеській області. В цю епоху, згідно пам'ятників матеріальної культури, вже можна
виділити окремі етнокультурні області. В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і
полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до н. е. ).
Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще вже постало продуктивне господарство.
Винайдені шліфування і свердління каменю, з'являються штучні матеріали - обпалена глина, а потім -
тканина. Сусідська община змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат.
Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південного Бугу, Прип'яті.
Енеоліт - перехідна епоха від кам'яного до мідного віку (III-II тис. до н. е. ) - пов'язана раніш за все з
корінними змінами у житті людини - опануванням металів. У цей період на території України формуються
дві основні групи племен - землероби на Правобережжі і скотарі на півдні та південному заході. Це
свідчило про перший суспільний поділ праці. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати
більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності
і обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, яка, привласнюючи результати праці
гурту, поступово зосереджувала у своїх руках владу над ним. Найбільш вивченою археологічною культурою
цієї епохи є трипільська. Саме в с. Трипілля Київської області київський археолог В.Хвойка віднайшов
перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються питання походження трипільців,
хронологічних рамок їхньої культури, і, частково, території, яку вони заселяли. Сучасні археологи
визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV - кінцем III тис. до н. е.
Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від
Чернігова до Чорного моря. Що стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу
Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена.
Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими
племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували
пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам'яних жорен. Окрім цього, трипільці
розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок. На сьогодні
археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) - Майданецьке, Доброводи,
Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних одно-двоповерхових
будинках з кількома кімнатами. Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки -
через високий рівень розвитку цього ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім
фарбувався білою, червоною і чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цього були знайдені
керамічні фігурки людей і тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво.
Археологічні знахідки свідчать про зв'язки трипільських племен із Малою Азією, Кавказом.
Розвиток знарядь праці, із сплаву міді і олова - бронзи був головним досягненням цієї епохи, яке зумовило і
зміни суспільних відносин. Застосування більш міцного металу - бронзи дало можливість значно
вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва. Подальшого розвитку набули різні ремесла -
гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ праці - відокремлення
ремесла від землеробства. (третій пов'язаний із відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходить
від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це не могло не зумовити зіткнення як між
племенами, так і всередині племен. Протягом бронзової доби на території України існувало кілька
археологічних культур - Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна і т. д. Бронзова
епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.
2. Кіммерійці, скіфи та сармати на території України.
В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була
заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські
племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до
іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з
болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та
Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою
потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз
племен на чолі з вождем. Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які
мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з
необмеженою владою.
Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-
орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах
Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром. Окрім військових походів,
скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В обмін на зерно, хутра, віск, мед, а особливо -
рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші.
В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був
верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало
таку державу. З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем
Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю. Скіфи були
спадкоємцями стародавньої цивілізації, мали свою міфологію, віру. Особливою пошаною у них
користувалися бог вoгню і стихії Табіті, боги неба і землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до
могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські
кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі з них - Солоха і
Гайманова могила на Запоріжжі, Чортомлик і Товста могила, де була знайдена славнозвісна золота
пектораль, - у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея,
пролігши від Дунаю до Дона. Але на кінець IV - початок III століття до н.е. через деякі об'єктивні обставини
становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умов - висихання степів,
збіднення економічних ресурсів лісостепів - зменшення трав'яного покриття. Окрім цього, у III столітті до
н.е. на території Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати, які
витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малих Скіфії: першу - у
Нижній Наддніпрянщині й Північному Криму, друга - у степовому і передгірному Криму зі столицею у
Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю. Після цього до середини ІІІ століття н.е. у
Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів,
які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство.
Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували.
Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу. Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії,
Ірану, завдяки кочовому способу життя і торгових зв'язків з цими країнами. Наприкінці I ст. з ініціативи та
під керівництвом племені аланів було створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли
вихідці з Прибалтики - племена готів, а трохи пізніше - зі Сходу - гунів, і пануванню сарматів настав кінець.
3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.
З кінця VII в. до н.е. греками (в основному вихідцями з Мілета) на Північному узбережжі Чорного моря й в
устях рік, що впадають у Чорне море, були засновані торгові факторії, що виросли згодом у міста: Тиру (устя
Дністра), Ольвія (устя Юж. Бугу), Пантікапей (на місці м. Керч), Феодосія, Херсонес (на місці Севастополя)
та Найбільшої з міст-республік була Ольвія, єдиною монархією - Боспорське царство. Економіка держав-
республік була багатоплановою. Торгівля велася по 2-х напрямках: із Грецією і зі скіфами (сів. сусідами). У
Грецію вивозилися: хліб, худоба, шкіра, хутровина, раби й ін. З Греції ввозилися товари для жителів міст і
для перепродажу скіфам; віно, оливкова олія, озброєння, тканини, мармур, предмети мистецтва й ін. Скіфам
продавали: вино, ювелірні вироби, кераміку і т.п.; імпортували - худоба, хліб, хутра і рабів. Ремесло -
досягло високого рівня і славилося виготовленням металевих виробів (дзеркал, статуеток, прикрас і т.п.),
керамічним виробництвом (глиняні судини, черепиця, посуд і т.п.), ткацтвом, ювелірним і каменерізним
виробництвом і ін. Землеробство -розроблялися пшениця, ячмінь, просо, виноград, яблуко, груша, гранати і
м. п. Тваринництво у господарстві утримувалися: коня, корови, вівця, свині й ін. Рибальство - у ріках і на
море. Політичний розвиток. Існувало дві форми правління: а) Міста-республіки (Ольвія, Тиру, Херсонес і
ін.), у яких законодавча влада належала народним зборам. У нього входили всі вільні городянини-чоловіки.
Виконавча влада належала архонтам, що обиралися з рабовласницької знаті міста. б) Монархія - Боспорське
царство, що виникнуло в 5 в. до н.е. у результаті об'єднання ряду міст на чолі з Пантікапеєм. Законодавча і
виконавча влада концентрувалася в руках царя (династії Перепадів, Митридатів і ін.). У 107 р. до н.е.
Перепад був убитий повсталими рабами під проводом Савмака, що захопив царський трон і початків
чеканити власну монету. Ідеологія - антична релігія; у містах відправляли культ того бога, у залежності від
того, із якої частини Греції були переселенці (у Боспорському царстві - культ Аполлона, через мелетського
походження його жителів). Причини спаду: а) із 3 в. н. 9. починається загальна криза античного товариства
(праця рабів стала невигідна, відбувається натуралізація господарського життя, різке скорочення
внутрішньої і зовнішньої торгівлі), що спричинило за собою ослаблення причорноморських держав; б)
набіги кочівників. У результаті: у 3 в. н.е. під тиском готовий загинула Ольвія й ін. міста-республіки, у IV в.
н. е. під набігами гуннів - Боспорське царство.
4. Зародження класів і держави на Русі. Норманська теорія походження Київської Русі.
Протягом VIII - IX ст. слов'яни розселилися на території Східної Європи. Найбільшими слов'янськими
племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни - на р. Десна, в'ятичі - на Оці,
на заході від полян - дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян і дулібів. У цей
час основною формою суспільного ладу були спілки племен, які часто переходили у більш складні
об'єднання.
На північному заході сусідами східних слов'ян були варяги (племена балтів і норманів), на сході й півдні -
кочові племена хозарів, печенігів, булгар, з якими у східних слов'ян часто виникали зіткнення за контроль
над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу.
Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, які властиві перехідному етапові до
феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини - групи
професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину,
завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду.
Починається формування верстви великих землевласників - бояр, які отримували землю (вотчину) за службу
у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства - смерди - платили князеві
данину й виконували різні повинності. Таким чином наявним було соціальне розшарування. Але в цей
період ще не було держави як легалізованого апарату примусу.
Формування державності у східних слов'ян зумовлювалося низкою соціально-економічних і політичних
чинників.
Підвищення продуктивності праці, яке спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких
змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала
переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація:
землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники - на феодально залежне населення.
Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між
общинами, що в свою чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень.
Пожвавилася й зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв'язки з Великою Моравією, Хазарією,
Візантією.
Збільшення розмірів території, військова активність вимагали нових методів і форм управління. Народні
збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада - спочатку виборна, а потім
спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу
професійних військових, яка поступово стає органом примусу.
Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед
постійна загроза з боку сусідніх кочових племен.
Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слов'янському світі склалися передумови для формуванні державності.
Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави.
Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім
цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама
назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі ”.
Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні -
Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька
ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.
Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.
Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш
погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення
ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому
числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним)
принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для
утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.
Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний
політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст.
відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники
династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва - князя Кия. . Князь
Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з
Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих
походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.
До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у
Київській Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами
котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з
870 р. утвердилося правління запрошеного варяга - Рюрика. В 879 році Рюрик помирає і залишає свого
малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році захоплює Київ і вбиває
Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об'єднуються землі
ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. В Києві відновлюється язичницький
культ.
5. Київська Русь в X ст.
ОЛЕГ (882 – 912) Після встановлення влади в Києві князь Олег у 883 р.
підкорив древлян, а два роки по тому — уличів. Він відновив язичницьку релігію,
за що волхви прозвали його віщим. Олег також жорстоко розправився з населенням Новгорода,
що повстало проти приєднання Києва: місто було обкладено даниною, визначено терміни її сплати.
Олег укріпив кордони Русі. 907 р. він здійснив похід проти Візантії та змусив її підписати з Руссю
вигідний для останньої договір, який відкривав широкі можливості для торгівлі руських купців
(право на безмитну торгівлю, їх проживання поблизу Константинополя протягом 6 місяців з постачанням
харчами і всім необхідним для переходу через Чорне море). 911 р. було складено новий договір, який також
був свідченням воєнних та дипломатичних успіхів Київської держави. Вдало воював з Хозарією. Його
дружина захопила хозарські гавані на Каспійському морі. До кінця правління Олега його держава займала
велику територію: від причорноморських степів до Балтійського моря.
ІГОР (912 – 945) 912 р. після смерті Олега, київським князем став Ігор Рюрикович. Він продовжив політику
своїх попередників, спрямовану на посилення князівської влади та об'єднання всіх східнослов'янських
земель. 913—914 рр. Ігор воював з древлянами, що не бажали визнавати його зверхності. 915 й 920 рр. він
виступив проти печенігів, що чинили набіги на Русь, воював з уличами, прагнучи зміцнити позиції Русі на
торгових шляхах. Ігор здійснював походи на Закавказзя: 912—919 рр. руські дружини напали на Абесгун та
Сарі, а 945 р. здобули місто Бердаа. 941 р. Ігор вирушив із своїм військом проти Візантії. Та похід закінчився
поразкою, оскільки руські кораблі були знищені візантійцями за допомогою «грецького вогню». Новий похід
на Візантію, більш вдалий, він здійснив 944 р. Тоді греки запропонували викуп і уклали з Руссю новий
договір, але не такий вигідний, як попередні угоди. Русь втратила володіння на узбережжі Чорного моря та
біля гирла Дніпра, а також зобов'язувалась надавати Візантії військову допомогу, а руські купці мусили
сплачувати мито торгуючи з Візантією. 945 р. князь Ігор під час збирання данини спровокував повстання
древлян. Його дружина потрапила у засідку, і князь, опинившись у полоні, був убитий древлянами.
ОЛЬГА (945 – 964) Коли загинув князь Ігор, його синові Святославу було три роки, тому влада перейшла до
вдови Ігоря — княгині Ольги. Ставши правителькою Київської Русі, вона за звичаєм кривавої помсти
покарала древлян за вбивство свого чоловіка: розправилася з послами древлян, які намагалися сватати Ольгу
за древлянського князя Мала, а потім спалила древлянську столицю м. Іскоростень і знищила частину його
жителів. Княгиня Ольга відмовилася від воєн і зміцнювала державу мирним шляхом. Вона сама об'їздила всі
свої володіння, була навіть у Новгороді і Пскові, закладала нові міста, наставляла в них урядників. Ольга
вперше в історії Київської Русі навела лад у збиранні данини та її розмірах, визначивши норми податків та
місце їх збирання. Це було зроблено для того, щоб не повторювалась історія, в яку потрапив її загиблий
чоловік. Сама вона прийняла християнство і доклала багато зусиль до поширення нової релігії. За її часів у
Київській державі з'явилося чимало християнських проповідників. Княгиня прагнула зміцнити і міжнародне
становище своєї держави. 957 р. вона з дипломатичною місією відвідала столицю Візантії —
Константинополь та уклала новий договір з Візантією. Ольга й надалі, коли її син був вже повнолітній,
продовжувала опікуватися справами своєї держави.
СВЯТОСЛАВ (964 – 972) Син княгині Ольги і князя Ігоря увійшов в історію як князь-завойовник. Головною
метою походів Святослава було зміцнення Київської держави, забезпечення вільної торгівлі з країнами
Сходу і Візантією, ліквідація зовнішньої загрози на кордонах з боку кочівників.
Святослав підкорив в'ятичів і тим самим завершив об'єднання східнослов'янських племен довкола Києва.
Потім він, здійснивши похід на Північний Кавказ, розгромив ясів (осетин) і
касогів (черкесів) і приєднав до своєї держави Прикубання. Переправившись на Керченський півострів,
захопив м. Тьмутаракань. Святослав здійснив вдалі походи проти волзьких булгар. 965 р. він розгромив
Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по Волзі.
Досягши перемоги на Сході, Святослав переніс воєнні дії на Балкани. Візантійці запросили Святослава
завоювати для них Болгарію, здобривши своє прохання щедрими дарами князеві. 967 р. він розгромив
болгарське військо і оволодів східною Болгарією, але не передав її візантійцям. Напад підкуплених ними
печенігів змусив його перервати похід і спішно повертатись на батьківщину, щоб відігнати ворогів, що
облягли Київ. Наступного року Святослав повернувся на Балкани, мислячи навіть перенести свою столицю в
Подунав'я до заснованого ним міста Переяславець. Та другий похід виявився невдалим. Проти війська
Святослава об'єдналися сили візантійського імператора Іоанна Цимісхія і болгарського царя Бориса. Тому
русичі змушені були відступити і врешті-решт були оточені у фортеці Доростол. Після тримісячної оборони
в Доростолі Святослав змушений був підписати мир з Візантією, зрікшись своїх володінь на Балканах. 972 р.,
повертаючись на батьківщину, на острові Хортиця князівське військо потрапило у печенізьку засідку і
цілком загинуло. Загинув і сам князь. Діяльність Святослава сприяла зростанню могутності Київської Русі,
єднанню східнослов'янських племен та зміцненню кордонів Держави.
6. Київська Русь в ХІ – на початку ХІІ ст.
Ярополк прагнув підкорити братів і одноосібне правити Руссю. В 977 р. він повів дружину на Овруч і розбив
Олега. Володимир, не чекаючи зіткнення зі старшим братом, біжить до Скандинавії, де наймає професійне
варязьке військо. У 978 р. він розбиває Ярополка і стає великим київським князем. Враховуючи, що
князівська влада на місцях була практично необмеженою, Володимир починає своє правління, посадовивши
синів і старших дружинників у містах Русі. Ті в свою чергу створюють апарат управління нижчого рангу. Це
не могло не зумовити консолідацію держави.Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і
в'ятичів, фактично завершуючи формування державної території. На сході Київська Русь сягала межиріччя
Оки й Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном і Західною Двиною,
на півночі — Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні — річками Південним Бугом, Доном,
Россю, Сулою.Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для протидії
цьому необхідна була сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи
феодальну організацію війська — службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Окрім
цього, створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо.
Важливим напрямом діяльності Володимира було вдосконалення системи права, пристосування його до
умов свого часу.Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний
бог. Стара язичницька релігія з її розлогим пантеоном вже не відповідала вимогам суспільства. Вибір
Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-
перше, історичні підвалини такого вибору вже були закладені Аскольдом і княгинею Ольгою; по-друге, у
візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по-третє, мова богослужіння фактично
була єдиною.Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор,
після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу. Володимир
Святославич погоджується в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав
обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору візантійського панування в
Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися на той шлюб.Охрестившись сам, Володимир
зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила,
яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя.
Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська
Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та
взаємовигідні стосунки з ними.На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували
єпископи, які вирішували всі церковні справи своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями,
селами й містами. Церква мала власні військо, суд і законодавство.
Отже, православ'я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати
позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вона давала можливість світській владі
підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити і про певну обмеженість стосунків
православної Київської Русі з католицькою Західною Європою. Стримуючим фактором була й
церковнослов'янська мова, адже з тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені
латиномовні джерела. Але разом із тим необхідно визнати, що християнізація Русі є однією з найбільш
значних подій в історії нашої землі.Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загроза
єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий син Святополк, а рідний син,
новгородський князь Ярослав, відмовився платити Києву данину. Володимир готувався до походу на
Новгород, але у 1015 р. помер.Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом,
Мстиславом і Святополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якої Ярослав стає
князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна перемога Ярослава над Святополком
відбувається на р. Альті лише в 1019 р.У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь:
Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав — у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.Встановивши
контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий, звертається до зовнішніх проблем і починає
боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не
нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор.У період правління Ярослава
Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської
затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході.
Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з
кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою
Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з
дочкою Казимира, інший — з візантійською принцесою, ще двоє — з німецькими княжнами. Одна дочка
вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя —
за французького короля Генріха І.
Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління
проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм
давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника.
Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита — не грека, як то було раніше, а слов'янина —
Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру
знову очолив грек.За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з
найвпливовішими країнами середньовічної Європи. Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька
років до смерті Ярослав поділив між синами міста й землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові,
Чернігів, Муром, Тьмутаракань — Святославові, Ростов, Переяслав — Всеволодові, Володимир — Ігореві,
Смоленськ — В'ячеславові. До того ж запроваджувався новий принцип спадковості — сеньйорат. Це
означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.Проте
фактично після 1054 р. в Київській Русі встановлюється форма правління, яку називають тріумвіратом
Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода. Саме вони разом встановлювали закони («Правда
Ярославичів»), очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка
Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за одноосібну владу. Спробу припинити княжі
усобиці було вжито у 1097 р. на об'єднавчому з'їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари і
скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримує успадковані від
батька землі — вотчину, а всі спірні питання розв'язуються на князівських з'їздах. Проте наступні
Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські з'їзди не усунули всіх
суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і
заворушень населення Києва та інших великих міст. Так, у 1113 р., під час повстання в Києві бояри й купці
звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти
київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах став київським князем на 12
років.Розгромивши половців і забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив
для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля,
будувалися нові міста.Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений з дочкою
англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля. По
смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який
продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі.
Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель — період феодальної
роздробленості та існування самостійних князівств.
7. Культура Київської Русі
Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського
суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.З глибокої давнини бере початок усна народна
творчість — казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини
Володимирового циклу, які створювалися в Х—XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну
землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.
Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи — зводи записів про історичні події,
викладені у хронологічній послідовності.
Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст.
Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (початок XV ст.) списках. Відомі також
«Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.
Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX—XIII століть. Але, окрім них, із письмової
спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать»,
«Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.
Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного
історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я
захисту рідної землі.
Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням
бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі.
Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.
Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім
назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона
була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі — Софійський
собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку — Софійські собори.
Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.
Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир,
заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у
Чернігові.
В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове
євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.
Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів —
зерню, сканню, перегородчастою емаллю.
Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили
наступний розвій її культури.
8. Причини роздробленості Русі. Утворення князівств.
Незважаючи на зусилля київських правителів, Київська держава не стала.
Це була клаптикова країна без точного визначення кордонів, утворена з численних слов'янських і
неслов'янських племен, складена з кількох територій і політичних центрів, що суперничали між собою
(Київ, Галич, Чернігів, Новгород та ін.). Про неміцність цієї держави свідчать і прагнення різних племен
вийти з-під влади Києва і та міжусобна боротьба, яка велася між княжичами після смерті Святослава, а потім
Володимира та в пізніші часи. Спробу запобігти міжусобній боротьбі між князями зробив Ярослав Мудрий,
який ввів новий порядок престолонаслідування. Започатковане ним старшинство в межах родини — влада
найстаршого з синів — запроваджувалося натомість старого спадкоємства «від батька до сина». Згідно із
заповітом Ярослава Київ переходив до старшого сина Ізяслава. Решта земель розподілялась за старшинством
між іншими синами і племінниками: Чернігівщина відійшла до Святослава Ярославича. Переяславщину
отримав Всеволод. Задум Ярослава полягав у тому, щоб кожний із синів по черзі обіймав київський престол;
щойно в якомусь із князівств звільнявся престол, як відбувалося пересування братів на щабель вище і ближче
до Києва. Таким чином, надаючи кожному з синів можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути
запеклої боротьби за одноосібну владу. Але насправді заповіт Ярослава поклав початок роздробленості
руських земель. Мирні стосунки між нащадками Ярослава Мудрого, який помер 1054 р., тривали недовго.
Через 15 років по його смерті союз Ярославичів розпався. Це сталося 1068 р. Тоді на руські землі вторглось
нове плем'я кочовиків — половців, які розбили військо київського князя Ізяслава на річці Альта і поставили
Київ перед загрозою нападу. Нерішучість і безпорадність князів обурила киян, які, піднявши повстання з
вимогою самотужки боротися з половцями, вигнали Ізяслава з Києва, проголосивши київським князем
полоцького князя Всеслава, який на той час перебував у полоні за спробу відділитися від Києва. Ізяслав утік
до Польщі і за підтримкою польського короля посів київський престол удруге. Але незабаром спалахнула
боротьба між Ізяславом та його братами Святославом Чернігівським і Всеволодом Переяславським, до якої
залучились вже й онуки Ярослава Мудрого, які теж намагалися відстоювати свої права. Стосунки між
князями ставали дедалі заплутанішими, а розбрат гострішим, оскільки кожен за Ярославовим законом мав
право на декілька столів, у тому числі й на київський. Зрозуміло, князівськими чварами користувалися
половці, які посилили свій тиск на кордони Русі. Покласти край князівським чварам, впорядкувати стосунки
між князями, організувати їх спільну боротьбу проти половців був покликаний об'єднавчий з'їзд князів, що
відбувся 1097 р. в Любечі. Князі, що прибули в Любеч, ухвалили припинити усобиці та скасували порядок
престолонаслідування, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь мав володіти тими землями, які
успадкував від батька. Проте Любецький з'їзд не зміг припинити ворожнечу між князями, і незабаром вона
спалахнула знову, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози і
заворушень населення Києва та інших міст. Так, 1113 р., під час повстання у Києві, бояри і купці звернулися
до переяславського князя Володимира Мономаха (Онука Ярослава Мудрого) з проханням посісти київський
стіл. Це був дуже авторитетний на той час князь, особливо завдяки його походам на половців 1103, 1109,
1110 і 1111 рр., перемоги в яких надовго відкинули половців від кордонів Русі. Дванадцять років правління в
Києві Володимира Мономаха (1113 – 1125) були для Русі часами миру і спокою. Вмілою політикою він
підкорив своїй владі удільних князів, зокрема приборкав чернігівських князів Ольговичів, прибрав до рук
найвіддаленіші руські землі. Одночасно Володимир Мономах «Уставом», що доповнював «Руську Правду»,
обмежив безконтрольну діяльність князівських урядників.
Зміцнилося знову міжнародне становище Русі, що відбилося на династичних зв'язках: сам Мономах був
одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за
угорського короля.
По смерті Володимира Мономаха 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав
Володимирович, який продовжував політику батька. Проте його наступники знову почали боротьбу між
собою за першість на Русі. Отже, її політична єдність була тимчасовою.
Зростання натурального господарства і розширення приватної власності на землю у Київській Русі, як і в
інших державах середньовічної Європи, зумовлювало поступове відособлення місцевих князівств і
послаблення влади київського князя. Найзначнішими князівствами на території сучасної України були
Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке і Волинське, а ті у свою чергу поділялись на уділи. Київ
тривалий час вважався державним і духовним центром: там знаходився великокнязівський стіл і кафедра
митрополита. Але київські князі, вже не мали влади над усією Руссю. Центри реальної державної влади
перемістилися в князівства, які не визнавали над собою зверхність Києва. Київська земля була на Русі
найбагатшою. Тут налічувалося 45 міст і з них найбільше — Київ. Це було найбільш заселене князівство,
досить економічно розвинуте та найбільш укріплене. За володіння Києвом між князями точилася постійна
боротьба, оскільки він залишився символом великокнязівської влади і політичної першості. 1155 р. Києвом
заволодів син Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. Але через два роки він раптово помер, не встигши
зміцнити великокнязівську владу. У подальшій боротьбі за Київ Київщина зазнала багато лиха. 1169 р.
справжній погром у Києві вчинив володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський. Такі дії сприяли
занепаду Київської землі. У політичній залежності від Києва перебувало Переяславське князівство.
Переяслав відігравав важливу роль у боротьбі з половцями. Укріплення, збудовані переяславцями, були
захистом не лише для прикордонного міста, а й усієї Русі. У складних умовах, коли послаблювалось
Київське князівство, переяславські князі підтримували політичні зв'язки з Володмиро-Суздальським
князівством. Найбільшим князівством Південної Русі було Чернігівське, де правила династія князів
Ольговичів. У середині XII ст. від Чернігова відокремилось Новгород-Сіверське князівство, а згодом й інші,
дрібніші. Ольговичі постійно претендували на київський стіл. Беручи участь у міжусобній боротьбі, часто
залучали до неї половецьких ханів, з чиїми володіннями межувала Чернігівщина.Однією з відомих подій
другої половини XII ст. був похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича 1185 р.,
який закінчився поразкою. Він став сюжетом для давньоруського поетичного твору «Слово о полку
Ігоревім».Роздроблення держави Київської Русі підривало міць Русі перед зовнішньою загрозою. Разом із
тим прикметами того часу були процвітання ремесел і торгівлі, розквіт міст, піднесення матеріальної і
духовної культури в окремих князівствах.
9. Утворення Галицького князівства та його розвиток.
Галицьке князівство(1084-1199рр.)
По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від
Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослава Мудрого — Ростиславичі.
Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської
дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію
в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. До того ж значним
джерелом збагачення галицького боярства була торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом
правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яке могло дозволити собі утримання
навіть власних бойових дружин.Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а
розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.). Тоді будуються
нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. Так, у 1183 р. він взяв у
полон 12 половецьких ханів. Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його
позашлюбний син Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя — старшого
сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство
волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославич, спираючись на підтримку німецького
князя Фридріха Барбаросси і польського короля Казимира, повернув собі князівський стіл.Галицька земля
фактично відокремилась від Києва ще 1097 р., а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки
Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Особливістю
політичного життя Галицького князівства був значний вплив на управління князівством місцевих бояр. На
відміну від бояр інших земель, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицьке боярство
розвинулося насамперед з місцевої родоплемінної знаті. Свої маєтки вони дістали не від київського князя, а
шляхом загарбання общинних земель. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі зустріли опір місцевої знаті, що
бачила в них чужинців і будь-якими засобами відстоювала свої інтереси, часто спираючись на Польщу та
Угорщину. Перші Ростиславичі приборкали непокірне боярство. 1099 р. під Перемишлем розгромили
угорські війська, за допомогою половців завдали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні
кордони краю. Спираючись на успіхи попередників, син Володаря Володимирко (1124—1153) 1142 р.
об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у Галичі. Він обстоював незалежність країни на три боки
— проти Києва, Угорщини та Польщі, застосовуючи при цьому не стільки воєнні, скільки дипломатичні
заходи. Володимирко придушував будь-який опір його владі. Так, 1145 р. він жорстоко розправився з
повсталими міщанами Галича. Володимирко вважається засновником могутності Галицького князівства.
Свого розквіту Галицьке князівство досягло за правління сина Володимирка Ярослава Осмомисла (1153—
1187). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича, до м.
Берладі та зайняв придунайські землі. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Довгорукому у
боротьбі за Київ, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху польських та угорських
загарбників.Після смерті Ярослава Осмомисла бояри знову підвели голову і розпочали тривалу боротьбу за
владу з його сином Володимиром (1187:—1198). Галицьке князівство почало занепадати. Подібна до
Галицької була й історія Волинського князівства. Відділившись від. Києва приблизно в середині XII ст.,
Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але життя вимагало об'єднання
ворогуючих уділів. Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав
Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на
великокнязівський престол, посадивши в Києві спочатку свого дядька, смоленського князя Ростислава
Мстиславича, а після його смерті сам став князем. Дещо інакше діяв його син Роман Мстиславич (1170—
1205). Він спирався не на високородних бояр, а на міщан і служилих дворян, за допомогою яких розправився
з супротивниками централізованої влади, створивши на Волині сильне державне утворення. Завдяки цьому
він став претендувати на приєднання до свого князівства ослаблених міжусобною боротьбою Галицьких
земель.
10. Утворення Галицько – Волинського князівства та його політичний розвиток в ХІІІ-1 пол. ХІV ст.
Після смерті останнього Ростиславича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на
дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке
поступово стає спадкоємцем Києва. Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив
проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі,
Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він
поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич
потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.Галицькі
бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот,
унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була
бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного
втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили тамтешнього боярства,
угорських і польських феодалів. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине
ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста,
поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна
церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською
навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити
навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. Зокрема втрачено великі міста — Галич, Володимир,
Кам'янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву і Польщу. В 1243 р. він захоплює
Люблін і Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия
ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою,уклавши
військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці
Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був
коронований папським легатом.
Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій
Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р.
ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів,
Володимир, Лучеськ. У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-
Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною —
сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо. Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова.
Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до
своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315
рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу, оскільки після Василька династія Романовичів на
Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський. Сини Юрія І Андрій і
Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили
разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами. Галицькі
бояри запросили на княжий стіл племінника Андрія та Лева Болеслава, який після переходу з католицької
віри у православ'я отримав ім'я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки з Золотою Ордою і Великим
князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний з татарами похід на Люблін. Це в свою чергу
викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про те, що по
його смерті трон переходить польському королеві Казимиру ІІІ. Після цього галицькі бояри, не гаючи часу,
отруїли останнього галицько-волинського князя. У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі
та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює
польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава
припиняє своє існування. Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї
України після занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських
землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української
національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю
культуру західноєвропейських цивілізацій.
11. Боротьба Русі проти монголо – татарських завойовників.
На той час, коли Київська держава розпалася на окремі самостійні землі — князівства, в Центральній Азії
склалася нова могутня Монгольська держава. 1206 р. її об'єднання завершив хан Темучин (його називають
Чингісханом, тобто великим ханом). Створення ним централізованої системи державного устрою та
боєздатного війська давало можливість завойовувати нові території сусідніх народів. Протягом першої
чверті XIII ст. монголи здійснили масштабні завоювання в Китаї, Середній Азії та Закавказзі, після чого
опинилися біля кордонів Русі. Для організації відсічі загарбникам було створено об'єднане русько-
половецьке військо, в якому взяли участь багато руських князів із своїми дружинами. Та через незгоду між
князями під час походу у битві на річці Калка 1223 р. руське військо зазнало нищівної поразки, яка відкрила
монголо-татарам шлях на Русь. Переслідуючи руські дружини до Дніпра, далі загарбники йти не наважилися
через великі втрати, що завдали їм русичі.
Після смерті Чингісхана (1227) його спадкоємці знову вирішили здійснити похід на Русь, який розпочався
1237 р., очолений ханом Батиєм. 1237—1238 рр. Батиєва орда спустошила землі князівств Південно-Східної
Русі. 1239 р. монголо-татари рушили на князівства Південно-Західної Русі. Вони дощенту зруйнували
Переяславську і Чернігівську землю. Восени 1240 р. був обложений і Київ, який був узятий після
кількаденного штурму 7 грудня. Залишаючи за собою згарища і руїни, військо Батия розорило Волинську і
Галицьку землю, вторглося в межі Польщі, Угорщини й Чехії.
Знекровлені Руські землі опинились під владою монгольської держави – Золотої Орди. Поневолене
населення було обкладено численними податками, мусило відбувати виснажливі повинності, нещадно
грабувалися селяни і ремісники, молодь забирали в рабство. Золотоординські хани перетворили місцевих
князів та бояр на своїх слухняних васалів, намагаючись увічнити роздрібненість Русі. Кожен князь мусив
їздити в Орду, щоб отримати з рук хана ярлик (грамоту з дозволом) на право управління своїми
землями.Київська, Переяславська і Чернігово-Сіверська земля увійшли до одного з західних улусів
(провінції) Золотої Орди. Там постійно кочувала татарська орда, готова в будь-який час до збройного нападу.
У Києві правив золотоординський намісник-баскак, який контролював місцеву владу, відав збиранням
данини і обліком населення. Формально визнавши владу хана, відносну незалежність продовжувало
зберігати лише Галицько-Волинське князівство. Золотоординське панування стало тяжким випробуванням
для руських земель.
12. Захоплення українських земель іноземними поневолювачами в XIV ст.. Кревська унія.
В 40-х роках ХІV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польщею і
Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської
держави.Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив і розширює
територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини
Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362
р.). Відтепер історія українських земель стає пов'язаною з історією феодальної Литви. Уся повнота влади у
Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі
князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників.
Система прямого взаємозв'язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому
литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Чималу частину
Великого князівства Литовського складали східнослов'янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли
свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему
тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути — кодекси
середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри те, що власне литовські землі становили
приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов'янському етносі, а
навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції. Одним із основних зовнішньополітичних завдань
Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-
білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на
українських землях було ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Але
виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.)
посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж
потрапила в залежність від Угорського королівства.
В серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об'єднання (Кревську унію 1385 р.) між Великим
князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується з польською
королівною Ядвигою, переходить в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення
Литви і стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з
тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію
Великого князівства Литовського. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем
Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта
довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Тим самим
фактично було відмінено Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське,
Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасувавши колишню автономію українських
земель. Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409—1411
рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські,
угорські, татарські, волоські загони, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників
налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але поступаючись їй у військовому
вишколі й досвіді. Основний удар Тевтонського ордену взяв на себе смоленський полк, що дало можливість
литовським і польським військам перегрупуватися і завдати відповідного нищівного удару. Серед
тевтонських лицарів поранених і вбитих було понад 30 тис. Перемога у Грюнвальдській битві значно
зміцнила позиції Литви. За Торунським миром (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі
— Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було зупинено, і поступово Тевтонський орден
зійшов з історичної сцени. У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над
формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в
правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила
дискримінацію православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві
вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі
роздавалися католицькій церкві. Все це не могло не викликати опору проти покатоличення і засилля
польських феодалів. По смерті Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла — Свидригайло
Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта —
великого литовського князя Сигізмунда — під Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній
син Ягайла — Казимир. А у 1447 р. він стає також і польським королем Казимиром IV, фактично відновивши
польсько-литовську унію. В кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню
могутність, а українські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється
вплив централізованої Російської держави, яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі.
В українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання під керівництвом
князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої
землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. Часи, прожиті українським народом у
Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного
національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик
І. Крип'якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав
шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для
українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».
13. Виникнення українського козацтва. Утворення Запорізької Січі.
В умовах антифеодальної боротьби, протесту проти соціального і національного гніту в XV—XVI ст.
на півдні України зароджувалося козацтво. Слово «козак» означає «вільна людина», незалежний
озброєний воїн. Основними причинами виникнення козацтва були:
• посилення феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту з боку Литви і Польщі;
• необхідність захисту своїх земель від постійних нападів з боку Туреччини і Кримського ханства.
• Наявність вільних, незаселених земель на Середньому Подніпров'ї (Дике Поле).
Рятуючись від гніту, селяни і міщани втікали у незаселені степові землі Подніпров'я і Побужжя. Знаходячись
під постійною загрозою набігів з боку татар і турок, козаки займалися «уходництвом» — рибальством,
мисливством, бджільництвом, землеробством та різними ремеслами. Багато з них зосереджувались біля
великих міст-замків: Канева, Черкас, Корсуня, Брацлава та ін. Вони завжди були озброєні. Займаючись
«уходництвом», захищаючи свої землі, козаки часто й самі нападали на турецькі і татарські обози,
здійснювали успішні походи в Крим і Туреччину. З часом в них з'явились елементи військової організації,
формування окремих загонів, обрання отамана. Основну масу «козакуючих» становили українські селяни і
міщани. Козакувати йшла і дрібна шляхта, що рятувалася від утисків магнатів. Від самого початку
формування козацтва серед них не було рівності. Основна їх маса («голота», «сірома») працювали у більш
заможних козаків («дуків»), які володіли великими земельними площами, отарами овець, коней та ін. Влада
поступово зосереджувалась в руках заможного козацтва.У XVI ст. утворилася Запорозька Січ. Це вже було
військово-політичне об'єднання з єдиним центром, організацією і озброєним військом. Тут існували свої
закони, виборча система, козацька рада. Січ являла собою укріплення, оточене глибоким ровом і
десятиметровим валом з дерев'яним частоколом, кількома високими вежами з бійницями для гармат.
Усередині Січі був майдан, де проходила козацька рада, там же знаходились церква, канцелярія, курені, де
жили січовики, та інші господарські та ремісничі будівлі. У козацтва існувала військова організація.
Козацьке військо (Кош) поділялось на військові частини, курені, очолювані виборними отаманами. На
загальній військовій раді козаки щорічно обирали старшину: кошового отамана, який . мав найвищу владу на
Січі, писаря, який відав канцелярією, осавулів, що стежили за порядком у війську, обозного (командував
артилерією), суддю та ін. Утворення реєстру. Козацьке військо славилось своєю боєздатністю. Тому у своїх
інтересах їх намагався використовувати польський уряд. 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал
(указ) про зарахування на державну службу 300 козаків, яких поіменно занесли до спеціального списку-
реєстру, таких козаків називали реєстровими. Пізніше реєстр розширявся. Реєстрових козаків
використовували для охорони південних кордонів Речі Посполитої. За службу вони отримували гроші, землі,
користувалися самоуправлінням (обирали старшину на чолі з гетьманом — старшим, мали свій суд тощо).
14. Люблінська унія та її наслідки.
Починаючи з XIV ст., Польща намагалася заволодіти всіма українськими землями шляхом поглинання
всього Великого князівства Литовського. У XVI ст. для об'єднання двох держав склалися всі умови.
Упродовж XV—XVI ст. Польща перетворилася на шляхетську республіку.
Влада короля обмежувалась сеймом. Виборному королю заборонялось ухвалювати важливі рішення без його
згоди. Прибічниками польсько-литовської унії були представники української, білоруської і литовської
шляхти, яка бажала мати рівні права з польською та обмежити сваволю магнатів, а також полегшити свою
військову повинність, тоді як в Польщі існувало наймане військо, що утримувалось за рахунок спеціального
податку. До зовнішніх причин, що підштовхували Литву до унії з Польщею належала загроза з боку
Московської держави, внаслідок якої остання відібрала у Литви Смоленськ (1513) та Полоцьк (1563). У січні
1569 р. у Любліні відкрився сейм польської і литовської знаті. Незважаючи на гостру боротьбу, 1 липня 1569
р. унію між Литвою і Польщею було укладено. За її умовами Польща і Литва утворювали єдину державу Річ
Посполиту на чолі з одним виборним королем, єдиним сеймом і грошовою одиницею. Польські феодали
дістали право володіти землями у Литві. Окремими залишались герб, печатка, місцева адміністрація,
фінанси, військо. Але майже всі українські землі увійшли до складу Польщі і були поділені на шість
воєводств: Руське (з центром у Львові), Белзьке, Волинське (з центром у Луцьку), Київське, Подільське (з
центром у Кам'янці) та Брацлавське (з центром у Брацлаві).
15. Боротьба запорізького козацтва проти татарсько – турецької агресії в 2 пол. XVI - на поч. XVII ст.
Значну роль відігравало козацтво у боротьбі проти турецьких і татарських набігів. Воно несло вартову
службу і само організовувало перехід у наступ. Відомо, що поход у турецько-татарські володіння
організовував засновник Січі Дмитро Вишневецький, який під час одного з походів потрапив до турків у
полон і загинув.Найбільшої активності у боротьбі з Туреччиною .та Кримом козацтво досягло за гетьмана П.
Сагайдачного, під керівництвом якого запорожці 1614—1616 рр. розорили передмістя Стамбула,
невільничий ринок у Кафі. Вони не тільки звільняли невільників, а й повертались з багатою здобиччю, яка,
до речі, була головним джерелом прибутку запорозького козацтва.Оскільки запорозькі козаки, будучи
підданими польського короля, діяли за власною ініціативою, то це ускладнювало стосунки Криму і
Туреччини з Польщею. Козацькі набіги спричинили 1620—1621 рр. між ними війну, що дістала назву
Хотинської. У ній козаки, очолювані Сагайдачним, виступили на боці Польщі. У боях під Хотином вони
завдали туркам таких втрат, що султан змушений був відступити від польських кордонів, уклавши з
поляками мир, одна з умов якого забороняла козацькі походи на Крим та Туреччину, що стало одним із
приводів до козацьких повстань.
16.Козацько – селянські повстання в Україні кінця XVI – 30-х рр. XVIІ ст.
Зростання кріпосницького і національно-релігійного гніту українського народу спричинило активізацію в
Україні національно-визвольного руху.Одним із перших великих козацько-селянських повстань кінця XVI
ст. було повстання, очолене Криштофом Косинським (1591—1593). Воно охопило територію Поділля,
Волині і Київщини. Повстанці, підтримані реєстровцями і міщанами, оволоділи Білою Церквою,
Переяславом, Богуславом. Однак влітку 1593 р. після вбивства К. Косинського повстанці зазнали поразки.
Весною 1594 р. почалося нове повстання під керівництвом Северина Наливайка. Об'єднавшись із загонами
запорожців на чолі з гетьманом реєстрових козаків Григорієм Лободою, Наливайко почав боротьбу проти
польсько-шляхетського гніту. Почавшись на Брацлавщині, повстання 1595—1596 рр. поширилось на
Київщину, Волинь і Поділля, а також охопило територію Білорусії. Однак стихійність, неорганізованість
повстання, неузгодженість дій козацьких загонів, суперечності між простими козаками і реєстровими, погана
озброєність війська, а також зрадницький арешт Наливайка та його спільників призвели до поразки
повстання. У квітні 1597 р. С. Наливайко був страчений у Варшаві.У визвольному русі українського народу
брала участь і значна частина козацької старшини, шляхти і духовенства, які були незадоволені всевладдям
магнатів, воєвод і старост. Велику роль у цій боротьбі відігравав гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний.
Він віддавав перевагу не збройній боротьбі, а дипломатичним методам. Скориставшись тим, що Польща на
початку XVII ст. вела війни з Росією, Швецією і Туреччиною, він через переговори домігся збільшення
козацького реєстру до 1000, а потім до 3000 козаків. Завдяки підтримці Сагайдачного 1620 р. була
відроджена православна ієрархія, що була ліквідована після Брестської унії 1596 р. Велику підтримку він
надав Київському православному братству, записавши в нього весь Запорозький Кіш. Подальше посилення
кріпосницького гніту, закріпачення селян і нереєстрових козаків, обмеження прав реєстровців призвели у
1620—1630 рр. до нової хвилі селянсько-козацьких повстань. 1625 р. таке повстання підняв гетьман Марко
Жмайло. Оскільки поляки не змогли його розгромити, то змушені були піти на поступки. В обмін на
відсторонення Жмайла з гетьманської посади і припинення повстання вони розширили реєстр до 6 тисяч.
Нове повстання 1630 р. підняв гетьман нереєстрових козаків Тарас Федорович (Трясило). Його 10-тисячне
військо у травні 1630 р. оволоділо Переяславом. Незважаючи на успішні дії повстанців, верхівка козацької
старшини, сподіваючись одержати від польського уряду деякі
привілеї, пішла на переговори з поляками, внаслідок чого був підписаний договір, за яким реєстр збільшився
до 8 тис. козаків. Т. Федорович повернувся на Січ з нереєстровими козаками, а значна частина повстанців,
що була невдоволена діями старшини, продовжувала боротьбу.
Щоб завадити зв'язкам запорожців з Україною, поляки побудували на Дніпрі фортецю Кодак, розмістивши
там гарнізон. 4 серпня 1635 р. загін запорожців на чолі з гетьманом Іваном Сулимою оволодів і розорив цю
фортецю. Але скоро повсталих було розбито, а захопленого в полон Сулиму було страчено. Влітку 1637 р.
почалося повстання під проводом гетьмана Павла Бута (Павлюка) і полковників Карпа Скидана та Дмитра
Гуні. Повстання охопило все Подніпров'я. Однак у грудні 1637 р. повсталі зазнали поразки під Кумейками і
Боровицею (на Черкащині). Павло Бут, що потрапив у полон, був страчений у Варшаві, а Гуня і Скидан з
частиною повстанців відійшли на Січ. Після цих подій польський сейм у лютому 1638 р. затвердив
«Ординацію Війська Запорозького», спрямовану на скорочення прав і привілеїв реєстровцям. Реєстровці
були позбавлені самоуправління і підпорядковувались польському комісарові, а реєстр скорочувався до 6
тисяч. У Запорозькій Січі мав знаходитись польський гарнізон. «Ординація» викликала нове повстання, яке
розпочалося навесні 1638 р. на чолі з Яковом Остпрянином, П. Скиданом і Д. Гунею. Однак влітку повсталі
знову були розбиті. Я. Острянин із загоном козаків утік у межі Московської держави. Гуня зміг прорватися
на Дон, а Скидан потрапив у полон і був страчений. Після поразки цього повстання реєстрові козаки змушені
були погодитись з «Ординацією».
17. Брестська церковна унія (1596) та її наслідки.
Польський уряд, приєднавши українські землі, прагнув і релігійної єдності, щоб тісніше прив'язати до
Польщі українські землі і мати можливість ополячити українське населення. Тому в Речі Посполитій
посилилися утиски православних. Наступ католицизму поширювався завдяки тому, що православна церква
переживала кризу: поширювалась єресь (заперечення православного вчення), обмежувалась освіта,
знищувалась моральність духовенства. Серед українського і білоруського духовенства для того, щоб
подолати кризу, поширилась ідея унії з католицькою церквою, через яку можна було б досягти релігійної
єдності, згоди усіх християн і зрівняти в правах православних з католиками.
У жовтні 1596 р. на церковному соборі католиків і православних — прибічників унії — у Бресті (Білорусь)
було прийняте рішення об'єднати православну і католицьку церкви під верховенством Римського Папи;
православні мали прийняти деякі канони католицького віровчення, а також григоріанський календар; у
православній церкві зберігались старі обряди і вважався дійсним слов'янський переклад Святого Письма.
Така церква дістала назву уніатської, або греко-католицької. Православ'я було оголошене поза законом, а всі
православні храми, їхні землі переходили до уніатів. Католики й уніати почали насильно насаджувати унію
на землях України і Білорусії. Брестська церковна унія 1596 р. розмежувала суспільні сили України на її
прибічників і противників (кількість яких переважала). Але разом з тим вона дещо згладжувала
протистояння католиків і православних, стоячи на шляху до повного ополячування населення України.
18. Причини, характер і рушійні сили визвольної війни укр. народу середини XVIІ ст.
Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення
українського народу з-під панування Речі Посполитої.
З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька.
Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціально-економічна ситуація, пов'язана з
трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боку, це сприяло зміцненню феодальної
земельної власності, а з іншого — посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та
українських феодалів тепер прямо пов'язувалися з нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною
соціальною верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло,
однак, усіх прав і привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося й міщанство, яке мусило платити
податки, відпрацьовувати повинності та фактично було позбавлене місцевого самоврядування. Що ж
стосується української православної шляхти, то вона користувалася значно меншими політичними правами,
ніж польська. Таким чином, майбутня національно-визвольна війна мала досить широку соціальну базу.
Національно-політичні причини. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах,
проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило до того, що як самостійний
суб'єкт український народ міг зійти з історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила,
буцімто українські землі споконвіку належали їй, а тепер на законних засадах Люблінської унії 1569 р. до неї
повернулися.
Релігійні причини. Політика національного і культурного поневолення українців Річчю Посполитою
базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви,
конфіскація церковного майна і земель об'єднали у русі спротиву широкі верстви людності, незважаючи на
розбіжність економічних і соціальних інтересів.
Не можна скидати з рахунку і таку суто суб'єктивну причину війни, як особисту образу і бажання помститися
за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім'ю самого Богдана Хмельницького.
Слід зазначити й низку об'єктивних умов для успішного початку національно-визвольної війни саме у
середині XVII ст.
По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. дали українському
народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували
на переможну війну. По-друге, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для
розбудови в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення
королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі
Посполитій.
Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення яких було
можливо тільки силовими методами. І для їх застосування склалися необхідні умови.
19. Розгром польсько – шляхетських військ в Україні весною – восени 1648 р.
Події на Запоріжжі спричинили низку повстань у містах і селах України. Багато повсталих приєдналися до
війська Хмельницького. Щоб захистити свій тил із півдня від татар і отримати їх допомогу кіннотою, у
лютому 1648 р. Хмельницький уклав воєнний союз з Кримським ханством. Із Криму в Україну прийшов 4-
тисячний татарський загін, якому було дозволено брати в полон ворогів Хмельницького (в подальшому
Хмельницький мусив миритися і з тим, що татари чинили набіги на його підданих).У квітні 1648 р. Б.
Хмельницький вийшов із Січі назустріч польським військам, що намагалися придушити повстання в
Подніпров'ї. 19 квітня — 6 травня в урочищі Жовті Води (сучасна територія Дніпропетровської області)
повстанці разом із татарами розбили поляків. Під час цієї битви на бік повсталих перейшли реєстрові козаки.
15 травня 1648 ,р. основні сили польського війська були розбиті під Корсунем. Влітку 1648 р. повстання
також охопило Поділля і Київщину. Почалася масова втеча польської шляхти на захід. У вересні 1648 р. біля
містечка Пилявці на Поділлі військо Хмельницького знову завдало полякам нищівної поразки. 26 вересня
повстанці підійшли до Львова і оволоділи горою Високий Замок, а в жовтні почали облогу польської фортеці
Замостя. Однак багатомісячний успішний похід військ Б. Хмельницького був припинений. Холодна осінь,
нестача провіанту і епідемія чуми не сприяли подальшому розвитку бойових дій. За таких умов гетьман
погодився на переговори про перемир'я з новообраним польським королем Яном II Казимиром. Знявши
облогу Замостя, залишивши на Волині і Поділлі кілька козацьких загонів, він з військом відійшов на
Подніпров'я, де у грудні 1648 р. його урочисто зустрічало населення Києва.
20.Утворення Української державності в період визвольної війни та формування нового
адміністративного апарату в Україні. Внутрішня і зовнішня політика Б. Хмельницького.
В грудні 1648 р. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І вже тут, критично
переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї.
В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення
власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці
Київської Русі.Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців.
Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася Зборівська
битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б.
Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду.
Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського,
Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не
потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак польська
шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території. Таким чином, ідею соборності України не
було реалізовано, і Хмельницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом
із тим під час війни формується українська державність — переважно військового гатунку. Створюються
центральні й місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ. Вищим
законодавчим органом була Генеральна рада, але фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу
владу репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував
зовнішньою політикою.
При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася з генеральної старшини — генерального
писаря, генерального судді, генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого.
Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км і була поділена на 16 полків, а ті, в свою
чергу, на 272 сотні. Столицею і гетьманською резиденцією було м. Чигирин. На місцях адміністративну
владу здійснювали полковники й сотники, а у селах — старости.
Починає формуватися козацька, селянська і державна власність на землю.
Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за
Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи.
Особливо це стосувалося селян, які не потрапили до реєстру. Але тут гетьман проводив досить гнучку
політику. З одного боку, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а з іншого — всіляко
прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків.
Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного
становища козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством,
Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.
Але Річ Посполита не примирилася з таким розвитком подій і у лютому 1651 р. почала воєнні дії, напавши на
м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися на Волині під м. Берестечком, де й сталася
вирішальна битва у червні 1651 р. Татари і тут покинули поле бою, ще й захопивши у полон Б.
Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків з оточення. В цей час на територію
України насуваються литовські війська під орудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, і
Б.Хмельницький, визволившись із полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м.
Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків
скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, а польські пани могли
повернутися у свої маєтки. Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського
народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської
держави. Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили, і у травні 1652 р. завдає
удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не
означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу. Нова велика збройна сутичка сталася під м.
Жванцем, де козацько-татарське військо взяло в облогу польський табір. Але від цілковитої поразки поляків
знову врятували татари, які уклали з ними угоду. Вона припиняла воєнні дії і дала можливість татарам
збирати данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права і вольності
козацтва. Про автономію на умовах Зборівської угоди навіть не згадувалось. Цілком очевидно виникла
проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо основний військово-політичний союзник — кримський хан
— не міг сприяти реалізації ідеї державності України. В цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає
необхідність зовнішньої військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність
можна лише пройшовши попередній період протекторату когось із сусідів, гетьман шукає сильну державу-
покровителя. В якості найбільш реальних розглядалися варіанти Туреччини і Росії. Контакти з останньою
почалися ще у 1648 р., але через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не закінчилась. Тоді
ставка робиться на Оттоманську Порту, і вже на початку 50-х років з нею підписується нова угода, згідно з
якою вона бере Військо Запорізьке під свій захист. Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним
формальний характер підтримки з боку Туреччини, і знову активізується проросійська спрямованість
зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмана взяла більшість старшини. Для неї визначальними
були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов і культур, спільність історичної пам'яті і, що істотно,
військово-політична слабкість Росії порівняно з Туреччиною, що давало шанс більш повної самостійності
майбутньої Української держави. На цей час і Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу і
використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «під свою руку».
1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, і цар виряджає в Україну посольство на чолі з
боярином В. Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує
війну проти Польщі. 8 січня 1654 р. на Переяславській раді було вирішено віддати Україну під протекторат
Московської держави при збереженні основних прав і вольностей Війська Запорізького. Остаточний
юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. В Україні
зберігалися республіканська форма правління і військово-адміністративна система на чолі з гетьманом.
Незмінним залишався і територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої
політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки з іншими державами, крім Польщі й
Туреччини. Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні
стосунки з Варшавою і Стамбулом, ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні. Але
головним було те, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої
і давала можливість у спілці з Москвою перемогти її та об'єднати українські землі в межах національної
держави. Москва ж у свою чергу прагнула з часом перетворити часткову залежність України на цілковиту,
відмінивши автономні права й вольності.
Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію і зумовила
укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Поляки
починають новий наступ на Поділля і Волинь, але українсько-російські війська змушують їх відступити, а
потім захоплюють майже всю Західну Україну. Ідея возз'єднання українських земель стає реальною. Але тут
втрутився шведський король Карл Густав і зажадав від Б. Хмельницького звільнити Галичину. На початку
листопада 1655 р. гетьман знімає облогу Львова.
Того ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається з Річчю Посполитою і у травні
оголошує війну Швеції. В листопаді 1656 р. між Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське
перемир'я. Зі свого боку Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю Швеції, Семигородщини,
Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні захист від татар і послабити політичний тиск Росії.
Семигородський князь Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу і навіть
захоплює Варшаву. Але незабаром Польща дістала підтримку від татар і Австрії. Ракоці було скинуто з
престолу, а Швеція вийшла з коаліції через власну війну з Данією. Військова катастрофа підірвала здоров'я
Б. Хмельницького, і 6 серпня 1657 р. він помер. Богдан Хмельницький увійшов у історію українського
народу як видатний військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому, що він зміг
об'єднати різні верстви населення довкола великої справи національного визволення, сформулював наріжні
принципи національної державної ідеї. У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування
української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-
культурному і релігійному відродженню, а з іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну
ліквідацію автономії України.
Соціально-економічна політика Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності
воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської
антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального
землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на
землю. На аграрну політику Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати
крупними земельними власниками. Проте гетьман як міг гальмував зростання великого землеволодіння
новітньої еліти.
Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Богдана
Хмельницького налагодив зв’язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії,
Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію
Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава.
21.Облога Збаража. Зборівська битва та укладення Зборівської угоди.
Зборівська битва (5 серпня — 6 серпня 1649 року) — переможна битва української армії, яку очолював
Богданом Хмельницьким, з польським військом під командуванням короля Яна II Казимира під Зборовом
(тепер Тернопільська область).
Передумови
Після тяжких поразок протягом 1648 року польська армія, порушивши перемир'я, навесні 1649 року рушила
в Україну. Польське командування вирішило одночасно напасти на українські війська з фронту і з тилу. З
цією метою литовський князь Януш Радзивілл дістав наказ рухатися через Білорусь і зайняти Київ.
Українське козацьке військо у червні 1649 року розпочало наступ у двох напрямках: основні сили під
проводом Богдана Хмельницького йшли на Захід, а частина козацьких полків на чолі з полковником
Михайлом Станіславом Кричевським виступила на Полісся, щоб запобігти фланговому удару литовського
війська. На допомогу Хмельницькому прибув загін кримських татар на чолі з ханом Іслям-Гераєм ІІІ. В
червні 1649 року козаки завдали поразки передовим частинам польської армії, які очолював Ярема
Вишневецький, і оточили залишки ворожих військ у фортеці Збараж (тепер Тернопільська область). На
підмогу обложеним з-під Любліна вирушило 30-тисячне військо, очолюване королем Яном II Казимиром.
Дізнавшись про це через розвідників, Хмельницький, для продовження облоги фортеці залишив частину
військ під командуванням генерального обозного Івана Черняти під Збаражем, а сам з головними силами
виступив назустріч королівській армії. Основні сили українських і польських військ зустрілися під Зборовом
на річці Стрипі.
Хід битви
5 (15) серпня, менше ніж за день їзди від Збаража, під час переправи через Стрипу, Коронне військо
зненацька атакували супротивники. Армія Яна Казимира не була готовою до бою і, коли почався наступ,
частина шляхти саме обідала. Втративши у бою близько 4 тисяч чоловік, польський король, німецькі
найманці та артилерія (приблизно 15 гармат різного калібру) переправилися через Стрипу і розпочали
будувати табір.
Перша фаза битви
Місце для табору було вдалим для оборони. Стрипа загороджувала війська короля з трьох боків, а три мости
з'єднували польський табір зі стародавніми оборонними спорудами Зборова. Козаки, виставивши ряд гармат,
обстрілювали табір. Козацька артилерія, що складалася з гармат, здобутих в польських гарнізонах за рік до
того, була досить сильною, щоб обстрілювати табір з одного кінця до іншого. В таборі розпочалася паніка,
шляхтичі ховалися у вози і під вози, а король власноручно виганяв їх звідти палашем. В ніч з 5 на 6 серпня,
Коронні війська збудували ряд земляних укріплень у найбільш незахищених частинах табору. Однак до
ранку так і не вдалося закінчити вал у північній його частині. Вранці козаки атакували табір у цьому місці та
місто Зборів. Вони прорвалися у табір і в місто, однак закріпитися тут не змогли.
Завершальна фаза битви
Пам'ятний камінь поруч із курганом на пам'ять полеглих у Зборівській битві 1649 року
Наступну атаку розпочали татари. Земляні вали не змогли зупинити наступу, і козаки разом з татарами
вдерлися до табору. Завдяки контратаці німецьких найманців королю вдалося запобігти розгрому. У цей час
ситуація в польському таборі стала критичною. Нестача людей і провіанту не давала надії на утримання
позицій, не кажучи вже про перемогу. Ян Казимир розпочав переговори з ханом. Не зацікавлений у перемозі
й посиленні Хмельницького, кримський хан пішов на переговори і уклав угоду з польським королем, який
пообіцяв татарам виплатити велику суму упоминків і дозволив брати ясир та грабувати українські землі на
шляху до Криму. Не маючи можливості одночасно воювати проти польських військ і татар, Хмельницький
під тиском хана змушений був почати переговори і укласти з польським королем договір, що дістав назву
Зборівського, умовами якого були:
• поширення влади гетьмана на Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства;
• збільшення реєстру до 40 тис. козаків;
• призначення на вищі посади представників української шляхти;
• передача на розгляд сейму питання про скасування Брестської унії 1596 р.;
• залишення України у складі Речі Посполитої;
• право польської шляхти повертатися в свої маєтки;.
Наслідки
Зборівський договір формально визнавав козацьке управління південно-східними територіями Речі
Посполитої, однак не задовільняв потреб українських селян, що воювали разом з козаками. Як виявилося
пізніше, місцева польська шляхта і римо-католицьке духовенство, які в результаті договору втрачали свій
вплив та власність в Україні, не збиралися виконувати його умови.
22.Берестецька битва і укладення Білоцерківського перемир’я.
БЕРЕСТЕЦЬКА БИТВА 1651 — одна з найтрагічніших сторінок історії Визвольної війни. У 1651 Польща
після Зборівського миру відновила воєнні дії проти козацької України. Однак через позицію хана Іслам-
Гірея, котрий не хотів допустити розгрому Речі Посполитої, Б.Хмельницький змушений був відмовитися від
активних наступальних дій (понад місяць 100—110-тисячна українська армія маневрувала в районі
Тернополя — Озерної — Колодного), що дозволило королю Яну Казимиру провести військо (бл. 90—100
тис. жовнірів, шляхтичів і 100 тис. озброєних слуг) до Берестечка й до 25 червня переправити його через р.
Стир. Лише діждавшись у середині червня прибуття хана з 30—40 тис. татар, гетьман негайно вирушив у
похід. Не знаючи про це, 27 червня поляки подалися до м. Дубно, і коли їхній авангард уже подолав 7—8 км,
стало відомо про наближення українців. Тоді було вирішено повернутися до табору під Берестечком. Ранком
наступного дня почалися сутички з татарами (українських кіннотників було небагато), які й розпочали
Берестецьку битву. Хід битви виразно розпадається на три етапи. 1-й охоплює бої 28—29 червня, в яких не
брали участі головні сили супротивників. У другій половині дня 28 червня польські полки успішно
контратакували татар і змусили їх тікати до переправи. Наступного дня українсько-кримська кіннота завдала
сильного удару по лівому крилу польської армії. Жовніри зазнали поразки (лише шляхтичів полягло бл. 200)
й відступили до табору. 2-й етап — кульмінація битви — припадає на події 30 червня. Під прикриттям
густого туману ранком Хмельницький розташував армію таким чином: праве крило і центр зайняли українці
(тут же був побудований табір із 10 рядів возів), ліве крило — татари. Після таємних переговорів з поляками
хан вирішив не брати активної участі в бою. Ян Казимир вишикував військо в "голландський" спосіб,
зміцнивши кінні полки підрозділами піхоти. Близько 16 год. лівий фланг під проводом І.Вишневецького
перейшов у наступ проти українців, котрі билися з відчайдушною хоробрістю. Вони вибили поляків зі свого
табору, куди їм удалося прорватися, й змусили відступити. Однак у цей критичний момент хан залишив поле
бою. Характерно, що король і коронний гетьман відмовилися від переслідування татар. Рятуючи ситуацію,
Хмельницький відвів табір до р. Пляшівки. Його спроба повернути хана зазнала невдачі. Затримавши
гетьмана при собі, Іслам-Гірей відійшов на південь. Розпочався 3-й етап битви — облога українського
табору. Добре укріпивши його, українці відбивали ворожі приступи, проводили успішні вилазки; в
переговорах, що розпочалися, вони домагалися відновлення Зборівської угоди. Разом із тим зростало
недовір'я рядового козацтва до старшини, що породило паніку під час виходу з оточення (10 липня). Його
прикривало кілька тисяч вояків. Близько 300 з них прийняли героїчну смерть на одному з островів, але не
залишили позицій. Незважаючи на серйозні втрати (загинуло бл. 3—4 тис), головні сили армії вирвалися з
оточення. Втім поразка під Берестечком стала тяжким ударом для Української держави, поставивши її на
грань катастрофи. Білоцеркі́вський ми́рний до́говір 1651 — договір між польським урядом і гетьманом
України Богданом Хмельницьким, укладений в Білій Церкві 18 (28) вересня 1651 року після невдалої для
селянсько-козацьких військ Берестецької битви. Умови договору були важкими для України. За
Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі. Польській шляхті
поверталися маєтки у Київському, Брацлавському і Чернігівському воєводствах; територія, підвладна
Богдану Хмельницькому, обмежувалася лише Київським воєводством; реєстрове козацьке військо
скорочувалося з 40 до 20 тисяч чоловік; Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними
державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством. гетьман зобов'язувався розірвати союз із
Кримом і відіслати з України татарські загони. гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з
іноземними державами. Народні маси України й запорозькі козаки були невдоволені Білоцерківським миром
настільки, що Богдану Хмельницькому довелося їх утихомирювати. Боротьба повинна була розгорітися з
новою силою. Богдан Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки
нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в
травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.
23. Переговори України з Росією у ході визвольної війни. Переяславська Рада.
Після численних прохань У о спілці Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про
прийняття У під протекцію Російської -держави. Для проголошення цього акта на У було спрямовано
повноважне посольство, що очолив В. В. Бутурлин, 8 січня 1654 р. у Переяславле відбулася генеральна
військова рада на котру прибули представники багатьох полків і станів (старшина, козаки, міщани, селяни,
духівництво). На ній одностайно було прийняте рішення про спілку з Російською державою. Після промови
Б. Хмельницького ті, що зібралися одностайно проголосили: «... Боже, затвердь, Боже, зміцни, щоб усі ми
повік єдино були». Відчинилася нова сторінка в історії України. Рішення Переяславської Ради були по-
різному прийняті на Україні. Конфлікт виник вже в самому Переяславі: коли козацька старшина присягала
царю, вона зажадала, щоб царські посли також присягнули і від імені царя завірили козаків у виконанні
прийнятих на себе зобов'язань стосовно У. На це пішла відмова, посли заявили, що цар, як самодержець, не
зв'язує себе присягою стосовно своїм подданным. Конфлікт завершився поступкою Б. Хмельницького
російським послам. Не захотіли прийняти присягу на вірність Росії полковники Іван Богун і Іван Сирко і
полки Уманьский і Брацлавский. Виникнули хвилювання в Полтавському і Кропивнянском полках. Але в
цілому в 117 містах України присяга пройшла спокійно. 26 березня 1654 р. цар Адексей Михайлович і
Боярська дума затвердили «Статті Богдана Хмельницького» (так називані «Березневі статті»), що визначили
положення У в спілці з Росією: а)гетьмана обирає військо і тільки сповіщає царський уряд; б) гетьман і
військо можуть зноситися з іншими державами, але з Польщею і Туреччиною під контролем царської влади;
в) реєстр визначався в 60 тисяч; г) про збір засобів на утримання козацького війська й оплату старшине; д)
про зберігання вдача станів, світських і духовних; е) про зберігання в містах виборного керування і т.д.
Богдан Хмельницький фактично зберіг положення незалежного глави держави. Сторони по-різному
оцінювали положення Переяславского угоди. Якщо Хмельницький і козацька старшина ринулися до
розширення і зміцнення укр.ой автономії, то царський уряд ринувся розширити згодом свою участь у
внутрішніх справах У, перетворюючи її поступово в звичайну провінцію Московської держави. Так вже в
1654 р. воно поставило в Києві сильний гарнізон, почавши будівництво для нього окремої міцності і
посадивши воєводу, що і став безпосереднім представником царської влади на У. Таких же воєвод
Московський уряд мав намір ввести і у всі значні міста У, щоб передати їм адміністрацію в збір податків.
Наукові оцінки договору 1654 р. На думку російського исюрика В. Сергійовича, угода було персональною
унією між Москвою й У, що мали загального монарха, зберігаючи кожна своє особливе положення. Такі
історики, як російський В. Мякотин і Уц М. Грушевський, вважали, що Переяславское угода була формою
васальної залежності, при котрої сильніша сторона (цар) зобов'язався захищати слабейшую (українців), не
утручаючись у внутрішні справи. "Укр.ий історик В. Липинский вважає, що угода 1654 р. була тимчасовою
військовою спілкою проти Польщі. Сучасний укр.ий історик В. И. Сергейчук вважає, що Пе-реяславское
угода означала рівноправну військову спілку, тал як У. на той час уже була визнана європейськими
-державами як суб'єкт міжнародних відношень. Непорозуміння між гетьманською і царською адміністрацією
після 1654 р пояснювалися і тим, що «Просительные пункти» Б. Хмельницького трактувалися Росією як
визначення меж царської милості, а не як міждержавний договір, як приймали його українці. До того ж у
Московській державі верховенством була не система законів, а воля монарха, тому будь-який закон був лише
проявом царської волі, що могла змінюватися як завгодно. Оцінки діяльності Б. Хмельницького. Сучасники
порівнювали його з 0. Кромвелем в Англії, козацькі літописці вважали його «Мойсеєм, що вивів укр.ий
народ із єгипетської неволі польської». Григорій Сковорода називав Б. Хмельницького «героєм і батьком
вільності». Д. Дорошенко головним у його діяльності вважає те, що він зв'язав перервану в середнього
сторіччя нитка укр. державності і створив укр. козацьку державу, що знову ввело У в сьома самостійних
держав.
24. Розвиток подій в Україні в 1654 – 1657 роках. Віленське перемир’я та смерть Б. Хмельницького.
Переяславська угода, яка створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію і зумовила
укладення влітку 1654 р. «Вічного миру» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Польща
не полишила своїх агресивних планів щодо Україні. У березні 1654 р. її військо вдерлося на землі
Поділля, Волині і Брацлавщини. Згодом головні воєнні дії розгорнулися в Білорусі та на
Смоленщині. Туди ви рушили 20 тис. козаків. До кінця 1654 р. українсько-московське військо
змусило ворога відступити. Але Польща, утворивши коаліцію з Кримським ханством, знову
розгорнула бойові дії в Україні. Взимку 1656 р. польсько-шляхетське військо пішло на Умань.
Місцева залога, керована Іваном Богуном, відбила наступ противника. На допомогу їй прийшли
козацькі полки Богдана Хмельницького та московське військо під командуванням воєводи
В.Шереметьєва. Вони завдали полякам і татарам значних втрат в Охматівській битві, змусивши їх
відступити. Українсько-московське військо визволило Поділля та більшу частину Східної
Галичини. 19 вересня поблизу Городка відбувся бій, в якому поляків було розгромлено. Але
раптовий напад на Поділля кримських татар змусив козаків з боями відступити на Придніпров'я.
Невдовзі татари відмовилися від воєнної підтримки поляків, проти яких виступила і Швеція.
Вільненське перемир'я 24 жовтня 1656 р. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і
Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське
перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося
питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою
ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер
зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску
Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького;
убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів -
приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної
влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати
коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Все
чіткіше почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У червні
1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної
боротьби проти Речі Посполитої. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-
семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку
призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає,
так і не здійснивши своїх задумів.
25. Становище України після визвольної війни середини XVII ст. Політика І. Виговського.
Гадяцький договір.
По смерті Б. Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської
ради був замінений І. Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію
Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед
старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації
тодішньої української державності. У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну
роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва.
Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи
України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві
Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я.
Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську
війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з
Польщею були продовжені, і 6 вересня 1658 р. підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як
«Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська
держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади
формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний
суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися
права католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.
Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці
відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських
татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою
гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання — під проводом І. Богуна та І. Сірка.
Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до
Польщі.
26.Боротьба козацько – старшинських угрупувань за владу в 50-60-х рр. XVII ст. в Україні.
По смерті Б.Хмельницького його син Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської
ради був замінений 1 Виговським і посланий у Київ завершувати навчання. Тим самим династію
Хмельницьких було відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед
старшини спокусу боротьби за владу. Багато вчених вважають цей факт однією з основних причин руйнації
тодішньої української державності. У внутрішній політиці І.Виговський спочатку виступив за пріоритетну
роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва.
Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи
України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві
Яну Казимирові згоду на визнання суверенітету. Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я
Барабаша та полтавського полковника М.Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську
війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з
Польщею були продовжені, і 16 вересня підписується Ґадяцький трактат, згідно з яким Україна як «Руське
князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб'єкта федерації. Українська держава
визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за
польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо,
скарбницю, але при ньому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права
католицької та православної церков, а в одному з варіантів угоди мова навіть йшла про ліквідацію унії.
Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці
відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських
татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою
гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання - під проводом І.Богуна та І.Сірка.
Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до
Польщі. Обираючи новим гетьманом 18-річного Юрка Хмельницького (1659-1662), старшина сподівалася,
що авторитет роду Хмельницьких допоможе знову об'єднати народ, зупинити негативні тенденції, які
розвивалися в українському суспільстві. Уже з самого початку перед новообраним гетьманом постала гостра
проблема подальшого зовнішньополітичного курсу. Ситуація складалася таким чином, що Українська
держава фактично опинилася між двома вогнями: Московщиною, з одного боку, та Річчю Посполитою - з
другого. Будь-які різкі рухи українського уряду в даному випадку могли мати непередбачувані наслідки.
Тому було вирішено діяти обачливо, використовуючи суперечності між згаданими державами.
Ю.Хмельницький та його оточення, заявивши про повагу польському королеві, поспішали владнати
відносини з Москвою. Вони відстоювали основи договору 1654 р., проте бажали провести його ревізію і
ввести нові пункти, які б забезпечували українську державність: до складу України також мали бути
включені Північна Чернігівщина й частина Білорусі; непорушність території; вільне обрання гетьмана;
свободу дипломатичних зв'язків з іншими державами; заборону перебування на її теренах, крім Києва, мо -
сковського війська і воєвод та втручання їх у внутрішні справи України; присягу царя на умовах договору
тощо. Все це було оформлено у т.зв. Жердовських статтях. Юрій Хмельницький передав Жердовські статті
через посольство на чопі з П.Дорошенком князеві Трубецькому, проте князь їх не прийняв, а зажадав
переговорів із самим гетьманом. Після довгих вагань останній погодився, поїхавши зі старшиною до
Переяслава, де тоді перебували московські представники. Це рішення мало катастрофічні наслідки. 27
жовтня 1659 р. молодий Хмельницький під тиском 40-тисячного московського війська на чолі з Трубецьким
змушений був погодитися на ухвалення нового Переяславського договору, Він складався з підроблених
московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових статей, які фактично визнавали статус украй
обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні
стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині. Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська
православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.
27.Боротьба проти Туреччини і Кримського ханства в 50-70-х рр. XVIІ ст.
Масовий народний рух, що великою мірою мав соціальний характер і спрямованість, продовжувався і під час
війни 1651 р., далі ж він дедалі більше йде на спад, тобто соціальний аспект Визвольної війни поступово
знімався, і вона дедалі виразніше набувала характеру боротьби за національне визволення і створення
національної держави. Змінюються й рушійні сили боротьби, відходять від неї селянські маси, козацтво
визначається у своєму військово-соціальному статусі, із нього формується нова українська шляхта, яка й стає
основним державотворчим елементом — на жаль, недостатньо зрілим, недостатньо сформованим і, отже,
недостатньо сильним для реалізації історичного завдання побудови та оборони національної держави.
Належною мірою необхідно враховувати ще один фактор у з'ясуванні поставленої проблеми — дедалі
більшу інтернаціоналізацію воєнного конфлікту в 50-70-х рр. XVII ст. Спершу це була справді "війна козаків
проти Польщі" (як назвав свою книжку П. Шевальє), що відбувалася в межах Речі Посполитої, боротьба
українського народу за визволення від польсько-шляхетського панування. Участь Кримського ханства в цій
війні не могла їй надати іншого характеру, бо це була суто допоміжна (і непевна) сила, а саме ханство не
було значною військово-політичною силою в Східній Європі. Інтернаціоналізація Визвольної війни
розпочинається після переяславської угоди, коли Росія вступає у війну і союзні українські та російські
війська ведуть у 1654 р. спільний наступ на Річ Посполиту. Наступного року вступає у війну Швеція, на
деякий час, у 1655-1657 рр., основним театром воєнних дій стає Польща, але далі він знову зміщується на
Україну, причому війни стають дедалі запеклішими й руйнівнішими. Вступ у цей конфлікт Туреччини
наприкінці 60-х рр. означав, що у війни на Україні втяглися три тогочасні "великі держави" східної половини
континенту — шляхетська Польща, царська Росія і османська Туреччина, розгортається запекла боротьба
цих держав за утвердження на Україні у формі протекторату, васалітету чи якійсь іншій. Ця боротьба, що
виливалася у великомасштабні військові дії, накладалася на міжгетьманські усобиці, і все це, як писали
сучасники, перетворювало Україну на справжнє криваве пекло і мало для неї найтяжчі наслідки. І якщо
Визвольна війна на її початкових етапах (1648-1651 рр.) мала чимало спільного з ранніми буржуазними
революціями, зокрема нідерландською, то все те, що відбувалося на Україні в 60-70-х рр., нагадує скоріше
Тридцятилітню війну в Німеччині. На цьому етапі відбувається переростання війн на Україні в Руїну при
найактивнішій участі сусідніх "великих держав", що теж не можна спускати з ока, визначаючи хронологічні
межі Визвольної війни. Словом, запропонована нова концепція Визвольної війни потребує подальшої
розробки. Необхідне створення такої її моделі, яка відбивала б усю складність і неоднозначність подій і
процесів, що відбувалися в ту буремну й глибоко трагічну епоху історії України. До речі, хід цих подій,
зміни у змісті й характері нескінченних війн, що вирували тоді на українській землі, досить виразно відбито
в різнорідних західноєвропейських джерелах другої половини XVII ст.
Одним з головних наслідків «вічного миру» 1686 р. Росії з Польщею було приєднання Росії (і України) до
антитурецької коаліції — «Священної Ліґи», учасниками якої були Австрія, Польща, Венеція і, певною
мірою, Ватикан. Московський уряд не був задоволений умовами Бахчисарайського миру з Туреччиною (і
Кримом) 1681 р. Справді, Бахчисарайська угода не тільки залишала в повній силі небезпечне для України й
Росії турецько-татарське панування на Чорному морі і його північному узбережжі, але ще й визнавала права і
володіння Туреччини на Правобережній Україні. Тим самим експансії Росії на південь, до Чорного моря,
було поставлено поважні перешкоди, а Правобережна Наддніпрянщина залишалася незалюдненою
територією і ареною боротьби між Польщею і Туреччиною. Спустошливі татарські напади 80-х років XVII
ст. дуже руйнували Україну і створювали надзвичайно напружене становище на південних кордонах України
та Росії. Тим-то 10 стаття «вічного миру» 1686 р. оголосила Бахчисарайський Договір розірваним і
встановила оборонний і наступальний союз Росії і Польщі проти Туреччини й Криму. Тоді ж був намічений
похід на Крим в наступному 1687 р. У квітні 1687 р. московське військо вирушило з Охтирки, Сум і
Хотмижська в похід. На чолі війська був поставлений фактичний керівник московського уряду князь В.В.
Ґоліцин. Загальна кількість війська була близько 100 тисяч. 2 червня на березі р. Самари до нього
приєдналося українське військо, числом близько 50 тисяч, на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем.
Об’єднане московсько-українське військо переправилося через Самару і пішло далі у степ. В середині
Червня військо перейшло р. Кінську (Кінські Води) і рушило до Січі. Звістка про наступ численного
московсько-українського війська викликала велику тривогу в Криму. Татарське військо на чолі з ханом
Селім-Ґіреєм стало коло Перекопа. Туди ж тікало населення турецьких «городків» (фортець) на долішньому
Дніпрі. Однак московсько-українське військо дійшло тільки до р. Карачокраку (20 верст від Січі). Тут 17
червня, після військової ради, Ґоліцин наказав відступати. Головні сили рушили назад до Самари. Лише
сороктисячний загін українського й московського війська на чолі з чернігівським полковником гетьманичем
Григорієм Самойловичем й окольничим Леонтієм Неплюєвим був відряджений до Запоріжжя «для промыслу
над городками (турецькими) сухим и водным путем». Причини раптового відступу Ґоліцина неясні. Загальна
думка про те, що він викликаний був відсутністю паші для коней (татари випалили траву в степу),
спростовується свідченнями очевидців, що, незважаючи на степову пожежу, в степу «конских кормов
довольно». Очевидно, причини невдачі походу були складніші.
28.Соціально – економічне становище і суспільно – політичний лад Лівобережної України в 2 пол.
XVII ст.
Адміністративно-політичний устрій. Лівобережжя (Гетьманщини).
Визвольна війна 1648—1654 pp. закінчилася проголошенням на Переяславській раді 1654 р. входження
України до складу Росії.
Але внаслідок складних умов боротьба українського народу за возз'єднання всіх українських земель у складі
Української держави не завершилась. Північна Буковина разом з Молдовою, до якої входила, залишилася під
гнітом султанської Туреччини, Закарпаття — під владою Угорщини, Східна Галичина — у складі Польщі.
Правобережжя за Андрусівським перемир'ям 1667 р. і «Вічним миром» 1686 р. залишилося під владою
Польщі. Отже, до складу Росії ввійшла Лівобережна Україна з Києвом, під її впливом перебувало Запоріжжя,
яке потім офіційно ввійшло до її складу. У складі Російської держави залишалася Слобожанщина. Як і в усій
Росії, верховна влада в Лівобережній Україні належала російському цареві. Здійснювалася вона в перші роки
до 1663 р. через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, а з 1663 p. — через
Малоросійський приказ. На чолі управління Україною стояв гетьман, який обирався на Генеральній
військовій раді і затверджувався царським урядом. Новообраному гетьманові представник царського уряду
вручав клейноди — атрибути гетьманської влади: булаву, бунчук, корогву (прапор) і печатку з зображенням
козацького герба: на зеленому тлі козак з мушкетом на плечі. Головна корогва мала малиновий або
блакитний чи жовтий колір; прапори полків, сотень, запорізьких куренів були різних кольорів — червоні,
жовті, жовто-блакитні, сині, жовто-зелені, зелені, білі, сіро-блакитні та ін. Гетьманові належала безпосередня
військова й цивільна влада в Україні. На час відсутності гетьмана або для виконання окремого доручення
(наприклад, виступати на чолі частини козацьких військ у який-небудь похід) призначався або обирався з
числа старшини так званий наказний гетьман.
При гетьмані існувала генеральна рада, до якої входили полковники й генеральна старшина, що відала
управлінням окремими галузями життя (писар, обозний, підскарбій, суддя, хорунжий, бунчужний, осавули).
Вони мали обиратися на військовій раді, але насправді часто призначалися гетьманом і затверджувалися
царським урядом.
Військовими й адміністративно-територіальними одиницями були полки, яких на Лівобережній Україні в
другій половині XVII ст. існувало 10: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський,
Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський, Полтавський. Очолював полкову
адміністрацію полковник, який за звичаєм мав обиратися на полковій раді. В усій системі адміністративного
управління й судах керівна роль належала козацькій старшині і українським шляхтичам, що з кожним роком
зосереджували в своїх руках дедалі більше земель та багатств, поступово перетворюючись на феодалів.
Соціально-економічні наслідки визвольної війни 1648—1654 pp.
Визвольна війна 1648—1654 pp. внесла значні зміни і в соціально економічний розвиток України. Внаслідок
героїчної боротьби народних мас був знищений польсько-шляхетський режим, ліквідовані земельні
володіння польських та великих українських полонізованих магнатів і шляхтичів, а також католицького
духівництва. Ці землі, а також землі вільні, «пустоші» перейшли до відання скарбу Війська Запорізького,
тобто перетворилися на феодальну скарбову власність. А села, розташовані на цих землях, стали вільними
військовими поселеннями. Посполиті позбулися повинностей на користь польських магнатів і шляхтичів,
яких не стало, і тривалий час ухилялися від виконання їх на користь скарбу і українських старшин-феодалів,
зводячи їх до мінімуму. Отже, на українських землях, які ввійшли до складу ц Російської держави, внаслідок
визвольної війни 1648—1654 pp. було серйозно підірвано феодально-кріпосницький лад. Козаки звільнялися
від виплати податків і виконання повинностей на користь гетьманського правління й старшини, які
накладалися на посполитих. Козаки також мали право участі у Генеральних військових радах, зокрема у тих,
на яких обиралася старшина.
У перший час після визвольної війни 1648—1654 pp. селяни порівняно вільно могли переходити в козацтво,
але з кожним роком старшина дедалі більше обмежувала ці переходи. До того ж багато селян не могли
ставати козаками через свою бідність, оскільки козаки мусили споряджатися в походи й нести військову
службу на власний кошт. Населення міст України позбулося гноблення польських магнатів і шляхтичів.
Тепер міщани, козаки й козацька старшина дістали можливість вільно займатися промислами й торгівлею.
Отже, визвольна війна, основною рушійною силою якої було селянство, серйозно розхитала й підірвала
феодально-кріпосницькі відносини в Україні. Проте повністю вони не були знищені. Насамперед у ході
війни не всі феодальні маєтності були ліквідовані. Залишилися земельні володіння в руках православних
монастирів і церков, а також частини українських шляхтичів, особливо на півночі Чернігівщини, що брали
участь у визвольній війні. Але основне — зберігся старий, феодальний спосіб виробництва, який базувався
на феодальній власності на землю і експлуатації феодально-залежного населення.
29.Андрусівське перемиря та гетьманування П. Дорошенка.
Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити ці руйнівні тенденції, об’єднати
українські землі в єдину державу та відновити її незалежність. Лідером цих сил став правобережний гетьман
П.Дорошенко, що прийшов до влади у серпні 1665 р.Андрусівське перемир’я (20 січня 1667 р.) між Польщею
та Росією укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Відповідно до
його умов територія козацької України поділялась на три частини: Лівобережжя закріплювалось за Росією,
Правобережжя – за Польщею, а Запорожжя мало бути під їх спільним управлінням. В результаті українське
територіальне питання набуло міжнародного характеру.
Реформаторські кроки П.Дорошенка
Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П.Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків. Він
починає систематично скликати Військову раду, щоб забезпечити своїм починанням народну підтримку.
Потім створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, щоб забезпечити незалежність від
козацької старшини. Гетьман провів на кордоні нову митну лінію, почав випускати власну монету, став
активно заселяти спустошені окраїни Правобережжя.
Активною була і зовнішньополітична діяльність П.Дорошенка. Спираючись на підтримку татар, він
намагався витіснити поляків з Правобережжя. Одночасно гетьман проводив переговори з Росією, метою яких
було повернення у повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз’єднання у рамках єдиної
держави всіх етнічних українських земель.
Проголошення Дорошенка гетьманом України
Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави,
П.Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І.Брюховецького
у 1668 р. оголошує себе гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не міг бути тривалим,
бо був результатом складних політичних комбінацій і майстерного балансування П.Дорошенка як у
внутрішній, так і зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова була надзвичайно слабкою конструкцією і
достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулась, чим і скористалися його
недруги. Авторитет гетьмана дедалі більше падає, він втрачає підтримку мас, оскільки змушений
виступати союзником турків та татар, які нещадно
плюндрують Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, спроби знайти порозуміння з Росією та
відмовитися від про турецької орієнтації закінчується безрезультатно, гетьмана покидають його соратники,
родичі і навіть його надійна опора – сердюцькі збройні формування. До того ж у цей час помирай його
радник та найближчий друг митрополит Й.Тукальський. Перебуваючи у безвихідному становищі,
П.Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатись Росії.
Аналізуючи перебіг подій цього часу, сучасний український письменник та історик В.Шевчук з болем пише:
“Між собою українці воюють, здається, з
більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та
поневолюють”. Доба Руїни принесла жахливе спустошення українських земель. Бажання патріотичних сил
об’єднати українські землі у єдину державу провалилося і знову становище України на карті стало
неоднозначним.
30. Обмеження автономії України російським царизмом за Переяславськими (1659),
Московськими(1665), Глухівськими(1667), Коломацькими(1687), статтями – договорами.
Період по смерті Б.Хмельницького історики називають Руїною, роками смути, анархії, міжусобиць
і боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями, коли з втратою харизматичного
провідника, здатного об`єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, державорозбудовчі
процеси були загальмовані, а згодом і придушені російським царатом. Початок смуті поклала
близька до Б.Хмельницького особа – генеральний писар, професійний юрист Іван Виговський, який
відібрав гетьманство (1657-1659) у спадкового гетьмана Юрія Хмельницького. Та він не зумів
порозумітись ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії і,
врешті, уклав з Польщею Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна втрачала незалежність і
поверталась у склад Речі Посполитої як автономія під назвою Велике князівство Руське, до якого
входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Це князівство зберігало самостійність у
внутрішніх справах – найвища законодавча влада належала Раді, в яку входили посли від усього
князівства; гетьман, який обирався довічно, мав найвищу виконавчу владу; найвищу судову владу
здійснював трибунал. Князівство мало свою скарбницю, у яку надходили усі доходи і податки;
карбувало свою монету; мало власних найвищих урядовців-українців і своє військо у 30 тис. козаків
(або й більше) і 10 тис. постійних вояків. Скасовувалась церковна унія, і митрополит і 5
православних владик мали засідати у польському Сенаті нарівні з католиками. У князівстві мало
діяти 2 українських університети (1 у Києві), українські школи та друкарні. Гетьман міг подавати
польському королю список козаків і міщан для надання їм шляхетства. Натомість, Велике
князівство Руське втратило право на міжнародні зносини з іноземними державами. А інші
українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-
територіальний поділ та землеволодіння повертались їх колишнім польським землевласникам.
Однак, цей договір не був зреалізований – гетьманування І.Виговського викликало народне
обурення, що призвело до громадянської війни і втечі І.Виговського до Польщі, внаслідок чого
гетьманом став Юрій Хмельницький (1659-1663).
Отож, міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-
політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Велике князівство Руське) і
Лівобережну (яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія). Цей поділ
реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-
1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений
Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за
яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна. Та у 1674 р. на
Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк;
а у 1676 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) здав Москві Чигирин з усіма його
жителями і присягнув на вірне підданство Росії. А договір про вічний мир між Польщею і Росією
1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до
складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі та Слобожанщини за
Росією. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними
нейтральної зони, яку заборонялось заселяти.
Гетьман Ю.Хмельницький на противагу Гадяцькому договору вирішив укласти новий договір з
Росією. На скликаній у Жердовій Долині Раді було вироблено статті, спрямовані на збереження
суверенітету України при конфедеративному зв`язку з Росією. Вони передбачали включення до
складу Української держави північної Чернігівщині і частини Білорусії, вільне обрання козаками
гетьмана, право на зовнішньополітичну діяльність, забороняли перебування на території України
російського війська і воєвод тощо. Однак, командувач російськими військами О.Трубєцкой,
вдавшись до шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній у жовтні 1659 р. Раді ухвалення
Нових Переславських статей, які містили підроблені московським урядом умови Переяславського
договору 1654 р. і додаткові положення. Їхній зміст докорінно змінював характер українсько-
російських взаємовідносин, зводячи їх з пропонованого Ю.Хмельницьким конфедеративного
зв`язку до обмеженої автономії України у складі Росії.
Гетьмана обирала Військова (козацька) Рада, у якій брав участь увесь козацький стан, що реально
було можливим лише в умовах воєнного стану (так було обрано гетьманом у 1687 р. І.Мазепу – на
Раді за участю 2 тис. козаків, скликаній у військовому таборі під Коломаком). Та найчастіше
гетьмана обирала Старшинська Рада (Збори генеральної старшини, полковників і сотників) – так
були обрані Д.Многогрішний і І.Самойлович. Іноді гетьмана обирала Чорна Рада – Рада генеральної
старшини з участю представників від інших станів (так був обраний Ю.Хмельницький). За війтами
міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалось право обирати гетьмана. Для обрання
гетьмана певне значення мала підтримка його кандидатури Запорізькою Січчю, хоча ні вона у
цілому, ні її представники, зазвичай, не брали участі у його виборах; так, саме Січ вплинула на
обрання гетьманом Січового кошового І.Брюховецького, та після його чолобитної Москві
Запорізька Січ вже не втручалась у вибори гетьмана. Для виконання окремих владних повноважень
за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана –
наказного, що було передбачено ще за Б.Хмельницького, навесні 1662 р. наказним гетьманом став
дядько Ю.Хмельницького І.Сомко, а у 1668 р., коли П.Дорошенко проголосив себе гетьманом обох
сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного.
За Березневими статтями 1654 р. царя повідомляли вже про факт обрання гетьмана, та по смерті
Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його попередньо повідомляли про обрання гетьмана.
Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом І.Виговського, тому в Москві його обрання не
визнали, і довелось проводити вибори удруге - у присутності посла Росії, а деякі історичні джерела
свідчать, що Москва не погодилась і з цим обранням, і Виговського обирали утретє – на початку
лютого 1658 р. у Переяславі, де, врешті, московський посол вручив йому булаву. За новими
Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. попереднє повідомлення царя про обрання
гетьмана спричинилось до обов`язкового отримання від нього згоди на обрання пропонованого
кандидата. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. підтвердили обрання гетьмана за волею царя
і при його послі, та обов`язкове прибуття новообраного гетьмана з поклоном до Москви для
затвердження його царем; тобто, обрання глави Української держави стало лише формальністю. За
Коломацькими статтями І.Мазепи 1687 р. вибори гетьмана відбувались за указом царського уряду -
так, у 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка,
Петро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши булаву полковнику Стародубського полку
Івану Скоропадському. При погодженні кандидатури і затвердженні вже обраного гетьмана
царський уряд послуговувався характеристиками, наданими його агентами, головно воєводами,
перебуваючими в Україні. Обрані гетьмани присягали на вірність царю, а з 1660 р. гетьман мав
отримувати клейноди (відзнаки його верховної влади) і грамоту на гетьманування від російських
послів або безпосередньо від царя у Москві. Обрання нового гетьмана, зазвичай, супроводжувалось
складанням статей, які визначали взаємовідносини України з Росією, гетьмана і царя; і, присягаючи
на вірність царю, гетьман також присягав на вірність цим статтям.
Строк правління гетьмана не визначався. Спершу Військова або Старшинська Рада мала право
усувати гетьмана за вагомих підстав – так, І.Виговського було усунуто з гетьманства за перехід на
бік Польщі. За Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. Рада не могла усувати
гетьмана без дозволу царя. Та у 1663 р. Старшинська Рада скинула з гетьманства
Ю.Хмельницького, а його наступник І.Брюховецький згодом був убитий під час військового
повстання. За Конотопськими статтями І.Самойловича 1674 р. гетьмана можна було позбавити
влади за зраду – так, при усуненні І.Самойловича його звинуватили у невдачі російсько-українських
військ у кримському поході та змові з кримським ханом. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р.
передбачили можливість відставки гетьмани лише за вказівкою царського уряду.
По смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалась на Лівобережжя і Правобережжя, та
після утвердження Польщі на Правобережжі у 1663 р. там було засновано самостійне гетьманство, і
певний час паралельно правили правобережний і лівобережний гетьмани. Першим правобережним
гетьманом був обраний однодумець і зять Б.Хмельницького Павло Тетеря (1663-1665), а потім
Петро Дорошенко (1665-1676), який очолив боротьбу за незалежність України та об`єднання усіх її
земель, а на початку 1668 р. проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя і Запорізька
Січ його не підтримали; по його гетьманству на Правобережжі гетьманів більш не обирали.
Першим лівобережним гетьманом був І.Брюховецький (1663-1668) - перший український гетьман,
що прибув до Москви з чолобитною царю. І.Мазепа відразу ж по обранні його гетьманом у 1687 р.
був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінально і Правобережної України (т.зв.
двогетьманство), хоча з укладення Вічного миру 1686 р. влада гетьмана визволеної з-під Речі
Посполитої України обмежувалась Лівобережжям. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку
Січ і Слобідську Україну, які безпосередньо підлягали російській адміністрації.
Обсяг повноважень гетьмана був доволі широким – у внутрішніх справах йому спершу належала
законодавча, виконавча і судова влада. Як законодавець, глава і офіційний представник України
гетьман підписував важливі нормативні акти, передусім гетьманські статті. Як верховний
адміністратор він особисто розпоряджався землею, що належала усьому козацькому війську.
Гетьман був головнокомандувачем - “зверхником над військом”. Він відав фінансовими коштами
держави – керував збиранням податків і розпоряджався державною військовою скарбницею;
тривалий час його особисті і державні кошти не відмежовувались, що призвело до зловживань, у
чому Мазепа звинуватив свого попередника Самойловича, що стало однією з підстав усунення його
з гетьманства, а згодом була заснована посада генерального підскарбія, що відав військовою
казною. За Глухівськими статтями Д.Многогрішного 1669 р. гетьман подавав царю кандидатури для
пожалування дворянського звання.
Та поступово влада гетьмана обмежувалась разом з обмеженням автономних прав України. Було
обмежено повноваження гетьмана у внутрішньому управлінні Україною - офіційні документи
набували юридичної сили лише після затвердження їх царем або вищими урядовцями Росії, а
згодом цей порядок було поширено на усі нормативні акти гетьмана – так, Глухівські статті
встановлювали обов`язковість підтвердження царськими грамотами універсалів гетьмана про
пожалування земель за службу. Гетьмана також було позбавлено права призначати і усувати без
участі Генеральної Ради полковників і генеральних старшин. Звужувались права гетьмана і в
міжнародних відносинах - Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. не дозволяли гетьману
мати зносини з іншими державами, приймати послів, починати війну, брати участь у військових
походах та надсилати військо на допомогу сусіднім державам без попереднього дозволу царського
уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні
зв`язки з іноземними державами, тож усі переговори можна було здійснювати лише через царя;
щоправда, представникам від України дозволялось бути присутніми на переговорах Росії з іншими
посольствами, та це право скасували Конотопські статті І.Самойловича 1674 р., зберігши лише
обіцянку Москви повідомляти про ведені нею переговори. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р.
підтвердили заборону для України приймати послів, а усі документи, отримані від інших держав,
мали передаватись до Москви у Малоросійський приказ.
По смерті Б.Хмельницького Військова Рада скликалась рідше, а згодом і зовсім зникла, внаслідок
малореальної змоги скликання представників усіх верств населення та протистояння між ними.
Гетьман правив за участю Ради генеральної старшини (або Старшинської Ради), яка збиралась
кілька разів на рік для вирішення найважливіших питань – обрання гетьмана і генеральних
старшин, охорони кордонів тощо, а також за вимогою Генерального уряду, який за відсутності
гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх
повноважень отримували з казни оплату та пожалування землі у ранг. Полковники і сотники
спершу обирались, згодом стали призначатись гетьманом з-поміж пропонованих 2-3 кандидатур з
козаків, а потім їх почав призначати цар. У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала
до царя – так, після усунення Д.Многогрішного представники старшини просили царя заборонити
гетьману зноситись з іноземними державами, а також карати козаків і селян без вироку військового
суду, а Коломацькі статті І.Мазепи заборонили гетьману карати старшин без погодження із
Старшинською Радою.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили обов`язок гетьмана залучати козацьке
військо до участі у воєнних походах Росії, а також реєстрове військо використовувалось для
охорони кордонів Росії, особливо на півдні, та на різних роботах – будівництві доріг, мостів,
фортець тощо. У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте у другій
половині 17 ст. ще зберігали організаційну відокремленість. Полки Слобідської України
підпорядковувались царському воєводі. За Московськими статтями І.Брюховецького 1665 р. реєстр
було скорочено до 30 тис. козаків, та, поза тим, гетьман отримав право створювати наймане
“затяжное” військо у 1000 чол., тобто 1 полк, а реально існувало кілька найманих полків:
сердюцький (піхотний) і компанійський (кінний) – вони створювались за потреби, утримувались за
рахунок додаткового оподаткування населення та отримували грошову оплату, харчі і одяг. А
вперше найманці з`явились в Україні ще за Б.Хмельницького – з іноземців: кроатів, німців,
італійців і поляків.
У другій половині 17 ст. в Україні зберігалась судова система часів Б.Хмельницького; притому,
феодали утримали право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому підлягали
селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати і ратуші, а також право
доменіального суду отримали козацька старшина, українська шляхта, землевласники і “царські
люди” в Україні. Собором 1667 р. був санкціонований церковний суд. З другої половини 17 ст.
міські суди потрапили під значний вплив сотенної адміністрації, самостійність зберегли лише
магістратські суди великих міст – Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова та ін.
Спершу відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Та у
ході перетворення України в автономне утворення у складі Росії царський уряд створює спеціальні
установи для регулювання своїх відносин з нею. Так, у 1663 р. був заснований Малоросійський
приказ у складі Посольського приказу, очолений наближеним царя - Артамоном Матвеєвим; з його
утворенням козацьке самоврядування було істотно обмежено, оскільки він відав
адміністративними, військовими і судовими справами, зокрема: санкціонував вибори нового
гетьмана і старшини, контролював українську церкву і духовенство. Після скасування приказної
системи у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії
іноземних справ.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. санкціонували перебування російських воєвод у
Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві і Умані. Поступово воєводи почали втручатись у місцеве
управління і збирання податків. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. передбачили збільшення
російських гарнізонів у вказаних містах, а також розміщення воєвод у інших містах, зокрема у
Кодаку (на Запоріжжі) і Кременчуку, з розширенням їх поліційних і фіскальних функцій; щоправда,
козаки не підпорядковувались їм. Та Глухівські статті 1669 р. обмежили перебування російських
військ в Україні 5 містами – Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином і Уманню, і вони не мали
права втручатись у місцеві справи. Згодом полк московських стрільців охороняв резиденцію
І.Мазепи у Батурині.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили, що православне духовенство України
на чолі з митрополитом переходить під благословення Московського патріарха, який, однак, не
втручається у його справи. І.Брюховецький просив Москву надіслати митрополита для України, та
ієрархи української православної церкви опротестували це, але у 1675 р. по смерті Київського
митрополита Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала
тимчасову посаду місцеблюстителя. Вагомого удару по автономії української православної церкви
завдав І.Самойлович, за змовою якого з Москвою у 1685 р. Київським митрополитом було
висвячено у Москві його свояка Луцького єпископа Гедеона, ща затвердив Московський патріарх
Іоаким і погодив Константинопольський патріарх; щоправда, попри те, Київська митрополія не
підлягала Московському патріарху, хоч і перебувала під його благословенням і формально була
йому підвідомчою. Вище духовенство (митрополит і єпископи) обирались на козацьких радах, а
священики – на сільських сходах; їх обрання затверджував гетьман, тобто церква входила до
системи військово-адміністративної організації.
31. Становище Правобережжя і західноукраїнських земель під владою Речі Посполитої в другій
половині XVII ст.
На Правобережній Україні у 60—80-х рр. XVII ст. ситуація продовжувала загострюватись. Туреччина і
Кримське ханство, скориставшись Руїною, посилили наступ на українські землі з півдня. Цьому сприяло те,
що П. Дорошенко, який після Андрусівського перемир'я розчарувався у союзі із Польщею і Росією, прагнучи
об'єднати Українську державу під своєю владою, уклав договір з Туреччиною і визнав себе васалом султана.
Він виступив проти Польщі та її ставленика на Правобережжі гетьмана М. Ханенка, що контролював
північну Київщину. 1672 р. 250-тисячна турецька армія вторглась на Поділля і, розгромивши поляків під
Тернополем, просувалася на Львів. Польський уряд змушений був просити миру. За Бучацьким договором
1672 р. Поділля стало турецькою провінцією, а решта Правобережної України — самостійною державою під
владою П. Дорошенка і турецького протекторату. Вимушеною відмовою Польщі від Правобережжя вирішив
скористатися царський уряд Росії. Майже вся Правобережна Україна 1674 р. була окупована царськими
військами і лівобережними полками. М. Ханенко передав повноваження І. Самойловичу. П. Дорошенко був
оточений в Чигирині і деякий час тримався тільки завдяки підтримці турок і татар. Його політика
провалилась. Край знелюднів внаслідок турецько-татарських набігів. Від П. Дорошенка відвернулись усі
соратники і 1676 р. він склав булаву перед Самойловичем і воєводами. Втративши Дорошенка, Туреччина
1677 р. проголосила гетьманом Ю. Хмельницького, що опинився в її руках під час одного з татарських
набігів. Величезна турецько-татарська армія 1677—1678 рр. здійснила два походи на Чигирин, зрештою
захопила його, але далі просунутися не змогла через стійкий опір російських військ і лівобережних полків.
Ю. Хмельницький правив, спираючись на турецько-татарські загони, фактично безлюдним краєм і
запам'ятався лише безмежною жадібністю та великою жорстокістю. 1681 р. турки, переконавшись у
непотрібності Ю. Хмельницького, його стратили. Багаторічна війна за Правобережжя виснажила всіх її
учасників, а зруйнований край втратив привабливість. Були укладені договори: Журавневський 1676 р. —
між Польщею і Туреччиною, Бахчисарайський 1681 р. — між Росією і Туреччиною, «Вічний мир» 1686 р. —
між Росією і Польщею. За цими договорами Росія залишала під своїм контролем Лівобережжя, Київ і
Запоріжжя, південна частина Правобережної України відходила до Туреччини, а північна — до Польщі. Крім
того, значні території вздовж правого берега Дніпра і на півдні не повинні були заселятися жодною
стороною, залишившись нейтральною зоною. Звичайно при цьому поділі про інтереси українського народу
не йшлося.
32. Культура України XVII – XVII ст.
У XVI – XVII ст. формується українська мова, усна народна творчість, обрядовість — весільні пісні,
колядки, думи. У них простежується відмінність історичного шляху українців, боротьба проти соціального і
національного гноблення та іноземних загарбників. У цей період розвивається книгодрукування. Значну роль
в його поширенні в Україні відіграв вигнанець з Росії Іван Федоров. 1574 р. у Львові вийшли друком книги
«Апостол», «Буквар», а пізніше в Острозі «Біблія». Розвивалась освіта. При монастирях і церквах, у містах і
селах з'явилися школи. Центром шкільної освіти у другій половині XVI ст. була Острозька академія (1578). її
першим ректором був Герасим Смотрицький. На початку XVII ст. центром освіти став Київ. 1615 р. тут була
відкрита братська школа, а при Києво-Печерській лаврі митрополитом Петром Могилою заснована Лаврська
школа. 1632 р. (ця дата вважається датою заснування Києво-Могилянської академії) вони об'єдналися в
Київський колегіум, викладання в якому велося на рівні західноєвропейських університетів. З метою
окатоличення й ополячення української молоді в Україні створювались єзуїтські колегіуми. Найвідомішим
серед них був Львівський. У кінці XVI ст. в Україні з'явилися підручники: греко-слов'янська граматика,
граматика словенська та ін., а також літературні твори — хроніки, літописи, оповідання про історичні події.
Значного поширення набула полемічна публіцистика релігійного змісту, яка виступала проти поширення
уніатства та католицтва. Найбільш відомими полемістами були Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Іов
Борецький, які захищали право православної церкви на існування. Зароджувалося театральне мистецтво. На
ярмарках і в людних місцях діяли пересувні лялькові театри — вертепи. Театральні постановки відбувалися
у навчальних закладах (так звана «шкільна драма»). В репертуарі були п'єси на релігійні теми та сцени з
народного побуту. У цей період українська культура розвивалася за несприятливих умов. Із приєднанням до
Росії в Україні почався процес русифікації. Російська мова почала проникати у діловодство, судочинство,
освіту. Йшов масовий відтік української інтелігенції в Росію. Однак, незважаючи на це, в українській
культурі другої половини XVII ст. з'явилися нові напрями, створювалися видатні художні пам'ятки. Центром
освіти в Україні залишався Київ. У Київському колегіумі працювали видатні вчені і педагоги: Лазар
Баранович, Інокентій Гізель, Стефан Яворський та ін. Розвинутою в Україні була мережа початкових шкіл,
внаслідок чого значна частина населення була грамотною. 1661 р. Львівський ієзуїтський колегіум було
перетворено на університет. Серед літературних творів значне місце посідали трактати з історії: «Синопсис»,
«Літопис Самовидця» та ін. Усна народна творчість була представлена піснями і думами, присвяченими
національно-визвольній боротьбі у добу Хмельниччини і боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У
театральному мистецтві продовжували існувати «шкільна драма» і вертеп. Музична творчість була
представлена бандуристами і кобзарями, але одночасно розвивалась професійна музика. Популярні були
многоголосі співи, з'явилася «Граматика музична» Миколи Далецького (1677).
В архітектурі з'явився стиль бароко, для якого характерні пишність і вишукані форми. У цьому стилі
споруджені Преображенський собор в Ізюмі, Георгіївський собор Видубицького монастиря, Нікольський
собор у Києві та ін. Більш реалістичним став живопис, центральне місце в якому почала посідати людина. У
Києво-Печерській лаврі з'явилася портретна галерея громадських і політичних діячів, у тому числі там є й
портрет Б. Хмельницького. Помітним явищем у мистецтві того часу стало зображення різними художниками
козака-бандуриста.
33. Україна в період Північної війни. Полтавська битва. Особа І. Мазепи в оцінці істориків XVII – XX
ст.
На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей
край українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових
козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих
привілеїв для себе. 26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається
гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою — Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати
генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від
татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). Разом із
тим статті не дозволяли російським воєводам втручатися в українські справи. Черговий раз автономія
України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім цього, за рахунок обмеження гетьманської влади
зміцнилися позиції козацької старшини. І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька
мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й
відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін. У проведенні
внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував
податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію
козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.
У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим.
Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську
політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І. У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере
участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Але у 1700 р.
Петро І укладає мир з Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря.
Підписується Константинопольська мирна угода, згідно з якою дніпровські фортеці мали бути ліквідовані.
Азов переходив до Росії, але вона не отримувала виходу до Чорного моря. Поступово Петро І втягує Україну
в Північну війну. Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній
Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. Вони неодноразово
зверталися за допомогою до РОСІЇ, але допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним
планам, оскільки Польща була фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. В 1704 р. за наказом
Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Повстанці сприйняли це як
допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві
у наведенні порядку в країні. Проте повстанці не припинили опору, і тільки арешт Палія та захоплення
Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі,
збільшив кількість полків, роздав землі козацькій старшині. Північна війна дедалі більше утискала інтереси
України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-Петербурга.
У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу
Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування
Гетьманщини були несумісні. Окрім цього, участь козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність
менша, ніж регулярного російського війська. Отут Мазепа робить свій історичний вибір і починає
переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та
фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р.
Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно
з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Заклики
Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян і козаків, які боялися
знову потрапити під владу польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести з
собою лише близько 2 тис. Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий
гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені.
Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує
Запорізьку Січ. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла
XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І.
Мазепа помер.
Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України.
Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на яку
він спирався, і переоцінка сил Швеції. Це й зумовило неможливість збереження оптимального варіанту
української автономії у найскладніших внутрішньо- і зовнішньополітичних умовах.
34. Доля Запорізької Січі в період Полтавської битви та після неї. Кошовий К. Гордієнко.
Олешківська Січ. На початку травня 1709 шведські війська здійснили спробу штурмом здобути місто, але
невдача змусила їх приступити до довготривалої облоги Полтави. Вперта оборона міста московським
гарнізоном надовго скувала головні сили Карла XII і завдала їм значних втрат (понад 6 тис. чол. було вбито).
Це дало можливість московському командуванню зосередити сили і підготуватися до генерального бою,
який Петро І планував провести 29.6.(10.7.) 1709. Царськими військами було збудовано укріплений табір,
підступи до якого охороняли 6 поперечних та 4 поздовжніх редути. Армія Петра І нараховувала 42500 чол. та
102 гармати. Крім того, вірне цареві українське козацьке військо гетьмана І. Скоропадського перетинало
шведам шлях до відступу у напрямі Дніпра. Шведське армія складалася з 17 000 чол. та 6 гармат.
Гетьманські війська безпосередньої участі у Полтавській битві не брали[Джерело?]. Вони охороняли
шведський обоз, частково брали участь в облозі Полтави, що не дозволило московській армії оточити військо
Карла XII або гарнізону Полтави здійснити вилазку проти шведів. Карл XII, дізнавшись вночі 26.6. про
можливість прибуття на допомогу Петру І 40-тисячного війська хана Аюки, вирішив випередити московське
командування і першим розпочати битву. Будучи пораненим напередодні, король передав командування
фельдмаршалу К. Г. Реншільду. О 5 год. ранку 27.6.(8.07).1709 шведська піхота розпочала штурм редутів,
але була відкинута московською кавалерією. Вступивши в бій шведська кіннота успішно вела боротьбу з
кавалерією противника, але під сильним гарматним вогнем змушена була відступити. За цей час шведська
піхота перегрупувалась і розпочала новий штурм редутів, два з яких були здобуті, але знову нищівний
вогонь московської артилерії змусив шведів залишити зайняті позиції. Спроба Карла XII обійти редути з
півночі також зазнала невдачі. Навальний наступ шведської піхоти був зупинений гарматним вогнем і шведи
були змушені відступити в напрямку Будищинського лісу. Біля 9 год. ранку обидві армії, перегрупувавши
свої сили, вступили у рукопашний бій, у результаті якого шведи не витримали натиску і почали залишати
поле бою. До 11 години ранку битва закінчилась цілковитою поразкою шведського війська. У Полтавській
битві шведи втратили 9234 чол. вбитими та 2874 чол. пораненими. У полон потрапили фельдмаршал К. Г.
Реншільд, перший міністр Швеції граф Піпер, багато генералів та офіцерів. Втрати московської армії
становили 1345 чол. вбитими і 3290 чол. пораненими. Рештки шведського війська під командуванням
генерала А.-Л. Левенгаупта відступили вздовж р. Ворскли у напрямку Дніпра. Біля Переволочної Карл XII у
супроводі, зокрема, генерал-лейтенанта А. Юленкрука, а також І. Мазепа, К. Гордієнко та ще близько 50
старшин, разом із загонами шведів та козаків (всього бл. 3000 чол.) переправилися через Дніпро і відійшли у
турецькі володіння. 30.6.(11.7).1709 армія А.-Л. Левенгаупта (16000 чол.) у районі Переволочної була
оточена калмицькою кіннотою під командуванням О. Меншикова і здалася у полон. Наслідки битви .27
червня 1709 року відбулася Полтавська битва, яка мала далекосяжні наслідки для Європи. З дня Полтавської
битви, як зазначає шведський історик Петер Енглунд, «закінчився період шведського панування, Росія
почала звільнятися від свого старого ворога, могутнього сусіда, який закривав вихід до Балтійського моря.
Водночас, Полтавська битва стала колосальною катастрофою не тільки для Швеції, але й для Європи; вона
зламала колишній баланс влади, — могутність після Полтави переходить від Швеції до Росії, яка міцніє і
перетворюється у велику державу». Лівобережна Україна 1709 року зазнає відчутного удару по свому
самоврядному статусу (але зберігає його до царювання Катерини II). В двомовному романі Олега Кудріна
"Полтавська перемога" (шорт-лист премії Нонконформізм-2010", Москва), написаному в жанрі
альтернативної історії переграно як хід битви, так і її наслідки. Карл XII та Петро з Меншиковим загинули. Й
Мазепа на теренах Гетманату та Московського царства заснував Всерусинську Імперію. Оле́ шківська Січ —
територіально-військова організація запорозьких козаків України у пониззі на лівому березі Дніпра на
території володінь Кримського ханства. Землі під Січ були надані ханом Девлет-Гіреєм ІІ на прохання
кошового отамана Костя Гордієнка. Заснована у 1711 році після зруйнування царським військом у 1709 році
Старої Чортомлицької Січі. Фортеця Січ розташувалася в урочищі Олешки, навпроти сучасного міста
Херсона. Спершу територія Олешківської Січі була незначною, з 1712 року, після поразки Росії у війні з
Туреччиною, запорозькі володіння поширилися на північ до річок Орель та Самара. З цієї Січі козаки на
певний час переселялися на місце колишньої Кам'янської Січі, але повернулися назад. Січ являла собою
правильний чотирикутник з ровами й валами заввишки 1,5 метри, з редутами по кутах та брамою з
північного боку. У центрі розташовувалися курені-напівземлянки (вони досліджувалися археологами у 1990-
2003 роках). На захід від коша стояла церква Покрови Пресвятої Богородиці, зроблена з очерету, біля якої
був цвинтар і криниця, де ніколи не замерзала вода. У травні 1728 року в Олешківській Січі виникло
повстання. Козаки скинули кошового отамана Костя Гордієнка й рушили вверх по Дніпру. Олешківська Січ
проіснувала до 1734 р, коли козаки переселилися з турецьких володінь в українські землі і заснували Нову
Січ.
35. Соціально – економічні відносини на Лівобережжі і Слобожанщині у першій половині XVIII ст.
Головною галуззю економіки України залишалось сільське господарство, яке дедалі більше набувало
товарного вигляду. Значно поширилося велике землеволодіння, в основному за рахунок царських та
гетьманських пожалувань, причому не тільки місцевій старшині, а й російським дворянам. У промисловості
зароджувалися капіталістичні відносини. Дедалі більше орієнтувалися на ринок ремісничі цехи. Новим
явищем стала організація промислових компаній, серед них Опошнянської у 1730-х рр., що займалась
видобутком селітри. На промислових підприємствах поширювались технічні нововведення: водяні двигуни,
нові верстати та ін., які підвищували ефективність праці. З'явилось мануфактурне виробництво. Подальшого
розвитку набувала торгівля, здебільшого з російськими містами: Москвою, Петербургом, Тулою,
Архангельськом. Розвиткові торгівлі сприяв чумацький, промисел. Чумаки займалися перевезенням товарів.
Українські купці підтримували зв'язки з Польщею, Німеччиною, Англією, Молдовою та іншими країнами.
Одночасно тривав наступ нових панів (козацької старшини і шляхти) на права селян і рядових козаків, що
супроводжувався їх обезземеленням і експлуатацією. Крім того, селянська і козацька біднота мала нести
державні повинності з перевезення вантажів, ремонту доріг, будівництва мостів і переправ та фортець, у
тому числі й у різних частинах Росії.
36. Лівобережна Україна в період правління гетьмана І. Скоропадського, П. Полуботка, Д. Апостола
та К. Розумовського.
За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був
приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і
полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи
з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722—1727 рр.) на чолі з
бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з
гетьманом. По смерті І. Скоропадського вводиться заборона на вибори гетьмана. Українські питання з
Колегії іноземних справ переходять до російського Сенату. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу
за залишки автономії Гетьманщини і домігся від Сенату певного обмеження функцій Малоросійської колегії.
Але в середині 1723 р. він був заарештований і ув'язнений в Петропавлівській фортеці, де й скінчив своє
життя. Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни з Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під
тиском О. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував
Малоросійську колегію і дозволив вибори гетьмана. Ним було обрано Д. Апостола. Але незабаром
з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей
документ виник у формі не угоди, а царського указу. Гетьман не мав права дипломатичних стосунків,
старшина і полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України мали надходити у
державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це і затримало
цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Російської імперії. Після смерті Д. Апостола у 1734 р.
імператорка Анна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні
передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду.
В середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р.
за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було розпущено і на гетьмана обрано К.
Розумовського — молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію
України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Київ і Запоріжжя знову підпорядковувалися
гетьманові. Відновив Розумовський і склад генеральної старшини і суду. Але у 1754 р. була ліквідована одна
з важливих ознак автономії — державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. А в 1761 р. Київ
переходить під пряме імперське правління. Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та
централізації державного управління, у 1764 р. після звернення Розумовського з проханням про введення
спадковості гетьманування і розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота
влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.) генерал-губернатора
П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин,
прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на
колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво — більшість заможних
козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину — в селянський стан. Старшина отримала
офіцерські звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську
губернію з центром у Харкові. Після укладення Кючук-Кайнарджийського миру Запорізька Січ втратила
значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Крім того, козаки брали активну участь
у гайдамацькому русі. Війська царського генерала Текелі, повертаючись із Криму, несподівано оточили Січ.
П. Калнишевський — останній кощовий отаман — капітулював і згодом був засланий царським урядом на
Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії. Значна частина козаків
переселилась у межі турецьких володінь і утворила Задунайську Січ. У 1781 р. був ліквідований полково-
сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське
(потім — Малоросійське генерал-губернаторство). В 1783 р. українську національну армію у складі 10
полків було перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Того ж року кріпосне
право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою
українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. У другій половині XVIII ст. в Україні
утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської імперії. Усі органи Української
держави були остаточно знищені.
37. Заснування Нової Січі та її адміністративний та військовий устрій.
Підпільненська Січ (Нова Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734—1775
роках. Остання Запорозька Січ. Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався рікою Підпільною
(притока Дніпра). Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом московського уряду 31 березня 1734 року
отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч
десятин. Для нагляду за діями козаків царський уряд побудував за 2 км від Нової Січі укріплення з двома
напівбастіонами і постійною залогою — так званий Новосіченський ретраншемент. За визначенням
істориків, Новосіченський ретраншемент зведено в Січі царським урядом з показною метою допомоги
запорожцям у їхній війні з турками, але в дійсності з прихованою метою – тримати їх у своїх руках.
Щоправда запорожці добре розуміли причину зведення московської цитаделі, висловлюючи своє
незадоволення словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». З огляду на історичні події, що
сталися в часи існування Нової Січі, маємо визнати, що царський уряд досяг своєї мети, відсторонивши
січовиків від участі в загальнонародній боротьбі проти знедолення. Прикметне, що саме в часи існування
Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки». Гайдамацький рух
розпочався у 1734 році з бездіяльності першого Новосіченського отамана-гетьмана І. Малашевича у справі
захисту прав і свобод українського народу, коли 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля,
Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими.
З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774
рр., у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-
Дунайську експедицію. На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а
Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій
запорозькі козаки приймали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі – 10
піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів.
Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за
дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до
того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти «брат на брата».
Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало. На
місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського
моря.
Адміністративно-територіальний поділ земель Нової (Підпільненської) Січі. Нова (Підпільненська) Січ
проіснувала сорок один рік (1734—1775 рр.)- Навколо Січі розташовувалися землі («вольності») Війська
Запорозького. У цей час Запорожжя поділялося на адміністративно-територіальні округи — паланки. У ЗО—
40-х рр. XVIII ст. їх налічувалося не більше п'яти (пізніше їхня кількість зросла до восьми).
Адміністративним центром паланки була укріплена слобода, де стояв гарнізон, розміщувалися полковник і
старшина. Паланкова старшина зосереджувала у своїх руках військову, фінансову, судову та адміністративну
владу.
38. Правобережжя і західноукраїнські землі в першій половині XVIII ст.
У першій половині XVIII ст. процес відновлення польської влади на Правобережжі, перерваний воєнними
діями, пов'язаними з Північною війною, продовжився. До середини XVIII ст. поряд із власністю дрібної
польської шляхти тут виникли великі латифундії магнатів Потоцьких, Любомирських, Чарторийських,
Браницьких, що були повними господарями у своїх володіннях.
Тут існували також володіння корони — староства. Але поступово вони переходили у власність магнатів.
Становище селян у різних районах Правобережної України було неоднаковим. На Волині та північній
частині Поділля вони були закріпачені і мусили виконувати панщину та інші повинності. На
Правобережному Подніпров'ї спочатку панщини не було. Землевласники обмежувалися тут лише грошовими
і натуральними податями, а селяни мали «слободи» (пільги) на 10—25 років. Але з поширенням у цьому
районі фільварків тут зростала кількість різних форм соціального гноблення.
У тяжкому становищі перебувало населення Західної України, де кріпосницька система була більш міцною.
Селяни жили в злиднях. Близько 80 % міст були в приватному володінні магнатів і шляхти, які грабували
міщан, примушуючи їх відбувати панщину. Тільки великі міста — Львів і Кам'янець-Подільський мали
самоуправління.
39.Антифеодальна боротьба на правобережній Україні в першій половині XVIII ст..
Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку
XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби – гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька
голота, селяни, міщани, православне духовенство. Гайдáмаки — (від тур. haydamak - бродник, кочівник,
розбійник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття
під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух - це національно-визвольний і суспільно-політичний рух
прoти польського гніту на правобережній Україні на прикінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на
Київщині, Брацлавщині і Волині.
Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини
соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі,
не бажаючих підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів
та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-
втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство,
але підтримували його найширші верстви населення!
Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою
вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найголовнішим
гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.
Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.
Гайдамакам присвячений твір Т.Г.Шевченка "Гайдамаки"
40. Посилення опришківського руху на Галичині в першій половині XVIII ст. Олекса Довбуш.
Посилення руху опришків на західноукраїнських землях. Олекса Довбуш.
На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще гіршим, ніж на Правобережжі, де панщина
досягала 5—6 днів на тиждень, у першій половині XVIII ст. народні маси теж посилили боротьбу проти
польської шляхти, проти своїх гнобителів. У 30—40-х роках особливо широкого розмаху, зокрема на Покутті
(в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув рух опришків.
На чолі опришків у 1738—1745 pp. став Олекса Довбуш (1700—1745), син батрака Василя Довбуша, родом з
м. Печеніжина (тепер селище міського типу Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.).
Зазнавши з малих літ злиднів, він залишив рідний Печеніжин і подався до опришківських загонів, де став
їхнім улюбленим ватажком. Діючи невеликими загонами — по 20—30 чол., опришки нападали на панські
маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Опришки виступали як народні месники. «Не по
гроші я тут прийшов, але по твою душу, аби ти більше людей не мучив», — говорив Довбуш панові,
нападаючи на його маєток. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками. Сільські
ремісники виготовляли для опришків топірці, стрільби (рушниці), порох, кулі, селянки шили їм одяг, давали
харчі та ін. Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам Олекса Довбуш загинув від кулі найманця
польської шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р. Постать О. Довбуша оспівана Ю. Федьковичем у його
«дивоглядії» (драмі) «Довбуш», а також у багатьох народних піснях і легендах, описана в творах
письменників В. Гжицького, Г. Хоткевича та ін. Після смерті Довбуша опришківські загони очолювали
Василь Баюрак (1744—1754) та Іван Бойчук (1755—1759). Боротьба проти кріпосницького гніту
очолюваних Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів у 30—50-х роках, у яких
зосереджувалися найбільш злиденні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів у розвитку
опришківського руху, етапом, коли гнів і ненависть проти експлуататорів наповнювали народні маси й
виливалися в надзвичайно рішучі збройні напади на поміщиків і багатіїв.
41.Ліквідація гетьманщини як результат посилення колоніальної політики російського царизму в
Україні.
Ліквідація автономного устрою Гетьманщини і Слобожанщини
У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права
Гетьманщини. Під впливом фаворита імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського дозвіл на
відновлення гетьманства був отриманий. Останнім гетьманом став брат фаворита Кирило Розумовський
(1750—І764). Він намагався відстоювати певну свободу Гетьманщини в галузі фінансів, здійснив
перетворення у козацькому війську, провів реформу судової системи, виношував плани про заснування в
гетьманській столиці Батурині університету. При К. Розумовському значно посилилася роль старшинської
верхівки, якій гетьман передавав управління під час своїх частих і тривалих виїздів з України. Почали
проводитись старшинські з'їзди, де обговорювались питання поточної політики. Але останнє гетьманування
мало під собою хитку основу — царську примху. Як тільки 1762 р. на престол зійшла Катерина П, вона
відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала К. Розумовському скласти
булаву, що той і зробив без будь-якого опору 1764 р. Замість гетьмана була встановлена друга
Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її президенту, малоросійському генерал-
губернатору П. Румянцеву. На місцях козацьке самоуправління зберігалось до початку 1780-х років. 1781 р.
поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська
адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо. З козацького війська
створили 10 регулярних полків, російської армії. З 1797 р. серед козаків почали проводитись рекрутські
набори.
Так само розвивалися події і на Слобожанщині. Військово-адміністративна реформа 1732—1737 рр. звела
нанівець автономію краю. 1762 р. Катерина II призначила слідство над місцевою старшиною, за підсумками
якого 1765 р. був виданий маніфест, де говорилося про безладдя і непотрібність козацької служби.
Слобідське козацьке військо було ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на
полки і сотні був також скасований. Натомість із центром у Харкові була створена Слобідсько-Українська
губернія, що складалася з п'яти провінцій, однойменних із колишніми полками. Процес ліквідації
автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У
60— 70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з
однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і
Слобідській Україні кріпацтво. Одночасно на українські землі поширювалась дія «Жалуваної грамоти
дворянству», згідно з якою козацька старшина і українська шляхта зрівнювалися в правах з російськими
дворянами, що виключало її опір ліквідації української автономії у складі Російської імперії. Таким чином,
на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і
соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.
42. Селянські повстання в Лівобережній і Слобідській Україні в другій половині XVIII ст.
На розгортання селянських рухів в Україні значний вплив мала антикріпосницька боротьба російського
селянства. У масових виступах проти поміщицького утиску часто спільно боролися російські, українські
селяни й пригнобленій інших національностей. Повстання в с. Кліщинцях.
Одним з найзначніших був виступ селян і козаків с Кліщинці Жовнинської сотні Лубенського полку (тепер
Чорнобаївського р-ну Черкаської обл.), який тривав з 1767 по 1770 р Генеральний суддя Лисенко при
підтримці свого родича генерального писаря Туманського перетворив кліщинецьких козаків на своїх
підданих, примушував їх відбувати панщину й намагався привласнити їхні землі. Козаки скаржилися
лубенському полковникові, Малоросійській колегії та її президентові Румянцеву, але всі інстанції приймали
рішення на користь поміщика. Тоді у травні 1767 р. на чолі з Опанасом Вороною та Григорієм Білимом
козаки й селяни, які до них приєдналися, перестали коритися поміщикові, озброїлись і напали на будинок
Туманського. Протягом 1767—1768 рр. вони відбили шість нападів військових команд. Тільки в 1769 р.
властям вдалося придушити повстання. 120 повстанців було засуджено до ув'язнення і довічного заслання,
185 — до покарання канчуками. Коли в 1770 р. у Клітинці прибув каральний загін для здійснення вироку,
кліщинці напали на нього. Але сили були нерівні, і повстанці зазнали поразки. Це повстання мало великий
відгук серед народних мас України. Тяжкі умови життя, які ще погіршились з початком російсько-турецької
війни 1768—1774 pp., викликали незадоволення серед пікінерів, які відмовлялися відбувати військову
службу. У 1769 р. повстали Донецький і Дніпровський шкінерські полки. Повстання поширилося на
Соколинці, Китай-город, Нехворощу, Маячку, Царичанку й Орлик. У 1770 р. царизм жорстоко придушив це
повстання. Селянська війна під проводом Омеляна Пугачева та її вплив на Україну. Значні народні
повстання прокотилися по Лівобережній і Слобідській Україні в роки селянської війни 1773—1775 pp. в Росії
під проводом донського козака О. Пугачова, який оголосив себе «імператором Петром III». Пугачов кілька
разів бував в Україні. Під час Семилітньої війни 1756—1763 pp., будучи в армії, він проходив через Київ, у
період російсько-турецької війни 1768—1774 pp. був у Бахмуті, потім стояв з полком під Бендерами в
Молдові. Повстання, що переросло у велику селянську війну і стало серйозною загрозою пануванню
поміщиків, почалося у 1.773 р. з виступу козаків на р. Яїку. Воно швидко охопило Приуралля та Поволжя і
стало поширюватися на інші райони. Проти жорстокого феодально-кріпосницького гніту піднялися російські
селяни й робітні люди, козаки, солдати-втікачі, трудящі башкири, татари, марійці, калмики. Добре знаючи
тяжке життя українських селян і козаків, Пугачов після початку селянської війни посилав листи и маніфести.
Він закликав поневолені маси селян знищувати панів і обіцяв їм «вольность», «свободу», землі, лісові и
сінокісні угіддя, козацьке звання. Під впливом цих закликів народні маси Лівобережжя й Слобожанщини
виступили проти своїх поміщиків (у селах Груні, Василівці, Катеринівці на Слобожанщині та в інших
місцях).
Активізувалися й гайдамацькі загони. Багато українців (запорожців, гайдамаків з Правобережжя, селян-
утікачів та засланих поміщиками селян) було і серед повстанців Пугачова. Наприклад, на Волзі, біля
Камишина, до Пугачова пристав загін кінних українських козаків чисельністю 600 чол.
У той час як українські селяни й козаки вели боротьбу разом із повстанцями Пугачова, українські поміщики
виступили на боці російських поміщиків і царизму. На допомогу генералові Бібікову, який придушував
повстання, вони посилали свої війська. Видатним ватажком повстанських загонів, які в 1776—1784 pp.
вчинили багато нападів на поміщицькі маєтки, будинки купців і багатіїв на Лівобережжі й Правобережжі,
був син кріпака, потім запорізький козак, учасник Коліївщини С І. Гаркуша. У судових справах називаються
74 населених пункти, де побували загони Гаркуші. Відібрані у панів і багатіїв гроші й майно Гаркуша та його
побратими роздавали бідним і знедоленим.
Повстання в с. Турбаях. Одним з найбільших антикріпосннцьких виступів другої половини XVIII ст. на
Лівобережжі було повстання в селі Турбаях на Полтавщині (тепер Глобинського р-ну Полтавської обл.) 1789
—1793 pp. Після визвольної війни 1648—1654 pp. с. Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося
вільним військовим селом. Але в 1711 р. миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з
козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 р. Турбаї належали поміщикам
Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих. Борючись проти покріпачення, турбаївці
подали позов у сенат. У червні 1788 р. сенат ухвалив рішення, за яким козаками визнавалися лише 76 родин
турбаївців. 5 січня 1789 p., коли турбаївцям було офіційно оголошено ухвалу сенату, вони негайно
відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за
козацьким зразком: обрали отаманом Назара Олефіра, суддею Григорія Яструбенка й писарем Трохима
Довженка. Усі найважливіші справи вирішувалися на загальному сході. Через деякий час у Турбаї для
виконання указу сенату й визначення, хто з турбаївців належить до 76 козацьких родин, прибув
Говтвянський нижній земський суд з військовою командою. Під впливом Базилевських він визнав
козацькими лише 29 родин. 8 червня 1789 p., коли суд мав оголосити своє рішення, турбаївці, очолювані
Степаном та Леонтієм Рогачками і Семеном Помазаном, озброївшись косами, списами, кочергами,
обеззброїли військову команду, побили членів суду, напали на панський будинок, вибили вікна й виламали
двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до
смерті. У народній пісні співається: Од Турбаїв до Вергунів покопані шанці — Як побили Базилевців у
п'ятницю вранці. Ой на горі вогонь горить, а в долині димно, — Як побили Базилевців — усім панам дивно.
Через складне становище (французька буржуазна революція, війни з Швецією й Туреччиною) царський уряд
якийсь час намагався покінчити з повстанням без застосування військової сили. Але турбаївці не корилися. У
І793 р. в Турбаї були уведені війська з гарматами, які й розправилися з повстанням. Найбільш активних
учасників побили канчуками, вирвали ніздрі, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на каторжні
роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. Було вирішено знищити село, «щоб про нього й згадки не
лишилось». Мешканців села вигнали з Турбаїв і під конвоєм переселили в Таврію і до Дністра. Турбаї були
знесені з лиця землі, а село, яке виникло на цьому місці, пізніше називалося Скорбним.
43. Піднесення гайдамацького руху в 60-х рр. XVIII ст. Коліївщина.
Посилення феодального і національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку
XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби - гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька
голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій території Правобережжя і
користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри,
відновлення козацьких вольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності. На
західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали
поміщицькі землі. Ці народні месники називалися опришками. Опришківський рух був тісно пов'язаний з
гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так звана Коліївщина.У 1768 р. польський сейм під тиском
Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина
ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем і шляхтою та виставивши себе
захисницею православ'я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію під гаслом захисту
католицизму і шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду
Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання. Ініціатором повстання
православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський.
Максим Залізняк збирає повсталих, осердям яких були запорожці, у Холодному Яру. За декілька тижнів
повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади
польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького
самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один із центрів польського панування
на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонта з козаками, і місто капітулювало. Рада
повсталих обрала Залізняка гетьманом і князем смілянським, а Ґонту — полковником і князем уманським.
Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень. Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення
повстання на Лівобережжя й Запоріжжя, царський уряд наказав російським військам з'єднатися мовби для
підтримки гайдамаків, а насправді надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. В липні 1768 р.
табір гайдамаків під Уманню було оточено, і ті здались. Залишки їхніх загонів були розбиті. Віра у «доброго
царя», відсутність політичного досвіду і культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку
Коліївщини.
44. Запорізька Січ в 60-70-х рр. XVIII ст. та її ліквідація царизмом.
Після ліквідації гетьманства осередком формування політичної свідомості українського населення, реальною
перешкодою колоніальній політиці Російської імперії на Україні залишилась Запорізька Січ. Але поки йшла
боротьба з Туреччиною за Причорномор’я і Крим, в якій активну участь брали запорізькі козаки, російський
царизм змушений був терпіти „запорозьку вольницю“. Після укладення Кючук-Кайнаджийського миру
Запорізька Січ втратила значення військового форпосту проти турецької і татарської агресії. Тому Катерина
II в 1775 р. дала таємний наказ генералу П. Текслі ліквідувати її. 4-5 червня 1775 р. російські війська під
командуванням Текслі оточили і зруйнували Січ. П. Калнишевський – останній кошовий отаман –
капітулював і згодом був засланий царським урядом на Соловки. Калнишевський Петро Іванович (1690-180
рр.) – останній кошовий отаман запорізької Січі (1762, 174-1765 рр.), талановитий полководець і дипломат.
Походив із козацько-старшинського роду Лубенського полку. Займав різноманітні посади у козацькому
війську: 1752 – похідний полковник, 1754 військовий осавул, 1762 – кошовий отаман, 1763 – військовий
суддя, 1764-1765 – кошовий отаман на Запоріжжі. Неодноразово їздив у Петербург відстоювати військові та
адміністративно-територіальні права запорізького козацтва від зазіхань царських чиновників, дбав про
розвиток хліборобства і торгівлі на Запоріжжі. Після зруйнування царськими військами Нової Січі у 1775 р.
і заслання до Соловецького монастиря (нині Архангельська обл. Росії) понад 5 років провів у жахливих
умовах одиночної камери (у кам’яному мішку). У квітні 1801 р. указом Олександра I був звільнений з
монастирської в’язниці, але залишився у монастирі. Помер у віці майже 113 років. Похований на головному
подвір’ї Соловецького монастиря. Значна частина козаків переселилась у межі турецьких володінь і
утворила Задунайську Січ. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво – більшість заможних
козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину – у селянський стан. Старшина отримала офіцерські
звання і статус дворянства. На території слобідських полків було створено Слобідсько-Українську губернію з
центром у Харкові.
У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва –
Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім – Малоросійське генерал-губернаторство).
У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було перетворено на регулярні полки за взірцем
російської армії. Того ж року кріпосне право було поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить
„Жалувана грамота дворянству”, за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. У другій
половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Російської
імперії. Всі органи Української держави були остаточно знищені.
45. Культура України у XVIII ст.
Розвиток української культури XVIII ст. мав певні особливості. Вона продовжувала розвиватися в умовах
іноземного панування. На Лівобережжі вона розвивалася в умовах русифікації. 1720 р. вийшла заборона
друкувати українські книжки рідною мовою. Продовжувався відтік української культурної еліти в Росію.
Вихідці з України досягли в російських культурних установах визначних успіхів. У XVIII ст. почав слабнути
релігійний вплив на наукові уявлення. Розвивалися медицина, фізика, хімія, астрономія. З'явились перші
підручники з цих дисциплін, почалося їх викладання в навчальних закладах. Великим здобутком
математичної науки став підручник І. Фальковського.
На більш високий щабель піднялася українська філософія, найвідомішим представником якої був Г.
Сковорода. Почала формуватися історична наука. У XVIII ст. вийшли літописи Самійла Величка, Григорія
Грабянки, анонімна праця «Історія русів», у яких доводилась самобутність української історії і необхідність
збереження автономії України. Під впливом усної народної творчості, російської і світової літератури
розвивалася українська література. Значну роль в її розвитку відігравав Г. Сковорода, що написав збірки
віршів «Сад божественних пісень», «Байки Харківські» та багато літературно-філософських творів. Значним
явищем в українській літературі кінця XVIII ст. стала поема І. Котляревського «Енеїда», яка поклала початок
формуванню української літературної мови. Була високо піднесена освітня справа. У першій половині XVIII
ст. в Гетьманщині діяло 866 початкових шкіл, колегіуми в Харкові, Чернігові, Переяславі. 1701 р. Київський
колегіум був перетворений на Києво-Могилянську академію. Серед її викладачів були такі вчені, як Ф.
Прокопович і С. Яворський. Зросла професійна майстерність діячів мистецтва. Всесвітньо відомі були
вихідці України — художник Д. Левицький, В. Боровиковський, які були майстрами портретного живопису,
композитор Д. Бортнянський, автор опер, хорових і духовних концертів.
В архітектурі подальшого розвитку набув стиль бароко. За проектами відомого архітектора Растреллі в Києві
побудовані Андріївська церква і Маріїнський палац, пам'яткою архітектури цього стилю є Собор у
Новомосковську. У другій половині XVIII ст. значно поширився стиль класицизм, що відзначався строгими,
вишуканими формами. Архітектурна забудова багатьох міст в Україні в кінці XVIII ст. відбувалася саме в
цьому стилі.
46. Політичне становище українських земель в Російській імперії в першій половині XIX ст.
В першій половині XIX ст., коли в ряді країн Західної Європи після перемоги буржуазних революцій на
зміну феодалізму прийшла капіталістична епоха, в Російській державі панівною залишалася феодально-
кріпосницька система. Царський уряд, відображаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами
намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво, не допустити розповсюдження передових,
прогресивних ідей, зміцнити клас феодалів-кріпосників і посилити їхню владу над народними масами. Такою
самою була політика царизму й в Україні, з тією відміною, що тут царський уряд одночасно з соціальним,
поліцейсько-бюрократичним посилював і національний гніт, люто придушував національно-визвольний рух,
проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури.
Царський уряд всіляко сприяв поміщикам у посиленні експлуатації селян. Дедалі сильнішою ставала
панщина, збільшувалися грошові й натуральні податки. Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська
повинність. У рекрути брали переважно найбідніших селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби
солдати зазнавали тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів-дворян. Великих тягот зазнавало населення
України в час численних воєн, що їх вела на початку XIX ст. Російська держава. Україна в російсько-
турецькій війні1806—1812 pp. Російський царизм брав участь у коаліціях європейських держав (Англія,
Австрія, Швеція, Пруссія), спрямованих проти Франції, його армії воювали проти наполеонівських військ.
Він вів війни і з Іраном (1804—1813 pp.), зі Швецією (1808—1809 pp.) і Туреччиною (1806—1812 p.). У цій
російсько-турецькій війні Україна була найближчим тилом російської армії. У Київській, Чернігівській,
Полтавській, Харківській, Херсонській і Катеринославській губерніях (по Росії в цілому —в 31 губернії)
було проведено набір земського ополчення. Селяни мусили давати для армії велику кількість волів, коней,
возів, погоничів, фураж, провіант. Лише з Лівобережної України до армії було відправлено 6 тис. возів, 7
тис. пар волів, понад тисячу коней, близько 4 тис. погоничів.
Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї ряд перемог. Унаслідок цього 16 травня
1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною був укладений мирний договір, за яким до Росії відійшла
частина Молдови (між Дністром і Прутом), яка стала називатися Бессарабією. Багато українських козаків,
селян і міщан прагнули зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі проти ненависного ворога. Оскільки
наполеонівські війська мали велику чисельну перевагу, а рекрутська система не могла швидке дати
необхідних поповнень регулярній армії, царський уряд змушений був піти назустріч народній ініціативі і
дозволити в ряді губерній, у тому числі й українських, створення ополчень. В Україні ополчення було
козацьке й селянське. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до
кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану і не на основі рекрутського
набору, а на вільну козацьку службу. За короткий час влітку 1812 р. в Україні було сформовано 22 козацьких
полки загальною чисельністю близько 24500 чол. Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6
чернігівських), які налічували 18 тис. чол., Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський),
що мали 4800 чол. З Бузьких козаків було сформовано три кінні козацькі полки кількістю 1650 чол.
Одночасно з козацькими полками на Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які
майже повністю складалися з селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тис, на Полтавщині — 16 тис.
чол., із них 6500 кінних. В числі цих ополченців-захисників було близько 32 тис. поміщицьких і 10 тис.
державних селян. Отже, в цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім
солдатів регулярної армії, 70 тис. чол. 26 серпня під селом Бородіно, за 12 кілометрів на захід від Можайська,
сталася вирішальна битва, в ході якої наполеонівські війська зазнали величезних втрат і не змогли здобути
перемогу. І хоч Кутузов наказав своїм військам відступати, сили французьких військ були підірвані. У
Бородінській битві, разом з російськими солдатами, героїчно билися з ворогом і воїни-українці (понад 10
тис. чол.). 7 жовтня Наполеон змушений був із своєю стотисячною армією залишити Москву й почати
відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і партизанів незабаром переріс у
безладну втечу. У спільній боротьбі проти наполеонівської навали спільно з російським, білоруським та
іншими народами український народ вніс і свій вклад у захист Російської держави. Після нелегкої перемоги
у війні 1812 року і остаточного розгрому наполеонівських армій у 1813—1814 pp. дворянсько-
аристократичні уряди Європи, в першу чергу Росії, Австрії і Пруссії, у 1815 р. створили «Священний союз»
монархів Європи для боротьби проти революційних ідей і народних рухів. Російський царизм, який став
жандармом Європи, вів реакційну як зовнішню, так і внутрішню політику, спрямовану на збереження
кріпосництва, зміцнення самодержавно-поліцейського апарату, придушення визвольного руху,
вільнолюбства, утисків преси, освіти, насадження казарменого режиму і військової муштри. У другій чверті
XIX ст. в ряді країн Європи прокотилася хвиля революцій. У Росії наростала боротьба селянських мас,
поширювалися визвольні ідеї, поглиблювалася криза феодально-кріпосницької системи. В Україні царський
уряд Миколи І посилав своїх чиновників зі свого бюрократичного державного апарату. Разом з тим, не
визнаючи українського народу окремим народом, царизм здійснював в Україні політику національного
гноблення. Особливо ця політика посилилася на Правобережжі після поразки польського повстання 1830—
1831 pp., яке частково охопило й Правобережну Україну. Царизм намагався ліквідувати навіть назви
«Україна» і «Малоросія». З цією метою Слобідсько-Українська губернія була перейменована в Харківську
(1835), а Малоросійське генерал-губернаторство — в губернаторство Полтавське і Чернігівське. Для
посилення своєї влади й гніту в Україні Микола І збільшував кількість розташованих там військ. В 1840—
1843 pp. в Україні було ліквідовано чинність Литовського статуту і в судах запроваджено загальноім-перські
закони. 1839 р. на Правобережжі було ліквідовано церковну унію і царським указом силою обернено 130 тис.
уніатів у православ'я. У 1862—1864 pp. 1000 сімей азовських козаків за наказом царських властей насильно
були переселені на Північний Кавказ в станиці Анапського округу та Закубанської області. Азовці підняли
повстання, яке було придушено. В 1865 р. за царським указом Азовське козацьке військо ліквідовано.
Старшини-офіцери були включені до складу дворянства, а рядові козаки перетворені в селян.
47. Економічне становище Наддніпрянської України в першій половині XIX ст..
У першій половині XIX ст. ринкові відносини продовжували поширюватись у всіх сферах господарства
Наддніпрянської України. Найбільш енергійно включались в них великі землевласники, які вдосконалювали
ведення господарства у своїх маєтках за рахунок впровадження нових досягнень агрономії і агротехніки,
намагались використати сільгоспмашини. Але через те, що у багатьох поміщиків не було грошей на
нововведення, бракувало кваліфікованої робочої сили, такі спроби часто закінчувались невдало. Втягувались
у ринкові відносини і селяни, які змушені були, щоб розплатитися з повинностями, шукати додаткового
заробітку, наймаючись на різні місцеві підприємства, займаючись ремеслами і промислами. Деякі вирушали
на заробітки в Степову Україну. Найбільш енергійні з них, накопичивши грошей, викупались на волю і
продовжували займатись підприємництвом. Втягуючись у ринкові відносини, поміщики посилювали
експлуатацію селян кріпаків, головним чином за рахунок збільшення панщини. Вони активно застосовували
урочну систему її виконання, тобто кожний кріпак отримував денне завдання («урок»), яке було, як правило,
таке велике, що виконувати його доводилося два-три дні. Панщина часто сягала до 6 днів на тиждень.
Зростали і податі з селян. Ще одним шляхом розширення поміщицького господарства було обезземелення
селян. Поміщик міг позбавити селянина земельного наділу, примушуючи його обробляти лише поміщицьку
Землю за щомісячний продуктовий пайок. Деякі поміщики віддавали селян у найм на підприємства або в
услужіння. Все це врешті-решт підривало економічні можливості селян, на яких трималось поміщицьке
господарство. Отже, й воно почало занепадати. Разом із тим царський уряд вживав деяких заходів для того,
щоб упорядкувати виробничі відносини між поміщиками й кріпаками. На Правобережній Україні, де
кріпацький гніт був особливо нещадний, царські власті 1847—1848 рр. провели так звану інвентарну
реформу. В кожному помісті була заведена інвентарна книга, де записувалися норми панщини та інших
повинностей. Але визначав їх сам поміщик. Селяни ж бачили в цій реформі ще одну спробу увічнити
кріпацькі відносини і виступали проти неї. Складним було і становище державних селян, яких в Україні
налічувалося майже половина. Державні землі разом із селянами здавалися в оренду так званим посесорам
разом із приписаними до них селянами, які, окрім того, що працювали на орендатора, не звільнились від
сплати державних податків, що забирали майже половину їх прибутку. Таким чином, кріпосна система
господарювання не могла ефективно функціонувати в умовах розвитку товарно-грошових відносин і
економічно занепадала. В Україні відбувався подальший розвиток промисловості. Поряд з підприємствами,
заснованими на праці кріпаків, які поступово розорялися, виникали купецькі промислові підприємства, що
були більш життєздатними і засновувались на найманій праці. Починаючи з 1830-х рр., у промисловості
почали застосовуватись парові машини, тобто починається промисловий переворот. Найбільш розвинутою
галуззю промисловості було цукроваріння: Відбувався розвиток інших галузей переробки сільгосппродукції,
зароджувалось машинобудування, виникла і швидко розвивалася кам’яновугільна промисловість у Донбасі.
Розміщення промислових підприємств у містах сприяло зростанню міського населення, чисельність якого у
першій половині XIX ст. зросла втричі. Особливо швидко зростали приморські міста Одеса, Миколаїв,
Херсон та ін., де зосереджувалися порти загальноросійського значення. Економічний розвиток
супроводжувався розширенням внутрішньої торгівлі імперії. Політика царизму в Україні була спрямована на
те, щоб перетворити Україну на ринок збуту російських промислових товарів. Україна ж була
постачальником на ринок сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки. Що ж до місця України
в зовнішній торгівлі Російської імперії, то вона виступала як основний постачальник зерна (зокрема
пшениці), що вирощувалось головним чином у Степовій Україні і вивозилося в Європу через чорноморські
порти.
48. Селянські рухи та виступи робітників в Україні в першій половині XIX ст. Устим Кармелюк.
Неприйняття феодальних порядків, підтримуваних царським урядом, спричиняло протести селян, що
набували різних форм. Селянські виступи мали здебільшого стихійний і локальний характер. Селяни,
продовжуючи вірити в «доброго царя» зверталися до нього зі скаргами. Скарги селян на своїх панів йшли
губернаторам, приставам та іншим державним службовцям. Іншими формами протесту були: відмова від
сплати оброку та праці на панщині, підпали поміщицьких маєтків, вбивства поміщиків та їх управителів,
утечі, збройний опір представникам влади. Ще одним осередком опору були військові поселення, що почали
створюватись царським урядом з 1816 р. на землях, заселених державними селянами з метою економії
бюджетних коштів на утримання війська. У військових поселеннях селянські сім'ї не тільки займалися
землеробством, а й утримували власним коштом 1—2 солдатів. Життя військових поселенців суворо
регламентувалося. Вони повинні були вставати, відпочивати, працювати тільки за командою капралів. Усі
чоловіки мали займатися муштрою. Такі поселення створювалися на Харківщині, Катеринославщині,
Херсонщині, Київщині і Поділлі.
1817 р. при спробі перевести їх в розряд військовопоселенців підняли повстання Бузькі козаки на
Херсонщині. Ще більше повстання спалахнуло у військовому поселенні в Чугуєві (1819). Уряд послав туди
два полки з артилерією. Повсталі трималися два місяці, після чого настала розправа. Не менше 80 осіб було
забито на смерть шпіцрутенами. До відкритих збройних виступів удавалися і селяни. Таких виступів
відбулося кілька сотень. Значного розмаху надобув селянський рух на Поділлі, очолений Устимом
Кармалюком (1787—1835). За непокору він був відданий поміщиком у рекрути, але 1813 р. втік з уланського
полку і повернувся на батьківщину. Організувавши групу народних месників, Кармалюк упродовж чверті
століття вів свою боротьбу. Його загоном було здійснено понад сто нападів на поміщицькі маєтки та на
місцевих багатіїв. Але 1835 р. Кармалюк потрапив у засідку, і його було вбито.
49.Діяльність декабристів.Таємні товариства.
Найбільш переконливим підтвердженням зв'язку декабристського руху з Україною є не проживання або
служба окремих декабристів, а діяльність декабристських організацій.В Україні, де були розквартировані
російські війська, перебувало на службі багато опозиційно налаштованих офіцерів-членів таємних
товариств.В 1818році після прибуття на службу до Києва генерала М.Орлова місто стає центром ділових
зустрічей членів Союзу благоденства.У Тульчині існувала філія моско-вського Союзу благоденства.Після
ліквідації Союзу благоденства в 1821 році більшість його членів не при-пинила політичної діяльності. У
березні 1821 року Тульчинська управа ухвалила рішення про створення нової організації, яка була названа
Південним товариством. Головою останнього було обрано полковника Павла Пестеля. Членами товариства
стали офіцери полків, що перебували в Україні. Північне товариство органі-заційно оформилося пізніше,
наприкінці 1821 року.Крім тульчинської управи було засновано ще дві: Кам'янську- на чолі з В. Давидовиим
та Волконским і Васильківську, яку очолював підполковник Муравйов-Апостол Сергій Іванович. Час від
часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використову-вали Київський контрактовий
ярмарок. В Кам'янці регулярно скликалися осінні наради декаб-ристів.З трьох таємних товариств,що
виникли на початку 20-х років 19 століття,коли рух декабристів перебував в найбільш зрілої стадії свого
розвитку, на Україні існували і проводили революційну діяльність два таємних товариства — Південне
товариство і Товариство об'єднаних слов'ян, засноване в 1823 році у Новограді-Волинському братами
Борисовими.Із п'яти страчених лідерів троє належали до числа керівників Південного товариства. Головою
Південного товариства Пестелем була розроблена«Русская правда»-видатний програмний доку-мент
руху.«Київські контракти». Меморіальна дошка в Київі на будинку по вул.Гусовського8/10з надписом: "На
цьому місці знаходився будинок,де в 1822-1825 рр. відбувалися таємні з'їзди Південного товариства де-
кабристів.Тут була прийнята«Руська Правда»".(Скульптор М.К.Вронський,архітектор В.Г.Гнєздилов).
Важли-вою формою діяльності Південного товариства стали з'їзди його керівників, які проводилися щорічно
(дека-бристи називали їх «київські контракти»).Декабристи збиралися на початку року, з метою конспірації
з'їзди приурочувалися до ярмарку.Перший з'їзд проходив в січні 1822 року в Києві в будинку Давидова. У
його ро-боті брали участь Пестель,Юшневський,Волконський,Давидов,С.Муравйов-Апостол.На з'їзді
вирішувалися організаційні питання, завершилося організаційне оформлення Південного товариства.
Директорами това-риства були обрані Пестель і Юшневський. Була підтверджена кінцева мета боротьби –
встановлення в Росії республіки і знищення кріпосного права,причому йшлося про наділення селян землею.
На думку учасників з'їзду революція повинна відбутися за допомогою військ. Пестель наполягав на знищенні
царської сім'ї. Другий з'їзд відбувся в січні 1823 року. На з'їзді були присутні минулорічні учасники і М.
Бестужев-Рюмін. Основне питання з'їзду—обговорення і прийняття «Руської правди»,яка була прийнята
одноголосно і стала офіційним документом Південного товариства. Муравйов-Апостол поставив на з'їзді
питання про повстання, пропонуючи почати виступ на півдні Росії. Другий з'їзд прийняв рішення про
створення на додаток до Тульчинської двох управ:Васильківської на чолі з Муравйовим-Апостолом і
Бестужевим-Рюміним і Каменської на чолі з Волконським і Давидовим. Розглядалося питання і про польське
Патріотичне товариство. Бестужеву-Рюміну було доручено налагодити зв'язки з польським товариством.
Третій з'їзд відбувся в січні 1824 року.На ньому обговорювалися два важливих питання: про поїздку Пестеля
до Петербурга для переговорів з керівниками Північного товариства та про хід переговорів з польським
Патріотичним товариством про спільні дії. До планів Південного товариства входило повернення Польщі
державної незалежності. Після від'їзду Пестеля до Петербурга,з'їзд продовжив роботу і роз глянув
Бобруйський план,за яким передбачалося розпочати збройний виступ під час огляду військ в Бобруйській
фортеці. Ініціатори плану Муравйов-Апостол(командир Чернігівського полку) і Бестужев-Рюмін
(Полтавський полк) пропонували в Бобруйську заарештувати царя і цим розпочати виступ. Їх підтримав ко-
мандир Алексопольского полку Повало-Швейковський. План не знайшов підтримки у Пестеля та інших ке-
рівників Південного товариства,з'їзд дав йому негативну оцінку в силу поганої підготовленості плану. На
початку 1825 року відбувся четвертий з'їзд. На ньому були присутні 12 осіб. Головне питання - обговорення
нового плану повстання, запропонованого Муравйовим-Апостолом і Бестужевим-Рюміним про початок
збройного виступу під час огляду військ в Білій Церкві. План передбачав арешт царя, офіцери піднімають
повстання в полках, які рухаються на Київ, а звідти на Москву і Петербург, щоб захопити владу в столицях.
Невдала спроба об'єднатися з Північним суспільством призвела Пестеля до висновку, що починати повста-
ння ще рано.Присутні на з'їзді підтримали його. Виступ відклали до 1826 року. Специфіка. Декабристський
рух в Україні мав певні специфічні риси,які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялось у
діяльності Товариства об'єднаних слов'ян, в його панславістських ідеях. Програма товариства ставила за
мету не лише знищення самодержавства і кріпацтва,а й утворення федерації слов’янських демократичних
республік. Висунута ними ідея федеративної слов’янської держави знайшла своє продовження у політичних
програмах наступних діячів національно-визвольного руху, зокрема в Кирило-Мефодіївському братстві .
50. Кирило-Мефодіївське братство. Т. Г. Шевченко.
Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак,
Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Організація була названа іменами відомих
слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і
Мефодій, січень 1846» Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр
Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до
братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства,
становила 12 осіб. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина,
недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій
«Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Кирило-Мефодіївське
товариство (братство) виникло у Києві на початку січня 1846 р. і діяло до кінця березня 1847 р. З появою
Кирило-Мефодіївського братства на арену політичної боротьби вийшла українська розночинна інтелегенція.
Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського
братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній
Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і
панславізму. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього
суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної
федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення
царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян;
зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Кирило-
мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя —
від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш)
— до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький). Члени
братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через
розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і
поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних
закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали
кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш
підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).
Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія
Петрова діяльність братства була викрита. У квітні в Києві арештували Шевченка і відправили до
Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у
таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка,
особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. Слідство у справі
кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив
Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов’янського товариства». Найтяжче було
покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і
малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола
Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький — півроку у В'ятській тюрмі. Інших
членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши
повертатися в Україну.
Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях
Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка.
Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою
української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну
програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово
важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним
формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов
жодної з загальноросійських суспільних течій. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.
51. Західноукраїнські землі в складі Австрійської монархії в 1 половині 19 ст.
Соціально-економічний розвиток. Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на
етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина
разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру —
королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові. Східний кордон нового
австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості
українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і
судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський
імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям
міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім
управителям. «Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів. Окремим округом до цього
«королівства» входила Буковина, адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало
м.Чернівці. Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва
Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети. Призначені королем адміністратори
прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову,
судову і навіть військову владу. Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як
колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії.
Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили
абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою
верствою Австрійської імперії. Посилення експлуатації спричинило деградацію та розорення селянських
господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення
мінімальних потреб його сім'ї. До середини XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму
землі, щоб прогодувати свої сім'ї. Середня тривалість життя не перевищувала ЗО—40 років, а рівень
народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. Тобто, основна маса українського
населення виснажувалась і помирала. Зате віденські й будапештські власті заохочували переселення до
Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини — німецьких і румунських, до Закарпаття —
угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до
денаціоналізації корінного населення. Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток с\г, а й
промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і колоніальною політикою
Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело
сировини і дешевої робочої сили. Найрозвинутішими галузями виробництва була харчова промисловість
(гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь тощо).
Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак загалом Галичина,
Буковина і Закарпаття залишались найвідсталішою провінцією Австрії. Отже, кріпосництво та колоніальна
політика Австрійської імперії стримували переростання мануфактурної промисловості у фабричну,
гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель. Дії австрійського уряду, спрямовані на
посилення експлуатації селян, підвищення інтенсифікації їхньої праці разом із сваволею поміщиків
зумовлювали зростання соціального напруження у суспільстві та відповідну реакцію селянських мас.
Антифеодальний рух на західноукраїнських землях виявлявся у різних формах. Селяни-кріпаки намагалися
використати насамперед легальні форми протесту, зокрема скарги на поміщиків у державні установи.
Переважна більшість цих скарг була спрямована проти захоплення поміщиками селянських наділів або
громадських угідь, проти збільшення повинностей та всіляких насильств з боку поміщиків.
Поширеною формою протесту були втечі селян, а також рішучі методи: відмова відробляти панщину,
сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків та ін.
Формою відкритої боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гноблення була збройна боротьба
— рух опришків. Озброєні повстанські загони нападали на поміщицькі маєтки, розправлялися з їх
власниками, а відібране майно роздавали селянам. На початку 40-х років селянський рух подекуди
переростав у повстання. Повсталі селяни 22 громад відмовилися відробляти панщину та інші повинності,
вимагали перевести їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю власністю, ратували за відкриття
українських шкіл. У березні 1844 р. це повстання було придушеноПроте, незважаючи на поразку повстанців,
ця боротьба похитнула основи феодально-кріпосницької системи. Вона змусила монархічний уряд взяти на
себе ініціативу врегулювання аграрних відносин на західноукраїнських землях.
52. Західноукраїнські землі під час революції 1848—1849 pp.
У 1848—1849 pp. в більшості європейських країн відбулися революційні події. Завдяки революції майже
повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило
вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. Національно-визвольний рух на
західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською
інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію — Головну
Руську Раду (ГРР). її головою став греко-католицький єпископ Г.Яхимович. Рада взяла на себе функції
українського наці-онального уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед
центральним уря-дом протягом 1848-1851 pp.15травня1848 р. Рада почала видавати «Зорю галицьку»-першу
у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, яка була надрукована в першому
номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини — це єдиний народ. З ініціативи
ГРР було прийнято національну символіку галицьких українці- синьо-жовтий прапор та герб із зобра-женням
золотого лева на синьому тлі.Рада свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних
реформ для українського населення Австрійської імперії з метою за безпечення віль-ного національного
розвитку українського населення Східної Галичини.Влітку 1848 р. у містах і селах Східної Галичини і
Буковини виникли місцеві руські ради. Вони вимагали відокремлен-ня Східної Галичини(української)від
Західної(польської)та перетворення її на окрему провінцію,тобто її націо-нально-територіальної автономії,
демократизації народної освіти, запровадження навчання в усіх навчальних закладах рідною мовою тощо.
Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог укра-їнських народних мас, все ж погодились на
запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як
обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури
у Львівському університеті,яку очолив Я. Голо-вацький.Революційні події1848 р.дали поштовх піднесенню
антифеодального руху.Селяни відмовля-лися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали
скасування кріпосного права.Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії
провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від17квітня1848 р.було оголошено
звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1.07.1848 р.дію указу
поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 p.), підтвердженою
імператорським указом(2 бе-резня 1853 p.),стало вільним і селянство Закарпаття.Суть селянської реформи
зводилася до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика;наділення селян землею,яка переходить
у їхню влас-ність;сплати селянами поміщикам вартості феодал повинностей. Формально селяни мали
зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи,але під час роздачі наділів поміщикам були
відведені кращі землі. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та
пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Суттєво підривала селянське господарство і
сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася
імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, і в п'ять разів
більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала, перетво-рення селянина на
власника,отримання ним громадянських прав(обирати і бути обраним,самостійно визначати місце
проживання тощо)сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започаткувало новий
політичний етап боротьби населення Галичини,Буковини та Закарпаття за своє соціальне та націонал
визволення,відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на шлях
утвердж вільних ринкових відносин.Революц поклала поч демократичним реформам у суспільному
житті.Конституційною грамотою від25квітн1848 р.Австрія була проголош конституційною монархією,в якій
законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент,декларовано демократичні
свободи(свободу особи,віросповідання,друку тощо)усім народам гарантовані непоруш-ність їх
національності й мови.22.07.1848р.у Відні був скликаний загальноімперський парламент,який розпочав
підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрій-ської монархії у
федерацію вільних і рівноправних націй.Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р.розпустив
парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового
імператора Франца-Йосифа І.Нею в Австрії було відновлено централізовану монархію, але продекларовано
національну рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено
рейхсрат і ГРР в Галичині. Незважаючи на поразку, революція 1848-1849 pp. в Австрії привела до ліквідації
кріпосницької залежності селян, ліквідації панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови
для розвитку капіталізму і нових суспільних відносин на західноукраїнських землях. Помітні зрушення
відбулися і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.
53. Розвиток культури в Україні в першій половині XIX ст.
У першій половині XIX ст., незважаючи на асиміляторську політику російського та австрійського урядів,
розвиток української культури вийшов на новий рівень. Хоча запровадження української мови в освітніх
закладах у Наддніпрянській Україні було неможливим, мережа освітніх закладів розширювалася. У першій
половиш XIX ст. в Україні було відкрито два університети — в Харкові (1805) і Києві (1834), 10 гімназій
(Харківська, Новгород-Сіверська, Київська та ін.), ліцеї — в Кременчуці, Одесі, Ніжині. Розвивалася жіноча
освіта, яка існувала окремо від чоловічої. Були засновані Харківський, Полтавський, Одеський, Київський і
Керченський інститути шляхетних дівчат. Однак вища і середня освіта мали елітарний характер. Здобути її
могли тільки заможні верстви населення. Обмеженою була й можливість здобути навіть початкову освіту,
оскільки початкових шкіл в селах не вистачало. Тому зростала кількість неписьменних. У Західній Україні
при Львівському університеті 1848 р. працювала кафедра української мови і літератури. Після революції
1848—1849 рр. почали відкриватися недільні школи для дорослих, де викладання велося українською мовою.
Хоча українська мова викладалася в школах, вивчення її тут не було обов'язковим. Значних успіхів досягла
історична наука. У першій половині XIX ст. вийшли праці Дмитра Бантиша-Каменського і Миколи
Маркевича, присвячені українській історії, в яких простежувалась ідея окремості історичного розвитку
України та права її народу на власну державність. Почали видаватися «Історія Русів», «Літопис Самовидця»,
була опублікована велика кількість документального матеріалу. Зрозуміло, що над усіма цими виданнями
тяжіла царська цензура. Прихильніше ставився царський уряд до точних та природничих наук, оскільки вони
обслуговували інтереси всієї імперії. Українські вчені тут також досягли чималих успіхів. Всесвітньо
відомим став випускник Харківського університету М. Остроградський, автор праць з математичного
аналізу, теоретичної механіки, теорії чисел, алгебри, математичної фізики. Професор Харківського
університету Т. Осиповський видав тритомний «Курс математики», за яким навчалися багато поколінь
студентів. М. Максимович писав фундаментальні праці з ботаніки. Значного поширення набуло вивчення
астрономії. Почали діяти астрономічні обсерваторії в Харкові, Миколаєві та Києві. Значну роль у піднесенні
національної свідомості відігравали література та мистецтво. У першій половині XIX ст. з'явилась плеяда
талановитих українських літераторів: Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, О.
Духнович, П. Куліш, М. Гоголь та ін. Досягла розквіту творчість Т. Шевченка. В образотворчому мистецтві
високого рівня досягла творчість В. Боровиковського, В. Тропініна, що працював в Україні 1804—1821 рр.,
Г. Васька, К. Павлова та майстрів пейзажу А. Кунавіна, І. Сошенка, В. Штернберга. Як художник значних
успіхів досяг і Т. Шевченко, що створив багато портретів, жанрових композицій, малюнків. Зразками
музичного мистецтва стали симфонічні і камерно-інструментальні твори І. Вітковського, А. Галенковського,
О. Данилевського, С. Гулака-Артемовського (автора першої української опери «Запорожець за Дунаєм»).
1810 р. в Одесі був заснований оперний театр. У Полтавському театрі 1819 р. вперше був поставлений
музичний спектакль «Наталка Полтавка» за п'єсою І. Котляревського. Подальшого розвитку набула
архітектура. Забудова багатьох міст України і будівництво поміщицьких садиб здебільшого відбувалися у
стилі класицизму. У цьому стилі побудовані споруди театрів в Києві (арх. О. Меленський) і Одесі (арх. Тома
де Том), дзвіниця у Києво-Печерській Лаврі (арх. Є. Васильєв і К. Тон) та ін., садиба К. Розумовського в
Батурині (арх. Ч. Камерон), Галагана в Сокирицях (арх. П. Дубровський).
54. Скасування кріпосного права в Україні. Реформи 60-70-х рр. XIX ст. та їх значення.
У другій половині ХІХ ст. в Російській імперії відбулася заміна феодальної соціально-економічної формації
капіталістичною. Становлення і розвиток капіталістичного укладу відбувалися в умовах скасування
царизмом кріпосницького права. В Україні цей процес розвивався за загальними для всієї Росії
закономірностями, але водночас у ньому проявлялися особливості, зумовлені історичними умовами та
політикою, що проводив царизм стосовно України. В Україні, як і в центральних районах Росії, утвердження
нового капіталістичного соціально-економічного устрою означало активний розвиток усієї промисловості,
сільського господарства, торгівлі. В 60—70-х роках ХІХ ст. царський уряд Росії провів державні реформи з
метою пристосувати самодержавний лад Російської імперії до потреб капіталістичного розвитку. Реформи
торкнулися різних напрямків суспільно-політичного життя. У різні роки були проведені: 1. селянська
реформа 1861 року; 2. земська реформа 1864 року; 3. міська реформа 1870 року; 4. фінансова реформа 1864
року; 5. судова реформа 1864 року; 6. шкільна реформа 1860—1964 років; 7. військова реформа 1864—1874
років; 8. поліцейська реформа та інші. Основне місце серед них займала селянська реформа, яка скасувала
кріпосне право в Російській імперії. Підготовка селянської реформи почалася в 1857 році. Підйом
селянського руху змусив уряд прискорити підготовку реформи, і 19 лютого 1861 р. маніфест "Загальне
положення про селян, які вийшли з крипацької залежності" і інші акти про селянську реформу (всього 17
актів) були підписані царем. Закони від 19 лютого 1861 р. вирішили чотири питання: 1) про особисте
звільнення селян; 2) про земельні наділи і повинностях звільнених селян; 3) про викуп селянами своїх
земельних наділів; 4) про організацію селянського керування. З моменту опублікування Маніфесту про
звільнення селян припинялося право поміщика розпоряджатися особистістю селянина: продавати, купувати,
дарувати як річ, насильно женити і видавати заміж, переселяти з місця на місце, віддавати в служіння й в
роботи, карати за своїм розсудом. Селяни одержали особисті і майнові права, в тому числі на самостійний,
без дозволу поміщика, вступ в шлюб; складання договорів і зобов'язань із приватними особами і державою;
вільне заняття торгівлею і промисловістю; ведення своїх судових справ; участь в роботі органів суспільного
самоврядування; надходження на службу, на навчання; придбання рухомої і нерухомої власності;
спадкування майна і т.д. При звільненні селяни наділялися землею - присадибною ділянкою і польовим
наділом (за винятком двірських, тобто двірських слуг, що були в штаті поміщика), причому наділялися в
обов'язковому порядку і навіть не могли від тієї землі відмовитися чи передати протягом 9 років після закону
про реформу. Розміри викупних платежів визначалися не вартістю землі, а розмірами дореформених
селянських феодальних повинностей (оброку). Обчислювався капітал, що при щорічному обороті приносив
би в виді 6% суму колишнього річного оброку. Розмір капіталу і складав викупну суму. Таким чином, розмір
викупного платежу був набагато вище вартості землі, він уключав фактично і вартість особистості селян.
Характерно, що вся надільна земля по тодішній ринковій ціні коштувала 544 млн. карбованців, селяни ж
повинні були за неї заплатити 867 млн. карбованців. 20-25% викупної суми селяни виплачували готівкою, а
75-80% поміщики одержували від держави, що в свою чергу стягувало ці гроші із селян на виплат протягом
49 років в формі викупних платежів (викупний платіж складав 6% позички). Всього за 40 років із зайвим
селяни разом з відсотками виплатили державі близько 2 млрд. карбованців, тобто вчетверо більш того, що
коштувала передана їм земля. Органами селянського самоврядування в сільських суспільствах, які
поєднували селян-домохазяїнів в селах, були сільські сходи, що обирали сільських старостів і інших
посадових осіб. Сходи вирішували питання порядку користування землею, звільнення з громади і прийому д
неї, стягнення недоїмок. Сільські суспільства поєднувалися в більш великі одиниці - волості з населенням від
300 до 2000 чоловік. Виборні посадові особи громад і волостей - сільські старости, старшини забезпечували
справну виплату податків і виконували дрібні поліцейські функції. Такі були умови звільнення від
кріпосного права поміщицьких селян, що складали до 2/3 загальної маси селянства. Однак були й інші
категорії селянства: 1. удельні (тобто ті, що належалі царської фамілії й керувалися Департаментом уделів);
2. державні селяни; 3. кріпацькі робітники. Удельні та державні селяни одержали практично всю землю,
якою вони користалися до реформи, на більш легких умовах, чим поміщицькі селяни. Кріпацькі робітники
(головним чином на уральських заводах) одержували садиби, але польовий наділ лише в тому випадку, якщо
він в них був до реформи. Услід за селянською було проведено ряд інших реформ, що стосувалися
найважливіших питань державного устрою Російської імперії і тою чи іншою мірою стосувалися українських
земель. Так, згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 в Україні було створено
органи земського самоврядування. Розвиток капіталізму, зростання міст змусили царат піти на поступки і в
галузі міського самоврядування. Згідно з Міським положенням, затвердженим царем 16 червня 1870 року,
міську реформу первісно було проведено в Києві, Катеринославі, Миколаєві, Полтаві, Харкові і Херсоні.
Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х років була судова реформа 1864 року. Її
проведення було оформлено судовими статутами про заснування судових установ, про кримінальне та
цивільне судочинство, про покарання, які накладалися мировими суддями. Вони діяли окремо від загальної
системи законодавства і тому не були включені до складу зводу законів Російської імперії. Імператор
Олександр ІІ 20 листопада 1864 р. затвердив Судові статути, які 1893 р. офіційно приєднані до Зводу законів
як 16-й том. До Судових статутів увійшли чотири великі акти:
1) встановлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства;
4) Статут про покарання що накладаються мировими суддями. Внаслідок видання статутів цивільного і
кримінального судочинства завершилося виділення у самостійні галузі кримінального процесуального і
цивільного процесуального права. Відповідно до цих статутів було утворено загальний та формальний
рівний для усіх суд: суди загальної юстиції (окружний суд — судова палата — Сенат) та суди мирової
юстиції (одноособовий дільничний мировий суддя — повітовий з’їзд мирових суддів — Сенат). Було
запроваджено інститут присяжних засідателів. Судова реформа проголошувала ряд формальних принципів:
виборність, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність, застосування
адвокатури. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд був
замінений судом, який ґрунтувався на цих буржуазно-демократичних принципах. Судові статути 1864
передбачали утворення в містах і повітах інституту мирових суддів, які розглядали дрібні кримінальні
(проступки проти громад, порядку, особисті образи і побої, шахрайство і крадіжки на суму до 300 крб.)
справи. Мирові судді обиралися повітовими земськими зборами і міськими думами із осіб, які мали віковий,
освітній та досить високий майновий ценз. Крім дільничних мирових суддів, що одержували за свою працю
винагородження, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної
дільниці. Вони чинили “суд та розправу”, коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посади
призводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі
дворянства, великі землевласники, відставні військові та статські урядовці тощо. Збори почесних та
дільничних суддів повіту або міста складали вищу інстанцію — з’їзд мирових суддів, в якому головував
один із суддів, обраний ними із свого середовища.
Мировий суд був об’єктом пишання лібералів. Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За
свідоцтвом А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було
багато відданих справі, чутливих, порядних людей. Головним джерелом цивільного права залишився 10-й
том Зводу законів. Деякі норми у ньому змінені відповідно до селянської реформи. Селяни стали
активнішими учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купувати і продавати, а також укладати інші
угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов’язаних з
дальшим розвитком промисловості й торгівлі. З’явилося чимало нових нормативних актів, що регулювали
правове положення приватних підприємств. Але ці зміни не ліквідували загалом феодального характеру
Зводу законів і часто мали половинчатий характер. Так, у зв’язку зі скасуванням кріпосного права селяни
були вилучені з переліку об’єктів власності, у законах про стани перелічувалися надані їм особисті та
майнові права. Але водночас яскравим пережитком було збереження у Зводі таких положень, як віднесення
до об’єктів власності нерухомого майна, зокрема поміщицьких земель. Цивільне право, як і раніше,
обмежувало право розпорядження родовими, заповідними і майоратними маєтностями. Законодавець в
інтересах дворян-поміщиків турбувалися про те, щоб ці маєтності залишалися неподільними. Зберігався
принцип, встановлений Соборним уложенням 1649 р., щодо викупу родових маєтностей. Продовжували
діяти деякі норми звичаєвого права, що обмежували права селян, хоч вони і звільнилися від кріпосної
залежності. Ці обмеження стосувалися права власності селян на землю. Селяни не могли вільно
розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість правочинів, пов'язаних із землею, могла відбуватися
тільки за згодою селянської общини.
Буржуазні реформи 60—70 років не могли обійти шкільну та цензурну справу. Згідно з ними
застосовувалася єдина система початкової освіти, як державної, так і приватної з обмеженою програмою
навчання. Нові статути визначали деякі зміни в галузі середньої та вищої школи. Новий цензурний статут
1865 року реорганізував цензурні установи. Установлювався більш суворий нагляд за органами друку.
Гостра фінансова криза викликала необхідність здійснення буржуазних перетворень у галузі фінансово-
кредитної системи, Фінансові реформи, які були проведені в 1860—1864 роках, стосувалися як податкової та
кредитної системи, так і бюджету і державного фінансового контролю.
Зміни торкнулися також організації та побудови збройних сил країни. В 1863—1888 була проведена
військово-судова реформа. Її складовою стала реорганізація місцевого військового управління. 1 січня 1874
року був прийнятий новий військовий статут, за яким у країні вводилася загальна повинність. Були відмінені
тілесні покарання як дисциплінарне стягнення; запроваджувалися єдині кримінальні покарання для
військовослужбовців усіх станів; виключався принцип децимації при покаранні за групові злочини та ін.
Реформи 60—70-х років, які були проведені царизмом, намагалися пристосувати існуючий суспільно-
політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Було введено деякі елементи буржуазної
державності:
— створено виборні представницькі установи місцевого адміністративного управління (земські та міські
органи самоврядування);
— виборні органи суду (мирові судді);
— встановлені більш гнучкі буржуазні форми фінансового контролю і цензури;
— закріплені принципи всезагальності в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо.
Але вони були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи, існуючи порядки.
А у 80-х — на початку 90-х років була здійснена низка контрреформ, які значною мірою ліквідували
найпослідовніші буржуазні реформи.
55. посилення національного гніту в Україні в другій половині XIX ст. Валуєвський циркуляр та
Емський указ.
У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно
вищий рівень. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають
напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський,
М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську
молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його
національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка
«хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький -
«ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. Внаслідок
репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі
студентами М.Драгомановим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне
товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де
навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка,
[.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців
В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав
виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських
письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для
неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці
всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку,
символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання
ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. На початку
1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару
громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства.
М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати
ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали,
«свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною
метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася
програма братства - «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути
істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язалися розмовляти виключно українською мовою,
виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою
було визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді
певною мірою вплинули на представників старшої генерації, які стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897
р. з ініціативи В.Антоновича і О.Кониського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація,
що поставила за мету об'єднати всіх українських діячів під своєю орудою. Вона започаткувала видавництво
«Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак і ця організація приділяла головну увагу питанням не
політичним, а культурним. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Проте
вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільно-політичному житті України дедалі
значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу, Галицькі українці, наприклад,
створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. Важливу роль у формуванні
національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р.
товариства «Просвіта». Отже, другу половину XIX ст. і особливо його кінець можна оцінити як важливий
етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.
Офіційна влада робила все для того, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У
1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуев видав таємний циркуляр про заборону українських наукових,
релігійних і особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише
художні твори. Громади були розлущені. Припинив своє існування часопис «Основа». Валусвський
циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років
унаслідок деякого послаблення цензури В.Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад,
створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Киевский телеграф», члени громади
перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали
використовувати й україномовну пресу, зокрема часопис «Правда». З їхньої ініціативи у Львові було
створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. у Києві
відділу Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування з боку уряду посилилися.
Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання
української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходи
були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина). Емський указ
поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства.
Особливо негативно це вплинуло на М.Костомарова. В.Антоноьич і П,Митецький продовжували шукати
компромісні варіанти підтримання українського руху. Б.Грінченко і О.Кониський стояли на позиціях
радикальних реформ та боротьби з царатом, проте в них не було конкретної програми дій. Перейшовши на
нелегальне становище, громадівці намагалися використати будь-які можливості для розвитку національного
руху, в тому числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме з цією метою до Швейцарії
відбув М.Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі С.По-долинського, М.Зібера, Д.Вовка, до яких
згодом приєдналися Я.Шульгин та М.Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис
«Громада». Але оскільки це видання дедалі більше схилялося до соціального радикалізму, київська громада,
яка неухильно дотримувалася культурно-освітньої орієнтації, з 1886 р. відмовилася фінансувати його. Таким
чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися
реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вона була неспроможна знищити в
українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку.
Попри політичну реакцію, переслідування, заборони й заслання в українському суспільстві визрівали нові
ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, яка мріяла про визволення української нації.
56. Західноукраїнські землі у складі Австро-Угорщини в другій пол. XIX ст.
У другій половині XIX ст. адміністративний устрій західноукраїнських земель зазнав деяких змін.
Австрійська імперія, переживши після поразки революції 1848 — 1849 рр. період десятирічної реакції,
змушена була реформуватися. Наслідком цих реформ стало 1867 р. перетворення Австрійської імперії на
конституційну Австро-Угорську імперію, а також введення в Галичині і Буковині обласних сеймів з
обмеженими повноваженнями. Більшість місць у цих сеймах посідали місцеві поляки і румуни, але сюди
обирались і українці, в тому числі й селяни. Давня вимога української громадськості — адміністративно
розмежувати Східну і Західну Галичину так і не була задоволена. Закарпаття керувалося безпосередньо із
столиці Угорщини — Будапешта і було відділене від інших західноукраїнських земель внутрішнім австро-
угорським кордоном.
В економічному відношенні Західна Україна залишалась внутрішніми колоніями Австро-Угорщини і була
ринком збуту товарів, що вироблялися в інших областях імперії, а також доступним джерелом сировини і
сільськогосподарських продуктів. Промисловий розвиток західноукраїнських земель відбувався набагато
повільніше, ніж Наддніпрянської України. Однак і в цих землях з 1860-х рр. почалося промислове
пожвавлення, а 1870—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості. Тут
продовжували розвиватись лісопильне виробництво і солевидобуток. З'явився видобуток нафти, завдяки
якому почав розвиватися Дрогобицько-Бориславський нафтовий район. Розвивалися також борошномельна і
спиртова промисловість. У промисловості західноукраїнських земель домінував іноземний капітал.
Зарубіжні підприємці контролювали важливі промислові галузі і в першу чергу — нафтову. Сільське
господарство Західної України залишалось обмеженим залишками кріпацтва. Звільнивши селян від
юридичної залежності від поміщиків, уряд зробив усе, щоб землевласники змогли безболісно пристосуватись
до нових ринкових умов. Земельна реформа залишила за поміщиками панівне становище. Селянство
потерпало від малоземелля й безземелля, бідності і розорення. Це спричинило велику хвилю економічної
еміграції українських селян, головним чином за океан — у США, Канаду, Бразилію, Аргентину.
Особливістю Західної України було те, що її населення не стало коритися несприятливим обставинам.
Завдяки зусиллям місцевої інтелігенції багато селянських господарств стали на шлях кооперації.
Кооперативи мали забезпечити допомогу незаможним, зокрема захистити їх від лихварства. Створена в
останні десятиліття XIX ст. густа мережа кредитних, споживчих та інших кооперативів дещо послабила
негативні наслідки, перенаселення і допомогла селянам вистояти в жорсткій конкурентній боротьбі.
57. Розвиток капіталізму в промисловості і с\г України в ІІ половині 19 ст.
Падіння кріпосництва дало поштовх розвитку капіталізму в сільському господарстві і промисловості.
Особливості розвитку капіталізму в сільському господарстві: 1) йшло прусским шляхом, при котрому
поміщицьке землеволодіння залишилося пануючим у селі. Йшов повільний переклад цих господарств на
капіталістичні рейки. Майже була відсутня економічна конкуренція в Селі, тому що малоземельні селянські
господарства були не в силах конкурувати зі значними поміщицькими маєтками; 2) наявність двох систем
господарювання в сільському господарстві: а) капіталістичної системи, при якій замість примусової праці
селян застосовувалася вільнонаймана праця за договором із використанням сільгосптехники, добрив і ін.; б)
відробіткової системи, що майже цілком нагадувала старі феодальні повинності, але відрізнялася від них
тим, що селянин був особисто вільним і опрацьовував своїм інвентарем на поле поміщика узятий у борг
заим, зерно, інвентар. У результаті: лише з 80-х років XIX в. більш прогресивна капіталістична система стала
переважати над відробітковою; 3) почався підйом сільського господарства, що проявився в поступовому
рості врожайності, збільшенні площі що засіваються земель, у зміні структури що вирощуються культур і
т.п.; 4) розвиток капіталізму призвело до відносного аграрного перенаселення на У, і через малоземелля
почалося переселення селян у Крим, на Північний Кавказ і ін. райони; феодальних пережитків у сільському
господарстві, що стримували його розвиток: поміщицького землеволодіння, відрізків і малоземелля селян. У
результаті: масові виступи селян, що боролися за американське (фермерське) розвиток із/х, а більшість
поміщиків стояло за прусский шлях. Найбільше швидко розвивалися райони, де переважав американський
шлях розвитку (південні і степові райони У и Западная У.). Особливості розвитку капіталізму в
промисловості: 1) йшов ріст дрібнотоварного виробництва, б) капіталістичної мануфактури, капіталістичної
фабрики. Самою перспективною формою була капіталістична фабрика, перехід до якої від мануфактури
почався в 30-40-е роки XIX в. і завершився в 80-е роки XIX в. (промисловий переворот). 2) крім традиційних
галузей промисловості по переробці сільгосппродукції, на У стала формуватися найбільша угольно-
мталлургическая база Росії, т., к. у Донбасі знаходилися найбільші я Європейської частини Росії покладу
вугілля. У Придніпров'я дівся видобуток залізних, марганцевих і ін. руд, достатній кількості трудових
ресурсів, побудовані до цього часу ж/д створювали зручності транспортних перевезень. Вкладення
іноземного капіталу і технічної помочі Заходу при заступництві царату також пояснюють бурхливий ріст
металургійної промисловості У. Крупнейшими шахтами по видобутку вугілля були Лисичанская,
Корсунская, Голубовская й ін. Центром видобутку залізної руди став Кривої Ріг, марганцю - Нікополь,
металургійні заводи були побудовані в Юзовке (Донецьк), Олександрівську (Запоріжжя), Катеринославі й ін.
містах. 3) бурхливий розвиток капіталізму в промисловості вело до концентрації виробництва, що на У к
кінцю XIX в. було вище, чим у головних західних країнах; 4) приток іноземного капіталу: а) у 60-70-е роки
направлявся в основному на будівництво ж/д; б) із 80-х років іноземний капітал вторгається у важку
промисловість (гірсько-видобувну, металургійну, машинобудування і т.д.). Основний потік іноземного
капіталу йшов в основному з 4-х країн: Англії, Франції, Бельгії і Німеччини. Розвиток ж/д транспорту було
викликано військово-стратегічними розрахунками і розвитком зовнішньої і внутрішньої торгівлі, для чого
необхідно було з'єднати промислові і з/х райони з Чорноморськими портами, один з одним. Розвиток
торгівлі: а) оптовая торгівля; б) розничная торгівля; в) торгівля з іншими регіонами Росії - з У вивозилися:
кам'яне вугілля, різноманітні руди, метал, хліб, цукор, тютюн. На У ввозили: із Кавказу - нафта, гас, мазут. З
Білорусії - ліс, смолу, дьоготь і ін. З Польщі, Прибалтики і центру Росії - машини, текстиль, взуття і т.п.; г)
внешняя торгівля - здійснювалася через Чорноморські порти (0десса, Миколаїв, Феодосія й ін.) і сухопутні
митниці на Волыни і Подолии. У. експортувала: пшеницю, ячмінь, овес, шерсть, м'ясо, цукор, спирт, сукно й
ін. Цей експортний потік направлявся в основному в Англію, Італію, Персію, Німеччину й ін. країни. У..
імпортувала машини, олово, свинець, шовк, бавовна, чай, кава, рис, прянощі, провина й ін. Розвиток міст.
Розвиток промисловості, торгівлі і транспорту викликало ріст міського населення, найбільше швидко росли 4
найбільше значних міста на У: Одеса, Київ, Харків і Катеринослав. Центрами зовнішньої торгівлі
залишалися Одеса, Маріуполь, Миколаїв, Феодосія. Зміни в класовій структурі населення. Из-зa скасування
кріпосного права і розвитки капіталізму на У почалися зміни в соціально-класовій структурі населення: а)
крестьянство перестало бути однорідною масою і почалося його розшарування; б) пролетариат його
чисельність різко зросла за рахунок селян, що розорилися, і міської дрібної буржуазії; в) дворянство
залишалося самим привілейованим станом; г) буржуазия - йшов ріст як її чисельності, так і капіталів.
Незважаючи на бурхливий економічний розвиток, У. разом із Росією в технічному й економічному плані
відставали від Заходу, що пояснюється більш пізнім вступом на шлях капіталізму (в Англії буржуазна
революція відбулася в середині XVII в., у Франції - наприкінці XVIII в.), наявністю залишків кріпосництва,
що стримують притоку вільної робочої сили і розвиток капіталізму, хибою кваліфікованих кадров інженерів,
механіків, конструкторів і т.д., великий долей ручного праця» і т.п. Особливості економічного розвитку
західно-укр. земель. Западно-укр. землі входили до складу Австро-Угорщини й особливостями їхнього
капіталістичного розвитку (після скасування кріпосного права в 1848 р.) були: а) руйнування дрібної
промисловості потоком дешевих і якісних західних товарів; б) залежне положення промисловості і банків від
австро-угорської економіки. Домінування іноземного капіталу: австро-німецького, англійського,
французького. Найбільше галузями, що швидко розвиваються, були: нафтова, буроугольная, соляна, лісова і
харчова галузі промисловості; в) сільське господарство розвивалося прусским шляхом, із пануванням
поміщицького землеволодіння, при якому поміщики здавали велику частину своєї землі в оренду своїм
селянам; г) дискримінація українців і ріст політичної активності населення, особливо інтелігенції.
58. Національно – визвольний рух в Україні в другій половині 19 ст.
Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання на західноукраїнських
землях. У другій половині XIX ст. вони помітно активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як і раніше,
відігравали представники інтелігенції, переважно духовенства. Разом із тим, особливо після придушення
австрійським урядом та російськими військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало
серйозних проблем. Галицько-українське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за
віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького москвофільства почала схилятися
до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатні галицькі діячі, котрі раніше стояли на позиціях
окремішності українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності
Галицької Русі з Великою Росією.
Але існувала й інша точка зору. Її носіями були так звані народовці - представники молодої генерації
українського національного руху, які рішуче виступили проти консервативно-москвофільського табору.
Величезний вплив на формування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини.
«Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші українські видання, які діставалися Галичини,
захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного
руху. У 1867 р. за допомогою українців зі сходу у Львові було започатковано часопис «Правда», в якому
друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних
діячів української культури. Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яке видавало популярні
книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариства став А. Вахнянин.
«Просвіта» ініціювала створення друкованого органу народовців «Діло», а також першої політичної
організації народовців.
У 1873 р. за сприяння меценатів із Наддніпрянщини у Львові постало Літературне товариство ім. Т. Г.
Шевченка, яке в 1892 р. було реорганізоване в наукове. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франка,
В. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно видало понад 1100 різноманітних
наукових і літературних праць. У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, які остаточно перейшли
на службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію — «Народну Раду». Виникають у
Галичині й перші політичні партії. У 1890 р. під впливом М. Драгоманова з ініціативи І. Франка і М. Павлика
тут була заснована Русько-українська радикальна партія. Через дев'ять років вона розпалася на Українську
соціал-демократичну партію на чолі з прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським і
Національно-демократичну партію, засновану І. Франком і К. Левицьким. Активізує свою роботу Наукове
товариство ім. Т. Г. Шевченка під проводом свого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було те, що
Товариство об'єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини й Наддніпрянщини і являло собою
своєрідну академію наук українського народу. Велике значення з огляду розвитку українського руху мав
також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-
науковий вісник». Отже, другу половину — кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення національно-
визвольного руху, посилення позицій та ролі тих суспільно-політичних сил, котрі чітко виступали за
всеукраїнське єднання на принципах визнання незалежності й української державності.
.
59. Народницький рух в Україні в другій половині 19 ст.
З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись український національний рух, активність
якого знизилася після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у
Петербурзі й засновують українське видавництво, в якому побачили світ «Записки о Южной Руси», «Чорна
рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий
дозвіл на видання місячника «Основа» — першого в Російській імперії українського часопису. Активізується
національний рух і в самій Україні. Цьому сприяло зростання загальної невдоволеності в умовах
пореформеного часу. Зміни на краще ставали дедалі примарнішими. В середовищі інтелігенції посилювалися
радикальні настрої. Починаючи з 60-х років в Україні з'являються народники — ентузіасти культурно-
просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали звільнення селян з кріпацької неволі,
вивчення й засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників була група так званих
хлопоманів на чолі з В. Антоновичем, які були вихідцями з правобережної польської шляхти і напередодні
повстання 1863 р. розірвали зв'язки з польським національним рухом. Як народники, так і хлопомани
ідеалізували селянство, однак перші були рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого
режиму.
Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М. Чайковський. В Україні одна з
таких перших груп була створена 1873 р. в Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов —
український студент із селянської родини, який стане згодом одним з найвидатніших революціонерів
Російської імперії. Незабаром у Києві виник гурток під назвою «Київська громада», членами якого, зокрема,
були майбутні відомі борці проти царизму — В. Засулич, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо
мети — повалення царизму — всі ці групи були близькими, однак у них не було спільної точки зору на
методи й засоби боротьби. Один із напрямів діяльності народників пов'язаний з ім'ям відомого російського
революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової підготовки народу до революції за
допомогою освіти й пропаганди. Інший напрям уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він
закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, які б спровокували масові виступи народу.
«Ходіння в народ» лавровців не мало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни відмовлялися мати справу
з «чужинцями» з міста. Щодо України, то тут «ходіння в народ» теж не набуло поширення. Хоча цей рух
загалом і зазнав невдачі, але його продовженням стали події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та
його анархістська група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві,
сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося створити таємні загони й повставати
проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними
до неї близько тисячі селян. Аналізуючи досвід «ходіння в народ», більшість народників почали переглядати
свої бунтарсько-анархічні методи і поступово доходили висновку про те, що тільки політична боротьба
здатна забезпечити перемогу над самодержавством. Однак і тут не було цілковитої єдності у поглядах.
Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл В. Засулич у генерал-
губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників
царського уряду і на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток В. Осинського, члени
якого здійснили низку терактів. Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в
1879 р. Частина народників, які обстоювали терористичну тактику, об'єдналася в групу під назвою «Народна
воля». Інші ж створили організацію «Чорний переділ», яка виступала за мирне «вростання» народників у
широкі верстви населення. «Чорнопередільці» (Г. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, В. Засулич, М. Попов та
ін.) згодом відмовилися від роботи на селі і зосередили головну увагу на агітації серед робітників. У Києві
«чорнопередільці» створили «Південноросійський робітничий союз». Невдовзі деякі з них емігрували за
кордон, де Г. Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення праці». «Народна воля» вступила
в новий етап своєї діяльності. В ній склалася військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. В
Україні народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У
лютому 1878 р. в Києві було здійснено замах на товариша прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля
Харкова було зроблено спробу визволити з ув'язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х».
Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександру II було виконано 1 березня 1881 р. Царський
уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судових процесів проти народовольців, і організація фактично
припинила своє існування. Активну участь у діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д.
Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, С. Перовська та ін. Проте вони майже не
цікавилися визвольною боротьбою українського народу, не користувалися українською мовою. Новий цар
Олександр III стратив 28-річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі розробив
перший у світі проект реактивного космічного корабля. Поряд із російським народницьким рухом існувала й
окрема українська течія, що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники намагалися
спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то українські наголошували на індивідуалізмі
українського. Українські народники мали на меті насамперед культурницьку працю, яку вони розуміли як
справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики О. Єфименко, О. Левицький,
письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за
участь у народницькому русі двічі заарештовували, а в 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, О. Терлецький,
М. Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників на галицьких землях. Мала
місце спроба українських народників організуватися в радикальну політичну організацію — «Братство
тарасівців». Ідеї українського національного розвитку в загальному народно-демократичному русі 80— 90-х
років послідовно обстоювали М. Левицький, Б.Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництво так і не стало ні
масовим, ні добре організованим, а отже й скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.
60. Культура України другої половини ХІХ ст.
Поступ української культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав
складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури,
зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи.
Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому
сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за
межами України. Придушена у рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншому
місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці
гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий
внесок до справи національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету С.
Смаль-Стоцький, який став фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному
закладі. Зв'язки діячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо, наддніпрянці, що не
мали можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких письменників і
суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис
«Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був
реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж 80—90-х років українською мовою було
перекладено чимало творів світової літературної класики. Отож попри утиски й переслідування процес
консолідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення,
пов'язані з перебудовою суспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й інших
сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, що мали обмежений
характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу. У 1864 р. була
здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. На терені
освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19
училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м.
Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути
тощо. В Україні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін,
фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у
розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені
М. Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії.
Плідно працювали в цьому напрямі й представники молодої генерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій,
Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови після появи Валуєвського
циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала
заслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на
розвиток української літератури справляли І. Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас
Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський. Вийшли в
світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка. Розвиток української культури цього періоду
важко уявити без драматургії. М. Старицький написав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М.
Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч»,
«Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в
Галичині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький
створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за участю М.
Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського,
П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві
був організований перший постійний російський театр М. Соловцова.
Свої досягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створив першу українську
оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка,
який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І.
Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч»,
«Утоплена» та ін. Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було
образотворче мистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та ін.), академіка М.
Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм
— поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи
(О. Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирський собор (Г. Штром, П.
Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр. Отже, незважаючи на спротив влади, в українському
народі визрівали й діяли патріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпинно
розвивався процес національного самоствердження.
61. Політичне становище українських земель наприкінці XIX – на поч. XX ст.
У історії України, її народу цей період характеризується підйомом ліберального, національного і
демократичного прямування. Утворення національних партій України: Революційна українська партія (РУП)
- утворена в 1900 р. у Харкові на зборах студентських громад. Фундатори партії -. Д. Антонович, М. Русов,
Л. Матусевич, Д. Познавский і ін. У 1902 г, складалася з 6 організацій: у Києві, Харкові, Полтаві, Лубн,
Прилук і Катеринославі - на чолі з центральним комітетом. Ціль партії - боротьба за національні права і
соціальну революцію. Відстоювали соціальні інтереси селянства, що вважали основою укр.ой нації. Свої
програмні вимоги викладали на сторінках нелегальних видань: газети «Селянин» і часопис «Гаснуло».
Фракції: 1) Більшість членів РУПа на чолі з Н. Поршем, В. Винниченко і C. Петлюрою вважало, що ця
організація повинна бути національною партією, у якій входять винятково українці і який об'єднує
націоналізм і марксизм. Соціал-демократична орієнтація партії; 2) Група Н. Михновского виступала з
націоналістичних позицій за «самостійну Україну» під гаслом «Україна для українців». 3) Група М.
Меленевского вважала, що РУП повинна відмовитися від національної орієнтації, стати автономною
частиною Російської соціал-демократичної партії. У умовах що насувається революции- розкол був
неизбежен. Народна укр.ая партія (НУП) - у 1902 р, група М Михневского вийшла з РУПа й організувала
невеличку по чисельності НУП. «Спілка» - у 1904 р. із РУПа пішла. група під керівництвом М.
Меленевского, що проголосила себе «укр. соціал-демократичною спілкою» («Спілка») і на початку 1905 р.
влилася в меншовицьку фракцію РСДРП на правах її автономної частини. Чисельність «Спілки» у роки
революції - до 6 тис. чел. , особливою підтримкою користувалася серед залізничників і з/х робітників.
УСДРП - у 1905 р. частина, що залишилася, РУПа перейменувалася й Укр. соціал-демократичну робочу
партію (3 тис. чоловік). Лідери: В. Винииченко, Н. Порш, Д. Антонович, С. Нетлюра. Вимоги партії:
демократизація суспільного ладу, автономія У, конфіскація значної земельної власності. Укр.ая радикальна
партія (УРП) виникнула в 1904 р. на чолі з письменниками А. Гринченко, С. Єфремовим, Д. Дорошенко й ін.
Укр.ая демократична партія (УДП) - на чолі з А. Дотоцким і Е. Чикаленко виникнула в 1904 р. Обі партії,
нечисленні по складі, стояли на ліберально-буржуазних позиціях, близьких до росіянкою кадетської партії.
Вони виступали за конституційну монархію в Росії з наданням автономії У, земельну реформу.
Загальноросійські партії на У. РСДРП - виникнула в 1898 р. Їхньої організації в основному діяли серед
пролетаріату. Основні центри: м. Київ, Харків, Одеса, Катеринослав, Луганськ. Лідери партії на У: Н.
Скрыпник, Г. Петровский, Артем (Сергєєв). Ідеологія: керівна роль пролетаріату в революції і диктатура
пролетаріату. Не мали великого успіху на У. Партия соціалістів-революціонерів (ПСР) - утворилася на-
рубежі 1899-1900 р. на основі з'єднання народницьких ідей із марксизмом. Керівники партії В. Чернов, на У -
В. Дорошенко, В. Зензинов. Соціальна опора - селянство. Есери широко-практиковали терор: від міністрів до
рядових поліцаїв. Конституционно-демократичесная партія (КДП) або Партія Народної Свободи - утворена в
1905 р. на основі об'єднання двох груп «Спілка Звільнення» і «Земцев-конституционалистов». Bo-главі партії
вчені і суспільні діячі: П. Мілюков, П. Струве й ін. Цілі партії - конституційно-парламентська імперія з 2-
палатним парламентом. Для всіх національностей - свобода культурного розвитку. «Спілка 17 жовтня»
(октябристи) - виник наприкінці 1905 р.. Лідер партії - московський промисловець А. Гучков. У партію
входили представники значної і середньої буржуазії, земські діячі. Програма партії: зберігання царської
влади, єдиної і неподільної Росії, установлення конституційної монархії. «Спілка Російського Народу» -
чорносотенна організація в главе-с А. Дубровиным, В. Вуришкевичем, М. Марковым. Виник у 1905 р.
Программа: национал-шовинистическая, боротьба з євреями й іншими національними меншостями
(поляками, українцями). Висновок: НА початку XX в. на У відбувається підйом ліберального, національного,
демократичного прямування. У результаті виникнули укр. політичні партії, що виступають за автономію У и
широкі соціальні реформи. Активно діяли на У и загальноросійські партії: РСДРП, ЕДП, ПСР, анархісти.
62.Економічне становище України на поч.. ХХ ст.
Україна на початку ХХ ст. була складовою частиною двох імперій — Російської, до якої входили землі на
схід від р. Збруч, та Австро-Угорської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії
проживало понад 20 млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5 млн, а в Буковині — 300 тис. У
Східній Україні промисловість і сільське господарство розвивалося досить високими темпами. Важливими
центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров'я. Виникли нові промислові міста — Юзівка,
пролетаризувалися старі — Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч
переселенців із Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною була частка
іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали
значні промислові об'єднання, пов'язані з розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного,
вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній
справі. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас — буржуазія.
З'являлися відомі далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один із них — Михайло Терещенко -
не тільки перетворив цукровиробництво на одну з найбільш важливих галузей сільського господарства, став
відомим банкіром і промисловцем, а й виділяв чималі кошти па розвиток української культури. І в цьому
плані він не був одиноким. Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю. Тут
продовжували існувати поміщицькі латифундії, і в той же час було багато дрібних селянських господарств.
На Правобережжі та Півдні швидкими темпами розвивалися фермерські (за колишньою термінологією —
«куркульські») господарства, які різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництва тощо. Разом із
тим в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні з іншими вадами процесу розбудови ринкових
відносин, зокрема з безробіттям у містах, створювало гостру соціальну напругу, було соціально-економічним
підґрунтям для серйозних класових конфліктів. Важливою складовою суспільного життя в Україні початку
XX ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й
чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася
земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою
мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема проводилися масові заходи
за участю широких верств української інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І.
Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького тощо, — які
сприяли зростанню національної свідомості, духовному єднанню українців обох імперій. Активними
учасниками українського національного руху були студенти, в тому числі Київського університету. На
початку 1901 р. 183 з них було віддано в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з
вимушеними поступками влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги,
бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо
вживання української мови. Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв,
зокрема, у створенні політичних партій. Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст.
У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в
Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах демократії, соціалізму й соборності українських
земель. Своїм завданням партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в
перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В 1899 р. лави РУРП залишили
Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську
соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т.
Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стояла ближче до інтересів
селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українською партією Галичини. У Наддніпрянській Україні
виникають гуртки «свідомих українців», котрі прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний.
У 1892 р. було засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О. Черняхівського та
ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та
розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України,
об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати національний рух в його традиційне
культурно-освітницьке річище. Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській
Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з ініціативи Д. Антоновича, М.
Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д. Познанського та ін. Партія об'єднала різні покоління й верстви
українців у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві,
Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі
партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від
Карпатів аж по Кавказ». Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих
російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою. У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів
цієї партії на чолі з М.Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна бути
суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і націоналізм, і марксизм, тобто те, що, мабуть,
важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював М. Міхновський. Фракція виступала з чітких
націоналістичних позицій, не позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для
українців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її члени вважали, що РУП має
відмовитися від національної орієнтації і стати автономною складовою Російської соціал-демократичної
робітничої партії. У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став
М. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис «Селянин», газета «Праця». Українська народна
партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С. Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична
орієнтація партії була викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична
республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було «Україна для
українців». УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею
державної самостійності України.
Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є. Чикаленком, Б. Грінченком та ін.
Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед її вимог — надання Україні автономії у складі Російської імперії,
встановлення конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сейму, українізація
адміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична платформа УДП багато в чому нагадувала
партію конституційних демократів Росії. «Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904
р. на базі частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський. Вони прагнули,
щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їхньої національності. У 1905 р. партія
приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації. Українська радикальна партія, що
виникла 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія,
створена 1904 р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом були невеликими, а за
політичними орієнтаціями близькими до ліберально-буржуазних поглядів російських кадетів.
63. Революційні події 1905 – 1907 рр. в Україні.
Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка
почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в
Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні—березні 1905 р., страйкувало 170 тис.
робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи
в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій
Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання
Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту
Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом
Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого
Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію
вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений
урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові,
Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад.
Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого
загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський
маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх
демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну
думу. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного
руху, який став складовою частиною революції. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії
або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за
усунення перепон на шляху до розвитку національної культури. В Україні відбувся справжній вибух
національного життя. З'явились і відкрито поширювались масові періодичні видання — газети «Хлібороб» у
Лубнах, «Громадська думка», «Рада» в Києві та ін. Перші успіхи були досягнуті у боротьбі за відкриття
кафедр українознавства в університетах Одеси і Харкова. Велику патріотично-культурну роботу розгорнули
відкриті з жовтня 1905 р. в Наддніпрянській Україні «Просвіти» — в Одесі, Києві, Миколаєві, Кам'янець-
Подільському, на Полтавщині та Катеринославщині. До серпня 1907 р. в Україні діяло 35 «Просвіт». Однак
при цьому так і не вдалося, за незначним винятком, домогтися українізації шкільної освіти. Важливою
подією тодішнього політичного життя стала діяльність української парламентської громади у Державних
думах, яка висувала вимоги автономії України, розширення місцевого самоврядування, впровадження
української мови і в освіті і церкві, створення кафедр української мови, літератури і історії в університетах та
учительських семінаріях, вирішення аграрного питання на користь селян.
64.Україна в 1907 – 1914 рр. Столипінська аграрна реформа в Україні.
Після поразки революції 1905-1907 р. по всій країні установився режим, що одержав назву столипінський,
по імені голови царської Ради міністрів Я. А. Столипіна. Він характеризувався: 1) Розпуском Державної
думи, що виявилася неслухняної царюю, і виданням 3 червня 1907 р. нового виборчого закону, у котрому ще
більше урізалися права робочих, селян, неросійських народів. Так був здійснений державний переворот. По
новому виборчому законі виборчі права мали тільки 15% населення країни. Вибори в III Державну думу,
проведені влітку і восени 1907 р., дали царату очікуваний результат: III Дума стала царепослушной. Від У
избрано 111 делегатів: 64 поміщика, 13 попів, 20 селян. 2) Лавіруванням уряду Столипіна між
різноманітними класами, що одержало назву бонапартизму. Склад III Думи відбивав блок поміщиків із
верхівкою торгово-промислової буржуазії. Відповідно в III Думі було 2 більшості: правооктябристское й•
октябристско-кадетское. Уряд Столыпина балансував між цими 2 таборами. 3) Настання на революційні
сили, на права робочих, селян і їхніх партій; царський уряд разгромило робітники організації, профспілки,
закривали робітники газети і часописи. 4) Насадженням ідеології великодержавного шовінізму і посиленням
нац. утиску. На У царат переслідував укр.ий мову і культуру, забороняв видання укр. газет, часописів,
художньої літератури. Царські влади закривали укр. клуби і кружки. Було закрито культосвітнє товариство
«Просвіта», циркуляр Столипіна 1910 р. забороняв «інородцям» створювати товариства, клуби, видавати
газети на рідній мові. Національно-визвольне прямування характеризувалося різнорідним класовим і
соціальним складом. У ньому брали участь робітники, селяни, представники буржуазії і поміщиків,
інтелігенції. Одним із показників розмаху національно-визвольного прямування можна вважати Наказ
екатеринославских робітників своєму депутату IV Державної Думи Г. Петровскому в 1913 р. У ньому були
виражені 2 основних вимоги: повної свободи і національного самовизначення У; українізації шкіл і розвитки
національної культури. У національно-визвольному прямуванні було два основних напрямки: а)
національно-ліберальний напрямок - «Товариство укр. поступовцев» (Л Юркевич, Д. Донцов, С. Петлюра).
Вони видавали часопис «Дзвін». Виражали ідеї класового світу на національній основі, домагалися
поступової культурної автономії У, а потім і політичної. Націоналістичний напрямок (В. Липинский, В.
Шемет, Н. Локоть) Свою головну задачу бачили в дозволі викладання на укр.ом мові в початковій школі,
випуск історичної і художньої літератури, відновлення гідності нації.
Аграрна політика Столипіна на Україні, її економічні та політичні наслідки.
Причини реформи: 1) Прагнення царату відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі і закріплення
в них приватновласницьких настроїв. 2) Усвідомлення правлячими колами необхідності прискорення
розвитку капіталізму в селі по американському шляху, того, що селянська община є гальмом на цьому
шляху. 3) Прагнення ліквідувати аграрну перенаселеність у Європейській частині країни шляхом
переселення найбільше революційної і взрывоопасной частини селян у Східні райони Росії. Заходи
Столыпина: 1) Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам вирішувалося виходити з
общини і закріплювати землю в приватну власність. Тим самим руйнувалося общинне землеволодіння; 2)
Створення на селі хутірського й отрубного господарства. 3) Проведення переселенської політики. Хід
реформи: здійснення реформи було покладено на губернские-и волостные землевпорядні комісії. 1) На У с
1906 по 1915 р. з общини вийшли 468 тис. подвір'я, або 30,2% від загальної чисельності общинних земель.
Причому на Правобережжя і Полтавську губернію общинне землеволодіння зникнуло зовсім. 2) У ході
створення хутірських і отрубных господарств Столыпин хотел створити міцну мережу багатих хазяїв-
куркулів, які б служили опорою самодержавства на селі. Проте, досягти поставленої цілі не вдалося. На У к
початку 1916 р. було створено 440 тис. хутірських і отрубных господарств або 13% від загальної чисельності.
3) Для надання помочі селянам у створенні хутірського господарства був створений Селянський
поземельний банк, що скуповував поміщицькі землі і продавав селянам. 4) У ході проведення переселенської
політики У. дала найбільшу кількість переселенців у Сибір. З выехавших туди в 1906-1912 р. біля 1 млн.
приїхали з У. Итоги реформи: 1) Столипінська аграрна реформа була після скасування кріпосного права в
1861 р. таким кроком на шляху перетворення феодальної монархії в буржуазну. 2) Вона прискорила розвиток
капіталістичних відношень на селі. 3) Проте, у цілому аграрна політика Столыпина не досягла поставлена
цілей, оскільки реформа не встигнула зруйнувати економічної основи феодальних відношень - помещичье
землеволодіння.
65. Україна в роки Першої світової війни.
Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення
воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цього конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, які раніше чи
пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн солдатів, з яких 10 млн загинуло і 12 млн було поранено.
Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Головною причиною Першої світової війни було
прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для
Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також
Російської імперії, яка разом з Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна,
зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення. Серед загарбницьких планів, плеканих державами-
учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини,
Буковини, Закарпаття під прикриттям ідеї «об'єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала
на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра
прагнула реалізувати свою давню мету — створення під її зверхністю Пангерманського союзу, в якому
Україна мала стати частиною майбутнього німецького протекторату. З початком війни серед українських
політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. В серпні 1914 р. у
Львові було засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-
демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив К. Левицький. Розпочалося формування
українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він
брав участь у воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських
військових формувань були членами організацій «Січ», «Сокіл», «Пласт». Одночасно зі створенням ГУР з
ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові
постав Союз визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму,
яка передбачала створення самостійної Української держави з конституційною монархією, демократичним
устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною українською церквою. Для досягнення цієї мети
Союз вважав за доцільне співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною. На початку вересня 1914 р.
російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удар по українцях цього краю.
Австро-угорське командування повірило в провокаційні чутки, розповсюджувані польською адміністрацією
провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися
до переслідувань українців, яких постраждали тисячі. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що не вважає
Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра
тепер «назавжди возз'єднується з матір'ю-Росією». Було закрито всі українські культурні установи,
кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови й робилися спроби
впровадити у школах російську мову.
Що ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариства українських
поступовців, закликала українців до захисту Російської держави. На цих же позиціях тоді стояв і С. Петлюра.
Важко сказати, чи це була його тактика, чи тверде переконання, але декларації вірності владі не врятували
український рух від нових ударів. «Просвіту» було закрито. Заборонялося друкувати будь-що українською
мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся з Австрії до Києва, був заарештований і засланий до
Симбірська, Казані і зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р. З метою підтримки російської
армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст, у складі якого
працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. С. Петлюру було
призначено помічником уповноваженого цього Союзу на Західному фронті. Чим далі йшла війна, тим
більшими були її жертви — як військові, так і цивільні. Трагедія українців полягала в тому, що вони, не
маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій і вбивати одне одного.
Чи не єдиним позитивним моментом було те, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи
таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів. У 1915 р. становище
на фронтах стало змінюватися. В квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Російська
армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП
прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів
за участю В. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації
виступила з заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави з
земель, які входили до складу Російської імперії; з українських земель у складі Австро-Угорщини
планувалося створити автономну область. У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так
званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цього
регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у полон. Але на
допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопада 1916 р. Відень і Берлін остаточно домовилися
про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів
створення власної держави. За таких умов Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким
самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні
сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-
Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть стати частиною Польської
держави. Продовжував діяльність Союз визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для
військовополонених. Із набраних там солдатів та офіцерів були створені українські військові з'єднання —
Сірожупанна та Синьожупанна дивізії. Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового
невдоволення. Чимало страйків і заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими,
проходили під гаслом «Геть війну». Особливо багато їх було у промислових районах України. Керували
цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули й фронт, де цілі полки
відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна криза, занепадало сільське господарство, падав
життєвий рівень населення, насамперед робітників і селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість і
неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризу всього суспільства. Країна
опинилася напередодні тотальної катастрофи.
66. Події Лютневої революції в Україні.
27 лютого 1917 р. в Росії перемогла демократична революція, наслідком якої стало знищення
самодержавства. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Цей уряд очолив князь Львов і його майже негайно
визнала місцева влада в Україні. Тимчасовий уряд проголосив всі демократичні права і свободи та ліквідував
обмеження на діяльність політичних партій, дозволив видання газет різних напрямів, проголосив свободу
мітингів і демонстрацій. Бажаючи зберегти свій контроль над Україною, Тимчасовий уряд спирався тут на
політично близькі йому елементи — промисловців, землевласників, чиновників. Крім Тимчасового уряду і
його місцевих органів, в умовах Лютневої революції виникли Ради робітничих і солдатських депутатів, в
тому числі й в українських містах — Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, Одесі, Миколаєві,
Олександрівську. Абсолютну більшість тут отримали представники загальноросійських партій меншовиків і
есерів. Більшовиків, особливо спочатку, було мало. Самі ж Ради підтримували головним чином
представники національних меншин в Україні. Ради підтримували політику Тимчасового уряду. На практиці
склався режим двовладдя, оскільки Ради часто втручалися в дії органів Тимчасового уряду і
дезорганізовували громадське життя.
67. Виникнення та конституювання УЦР.
Російська революція, що почалася в лютому 1917, була поштовхом для піднесення національно-визвольного
руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня
1917 р. За ініціативою Товариства українських поступовців(ТУП) і Української соціал-демократичної
робітничої партії(УСДРП) в Києві 3 (16) березня 1917 було скликано представників політичних,
громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, було оголошено
про створення громадського комітету. В новоутвореному комітеті не було єдиної думки щодо майбутнього
статусу України. Самостійники на чолі з М. Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності.
Автономісти (В. Винниченко, Д. Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною
республікою у федеративному союзі з Росією. Таким чином, сформувалися два центри національних сил з
різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі,
керівники обох організацій погодилися на створення об'єднаної організації, яка дістала назву Української
Центральної Ради. Самостійники пішли на об'єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток
революції приведе останніх до визнання необхідності незалежності України. Але ці сповідання збулися не
скоро. 4 (17) березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина» з
ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських
військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій
(Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і
аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано
Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови: Дмитра
Антоновича і Дмитра Дорошенка. Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників
Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9
березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку
Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент
і сформувати звітний перед ним уряд. 22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу»,
а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського
національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР
перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних
партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію
УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко.Крім політичних партій,
до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.
Основні напрями політичної програми Центральної Ради:
• боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти губерній та етнічних земель;
• підготовка до виборів в Установчі збори з метою вирішення питання про автономію України у складі
демократичної Російської республіки;
• співробітництво з Тимчасовим урядом;
• надання національним меншинам рівних політичних прав.
Однак соціальні перетворення діячі Центральної Ради відкладали на майбутнє.
68. Перший та Другий універсали ЦР. Відносини ЦР з тимчасовим урядом.
Від самого початку свого створення УЦР поставила собі за мету вирішення, питання про національний
устрій України, хоча можливі форми майбутньої державності змінювалися залежно від конкретної ситуації.
Діячі Ради неодноразово вели переговори з урядом Росії. При цьому М. Грушевський пропонував не чекати
Всеросійських установчих зборів, щоб не ставити принципове питання автономії України в залежності від
розкладу в них політичних сил. Майбутнє Росії він бачив як союз держав, об'єднаних федеральними
зв'язками. Тимчасовий уряд продовжував відстоювати позицію збереження «єдиної і неподільної Росії» і
негативно відреагував на вимоги Центральної Ради. Тимчасовий : уряд заборонив скликання І Українського
військового з'їзду, але 5—8 травня 1917 р. він все ж таки відбувся. З'їзд визнав Центральну Раду єдиним
органом, здатним вирішити всі внутрішні питання України, і висловився за національно-територіальну
автономію України і створення національних військових частин (вже весною 1917 р. були самочинно
сформовані два українських полки — ім. Б. Хмельницького і ім. П. Полуботка, а також Вільне козацтво як
частини самооборони з населення низки повітів Київщини, Лівобережжя й Волині. Враховуючи підйом
національної свідомості українського народу та негативне ставлення до себе з боку Тимчасового уряду,
10(23) червня 1917 р. на II Всеукраїнському військовому з'їзді Центральна Рада оприлюднила І Універсал,
який містив такі положення:
• Автономія України у складі Росії.
• Право УЦР проголошувати універсали — акти конституційного значення.
• Загальнонародні, прямі рівні вибори Всенародного Українського сейму шляхом таємного голосування.
• Відмова передавати податок в центральну російську казну, впровадження українського податку.
• Надання широких національно-культурних прав національним меншинам України.
Наслідком проголошення І Універсалу було утворення 15 червня 1917 р. українського уряду — Генерального
секретаріату на чолі з В. Винниченком. До уряду входили 8 генеральних секретарств і генеральний писар.
Ставлення до І Універсалу з боку кадетів і дрібнобуржуазних партій, які мали вплив на Тимчасовий уряд,
було вкрай негативне. Але ситуація в країні продовжувала погіршуватись, і уряд зробив спробу зняти
напруження, яке склалося у зв'язку з ухваленням Універсалу. Делегація у складі трьох міністрів Тимчасового
уряду — О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі — провела переговори в Києві і від його імені визнала
Центральну раду територіальним державним органом, не чекаючи скликання Установчих зборів. Так, 3(16)
липня 1917 р. був оформлений документ, названий II Універсалом. Центральна рада заявляла, що визнає
повноваження майбутніх Всеросійських Установчих зборів, на яких передбачалось проголошення автономії
України. У ньому також підкреслювалося, що Центральна Рада не має наміру відокремлювати Україну від
Російської держави. Склад і повноваження Генерального секретаріату мав бути затверджений Тимчасовим
урядом. Центральна Рада мала включити до свого складу представників національних меншин України. Уряд
не відмовлявся від українізації військ, але за умови здійснення її під контролем російського командування.
Однак Тимчасовий уряд, заслухавши звіт міністрів про переговори в Києві і досягнуту домовленість, не
погодився з автономією України. Невдоволений II Універсалом, який вважав своєю поразкою, він почав
здійснювати наступ на український національний рух і переглянув свої обіцянки. 4 серпня Тимчасовий уряд
видав «Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріату Тимчасового уряду на Україні». В ній йшлося вже
не про автономію України, а про «місцеве самоврядування», а Генеральний секретаріат оголошувався
органом Тимчасового уряду і мав бути призначений ним за поданням Ради. До того ж повноваження
Генерального секретаріату поширювались тільки на п'ять (а не на 9) губерній — Київську, Волинську,
Полтавську, Подільську і Чернігівську. Харківська, Катеринославська і Таврійська губернії залишались у
віданні Тимчасового уряду.
69. Проголошення УНР. ІІІ, ІV Універсали ЦР.
Після захоплення більшовиками влади в Росії УЦР проголосила Українську Народну Республіку з
визначеною територією у федеративних зв'язках з Росією (III Універсал — 7 (20) листопада 1917 р.).
Одночасно УЦР затвердила закон про вибори до Установчих Зборів України та ряд інших законів. УЦР мала
за собою більшість населення України, як це показали вибори до Всеросійських Установчих Зборів 25
листопада 1917 (українські партії здобули 75% голосів, більшовики — тільки 10%). Вже з кінця листопада
1917 більшовики готували захоплення влади на Україні. Після невдалого повстання в Києві більшовистський
уряд Росії 17 грудня 1917 вислав Україні ультиматум, який УЦР відкинула, і тоді більшовистська армія
почала наступ на Україну. Скликаний до Києва 17 грудня 1917 З'їзд Рад Селянських, Солдатських і
Робітничих Депутатів висловив «цілковите довір'я і свою рішучу підтримку УЦР». Більшовицькі депутати
переїхали до Харкова, де 25 грудня 1917 створили конкуренційний до УЦР і Генерального Секретаріату
Народний Секретаріат УНР. Одночасно УЦР вислала делегацію на мирову конференцію з Центральними
Державами у Бересті.
IV Універсал.
У розпалі боротьби проти більшовиків та змагань на мирових переговорах УЦР проголосила IV Універсалом
(22 січня 1918 р., затверджений 24 січня 1918 Малою Радою) УНР самостійною і суверенною державою, а
Генеральний Секретаріат перейменувала на Раду Народних Міністрів. Після цього УЦР ухвалила ряд
законів:
25 січня — про 8-годинний робочий день;
31 січня — про земельну реформу;
1 березня — про державний герб Української Народної Республіки;
2 березня — про грошову систему (під час перебування у Житомирі й Сарнах на Волині);
2 березня — громадянство в УНР та територіально-адміністративний поділ України.
Найважливішим законодавчим актом УЦР було схвалення конституції УНР 29 квітня 1918, яка стверджувала
республіканську форму держави з парламентарно-демократичним режимом. Законодавча влада в УНР мала
перевагу над виконавчою. Головним законодавчим органом стверджувались Всенародні Збори України, які
обирали Голову Всенародних Зборів. Після підписання Берестейського миру 9 лютого 1918 німецькі війська
звільнили окуповані більшовиками українські землі, але одночасно почався конфлікт між ними і УНР через
втручання німців у внутрішні справи української держави. Німецький озброєний відділ навіть вдерся 28
квітня 1918 на засідання УЦР і заарештував двох міністрів УНР.
70. Перший Всеукраїнський з’їзд Рад. Війна Радянської Росії проти УНР.
Проголошення УНР не відповідало цілям створення більшовиками пролетарської держави. Тому вони у
будь-який спосіб прагнули усунути від влади УЦР і почали готувати в Києві нове повстання, очолюване
створеним ними військово-революційним комітетом. Але повстання було зірване вірними Центральній Раді
військами, які 30 листопада оточили казарми збільшовизованих частин, роззброїли їх і під охороною
відправили в ешелонах в Росію. За цих умов більшовики не відмовились від спроб захопити владу мирним
шляхом і взяли курс на скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, що міг об'єднати незадоволених політикою
Центральної Ради. Однак надії більшовиків на цей з'їзд не виправдалися. Більшість його депутатів
перебувала під впливом українських партій. Жодна з більшовицьких пропозицій не пройшла і вони змушені
були покинути з'їзд і переїхати до Харкова. Таким чином, захопити владу в Україні силами місцевих
більшовицьких сил не вдалося. Тому вкрай необхідним було пряме військове втручання з боку радянської
Росії. Для нього існувало кілька приводів. Крім того, що в Україні роззброювались збільшовизовані частини,
Петроград дратувало ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків, які
на чолі з отаманом О. Каледіним не визнали радянську владу і почали проти неї збройну боротьбу.
Центральна Рада дозволила пересування з фронту на Дон козачих частин, вважаючи їх однодумцями у
боротьбі за майбутній федеративний устрій. Одночасно Генеральний секретаріат вирішив припинити
постачання хліба в Росію. У таких умовах 4 грудня 1917 р. УЦР отримала телеграму Раднаркому за підписом
В. Леніна та Л. Троцького. Цей документ називався «Маніфест до українського народу з ультимативними
вимогами до Української Центральної Ради». Згідно з цим маніфестом УЦР повинна була визнати радянську
владу і виконати за 48 годин такі ультимативні вимоги:
• відмовитись від створення Українського фронту;
• не пропускати через українську територію частини з фронту на Дон, на Урал та інші місця;
• допомагати більшовицьким військам на Південному фронті у боротьбі з Каледіним;
• припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні;
• відновити постачання хліба в Росію.
Ці вимоги були відкинуті українською стороною, після чого війни між більшовицькою Росією та УНР
уникнути було неможливо. Вже 8 грудня 1917 р. ударом з Бєлгорода більшовицькі сили, очолювані В.
Антоновим-Овсієнко, зайняли Харків. З 9 грудня тут почав роботу з'їзд рад Донецько-Криворізького
басейну, до якого приєдналися більшовики, що прибули з Київського Всеукраїнського з'їзду рад. Разом вони
проголосили себе «Всеукраїнським» з'їздом рад, який 12 грудня 1917 р. проголосив радянську владу в
Україні, а УНР — «федеративною частиною Російської Республіки». Одночасно з-під юрисдикції УНР були
виведені промислово розвинуті регіони. Було проголошено утворення безпосередньо підпорядкованої
Петрограду Донецько-Криворізької республіки із центром в Харкові. На Харківському з'їзді був обраний
Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК), який утворив уряд — Народний секретаріат, що
був майже повністю більшовицьким.
Ситуація ускладнювалась тим, що авторитет Центральної Ради в суспільстві почав різко падати, оскільки в
соціально-економічній сфері реформи практично не відбувались, їй ні на кого було спертися в протистоянні
більшовицькому уряду. Влітку 1917 р. Центральна Рада, спробувала сформувати 300-тисячну українізовану
армію, однак після жовтневого перевороту більшість солдатів розійшлася по домівках, а частина перейшла
на бік більшовиків. Усе це призвело до того, що 30-тисячна більшовицька армія з середини грудня успішно
просувалася в глиб території України. Спроби затримати її зазнавали поразки. Однією з таких спроб був бій
під станцією Крути 16 січня 1918 р., де наступаючим більшовицьким силам спробував протистояти загін
українських студентів та гімназистів, що не були навчені військової справи. Ця спроба закінчилася трагічно,
майже всі бійці цього загону загинули. Крутівська трагедія була свідченням військової неспроможності УЦР
та її злочинної недбалості. «Студентський курінь», що формувався у будинку Педагогічного музею, де
перебував сам М. Грушевський, складався з необстріляної молоді. Тому керівництво УЦР мусило
передбачати, чим може скінчитися військова сутичка з більшовиками. Проте воно відправило на фронт цих
хлопців, загибель яких цілком на совісті УЦР. В умовах погіршення військово-політичної ситуації 9 (22)
січня 1918 р. УЦР ухвалила свій IV Універсал, який проголосив незалежність УНР.
Однак було вже пізно. Більшовицькі війська захопили Полтаву, Чернігів, просувалися на Київ. 26 січня 1918
р. після кількаденного обстрілу міста більшовицькі війська, очолювані М. Муравйовим, захопили Київ, а
Центральна Рада з вірними їй військами була витіснена на Правобережжя і контролювала лише незначну
його територію. Хибно було б представляти війну УЦР з більшовиками як зовнішню агресію з боку Росії,
оскільки на боці більшовиків проти УНР воювала значна кількість українських жителів. Отже цей конфлікт
був першим спалахом Громадянської війни в Україні.
Поразка УЦР у війні з більшовиками була зумовлена як її неспроможністю проводити соціально-економічні
перетворення, так і невдалою військовою політикою, а також ефективністю більшовицької пропаганди та
політичним ділетантизмом багатьох українських лідерів.
Більшовицька влада в Україні в кінці 1917 - на початку 1918 р. Перші кроки радянської влади в Україні були
відзначені червоним терором, спрямованим проти прибічників Центральної Ради, офіцерів, юнкерів, або
навіть підозрюваних у співчутті українському національному рухові. На початку 1918 р. в Києві було
розстріляно від двох до п'яти тисяч осіб. Такі ж розправи прокотились і по інших містах і селах України.
Була ліквідована вся система адміністративних установ Тимчасового уряду і Центральної Ради. Вся влада
була передана революційним комітетам (ревкомам) або військово-революційним комітетам. Місцеві ради
розпускались або підпорядковувались ревкомам. Народний Секретаріат УНР здійснював контроль лише над
територією, визначеною у свій час «Тимчасовою інструкцією Тимчасового уряду Генеральному
секретаріату». Тривав поділ українських земель. Крім Донецько-Криворізької, були створені також окремі
Таврійська (в Криму) і Одеська республіки, що відрізали радянську УНР від Чорного та Азовського морів.
Частина українських земель на сході увійшла у Донську республіку. В економіці влада впроваджувала
надзвичайні заходи. Була взята під контроль банківська сфера. Більшовики забороняли здійснення будь-яких
банківських операцій, почались конфіскації золота в монетах і злитках. Для ліквідації фінансової кризи
проводилися конфіскації, об'єктами яких стали представники заможних верств населення. Почалася
націоналізація великих підприємств, а разом із нею погромна конфіскація землі у поміщиків. Одночасно
відновилося вивезення українського хліба в Росію. Нерідко, займаючись хлібозаготівлями, більшовики
проводили реквізицію і селянського зерна.
71.Гетьманський переворот в Україні 1918 р. Внутрішня і зовнішня політика П. Скоропадського.
29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала
П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР
і Малу Раду, а видані ними закони скасував. За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у
1918 р. його заступниками були С. Веселовський, М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський, секретарями
М. Єреміїв, М. Чечель, А. Постоловський, Я. Левченко, Є. Онацький, Л. Чикаленко. За час УЦР діяли
кількакратно змінені уряди під проводом В. Винниченка (28 червня 1917 р. — 30 січня 1918 р.) і В.
Голубовича (30 січня 1918 р. — 29 квітня 1918 р.). Засідання УЦР (Малої Ради) відбувалися у будинку
Педагогічного Музею на ВеликоВолодимирській вулиці, а пленарні сесії УЦР у Троїцькому Народному Домі
(театрі М. Садовського). Органом УЦР були «Вісті з Української Центральної Ради»; а уряду УНР «Вісник
Генерального Секретаріату УНР» (виходив з листопада 1917 р.). У своїй політиці гетьман П. Скоропадський
спирався на консервативні політичні кола, великих землевласників, військових та окупаційні німецько-
австрійські війська. Державотворча політика гетьмана почалася зі зміни назви держави: УНР
перейменовувалась в Українську державу. Гетьманові належала законодавча (видання законів, універсалів) і
виконавча влада (формування і контролювання уряду — Ради міністрів). Але побудувати державну владу на
основі рівної участі всіх верств суспільства в політичному житті не вдалося. Гетьманська аграрна політика
ґрунтувалася на відновленні приватної власності на землю, яку можна було продавати і купувати.
Передбачалося передати землю великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно і
земля, конфісковані Центральною Радою, повертались поміщикам. Вони мали право використовувати
примусову працю селян, їх знаряддя праці під час збирання врожаю, примушувати селян силою виконувати
будь-яку роботу. Політика гетьманського уряду щодо робітників також була консервативною. Власники
підприємств дістали право збільшити робочий день до 12 годин, знижувати і нерегулярно видавати заробітну
плату, не виконувати умов трудових договорів. Права професійних спілок обмежувались, страйки було
заборонено. Гетьманському урядові на певний час вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької
ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і підприємців. Була відновлена робота залізниць.
Фінансова реформа була спрямована на введення національної грошової одиниці розміщення українських
капіталів в німецьких банківських установах. Метою військової реформи було створення національної армії
в 300 тис. бійців і реформування військових частин Запорізької і Сердюцької дивізій, полку січових
стрільців. 16 жовтня 1918 р. гетьман видав Універсал про відродження козацтва в Чернігівській, Полтавській
губерніях і на Слобожанщині. Проте створити багатотисячну армію, як і флот, не вдалося, бо цьому заважала
німецька окупаційна влада. Національна політика П. Скоропадського почалась з утвердження законів про
розширення громадянських прав усіх, хто на той час проживав в Україні, якщо вони дадуть клятву на
вірність Українській державі. Найбільш вдалою і послідовною була політика у сфері культури, пов'язана з
іменем міністра освіти М. Василенка. Був ухвалений закон про обов'язкове вивчення української мови,
історії і географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл і гімназій, у Києві і
Кам'янець-Подільському були відкриті українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси були
відкриті кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Були відкриті Українська Академія
наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв,
Національний театр, історичний музей. Зовнішньополітичний курс Української держави був спрямований на
підтримання дипломатичних стосунків з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною,
Польщею, Фінляндією, радянською Росією, а восени 1918 р. — з Великобританією і Францією. Однак
гетьманська диктатура мала дуже слабку соціальну базу. Її вважали незаконною українські ліві партії, а
також селяни і робітники, чиї інтереси відкрито порушувались в Українській державі.
72. Західноукраїнські землі в 1918 – 1919 рр. Проголошення ЗУНР, її внутрішня і зовнішня політика.
Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці
опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після
нещодавнього падіння Російської імперії. 18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся з'їзд політичних і
громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада
(УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини.
Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-
Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група
членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада
1918 р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення
нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді. Але в
розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра
заявила про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав
військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де
перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення.
Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на українські
формування.
За таких умов 9 листопада 1918 р. був сформований уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким
— і виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської
імперії, за яким усі вони входили до складу Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом
новоствореної держави став голова УНР Є. Петрушевич.
Між тим ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопада 1918 р. з
Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у
наступ. Українське командування вимушене було залишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а
пізніше до Станіславова. Не кращим було становище в Буковині, де українці 3 листопада 1918 р. на
всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною. На заваді постала Румунія, війська якої
6 листопада окупували Буковину. В січні 1919 р. перша сесія Української Національної Ради у Станіславові
проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. З метою припинення українсько-польської війни до
Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та
Бориславський нафтовий район. Воєнні дії, однак, не припинялися. В березні 1919 р. Українська Галицька
армія (УГА), створення якої було одним із найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки
скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, і українські
війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичу
додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходить у наступ і
визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії.
Противник розпочав контрнаступ. Українців було відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР. Як уже
зазначалося, одним із найважливіших завдань уряду ЗУНР було об'єднання всіх областей Західної України в
єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові
договору між Директорією і делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт злуки
був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР
користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав об'єднувались, усім громадянам
гарантувалися демократичні права і свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням
обставин, що склалися на той час, його не вдалося реалізувати. І все ж Акт злуки УНР та ЗУНР був і
залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань. Таким чином, звільнившись від
австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна
залишилась у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії. Як і раніше, український народ залишався
роз'єднаним. Пізніше, коли більшовики потерпіли поразку у війні з Польщею, відповідно до Ризького
договору 1921 р. до складу останньої відійшли ще й північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.).
За відносно короткий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної
солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема,
об'єдналися всі політичні партії. Не було соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут
скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча й не завжди послідовно і вдало,
відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство
Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, В. Панейко, М. Лозинський.
73. Створення Директорії та її внутрішня та зовнішня політика. Злука УНР та ЗУНР.
14 листопада 1918 р. Укр Нац союз (УНС), що почав планувати збройне повстання, створив Директорію
УНР, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, О. Макаренко. Спираючись
на штаб найбільш дієздатної української армії — корпус січових стрільців, Директорія виступила із
зверненням до походу на Київ і закликала населення до зброї. Керівникам Директорії вдалося підняти селян,
обурених діями гетьмана. 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські сили, що складалися
переважно з російських офіцерських загонів, були розгромлені. Повстанські війська оточили Київ. 14 грудня
Скоропадський зрікся влади і виїхав у Німеччину. 18 грудня Директорія зайняла Київ. Політика нового
режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно
впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В.
Чеховський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв помірковані кола
УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після
взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір
позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант
радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції.
Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресу, що обирався трудовим населенням без участі
поміщиків і капіталістів. 23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг
ухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.
Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути
гетьманський режим і прийти до, влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що
поширювало анархію в Україні. До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що
схилялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних
реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-
економічне питання не було ним вирішене. Так у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру
конфіскувати землі к поміщиків, Директорія обумовила це численними застереженнями, які захищали
інтереси поміщиків. Директорія проголосила:
• відновлення УНР без влади Центральної Ради
• проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю
• держ. контроль над виробництвом і розподілом продукції
• відновлення 8-годинного роб. дня
• право на профспілки і страйки
У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехословаччина,
Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не
вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну
інтервенцію з півночі. Невдалою виявилась і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої
наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею ж про антибільшовицький
союз зайшли у глухий кут. Причини такі: по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як
різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу; по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху,
який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти
існування незалежної України. Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з
Директорії та уряду УНР радикальних елементів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський
пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про
боротьбу з більшовиками справа не пішла.
22 січня 1919 відбулося урочисте проголошення «Акту Злуки». На Софійській площі зібралися тисячі
місцевих жителів, військові, духовенство Української Православної церкви, очолюване архієпископом
Агапітом і єпископами, члени Директорії, уряду УНР і делегація ЗУНР. Після богослужіння, о дванадцятій
годині Л. Цегельський зачитав ухвалу Української Національної Ради про об'єднання і передав його голові
Директорії В. Винниченко. У свою чергу, член Директорії Ф. Швець оголосив Універсал УНР:
Відніні на всіх українських землях, розділеніх вікамі, Галичині, Буковіні, Закарпатській Русі й
Наддніпрянщіні буде єдина велика Україна. Мрії, Задля запровадження якіх Найкращі сини України
боролися и вмирає, стали дійсністю.
Після чого Універсал був підписаний усіма членами Директорії. У той же день відкрився Трудовий Конгрес
України (законодавчий орган Директорії), в який були введені 48 делегатів ЗУНР, а до складу президії
увійшов представник ЗУНР С. Вітик. 23 січня 1919 «Акт Злуки» був одноголосно (за іншими відомостями,
проти проголосувало 2 комуніста) ратифікований. З цього моменту і до скликання Установчих Зборів
Директорії УНР надавалося право верховної влади, а до її складу повинні були увійти представники ЗУНР.
Назва ЗУНР було замінено на «Західна область Української Народної республіки» (ЗОУНР), якій надавалася
територіальна автономія. Державний секретать закордонних справ ЗОУНР Л. Цегельський став першим віце-
міністром закордонних справ українського уряду, з них повинні були узгоджуватися всі рішення щодо
взаємин з Польщею, Чехословаччиною і Румунією. 12 березня 1919 президент ЗУНР Петрушевич увійшов до
складу Директорії.
74. Воєнна інтервенція в Україну буржуазно – поміщицької Польщі та її крах.
ПОЛЬСЬКА ІНТЕРВЕНЦІЯ 1920 — воєнна акція Польщі з метою повалення комуністичного режиму в
Україні, виводу її із залежності від РСФРР і відновлення УНР, за що Директорія останньої погоджувалася на
польську окупацію західноукраїнських земель. Позиції польського уряду і Директорії були зафіксовані
політичною конвенцією від 21 квітня 1920 і таємною воєнною конвенцією від 24 квітня. Наступ польських
військ за підтримки частин Армії УНР розпочався 25 квітня. В короткий час поляки окупували велику
територію разом із Києвом, але на Лівобережжі були зупинені. Завдяки мобілізації значних ресурсів
радянським військам удалося перейти в контрнаступ, звільнити Правобережну Україну і перенести дії на
територію Польщі. Через прорахунки радянського командування і завдяки патріотичному піднесенню
польської армії полякам вдалося відстояти незалежність своєї держави, витіснити радянські війська і знову
перенести дії на територію України до лінії Новоград-Волинський — Проскурів (нині Хмельницький) —
Кам'янець-Подільський. 12 жовтня 1920 між; Польщею та РСФРР і УСРР було підписане перемир'я, а 18
березня 1921 — Ризький мирний договір. Польща залишила за собою Східну Галичину і частину Волині,
сторони відмовлялися від взаємних матеріальних претензій. Завершення польської інтервенції було
остаточним крахом УНР. Її війська деякий час продовжували боротьбу з Червоною армією, поки 21
листопада 1920 не були змушені перейти за Збруч на окуповану Польщею Галичину, де були роззброєні та
інтерновані.
75.Україна в період нової економічної політики (НЕПу).
Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших
методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у
березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за
продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували
право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової
економічної політики (НЕПу). У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх
підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість
главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Багато підприємств
були переведені на господарський розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку.
Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від
зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці. Була дозволена торгівля,
яка замінила притаманний «воєнному комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти
торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок
грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим
карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки. В Україні НЕП був
упроваджений пізніше — з 1922 р. і його введення було ускладнене значними труднощами, більшими, ніж у
районах Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з
продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний. Однак у цілому НЕП створив сприятливі
умови для організації господарства на принципах ринкової системи і це сприяло пожвавленню і швидкій
відбудові економіки. Вже у 1925/26 господарському році Україна в цілому досягла до воєнного рівня
промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське господарство, яке базувалося в роки НЕПу
на одноосібних селянських господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р. В умовах
НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що
легально здійснював свою економічну діяльність. Хоча НЕП виявився цілком життєздатним, в уяві
більшовиків така політика не мала подальшої перспективи. Для них вона була нічим іншим, як тимчасовим
відступом перед капіталізмом, за яким розпочнеться новий наступ.
76. Суспільно–політичне життя УРСР в 20–30–рр.: формування командно-адміністративного апарату.
Лібералізація економічного життя не супроводжувалась перебудовою суспільно-політичних відносин.
Політичні порядки в республіці мало змінилися. Диктатура пролетаріату, проголошена більшовиками,
фактично була диктатурою партійно-державної верхівки більшовицької партії (ВКП(б)). Як державна
організація діяла КП(б)У, яка вже на початку 1920-х рр. перетворилася на єдину легальну політичну
організацію. Всі інші партії були ліквідовані. Це мало негативні наслідки. В умовах однопартійної системи
по суті були ліквідовані можливості для альтернативності змагальності в розробці найбільш раціональної
політики. Партійний монополізм породжував заспокоєність, догматизм. З утвердженням після смерті В.
Леніна (1924) позиції Генерального секретаря Й. Сталіна у ВКП(б) все більше знижувалась роль партійних
мас, небаченої сили набував партапарат, а сама більшовицька партія перетворилась на ядро командно-
адміністративної системи.
Одночасно у 1920-ті рр. знижувались роль і авторитет Рад. У Радах влада зосереджувалась в основному у
виконкомах, а останні втрачали будь-яку самостійність і повністю були підконтрольні партійним органам. У
1920-ті рр. в Україні було близько 60 добровільних суспільно-масових організацій, але вони також були
підконтрольні партії, до того ж їх кількість зменшувалась. Бюрократично-командна система вживала заходів
для свого захисту. Всеросійська надзвичайна комісія, з 1922 р. ДПУ (Державне політичне управління),
наділялась надзвичайними повноваженнями і використовувалась також для усунення і ліквідації усіх
неугодних партійно-державній системі.
Одночасно апарат адміністративно-командної системи, який все більше зростав чисельно, забезпечував
розширення не тільки своїх повноважень, а й матеріальних і моральних привілеїв. У 1920-ті рр. були
прийняті спеціальні постанови центральних органів партії про поліпшення добробуту відповідальних
партійних, радянських та господарських працівників, підвищення їх окладів. До того ж ці категорії і особи,
які до них прирівнювались, члени їх сімей почали одержувати спеціальні пайки, безплатне житло,
персональний транспорт тощо. Церковно-державні відносини. Більшовицька партія завжди дотримувалася
атеїстичної позиції і тому посилювала репресії проти духовенства, оскільки бачила у церкві ідеологічного
конкурента. Державні органи цинічно ігнорували настрої служителів церкви і мирян. Саме держава
спровокувала більшість конфліктів між духовенством і радянськими чиновниками, що здійснювали
конфіскації в храмах. Конфлікти супроводжувались арештами і навіть розстрілами віруючих. Одним із
засобів антицерковної політики більшовиків, спрямованих на послаблення Російської православної церкви
(РПЦ), була підтримка розколу в ній. Раніше, в жовтні 1921 р., виникла справді незалежна національна
церква — Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), за якою пішло понад тисячу парафій РПЦ в
Україні. Однак її становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. У 30-ті рр.
остаточно завершився процес утворення тоталітарної держави. Партійний апарат узяв на себе рішення
практично всіх питань, підміняючи і ради, і господарські органи. Потворних форм набув культ особи
Сталіна, якому приписувались всі успіхи Радянської держави. За таких умов 1936 р. було ухвалено
Конституцію СРСР, що стала основою для розробки і ухвалення конституцій союзних республік, у тому
числі й Конституції УРСР, ухваленої 30 січня 1937 р. Ці конституції розширювали права окремих категорій
громадян, впроваджувалась досить демократична система виборів до рад і народних судів. Вибори ставали
загальними, прямими, рівними при таємному голосуванні. Визначалися права і свободи громадян,
проголошувалася недоторканність особи, житла. Таким чином, утворився величезний розрив між
декларованими правами та свободами і реальною політикою та практикою сталінського режиму. У
здійсненні національної політики виявилася чітка лінія на русифікацію. Процес українізації був оголошений
проявом націоналізму. Почалося звернення діяльності національно-культурних закладів національних
меншин. Обмежувалася сфера вживання української мови. В «націоналкомунізмі» було звинувачено М.
Скрипника, який 1933 р. покінчив життя самогубством. Політичне життя в Україні було підпорядковане
«теоретичному» положенню Сталіна про зростання опору «ворогів народу» і класової боротьби в міру
успішного просування до соціалізму, яке на практиці обернулося масовими безпідставними репресіями
невинних людей. Створювалась атмосфера загальної підозри. Почався пошук «ворогів народу» та
«буржуазних націоналістів». Оскільки таких не було, то справи фабрикувались. Уже 1930 р. в Харкові
відбувся процес у справі «Союзу визволення України» (СВУ). На лаві підсудних опинилися 45 людей,
переважно представників інтелігенції, серед них і С. Єфремов. Підсудних звинуватили у підготовці
терористичних актів, у шкідництві, а головне — у підготовці до ліквідації радянської влади, відокремлення
України від СРСР. За рішенням суду звинувачені одержали різні строки ув'язнення.
Наступною стала також сфабрикована справа так званого «Українського національного центру, який нібито
очолював історик І. Яворський. До різних термінів ув'язнення засудили п'ятдесят осіб. Нова хвиля репресій
почалася 1933 р. Було «розкрито» «Українську військову організацію», «Польську військову організацію»,
«Блок Українських національних партій». Загалом в Україні 1930—1940 рр. було «розкрито» понад сто таких
організацій. Пік репресій прийшовся на 1937—1938 рр. Вони не обминули і керівного складу КП(б)У. Були
заарештовані і розстріляні X. Раковський, С. Косіор, П. Постишев та інші партійні керівники. Репресії
знищили керівний склад Червоної армії. Було розстріляно командувачів Київським і Харківським
військовими округами Я. Якіра та Дубового, а з ними 150 осіб із вищого командного складу. Головна
трагедія полягала в тому, що найбільше постраждали від репресій трудящі. Десятки тисяч людей були
розстріляні без суду або відправлені до таборів, де також були приречені на загибель. Звичайними стали такі
ганебні суспільні явища, як доноси, зрадництво. Це було свідченням моральної деградації суспільства того
часу.
77. Індустріалізація в Україні: уроки і досвід.
Нова спроба втілення в життя комуністичної доктрини відбулася під керівництвом Сталіна. Для України цей
драматичний період почався 1929 р. — році, що започаткував так званий «сталінський стрибок в
індустріалізацію». В основу такої політики було покладено оптимальний варіант першого п'ятирічного
плану, згідно з яким середньорічний темп приросту продукції промисловості становив 20 — 22 %. В Україні
перший п'ятирічний план на 1928—1932 рр. у травні 1929 р. затвердив XI Всеукраїнський з'їзд Рад. Проте
реалізація цього плану ускладнилася через хлібозаготівельну кризу 1927— 1928 рр., оскільки селяни не
погодились на занижені ціни на хліб і відмовились його продавати. Подолати їх опір вдалося тільки шляхом
посилення тиску на селян: застосуванням до тих, хто відмовлявся здавати хліб за встановленими державою
цінами, кримінальної статті за спекуляцію. В Україні за нею були засуджені тисячі селян. Подолання кризи
хлібозаготівель в такий спосіб означало кінець НЕПу. Скасувавши НЕП, Сталін та його прихильники взяли
курс на директивне нарощування темпів розвитку промисловості як основи індустріалізації (37,7 %, в
середньому за три роки). Насправді середньорічні темпи зростання промислової продукції за роки першої
п'ятирічки, за винятком першого року, становили тільки 15,7 %, а в останньому році — 5 % . Тому перший
п'ятирічний план не був виконаний. Практично вся велика промисловість України була підпорядкована
центральним органам, які застосовували командно-адміністративні методи управління. Щоб якось
компенсувати відсутність економічних стимулів, партійні та громадські організації організували в
колективах змагання за підвищення продуктивності праці. На другу п'ятирічку (1933—1937) середньорічні
темпи зростання були стриманішими — 13—14 %. Більше уваги приділялося впровадженню нової техніки,
організації виробництва і підготовці кадрів. В умовах економічного спаду сталінське керівництво вдавалося
до штучного демонстрування робітничого ентузіазму. На одній із шахт в ніч на 31 серпня 1935 р. О.
Стаханов, застосувавши передові методи праці, виконав за зміну 14,5 норми. Так був започаткований
стаханівський рух, який поширився на всі галузі виробництва. Він призвів до підвищення норм виробітку, а
отже, й до зростання експлуатації робочої сили та перенапруження виробничих процесів. Незважаючи на
зниження життєвого рівня трудящих як результат сталінської індустріалізації, її досягнення були
очевидними. Серед 35 гігантських підприємств, вартістю понад 100 млн. крб. кожне, в Україні було зведено
7 новобудов і реконструйовано 5 підприємств. З'явилися такі велетні індустрії, як «Запоріжсталь»,
«Криворіжсталь», «Азовсталь», «Дніпрогес», «Дніпроалюмінійбуд», «Харківський тракторний завод» і
«Харківський турбінний завод». У Донбасі стали до ладу близько 100 нових шахт. Індустріалізація
викликала істотні зміни в структурі народного господарства. Змінилося співвідношення між промисловістю і
сільським господарством. Питома вага важкої промисловості у промисловому виробництві збільшилася за
рахунок валового випуску продукції з 68,7 % 1925/26 до 92,5 1938 р. Заводи, збудовані в Україні, вивели її на
один рівень з великими індустріальними державами.
78. Утвердження сталінського тоталітарного режиму в Україні: репресії та політичні процеси 30-х рр.
Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати
суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь – яку опозицію сталінському режиму, будь – які
прояви інакомислення. Органи ДПУ – НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення.
Початок масового вишуковування „класових ворогів" – „ворогів народу" поклав сфабрикований ДПУ
"шахтинський процес" 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими
звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі – 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р.
масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні. Перша – 1929–1931 рр.: примусова колективізація і
розкуркулення, процес „Спілки Визволення України (СВУ)" , ліквідація УАПЦ. Друга – 1932–1934 рр.:
штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників). Третя – 1936–1938 рр.: так
званий „великий терор", в центрі якого були репресії проти військових. У вересні 1929 р. відбулися арешти
визначних діячів української науки, культури, релігії – як членів вигаданої ОДПУ „Спілки визволення
України". У 1930 р. відбувся процес над 45 „керівниками" СВУ. Серед них – академік С. Єфремов,
професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р.
відбувся ще один процес – так званого „Українського національного центру", за яким були репресовані 50
представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М.
Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки – геолог Н. Світальський, генетик І.
Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало
корисного. Визнання набули праці О.Палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка
та ін. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д.
Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії
не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним
театр „Березіль" – закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого „Українського центру білогвардійців-
терористів" було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від
наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального
складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці
роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких
видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках
О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат
зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів
Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція,
керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники. Отже, в 30-ті роки терор був
тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки
„ворогів народу". Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та
інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося
остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.
79. Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932 – 1933 рр. та його наслідки.
У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було зазначено, що Україна повинна в найкоротший термін упровадити
колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вона почала показувати такий приклад.
Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було 10 суцільно колективізованих районів, то вже в грудні того ж року їх
було 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією
землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю
та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а
незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина з них,
насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців з села, котрі ставали студентами або
призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України й наслідки масових
депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті райони
Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів була спрямована і політика «ліквідації
куркульства як класу», адже тоді постраждало й чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі
темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також
так звані 25-тисячники, — як правило, російські робітники, які мали здійснювати аграрну політику партії. На
1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а всього за роки
колективізації — 200 тис. Разом з усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб. Більше
половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. В 1932 р., запровадивши паспортну систему в
містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. Отже, в
результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне і здатне до
продуктивної праці селянство (куркулі, значна частина середняків) було винищено. Інша частина селян,
насамперед найбідніших, була загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських
хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому і
українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, заради чого офіційно й була
запроваджена «соціалістична колективізація», — створення високопродуктивного сільського господарства,
піднесення життєвого рівня населення. У 1932—1933 рр. український народ, особливо селянство, відчули на
собі, мабуть, один з найтрагічніших результатів колективізації — голодомор. Його витоки, як уже
зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не
були економічно обгрунтованими, вони по суті означали продовольчу диктатуру. В українських хліборобів
вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того,
колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, і продукції для достатньої оплати праці
хліборобів у них уже не залишалося.
У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без
змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на
44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за
«присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки
держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини. В республіці почався
голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість
зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка його
частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5
—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і класифікується як радянсько-більшовицький
геноцид проти українського народу.
80. Здійснення культурної революції в Україні. Політика українізації.
Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засадах НЕП почав приносити
переконливі результати не лише в галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька
влада тією чи іншою мірою вимушена була пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки,
мету яких важко було швидко й однозначно оцінити. Один із таких кроків Москви – політика „коренізації",
проголошена XII з'їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх
лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах і закладах,
сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.
Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед
стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках.
До того ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а не якась інша влада, виявляє
турботу про розквіт національних республік. Хоч би як там було, але українська національна культура
отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш
нормального розвитку і значною мірою скористалася нею. Основні завдання й напрями українізації були
визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. „Про заходи в справі українізації шкільно-
виховних і культурно-освітніх установ". Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою.
Здійснювалися заходи, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні
1924 р. у складі УСРР була створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924– 1925 рр. створено
сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврейський національні райони, а також 954 ради
національних меншин. Центром українізації став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О.
Шумський, М. Скрипник. Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало вчителів
української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого
Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної
політики, організовував цькування прихильників українізації. Але попри труднощі й перешкоди українізація
давала перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923–1927 рр. частка українців зросла від
35 до 54 %. Якщо в 1922 р. українською мовою здійснювалося 20 % діловодства, то в 1927 р. – уже понад 70
%. У 1929 р. навчання українською мовою вели понад 80 % загальноосвітніх шкіл, понад 75 % технікумів і
30 % вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М.
Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. В літературі активно працювали П.
Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш
та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації („Гарт", „Плуг", „Авангард"
тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала талановитих
письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток
української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. В
образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, В. Касіян та
ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний
театральний колектив „Березіль". Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. В 1927 р.
була створена Київська кіностудія. Вкрай складним було становище церкви. Проте ще 11 жовтня 1921 р.з
дозволу влади на Всеукраїнському православному синоді в Києві була створена незалежна від російської
православної церкви національна церква – українська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її
становище, як і загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п'ятирічка була оголошена
„п'ятирічкою знищення релігії". Атеїстичне керівництво більшовицької партії оголосило релігію „історичним
пережитком", „опіумом" для народу. На боротьбу з релігією і церквою були мобілізовані партія, комсомол,
преса і навіть репресивні органи. У середині 30-х років в Украї ні залишилось лише 9 % церковних споруд
порівняно з 1913 р. У 1930 р. була розпущена УАПЦ. Наприкінці 20-х років процес українізації, який
постійно наштовхувався на перешкоди й спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ
на все національне. Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Москви, відстоював
„помилкові погляди". С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені
„ворогами народу" і знищені. В українському націоналізмі були звинувачені О. Шумський, М. Хвильовий,
М. Волобуєв, який у своїй праці „До проблеми української економіки" заявив, що Україна економічно
експлуатується радянською Росією. 7 липня 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної
організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації – М. Скрипник. Загинула
також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий розмах налякав Москву, яка
прагнула до тотальної влади. Саме з цією метою центральне керівництво й розгорнуло в кінці 20-х років
шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму і націонал-ухильництва в лавах комуністичної
партії. Тоталітарний режим став на шлях відвертого нехтування національного відродження в Україні, на
шлях русифікації.
81. західноукраїнські землі в міжвоєнний період. Вступ радянських військ в Західну Україну.
Західноукраїнські землі у міжвоєнний період поділили між собою три країни - Польща (до неї відійшли
Східна Галичина, Волинь, Полісся, Підляшшя), Румунія (Буковина, Північна Бессарабія) та Чехословаччина
(Закарпаття). У кожній з держав українці становили національну меншину: їхня кількість у Польщі складала
близько 5,5 млн. осіб, у Румунії та Чехословаччині - по понад 500 тисяч чоловік. Становище українців у цих
державах не було однаковим, загалом відбиваючи особливості соціально-економічного та політичного життя
панівних націй. Так, міжвоєнні Польща й Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвинутою
промисловістю; натомість Чехословаччина за своїм економічним розвитком вигідно відрізнялася від сусідів -
чеська влада доклала чималих зусиль для впровадження кращих методів сільського господарства. Українці,
становлячи більшість сільського населення українських етнічних теренів, водночас перебували у меншості
серед населення міст. Відповідно і кількість промислових робітників серед них була дуже незначною
(близько 23 тисяч чоловік). Тому, як і до революції, соціальні відмінності часто накладалися на національні.
У межах кожної держави західні українці демонстрували різні рівні самоусвідомлення та політичної
активності. Конституційний лад австрійської частини імперії Габсбургів дав змогу викристалізуватися
національній свідомості й тим самим позитивно вплинув на міжвоєнне
політичнежиттяукраїнцівГаличинийБуковини.Причомуза рівнем української свідомості й організованості
галичани перевершували буковинців, що пояснювалося наявністю у перших набагато сильнішого суперника
- поляків. Тяжкий спадок попереднього угорського панування позначився на сповільненні національного
визначення закарпатських українців. До того ж, міжвоєнне Закарпаття було територією взаємного зіткнення
трьох національних орієнтацій: москвофільської, русинофільської й української. Але в 1930-х pp.
українофільський рух здобув тут вражаючу перемогу, перетворивши місцевих жителів на національно
свідомих українців. Польська та румунська політика щодо українців загалом не відрізнялась і зводилася до
прагнення титульних націй асимілювати (полонізувати або, відповідно, румунізувати) інородців. Тільки у
Чехословаччині ліберальна політична система уможливила вільний розвиток різних форм національного
життя. За двадцять років перебування в її складі українці Закарпаття швидко наздогнали все те, чого вони
були позбавлені за попередні роки угорського панування. Взагалі, до кінця міжвоєнного періоду
українському руху вдалося досягти значних успіхів. Територією його найбільшого впливу була Галичина, де
діяла низка українських політичних організацій. Найвпливовішою та наймасовішою легальною партією було
Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), створене 1925 р. УНДО мало в основному ту
саму програму й тих самих членів, що й довоєнна Українська національно-демократична партія. 1923 p.
yскладі Комуністичної партії Польщі (КПП) було створено автономну Комуністичну партію Західної
України (КПЗУ). Остання діяла до 1938 p., коли Комінтерн оголосив про розпуск КПП, а разом із нею -
КПЗУ і Комуністичної партії Західної Білорусії. У 20-30-ті pp. період майже безперервного піднесення
переживав український націоналізм. Його організаційні витоки були пов'язані з діяльністю Української
військової організації (УВО), створеної 1920 р. групою офіцерів УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем
як підпільну військову добудову до легального українського політичного табору. До формування ідеології
УВО найбільше доклав зусиль Дмитро Донцов, який розробив ідеологію так званого «інтегрального
націоналізму». Він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». У 1929 р. внаслідок злиття УВО
й націоналістичних студентських Організацій виникла Організація українських націоналістів (ОУН) -
розширена версія УВО, очолювана тим же Є. Коновальцем. Уже наступного року вона започаткувала хвилю
терористичних актів, спрямованих як проти польської влади, так і проти тих українців, які ви ступали за
нормалізацію відносин з нею. Разом з тим слід зазначити, що радикалізація українського руху в 1930-х pp.
була зворотним боком наростання все більшої судової та поліцейської сваволі польського режиму. А тим
часом несподівано велику роль судилося зіграти напередодні Другої світової війни Закарпатській Україні. 30
вересня 1938 p., після укладання Мюнхенської угоди між керівниками Великобританії, Франції, Італії та
Німеччини, Чехословаччина змушена була віддати Гітлерові велику частину західної території.
Послабленням позицій Праги скористалися словацькі та підкарпатські лідери, котрі домоглися автономного
статусу для своїх країв. 14 жовтня сформувався перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з
прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, якого наприкінці жовтня змінив Августин Волошин. Його уряд
українізував освіту і пресу, організував роздачу продовольства і налагодив комунікації. Для захисту кордонів
були створені власні збройні сили - Карпатська Січ, що поповнювалися за рахунок добровольців з Галичини.
Найбільшим успіхом була переконлива перемога українофільської орієнтації на виборах до автономного
сейму 16 лютого 1939 р. - 92,4% голосів виборців. Проте доля автономії вже була вирішена А. Гітлером, який
дав дозвіл Угорщині на окупацію Закарпаття. 14 березня 1939 р. угорське військо вторглось у Карпатську
Україну. Ввечері того ж дня уряд А. Волошина встиг ще проголосити державну незалежність краю. Ця
незалежність тривала недовго: 16 березня угорська армія захопила столицю Карпатської України - м. Хуст.
17 вересня 1939 року, коли головні сили польської армії були розбиті гітлерівцями, радянські війська
перейшли польсько-радянський кордон на території Західної України й Західної Білорусі. Перевага
радянських частин була величезною. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії
переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відводити
війська до румунського кордону. Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону
армію. Цьому сприяла радянська офіційна пропаганда, яка пояснювала перехід польсько-радянського
кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами та захистити від поляків, що, відступаючи під
натиском німецьких та радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні,
не спиняючись перед убивством мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди
між СРСР та Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Треба також
ураховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а
ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість українців. Для узаконення
радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей були проведені вибори до
Народних Зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, по суті, були фікцією.
Наприкінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з
Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР,
що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.
Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими
переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 pp. тільки в тюрмах «визволеної»
Галичини були замучені 50 тис. політв'язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів. всіх
українських земель у складі УРСР мало, без сумніву, велике позитивне значення: уперше за кілька століть
своєї історії українці опинилися в рамках однієї держави. Але принесений на багнетах Червоної армії
тоталітарний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє — у
творенні незалежної соборної Української держави.
82. Оборонні бої в Україні влітку і восени 1941 р. Причини невдач Червоної армії.
22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. На Україну була націлена група армій
«Південь» під командуванням генерал-фельдмаршала Рунштедта. Йому протистояли Південно-Західний
(командувач генерал-полковник М. Кирпонос) та Південний (командувач генерал армії І. Тюленєв). З
перших же днів війни радянські війська зазнавали нищівних поразок через цілу низку причин. Головна з них
полягала в тому, Й. Сталін сам намагався завдати удару по Німеччині, але Гітлер його свідомо чи несвідомо
випередив. Радянські війська в Україні (як і на інших ділянках кордону з Німеччиною) були розташовані так,
як звичайно це робиться перед наступом, коли готуються воювати на чужій землі «малою кров'ю». Військове
керівництво не готувалось до оборони. Другою причиною поразки було те, що у військах панувала сувора
система жорсткої централізації, управління і підкорення, що породжувало схильність до шаблонів і
застарілих схем у веденні бойових дій і призводило до безініціативності командирів. Радянська армія мала
безумовну перевагу над німцями не тільки в чисельності особистого складу та бойової техніки, айв її якості,
але рівень відповідальності за її функціонування, вміння використовувати її в бою були на низькому рівні.
Непідготовленість до оборони призвела до того, що радянське командування і в перші півроку війни
намагалося перехопити ініціативу і перейти у вирішальні ний наступ, не рахуючись з об'єктивними
причинами бойової обстановки. Такі 5 «пожежні» заходи призводили до катастрофічних втрат в особовому
складі і бойовій техніці, хоча й затримували просування німецьких військ. Нарешті ще однією причиною
була прихована ненависть значної частини радянських людей до тоталітарного сталінського режиму. Це
спричинило в перші тижні війни випадки переходу зі зброєю в руках бійців Червоної армії (іноді цілими
підрозділами) на бік ворога. Усі ці причини далися взнаки вже в перші дні війни. Так, наприклад, 24 — 30
червня на Західній Україні в районі Броди—Дубно—Луцьк відбулася найбільша за масштабами танкова
битва, де перша німецька танкова група чисельністю в 600 танків розгромила танкові корпуси Південно-
Західного фронту, знищивши або захопивши 2648 радянських машин. Ці події визначили перебіг подальших
подій. Радянські війська у липні-серпні були оточені в районі Умані, де в полон потрапило кілька десятків
тисяч бійців. До середини серпня німці захопили Західну Україну і значну частину Правобережжя. 17 липня
опинилися на ближніх підступах до Києва, оборона якого тривала понад два місяці. На півдні була оточена
Одеса. У вересні 1941 р. німецькі війська прорвались у Крим і оточили радянську військово-морську базу на
Чорному морі — Севастополь. 19 вересня, оточивши радянський Південно-Західний фронт, німці взяли Київ
і захопили 665 тис. полонених, у жовтні — Одесу і Харків. Таким чином, у руках німців опинилася вся
Правобережна Україна і більша частина Лівобережної. Неокупованими залишались лише східна частина
Харківщини, частина Донбасу і Севастополь у Криму. Поразка німецьких військ під Москвою переросла у
контрнаступ радянської армії на всіх стратегічних напрямках узимку 1941/42 рр. Це стосувалось і Південно-
Західного напрямку під командуванням маршала С. Тимошенка, де були зосереджені Брянський, Південно-
Західний і Південний фронти. Наступ в Україні передбачав розгром німців під Харковом і Красноградом,
витіснення їх з Донбасу, удар на Павлоград і захоплення переправ через Дніпро в районі Дніпропетровська і
Запоріжжя. Одночасно планувалось звільнити від німців Крим. Події показали нереальність цих планів.
Спочатку зазнала невдачі операція зі звільнення Криму. 26 грудня 1941 р. — 2 січня 1942 р. радянські
війська здійснили Керченсько-Феодосійську десантну операцію і звільнили від німців Керченський
півострів, але були зупинені на Ак-Монайських позиціях. Блокада Севастополя, розпочата німцями 30
жовтня 1941. р., не була ліквідована. 18 січня розпочався наступ під Харковом, але й він не досяг своєї мети і
завершився лише утворенням Барвенківського виступу. Прорив до Дніпра виявився не під силу.
Однак сталінське керівництво вважало цілком реальною можливість закінчення війни 1942 р. З огляду на це
на літню кампанію планувався новий наступ Червоної армії по всьому фронту. Частиною цього наступу мала
стати Харківська операція з подальшим визволенням Лівобережжя та Кримська з перспективою після
визволення Криму завдати удар на північ по німецьких тилах на Правобережній Україні. Саме сюди почали
надходити найчисельніші резерви. Але й німці змогли укріпити свої позиції в Україні, плануючи влітку
почати наступ на південній ділянці Східного фронту з метою захопити Кавказ та Сталінград і Нижнє
Поволжя. Недооцінка боєздатності ворога призвели до двох катастроф в Україні. Трагічно закінчилася
спроба розгрому німців у Криму. 11-та польова армія німців під командуванням генерала Манштейна у
травні 1942 р. розгромила війська Кримського фронту, що вдвічі переважали її, і оволоділа Керченським
півостровом, захопивши тут 200 тис. полонених. Одночасно поразкою завершилась Харківська операція,
розпочата 12 травня 1942 р. Вже 19 травня радянські війська, що наступали на цьому напрямку, були
відрізані на Барвенківському виступі концентрованими ударами з півночі (6-та армія Ф. Паулюса) і півдня
(1-а танкова армія Е. Клейста) вздовж Сіверського Дінця. До 29 травня опір оточених був зламаний. Німці
захопили щонайменше 240 тис. полонених. 28 червня 1942 р. німці розпочали генеральний наступ на
Сталінград і Кавказ, під час якого (22 липня 1942 р.) захопили останній населений пункт на сході України —
місто Свердловськ Ворошиловградської області.
83. Німецько – фашистський окупаційний режим в Україні. Народна боротьба на окупованій
території.
Німецькі окупанти, захопивши Україну, поводили себе як господарі, встановивши свій «новий порядок» —
режим найжорстокішого терору і насильства. На місцях було створено міські управи на чолі з бургомістрами
й волосні управи, очолювані старшинами. В селах призначались старости, для підтримання порядку була
створена поліція. Утворюючи «цивільне управління», німці взяли під контроль всі сторони суспільного
життя. Практично на всій території, загарбаній, окупантами, у містах, центрах комунікацій функціонували
військово-польові суди, комендатури, каральні загони (СС), таємна поліція (гестапо), служба безпеки (СД) та
ін. Окупанти використовували й послуги місцевого населення. Новому режиму служили в основному ті, хто
постраждав від сталінського режиму і бажав помститися, кримінальні елементи, або ті, хто не міг знайти
іншого засобу існування. Таких було сотні тисяч. Саме з них формувалася в основному місцева цивільна
адміністрація та поліція. Колабораціоністи активно використовувалися вермахтом у допоміжних частинах, а
іноді і як солдати. З українців 1944 р. була сформована дивізія військ СС «Галичина», яка брала участь у
каральних операціях, зокрема в придушенні Варшавського повстання восени 1944 р. З моменту окупації в
Україні широко розгорнулась пропаганда з метою нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності
більшовиків. Через газети, плакати, інші пропагандистські матеріали вони розповідали правду про
голодомор 1932—1933 р., насильницьку колективізацію, репресії в Україні, що справило на людей тяжке
враження. Одночасно окупанти обіцяли жителям окупованих територій аграрну реформу, вільний розвиток
української культури, повернення полонених солдатів додому. Ці обіцянки іноді (в перші місяці війни)
виконувались. У деяких місцях роздавався колгоспний інвентар. Де-не-де дозволялося працювати
українським школам та культурно-просвітницьким організаціям за умови, що вони дотримуватимуться
нацистської ідеології та лояльності до окупаційного режиму.
Але завдав українцям таких страждань, такого розмаху терору, у порівнянні з яким радянське минуле
уявлялось безхмарним існуванням. На власній землі вони перетворились на людей «третього сорту». Їхнє
життя регламентувалось різними наказами і правилами, порушення яких тягло за собою концтабір або
розстріл. Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колонію, аграрно-сировинний
придаток Німеччини з перспективою знищення або витіснення місцевого населення. Окупанти розпочали
жорстокий терор проти мирного населення. Під час каральних операцій з використанням СС було знищено
сотні сіл. Особливо жорстоко розправлялися окупати з євреями, масове знищення яких відбувалося в Києві
(Бабин Яр), Харкові (Дробицький Яр), а також у Львові, Бердичеві, Одесі. Всього в перші місяці окупації
жертвами нацистів стали 850 тис. осіб єврейської національності. Загалом за роки окупації в Україні
загинуло майже 4 млн. мирних жителів і понад 1,3 млн. військовополонених, які утримувались у таборах,
перетворених на фабрики смерті.
У Німеччину вивозилося устаткування, сировина, продовольство, твори мистецтва і навіть родючий
чорнозем. На роботу у промисловості та сільському господарстві Німеччини було примусово вивезено 2,4
млн. працездатного населення, головним чином молоді, що перебувала там на становищі рабів. Окупаційна
влада прагнула налагодити роботу українських підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут
тривав 12—14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю рейху, німці не
ліквідували колгоспів, їх вважали «общинними господарствами», «державними маєтками» з примусовою
працею селян і передачею всього виробленого і вирощеного окупаційним властям.
84. Національно визвольний рух на західноукраїнських землях в роки Другої світової війни. Дії ОУН-
УПА
З 28 січня по 3 лютого 1929 року у Відні проходив Конгрес Українських Націоналістів, який став
епохальною подією в українській історії. На ньому було створено Організацію Українських Націоналістів.
Ядром якісно нової організації стала Українська Військова Організація, яку очолював полковник Євген
Коновалець.
В єдиний моноліт злилися Українська Військова організація, Легія Українських Націоналістів, Союз
Української Націоналістичної Молоді. На чолі ОУН став Євген Коновалець.
Європа 30-50-х років не знала таких прикладів героїзму та самопосвяти, які дала рішуча та героїчна боротьба
ОУН. У часи, коли польські шовіністи дедалі нахабнішали на західно-українських землях, а Східна Україна
спливала кров`ю під чоботом червоної Москви, коли вільнолюбних українців намагалися перетворити на
безправних і безмовних наймитів на своїй землі, постала потужна і безкомпромісна сила, яка поставила за
мету здобуття Української Самостійної Соборної Держави.
Молодь, вихована на прикладах національно-визвольної боротьби 1917-20-х років, на чинах юних героїв
Крут і Базару, на творах Миколи Міхновського і Дмитра Донцова, горнулася до ОУН, яка об`єднала в своїх
лавах найкращих представників української нації. Коротке слово “ОУН” викликало лють і жах у всіх ворогів
України. Націоналісти проводили масову роботу, видавали і поширювали підпільну літературу, зокрема
офіціози ОУН “Розбудова Нації” та УВО “Сурма”, проводили націозахисні акції, вели просвітницьку та
вишкільну діяльність. Галичину сколихнули відчайдушні чини бойовиків ОУН Гриця Мацейка, Миколи
Лемика, Василя Біласа та Дмитра Данилишина і судові процеси над націоналістами, де оборонцями
підсудних виступали відомі адвокати доктори Степан Шухевич та Володимир Старосольський.
Потужна плеяда митців-націоналістів, як Олег Ольжич, Богдан Кравців, Олена Теліга, Юрій Липа, Юрій
Клен, Євген Маланюк та багато інших успішно ширили націоналістичну ідею мистецькими засобами.
Зростаючий авторитет та посилення впливу ОУН в Україні й за кордоном викликають неабияку тривогу в
Москві. 23 травня 1938 року большевицький агент Павло Судоплатов підло вбив у Роттердамі полковника
Євгена Коновальця, але план розвалу Організації не спрацював. ОУН не припиняє своєї діяльності.
У 1939 році, коли Гітлер і Сталін ділили Європу, а війська Красної армії та німецького вермахту спільним
парадом дефілювали в Бресті, коли мадярські окупанти за підтримки націонал-соціалістичної Німеччини
кинулись шматувати Карпатську Україну, ОУН поставила забороло коричневим наїзникам. В героїчній
нерівній боротьбі загинуло багато націоналістів, а зокрема чільні діячі ОУН Зенон Коссак та Михайло
Колодзінський.
Насувалася друга світова війна, яка не могла оминути Україну. В цей відповідальний час загострилася
внутріорганізаційна дискусія щодо подальшої стратегії Організації та методів діяльності. 10 лютого 1940
року було створено Революційний провід ОУН, на чолі якого став Степан Бандера.
30 червня 1941 року у Львові з ініціативи революційної ОУН явочним шляхом проголошено Акт відновлення
Української Держави і створено Українське Державне Правління (УДП) на чолі з Ярославом Стецьком.
Реакція нацистів не забарилася. На категоричну відмову відкликати проголошення незалежності гітлерівці
відповіли жорстокими репресіями. Провідників ОУН Степана Бандеру, Ярослава Стецька, Степана
Ленкавського, Миколу Климишина, Володимира Горбового та сотні інших було ув`язнено до німецьких
тюрем та концентраків, тисячі націоналістів загинули в нерівній борні з німецькими окупантами, серед них
Дмитро Мирон, Іван Климів, Сергій Шерстюк, Ганна Максимець, Микола Лемик та багато інших.
Тільки революційна ОУН в часи війни змогла мобілізувати бездержавну націю на рішучу боротьбу з
німецькими, московськими, польськими, румунськими та угорськими окупантами. Під гаслом “Свобода
народам! Свобода людині!” понад десять років вівся кривавий змаг за волю і незалежність України, за новий
справедливий світовий лад. Честь нації була врятована.
Восени 1942 року з ініціативи ОУН створюється Українська Повстанська Армія (УПА), на чолі якої
незабаром стає Роман Шухевич. Боротьба УПА вписала золоті сторінки в історію України, а її воїни покрили
свої імена вічною славою. Революційний рух ОУН-УПА породив велике число не лише воїнів, але й
талановитих публіцистів, митців, поетів, зокрема таких як Петро Полтава, Осип Дяків, Йосип Позичанюк,
Марко Боєслав, Ніл Хасевич та багато інших. Героїчний змаг повстанців оспіваний в народних піснях.
В листопаді 1943 року в Рівненських лісах підпільно проходить Перша конференція поневолених народів
Європи та Азії, яка в післявоєнний час дала початок Антибільшовицькому блоку народів (АБН) і виробила
концепцію спільного антиімперіалістичного фронту.
В липні 1944 року біля селища Сприня на Львівщині проходить Установчий Збір Української Головної
Визвольної Ради – парламенту воюючої України. Президентом УГВР обрано Кирила Осьмака, головою
секретаріату – Романа Шухевича.
Але сили були нерівні. 5 березня 1950 року в нерівному бою з енкаведистами в селі Білогорща біля Львова
гине головний командир УПА генерал-хорунжий Роман Шухевич. На його місце стає полковник Василь Кук.
Після згортання збройної боротьби ОУН знайшла інші, адекватні ситуації, методи роботи. Перейшовши в
Україні у глибоке підпілля, за кордоном ОУН розгорнула широку дипломатичну, просвітницьку, громадсько-
політичну та виховну діяльність. З ініціативи ОУН було відновлено молодіжну виховну організацію Спілку
української Молоді (СУМ), засновано ряд громадських структур у різних країнах, які об`єдналися в Світовий
Український Визвольний Фронт, що нині діє як Світова Конференція Українських Державницьких
Організацій (СКУДО). Було створено багато націоналістичних видань, серед яких варто виокремити офіціози
ОУН газету “Шлях Перемоги” та журнал “Визвольний Шлях”.
Укр.повстанська армія(УПА)-військ-пол.формування,що діяло в Україні в 1942-1950-х рр.;у ході війни вела
боротьбу як проти фашистської Німеччини,так і проти рад.військ. 14 жовтня 1942р.-офіційна дата
народження УПА. Згодом запроваджено цей день як свято українського війська , приурочене до дня
покровительки війська Запорізького Пресвятої Богородиці. УПА діяла на Волині , Поліссі, в Галичині.
Боролася як проти німців , так і проти радянських партизанів. ЇЇ командиром був Роман Шухевич ( Тарас
Чупринка).На початку 1944р. вона налічувала 30-40тис.бійців. У липні 1944 р. на таємних зборах у м.
Самборі ОУН і представники політичних партій Західної України заснували Українську Галицьку визвольну
раду (УГВР), яка очолила боротьбу як проти більшовицького, так і проти фашистського режимів. На 1944р.
УГВР контролювала територію  150 тис. кв. км. із населенням близько 15 млн. душ. У березні 1944р.на
території Західної України для боротьби проти українських повстанців було перекинуто спеціальні загони
НКВС . Чисельність УПА на той час становила 100 тис. бійців. В УПА були люди різних національностей.
Вони переходили в УПА протестуючи проти політ. режимів Росії та Німеччини. Практично з початку 50-х
років за рішенням головного проводу ОУН активні бойові дії не розгортаються, деякі формування
розпускаються, а орг. мережа переходить в глибоке підпілля і основних напрям роботи зосереджується на
пропагандистсько-інформативній діяльності.Останній військовий обов’язок воїни УПА виконували у жовтні
1956 року, коли вони сміливо боролися на кордоні з Угорщиною, щоб допомогти угорському анти-
комуністичному повстанню
85. Звільнення Лівобережної України та Донбасу від фашистських окупантів. Битва за Дніпро.
Визволення Києва.
Восени 1942 року на Волзі в районі Сталінграда розпочалася одна з найбільших битв Другої світової війни.
У результаті наступу радянської армії 19-23 листопада в оточенні опинилося 330-тис. німецьке угруповання.
2 лютого 1943 року фашистські війська капітулювали. Перемога під Сталінградом відкрила можливість для
наступу радянських військ в Україні. 18 грудня 1942 року фашистів вибили із с. Півнівка Міловського
району (Луганщина). Того ж дня від нацистів звільнено ще декілька населених пунктів України. Першим
районним центром, звільненим від окупантів, було м. Мілове. 1 066 солдатів і офіцерів загинули за
визволення першого міста на українській землі. Улітку 1943 року (5 липня - 23 серпня) радянським військам
удалося завдати поразки гітлерівським арміям на Курській дузі. Загальний наступ під Курськом дав
можливість визволити місто Харків (23 серпня 1943 року). Уперше за всю історію Другої світової війни
Москва салютувала визволителям українського міста. Почався загальний наступ, який мав на меті повністю
звільнити Україну від німецько-фашистських загарбників. Першим етапом цього плану стала підготовка до
визволення Лівобережної України. Протягом серпня - вересня 1943 року від німців звільнено Лівобережжя з
його промисловим серцем — Донбасом. Операції на території Лівобережної України відбувалися в досить
важких умовах. Відступаючи, нацисти в безсилій люті теж застосували тактику «випаленої землі» —
знищували все, передусім промислові об'єкти й матеріальні цінності, які не можна було вивезти до
Німеччини. У жовтні 1943 року радянські війська остаточно ліквідували німецькі плацдарми в районі
Мелітополя та Запоріжжя й самі почали закріплюватися на правому березі Дніпра біля Києва та Кременчука.
На черзі була операція з визволення столиці України. «Східним валом» назвали фашисти укріплення на
правому березі Дніпра. Тут їм удалося сконцентрувати значні військові сили, зокрема есесівські танкові
дивізії «Адольф Гітлер», «Рейх» та ін. Командування вермахту розраховувало на те, що Дніпро як
багатоводна річка з високим правим берегом стане надійним оборонним рубежем. «Радше Сонце впаде в
Дніпро, ніж росіяни здолають Східний вал», — хвалькувато заявляв Гітлер. Протягом жовтня 1943 року
війська І Українського фронту під командуванням М. Ватутіна вели запеклі бої за розширення плацдарму на
правому березі Дніпра в районі Букрина. Незважаючи на це, спроба розвернути наступ на Київ успіху не
мала. На цьому напрямку ворог зосередив велику кількість військ, організував глибоку ешелоновану оборону
й чинив запеклий опір. У ході Дніпровської наступальної операції виявилася слабка матеріально-технічна
підготовка військ, не вистачало переправних засобів, незадовільно забезпечувалося прикриття наступальних
частин. Учасник подій В.Астаф'єв (відомий радянський письменник) згадував у своїх щоденниках:
«Двадцять п'ять тисяч входить у воду, а виходить на тому березі три тисячі, максимум п'ять. Через п'ять -
шість днів усе це спливає. Уявляєте?» Ураховуючи ситуацію, яка склалася в районі Києва, ставка Верховного
головнокомандування та керівництво І Українського фронту прийняли рішення про перевезення
наступальних сил на новий плацдарм у район Лютежа. Такого маневру фашисти не очікували. Після
запеклих боїв 6 листопада 1943 року столиця України була повністю звільнена від німецько-фашистських
загарбників. Перемога над ворогом мала широкий міжнародний резонанс. Після визволення Києва
Лондонське радіо сповістило: «Взяття Києва радянськими військами є перемогою, яка має величезне не
тільки воєнне, але й моральне значення... Німеччина чує похоронні дзвони. На неї насувається лавина».
Гітлерівське командування за будь-яку ціну намагалося відбити Київ. Для цього на Київському напрямку
були зосереджені значні танкові північніше Києва. Жовтень 1943р. та моторизовані сили. 13 листопада
почався німецький контрнаступ. Важкі бої тривали до 25 листопада. Гітлерівцям удалося захопити Житомир
та Коростень. Командування І Українського фронту ввело в бій стратегічні резерви. Наприкінці грудня
фашистів відкинуто від Києва, була звільнена територія, захоплена німцями напередодні. За Київську
наступальну операцію 2 438 воїнам присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Десятки тисяч воїнів
одержали високі державні нагороди. 65-ом військовим частинам та 15-ом з'єднанням на честь визволення
Києва надано назву «Київські». У результаті успішних бойових дій радянські війська оволоділи на правому
березі Дніпра територію площею близько 500 кв. км. Київська наступальна операція завершила корінний
перелом у ході Другої світової війни й мала надзвичайний вплив на весь наступний характер воєнних дій.
86. Звільнення правобережної та Західної України від фашистських загарбників.
З кінця грудня 1943 р. розпочався другий етап по звільненню України. В процесі наступальних операцій було
визволено Правобережну та Західну Україну, Крим. У цей період на українських землях пройшли одні з
найбільших за масштабом наступальних операцій – Нікопольсько-Криворізька, Корсунь-Шевченківська,
Одеська, Кримська, Львівсько-Сандомирська, Ясько-Кишинівська, які внесли істотні зміни в хід Великої
Вітчизняної війни. Третій етап у звільненні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська оточили та
розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Серед розгромлених була
і дивізія СС “Галичина”. Після цієї перемоги радянські війська швидко пройшли Галичину (сучасні
Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська області), а в результаті Карпатсько-Ужгородської операції, 28
жовтня 1944 р. Україна була остаточно визволена від німецько-фашистських загарбників. За весь час
визволення 1943-1944 рр. ворог відчайдушно чіплявся за кожну частку української території. Ніколи ще
наша земля не ставала ареною таких запеклих і кровопролитних боїв. У боях за Україну в 1943-1944 роках з
обох сторін брали участь понад 6 млн. чоловік, використовувалися 85 тис. гармат і мінометів, 11 тис. танків,
самохідних артилерійських установок та штурмових гармат, 10,5 тис. літаків. В одній оборонній, одинадцяти
стратегічних і двадцяти трьох фронтових наступальних операціях, проведених протягом січня 1943 – жовтня
1944 рр., загинуло й було поранено принаймні 3,5 млн. воїнів Червоної Армії. Під час особливо напружених
боїв середньодобові безповоротні втрати становили 68 тис. чоловік! Коли битва за Україну (з осені 1943 до
осені 1944) досягла свого апогею, на її фронтах було зосереджено до половини діючої Червоної Армії.
Мільйони радянських солдатів та офіцерів билися за Україну та її народ у складі 33 загальновійськових, 6
танкових, 7 повітряних, 2 саперних армій, 8 кавалерійських корпусів. Це були найдобірніші радянські
війська. З 10 гвардійських армій на Україні діяли 8. Україна, займаючи важливе геополітичне становище,
визначала і власне місце у грандіозній битві між радянськими і німецькими військами. Український
напрямок був одним з центральних на Східному фронті і європейському театрі воєнних дій до кінця 1944 р.
Значна частина Східного фронту, довжина якого коливалась від 4 до 6 тис. км, проходила по території
України. Саме успішні бойові дії радянських військ на цьому фронті прискорювали визволення України і
день Перемоги над німецьким фашизмом. У 1941-1944 рр. тут зосереджувались ударні формування
агресорів: у кінці 1943 р. вони налічували 40% піхотних і 72% танкових сил Німеччини та її союзників. У
бойових діях на території України ворог зазнав відчутних втрат у живій силі й техніці. Були розбиті 4-а та 6-
а танкові німецькі армії, 3-я і 4-а румунські, 8-а італійська, які загалом втратили 800 тис. чоловік. Протягом
зимових наступів 1944 р. на Правобережній Україні і в Криму повністю знищено 30 дивізій та 1 бригада,
розгромлено 142 дивізії і 5 ворожих бригад (із них 14 дивізій і 3 бригади були розформовані). У цей період
німецькі війська та їхні союзники втратили 1 млн. особового складу, 20 тис. гармат і мінометів, 4200 танків,
4200 штурмових гармат, 5000 літаків. Лише в 1943 р. на Чорному морі було потоплено 123 ворожі
транспорти сумарною місткістю 185 тис. тонн і 244 бойових кораблі. На український театр воєнних дій
Ставка ВГК залучила 42% стрілецьких та 80% танкових і механізованих з’єднань. З осені 1943 р. на території
України діяли 6 фронтів, Чорноморський флот і 3 військові флотилії. За роки війни Збройні Сили
Радянського Союзу здійснили більше 50 операцій груп фронтів, близько 250 фронтових, 1000 армійських
військових операцій. Із них на території України в 1941-1944 рр. було проведено ряд основних (9 оборонних
та 29 наступальних) операцій, відбулося багато битв та боїв.
87. Україна у відбудовний період (1945 – І половина 50-х рр. ).
Основні напрями програми відбудови були викладені в законі про п’ятирічний план на 1946—1950 рр.,
ухваленому в серпні 1946 р. VIII сесією Верховної Ради УРСР. Особлива увага приділялась відродженню
важкої промисловості і залізничного транспорту, вугільної промисловості республіки.
Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку становив понад 65 млрд. карбованців, що перевищувало рівень
капіталовкладень у народне господарство Радянського Союзу в першій п'ятирічці. У 1945—1946 рр. Україна
одержала устаткування десятків заводів, демонтованих у радянській зоні окупації Німеччини. Почало
прибувати й устаткування деяких підприємств, евакуйованих свого часу з України. До кінця 1945 р. було
відновлено близько третини довоєнного індустріального виробництва республіки. У перший післявоєнний
рік в основному завершилося переведення виробництва на випуск мирної продукції. Промисловий розвиток
відбувався в умовах зовнішньої ізоляції, за відсутності внутрішнього ринку засобів виробництва. І все ж таки
післявоєнна п'ятирічка була виконана достроково, а промислове виробництво в Україні зросло на 15 %
порівняно з 1940 р.
Відбудова промисловості відбувалася виключно за рахунок зусиль населення і примусових заходів уряду
щодо нього. Знову вводилася примусова трудова повинність. 1947 р. була проведена грошова реформа, що
мала на меті примусове вилучення коштів у населення на відбудову промисловості. Ту саму мету мав і
примусовий займ, на який трудящі мусили жертвувати щонайменше місячну заробітну плату. Особливі
труднощі переживало сільське господарство. Зменшилися посівні площі та поголів'я худоби, знизилася
врожайність сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Внаслідок великих людських
втрат за час війни основною робочою силою на землі стали жінки. Становище ускладнювалося голодом 1946
— 1947 рр., причинами якого був, з одного боку, неврожай 1946 р., а з іншого — політика держави,
спрямована на максимальне збереження продовольчих запасів, виконання експортних поставок, що вилилося
у проведення продрозкладки в колгоспах і радгоспах. Голодувало близько 3 млн. селян, померло близько 900
тис. На відбудову
сільського господарства було виділено лише 7 % капітальних витрат. Тому воно і на початку 1950-х рр. було
збитковим. Це зводило нанівець саму ідею з матеріального стимулювання колгоспників. Усе це разом узяте
призвело до невиконання планів четвертої п'ятирічки. На початку 1950 р. сільське господарство залишалось
с відсталою галуззю.
88. соціально – економічні процеси в Україні в ІІ пол. 50-х середині 60-х рр.
На середину 1950-х рр. Україна посідала вагоме місце у народно-господарському комплексі СРСР.
Особливого розвитку набули машинобудування, металургія, легка промисловість та інші галузі. Водночас в
середині 1950-х рр. виявились серйозні недоліки в системі управління народним господарством. Були
надмірно роздуті штати в міністерствах і відомствах. Вичерпувало себе надмірно централізоване планування.
За цих умов Хрущов висунув ідею реформи управління. Але при цьому не ставилося питання про повну
відмову від адміністративно-командної системи, скасування централізації. Тому і реформи мали
половинчастий характер. У лютому 1957 р. управління народним господарством було перебудоване за
територіальним принципом через ради народного господарства (раднаргоспи). 11 раднаргоспів було
утворено і в Україні. Така система створювала умови для введення госпрозрахунку, ефективного
використання ресурсів і кадрів. При цьому зміцнювалась, зокрема, економічна самостійність України,
оскільки всі підприємства на її території підпорядковувались республіканським органам. Одночасно певною
мірою порушилась централізація управління галузями промисловості. Раднаргоспи не змогли комплексно
вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей. У 1950—1960-ті рр. склалася невідповідність між
зростаючими масштабами виробництва і методами планування, прогнозування наслідків виробничої
діяльності та матеріального стимулювання праці. Наприклад, в Україні був побудований цілий каскад
гідроелектростанцій на Дніпрі, створювалися штучні моря. Як наслідок затоплювались і втрачались для
рільництва великі масиви родючих земель. Теплові електростанції, хімічні комбінати отруювали навколишнє
середовище. Разом із тим досить значне економічне зростання сприяло поліпшенню добробуту населення.
Почалося збільшення заробітної плати, зріс випуск товарів народного споживання, завдяки величезному
житловому будівництву сотні тисяч сімей, що раніше жили у бараках та комуналках, отримали ізольовані
квартири. Але основні хвороби командно-адміністративної економіки так і не вдалося подолати. Вона, як і
раніше, розвивалась екстенсивним шляхом і вимагала додаткового залучення матеріальних і людських
ресурсів. Реформування аграрної сфери. У сільському господарстві у 1950-ті рр. здійснювались заходи щодо
організаційно-господарського, зміцнення колгоспної системи. Вони почались за ініціативою Центру з
укрупнення дрібних колгоспів. 1965 р. в Україні було 9,5 тис. колгоспів проти 13 тис. у 1950 р. Водночас
багато дрібних сіл було віднесено до неперспективних. Кошти на їх соціально-культурний розвиток були
зведені до мінімуму. Вживалися заходи до того, щоб матеріально зацікавити колгоспників: зросли
закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, почалося грошове авансування. Селяни нарешті
отримали паспорти, що полегшило їх пересування. Значних труднощів зазнали господарства внаслідок
ліквідації 1958 р. МТС, що перетворювались на ремонтно-технічні станції (РТС). Колгоспи мали викупити у
МТС за свій рахунок всю сільськогосподарську техніку. До цього додавались витрати на її ремонт,
зберігання, оплату праці механізаторам та інженерно-технічному персоналу, придбання нової техніки за
завищеними цінами. Це призвело до того, що 90 % колгоспів України опинились у надзвичайно складному
фінансовому становищі. Негативно на сільське господарство вплинула «кукурудзяна» кампанія. Щоб
вирішити проблему розвитку тваринництва і зернових, почалося широке впровадження цієї культури за
рахунок інших. Внаслідок цього завдання розвитку сільського господарства в регіоні були зірвані. Далися
взнаки і неврожаї 1960 і 1963 рр. Отже, виявилось, що сільське господарство не в змозі забезпечити
населення продуктами, що виявилось у 1962 р. у зростанні цін на м'ясо-молочні продукти, перебоях у
постачанні хліба.
89. Суспільно – політичне життя України в ІІ пол. 50-х середині 60-х рр.
Зміни у суспільно-політичному житті 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У його оточенні почалася боротьба
за владу. У липні 1953 р. група партійних керівників на чолі з Хрущовим, що тривалий час очолював
партійно-державний апарат в Україні, усунула керівника сталінського репресивного апарату Л. Берію і стала
до влади. В республіці було вжито низку заходів щодо реорганізації управління господарством, створено
союзно-республіканські міністерства, скорочено штати адміністративно-управлінського апарату. Посилився
контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів внутрішніх справ і державної безпеки. 1954 р. в
республіці відзначалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З огляду на давні історичні і культурні
зв'язки, етнічну і територіальну спорідненість України і Криму Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому
1954 р. включила Кримську область до складу Української РСР. При цьому враховувалося, що Крим був
більше економічно пов'язаний з Україною, ніж з Росією. Одразу ж по смерті Сталіна було припинено
репресії і розпочався зворотний процес — реабілітація репресованих у 30-ті рр., який спочатку торкнувся
партійних, радянських, комсомольських і військових діячів. Вагомою подією у суспільно-політичному житті
став XX з'їзд КПРС (14—25 лютого 1956 р.), де М. Хрущов виступив із промовою, у якій засуджувався культ
особи Сталіна і водночас усі злочини більшовицького режиму перекладалися на одну особу. Після XX з'їзду
КПРС процес реабілітації прискорився. До початку 1960-х рр. в Україні було переглянуто справи майже 55
тис. осіб, з таборів випущено сотні тисяч в'язнів. Але в Українській РСР процес десталінізації просувався
дуже важко. Багато представників партійної номенклатури виступали проти критики сталінізму. Якщо в
Росії реабілітували талановитого письменника І. Буніна — затятого ворога більшовиків, то в Україні навіть
не йшлося про таку ж акцію щодо В. Винниченка – носія ідей «українського буржуазного націоналізму».
Отже, десталінізація мала незавершений характер. Заходи з реформування суспільства спричиняли
роздратування значної частини партійної номенклатури, яка за роки сталінщини звикла до свого панівного
становища і не бажала цього втрачати. Тому почалася підготовка до усунення М. Хрущова. Воно сталося у
жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК був обраний вихідець з української
номенклатури Л. Брежнєв. Активну роль в усуненні Хрущова відіграли й інші представники керівництва
КПУ — М. Підгорний, П. Шелест, що були висуванцями Хрущова. Усунення Хрущова від влади було
відчутним ударом по реформаторській політиці і означало реставрацію багатьох явищ періоду сталінізму.
90. Економічне та суспільно – політичне становище України в ІІ пол. 60-х – середині 80-х рр.
Дисидентський рух.
Із усуненням 1964 р. від влади М. Хрущова настала «ера» Л. Брежнєва. Хрущовські реформи було згорнуто.
З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана —
централізована. Загальносоюзним міністерствам знову була підпорядкована переважна більшість
підприємств. Таким чином, корінних змін не планувалося. У промисловості планувалося посилення
економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення
ефективної системи стимулювання, скорочення кількості диктованих згори показників.
Спочатку такі заходи дали певні наслідки. Результати восьмої п'ятирічки (1965— 1970) підбадьорювали. Її
підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції було одержано завдяки
підвищенню продуктивності праці. Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на
безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні миттєвого успіху будь-
якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Економіка
України не мала замкнутого технологічного циклу, тобто паливо і комплектуючі завозилися з інших регіонів
СРСР. ВПК поглинав більшу частину капіталів, людських ресурсів, тому економіка мінімально турбувалась
про людей та задоволення їх потреб. Освіта, наука, культура, медицина фінансувались за залишковим
принципом. Таким чином, соціально-економічне життя переживало період застою. Ситуація у суспільно-
політичному житті. Зростання кризових явищ в економічній сфері доповнювалось політично-ідеологічною
кризою радянського ладу, яка невпинно зростала у 1970—1980-ті рр. Ідеологічним орієнтиром партійно-
державного керівництва СРСР та УРСР була програма КПРС, ухвалена 1961 р. Основним положенням
програми була побудова в СРСР до 1980 р. комунізму, що передбачав повне забезпечення матеріальних і
духовних потреб радянських людей. У 1970-ті рр. стало ясно, що комунізм побудувати найближчим часом
неможливо. Тоді партійне керівництво висунуло тезу про те, що в країні побудований так званий
«розвинутий соціалізм», який на теперішній момент є найбільш досконалою формою суспільно-політичного
ладу і передує комуністичному устроєві. Але при цьому наголошувалось, що «розвинутий соціалізм» є
історично тривалим етапом суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що
питання задоволення потреб людини майже вирішено, успішно розвиваються економіка, наука, освіта,
культура, і повністю відсутні соціальні проблеми. Після ухвалення нової Конституції СРСР 1977 р. та нової
Конституції УРСР : 1978 р. в конституційну практику були внесені статті, за якими компартія
проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи». Таким
чином, була закріплена компартійна монополія на владу в країні. Ліквідація раднаргоспів і перехід до
централізовано-галузевого управління звузили повноваження республіки та її керівництва. Проти цього був
перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, хоча на словах він погоджувався з централізаторською політикою
Москви. Однак він неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки в конкретних сферах
— в економічній, мовній і культурній. Невдоволення П. Шелестом у центрі зростало. 1972 р. на травневому
пленумі ЦК КПУ Шелест був усунений зі своєї посади з формальним переведенням його заступником голови
Ради міністрів СРСР. Новим керівником КПУ став Володимир Щербицький, що був висуванцем Л.
Брежнєва. Він, як і Брежнєв, належав до так званого дніпропетровського клану партійно-державної еліти, що
домінувала в СРСР у 1970—1980-ті рр. Підбираючи кадри, Щербицький виходив з найнадійнішого у
партійних колах критерію — особистої відданості і старанно копіював те, що відбувалось у Москві.
Внаслідок цього на керівних посадах у Києві швидко з'явилося 20 дніпропетровців, безмежно відданих
своєму «благодійникові». Поступово в Києві склалося дніпропетровське земляцтво, члени якого висували на
високі посади одне одного та своїх наближених осіб. Опозиційний рух (дисиденти). Національно-визвольний
рух активізувався у другій половині 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали
прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась
антирадянська націоналістична агітація. 1965 р. за вільнодумство було заарештовано 20 осіб, серед яких були
брати М. і Б. Горині, О. Заливаха та ін. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В.
Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші представники свідомої української інтелігенції. Багато з них також
підпали під репресії та звільнення з роботи. На початку 1970-х рр. в Україні відбувається новий підйом
дисидентства. У 1970—1972 рр. почав видаватися журнал «Український вісник», заснований В. Чорноволом.
У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особи та нації, гарантованих
Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту. 1976 р. М. Руденко
створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Українську Гельсінську спілку
(УГС), першу організовану структуру в українському національно-визвольному русі. До цієї групи входили
Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Матусевич — всього 36 осіб. УГС займалася збиранням матеріалів про
виконання Гельсінських угод, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок із відомим
російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів.
Особливістю цієї групи було те, що її члени намагалися діяти легально. Однак до початку 1980-х рр.
більшість їх були заарештовані і засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули в
радянських таборах. В Україні існувало також релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих.
Особливо активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики, формально ліквідована греко-
католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону церквою керував кардинал
Йосип Сліпий, що прибув до Ватикану 1963 р. після багаторічного сибірського заслання.
91. Україна в умовах перебудови. Декларація про державний суверенітет України і Закон про
економічну самостійність України.
Смерть Л. Брежнєва 1982 р. поклала край його «ері», але не змінила загальної ситуації в країні. Наступником
Брежнєва став тяжко хворий Ю. Андропов, що помер у лютому 1984 р. Ю. Андропова змінив К. Черненко,
також тяжко хворий, який помер у березні 1985 р. На зміну цим людям прийшов тоді ще молодий і
енергійний М. Горбачов. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М.
Горбачов почав кампанію перебудови радянської системи й насамперед її застійної економіки, темпи
зростання якої дедалі знижувалися. Перш ніж горбачовські реформи дійшли до України, тут сталася
катастрофа глобального значення: 26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної
електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмінно більша, ніж хіросимська, покрила багато районів
України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для себе спосіб
радянські власті намагалися приховати спочатку сам факт, а потім і масштаби цієї катастрофи. В Україні, як і
в цілому у Радянському Союзі, сталося багато змін: у галузі економіки — розширення самостійності
підприємств, відродження приватної власності і кооперативного руху, зменшення кількості міністерств і
відомств. Але ці реформи мали непослідовний характер, що у свою чергу призвело до катастрофічного
зниження темпів виробництва, а отже, й рівня життя населення, що насамперед виявилось у тотальному
дефіциті товарів першої необхідності та впровадженні карткової системи. У політичній галузі було взято
курс на побудову «соціалістичної і правової держави», або «соціалізму з людським обличчям». Під гаслом
«гласності» відбувалась лібералізація суспільно-політичного життя. 1986 р. із тюрем було випущено близько
300 політичних в'язнів, серед них В. Чорновіл, М. Горинь, Л. Лук'яненко та ін. Із Кримінального кодексу
УРСР були виключені статті переслідування за ідейні переконання. Новим явищем стала політика
«соціалістичного плюралізму», яка поступово переросла у свободу слова. Одною із значних подій того
періоду стала свобода історичної науки. Вийшли друком численні публікації художніх, філософських творів,
що тривалий час були недоступні: секретні протоколи радянсько-німецького пакту 1939 р., документи про
голодомор 1932—1933 рр., про Українську національно-демократичну революцію 1917—1921 рр., діячів
Центральної Ради і Директорії, про події Громадянської війни в Україні, про сталінські репресії, діяльність
ОУН—УПА в роки Другої світової війни. Декларація про державний суверенітет України. Одним із питань,
що висувалися в парламенті, була ідея суверенітету України. Демократичні кола українських політиків
ображала великодержавна політика центру, який грубо ігнорував інтереси союзних республік. Не останню
роль у цей період відігравав і так званий «парад суверенітетів», що прокотився по союзних і автономних
республіках Союзу РСР. Все це підштовхувало українських парламентарів до проголошення Декларації про
державний суверенітет України, яка була ухвалена 16 липня 1990 р. Декларація містила десять розділів. Нею
визначалося право українського народу на самовизначення; держава мусила захищати і охороняти
національну державність українців. Народ визнавався єдиним джерелом державної влади, а Верховна Рада
УРСР могла виступати від його імені. В цьому документі також було відображено: поділ державної влади на
законодавчу, виконавчу і судову, її верховенство всередині республіки; рівність усіх громадян перед
законом; виключне право народу України на володіння, користування та розпорядження національним
багатством України; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку,
зовнішньої і внутрішньої безпеки та міжнародних відносин. Передбачалось розпочати створення власних
збройних сил. Україна зобов'язувалась не поширювати, не виготовляти і не нарощувати ядерної зброї.
Майбутня зовнішня політика визначалася «Декларацією» як нейтральна, а першочерговим її завданням
проголошувалось забезпечення національних інтересів України. Однак «Декларація» не мала статусу
конституційного акту і тому залишилася планом на майбутнє, низкою добрих побажань. У цьому виявилась
половинчатість депутатської більшості, що декларувала свою відданість національним інтересам і при тому
весь час озиралася на Москву. Закон України "Про економічну самостійність України", прийнятий
Верховною Радою Української РСР 3 серпня 1990 p., закріпив право України самостійно визначати стратегію
соціально-економічного розвитку в інтересах народу України, структуру народного господарства,
пріоритетні напрями господарської діяльності, форми і методи господарювання. Закон передбачив
різноманітність і рівноправність форм власності, свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб,
самостійне регулювання грошового обігу та захищеність внутрішнього ринку.
92. Проголошення і розбудова Української незалежної держави, Конституція України.
Питання про долю СРСР та позиції союзних республік щодо цього значно посилило соціально-політичне
напруження в суспільстві, у тому числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина
виступала проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави,
намагаючись зберегти панування партійно-бюрократичних структур. Ці реакційні сили в Москві в ніч на 19
серпня 1991 р. здійснили спробу перевороту, утворивши Державний комітет надзвичайного стану у складі
Генадія Янаєва, Володимира Павлова, Дмитра Язова, В. Крючкова, Б. Пуго, О. Бакланова, Д. Стародубцева.
Горбачов, ізольований на кримській дачі, був усунутий від влади. На території СРСР на 6 місяців було
оголошено надзвичайний стан. Проти заколотників рішуче виступив Борис Єльцин, кваліфікувавши їхні дії
як правореакційний путч. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, стало на вичікувальну позицію.
Щодо верхівки КПУ, очолюваної С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади і партійних комітетів, то
вони підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про
необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були проігноровані. Тільки коли
московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти і скликало засідання
Верховної Ради. Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до самостійного
розвитку і незалежності. Виходячи з цього, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила
незалежність України. Цей документ був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. У
ньому взяло участь 84,2 % виборців, з яких 90,3 % проголосувало за незалежність України. Того ж дня
Президентом України було всенародно обрано Леоніда Кравчука. Проголошення незалежності такою
республікою як Україна остаточно зробило неможливим збереження Радянського Союзу. 7 грудня 1991 р. у
Біловезькій пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук) і після
переговорів (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР, але
дедалі більше втрачав владу) наступного дня підписали угоду про ліквідацію Союзу РСР та створення на
його місці нового утворення — Співдружності незалежних держав, до якої невдовзі приєдналося декілька
інших незалежних республік (за винятком Балтії) колишнього СРСР. Створення незалежної Української
держави починалося за дуже складних умов: необхідно було здійснити перехід від статусу союзної, з
обмеженим суверенітетом до статусу повністю незалежної держави. Україна обрала мирний, еволюційний
шлях державотворення, який передбачав реформування існуючих органів влади і створення нових, які
відповідали б потребам незалежної держави. У короткий період незалежної України було ухвалено
найважливіші законодавчі акти: Декларація прав національностей України, Закон «Про громадянство
України», «Закон про свободу совісті і релігійні організації» тощо. 1992 р. були затверджені Гімн, Прапор і
малий герб України — тризуб. Дуже важко проходив процес ухвалення Конституції України, який
розтягнувся на п'ять років. Вона була ухвалена тільки 28 червня 1996 р. Ухвалення Конституції заклало
основи становлення Української держави як демократичної, соціальної і правової. Важливим чинником у
державному будівництві є створення збройних сил України, митної та прикордонної служби. 2002 р.
Президент України Л. Кучма заявив про необхідність проведення в Україні політичної реформи. Проект цієї
реформи передбачає створення в Україні парламентсько-президентської республіки європейського зразка,
тобто формування уряду парламентською більшістю. Однак на шляху розбудови демократичної правової
держави існує чимало перепон. Одна з найголовніших полягає в тому, що переважна частина сучасної
політичної еліти на всіх рівнях походить з партійно-номенклатурних кіл радянського періоду. Вона зберегла
старі традиції управління і в багатьох випадках застосовує адміністративний ресурс. В Україні існує понад
сто політичних партій.
93. Україна в міжнародних відносинах на сучасному етапі.
Сьогодні орієнтація української політичної еліти розподілена між двома найважливішими напрямами -
євразійським та європейським, а офіційна зовнішньополітична стратегія України визначена як
«багатовекторність». На сьогоднішній момент нова влада цілком оптимістично налаштована на
євроінтеграцію. Під час свого першого візиту до Брюсселю 02. 03. 2010 Президент заявив: «Щодо членства в
ЄС, то, на моє переконання, Україна повинна пройти великий шлях реформ, і тільки після цього ми
побачимо той термін, коли це може статися". "Ми повинні приймати свідомі рішення, і занадто політизувати
це питання не можна, тому що люди як в Євросоюзі, так і в Україні добре розуміють, що це не простий і
тривалий шлях", - додав він. Також слід додати, що Євросоюз може підписати з Україною "дорожню карту"
щодо безвізового режиму восени цього року. Про це заявив голова делегації Європарламенту з питань
співпраці з Україною Павел Коваль. Кажучи про міжнародні відносини України, не можна не відмітити її
особливі відносини з Росією. Порівнюючи стан громадської думки в Україні і в Росії й підкреслюючи, що в
обох країнах зберігаються шанси на продовження ліберально-демократичних реформ, але й існує можливість
їхнього авторитарного розвитку, слід виділити певні відмінності: в українській масовій свідомості відсутня
сакралізація верховної влади, президент не має харизматичної або «самодержавної» легітимності, ставлення
до політичних партій і багатопартійності більш позитивне, ніж у Росії, а роль політичної опозиції вагоміша,
проте українська державність поступається російській, оскільки потребує, на думку дослідників, економічної
підтримки з боку Росії, Європейського союзу та США. Основним базовим національно-державним
інтересом, геополітичним прі-оритетом і стратегічним завданням зовнішньополітичного курсу України в
умовах глобалізації та євроінтеграції є її виживання, підвищення життєспро-можності та зміцнення як
вільної, суверенної, незалежної держави сучасного світу за умов збереження національних цінностей,
захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності. Для
досягнення стратегічної мети України у питаннях євроінтеграції та глобалізації постають такі основні
завдання: підтримка взаємовигідних зв'язків із сусідніми країнами, країнами-кандидатами та державами ЄС;
здійснення заходів для поступового усунення перешкод (адміністративних, правових), що стримують
розвиток транскордонної взаємодії. Таким чином, можна зробити висновок, що в умовах глобалізації та
євроінтеграції, відповідної до основоположних концепцій геополітики, можна впевнено стверджувати, що
сучасна Україна посідає важливе за значенням, розташуванням, природними та людськими ресурсами місце
у геополітичному просторі Європи, однак, на жаль, ще не посідає з усіма цими ознаками, національно-
державними інтересами та геополітичними пріоритетами відповідного місця у геополітичній стратегії
розвинених західних держав. Тому лише на шляху консолідації української політичної нації, зміцнення свого
суверенітету та соборності Українська держава стане важливим суб'єктом сучасної міжнародної політики.
94. Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку України та шляхи їх розв’язання. Позитивно
оцінюючи курс на реформування української економіки варто усвідомити, що держава ще перебуває у стані
глибокої кризи.  Позитивні зрушення торкнулись лише окремих сфер життя і мають зародковий характер. За
90-ті роки більш як на 40% знизилась продуктивність праці в промисловості і більш як в 2 рази — у
сільському господарстві. В Україні, як і раніше, не вистачає коштів, загрозливого характеру набула
енергетична криза. Не сталось позитивних зрушень у структурі виробництва. Частка сучасних, наукомістких,
конкурентоспроможних виробництв продовжувала скорочуватись. При цьому слід враховувати, що в
основному склад виробництва продукції в машинобудуванні стався за рахунок скорочення заводів, які
виробляли дорогу і технічно досконалу військову продукцію. Водночас зростає частка найбільш
енергомістких та екологічно шкідливих галузей (паливно-енергетичної, металургійної, хімічної). У 1999 р.
вона досягла 59% проти 26,5% у 1990 р. За таких умов немає гарантій, що фаза економічної стабільності, яка
настала у 2000 р., переросте в економічне піднесення. Ситуація в економіці України залишається
надзвичайно складною.Причин такої ситуації кілька. Основними серед них є: 1.    Надзвичайно складні
стартові умови реформування української економіки. 2.    Тривале політичне протистояння між
законодавчою та виконавчою   гілками   влади,   деструктивні   дії   опозиційних політичних сил, які
прагнули повернути Україну назад до командної економіки, незавершеність законодавчого процесу та
постійні невиправдані зміни у документах, що регламентують напрями економічних реформ. Це насамперед
стосується податкового, земельного законодавства, демонополізації економіки і підтримки вітчизняного
підприємництва.  3. Недостатньо послідовно здійснювались і самі економічні реформи. Не вдалось
сформувати сучасної, відповідної потребам ринку, системи управління економікою; неефективним та
логічно незавершеним виявився процес приватизації - справжній власник не сформувався, а ті, що отримали,
легітимно чи нелегітимно, права власності, в багатьох випадках працювали в першу чергу на власну кишеню,
а не на інтереси держави і колективу. Багато проблем накопичилось у галузі банківської діяльності,
страхування, фондового ринку. Слабким місцем розвитку економіки стало мале підприємництво. Великих
масштабів набула тінізація економіки, яка розвивалась на фоні корупції та організованої злочинності. За
підрахунками економістів поза контролем, в «тіні» знаходилось від 20 до 45% української економіки. Багато
українських коштів внаслідок багатоходових комбінацій осідало на рахунках закордонних банків. Виходячи
зі стану та проблем української економіки, у лютому 2000 р. Президент України оприлюднив послання до
Верховної Ради: «Україна: поступ у XXI століття: стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-
2004 рр.». Цим документом визначено основні напрями розвитку нашої держави на найближчі роки та
завдання, які повинні бути в першу чергу вирішені. Серед них основна роль відведена розв'язанню
економічних проблем. У документі вкотре було вказано на те, що пріоритетним напрямом розвитку є
переорієнтація економічної політики на задоволення соціальних потреб, розбудову в Україні соціально
орієнтованої ринкової економіки. Пріоритетними напрямами розвитку української економіки визначено
розвиток галузей із новими, наукомісткими інноваційними технологіями. Йдеться в першу чергу про
підтримку виробництв у машинобудуванні (авіаційно-космічній, моторобудівній, суднобудівній галузях).
Отже, постає завдання структурної перебудови промисловості, мета якої - збільшення частки сучасних
високотехнологічних виробництв та утвердження України як високотехнологічної держави. Традиційно
особливі надії покладаються на здійснення активної аграрної політики. Для цього в нашої держави є всі
передумови, адже саме в Україні за умов сприятливих природно-кліматичних умов сконцентровано близько
чверті світових запасів чорнозему та понад 24% розораних земель Європи. Керівництво держави усвідомлює,
що розв'язання ключових економічних завдань можливе лише за умови здійснення активної соціальної
політики: зростання доходів народу, підвищення рівня його соціального захисту. Запропонована
Президентом і підтримана Верховною Радою політика економічного зростання на 2000-2004 рр. розрахована
на 3 етапи, кожен з яких буде характеризуватись прискоренням темпів економічного росту. їхньою
складовою частиною є підвищення надійності грошової і фінансової стабілізації, обмеження боргової
залежності держави, розвиток сучасних технологій, подолання корупції та тіньової економіки, підвищення
конкурентоспроможності вітчизняної економіки. Розвиваючи та конкретизуючи положення президентської
програми «Україна: поступ у XXI століття», Кабінет Міністрів України, очолюваний В. Ющенком, у березні
2000 р. розробив широкомасштабну, конкретизовану програму своєї діяльності, яка отримала назву
«Реформи заради добробуту». Втілення цих важливих документів створить можливості виходу з кризи,
просування України в число цивілізованих європейських держав.
95. Суспільно-політичне становище України на сучасному етапі.
На рубежі третього тисячоліття Україна опинилася в силовому полі масштабних цивілізаційних змін, які
охоплюють два суттєвих процеси: 1. Процес демократизації — впровадження демократичних начал та
відповідна перебудова держави й суспільства. Демократизація в політичному сенсі розглядається як
поетапний процес подолання авторитаризму, встановлення і розвиток демократії.
Суспільно-політичній практиці відомі різні моделі переходу від авторитаризму до демократії. В Україні, за
твердженням політологів, простежується «транзитний» варіант демократизації, за якого існує кілька
можливих напрямів її втілення: ліберальний, популістський, номенклатурний, націоналістичний, а також їхні
поєднання. 2. Процес набуття Україною ознак постіндустріального (інформаційного) суспільства, якому
властиве поряд із суспільно-політичним культурно-ціннісне забарвлення. Помітніше його риси виявляються
в розвинутих західних суспільствах, деякі з них простежуються і в Україні, яка активно намагається
інтегруватися в Європу. У процес демократизації Україна включилася на початку 90-х років XX ст., коли
демократизація в загальноцивілізаційному сенсі переживала пік фази експансії. Цій фазі властиві ринкова
економіка, інтеграція в глобальну систему капіталістичного поділу праці, прагнення соціумів максимально
реалізувати свої можливості в боротьбі за гідність людини. Зовнішній універсалізм демократизації породив
ілюзорні уявлення, що запровадження ліберально-демократичних цінностей є легкою справою.
Найхарактернішим їх виявом стала концепція американського професора Френсіса Фукуями, сформульована
1992 р. в книзі «Кінець історії і остання людина», в якій він визначає демократичний капіталізм як
безальтернативну модель політичної та економічної організації розвинутих країн Заходу та ідеал для
суспільств, які прагнуть максимально реалізувати свої можливості. В останні роки XX ст., за висновками
вчених, процес демократизації переходить від фази експансії до фази консолідації. І якщо у фазі експансії
домінують загальні риси розвитку, то фаза консолідації виявляє неповторно-специфічні особливості реакцій
конкретних соціумів на демократичний виклик. Тому перед Україною постала проблема відповідності
вітчизняних суспільно-політичних перетворень основним вимогам консолідаційної фази сучасної
демократичної хвилі. У цьому розумінні десятилітній досвід демократизації українського суспільства, досвід
інших перехідних суспільств виявляєхарактерні ознаки функціонування демократії в суспільствах, які
переходять від тоталітари-таризму до суспільної та індивідуальної свободи: 1. Утвердження ринкових
відносин не детерміноване певним політичним режимом. Натомість вільні ринкові відносини за певних умов
здатні створювати перепони для ефективної реалізації плюралістичної демократії, спричиняти послаблення
або заперечення демократичних принципів, норм і процедур. 2. Утвердження демократичних інститутів і
форм політичної самоорганізації суспільства в державі більшою мірою залежить від свідомості народу, його
готовності реалізувати основні принципи ринку, політичної демократії, ніж від перенесення західних
стандартів і цінностей демократичного розвитку. 3. Українська ментальність відторгує як однобічно
індивідуалістичну, так і колективістську форми організації суспільно-політичного життя, визнає органічним
співіснування їх там, де кожна з них може принести найбільшу користь людині, сприятиме динамічному
безкризово-му розвитку. 4. В осмисленні демократичного реформування суспільства демократія постає
тотожною лібералізму. Але її не можна вважати результатом практичного втілення постулатів лише однієї з
ідеологічних течій. Вона є політичним синтезом консерватизму, соціал-демократизму, марксизму та інших
течій. Орієнтація на ліберально-індивідуалістичні цінності зводить демократію до однобічності, оскільки
народ, за висловом російського політолога К.Гаджієва, — не арифметична сума індивідів, а органічна
сукупність соціокультурних, етнічних, конфесійних та інших спільнот, які творять розвинутий соціум.
5. Під час переходу українського суспільства від фази експансії до фази консолідації демократії важливо
враховувати: — можливі негативні наслідки й «відкати» суспільства назад внаслідок запровадження
нелегітимізованих масовою свідомістю проектів і моделей політичних реформ;
— страх населення перед інноваціями та груповий егоїзм, пов'язаний з небажанням певних кіл поступатися
груповими, особистими інтересами; — конфліктно-кризовий характер розвитку суспільства внаслідок
цілеспрямованих соціально-економічних змін. У процесі демократизації українського суспільства,
впровадження елементів ринкової економіки сформовано засади конкурентної політичної системи; відбулася
інсти-туціоналізація механізмів державної влади; прийнято Конституцію, яка забезпечила можливість
консенсусу політичних сил, усього суспільства з принципових питань. На зламі XX—XXI ст. політична
консолідація демократії в Україні окреслила такі завдання: адаптація суспільства до нового політичного
механізму; забезпечення взаємної лояльності влади й опозиції; легітимація правлячого режиму масовою
свідомістю, подолання розриву між владою і народом; забезпечення ефективності функціонування
державного управління.
Утвердження в Україні елементів постіндустріалізму передбачає: — гнучке реагування на нові цивілізаційні
процеси, домінуючими серед яких є децентралізація, гуманізація, демократизація, інформатизація,
індивідуалізація, що потребує розвитку інформаційних можливостей та пост-матеріальних цінностей
суспільства; — врахування того, що в постіндустріальних суспільствах політика перетворюється на різновид
підприємництва, де провокуються події, конфлікти, створюються штучні іміджі лідерів, набуває
самодостатнього характеру реклама;
— подолання етики антропоцентризму з його ставленням до навколишнього світу як до сфери
самоутвердження в ньому людини-хазяїна, формування екологічного суспільства, заснованого на
впровадженні природозберігаю-чих технологій; — розширення сфери індивідуальної свободи людини,
можливостей вільного вибору варіантів самореалізації; — поступової переорієнтації суспільства до
гуманістичного обмеження політики, що передбачає: розвиток індивідуально-орієнтованої освіти, особистої
компетентності на всіх рівнях; пріоритет духовного начала перед матеріальним; розвиток громадської
самодіяльності й формування громадської думки; постійну увагу до молодіжного середовища як
визначального чинника людського життя в майбутньому.
Потреби модернізації українського суспільства в контексті сучасних цивілізаційних змін потребують
посилення уваги до інтересів і потреб конкретної особистості, задля якої і повинні здійснюватися будь-які
реформи.
96. Культурне життя України на сучасному етапі
Трансформаційні перетворення соціально-культурної сфери у 90-х роках ХХ ст. розпочались у значній мірі
стихійно, без певної моделі. Взірцем слугували рекомендації Світового банку, що зводилися до формування
соціально-ринкового середовища шляхом приватизації об’єктів власності, лібералізації економіки,
мінімізації регулюючої ролі держави. Залишковий принцип фінансування галузей соціально-культурної
сфери різко критикувався без конкретної альтернативи. Однак, суттєвіші проблеми, що характеризують
сучасний стан соціально-культурної сфери, пов’язані зі станом духовного життя українського суспільства.
Проголошена на початку 90-х років ХХ ст. деідеологізація позбавила суспільство орієнтиру наступного
поступу. Стихійний потяг до відродження нагромаджених пластів культури доби козаччини зумовив
пожвавлення культурного життя, появу нових художніх колективів, які пропагували кращі зразки народної
культури минулого. Проте вже в середині 90-х років виникає спроба відторгнення відроджуваних зразків
культури, заміни її маскультурою, яка несе насильство і розпусту, різко контрастуючи з традиціями, самою
народною сутністю української культури. Неспроможність обґрунтувати зміст національної ідеї, згуртувати
весь загал довкола розбудови національної держави, обмеження розвитку національної культури
ствердженням української мови зумовили втрату ідейного змісту культурного процесу, інтенсивність якого
почала згасати. Разом з хаотичною приватизацією, інтенсивною інфляцією, падінням виробництва
скорочувались видатки на освіту та культуру, звужувалась і руйнувалась соціально-культурна
інфраструктура, а різке знедолення основної маси населення спричинило різке скорочення духовних потреб,
що відповідно позначилося на відвідуваності кіно, театрів, клубних установ, музеїв, концертних залів,
показників духовного життя взагалі. Слабо контрольована приватизація супроводжувалась масовим
розпродажем об’єктів власності, гіперінфляцією, тривалою невизначеністю з формами власності при зміні
лише організаційних форм господарств без ротації кадрів у сфері управління культурою. Такі процеси
(особливо на селі) викликали скорочення мережі закладів культури, падіння їх авторитету, згасання
інтенсивності відвідуваності. Ці передумови негативно вплинули на розвиток соціально-культурної сфери.
Культурний потенціал, що є джерелом вирішення різних проблем, використовується у суспільстві не
повністю. Традиційні ж засоби, спрямовані на усунення проблемної ситуації, можуть бути малоефективними
і не дати очікуваних результатів. Тому подолати цей бар’єр можливо лише за умови масового оволодіння
культурними інноваціями, новими знаннями та навичками. Ускладнює проблемну ситуацію в соціально-
культурній сфері й суттєва розбалансованість між культурними запитами населення та засобами їх
задоволення (якістю, недостатньою кількістю, поганим асортиментом послуг, занадто дорогим
обслуговуванням). У цьому випадку соціально-культурні проекти мають спрямовуватися на підвищення
самоосвіти населення, удосконалення соціально-культурного та рекреаційного обслуговування, надання
необхідної інформації, організацію дозвілля дітей за місцем проживання та ін. Невідповідність масових
запитів можливостям їх задоволення (незалежно від того, йдеться про товари дозвіллєвого обслуговування
чи культурні цінності) пов’язується, зазвичай, із кількісною нестачею, невеликим асортиментом або низькою
якістю запропонованого. Така ситуація обумовлена неефективною роботою відповідних інститутів сфери
дозвілля, втратою орієнтації на споживача. Досить часто запити населення вищі, ніж те, що можуть
запропонувати соціокультурні заклади; трапляється й навпаки – рівень дозвілля послуг набагато вищий, ніж
ступінь підготовки аудиторії.Проектне вирішення проблемної ситуації ускладнюється також відсутністю
соціальних, культурних та технологічних засобів узагальнення й інтеграції нового соціально-культурного
досвіду. Вирішення цієї проблеми пов’язується з розробкою та функціонуванням нових інституціональних
структур, які сприяють організації та соціалізації подібних змін. Тому проекти можуть спрямовуватися на
створення та розвиток тих інститутів (соціальних, культурних, правових, психологічних), які б
використовували адекватні засоби та форми з метою адаптації населення до нових умов