— давній кам'яний вік (палеоліт) — від появи людини до 13 тис. років до н.е.

На території України
найдавніша людина з'явилася в палеоліті близько 1 млн. років тому. Це доведено розкопками
поселення біля с Королеве на Закарпатті. Найвідомішими стоянками епохи палеоліту є Лука-
Врублівецька (Подністров'я), Заскельне (Крим), Антонівка (Донбас). Первісні люди в цей час
користувалися примітивними знаряддями праці з дерева і каменю (загострені палиці, рубила, скребла,
гостроконечники), займалися збиральництвом і полюванням. У пошуках їжі часто переходили з місця на
місце, їх колективи не були сталими (первісне людське стадо). Жили в печерах або житлах — наметах,
зроблених з дерева та кісток мамонта. Близько 35-40 тис. років тому з'являється людина сучасного типу,
названа людиною розумною. Первісне людське стадо змінюється родовою общиною. Спорідненість у
роді визначалася за материнською лінією в силу домінування жінки у суспільному, економічному житті
людського колективу (матріархат). Окремі роди об'єднувалися в племена. Виникають релігія, мистецтво
(наскальні розписи, різьбярство, скульптура з глини);

— середній кам'яний вік (мезоліт) — від 13 тис. років до н.е. до 7—6 тис. років до н.е. З'являються нові
знаряддя праці: кам'яні сокири і тесла; шила, голки, наконечники списів з кісток і рогів тварин. Було
винайдено лук і стріли; мисливство стає провідною галуззю господарства, розпочалось приручення
тварин (собака стала першою прирученою твариною). Розвивається рибальство. Ширше
використовується вогонь. Формується племінна організація;

— новий кам'яний вік (неоліт) — 6—4 тис. років до н.е. Саме в цей час людина переходить від
споживацького господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство). Історики називають цей
перехід "неолітичною революцією". Люди переходять до осілого способу життя, будують хати,
займаються ткацтвом, плетінням сіток для лову риби, виготовляють досконаліші знаряддя праці з
каменю (ножі, серпи, зернотерки) і кісток (гачки, гарпуни, мотики);

— мідно-кам'яний вік (енеоліт) — 4—3 тис. років до н.е. Люди опановують технології виробництва й
обробки першого відомого людині металу — міді; вдосконалюються землеробство, скотарство;
з'являється гончарство (винайдено перший штучний матеріал — кераміку), винайдено колісний
транспорт. Формуються великі племена, територіальні общини. Найбільш яскравою археологічною
культурою доби енеоліту на території України є трипільська культура, відкрита наприкінці XIX ст. В.В.
Хвойкою поблизу с Трипілля на Київщині (звідси її назва);

— бронзовий вік — кінець 3 — початок 1 тисячоліття до н.е. У цей період поширюються вироби з бронзи
— першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з кольоровими металами (оловом).
Основними галузями господарства залишаються землеробство (лісостеп) і скотарство (степ).
Подальшого розвитку набувають ремесла, відбувається другий суспільний поділ праці — відокремлення
ремесла від землеробства. Відбувається перехід до батьківської (патріархальної) общини; зростає
майнова і соціальна нерівність (особливо у скотарів). З'являється таке явище, як кочівництво;

— ранній залізний вік — від рубежу 2-1 тисячоліття до н.е. і до початку середньовіччя — V ст. н.е. Цей
період характеризується появою залізних знарядь праці. Перехід до залізного віку ознаменувався
зростанням соціальної нерівності і формуванням ранньодержавних утворень.

Отже, найдавніші люди, які заселяли територію України, спочатку утворювали людські стада, потім —
роди і племена, спільно працювали, володіли майном і знаряддями праці, порівну розподіляли між
собою продукти харчування, розвивали матеріальну і духовну культуру. Історію первісного суспільства
завершив залізний вік.

1.2. Племена трипільської культури.

1. Відкриття культури.

2. Походження трипільців.

3. Господарство трипільців.
4. Житло. Поселення трипільців.

5. Кераміка. Мистецтво.

Наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойко біля села Трипілля (Київщина) дослідив
поселення і відкрив нову археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення дістала назву
трипільська.

Творці цієї культури заселяли в IV-III тис. до н.е. територію від Дніпра до Карпат. Походження трипільців
остаточно не з'ясовано, але більшість вчених вважають, що це прийшлі племена, які частково злилися з
неолітичними племенами Буго-Дністровської культури. Головним їх заняттям було зернове
землеробство (сіяли жито, пшеницю, ячмінь, просо). Крім того, вони займалися садівництвом
(вирощували абрикоси, сливи, аличу), скотарством та рибальством. Для обробки землі використовували
мотики, а згодом і рало. Зернові культури збиралися дерев'яними серпами з роговими та крем'яними
вкладками. Господарство велось так інтенсивно, що через 50-100 років земля виснажувалась і люди
змушені були переселятися.

Трипільські племена вперше на території України почали користуватися виробами з міді. Проте
основною сировиною для виготовлення знарядь праці та зброї залишалися кремінь та дерево.

Високо, як ніде в Європі, у них була розвинена житлова архітектура. Хати мали по кілька кімнат, а іноді й
поверхів, де жила разом велика матріархальна родина.

Хати були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації. Вони були розташовані
колом, серед якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Найбільше
таке поселення було відкрите біля села Володимирівки на Кіровоградщині, де розкопки виявили 200 хат,
розташованих п'ятьма концентричними колами. Навколо таких великих протоміст розташовувались
невеличкі поселення, утворюючи округи з населенням у 15-25 тис. осіб.

Найбільш прикметною для трипільської культури була її кераміка. Вона добре випалена і
орнаментована. Провідними мотивами орнаменту були спіралі і волюти, виконані темногнідою, іноді аж
чорною і білою фарбами на чорному тлі посудини. Крім того, на мальованому посуді зустрічаються
схематичні малюнки свійських тварин, зображення жінок, що мало магічне значення. Такі зображення
збереглися в українських народних вишивках, килимах, народній кераміці, а особливо в українських
великодніх писанках.

Виявом мистецького хисту трипільських племен стали керамічні людські і тваринні фігури з глини.
Найбільше було зображень жінки, їх фігурки мали культове значення і втілювали образ праматері-
родоначальниці у матріархальній родині.

Трипільська культура була найвищим культурним виявом Європи в IV-III тис. до н.е., характерні риси
якої дають підстави називати її цивілізацією.

Ключові дати

IV-III тис. до н. е - існування Трипільської культури (цивілізації).

1.3. Кіммерійці й таври на території України в давнину

1.1. Походження кіммерійців.

1.2. Життя та побут кіммерійців.

1.3. Суспільний устрій.

1.4. Релігійні уявлення.

1.5. Таври.

Південними сусідами праслов'ян у X—VII до н. є. були кіммерійці. Жили вони в степах Північного
Причорномор'я від Дону до Дунаю. Були дуже войовничими. Це перший народ на території України,
назва якого дійшла до нас. Уперше про кіммерійців згадується у давньогрецьких поемах Гомера.
Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н. е. Геродот.

Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва "кімміраї" означає
"велетні".

Є три версії щодо походження кіммерійців. Перша — це давньоіранський народ, який прийшов на землі
України через Кавказ. Друга — кіммерійці з'явилися внаслідок поступового історичного розвитку
праіранської степової культури, а

прабатьківщиною їхньою було Нижнє Поволжя. Третя — кіммерійці були місцевим населенням.

Археологи знаходять речові пам'ятки кіммерійців у Північному Причорномор'ї, на Північному Кавказі, у

Поволжі, на нижній течії Дністра та Дунаю. Кіммерійці були іраномовними.

Ранні кіммерійці вели осілий спосіб життя. Пізніше, у зв'язку з настанням посушливого клімату, вони
стали кочовим народом і розводили в основному коней.

Племена кіммерійців об'єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике
військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і
кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами. Кіммерійці воювали з царями Урарту та
Ассирії.

Поселення кіммерійців були тимчасовими, в основному табори, зимівники. Але вони мали свої кузні і
ковалів, які виготовляли залізні та сталеві мечі і кинджали, найкращі на той час у Стародавньому Світі.
Самі вони метал не добували, користувалися залізом, добутим лісостеповиками або кавказькими
племенами. їхні майстри виготовляли кінські вудила, наконечники стріл, прикраси. Вони мали високий
рівень розвитку керамічного виробництва. Особливо гарними були кубки з лощеною поверхнею,
прикрашені геометричним орнаментом.

Кіммерійці вміли чудово обробляти кістки. Дуже красивими були у них прикраси, зроблені з
напівкоштовного каміння. Збереглися до наших днів зроблені кіммерійцями кам'яні могильні плити із
зображенням людей.

Жили кіммерійці патріархальними родами, які складалися з сімей. Поступово у них виділяється
військова знать. Цьому у великій мірі сприяли грабіжницькі війни. їх основною метою було пограбування
сусідніх племен і народів.

Релігійні уявлення кіммерійців відомі за матеріалами поховань. Знатних людей ховали у великих
курганах. Були чоловічі й жіночі поховання. У чоловічі поховання клали кинджали, вуздечки, набір
наконечників для стріл, кам'яні бруски, жертовну їжу, коня. У жіночі поховання клали золоті та бронзові
кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд.

Археологічні знахідки показують, що кіммерійці мали зв'язки з племенами Приазов'я, Західного Сибіру
та Кавказу. Серед виробів мистецтва знаходили жіночі прикраси, оздоблену зброю, кам'яні стели без
зображення голови, але з ретельно відображеним кинджалом, сагайдаком зі стрілами і обов'язково —
могильним бруском.
Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення — таври (від
грецького слова "таврос" — тур). Від таврів походить і назва Кримського півострова —Таврида, введена
царським урядом після приєднання Криму до Росії в 1783 р. Давньогрецький історик Геродот у своїй
книзі "Історія" розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок —
землеробством, а на чорноморському узбережжі — рибальством. Вони займалися також і ремеслами —
були вправними гончарами, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.

З другої половини І тисячоліття до н. е. у таврів, як і в інших племен, з'явилася майнова нерівність,

сформувалася родова аристократія. їхня держава — Таврика (IX—І ст. до н. є.) розвивалася як
рабовласницька. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами-скіфами
вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював землі Таврики.

Доля Таврики, як і Кіммерії, була трагічною: спочатку - у II ст. до н. є. — її підкорив понтійський цар
Мітрідат VI Євпатор, а в другій половині І ст. до н. є. захопили римські війська. У середні віки таври були
винищені або асимільовані татарами, які завоювали Крим. Самобутня культура таврів була втрачена.

Ключові дати

X-VII ст. до н. е — існування кіммерійців у Північному Причорномор'ї

ІХ-І ст. до н.е. - держава Таврика

1.4. Скіфи і сармати

1. Походження скіфів.

2. Держава скіфів.

3. Культура скіфів.

4 Проникнення сарматів у Північне Причорномор'я.

5. Життя та побут сарматів.

Територія України в нову історичну добу — добу залізного віку — була заселена різними за
походженням і мовою племенами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена — пращури слов'ян,
іраномовні скотарські кочові племена; сюди переселяються греки-колоністи.

З VII ст. до III ст. до н. є. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів,
які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор'я. Скіфи завоювали величезну для тих
часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-
Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту
скіфів залишив грецький історик Геродот. У V ст. до н. є. він особисто відвідав Скіфію і описав її. Скіфи
були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам
і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися
верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром; скіфи-землероби, що жили
в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор'я. Серед названих
Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над
усіма іншими племенами.

Наприкінці VI ст. до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання на чолі

зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти).
Причорноморська Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з яких очолював головний цар,
а два інших — молодші царі (ймовірно, сини головного).

Скіфська держава — перше політичне об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці
(центром Скіфії у V—III ст. до н. є. було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Скіфія поділялася
на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Найвищого піднесення досягла Скіфія в IV ст. до н. є. Воно пов'язане з ім'ям царя Атея. Влада Атея
поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії
не похитнулася навіть після празки від македонського царя Філіпа II (батька Олександра
Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н. є.
Проте на межі IV— III ст. до н. є. Скіфія занепадає. Наприкінці III ст. до н. є. Велика Скіфія під натиском
сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві
Малі Скіфії. Одну, що називалася Скіфське царство (III ст. до н. є. — III ст. н. є.) із столицею у Неаполі-
Скіфському в Криму, іншу — в нижній течії Дніпра.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників
(землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала
свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира, для жреців — чаша, для общинників — плуг з
ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали
прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території
— Геррах (Придніпров'я, на рівні Дніпровських порогів), — скіфи возили його забальзамоване тіло по
всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій
гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та ін. Біля царя клали золоті речі, коштовні
прикраси. Над гробницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це
свідчить про майнове розшарування у скіфів.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило

скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя - коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть
для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб
сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які
розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії
(боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

Занепад, а згодом — розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов,
висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III—І ст. до н. є. значну
частину Скіфії завоювали сармати.

Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у
скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. У мистецтві домінував так званий тваринний стиль.

Широко відомі пам'ятники скіфської доби — кургани: Солоха й Гайманова Могили на Запоріжжі, Товста
Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині, Куль-Оба та ін. Знайдено царські прикраси (золота
пектораль), зброя тощо.

Протягом наступних 600 років (III ст. до н. є. — III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували
сармати, які прийшли з Волги, їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були
побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром
було м. Танаїс у гирлі Дону.
Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним
союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких, як язиги, роксолани, алани та ін. Вони займалися
скотарством, полюванням, вели кочовий спосіб життя.

Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич. Основу війська сарматів
складали важкоозброєні вершники — катафактарії.

З переселенням сарматів у Північне Причорномор'я розширилися їхні зв'язки з античними містами,

зокрема з Ольвією, а також з Придунайськими Римськими провінціями. У них, як і у скіфів, існувала
приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. Значну
роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час
безперервних війн полонених. Проте родоплемінний лад сарматів тримався досить стійко.

Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з багатьма народами (народами Китаю, Індії, Ірану,
Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів, їхня культура поєднувала в собі
елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Від середини III ст. н. е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час
тут з'явилися вихідці з Північної Європи — готи. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й
алани (одне із сарматських угруповань), готи здійснювали спустошуючі напади на міста Північного
Причорномор'я.

Ключові дати

VI—III ст. до н. є. - панування скіфів у Північному Причорномор'ї

III ст. до н. є - III ст. н. е. - панування сарматів у Північному Причорномор'ї

1.5. Античні міста-держави і колонії в Криму

1. Заснування грецьких колоній у Північному Причорномор’ї.

2. Соціальне та економічне становище міст-держав.

3. Політичне становище.

4. Побут і культура античних міст-держав Північного Причорномор 'я.

Колонізація Північного Причорномор'я була складовою так званої Великої грецької колонізації VIII—VI до
н. є. Основною причиною, що штовхала греків у далекі краї, стала нестача землі у Греції, а відтак,
продуктів харчування.

Першими грецькими поселеннями в Причорномор'ї (VII ст. до н. є.) були Істрія (у Придунав'ї) і
Борисфеніда (на острові Березань). У VI ст. до н. е. у пониззі Південного Бугу виникло місто Ольвія. На
узбережжі Керченської протоки були засновані міста Пантікапей (що стало столицею Боспорського
царства), Гермонасса, Німфей, Мірмекій, Феодосія. Кепи. На початку V ст. до н. є. на території Західного
Криму з'явилось античне місто Херсонес. Одним з останніх в III ст. до н. є. тут виникло місто Калос-
Лімен. Розміри міст не перевищували 50—60 га.

Кожне місто мало сільську округу (хору). її мешканці вирощували злаки, овочі, фрукти, розводили
худобу, ловили рибу. Вироблене продавали в місті. Серед жителів хори було багато вихідців з
навколишніх племен.

Усі причорноморські міста-поліси, крім монархічного Бос-пору, були демократичними або

аристократичними республіками, де раби, жінки та іноземці не мали прав громадянства. Найвищим
органом законодавчої влади були народні збори. Виконавча влада перебувала в руках колегій і
човників. Окремо існувала судова влада. Усі міста карбували власні монети.

Поліси встановили міцні політичні, торговельні й культурні зв'язки з місцевим населенням, якому
продавали передусім вино і ремісничі вироби, а також з містами Середземномор'я, куди вивозили хліб,
рибу, худобу і рабів. Експорт зерна досяг кульмінації в IV ст. до н. є. і II—III ст. до н. е. У зовнішній
політиці поліси спочатку орієнтувались на Грецію. У II—І ст. до н. є. Ольвія потрапила у залежність до
Кримської Скіфії. На межі II—І ст. до н. є. Причорноморська Україна була втягнута в орбіту боротьби між
найсильнішими державами Римом і Понтом. Цар Понту Мітрідат VI Євпатор підкорив Боспорське
царство, завдав поразки Кримській Скіфії і поширив владу на все Причорномор'я, включаючи Ольвію.
Зазнавши врешті поразки від римлян, Мітрідат заподіяв собі смерть у Пантікапеї (нинішня Керч), а
римські війська оволоділи його царством. Політика грецьких міст переорієнтовується на Рим. У свою
чергу, для Риму грецькі держави були своєрідним бар'єром перед натиском кочівників та інших
варварських племен. Рим допомагав Херсонесу в його сутичках зі скіфами, в грецьких містах
розміщуються римські гарнізони. У середині II—III ст. до н. є. Тіра, Ольвія, Херсонес включаються до
складу римської провінції Мезії. У політичну залежність від Риму потрапляє й Боспор.

Вторгнення в Причорномор'я готів (III ст.) і особливо гуннів (IV ст.) поклало край існуванню грецьких
міст-держав. Вижили тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантійської імперії.

Побут і культура причорноморських грецьких держав мали багато спільного зі способом життя і
культурою античного світу. Жителі міст вважали себе треками. Фізичне та інтелектуальне виховання
молоді здійснювалося в навчальних закладах-гімназіях. Населення міст суціль було письменним. У
суспільному й культурному житті важливе місце посідав театр. Дуже популярним був спорт. У містах
працювали вчені-філософи та історики. У V ст. до н. є. Ольвію відвідав "батько історії" Геродот, який
залишив найдавніший опис України-Скіфїї.

Основу релігійних вірувань колоністів становило багатобожжя. Особливо популярним з богів був
Аполлон — заступник колоністів. Поряд з культами божеств існували культи героїв — Ахілла й Геракла.
Відправленням культів керували жерці. Деякого поширення набули також скіфські і сарматські культи
плодючості, а в римські часи — культи римських імператорів. У Боспорі в перші століття н. є.
поширювалось християнство, яке захопило також Херсонес.

У мистецтві переважали еллінські художні традиції, хоча значно поширились варварські елементи.
Художники малювали релігійні й міфологічні сюжети, створювали портрети. Інтер'єри будинків, гробниці
розписували фресками. Підлогу багатьох будинків вимощували мозаїкою. Красиво розмальовували
вази. Міста прикрашали статуї. Прикраси грецького виробництва були популярні в середовищі скіфської
і сарматської знаті.

Протягом тисячолітнього існування в Північному Причорномор'ї античні міста-держави чинили великий

вплив на розвиток місцевих племен: скіфів, сарматів, слов'ян.

Ключові дати

VIII—VI ст. до н. є. — велика грецька колонізація

1.6. Східні слов’яни на території України. Антське царство

1. Походження слов'ян.

2. Поділ слов'ян на західних, східних, південних.

3. Розселення слов'ян.

4. Господарство та побут слов'ян.

5. Суспільна організація.

6. Вірування.

7. Антське царство.

Проблема походження слов'ян є предметом жвавих дискусій. Є кілька концепцій, з яких найпоширеніша
така: витоки слов'янської історії сягають щонайменше ІІ тис. до н. е. У цей час праслов'янські племена
виділилися з індоєвропейської спільноти (тшинецька, комарівська, білогрудівська археологічні культури).

Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III
ст. до н. є. -II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу
виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час
слов'янство було осілим землеробським населенням з розвиненими ремеслами, ювелірною справою і
торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим грунтом, на якому
відбувався подальший історичний розвиток східнослов'янських племен.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової Правобережної

України не було змін етнічного складу населення щонайменше з XIII—XII ст. до н. є. до перших століть
нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населення — венеди. Венеди залишилися
основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'явилися анти і
склавіни — дві групи слов'янського населення, які на той час виділилися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають характерною для ранньої доби слов'янської
спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних і східних (венедів, склавінів та
антів), що відбулося у IV—VI ст. У II ст. н. є. германські племена готів з південного побережжя Балтики
рушили на південь. Пройшовши через територію балтів (предків литовців, латвійців, прусів) і слов'ян,
готи осіли у Північному Причорномор'ї (III ст.). Цей похід германців остаточно розділив слов'ян на
східних та західних. Усі слов'яни досі називають германців "німцями", тобто "німими", такими, що
говорять на незрозумілій мові. Напевно, тоді, у III ст., на противагу "німцям" і з'явилась сама назва
"словени" -слов'яни, тобто люди, що володіють словом, членороздільною мовою. Слов'яни багато
перейняли у войовничих германців. Перш за все зброю та її назви: меч, шолом, щит, а також термін
князь та ін.

Готський історик Иордан писав, що творець держави готів Германаріх (загинув у 375 p.), рушив свої
війська на венетів і підпорядкував собі цей численний, але погано озброєний народ. Від венетів, за
словами Йордана, який жив у VI ст., пішли анти і склавіни (слов'яни). Зокрема, Йордан повідомляє:
"...починаючи від місця народження Вістули (Вісли), на безмежних просторах розташувалося
багатолюдне плем'я венетів. Хоч їхні найменування тепер змінюються відповідно до різних років і
місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами... Ці венети походять від одного
кореня й сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів".

Слід зауважити, що слов'яни себе не називали ні венетами, ні антами. І назви ці не слов'янські. Анти —
слово найімовірніше іранського (сарматського) походження. Воно означає - "ті, що живуть скраю (на
межі)", тобто слов'яни, найближчі до степу.

Зіставивши повідомлення Иордана, візантійських джерел і дані археології, учені роблять висновок, що
венеди (праслов'яни) поділились на західних (склавінів) і східних (антів) слов'ян.

Після розгрому готів у IV ст. прибульцями зі сходу — Гунами - слов'яни розселилися до Дунаю і далі на
захід. Тут вони зіткнулись з Візантійською імперією. З того часу (середина І тис. н. є.) повідомлення про
слов'ян починають часто траплятись у візантійських документах.

Основним заняттям слов'ян було землеробство. Найдавнішим способом вирощування зернових культур
у лісовій зоні було підсічне землеробство. Селяни спалювали повалені вітром на окремих ділянках лісу
сухі дерева і таким чином проводили підготовку землі під посіви. Згодом — спалювали дерева,
спеціально зрубані сокирою. Нерідко перед вирубуванням лісу дерева підсікали, щоб вони швидше
висихали у вертикальному стані. Тоді — валили і спалювали. Попіл був добривом, він же розпушував
грунт. Після трьох років використання виснажену землю залишали й освоювали нову ділянку.

У лісостеповій зоні слов'яни мали постійні місця проживання. Селилися вони на берегах річок, де були
гарні луки і добрі грунти для обробітку. Ранні слов'яни використовували тут перелогову систему
обробітку грунтів. Поле оброблялося і засівалося до того часу, поки ці землі давали хороші врожаї. Коли
ж врожаї падали, поле залишалося для "відпочинку", а використовувалося інше. У той час вільних
земель було багато і слов'яни мали завжди добрі врожаї. Вирощували слов'яни пшеницю, просо і
ячмінь. Археологічні знахідки того часу говорять нам, що слов'яни користувалися-досить добрими
знаряддями праці, зокрема, у них вже був залізний серп, мотики, кістяні і дерев'яні сохи з металевими
наконечниками.

Слов'яни займалися також скотарством. Вони вирощували велику рогату худобу, коней, свиней.
Слов'яни полювали на хутрових звірів, хутра були цінним товаром. А ще вони займалися рибальством,
бортництвом (примітивним бджолярством), у лісах збирали гриби і ягоди.

У слов'ян було розвинене ремесло. Найбільше було поширене ковальство, залізоробне ремесло,
гончарство, прядіння, чинбарство і ткацтво.

Свої житла слов'яни споруджували в основному з дерева, заглиблювали їх наполовину в землю. Такі
будинки були більш надійними й теплими. Посередині хати розташовувалися печі — для обігрівання
житла і приготування їжі. Печі були без димарів, палили "по-чорному", дим виходив через отвори у даху.
Печі у житлах відрізняють слов'янські поселення від їхніх північних сусідів — угро-фіннів і південних
степових кочовиків. У них посеред житла було відкрите вогнище, над яким підвішували казан. Недалеко
від будинку обов'язково споруджувалася яма-льох, де слов'яни зберігали зерно та інші продукти.

Слов'яни жили первісною сусідською общиною. Існували великі патріархальні сім'ї, в яких жили родичі
декількох поколінь. Вони вели спільне господарство, володіли окремими господарськими будівлями,
житлами, навіть невеликими поселеннями. Общини родичів жили в близьких поселеннях, що
називалися "гніздами". Група таких "гнізд" об'єднувалася у плем'я. Пізніше такі племена починають
об'єднуватися в союзи племен.

Давні слов'яни мали релігійні вірування. їхня релігія називається язичництво. Слов'яни обожнювали
незрозумілі їм сили природи. Вони мали свій поховальний обряд, в основу якого була покладена віра у
потойбічне життя. Померлих спалювали і ховали у спеціальних ямах. У могили клали речі померлого,
знаряддя праці, посуд, їжу, інколи зброю.

Крім цього, у давніх слов'ян існувала віра у різних духів.

Найдавніші писемні повідомлення про вірування слов'ян належать візантійському історику VI ст.
Прокопію Кесарійському. Він писав, що слов'яни вважають "володарем усього" одного з богів — творця
блискавок (Перуна). Йому приносять у жертву биків та інших тварин. Слов'яни поклоняються також
рікам, німфам та іншим божествам, складають їм жертви і під час жертвоприношень ворожать. Німфи в
античній міфології — духи природи (джерел, гір та ін.). Отже, слов'яни, окрім вищих богів, які
уособлювали сили природи (грім, блискавку, вітер та ін.), поклонялись і духам (німфам). Крім Перуна, до
нас дійшли такі назви слов'янських богів: Велес, Даждьбог, Стрибог, Род, Макот та ін. Місця поклоніння
богам називаються капища, де встановлювались ідоли певних богів. (До наших днів зберігся
Збручанський ідол).

Починаючи з VI ст., кількість писемних відомостей про східних слов'ян збільшується. Візантійські автори
характеризують слов'ян як численний народ, що має вплив на історичні події Південної та Південно-
Східної Європи. Слов'ян вони подають під трьома назвами: венеди (або венети), анти, склавши.
Маврикій Стратег пише, що анти живуть у лісах і болотах. Тобто їхні поселення сягають до Полісся,
умови якого відповідають цій характеристиці.

За Йорданом, анти займали землі між Дніпром та Дністром, а склавіни — від Дністра на захід. Археологи
ототожнюють антів з черняхівською культурою.

Найвищої могутності анти досягають у першій половині V! ст., коли ведуть загалом переможні війни з
Візантією в Придунав'ї та на Балканах. У цей час в антів відбувається інтенсивний розпад
родоплемінних відносин. Суспільно-політичний лад антів — так само, як і всіх слов'ян, — греки називали
демократією. "Ці племена, слов'яни і анти, — писав у VI ст. візантійський історик П. Кесарійський, — не
підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії: тому про все, що для них корисне чи
шкідливе, вони міркують спільно".

У 60-х роках VI ст. анти зазнали поразки від кочівників-авар. Остання згадка про них у письмових
джерелах стосується подій 602 р. За припущенням істориків, анти іноземних джерел — це поляни
давньоруських літописів, яких потім називатимуть русами. Визначний український історик М. Гру-
шевський обгрунтував погляд на антів як на безпосередніх предків давніх русів та через них —
українців. Загалом, держава антів проіснувала три століття (кінець IV — початок VIII ст.).

Археологічні дослідження показують, що у V-VI ст. н. «. у лісостеповій зоні України найбільш поширені
слов'янські поселення. У цей час розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. Із межиріччя
Дніпра і Дністра вони просуваються в придунайські землі і там діляться на дві групи. Одна йде на
південь, на Балканський півострів, інша — вздовж течії Дунаю. У колишній Югославії відомі сотні
відповідників географічним назвам України: Житомир, Малин, Болярка, Бараші, Радичі тощо. Там є один
Київ, два Київці, п'ять поселень з назвою Києво. Ці назви пов'язані з переселенням на Балкани
слов'янського населення з території України.

Слов'яни лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього
зайняті бал-тами й угро-фіннами.

На великій території — від Карпат до верхів'я Волги — формуються східнослов'янські племена й

племінні об'єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх — склавінів і антів, включають у себе
вже 15 різних племінних груп.

Ключові дати

II тис. до н. є. — виділення праслов'янських племен з індоєвропейської спільності

III—IV ст. - Гатська держава у Північному Причорномор'ї

IV ст. - вторгнення гунів у причорноморські степи

VI ст. - Антське царство .

602 р. - остання згадка в письмових джерелах про антів

У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий
процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні
активні взаємозв'язки з іншими племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського
світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів
почали формуватися племенні об'єднання, відомі нам з "Повісті временних літ". На території України
літопис фіксує факт проживання таких племінних об'єднань: волинян (Західна Волинь), білих хорватів
(Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь, Полісся), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя
Дніпра), уличів та тіверців (нижнє Подніпров'я).

Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціально-економічного,
політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі з
центром у Києві.

Період VI—IX ст. — це період утворення Київської держави, центром якої є землі середнього
Подніпров'я, землі сучасної Київщини.

Протягом VIII—IX ст. союзи слов'янських племен еволюціонували у прадержавні утворення — племінні
князівства. Писемні джерела (арабський географ Джейхані) зафіксували існування державних об'єднань
дулібів, білих хорватів і полян та ін. Арабські автори називають Куявію, Славію та Артанію. Сучасні
дослідники ототожнюють Куявію із Київською землею, Славію — з Ладогою (згодом Новгородською
землею).

Появу князівст історики співвідносять їх з певним історичним етапом — військовою демократією —

проміжним періодом від первіснообщинного суспільства до державного. Тоді вже була соціальна і
майнова нерівність, але без розгалуженого апарату примусу. Поступово занепадає роль віча, на якому
раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається
значення збройного ополчення, оскільки навколо князів формувалася дружина — об'єднання постійних
бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.

Виділення дружини — важливий етап у перетворенні влади князя з родоплемінної в державну. За

допомогою дружини князь завойовує нові землі, збирає данину. Голоси дружинників можуть бути
вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проблем. Часто дружинниками
князя були найманці (як правило варяги).

Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних слов'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший
прогрес у господарстві, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність
сільського господарства. У цей період збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних
земель. Утвердилася двопільна система. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі
зрушення відбулися і в ремеслі. Збільшується кількість ремісничих спеціальностей, зростає
виробництво.

Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли
масштаби міжнародних контактів Русі. Неоднозначно формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у
цей час поширити свій вплив на частину східних слов'ян і обкласти їх даниною (Лівобережжя Дніпра). Є
свідчення про походи руських дружин на Візантію.

Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Так називали народи Скандинавії, яких
нестача придатної для обробітку землі штовхала до участі у далеких мандрівках, пов'язаних з торгівлею,
грабіжницькими нападами, піратством. У самій Скандинавії учасників завойовницьких морських походів
того часу називали вікінгами, у Західній Європі — норманами (північними людьми). Саме вони проклали
шлях через землі східних слов'ян до Візантії. Це був відомий шлях "з варяг у греки", який проходив
через Фінську затоку, далі Невою і Ладозьким озером, а потім річкою Волхов через Ільменське озеро,
річкою Ловать до верхів'я Дніпра і до Чорного моря. Варяги, прямуючи до Візантії, встановлювали
контакти зі слов'янами, вели з ними торгівлю, а часто й осідали на їх землях.
Кожне зі східнослов'янських племен мало свій центр, де жили князь і дружина, знаходились основні
культові споруди, присвячені язичницьким богам, і були зосереджені економічні ресурси. Ці племінні
центри (гради) найчастіше мали укріплення із земляних валів та ровів, були справжніми фортецями. У»
годину небезпеки за стінами такої фортеці переховувалися місцеві жителі — селяни, ремісники.

До таких центрів належав і стародавній Київ, який виникає як центр полянського князівства, потім стає
центром "Руської землі" і нарешті — Київської держави або Київської Русі.

Літописна традиція наводить легенду про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та
Хоривом — і їх сестрою Либіддю, які збудували перше городище на Старокиївській горі. Ця слов'янська
легенда переповідається письменником Заноном Глаком у VII ст., він пише про заснування Києва —
Куара в землі Полунія (від "поляни") Куаром, Ментеєм і Хорсаном.

У легенді є зерно правди, бо археологічні дослідження виявили в Києві три окремих міста, що
об'єднались лише за княжої доби. Згідно з археологічними розкопками, час виникнення Києва датують
кінцем V — початком VI ст. (для святкування 1500-ліття Києва було взято 482 р., у 1982 р. урочисто
відзначили цю знаменну дату). Археологами на початку XX ст. (В. Хвойко) і в 60-80-і pp. були виявлені
залишки укріплень на Старокиївській горі, культових споруд (язичницьких капищ, де стояли ідоли),
слов'янських жител, а також багаточисельні знахідки речей, пов'язані з побутом і одягом дружинників
(металеві частини шкіряних поясів та застібки від плащів); були знайдені візантійські монети і посуд,
медальйони, які одержували військові. Археологічні дослідження показали, що такі знахідки могли
належати політичному та економічному центру, укріплення якого підтвердили, що це була княжа
резиденція. На зламі VIII—IX ст. Київ перетворився у значний політичний міжплемінний центр.
Поступово навколо нього були об'єднані значні території між Балтійським та Чорним морями.

В останні роки дослідники, вивчивши свідчення ранньосередньовічних хронік (вірменської та

візантійської), дійшли висновку, що Кий був реальною історичною особою, жив наприкінці V-гo y першій
третині VI ст. і був полянським князем. Літописи говорять про відвідини Києм Царгорода у 528 р. на
запрошення імператора Юстиніана. Мандруючи до Візантії, Кий заснував фортецю на Дунаї і назвав її
Києвець.

Історики вважають, що останніми князями династії, яку започаткував Кий, були Дір і Аскольд. У
давньоруських літописах вони завжди виступали разом, але, на думку вчених, князювали вони не
одночасно: Дір у 30-ті pp. IX ст., а Аскольд заступив його у 60-ті pp. IX ст. Про Діра залишилося мало
свідчень, значно більше про Аскольда.

Сучасні історики вважають, що в часи Аскольда і Діра в Східній Європі виникла перша слов'янська
держава, яку можна називати Київським князівством. Сталося це приблизно в 40— 50-х роках IX ст.

Територія Київського князівства Аскольда була невеликою — воно охоплювало землі навколо Києва,
головним чином колишнього княжіння полян. Але її державний, економічний і воєнний потенціал був
значним. Це доводить і політика, яку проводив Аскольд. Він започаткував політику збирання земель
союзів східнослов'янських племен навколо Києва. Він організував перший похід Русі на столицю Візантії
Константинополь (Царгород) у 850 р. і уклав вигідний торговельний договір. Є відомості, що Аскольд
ходив походами проти хозар, дунайських болгар, уличів, древлян. Аскольд, щоб підняти авторитет своєї
влади, прийняв титул кагана, що за тих часів прирівнювалося до титула імператора. Разом зі своїми
дружинниками прийняв християнство. Проте Аскольду не вдалося впровадити християнство як
державну релігію. Проти християнізації виступили прихильники язичництва. Вони заручились
підтримкою новгородського правителя варяга Олега. Олег здійснив похід на Київ і підступно вбив
Аскольда.

Згідно з літописними даними, у 882 р. він починає княжити в Києві. Саме за князювання Олега (882-912
pp.) Київське князівство перетворилося на велику державу — Київську Русь, що об'єднувала більшу
частину східнослов'янських племен. Відтоді Київ став столицею східнослов'янського об'єднання —
"матір'ю городам руським", а київський князь — "великим князем руським", "під рукою" якого були інші
князі.
Ключові дати

V-VI ст. - заснування Києва

VI—VI11 ст. - формування слов'янських прадержавних утворень

860 р. - похід київського князя Аскольда на Константинополь

2.2. Назва "Русь" та "Україна"

1. Походження назви "Русь".

2. Походження назви "Україна".

З процесом становлення державності у слов'ян середнього Подніпров'я тісно пов'язаний термін "русь". У
давньоруських писемних пам'ятках має чотири значення: етнічне-народ, плем'я; соціально-суспільний
прошарок або стан; географічно як територія, земля; політичне-держава. Існує багато концепцій
походження слова "русь": скандинавська (від місцевості зі схожою назвою), наддніпрянська (від назв
річок із коренем "рос" у басейні Дніпра), фінська (від слова "ruotsi", яким фіни називали варягів) та ін.
Достеменно відомо, що "руссю" називали спочатку скандинавів, що складали дружини новгородських і
київських князів. Поступово дружини князів з роду Рюрика розбавлялися слов'янами і втрачали своє
скандинавське походження, а назва продовжувала залишатись. Згодом назва "русь" поширилася на
слов'ян, далі на народ, зокрема полян, а згодом на державу, що була створена східними слов'янами, —
Київську Русь.

Назва "Україна" щодо українських земель вперше зустрічається в Київському літописі під 1187 р. Того
року в битві з половцями загинув переяславський князь Володимир Глібович ("І плакали по ньому всі
переяславці. За ним же Україна багато потужила"). За тих часів назва Україна поширювалась на
Київщину, Переяславщину, Чернігівщину. Під 1189 р. у тому ж літописі вжито назву "Україна Галицька"
стосовно Галицького князівства.

Про походження назви "Україна" існує кілька припущень. Згідно з одним, її виводять від слова край
("кінець") зі значенням "погранична територія". Деякі дослідники пов'язують походження назви "Україна"
зі словом край — країна у

значенні "рідний край, країна, земля". За іншою гіпотезою, вона походить від дієслова "украяти" —
"відрізати", а первісне її значення "шматок землі, відрізаний (украяний) від цілого".

Ключові дати

1187 р. - у Київському літописі вперше зустрічається назва "Україна"

 2.4. Володимир Великий. Запровадження християнства на Русі

1. Боротьба за княжий стіл.

2. Завершення формування Київської держави за князя Володимира.

3. Хрещення Русі та його історичне значення.

Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років
точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим
князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його
князювання та ще потім за князювання його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної
могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира
Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978—
1054 pp.).

За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва
східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981 p.), в'ятичів (982 p.),
радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку
він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни, а в 988 p.,
переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь
провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх
великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу
держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави. Було
запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, — "Закон земляний". Володимир піклувався
про охорону державних рубежів, давши відсіч агресивним балтським племенам ятвягів і волзьким
тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних стосунках Русі займали, як і раніше, взаємини з
Візантією. У 988 р. Володимир допоміг візантійському імператорові Василію приборкати бунтівних
феодалів. У вдячність за це і розраховуючи на допомогу в майбутньому, Василій видав за князя сестру,
принцесу Анну.

В останні роки X ст. Володимир зосередив зусилля на боротьбі з кочівниками-печенігами, що

загрожували Русі з півдня. Він будував захисні вали й фортеці, не раз виходив з військом супроти
печенігів і перемагав їх. Літопис умовчує про останні 15 років життя князя. Але з іноземних джерел
відомо, що Анна померла 1011 р. і князь одружився з германською принцесою. Наприкінці життя проти
Володимира повстали сини. Під час лаштування походу на Новгород проти Ярослава Володимир
раптово помер 15 липня 1015 р. Князя поховано у зведеній за його велінням Десятинній церкві.

Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської
держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив
його офіційно релігією в Київській державі.

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним

розвитком східнослов'янських земель. Візантійські джерела повідомляють, що власне Київська земля
була хрещена князем Аскольдом у 860 р. Християнкою була бабка Володимира — Ольга. Серед
дружинників його діда Ігоря також були християни. Реформа язичницьких культів — проголошення
Перуна верховним богом Київській Русі — не сприяла державному будівництву, усталенню привілеїв
панівної верстви суспільства, розвиткові писемності й культури, налагодженню зв'язків з іншими, в
абсолютній більшості християнськими країнами. Тому в середині 80-х pp. X ст. київський князь помалу
схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії — християнства. Проте він виявляв
інтерес і до інших релігій — ісламу, іудаїзму.
Незадовго до прийняття нової віри відбувся ряд важливих політичних подій. У 987 р. у Візантії
розпочалося повстання проти Василія II. Імператор попросив допомоги в київського князя Володимира.
Той згодився, але за умови: імператор віддасть за нього свою сестру Анну. Василій II не мав вибору,
тож погодився на вимогу. Володимир, у свою чергу, зобов'язався прийняти християнство. Коли минула
небезпека, імператор не поспішав виконувати обіцянку. Тоді Володимир оголосив війну Візантії, рушив
на Херсонес і захопив його. Імператор змушений був відправити до Херсонесу сестру. Як свідчить
літопис, Володимир прийняв хрещення в соборі св. Василія і обвінчався із царівною. Християнство
прийняло також його найближче оточення.

Весною 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес
християнізації в Київській державі плинув повільно, а нерідко й хворобливо, однак за Володимира
більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло
нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Київської Русі.
Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася
до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, зріс її
авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.

Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного,
економічного і культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з
великою Франкською імперією Каролінгів.

Ключові дати

988 р. - запровадження християнства на Русі 978-1015 pp. - правління Володимира Великого

2.5. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. "Руська правда"

1. Боротьба Ярослава за княжий стіл.

2. Внутрішня та зовнішня політика Ярослава Мудрого.

3. "Руська правда".

Після смерті князя Володимира Великого між його синами почалася кривава війна за владу. У ній
загинули Борис і Гліб. У 1019 р. у битві на р. Альті Ярослав переміг свого головного суперника —
пасинка Володимира Святополка, прозваного за вбивство братів Окаянним. З братом Мстиславом
Ярослав у 1026 р. уклав угоду, за якою вони розділили по Дніпру Південну Русь. Ярослав отримав
Правобережжя з Києвом, Мстислав - Лівобережжя з Черніговом. По смерті Мстислава (1036 р.), у якого
не було спадкоємців, Ярослав зробився, за словами "Повісті временних літ", "самовладцем Руської
землі".

Ярослав Мудрий князював у Києві 35 років (1019—1054 pp.). Головну увагу Ярослав приділяв
внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. 1036 р. він розбив і відкинув
назавжди від Києва печенігів, на початку 30-х pp. XI ст. відвоював у Польщі червенські міста і Белзьку
волость, здійснив успішні походи проти ятвягів і Литви. Для захисту західних рубежів держави київський
князь заснував над р. Саяном місто Ярослав, підкорив племена чуді, на березі Чудського озера заклав
місто Юргів (християнське ім'я Ярослав - Юрій, Георгій). З розгромом печенігів південні кордони
Київської Русі на Правобережжі відсунулися від р. Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було
збудовано Юр’їв (сучасна Біла Церква) та інші міста-фортеці. Київська Русь стала найбільшою
державою в Європі, її кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря.

Могутність Київської держави була визнана всією Європою, і правлячі династії почали вступати з
родиною київського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Мудрого звали "тестем Європи". Його
дружиною була дочка шведського короля Інгігерда (Ірина). Сестра князя Добронега була дружиною
польського князя Казиміра. Одна його дочка Анна стала французькою королевою, друга, Єлизавета, —
норвезькою, третя, Анастасія, — угорською. Син Ярослава Всеволод одружився з дочкою візантійського
імператора Костянтина Мономаха Марією; від цього шлюбу народився майбутній київський князь
Володимир Мономах.

Ярослав розбудував Київ, спорудивши величне "місто Ярослава", головною окрасою якого стали Золоті
ворота та Софіївський собор. У 1051 р. на схилах Дніпра був заснований Печерський монастир —
майбутній центр утвердження християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час
нараховувалось 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав у 1051 р. призначив київським
митрополитом видатного письменника — русина Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі
від візантійського імператора.

З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й наукових знань. За любов до
книжок і науки його й прозвали Мудрим. З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язане створення першого
літописного зводу 1037—1039 pp.

та першого писаного зводу законів — "Руської правди". Об'єднання звичаєвих правових норм у збірник
законів вважається однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого.

Нині відомо понад 100 списків "Руської правди". Більшість дослідників поділяють їх на три редакції:
коротку, поширену і скорочену. Складається "Руська правда" з "Правди Ярослава", або "Найдавнішої
правди" (її датують 1016 p., коли вона була дана Ярославом новгородцям), "Правди Ярославичів"
(датують 1072 р.) і окремих законодавчих постанов. "Правда Ярослава" дороблялася й остаточно під
назвою "Суд Ярослава Володимировича" упроваджена 1036—1037 pp. Разом з "Уставом Володимира
Всеволодовича" (Мономаха) вона складає Поширену редакцію "Руської правди". Скорочена редакція
розглядається здебільшого як найпізніша, створена шляхом вилучення застарілих норм із Поширеної
редакції у XIV—XV ст. Кожна з редакцій "Руської правди" відбиває певний ступінь зрілості феодальних
відносин, що в цілому дає змогу характеризувати цю збірку як пам'ятку феодального права.
Закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвого права і таким чином суттєво обмежуючи
феодальну сваволю, "Руська правда" загалом увічнювала феодальну нерівність, усебічно захищала
інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабалення феодально-залежного населення.
Коли за вбивство селянина платилося 6, то за князівського дружинника — 80 гривень. Однак
законодавець певною мірою дбав і про права "низів", зокрема захищав від господарської сваволі
закупів, не допускав протиправного обернення їх на холопів тощо. Основним об'єктом захисту стало
життя, тілесна недоторканість людини, хоч і різні за її фінансовою оцінкою. На відміну від багатьох
аналогічних європейських юридичних пам'яток (так званих "варварських правд"), "Руська правда" не
передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних покарань. А кровна
помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, проте вже його синами була категорично
заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. "Руська правда" відіграла важливу роль у
соціально-економічному розвиткові суспільства, поступі державності і складанні державного управління.

За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в ряд з
головними країнами середньовічного світу — Візантією та Германською імперією. Та його сини не
змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

Ключові дати

1019-1054 pp. - князювання Ярослава Мудрого 1036-1037 pp. - перемога Ярослава Мудрого над
печенігами

1017 (1037) р. - початок будівництва Софіївського собору

1051 р. — заснування Києво-Печерської лаври

1037-1039 pp. — створення першого зводу законів "Руська правда"

 2.6. Правління Ярославичів. Любецький з'їзд князів

1. Заповіт Ярослава Мудрого.

2. Правління Ізяслава. Святослава і Всеволода.

3. "Правда Ярославичів".

4. Боротьба за київський стіл.

5. Любецький з’їзд.

Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 p., залишивши заповіт. У ньому він визначив систему
престолонаслідування, яка мала б усунути загрозу боротьби за владу між його нащадками. В основу
системи було покладено принцип вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його
брат, а згодом і син. Таким чином, майже кожному князеві гарантувалося перебування на київському
престолі. Ще за свого життя Ярослав заповідав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські —
Святославу, переяславські — Всеволоду, Володимирсько-Волинські — Ігорю, Смоленські —В'ячеславу.

Ізяслав, Святослав і Всеволод об'єднали зусилля, щоб спільно підтримувати велич держави і
встановлений лад. Цей союз (триумвірат) проіснував 15 років. Спільними діями вони вирішували
питання про переміщення молодших братів з одного уділу в інший, поклали край спробі полоцького
князя вийти з-під влади Києва, відбили перший напад половців на Русь.

Поштовхом до розпаду союзу братів стала поразка на р. Альті їх дружин від половців та київське
повстання 1068 p., в результаті якого Ізяслава було вигнано з міста. Повстанці проголосили князем
Всеслава — полоцького князя, який перебував у полоні після захоплення його земель трьома братами.
Але йому не вдалось утриматися на київському столі. У 1069 р. за допомогою поляків у Київ повернувся
Ізяслав.

Спроба відновити міць князівської влади була здійснена під час наради князів у Вишгороді (1072 р.) Тут
було прийнято документ "Правду Ярославичів", новий звід законів Київської Русі, який мав закласти
юридичну основу під нові реалії. Однак уникнути конфліктів не вдалось. Уже наступного року Святослав
разом зі Всеволодом виганяють Ізяслава з Києва. Святослав, ставши київським князем, за короткий
термін домігся визнання своєї влади, але смерть перешкодила здійсненню його намірів. У 1078 р.
Ізяслав повернувся до Києва. За допомогою Всеволода він позбавив синів Святослава влади і знову
об'єднав під своєю владою Русь. Проти Святослава та Всеволода зі зброєю виступив Олег
Святославич. Хоча він потерпів поразку, однак в бою загинув і Ізяслав. Київським князем став Всеволод,
якому, крім боротьби з половцями, весь час доводилось вести боротьбу з племінниками та князями-
ізгоями, які спиралися на підтримку половців, розорюючи Руську землю.

Після смерті Всеволода (1093 р.) боротьба за владу розгорілася з новою силою. З метою покласти край
князівським чварам та організувати боротьбу з половцями було скликано з'їзд князів у Любечі. На нього
прибули найвпливовіші князі (Святополк Ізяславович — київський князь, переяславський князь
Володимир, Давид Ігоревич — волинський князь, Василько Ростиславич — теребовлянський князь,
Давид Святославич — чернігівський князь, Олег Святославич — новгород-сіверський князь), які
вирішили припинити між собою міжусобні війни, заклали нову систему престолонаслідування ("Хай
кожний тримає отчину свою"), домовилися про спільний похід проти половців. Постанови з'їзду були
скріплені спільною клятвою князів. Але вже наступного року Давид Ігоревич осліпив теребовлянського
князя Василька Ростиславича, вимагаючи від нього батьківську вотчину. Незважаючи на цей прикрий
випадок, постанови Любецького з'їзду на певний час припинили чвари князів. Нова система
престолонаслідування сприяла зміцненню окремих земель, а згодом і їх відокремленню.

Ключові дати
1054 р. — смерть Ярослава Мудрого 1068 р. — Київське повстання 1097 р. — Любецький з’їзд

2.7. Відновлення могутності Київської держави та князівської влади за Володимира

Мономаха

1. Володимир Мономах — Чернігівський та Переяславський князь.

2. Запрошення на київський стіл.

3. Діяльність Володимира Мономаха як київського князя.

Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого, сина Всеволода Ярославича
і Марії-Анастасїі, дочки візантійського імператора Костянтина Мономаха — Володимира Мономаха
(1053-1125) (прозваного так за родовим ім'ям матері; існує легенда, що Костянтин Мономах прислав
йому символи царської влади — барми і корону, так звану шапку Мономаха). Усе його життя пройшло в
безперервних війнах (він згадував 83 великі походи і багато менших).

У 1078-1094 pp. Володимир князював у Чернігові, потім - у Переяславі.

За його пропозицією у 1103 р. князі здійснили спільний похід проти половців. У битві біля острова
Хортиця було вбито 20 половецьких ханів. Великі походи руських князів у 1107, 1109, 1111 pp. теж
закінчилися перемогою.

Коли київський князь Святополк у квітні 1113 р. помер і київський простолюд почав грабувати двори
лихварів, київське боярство запросило до Києва "на стіл отчий і дідній" Володимира Мономаха. Оскільки
князь вагався, до Переяслава приїхало друге посольство, яке змалювало небезпеку, що загрожувала у
випадку продовження народних хвилювань: могли постраждати двори удови-княгині та бояр, монастирі.

Володимир погодився. У Києві він скликав нараду за участю київських бояр і послів чернігівського князя.
Було розроблено "Статут Володимира Мономаха", який став доповненням до "Руської Правди". Нові
статті обмежили безконтрольну діяльність лихварів і землевласників.

Володимир Мономах під час київського правління (1113-1125) востаннє об'єднав під своєю владою
більшу частину Русі — землі Київську, Переяславську, Смоленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську,
Новгородську, Ростово-Суздальську. Було припинено князівські усобиці. Верховну владу київського
князя визнавали навіть чернігівські та галицькі князі. Після смерті його сина Мстислава у 1132 р.
Київська Русь остаточно розпалась.

Успіхи політики Володимира Мономаха позитивно вплинули на внутрішній розвиток Русі. Пожвавилися
існуючі та виникли нові господарські зв'язки. Величними будовами прикрасилися міста. Під Києвом
споруджено дерев'яний міст через Дніпро. Мономах написав видатний літературний твір "Повчання
дітям".

Ключові дати

1113-1125 pp. - Володимир Мономах — великий київський князь

2.8. Боротьба руських князівств з кочівниками

1. Боротьба з печенігами.

2. Боротьба з печенігами.
Відносини з кочовими племенами, що з давніх-давен заселяли Південь сучасної України, були однією з
найважливіших проблем для київських князів. Ще до утворення Київської Русі київським князям
довелось вести боротьбу з хозарами.

У 915 р. літописи фіксують першу появу біля кордонів Русі племен печенігів, які в цей час воювали з
хозарами. Вони уклали з київським князем мирну угоду, але вже через кілька років князь Ігор воював з
ними. Пізніше печеніги були найманцями у війську Ігоря під час походу на Візантію.

Після перемог київського князя Святослава над Хозарським каганатом печенізькі племена, яких до
цього стримувала Хозарія, рушили до кордонів Русі. Вони почали часто турбувати Русь своїми
нападами. Сам Святослав загинув у бою з печенігами біля дніпровських порогів.

Остаточну поразку печенігам під стінами Києва в 1036 р. наніс Ярослав Мудрий. Після цього актавність
печенігів зміщується на південь. До кінця XI ст. печеніги часто турбують Візантійську імперію, аж поки і
за Дунаєм зазнають нищівної поразки.

З літописів відомо про племена торків (або гузів), які часто виступали союзниками київських князів.
Торки, які поступили на службу до руських князів, на початку XII ст. були поселені у Пороссі. Поряд з
ними поселилися залишки печенігів, берендеї та деякі інші племена. Усіх разом їх називали чорними
клобуками, за виглядом головних уборів.

У 1055 р. на кордонах Русі вперше з'явився новий кочовий народ — половці. Південь України згадується
в літописах як Половецька земля. Цей край стає для Русі, за висловом автора "Слова о полку Ігоревім",
"землею незнаною", яка розкинулася від Посулля (територія вздовж річки Сула) на півночі до Корсуня на
півдні і Волги на сході.

За даними літописів, з 1055 р. до 1236 р. було 12 великих нападів половців на Русь, стільки ж великих
походів у відповідь здійснили руські князі. 30 разів половці брали участь у міжкнязівських усобицях.
Разом з руськими князями половці ходили в походи на Польщу. Частими були шлюби між князями та
половчанками.

Українські князі не раз ходили походами в Половецьку землю, щоб припинити набіги половецьких орд.
Великі походи 1103, 1107, 1109, 1111 років закінчилися перемогою княжих військ. Похід 1111 р. був
оголошений "хрестовим походом".

У 70-х pp. XII ст. хан Кончак об'єднав половецькі орди в басейні Сіверського Дінця. Саме він у 1185 р.
очолив половців у битві з новгород-сіверським князем Ігорем Святославичем. Похід Ігоря, як відомо, був
невдалим, а сам князь потрапив у полон до половців. Весною наступного року Ігор з допомогою половця
Овлура втік з полону, повернувся на Батьківщину і продовжив боротьбу.

XIII століття принесло Україні нові випробування: в цей період її територія стала об'єктом агресії
монголо-татарських орд.

Ключові дати

1036 р. - розгром печенігів Ярославом Мудрим 1055-1236 pp. - боротьба київських князів з половцями

2.9. Соціально-економічний розвиток Київської держави в IX—XII ст.

1. Дискусія: чи була Київська Русь феодальною державою.

2. Соціальний розвиток Київської Русі.

3. Міста.
4. Торгівля.

5. Землеробство і промисли.

Питання соціально-економічного розвитку Київської Русі є дискусійним в історичній науці. Суть питання
полягає в тому, чи є Київська Русь феодальною державою, як інші держави Західної Європи.

Значна частка вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час інші
вчені, вказуючи на те, що:

— у Київській Русі не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму);

— значна роль торгівлі і міст;

— знать і сам Великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян;

— наявність переважної маси вільного селянства, яке мало більше прав, ніж західноєвропейський
селянин;

— праця значної маси ремісників не на замовлення, а на ринок.

Усі ці та інші особливості дають їм право робити висновок, що Київська Русь була унікальною і
самобутньою соціальною системою, але вона еволюціонозувала у бік європейського феодалізму.

Основними верствами суспільства Київської Русі були:

— "мужі"— знать, бояри на чолі з Великим князем (княжі воїни, старші Й молодші дружинники, племінна
(місцева) знать);

— "люди"— міська знать (купці, пов'язані з міжнародною торгівлею);

— "молодші люди" - мешканці міст (дрібні торгівці, крамарі, ремісники);

— "чернь" — найбідніші прошарки міста (грущики, підмайстер'я та ін.);

— селяни (смерди) — основна маса населення.

Селяни поділялись на групи в залежності від ступеня залежності від знаті.

На найціннішій ступені соціальної драбини знаходились раби (холопи). Раби були одним з основних
товарів, що продавали київські купці. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники.

З прийняттям християнства з'являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке

замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів.

У Київській Русі 13—15% населення мешкало у містах і селищах, яких нараховувалось близько 240. Але
тільки 74 міста мали населення близько 4—5 тис. чол. Серед міст вирізнявся Київ, у якому мешкало 35
—40 тис. чол. На той час це було одне з найбільших міст Європи. Міста в Київській Русі були як
центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як із
"варягів у греки" (з Балтійського у Чорне море), по Волзі до узбережжя Каспійського моря.
Незважаючи на значну роль торгівлі і ремесла, переважна частина населення займалась
землеробством і різними промислами. У землеробстві використовувався плуг із залізним ралом і дво-,
трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство. Розводилась велика рогата худоба,
коні, свині та ін.

2.10. Виникнення східнослов'янської писемності та розвиток української мови

1. Формування української мови.

2. Диглосія.

3. Слов'янська писемність.

Формування української мови — це складний і тривалий процес. Свій початок вона бере з племінних
діалектів слов'янських племен, що мешкали на території України. Під впливом зовнішніх культурних
впливів і внутрішнього розвитку у загальному масиві східнослов'янських діалектів утворюються
попервах дві (згодом чотири) мовні групи: південна (з центром у Києві) і північна (з центром у Новгороді).
У цих мовних групах відбувалися одні і ті ж мовні процеси але вони перебігали у різний час і давали різні
мовні комбінації звуків, інтонацій, наголосів. На південну групу великий вплив справив
південнослов'янський мовний і культурний світ. У період другої половини XII — першої половини XIII ст.
у південній групі відбуваються зміни, які становлять підґрунтя особливостей фонетичної системи
української мови: насамперед затвердіння м'яких приголосних, що після приголосної змінює "є" на "е", "і"
на "и". У XII ст. також формується і сфера поширення української мови, в її найархаічнішому вигляді.

Також слід зауважити, що від часів Київської Русі (особливо після прийняття християнства) аж до XVI ст.
існувала двомовність, у розумінні диглосії, коли паралельно існують дві мови, що вживаються тільки в
певній ролі, у визначеній функції. У Київській Русі мовою літератури, культури, права була спеціальна
"висока", книжна мова, сформована на салонійському діалекті, що був близький до староболгарської,
яка була знайома великим просвітителям Кирилу і Мефодію. У побуті розмовляли племінними
діалектами. Не можна було розмовляти на книжній мові чи перекладати з книжної на побутову тощо.
Але не зважаючи на це, діалекти впливали на мовні стилі літературних пам'яток залежно від місця їх
створення і соціально-культурної функції.

Не менш складним питанням є проблема виникнення писемності слов'ян. Попри суперечності, більшість
дослідників сходиться на думці, що у другій половині IX — на початку X ст. слов'яни користувалися
власним письмом, яке являло собою спробу пристосувати буква грецької абетки для запису відповідної
інформації. Свідченням цього є напис на стінах Софієвського собору абетки, яка відрізнялася написом і
кількістю букв від пізнішої кирилиці. Також Кирил залишив нам відомість, що, перебуваючи у 60-ті роки
IX ст. у Херсонесі (Корсуні), він познайомився з Євангелієм, що була написана слов'янськими буквами.
Також достеменно відомо, що договори між Руссю і Візантією першої половини X ст. писалися на
слов'янській мові. Деякі дослідники витоки слов'янського письма знаходять і у більш ранні періоди.

Охрещення Русі дало могутній поштовх подальшому розвитку писемності і грамотності. З

християнством відбувається поширення кирилиці, на якій написано більшість книг, що 40 дійшли до нас
з тих часів. У період князя Володимира на Русі з'являється багато грамотіїв — переписувачів і
перекладачів книг. Зароджуються і розвиваються центри літописання. Особливістю Київської Русі було
широке поширення грамотності, про що свідчать археологічні знахідки (берестяні грамоти та написи на
різних предметах), а також графіті на стінах споруд тієї доби. Берестяні грамоти, в яких містяться листи,
документи, приватна переписка, ділові записи тощо, свідчать про поширення грамотності у широких
верствах суспільства Київської Русі.

2.11. Історичне значення Київської Русі

1. Київська Русь як вагомий чинник міжнародних відносин.

2. Економічні зв'язки Київської держави.

3. Значення Київської Русі для подальшої долі українського, російського, білоруського та інших народів,
що вона об'єднувала.

Давньоруська держава залишила яскравий слід у світовій історії IX—XIII ст. її внесок до середньовічного
політичного, економічного, суспільного й культурного життя був надзвичайно вагомим. Київська Русь
поступово перейшла від воєнних сутичок з сусідніми країнами до рівноправної участі в політичному
житті Європи та Близького Сходу.

Київські князі уклали угоди з Візантією й Германською імперією, Польщею й Угорщиною, Литвою та
ятвягами, скріплюючи їх часом, що було нормою міжнародних відносин середньовіччя, династичними
шлюбами. Руські князі підтримували династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Германією,
Угорщиною, Норвегією, Візантією. Київська Русь відігравала вагому роль у міждержавних відносинах, її
втручання в той чи інший конфлікт бувало досить, щоб стримати його.

Великий міжнародний авторитет і військова міць держави поєднувалися з високим рівнем економічного
розвитку. Високопродуктивними було землеробство і скотарство, ремесла і промисли. Важливе місце
посідали міжнародні торговельні зв'язки Київської Русі. Енергійні й багаті руські купці були відомі мало
не в усьому тогочасному світі. Київ залишався центром міжнародної торгівлі. Іноземні купці торгували в
руських містах.

Руські люди створили багату духовну й матеріальну культуру. Своєрідна і неповторна, вона увібрала в
себе кращі досягнення Заходу і Сходу і в той же час відчутно впливала на культурний розвиток країн
світу. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, іконописці, зброярі.

Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і

культурний розвиток східних слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських народностей,
відстояла свої землі від ворогів. Завдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад
життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення.

Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку багатьох неруських народів, які здавна
проживали на її території або по сусідству.

Загалом на Подніпров'ї, Галичині й на Волині, в Причорномор'ї та Приазов’ї закладалися традиції

незалежної державності на території України. Саме в цей час українська народність отримала могутній
стимул для свого господарського, політичного й культурного розвитку. На думку видатного українського
історика й політичного діяча Михайла Гру-шевського, "...Київська Русь є першою формою української
державності". Його багатотомна праця так і називається — "Історія України — Руси".

Навала орд Батия завдала непоправної шкоди Русі. Перестала існувати держава, загинули сотні тисяч
людей, у вогні пожеж були знищені міста і села, палаци і храми, книги й ікони. Та руський народ зумів
вистояти й відродити життя. Традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що
дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян і
білорусів.

Ключові дати

IX—XIII ст. - існування Київської Русі

КЕ h ! Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними.

Торгівля в Київській Русі розвивалась завдяки наявності таких важливих торговельних шляхів, як із
"варягів у греки" (з Балтійського у Чорне море), по Волзі до узбережжя Каспійського моря.
Незважаючи на значну роль торгівлі і ремесла, переважна частина населення займалась
землеробством і різними промислами. У землеробстві використовувався плуг із залізним ралом і дво-,
трипільна система сівозміни. Значне місце посідало скотарство. Розводилась велика рогата худоба,
коні, свині та ін.

III. ПОЛІТИЧНА РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА.

МОНГОЛЬСЬКА НАВАЛА
3.1. Політична роздробленість Київської держави

1. Самостійні князівства та землі.

2. Причини роздробленості Київської держави.

Кінець XI — середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості.
Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад Давньоруської держави. Набирають сили
відцентрові тенденції. Уже в XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі:
Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське,
Смоленське, Тмутараканське,Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і
Псковська землі. Характерною рисою роздрібненості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст.
утворилось 12 князівств (земель), то їх кількість на початку XIII ст. досягла 50, а у XIV ст. — 250.

Роздроблення дістало в науці назву "феодального", бо визначальними причинами його були

утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних
політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру —
Києва.

Політичну роздробленість спричинило кілька факторів.

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення.

За часів Володимира Русь простягалась майже на 800 тис. кв. км., що, залежно від обставин, могло бути
або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь у цей час не володів
достатньо міцним, структурованим і розгалуженим апаратом влади, фактично не мав розвинутої
інфраструктури (транспорту, доріг, засобів зв'язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних
повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність
Київської Русі. Поруч зі слов'янами тут проживало понад 20 народів: на півночі і північному сході - чудь,
весь, меря, мурома, мордва, на півдні - печеніги, половці, турки, каракалпаки, на північному заході —
литва і ятвяги. Варто підкреслити, що процес механічного приєднання та завоювання нових земель у
Київській Русі помітно випереджав два інші процеси — формування та зміцнення апарату центральної
влади та глибинну консолідацію нових народів і територій, їх своєрідне "переважання" й органічне
включення у структуру Давньоруської держави, що врешті-решт і створювало грунт для зростання
відцентрових тенденцій.

2. Зростання великого феодального землеволодіння.

Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого
землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно
посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для прогресуючого формування процесу
економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель.

Велике феодальне землеволодіння утворювалось різними шляхами: захопленням земель сільської

общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у XII ст. набуває поширення практика
роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю. За
підрахунками фахівців, вотчинних володінь усіх рангів у Київській Русі було понад 3 тисячі. Спочатку це
сприяло зміщенню центральної влади, адже майже кожен з нових землевласників, стверджуючись у
власній вотчині, як правило, спирався на авторитет великого князя. Але, цілком опанувавши підвладні
землі, створивши свій апарат управління, дружину, місцева феодальна верхівка дедалі більше відчуває
її потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.

3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Тривалий час (майже до 30-х pp. XX ст.) серед істориків панувала думка про те, що основною причиною
роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував
"горизонтальний" принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті
представників старшого покоління — від сина старшого брата до сина наступного за віком). Помітне
збільшення чисельності нащадків Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого зумовило той
факт, що вже наприкінці XI ст. деякі з них, виходячи з власних інтересів, енергійно почали виступати за
"отчинний", або "вертикальний", принцип (від батьків до сина). Паралельне існування, зміщення та
накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, були причиною феодальної роздрібненості. І
хоча з 50-х pp. XX ст. історична наука цілком обгрунтовано намагається пояснити появу відцентрових
тенденцій, виходячи з розвитку продуктивних сил, утвердження феодальних відносин тощо, є
очевидним той факт, що невизначеність і неврегульованість питання про ключовий принцип
престолонаслідування досить суттєво розхитували Давньоруську державу. У центрі міжусобного
протистояння, як правило, знаходився Київ, який в той час був не тільки символом, а й засобом влади.
Лише за одне століття (1146—1246 pp.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше
правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року.

Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу, саме тому кожен з князів
після оволодіння великокнязівським престолом перетворювався на активного поборника
загальноруської єдності. Ця боротьба доцентрової та відцентрової тенденції значною мірою зумовлена
неврегульованістю питання про принцип спадкоємності князівської влади, складала основний зміст
міжусобних війн.

4. Зміна .торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі.

У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського
морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями
світового значення: по-перше, слабіюча Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл
Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи
відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали
Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими
шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у
зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше про себе починають заявляти Чернігів, Галич, Володимир-на-
Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей
час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.

5. Постійні напади кочівників (печенігів, половців, татар).

Ключові дати

Перша чверть XII ст. — розпад Київської Русі

3.2. Самостійні князівства на українських землях

1. Утворення самостійних князівств на українських землях.

2. Київське князівство.
3. Чернігівське князівство.

4. Переяслівське князівство.

У період політичної роздробленості на території України існували Київське, Чернігівське, Новгород-

Сіверське (виділилося з Чернігівського), Переяславське, Волинське та Галицьке князівства (останні два
були об'єднані в 1199 p.).

Серед земель Південної Русі-України найважливіше місце займало Київське князівство, де

розташовувалась столиця Русі. Боротьба за Київ завжди набувала загальнодержавного масштабу.
Водночас Київ найбільше страждав від князівської колотнечі. В історію увійшов страшний погром,
заподіяний місту в 1169 р. суздальським князем Андрієм Боголюбським.

Власне Київське князівство охоплювало територію, що включала колишні землі полян, деревлян,
дреговичів і уличів. Київщина належала до найбільш розвинених в економічному відношенні земель
Русі, в літописах згадується близько 80 її міст.

Чернігівське князівство займало величезну територію колишніх земель сіверян, радимичів, в'ятичів, а
також Муромську землю і Тмуторокань (сучасна Тамань). Чернігівське князівство належало до
економічно розвинених. Серед міст виділявся Чернігів — другий після Києва центр Русі. Всередині
князівства існувало 16 уділів (найбільший — Новгород-Сіверське князівство).

Переяславське князівство було одним з найдавніших (виділилось 1054 р. як спадщина сина Ярослава
Мудрого Всеволода), проте, на відміну від інших, фактично не мало політичної самостійності і повністю
залежало від Києва, а пізніше — від Суздаля і Чернігова. Територія князівства була порівняно
невеликою: на заході межа Переяславщини проходила по Дніпру; на півночі — по верхів'ях Удаю, Сули,
Хоролу і Псла; на сході і півдні переяславські землі межували зі Степом. Тут розташовувались опорні
пункти оборони від кочовиків; фортеці Воїн, Лубни, Полтава. Окрім стольного Переяслава, інших
великих міст земля не мала.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших у Східній Європі (його територія обіймала
Волинь, Галичину, Поділля, Буковину й Пониззя).

3.3. Галицьке й Волинське князівства. Утворення Галицько-Волинської держави

1. Розвиток Галицького і Волинського князівств.

2. Роман Мстиславич.

3. Утворення Галицько-Волинської держави.

Галичина розташована у східних передгір'ях Карпат, у верхів'ях річок Дністер і Прут. На схід від
Галичини розташовувалась Волинь з її розлогими та лісистими долинами.

У X ст. за правління Володимира Великого землі Галичини та Волині заселені білими хорватами,
дулібами, тиверцями, уличами, увійшли до складу Київської Русі. Обидві землі мали вдале
розташування, недосяжне для нападів кочівників зі степу. Ці землі були густозаселені, а їхні міста
стояли на важливих торговельних шляхах із Заходу. Крім того, у Галичині містились значні родовища
солі — важливого товару, яким забезпечувалася вся Київська Русь.

У політичному розвитку обидва князівства мали істотні відмінності. У Галичині, на відміну від Волині, був
великий вплив на управління князівством свавільних, багатих і могутніх бояр. Формування Галицького
князівства розпочалося у другій половині XI ст. Після смерті Ярослава Мудрого в Галичині формувалась
династія, родоначальником якої став онук Ярослава — Ростислав Володимирович. Сини Ростислава
Рюрик, Володар, Василько зміцнили незалежність Галичини,приборкали боярство і дали відсіч
угорському й польському королям, що зазіхали на ці землі. Спираючись на успіхи попередників, син
Володаря Володимирко (1124-1153) у 1142 р. об'єднав галицькі землі в одне князівство з центром у
Галичі. Найбільшої могутності Галицьке князівство досягло за часів правління сина Володмирка
Ярослава Осмомисла (1153— 1187). За часів його правління до Галицького князівства були приєднані
землі у пониззі Дунаю. Ярослав Осьмомисл вів боротьбу з половцями, будував укріплені міста на
кордонах галицької землі. Найскладнішою проблемою для князя була постійна боротьба з боярством,
яке не хотіло погодитися з втратою свого переважаючого впливу.

Волинська земля мала традиційні зв'язки з Києвом. З часів Ярославичів київські князі вважали її своєю
вотчиною і не бажали віддавати у спадкове володіння будь-якій князівській лінії. Внаслідок цього до
середини XII ст. Волинь не мала власної династії князів: вона або безпосередньо управлялась з Києва,
або ж на волинському престолі сиділи київські ставленики. Окрему князівську династію на Волині
започаткував онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі протягом
1136-1142, 1146-1154 pp. За консолідацію і зміцнення Волинського князівства боролися його син
Мстислав Ізяславич (1154—1170), а також його наступник Роман Мстиславич (1170-1205).

По смерті Ярослава Осмомисла наступником князя, за батьківським заповітом, став його позашлюбний
син Олег. Законного старшого сина Володимира було позбавлено прав на стіл. Таке рішення
спричинило нову усобицю. Галицьке боярство, незважаючи на свою клятву Ярославу, вигнало Олега з
Галича і запросило Володимира. Ймовірно бояри вважали, що новий князь, одержавши престол з їхніх
рук, буде слухняно виконувати їхню волю. Проте він не виправдав цих сподівань і був вигнаний. Тоді
Володимир звернувся за допомогою до угорського короля Андрія, який скористався ситуацією для
захоплення Галичини. Бояри, не бажаючи змиритися з цим, звернулися до волинського князя Романа
Мстиславича, який на нетривалий час став галицьким князем. Володимир, не скорившись з долею,
звернувся за допомогою до німецького короля Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира і в
1189 р. відновив свою владу. Після його смерті 1199 р. династія Ростиславичів у Галичині припинилася.
Скориставшись цим, Роман Мстиславич вдруге захопив Галич і об'єднав Галицьку й Волинську землі в
єдине князівство. Після об'єднання він повів рішучу боротьбу з галицьким боярством, не гребуючи
ніякими засобами.

Періодизація політичного розвитку Галицько-Волинської держави

1199-1205 pp. Утворення та становлення об'єднаного Галицько-Волинського князівства за Романа

Мстиславича.

1205-1238 pp. Тимчасовий розпад Галицько-Волинської держави. Посилення боротьби бояр за владу.
Агресія Польщі та Угорщини. Боротьба за відновлення єдності.

1238-1264 pp. Відновлення єдності і піднесення Галицько-Волинської держави за Данила Галицького.

Протистояння з монголами.

1264-1340 pp. Розвиток Галицько-Волинської держави за наступників Данила Галицького. Поступове

політичне ослаблення і занепад держави.

У 1203 р. він встановив владу над Київською землею, Переяславщиною, підкорив чернігівських князів.
Ходив походами проти половців, Угорщини, Польщі, Литви. Переможні походи помітно підвищили
авторитет Романа Мстиславича на Русі. Літописець навіть називає князя "самодержцем всея Русі". Він
навіть втрутився у конфлікт між гвельфами й гебелінами у Священній Римській імперії. У 1204 р. папа
римський Інокентій III запропонував Роману королівську корону в обмін на прийняття князем
католицизму. Але він відмовився. У 1205 р. Роман загинув під час сутички з військом краківського князя
Лешка Білого.

Заслугою Романа Мстиславича було об'єднання Галицького й Волинського князівств в єдиний

політичний центр, який поступово став спадкоємцем занепадаючого Києва, продовжувачем традицій і
надбань Київської Русі.
Ключові дати

1199 р. — утворення Галицько-Волинської держави

3.4. Галицько-Волинська держава за Данила Галицького

1. Відновлення батьківської спадщини.

2. Боротьба Данила Галицького з зовнішніми ворогами.

3. Внутрішня політика.

4. Роль Данила Галицького в історії України.

Після загибелі Романа Мстиславича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та
іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель.

Галицькі бояри, які виступали проти об'єднання Галицької і волинської землі в єдине князівство,
прогнали малолітніх синів Романа — Данила і Василька, — від імені яких правила вдова князя Анна, що
спиралась на підтримку волинського боярства. Під час панування галицького боярства князівство
опинилося в безладі. Цим негайно скористалися поляки та угорці, які намагались оволодіти Галичиною і
Волинню.

У 1219 р. галичани запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного і за його допомогою
вигнали угорців. На Волині боротьбу проти поляків розгорнули брати Данило і Василько. Коли вони
підросли, то одержали батькову вотчину - Володимир (1215 p.). Утвердившись на Волині, Данило
Романович розпочав боротьбу за Галичину, яку зміг повернути лише у 1238 р. і де остаточно утвердився
у 1245 р. після перемоги під Ярославом над угорсько-польсько-боярською коаліцією.

Драматичний 40-річний шлях Данила Романовича до влади загартував його характер. Приборкавши
бояр, князь забезпечив собі підтримку серед селян та міщанства (озброєна селянська піхота зайняла
місце боярських дружин). Одночасно з цим Данило Галицький був вимушений вести боротьбу з
тевтонськими рицарями Доброжинського ордену, які загрожували його володінням з північного заходу.
Навесні 1238 р. він розгромив рицарів-хрестоносців під Дорогочином і зупинив їх просування на
українські землі.

Данило також розпочав боротьбу за приєднання до своїх володінь Києва. Його суперником виступав
чернігівський князь Михайло Всеволодович. Спершу доля посміхалася Михайлу Чернігівському, який
1236 р. зібрав під своєю зверхністю всі українські землі, за винятком Волині. В кінці 30-х pp. у боротьбу
втрутилась третя сила — монголо-татари, які в 1239 р. захопили Переяслав і Чернігів. Данило негайно
скористався з цього і в 1240 р. підкорив Київ. Після цього Галицько-Волинське князівство стало
загальноукраїнською державою.

Монголи не дали Данилові часу для оборони на Дніпрі — того ж 1240 р. Батий почав генеральний
наступ і оволодів Києвом, обороною якого керував воєвода Дмитро. Данила Галицького у період
монгольської навали в князівстві не було. Він перебував у Польщі та Угорщині, де намагався схилити їх
правителів до створення антимонгольського військового союзу. 1241 р. Батий продовжив похід на Захід
через Галицько-Волинську землю. Долаючи опір, монголи оволоділи майже всіма містами князівства.
Коли війська Батия рушили в Угорщину, Данило повернувся на рідну землю. Його чекали згарища,
руїни, значні людські втрати.

У 1242 р. Батий вивів війська з Європи, заснувавши в пониззі Волги державу — Золоту Орду. Данило
Галицький у 1245р. змушений був визнати зверхність хана Золотої Орди, але не склав зброї,
спрямувавши зусилля на створення анти-ординської коаліції (переговори з послом папи римського,
укладення союзу з угорським королем, володимиро-суздальським князем та ін.).
Одночасно з цим він докладав великих зусиль для посилення боєздатності князівства: було
реорганізовано військо — сформовано піхоту з селян, переозброєно кінноту (удар важкоозброєної
кінноти як правило монголи не витримували); укріплено старі міста, збудовано нові — Холм, Львів тощо;
побудовано ряд неприступних фортець у горах. Розробляючи плани організації хрестового походу проти
Орди, Данило звернувся до ідеї церковної унії. Проте ця ідея наштовхнулась на опір православної
ієрархії. Данило все ж погодився на тимчасове визнання папи зверхником над православною церквою і
1253 р. був коронований в Дорогочині послами Інокентія IV королівською короною. На жаль, сподівання
на допомогу католицького Заходу не справдилися. Тоді Данило виступив сам. У 1254—1255 рр. — він
завдав поразки ханському наміснику Куремсі, але 1259 р. змушений був капітулювати перед темником
Бурундаєм, погодившись на знищення найбільших укріплень.

Антимонгольська політика Данила Галицького зазнала краху — він не зміг досягти звільнення своєї
держави від підпорядкування Золотої Орди.

Данило Романович Галицький помер 1264 р. і був похований в Холмі. Діючи в надзвичайних обставинах,
перший український король відстояв свою державу і передав нащадкам, які забезпечили існування
Галицько-Волинської держави до середини XIV ст.

Ключові дати

1238-1264 pp. - правління князя Данила Галицького 1253 р. - коронація Данила Галицького

3.5. Галицько-Волинська держава за наступників Данила Галицького

1. Князь Юрій

2. Правління князів Андрія і Лева

3. Князювання Юрія II Болеслава. Занепад держави.

Після смерті князя Данила в 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад
Галицько-Волинського князівства. За правління синів Данила — Шварно, Лева і Мстислава — князівство
при формальному збереженні єдності фактично розпалося на три частини. Галицько-волинські князі,
визнаючи формальну залежність від Золотої Орди, фактично вели самостійну зовнішню політику. Вони
підтримували міцні зв'язки з Тевтонським орденом та Литвою і таким чином відстоювали свою
незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактували з Австрією, Німеччиною,
Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо.

Єдність Галицько-Волинської держави відновлювалася за правління наступника Лева - князя Юрія І

Львовича (1299-1315 pp.). Скориставшись ослабленням Золотої Орди, він зміцнив свою владу. Юрій І,
як і його дід, прийняв королівську корону і став називатися «королем Русі і князем Володимирії».
Значним досягненням Юрія І Львовича було утвердження константинопольським патріархом Галицької
митрополії (1303—1437). Вона стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й
сприяла зміцненню його незалежності.

Наступником Юрія І стали його сини Андрій та Лев II (1315-1323 pp.). Вони поділили державу на сфери
впливу, але правили спільно, й тому її розпаду не відбулося. Князі проводили активну зовнішню
політику. У цей час активізується експансія Литви на землі князівства, внаслідок чого було втрачено
Дорогочинську і Берестейську землі. Андрій і Лев II налагодили союзницькі відносини з Польщею і
Тевтонським орденом, які мали антилитовську спрямованість. Боротьба з Ордою закінчилася для князів
трагічно: у битві з військами хана Узбека у 1323 р. вони загинули (Правда існує і інша версія загибелі
князів у боротьбі з поляками). Внаслідок цього пряма лінія династії Романовичів урвалася, що призвело
до посилення політичного впливу галицького боярства, зростання чвар і усобиць, активізації втручання
сусідніх держав. Майже два роки Галицько-Волинська держава залишалася без правителя і лише у 1325
р. внаслідок компромісу між боярством, Польщею, Угорщиною, Литвою, Золотою Ордою новим
правителем було обрано племінника Андрія та Лева І! — 14-річного мазовецького князя Юрія II
Болеслава (1325-1340 pp.). Новий князь не став маріонеткою бояр і намагався поводити самостійну
політику. Проте доба могутності Галицько-Волинської держави залишилася у минулому і розпочався її
занепад. Юрій II Болеслав, вихований у західній культурі, проводив відповідну політику: лояльно
ставився до католицизму і його поширення на землях князівства, сприяв переселенню поляків і німців у
свої володіння. Невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу місцевому боярству для активних
насильницьких дій. Внаслідок змови князя у 1340 р. було отруєно.

Після цього зберегти єдність Галицько-Волинської держави вже не вдалося. Протягом короткого часу
Галицько-Волинську державу було поділено між Литвою і Польщею (1349 р.). До Литви відійшла Волинь,
до Польщі — Галичина. Молдавське князівство захопило Буковину (Шипинська земля).

Історичне значення Галицько-Волинської держави:

— продовжила її культурні традиції. Київської Русі

— берегла від завоювання і асиміляції південну і західну гілки східних слов'ян. Сприяла їх консолідації
та усвідомленню власної самобутності.

— стала новим після занепаду Київської Русі центром політичного та економічного життя, який
забезпечував високий розвиток українських земель.

— впродовж століття після монгольської навали забезпечувала наступність і безперервність розвитку

державницьких традицій на українських землях.

— своїми зв'язками з Центральною та Західною Європою сприяла долученню до західної культури

українських земель, одночасно зберігаючи власну культурну традицію, що мала значний візантійський
вплив.

Роль Галицько-волинського князівства надзвичайно велика. Після занепаду Києва саме Галицьке-
Волинське князівство ціле сторіччя утверджувало державну організацію на українських землях, ставши
спадкоємницею Київської Русі.

У роки найвищого піднесення воно охоплювало близько 90 відсотків української території, охороняло
Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої орди, які зазіхали на
благодатні українські землі. Галицько-волинське князівство відкрило широкий шлях
західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі культурні традиції
української національної культури.

Ключові дати

1264-1299 pp. - період правління синів Данила Галицького Шварно, Лева і Мстислава.

1299-1315 pp. - князювання Юрія І Львовича.

1315-1323 pp. - правління князів Андрія і Лева II.

1325—1340 pp. — правління Юрія II Болеслава.

1349 р. - припинення існування Галицько-Волинської держави.

3.6. Монгольська навала на українські землі, її наслідки

1. Чингізхан. Утворення імперії монголів.

2. Похід монголів на Русь.

3. Боротьба проти завойовників.

4. Наслідки монгольської навали.

На межі ХІІ-ХІІІ ст. монгольські союзи племен, що кочували в степах на північ від Китаю, об'єднались під
владою талановитого вождя Темучина (у 1206 р. він прибрав собі титул Чингізхана, тобто Великого
хана). Він зумів спрямувати енергії і військову силу об'єднаних племен монголів на сусідній Китай.
Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі
фортець, Чингізхан рушив на Середню Азію, Іран.

У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. У битві, яка
відбулася на Дону, половці зазнали ніщивної поразки і відступили до Дніпра, сподіваючись на допомогу
руських князів. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на
заклик, разом з половцями зустріли монгольське військо на р. Капці (1223 p.). Русько-половецьке
військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено в силу ворожнечі між князями і було по черзі
розгромлене. У битві загинули шість руських князів, а з простих воїнів, за твердженням літописців,
повернувся лише кожен десятий. Проте монголи також зазнали тяжких втрат і, не наважуючись
продовжити похід, повернули назад. При переправі через Волгу були розгромлені волзькими болгарами.

Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони знову на чолі з онуком
Чингізхана Батиєм опинились на кордонах Русі. Монгольське військо нараховувало близько 140 тис.
воїнів. Спочатку вони вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста
Рязань, Суздаль, Володимир-на-Клязьмі, Ростов, Улич, Ярославль, Твер, Кострому та інші міста.
Дійшовши до озера Селігер монголи повернули на південь. На цьому шляху вони потрапили на сильний
опір невеликої фортеці Козельськ, яка впродовж семи тижнів чинила опір монголам. Батий назвав
Козельськ, під стінами якого загинуло близько 4 тис. воїнів, "злим містом". У 1238 р. виснажені
монгольські війська відійшли у половецькі степи, щоб відновити сили для нових походів.

Навесні 1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено
Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240 р. — Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо чинили
опір шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної
церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі.
Монгольські загони спустошили Польщу, Угорщину, Трансільванію, Словаччину, Чехію. Народи цих
країн, як і русичі, чинили запеклий опір завойовникам. 1242 р. Батий припинив похід на Захід і повернув
свої війська у пониззя Волги (тут монголи заснували свою державу Золоту Орду). Приводом до цього
стала смерть головного монгольського хана Угедея, проте причини були набагато серйознішими: Батий
не мав сил, достатніх для того, щоб тримати у покорі усі завойовані народи Східної та Центральної
Європи.

Русь і народи Центральної Європи своїм героїчним опором врятували Західну Європу від монгольської
навали.

Безпосередні наслідки монгольського завоювання для руських князівств:

— руйнація і занепад ролі міст;

— занепад ремесла і торгівлі;

— значні демографічні втрати;

— знищення значної кількості представників руської еліти. Наслідки навали були катастрофічними для
руських князівств.
З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 вже більше не піднялися з руїн, 15-з часом
перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового
міста, а до монгольського рівня кам'яного будівництва було досягнуто лише через 100 років. Занепав
ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь,
чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі, занепала торгівля. Особливості
золотоординського панування на руських землях:

— руські землі не було безпосередньо включено до складу Золотої Орди (за деяким виключенням);

— на території Русі не існувало постійно діючого адміністративного апарату завойовників;

— толерантне ставлення монголів до християнства і православного духовенства.

Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель. Поступово населення
відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1362 (1363)
р. українські землі були звільнені від їх панування.

Ключові дати

1223 р. - битва на р. Калка.

1239—1362 (1363) pp. - монгольське панування на українських землях.

1240 р. — захоплення монголами Києва.

1362 (1363) р. — битва на Синіх Водах.

IV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ XIV-XVI СТ.

4.1.Польська експансія на українські землі у XIV-XV ст.

1. Причини польської експансії.

2. Завойовницькі походи польських королів на українські землі.

3. Політика Польщі на завойованих українських землях.

З припиненням княжої династії в Галицько-Волинській державі Польща посилила свою експансію на

українські землі. Перша спроба Польщі заволодіти Галичиною у 1340 р. була невдалою — польський
король Казимир 111 (1333-1370 pp.) відступив від Львова, коли дізнався, що галицькі бояри покликали
на допомогу татар. У результаті досягнутого компромісу Казимир III був вимушений визнати місцевого
боярина Дмитра Дедька правителем Галичини, а той, у свою чергу, погодився на формальне
верховенство польського короля. Внаслідок цього на деякий час на території колишнього Галицько-
Волинського князівства сформувалися два державні утворення: в Галичині склалася автономна
боярська республіка, очолювана "управителем і старостою Руської землі" Дмитром Дедьком, а на
княжому столі Волині закріпився литовський князь Любарт Гедимінович. Приводом до активізації зусиль
Польщі захопити Галичину стала смерть Дмитра Дедька у 1344 р. Казимир III домігся нейтралітету
Золотої Орди, уклав мир з хрестоносцями і у 1349 р. здійснив другу спробу захоплення українських
земель. Свій завойовницький похід польський король називав хрестовим походом проти схизматиків-
православних і литовців-язичників. Внаслідок цієї експансії у 1366 р. під польською владою опинилася
уся Галичина і частина Волині, що збільшило територію польської держави у півтори рази.

Польська влада відразу взяла курс на перетворення українських земель у звичайну провінцію з
польським правом і адміністративною системою. Одночасно з цим Польський уряд силою насаджував
католицизм та перешкоджав розвитку православної релігії. Вже в 1361 р. було утворено католицьке
архієпископство з центром у Львові. У 1374 р. Константинопольський патріарх ліквідував Галицьку
православну митрополію. Наприкінці XIV ст. вона відновилася, але на початку XV ст. знову була
ліквідована.

По смерті Казимира III Польща за династичною угодою була змушена передати Галичину Угорщині. У
складі Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша). У складі
Угорщини "Королівство Галицьке" стало володінням короля Людовіка (Лайоша) Угорського, яке він
передав своєму племіннику —сілезькому князю Владиславу Опольському. "Королівство Галицьке" стало
васально залежним від Угорщини. Проте Владислав, що правив у Галичині у 1372-1378, 1385-1387 pp.,
прагнув позбутися залежності від Угорщини. Він створив власний апарат управління і навіть карбував
власну монету з гербом і титулувався "самодержцем Русі". Для реалізації своїх планів він спирався не
на місцеве українське населення, а на переселенців: поляків, німців, угорців. Активно насаджував
католицизм. Така політика робила його владу непевною, що дало змогу Польщі після смерті Людовіка у
1387 р. знов захопити Галичину. Сприяло загарбанню те, що королевою Польщі було обрано молодшу
дочку Людовіка Ядвігу. Чоловіком Ядвіги і королем Польщі став, за умовою Кревської унії (1385 p.),
литовський князь Ягайло. Підписуючи унію, Ягайло зобов'язувався "навік приєднати всі свої землі,
литовські і руські, до "Корони Польської". Пропольська політика великого князя литовського спричинила
появу опозиції, яку очолив його двоюрідний брат Вітовт.

У результаті тривалої боротьби Вітовт визнав верховну владу Ягайла і передав йому західну частину
Поділля з Кам'янцем, а той віддав її краківському воєводі Спитку. Після смерті Спитка його вдова
продала Поділля королю. За допомогу у війні проти тевтонського ордена, Ягайло в 1411 р. повернув
Поділля Вітовтові. Відразу після смерті Вітовта в листопаді 1430 р. поляки зайняли Кам'янець та інші
подільські замки.

Переломним у запровадженні на українських землях польського адміністративно-територіального

устрою став 1434 р. В цей рік було скасоване автономне становище Галичини, яка до цього лише
вважалася власністю королівського трону і утворено Руське воєводство з центром у Львові. Західне

Поділля було перетворено на Подільське воєводство з центром у Кам'янці (Східне Поділля залишилося
під контролем Литви). У 1462 р. воєводством стала також Бельзька земля, що перебувала до цього у
залежності від Мазовії. За королівським привілеєм виданим у липні 1434 р. у Руському та Подільському
воєводствах скасовувалося українське і запроваджувалося польське судочинство, а місцеву шляхту
було зрівняно в правах з польською.

Також завершився процес закріпачення селянства (1505 р.) Незадоволення селян знайшло вияв у ряді
виступів, найбільшим із яких було повстання 1490—1492 pp. під проводом Мухи і Борулі.

Отже, в основі польської експансії на українські землі у XIV-XV ст. був курс на ліквідацію місцевих
традицій національного державного життя, покатоличення і полонізація краю. Така політика викликала
різні загострення релігійних, соціальних та етнічних відносин на українських землях.

Ключові дати

1349-1366 pp. - захоплення Польщею Східної Галичини та Західної Волині.

1372-1387 pp. — угорське панування в Галичині.

1387 р. — відновлення польського панування в Галичині.

1430 р. - завоювання поляками Західного поділля.

1434 р. — створення Руського і Подільського воєводств.

1490-1492 pp. - антипольське повстання під проводом Мухи і Борулі.

1505 р. — закріпачення селян.

IV. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ XIV-XVI СТ.

4.2. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

1. Литовська експансія на українські землі.

2 Битва на Синіх Водах та її наслідки.

3. Українські землі в складі Литви.

4. Невдала спроба створення "Великого князівства Руського". Битва під Вількомиром.

5. Ліквідація автономного устрою українських земель.

6. Антилитовські виступи української знаті.

Одними з перших рушили на українські землі литовські князі. Литовські племена, що займали лісисті
місцевості в басейні Вісли, Німана й Двіни, до середини XIII ст. не мали власної державної організації.
Процес об'єднання литовських племен був обумовлений, з одного боку, розкладом родового ладу, з
іншого — напруженою боротьбою з сусідами та загрозою повного знищення з боку німецьких рицарів.
Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг (1230-1236 pp.), який об'єднав у середині XIII
ст. під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною західноруських
(білоруських) земель. На початку 1260-х років Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-
Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави починається при Гедиміні (1316—1341рр.). Добре зміцнивши
тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі ретельно подбали
про розбудову військової справи. Вони поставили за правило: хто має землеволодіння, той мусить
служити у війську; хто ж відмовляється від військової повинності, у того забирали землю. Це правило
поширювалось на всі суспільні верстви — від князів до селян. Отже, Литва на той час мала велике
організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його
попередниками, і приступив до приєднання південно-західних руських (українських) земель. Зокрема,
виявом литовських претензій на українські землі було те, що після смерті Юрія II Болеслава на Волині
князювання перейшло до сина Гедиміна Любарта, який вважався також галицько-волинським князем.
Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства, яке
зміцніло при Івані Калиті (1325—1340 pp.). Вирішальна роль у захопленні українських земель належить
сину Гедиміна — Ольгерду (1345—1377 pp.). Поступове витіснення татар литовцями спричинило
включення Чернігово-Сіверщини, Київщини і Переяславщини до складу Литовської держави. До кінця
40-х років у сфері литовського впливу опинилося також Поділля. В сучасній історичній літературі
підпорядкування Литвою руських земель розглядають не як завоювання, а як "мирне приєднання".
Причини цього були наступні:

— Успіху литовців сприяло те, що руські землі були ослаблені золотоординським пануванням;
— Більшість місцевого населення розглядало литовців не як завойовників, а як визволителів від татар;

— Руські князі і боярство не намагалися боротися з литовцями, а у більшості випадків добровільного

визнавали їхню владу;

— Золота Орда в цей час була ослаблена боротьбою за владу і усобицями між ворогуючими ордами.

Вирішальним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 (1363) р. Цього року військо трьох
сусідніх народів — литовського, українського та білоруського розгромило військо монголо-татар на Синіх
Водах, давши початок звільненню українських земель від монгольського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась вся Білорусь, частина земель Росії
та значна частина території України — майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина,
Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Руські землі складали близько 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно
таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення. Тому литовську державу тих
часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.

Литовський період історії України був новою фазою розвитку того самого суспільного організму,
успадкованого від Київської Русі. Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище
Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом
східнослов'янських народів.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій та інше було сприйнято
Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала мова руська, нею велося все
діловодство. Навіть офіційний титул литовського князя розпочинається словами: "Великий князь
Литовський і Руський...". Саме тоді появилася відома приказка: "Квітне Польща латиною, квітне Литва
русиною".

Литовські князі переходили у православ'я, приймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби
з українськими та білоруськими княжими доньками.

Отже, попервах литовська зверхність не була надто обтяжливою для України. За цих сприятливих для
українського народу умов Волинь, Поділля та Наддніпрянщина в межах Великого князівства
Литовського зберігали свою самобутність.

Але після смерті Ольгерда в зовнішньополітичному становищі Великого князівства Литовського настав
перелом, що обумовив новий напрям усієї подальшої його історії. Цим переломом стала Кревська унія
Литви з Польщею (1385 p.), яка поклала початок новому періодові в історії Литовської держави, —
поступового витіснення руських впливів польськими.

Згідно з Кревською унією (1385 р.) Велике князівство Литовське повинно було об'єднатися з Польським
королівством, литовський князь Ягайло мав одночасно стати польським королем, одружившись з
польською королевою Ядвігою, прийняти католицьку віру і навернути до неї все населення.

Позитивним наслідком Кревської унії було те, що вона дозволила Польщі і Литві об'єднати свої зусилля
у боротьбі з Тевтонським орденом, який панував на Балтійському узбережжі і зупинити його просування
на Схід і, зокрема, на слов'янські землі. Негативним наслідком унії було посилення польських впливів і
початок насадження католицизму на українських землях.

Унія неоднозначно була сприйнята в Литві. Невдоволені згуртувалися навколо двоюрідного брата
Ягайла Вітовта (1392-1430 pp.), який домігся поступок з боку Польщі. Згідно з угодою 1392 р. Вітовта
було визнано довічним правителем Литовського князівства, а згодом він прийняв титул великого князя
литовського. У 1398 р. унію було скасовано.
Намагаючись зміцнити політичну єдність своєї держави і централізувати управління, Вітовт ліквідує
південно-західні руські князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське) і передає їх під
управління своїм намісникам. Внаслідок цього посилилося соціальне гноблення і була ліквідована
колишня автономія українських земель.

Подальшим планам укріплення Литви перешкодила поразка Вітовта від монголо-татар на р. Ворсклі
(1399 p.). Він змушений був шукати порозуміння з Ягайлом. У 1401 р. у Вільно було укладено нову унію,
згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Всі землі після
смерті Вітовта мали перейти безпосередньо до польського короля. Ця унія викликала обурення
Свидригайла Ольгердовича, молодшого брата Ягайла, який відчув можливість втратити права на
литовський великокняжий стіл. З цього часу він постійно загрожує внутрішній стабільності Литовської
держави, намагаючись використати будь-який привід для позбавлення влади Вітовта.

Невдача на Ворсклі не зупинила просування Литви на Схід. У 1404 р. Вітовт приєднав до своїх володінь
Смоленськ, в результаті війни з Москвою (1406-1408 pp.) Вязьма, Козельськ, Мценськ увійшли до складу
Литви, Твер і Рязань визнали свою васальну залежність. У Новгороді і Пскові до влади прийшли
пролитовські сили. Свидригайло перейшов на бік Москви. Але вже наступного року, коли розпочалась
війна з Тевтонським орденом (1409-1411 pp.), він вступив у змову з хрестоносцями. За це його на 9 років
було ув'язнено в Кременецькому замку.

У 1409 р. Вітовт втрутився в династичні суперечки в Золотій Орді і сприяв утвердженню в ній
Тохтамиша. Той зрікся "історичних прав" на руські землі, а також надіслав татарські загони для участі в
Грюнвальдській битві (1410 р.) на боці Литви і Польщі.

У результаті перемоги Литви і Польщі над Тевтонським орденом становище Вітовта ще більше зміцніло.
У 1413 р. було укладено Городельську унію, яка чітко визнала литовську державність на чолі з великим
князем. Свою самостійність Литва мала зберігати і після смерті Вітовта, проте під суверенітетом
польського короля. Запроваджувався інститут спільних польсько-литовських сеймів. Унія підтвердила
привілейоване становище католиків у Литві, які входили до великокняжої ради і обіймали найвищі
посади. Литовська католицька шляхта отримувала ті ж права, що й польська. Зокрема литовські
землевласники-католики, на відміну від православних, отримали право вільно розпоряджатися своїми
землями ( до цього їхнє землеволодіння мало умовний характер).

Останні пункти Городельської унії викликали невдоволення православної шляхти і князів династії
Рюриковичів та православних династії Гедиміновичів. Відчуваючи їхню могутність, уже немолодий
Вітовт вирішив коронуватися і забезпечити Великому князівству Литовському незалежне існування.
Однак поляки, не бажаючи перетворення князівства в самостійне королівство, перехопили корону і
порубали її на частини. Церемонію коронації було відкладено, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт раптово
помер.

Всупереч Городельській унії, яка зобов'язувала обирати нового великого князя лише за згодою Ягайла,
литовські і руські магнати обрали князем Свидригайла Ольгердовича. Це відразу призвело до війни між
Литвою і Польщею. У 1431 р. війська Ягайла завдали поразки Свидригайлу, і останній змушений був
укласти перемир'я, згідно з яким Західне Поділля відійшло до Польщі. Однак Свидригайло не
відмовився від подальшої боротьби. У своїй політиці він спирався на українських та білоруських князів
та бояр, невдоволених привілейованим становищем католиків.

У 1432 р. проти Свидригайла було влаштовано змову, в результаті якої великим литовським князем став
Сигізмунд. Проте влада його поширювалась лише на власне литовські землі, Берестейщину, Підляшшя.
Всі інші землі визнали своїм володарем Свидригайла. В межах Великого князівства Литовського
виникли дві держави — Литва і "Велике князівство Руське", між якими розгорілася війна. Вирішальна
битва відбулася біля Вількомира (1435 р.), в якій Сигізмунд здобув переконливу перемогу. Хоча
Свидригайлу і вдалось врятуватися і продовжити боротьбу, але вже 1438 р. Сигізмунд опанував всі
землі Великого князівства Литовського.
Проте через якийсь час Сигізмунд вже сам став прагнути забезпечити незалежність Литви від Польщі. У
своїй політиці він намагався спертися на шляхту, що викликало невдоволення магнатів, як литовських
так і українських. У 1440 р. змовники на чолі з князем Іваном Чарторийським, представником української
аристократії, і воєводою Довгердом вбили Сигізмунда, намагаючись проголосити великим князем
Свидригайла. Проте литовська знать не могли допустити такого посилення української партії. Князем
був проголошений молодший син Ягайла — 13-річний Казимир (1440-1492 pp.), який у 1447 р. став і
королем Польщі. На церемонії коронації в 1447 р. Казимир видав так званий "Віленський привілей", який
розширював права і свободи шляхти, в тому числі і православної.

Намагаючись забезпечити внутрішній спокій у державі, Казимир визнав за Свидригайлом пожиттєвий

титул великого князя і надав йому у володіння відновлене Волинське князівство. Було також відновлено
Київське князівство, яке повернули династії Олельковичів, заснованій Володимиром Ольгердовичем.
Проте, коли ситуація стабілізувалася, Казимир, скориставшись смертю Свидригайла і Семена
Олельковичів, ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі було
поширено воєводський устрій.

Руські князі намагалися чинити опір ліквідації удільних князівств. Зокрема відома "змова руських князів"
1481 p., коли онуки Володимира Ольгердовича Михайло Олелькович, Федір Бєльський та Іван
Гольшанський спробували усунути від влади Великого князя литовського Казимира і посадити на його
місце Михайла Олельковича. Змову було викрито.

Останню спробу відокремитися від Литви руська і білоруська знать здійснила у 1508 p., коли спалахнуло
повстання під керівництвом М. Глинського. Проте воно також завершилося поразкою. З цього часу
руські бояри і князі почали втрачати роль виразника і захисника національних інтересів та дедалі більше
усуватися від участі в політичній діяльності.

Отже, українські землі перебували у складі Великого князівства Литовського впродовж кількох століть.
За цей час ставлення литовської влади до місцевого населення зазнавало суттєвих змін. Після
утворення Речі Посполитої (1569 р.) українські землі опинилися під польською владою, що спричинило
форсоване окатоличення і посилення полонізації українського населення.

Періодизація перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського

1340-1362(1363) pp. "Тиха експансія" або «оксамитове» проникнення литовців на українські землі.

1362(1363)-1385рр. "Ослов'янення" литовських правителів Великого князівства Литовського, яке було

своєрідною федерацією земель князівств, рівноправними суб'єктами якої були українські землі.

1385-1480 pp. Втрата українськими землями колишньої автономії і перетворення їх на звичайні провінції
Литви

1480-1569 pp. Політика змагань за українські землі в умовах боротьби між Москвою і Литвою за право
бути центром "збирання земель Русі".

Ключові дати

1362 (1363) р. - Битва на Синіх Водах.

1435 р. - битва під Вількомиром.

1471 р. - остаточна ліквідація удільних князівств на українських землях.

1508 р. - останній виступ української знаті проти влади Литви.

4.3.Українські землі в складі Угорщини, Османської імперії та Московської держави

1. Українські землі в складі Угорщини.

2. Українські землі в складі Московської держави.

3. Українські землі в складі Османської імперії.

Крім Польщі і Литви на українські землі зазіхали Угорщина, Османська імперія та Московська держава.

Поступове захоплення Закарпаття Угорським королівством розпочалося в 30-х pp. XI ст., коли до його
складу було включено північну частину краю. У XII ст. така ж доля спіткала весь край (Нетривалий час
Закарпаття було під контролем галицько-волинських князів). З цього часу правителі Угорщини почали
титулуватися "князями русинів".

Закарпаття у складі Угорського королівства поділялося на адміністративно-територіальні одиниці —

комітати (жупи), які очолювалися ішпанами (жупанами) — намісниками, яких призначав керувати краєм
король з-поміж угорських панів.

Король щедро роздавав землі краю угорським дворянам, католицьким храмам і русинській знаті, яка
мад'яризувалася (переймала угорську мову, культуру і переходила у католицтво). Угорці землевласники
переселяли у новопридбані маєтки угорських селян, а русинів витісняли у гірські райони з неродючими
грунтами. Місцеве населення було закріплено, позбавлено будь-яких прав і свобод.

Незадоволені існуючими порядками селяни-русини неодноразово піднімали повстання. Повстання

проти угорської влади охопили Закарпаття у 1315 та 1320 pp. Селяни і міщани краю разом з угорцями
брали участь у повстанні 1514 р. очолюваному Дьєрдем Дожем. Проте всі виступи були жорстоко
придушені.

Поразка угорсько-чеської армії у битві з турками під Могачем у 1526 р. спричинило розподіл Угорщини
між Туреччиною, Трансильванією і Австрією. Східну частину Закарпаття отримала Трансільванія, а
західну — Австрія. Впродовж наступних десятиліть закарпатські землі стали ареною постійної боротьби,
що завдавало краю великих втрат.

Буковина входила спочатку до складу Київської держави, а потім — Галицько-Волинської держави. Під
час монгольської навали зв'язки цих земель з галицько-волинськими пославилися, що спричинило
виникнення у першій половині XIV ст. у північній частині Буковини Шипинської землі, яка перебувала під
управлінням Золотої Орди. У середині XIV ст. буковинські землі захопила Угорщина, король якої
Людовік призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню у південну частину
краю румунського населення з Трансільванії і Марморощини. Після проголошення незалежності
Молдавського князівства (1359 р.) Буковина увійшла до її складу, де й перебувала до 1774 р. у складі
Молдавії. Шипинська земля (її територія в основному збігається з сучасною Чернівецькою областю)
зберігала до середини XV ст. свою автономію. З втратою автономії зникла й назва, а ці землі були
поділені на Чернівецький і Хотинський повіти і стали називатися Буковиною.

У 1514 р. Молдавія опинилась спочатку у васальній залежності від Османської імперії, а наприкінці XVI
ст. стали її провінцією. Таким чином, Північна Буковина також потрапила під турецьке панування. У 1774
р. Буковину захопила Австрія.

У результаті монгольської навали більша частина південно-руських земель опинилося у залежності від
Золотої Орди. У 70-х роках XIII ст. у Північному Причорномор'ї — від Дунаю до Дону — сформувався
окремий Ногайський улус. На початку 60-х pp. XIV ст. межиріччя Дніпра і Нижнього Дунаю займали
Кримська, Перекопська і Джамболунська орди. Поволі осідаючи у степовій частині Криму, чорноморські
орди дедалі більше усамостійнювалися від Золотої Орди. Врешті-решт нащадок Чингізхана, Хаджі-
Гірей, спираючись на прихильників ідеї створення незалежної держави татарську знать, у 1428-1430 pp.
утворив Кримське ханство. Згодом воно вийшло зі складу Золотої Орди і проголосило у 1455 р. свою
незалежність. Проте незалежним Кримське ханство залишалося недовго й у 1478 р. було вимушене
визнати свою васальну залежність від Османської імперії, яка захопила чорноморське узбережжя
Криму.

Для руських земель Кримське ханство виявилося дуже небезпечним сусідом. Протягом наступних
десятиліть вони перетворилися на головне джерело постачання кримськими татарами рабів на
невільничі ринки чорноморського узбережжя. Перший великий напад кримські татари вчинили влітку
1474 р. на Поділля і Галичину. Походи здійснювалися майже щорічно. їх наслідком стали величезні
господарські спустошення і втрати в людях: фізичне знищення або захоплення у полон.

З часу утворення Кримського ханства до кінця XV ст. на українські землі було вчинено не менше 41
нападу, в тому числі 31 —на Поділля, 9 — на Руське воєводство, 7 — на Волинь, 4 — на Київщину, 2 —
на Белзьке воєводство. Внаслідок цих нападів, окремі з яких носили характер великих військових
походів, було частково або повністю спустошено окремі міста та регіони, захоплено у полон 220 тис.
осіб (при загальній чисельності населення українських земель 3,7 млн). У XVI ст. зафіксовано 69 нападів
протягом 63 років: на Поділля — 32, Волинь — 18, Руське і Белзьке воєводства — 17, всі решту — на
Лівобережну Україну. Демографічні втрати становили 353 тис. осіб. Загалом протягом другої половини
XV-XVI ст. було здійснено близько 110 великих татаро-турецьких набігів.

Крім татарів, у набігах брали участь також підрозділи турецької армії. Турецько-татарська агресія
зумовила опір українського населення і стала одним з важливих чинників формування українського
козацтва.

У другій половині XV ст. завершилося формування Московської держави, що мало велике прогресивне
значення для розвитку російського народу. У цей час серед її правлячої верхівки сформувалася ідея
необхідності поширення своєї влади на усі ті землі, що входили до складу Київської Русі. Цар Іван III
став титулуватися "Государем і великим князем усієї Русі" й на підставі свого "історичного права" на усі
"руські" землі намагався їх "збирати". Реалізації цього сприяла й ситуація. Незадоволені утискати
польсько-литовської влади князі прикордонних з Московією земель стали разом зі своїми землями
переходити "під государеву руку". Зокрема на початку 1500 р. під владу Москви перейшли князі, яким
належала більшість земель Чернігово-Сіверщини.

Ці спроби переходу під зверхність московського великого князя спричинили литовсько-московські війни
1487-1494 та 1500-1503 pp. В обох війнах Литва зазнала поразки. До Москви відійшли східна частина
Смоленщини і Чернігово-Сіверщина.

Таким чином, на початку XVI ст. українські землі поділили між собою Польща (Галичина, Холмщина,
Західне Поділля), Литва (Волинь, Східне Поділля, Середнє Подніпров'я, Київщина), Угорщина
(Закарпаття), Молдавське князівство, яке з 1514 р. перебувало у васальній залежності Османської
імперії (Буковина), Кримське ханство, яке теж знаходилось у васальній залежності від Османської
імперії, (Причорноморські і Приазовські степи, Крим), деякими причорноморськими районами
безпосередньо володіла Османська імперія, Московська держава (Чернігово-Сіверщина). Великою
трагедією для українців була постійна агресія Кримського ханства, підтримуваного Османською
імперією.

4.4. Господарське життя в Україні в XIV—XV ст.

1. Зміни в господарському житті.

2. Феодальне землеволодіння, розвиток сільського господарства.

3. Розвиток торгівлі.

4. Міста, ремесло. Магдебурзьке право.

Впродовж XIV—XV ст. у господарському житті населення українських земель відбувалися помітні зміни.
Важливою рисою його розвитку в цей час стало зростання великого феодального землеволодіння. Вже
наприкінці XIV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій (вотчин) — великих
приватновласницьких земельних володінь з натуральним характером господарювання, в яких
застосовувалися напівфеодальні форми праці залежного населення. Основними джерелами зростання
великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля
маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель.

Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких,

Чарторийських, Радзивілів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля),
Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів
обумовлювало їх наступ на території і права селянських общин, що виявлялося у привласненні
общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо.

Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни у формах організації

праці. У XIV-XV ст. відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок
сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку,
перетворюють свої господарства на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися
на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча
і зберігали чимало рис натурального господарства.

У XV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.
містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме у цей час українські землі потрапили в
орбіту активних торгівельних відносин. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави,
які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою
торгівлю. Основним перевалочним Пунктом зернового експорту стає місто Гданськ на Балтійському
морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях.
Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж.
На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, потім вони
переганялися далі на захід. Дійшло навіть до того, що в цей час саме воли стали виконувати роль
грошів.

Торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Наприклад, купецькі каравани могли рухатися
лише по визначених у королівських та князівських указах шляхах. З 1343 р. відома "татарська дорога",
що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам'янець, Київ. Це був на той час, фактично, єдиний
шлях торгівлі Європи зі сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер
Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода. Торгівля відбувалася в спеціальні торгові дні та під час
великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Торгівлею займалися купці та ремісники,
що могли збувати лише товар власного виробництва.

У XIV—XV ст. став помітним процес урбанізації. Поступово відроджувалися міста, спустошені під час
монгольської навали. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани
займалися землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони
перебували у залежності від магнатів й подібно до селян виконували повинності, сплачували їм
натуральний податок, інколи грошима. Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами,
спричиняли нові явища і процеси. Активізується розвиток торгівлі і ремесла, які поступово стають
основними заняттями мешканців міст. Поглиблюється спеціалізація ремісництва: на кінець XV ст.
нараховувалося вже понад 200 спеціальностей (за часів Київської Русі — 70). Міста ставали осередками
ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Поширеними були промисли, передусім ті,
що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів
борошна, крупи), винокурний та пов'язаний з ним корчемний. Важливим промислом було рибальство.
Солеварінням займалися в Карпатах та на солоних озерах Північного Причорномор'я. Для регулювання
виробництва і захисту власних інтересів міські ремісники певних спеціальностей об'єднувалися в
особливі організації — цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех володів судовою
владою над своїми членами, обкладав їх податками, в разі потреби створював власне ополчення для
"оборони міста". Цехи очолювалися виборними посадовими особами — цехмістрами. Ремісники були
зобов'язані випускати якісну продукцію та збувати її по однаковій ціні. Конкуренція між членами цеху не
допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися
витіснити партачів за межі міст. Перші цехи на українських землях виникли наприкінці XIV ст. на
Галичині і Закарпатті, а з кінця XV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і
Західного Поділля. Початковий етап запровадження цехової організації ремесла на українських землях
мав неоднозначний характер. Цех міг об'єднувати не лише ремісників однієї спеціальності, а й осіб
однієї мови, віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально
членами цехів могли ставати лише католики. Внаслідок цього православні українці позбавлялися права
ставати членами цехів.

Міста, залежно від того на чиїй землі вони знаходилися (державній чи приватній), поділялися на
королівські (великокнязівські) і приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися
залежності від своїх власників або державних урядовців й здобути самоврядування. З XIV ст. українські
міста починають отримувати так зване "магдебурзьке право", на зразок того, яке існувало в містах
Німеччини.

Першим магдебурзьке право отримало від галицько-волинського князя Юрія II місто Володимир-
Волинський (у 1324 p.). У 1356 р. польський король Казимир III надав це право Львову. У 1499 р.
магдебурзьке право отримав Київ.

Міста, які здобули магдебурзьке право, звільнялися від управління й суду воєвод та старост, або
королівських (великокнязівських) намісників і запроваджували виборне самоврядування. Усі справи
міського життя вирішував виборний магістрат, який формувався з-поміж заможних міщан. Він поділявся
на лаву (суд у кримінальних справах), очолювану війтом і раду (адміністративний орган і суд у цивільних
справах), очолювану бургомістром. На початковому етапі магдебурзьке право в українських містах
поширювалося переважно на католиків, внаслідок чого православні українці усувалися від управління
містом. Незважаючи на це поширення магдебурзького права мало позитивне значення для розвитку
українських міст.

4.5. Соціально-політичні процеси в Україні в XIV-XV ст.

1. Соціальний склад населення українських земель.

2. Литовські статути. Закріпачення українських селян.

Для феодального суспільства характерним с поділ на стани — великі соціально-правові групи людей,
що розрізнялися між собою спадковим, юридичним становищем у суспільстві, певними правами та
обов'язками. В українському суспільстві XIV—XV ст. основними станами були: шляхта, духівництво,
міщани, селянство.

Шляхта була привілейованою верствою в Польському королівстві та Великому князівстві Литовському. У

Польському королівстві всіх феодалів називали шляхтою. Шляхта займала панівне становище у
суспільстві, навіть диктувала свою волю королям.

У Великому князівстві Литовському феодали поділялися на дві нерівні групи: 1) шляхтичі, які тримали
землі "за службу" (переважно це так звані "зем'яни служебні", які відносилися до різних замків); 2)
магнати — князі та "пани", які володіли маєтностями за вотчинним правом, підлягали безпосередньо
великому князю та могли навіть мати свої власні військові загони.

Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав. Вони
роздавали грамоти на володіння землями з правом експлуатації селян, що там проживали. Права
феодалів закріплювали в державних актах — Литовських статутах 1529, 1566, 1588 pp., а також у
численних привілеях, які забезпечували їм шляхетські звання, державні посади та звільнення від
повинностей і податків. Так, Литовський статут 1529 р. зафіксував право вотчинного суду над селянами
(якби шляхтича ударив "простий холоп або міщанин", за це йому належало відтяти руку).
У Великому князівстві Литовському всім керували магнати, а проста шляхта була усунута від
керівництва державою та не мала тих привілеїв, що існували в Польщі. Найбільшими феодалами були
князі. У Польському королівстві взагалі не було князів (це стосувалося також Галичини та Поділля).
Майже всі князівські родини зосереджувалися на Волині. У тодішньому суспільстві була поширена
приказка: "Королем стають, князем народжуються".

Наймогутнішим князівським родом були Острозькі. За родовими переказами, вони були нащадками
князя Романа, сина Данила Галицького. Найвідомішим представником родини Острозьких був
Костянтин Іванович (приблизно 1463— 1530) — великий гетьман литовський, каштелян віденський. За
свою службу він отримав міста: Полонне, Луцьк, 3дол-бунів, Красилів, Чуднів та ін. Коли одного разу
було прийнято рішення виставити у військо по одному вершнику від 8 "служб" (тобто "служебних"
наділів), К. І. Острозький виставив 426 вершників.

Феодальна земельна-власність була фундаментом всієї системи експлуатації селянства. У тісному

зв'язку з розвитком великого землеволодіння перебував процес поступового закріпачення селян.
Наділений землею селянин ставав особисто залежним від феодала, був змушений віддавати йому
частину результатів своєї праці. У Польському королівстві ще в 1347 р. було оформлено закріпачення
частини селян. Через кілька років дія цього статуту була поширена на Галичину. З другої половини XV
ст. у Польщі та Литві видаються різні постанови, які все більше поширювали владу феодалів над
селянами.

Посилення експлуатації призводило до розгортання народних повстань. Серед найбільших повстань

можна назвати селянське повстання під проводом Мухи і Борулі в Галичині та Північній Буковині в 1490
—1492 pp.

4.6. Українська шляхта у XIV-XVI ст. Костянтин (Василь) Острозький

1. Шляхта як соціальний прошарок.

2. Українська шляхта.

Шляхта — дворянський стан у Польщі, Литві та Україні (XIV-XVIII ст.), який походив від рицарства і мав,
зокрема, права на носіння зброї та наслідування власності.

У 1374 р. шляхта отримала так званий Кошицький привілей. Вона звільнялась від усіх податей, крім
земельного. У 1433 р. за Краківським привілеєм шляхта отримала особисту недоторканість. З 1454 р.
король зобов'язаний був обговорювати зі шляхтою законодавчі питання, не мав права починати війну
без її згоди.

В Україні формування шляхетського стану починається в XIV ст. і завершується в XVI ст. Джерелом його
формування стали князі, бояри, дворяни, рицарі та ін. У 1447 р. усі відповідні права були поширені на
українську шляхту. У 1496 р. українська католицька і польська шляхта були урівняні в правах. Щоб
очистити шляхетство від випадкових людей, великокнязівська влада у 1522 р. прийняла спеціальну
ухвалу про "вивід шляхетства". За нею до шляхетського стану були віднесені нащадки тих осіб, які стали
боярами за правління князів Вітовта, Сигізмунда й Казимира. У 1528 р. був складений список шляхти,
затверджений сеймом. Наступного року в Литовському статуті було записано, що імунітетні грамоти
шляхтичів не потрібно щороку підтверджувати, вони с постійним документом. В 40-50 ті роки XVI ст.
були уточнені списки шляхти та їх слуг. Згідно з "Уставом на волоки" (1557 р.) шляхтичами визнавались
лише "бояри стародавні", решта поверталась до станів селянства або міщанства.

У 1563 р. згідно з грамотою великого князя православна шляхта урівнювалась у правах з католицькою.
Таким чином, на середину XVI ст. правляча верхівка була консолідована в одному шляхетському стані,
який майже втратив національні особливості в межах єдиної Литовської держави, а згодом і в межах
Речі Посполитої. Він мав широкі корпоративні права і привілеї, що відділяли його від інших верств
суспільства.
Головним обов'язком шляхти була військова служба за власний кошт і сплата невеликого грошового
збору.

Шляхтич входив до шляхетської корпорації, що вирішувала різні питання життя повіту, міг бути обраним
до повітових органів влади і сейму. Його життя цінувалося дорожче за будь-кого. Винному в образі
шляхтича селянину чи міщанину відрубували руку. Шляхта мала широкі привілеїв торгівлі та
землекористуванні. Був вироблений своєрідний кодекс шляхетської честі. У суді слово шляхтича не
потребувало доказу. Шляхтич, що вчинив злочин, позбавлявся привілеїв.

Виняткові політичні й особисті права виробили у шляхти високе почуття власної гідності й разом з тим
зневажливе ставлення до представників нижчих верств.

У XVII ст. в трьох воєводствах - Київському, Волинському, Брацлавському — нараховувалось 38-40 тис.
шляхтичів, що становило 2,3-2,5% загальної чисельності населення.

Шляхта була неоднорідна за своїм майновим становищем. Умовно її можна поділити на три основні
групи - дрібна шляхта, середня, магнати. Дрібні шляхтичі мали від 1 до 50 селянських дворів, магнати —
кілька або десятки тисяч.

Українські магнати не тільки багатіли, а й поступово окатоличувалися та ополячувалися. Найдовше

трималась родина українських князів Острозьких. її найвпливовіший представник Костянтин Іванович у
різний час обіймав посади литовського гетьмана, воєводи та ін. До самої смерті в 1530 р. він захищав
православну церкву від наступу католицизму, організував захист українських земель системою міст і
замків, здійснював походи проти татар.

Його син Костянтин теж наполегливо відстоював православ'я, намагався спрямувати виступи народних
мас проти польського шляхетства і католицького духовенства. Йому належить заслуга у заснуванні
перших антиуніатських гуртків, а також у відкритті школи й друкарні в Острозі. Острозька школа
(академія) була першим навчальним закладом вищого типу. Тільки останній з Острозьких Януш
Костянтинович відступився від батьківської віри й на початку XVII ст. покатоличився.

4.7. Церковне життя у другій половині XIV-XV ст.

1. Наступ католицизму на православну церкву.

2. Відділення Київської митрополії від Московської.

Церква в епоху середньовіччя була тим стрижнем, який пронизував усе суспільство, а тому церковне
життя було тісно пов'язане з суспільно-політичними процесами.

Втрата незалежності Галицько-Волинською державою негативно вплинула на становище православної

церкви в Україні. У 1374 р. Вселенський патріарх ліквідував Галицьку православну митрополію.

Скориставшись з послаблення позицій православної церкви, на українські землі рушили католицькі

місіонери — монахи чернечих орденів (францисканського, домініканського тощо). Польський уряд
намагався силою насаджувати католицизм та принижувати православ'я. Уже 1361 р. утворено
католицьке архієпископство з центром у Львові. Резиденція архієпископа розмістилась у колишній
православній соборній церкві. Дещо пізніше було засновано католицьке єпископство в Кам'янці-
Подільському.

У 1387 р. католицтво було проголошено державною релігією в Литві. Проте більшість"князівських та

боярських родин Великого князівства Литовського ще довго залишалися вірними православ'ю. Близько
1382 р. Владислав Опольський вивіз з українського міста Белза ікону Божої Матері та подарував її
монастиреві у Ченстохові. Згодом ця ікона була перемальована та з часом стала головною реліквією
католицької церкви в Польщі.
У кінці XIV ст. Галицька православна митрополія відновила своє існування, але на початку XV ст. знову
була ліквідована, на цей раз остаточно. У 1412 р. за наказом польського короля Ягайла було вчинено
нечуване святотатство - з собору в Перемишлі було викинуто останки православних небіжчиків.

У XV столітті було зроблено спробу об'єднати католицьку та православну церкви. У1439 р. на

вселенському соборі у Флоренції було укладено унію між Вселенським (Константинопольським)
патріархом та Римським Папою. Цю унію не визнали в російських та українсько-білоруських землях.
Руська православна церква (з центром у Москві) фактично стала незалежною, хоча добилася цього
визнання лише в кінці XVI ст. У 1458 р. Київська митрополія остаточно відокремилася від Московської,
зберігши канонічну залежність від Вселенського патріарха в Константинополі.

Ключові дати

1362 р. - утворення католицького єпископства у Львові 1458 р. - відокремлення Київської митрополії від
Московської

4.8. Реформаційні і контрреформаційні рухи на українських землях. Ідеї реформації в

діяльності братств

1. Поширення ідей протистантизму на території Польщі, Литви та українських землях.

2. Особливості протистантського руху в Польщі, Литві, українських землях.

3. Контрреформація

4. Вплив реформаційних і контрреформаційних рухів на українських землях.

Реформація, що розпочалась в Європі на початку XVI ст., знайшла своє поширення і на теренах Речі
Посполитої. Поштовхом до поширення ідей реформації стала секуляризація Тевтонського ордену і
введення в Пруссії лютеранства в 1525 р. Пруссія, що була васалом Польщі, стала центром поширення
нових ідей у Речі Посполитій.

Протестантські громади на території України з'являлися, як правило, у великих панських маєтках або
містах. Серед реформаційних вчень найбільшого поширення в Речі Посполитій набув кальвінізм,
особливо серед шляхти. Шляхті імпонував демократизм кальвінізму (звичайно, в межах свого стану),
який давав можливість посилити опір абсолютизму королівської влади. Він став ідеологічним підґрунтям
для шляхетської сваволі. Кальвінізм знайшов своїх прихильників і серед магнатів. На Україні тривалий
час прихильником кальвінізму була родина Потоцьких. Вони побудували школи в Кам'янці-
Подільському, Панівцях, Хмельнику. На початку 50-х років XVI ст. кальвіністом став литовський канцлер
князь Микола Радзивіл Чорний, власник маєтків у Білорусії та Україні. Під його опікою у Бересті було
створено друкарню, видання якої сприяли поширенню ідей Реформації в Білорусії та Україні. Серед них
— Берестейська (Радзивілівська) Біблія. За прикладом Радзивіла до нової віри долучилось чимало
представників знатних православних родів — Вишневецьких, Кишок, Фірлеїв, Ласоцьких, Морштинів,
Воловичів, Ганських, Сапіг Ходкевичів та ін., їх приклад наслідувала і дрібна шляхта.

У другій половині 50-х років XVI ст. у Речі Посполитій були спроби створити національні церкви, на
зразок англіканської, що мала об'єднати всі релігійні концесії.

Значним наслідком Реформації в Польщі стало утвердження віротерпимості в 60-х роках XVI ст.,
правда, не надовго. Здавалось, що Реформація в Польщі перемогла. Проте протестантський рух в
країні мав свої особливості, що зумовило його слабкість:

— він не мав широкої підтримки серед основної маси населення (селян, міщан);
— шляхта та магнати за допомогою нових релігійних вчень прагнули домогтись нових привілеїв і
послаблення королівської влади, а не були переконаними протестантами;

— відсутність єдності в протестантському русі (лютерани, кальвіністи, аріани, чеські брати), а іноді й
ворожнеча між його течіями;

— православне населення в основній масі було байдужим до нових вчень, його турбувало збереження
"батьківської" віри — православ'я.

Ідеї Реформації і віротерпимості мали і своїх супротивників як в Польщі, так і за її межами. Після
Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформація, ударною силою якої став орден
єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються в польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в
Україні, чому сприяла Люблінська унія. У 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина),
а незабаром їхні школи з'явилися у Львові, Кам'янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгород-
Сіверському, Києві.

Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню
освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. Серед їх вихованців були такі
відомі діячі, як П. Сагайдачний та Б. Хмельницький.

З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної держави особливого вибору, де навчатись, не
було. Платою за навчання нерідко було зречення "батьківської" унії, а відтак, в тих умовах, і
національності. Тим паче, що після Берестейської унії діяльність єзуїтів була спрямована проти
православної церкви.

Вплив Реформації на українських землях виявився не стільки в поширенні нових віровчень, скільки в
застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви. Такі ідеї, як демократизація
церкви, наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на живу українську мову,
заснування шкіл, друкарень, знайшли широкий розголос в Україні, особливо в діяльності братств.
Православні українці отримали важливі засоби протидії поширенню католицизму на українських землях,
пристосовуючи ідеї для власних потреб. Разом з тим боротьба протестантів з католицькою церквою
стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації. Цей вплив виявився,
зокрема, у намаганні братств взяти під контроль діяльність духовенства, а також підготувати власні
кадри європейських освічених священно-службовців. Під впливом Реформації національно-визвольний
рух в Україні став під гасло боротьби за віру.

Важливим здобутком Реформації в Україні став переклад Святого Письма українською мовою.
Найвідомішим є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561).

Ключові дати

1556-1561 pp. — переклад Святого Письма українською мовою. Пересопницьке Євангеліє

4.9. Українські землі в складі Речі Посполитої в другій половині XVI ст.

1. Люблінська унія Утворення Речі Посполитої.

2. Входження українських земель до складу Польщі.

3. Польська експансія на українські землі.

4. Церковні братства.

5. Брестська церковна унія.

Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На
спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її
умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу — Річ
Посполиту.

Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське,
Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на
Пінщині.

Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко
визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю.
Українських міщан всіляко обмежували в правах. Люблінська унія зробила Україну відкритою для впливу
Заходу. Прагнення українців вижити і продовжити подальший поступ зумовило піднесення релігійної,
національної, економічної, збройної боротьби.

Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і
розпоряджалися ними в інтересах панів. Права феодалів на володіння землями й поневолення та
закріпачення селян узаконювали державні акти — Литовські статути 1529, 1566, 1588 pp., а також
численні привілеї.

За Литовським статутом 1588 р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами

зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на
земельних наділах, якими вони користувались.

Поступово розбудовуються міста, які стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури,
політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). У той же час міста втрачають
український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були
резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали
центрами володінь магнатів. У XIV—XVII ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець-
Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. та посилення

гніту формують національну свідомість українського народу, ведуть до його національного
пробудження.

Визначну роль у політичному і культурному житті відігравали братства (особливо після Берестейської
унії") — громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків.
Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам.

В Україні перше братство разом із школою і друкарнею з'явилося у Львові (1586 p.). Воно збудувало
церкву, заснувало тут першу українську гімназію.

У 1596 р. в Бресті (Бересті) було скликано з'їзд прихильників унії і проголошено союз із католицькою
церквою. Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої. Своїм
главою уніати визнали римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов'янську мову та обряди
православної церкви. Духовенство отримувало від литовських князів та польських королів грамоти на
володіння землями і селянами. Інша частина православного духовенства зібрала свій собор, на якому
засудила унію.

Польські магнати шляхом релігійної експансії прагнули ще тісніше приєднати Україну до Польщі,
полонізувати її населення.

Ключові дати

1529, 1566, 1588 pp. - Литовські статути

1569 р.— Люблінська унія

1586 р. - утворення Львівського братства

1596 р. - Брестська церковна унія

V. ВИНЕКНЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

ЗАПОРОЗЬКА СІЧ - КОЗАЦЬКА РЕСПУБЛІКА.

КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ РУХИ
5.1. Формування українського козацтва. Запорозька Січ

1. Причини виникнення українського козацтва.

2. Запорозька Січ. Байда Вишневенький.

3. Формування реєстрового козацтва.

У XV-XVI ст. виникає нова верства українського суспільства - козацтво. Українське козацтво - визначне
явище в європейській історії. Слово "козак" - тюркського походження і означає вільна людина, воїн-
вершник.

Причини виникнення українського козацтва:

— економічні (народна колонізація вільних земель Придніпров'я та Дикого поля — степів за

Дніпровськими порогами);

— соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських та

польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

— політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на

службу по охороні південних рубежів від татарської небезпеки);

— стратегічні (постійна небезпека з боку Кримського ханства);

— національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на

права православної).

Перші згадки про козаків у писемних джерелах датовані 80-90 pp. XV ст. Військовим і організаційним
центром низових козаків стала Запорозька Січ.

Початок Запорозької Січі дала козацька фортеця, зведена в 50-х роках XVI ст. на острові Мала Хортиця
відомим українським князем Д. Вишневецьким, прославленим в українських народних піснях під іменем
Байди. Д. Вишневецький упродовж усього свого життя боровся проти татар і турків, а у 1563 р. під час
походу в Молдову потрапив у полон і був страчений у Стамбулі.

У 1593 р. запорожці заснували другу Січ на Дніпровому острові Базавлук, трохи південніше Томаківки.

Із загибеллю Вишневецького козацька організація не розпалася: в 1580-х pp. починає вживатися термін
"січові козаки". Вони вважали себе самостійною військово-політичною силою і вели незалежну від
Польщі політику: укладали договори з Москвою, Кримом, Молдовою.
Умовами прийому на Січ були: знання тогочасної української мови, православна віра, вміння володіти
зброєю. Січовий козак повинен був дотримуватися традицій товариства і клятви на вірність йому, бути
неодруженим. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім'ю і проживати в містах та містечках, у
селах за межами Січі.

Козаки здійснювали походи Чорним морем на турецькі і татарські міста. Визволяли полонених,
захоплювали трофеї і здобич: зброю, гроші, цінні речі, коней, худобу.

Запорозьке козацтво формувалося як передовий суспільний стан української народності. Українські

козаки створили струнку військову організацію, яка проіснувала до XVIII ст. Полки ділилися на сотні,
сотні — на курені. Усе козацьке військо очолював гетьман, а запорожців — кошовий отаман.

Польський уряд намагався поставити козацтво собі на службу. У 1572 р. король Сигізмунд II прийняв на
державну службу для захисту південних кордонів 300 козаків, яких поіменно записав до спеціального
списку — реєстру (таких козаків називали реєстровими).

Стефан Баторій збільшив козацький реєстр та надав козакам ряд привілеїв, а козацькій старшині вручив
знаки влади — клейноди.

Реєстровці дістали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнялися від державних
повинностей (крім військової).

Офіційно реєстрове козацтво називали Запорозьким Військом, якому формально підпорядкувалась і

Запорозька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль Речі Посполитій так і не вдалося. Запорозька
Січ стала джерелом формування української державності.

Ключові дати

80-90-ті pp. XV ст. - перші згадки про козаків

50-ті pp. XVI ст. - заснування першої Січі

1572 р. — створення реєстрового козацтва

5.2. Політико-соціальний та військовий устрій Січі

1. Формування Запорозької Січі.

2. Устрій Запорозької Січі.

3. Соціальна структура козацтва.

4. Боротьба з татаро-турецькою агресією.

Особливо прославилися організацією козацтва професійні воїни-лицарі - черкасько-канівські старости

Остап Дашкевич та Дмитро Вишневецький. Саме вони зібрали в І пол. XVI ст. стільки козаків, що Канів і
Черкаси стали центрами українського козацтва (українських козаків до XVII ст. називали черкасами).
Кажуть, що О. Дашкевичу належала ідея Запорозької Січі та козацького реєстру: 1533 р. він
запропонував уряду побудувати на неприступному острові серед Дніпра замок і утримувати там 2 тис.
козаків. Цей задум здійснив Дмитро Вишневецький, заснувавши в сер. 50-х pp. XVII ст. першу Січ на
острові Хортиця.

З невеликого укріплення на дніпровському острові Запорозька Січ перетворилася на державно-

політичне утворення з демократичним устроєм - козацьку республіку. Ця республіка відіграла провідну
роль у становленні козацтва як вільного українського стану населення та поширенні козацьких порядків
на всю Україну. Протягом свого існування (XVI—

XVIII ст.) Січ вісім разів змінювала місцеперебування, проте

її соціально-політичний устрій залишався незмінний.

Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ: курені і паланки, а також

оригінальну систему органів управління. Усі козаки вважалися рівними й мали однакові права.

Вищим законодавчим адміністративним, судовим органом Запорозької Січі була козацька рада, рішення
якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час
на вимогу товариства. Учасники ради утворювали широке коло, всередині якого розміщувались
урядовці. Свою волю козаки виявляли вигуками та підкиданням шапок. Під час походів ради відбувалися
у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також
обирали козацьку старшину - керівний орган Січі. Вибори старшини часто відбувалися в обстановці
гострої боротьби між голотою і заможними козаками. До складу військової старшини(начальників)
^входили: кошовий отаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні
отамани. До похідних та паланкових начальників належали: писар, осавул, підписар, підосавул, а також
обозний.

Права і обов'язки старшини чітко регламентувалися. Козацьке звичаєве право ототожнювалось з

козацькими вольностями і козаки всіляко його захищали. Порушників негайно позбавляли урядів і
карали. Із Січі козацькі звичаєві норми поширювались по всій Україні і швидко завоювали великий
авторитет серед населення, ставши основою пізніших писаних законодавчих актів.

Від самого початку козацька організація створювалася насамперед для протидії татаро-турецькій
агресії. Своєю боротьбою проти "бусурманів" (мусульман) козаки здобули величезну славу: в Європі XVI
—XVII ст., окрім них, ніхто не наважувався кинути виклик могутній Османській імперії.

Охороняючи степовий кордон України, відбиваючи татарські наскоки, козаки організовували сухопутні й
морські походи проти Криму і Туреччини. У випадку вдалого походу козаки брали багату здобич, а також
визволяли полонених. При поразках несли значні втрати, які компенсувалися новими притоками людей
до Запорожжя.

Ключові дати

1650-ті pp. - заснування першої Січі

5.3. Козацькі війни кінця XVI ст.

1. Причини козацько-селянських виступів наприкінці XVI ст.

2. Повстання під проводом К. Косинського.

3. Повстання під проводом С. Наливайка.

4. Причини поразок.

За подіями в Україні наприкінці XVI ст. утвердилась назва козацькі війни. Це були перші організовані
виступи козаків проти польського панування за свої станові права. У цих війнах козацтво виступало як
організована сила, здатна до управління звільненими територіями. У війнах воно заявило про себе як
про самостійну силу в міжнародних відносинах. Війни охопили територію Київщини, Брацлавщини,
Волині.
Одне із найбільших козацьких повстань розгорнулося на Київщині у 1591-1593 pp. під проводом
Криштофа (Христофора) Косинського. Згодом повстання охопило Брацлавщину та Волинь. Воно було
спрямоване проти магнатів і шляхти, а також панування Речі Посполитої в Україні. Разом із реєстровими
козаками виступили запорожці. їх підтримали селяни.

Повстанці в грудні 1591 р. оволоділи фортецею і містом Білою Церквою, захопили артилерію і військові
припаси. Невдовзі визволили Трипілля і Переяслав, а також багато сіл. У червні 1592 р. повстанці взяли
в облогу Київський замок.

Під м. П'яткою 2-9 лютого 1593 р. відбулася жорстока битва між повстанцями і шляхетським військом на
чолі з князем Острозьким. Повстанці зазнали поразки. Косинський повернувся на Запоріжжя.

Улітку 1593 р. 2-тисячне козацьке військо вирушило із Січі й незабаром взяло в облогу Черкаси. Під час
переговорів К. Косинського підступно вбили. Козаки відступили на Запоріжжя. Але вже восени того ж
року вони розпочали похід на Київ. 4-тисячне повстанське військо оточило Київ і почало облогу. Та взяти
місто не вдавалося: саме в цей час татарська орда кримського хана зруйнувала Запорозьку Січ, козаки
повернулися на Запоріжжя.

У 1594-1596 pp. повстання проти польсько-шляхетського свавілля очолив Северин Наливайко.

Зібравши кількатисячне військо з місцевих селян і міщан, Наливайко здійснив успішний похід у Молдову
проти турецько-татарських загарбників.

Під проводом Наливайка 16 жовтня 1594 р. повстанці захопили місто Брацлав. З'єднавшись із загоном
запорожців під проводом Григорія Лободи, вони вирушили в похід і оволоділи містом Бар. Хвиля
народних повстань поширилась на Брацлавщину і Волинь. Наприкінці року повстанці здобули Луцьк.

Навесні 1595 р. Наливайко з частиною війська рушив у Білорусь, де визволив від литовців ряд міст і сіл.
Уся Білорусія палала у вогні повстань.

Друга частина війська під командуванням Г. Лободи діяла на Подніпров'ї'. Хвилі народних повстань
піднялися на Київщині.

З квітня 1596 р. поблизу Білої Церкви в урочищі Гострий Камінь відбулася битва з урядовими військами,
в якій повстанці зазнали втрат. 16 травня 1596 р. каральне військо оточило повстанський табір в
урочищі Солониця поблизу Лубен. Два тижні повстанці в тяжких умовах оборонялися від переважаючих
сил противника. З великими зусиллями польське військо розгромило повстанців 11 квітня 1597 р.
Наливайка було страчено у Варшаві.

Козацькі війни і селянські повстання потерпіли поразку. Причини поразки:

- козаки виступали лише за свої вузькі станові інтереси;

- відсутність координації дій між селянами і козаками;

- малочисельність повстанців;

- боротьба відразу на два фронти: проти татар і поляків.

Ключові дати

1591-1593 pp. — повстання під проводом К. Косинського

1594-1596 pp. - повстання під проводом С Наливайка

5.4. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

1. Морські походи П. Сагайдачного.

2. Походи в Московію.

3. Хотинська війна.

4. Підтримка православ’я.

Петро Сагайдачний — гетьман українського реєстрового козацтва, один з найвидатніших діячів

вітчизняної історії. Народився в селі Кульчицях на Самбірщині в сім'ї українського шляхтича. Навчався в
Острозькій школі і школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді Аксака,
згодом пішов на Запорозьку Січ, де невдовзі виявив себе як талановитий керівник. На початку XVII ст.
брав участь у походах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605 р. здобув фортецю Варну, через рік вщент
зруйнував невільницьке місто Кафу (нині Феодосія), розбив військо турок, спалив і потопив багато
турецьких галер, визволивши з неволі тисячі українських бранців. 1618 р. брав участь у війні польського
короля Сигізмунда III з Росією. 20-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним взяло тоді кілька
російських міст, оточило й мало не захопило Москву, проте з невідомих причин відступило. Очолюване
Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою в 1621 р. 300-
тисячної турецької армії під Хотином. Автор "Історії Хотинської війни" Я. Собеський писав: "Скільки
очолював Сагайдачний запорізьке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суходолі й на морі і
мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар у степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше
уславили його морські походи — зруйнував кілька великих турецьких міст у Європі і Азії, попалив
околиці Константинополя. Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив
життям, у битві проворний, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив, на нарадах був
обережний і у всяких розмовах неговіркий".

У перервах між походами Сагайдачний виявляв турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім
Військом Запорозьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Україні православної
ієрархії, скасованої після Берестейської унії 1596 р. Перед смертю, що настала в квітні 1622 р. від
отруєної стріли під час Хотинської битви, він заповів своє майно на освітні, наукові і благодійні цілі, а
1500 злотих подарував Київській і Львівській братським школам. Поховано славного лицаря України в
Києві на Подолі при церкві Богоявленського братства.

Ключові дати

1621 р. — Хотинська битва

5.5. Визвольний рух в Україні у 20-30-ті роки XVII ст.

1. Причини козацьких рухів 20-30-х років XVII ст.

2. Повстання 20-х років XVII ст.: підсумки і результати.

3. Повстання 30-х років XVII ст.

На початку 20-х років XVII ст. відносини між українськими козаками і польською владою значно
загострилися. Участь козацтва у Хотинській війні фактично забезпечила перемогу Речі Посполитій, але
для нього самого стало поразкою. За умовами мирного договору між Річчю Посполитою і Османською
імперією козаки втратили право на судноплавство Дніпром та виходу в Чорне море. Крім того, коли
небезпека була позаду, польський уряд так і не виплатив козакам обіцяних грошей, і погодився
включити в реєстр лише 3 тис. козаків. Решта повинна була повернутися під владу панів і старост. Самі
козаки, незважаючи на заборону польської влади, продовжували чинити блискучі вилазки на Стамбул,
Трапезунд, інші турецькі й татарські міста на узбережжі Чорного та Азовського морів, вели переговори з
іншими державами.
Занепокоєний фактичним створенням козацької "окремої республіки" у складі Речі Посполитої,
польський уряд почав готувати влітку 1625 р. каральний похід на Україну. У вересні цього ж року
великий коронний гетьман Станіслав Конецьпольський рушив з Бара на Подніпров'я з 30-тисячним
військом. Збройний опір урядовим військам очолив запорозький гетьман Марко Жмайло.

Найбільша битва між 20-тисячним козацьким військом і поляками відбулася в урочищі Ведмежі Лози
поблизу Куруківського озера. Значні втрати з обох сторін так і не визначили переможця. Тоді
прихильники компромісу з поляками усунули від булави Жмайла і передали її Михайлу Дорошенку j
уклали Куруківську угоду (1625 р.). За її умовами козацький реєстр становив 6 тис. осіб, а плата козакам
збільшувалась до 60 тис. злотих. За це козаки повинні були припинити всі війни і морські походи. Не
підтримувати відносини з іноземними державами. Величезна кількість козаків, яка опинилась поза
реєстром, повинна була повернутися під владу панів, а на Січі повинна була постійно перебувати 1 тис.
реєстровців, щоб не допускати туди втікачів з панських маєтків.

Події 1625 р. показали, що запорозькі козаки здатні відстоювати свої інтереси збройним шляхом.

Першим великим виступом козаків, який мав яскраву національно-визвольну спрямованість, було
повстання під проводом Тараса Федоровича (Трясила) у 1630 р. Його започаткував конфлікт між
реєстровими козаками, гетьманом яких після загибелі Михайла Дорошенка став Григорій Чорний, та
нереєстровими, які обрали собі гетьмана Тараса Федоровича (Трясило). Чорний зажадав, щоб
нереєстровці вийшли з Січі і підкорилися йому. У березні 1630 р. Тарас Трясило з 10 тисячами кінних і
піших козаків виступив з Січі. Запорожці підійшли до Черкас, оточили будинок Чорного, схопили його і,
звинувативши в зраді, стратили. Повстання незабаром охопило Лівобережжя і частину Правобережжя.
Повстанці під проводом Тараса Федоровича зайняли Канів, а згодом Переяслав.

На придушення повстання з 20-тис. військом знову рушив коронний гетьман Конецьпольський.

Повстанці зуміли завдати полякам болісних ударів ще до початку вирішальної битви. Зокрема, коли
Конецьпольський переправлявся через Дніпро, козаки зненацька вдарили на його ставку і трохи не
захопили коронного гетьмана у полон. 25 травня 1630 р. повстанці влаштували карателям "Тарасову
ніч", знищивши Золоту роту, що складалася з представників найвпливовіших родів польської шляхти.

Федорович закликав усе українське населення приєднуватися до козаків, щоб зі зброєю в руках
боротися проти польсько-шляхетського панування, захищати православну віру. "Хто був козаком і ті, хто
ним хоче бути, - говорив він, щоб усі прибували, вольностей козацьких заживали, віру благочестиву від
замислів лядських рятували".

У травні 1630 р. під Переяславом розгорілася вирішальна битва між каральним військом і повстанцями,
яка тривала п'ять тижнів. Успішні дії повстанців змусили Конецьпольського піти на переговори.
Федорович, який був проти угод з поляками, склав булаву. Новий гетьман Антон Коношевич-Бут
підписав Переяславську угоду (8 червня 1830 p.). Вона зберігала основні умови Куруківської 1625 p.,
проте, збільшувала реєстр з 6 до 8 тис. козаків. Ця угода теж не стала основою для замирення козаків.

Польська влада у 1635 p., щоб остаточно приборкати бунтівне Запоріжжя, позбавити його напливу
втікачів, вирішила збудувати на Дніпрі навпроти першого порогу Кодацьку фортецю. Козаки, зрозумівши,
що Кодак ізолює їх від решти українських земель, вирішили її знищити. Того ж року гетьман Іван Сулима
захопив і знищив фортецю. Ця подія могла стати новим поштовхом до постання, та суперечки між
реєстровими і нереєстровими козаками завадили цьому. Сулима був схоплений реєстровцями і
відправлений до Варшави на страту. Проте це лише відтягло новий спалах народного гніву.

Нове повстання почалося у 1637 р. Спочатку на чолі його стояв гетьман нереєстрового козацтва Павло
Бут, який згуртував навколо гасел захисту православної віри і боротьби з "ляхами" близько 10 тис.
повстанців. Повстання поширилося на все Подніпров'я, особливо Лівобережжі, де діяли
слабоорганізовані і погано озброєні загони. Вирішальна битва відбулася 16 грудня 1638 р. біля села
Куменки неподалік Канева. 10-ти тисячне повстанське військо зазнало поразки від 15-тисячиого
коронного війська польського гетьмана Миколи Потоцького. Повсталі втратили понад 2 тис. чол.
Наступна битва відбулась біля містечка Боровиця, де повсталі знову опинились у скрутному становищі.
Спроба вступити у переговори завершилась підступним кроком поляків, які захопили Бута в полон і
відправили до Варшави на страту. Проте повстання не припинилося, його очолив новий нереєстровий
гетьман Яків Остряниця (весна 1638 р.). У квітні 1638 р. він розбив польське військо під Говтвою, яким
командував Станіслав Потоцький. Та нові польські сили на чолі з М.Потоцьким і Я.Вишневецьким у
травні завдали поразки повсталим під Лубнами, а в червні - під Жовнином. Декілька сот повсталих на
чолі з Остряницею відступили на територію Московської держави, оселившись на Слобожанщині.
Повстання продовжив новообраний гетьман Дмитро Гуня, проте його дії були невдалі. Козацьке військо
було взято в облогу в урочищі Старець. Через півтора місяці козаки були змушені капітулювати.

На радах у Києві (вересень) та Масловому Ставі Канівського повіту (грудень) козаки під тиском
польського уряду визнали прийняті польським сеймом у січні 1638 р. "Ординацію Війська Запорозького
реєстрового" за якою:

— скасовувалися виборність старшини і козацький суд;

— виборна посада реєстрового гетьмана скасовувалася, а його повноваження передавалися

королівському комісару;

— на посади осавулів і полковників повинні були призначатися виключно представники шляхти;

— козацький реєстр обмежувався до 6 тис, а всі виключені з нього автоматично ставали кріпаками;

— реєстровим козакам дозволялося жити лише на території реєстрових полків.

Незважаючи на те, що козацькі повстання 20-30-х років XVII ст. завершилися поразкою, вони мали
важливе значення для розгортання національно-визвольної боротьби українського народу. Козаки
вперше зі зброєю в руках виступили на захист православ'я, проти польського панування на українських
землях. Повстання сприяли накопиченню досвіду боротьби, у його свідомості вкорінювалося розуміння
необхідності боротьби за національне визволення.

Ключові дати

1625 р. — під керівництвом М.Жмайла

1630 р. - під керівництвом Т.Федоровича (Трясила)

1635 р. — під керівництвом І.Сулими

1637-1638 pp. - під керівництвом П.Бута (Павлюка), Я.Острянина, Д.Гуні.

VI. РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В XVI - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.

6.1. Церковне життя наприкінці XVI — в першій половині XVII ст. Петро Могила

1. Брестська церковна унія.

2. Братства.

3. Відновлення православної ієрархії. Метрополит Петро Могила.

Бурхливі події релігійного життя в Європі XVI ст. мали значний вплив на українських землях. Деякі
православні архієреї почали схилятися до того, щоб визнати владу Папи Римського. Вони сподівалися,
що укладення злуки з Римським престолом піднесе престиж православної церкви, забезпечить права
віруючих, скріпить незалежність української церкви від державної влади і вселенських патріархів, а
також захистить українську еліту від полонізації. Зі свого боку, польські католики сподівались через унію
асимілювати українське православ'я і міцніше пов'язати Україну з Польщею. На підтримку унії виступили
польський король Жигмонт III Ваза і польські магнати.

Ініціаторами укладення унії вважаються єпископи: львівський Гедеон Балабан, луцький Кирило
Терлецький, володимирський Іпатій Потій, холмський Діонісій Зборуйський, пинський Леонтій
Пельчинський. У 1595 р. справа унії була погоджена з папою Клементом VII. Офіційне проголошення унії
відбулося в жовтні 1596 р. на церковному соборі в Бересті. З 8-ми єпархій Київської митрополії унію
прийняли 6: Київська, Володи ми ро-Волинська, Турово-Пинська, Луцька, Холмська, Полоцька
(Перемиська та Львівська прийняли її відповідно 1692 р. та 1700 р.). В результаті утворилась Українська
греко-католицька церква. Згідно з умовами Берестейської унії, українська церква зберігала східний
обряд, церковно-слов'янську літургічну мову, право заміщення духовних посад, вживання старого
календаря, право нижчого духовенства одружуватись тощо. Одночасно визнавалася зверхність
римського папи як першоієрарха всієї християнської

церкви та були прийняті католицькі догми. Православне духівництво, шляхта та міщани урівнювались в
правах з католиками, українським єпископам були обіцяні місця в сенаті. Уніатським митрополитом
собор затвердив Михайла Рогозу.

Спроба об'єднати християнські церкви не вдалася: одночасно в Бересті пройшов православний собор,
який засудив унію. Обидва собори апелювали до короля, але той підтримав уніатів. Берестейська унія
розмежовувала українське суспільство, яке поділилося на дві конфесії: православну й уніатську (греко-
католицьку). Чимало впливових сучасників (серед них князь К. Острозький) виступили проти унії. Не все
духовенство згодилося на унію. Простий люд, а почасти й шляхта виступили на захист православної
віри. Найбільший опір чинили міщани Львова і Києва. Проти унії рішуче виступило запорозьке козацтво.

Берестейська церковна унія 1596 р. погіршила становище православної церкви на українських землях.
Хоча православна церква втратила свою ієрархію, проте українське й білоруське населення в основній
своїй масі залишилось відданим їй і доклало всіх зусиль до її відновлення і реформування. На чолі цієї
боротьби стали братства. Боротьба за відновлення православної церкви та її реформування стала
основним змістом політичного життя України у першій половині XVII ст.

Перетворення братств на силу, здатну боротися за православну віру, відбувалось поступово протягом
XVI ст. На початку XVII ст. вони були вже церковними організаціями з широкими повноваженнями: мали
право відлучати парафіян від церкви, пильнувати дотримання священиками церковних приписів. Такі
повноваження (ставропігії — право підпорядковуватись не своїм єпископам, а безпосередньо
константинопольському патріарху) деякі братства отримали від константинопольського патріарха:
Львівське у 1586 p., Луцьке і Київське у 1620 р. Захисником православ'я виступала православна
українська шляхта, яка, користуючись своїми привілеями в Речі Посполитій, вимагала визнання
православної церкви через сейм і домоглась певних результатів. Києво-Печерський монастир в 1605 р.
було повернуто православним.

Важливим кроком у відродженні і зміцненні православної церкви було відновлення православної

ієрархії. Ініціатором цього кроку був гетьман козацького війська Петро Конашевич-Сагайдачний. На
запрошення Сагайдачного на Україну

прибув єрусалимський патріарх Феофан, який під захистом козаків висвятив нового київського
митрополита Йова Борецького та кількох єпископів. Ця акція засвідчила, що у православної церкви є
могутній захисник — козацтво, яке разом зі своїм гетьманом записалось до Київського братства.
Борецький, будучи засновником і покровителем Київської братської школи, великі надії у справі
відродження православної церкви покладав на освіту і друкарство. Йому вдалося згуртувати навколо
себе талановитих освічених учених, письменників, які прагнули не тільки до відродження, а й до
реформування православної церкви.

Після смерті Борецького його справу продовжив Петро Могила, який став митрополитом у 1632 р.
Митрополитові Могилі судилось не тільки Зміцнити православну церкву, зробити її найавторитетнішою з
усіх східно-християнських церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов'язаної з церквою.
Спочатку він не користувався авторитетом серед козацтва — основної опори православної церкви, але
повернення з-під влади уніатів Софійського собору та інших церков та монастирів піднесло його
авторитет. Як владика Могила нагадував радше вельможного князя. Він рішуче взявся за оновлення
церковного життя. Йому вдалося навести дисципліну і прибрати до рук ієрархів і, головне, братства, які
своїми діями іноді вносили анархію у церковне життя.

У процесі реформування церкви важливим завданням Могила вважав формування фундаментальних

догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна і однотипна. Цим цілям
слугувало видання твору "Православне сповідування віри" Ісаї Трофимовича, "Служебника"(тексти
Богослужб), "Краткого катехізису", "Требника" (тексти обрядів). Також, щоб наблизити церкву до народу,
він запровадив богослужіння українською мовою.

У справі реформування церкви найбільше уваги Петро Могила надавав освіті духовенства. З цією
метою у 1632 р. було об'єднано Київську братську школу з Лаврською в Києво-Братську (Києво-
Могилянську) колегію.

У 1996 р. за визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу було
канонізовано — визнано Святим.

Однак в другій половині XVII ст., після Переяславської угоди 1654 p., самостійність української
православної церкви була ліквідована Росією. У 1686 р. великий турецький візир, отримавши хабара від
російського уряду, звелів константинопольським патріархам передати київську метрополію Москві.

Ключові дати

1596 р. - Брестська церковна унія

1620 р. — відновлення православної ієрархії

1632-1647 pp. - метрополит Петро Могила

6.2. Греко-католицька церква в першій половині XVII ст.

1. Становище церкви.

2. Реформи церкви.

Внаслідок Берестейської унії (1596 р.) утворилась греко-католицька (уніатська) церква — складова
частина католицької церкви на чолі з папою римським.

З моменту свого утворення греко-католицька церква потрапила у складне становище: з одного боку,
католицька церква не сприймала уніатів як повноправних членів римо-католицької церкви, з іншого,
більшість українського населення ставилась до неї, як до чужої, що зрадила "батьківську" віру. Ситуація
навколо греко-католицької церкви загострювалась також в силу майнових суперечок: і уніати, і
православні всі церкви та монастирі грецького обряду вважали своїми.

Щоб подолати кризу церкви, ієрархи греко-католицької церкви вдались до енергійних заходів. Особливо
бурхлива діяльність розгорнулась за митрополитів Іпатія Потія і Веляміна Рутського. Спочатку греко-
католицькі ієрархи намагались підняти авторитет церкви, слідуючи за православними, створюючи
церковні братства, але цей шлях виявився безперспективним, бо він не усував тих недоліків церкви, що
викликали найбільше нарікань. Тому було обрано інший шлях. Головна увага стала приділятись
монастирям і освіті священиків. Був створений новий орден василіян, що об'єднав 5 монастирів. У
Мінську і Новогрудку було створено колегії за зразком єзуїтських, семінарію для підготовки священиків.
За розпорядженням папи римського було виділено 22 місця в європейських університетах для
підготовки професорів. При монастирях створювались народні школи, вводилась опіка над
православними, які навчалися в єзуїтських колегіях.

Ці заходи не дали відразу відчутного результату. Вони радше були розраховані на перспективу. Тому
виникла ідея об'єднання уніатської і православної українських церков в єдину незалежну українську
християнську церкву. Особливої актуальності ця проблема набула після відновлення 1620 р.
православної ієрархії. Прихильники об'єднання сподівались у такий спосіб покласти край суперечкам за
майно й землі, реформувати й зміцнити українську церкву. Але всі спроби протягом першої половини
XVII ст. скликати спільний собор уніатів і православних були невдалими: то перешкоджав папа
римський, який вимагав об'єднання на засадах флорентійської унії, то королівська влада, яка вбачала в
цьому загрозу сепаратизму.

6.3. Культура України в XVI — першій половині XVII ст. Освіта і наука

1. Умови розвитку української культури в XVI ст.

2. Острозька греко-слов'янська школа.

3. Церковні братства та їх роль у розвитку української культури.

4. Петро Могила. Київський колегіум.

5. Книгодрукування і літописання.

Хоча українські землі знаходились під владою іноземних держав, проте у XVI — першій половині XVII ст.
в Україні склалися умови, які зумовили національно-культурне відродження.

У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умови для
розвитку української культури були сприятливими. Проте після Кревської унії на українські землі почався
наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної експансії і відсутності
підтримки з боку держави постала проблема збереження культури й національної ідентичності.
Водночас в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації й Контрреформації, набувала поширення
західноєвропейська система освіти.

Українці знайшли в собі сили, залучившись до здобутків західної культури, зберегти і реформувати
церкву, створити сучасну систему освіти. .

Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням

української мови. Успадкувавши давньоруську писемність, вона продовжувала й розвивала традиції
літературної мови Київської Русі, незважаючи на феодально-шляхетське й католицько-єзуїтське
гноблення, що його зазнавав український народ у Речі Посполитій.

Розвиткові культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Засновниками його були І.
Федоров і П. Мстиславець, які змушені були втекти з Москви, зазнавши переслідувань натовпу за
друкування книжок. У 1561 р. в маєтку магната Г. Ходкевича вони створили першу друкарню й
надрукували "Учительне Євангеліє", "Псалтир", "Часослов". У 1573 р. І. Федоров перебирається до
Львова, де друкує славнозвісний "Апостол". Запрошений до князя К. Острозького, він здійснює перше
повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Поряд з богословською літературою І. Федоров
видає полемічні праці Г. Смотрицького, В. Сурозького, X. Філалета, а також букварі. За прикладом І.
Федорова створюють друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Снятині, Рогатині та ін.

Чи не найбільшою серед них була друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Є.

Плетенецьким. Тут на початку XVII ст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів,
різноманітної полемічної літератури. Побачили світ "Часослов", а пізніше — "Лексикон слов'яно-
руський".
Книгодрукування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.

Важливу роль у процесі формування й розвитку національної культури відігравала усна народна
творчість, в якій віддзеркалювалися найважливіші події в житті українського народу. З'являються
героїко-патріотичні твори про боротьбу з татарами і турками. Серед них такі думи й історичні пісні, як
"Втеча трьох братів з Азова", "Самійло Кішка", "Плач невільника" та ін. Темі боротьби проти
феодального гніту присвячені думи "Івась Коновченко-Вдовиченко", "Дума про Олексія Поповича", в
яких головним персонажем є козак-герой. Розвивається лірична й соціально-побутова тематика.

Важливу роль у національному відродженні відіграв Острозький культурний осередок. Він був створений
за ініціативою князя Костянтина (Василя) Острозького в 1576 р. Не пізніше 1578 р. Острозі була
створена Острозька школа. У ній викладались церковнослов'янська, грецька та латинська моїй.
Викладалися в ній і"сім вільних наук" - граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія,
астрономія, музика. Острозька школа передбачала початкову й середню освіту з елементами вищої.
Тому її називали І колегією, і академією, Ця "слов'яно-греко-латинська" школа була першим вищим
навчальним закладом в Україні та серед православних, Острозька школа мала великий вплив на
розвиток педагогічної думки та організацію національної школи в Україні, Першим ректором школи був
письменник, автор підручника старослов'янської мови Г.Смотрицький, а викладачами - видатні педагоги
Д.Наливайко, Х.ФІларет, І.Лятос, Лукаріс Кирило та Ін. Вихованцями школи були гетьман
П.Сагайдачний, письменник М.Смотрицький та Ін. Після смерті князя К.Острозького школа занепала І в
1640 р, припинила Існування,

У 1586 р. патріарх Англійський І всього Сходу Йоаким своєю грамотою благословив заснування у містах
та містечках України духовних братств. Зокрема, виникло братство при церкві Успення у Львові.
Основними напрямками діяльності братства були шкільна та видавнича справи,

У 1615 р. київська шляхтянка Гальшка Гулевичівна пожертвувала двір та садибу на Подолі в Києві
богоявленському братству, яке під проводом Іова Борецького збудувало монастир та школу, Братські
школи діяли і в інших містах (Кам'янець-Подільському, Вінниці, Луцьку та ін.).

У братських школах працювали видатні вчені просвітителі та педагоги: Стафан і Лаврентій Зизанії,
Памво Беринда, Єлисей Плетинецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький (створив у 1619 р.
навчальний посібник - "Граматику слов'янську", за яким навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.

У 1631-1647 pp. митрополитом київським і галицьким був Петро Могила, який турбувався про зміцнення
православної церкви, приділяв увагу реформуванню церковного життя, У Печерській лаврі він заснував
гімназію. У 1632 р, братська школа об'єдналася з лаврською гімназією в Київський колегіум (пізніша
назва - Києво-Могилянська колегія), Києво-Могилянська академія стала центром духовного життя
України. Кількість студентів у ній в окремі роки досягала 2 тисяч. Це були діти духовенства, козаків,
селян, міщан. Лекції читали місцеві вчені.

Академія підготувала визначних діячів у різних галузях культури. Серед них особливе місце посідає син
козака з Полтавщини Григорій Сковорода, мислите*ль світового рівня, поет і музикант. Видатним
філософом просвітителем був Яків Козельський. Багато випускників академії стали ученими-медиками і
біологами. Серед них полтавці Н. Максимович-Амбодик, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Полетика,
чернігівці Д. Самойлович-Сушковський, О. Шафонський.

Особлива увага, яка приділялась шкільній освіті, підвищувала загальний культурний рівень українського
населення.

У другій половині XVII ст. сучасники відзначали, що всі українці, навіть жінки і діти, уміли читати. У
козацькій Україні не дивиною було зустріти людей, що вільно володіли кількома іноземними мовами.
Суцільна грамотність і висока культурність "Козацької країни" різко контрастувала з сусідньою
Московщиною, вкритою ще варварською темрявою.
Важливе значення мало книгодрукування. Перші в Україні друкарні виникли в XVI ст. в Кам'янці-
Подільському та Острозі, у 1533 р. розпочалося друкарство у Печорському монастирі. Пізніше
друкарство розвинулося й у Львові.

Мовою науки у середньовічній Європі була латинська. Але українці мали змогу розвивати науку і рідною
"руською мовою". Влучно сказав польський поет початку XVII ст.: "Польща квітне латиною, Литва квітне
русиною". "Руська мова" до середини XVII ст. залишалася офіційною для Волинського, Київського та
Брацлавського воєводств. "Руська мова" постійно збагачувалася словами з народної говірки.
Українською мовою в 1556—1561 pp. було написане Пересопницьке євангеліє (зараз на ньому дають
присягу Президента України).

Ключові дати

1578 р. — створення Острозької школи

1632 р. --- створення Київського колегіуму

6.4. Архітектура та образотворче мистецтво XVI — першої половини XVII ст.

1. Особливості розвитку української культури XVI першої половини XVII ст.

2. Розвиток архітектури.

3. Розвиток образотворчого мистецтва.

Падіння у середині XV ст. Візантійської імперії зумовило корінний перелом у духовному житті
українського суспільства. Після певної паузи у розвитку української культури, своєрідного
інтелектуального та культурного застою, розпочинається її переорієнтація на західну цивілізацію. Проте
засвоєння надбань західноєвропейської культури відбувається не механічно, а шляхом переломлення
через духовне надбання попередньої української духовної традиції.

Така докорінна зміна і зумовила особливості розвитку української культури, зокрема архітектури та
образотворчого мистецтва, в XVI — першій половині XVII ст. Виявом цих якісних змін стали:

— відхід від візантійських зразків та канонів (в іконописі постаті святих виходять за межі візантійських
умовностей і набувають рис індивідуальності, передається динаміка руху);

— поширення ідей гуманізму, реформації та контрреформації;

— поява нових форм самовираження і мистецьких стилів. Так, у живописі наприкінці XVI ст. з'являються
нові жанри - портрет, пейзаж, історичний живопис .та ін. Зароджується стиль бароко;

— посилення світських елементів, зростання уваги до людини та її духовного світу;

— індивідуалізація творчості.

Протягом XVI - першої половини XVII ст. змінюється вигляд більшості українських міст. їх забудова
починає впорядковуватися згідно плану. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів,
світських будівель (будинки міщан і шляхти, магістрати тощо). Проте архітектура цього періоду
представлена насамперед оборонними спорудами: замками, фортецями та іншими укріпленнями.
Найбільш відомі, що збереглись на теперішній день: місто-фортеця Кам'янець-Подільський, замки
Луцька, Острога, Меджибожа та ін. Значного успіху в будівництві оборонних споруд досягли козаки.
Запорізька Січ була першокласною фортецею.
З початку XVII ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви набувають рис ренесансу (витонченість,
декоративне оздоблення, великі вікна, скульптури та ін.). Найбільш відомі пам'ятки: "Чорна кам'яниця"
на Ринковій площі у Львові, будинок Корнякта, каплиця Трьох Святих, церква Успіння Богородиці, кругла
(нова) вежа Острозького замку та ін.

Видатними архітекторами цього стилю були П. Красовський, італійці Петро з Барбони та його учень
Павло Домінічі Римлянин.

Основна маса споруд XVI - першої половини XVII ст. до нас не дійшла. Незважаючи на широке кам'яне
будівництво, основна маса будівель споруджувалась з дерева.

Для образотворчого мистецтва цього періоду властиве художнє використання народних і релігійних
традицій. Його головними жанрами були фрески (польські королі доручали українським майстрам
розписувати найголовніші храми Польщі — вавельська каплиця і кафедра у Кракові тощо), ікони. До
кращих зразків української іконографії та церковного різьблення цього періоду належить іконопис в
Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському у
Галичині видатного маляра й різьбяра Іова Кондзелевіча, світські полотна (портрети, пейзажі тощо). У
живописі світського характеру найпопулярнішим стає легендарний образ козака Мамая. Збереглось
чимало тогочасних портретів: К.Острозького, Р.Сангушкого, К.Корнякта, Софії Тарковської та ін.

Окрім того, розвивалося й образотворче мистецтво малих форм — оформлення рукописних і

друкованих книг, заставок тощо. Високомистецьким твором є Пересопницьке Євангеліє. В оформленні
книг цінними є гравюри, на яких зображені історичні події XVI — першої половини XVII ст.

VII. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ СЕРЕДИНИ XVII СТ.

УКРАЇНА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ.
7.1. Початок національно-визвольної війни в Україні. Події 1648-1649 років

1. Причини і характер національно-визвольної війни.

2. Рушійні сили.

3. Етапи визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

4. Перші перемоги.

5. Битва під Пилявцями.

6. Облога Львова.

7. Вступ Б. Хмельницького до Києва.

8. Битва під Зборовим. Зборівський договір.

9. Початок державного будівництва.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 20—30-х років XVII ст. в Україні настав десятилітній
період затишшя.

Польська шляхта посилила колонізацію українських земель, національний і релігійний гніт православних
українців. Тому вибух 1648 р. був закономірним.

За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним.

Рушійними силами визвольної війни були: козацтво, селянство, міщанство, частина українського
духовенства, дрібна та середня православна українська шляхта. Керівна роль належала козацькій
старшині. Головною метою, що всіх об'єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського
панування в Україні.

Нове повстання очолив чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. Не знайшовши

справедливості, з невеликим загоном однодумців він утік на Січ, де в січні 1648 р. його обрали
гетьманом Війська Запорозького. Ставши гетьманом, він у своїх універсалах закликав народ до
повстання. Для боротьби проти Польщі Б. Хмельницький уклав союз з Кримським ханством.

Звістка про події на Запоріжжі швидко поширилася по всіх українських землях. На Подніпров'ї
посилилась визвольна боротьба народних мас. Повсюди організовувались повстанські загони.

У ході війни можна виділити кілька її етапів: перший — 1648 p., другий - 1649-1653, третій - 1654-1655,
четвертий — 1656-1657 pp.

Перші перемоги повсталі отримали в битві під Жовтими Водами 6—8 травня 1648 р. та 15—16 травня
під Корсунем. Вони мали велике значення для дальшого розгортання визвольної війни в Україні.
Королівську владу на Лівобережжі було ліквідовано. Навесні-влітку 1648 р. повстання перекинулось на
Поділля, Київщину, Волинь і Лівобережжя України.

Битва під Пилявцями, що відбулася 13 червня 1648 p., закінчилася перемогою козаків і нищівною
поразкою польського війська. Ця перемога відкрила українському війську шлях у Галичину.

Протягом жовтня-листопада 1648 р. тривала облога Львова. Козаки, взявши викуп, полишили місто,
рушили далі до польської фортеці Замостя і дійшли аж до Вісли. Дізнавшись про вибори нового
польського короля, Б. Хмельницький дав згоду на перемир'я і повернув козацьку армію назад в Україну.

23 грудня 1648 р. козацьке військо урочисто вступило до Києва, де гетьмана вітали як українського
месію. Саме в Києві, вважають історики, стався перелом у поглядах гетьмана на основну мету
боротьби. Під час переговорів з поляками він заявив про свій намір визволити всю Україну та
український народ з-під польської влади. З метою заручитися підтримкою у подальшій боротьбі Б.
Хмельницький веде переговори із Московською державою та укладає угоду із Трансільванією.

У 1649 р. війна розгортається з новою силою. Польська армія, яку очолив король Ян Казимир, захопила
Галичину і вторглася на Поділля. Козацькі війська виступили назустріч польській армії, оточили частину
польських військ біля м. Збаража.

15—16 серпня 1649 р. відбулася битва з головними частинами польської армії на чолі з королем Яном
Казимиром під Зборовим. Коли, здавалось, перемога вже була на боці козаків, татари залишили поле
битви. Кримський хан вимагав, щоб гетьман розпочав переговори з поляками. Було укладено
Зборівський договір.

За цим договором Річ Посполита визнавала існування Козацької України у межах Київського,
Брацлавського та Чернігівського воєводств, гетьманське правління в ній та свободу існування
православної церкви. Реєстр козаків мав складати 40 тисяч. Але селяни, які не потрапили до
реєстрових списків, мали повертатися до своїх панів.

На початку національно-визвольної війни постала проблем державно-політичного устрою України.

Хмельницький рішуче і сміливе висуває власну програму розбудови Української козацької держави. У
будівництві Української держави Б. Хмельницький геніальне синтезував ідею старої княжої України-Руси
з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських
держав. Українська держава одержала назву "Військо Запорізьке".
Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводств
та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра на заході і аж до Московського
кордону на сході.

Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала
рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.

Головою виконавчої влади був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів
дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Гетьманською резиденцією було м. Чигирин.

При гетьмані діяв уряд - Генеральна канцелярія, до складу якої входили генеральні старшини, яких
обирали на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий,
довбиш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

В Україні склалася судова система. До її складу входили полкові суди, сотенні відносні. Найвищим
представником судової влади був генеральний суддя.

Уся "Держава Війська Запорізького" була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні).

Українська держава мала власні збройні сили: козацьке військо, основою якого були реєстрові козаки.

У державі складалася власна фінансова система. Є відомості про карбування власних українських
грошей. Були створені фінансові органи — Державний скарб Війська Запорозького. Існувала система
мит і податків. Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору та герб із
зображенням козака з мушкетом.

Ключові дати

6-8 травня 1648 р. - битва на Жовтих Водах

15-16 травня 1648 р. - битва під Корсунем

13 червня 1648 р. - битва під Пилявцями

жовтень-листопад 1649 р. - облога Львова

23 грудня 1648 р. - вступ Б. Хмельницького до Києва

серпень 1649 р. - битва під Зборовом. Зборівський договір

7.2. Продовження національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.

Переяславсько-Московська угода

1. Відновлення війни.

2. Битва під Берестечком.

3. Білоцерківський договір.

4. Битва під Батогом.

5. Переговори з Москвою. Переяславська рада.

6. "Березневі статті".
7. Продовження визвольної війни.

Зборівська угода 1649 р. не відповідала планам Хмельницького, однак він вирішив використати здобуті
права для державного будівництва на відвойованих землях.

Військові дії між Україною і Польщею відновилися в 1651 p., коли польські війська, порушивши договір,
напали на м. Красне. Мужньо боронили місто козаки на чолі з полковником Д. Нечаєм, але змушені були
відступити. Сам Д. Нечай загинув. Наступ польських військ було зупинено поблизу Вінниці загонами
Івана Богуна.

Піднялася нова хвиля визвольної боротьби на Поділлі, Волині, Галичині.

Козацько-татарське і польське військо зійшлися у великій битві, що відбулася на кордоні Волині і

Галичини, поблизу м. Берестечка, 28—30 червня 1651 р. У вирішальний момент татари залишили поле
битви. В результаті козаки зазнали поразки.

У вересні 1651 р. в Україну вторглись литовські війська на чолі з князем Радзівілом. Захопивши Київ та
Чернігів, вони з'єднались з польськими військами.

Б. Хмельницький збирає нову армію, але перевага лишається на боці поляків, і тому гетьман
погоджується підписати мирну угоду між Україною та Польщею. Умови Білоцерківської угоди були важкі.
Козацький реєстр скорочувався до 20 тис, територія гетьманського управління обмежувалася лише
Київським воєводством, гетьману заборонялося вести переговори з іноземними державами, польська
шляхта здобула право повернутися до своїх маєтків в Україні, селяни повинні були вертатись до своїх
панів.

1—2 червня 1652 р. на Поділлі під горою Батогом відбулася битва козаків з польською 20-тисячною
армією. У цій битві поляки зазнали страшної поразки, козаки захопили багато полонених, 57 гармат.

У вересні 1653 р. козацьке військо оточило польську армію під м. Жванцем на Поділлі, але кримський
хан примусив підписати Б. Хмельницького у грудні 1653 р. новий мир з Польщею на засадах
Зборівського договору.

Визвольна війна українського народу на початку 50-х років точилася з перемінним успіхом. Знесилені
були обидві сторони. У цих умовах, шукаючи надійного союзника для боротьби, частина козацтва на
чолі з Б. Хмельницьким вирішує звернутися за допомогою до Росії.

1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві прийняв рішення про прийняття України "під руку царя". На
Україну виїхало посольство на чолі з боярином Бутурліним.

8 січня 1654 р. російська делегація прибуває до м. Переяслава, де на неї чекав Б. Хмельницький з

козацькою старшиною. Після переговорів досягнуто угоди про те, що Військо Запорозьке має присягнути
на вірність російському государю. В умовах нового карального наступу поляків український уряд
змушений був піти на прийняття присяги на вірність Росії.

Переговори у Москві відбувалися з 23 березня по 6 квітня 1654 р. і завершилися підписанням договору,

який увійшов в історію як "Березневі статті".

Умовами договору були:

— підтвердження права та привілеїв Війська Запорозького на маєтності та землі;

— встановлення 60-тисячного козацького реєстру;

— збереження за гетьманським урядом права контролю над фінансами та податками;

— залишити недоторканими права та повноваження місцевих органів влади, права Київського
митрополита, право обрання гетьмана козацтвом.

Росія зобов'язувалась обороняти Україну від Польщі, але обмежила право гетьмана на зносини з
іноземними державами, зокрема з Кримом і Туреччиною.

За цим договором Україна ввійшла під протекторат Росії на широких правах автономії..

Оцінка російсько-українського союзу в працях істориків залишається неоднозначною.

У складі монархічної Росії Українська держава з її республікансько-демократичною формою правління

була позбавлена можливостей дальшого розвитку. У наступні після 1654 р. десятиріччя йшов
поступовий, але невблаганний процес втрати Українською державою своїх етнічних рис, ліквідації
демократично-республіканських органів влади.

Після укладення союзу між Україною та Росією відбулось перегрупування основних учасників війни:
кримські татари перейшли на бік Польщі. У березні 1654 р. польська армія перейшла в наступ на
Правобережжя. Основна маса російських військ і загони козаків під командуванням Золотаренка
розгорнули бойові дії на Смоленщині і в Білорусії. Восени 1654 р. Польща спрямувала свій удар на
Поділля. У січні 1655 р. польсько-татарське та україно-російське війська зійшлись під Охматовим.
Польсько-татарське військо зазнало поразки.

У липні 1655 р. україно-російське військо рушило на Галичину. 19 вересня 1655 р. під м. Городок (біля
Львова) польські війська були розбиті. Польща була вже неспроможна вести бойові дії. Скориставшись
цим, війну Польщі оголосила Швеція, яка окупувала значну частину її території. Москва, будучи
суперником Швеції, припинила війну проти Польщі і за спиною України уклала з нею Віленське
перемир'я (24 жовтня 1656 p.). Б. Хмельницький вирішив продовжувати боротьбу. Він укладає союз зі
Швецією та Трансільванією. Але напередодні великого повороту в долі України Б. Хмельницький
помирає (27 липня 1657 p.).

Ключові дати

28—30 червня 1651 р. - битва під Берестечком

18 вересня 1651 р. - Білоцерківський договір

22-23 травня 1652 р. - битва під Батогом

січень 1654 р. - Переяславська рада

24 жовтня 1656 р. — Віленське перемир'я між Польщею та Московською державою

7.3. Богдан Хмельницький — державний, політичний і військовий діяч

1. Життєвий шлях Б. Хмельницького до визвольної війни.

2. Б. Хмельницький — державний, політичний і військовий діяч визвольної війни.

Національний герой України Богдан (Зіновій) Михайлович Хмельницький (1595—1657 pp.) належить до
титанів світової історії (1995 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Б. Хмельницького).

У житті героя чітко розрізнюються два етапи: до і після 1648 р. Прожиті до початку Визвольної війни 53
роки були підготовчими до майбутнього високого злету. Богдан народився в українській сім'ї, зростав в
україномовному козацько-селянському середовищі (на хуторі Суботів, що на Черкащині) і мав українську
душу, яку в молоді роки не могли полонити ні католики-єзуїти (під час навчання у Львівському
єзуїтському колегіумі), ні мусульмани (за час 2-річного перебування в турецькому полоні після невдалої
Цецорської битви 1620 p.).

Рано усвідомивши свій обов'язок перед Батьківщиною, Богдан все доросле життя прослужив у складі
козацького реєстру, просунувшись від рядового козака до писаря Війська Запорозького і чигиринського
сотника. Він брав участь у багатьох воєнних і дипломатичних акціях. Належачи до патріотично
настроєного козацтва, Б. Хмельницький був учасником повстань 1630 і 1637—1638 pp., а з 1646 р. сам
почав підготовку до нового повстання і довів справу до логічного завершення.

Підштовхнули Богдана до рішучого кроку драматичні події в особистому житті, коли свавільний
чигиринський підстароста Д. Чаплинський привласнив його родовий хутір Суботів. Подавшись на Січ, Б.
Хмельницький оволодів Запоріжжям і на поч. 1648 р. був обраний гетьманом.

З цього моменту почалася Визвольна війна українського народу і водночас другий етап в житті Б.
Хмельницького, який тривав 10 років і став його зоряним часом. Ім'я Богдана Хмельницького стало
відтоді відомим на весь світ.

Б. Хмельницький був першим українським політиком, котрий зумів не лише очолити боротьбу за
національну незалежність, а й об'єднати для досягнення цієї мети всі класистани і групи українського
суспільства. В умовах одночасного розгортання Селянської війни йому вдалося пом'якшити гостроту
соціальних суперечностей і запобігти їх переростанню у громадянську війну. Дбаючи про інтереси
козацтва, Б. Хмельницький водночас пішов на визнання основних соціально-економічних завоювань
селянства. На подібний крок була здатна людина справді реформаторського розуму.

За Б. Хмельницького був в основному завершений процес формування Української держави — Війська

Запорозького. Розвиваючи елементи національної державності, сформовані на Запорожжі, Б.
Хмельницький створив Українську козацьку республіку з яскраво вираженими демократичними рисами
політичного устрою, що вигідно відрізняли її від феодальних монархій Європи.

Б. Хмельницький чітко визначив перспективу розвитку України як самостійної держави в межах етнічних
українських земель. Сформована Б. Хмельницьким національна ідея стала його заповітом для
прийдешніх поколінь українців.

Державотворчим зусиллям Б. Хмельницького заважала вкрай несприятлива для України міжнародна

ситуація (проти намірів гетьмана виступили найсильніші монархи: польський король, турецький султан,
кримський хан, московський цар).

В оточенні ворожих сил гетьману доводилося маневрувати, йти на компроміси, відмовлятися від своїх
планів і задумів, переживати розчарування.

Б. Хмельницький зберіг основні політичні та соціально-економічні завоювання українського народу і

передав естафету нащадкам.

Завдяки винятковим дипломатичним здібностям Б. Хмельницькому вдалося паралізувати дії польського

уряду, спрямовані на створення антиукраїнської коаліції, утвердити престиж України на міжнародній
арені - козацьку державу визнали 10 країн.

Події Визвольної війни засвідчили блискучий полководницький талант Б. Хмельницького. Він став
творцем однієї з найсильніших армій у тодішній Європі. Він не програв жодної з 12 великих битв, в яких
брав особисту участь, завдавши Речі Посполитій найважчих поразок за всю її історію.

Викликають повагу висока освіченість гетьмана, його тонкий розум, ерудиція, уміння передбачати
розвиток подій, сталева воля. Сучасники відзначали дивовижне поєднання в особі Б. Хмельницького
різних, часто протилежних якостей. Це була вільна і разом з тим суперечлива натура. Гетьман був
невибагливою і скромною людиною у повсякденному житті і побуті. Будучи володарем країни, не
привласнив собі жодного маєтку, жив у родинних садибах у Чигирині та Суботові. У Суботові він був
похований після смерті, яка настала 27 липня 1657 р. (могила не збереглася).

На честь Б. Хмельницького створено пісні і думи, написано твори літератури, живопису, музики,
споруджено пам'ятники, названо міста і вулиці, встановлено ордени.

7.4. Місце України в міжнародних відносинах Європи часів Богдана Хмельницького

1. Місце України в міжнародних відносинах Європи в середині XVII ст.

2. Напрями зовнішньої політики Б. Хмельницького.

У середині XVII ст. в Європі відбулись значні зміни: Центральна Європа була спустошена
Тридцятилітньою війною, було закріплено політичну роздрібненість Німеччини, Голландія остаточна
домоглась своєї незалежності, в Англії вибухнула революція, у Франції утверджувалась абсолютна
монархія.

У результаті перших перемог козаків під керівництвом Б.Хмельницького і відродження Української

держави відбулись вагомі зрушення у Східній Європі. Речі Посполитій, одній з наймогутніших держав,
опорі католицького світу, було завдано могутнього удару. Це відразу порушило рівновагу в регіоні.
Традиційні суперники і вороги Польщі намагалися використати ситуацію, що склалася. У конфлікт
безпосередньо і опосередковано були втягнуті Кримське ханство, Молдавія, Трансільванія, які були
васалами Османської імперії, Московська держава, Швеція, Венеція, Австрія. Б.Хмельницький
намагався використати зміни, що відбулись у Східній Європі.

Особливістю національно-визвольної боротьби українського народу середини XVII ст. стало те, що
зовнішньополітичний чинник був одним з провідних. До того ж в очах європейських правителів
Б.Хмельницький був самозванцем, не спроможним підтвердити свого походження, яке б давало йому
право стати правителем держави. Йому потрібен був покровитель або якась династична комбінація
(прагнення одружити Тимоша на дочці молдавського володаря і була такою спробою).

Уже на початку визвольної боротьби союз з татарами дав змогу перемогти Б.Хмельницькому в кількох
вирішальних битвах. Але зростання могутності Української держави не входило в плани Кримського
ханства. Спроби залучити до боротьби проти Польщі Молдавію і Трансільванію були невдалі, а тривала
боротьба виснажила сили народу. Залишався один вихід — союз з Москвою. Московська держава, яка
перші роки визвольної боротьби, хоча і зберігала нейтралітет, однак пильно стежила за розвитком
подій. Звернення Б.Хмельницького за допомогою вона вирішила використати в своїх інтересах: стати
домінуючою силою у Східній Європі, максимально ослабити основного свого суперника — Польщу.
Переяславська угода (1654) склала нову розстановку сил, в якій Україна стала розмінною монетою у
великій політичній грі між Польщею, Росією та Туреччиною. Усвідомивши це, Б.Хмельницький
намагався вирвати Україну з такого плину подій. Війна Швеції з Польщею дала Україні шанс стати
самостійним чинником європейської політики. Але реалізувати цю можливість так і не вдалось через
змову Москви і Польщі, смерть Б.Хмельницького і Руїну в Україні.

7.5. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст.

Зміни в соціально-економічних відносинах

1. Адміністративно-політичний устрій української козацької держави.

2. Соціальні наслідки визвольної війни.

На початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою України. Б.

Хмельницький висунув власну програму розбудови Української козацької держави. У будівництві
Української держави Б.Хмельницький синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю
козацької державності. Одночасно він врахував і практику тогочасних європейських держав. Українська
держава одержала назву Військо Запорізьке.

Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського

ВОЕВОДСТВ та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра на заході і аж до
Московського кордону на сході.

Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори, фактично органом державної влади стала
рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.

Головою виконавчої влади був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів
дипломатичні переговори, скликав козацьку раду. Гетьманською резиденцією було м. Чигирин.

При гетьмані діяв уряд — Генеральна канцелярія, до складу якої входили генеральні старшини, яких
обирали на козацькій раді (генеральний писар, генеральний суддя, осавули, генеральний хорунжий,
довбиш, генеральний обозний, військовий підскарбій, товмач, кантарлей).

В Україні склалася судова система. До її складу входили полкові суди, сотенні відносні. Найвищим
представником судової влади був генеральний суддя.

Уся "Держава Війська Запорізького" була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні).

Українська держава мала власні збройні сили: козацьке військо, основою якого були реєстрові козаки.

У державі складалася власна фінансова система. Є відомості про карбування власних українських
грошей. Були створені фінансові органи - Державний скарб Війська Запорізького. Існувала система мит і
податків. Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору та герб із
зображенням козака з мушкетом.

Національно-визвольна війна українського народу призвела і до значних соціально-економічних змін.

Так, на українських землях було ліквідовано магнатське та шляхетське землеволодіння, фільварково-
панщинна система господарювання, кріпацтво, селяни стали вільними і отримали право спадкового
володіння землею. Значний прошарок населення складали козаки, які були звільнені від багатьох
податків, мали право власності на землю, користувалися пільгами в занятті торгівлею та промислами.

Відбувся також процес збагачення козацької старшини і перетворення її в панівну верству суспільства.

7.6. Українські землі в другій половині XVII ст. Руїна

1. Причини "Руїни".

2. І. Виговський. Гадяцька угода.

3. Розкол України на Правобережну і Лівобережну.

4. Гетьманування П. Дорошенка. Спроба об'єднання українських земель.

5. Завершення "Руїни".

Поняттям "Руїна" історіографія позначає трагічний період в історії України, пов'язаний з третьою чвертю
XV11 ст. "Руїна" об'єднує поняття громадянської війни та іноземної інтервенції в Україну з боку Росії,
Польщі, Туреччини.
Смерть Б. Хмельницького ослабила підвалини української держави. Цим скористалася Росія, щоб
посилити наступ на вольності українського народу, почастішали вторгнення в Україну польських військ,
турків, кримських татар. Соціальні протиріччя та боротьба старшинських угруповань за владу
загострились і переросли у справжню громадянську війну. Усе це вело до великих людських жертв,
руйнування міст і сіл, запустіння цілих районів.

Козацька старшина, дбаючи насамперед про станові інтереси, прагнула загарбати землю селян і
рядових козаків, перетворити їх на своїх кріпаків. У боротьбі за владу і багатства представники різних
старшинських угруповань не гребували будь-якими засобам і, що особливо небезпечно для долі
України, намагалися опертися на збройні сили інших держав. У зв'язку з цим українські гетьмани-нерідко
перетворювалися на справжніх маріонеток Росії, Польщі, Туреччини, Кримського ханства.

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом України обрали його сподвижника писаря Івана Виговського
(1657—1659 pp.). Тим самим було перекреслено волю Хмельницького про передачу влади сину Юрію
Хмельницькому. На відміну від свого попередника, який намагався утримати в Україні соціальну
рівновагу, Виговський повністю став на бік старшини та шляхти і взяв курс на закріпачення селян. Це
викликало вибух невдоволення низів. Народні повстання охопили Лівобережжя та Запорожжя.
Повстання очолив полтавський полковник М. Пушкар і запорозький кошовий Я. Барабаш. Останніх
підтримала Москва, розраховуючи тим самим ослабити владу гетьмана і сильніше прив'язати Україну
до Росії. У червні 1658 р. І. Виговський за допомогою Кримської орди розгромив загони повстанців під
Полтавою. Місто було спалено татарам дозволено брати ясир. У бою загинув М. Пушкар, а Я. Барабаш
потрапив у полон і був страчений. Ці події коштували Україні 50 тис. жертв.

Прагнучи остаточно досягти незалежності від Росії, І. Виговський у вересні 1658 р. уклав Гадяцький
договір з польським урядом про входження України до складу Польщі як рівноправного члена
федеративної держави (Великого Князівства Руського). Опираючись на польську допомогу, Виговський
у 1658—1659 pp. досить успішно вів бойові дії з російськими військами. У битві під Конотопом (28—29
червня 1659 р.) його полки вщент розгромили росіян, які втратили 30 тисяч вбитими. Та невдоволена
пропольською політикою Виговського, частина старшини на чолі з полковником І. Богуном і запорозьким
кошовим отаманом І. Сірком виступила проти гетьмана. Повстанці діяли спільно з російськими
військами. Виговський зазнав поразки і втік до Польщі (де і загинув у 1664 p.).

Після падіння І. Виговського гетьманом проголосили сина Б. Хмельницького Юрія (1659-1663 pp.).
Слабкий і безвольний політик, він став пішаком у руках різних старшинських угруповань. Користуючись
цим, російські і польські війська, татарські орди безперешкодно грабували Україну. Внаслідок цього в
1663 р. Хмельницький втратив гетьманську булаву, а українські землі фактично розкололись на дві
частини — на Лівобережжі наказним гетьманом став Я. Сомко, а на Правобережжі старшина обрала
гетьманом П. Тетерю, де той правив до 1665 p., стоячи на пропольських позиціях.

Правління Сомка теж виявилось короткочасним. У червні 1663 р. Іван Брюховецький за допомогою
демагогічних лозунгів (обіцянки обмежити старшинське землеволодіння та поліпшити становище козаків
і селян), опираючись на підтримку запорожців, селян і міщан, на чорній Раді у Ніжині був обраний
гетьманом Лівобережної України. Своїх обіцянок гетьман не виконав, а його промосковська орієнтація
викликала невдоволення козаків, які в 1668 р. вбили Брюховецького .

Гетьманом правобережної України в 1665 р. став видатний політичний і військовий діяч Петро
Дорошенко. Стратегічною метою його внутрішньої і зовнішньої політики було об'єднання Лівобережжя і
Правобережжя в соборній Українській державі. Після підписання між Москвою і Польщею
Андрусівського перемир'я 1667 р., за умовами якого Росії відійшла Лівобережна, а Польщі —
правобережна Україна, Дорошенко уклав союз з Туреччиною. Здійснивши ряд успішних бойових
операцій проти Польщі на чолі об'єднаного українсько-турецького війська, П. Дорошенко змусив
польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і розпочав боротьбу за Лівобережжя.
У 1668 р. після смерті Брюховецького під тиском сусідніх держав, невдоволених посиленням
гетьманської влади, змушений був повернутися на Правобережжя. У 1669 р. Дорошенко уклав угоду про
перехід України під владу Туреччини на правах автономії. Проте народ не підтримав цей вчинок
гетьмана. 1676 р. Дорошенко зрікся гетьманства і був переселений в Московщину.
На Лівобережній Україні гетьманом у 1668 р. став Дем'ян Многогрішний. Спершу він підтримував П.
Дорошенка, а потім став орієнтуватися на Москву. У 1669 р. він підписав так звані Глухівські статті, які
серйозно обмежили автономні права України. Зокрема, Гетьманщина втрачала право на безпосередні
дипломатичні зв'язки з іншими державами. У 1672 р. Многогрішного за намовою старшини звинуватили
у державній зраді і відправили на заслання до Сибіру. Наступне п'ятнадцятиріччя (1672—1687 pp.) на
Лівобережній Україні гетьманував Іван Самойлович, який успішно боровся з турецько-татарськими
навалами. Як і його попередник, закінчив свої дні в сибірському засланні.

Таким чином, внаслідок Руїни Україна зазнала незліченних людських втрат, виявилась розколотою на
дві частини, втратила чимало здобутків доби Б. Хмельницького. Окремі дипломатичні і воєнні успіхи (за
Виговського і Дорошенка) не були розвинуті через внутрішні чвари.

Ключові дати

вересень 1658 р. - Гадяцька угода

28-29 червня 1659 р. — битва під Конотопом

1665-1676 pp. - гетьманування П. Дорошенка

7.7. Основні напрямки державної політики гетьмана Івана Виговського

1. Основні напрями державної політики І.Виговського

2. Гадяцька угода та її наслідки.

Постать Івана Остаповича Виговського в історії України посідає особливе місце. Він фактично перейняв
гетьманську булаву з рук Богдана Хмельницького. Очолюючи канцелярію Хмельницького, Виговський
мав не одну нагоду довести свою вірність українській справі. Він знав багато державних таємниць, знав
багатьох іноземних політичних діячів, брав участь у всіх походах гетьмана. Походженням та освітою він
теж відповідав вимогам державця високого рангу: зі шляхетного роду, освіту здобував у Києво-
Могилянському колегіумі, мав військовий і політичний досвід.

За уявленнями гетьмана, Україна мала пролягти від Дону до Вісли, а також увібрати в себе Білорусію —
аж до прусського кордону. Іван Виговський почав налагоджувати дипломатичні відносини зі Швецією,
Польщею, Кримом. Політику щодо Росії Виговський сформулював лаконічно: "Нехай Великоросія буде
Великоросією, Україна — Україною, ми є військо непереможне". Розривати зв'язків з Росією він не
поспішав, але виразно дав зрозуміти, що відтепер він — гетьман України і всі державні справи
вирішуватимуться тільки з його згоди. Звичайно, таке ставлення і така політика не могли сподобатись
Москві. В Україну були введені російські війська майже в усі великі міста Лівобережжя. Гетьман це
сприйняв як окупацію і наполегливо повів переговори з Польщею, які завершились укладенням
Гадяцької угоди 6 вересня 1658 р. Згідно з цією угодою Польща, Литва, Україна (Велике князівство
Руське) утворювали федерацію трьох самостійних держав, об'єднаних під владою спільно обраного
короля. Кожна держава повинна була мати власну судову й фінансову системи, армію. Церковна унія
мала бути скасована. Передбачалось заснування двох університетів та інших учбових закладів.

Гетьман Виговський чудово розумів, що розбудувати нову державу майже неможливо без національної
інтелігенції, національної правлячої еліти. Такою елітою мала стати військова старшина й
адміністративно-полкове керівництво, професура, духовенство, купці та промисловці. У своїй політиці
він всіляко сприяв її формуванню.

Проте зближення з Польщею і невдоволення частини старшини політикою Виговського призвело до

розгортання анти-гетьманського руху. Так, полтавський полковник Мартин Пушкар, зібравши військо
переважно з сіроми, підбурене демагогічними заявами, рушив проти законно обраного гетьмана. Усі
заклики Виговського не допустити братовбивства залишились непочутими. Тоді гетьман рушив на
Полтаву, де вщент розбив військо Пушкаря. Також невдало закінчився антигетьманський виступ Іскри.
Тим часом Москва, скориставшись міжусобицею, звернулась до українського народу із закликом не
підкорятися гетьману. На початку весни 1659 р. 100 тис. російських вояків під командуванням князя

О.Трубецького рушили на Київ. Виговський заявив про розрив з Москвою і, зібравши війська (60 тис.
козаків та 40 тис. татар), рушив назустріч росіянам. Під Конотопом 28-29 червня 1659 р. відбулась
вирішальна битва, в якій росіяни зазнали нищівної поразки.

Здавалось, Виговський мав би опанувати становище в країні, але сталося все навпаки. Проти гетьмана
виступив Юрій Хмельницький. У вересні 1659 р. відбулася "чорна рада", на якій Виговський зрікся
булави на користь Ю.Хмельницького, але за умови, що той у своїй політиці буде триматися Польщі.
Новий гетьман не довго тримав дане слово і схилився до московського царя. За наполяганням Москви
І.Виговського було оголошено зрадником.

Втративши булаву, Виговський не зійшов з політичної арени. Його в 1660 і 1663 pp. намагалися обрати
гетьманом, проте різні сили виступили проти цього. Зрештою він потрапив у полон до поляків і був
засуджений до розстрілу.

7.8. Порушення територіальної цілісності України. Андрусівське перемир’я 1667 р.

1. Розкол України.

2. Андрусівське перемир'я.

Підписання Ю. Хмельницьким мирного договору з поляками в 1660 р. (за ним визнавалося

верховенство польського короля) викликало масове незадоволення на Лівобережжі. Наказний гетьман
Яким Сомко та полковник ніжинський Василь Золотаренко вигнали польські загони з Лівобережжя.
Фактично Лівобережжя вийшло з-під влади Ю. Хмельницького та визнавало своїм верховним
володарем московського царя. Сомко і Золотаренко мріяли стати гетьманами. Задля цього кілька разів
збиралися козацькі та старшинські ради, проте цар не затверджував їхніх рішень, оскільки залишалася
надія на повернення Правобережжя під владу царя.

Коли ж у 1663 р. Ю. Хмельницький відмовився від влади і постригся в ченці, а гетьманом на

Правобережжі був обраний Павло Тетеря, цар вирішив провести вибори гетьмана на Лівобережжі. Цим
рішенням було визначено курс на розкол України.

Поки Сомко і Золотаренко вели між собою боротьбу за гетьманство, на політичній сцені з'явився інший
претендент — отаман Запорозької Січі Іван Брюховецький (колись служив при дворі Б. Хмельницького,
його характеризували як людину корисливу, безпринципну, бездарного воєначальника), який
демагогічними обіцянками схилив на свій бік козацькі маси. Крім того, Брюховецький заручився
підтримкою Москви, яка в його особі бачила надійного виконавця царської волі. У червні 1663 р. у Ніжині
відбулася Чорна рада (поряд з козаками в ній брали участь міщани та селяни). Гетьманом було обрано
І. Брюховецького. Я. Сомко і В. Золотаренко були звинувачені у зраді і страчені.

Події 1663 р. ще раз підтвердили, що територіальна цілісність України залишалася порушеною.

Лівобережжя перебувало у складі Росії, а Правобережжя знову увійшло до Польщі.

Протягом наступних років в Україні продовжується боротьба за владу між гетьманами, що принесло
велике розорення українській землі. Однак об'єднання України так і не відбулось.

У 1667 р. в селі Андрусово під Смоленськом було досягнуто угоди про перемир'я між Росією та
Польщею (Андрусівське перемир'я), згідно якого було закріплено поділ України: Правобережна Україна
(без Києва) відійшла до Польщі, а Лівобережжя залишилося за Росією. Запоріжжя мало визнавати
владу обох держав. А в 1686 р. Росія та Польща уклали мирний договір, так званий "Вічний мир", який
визнавав існуючі кордони.
Ключові дати

1667 р. — Андрусівське перемир'я

7.9. Гетьман Петро Дорошенко в боротьбі за незалежність та територіальну цілісність

Української держави

1. Обрання гетьманом Петра Дорошенка.

2. Боротьба П. Дорошенка за територіальну цілісність України.

3. Зречення булави.

Петро Дорошенко (1627-1698 pp.) народився в Чигирині в козацькій родині. Його дід Михайло
Дорошенко був українським гетьманом, а батько — полковником за часів Б.Хмельницького. Здобув
ґрунтовну освіту. Брав активну участь у визвольній війні, ставши одним з найближчих соратників
Б.Хмельницького. Коли булава перейшла до рук І.Виговського, він уже був полковником. Перебуваючи у
Чигирині, він мав нагоду познайомитися з державними проблемами і виробити власний погляд на
становище в Україні. А воно було дуже тяжким. Після так званої Чорної ради в Ніжині у 1663 р. Україна
поділилася на два гетьманати — Лівобережний (із гетьманом Іваном Брюховецьким) і Правобережний
(із гетьманом Павлом Тетерею). Почався період кривавих заколотів та міжусобиць, які підривали силу
народу, руйнували господарство, значні простори української території перетворювали в пустелю. Цей
час називають Руїною. Залишившись без підтримки, Тетеря склав у 1665 р. булаву й виїхав до Польщі.
Замість нього гетьманом було обрано Петра Дорошенка.

Ставши гетьманом Правобережжя, Дорошенко відразу взявся за впорядкування країни, створення

війська. До того ж він воював з поляками та вів нелегкі переговори з Туреччиною і Кримом. .

Брюховецький своєю безпринципною політикою довів край до катастрофи. У 1665 р. він першим з
українських гетьманів поїхав до Москви "побачити пресвітлі очі государя". Захоплений почестями,
погодився прийняти титул московського боярина, одружився з московкою, а потім підписав новий
договір, згідно з яким ще більше обмежувалися права України як держави. Загони московитян мали
перебувати майже в усіх українських містах, гетьман не міг без дозволу царя провадити зовнішню
політику, а київським митрополитом мав бути ставленик Москви. Такий договір був тяжким ударом для
України і викликав народне невдоволення. Але найбільше обурив українське громадянство мирний
договір, підписаний Москвою з Польщею в Андрусові 1667 р. без участі української делегації.
Напруження було таким великим, що й сам винуватець — Брюховецький — наважився виступити проти
Москви. На нараді зі старшиною він проголосив розрив із Московською державою.

Назрівав час великої боротьби з Московщиною, і гетьман Петро Дорошенко, бажаючи покласти край
подвійній владі в Україні, увійшов з військом на Лівобережжя, скориставшись загибеллю Брюховецького.
Таким чином, під владою Дорошенка опинились обидві частини України. Проте сусідні держави не
бажали бачити незалежної української держави. Польща, Крим, Московщина підтримували своїх
ставлеників, а також вдалися до безпосереднього втручання в українські справи.

Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму, а також отримати допомогу в боротьбі з Польщею та
Московією, Дорошенко уклав договір з Туреччиною (1669 p.). Завдяки допомозі Туреччини було завдано
поразки Польщі. У 1672 р. Польща змушена була укласти Бучацький мир, за яким відмовлялась від
претензій на Правобережну Україну. Московська держава розцінила це як можливість, не порушуючи
Андрусівського перемир'я, оволодіти Правобережжям.

У 1672 р. Лівобережний гетьман Многогрішний був замінений на І.Самойловича, який 1674 р. був
проголошений гетьманом всієї України. Того ж року московські війська рушили на Правобережжя і
обложили Чигирин, але взяти його не змогли. Війська Дорошенка і турецькі війська завдали їм поразки.
Незважаючи на перемогу, ситуація на Правобережжі була складною: турки поводили себе як
загарбники, населення за краще вважало втекти на Лівобережжя, авторитет Дорошенка падав.

Розчарований політикою Туреччини, Дорошенко вирішив зректися булави. Восени 1676 р. на козацькій
раді він склав гетьманські клейноди перед І.Сірком, який присягся на вірність царю. У такий спосіб
Дорошенко намагався об'єднати Україну, але вже не під своєю зверхністю. Проте московський уряд
вимагав від Дорошенка присягтися безпосередньо Самойловичу. Після відмови Дорошенка московська
армія знову взяла в облогу Чигирин.

П.Дорошенко, щоб уникнути кровопролиття, виїхав і перед брамою поклав булаву. Колишній гетьман
поставив одну умову: дозволити йому вільно проживати в Україні. Самойлович погодився. Незабаром
Дорошенко оселився в Сосниці. У 1679-1682 pp. Дорошенко був за наказом царя в'ятським воєводою.
Опісля, повернувшись до Москви, проживав у маєтку в селі Ярополчому Волоколамського повіту. Там
він і помер.

Усе життя і діяльність П.Дорошенка були спрямовані на досягнення повної державної незалежності та
збереження територіальної єдності України.

Ключові дати

1665—1676 pp. — гетьманування П. Дорошенка

7.10. Запорозька Січ у складі Гетьманщини у другій половині XVII ст. Кошовий отаман
Іван Сірко

1. Роль Запорожжя в другій половині XVIII ст.

2. Кошовий отаман Іван Сірко.

3. Боротьба запорожців з Туреччиною та Кримським ханством.

Протягом другої половини XVII ст. Запорізька Січ, хоча і входила до складу Гетьманщини, проте
прагнула повернути собі провідну роль у житті України. При цьому запорожці не завжди виявляли
мудрість і політичну далекоглядність, а часом навіть ставали на бік відвертих ворогів Української
держави, позбавляючи гетьманів підтримки або навіть виступаючи проти них у вирішальні моменти. Це
яскраво видно на прикладі одного з найвизначніших кошових отаманів — Івана Сірка.

У період 1652-1709 pp. Запорізька Січ знаходилась у гирлі річки Чортомлик. В історичній науці її
називають Чортомлицькою.

Багаторічним кошовим отаманом Січі в цей період був Іван Сірко. На політичну арену Сірко вийшов
навесні 1645 p., коли разом з Б.Хмельницьким подався до Франції для переговорів про участь козаків у
тридцятилітній війні на боці Франції.

Під час визвольної війни ім'я Сірка не набуло такої популярності, як Богуна чи Кривоноса. Та все ж у
1654 р. він уже був першим полковником, тобто заступником Хмельницького. Проте підписання
Переяславської угоди було вороже сприйнято І.Сірком. Він склав повноваження і виїхав на Січ. На
політичній арені він знову з'явився, коли серед козацтва поширились опозиційні настрої щодо
пропольської політики І.Виговського. Він очолив збройний виступ проти гетьмана. За це від російського
царя отримав винагороду - "двісті золотих та на триста рублів соболів". І.Сірко зі своїми козаками
примусив Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона потрапила до рук
Ю.Хмельницького.

1660 p., вже за часів гетьманування Брюховецького, Сірко став кошовим отаманом запорозького
козацтва. Він зосередився на боротьбі з татарами, здійснивши вдалий похід на Перекоп (1663 р.). У цей
час в Україні розгорілась боротьба за гетьманську булаву між Брюховецьким, якого підтримували
росіяни, і Тетерею, що спирався на поляків. Сірко втрутився в цю боротьбу на боці Брюховецького. Це
сприяло перемозі останнього, але Україні від цього не стало легше.

Потім він знову розпочав боротьбу з татарами. 1667 р. І.Сірко здійснив настільки вдалий похід, що біля
Перекопу розбив самого хана і дійшов аж до Кафи (Феодосії).

Тут у долі Сірка відбувся новий поворот. Він несподівано залишив Січ і став полковником міста Змієва
(нині Харківська обл.). Адміністратора з нього не вийшло. Його обурила політика росіян щодо
Слобідської України, і він став на чолі антиросійського повстання. Здобувши кілька перемог, але не
отримавши підтримки ні з боку гетьмана , ні з боку кошового, він знову опинився на Січі. У цей час на
Січі було обрано гетьманом Петра Суховія. Спираючись на підтримку татар та турків, він намагався
встановити свою владу на Україні. Проте ні Дорошенко, ні Многогрішний не бажали віддавати йому
владу. У цю ситуацію втрутився І.Сірко, який розгромив як татар, так і Суховія. Але вже через деякий
час він підтримав Суховія в його боротьбі проти Дорошенка.

1670 р. Сірко здійснив похід на Очаків, турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря, захопив і
зруйнував її.

1672 р. після усунення і заслання до Сибіру Многогрішного І.Сірко вирішив поборотися за гетьманську
булаву. На заваді його планам стали Дорошенко і Самойлович. У цій боротьбі Сірко зазнав поразки.
Полтавський полковник Жученко захопив Сірка в полон і передав російському царю. Сірка засудили і
відправили до Сибіру.

Однак 1672 р. на Україну рушило 300-тисячне турецьке військо, а також кримська орда. Виявилось, що
полководця, який зміг би протистояти навалі, не було. І тоді, за проханням польського короля, І.Сірка
звільнили. У червні 1673 р. Сірко вже знову на Січі. Зібравши козаків, він штурмом взяв Аслам, потім
Очаків, а також захопив великий загін ординців. Після цих перемог Сірка знову обирають кошовим
отаманом.

Розгніваний султан Мухамед IV вирішив помститися козакам. Узимку 1675 р. турецько-татарське військо
несподівано рушило на Січ. Але, навіть вдершись на Січ, воно не змогло здолати козаків і було вщент
розбите.

У літку 1675 р. І.Сірко здійснив похід у відповідь. Дійшов до Бахчисарая і біля Перекопу знищив ханське
військо.

Перемога Сірка на Січі і під Перекопом надзвичайно розгнівала султана. Він зібрав нове військо і,
переконаний у перемозі, надіслав отаману листа з погрозами і пропозицією здатись. Відповідь, що її
написали козаки султану, увійшла в історію як "Лист запорозьких козаків турецькому султану". А похід
турецьких військ, організований в 1679 р., так і не відбувся. Забачивши козаків, турецьке військо
повернуло в Крим, 1680 р. Іван Сірко помер на власній пасіці, поблизу села Грушівки.

7.11. Виникнення та розвиток Слобідської України

1. Виникнення Слобідської України.

2. Адміністративно-територіальний устрій Слобожанщини.

Слобідська Україна (друга назва — Слобожанщина) історична область, до якої входила територія
сучасних Харківської, східна частина Сумської, північ Донецької та Луганської областей України;
південно-східна частини Воронезької, південно-західна частини Бєлгородської, південь Курської
областей Росії.
Починаючи з др. пол. XVI ст., а особливо з 30-х pp. XVII ст., Слобожанщину почали поступово заселяти
українські селяни й козаки з Лівобережної та Правобережної України, які втікали від гніту польських
феодалів. У 1638 р. сюди переселилися учасники селянсько-козацького повстання на чолі з Я.
Острянином (вони оселилися в Чугуєві). У 1652 р. велика група селян і козаків Черніговського та
Ніжинського полку на чолі з І. Дзиковським заснувала Острогозьк, а переселенці з містечка Ставищі
Білоцерковського полку на чолі з Г. Кондратьєвим, які оселилися на Суминому городищі, заснували
Суми.

Поселення, що їх засновували українські переселенці, називалися слободами (звідси й назва —

Слобідська Україна). Одночасно Слобожанщину заселяли російські служилі люди, які перебували під
управлінням царських воєвод.

Царський уряд використовував українських переселенців для господарського освоєння та охорони

південних кордонів Російської держави від нападів кримських і ногайських татар, постачав їм зброю,
продовольство, на пільгових умовах наділяв їх землею та іншими угіддями, зберігав за переселенцями
козацькі привілеї і самоврядування. Однак уже в перші післявоєнні роки козацька старшина, що швидко
збагачується, обмежує права рядових козаків, захоплює їхні землі. Серед великих землевласників
Слобідської України можна назвати родини полковників Щидловського, Донця, Кондратьева.

У 50-х pp. XVII ст. царський уряд сформував з українських переселенців козацькі слобідські полки:
Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський. У 1685 р. було створено Ізюмський
полк. Полкове управління складалося з полковника і полкової старшини: обозного, судді, осавула,
хорунжого, двох писарів. Полки поділялися на сотні. Сотенне управління складалося з сотника,
отамана, осавула, хорунжого і писаря. Адміністративними, судовими, фінансовими і військовими
справами в полках відали полковники, в сотнях — сотники. Якщо спочатку козацьку старшину обирали
на козацьких радах, то в XVIII ст. царський уряд призначав старшину з верхівки козацтва.

7.12. Господарське життя та політичний устрій Гетьманщини в другій половині XVII ст.

1. Соціальна структура Гетьманщини.

2. Господарський розвиток.

3. Політичний устрій.

4. Політика царських урядів щодо Гетьманщини.

Гетьманщина — напівофіційна назва Лівобережної України разом з Києвом, котра після Андрусівського
перемир'я 1667 р. залишалася у складі Російської держави (в офіційних документах царської Росії
Лівобережна Росія називалася Малоросією).

На Лівобережжі велику групу населення складали козаки. Козацтво було звільнене від багатьох
податків, мало право власності на землю, користувалося пільгами у торгівлі та заняттях промислами.

У перші повоєнні роки починає збагачуватися козацька старшина. Найбільшими землевласниками були
гетьман та полковники. Крім земельних угідь, гетьману та полковникам належали млини, рудні, ґуральні
(підприємства по виробництву горілки), броварні (пивоварні), гути (підприємства по виробництву скла),
рибні ставки тощо.

У 50-60-х pp. окремі категорії селян уже епізодично виконували панщину на користь козацької старшини
та певні повинності (заготовляли дрова, ловили рибу, будували мости тощо), старшина обмежує
особисті права козаків, захоплює їхні землі.

За переписом 1666 р. на Лівобережжі нараховувалося близько 90 міст і містечок. У багатьох з них

існували магістрати, які керували їх внутрішнім життям. Великі міста (Київ, Полтава, Чернігів, Ніжин)
були важливими центрами ремесла і торгівлі. У другій половині XVII ст. на Лівобережжі працювали
ремісники близько 300 спеціальностей.

У перші повоєнні роки на Гетьманщині зберігалися ті органи управління, які склалися ще в роки
визвольної війни: об'єднане військово-адміністративне управління, виборність гетьмана (після виборів
на військовій раді його мав затверджувати цар), генеральної, полкової і сотенної старшини, податкова
система, судочинство, право на дипломатичні відносини з різними країнами (за винятком Польщі й
Туреччини). Керівництво адміністративними, військовими, судовими та іншими справами очолював
гетьман (звідки й походить назва Гетьманщина). Як і в попередній час, уся територія Гетьманщини
поділялася на полки та сотні. Усі поточні справи на території полку чи сотні вирішували полкові та
сотенні канцелярії.

Поступово роль виборних органів занепадає. Гетьмани все рідше скликали загальні військові ради,
обмежуючись обговоренням питань внутрішньої політики у вузьких радах, на яких була присутня тільки
козацька старшина; полковники і сотник у кінці XVII ст. уже не обираються, а призначаються гетьманом і
царським урядом.

Царський уряд відразу ж після Переяславської ради став на шлях послідовного обмеження прав
гетьманської адміністрації. У1669 р. у Глухівських статтях було скасовано права Гетьманщини на
самостійну зовнішню політику. Коломацькі статті 1687 р. ще більше обмежили економічну самостійність,
соціальну та зовнішню політику Гетьманщини (заборонялося вести торгівлю з Кримом,
рекомендувалося сприяти російсько-українським шлюбам, вимагалося під страхом смерті приймати
неповноцінні монети, які спеціально карбувалися для московського війська). Усі справи, пов'язані з
Україною, царизм вирішував через Малоросійський приказ, що прагнув поставити під контроль
діяльність органів управління Гетьманщини.

VIII. УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ XVII - У XVIII СТ.

8.1. Внутрішня і зовнішня політика гетьмана І. Мазепи

1. Початок гетьманування І. Мазепи. Коломацькі статті.

2. Культурно-просвітницька діяльність.

3. С. Палій. Похід І. Мазепи на Правобережжя.

4. Союз І. Мазепи з Карлом XII. Полтавська битва.

25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван
Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що
застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося
мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом
мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.

І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов
добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича. Усе це було запорукою
успішної діяльності на гетьманській посаді.

На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав
про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони,
то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. За
все це Мазепа одержував щедрі подарунки від царя, Петро І довіряв українському гетьману.

Одним з найважливіших напрямків загальної державної політики Мазепи була культурно-просвітницька

діяльність. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування
гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо
вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами. Промовистим
є факт, що лише під його безпосереднім наглядом і керівництвом споруджувалося 12 храмів. За
гетьманування Мазепи було відновлено багато старовинних храмів княжої доби. Внесок Мазепи
розвиток архітектури й будівництва настільки значний, що навіть тогочасний архітектурний стиль
дослідники називають "мазепинським бароко". Інша царина культурницької діяльності Мазепи -
друкарська справа. Видання Мазепинської доби були одними а кращих українських книгодруків. До речі,
сам гетьман мав чи не найкращу в Україні книгозбірню й обдаровував книжками з цієї бібліотеки
монастирі, церкви, окремих осіб. Не менш, ніж церквами й монастирями, опікувався Мазепа Києво-
Могилянською академією. Дбає Мазепа й про виникнення нових осередків культури, одним з них була
Чернігівська академія. На думку дослідників, така цілеспрямована й всеохоплююча культурницька
діяльність Івана Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану
далекоглядну державну політику.

Щирим прихильником Москви гетьман залишався доти, доки метро І не почав ламати основи української
автономії, Тоді Мазепа вирішив йти на союз зі Швецією. З 1700 р. Росія веде війну зі Швецією, що
дістала назву Північної, за вихід до балтійського моря. Ця війна ніяким чином не перетиналася з
Інтересами України. Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях,
воюючи на територіях Московії, Прибалтики, Речі Посполитої не проти своїх ворогів, а обстоюючи
Інтереси царя. ЦІ походи були важким тягарем для козацтва. Адже козаки за свою службу не
отримували ніякої винагороди, а, навпаки, потерпали від утисків 1 образ московських воєначальників.
Жорстоке ставлення з боку командування й тяжкі умови служби викликали скарги й нарікання, а часом й
самовільне повернення додому. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків
використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, нових доріг, фортець та інших
укріплень. Справжнім лихом стала Північна війна й для Інших верств українського населення, бо саме
його коштами споряджалися козацькі війська для щорічних походів на північ, гетьманщина мусила також
утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях
вивозився хліб й інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало
незадоволення політикою московського царя.

Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Так,
зокрема, гостру реакцію викликав указ 1705 р. про перетворення двох козацьких полків, висланих до
Прусії, на регулярні драгунські. Серед козацької старшини поширювалися чутки про ще суттєвіші зміни:
усунення козацького самоврядування, насадження губернаторів і воєвод, переселення козацького
війська в Московію тощо. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана
замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями,
старшина тиснула на гетьмана. Та й сам Мазепа почав розуміти згубність відносин України з Московією.

Взявши за мету звільнення Гетьманщини з-під влади Московії, І.Мазепа розпочинає таємні переговори
зі шведським королем Карлом XII. Коли шведський король у ході військових дій просувався територією.
України, гетьман перейшов на його бік. У квітні 1709 р. було підписано угоду з Карлом XII. У першому
пункті договору Карл XII обіцяв захищати Україну й не укладати миру з царем, поки українці остаточно й
назавжди не визволяться від Москви та не відновлять своїх давніх прав і привілеїв.

Та цим планам не судилося здійснитися. Після Полтавської катастрофи Мазепа опинився на чужині, де
й помер 2 вересня 1709 р. Однак внесок І.Мазепи ^ зміцнення української державності за умов
неухильного наступу на неї з боку російського царату величезний. І хоч ідею другої Хмельниччини за
гетьманування Мазепи не було втілено в життя, проте вдалося піднести українське господарство й
культуру, а відтак зберегти ці важливі чинники державної та національної самобутності, досягти певної
стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити власну еліту, його політика в царині культури та
освіти мали далекосяжну мету й забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування
гетьманської держави, вплинули на весь подальший розвиток українського народу та його
державницьких традицій, на формування національної культури.

Доба Мазепи — це час відродження України, епоха політичного, економічного й культурного поступу.

Ключові дати
1687 р. - Коломацькі статті

1709 р. - Полтавська битва

8.2. Гетьман Пилип Орлик. Конституція П. Орлика

1. П. Орлик-гетьман України в еміграції.

2. Конституція П.Орлика.

3. Спроба визволення України.

Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового
гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика.
Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції).

Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Його батько загинув у війні з турками.
Навчався в єзуїтській колегії у Вільно. Доля закинула його в Україну, і він своє життя присвятив їй.
Навчався у Києво-Могилянському колегіумі. Був освіченою людиною, знав кілька європейських мов.
Займав посади в Генеральній Військовій Канцелярії, згодом став генеральним писарем і найближчим
радником гетьмана Мазепи.

Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ "Пакти й конституції законів і
вольностей Війська Запорізького" (пізніше цей документ отримав назву "Конституція Пилипа Орлика",
або "Бендерська Конституція"). Основу "Пактів і конституції" становила угода між гетьманом і козацтвом,
яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних
гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше
новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких
він отримував владу.

Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії
та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством;
територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні
території в Подніпров'ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка
складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів
від запорожців; рада збиралася тричі на рік - на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду
гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права
втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання
гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх
затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими
користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все
населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.

Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, "Конституція Пилипа Орлика"
стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з
країн на той час не мала подібних документів.

Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу —

Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади,
впроваджувалась виборність посад.

Подальші дії Пилипа Орлика спрямовані на створення антимосковської коаліції. Він укладає угоду з
кримським ханом Девлет-Гіреєм, шведським королем Карлом XII, Польщею. Угоди передбачали спільне
визволення Гетьманщини й Слобожанщини. До цієї коаліції приєдналась Туреччина, яка 20 листопада
1710 р. оголосила війну Московській державі. За спільним планом союзників передбачалось здійснити
військову експедицію по звільненню Правобережної України. Об'єднані сили кримського хана, поляків і
козаків на чолі з Орликом мали примусити московські війська відійти з Правобережжя. Завершити
операцію повинна була турецька армія.

Проте плани Орлика не здійснилися. Петро І з великим військом перейшов Дніпро і примусив П. Орлика
з татарськими військами відступити.

Московська армія вирушила через українські землі на Молдавію, де її володар підняв антитурецьке
повстання. Вступивши на територію Правобережної України, царські війська за наказом Петра нищили
українські міста й села, катували місцеве населення, десятки тисяч людей переганяли в Лівобережну
Україну. 8—9 липня 1711 р. відбулася вирішальна битва над Прутом. Армія Петра І була оточена
турецьким військом, і їй загрожувала капітуляція. Петро І вирвався з оточення, лише дякуючи підкупу та
великим політичним поступкам. Він відмовився від своїх зазіхань на Правобережну Україну і
Чорноморське узбережжя.

5 березня 1712 року вийшов фірман (указ) султана, згідно з яким на Правобережну Україну й
Запорозьку Січ поширювалася влада П. Орлика. Наступного місяця Туреччина підписала угоду з
Московією щодо Лівобережної України: Лівобережжя з Києвом та його околицями лишалося за
Московською державою.

Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його
сподвижників. Адже Україна залишалася знову розділеною. Влада ж Орлика над Правобережною
Україною, отримана згідно з султанським указом, через непоступливість Польщі була надто примарною.
А в квітні 1714 р. між Туреччиною й Польщею було укладено договір, за яким Правобережна Україна
залишалася за Польщею.

Таким чином, сподівання Орлика щодо швидкого звільнення України виявилися нездійсненними. У
червні 1714 р. Орлик виїхав з Бендер у подорож до країн Європи. Він намагається сколотити нову
антимосковську коаліцію.

На запрошення Карла XII Пилип Орлик з частиною старшини переїхав до Швеції. У 1720 р. перебрався
до Німеччини, а згодом до Франції. З 1722 р. змушений переїхати на територію Туреччини, де й прожив
20 останніх років. Усі його дипломатичні зусилля виявились марними. Поява нової держави на карті
Європи не входила в плани тодішніх володарів Європи.

Ключові дати

1710 р. - прийняття Конституції П. Орлика

8.3. Ліквідація російським самодержавством автономного устрою України

1. Наступ на автономні права України за царювання Петра І.

2. Відновлення гетьманства. К. Розумовський.

3. Остаточна ліквідація автономних прав.

4. Реакція та ліквідація автономних прав козацькою старшиною.

Перехід І.Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для рішучих дій по ліквідації української
автономії. До обраного в 1708 р. гетьмана І.Скоропадського був приставлений для нагляду царський
міністр-резидент. А восени 1722 р. царський уряд створив Малоросійську колегію. Так з'явилась ще
одна структура, що відстоювала інтереси Росії. Після смерті гетьмана І. Скоропадського Петро І
заборонив вибори нового гетьмана, а організаторів опозиції царській політиці на чолі з наказним
гетьманом Павлом Полуботком було суворо покарано. Уся влада в Україні належала Малоросійській
колегії. Лише в 1727 р. було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став миргородський полковник
Данило Апостол, який відразу ж дуже енергійно взявся за відновлення втраченої автономії: він
призначив на полковничі посади своїх прихильників, провів ряд заходів по впорядкуванню
старшинського землеволодіння, вжив заходів щодо вироблення бюджету Гетьманщини, впорядкував
українську торгівлю, підпорядкував гетьманській владі місто Київ, реорганізував судову систему,
добився повернення запорожців, почав проводити заходи по кодифікації права на Лівобережній
Гетьманщині.

Після смерті Д. Апостола в 1734 р. нова імператриця Анна Іоанівна знову заборонила обрання нового
гетьмана, а відання українськими справами було передано "Правлінню гетьманського уряду". У часи
правління Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський, було дозволено
обрати нового гетьмана.

Ним став брат Олексія — Кирило Розумовський. За час його гетьманування (1750—1764 pp.) українські
справи були передані з Сенату до колегії закордонних справ. Він домігся права вести самостійну
зовнішню політику, обороняв фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету,
скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Україною та Росією, провів
судову реформу, почав скликати з'їзди старшини, де обговорювались важливі питання життя
Гетьманщини. Спробував також реформувати українські військові частини через уніфікацію зброї та
обмундирування і через створення системи шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.

Л приходом до влади в Росії Катерини II було остаточно ліквідовано автономію Гетьманщини. У 1764 р.
управління Гетьманщиною було передано Малоросійській колегії. Після успішного завершення
російсько-турецької війни, коли відпала необхідність у Запорозькій Січі, Катерина II вирішує ліквідувати
останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України. З ліквідацією Запорожжя 1775р.
царський уряд провів реорганізацію адміністративного устрою України. У 1781 р. було ліквідовано
Малоросійську колегію. На українських землях було утворено три намісництва — Київське, Чернігівське і
Новгород-Сіверське, об'єднані в Малоросійське генерал-губернаторство. У 1783 р. козацькі полки
перетворюються на полки карабінерів. Указом 1783 р. українське селянство було остаточно закріпачене.
А в 1785 р. жалувана грамота дворянству, підписана Катериною II, поширювала всі дворянські права та
привілеї на українську старшину.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. на Україну був поширений суспільно-політичний устрій,
характерний для всієї території Російської імперії. Залишки української автономії були ліквідовані.
Козацтво як суспільну верству України було знищено.

Українська старшина, що була основною панівною верствою в Гетьманщині, не вчинила скільки-небудь

помітного опору ліквідації старого суспільного устрою, оскільки її приватновласницькі інтереси не були
порушені.

Ключові дати

1764 р. — ліквідація автономії Гетьманщини

1775 р. — ліквідація Запорозької Січі

1783 р. - остаточне закріпачення українського селянства

8.4. Місце Запорозької Січі в історії українського народу. Ліквідація козацької республіки
московським урядом в останній чверті XVIII ст.

1. Причини ліквідації Січі.

2. Зруйнування Січі.
3. Доля запорожців та їх отамана.

4. Місце Запорозької Січі в історії українського народу.

У 1774 р. закінчилась чергова довготривала російсько-турецька війна. Петербург гучно святкував

перемогу. Проте в самій Росії спокою не було. Над Доном розгорілось повстання на чолі з Омеляном
Пугачовим. Катерина II, налякана бунтівниками, наказала нищівно їх покарати. Хоч і не відразу, але
царському війську вдалося придушити повстання.

Неспокійно було і на Запорожжі. Козаків, які поверталися переможцями з турецької війни, чекала
несподіванка. їхні споконвічні землі Катерина II щедро роздавала разом із населенням, котре там жило,
своїм улюбленцям і російським поміщикам. Запорожці занепокоїлись, що російська імператриця нехтує
їхніми вольностями. Багато хто з них почав відверто говорити про те, аби їх відстояти силою зброї.
Кошовий отаман Петро Калнишевський добре розумів, що після ліквідації Гетьманщини (1764 р.) та
автономного устрою Слобідської України (1765 р.) настала черга й Запорозької Січі. Росія вийшла на
береги Чорного моря, і Січ з окраїни опинилась мало не в центрі так званої Малоросії і тепер стала
непотрібна імперії як захисниця її південних кордонів. Катерина II, налякана подіями на Дону, не могла
терпіти козацьку республіку на Дніпрі з її демократичним устроєм, який суперечив абсолютизму.

На Зелені свята 1775 р. фаворит Катерини II Потьомкін, який ще недавно мав за честь записатися до
Війська Запорозького простим козаком, виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації
української вольниці. Генерал Текелій отримав таємний циркуляр — розгромити Запорозьку Січ,
роззброїти і розігнати козаків, спалити дощенту всі будівлі, рухоме майно конфіскувати, а старшину
арештувати.

Стотисячне військо оточило Січ. 10 тис. козаків, які знаходились там, вирішили не чинити опору.
Частина запоріжців, перебравшись через плавні, вирушила до Дунаю, а звідти — в турецькі володіння;
решту під конвоєм було відправлено до найближчих фортець.

Московські вояки розграбували майно Січі, захопили скарбницю, зброю, прапори, реліквії, архів. Після
цього спалили Січ і навіть Покровську церкву. Козакам вдалось врятувати і вивезти до Задунайської Січі
свою найбільшу святиню — Ікону Покрови Божої Матері.

Царське військо не обмежилось Січчю. Озброєні загони рушили по козацьких зимівниках та хуторах,
виганяючи людей у села і міста, де їх переписували і прикріплювали до поміщиків.

Найтяжча доля чекала кошового Війська Запорозького 84-річного Петра Калнишевського. Його разом з
писарем Іваном Глобою і суддею Антоном Головатим вивезли до Москви й засудили до довічного
ув'язнення. П. Калнишевський пробув у в'язниці на Соловках 25 років, осліп і помер на 112 році життя.

З серпня 1775 р. Катерина II видала маніфест, яким повідомляла усіх підданих Російської імперії про
ліквідацію Запорозької Січі.

8.5. Соціально-економічний розвиток українських земель у XVIII ст.

1. Основний зміст соціально-економічних відносин на Україні протягом XVIII cт.

2. Розвиток сільського господарства.

3. Розвиток промисловості та торгівлі.

4. Соціальні процеси. Занепад козацтва.

XVIII ст., з одного боку, - століття, в якому Україна втратила політичну автономію, а з іншого, відбувся
розквіт української культури, яка йшла в ногу з Європою.
Протягом XVIII ст. в соціально-економічному розвитку України відбулись значні зміни. По-перше,
відбулась уніфікація соціальної структури українського суспільства з російським. По-друге, відбулось
злиття української верхівки з російською і перетворення українців у переважно селянське суспільство з
патріархально-провінційними відносинами. По-третє, в економічному плані Україна остаточно
перетворилась у внутрішню колонію Російської імперії.

Сільське господарство було основною формою життєдіяльності населення. Торгівля і промисловість

залишались слаборозвинутими навіть у порівнянні з Росією. Найважливішою зміною в українському
сільському господарстві стало освоєння земель на півдні. Незважаючи на збільшення посівних площ і на
відмінну якість грунтів, продуктивність праці істотно не змінилась. Врожайність була вкрай низькою (збір
зерна лише у 3-4 рази перевищував посіяне). Це пояснюється пануванням кріпосницьких відносин
(остаточне закріпачення українського селянства відбулось у 1783 p.), застарілим реманентом та
методами господарювання. До того ж кріпацтво в українському варіанті (фактично рабство) не
стимулювало до пошуків нових форм господарювання. При загальній млявості розвитку українського
села все ж були помітні певні зміни. Наприкінці XVIII ст. були впроваджені нові культури — кукурудза,
картопля. Завоювання Росією Чорноморського узбережжя відкрило шлях хлібній торгівлі через
чорноморські порти. Це сприяло втягуванню українського села в товарно-грошові відносини. Великі
землевласники почали вкладати кошти у розвиток сільськогосподарського виробництва. Першою
ознакою цього процесу стала поява значної кількості млинів як водяних, так і вітряних. Почалось масове
будівництво ґуралень. У середині XVIII ст. у кожному полку Гетьманщини нараховувалось їх не менше
50. Інші землевласники брались за розведення племінної худоби. Помітного розвитку отримала і
торгівля, незважаючи на відсутність транспорту і нормальних шляхів сполучення. Торгівля розвивалась
у вигляді ярмарок (близько 400), місцевих базарів (700). Найбільші ярмарки відбувались у Ніжині,
Ромнах, Києві, Переяславі, Харкові.

Незважаючи на всі перепони, продовжували розвиватись і мануфактури. В основному це були

мануфактури по виробництву посуду (фарфорового, скляного), паперу, які належали в основному
великим землевласникам і церкві. У той же час були створені казенні суконні мануфактури на
Слобожанщині з працею припинених селян.

Найбільші зміни у XVIII ст. на українських землях відбулись у сфері соціальних відносин. Уже на початку
століття в Гетьманщині міцно утвердилась нова знать (шляхта, як вона себе називала), що
сформувалася з козацької старшини. У 1785 р. українська знать була прирівняна до російського
дворянства. Основною ознакою багатства знаті була земля. Починаючи з кінця XVII ст., відбувається
процес привласнення володінь, перетворення їх на приватну власність.

Другим важливим процесом у соціальній сфері став занепад козацтва як соціальної групи українського
суспільства. Одночасне виконання воєнної служби (за власний кошт) і ведення власного господарства
часто-густо призводило до зубожіння козацьких мас. Борги змушували козака продавати свої маєтності і
перетворюватися в орендатора, а згодом у звичайного кріпака. Спроби царського уряду у 20—30-ті роки
XVIII ст. призупинити процес занепаду козацтва не мав

успіху (козаки були поділені на виборних підпомічників). Фактично бідніші козаки перетворились на слуг
своїх заможних товаришів. До кінця століття більшість козаків спустилась до рівня державних селян, а
козаччина, зрештою, перестала існувати. Із занепадом козацтва відбувається і процес занепаду
українського міщанства. Основними мешканцями українських міст стають неукраїнці: євреї, росіяни та
ін. Українське селянство, яке після Визвольної війни було вільним, попадає під вторинне закріпачення і
в 1783 р. знову остаточно стає закріпаченим.

Таким чином, на кінець XVIII ст. у соціально-економічному розвитку Україна перетворилась у звичайну
провінцію Російської імперії, а над українським народом нависла загроза асиміляції.

8.6. Національно-визвольна боротьба українського народу в другій половині XVIII ст.

Коліївщина
1. Становище Правобережжя у середині XVIII ст. Причини розгортання національно-визвольного руху.

2. Гайдамацький рух.

3. Коліївщини. Лідери повстання.

4. Хід повстання та його придушення.

У 30-60-х роках XVIII ст. Правобережжя і Прикарпаття, що входили на той час до складу Речі
Посполитої, стали ареною значних виступів українського населення проти всіляких утисків.

Доля Правобережжя у другій половині XVII ст. складалась нещасливо. Війни вщент зруйнували і
обезлюднили ці землі, що колись були колискою козацтва і основним осередком української держави —
Гетьманщини, що постала в результаті визвольної війни Б.Хмельницького.

Повернувши собі Правобережжя наприкінці XVII ст., поляки зуміли відновити колишню владу лише на
початку XVIII ст.(1713 p.). Українські землі знову були розподілені між магнатськими родинами, яких
нараховувалось близько 40. Серед них виділялися роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських,
Броницьких, Сангушків та Ревуцьких.

Щоб відродити життя на цих землях, магнати приваблювали селян земельними наділами і звільненням
від усіляких повинностей строком на 15-20 років. Завдяки цьому Правобережжя швидко почало
заселятися переселенцями з Галичини, Лівобережжя та інших районів та відроджуватися до життя. Із
закінченням терміну слобід зростали вимоги панів до селян. Почалось відродження кріпацтва. Панщина
сягала 5-6 днів на тиждень.

Крім соціального гноблення, поляки, забувши уроки 1648 p., знову почали утиски православ'я. На 60-ті
роки XVIII ст. православ'я на Правобережжі ледь жевріло, лише поодинокі парафії чинили опір наступу
католицької та греко-католицької церков.

Посилення панщини та національно-релігійні утиски призвели до виникнення широкого, хоча стихійного

народного опору. Відсутність козацтва, як це було в роки Хмельницького, позбавляло народний опір
організованості. Учасників народного руху називали гайдамаками. Слово "гайдамак" тюрського
походження (гайде — гнати переслідувати) і означає "волоцюга", "грабіжник". Поляки називали так
селянів-втікачів, що об'єднувалися у ватаги і ховались по лісам, а час від часу виходили грабувати
шляхетські маєтки. Гайдамаки не мали чіткої мети і далеко йдучих планів своєї діяльності, вони
керувалися прагненням помститися магнатам та шляхті за гноблення своїх співвітчизників, відібравши у
них власність.

Гайдамаки, які спочатку викликали у магнатів та шляхти лише легке роздратування, поступово
перетворилися на постійну головну загрозу для них.

Зростання кількості невдоволених в результаті посилення кріпацтва, малочисельність польської армії на

Правобережжі (4 тис. чол.), сусідство з Запорозькою Січчю, яка стала постачальником ватажків для
ватаг перетворило гайдамацький рух на могутню силу, яка могла знищити польське панування на
Правобережжі.

Перше велике гайдамацьке повстання вибухнуло в 1734 p., коли в Польщі розгорілась боротьба
навколо обрання нового польського короля.

Сотник надвірного війська князя Єжи Любомирського на ім’я Верлан утік з війська і оголосив повстання
проти панів. Зібравши загін з близько тисячі гайдамаків та селян, він рушив у похід Брацлавщиною та
Галичиною, знищуючи маєтки шляхти та магнатів, суди та канцелярії. Найбільшим успіхом Верлана
було здобуття Вінниці. Під тиском польських військ Верлан був змушений втекти до Молдавії.
Успіхи Верлана підняли на боротьбу проти поляків вже більші сили. Нові загони гайдамаків перетворили
життя шляхти у справжнє пекло. Щоб приборкати гайдамаків, шляхта вдається до жорстокостей.
Правобережжя знову стає ареною кривавих, подій. Проте гайдамацький рух невчухав. Зрештою поляки
вдалися до тактики: "Поділяй і володарюй". їм вдалось залучити на свій бік одного з ватажків гайдамаків
Саву Чалого, який завзято став нищити колишніх своїх побратимів. Проте зрада не зійшла йому з рук,
його було забито запорожцями.

Новий спалах гайдамацького руху вибухнув навесні 1750 р. За своїм розмахом він перевищив
попередній. Брацлавщина, Київщина, Волинь, Поділля були звільнені від шляхетського панування.
Росія, яка весь час спостерігала за розвитком подій, порахувала, що події починають набирати
негативний для неї напрям, вводить свої війська і приборкує повстання. Але остаточно гайдамацький
рух придушити не вдалось. У 1768 р. він вибухнув великим повстанням, яке увійшло в історію під назвою
"Коліївщина".

Повстання почалося навесні 1768 р. Його очолив Максим Залізняк — запорозький козак, син бідного
селянина з села Медведівки на Чигиринщині. Рано втративши батька, він тривалий час наймитував у
січової старшини, змалку пізнав злигодні й поневіряння. Тривале перебування на Запорожжі,
спілкування з козаками, з простим людом сприяли формуванню у М. Залізняка переконання в
необхідності боротьби за справедливість. Документи донесли до нас образ відважного й талановитого
народного ватажка.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 p., військо повстанців визволило від шляхти
десятки сіл і містечок Київщини і підійшло до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном
Гонтою козаки, що захищали фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це істотно зміцнило повстанські
загони. 10 червня вони спільним ударом оволоділи містом, яке було форпостом польського панування
на Правобережжі. Повстання перекинулося на інші райони краю, де діяли загони гайдамацьких ватажків
Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та ін. Вони знищували королівські органи влади та
встановлювали народне самоврядування. Поміщицька земля розподілялась між селянами,
ліквідовувалися важкі повинності.

Налякані могутнім повстанням, панівні класи царської Росії та шляхетської Польщі об'єднали свої
зусилля по придушенню народного руху. Полонених повстанців засуджували до страти, фізичного
покарання або ув'язнення. Так були покарані І. Гонта та його найближчі сподвижники. М. Залізняка
царський суд після тортур заслав на каторгу в Сибір. Образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися
в народній пам'яті, їхні дії надихали наступні покоління борців за кращу долю, на виступи проти
поміщиків і самодержавства. Т. Шевченко присвятив боротьбі українського народу проти польської
шляхти поему "Гайдамаки".

Ключові дати

1734 р. - початок гайдамацького руху

1768 р. - початок Коліївщини

8.7. Опришківський рух в Україні в XVIII ст. О. Довбуш

1. Причини опришківського руху.

2. Опришківський рух. О. Довбуш.

3. Опришківський рух після смерті О.Довбуша.

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх
ватаги називалися опришками. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими
загонами, вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. А награбоване добро
роздавали бідним. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були
невловимими.

Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер
Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім'ї бідного селянина. З дитинства пізнав злидні,
безправ'я, несправедливість. Разом з вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів.
Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом
опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин,
Рогатин, Надвірну й інші міста.

Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш
загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, що їх обіцяла шляхта. Незважаючи на
смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя
Баюрака, кілька років громив шляхту у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В.
Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти
запровадження нових податей і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що місцева
австрійська адміністрація змушена була направляти в села й містечка військові команди.

Ключові дати

1700-1745 pp. - роки життя О.Довбуша

8.8. Російсько-турецькі війни другої половини XVIII ст. Входження Північного

Причорномор'я та Криму до складу Росії

1. Місце України в російсько-турецьких війнах.

2. Участь українських козаків у російсько-турецьких війнах.

3. Наслідки російсько-турецьких війн для України.

Російсько-турецькі війни за чорноморське узбережжя точились не одне століття. У другій половині XVIII
ст. ця боротьба вступила у завершальну фазу. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами —
1768—1774 та 1787—1791 pp. Обидві сторони готувались до вирішальної битви. У планах підготовки до
війни Росії значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та
фуражу, велися оборонні роботи, готувались транспортні засоби.

З самого початку і до кінця війни 1768—1774 pp. у ній активну участь взяло козацтво України. Його
рухливі, добре озброєні кавалерійські частини громили турків в районі Очакова, Бендер, під фокшанами,
на р. Римнік, під Ізмаїлом. Запорозькі козаки прославилися у морських операціях, їх швидкохідні та
маневрені чайки потопили, наприклад, турецьку флотилію у гирлі Дунаю (1770 р.). У наступний період
російсько-турецьких війн козаки продовжували наносити удари по морських комунікаціях противника,
брали участь в облозі турецьких фортець. Після ліквідації Січі (1775 р.) царський уряд продовжував
використовувати колишніх запорожців у війні. Відомо, наприклад, що в другій російсько-турецькій війні
1787—1791 pp. взяло участь 12,5 тис. козаків з Чорноморського козачого війська.

Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Тисячі людей
залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. На
Україну була поширена загальноросійська система рекрутських наборів (щорічно 1—2 чоловіка від 500
душ). Термін військової служби досягав 15 років. Усе це викликало справедливе невдоволення селян та
козаків, змушувало їх боронити свою волю. Частина українського населення взяла участь у селянській
війні під проводом О. Пугачова. За умовами Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.)
мирних договорів Російська держава здобула великі території Північного Причорномор'я та Приазов'я. У
1783 р. до її складу увійшов Крим. Росія одержала право вільного торгового судноплавства по Чорному
морю. З ліквідацією Кримського ханства було також покладено край спустошливим нападам на
українські землі татар та турків. Разом з тим у татарського народу була втрачена можливість
самобутнього і незалежного розвитку.

Протягом останньої чверті XVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Південної України зазнав
неодноразових змін. Утворювались губернії, які пізніше реорганізовувались у намісництва. Нарешті,
відповідно до указу Павла І від 1796 p. замість Катеринославського та Вознесенського намісництв і
Таврійської області (створена на землях колишнього Кримського ханства з центром у Сімферополі) була
організована Новоросійська губернія.

Ключові дати

1774 р. — Кючук-Кайнарджийський мир

1781 р. — Ясський мир

1783 р. — входження Криму до складу Російської імперії

8.9. Поділи Польщі і входження Правобережної України до складу Російської імперії

1. Причини поділів Польщі.

2. Поділи Польщі та їх наслідки для України.

У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала період занепаду. Фільваркова система
господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її
перед зовнішньою агресією.

Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Прусія та Австрія. Вони планували розчленувати
Польщу, прагнули розширити за рахунок її території свої володіння. їх лякало також поширення ідей
просвітництва, а згодом ідей Французької революції. Перший поділ Польщі відбувся у 1772 p., в
результаті якого до Росії відійшли в основному білоруські землі. Наступні два поділи відбулись
наприкінці XVIII ст.

Під впливом Великої французької революції у Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який
очолив Т. Костюшко. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина І і направила
до Польщі війська, які згодом очолив О. Суворов.

Військові дії російської армії проти шляхетських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня
1792 р. Королівська армія опору майже не чинила. Одні за одним здавалися польські гарнізони.
Незначні сутички відбулися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. На середину 1792 р. військові
операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж були реалізовані плани царського
уряду. 27 березня 1793 р. з'явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна включалась до
складу Росії.

Незабаром розпочалося складання присяги населенням краю на відданість Росії (крім селян, за яких її
складали поміщики). Воно відбувалося досить швидко і без особливих ускладнень.

Внаслідок поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної України (Подільське,
Волинське, Брацлавське і Київське воєводства). Через два роки (1795) відбувся новий поділ Речі
Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині й Білорусі.

Поділи Польщі були реакційним явищем. Польський народ на багато десятиліть втратив свою державну
незалежність.
Разом з тим ліквідація державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя всупереч
політиці російського царизму створила сприятливіші умови розвитку українського народу як у
господарській, так і духовній сферах.

Протягом 90-х років XVIII ст. на Правобережжі були поширені загальноімперські адміністративні органи
та установи. У краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо.
Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину у маєтках
феодалів та сплачували чисельні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царських
властей нові чини, звання, права російського дворянства.

Отже, наприкінці XVIII ст. основна частина українських земель увійшла до складу Російської імперії. Але
проблема возз'єднання всіх українських земель в одне ціле вирішена до кінця так і не була. Частина
українських земель (Галичина, Буковина, Закарпаття) потрапила під владу Австрійської імперії. Таким
чином, наприкінці XVIII ст. українські землі потрапили під владу двох імперій, які здійснювали
національне гноблення українського народу.

Ключові дати

1772 р. - перший поділ Польщі

1793 р. - другий поділ Польщі

1795 р. - третій поділ Польщі

8.10. Розвиток української культури в XVIII ст. Освіта та наука

1. Умови, в яких розвивалась українська культура.

2. Розвиток освіти та науки.

3. Козацькі літописи.

4. Українське барокко.

Розвиток української культури в другій половині XVII-XVIII ст. відбувався в складних, суперечливих
умовах. Національно-визвольна війна середини XVII ст. й відродження Української держави сприяли
піднесенню творчого духу українського народу. Важливим чинником розвитку української культури була
культурницька політика її гетьманів. Водночас розвиток української культури протягом другої половини
XVII-XVIII ст. гальмувався внаслідок Руїни, розчленування українських земель і колоніальної політики
Росії та Польщі. Кращі інтелектуальні сили українського народу наприкінці XVII та у XVIII ст.
заохочувалися і залучалися до праці в Росії; багато діячів української культури очолили російські
церковні й освітні установи, серед них Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та ін.

Хоча в результаті русифікації українська культура почала втрачати свою самобутність, та все ж у XVIII
ст. спостерігалось піднесення української культури. Про це свідчить, зокрема, розвиток вищої освіти,
основним осередком якої була Києво-Могилянська академія.

Тяжкі часи настали для академії після 1709 p.; розправа над покровителем Мазепою одразу ж відбилася
і на ставленні до його дітища. В академії заборонили навчатися іноземцям, кількість учнів зменшилась
більш, ніж у 10 разів. У часи Данила Апостола, Кирила Розумовського почалось часткове відновлення
минулої слави, але досягти рівня, на якому була академія на початку XVIII ст., вже не вдалося.
Європейський освітній рівень з середини XVIII ст. був для неї недосяжний. У той час, як на Заході в
освіті посилився науковий раціоналізм, в академії продовжували надавати перевагу схоластиці та
богослов'ю. Тому-то гетьман Розумовський хотів заснувати в Батурині університет, який відповідав би
тогочасним вимогам.
У XVIII ст. в Україні поширилась система початкової освіти, яка складалася з цифірних, полкових та
гарнізонних шкіл. Певна роль у поширенні освіти належала мандрівним дякам, які працювали
домашніми вчителями у заможних сім'ях. Дітей панівної верхівки, як правило, навчали вихованці Києво-
Могилянської академії. За зразком академії були відкриті колегії в Чернігові, Переяславі, Харкові. Але
загалом освітній рівень населення порівняно з XVII ст. знизився. Селянство, козацтво, що потрапило в
кріпосну залежність, були майже позбавлені права здобувати навіть початкову освіту, і вже на середину
XIX ст. переважна частина населення України була безграмотною. Освіту могли здобути лише заможні
верстви суспільства.

Серед українських вчених посилилась увага до природознавства, що було у XVIII ст. велінням часу.
Ф.Прокопович у своїй промові "Про заслуги і користь фізики", яку він виголосив перед студентами й
професорами Києво-Могилянської академії, закликав до наукового пізнання світу. В академії існувала
могутня математична школа, яку репрезентували вчені Ф.Прокопович, С.Яворський, С.Кулябка,
Я.Маркович. Ф.Прокопович активно пропагував вчення Декарта, Локка, Бекона, Коперника і Галілея.

Видатним українським філософом і просвітителем був Григорій Сковорода. Вивчивши 5 мов та

філософські теорії минулих і сучасних йому мислителів, Сковорода зіткнувся з нерозумінням і ворожістю
до його нетрадиційних поглядів і змушений був вести життя мандрівного філософа. Основні філософські
твори він написав у період мандрування. Сковорода вважав, що людина досягає щастя в житті тільки
тоді, коли піднімається вище матеріальних інтересів. Самопізнання і праця, яка відповідає природним
нахилам людини, на його думку, є шляхом до щасливого життя. Сковорода став одним з найвидатніших
філософів XVIII ст. в Європі.

В Україні кінця XVII-XVIII ст. поглибилась увага до історії. У цей час з'являються козацькі літописи
Самійла Величка, Григорія Грабянки, Самовидця. Основна їхня тема - події визвольної війни
українського народу. Автори літописів вперше намагалися перейти від хронологічного переліку подій до
їх осмислення, використовували різноманітні документи. Вони були написані в модному на той час
романтизмі, що перетворювало їх у справжні літературні твори. Перший систематизований підручник з
історії під назвою "Синопсис, або стислий опис від різних літописців про початок слов'яно-руського
народу" вийшов 1674( р. з друкарні Києво-Печерської лаври. Розвиткові науки і освіти сприяли
книговидавничі центри в Києві, Чернігові, Новгород-Сіверському. Тут видавалися книги й підручники С
Полоцького, М.Смотрицького та ін. Однак Петро І заборонив друкувати книжки українською мовою.

В українському мистецтві XVIII ст. відбувався відхід від старих, середньовічних канонів. У
монументально-декоративному мистецтві, в розписах церков, храмів відчуваються народні мотиви,
яскраво проступають побутові деталі.

В архітектурі кінця XVII — початку XVIII ст. поширився стиль українського бароко. У період
гетьманування І.Мазепи збудовано 12 храмів, відреставровано близько 20 церков. Найбільш
визначними з мазепинських будов були церква Іоанна Предтечі в Борисоглібському монастирі (Чернігів),
церква Всіх Святих над Окономською брамою Лаври в Києві, церква Вознесіння в Переяславі та ін. У
середині XVIII ст. українська архітектура була збагачена такими чудовими пам'ятками, як Андріївська
церква у Києві (архітектори Растреллі, Мічурін), собор Святого Юра у Львові (архітектор Меретин),
собор Різдва Богородиці в Козельці (архітектори А.Квасов, І.Григорович-Барський) та низкою інших.

В Україні зароджується театр, осередком якого стала Києво-Могилянська академія. Вистави найчастіше
ставили студенти, які знайомили глядачів з творами Ф.Прокоповича. М.Довгалевського, Г.Кониського.
Велика увага в академії приділялась музичній освіті. Була організована музично-хорова школа. Значним
музичним центром в Україні була гетьманська столиця Глухів. Розумовський запросив до себе відомого
капельмейстера Андрія Рачинського, зі школи якого вийшли видатні композитори Артем Ведель,
Максим Березовеський.

Отже, українська культура в XVIII ст. дедалі більше долала середньовічні канони, збагачувалась ідеями
гуманізму й просвітництва. Проте її розвиток гальмувався феодально-кріпосницькою системою,
національним гнітом, що посилювався на українських землях.
Заходи російського царизму проти української культури протягом другої половини XVII-XVIII ст.:

1720 p. — Петро І заборонив книгодрукування українською мовою.

1729 р. --- Петро III звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і
розпорядження.

1763 р. — Катерина II заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1775 р. — Синод розпорядився вилучити з усіх шкіл українські букварі.

8.11. Роль Києво-Могилянської академії в культурно-освітньому розвиткові українського

народу

1. Києво-Могилянський колегіум.

2. Внесок КМА в скарбницю української культури та культур сусідніх народів.

Києво-Могилянська академія — один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній

Європі. Вона бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була
приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав
назву Києво-Могилянська колегія. Царськими указами 1694 і 1701 р. було визнано її статус як академії.
Ще до присвоєння звання академії цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем
європейським університетам. Опікуном і меценатом академії став гетьман Мазепа, який збудував для
неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і виставах.
Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших
слов'янських країн. В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися
кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення
знань. Кількість учнів в 1700 р. сягала 2 тис, пізніше коливалася в межах 500—1200. Значну частину їх
складали сини міщан, козаків, селян. З кінця XVIII ст. академія втрачає роль провідного культурно-
освітнього центру. У 1817 р. вона була закрита, її функції перебрала Київська духовна академія (1819 р.)
та Київський університет (1834 p.).

У колегії (академії) зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось
латинською мовою, знання якої вважали за ознаки освіченості. Окрім того, вивчалися грецька,
церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох
вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та фізики, як це
було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років. Вивчення церковнослов'янської мови
давало змогу не переривати зв'язку з писемною спадщиною Київської Русі, глибоке знання грецької
сприяло вихованню низки відомих українських елліністів XVII-XVIII ст., У стінах академії народилося
багато кантів, псалмів, дум народною мовою. Завдяки цьому українська мова розвивалася і
популяризувалася. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому
поширенню поза межами України. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, внаслідок
чого у Києві народилась ціла мистецька школа. Велика роль академії у розвитку української
філософської думки.

Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове

значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Зі стін
академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники (Є. Славинецький,
С Полоцький, Г. Сковорода, Я. Ковельський, гетьман України І. Самойлович).

Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С Яворський, М.

Козачинський, Г. Кониський. У 1734 р. в академії вчився М. Ломоносов.
Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного
наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську
культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило
Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу
школу. Могутній вплив мали на піднесення рівня культури у Московщині й українські книжки. Вихованці
академії зробили також внесок у розвиток освіти і науки Білорусії, Молдови, південних слов'ян.

Ключові дати

1632 р. - створення Києво-Могилянського колегіума

8.12. Архітектура та образотворче мистецтво другої половини XVII-XVIII ст.

1. Українське бароко.

2. Образотворче мистецтво.

3. Архітектура.

У другій половині XVII-XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був
мистецький стиль бароко. Його поширення в українських землях пояснюється особливостями
української ментальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу
Визвольної війни. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народних традицій цей європейський
стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість.

Поява і розвиток бароко на українському грунті — це спроба української культури повномасштабно

скористатись надбаннями західної цивілізації після виходу України з-під впливу візантійських канонів.
Одночасно це була спроба вписати українські землі у рамки європейського історичного процесу.

Бароко — стиль у мистецтві кінця XVI-XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна
декоративність, динамічність композиції. Світоглядні принципи стилю в Україні були розроблені
К.Кониським, Ф.Прокоповичем, С.Яворським та ін.

На Правобережній Україні бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким
до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської
лаври, собор св. Юра у Львові.

На Гетьманщині та Слобожанщині поширення здобуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали
Андріївська (архітектор Растреллі) і Покровська церкви у Києві, дзвіниці Києво-Печерської лаври та
собору св. Софії (архітектор Иоганн Шедель), Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського
монастиря у Полтаві.

Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є запорізький собор у

Новомосковську (Самарі), збудований народним майстром Якимом Погребняком.

Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін.

Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувались
магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо.
Розбудовувалися й прикрашалися міста.

Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у

декоративності, спокійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним —
у скульптурі і в живописі.
Певні зміни приніс бароковий стиль і в живопис. Незважаючи на те, що основна увага митців навіть
наприкінці XVII ст. звернута до релігійних сюжетів, все ж йшло творче переосмислення традиційної
тематики під впливом гуманістичних ідей; застосовувались нові навики — світлотіньове моделювання,
просторова перспектива; під впливом фламандської школи композиції стали більш динамічними,
зображення реалістичними. Найвідомішими художниками цього періоду в українських землях були
І.Руткович, Й.Кондзелевич, В.Петранович. Розвитку набув і світський живопис. Провідними
портретистами були Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський.

Помітного розвитку набуло барокове граверство, якому властива складна символіка, геральдичні знаки,
алегорії, пишність та декоративність.

Водночас із професійним в Україні розвивалося й народне малярство. Зразками цього живописного

жанру були ікони народних майстрів, а також народні картини, наприклад, "Козак Мамай", які стали
символом народного прагнення до волі.
Іншою важливою акцією Відділу, яка набула міжнародного розголосу, стало проведення у серпні 1874 p.
ІІІ Археологічного з'їзду, який засвідчив високий науковий рівень археологічних досліджень на
українських землях.

Не порушуючи жодних законів і циркулярів, вживаючи тільки російську мову, вчені-гуманітарії створили
науковий центр з українознавства і широкий науковий рух за участю науковців та ентузіастів-
провінціалів, збирачів різного роду матеріалів та дописувачів до серйозних журналів. В Україні
утворився зародок національної Академії наук.

Зростав авторитет цього культурного руху. За час існування Відділу (1873-1876) ним була проведена
значна наукова діяльність: видано 7 томів "Трудов Юго-Западной экспедиции" (no 1200 сторінок кожен,
не рахуючи додатків), два томи "Записок Юго-Западного Отдела И.Р.Г.О.", також підготовлено
матеріальна ще три томи праць М.О.Максимовича; створено етнографічний музей, бібліотеку, архів.

Але і на цей раз уже за науковою працею громадівців пильне око царської поліції розгляділо загрозу
майбутнього українського сепаратизму (відділення). Найбільш зусиль у зведенні наклепів на українських
діячів доклав М. Юзифович, полтавський поміщик, колишній член київської громади, один з
організаторів ПЗВРГТ, але відданий служитель імперії.

Наслідком доносів і наклепів на український рух стало підписання царем 18 травня 1876 р. Емського
указу. Він різко посилив репресії проти української культури і наклав нові заборони на українську мову.
Було заборонено: ввіз із-за кордону книжок українською мовою; друкування і видання в Росії
оригінальних українських творів, перекладів, п'єс для театральних вистав, текстів до нот, крім
історичних пам'яток. Указ ліквідував ПЗВРГТ, заборонив громади, встановив жорсткий контроль над
художніми творами українською мовою, які мали друкуватися російським правописом. Заборонялася
діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт указу стосувався
персонально Драгоманова й Чубинського, яким було заборонено жити в Україні. Емський указ був
серйозним ударом по українській науці, культурі і українському русі в цілому. Свою чинність вій зберігав
до 1905 р. Проте на цей раз громадівський рух не припинився. Громади, що збереглися, продовжували
існувати підпільно, шукаючи нових шляхів для продовження своєї діяльності. Як і з попередні роки,
найсильнішою і найвпливовішою була Київська (Стара) громада.
У межах Російської імперії організувати легальну роботу було неможливо, і тому громадівці сходяться
на думці про організацію українського національного центру за кордоном, який мав налагодити видання
вільної від цензури української преси і представляти український рух в Європі. Виконання такого
завдання громада доручила Михайлу Драгоманову.

Також на його долю випала роль виробити політичну програму українського руху, тобто поставити перед
ним чітку мету і накреслити шляхи її досягнення, оскільки стало зрозуміло, що без зміни ладу в
Російській імперії змін на краще для українців не буде.

Виїхавши за кордон, Драгоманов зав'язав тісні стосунки з українськими діячами Галичини, разом з М.
Павлюком та С. Подолинським став видавати журнал "Громада" (1878— 1879 pp., 1882 р.). В основі
запропонованої Драгомановим програми лежали такі принципи, як демократизм (надання громадянам
демократичних прав і свобод та організація влади на демократичних засадах); федералізм (надання
українцям в складі Росії автономних прав і запровадження громадського самоврядування);
культурництво (визвольна боротьба повинна вестися виключно просвітницькими формами і методами);
еволюційність (уникати радикальних змін, а віддавати перевагу поступовому розвитку); європеїзм
(орієнтація України в своєму розвитку на Європу).

Висунута Драгомановим програма для тодішніх умов, що запанували в Росії після вбивства царя
Олександра II, виявилась занадто радикальною. Саме тому Київська громада розірвала відносини з
Драгомановим і припинила фінансування журналу. Вона відмовилась від політичної діяльності, яка
могла викликати репресії з боку російського уряду. Єдиним свідченням українського руху на теренах
Російської імперії стало видання російськомовного журналу "Киевская старина" (1882-1907 pp.), що
продовжував українознавчі дослідження.

Така дослідницька копітка праця мало приваблювала молодь, яка прагнула дій, прагнула зайнятися
кипучою політичною діяльністю, що спрямована на повалення існуючого ладу і встановлення нового,
справедливого. Вона йшла в російський і польський рухи, що боролися проти самодержавства
революційними методами, проте це не задовольняло її національного прагнення і не приносило користі
українському народу. Зрештою, національно свідома молодь сама стала організовувати громади, які
називалися молоді, або студентські. Особливо багато постало їх у 90-і роки ХІХ ст. Найрадикальнішою
зі студентських груп було Братство тарасівців (1891-1898 pp.).

Старше покоління громадівців теж прийшло до висновку, що без щоденної політичної діяльності вся їхня
попередня культурницька праця згасне. Легально здійснити це в межах російської імперії було майже
неможливо, і українські діячі вирішили закласти основи українського політичного руху в Галичині, де
умови для політичної діяльності були більш сприятливими. У той же час у Наддніпрянській Україні вони
вирішили згуртувати свої сили для більш плідної діяльності на культурницькій ниві. У 1898р. у Києві була
створена Загальноукраїнська безпартійна організація (ЗУБО), яка виконувала роль координатора
діяльності громад. Таким чином, громади пройшли шлях від окремих гуртів до загальноукраїнської
організації, підготувавши підґрунтя для почату політичної боротьби. Вони забезпечили з'єднання
українського руху на Лівобережжі та Правобережжі, забезпечили наступність поколінь в українському
русі. Громадівці своїми плідними дослідженнями з історії, етнографії, фольклористики, статистики,
мовознавства довели, що українство має глибоке історичне коріння і чіткі етнічні особливості, окреслені
етнічні межі. Вони підвели український рух до усвідомлення необхідності сформулювати та розробити
політичну програму руху.

Антонович Володимир Боніфатієвич (1834-1908)

Володимир Антонович серед українських діячів другої половини XIX ст. є найпомітнішою особою.
Історик, археолог, етнограф, археограф; засновник народницької школи в українській історичній науці;
головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (1863-1880); з 1878 р. —
професор російської історії Київського університету; з 1881 р. — голова Історичного товариства
Нестора-Літописця, один із засновників і лідерів Київської громади; автор багатьох історичних і
публіцистичних праць. Разом з тим більш загадкової особистості цього періоду важко знайти. Його
сучасники і нащадки залишили про нього діаметрально протилежні думки й оцінки. Проте всі
відзначають його скромність, надмірну обачливість, неймовірний самоконтроль, майже повну
замкнутість і рівність у стосунках з різними людьми. Протилежність в оцінках Антоновича була
зумовлена як особистими рисами характеру, ідо були названі вище, так і його життєвим шляхом. Син
одного батька (Яноша Джидая), він формально носив ім’я іншого (Боніфатія Антоновича); до сьогодні
остаточно не з’ясовано рік його народження (1830 чи 1834) та обряд його першого хрещення (греко-
католицький чи католицький); за походженням поляк, проте переходить в український табір; отримує
офіційну освіту в російській гімназії, але самоосвіту — на французькому раціоналізмі; закінчує медичний
факультет університету й різко змінює фах — здобуває історичну освіту; починає громадську діяльність
у колі польських революціонерів — і переходить у стан українофілів; бере участь у конспіративних
організаціях — і має чудові відносини з ворогами українства; в університеті він читає курс історії Росії, а
приватно — українознавства; під своїм ім’ям публікує нейтрально-наукові, а під псевдонімом — науково-
публіцистичні праці; основну діяльність веде в Києві, але покладає головні надії на Галичину; порвавши
з польським рухом, виступає за "нову еру" в україно-польських стосунках в Галичині та ін. Єдине, в чому
в нього не було двоїстості, так це в його поглядах щодо методів і перспективи боротьби українського
руху. До кінця свого життя залишався вірним тим словам, що завершували його "Исповедь"; "...надеюсь,
что трудом и любовью заслужу когда-нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так
как я всё готов разделить с ними..." І вони його визнали!

Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895) — один з найбільш визначних українських мислителів XIX
ст., людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичних дій.
Студент-викладач недільної школи, доцент університету св. Володимира у Києві, видавець українських
безцензурних видань у Женеві, професор Вищої школи у Софії — такі офіційні віхи біографії вченого,
мислителя, громадського діяча.

Він належав до молодшого покоління Старої київської громади. На час приєднання до громадівців
М.Драгоманов був переконаним демократом. В український рух він влився з палким бажанням
допомогти своєму народу. М.Драгоманов відчував потребу вийти за межі культурно-просвітницької
діяльності громадівців і перейти до розв'язання політичних, соціально-економічних та національних
проблем. Таким чином, погляди Драгоманова привносили в український рух нову ідеологію, в якій він
намагався поєднати сучасні йому європейські політичні вчення та ідеї вироблені його попередниками в
українському русі. Вона не одразу набула поширення у колі інтелігенції, але свіжі віяння благотворно
діяли на молодь.

У суспільному русі в Україні завдяки Драгоманову з'явилась нова мета — досягти рівня передових
європейських країн. Він вважав, що український рух мас поєднувати боротьбу як за демократичні,
соціальні, так і за національні права. Патріотизм і демократія, на думку Драгоманова, випливають з
природи українського народу, віками пригніченого і позбавленого своєї еліти.

Для українського руху важливими були погляди Драгоманова на майбутній державний устрій. Він не
виступав за відокремлення України від Росії, стояв на федералістських позиціях. Однак при цьому
Драгоманов виходив з можливості реорганізувати Російську імперію. Її він вбачав не централізованою
державою, а вільною конфедерацією автономних регіонів. Такі його погляди виходили з положення, що
він не бачив в українському суспільстві сил, які б могли довести справу національного визволення
України до кінця. Не протиставляючи народів. Драгоманов доводив самобутність українців, їх здатність
самостійно вирішувати питання суспільного життя. Сміливою була стаття Драгоманова "Пропащий час",
в якій він доводив, що під російським правлінням українці більше втратили, ніж набули. Він робив закид
тим, хто забуває справу українського визволення, марнує надбання власного народу, відмовляючись від
мови й культури. З болем у серці Драгоманов писав, що освічені українці, як правило, трудяться для
всіх, тільки не для України і її народу.

Залишивши батьківщину. Драгоманов робив усе, що міг, щоб підняти український рух на новий
політичний щабель розвитку. Його публіцистична, видавнича діяльність достойно репрезентувала
український рух у Європі і будила молоде покоління українців до плідної праці в боротьбі за кращу долю
України.
Драгоманов мав вплив не лише на українців у Росії, а й на галицьких українців. Його ідеї стали особливо
близькими для молоді Галичини. Згодом там було засновано першу українську партію (Русько-
українську радикальну партію).

Під впливом ідей Драгоманова в Наддніпрянській Україні постають молоді громади, в яких гуртувалась
переважно студентська молодь. їх приваблювала ідея поєднання боротьби за національне і соціальне
визволення.

Для українського руху цінними були не лише ідеї Михайла Драгоманова, а й його жертовність,
послідовність у відстоюванні власних принципів. Погляди Драгоманова міцно ввійшли в суспільно-
політичну думку другої половини XIX — початку XX ст.

Ключові дати

1861 р. — виникнення громад

1861-1862 pp. - журнал "Основа"

1873-1876 pp. — Південно-Західне відділення Російського географічного товариства

1891 р. — створення братства "тарасівців"

1898 р. — створення Загальноукраїнської безпартійної організації

9.14. Становлення української нації

1. Що таке нація?

2. Чинники, що гальмували процес становлення української нації.

3. Особливості формування української нації.

Нація — це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою,
культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація - це явище історичне, яке виникає на певному
етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку
капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної
самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті
усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних
національних інтересів і вироблених спільних цілей (визвольної національної боротьби, національного
відродження, розбудови національної державності тощо), досягнення яких сприяло б розквіту й
зміцненню цієї нації.

Геніальними виразниками самосвідомості українського народу на різних етапах його історичного

розвитку були Т. Шевченко, М. Драгоманов, М. Грушевський та інші.

На формування української нації справив вплив ряд чинників. Однобічне профілювання економіки
України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян
активізували міграційні процеси, перемішування населення.

Негативним чинником, що уповільнював процеси становлення української нації, була відсутність власної
держави, національної еліти, в руках якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського
народу. Україна була поділена між Російською і Австро-Угорською імперіями. її статус як внутрішньої
колонії імперій суттєво обмежував розвиток соціальної структури українського суспільства та його
національної культури. Переважання в колоніальній адміністрації вихідців з Росії (на сході) або з Польщі
(на заході), заохочування переселення російського населення в регіони України з бурхливими темпами
промислового розвитку, так само як і збільшення польського населення в західноукраїнських містах,
призвели до русифікації або полонізації міст в Україні. Та оскільки з початком модернізації саме міста
перетворюються на арену вирішальних політичних подій, дана обставина суттєво гальмувала розвиток
української національної свідомості.

Панування в східноукраїнських містах російської колоніальної адміністрації, а в західноукраїнських —

польської фактично позбавляло українських селян, які розорювались і переселялись у міста,
ефективного соціального і правового захисту, руйнувало їхні надії на можливість утриматися в міському
середовищі, витримати соціальну конкуренцію з неукраїнським населенням. Це великою мірою
спричинило еміграцію українців-селян за межі України.

Суттєво гальмувала розвиток українців політика етноциду. У 1863 р. було заборонено друкувати
українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів (Валуєвський циркуляр), а в 1876 р.
— ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею
користуватися на сцені (Емський указ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку
української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її
серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі
літератури (Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко), драматургії і театру (І. Карпенко-
Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін.), музики (М. Лисенко), образотворчого
мистецтва (С. Васильківський, М. Мурашко та ін.). Видатну роль українська інтелігенція відіграла в
утвердженні національної самосвідомості свого народу, допомагаючи йому зберегти історичну пам'ять,
етнічну самоназву і назву своєї етнічної території, яку царизм намагався замінити принизливим
терміном "Малоросія".

Процес консолідації української нації значно прискорився після ліквідації феодально-кріпосницьких

відносин у середині XIX ст. Визначальну роль у цьому процесі відігравала та частина українських
земель, що відома в історії під назвою Наддніпрянщини. Загалом територія України XIX ст. охоплювала
850 тис. км2. З них 9/10 перебувало під владою Російської, а решта — під владою Австро-Угорської
імперій. Українське населення Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття вбачало в
Наддніпрянській Україні свій природний центр, а відтак — прагнуло до возз'єднання з ним, щоб створити
єдину соборну (об'єднану) незалежну національну державу.

Українська нація формувалася переважно як селянська. За переписом 1897 р. на території

Наддніпрянщини 84% населення становили селяни. Статистичні показники по західноукраїнських
землях під владою Австро-Угорської імперії засвідчують, що на 1900 рік 95% населення тут займалося
сільським господарством і лише 1% був зайнятий у промисловості. Щоправда, протягом другої половини
XIX ст. через індустріалізацію все більшої ваги набуває робітництво. За даними всеросійського перепису
1897 p., з 1,5 млн. робітників України понад 4/5 були місцевими уродженцями, більше половини з них
визнавали своєю рідною мовою українську. За даними того ж таки перепису, понад 100 тис. осіб, які
говорили українською мовою, жили на прибутки від капіталу, нерухомого майна, займалися торгівлею.
Насправді таких капіталістичних підприємців було ще більше, бо багато з них записували своєю рідною
мовою російську. Капіталістами-мільйонерами наприкінці XIX ст. стали родини Терещенків,
Харитоненків, Римаренків, Демченків, Алчевських.

З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала
рушійником консолідації української нації.

Консолідації української нації сприяв і загальний інтерес народу до свого історичного минулого.
Позитивно впливала на культурно-національне життя українська журналістика другої половини XIX ст. У
Східній Україні виходили часописи "Основа", "Киевская старина", а в Західній Україні — "Молот", "Друг",
"Життя і слово". Широкі кола освіченої громадськості вивчали й популяризували усну народну творчість.
Виходили у світ збірники записаних у різних місцевостях України пісень, дум, казок, переказів тощо.

Консолідуючим чинником становлення української нації виступала рідна мова. У цей період українська
мова сформувалася як літературна, що мало ще тісніше згуртувати українців. Великого значення
набули наукові праці з історії та граматики української мови Олександра Потебні, Павла Житецького,
Агатангела Кримського. Розширювали сфери вживання української мови й двомовні словники. Уже на
початку XX ст. у світ вийшов упорядкований Борисом Грінченком чотиритомний словник української
мови. Та найбільше сприяла розвитку української літературної мови художня література. Панас Мирний
та Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький та Леся Українка, Павло Грабовський та Іван Франко
не тільки творили літературну мову, а й гуртували народ. Але на цьому шляху доводилось долати
багато перешкод. На початку XX ст. 3/4 українського населення було неписьменним; українство
перебувало під гнітом економічних, політичних, соціальних, національних та інших проблем.

Для подолання всіх перепон на шляху творення нації потрібно було просвітити народ, підняти його на
боротьбу за національне визволення.

9.15. Народницький рух в Україні

1. Виникнення народницького руху.

2. Пропагандистський етап у діяльності народників.

3. Організаційне оформлення народницького руху.

4. Терористична діяльність народників.

5. Занепад народницького руху.

Народники — це загальноросійський рух різночинної інтелігенції, який виник під впливом ідей соціалізму
і особливостей розвитку Росії другої половини XIX ст. Вони виступали за повалення самодержавства
шляхом селянської революції. З'явившись наприкінці 60-х років XIX ст., народницький рух став вагомим
чинником суспільно-політичного життя в середин! 70-х років, Народники були переконані у тому, що
збереження колективістських традицій сільської общини в майбутньому призведе до соціалістичної
організації суспільства. Росія, тлумачили вони, на відміну від країн Західної Європи, повинна обминути
капіталістичну стадію розвитку, а селянство народники вважали рушійною силою революції на шляху
суспільства до соціалізму.

1874 р. вони розгорнули пропагандистську роботу серед селян. Однак чи не всі учасники "ходіння в
народ" одразу ж зазнали репресій з боку уряду. До того ж їх пропаганда була незрозуміла селянам. Тоді
в народників визріла думка створити законспіровану революційну організацію. "Земля і воля , що
виникла наприкінці 1876 p., повела боротьбу за передачу землі селянам, ліквідацію викупних платежів і
податей.

В Україні найвідоміший гурток цієї організації створив ще на початку 1875 р. В. Дебогорій-Мокрієвич.

1877 р. з гуртка виділилася група Я. Стефановича, яка створила в селах Чигиринського та Черкаського
повітів підпільну селянську організацію "Таємна дружина" числом понад 1000 учасників. Жандарми
перешкодили підготовці повстання й розгромили організацію.

Втративши віру в те, що селянство здатне піднятися проти самодержавства, народники переглянули
тактику боротьби і вдалися до терору. Постріл В. Засулич у генерал-губернатора Трепова в січні 1878 р.
породив хвилю замахів на вищих чиновників царського апарату й безпосередньо на царя.

У серпні 1879 р. "Земля і воля" розпалася на самостійні організації "Народну волю" та "Чорний переділ".
"Народна воля" відкрила новий етап революційного руху, етап революційного терору. У ній склалася
військова організація з кількох

сотень "офіцерів". Подібні гуртки існували в Одесі, Миколаєві, Херсоні та інших містах України. Членами
організацій було здійснено серію терористичних актів проти вищих сановників і царя. Винесений
"народовольцями" смертний вирок царю Олександру II було виконано 1 березня 1881 року.
"Чорнопередільці" залишилися на платформі "Землі і волі . До керівництва цієї організації входили,
зокрема, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Г. Плеханов, Я. Стефанович. Гуртки "Чорного переділу"
діяли у Києві, Харкові та інших містах України. Переслідування з боку поліції змусили засновників
"Чорного переділу" емігрувати. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років народницький рух поступається
масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились
помилковими.

Ключові дати

1876 p. — виникнення "Землі і волі"

1879 р. — розпад "Землі і волі" на "Народну волю" та "Чорний переділ"

1 березня 1882 р. — вбивство народниками царя Олександра II

9.16. Економічний розвиток Наддніпрянської України в 60-90-х pp. XIX ст.

1. Завершення промислового перевороту та індустріалізація на українських землях.

2. Розвиток цукрової промисловості.

3. Залізничне будівництво.

Реформи 60—70-х років XIX ст. прискорили економічний розвиток Наддніпрянської України.

Розпочався інтенсивний розвиток промислового виробництва. Наприкінці 60-х і особливо на початку 70-
х років розпочався розвиток Донбасу. У 1871 р. англієць Джон Юз відкрив у Катеринославській губернії
металургійний завод, поблизу якого виникло селище Юзівка (тепер Донецьк). З 1861 по 1900 pp.
видобуток вугілля в Донбасі збільшився майже в 100 раз. У Донбасі в 1900 р. видобувалося понад 2/3
загальноросійського видобутку вугілля. Тут зосереджувалося майже все виробництво коксу. У 1881 р.
засновано іноземне акціонерне товариство, яке розпочало розробку залізної руди на Саксаганському
руднику в Криворізькому басейні. На кінець XIX ст. Кривбас давав 57,2% видобутку залізної руди в
Російській імперії. У другій половині 80-х років на базі руд Кривого Рогу та коксівного вугілля Донбасу
розпочалося будівництво великих металургійних заводів у Подніпров'ї: в Олександрійську (тепер
Запоріжжя), Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), с. Кам'янське (тепер Дніпродзержинськ). Під кінець
XIX ст. Наддніпрянська Україна перетворилась в основну вугільно-металургійну базу Росії.

На Правобережжі і Лівобережжі продовжували розвиватися цукрова, харчова, легка промисловості. На

початку 80-х років, у зв'язку з посиленим впровадженням парової енергетики, цукрова промисловість
України досягла значного розвитку. Виробництво цукру в Україні за період від 1861 р. по 1897 р. зросло
у 15 раз. У цій галузі панівні позиції посідали підприємці Яхненки, Симиренки, Харитоненки, Бродські. На
середину 90-х років 153 цукрових заводи України виробляли 23,9 млн. пудів цукру.

У 90-х рр, Україна давала більше половини сільськогосподарських машин. У 1895 р. розпочалося
будівництво Харківського паровозобудівного, а в наступному році — Луганського машинобудівного
заводів. Уже 1900 р. ці заводи випустили 233 паровози (23,3% загальноросійського виробництва).

Індустріалізація сприяла розвитку міст. Особливо швидко розвивалася Одеса, яка вийшла на перше
місце в Україні за кількістю промислових підприємств та об'ємом промислового виробництва. У 1879 р. в
Одесі було 159 підприємства, а в 1890 р. — 322 (в т. ч. 14 парових млинів, 11 ливарно-механічних
заводів, фабрики джутових мішків та ін.). Одеський порт зайняв друге місце за вантажооборотом серед
морських портів Росії (після Петербурга).

Промисловий розвиток супроводжувався інтенсивним залізничним будівництвом. Перша залізниця

довжиною 196 верст — Балта-Одеса — була збудована в 1865 р. Протягом 1866—1879 pp. в Україні
прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні
становила 1/5 всієї залізничної мережі Російської імперії; залізниці вже зв'язали всі головні міста України
між собою та з чорноморськими портами і з промисловими центрами Росії. По річках України ходило 220
пароплавів.

Індустріалізація збільшила частку України у промисловому виробництві Російської імперії (до 20% в
1900 p.), призвела до збільшення кількості міст (в 1897 р. у містах проживало 16% населення Східної
України).

9.17. Початок трудової еміграції українців

1. Причини еміграції.

2. Напрями та райони еміграції.

3. Життя перших емігрантів.

Процес утвердження капіталістичних відносин в Україні супроводжувався малоземеллям та повним

обезземеленням селянства. Селяни, втративши основне джерело існування, прагнуть повернення до
традиційного способу життя. Отже, найпершою і головною метою українських селян стають пошуки
вільних земель.

Продовжився розпочатий ще з кінця XVIII— початку XIX ст. переселенський рух українців у Поволжя і на
Північний Кавказ. У другій половині XIX ст. кількість українського населення досягла майже 400 тис. осіб
у Нижньому Поволжі та 1,3 млн. на Кавказі. Понад 100 тис. українців опинилися у Казахстані та
Середній Азії. Українські селяни приносили свій господарський досвід на місця нових поселень,
запроваджували у хліборобську практику досі не знані тут посіви гречки, кукурудзи, цукрового буряка,
помідорів, полуниці тощо.

Емігрували українці і в малозаселені у той час регіони Сибіру. Наприкінці XIX ст. українців тут
налічувалося близько 225 тис. осіб. Вони зробили значний внесок в освоєння далекосхідних просторів,
як і інших окраїнних земель Російської імперії, у незвичних кліматичних умовах тяжкою працею
осушували болота, викорчовували ліси, освоювали цілинні землі. З Галичини та Закарпаття українці в
основному емігрували до США, Канади, Бразилії. Зацікавлені у притоці дешевої робочої сили для
розвитку як сільського господарства, так і промисловості, уряди цих країн у 70—90-х роках XIX ст.
заохочували масове переселення із-за кордону. Основна маса емігрантів з України направлялась туди
на заробітки. У 1877 р. перша емігрантська група українських переселенців, прибувши із Закарпаття до
США, влилася у лави шахтарів штату Пенсільванія. Найбільше ж українські селяни прагнули одержати
для сільськогосподарського обробітку земельну ділянку — гомстед (земельна ділянка, яка надавалася з
державних земельних фондів на пільгових умовах у США та Канаді тим, хто бажав вести фермерське
господарство).

Багато їх було і серед шахтарів, де заробітки діставалися найважче. Мізерні заробітки одержували
некваліфіковані робітники-українці. Незважаючи на матеріальні нестатки, українська імміграція США, яка
наприкінці XIX ст. налічувала більш як 200 тис. осіб, зберігала українські національні звичаї і традиції,
усвідомлюючи себе єдиною національною спільнотою.

Наприкінці XIX ст. небагато меншою за кількістю була українська іммігрантська громада Канади.
Переважну більшість становили галицькі та буковинські українці. Вони селилися на безлюдних місцях
Західної Канади, де й одержували гомстеди. Отримавши власне господарство, сусіди по гомстедах
будували свої житла, утворювали поселення з церквою, школою, поштою. Так виникли українські
селища. Як і українці-першопоселенці у США, їхні земляки в Канаді одне з перших своїх селищ також
назвали Україною.
У новозбудованих селищах українські іммігранти зберігали національні традиції - і в особливостях
будівництва житла, і в декоративно-ужитковому мистецтві (меблі, посуд, одяг). Так само справляли
весілля, хрестини, похорони, відзначали народні та релігійні свята, не забували народних пісень,
привезених з батьківщини, створювали й нові.

Ключові дати

1877 р. - початок української трудової еміграції до США

9.18. Народовці, радикали, москвофіли в суспільно-політичному житті

західноукраїнських земель у другій половині XIX ст.

1. Москвофільська (русофільська) течія.

2. Виникнення народницької течії.

3. Боротьба народовців з москвофілами.

4. Поява радикалів. Їх роль у політизації українського руху на західноукраїнських землях.

Придушення повстання 1848 р. зміцнило владу Габсбургів. На той час Галичина й Буковина належали
Австрійській імперії, Закарпаттям володіли угорці. Це були одні з найвідсталіших куточків Європи.
Західноукраїнські землі фактично були внутрішньою колонією. 1867 р. утворилась Австро-Угорська
імперія. Посилення угорців, а слідом за ними й поляків глибоко вразило українців. Представники
українського руху, замислюючись над своїм майбутнім, шукали надійної опори в суспільно-політичному
житті.

У своїх пошуках західні українці не були єдині. Такі ж проблеми постали і перед іншими пригніченими
слов'янськими народами — чехами, сербами, болгарами. Усі вони спрямували свої погляди до Росії.
Так, на західноукраїнських . землях посилилась течія прибічників Москви - москвофілів, або, як їх ще
називали, русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення на більшість
духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою
протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.

Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у
можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність
спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності
українців і росіян, близькості їхньої культури. Проте незнання російської мови, ігнорування української
призводило до поширення спілкування польською мовою, хоча для престижності русофіли друкувалися
на малозрозумілій церковнослов'янській мові. Русофіли мали значний вплив на українські видання, їм
належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. 1870 р. вони заснували політичну
організацію - Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у
Галичині.

Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого

заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури.
Русофіли пропагували твори російських письменників-слов'янофілів. Молодь з середовища студентів,
священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша,
Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його
проблеми, називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю.
Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.

Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури, їх знання вирізняло українську націю з-
поміж інших. На відміну від русофілів, народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні
гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно
освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням
та освітою народу.

Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. За підтримки заможних Лизавети Скоропадської-Милорадович

та Василя Симиренка тут було створено Літературне товариство ім. Т.Г.Шевченка. Пізніше воно дістало
назву наукового товариства й перетворилось на неофіційну українську академію наук.

Після нової хвилі гонінь на українську культуру в Наддніпрянській Україні (Емський указ 1876 р.)
народовці стали тісніше спілкуватися зі східними українцями, які звернули свої погляди до західних
побратимів. Під їхнім впливом народовці поривають з русофілами. На противагу їхньому "Слову" вони
започаткували видання газети "Діло".

У 70-х роках XIX ст. у русі народовців виділилася радикальна течія. Цьому сприяла, зокрема, енергійна
діяльність Михайла Драгоманова, який закликав молодь йти далі старшого покоління, не лише словом,
а й ділом піднімати українське суспільство. Найбільш здібними послідовниками поглядів Драгоманова
стали Іван Франко та Михайло Павлик. Вони розгорнули наступ на русофілів, а згодом перейшли і на
критику народовців. Це зумовило серйозні розходження в західноукраїнському суспільному русі, на
практиці означаючи інтелектуальну й ідеологічну революцію.

Політичне життя стало динамічнішим. 1885 р. народовці заснували представницький орган — Народну
Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії.

9.19. Заснування та діяльність Наукового товариства ім. Т.Шевченка

1. Створення НТШ.

2. Мета діяльності.

3. Творчий доробок Товариства.

4 . Визначні діячі НТШ.

5. Внесок НТШ у становлення національної науки.

Наукове товариство ім. Т.Шевченка — науково-культурна громадська організація, заснована у 1892 р. на

кошти прогресивної української громадськості Львова та інших міст Західної України. Попередником
НТШ було Літературне товариство ім. Т.Шевченка, засноване в грудні 1873 р. Товариство було
побудовано як прообраз академії наук — з історико-філософською, філологічною та математично-
природничо-лікарською секціями і підсекціями, з виданням наукових "Записок", збірників, часописів.
Члени товариства обирали дійсних і почесних членів. Поряд з науково-дослідницькою діяльністю НТШ
проводило культурно-просвітницьку роботу серед населення. НТШ об'єднувало фахівців різних галузей
знань, письменників, культурних та державних діячів Західної і Наддніпрянської України, інших держав.
Членами й активними діячами НТШ були О.Барвінський, М.Грушевський, І.Франко, В.Гнатюк,
С.Томашівський. Іноземними членами НТШ обирались А.Ейнштейн, М.Планк, Т.Масарик. Головою НТШ
у 1897 р. був обраний М.Грушевський, який переїхав до Львова з Києва. Він перейнявся ідеєю
створення Української академії наук, натхненником якої був його вчитель В.Антонович.

Творчий доробок НТШ з 1873 по 1939 pp. становив 1172 томи різних видань, у т.ч. 943 томи серійних
наукових публікацій. Крім цього, НТШ стало основним видавцем українських підручників.

Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дисциплін: історії (праці М.Грушевського, І.
Джиджори, І.Крип'якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, С. Томашівського),філології та
літературознавства (роботи М. Возняка,»М. Деркач-Футрак, О.Огоновського, К. Студинського, І.Франка),
етнографії, фольклористики та мистецтвознавства (публікації В.Гнатюка, М.Зубрицького, Ф. Колесси, В.
Шухевича), антропології (Ф.Вовк, І. Раковський), бібліографії (І. Левицький, В. Дорошенко) та ін.

НТШ належать безсумнівні заслуги у розробці української наукової термінології. Історична роль
товариства полягає у виведенні української науки за межі українознавства. До найважливіших досягнень
членів НТШ у галузі точних і природничих наук слід віднести відкриття І. Пулюєм катодного проміння
(названого пізніше рентгенівським), праці М.Зубрицького в галузі теорії математики, внесок
С.Рудницького та В. Кубійовича у дослідженні географії України та ін.

У жовтні 1989 р. на зборах ініціативної групи учених відновлено НТШ у м. Львові.

Ключові дати

1873 р. — створення Літературно-наукового товариства ім. Шевченка

1892 р. — заснування Наукового товариства ім. Шевченка

9.20. Михайло Грушевський у громадсько-політичному житті України наприкінці XIX —

початку XX ст.

1. Біографічні Відомості.

2. Громадсько-політична діяльність.

3. «Історія України-Русі».

4. Роль М.Грушевського у громадсько-політичному житті України (кінець XIX — початок XX ст.).

Михайло Сергійович Грушевський народився у м.Холм, дитинство провів у Ставрополі та Владикавказі,

вчився в одній із тифліських гімназій. Вищу освіту здобув у Київському університеті св. Володимира, де
його вчителем і наставником був відомий український історик, професор В.Антонович. Під його впливом
М.Грушевський сформувався як історик: копітка праця з документами, сприйняття народу як творця
історії. Уже на третьому курсі Грушевський розпочав роботу над своєю першою великою роботою
"Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV ст.". У 1891 р. праця з'явилася друком і
була удостоєна вченою радою університету золотої медалі. Критика відзначала прекрасне знання
джерел, здатність до критичного аналізу історичних концепцій, дослідницький талант автора. Друга
велика робота "Барське староство. Історичні нариси"(1894 р.) стала магістерською дисертацією
молодого вченого.

За рекомендацією В.Антоновича М.Грушевський посів кафедру історії Східної Європи у Львівському

університеті, а згодом став ще й редактором "Записок Наукового товариства ім. Т.Шевченка". У 1897 р.
він був обраний головою НТШ, яке очолював до 1914 р. Завдяки цим посадам він став однією з
ключових фігур українського громадсько-політичного життя в Галичині і загалом в Україні. Завдяки своїм
організаційним здібностям Грушевський згуртував плеяду українських діячів, учених, які плідно
працювали на ниві української науки й громадського життя.

Грушевським була задумана й почала здійснюватись ідея створення багатотомної фундаментальної

праці, яка б узагальнила величезну епоху в розвитку української національної історії. Уже сама ідея
подати історію України від найдавніших часів до сучасності не як "українські клапті в російській історії", а
як суцільний історичний процес мала невмируще значення. Грушевський видрукував перед революцією
сім томів своєї великої праці "Історія України-Руси". Крім того, він опублікував короткі історичні огляди,
які відіграли чи не найбільшу роль у піднесенні української культури і самосвідомості: "Очерк истории
украинского народа", що витримав з 1904 по 1911 pp. три видання, і "Ілюстровану історію України" (Київ,
1912 p.). Крім того, ним було видано три з п'яти томів "Історії української літератури". Незважаючи на те,
як сприймалися ці твори в суспільстві, завдяки Грушевському відтепер наявність окремої національної
історії не можна було заперечувати, так як завдяки Шевченкові — наявність окремої української мови і
літератури.

Революція 1905-1907 pp. в Росії дозволила Грушевському розгорнути діяльність і на Наддніпрянській

Україні. У Києві було організовано Українське наукове товариство, перенесено деякі видання з
Галичини, налагоджено розповсюдження праць НТШ. Проте післяреволюційна реакція змусила згорнути
роботу.

В українському національному русі на початку XX ст. не було постаті, яка б могла зрівнятися з
Грушевським своїм авторитетом, і цей авторитет насамперед завдячував науковому доробку вченого і
неймовірно цілеспрямованій організаційній праці.

9.21. Роль Івана Франка у розвитку української суспільно-політичної думки

1 . Біографічні відомості.

2. Участь І.Франка у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях.

3. Роль і місце І.Франка у розвитку української суспільно-політичної думки.

Іван Якович Франко (1856-1916) — письменник, поет, політичний і громадський діяч. У 1875 р. закінчив
Дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р.
очолював філологічну секцію, а з 1898 р. також етнографічну комісію НТШ, редагував "Літературно-
науковий вісник". Стояв біля витоків Української радикальної партії. Свої твори почав друкувати з
початку 70-х років. Залишив значну поетичну, прозову, публіцистичну спадщину.

У політичному русі і розвитку суспільно-політичної думки Галичини та всієї України відіграв важливу
роль.

Тривалий час І.Франко перебував під ідейним впливом Драгоманова, проводячи федеративні принципи
в теорію та практику соціалістичного руху в Галичині. Він навіть противився гаслу політичної
самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам.

Після смерті Драгоманова він звільнився від його ідейних впливів і перейшов на позиції самостійництва.
Розрив із соціалістами був зумовлений тим, що він усвідомив: соціалізм не призведе до національного
визволення України, під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші. Він
говорив, що "польські соціал-демократи є найтяжчі вороги", а російська соціал-демократія "являється
далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавство і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск
є тиском фізичним і, так сказати, в'яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і
фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті".

Перехід на самостійницькі позиції зумовив розрив Франка з Радикальною партією. Він став одним з
керівників Української національно-демократичної партії.

Ідеалом у суспільному житті Франко вважав вільну незалежну націю. Все, що йде поза нацією, є
обманом або прикриттям для поневолення іншої нації. Для досягнення цієї мети не шкода ніяких жертв.

Ці ідеї, які Франко почав сповідувати на зламі століть, стали домінуючими в Галичині. Ідеал незалежної
держави згуртовував усі прошарки українського суспільства Галичини.

9.22. Розвиток культури України в другій половині XIX ст.

1. Розвиток освіти та науки.

2. Розвиток театру та музики.

3. Література.

4. Архітектура.

Українська культура другої половини XIX ст., незважаючи на всі перепони, продовжувала успішно
розвиватися. Цьому сприяли: по-перше, реформи 60—70-х років (скасування кріпосного права, судова,
земська, міська, освітня реформи), по-друге, бурхливий розвиток капіталістичних відносин.

В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х років. Молода інтелігенція, студенти, що об'єдналися в
громади, активно займалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110.
Викладання в багатьох із них велося українською мовою, видані були букварі та підручники, в тому числі
"Буквар" Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багато
їх організаторів та викладачів було заарештовано.

Політика реформ проводилась царизмом одночасно з політикою репресій проти української культури.
Про це свідчив і відомий Валуєвський циркуляр 1863 p., який загальмував розвиток української
культури. Лише з початку 70-х років в Україні пожвавлюється культурно-освітня діяльність. У цей час
значну підтримку шкільній освіті стали надавати земства. Вони збільшують асигнування на утримання і
будівництво шкіл. З 1871-го по 1895 pp. асигнування зростають у 6 разів. Нового удару по розвиткові
української культури завдав Емський указ Олександра II у 1876 р. Але й після цього не зникають
прогресивні тенденції в культурі. У 1865 р. з ініціативи М. Пирогова в Одесі засновано Новоросійський
університет. Було відкрито також Ніжинський історико-філологічний інститут, Харківський технологічний,
Київський політехнічний, Катеринославський гірничий інститути. Певних здобутків у галузі освіти було
досягнуто на Західній Україні: відкрито ряд вузів, у тому числі Чернівецький університет (1875),
Львівський політехнічний інститут та Академію ветеринарної медицини, з 1869 р. запроваджувалось
обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років.

Новим явищем було виникнення громадських наукових організацій. При Київському університеті
створюються наукові товариства: філологічне, математичне, фізико-медичне, психіатричне, акушерсько-
гінекологічне, товариство дослідників природи, історичне товариство Нестора-Літописця. На Західній
Україні 1873 р. було створене Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке у 1892 р. перетворене у
наукове товариство (НТШ). В товаристві існувало три провідні наукові секції —історико-філософська,
філологічна й математично-природничо-лікарська, а також ряд комісій, в тому числі археографічна,
бібліографічна, етнографічна, правова, статистична -а ін. Визначний внесок у зміцнення наукового
потенціалу товариства зробив М. Грушевський, який очолював його роботу з 1897-го по 1913 pp.

Наукові дослідження проводяться в основному в університетах. Визначний внесок у розвиток

магнетизму електротехніки зробив М. Д. Пильчиков, який тривалий час працював у Харківському
університеті. М. Бекетов, завідувач кафедри хімії цього університету, вперше в світі став викладати курс
фізичної хімії. Талановитий біолог І. Мечников, працюючи в Одеському університеті, створив вчення про
фагоцитоз та захисні властивості організму. 1886 р. І. Мечников та М. Гамалія заснували в Одесі першу
в Росії і другу в світі бактеріологічну станцію. У другій половині XIX ст. помітне піднесення відбувалося в
гуманітарних науках, особливо в історичній. Широким визнанням користувались праці М. Костомарова,
який присвятив низку глибоких досліджень історії України періоду "Руїни" та Гетьманщини. Копітку
роботу над дослідженням історичних документів проводив В. Антонович, який саме тоді вивчав історію
українського козацтва та гайдамацького руху. У 80-90 роках почалась активна дослідницька діяльність
молодого покоління істориків - О. Я. Єфименка, Д. І. Багалія, Д. І. Яворницького, М. С. Грушевського. У
галузі дослідження історії української мови, літератури, фольклору плідно працював П. Г. Житецький.
Ряд важливих праць з проблем мовознавства належить О. О. Потебні.

Кращі драматурги були також провідними режисерами і керівниками театральних труп. Професійний
український театр виник на базі аматорських колективів, що діяли в 60—70 роки. У 1882 р. під
керівництвом М. Кропивницького в Єлисаветграді створено першу українську професійну трупу, до якої
були запрошені М. Садовський, М. Заньковецька, О. Маркова, І. Бурлака та ін. У 1883 р. трупу очолив М.
Старицький, а режисером залишився М. Кропивницький. На Західній Україні український професійний
театр був заснований 1864 р. О. Бачинським під назвою "Руська бесіда".
У музичному мистецтві вирізнялася творчість С. С. Гулака-Артемовського. У 1862 р. він створює першу
українську оперу "Запорожець за Дунаєм".

Основоположником української класичної музики був М. В. Лисенко, який у цей період написав чудові
опери "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Наталка Полтавка", "Тарас Бульба", оперету "Чорноморці", опери для
дітей "Пан Коцький", "Коза-дереза" тощо. На Західній Україні слід відзначити творчість М. М.
Вербицького.

В українській архітектурі другої половини XIX ст. поширюється еклектизм різноманітних стилів.
Найзначнішими здобутками в цей період відзначались архітектори О. В. Беретті (Володимирський
собор, будинок Першої гімназії у Києві), В. О. Шредер (будинок оперного театру і театру Соловцова у
Києві), П. Главка (будинок резиденції митрополита Буковини у Чернівцях).

Таким чином, друга половина XIX ст. була складним і суперечливим періодом у розвитку української
культури. Незважаючи на труднощі, культура збагатилася визначними здобутками практично в усіх
провідних галузях.

9.23. Виникнення політичних партій у Західній Україні наприкінці XIX ст.

1. Політизація українського руху на західноукраїнських землях.

2. Перші українські політичні партії.

3. Русофільський рух.

Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших
українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі
маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної
незалежності України.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-
українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. За
порадами Драгоманова вони стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895р. до програми було
включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної
української держави, а в найближчій перспективі — у межах повністю автономної провінції Австрійської
імперії. Окрім цих положень, у програмі висувались вимоги передачі селянам якомога більше землі.
Декларувалось встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби
виробництва еволюційним шляхом. Партія видавала для селян газети "Хлібороб" і "Громада". Для
пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою "Радикальна
тактика" (І. Франко). Великої уваги партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через
різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула собі широкої
підтримки. Проти неї було настроєно духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства.
Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці
1899р. партія переживає кризу.

У 1899р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич,
Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського
робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.

У 1899р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і

найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів.
Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй
програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України, до своїх
найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях це
була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і
народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом
знаходилась "Просвіта" та інші організації, установи.

Також у 1899р. окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Але, будучи
клерикально-консервативною партією, вона не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків.

Із зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які
здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні. Так "Просвіта" по Галичині мала
900 відділень, аналогічна русофільська організація - лише 106. У виборах 1913р. до галицького сейму
було обрано 30 українофілів і лише 1 русофіл.

Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. русофіли проголосили "новий курс", що
закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, яка
отримала великі дотації від царського уряду і була підтримана польською аристократією, щоб внести
розкол в український рух.

Ключові дати

1890 р. — створення Русько-української радикальної партії 1899 р. - створення УСДП та УНДП

9.24. Братство "тарасівців", його роль у розвитку українського національно-визвольного

руху

1. Виникнення націоналістичної течії в українському русі.

2. Створення братства тарасівців .

3. Програшні положення братства.

4. Розпад братства.

Наприкінці XIX ст. в українському русі у середовищі молодих інтелігентів виникає націоналістична течія.
Вона виникла як реакція на кризу культурницького руху (українофільства). Зрозуміло, що глибинною
причиною був колоніальний стан українського народу в Російській імперії.

На початку 90-х pp. XIX ст. у Києві утворився студентський гурток, до якого входили М. І. Міхновський, С.
М. Шелест, А. П. Кучинський та ін. Цей гурток мав тісні стосунки з провідними діячами українського руху.
З цього гуртка вийшли діячі, які невдовзі заснували таємне "Братство тарасівців". Ще у 1891 р. під час
перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов залучив до цієї роботи
багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко,
М. Базькевич, В. Боровик). Улітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на
могилі Т. Г. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе "братство
"тарасівців".

Першим прилюдним виступом "Братства" стало читання промови на шевченківських роковинах у

березні 1893 р. в Харківському університеті. Того ж року вона була надрукована у галицькому часописі
"Правда" під назвою "Profession de foi молодих українців". Ідеї, висловлені в промові, навряд чи можна
охарактеризувати як націоналістичні (самостійницькі), але на тлі аполітичного культурництва та
загального занепаду українського громадсько-політичного руху вони виглядали справжнім національним
радикалізмом. У своїй промові вони стверджували:

— українці є окрема нація;

— як кожна нація, українці потребують національної волі для "праці і поступу";

— повна автономія України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

— єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності української
держави);

— негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнали його користь для
національного руху;

— радикалізм і екстремізм щодо "відступників";

— необхідність українських шкіл;

— вживання української мови та ін.

Ідеї "Братства" знайшли своїх прихильників, але широкого поширення не знайшли в силу свого різко
негативного ставлення до інших течій українського руху та й в силу особистих якостей лідера
"Тарасівців" М. І. Міхновського.

Братство "тарасівців" було створено за принципами таємної організації і розбивалось на "п'ятірки", які на
середину 90-х років діяли в Харкові, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові та деяких інших містах.

Члени братства проводили, в основному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування

національної самосвідомості.

У 1893 р. в Києві відбувся організаційний з'їзд братства, який, можливо, мав надати організації більш
стрункої форми. Але, оскільки братство "тарасівців" не мало конкретної програми дій, а подекуди просто
дублювало старе культурництво в своєрідних екстремальних формах (наприклад, демонстративне
носіння національного одягу), воно стало занепадати. Наприкінці 90-х років воно фактично розпалося.
Цьому сприяли і поліцейські переслідування членів організації.

Ключові дати

1891 р. - створення братства "тарасівців"

9.25. Виникнення українських політичних партій в Наддніпрянській Україні наприкінці XIX

- на початку XX ст.

1. Політизація українського руху в наддніпрянській Україні.

2. Перші політичні партії.

3. Формування трьох напрямів українського політичного руху: соціалістичного, демократичного,

націоналістичного.

4. Загальноросійські політичні партії на українських землях.

Кінець XIX - початок XX ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті

українських земель. Початком "відродження нації" називав цей час відомий український письменник та
громадський діяч В. К. Винниченко.

Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші
національно-політичні партії.
Першою національною партією в Наддніпрянській Україні (тобто на центральних, південних та східних
землях України) була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові
діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрїєвським, Л. Мацієвичем та ін.
Політичною програмою РУП у 1900-1903 pp. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". М.
Міхновський, у свій час член братства "тарасівців", діяльний учасник українського визвольного руху,
адвокат за професією, був одним з ідейних натхненників РУП на початку її існування. Цей видатний
політичний діяч України перший на Наддніпрянщині підняв гасло національної незалежності. Головною
метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України "від Карпат аж по Кавказ". Основою
української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми
західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії.

1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію-Народну українську партію
(НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ
"10 заповідей" проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло "Україна для
українців". 1903 р. з РУП вийшло іде одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало
себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи
скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація
— Українська соціал-демократична спілка (скорочена назва "Спілка") на чолі зі студентами М.
Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу
(близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного
повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала
розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної Всенародної
конституційної Ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної
секції.

На початку XX ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась
Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є.
Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська радикальна партія (УРП) на чолі з
письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії — нечисельні за складом. За своїми
основними програмними положеннями були близькими до російського "Союзу визволення" (зародка
майбутньої кадетської партії), обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка
б надала Україні право на автономію (про докорінні соціальні зміни не йшлося). Уже наступного року
УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-
демократична робітнича партія (УСДРП). її провідники - Д. Антонович, B.Винниченко, С. Петлюра, М.
Порш.

УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і
громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП C.Петлюра і В. Садовський
стали шукати союзника в новоорганізованому у 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських
ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів УДРП, яка самоліквідувалася) - Товаристві
українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП - М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко —
обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".

Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні
партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх
програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.

Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити
Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків
на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Цедербаум (Мартов); партію
соціалістів-революціонерів (есерів), конституційних демократів (кадетів), "Союз 17 жовтня"
("Октябристів"). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський "Бунд" ("Союз").
Ключові дати

1900 р, - створення Революційної української партії (РУП) 1902 р. - створення Народної української
партії (НУП)

1904 р. - створення Української демократичної партії (УДП)

1905 р. - створення Української демократично-радикальної партії (УДРП)

1905 р. - створення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП)

9.26. Економічний розвиток України на початку XX ст.

1. Доля промисловості українських земель у загальноросійській промисловості.

2. Монополізація промисловості.

3. Промислова спеціалізація окремих районів України.

4. Імперська політика щодо українських земель.

Рубіж XIX і XX ст. був в Україні періодом завершення промислового перевороту і переходу до
індустріалізації, суть якої полягала у розбудові великої машинної індустрії, якісній зміні структури
господарства (промисловість повинна була переважати над сільським господарством, а важка
промисловість — над легкою). Ці великомасштабні кардинальні зміни відбувались у надзвичайно
складних умовах. Російська імперія, як і більшість передових країн світу, в 1900—1903 pp. пережила
економічну кризу, 1904—1908 pp. були роками депресії, і лише в 1909—1913 pp. почалося промислове
піднесення.

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загально-імперських економічних тенденцій, водночас у

силу ряду обставин (вигідне географічне розташування; природні багатства, дешева, але кваліфікована
робоча сила та ін.) мала свої особливості. Економічна криза, загостривши конкуренцію, посиливши
поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Уже на
початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях була не
тільки лідером Російської імперії, а й посіла одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних
металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрівський, Петровський, Донецько-Юр’івський)
виробляли близько 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка,
Ярошинського та Бобринського виробляли близько 60% цукру-рафінаду у Російській імперії. На великих
підприємствах (понад 500 чоловік) в Україні працювало понад 44% усіх робітників, у той час як у США -
лише 33%.

Концентрація промислового виробництва підготувала грунт для процесу монополізації, і тому утворення
монополій почалося спочатку саме у найбільш "концентрованих" галузях — металургійний,
кам'яновугільний, залізорудний та ін. На початку сторіччя виростають синдикати "Продвагон" (1901),
"Продамет" (1902), "Трубопродажа" (1902), "Гвоздь" (1903). Це були досить могутні об'єднання.
Наприклад, утворений у 1904 р. синдикат "Продуголь", до якого входили 18 окремих акціонерних
товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля у Донецькому басейні. Однак буржуазії
надприбутки навіть у кризових умовах монополії водночас гальмували господарський розвиток,
заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з

іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча
сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у
промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Наприклад, у вугільній промисловості 63%
основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. Могутній синдикат
"Продуголь" фактично цілком контролювався французькими інвеститорами. Це гальмувало і
деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже
вітчизняний виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок
монопольних цін та державних військових замовлень, вивозилась за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо
південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і почав бурхливо розвивати
промислове виробництво, то південно-західний район орієнтувався головним чином на аграрний сектор,
і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігались залишки кріпацтва, помітно
відстало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став
центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн — марганцевої, Кривий Ріг — залізорудної,
Правобережжя і певною мірою Лівобережжя — цукрової. Ці центри промислового виробництва з часом
набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидкі, порівняно із
загальноімперськими, темпи розвитку ключових галузей промисловості. Українські землі наприкінці XIX
— на початку XX ст. стали одним з ключових промислових районів Російської імперії. Саме тут у 1913 р.
вироблялось 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну в цей час
припадало 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії.

Однак, незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисловий

потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало
80% населення.

Імперський центр, проводячи традиційну політику, гальмував і деформував економічний розвиток

України, вбачаючи у цьому регіоні передусім потужну сировинну базу. За деякими даними, саме на
українську промисловість у 1913 р. припадало майже 70% усієї сировини та напівфабрикатів Російської
імперії і тільки 15% продукції обробної промисловості.

Ключові дати

1900—1903 pp. — економічна криза 1901-1904 pp. - поява перших монополій

9.27. Українська культура й духовне життя на початку XX ст.

1. Особливості розвитку української культури на початку XX ст.

2. Модернізм у літературі, архітектурі, скульптурі.

3. Особливості українського модерну.

У цей час у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції — збереження національно-культурної
ідентичності (народництво) та пересадження на український грунт новітніх європейських зразків
художнього самовиразну (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала
"нова школа" української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в
своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від
першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на
сторінках "Літературно-наукового вісника" у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї
"справжньої запашної поезії", тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки.
Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників "Молода муза" (П. Карманський, В.
Пачковський, 0. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні
зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.
Наприкінці XIX ст. - на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що
знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано
залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський).
Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та
ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну
функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду. Українська скульптура початку XX
ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла
плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П.Війтович та ін.
їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. 0. Архипенко збагатив
мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом
композиції. Руці цього майстра належать "Ступаюча жінка", "Жінка, яка зачісується" та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М. Жук, 0. Новаківський, В.

Кричевський і Ф. Кричевський та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. У
силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і фактично перебувало в
статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими
країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими
гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського
модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку
традиційність української культури.

Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості

окремих митців. Цей стиль, особливо в літературі, зазнав значного впливу романтизму, що пояснюється
як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом
світобачення в будь-яку добу. Своєрідність українського варіанту модернізму полягає в тім, що він з
естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання
провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до
надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-
побутової самоідентифікації, тобто вирізнення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення
— визначення свого місця і ролі у сучасному світі.

9.28. Україна в роки першої російської революції 1905-1907 pp.

1. Причини та привід до революції.

2. Початок революції.

3. Жовтневий страйк. Маніфест 17 жовтня 1905 р.

4. Вплив революції на розвиток українського руху.

5. Розвиток революції у грудні 1905 — червні 1907 pp.

Початок XX ст. ознаменувався гострою кризою російського самодержавства. До затяжної економічної

кризи (1899—1903) додалась поразка у російсько-японській війні(1904—1905). Країну охопили
заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер.

Причини революції:

— невирішеність аграрного питання;

— самодержавство, відсутність демократичних свобод;

— колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.

9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-Петербурзі. Загинуло
близько тисячі чоловік. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, невдоволення
поширилось на армію і село. У січні в імперії застрайкувало 440 тис. чол. (з них на Україні 70 тис. чол.).
У червні 1905 р. починаються селянські виступи, які відбулися в 64 з 91 повітів 9 українських губерній.

У червні виступи населення перекинулись і на армію, останню опору режиму. 14 червня повстали
матроси броненосця "Потьомкін". На кораблі було піднято червоний прапор. Повсталі, не маючи чіткої
програми дій, 24 червня здались румунським властям.

На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд
запровадив військовий стан у багатьох містах, в тому числі Києві і Харкові. Університети було закрито,
на фабрики і заводи введено поліцію і війська. В Україні в страйку взяло участь 120 тис. чол.

Голова уряду граф С Вітте наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав
Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи — недоторканість особи, свободу совісті, друку,
зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту). Цей маніфест вніс
розкол у революційний табір: прихильники ліберальних поглядів-вважали революцію завершеною і
закликали до розбудови демократичних завоювань революції. Радикально настроєні політичні сили
закликали до подальшого поглиблення революції і повалення самодержавства.

Під час жовтневого політичного страйку постали політичні організації робітничого класу — ради.
Загалом по імперії їх виникло близько 50. В Україні перша рада з'явилась у Катеринославі (очолював Г.
Петровський). Згодом ради виникли в Києві, Одесі, Миколаєві, Єнакієвому. Таким чином, у країні
одночасно виникли зародки двох типів влади: парламентаризму (Державна дума) і диктатури
пролетаріату (ради). Крім рад, в Україні з'явились і профспілки, яких налічувалось близько 80. Вони
об'єднували кілька десятків тисяч чоловік.

Революція 1905—1907 pp. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Так,
було скасовано Емський указ. Відкрито нові кафедри українознавства в Одеському та Харківському
університетах. Почала створюватись мережа "Просвіт". У 1905 р. з'явилась перша україномовна газета
"Хлібороб". У 1906 р. після декількох невдалих спроб у Києві почала виходити газета "Рада". її видавцем
був Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році
М. Грушевський у Києві засновує Українське наукове товариство.

Відбулись зміни і в розстановці українських політичних сил. У 1905 р. РУП перейшла на марксистські
позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП, лідери В. Винниченко, С
Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич). Восени 1905 р. зі складу УДП виділилась Українська радикальна
партія, але вже наприкінці року УДП і УРП об'єднались у УРДП, яка проіснувала до 1908 р., до
утворення Товариства українських поступовців (ТУП). На початку 1907 р. із розрізнених гуртків
утворилась Українська партія соціалістів-революціонерів (УПРС).

Українці взяли активну участь у виборах до І та II Державних Дум. У І Думі українська громада
налічувала 45 депутатів, у II — 47.

У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906р. відбувся
новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у
Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів,
інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.

Ключові дати

9 січня 1905 р. — розстріл демонстрації у Петербурзі. Початок революції

17 жовтня 1905 р. - царський маніфест

грудень 1905 р. - збройні повстання у Москві, Донбасі та інших містах

9.29. Діяльність українців в І та II Державних Думах

1. Утворення української думської громади (І та II Дум).

2. Склад та діяльність громади.

У період спаду першої російської революції 1905—1907 pp. працювали І і II Державні Думи.

І Державна Дума працювала в Петербурзі 27 квітня — 8 липня 1906 р. Вибори до Думи ліві партії
бойкотували. Здобули перемогу кадети. У виборах брали участь Українська радикально-демократична
партія, Українська народна партія. Серед 102 депутатів від 9 українських губерній налічувалось 24
поміщики, 42 селянина, 26 представників міської інтелігенції, 8 робітників, 1 священик. За партійною
ознакою 38 депутатів були кадетами і співчуваючими цій партії, 28 — трудовиками. Трудова партія
становила не політичну партію, а парламентську фракцію, яка об'єднувала, в основному, безпартійних
селянських членів Думи.

Українська думська громада (тобто фракція Державної Думи, що складалася з національно свідомих
депутатів від губерній України) у складі 45 чол. сформувалася майже негайно. Очолив її адвокат і
громадський діяч з Чернігівщини І. Шраг.

Громада вимагала надати Україні в її етнографічних межах політичну автономію, запровадити

українську мову в школах, судових і адміністративних органах. Щодо головного питання революції -
аграрного — в громаді не існувало єдиної думки. Кадетські депутати відстоювали передачу частини
поміщицьких земель селянам за викуп, а селянські підтримували трудовиків - конфіскацію поміщицьких
земель і націоналізацію всієї землі. Для висвітлення своєї діяльності в Думі громада заснувала
друкований орган - журнал "Украинский вестник", в якому співробітничали М. Грушевський, І. Франко, М.
Туган-Барановський.

I Дума була розпущена трохи більше як через 2 місяці її роботи.

На початку 1907 р. царизм дозволив вибори до II Державної Думи. Вибори до II Думи не бойкотувалися,
а тому її склад значно "полівішав": з 518 депутатів 65 були соціал-демократами (у І Думі - 18), 157 -
трудовиками (разом з есерами) порівняно з 94 у І Думі. Серед 102 депутатів від українських губерній
налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал-демократів (в т. ч. 6
членів Спілки, 3 меншовики, 1 більшовик, 1 представник УСДРП). За соціальним станом українські
губернії були представлені 16 поміщиками, 4 священиками, 17 інтелігентами, 59 селянами і 6
робітниками. Знову, як і в І Думі, тон задавали селянські депутати.

II Дума розпочала роботу 20 лютого 1907 р. і працювала до 3 червня 1907 р.

Українська громада нового складу налічувала в Думі 47 членів. Вона видавала журнал українською
мовою "Рідна справа (Вісті з Думи)". Платформа громади складалася на основі програмних установок
УСДРП: автономія України, амністія політв'язням, свобода слова, друку, зборів, пересувань, союзів і
віросповідань, українізація школи, судочинства й церкви. Щодо аграрного питання нова думська
громада також не мала єдиної позиції.

II Державну Думу було розігнано. З червня 1907 р. Микола II видав новий виборчий закон, який
забезпечував цілковиту перевагу в новому складі Думи поміщикам і представникам буржуазії. Цей крок
правлячих кіл став можливим у результаті спаду революції і вважається її кінцем. Юридично його можна
охарактеризувати як державний переворот, оскільки він не відповідав положенню маніфесту 17 жовтня
1905 р. про те, що жодний законодавчий акт не повинен прийматися без згоди Думи.
Почалася політична реакція в країні. Діяльність політичних партій практично призупинилася. Однак
досвід в ході першої російської революції був використаний українськими політичними діячами у
майбутньому, зокрема в 1917 р.

Ключові дати

27 квітня - 8 липня 1906 р. - діяльність І Державної Думи

20 лютого - 3 червня 1907 р. - діяльність II Державної Думи

9.30. Столипінська аграрна реформа в Україні та її наслідки

1. Мета реформ.

2. Аграрна реформа на українських землях.

3. Наслідки та результати реформ.

Придушивши революцію 1905-1907 pp., царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну
напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання, вирішити
яке запропонував голова ради міністрів і міністр внутрішніх справ П. Столипін. У листопаді 1906р. ним
було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910 р. В указі містились
основні положення реформи.

При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння

призведе до втрати виробників товарного хліба, а з часом знову постане проблема малоземельності.
Він пропонував реформувати селянське господарство шляхом руйнування селянської общини і
перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати
опорою царського режиму і, одночасно, виробниками додаткового товарного хліба.

Так, напередодні реформи в Україні поміщикам належало 63,9 млн десятин землі, селянам — 96,4 млн.
десятин. Перерозподіл поміщицької землі при такому співвідношенні радикально б ситуацію не змінив.

Столипінська аграрна реформа передбачала:

— руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у
приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;

— надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;

— переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.

Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в один так
званий відруб і або залишатися на старому помешканні, або виселитися на хутір, побудований на
власній землі.

Столипін у проведенні реформ зустрів сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у
руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в
розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни,
побоюючись розорення, теж опирались реформі.

В Україні реформи просувались найбільш успішно. Протягом 1907—1915 pp. в індивідуальну власність
закріпили землю на Правобережжі 48% селян, на Півдні — 42%, на Лівобережжі — 16,5%. До 1916 р. в
Україні було утворено 440 тис. хуторів (14% селянських дворів).
Ці показники були значно вищі у порівнянні з європейською Росією, де з общини вийшло 24%
господарств, а на хутори — 10,3%.

У ході реформи значно активізувалась діяльність Селянського земельного банку, який протягом 1906—
1916 pp. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької.

Столипінська реформа значно збільшила масштаби переселення на Схід (Сибір, Казахстан, Північний
Кавказ, Далекий Схід) з українських земель. Протягом 1906—1912 pp. переселилось близько 1 млн.
осіб, але майже чверть їх повернулась.

Незважаючи на такі успіхи, столипінська реформа не виконала головного свого завдання: вона не
створила опори царському режиму, не ліквідувала соціальної напруги на селі, а ще більше її загострила.
До конфлікту селянин-поміщик додався конфлікт між заможним і бідним селянином.

Чисто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилось виробництво товарного хліба, місто,
за рахунок розорення частини селян, поповнилось дешевою робочою силою, були освоєні нові території
на Сході.

З 1910 р. до 1913 р. посівна площа в українських губерніях зросла на 900 тис. десятин і загалом
становила 22,9 млн. десятин. У 1913 р. було досягнуто найбільшого валового збору зернових - 1200
млн. пудів. Третина всієї продукції сільського господарства продавалася на внутрішньому й зовнішньому
ринках. Частка України в експорті Російської імперії становила 25%, а щодо вивозу зернових - і того
більше: понад 40%, 250—300 млн. пудів щорічно. Вона могла б бути ще більшою.

Завершити свої реформи П. Столипіну не вдалось. 1 вересня 1911 р. він був застрелений у Києві в
оперному театрі. Поховано Столипіна на території Києво-Печерської лаври.

Ключові дати

1906 р. - початок реформ

1 вересня 1911 р. - вбивство П. Столипіна

9.31. Національна політика самодержавства в Україні (1907-1914 pp.). Справа Бейліса

1. Реакція.

2. Російський націоналістичний рух. Чорносотенні організації.

3. Українське питання в III і IV Державних Думах

4. Боротьба за впровадження земств на Правобережжі. Створення Холмської губернії.

5. Антисемітський рух. Справа Бейліса.

Після поразки російської революції 1905-1907 pp. настав період реакції. Цей період жорстокого
придушення передового, демократичного, нещадних репресій проти учасників визвольних рухів —
національних, соціальних, політичних, культурно-освітніх — увійшов в історію під назвою столипінщини,
столипінської реакції (від прізвища тодішнього глави царського уряду).

Період реакції позначений і новим посиленням національного гніту в Україні. Категорично було
заборонено викладання українською мовою в тих школах, де її ввели під час революції. Не дозволялося
навіть користуватися рідною мовою при тлумаченні окремих незрозумілих учням слів. Цензура
заборонила вживати у будь-яких публікаціях слова "Україна", "український народ". А царські власті
заборонили збирання коштів серед населення України для спорудження пам'ятника Т.Шевченкові на
його могилі у Каневі. Одна за одною були закриті "Просвіти".

Втілювана в життя царським урядом політика русифікації оформлялася законами 111 Державної Думи,
яка розпочала свою діяльність 1 листопада 1907 р. Новий виборчий закон забезпечив кількісне
переважання в Думі депутатів-поміщиків, яких нараховувалося 202. 64 із них були з українських
губерній. Натомість депутатів-селян з України було лише 20. Народ справедливо назвав 111 Державну
Думу "панською". Переважна більшість депутатів-росіян за своїми ідейними переконаннями належала
до великодержавних шовіністів. А чимало з них були членами "Союзу руського народу", "Союзу Михаїла
Архангела" та інших чорносотенних організацій.

1908 р. великодержавна російська шовіністична депутатська більшість провалила запропонований

кількома десятками депутатів з України законопроект про впровадження української мови у навчальний
процес початкової школи. Так само провалили й пропозицію депутата Думи, авторитетного професора
історії Київського університету Івана Лучицького вести в Україні судочинство українською мовою.

Допомагати репресивній політиці самодержавства щодо українства активно взявся "Клуб націоналістів"
— самодіяльна організація, що виникла у Києві в 1908 р. її відділи при підтримці царських властей
згодом повідкривались у десятках міст і містечок України. "Гасіть пожежу, доки не пізно!" — волали діячі
"Клубу", залякуючи учасників українського національного руху, яких вони називали не інакше як
"мазепинцями", що їм, мовляв, місце у тюрмі. У публічних лекціях і доповідях, друкованих популярних
брошурах, збірниках "праць" діячі "Клубу" намагалися переконати українців, що вони лише "гілка" єдиної
російської народності, яка довічно повинна гуртуватися на основі однієї віри і навколо царя. Отже, на
світ Божий витягувалася давня занепала, скомпрометована і розкритикована "теорія самодержавства,
православ'я і народності", яку її прихильники у XX ст. відверто спрощували до гасла "Росія для росіян".

1910 р. царський уряд розіслав усім губернаторам розпорядження, яким заборонялося по всій Російській
імперії створення будь-яких товариств з "інородців". До останніх були зараховані й українці. Більше того,
глава уряду Столипін наступного, 1911 p., інструктуючи своїх підлеглих, вважав за потрібне звернути
окрему увагу на український національний рух, бо в його основі, мовляв, лежить ідея "відродження
старої України на автономних, національних територіальних основах".

Антиукраїнські репресивні дії не припинилися і після вбивства Столипіна у вересні 1911 р. у Києві.

Після зміни виборчого закону (3 червня 1907 р.) депутатський склад Державної Думи докорінно
змінився: більшість депутатів були великими землевласниками і переконаними російськими
шовіністами. Така картина спостерігалась і серед депутатів від українських губерній (у III Думі - 95, IV -
96). Крайньо шовіністичними поглядами вирізнялися граф О.Бобринський, В.Шульгін, В. Милорадович,
В.Волконський. Але заходами О.Лотоцького та В. Піснячевського в Думі був створений невеликий гурток
симпатиків України, який складався головним чином зі священиків — колишніх їхніх товаришів по
духовній семінарії й академії. Однак в Думі всі вони сиділи дуже тихо і, коли заходила мова про Україну,
її потреби, то здебільш відмовчувалися. Єдиним активним депутатом в III Думі від України був кадет І.
Лучицький, в минулому близький до Старої Київської Громади, а потім до ЗУБО. Проте, за спогадами
сучасників, з ним було важко домовитись про якусь українську акцію в Думі.

Таке становище зумовило те, що серед питань, які для українства мали суттєве значення, в III Думі було
піднято лише про українську школу, про допущення української мови до місцевого судочинства, про
введення земств на Правобережжі і про створення Холмської губернії.

Вперше за всю історію Державної Думи українське питання було винесене на її розгляд 29 березня 1908
р. Це був законопроект 36 депутатів про введення української мови у початкових школах.

За результатами обговорення законопроекту було передано до комісії з питань народної освіти, де і був
похований в бюрократичній волокіті.
Остання крапка в питанні введення української мови в початковій школі була поставлена в жовтні 1910
p., коли після довгих обговорень у результаті голосування українська мова в школі була знову
заборонена.

Друге питання, яке привернуло увагу думців до української справи, був законопроект про
запровадження рідної мови в місцевих судах, що обговорювався в грудні 1909 р. Депутати А.Булат
(голова фракції трудовиків, литовець) та І.Лучицький (професор Київського університету) підняли
питання про допуск української мови в судочинство. Проти цього категорично заперечували ультраправі
депутати, особливо Бобринський, Шульгін та ін. За результатами голосування українській мові було
перекрито доступ і в суди.

Слід зазначити, що за весь період діяльності III Думи на її розгляд ніразу не виносилися факти
урядового і поліцейського свавілля щодо українського руху. Так у результаті поступового скасування
закону про товариства і союзи почалося масове закриття українських товариств, стали реальністю
факти адміністративного переслідування, обшуків за збереження легальних українських видань, навіть
траплялися випадки побиття учнів у школах за користування українським перекладом Євангелія.

Таким чином Державна Дума в національному питанні повністю орієнтувалася на урядовий курс.

Дещо інакшими були справи в IV Думі (1912-1917 pp.). Хоча депутатський склад Думи був подібним,
українські питання стояли більш вагоміше. Під час передвиборчої компанії до IV Думи українські діячі
ліберального спрямування, що були об'єднані в Товариство українських поступовців (ТУП), уклали угоду
з кадетами, що останні будуть захищати українські права в Думі.

За два роки роботи Думи до початку першої світової війни українське питання в ній поставало два рази.
Так, у червні 1913 р. фракції кадетів та трудовиків внесли запит до уряду з приводу переслідування в
Україні українських громадських установ. Саме під час обговорення цього питання українська справа в
Думі дістала надзвичайно широкого висвітлення. З українського питання висловились всі політичні сили,
представлені в Думі. На захист українців виступили кадети (П.Мілюков), трудовики (В.Дзюбинський),
соціал-демократи (Г.Петровський). Виступ опозиції на захист українства викликав шалену лють
депутатів правої більшості Думи, які відстоювали урядову політику щодо України.

Вдруге українське питання постало в Думі з приводу урядових заборон щодо шевченківських
урочистостей. 26 лютого 1914 р. у день 100-го ювілею Шевченка фракції трудовиків, кадетів,
октябристів, а згодом соціал-демократів внесли запит, в якому звинувачували міністра внутрішніх справ
у тому, що, заборонивши вшанування пам'яті Шевченка, він перевищив надані йому владні
повноваження. Як і попереднє, обговорення української справи набуло широкого громадського
розголосу.

У 1911 р. в Державній Думі Росії постало питання впровадження земств у шести західних губерніях
(Вітебській, Мінській, Могильовській, Київській, Волинській, Подільській). Незважаючи на те що питання
стало приводом для чергового протистояння між головою уряду П.Столипіним, Думою та Державною
радою, його обговорення не могло не поставити на порядок денний питання національної політики
Російської імперії. Тривале невпровадження земств у цих губерніях пояснювалося боязню царського
уряду, що поляки, які становили більшість землевласників у цьому регіоні, отримають легальний шанс
до творення осередків національного життя.

П. Столипін, вважаючи, що земства відіграють важливу роль у житті країни, запропонував впровадити їх
у вказаних губерніях, але, зробити всестановими тобто нейтралізувати голоси польських поміщиків
українськими і білоруськими селянами.

Проте противники цього законопроекту були стурбовані тим, що за зразком західних земст будуть
реформовані й інші, а це може підірвати самодержавну владу царя. Дума і уряд опинились перед
ділемою: або демократизація земств, або національні поступки полякам. Столипін наполіг на першому.
Проте йому це дорого коштувало: він остаточно зіпсував відносини з думськими депутатами,
Державною радою і царем.

Для українського населення Правобережжя запровадження земств стало важливою школою для
отримання досвіду демократії. Проте реалізувати його не вдалось, бо вже через три роки розпочалась
перша світова війна.

Ще одним важливим питанням, що торкалось українського населення, було виділення Холмщини і

Підляшшя зі складу Царства Польського і утворення Холмської губернії. Вперше це питання постало під
час роботи II Думи. Його ініціаторами були російські націоналісти. Звичайно, їх турбували не національні
інтереси українського народу. Приводом до розробки законопроекту стала боротьба за "звільнення
православного населення від польського наступу". Проте законопроект не набрав потрібної кількості
голосів. На жаль, українські депутати виступили проти цього законопроекту: солідарність з польськими
соціалістами взяла гору.

Наступна III Дума, де праві партії мали повну більшість, схвалили цей проект. Поляки намагались
перешкодити прийняттю цього законопроекту, називаючи його "четвертим поділом Польщі". Остаточне
голосування відбулось 9 травня 1912 p., і рішення про створення Холмської губернії було схвалено. Як і
перший раз, українські депутати знову голосували проти.

З метою відволікти населення від боротьби із самодержавством царський уряд намагається поширити
на Україну антисемітські настрої. У роки революції були поширеними єврейські погроми, які
організовувалися російськими чорносотенними організаціями і покривалися поліцією.

Навесні 1911 р. у печерах Бабиного Яру було знайдено тіло 13-річного Андрія Ющинського. І хоч поліція
швидко виявила вбивць, проте члени російських чорносотенних організацій почали поширювати чутки,
ніби це зробили євреї для одержання крові в ритуальних цілях (приготування маци). За підозрою в
скоєнні злочину був заарештований М.Бейліс (батько п'яти дітей). Судовим процесом над ним
самодержавство намагалось спровокувати єврейські погроми. "Справа Бейліса" тягнулась майже два
роки і завершилась великим судовим процесом у Києві. На захист М.Бейліса виступила демократична
громадськість України і Росії. Гнівні статті протесту проти провокацій царизму висловили
М.Грушевський, А. Шептицький, С.Єфремов, В.Короленко. Присяжні виправдали М.Бейліса, і царський
суд змушений був звільнити його.

Ключові дати

1910 р. — заборона створення та діяльності будь-яких товариств, організацій "інородців" 1911-1913 pp. -
справа Бейліса

9.32. Український національний рух в 1907-1914 pp. у Наддніпрянській Україні

1. Особливості українського руху & 1907-1914 pp.

2. Товариства "Просвіта".

3. Кооперативний рух.

4. Українські політичні партії в 1907-1914 pp.

5. Діяльність ТУП.

6. Шевченковські роковини.

Після урядових репресій здавалось, що український рух припинив існування. Тільки невелика частка
національно свідомої інтелігенції його підтримувала. Але Б умовах Російської імперії, де будь-яка
опозиційність ставила партію або рух поза законом, сила руху залежала не від його чисельності, а від
потенційних можливостей підняти на боротьбу значну частку населення в умовах лібералізації або
падіння царського режиму. Приклад революції 1905-1907 pp. доводив, що мобілізаційна можливість
українського руху є високою: за короткий проміжок часу він зумів розгорнути масову культурно-
просвітню і політичну діяльність. А участь в українському русі значної частини українського селянства
доводила, що останнє досить легко сприймає національні гасла. Слабкість українського руху полягала
не у відсутності масової підтримки, а в не виробленості прийнятної для всіх прошарків суспільства
програми, яка б поєднала національні і соціальні вимоги.

У період 1907-1914 pp. український рух, незважаючи на урядові переслідування, продовжував

розвиватися. Осередками розвитку руху були "Просвіти", що виникли в роки революції: київська,
катеринославська, одеська, кам'янецька, чернігівська, миколаївська, житомирська та на Кубані.
Найбільш впливовою серед "Просвіт" була київська, в якій зосередилися провідні діячі українського
руху. "Просвіти" в Наддніпрянській Україні, на відміну від своїх західноукраїнських аналогів, не складали
єдину організаційну структуру. Кожна з них діяла окремо, більшості з них заборонялось мати філії по
селах. Незважаючи на свою суто культурницьку роботу(читання лекцій, організація вечорів, свят на
українську тематику, відзначання ювілеїв діячів української культури, поширення українських книжок,
заснування бібліотек тощо), зазнавали переслідувань з боку властей. їх робота неодноразово
переривалася обшуками, перереєстраціями. До статутів товариств вносились всілякі обмеження і
заборони. Найбільшим ударом для "Просвіт" став указ Столипіна 1910 р. "Про закриття деяких
інородницьких товариств...".

В результаті урядових переслідувань на 1914 р. продовжувала свою роботу лише катеринославська

"Просвіта".

Великою заслугою діяльності "Просвіт" у період реакції було те, що вони не дали згаснути українському
національному життю. їх культурницька діяльність в умовах урядових репресій набирала політичного
забарвлення і тим самим сприяла розвитку українського руху.

Переслідування українського руху дало ще один, несподіваний для царської адміністрації наслідок: він
перекинувся й на економічну сферу у вигляді кооперативного руху.

У роки реакції ініціатором, натхненником і організатором кооперативних товариств стає земська сільська
інтелігенція. Одним з найвидатніших діячів цього руху був літератор, вчений, діяч ТУП В.М.
Доманицький. Людина різнобічних інтересів, надзвичайно талановита і, незважаючи на смертельну
хворобу, колосальної енергії, він зажив великої популярності серед української громадськості. Після
його смерті у серпні 1910 р. місцева влада заборонила ховати його в Києві, боячись маніфестацій.

За активної участі інтелігенції кооперативний рух в Україні набув масових форм. Кількість
кооперативних товариств з 1906 по 1912 р. збільшилась з 572 до 2476, а в 1914 р. нараховувалося
вже .3054, що складало третину кооперативів у Російській імперії. її зусиллями він набував усе
виразнішого національного забарвлення. На кооперативному з'їзді в Києві (1908 p.), наприклад, уже
пролунала вимога селян-депутатів видавати кооперативні часописи українською мовою. На наступному
з'їзді в 19,13 р. українські кооператори спробували відстояти свою автономність від російської
кооперації.

Поразка революції призвела майже до повного розгрому українських партій. Так, якщо на червень 1907
р. УСДРП мала близько 3 тис. членів, то вже через декілька місяців її чисельність зменшилась у десятки
разів. У 1908-1909 pp. єдиною ознакою існування партії була легальна газета „Слово", яка виходила в
Києві за редакцією В.Садовського, С.Петлюри, М.Порша та Я.Міхури, які також утворювали
Центральний комітет партії.

Починаючи з 1908 р. провідники партії, що не були заарештовані або зуміли емігрувати, здійснюють
спроби відновити діяльність УСДРП.
Після низки невдач більшість провідників УСДРП стають на чітко визначені націоналістичні позиції. До
них приєднуються і деякі лідери Спілки, зокрема М.Меленевський та Скоропис-Йолтуховський. Нарада у
Львові 1911 р. засвідчила таку радикальну зміну у поглядах провідників української соціал-демократії.
Проте вирізнялося декілька позицій: В. Липинський відстоював позицію, що українці в національно-
визвольній боротьбі повинні спиратися на власні сили; В. Степанківський, В.Кушнір — відстоювали
позицію, що у боротьбі треба спиратися на Австро-Угорщину; середню позицію займав А.Жук; а
Л.Юркевич був взагалі за боротьбу.

Зрештою, ці зміни призвели до утворення двох самостійницьких організацій: Українського

Інформаційного Комітету, ініціатором створення якого був А.Жук, і Молодоукраїнської партії за
ініціативою В. Степанківського, В.Дорошенка. Проте остання так і не почала роботу.

Український Інформаційний Комітет протягом 1912-1914 pp. розгорнув доволі активну роботу,
інформуючи європейську громадськість про українські справи. Найбільш активно діяв Комітет в Англії,
Франції, Австро-Угорщині та інших державах.

Тим часом як провідники колишньої УСДРП, що були в еміграції, ставали на самостійницькі позиції, діячі
партії, що продовжували діяльність в Російській імперії, створили дві літературні групи в Москві й Києві
та організували видання суспільно-політичних журналів „Украинская жизнь"(Москва) і "Дзвін"(Київ).

"Украинская Жизнь" (почав виходити в 1912 р.) був єдиним журналом, хоча і російськомовним, що
висвітлював становище українства в російській імперії, висловлював його прагнення і потреби.
Авторами його статей були провідні діячі українського руху. Офіційно він вважався органом УСДРП.
Редагував його С.В.Петлюра. На основі матеріалу, зібраного редакцією, П. Стеблицький і О.Лотоцький у
1914 р. підготували книгу "Українське питання", де було викладено і сестиматизовано всі аспекти вимог
українства.

У той час, як УСДРП намагалась хоч якось відновити партійну роботу після наступу реакції, УДРП була
змушена повністю припинити свою роботу. Така доля УДРП була спричинена тим, що вона
орієнтувалася майже виключно на легальні методи роботи, а в умовах післяреволюційних
переслідувань, відсутності думської фракції вона просто не могла діяти.

Розуміючи неможливість партійної діяльності, члени Ради УДРП Б.Грінченко, С.Єфремов, Є.Чикаленко
та ін. вирішили на основі місцевих партійних осередків відновити колишню загальну безпартійну
організацію. На з'їзді УДРП у 1908 р. ідея була підтримана, і за пропозицією О.Лотоцького нова
організація отримала назву „Товариство українських поступовців" (ТУП). Нова організація виступила за
федеративний переустрій Російської імперії і за надання Україні автономії, за впровадження української
мови в школах і створення в Київському та Одеському університетах українських кафедр.

Свої домагання тупівці намагалися реалізувати досить важким і тривалим шляхом переговорів з
російськими лібералами: партіями та організаціями (кадетами, земствами, фракціями трудовиків у Думі
тощо), які мали б донести до урядових кіл українські вимоги і хоча б трохи зменшити урядові репресії
проти українства.

У 1911-1913 pp. ТУП використовував різноманітні загальноросійські з'їзди земств, учителів з питань
народної освіти, виховання для проведення через них резолюцій про запровадження в школах навчання
українською мовою.

Для конкретизації своїх вимог у квітні 1912 р. керівництво ТУП провело з'їзд, на якому була вироблена
"українська платформа", тобто вимоги організації: запровадження загальної освіти українською мовою;
викладання української мови, літератури та історії як окремих предметів у середніх і вищих навчальних
закладах; запровадження української мови в церкві, судах та громадських організаціях на Україні;
скасування заборони, на привезення із-за кордону літератури, виданої українською мовою тощо.
Для пропаганди "української платформи" ТУП уклало угоду з кадетами, що мали її відстоювати в Думі,
популяризували її через журнал "Украинская Жизнь".

Таким чином, незважаючи на урядові переслідування, український рух ширився, шукав нові ідейні
основи. Свідченням його могутності став Шевченківський ювілей 1914 р.

Ювілей 1914 р. великого українця, символа українського руху, став останнім напередодні вирішальних
подій в українській історії.

Царський уряд, усвідомлюючи, що Шевченківський ювілей стане могутньою маніфестацією українства,

заборонив будь-яке публічне вшанування його пам'яті.

До урядових заборон додався голос і чорносотенної преси, газети "Новое время", "Киевлянин" та ін.

За цих умов українська демократична громадськість, очолювана ТУПом, щоб уникнути можливих
провокацій, вирішила демонстративно відмовитись від проведення в Україні, особливо в Києві,
ювілейних, Шевченківських урочистостей і закликала студентів не брати участь у стихійних вуличних
демонстраціях, а оголосити одноденний страйк.

Демонстративно відмовившись від святкування, ТУП вирішило надати урядовій забороні всеросійського
і міжнародного розголосу. З цією метою до Думи було внесено запит саме в день роковин Шевченка, 26
лютого. Проти урядових заборон виступили фракції трудовиків, кадетів, октябристів, соціал-демократів.

Запит і обговорення запиту не лише викрили ганебну національну політику царизму, а й сприяли
пропаганді ідей українського руху.

Незважаючи на заборони і заклики ТУПівців, 25-26 лютого в Києві відбулися вуличні демонстрації
робітників і студентів.

Схожі виступи відбулися у Катеринославській, Полтавській, Херсонській, Волинській губерніях, Москві,

Петербурзі, Тифлісі.

Таким чином, Шевченковські свята 1914 р. стали подіями, які сприяли зростанню української
самосвідомості і подальшому розвитку українського руху. До нього залучились ті, що раніше були до
нього байдужі.

Незважаючи на жорстокі переслідування з боку царизму, доноси і нападки чорносотенців, український

національний рух у передвоєнні роки продовжував розвиватися й поглиблюватися, захоплюючи широкі
маси української громадськості.

Ключові дати

1908 р. - створення ТУП

1910 p. — указ Столипіна "Про закриття деяких інородницьких товариств...".

9.33. Український рух на західноукраїнських землях на початку XX ст.

1. Загальні тенденції розвитку руху.

2. Розбудова національного життя.

3. Боротьба за український університет.

4. Соціальна боротьба галицького селянства.

5. Боротьба за загальне виборче право. Боротьба за реформу крайового статуту.

6. Ідея сепаратизму.

На початку XX ст. український рух в Галичині досяг таких відчутних результатів, ідо не звертати на нього
увагу вже було неможливо. На місці пригнобленої безправної селянської маси виросла свідома своїх
політичних інтересів українська нація. Це цілковито змінило співвідношення сил між поляками та
українцями в Галичині. Хоча польська еліта і надалі зберігала монополію на владу в краї, проте українці
своєю згуртованістю і свідомістю значно перевищували поляків. Така зміна в розстановці сил була явно
не на користь поляків. Маючи за собою такий вагомий аргумент, українські провідники розгорнули
боротьбу за відвоювання нових політичних прав для українців. Ця боротьба набирала різних форм:
передвиборчі кампанії, демонстрації, сутички з поліцією, судові процеси, парламентська діяльність,
закулісні переговори, вбивства та ін. Політична боротьба поєднувалась із соціальними виступами
галицького селянства і робітництва. Водночас українці продовжували наполегливу працю по розбудові
національного життя: продовжувала розвиватись мережа освітніх, громадсько-культурних, наукових
установ, кооперативів та ін.

На початку XX ст. україно-польські відносини набрали гостро-конфліктного характеру. Конфронтація

розгорталась навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й
вимоги проведення виборчої реформи як до Віденського парламенту, так і до Галицького сейму.

Ведучи гостру політичну боротьбу за права українців, провідники українського руху не забували про
головне — розбудову інфраструктури національного життя. Мережа культурно-освітніх і господарських
організацій охопила практично всі повіти краю, сягнувши найдальших закутків. Кооперативний рух був
представлений майже 500 кредитними організаціями, кооперативними магазинами, спілками для
продажу сільськогосподарських продуктів. Він підтримувався і координувався українським ощадним
товариством "Дністер"(1892), спілкою "Сільський господар"(1898), що мала густу мережу агрономічних
гуртків, та створеним у 1908 р. Крайовим земельним банком. У 1914 р. товариство "Просвіта" налічувало
77 філій та близько 3 тис. читалень, 509 домів-читалень, 2364 бібліотек. При читальнях діяли аматорські
театральні гуртки, хори, оркестри.

Поряд з традиційними культурно-освітніми і господарськими організаціями виникають спортивно-

пожежні товариства "Сокіл"(1898) і "Січ"(1900), які зайнялись військовою підготовкою молоді. А в 1911 р.
на зразок бойскаутських організацій — "Пласт".

Система української освіти була представлена 3 тис. початкових шкіл, 6 державними і 15 приватними
гімназіями. У Львівському університеті діяло 10 українських кафедр.

Активно діяла під керівництвом М.С.Грушевського Наукове товариство ім. Т.Шевченка, яке виконувало
роль української академії наук.

Боротьба за університет була одним з проявів національної боротьби за Галичину. У 1900 р. в Галичині
та на Буковині відбулися багаточисельні віча під гаслами поділу Галичини на українську і польську
частини та прилучення до неї української частини Буковини, щоб у цей спосіб створити суцільний
український край. Студентство скликало своє чергове віче 14 липня 1900 p., щоб публічно заявити свої
вимоги української самостійності.

Водночас студенти стали на чолі боротьби за український університет. Зрештою 19 листопада 1901 р.
депутат Романчук під впливом виступів студентів вніс у Палату депутатів проект резолюції щодо
заснування українського університету у Львові. Далі справа пішла на розгляд до австрійського
парламенту. Час ішов, проте все залишалось без змін. Тоді студенти українці пішли на рішучий крок:
440 студентів передали заяву про вихід з університету. Ця акція студентів вивела питання українського
університету на поверхню політичного життя краю. Проте поляки вперто не бажали йти на поступки.
Дійшло до неодноразових сутичок між польськими та українськими студентами, а також з поліцією.
Жертвою

цих сутичок у 1910 р. став один з лідерів українського студентського руху Адам Коцко.

Зрештою у 1912 р. австрійський уряд пообіцяв створити український університет до 1916 р.

На початку XX ст. багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання
своїх труднощів. Усі виїхати не могли і не бажали, потрібно було на батьківщині боротись за краще
життя. У 1902 р. селяни, розпочали масовий бойкот жнив у великих маєтках Східної Галичини,
вимагаючи підвищення платні і впорядкування процесу еміграції. Страйк охопив близько 200 тис. селян
та сільськогосподарських робітників. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед
його учасників допомагали численні місцеві комітети українських партій. Завдяки цьому страйк набрав
водночас соціального і національного характеру.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд
до відновлення порядку. Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Зрештою поміщики
змушені були піти на поступки і задовольнити вимоги страйкуючих.

Страйк, крім позитивних зрушень у житті селян, мав неабияке значення для українського руху: він
активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної боротьби.

Маючи за собою могутню народну підтримку, українські провідники з початку XX ст. розгорнули
боротьбу за здобуття нових прав для українського населення.

Під впливом російської революції 1905-1907 pp. Австро-Угорську імперію охопив могутній рух за
введення загального виборчого права. Він набув особливої інтенсивності в 1906 р. 22 січня австрійський
імператор Франц Йосип з цієї справи прийняв українську делегацію, від імені якої говорив митрополит
Андрій Шептицький. Щоб підтримати домагання делегації, Народна Рада на 2 лютого скликала народне
віче.

Воно відбулося у Львові за участю близько 50 тис. чоловік.

Під цим могутнім тиском у 1907 р. австрійський уряд провів, нарешті, парламентську реформу, яка
забезпечила українцям в імперському парламенті вагоме представництво (27 депутатів з Галичини і 5 з
Буковини). Проте це представництво могло бути значно більшим, якби не махінації з виборчими
округами, зловживання і розправи над українськими виборцями під час виборів. Протестуючи проти
такої несправедливості, український студент Мирослав Січинський застрелив галицького намісника
графа Анжея Потоцького.

Після цих вагомих перемог основні зусилля українських діячів були спрямовані на скасування польської
монополії на владу. У цій боротьби використовувались як парламентські (подання, запити, петиції,
переговори, обструкції та ін.), так і позапарламентські (віча, страйки, демонстрації). У результаті такої
цілеспрямованої діяльності, а також під тиском австрійського уряду, який не бажав загострення
конфлікту в Галичині напередодні конфлікту з Росією, поляки змушені були піти на поступки. 14 лютого
1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту. Ця реформа значила
більше, ніж передбачали її доволі скромні легальні умови (українці мали отримати в сеймі 62 місця,
тобто 27%). Вона порушила монополію поляків на владу в Галичині, і це відкривало для українського
руху нові перспективи подальшої боротьби за поділ краю на українську і польські частини. Однак угоду
так і не було втілено у життя, оскільки через декілька місяців розпочалась перша світова війна.

Греко-католицька церква відіграла визначну роль у становленні українського руху на західноукраїнських

землях, будучи його провідником. Проте це надало українському руху дещо консервативного
клерикального забарвлення. На кінець XIX ст., коли національний рух стає переважно світським, це
призвело до зростання антицерковних настроїв і до загострення відносин між церквою і провідниками
українського руху. Особливо відзначилась антицерковними виступами Радикальна партія. Таке
становище погрожувало відривом широких народних мас, особливо селянства, від провідників
українського руху. Ситуацію врятував прихід у 1901 р. на галицький митрополичий престол Андрія
Шептицького. Молодий, 36-річний, митрополит поставив участь греко-католицьких священиків у
громадському житті в залежність від дотримання національним рухом принципів християнської моралі.
Замість старої ролі національного провідника церква з цього часу покликана була виступати у новій
іпостасі — як духовний і моральний авторитет українського суспільства. Нова роль не відразу знайшла
підтримку і розуміння українських провідників. Сама постать Шептицького, що походив з полонізованого
роду, викликала у них підозру. Проте наполегливість, з якою митрополит проводив свою лінію, і його
виступи на захист українства зрештою дали змогу відновити єдність українського руку і церкви, яка його
освячувала.

Напередодні світової війни в українській політичній думці, як і в середовищі деяких інших європейських
національних рухів, визріла ідея використання міжнародних воєнних конфліктів для здобуття політичної
самостійності України, тобто ідея сепаратизму.

У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських політичних партій Галичини було
прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до
війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської
імперії як найбільшого ворога України".

Подібне рішення ухвалив II Всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 p.). Більш конкретно
цю ідею сформулював майбутній ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов, який
брав участь у роботі з'їзду. Актуальним, більш реальним, більш конкретним і скоріше здійсненним є
гасло відірвання від Росії, зірвання всякої злуки з нею — політичний сепаратизм".

Ключові дати

1902 р. — селянський страйк

1907 р. — парламентська реформа

X. УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

10.1. Українські землі напередодні Першої світової війни. Плани воюючих держав щодо
України.

1. Під владою двох імперій.

2. Адміністративно-територіальний устрій.

3. Населення.

4. Потенціал українських земель.

5. Плани воюючих держав щодо України.

Напередодні Першої світової війни українські землі продовжували залишатися у складі двох імперій —
Російської та Австро-Угорської. Бони різнились за рівнем економічного і соціального розвитку, освіти та
культури, адміністративним устроєм. Обидві імперії проводили імперську політику, спрямовану на
знищення національної самобутності населення і колоніальну експлуатацію цих земель. Найбільших
утисків у національному відношенні зазнавало українське населення під владою Російської імперії.
Національна політика австрійського уряду, хоча і була м'якішою, вела до розпалення українсько-
польського конфлікту в Галичині.
На території тієї частини України, яка входила до складу царської Росії, було 9 губерній, об'єднаних у 3
великі регіони: Південно-Західний край (Подільська, Волинська, Київська губернії), Лівобережна Україна
(Полтавська, Чернігівська, Харківська губернії) і Новоросія (Катеринославська, Херсонська, Таврійська
губернії). Губернії, у свою чергу, поділялись на повіти, повіти — на волості. Зрозуміло, що національно-
етнічні особливості при такому адміністративно-територіальному устрої ігнорувалися. Ці території після
встановлення влади більшовиків увійшли до складу УРСР, а пізніше — до незалежної Української
держави. Українцями були також заселені великі райони Кубані, Чорноморської губернії, Курщини,
Воронежчини, Холмщини, Берестейщини, які зараз входять до складу інших держав, що межують з
Україною.

Територія Західної України (сучасна територія Львівської. Тернопільської, Івано-Франківської,

Закарпатської та більша частина Чернівецької областей) входили до Австро-Угорщини.

Загальна площа українських земель становила понад 700 тис. кв. км. Україна була найбільшою за
площею серед залежних країн Європи і четвертою серед незалежних — після Росії, Австро-Угорщини і
Німеччини.

Населення України напередодні 1917 р. перевищувало 48 млн. чол. Більше жителів в Європі мали лише
Росія, Австро-Угорщина і Німеччина. 2/3 жителів України, або 33 млн. осіб, були українцями, а решта —
1/3 складали національні меншини — росіяни (10%), євреї (понад 4%), поляки, угорці, болгари тощо.

У сільській місцевості проживало близько 80% жителів України, в місті — до 20%. За національним
складом село було переважно українським, землеробським, місто — багатонаціональним, здебільшого
російським і єврейським, а на західноукраїнських землях — польським та єврейським. Українців у містах
України було близько 1/3 населення. Між містом і селом існували глибокі мовні відмінності. Село
говорило українською мовою, місто — здебільшого російською, а на заході — польською, німецькою та
угорською.

Економічно більш розвинутими були українські землі в складі Російської імперії, особливо Південь і Схід
України. Донбас був вугледобувною і металургійною базою Російської імперії. На той час добування
вугілля і виплавка металу були основними показниками могутності країни. Так, у 1913 р. Донбас дав
70% вугілля, що видобувалось у Російській імперії. Уже в роки війни (1915-1916 pp.) заводи,
розташовані на Україні, давали 96,7% прокату, 68% — сортового металу, 99% — двотаврових балок і
швелерів, 53% - солі, 81% - олова, 90% - срібла, 75% - чавуну. Крім того, сільське господарство давало
16 млн. тонн товарного зерна.

У той же час на українських землях в складі Австро-Угорської імперії промисловість була майже
відсутньою. Єдині галузі, що розвивалися, були лісообробна, нафтодобувна, харчова. Селянство
потерпало від малоземелля, і значна частка населення змушена була емігрувати або відправлятися на

заробітки за океан.

Перша світова війна, на порозі якої стояв світ, носила загарбницький характер з боку обох ворогуючих
блоків. Українські землі були об'єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина,
Німеччина і Румунія.

Росія, яка на міжнародній арені виставляла себе захисником слов'янських народів, прагнула завершити
справу російських царів — об'єднати всі землі Київської Русі під своєю зверхністю. У ході війни вона
намагалась оволодіти Галичиною, Буковиною, Закарпаттям. Загарбання цих земель переслідувало мету
придушити гніздо "мазепинства", яке поширювало свій вплив на Наддніпрянську Україну. Усі плани
російського генерального штабу вістрям наступу російської армії спрямовували в Галичину.

Австро-Угорщина, в свою чергу, зазіхала на Волинь і Поділля. Напередодні війни австрійський

імператор обіцяв українським політичним діячам, що на українських землях Австро-Угорщини і
відторгнутих від Росії буде створено окрему адміністративну одиницю з широкими автономними
правами під зверхністю Австро-Угорщини.

Широкі плани щодо України розроблялись у Німеччині як з боку військових, так і з боку промисловців і
політиків. Так, один з найвпливовіших німецьких промисловців Август Тіссен заявляв: "Росія повинна
віддати нам прибалтійські провінції..., частину Польщі і Донецький басейн з Одесою, Кримом і
Приазов'ям..." У 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах писав: "Хто володіє Києвом, той має ключ від
Росії". Особливо привабливою Україна з її сировинними і продовольчими запасами стала для Німеччини
на завершальному етапі війни, коли власні ресурси були вичерпані.

10.2. Бойові дії на території України в роки Першої світової війни

1. Українські землі — театр бойових дій.

2. "Галицька битва".

3. Політика росіян в Галичині.

4. Повернення австрійців.

5. "Брусилівський прорив".

6. Завершення бойових дій на території України.

Відразу після початку Першої світової війни українські землі стали театром бойових дій між російською
армією та військами австро-німецького блоку, або прифронтовою зоною. На цій території діяв
російський Південно-Західний фронт, до якого у 1916 р. додався ще й Румунський. У серпні-вересні
1914 p. росіяни і спрямували свій удар в Галичину, де розгорнулася Галицька битва. У результаті цієї
битви росіяни оволоділи Східною Галичиною, Північною Буковиною та вийшли до карпатських
перевалів. Там розгорілись тяжкі бої. Росіяни вступили до Львова, Чернівців. Під час битви австро-
угорські війська втратили 400 тис. осіб, з яких 100 тис. були полонені. Тільки завдяки терміновій
допомозі з боку Німеччини і перекиданню військ з інших фронтів Австро-Угорщина уникнула остаточного
розгрому. Оволодіння Галичиною характеризувалося росіянами як завершення "справи великого князя
Івана Калити".

Наступним успіхом росіян стала облога фортеці Перемишль, яка капітулювала 22 березня 1915 р. У
результаті росіяни взяли в полон ще 120 тис, австрійців і захопили 400 гармат. На завойованій території
російська влада встановила режим, який, за словами голови російської адміністрації Галичини генерал-
губернатора графа Олексія Бобринського, мав запровадити "русские начала" у житті населення краю.
Так, у Галичині запроваджувалися російська мова і російське законодавство. Закривалися українські
школи, інші навчальні заклади, культурні організації. Почалось повернення греко-католиків у
православ'я. Майже всіх представників української еліти, що залишилась у краї, а також верхівку греко-
католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким вивезено вглиб Росії. Відбулись єврейські
погроми.

Російська окупація тривала до весни - літа 1915 р. Уже в лютому австрійські частини вступили до
Чернівців, 22 червня — до Львова, а до кінця червня захопили всю Галичину і Буковину, за винятком
вузької смуги на схід від Тернополя. Крім Галичини, австро-німецькі війська під час наступу 1915 р.
окупували західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами

Луцьк і Дубно.

Відступ російської армії супроводжувався новим погромом українства, депортацією населення. Поряд з
цим до відступаючих російських частин додалися біженці, які боялись репресій з боку Австро-Угорщини.
Загалом до Росії було переміщено понад 100 тис. українців. Депутат російської Державної думи Мілюков
охарактеризував російську політику в Галичині "європейським скандалом".

Зумівши зупинити наступ австро-німецької армії на лінії Кам'янець-Подільський — Тернопіль -

Кременець — Дубно, росіяни навесні 1916 р. несподівано військами Південно-Західного фронту завдали
удару, який увійшов в історію як Брусилівський прорив (від прізвища генерала Олексія Брусилова,
призначеного у березні 1916 р. командуючим цим фронтом).

Наступ росіян розпочався 22 травня 1916 р. Після нетривалої артпідготовки росіяни перейшли у наступ
по всьому фронту, тим самим не давши австро-угорським військам свободи маневру. Російські війська
просунулись по всьому фронту вглиб на 80—120 км, знову оволоділи Чернівцями, Коломиєю, Бродами,
Луцьком. Внаслідок Брусиловського прориву австро-угорські війська зазнали значних втрат: понад 1
млн. осіб вбитих і поранених, понад 400 тис. військовополонених. Росіяни втратили близько 500 тис.
осіб.

Після завершення цього наступу лінія фронту залишалася майже незмінною цілий рік. Тим часом у
березні 1917 р. в Росії відбулась революція. Новий російський уряд, прагнучи зміцнити своє внутрішнє
становище, влітку 1917 р. розпочав новий наступ, який завершився повним провалом, новими жертвами
і територіальними втратами. Контрудар австро-німецьких військ примусив росіян відійти навіть далі, ніж
у 1915 р. Ця лінія фронту проіснувала аж до укладення Берестейського миру.

Ключові дати

серпнь-вересень 1914 р. - "Галицька битва"

1915 р. — поразка росіян. Відновлення австрійського панування на західноукраїнських землях

1916 р. — "Брусилівський прорив"

10.3. Українські політичні партії, організації, збройні формування в роки Першої світової
війни

1. Трагедія України.

2. Головна Українська Рада (Загальна Українська Рада).

3. УСС. Бойовий шлях.

4. Створення СВУ. Програма та діяльність СВУ.

Перша світова війна, що розпочалась 1 серпня 1914 p., була загарбницькою, несправедливою для обох
ворогуючих блоків: Троїстого союзу і Троїстої згоди — Антанти. У стратегічних планах противників одне
з найважливіших місць у цій війні відводилось завоюванню українських земель.

Війна обернулась колосальною трагедією для українського народу. 3,5 млн українців мобілізували в
російську армію, а 250 тис. з Галичини й Буковини — в австро-угорську. Воєнне протистояння обох
імперій — Росії та Австро-Угорщини, що супроводжувалось масовими репресіями проти українців,
розкололо національно свідоме українство. Розкол відбувся як між українцями воюючих сторін, так і в
рамках Російської та Австро-Угорської імперій на прибічників і противників війни. Відверто
проавстрійську позицію зайняла утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що являла
собою міжпартійний блок, до складу якого входили радикальна, соціал-демократична, націонал-
демократична партії. Очолив її К. Левицький. ГУР звернулась до українського народу з Маніфестом, в
якому ,зокрема, зазначалося: "Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному
життю,... яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави... Нехай українське
громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був
розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!"

У травні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізовується у Відні в Загальну Українську Раду, яка
була єдиним і найвищим представницьким органом українського народу Східної Галичини. Рада
домагалася від австрійського уряду впровадження української адміністрації і шкіл у приєднаних районах
Холмщини та Волині, згоди на поділ Галичини на українську і польську частини та утворення
Українського університету у Львові. Німецька та австро-угорська влада не підтримала ідеї незалежної
України, але задовольнила низку другорядних вимог, зокрема, про організацію окремих таборів для
військовополонених українців. У таборах засновували школи, бібліотеки, церкви, які активно займалися
вихованням української національної самосвідомості, непримиренної ненависті до Російської імперії як
поневолювачки і гнобительки українського народу. З часом з українських полонених у Німеччині було
створено дві дивізії — "синьожупанну" і "сірожупанну", названі так за колір їхньої форми.

5 листопада 1916 р. австро-угорський і німецький уряди проголосили утворення самостійного

польського королівства, що складалося з польських земель, які входили до складу Російської імперії. На
знак протесту Загальна Українська Рада склала свої повноваження.

З ініціативи ГУР у 1914р. було сформовано легіон Українських Січових Стрільців (УСС). Запис
проводився на цілком добровільних засадах. Основний контингент становили молоді вихованці
воєнізованих українських організацій: громадянської "Сокіл", пожежної "Січ", учнівсько-шкільної "Пласт".
Бажаючих вступити в УСС виявилось 28 тис. осіб. Австрійський уряд, стурбований лояльністю такого
великого національно свідомого військового формування, зарахував до УСС лише 2,5 тис. осіб,
озброївши їх рушницями, знятими з озброєння у 1888 p.. Січові стрільці виявились найбільш
боєздатними солдатами Австро-Угорської імперії. Попередні плани австрійського командування
поступово знищити УСС у боях з противником були змінені, їм почали доручати ключові ділянки фронту.
УСС відзначилися у боях за гору Маківку, у звільненні Галичини від російської окупації. Але бій за гору
Лисоня на Тернопільщині у 1916 р. став останнім для полку УСС. Залишки вояків УСС були переведені
на Волинь, де їх зобов'язали допомагати австрійським окупаційним властям поповнювати австрійську
армію рекрутами з місцевого населення. Користуючись цим, січові стрільці відразу зосередились на
освітній роботі, організувавши 46 початкових шкіл, працюючи там вчителями.

Паралельно з ГУР політичні емігранти зі Східної України заснували у Львові Союз Визволення України
(СВУ), проголосивши його безпартійною громадською організацією. Організаторами СВУ були колишні
діячі УСДРП — Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов і Української соціал-демократичної
спілки (Спілки) Мар'ян Малиневський (Басок) та Олександр Скоропис-Йолтуховський.

У жовтні 1914 р. СВУ видав програму "Наша платформа", згідно з якою головна мета Союзу полягала у
створенні самостійної Української держави з конституційно-монархічною формою правління. СВУ
головну ставку робив на Австро-Угорщину, німецьку армію, жадав поразки Росії у війні.

СВУ мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі, Осло.
Поставивши перед собою завдання сформувати навколо СВУ коаліцію непримиренних ворогів
Російської імперії, ці представники вступали у відкриті чи таємні переговори як з офіційними
державними урядовцями, так і з російськими політичними емігрантами, в основному з діячами обох
фракцій РСДРП — більшовиками і меншовиками. Але досягти згоди не завжди вдавалося.

1915 р. діячі СВУ з членів УСДРП, Спілки та соціал-демократії Буковини та Галичини почали видавати
українською мовою у столиці Болгарії Софії газету "Робітничий прапор". Велику агітаційно-
пропагандистську роботу розгорнув СВУ у таборах військовополонених. На гроші, надані урядами
Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, який перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна,
здійснював велику пропагандистську діяльність. Його діячі виступали з лекціями і доповідями не тільки в
Австро-Угорщині, а й у Німеччині, Болгарії, друкували статті, а головне — налагодили регулярне
видання українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською,
італійською, шведською мовами багатьох десятків науково-популярних брошур з історичного минулого
та сучасного України. Серед друкованих видань СВУ: "Кобзар" Т.Г. Шевченка, праці корифеїв
української історіографії М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, вченого-географа С Рудницького,
публіциста М. Лозинського, письменника Б. Лепкого. Надруковано також низку праць М. Грушевського,
хоч сам він ставився до СВУ неприхильно. Допомога, що надавалася державами Четверного союзу,
зараховувалась як державний борг майбутньої самостійної України. СВУ припинив свою діяльність у
червні 1918 р. Історичною заслугою СВУ було насамперед те, що він першим серед українських
організацій проголосив своєю метою утворення самостійної української держави.

На початку війни емігранти-москвофіли з Галичини організували в Києві "Карпато-русский

освободительний комитет". Він закликав галичан вітати російську армію як визволительку, допомагав
організовувати владні структури під час окупації Галичини.

Проавстрійські та пронімецькі настрої СВУ не знайшли відгуку в Східній Україні. Представники всіх
національних меншин у Думі висловили лояльність до російського уряду. У зв'язку з тим, що українці не
мали свого представництва в Думі, редактор журналу "Украинская жизнь", який виходив у Москві, Симон
Петлюра видав декларацію із закликом до українців чесно виконувати свій обов'язок перед російською
державою. У питаннях зовнішньої політики С Петлюра закликав орієнтуватися на Антанту.

Товариство українських поступовців (ТУП) зайняло очікувальну позицію, не ставши на платформу

Петлюри чи СВУ. Але навіть лояльність українських діячів до російського самодержавства не
пом'якшувала його упередженості до України. Це переконувало українців, що тільки в рамках
національного руху можна розв'язати українське питання.

Ключові дати

1914р. - створення легіону УСС

травень1915р. — реорганізація Головної Української Ради в Загальну Українську Раду

1914-1918 pp. - діяльність СВУ

XI. УКРАЇНА В РОКИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

11.1. Передумови і причини української революції. Утворення Української Центральної
Ради, її політична програма

1. Причини і передумови української революції.

2. Лютнева демократична революція і Україна.

3. Три центри влади в Україні.

4. Створення Української Центральної Ради, її склад і статус.

5. Лідери УЦР.

6. Політична програма УЦР.

Українська революція стала визначною подією в історії українського народу XX ст. Вона засвідчила
негасиме прагнення українців до творення власної держави. Незважаючи на тривале імперське
поневолення, народ знайшов у собі сили, щоб у вкрай несприятливих умовах протягом тривалого часу
(1917-1920 pp.) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність.

Які ж були причини і передумови революції? Учасники і дослідники революції вказують такі причини:
1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як
Росії, так і Австро-Угорщини.

2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і

соціального захисту робітництва.

3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його

оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми
воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це
дало історичний шанс українському народу у боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції у Росії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства

відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у
її суспільно-політичному й духовному розвитку.

2 березня 1917 р. у Петрограді виник Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського
уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу
владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і губернським комісарам, якими були голови
земських управ.

Поряд з органами Тимчасового уряду в Україні, як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади
— Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль в яких відігравали російські меншовики,
есери, більшовики.

Третім центром влади і носієм ідеї національного відродження України стала Українська Центральна
Рада.

Ідея заснування Центральної Ради народилася на зборах Товариства українських поступовців (ТУП).
Полеміка щодо принципів її творення, завдань і програмних гасел не вщухала кілька днів. 7 березня
1917р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою створення УЦР.

УЦР поступово перетворилася в справжній керівний осередок національно-демократичної революції,

своєрідний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських
політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного
відродження. До неї увійшли представники православного духовенства, культурно-освітніх,
кооперативних, військових, студентських організацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні
діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 чол.

Керівником (головою) УЦР було обрано Михайла Сергійовича Грушевського (1866—1934) — видатного
українського історика й політичного діяча, одного з керівників ТУП, а з 1917 р. — члена партії
українських есерів, прихильника автономістських настроїв. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали
відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП)
Володимир Кирилович Винниченко (1880-1951), Симон Васильович Петлюра (1879—1926), а також С
Єфремов, Б. Мартос, І. Стешенко, П. Христюк та ін.

На початку своєї діяльності УЦР відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона
одразу сформувати й політичну платформу. Спочатку вона закликала український народ домагатися від
Тимчасового уряду "всіх прав, які тобі природно належать," обмеживши їх, проте публічним
використанням української мови в державних, судових та освітніх установах.

Основну роль у розробці стратегічної мети УЦР зробив М.Грушевський. У своїх брошурах,
опублікованих у 1917 р,. "Вільна Україна", "Якої ми хочемо автономії та федерації", "Хто такі українці і
чого вони хочуть", "Звідки пішло українство і до чого воно йде" головною метою проголошувалося
домагання національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на
федеративну, демократичну республіку.

Національно-територіальна автономія України, за Грушевським, — це територіальне об'єднання всіх

етнічних українських земель, організоване на основах широкого демократичного громадського
самоврядування. Об'єднання самостійно вирішуватиме усі свої справи: економічні, культурні, політичні,
утримуватиме військо, розпоряджатиметься своїми дорогами, доходами, землями, природними
багатствами, матиме власні законодавство, адміністрацію і суд. Іншими словами, автономна Україна
повинна мати всі державні атрибути.

У федерації М. Грушевський бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох

національних. До функцій федеративної влади відносив: "...справи війни і миру, міжнародні трактати,
завідування воєнними силами республіки, пильнування одностайної монети, міри, ваги, оплат митових,
нагляд за коштами, телеграфами, ... надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв,
стеження за додержуванням певних принципів охорони прав національних меншин у краєвім
законодавстві".

Таким чином, М. С. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності

української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося можливим і реальним
налагодити національно-державне життя України.

Ключові дати

2 березня 1917 р. - зречення царя і перехід влади до Тимчасового уряду.

7 березня 1917 р. - створення УЦР.

11.2. Лідери Української Центральної Ради (М.Грушевський, В.Винниченко, С.Єфремов)

1. Біографічні відомості.

2. Роль в національно-визвольному русі.

3. Діяльність в роки української революції і після неї.

В українській історії XX ст. знайдеться небагато діячів, які б змогли зрівнятися з Михайлом Сергійовичем
Грушевський (1866—1934). Видатний діяч національно-визвольного руху, голова Української
Центральної Ради, перший президент Української Народної Республіки, автор Універсалів Центральної
Ради, які стали найвидатнішими конституційними документами в історії української державності.
Політичну діяльність М.С.Грушевський поєднував з великою титанічною працею історика (йому
належить близько 2 тис. наукових праць).

Наукова і політична діяльність висунула М.С.Грушевського в лідери українського національного

відродження. Завершивши навчання в Київському університеті, М.Грушевський бере активну участь у
діяльності Київської громади, до якої входили видатні представники української інтелігенції:
А.Антонович, М.Драгоманов, М.Лисенко, М.Чубинський та ін.

З 1894 р. починається найплідніший час у творчості молодого вченого. М.Грушевський очолив кафедру
історії України (офіційно — "всесвітньої історії"). Уже на першій вступній лекції виклав свою концепцію
Русі-України: всі етапи цієї історії (Київська Русь — Галицько-Волинське князівство — Гетьманщина —
до новітнього часу) — є історія української держави та українського народу.

Знаходячись під впливом свого великого вчителя В.Антоновича, М.Грушевський все наукове життя
залишався на народницьких позиціях, підкреслюючи, що народ "єсть єдиний герой історії".
Львівський період життя Грушевського був насичений не тільки науковими здобутками, а й активною
громадсько-політичною роботою. Він обирається головою наукової секції (історико-філософської)
Наукового товариства ім. Шевченка, підтримує розвиток української освіти в Галичині. Зустріч з
І.Франком сприяла активним політичним крокам Грушевського. 1899 р. він став одним із засновників
Української національно-демократичної партії. У період першої російської революції Грушевський
розробив власний конституційний проект, який віддзеркалював традиційні українські погляди щодо
національної автономії.

Лютнева революція в Росії 1917 р. і розвал Російської імперії висунули М.Грушевського в провідники
українського національно-визвольного руху. Під його керівництвом почала роботу Українська
Центральна Рада. "Проект організації Центральної Ради був моїм ділом", - зазначав М.Грушевський.

Під проводом великого вченого і демократа Центральна Рада розпочала своїми чотирма Універсалами
велику справу будівництва Української держави. Під керівництвом М.Грушевського Центральна Рада
пройшла шлях від вимог автономії України до проголошення незалежності.

Проіснувавши всього чотирнадцять місяців, Центральна Рада, очолювана М.Грушевським, заклала

могутні підвалини державного будівництва: була прийнята Конституція України, відновлено символи
держави (золотий тризуб і синьо-жовтий прапор). Започатковувалось створення української армії, була
введена власна грошова одиниця — гривня. Була прийнята низка законів соціально-політичного
характеру в інтересах усіх верств суспільства. Залишаючи "поміщикам" і "багачам" рівні права з усіма
іншими верствами населення, Грушевский все ж віддає перевагу владі "всього трудящого народу".
Запропонована ним модель майбутньої Української держави носить соціал-демократичний характер. Він
підкреслював: "Щоб трудящий чоловік мав усю користь від своєї праці, а не содержував своїм потом
неробів усяких, що живляться з народної праці, самі не даючи ніякої користі народові". Далі лідер
Центральної Ради продовжує: "Справедливо було б, щоб фабрики і заводи, так само як і руди (шахти),
ліси і води, всі багатства землі належали до самих трудящих..." М.Грушевський намагався вирішити
споконвічний конфлікт між поміщиками та селянами на користь останніх: "Земля повинна бути в руках
тих, хто на ній працює. Землі казьонні, удільні, монастирські і великі поміщицькі маєтки повинні бути
забрані, а від поміщиків по справедливій оцінці їх коштів і прав маєтки треба викупити коштом
українського краєвого (казни) і роздавати в користування людям трудящим, які будуть на тій землі
працювати".

Абсолютно однозначно висловився М.Грушевський і щодо національного питання, принципово

заперечуючи гасло "Україна для українців". З цього приводу від писав: "Переглядаючи прізвища
українські, побачимо тут і потомків родин великоруських, і польських, і німецьких, і сербських, і
єврейських, що пристали до українців в різні часи", — тому і пропонує залучати до української справи
всіх тих, "хто щиро йде з українським народом", а українці не відпихнуть їх від себе, а приймуть як у всім
рівних товаришів".

Певний час М.Грушевський залишався на позиціях автономії України, але це для нього не кінцева мета.

Федерацію Російської Республіки і України Грушевський розглядав лише як важливий етап на шляху до
політичної перебудови Європи та її перетворення в Європейську федерацію. З початком наступу
Червоної гвардії в Україні Грушевський остаточно відкинув ілюзії щодо Петроградського уряду та
можливих угод з ним: "...війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над своєю ідеологією".

29 квітня 1918 р. Михайло Грушевський був обраний президентом Української Народної Республіки. Г ля
гетьманського перевороту П.Скоропадського (29.04.1918 р.) він відійшов від активної політичної
діяльності й емігрував за кордон. 1919 р. заснував Український соціологічний інститут у Відні, в 1920-
1922 pp. редагував орган українських есерів "Борітеся — поборете", часописи "Східна Європа" і "Наш
стяг". Жив також у Женеві, Берліні, Парижі. У березні 1924 р. після довгих переговорів з радянським
урядом повернувся в Україну. 1924 р. він був обраний членом Української Академії Наук, 1929 р. —
академіком Академії Наук СРСР.
Але вже на початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в причепності до діяльності
антирадянського "Українського національного центру". Невдовзі його звільнили і вислали до Москви.

25 листопада 1934 р. під час лікування є Кисловодську М.Грушевський помер при загадкових
обставинах. На смерть відомого вченого відгукнулась газета "Правда", назвавши його "великим
буржуазним істориком України". Академік В.Вернадський писав, що із життя пішов "найбільш видатний
український історик".

У пам'яті народу М.С.Грушевський залишився не тільки як автор досліджень про Україну, як її кращий
знавець, але і як один з головних творців и історії, засновник незалежності Української держави.

Винниченко Володимир Кирилович (1880-1951) народився в с. Григорівці Єлисаветградського повіту

на Херсонщині в сім'ї чабана. У 1900 p., склавши іспити на атестат зрілості, поступив на юридичний
факультет Київського університету, де зв'язався з гуртками Революційної української партії* (РУП). У
1902 р. заарештований. Після виходу із Лук'янівської в'язниці позбавлений права навчатись в
університеті. Через заборону жити в Києві виїхав на Полтавщину. Там він вів пропаганду серед селян.
Будучи призваним на військову службу, втік до Львова, де ввійшов до складу Закордонного комітету
РУП. Кілька разів переходив кордон з революційною літературою. Потрапив до в'язниці, але, звільнений
за серпневою амністією 1904 p., знову виїхав за кордон. У 1905 р. повернувся до Києва і на 8 місяців
потрапив до в'язниці. Випущений на поруки, під загрозою каторги емігрував.

Головував на II з'їзді РУП — УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії". До 1914 р. жив
у Австрії, Франції, Італії, потім нелегально приїхав в Україну, де його застала світова війна. Жив
нелегально в Катеринославі, Москві, продовжував революційну та літературну роботу, брав участь у
виданні легального журналу "Промінь". Після Лютневої революції прибув до Києва і брав участь в
організації Української Центральної Ради, редагував орган ЦК УСДРП "Робітничу газету". У кінці червня
1917 р. очолив Генеральний Секретаріат (до 22 січня 1918 p.). Під час Гетьманщини став головою
Українського національного союзу, потім очолив Директорію. Вийшов з її складу й емігрував. Після
закордонної конференції УСДРП (вересень 1919 р.) вийшов з партії і організував у Відні Закордонну
групу Української комуністичної партії (УКП), від імені якої видавав газету "Нова доба". У 1920 р. на
короткий час повернувся в Україну. З 1934 р. жив у Франції; відмовився співробітничати з фашистами.

Єфремов Сергій Олександрович (1876-1937) - народився в с Пальчик Звенигородського повіту

Київської губернії в багатодітній (мав три сестри та дев'ять братів) сім'ї священика. Навчався в
Уманському духовному училищі, потім Київській духовній семінарії. У 1896 р. залишив семінарію і,
здавши екстерном екзамени на атестат зрілості при 1-й Київській гімназії, вступив на юридичний
факультет Київського університету. У 1897 р. вперше був заарештований. Після закінчення університету
(1901 р.) відбув військову службу і зайнявся літературною, науковою та політичною діяльністю. Входив
до Загальної безпартійної української організації Української демократичної партії (УДП), був одним із
засновників Української радикальної партії (УРП) та Української демократично-радикальної партії
(УДРП). Одночасно працював в Селянській спілці, редагував журнал "Нова громада", співробітничав у
багатьох українських виданнях.

Після поразки першої російської революції — один із засновників ТУП, член його ради. У керівництві
ТУП займав центристську позицію. Після Лютневої революції - голова президії Союзу автономістів-
федералістів, голова тимчасової ради відновленої УДРП, очолював Головний комітет Української партії
соціалістів-федералістів. У цей же час займався дослідженням архівів Київського Головного
жандармського управління (ГЖУ) та охоронного відділення, заступник голови Української Центральної
Ради, перший генеральний секретар у міжнаціональних справах.

У 1919 р. відійшов від активної політичної діяльності. Тоді ж був обраний академіком, а 1922 р. віце-
президентом Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював історико-літературне товариство та ряд
комісій в галузілі літературознавства. За радянської влади неодноразово (1919, 1921, 1922, 1929 pp.)
заарештовувався. Засуджений за процесом Спілки Визволення України (СВУ) до смертної кари, яку
було замінено на 10 років ув'язнення. Покарання відбував у Ярославлі та Володимирі.
 11.3. Розвиток української революції у квітні — червні 1917 р. І Універсал

1. Кроки до національно-територіальної автономії.

2. І Універсал. Основні положення.

3. Історичне значення І Універсалу.

Активізація суспільно-політичного життя в Україні відбувалась під впливом Центральної Ради, яка
оголосила про скликання Всеукраїнського національного конгресу. Таким чином, із київської міської
організації Рада перетворювалась на всеукраїнський політичий центр.

Від різних українських політичних, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій на конгрес

прибуло близько 900 делегатів. Це було небачене досі зібрання українців. У перший же день вони
виступили за національно-територіальну автономію України. Делегати конгресу обрали 118 членів
Центральної Ради. Головою УЦР став М.С.Грушевський, а його заступниками - В. Винниченко і С.
Єфремов. У повному складі УЦР збиралася на загальні збори (Велику раду), а основна робота велась у
Малій раді.

У цей час провідні діячі УЦР вбачали стратегію революції у досягненні національно-територіальної
автономії у складі федерації — держави, яка б об'єднувала кілька національних держав. У цьому
напрямі і розвивався національно-демократичний рух в Україні весною і влітку 1917 р.

Про силу рішень конгресу свідчать резолюції Всеукраїнського військового з'їзду (травень 1917 p.). З'їзд у
категоричній формі зажадав від Тимчасового уряду надати Україні національно-територіальну
автономію. Делегати з'їзду оголосили боротьбу за українізацію військових частин і обрали Український
військовий комітет, який у повному складі ввійшов до УЦР.

Підтримка військових надала рішучості Раді. Для переговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда було
направлено делегацію на чолі з заступниками голови УЦР. Мета цієї місії — переконати Тимчасовий
уряд у доцільності надання Україні автономії. Але в умовах двовладдя в російській столиці не вдалося
досягти порозуміння ні з Тимчасовим урядом, ні з Петроградською радою робітничих депутатів. Такий
підсумок переговорів переконав діячів УЦР у необхідності поглиблення української революції. Ідея
встановлення автономії без згоди у Петрограді стала надзвичайно популярною. Загальні збори
Української Центральної Ради (3 червня 1917 р.) постановили негайно приступити до закладання
підвалин автономного ладу на Україні. Через тиждень, 10 червня, УЦР оприлюднила свій І Універсал.
Його зачитав на Всеукраїнському військовому з'їзді В. Винниченко. Віднині, було сказано в Універсалі,
"не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам
порядкувати своїм життям".

Основні положення І Універсалу УЦР:

- "Однині самі будемо творити наше життя". Розбудова України "не одділяючись від усієї Росії";

— УЦР — найвищий державний орган України;

— заклик до переобрання місцевої адміністрації, заміна її на представників прихильних до української

справи;

— запросити до спільної праці національні меншини, визначивши їхні права, визнала їх вільний
розвиток на території України. Висловлювалась надія, що у самостійній побудові нового життя візьмуть
участь і неукраїнські народи, що проживають на Україні;

— скликання Всеукраїнських Установчих Зборів;

— тільки Всеукраїнські Українські Збори Сойм (Сейм), що будуть обрані загальним, рівним, прямим і
таємним голосуванням, мають права приймати закони України;

— запровадження особливого податку на рідну справу;

— визнано необхідність розроблення закону про землю після конфіскації поміщицьких, казенних,
царських, монастирських, згідно з яким право порядкувати українськими землями, право користуватися
ними належало тільки народові України.

Проголошення революційного за формою і змістом Універсалу викликало нове національне піднесення.

Такий розвиток української революції змусив переглянути своє ставлення до Центральної Ради з боку
російських революційних демократів і Тимчасового уряду. Відтепер у Росії змушені були рахуватися з
діями УЦР. У Київ для переговорів були направлені представники Тимчасового уряду.

Ключові дати

10 червня 1917 р. — І Універсал. Проголошення автономії України

11.4. Другий Універсал Центральної Ради та його місце в історії української революції

1. Переговори УЦР і Тимчасового уряду.

2. II Універсал.

3. Історичне значення Універсалу.

Проголошенням 10 червня 1917 р. І Універсалу УЦР, по суті, здійснила відновлення, відродження

української державності, але не як самостійної, а як автономної у складі Росії.

Населення з ентузіазмом зустріло І Універсал. Продовжувалась організація національно-державної

влади. Невдовзі створили Малу Раду й Генеральний Секретаріат — уряд на чолі з В. Винниченком.

Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили І Універсал, оголосивши його виявом сепаратизму.
На цих позиціях стояли й загальноросійські партії, що діяли в Україні. Уряд готовий був застосувати
проти Ради силу, але його бездіяльність у соціально-економічній сфері і курс на війну до переможного
кінця призвели до послаблення популярності урядових партій і врешті-решт до червневої політичної
кризи. Незадоволення посилив і провал наступу на Південно-Західному фронті, коли за місяць боїв
російська армія втратила 150 тис. чол.

У такій ситуації конфронтація Тимчасового уряду з УЦР була недоречною. Незважаючи на негативне
ставлення до національного руху, Тимчасовий уряд змушений був шукати угоди з УЦР. 29 червня 1917
р. до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду в складі О. Керенського, М. Терещенка, І.
Церетелі. Після ведення напружених переговорів було вироблено основні засади компромісу.
Найголовнішим для українців було те, що Тимчасовий уряд зобов'язувався визнати УЦР державним
органом негайно, не чекаючи Установчих Зборів.

Зміст досягнутої угоди текстуально оформлявся у двох різних за формою документах. Документи уряду
назвали проектом постанови "Про національно-політичне становище України". УЦР побажала його
оформити від себе як II Універсал. Обидва документи мали оголошуватись одночасно. Оскільки три
міністри не мали повноважень від імені уряду, вони повезли опрацьований документ до Петрограда,
звідки повинні були повідомити про його затвердження телеграфом. Після цього Рада одержувала
право опублікувати II Універсал.

На засіданні 2 липня 1917 р. Тимчасовий уряд заслухав звіт про переговори й досягнуту угоду.
Засідання було бурхливим і призвело до урядової кризи. Три міністри від партії кадетів категорично
виступили проти надання українцям автономного устрою і на знак протесту вийшли з уряду. Міністр
шляхів сполучення М. Некрасов проголосував за угоду з УЦР, але мусив вийти з партії кадетів. З липня
1917 р. УЦР опублікувала текст II Універсалу.

З одного боку:

— офіційно визнавалась автономія України, УЦР доручалось підготувати Закон про автономний устрій;

— УЦР отримала статус вищого органу революційної демократії, Генеральний Секретаріат — вищого
органу крайового управління;

— Тимчасовий уряд погоджувався з українізацією військових підрозділів.

З іншого боку:

— Закон про автономний устрій України мали затвердити Установчі збори, а до цього УЦР
зобов'язується не здійснювати самочинно автономії України;

— не уточнювалась територія, на яку поширювалась влада УЦР і Генерального Секретаріату, а також

повноваження останнього;

— склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР поповнювалася

представниками національних меншин;

— комплектування окремих військових частин виключно українцями здійснюється під контролем

російського командування й військового міністра.

Оцінка II Універсалу не може бути однозначною. Зміст Універсалу свідчив про те, що УЦР зробила
істотні поступки урядові, який прагнув обмежити певними рамками національно-визвольний рух. Однак
сам факт вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історичне значення. В
умовах ослаблення центральної влади те, якими наслідками повернеться компроміс для долі
української державності, залежало передусім від уміння УЦР використати владні повноваження, що
опинилися в її руках.

В Україні проти II Універсалу виступили самостійники, які організували в ніч з 4 на 5 липня 1917 р.
збройний виступ, щоб примусити УЦР проголосити незалежність України, але вони були розбиті.

Загалом II Універсал не влаштовував жодну зі сторін. Головні події були ще попереду.

Ключові дати

З липня 1917 р. — проголошення II Універсалу

11.5. Третій Універсал Центральної Ради і проголошення Української Народної

Республіки

1. Більшовицький переворот у Петрограді. Його вплив на події в Україні.

2. Збройний виступ більшовиків у Києві.

3. Прийняття III Універсалу, його основні положення.

4. Історичне значення Універсалу, проголошення УНР.

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом.
Тимчасовий уряд планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату.
Але такий перебіг подій був перерваний більшовицьким переворотом у Петрограді 25 жовтня {7
листопада за новим стилем, запровадженим у 1918 p.). Другий Всеросійський з'їзд Рад утворив
російський уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв два важливі документи: Декрет про мир
та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагаються взяти владу в інших містах
колишньої Російської імперії.

Діставши звістку про події в Петрограді, УЦР негайно створила Комітет по охороні революції в Україні.
27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат виступив з відозвою "До всіх громадян України", в
якій заявляв, що буде рішуче протистояти будь-яким спробам підтримки більшовицького перевороту на
Місцях. Раду народних комісарів — уряд, створений більшовиками, Секретаріат визнавав як уряд
центральних районів Росії. Ця відозва загострила відносини між УЦР та більшовиками.

Таким чином, у листопаді 1917 р. у Києві сформувалися три ворогуючі табори, які протистояли один
одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупувалися навколо штабу Київського військового
округу (10 тис. озброєних прихильників). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських
депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8
тис. озброєних прихильників.

Ініціативу в подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р. вони розпочали у Києві збройне
повстання. Бої тривали три дні. Війська КВО терпіли поразку. Тоді в події втрутилися війська УЦР .
Спеціальна комісія з представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно якої війська КВО
виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.

Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: місто одночасно контролювалось
військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засідання Рад робітничих і
солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею: "реконструювати" УЦР на Всеукраїнському з'їзді
Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. "Реконструкція" передбачала перетворення УЦР за
російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, де б більшість належала
більшовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до проведення Українських Установчих зборів, які мали б
констатувати новий суспільно-політичний та економічний устрій України.

Керівництво УЦР, вбачаючи небезпеку для України в діях більшовиків, на засіданні Малої Ради, яке
розпочалось 6 листопада 1917р., проголосило III Універсал. У ньому йшлося: "Віднині Україна стає
Українською Народною Республікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її,
ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних
народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й
правити належить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству — Генеральному
Секретаріатові України".

ІІІ Універсал проголошував широку програму перетворень:

— скасовувалось право приватної власності на землю — вона визнавалась власністю всього трудового
народу й передавалась йому без викупу;

— Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її

союзниками;

— проголошувала свободу слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, а також недоторканість особи і
помешкання;

— скасовувалась смертна кара;

— впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

— підтверджувалось право національно-територіальної автономії.

За визначенням В. Винниченка, III Універсал не справив такого впливу, як перший. Накреслена у III
Універсалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо
селянство, яке очікувало негайного переділу поміщицької землі.

Також не в дусі моменту були і пункти, що проголошували Україну складовою частиною Російської
федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.

А особливо небезпечним було положення, що УЦР стане на сторожі "прав і революції не тільки нашої
землі, а й усієї Росії". Це було непосильне й непотрібне для України завдання.

Проголошення Української Народної Республіки стало актом великої історичної ваги: український народ
після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.

Ключові дати

7 листопада 1917 р. - проголошення III Універсалу УЦР

11.6. Соціально-економічна політика Центральної Ради

1. Підхід УЦР до розв’язання соціально-економічних проблем.

2. Аграрне питання і Центральна Рада.

3. Політика щодо робітників і селян.

4. Наслідки соціально-економічної політики УЦР.

Діяльність створеної у березні 1917 р. Української Центральної Ради була зосереджена, головним
чином, на вирішенні національного питання, досягненні автономії України. Партії, які входили до Ради,
певний час цілком свідомо ухилялися від обговорення гострих соціально-економічних питань, підхід до
яких у них значно різнився. Це з часом послаблювало вплив УЦР на трудящі верстви українського
населення, яка, підтримуючи гасла національного визволення, чекало від революції також поліпшення
матеріального становища, аграрної реформи, вирішення інших соціально-економічних проблем.

Програма соціально-економічних перетворень УЦР викладена в її універсалах, зокрема в III і IV.

Зі своїм НІ Універсалом Центральна Рада виступила 7 листопада 1917 р. Оголосивши цей день днем
утворення Української Народної Республіки (УНР), Центральна Рада в універсалі обнародувала основні
принципи своєї політики.

Значне місце в універсалі відведено вирішенню аграрного питання - найпекучішого для селянства.
Оголошувалося скасування приватної власності на "землі поміщицькі й інші землі нетрудових
господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та
церковні". Ці землі мали перейти до рук трудящих без викупу. Генеральному секретарству земельних
справ ЦР доручила розробити закон про те, як користуватися цими землями до остаточного визначення
їх долі на Українських Установчих зборах (мали бути скликані 9 (22) січня 1918 p.).

Ill Універсал декларував необхідність "доброго упорядкування виробництва, рівномірного розподілення

продуктів споживання й кращої організації праці". З цією метою Генеральному секретарству праці було
доручено спільно з представниками робітників "установити державний контроль над продукцією на
Україні". Проголошувалося введення 8-годин-ного робочого дня. УЦР обіцяла забезпечити "всі свободи,
здобуті всеросійською революцією": слова, друку, сумління, зборів, спілок, страйків, недоторканості
особи й житла.
Важливе місце в III Універсалі було відведено правам національних меншин; УЦР сформулювала в
ньому і своє ставлення до війни.

У реалізації накресленої III Універсалом програми уряд УНР не виявив ні послідовності, ні рішучості.
Поступово УЦР відмовилася від негайного вирішення аграрного питання. 10 листопада 1917 р. на
нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків і банкірів голова Генерального
секретаріату УНР В. Винниченко заспокоїв поміщиків, заявивши, що питання про землю буде вирішене
на Українських Установчих зборах. Через кілька днів спеціальним роз'ясненням УЦР з аграрного
питання заборонялося "свавільне захоплення земель та іншої власності". Селянські виступи проти
поміщиків наказано придушувати силою зброї. Було оголошено, що в землевласників, які мають менше
40 десятин, землі взагалі не відбиратимуть. Не підлягали розподілу також площі під виноградниками,
хмелем та ін.

Невдалою виявилася і політика УЦР щодо фінансів та промисловості. Брак коштів був катастрофічний,
"... а чіпнути банки, де лежали потрібні для краю гроші, ми ніяк не могли", — писав пізніше В.
Винниченко. Не був встановлений державний контроль над промисловістю. Робітники не зрозуміли його
суті, а підприємці зустріли вороже. На промислових підприємствах України зростало безробіття. Тільки в
Києві у листопаді—грудні 1917 р. налічувалося до 10 тис. безробітних. Вони вимагали від УЦР
виведення з підприємств військовополонених, які там працювали. Генеральне секретарство праці
розв'язало це питання своєрідно: було прийнято постанову вислати з Києва всіх неукраїнців.

Помилки УЦР у сфері державотворення, непослідовність у вирішенні соціально-економічних питань

викликали розчарування мас. Цим скористалися більшовики. На початку 1918 р. на території УНР
існували два уряди, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські й робітничо-
селянські. Почалася "війна декретів", а поряд з нею й силова боротьба, справжня війна.

У ці тривожні дні Центральна Рада 9(22) січня 1918 р. приймає свій останній, IV Універсал, яким УНР
оголошувалася цілком незалежною державою. Щодо аграрного питання в універсалі повідомлялося:
"Земельна комісія... вже виробила закон про передачу землі трудовому народу без викупу, прийнявши
за основу скасування власності і соціалізацію землі". Проект закону планувалося розглянути і прийняти
на найближчому засіданні УЦР, "щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбулась ще до
початку весняних робіт". Усі ліси, води і надра конфісковувались у попередніх власників і переходили у
власність держави. Приписувалося уряду "приступити до переведення всіх заводів і фабрик на мирний
стан, на вироблення продуктів, потрібних насамперед трудящим масам".

В IV Універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття,
матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів від війни.
Проголошувалася націоналізація "найважливіших галузей торгівлі", встановлювалася монополія
держави на зовнішню торгівлю. Усі банки мали контролюватися державою.

Підтверджувалися всі демократичні права і свободи громадян, рівність представників різних націй УНР.
Розуміючи нестійкість і непевність свого становища, будучи звідусіль оточеною ворогами та
недоброзичливими сусідами, УЦР проголошувала: "Все, чого не встигнемо зробити ми, те довершать,
справлять і до останнього порядку приведуть Українські Установчі Збори". Реалізувати основні
положення IV Універсалу УЦР не встигла. 26 січня (8 лютого) 1918 р. Київ перейшов до рук більшовиків,
а УЦР переїхала до Житомира.

Успіхи більшовиків примусили лідерів УНР шукати могутніх союзників. На мирних переговорах у Брест-
Литовську 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано договір між УНР і чотирма державами німецького
блоку. Взамін на визнання своєї влади в Україні УЦР зобов'язалася поставити Німеччині близько 1 млн.
т хліба, величезну кількість іншого продовольства та сировини.

18 лютого 1918 р. німецько-австрійські війська почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід
не врятував УЦР. У країні поширювалося невдоволення, розгорнулася боротьба проти окупантів. УЦР
втрачала соціальну опору, авторитет. 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім
інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція УНР, що мала демократичний характер. Це
було останнє рішення УЦР. Того ж дня, 29 квітня 1918 p., було здійснено державний переворот, влада
УЦР скасована, а П. Скоропадський проголошений гетьманом України.

11.7. Проголошення радянської влади в Україні та ставлення народу до неї

1. Робота з'їздів рад у Києві та Харкові.

2. Склад ЦВК та Народного Секретаріату радянської УНР.

3. Ультиматум РНК Росії Центральній Раді.

4. Ставлення народу України до більшовицької влади.

Провал спроби більшовиків наприкінці жовтня збройним шляхом захопити владу в Україні змусив їх
змінити тактику. Вони взяли курс на усунення УЦР шляхом її переборення на Всеукраїнському з'їзді рад.
6 грудня 1917 р. об'єднаний виконком київських рад робітничих і солдатських депутатів оголосив про
скликання Всеукраїнського з'їзду рад. На з'їзд запрошувались представники губернських, міських і
повітових рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Норми представництва були розроблені
так, щоб найбільше делегатів було від рад, що знаходились під впливом більшовиків. У цей час, на
противагу більшовикам, УЦР готувала вибори до Установчих зборів на основі загального, рівного
виборчого права з таємним голосуванням і додержанням принципу пропорційного представництва.
Використовуючи політичні методи боротьби за владу, більшовики не забували про збройні сили. У Києві
було створено Військово-Революційний Комітет (ВРК), який готував нове повстання. Але завдяки
рішучим діям дивізії під командуванням О.Павленка більшовицькі частини були роззброєні і відправлені
до Росії.

Коли робота оргкомітету Всеукраїнського з'їзду рад наблизилась до кінця, то виявилось, що у Києві
зберуться не всі делегати. Не рахуючись з оргкомітетом, есеро-меншовицький виконком рад Донецько-
Криворізької області призначив приблизно в цей же час свій з'їзд у Харкові. Спочатку УЦР ігнорувала
Всеукраїнський з'їзд у Києві, але за тиждень до нього змінила свою позицію, розіславши на місця лист з
вимогою направити на з'їзд якомога більше делегатів від селянських спілок і українізованих військових
частин.

На з'їзд у Київ зібралось понад 2 тис. делегатів, серед яких більшовиків було близько 100. З'їзд у Києві
однозначно висловився за підтримку УЦР.

Більшовики, усвідомивши свою поразку, разом з лівими есерами, кількома українськими соціал-
демократами, деякими безпартійними делегатами (всього 127 чол.) вирішили продовжувати роботу в
Харкові. Вони об'єдналися з делегатами обласного з'їзду Рад Донбасу та Криворіжжя і проголосили
початок роботи першого Всеукраїнського з'їзду рад. На ньому були представлені всього 82 ради.
Делегатів від селянства, яке становило 3/4 населення України, майже не було.

Перший Всеукраїнський з'їзд рад працював 11—12 (24— 25) грудня; більшістю голосів він висловився за
встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою рад робітничих, солдатських і
селянських депутатів ("Радянська УНР"). З'їзд закінчив свою роботу обранням Центрального
виконавчого комітету (ЦВК) у складі 41 чоловіка (з них 35 більшовиків). Головою ЦВК було обрано
українського соціал-демократа Є. Медведєва. ЦВК затвердив перший радянський уряд України —
Народний Секретаріат. До його складу увійшли С Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський,,
Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала
Є. Бош. Народний Секретаріат відразу ввів заборону на вивіз хліба до Росії і опублікував постанову про
недійсність усіх постанов Генерального Секретаріату.

Поряд з війною декретів розгорталась збройна боротьба. Ще 4 (17) грудня 1917 року Раднарком за
підписом Леніна і Троцького надіслав ультиматум УЦР, в якому містились такі вимоги:
— відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту;

— без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякі війська, що йдуть у бік
Дону та Уралу;

— пропустити більшовицькі війська на південний фронт для боротьби з Каледіним;

— припинити всякі спроби роззброєння радянських військ.

У разі невиконання вимог Раднарком вважатиме УЦР в стані відкритої війни проти радянської влади в
Росії і на Україні.

20 грудня 1917 року УЦР відхилила ультиматум. Скориставшись цим як приводом, на Україну рушила
30-тис. армія на чолі з Антоновим-Овсієнком, О. Єгоровим, Т. Берзіним, М. Муравйовим, М. Кудинським.
Наприкінці грудня більшовики захопили Харків, Полтаву, Чернігів.

Загальна чисельність радянських військ на Україні складала понад 100 тис. чол. їм протистояли війська
УЦР (близько 15 тис. чол.). Розуміючи свою безпорадність, УЦР намагалась якнайшвидше укласти мир
з центральними державами, а 22 січня 1918 р. прийняла VI Універсал. Незважаючи на героїчний опір
захисників України, 8—9 лютого 1918 р червоноармійці вступили до Києва.

Перший прихід більшовиків до влади в Україні супроводжувався масовими виявами "червоного терору".
Влада рад утверджувалася розстрілами. Лише в Києві радянські війська під командуванням колишнього
полковника царської армії М. Муравйова знищила до 5 тис. чол. Це, зрозуміло, не привертало народ
України до нової влади.

Українське суспільство залишилось загалом пасивним у протистоянні між УЦР і Раднаркомом. Не

виявило воно активності спочатку і в боротьбі проти німецьких окупантів. Народний Секретаріат
закликав 23 лютого 1918 р. захищати російську революцію; про українські національно-державні гасла
забули.

Ключові дати

4 (17) грудня 1917 р. - ультиматум Раднаркому

12 (25) грудня 1917 р. - проголошення радянської влад в Україні

11.8. Війна радянської Росії проти УНР (кінець 1917 — початок 1918 pp.). Причини поразок
українських військ

1. Наміри й дії більшовиків в Україні.

2. Початок війни радянської Росії з Центральною Радою.

3. Харківський з'їзд Рад.

4. Хід воєнних дій.

5. Причини поразки Центральної Ради.

Керівництво більшовицького Раднаркому в Росії усвідомлювало, що без матеріальних і людських

ресурсів України справа пролетарської революції приречена на поразку. Необхідно було встановити
диктатуру пролетаріату у формі
радянської влади і в Україні. З цією метою було розгорнуто роботу по створенню більшовицьких рад на
всій території УНР, проведенню Всеукраїнського з'їзду рад. Одночасно більшовики зміцнювали військові
позиції: у Києві було створено військово-революційний комітет для підготовки повстання. Раднарком
Росії протиправно проголосив Україну в стані облоги і зобов'язав місцеві революційні гарнізони (55
запасних піхотних полків) діяти рішуче проти ворогів революції,не чекаючи вказівок зверху.

У відповідь на дії червоного Петрограда Генеральний Секретаріат наказав розрізненим українізованим

частинам, що перебували за межами України, повертатись в УНР, а 30 листопада (12 грудня) 1917 р.
обеззброїв і вислав з Києва по-більшовицькому настроєні частини міського гарнізону. Провалом
закінчилась спроба більшовиків захопити Київ силами 2-го армійського корпусу, який перебував під їхнім
<он-тролем. У Вінниці корпус перехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П.Скоропадського.

На початку грудня 1917 р. у Києві проходив 1-й Всеукраїнський з'їзд рад. Незважаючи на спроби
більшовиків рішенням з’їзду передати всю владу радам та проголосити радянську владу в Україні, з'їзд
висловив вотум довіри УЦР: з 2500 делегатів з'їзду за більшовиків голосувало ледве 150.

Не зумівши мирним шляхом встановити радянську владу в Україні, Раднарком Росії на початку грудня
надіслав підписану В.Леніним і Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді.
Визнаючи формально УНР та право українського народу на самовизначення, Раднарком зажадав
негайно припинити формування української армії, не пропускати на Дон українські козачі полки (на Дону
- військовий уряд генерала О.Каледіна), не обеззброювати більшовицькі військові частини Червоної
гвардії.

УЦР не прийняла ультиматуму. 5 грудня 1917 р. більшовицьке керівництво ухвалило "вважати Раду в
стані війни з нами". Загальне керівництво війною було покладено на комісію в складі В.Леніна,
Л.Троцького, Й.Сталіна.

Головним радянським плацдармом в Україні став Харків, захоплений червоногвардійцями раптовим

ударом з Бєлгорода. Саме до Харкова в цей час приїхала група делегатів-більшовиків, яка залишила
київський з'їзд рад. 11-12 (24-25) грудня 1917 р. під охороною радянських військ нашвидкуруч було
інсценізовано альтернативний з'їзд рад. Він схвалив повстання у Петрограді та політику Ради Народних
Комісарів (РНК), проголосив встановлення радянської влади в УНР.

Наявність в Україні двох центрів влади — київського національного і харківського радянського - дала
змогу РНК Росії формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній
конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів та УЦР. Активізувалася підготовка до відкритої
збройної боротьби.

Радянські війська концентрувалися в Харкові, в районі Гомеля і під Брянськом. Вище політичне
керівництво здійснював Антонов-Овсієнко, а військове — колишній царський полковник Муравйов.
Більшовицькі сили складалися із частин регулярної армії, червоногвардійських загонів з Росії та України,
загонів моряків. Всього більшовики мали 160 тис. бійців, їх тактика полягала в просуванні по лініях
залізниць і встановленні контролю над великими промисловими й транспортними центрами. Ради
розраховували на допомогу робітничих загонів у цих містах.

Військові сили УЦР складали підрозділи Вільного козацтва — добровольчі формування, які
створювалися вже в ході війни. Чисельністю війська УНР не поступалися радянським, але вони були
розпорошені по всій Україні, у той час як більшовицькі сили діяли на головних стратегічних напрямках.

Насамперед радянське командування встановило контроль над Харківською та Катеринославською

губерніями. До середини грудня було захоплено важливі залізничні вузли і станції — Лозова, Павлоград,
Синельникове. 26 грудня (8 січня) 1917 р. влада УЦР у Катеринославі впала. До кінця грудня з Донбасу
були витіснені каледінці. У другій декаді січня 1918 р. радянська влада була встановлена в Миколаєві,
Одесі, Херсоні.
Узгодженими ударами з півночі і сходу більшовики розгорнули наступ на Київ. Використовуючи перевагу
в чисельності й озброєнні, діючи рішуче й жорстоко, загони Муравйова швидко просувалися до столиці.
Становище УЦР ставало критичним. Ні проголошення незалежності УНР (IV Універсал, 9 (22) січня 1918
p.), ні зміни у складі Генерального Секретаріату вже не могли її порятувати. В умовах
деморалізованості, дезорганізованості регулярних частин УНР символом національної честі став подвиг
кількох сот київських студентів і гімназистів на чолі з сотником Омельченком, які 16 (29) січня неподалік
станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими силами ворога й по-геройському загинули за
українську ідею.

16 січня 1918 р. в столиці розпочався збройний виступ окремих частин міського гарнізону і робітників
заводу "Арсенал", спрямований проти УЦР. 22 січня війська УНР під командуванням С.Петлюри та
Є.Коновальця придушили повстання в Києві. Однак це вже не мало стратегічного значення

Наступ більшовицьких військ продовжувався. 25 січня члени Малої Ради й Ради Народних Міністрів
(таку назву дістав Генеральний Секретаріат після проголошення III Універсалу) залишили Київ,
перебравшись спочатку до Житомира, а потім — до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного
більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.

26 січня 1918 р. радянські війська ввійшли у Київ.

Причинами поразки військ УЦР слід вважати: ослаблення соціальної бази УЦР (повільність, нерішучість
у здійсненні соціально-економічних перетворень відштовхнули селянство, в той час як більшість
робітників підтримувала більшовиків); відсутність належної уваги до воєнної політики, збройного захисту
державності, що виявилося у відсутності регулярної і централізованої армії; високий ступінь
організованості та боєздатності більшовицьких військ, успішна тактика боротьби за владу; уміла
соціальна демагогія рад.

Ключові дати

Січень 1918 р. — збройне повстання у Києві

17 (29) січня 1917 р. - бій під Крутами

11.9. IV Універсал Центральної Ради та його історичне значення

1. Наступ більшовицьких військ.

2. Проголошення IV Універсалу.

3. Історичне значення IV Універсалу.

Надзвичайних труднощів на початку століття зазнав український народ при спробі створення власної
держави. Узгоджені дії російських радянських військ та місцевих більшовиків поставили національно-
демократичну революцію перед загрозою поразки. Ситуацію ускладнювало існування на території УНР
двох урядів, які однаково наполегливо заявляли про те, що вони українські та робітничо-селянські.
Поряд з війною декретів між ними продовжувалась силова боротьба. Ініціатива при спробах роззброїти
противника у військових операціях належала харківському уряду, і тому контрольована ним територія
розширювалась. Коли війська Антонова-Овсієнка, який очолював наступ, наближались до міст,
більшовицькі осередки на промислових підприємствах активізовувалися і нерідко, використовуючи
червоногвардійські загони, піднімали збройні повстання.

Хоча тривалий час у середовищі української інтелігенції переважали автономістсько-федералістські

погляди, надії на російську демократію, проте ситуація, що склалася, змусила керівництво Центральної
Ради позбутися ілюзій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Байдужість
багатьох до долі української державності, яка проявлялась під час наступу російських радянських військ,
свідчила про слабкість національного руху і неспроможність керівництва повести за собою мільйонні
маси населення. Більшовики Росії під федералістськими гаслами намагались здійснити свої імперські
наміри. Ця істина поступово ставала очевидною дедалі більшому колу українських політиків. Формальне
відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього
додавалась необхідність проводити самостійні мирні переговори з Німеччиною та її союзниками.

Зважаючи на ці обставини, а особливо на наступ більшовицьких військ на Київ, закритим засіданням

Малої Ради, яке почалося 9 (22) січня 1918 року, було затверджено IV Універсал. Його текст було
розроблено на основі проектів М. Гру-шевського, Б. Винниченка, М. Шаповала.

У ніч на 12 (25) січня М. Грушевський оголосив IV Універсал. У ньому говорилося: "Однині Українська
Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою
українського народу. 30 всіма сусідніми державами, як то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією,
Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя
Самостійної Української Республіки, — власть у ній буде належати тільки народові України..."
Проголошувалось також, що влада в Україні належатиме тільки її народові, від імені якого
виступатимуть Українські Установчі Збори. До їх зібрання мала правити Українська Центральна Рада та
її виконавчий орган, який отримав назву Рада Народних Міністрів.

Одним з найголовніших завдань, які потребували вирішення в найближчий час і знайшли своє
відображення в Універсалі, було укладення миру з Німеччиною та її союзниками. Для цього в Брест
була відправлена мирна делегація.

У день проголошення IV Універсалу Центральна Рада прийняла Закон про національно-територіальну

автономію. Право на автономію автоматично визнавалося за трьома найбільшими національними
групами — росіянами, євреями і поляками. Білоруси, німці, чехи, молдавани, татари, греки і болгари
могли одержати це право за умови, якщо їхні петиції у цій справі зберуть щонайменше 10 тис. голосів.

Мир із центральними державами і організація з їхньою допомогою оборони України стали реальним
порятунком у ході війни з більшовиками. Лише проголошення незалежності могло вивести країну на
шлях самостійної міжнародної політики. Цій меті служив IV Універсал Центральної Ради.

Прийняття Універсалу стало визначною подією в житті українського народу. Тривалий шлях боротьби
завершився логічним результатом: проголошенням незалежності. Хоча в той час не вдалося відстояти
самостійну українську державу і добра нагода відродження і закріплення своєї державності зазнала
краху, але ідея самостійної соборної України жила в умах кращих представників українського народу,
надихала їх на боротьбу за незалежну Україну. Саме в цьому полягає головне історичне значення IV
Універсалу Центральної Ради.

Ключові дати

грудень 1917р. - лютий 1918 р. - перша більшовицько-українська війна

9 (22) січня 1918 р. - IV Універсал. Проголошення незалежності України

11.10. Берестейський мирний договір УНР з державами німецько-австрійського блоку.

Падіння радянської влади в Україні

1. Переговори у Бресті.

2. Делегація УНР на переговорах.

3. Повернення в Київ Української Центральної Ради.

Питання виходу з війни було одним з головних на початку української революції. Для лідерів
національно-визвольного руху підписання миру означало підтримку народу, а зволікання — втрату
популярності.

Ініціатива у проведенні мирних переговорів належала більшовикам, які на 2-му Всеросійському з'їзді
Рад проголосили Декрет про мир. Раднарком звернувся до всіх воюючих сторін з пропозицією
розпочати мирні переговори. На Декрет про мир відгукнулись лише Німеччина та її союзники.

Переговори розпочались у Брест-Литовську. Перемир'я було укладено 2 (15) грудня 1917 p.

Керівники Центральної Ради, не бажаючи бути заручниками російсько-німецької змови, вирішили

втрутитись у переговорний процес. У Бресті відбулася неофіційна зустріч української делегації з
представниками Німеччини та Австро-Угорщини. 11 (24) грудня Генеральний Секретаріат звернувся з
нотою до всіх воюючих і нейтральних країн. У ній говорилось, що УНР до утворення федеративного
російського уряду буде здійснювати міжнародні відносини самостійно. Вказуючи на те, що влада
Раднаркому не поширюється на Україну, Генеральний Секретаріат заявляв, що угода, яку хоче укласти
Росія зі своїми противниками, буде чинною в Україні лише тоді, коли її ухвалить і підпише уряд УНР. У
відповідь делегація УНР була запрошена до участі у переговорах. Напередодні від'їзду делегації, яку
очолив Всеволод Голубович (згодом 0. Севрюк), її докладно інструктував М. Грушевський.

Делегація повинна була домагатися включення до складу УНР Східної Галичини, Буковини, Закарпаття,
Холмщини, Підляшшя, а в разі відмови — утворення з цих земель у складі Австро-Угорщини окремого
коронного краю з широкими правами автономії.

Переговори розпочались 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 p.). Російську делегацію очолював Л.
Троцький, який змушений був визнати українську делегацію. Наприкінці січня у переговорах була
оголошено перерву. Раднарком вирішив скористатися цією перервою для встановлення контролю над
Україною. До складу російської делегації було включено представників радянської "УНР". Але
повноважність цієї делегації не була визнана представниками Четверного союзу. До того ж, виконуючий
обов'язки голови делегації УНР О. Севрюк ознайомив делегації з текстом 4-го Універсалу УЦР і зажадав
визнання УНР незалежною державою.

9 лютого 1918 р. договір УНР із Центральними державами було укладено. За договором, УНР
зобов'язалася поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса,
400 мли яєць та іншої сільгосппродукції і сировини. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини
погодились на приєднання до УНР Холмщини та Підляшшя і утворення на західноукраїнських землях
окремого коронного краю.

Після підписання миру делегація УНР оголосила, що УЦР перебуває у важкому становищі і вимагає
негайної допомоги. У лютому війська Четверного союзу перейшли у наступ. На Україні попереду їх
просувались українські частини. Третього березня 1918 р. РСФРР підписала у Брест-Литовському мир з
Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Росія зобов'язувалась визнати право
українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України,
визнати мирний договір держав австро-німецького блоку з УНР, укласти з нею мир, вивести з її території
формування Червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадських
установ УНР. У цій ситуації керівництво радянської "УНР" опинилось у скрутному становищі. У своєму
розпорядженні Народний Секретаріат мав близько 25 тис. червоноармійців. Для оборони Києва було
зібрано ледь 3 тис. чол. Чинити опір 450-тисячній німецько-австрійській армії було недоцільно.

1 березня 1918 р. радянські війська залишили Київ. 7 березня сюди повернулась УЦР. Протягом
березня — квітня радянські війська були витіснені з України.

Берестейський договір поклав початок міжнародно-правовому визнанню України як незалежної

держави. Незважаючи на складні умови, він був успіхом молодої української дипломатії.
Ключові дати

лютий 1918 р. - договір УНР з Центральними державами березень 1918 р. - відновлення влади
Центральної Ради в Україні

11.11. Гетьманський переворот 1918 р. в Україні. Внутрішня і зовнішня політика П.

Скоропадського

1. Передумови перевороту.

2. Прихід до влади П. Скоропадського.

3. Соціально-економічна та культурно-освітня політика.

4. Зовнішньополітична діяльність.

5. П. Скоропадський.

Після звільнення України від більшовицької окупації Центральна Рада повернулась до Києва.

Перед УЦР відразу постало безліч питань, які потребували негайного вирішення: забезпечення спокою і
порядку, а головне — виконання договору з Німеччиною про постачання продовольства.

УЦР виявилась нездатною для виконання цих завдань. Тоді командування німецьких військ, які
фактично здійснювали окупацію України, почало виношувати плани здійснення державного перевороту.

24 квітня 1918 р. генерал-фельдмаршал Ейхгорн зустрівся з генералом П. Скоропадським —

командиром 1-го Українського корпусу — восени 1917 р. На цьому побаченні німецька сторона висунула
умови, за яких вона готова підтримати переворот П. Скоропадського. Вона вимагала визнання
Брестського (Берестейського) миру, розпуску УЦР і відміну довиборів до Установчих зборів, відновлення
приватної власності на землю, ліквідації земельних комітетів, оплати перебування німецьких військ в
Україні.

29 квітня 1918 р. відбувся хліборобський конгрес, на якому було прийнято рішення про передачу влади
П. Скоропадському.

У ніч на 30 квітня прихильники П. Скоропадського оволоділи державними установами. Останнім

рішенням УЦР було прийняття Конституції і обрання М. Грушевського Президентом Української
Народної Республіки.

П. Скоропадський видав маніфест — "Грамоту до всього українського народу", в якому повідомлялося

про розпуск Центральної Ради і земельних комітетів. Проголошувалось право приватної власності.
Також було видано закон "Про тимчасовий державний устрій України". За цим законом назва УНР була
замінена на назву "Українська держава". Тимчасово, до скликання парламенту, повнота влади
зосереджувалась у руках Гетьмана П. Скоропадського.

П. Скоропадський доручив сформувати уряд полтавському поміщику Федору Лизогубу. Особливістю

уряду Гетьмана було те, що він формувався не за партійною, а за професійною ознакою, а в своїх діях
керувався не програмно-політичними або ідеологічними міркуваннями, а реальними потребами часу.
Головним завданням було створення дієздатної державної адміністрації, ліквідація анархії,
налагодження державного життя. У проведенні цих заходів П. Скоропадський намагався спиратися на
заможні верстви суспільства: поміщиків, промисловців, заможних селян. Почалось відновлення
поміщицького господарства, яке могло дати товарний хліб.
У липні 1918 р. було прийнято закон "Про засоби боротьби з розрухою сільського господарства". Він
передбачав примусове використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Проголошувалось, що в
майбутньому максимум землеволодіння буде встановлено в 25 га. Поміщикам буде надано право
продавати свою землю державному банку.

У промисловості ліквідовувався робітничий контроль, заборонялися страйки, встановлювався 12-

годинний робочий день. Для нормального функціонування економіки створювалась стабільна фінансова
система (запроваджувалась гривня), налагоджувалась система транспорту і зв'язку. Завдяки жорстоким
заходам вдалося зменшити темпи падіння виробництва, майже на рік відтягнути повний розвал
економіки.

Така соціально-економічна політика викликала опір у значної частини населення. Розгортався

повстанський рух.

Будучи людиною військовою, Гетьман багато уваги приділяв розбудові армії. Але широким планам П.
Скоропадського не судилося здіснитися. Формуванню української армії та флоту перешкоджала
Німеччина, яка боялася формувати сильну українську армію.

Успішнішою була національно-культурна політика П. Скоропадського.

У зовнішньополітичній діяльності у Гетьмана були значні обмеження. Союзницькі відносини з

державами Четверного союзу стримували його відносини з країнами Антанти. Незважаючи на це, йому
вдалося встановити дипломатичні відносини з Швейцарією, Фінляндією, Польщею та Росією. У
міждержавних відносинах основною турботою Гетьмана було повернення всіх територій етнічного
розселення українців. Так, до Української держави були приєднані Гомельський, Путивльський,
Суджанівський, Гайворонський, Бєлгородський, Корочанський, Валуйський, Річицький, Пінський,
Мозирський повіти, Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини, місто Маріуполь. Крим увійшов на
правах автономії. Розроблялись проекти федеративного входження Кубані до України. Велись
українсько-румунські переговори про повернення окупованих етнічних українських земель.

Восени 1918 p. зовнішньополітична орієнтація Гетьмана круто змінилась. У результаті поразки

Четверного союзу Гетьман починає шукати підтримки у країн Антанти. 14 листопада 1918 р. П.
Скоропадський відважився на відчайдушний крок: він оголосив грамоту про федеративні зв'язки з не-
більшовицькою Росією. Але це не врятувало режим Гетьмана, і 13 грудня 1918 р. він змушений був
зректися влади.

Павло Петрович Скоропадський (1873-1945) народився в родині нащадка славного козацького роду

Скоропадських, з якого вийшло, починаючи від XVII ст., чимало державних і військових діячів, меценатів
і шанувальників національної культури. Батько хлопця, Петро Скоропадський, полковник російської
армії, рано вийшов у відставку, поринув у громадську роботу — був мировим суддею, головою шкільної
ради на Стародубщині.

Як і більшість представників заможних аристократичних родин, Павло почав набувати освіту у

батьківському маєтку, де виховувався у пошані до української старовини і культури. Потім навчався у
гімназії. Згодом Павла віддали до елітного Петербурзького пажеського корпусу. Брав участь у російсько-
японській війні, де отримав чин полковника і в нагороду золоту георгієвську зброю. Далі Павло
Скоропадський швидко просувався по службовій драбині: з присвоєнням звання генерал-майора був
зарахований до імператорського полку. У роки Першої світової війни дослужився до чину генерал-
лейтенанта, командував 34-м корпусом на Волині. Був нагороджений Георгієвським хрестом IV ступеня.
Революція 1917 р. круто змінила долю генерала. Він став командуючим 1-го українізованого корпусу
російської армії, що став найбільш боєздатною частиною армії. Саме частини цього корпусу врятували
УЦР від наступу збільшовизованих частин на Київ. Дії Скоропадського сприяли зростанню його
авторитету. У жовтні 1917 р. на з'їзді Вільного козацтва його було обрано гетьманом Вільного козацтва,
яке стало вагомим чинником політичного життя. Хоча Скоропадський не брав участі в українському русі,
революційні події вплинули на його погляди, він став прихильником ідеї відновлення Української
держави, створення українського війська. Проте у генерала не склалися відносини з УЦР, лідери якої
були противниками ідеї створення регулярної армії. 25 грудня 1917 р. П.Скоропадський подав у
відставку. У березні 1918 р. він заснував Українську громаду, яка стала в опозицію і центром об'єднання
всіх консервативних сил, які були противниками соціально-економічних експериментів УЦР За їх
допомогою та підтримкою німецького командування Скоропадський здійснив переворот і став гетьманом
проголошеної Української Держави. Проте за дев'ять місяців свого правління він не зумів створити міцну
опору своєму режиму, який був повалений в результаті повстання організованого Директорією.
Опинившись в еміграції, Скоропадський жив у Німеччині. Під час Другої світової війни, користуючись
своїми зв'язками в німецьких колах, визволив чимало українців з тюрем і концтаборів. Загинув у 1945 p.,
потрапивши під бомбардування.

Ключові дати

29 квітня 1918 р. - проголошення П. Скоропадського гетьманом України,

13 грудня 1918 р. - зречення влади гетьманом П. Скоропадським

11.12. Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, її внутрішня та зовнішня

політика. Є.Петрушевич

1. Проголошеня ЗУНР.

2. Внутрішня політика. Поразка ЗУНР.

3. Зовнішні зв’язки.

4. Є.Петрушевич.

Західноукраїнські землі до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії.
Це такі етнічні українські території: Східна Галичина (центр - Львів), Буковина (Чернівці), Закарпаття
(Мукачево), Холмщина і Підляшшя. Поглиблення кризи габсбурзької імперії супроводжувалося
зростанням національного руху українців. Українські політичні діячі почали готуватися до створення
власної держави. Про це було зроблено заяву 18 жовтня 1918 р. Цей день вважається днем
проголошення на західноукраїнських землях держави, що пізніше дістала назву Західноукраїнська
Народна Республіка (ЗУНР).

Наміри українських політиків суперечили планам поляків, що вели підготовку до утворення "великої"
польської держави, до складу якої планували включити західноукраїнські землі. Щоб не допустити
захоплення поляками влади, яку українці збиралися одержати мирним шляхом з рук австрійців, група
молодих українських офіцерів на чолі з Д. Вітовським бере ініціативу в свої руки. У ніч з 31 жовтня на 1
листопада 1918 р. українські військові з'єднання взяли під контроль Львів, наступного дня — інші міста
Галичини. Обіцянка демократичних прав, реформ, 8-годинно'го робочого дня забезпечила новій владі
широку підтримку населення.

Інакше розвивалися події на Буковині й Закарпатті. 6 листопада 1919 р. на Буковині розпочалося

національне повстання, влада перейшла до Крайового комітету на чолі з Поповичем. Але вже 11
листопада край окупували румунські війська. Закарпаття, що стало ареною протиборства українських,
чеських і угорських організацій, також було зайняте іноземними військами.

5 листопада 1918 р. на сторінках газети "Справа" з'явилася програмна декларація Національної Ради, у
відповідності з якою ЗУНР проголошувалась демократичною республікою, соціальну основу якої
складали робітники. 9 листопада було призначено тимчасовий уряд — Генеральний Секретаріат на чолі
з Костем Левицьким. Факт проголошення республіки обнародували лише 13 листопада 1918 p., після
відречення імператора від престолу.
22—26 листопада відбулися вибори депутатів Української Народної Ради, наділеної представницькими
й законодавчими функціями. Більшість депутатів стояла на націонапьно-ліберальних позиціях, надаючи
перевагу будівництву державності перед радикальними соціально-економічними перетвореннями.
Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич. Рада прагнула забезпечити права національних меншин, їм
було віддано 30 % депутатських місць.

Соціальна стабільність забезпечувалась розпочатою в квітні 1919 р. аграрною реформою. Маєтки

великих власників (переважно поляків) експропріювалися, землю планувалося передати
малоземельним і безземельним українським селянам.

Надзвичайно важливим державним актом стало об'єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. (акт "Злуки").
Змінено назву ЗУНР на "Західна область Української Народної Республіки" (ЗОУНР) при повній її
автономії.

В умовах конфлікту з поляками вкрай необхідним було формування боєздатної армії. До весни в
Українській Галицькій Армії (УГА) перебувало 100 тис. чол., з яких 40 тис. брали безпосередню участь у
бойових діях.

Українсько-польська війна, провал спроб здобути міжнародне визнання, фактична міжнародна ізоляція
ЗУНР негативно вплинули на її долю. Безрезультатною виявилася діяльність ЗУНР та УНР на Паризькій
мирній конференції. 25 червня 1919 р. представники Антанти визнали права Польщі на окупацію Східної
Галичини, хоч і підкреслювали тимчасовий характер окупації. Особливо вороже ставилася до ЗУНР
Франція, яка вбачала у сильній Польщі противагу Німеччині на сході. Порівняння історичного досвіду
ЗУНР та УНР показує:

— на Західній Україні вдалося уникнути радикальних перегинів у соціально-економічній політиці;

— на першому місці стояло завдання національного державного будівництва. Своєчасне здійснення

соціально-економічних перетворень забезпечувало авторитет ЗУНР в українського населення;

— належна увага приділялася створенню боєздатної національної армії.

ЗУНР ввійшла в історію як героїчний епізод у боротьбі українського народу за незалежність, вільний,
демократичний розвиток.

Євген Омелянович Петрушевич (1863 —1940) народився в родині священика. Увійшов в історію України
як видатний політичний діяч українського народу, державотворець. Відігравав провідну роль у
політичному житті на західноукраїнських землях. Юрист за освітою, доктор права. Займався
адвокатською практикою. У 1908—1918 pp. посол австрійського парламенту, заступник голови. З 1910 р.
член Галицького сейму. Перебуваючи на чолі Української парламентської Репрезентації у Відні, він
рішуче обстоював українські інтереси в сеймі та парламенті. У роки Першої світової війни був членом
ГУР і ЗУР. У 1917 р. став речником прагнень галицьких українців до національного самовизначення. Для
вирішення долі українських земель Австро-Угорщини скликав 18 жовтня 1918 р. до Львова Українську
Конституанту (загальні збори українських суспільно політичних діячів Галичини і Буковини), що
перетворилася на очолену ним Українську Національну Раду, яка 13 листопада 1918 року проголосила
створення на українських землях Австро-Угорщини незалежної держави — Західноукраїнської Народної
Республіки (ЗУНР). Президентом ЗУНР і став голова Національної Ради Євген Петрушевич. 1 грудня
1918 року державний секретаріат ЗУНР уклав з директорією УНР договір про злуку обох українських
держав в одну державну одиницю. 22 січня 1919 р. було проголошено акт об'єднання століттями
відірваних одна від одної частин єдиної України. 9 червня 1919 р. отримав диктаторські повноваження.
Після державної катастрофи у листопаді 1919 р. Є. Петрушевич оселився у Відні, де створив уряд
(1920-1923 pp.— Уряд диктатора в екзилі (у вигнанні)), який при підтримці краю боровся на міжнародній
арені за успішне вирішення галицької справи. У 1923 р. він виїхав до Берліну, щоб вести дипломатично
пропагандистську працю на користь Галичини перед міжнародними колами вже особисто. Не зрікаючись
своїх поглядів, Є. Петрушевич провів останні роки життя в скрутних матеріальних обставинах у Берліні,
де й помер в 1940 році.

Ключові дати

жовтень 1918 р. - проголошення Української держави на території Галичини, Північної Буковини та

Закарпаття

13 листопада 1918 р. - проголошення ЗУНР

11.13. Україна у період Директорії УНР

1. Боротьба за відновлення УНР.

2. Антигетьманське повстання. Вступ Директорії до Києва.

3. Внутрішня політика Директорії.

4. Зовнішня політика Директорії.

5. Встановлення радянського контролю над Україною.

6. Причини поразки національно-демократичних сил.

7. С. Петлюра.

В умовах кризи гетьманського режиму П. Скоропадського, що особливо загострилася восени 1918 р., в
Україні активізувалися сили, які виступали за відновлення УНР і усунення від влади консервативних
елементів. У серпні 1918 р. у Києві було створено Український національний союз. Головою УНС було
обрано В. Винниченка. Поміркована частина членів УНС схилялася до легальної діяльності, до
порозуміння з гетьманською владою, опозиційна ж наполягала на повстанні. На середину жовтня 1918
р. переважає вплив опозиційних Гетьманові сил.

Створення 24 жовтня 1918 р. коаліційного уряду, до якого ввійшло 5 представників УНС, не просунуло
Українську державу вперед по шляху консолідації суспільства. Більше того, невдовзі Гетьман зробив
остаточний вибір між двома протилежними політичними таборами на користь консервативних
проросійських сил. 14 листопада Гетьман опублікував грамоту про федерацію України з не
більшовицькою Росією, Був призначений новий уряд проросійської орієнтації без представників УНС.
Почалось формування офіцерських загонів. Отже, з незалежною Україною було покінчено.

Реакція УНС на оголошення Гетьманом нового державного курсу була адекватною: оголошення
повстання проти влади Гетьмана. Для керівництва повстанням з метою відновлення УНР в ніч з 13 на
14 листопада на засіданні УНС було створено тимчасовий орган (після перемоги — верховний
державний орган УНР)- Директорію.

До складу Директорії входили представники різних політичних напрямів. Від українських соціал-
демократів були В. Винниченко (голова Директорії), С Петлюра, А. Макаренко; від українських есерів —
Ф. Швець, від соціалістів-самостійників — П. Андрієвський. Директорія у своєму зверненні до
українського народу закликала до повстання проти Гетьмана.

13 грудня 1918 р. П. Скоропадський зрікся влади і виїхав до Німеччини. УНР було офіційно відновлено.
14 грудня частини Директорії вступили до Києва.

Диктатура Директорії призвела до кризи влади. Всередині неї існувала розбіжність думок щодо напряму
найближчої політики. Діяльність цього органу паралізувалася також особистим суперництвом
Винниченка і Петлюри. 10 лютого 1919 р. В. Винниченко подав у відставку. С Петлюра став одноосібним
носієм верховної влади в державі.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним

урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню та зовнішню політику.

Внутрішня політика Директорії:

— прагнення утвердити в Україні національний варіант радянської влади без крайнощів більшовицького
максималізму;

— проголошення акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 p.;

— законодавча влада передавалася Трудовому Конгресу, який населення обирало без участі
"поміщиків і капіталістів";

— обіцянка скасувати закони гетьманщини, відновити 8-годинний робочий день, робітничий контроль.

Аграрна політика Директорії передбачала конфіскацію поміщицьких земель. Землі площею до 15

десятин не конфісковувались. Не підлягали конфіскації землі промислових підприємств, цукрових
заводів, а також іноземців. На малоземельному Правобережжі Польща домоглась визнання за
поміщиками польського походження статусу іноземних громадян, у зв'язку з чим їхня власність
оголошувалася недоторканною. Строки і порядок розподілу землі не визначалися.

Старий державний апарат було зруйновано, а обіцяна "трудова влада" не встановлена. Фактична влада
на місцях залишалась в отаманів.

Директорія зуміла за короткий час розширити міжнародні зв'язки України. Дипломатичні відносини було
встановлено з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом. Однак їй не вдалося
налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від яких у значній мірі залежала доля України,
тобто країнами Антанти, Польщею та радянською Росією.

Директорія не змогла навести порядок і налагодити ефективне управління країною. Ситуація ще більше
ускладнилась через висадку в листопаді 1918 р. на півдні України військ Антанти, в основному
французьких. Своє пряме завдання — взяти під контроль території, які залишали армії німецького
блоку, підрозділи Антанти повністю не виконали. Проте вони підтримували в Україні великодержавну
російську білогвардійську контрреволюцію й стали причиною дальшого поглиблення розколу всередині
Директорії.

Доля Директорії вирішувалася насамперед на радянсько-українському фронті (2-га війна радянської

Росії проти УНР - кінець 1918 р. і початок 1919 p.). З січня 1919 р. війська Директорії залишили Харків,
який став столицею радянської України. Протягом трьох наступних тижнів було розгромлено
Лівобережне угруповання армій УНР. Військові дії перекинулись на Правобережжя. 5 лютого більшовики
ввійшли у Київ. Із захопленням 19 березня 1919 р. Жмеринки Український фронт розпався на дві
частини: Південно-Західний та Північно-Західний.

Провівши в армії реформу, позбувшись напівпартизанщини, Петлюрі вдається дещо стабілізувати

становище на фронті й закріпитися на початку червня 1919 р. на лінії Старокостянтинів — Проскурів —
Кам'янець — Подільський. Харківська група радянських військ, просуваючись на південь, вже в березні
захопила Херсон, Миколаїв, Бердянськ, Маріуполь. З квітня починається евакуація французів з Одеси. 4
квітня підрозділи кримського напрямку під командуванням П. Дибенка увірвалися в Крим. 29 квітня
більшовики ввійшли до Севастополя. Таким чином, весною 1919 р. над територією України (крім
Надзбруччя і західних областей) знову було встановлено радянський контроль.

Причини поразки національно-демократичних сил:

— Директорія не змогла створити життєздатний і стабільний політичний режим;

— в результаті її перетворень ослабла соціальна опора Директорії(інтелігенція, значну частину якої

зарахували до "поміщиків і капіталістів"; селянство, особливо біднота, яка звинувачувала Директорію в
прокуркульській політиці; робітники, бо Директорія або її отамани придушували страйки, забороняли
робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки);

--- широкі маси українського населення, особливо селянство, не зовсім усвідомлювали

загальнонаціональні інтереси, необхідність створення й зміцнення власної держави;

- відсутність єдності національно-демократичних сил;

- вкрай несприятливі зовнішньополітичні обставини.

Ключовою фігурою періоду Директорії УНР і завершення визвольних змагань був Симон Петлюра.
Погляди на його діяльність є діаметрально протилежні. Багато істориків дотримуються думки, що
Петлюра - це перша наступна по національній яскравості особа після Івана Мазепи. Адже він завжди
був до кінця відданий своїм ідеалам, до кінця був у боротьбі. Саме через це він викликав величезну
ненависть у радянської влади: ні на одну українську постать, не враховуючи Мазепу, не було вилито
стільки бруду, спровоковано наклепів, спотворено біографію...

Петлюра Симон Васильович народився 10 травня 1879 року в Полтаві у сім'ї міщан козацького роду. В
духовній семінарії, куди він поступив навчатися, він відразу стає активним членом політичного гуртка,
що потім переріс у Полтавський центр Української Революційної Партії. За політичну діяльність у 1901 р.
виключений з семінарії. Переховуючись від поліції, змушений у 1902 р. переїхати в Катеринодар, де у
грудні 1903 р. був арештований за членство у Чорноморській Вільній Спілці (Кубанське відділення УРП).
У травні 1904 р. після звільнення "на поруки" переїхав у Київ, а пізніше у Львів - для навчання в
університеті. Там Петлюра продовжує вести партійно-організаційну роботу, в той же час працюючи як
журналіст для ряду українських видань. Тут, у Львові, він викликає тепер вже невдоволення австрійської
влади і змушений переїхати до Москви. У Москві Петлюра влаштовується на роботу бухгалтера у
страховій спілці "Россия", водночас видає разом з А.Саліковським російськомовний журнал "Украинская
Жизнь". З початком Першої світової війни Петлюра докладає всіх зусиль, щоб добитись толерантного
ставлення російської армії до українського населення Австро-Угорщини. У період з 1916 по 1917 р.
Петлюра -: заступник уповноваженого "Союзу Земств" від Західного фронту. У квітні 1917 р. Петлюру на
з'їзді у Мінську було обрано головою Української Військової Ради Західного фронту. Звідти УВР його
делегувала на І Український військовий з'їзд у Києві, де його обрали головою Генерального Військового
Комітету, що був створений при Центральній Раді. Після більшовицького жовтневого перевороту в Росії
УЦР призначає його міністром військових справ. На цій посаді він розгорнув активну роботу по розбудові
української армії, але, будучи в полоні соціалістичних ідей, заперечував створення регулярної армії.

Через розбіжності з Винниченком та протестуючи проти Брестського миру Петлюра, будучи

прихильником Антанти, подає у відставку. Цей крок зовсім не означав його відхід від національно-
визвольної боротьби. Петлюра разом з Січовими стрільцями зіграє головну роль у локалізації
більшовицького повстання у січні 1918 р. в Києві.

У період Гетьманату Симон Петлюра безуспішно намагається схилити гетьмана П.Скоропадського до

більш демократичної політики. Після повалення гетьманату (Петлюра був одним з керівників повстання,
членом Директорії) знову очолює армію УНР. 11 лютого 1919 року після відставки Винниченка Петлюра
стає головою Директорії, згодом Головним Отаманом. Викликає суперечку істориків його угода з
Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків (Варшавська угода, квітень 1920 p.). Після поразки
визвольних змагань разом з урядом УНР Симон Петлюра емігрував у Польщу. Після постійних домагань
Радянського Союзу видати його, він в кінці 1923 р. залишає Польщу.

З кінця 1924 р. Петлюра оселяється в Парижі, де він продовжує плідну роботу, беручи участь в
конференціях як представник Українського Уряду в екзилі. Петлюра боровся до останньої хвилини свого
життя. Та його визвольна діяльність не могла не зачіпати інтересів Радянському Союзу і тому 25 травня
1926 р. його підступно було вбито радянським агентом С.Шварцбартом.

Симон Петлюра був політик-реаліст, який вірив у перемогу української справи. Його кредо було:
безмежна віра у те, що ідея і лад Української Народної Республіки були не випадкові і не запозичені, а
зроджені з духовності українського народу та що вони є вічноживучі й непоборні. Він казав: "...Ми
вступили на арену в історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Єдиною боротьбою, упертою і
безкомпромісовою, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право на
свободу і державну незалежність".

Ключові дати

13 листопада 1918 р. - створення Директорії

14 грудня 1918 р. - відновлення УНР

грудень 1918 р. - другий наступ більшовицьких військ на Україну

11.14. Злука УНР і ЗУНР, її історичне значення

1. Дві українські держави.

2. Перші спроби об’єднання .

3. Акт злуки 22 січня 1919 р.

У результаті революції в Росії та розпаду Австро-Угорської імперії постали дві українські держави:
Українська Народна Республіка та Західноукраїнська Народна Республіка. Вони відрізнялися між собою
політичними, економічними, соціальними і міжнародними орієнтирами. Це було зумовлено як
історичною долею цих земель, так і обставинами, що склалися.

В УНР основна увага приділялась соціальним питанням, правам національних меншин, у той час як у
ЗУНР основне питання було національне. Суттєво різнилася у правах еліта двох держав. При владі в
УНР знаходились молоді діячі, які у своїй діяльності значною мірою керувалися революційним
романтизмом. Уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, яка мала
великий досвід парламентської боротьби і в своїй діяльності виходила з потреб моменту.

Незважаючи на розбіжності і власні амбіції, лідери двох українських держав перед обличчям
смертельної небезпеки прийшли до згоди про об'єднання. Здійснювалась мрія багатьох поколінь борців
за незалежність і соборність України.

Ініціатором об'єднання виступила ЗУНР, яка опинилась у тяжкому становищі перед обличчям польської
та румунської агресії. 6 листопада 1918 р. до Києва прибула делегація Національної Ради просити у
Гетьмана П. Скоропадського військової і морально-політичної підтримки. П. Скоропадський пообіцяв
підтримку. До Львова було відправлено спеціальну комісію, а також незначну кількість зброї. 10
листопада Українська Національна Рада ЗУНР прийняла резолюцію: "Державному Секретаріатові
проробити потрібні заходи до з'єднання всіх українських земель в єдину державу".

Але стрімкі події у Наддніпрянській Україні, які призвели до повалення Гетьманату, а також Перестороги
галицьких політиків щодо проросійських настроїв Гетьмана, не дали змоги реалізувати цю резолюцію.

Прихід до влади Директорії і відновлення УНР дало новий поштовх об'єднавчому процесу.
1 грудня 1918 р. у Фастові було укладено попередній договір про об'єднання. З січня 1919 р. Українська
Національна Рада ЗУНР у Станіславі урочисто проголосила з'єднання ЗУНР з УНР в одну суверенну
Народну республіку. 16 січня 1919 р. делегація ЗУНР відбула до Києва.

Святковий Акт злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12 годині. Державний секретар ЗУНР Цегельський
зачитав і передав Винниченку ухвалу Української Національної Ради від З січня 1919 р. Представник
Директорії Ф. Швець виголосив Універсал, у якому зазначалося: ". . . Віднині воєдино зливаються
століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка
(Галичина, Буковина й Ужгородська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії,
якими жили і за які вмирали кращі сини України.

Віднині є єдина незалежна УНР. Віднині український народ, увільнений могутнім поривом своїх власних
сил, має тепер змогу з'єднати всі спроби своїх синів для утворення нероздільної незалежної української
держави на добро і щастя робочого люду".

Також в Універсалі зазначалося, що Акт злуки має бути затвердженим Установчими зборами,
скликаними з території всієї України. До того часу Західна область УНР (ЗОУНР) залишалась при своїх
власних законодавчих і виконавчих органах.

Рішення про злуку було затверджено на Трудовому конгресі, який відбувся 22 січня 1919р. Євгена
Петрушевича, голову Національної Ради ЗУНР, було обрано до складу Директорії. На допомогу
Галичині уряд УНР виділив 500 млн гривень, надав військову і продовольчу допомогу.

Проте до справжнього об'єднання справа не дійшла. Через декілька днів після проголошення злуки
Директорія змушена була покинути Київ під ударами Червоної Армії. На плечі ЗОУНР ліг весь тягар
війни з Польщею. Акт фактично перестав бути чинним, і наприкінці 1919 р. Євген Петрушевич його
денонсував. Як зраду сприйняли галичани переговори уряду УНР з Польщею навесні 1920р.

Незважаючи на невдачу, Акт 22 січня 1919 р. має велике історичне значення як факт реального
об'єднання українських земель у єдиній соборній державі.

Ключові дати

22 січня 1919 р. - Акт злуки УНР і ЗУНР

11.15. Причини поразки Директори УНР

1. Директорія.

2. Оцінка внутрішньої та зовнішньої політики Директорії.

3. Прорахунки Директорії.

Директорія була створена представниками українських соціалістичних партій в середині листопада 1918
р. як орган антигетьманського повстання з метою відновлення УНР. До складу Директорії увійшли
В.Винниченко (УСДРП) — голова, члени - С.Петлюра (УСДРП), О.Андрієвський (АПСС), Ф.Швець
(Селянська спілка) і А.Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників). Обраний заочно
С.Петлюра був затверджений Головним Отаманом Армії УНР.

У грудні 1918 р. гетьманський режим П.Скоропадського було знищено і Директорія прийшла до влади в
Україні. 26 грудня було проголошено відновлення УНР і призначено перший уряд на чолі з В.Чехівським
— Раду Народних міністрів УНР.

На відміну від помірковано-консервативного гетьманського режиму, Директорія УНР була радикальним

урядом соціалістичного спрямування. Це визначило її внутрішню і зовнішню політику.
У сфері державного управління передбачалося передати владу Трудовим радам селян, робітників та
трудової інтелігенції. Законодавча влада передавалася трудовому конгресу, який населення обирало
без участі "поміщиків та капіталістів". Йшлося, фактично, про утвердження в Україні національного
варіанта радянської влади без крайнощів більшовицького максималізму. Було взято курс на радикальні
реформи - аграрну реформу, обмеження капіталістів, фінансистів. Відновлювався 8-годинний робочий
день, права на колективні договори, страйки, права профспілок, закон про автокефалію УПЦ. 22 січня
1919 р. проголошено Злуку УНР і ЗУНР; до складу Директорії увійшов представник ЗУНР Є.Петрушевич.

У зовнішній політиці Директорії вдалося дещо розширити міжнародні зв'язки, зокрема, були встановлені
дипломатичні відносини з Угорщиною, Чехословаччиною, Нідерландами, Італією, Ватиканом.
Директорія прагнула знайти спільну мову з радянською Росією.

Однак помилок і невдач у внутрішній і зовнішній політиці Директорії УНР було значно більше, ніж успіхів,
що врешті-решт призвело до її ослаблення і поразки. У Києві уряд УНР — Директорія — проіснував
всього 1,5 місяці. 5-6 лютого 1919 р. більшовики захопили столицю. Директорія УНР і уряд, залишивши
її, змушені були змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

У листопаді 1920 р. Директорія припинила своє існування, а її Голова С.Петлюра емігрував за кордон.
Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С.Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже
тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А.Лівицького.

За час своєї діяльності Директорія, незважаючи на призупинення нею дії деяких демократичних
інституцій, не спромоглася створити по-справжньому сильного інституту влади. Здійснюючи
революційну ломку всіх структур гетьманської влади, Директорія не мала уявлення, чим її замінити.
Селянська стихія почала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Директорія поступово втрачала
контроль над територією, яку перебирали місцеві отамани. У російській Червоній армії Л.Троцький
утверджував дисципліну за допомогою ВЧК і трибуналів, в українській армії цього не було, і вона
розпадалася на партизанські загони, які добре воювали тільки поблизу своїх осель, а коли складалася
несприятлива обстановка — розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю (під час падіння
гетьманського режиму в середині грудня 1918 р. Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня
1919 p., перед здачею Києва, — приблизно 21 тис). Отамани вдавалися до самоуправства,
організовували єврейські погроми. В.Винниченко писав: "...отамани не тільки військові справи
вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили
цензуру, вони забороняли збори..." Центральна влада не в змозі була спинити анархію.

Серед членів Директорії не було єдності дій та орієнтацій: одна частина членів її виступали за союз з
більшовиками (В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал); друга частина - на союз з Антантою проти
більшовиків (її очолював С.Петлюра). Діяльність цього п'ятиособового органу паралізовувалась також
особистим суперництвом Винниченка та Петлюри, вплив якого неухильно зростав. Після виходу
Винниченка зі складу Директорії 11 лютого (за іншими даними - 10 лютого) 1919 р. її Головою став
Петлюра, який з кінця 1919 р. був фактично одноособовим керівником цього органу.

Неспроможною виявилася соціальна програма Директорії.

Опублікований 8 січня 1919 р. Земельний закон декларував ліквідацію приватної власності на землю,
але не вказував, коли селяни одержать землю; земельна власність іноземних (польських, австрійських,
німецьких) поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон;
недоторканними лишалися 15-десятинні господарства. Тому сільська біднота звинуватила Директорію в
прокуркульській політиці й відвернулася від неї. Не підтримала Директорію інтелігенція, оскільки
адвокатів, лікарів, професуру, вчителів середніх шкіл і т.д. зарахували до "поміщиків і капіталістів", які не
брали участі в обранні Трудового Конгресу. Директорія залишилася без підтримки переважної більшості
спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату —всіх , без кого нормальне існування
держави неможливе. Відданість інтересам робітничого класу, необхідність застосування робітничого
контролю в промисловості залишились декларацією — фактично отамани придушували страйки,
забороняли робітничі організації політичного характеру, розганяли профспілки.
У зовнішній політиці Директорії не вдалося налагодити необхідний рівень зв'язків з тими країнами, від
яких значною мірою залежала доля України — країнами Антанти, Польщею і, особливо, радянською
Росією, хоча переговори про укладення миру з більшовицькою владою Леніна велися з кінця грудня
1918р. Російські радянські війська широким фронтом наступали на Україну, в той час як Раднарком Росії
лицемірно заявляв, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Під приводом необхідності
"припинити анархію і підтримати порядок" інтервенцію проти України розпочала Антанта. її війська
захопили південь України. Крім того, на Півдні діяли війська Добровольчої білої армії, очолюваної
А.Денікіним. Ворожими до Директорії залишалися анархісти Н.Махна, українські комуністи-боротьбисти.

Останню спробу зберегти УНР С.Петлюра здійснив, уклавши Варшавську угоду з Ю.Пілсудським про
спільний похід у зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на загибель ЗУНР. Після
короткочасного успіху польсько-українських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилась
Ризьким мирним договором 1921 p., Директорія остаточно втратила контроль над Україною.

До причин поразки Директорії УНР можна віднести також недооцінку Директорією більшовицької агітації
та пропаганди на населення; неусвідомлення широкими масами українського населення (особливо
селянством) загальнонаціональних інтересів, необхідності створення й зміцнення власної держави.

11.16. Політика більшовиків в Україні у 1919 р. “Воєнний комунізм”

1. Політичний устрій в Україні.

2. Соціально-економічна політика більшовиків.

3. Особливості політики "воєнного комунізму" в Україні.

Протягом зими-весни 1919 р. над територією України (за винятком Надзбруччя і західних областей)
знову було встановлено радянський контроль. Формування державних інститутів розпочалося зі
створення Тимчасового робітничо-селянського уряду України, перейменованого пізніше в Раду
народних комісарів (РНК) України. Очолив його авторитетний більшовик, присланий з Москви,
професійний революціонер X. Раковський, болгарин. Більшість членів уряду була росіянами та євреями,
українців серед вищих чиновників була незначна кількість.

Радянська влада в Україні будувалася відповідно до зразків, що утвердилися в радянській Росії. 6 січня
1919 р. стара назва, якою радянська влада прикривалася в 1918 р. — Українська Народна Республіка,
була відкинута. Відтепер і до прийняття Конституції 1937 р. офіційною назвою держави стала Українська
Соціалістична Радянська Республіка (УСРР, після 1937 — УРСР). Вищим органом державної влади був
Всеукраїнський з'їзд Рад, у період між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет
(ВУЦВК). На місцях влада належала місцевим радам. 10 березня 1919 р. третій з'їзд Рад прийняв
Конституцію УСРР і тим самим узаконив в Україні радянську владу.

Конституція закріплювала диктатуру пролетаріату, відміну приватної власності і позбавлення виборчих

вправ експлуататорських класів. Пролетарський характер держави закріплювала непропорційна
система виборів депутатів.

У процесі оформлення радянської влади здійснювалися спроби від'єднати від України Донецько-
Криворізький край і Крим. Якщо перший залишився у складі республіки, то в Криму була створена
Кримська Радянська Соціалістична Республіка.

Таким чином, найважливішими рисами процесу радянизації України були:

— проходив "зверху вниз";

— здійснювався за зразком РРФСР та під її керівництвом;

— антинаціональний характер;

— суворий централізм;

— значна частина вищих чиновників була неукраїнського походження.

Суть політичного курсу більшовиків полягала в прискореній насильницькій ломці існуючої в Україні
економічної системи, що грунтувалася на товарно-грошових відносинах, і заміні її прямим
товарообміном, здійснення якого покладалося на державних чиновників. Така політика дістала назву
"воєнного комунізму" й була доказом віри в можливість негайної заміни капіталізму соціалізмом.

Серед найважливіших заходів воєнно-комуністичної політики були:

— відміна товарно-грошових відносин, натуралізація в оплаті праці (карткова система розподілу

продуктів, зрівняльний розподіл);

— проведення повної націоналізації всіх підприємств, державний контроль над виробництвом;

— мілітаризація праці (загальна трудова повинність, трудова мобілізація);

— заборона приватної торгівлі;

— введення продрозкладки (фактично реквізиція врожаю селян продзагонами з Росії; до початку липня
1919 р. діяло 46 продзагонів з чисельністю 1500 бійців; у 1919 р. на українське село наклали
продрозкладку в 140 млн пудів, до наступу денікінських військ вдалося зібрати не більше 7чмлн пудів);

— початок колективізації селянських господарств (на літо

1919р. було створено близько 500 колективних господарств).

Запровадження в Україні "воєнного комунізму" супроводжувалося різким звуженням її суверенітету:

— КП(б)У, профспілки, Комуністична спілка робітничої молоді України фактично були філіями
відповідних російських організацій і керувалися з Москви;

— РНК України, УРНГ діяли під безпосереднім керівництвом РНК та ВРНГ РСФРР;

— у травні - червні 1919 р. створено військово-політичний союз радянських республік; об'єднанню під
керівництвом вищих державних органів Російської Федерації підлягали: військова організація і військове
командування народного господарства, залізниці, фінанси; 4 червня ліквідовано Український фронт, а з
підрозділів, Що входили до його складу, утворили три армії.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. справила гнітюче враження на населення республіки, викликала
невдоволення у середовищі селянства, інтелігенції та робітників.

Ключові дати

березень 1919 р. - прийняття Конституції УСРР

липень 1919 р. - більшовицькі продзагони в Україні

11.17. Радянсько-польська війна і Україна

1. Договір між С. Петлюрою і Ю. Пілсудським.

2. Радянсько-польська війна.

3. Ризький мирний договір.

Після розгрому Денікіна війна з радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою.
Спроби РСФРР нормалізувати відносини виявилися невдалими. 25 квітня 1920 р. польські війська
розгорнули наступ на радянську територію. Причиною війни стали великодержавні прагнення
керівництва Польщі, яке хотіло відновити Річ Посполиту в її кордонах "від моря до моря", тобто від
Балтики до Чорного моря. До цієї держави мали увійти Литва, Білорусія й Україна.

Вторгненню польських військ передувало підписання представниками УНР і Польщі 21—24 квітня 1920
р. трьох конвенцій, які одержали назву Варшавської угоди. Польська держава визнавала право УНР на
незалежне існування, а Директорія та Головний отаман С. Петлюра визнавалися найвищою владою в
Україні. Але Петлюра втратив армію, а її залишки перебували на території Польщі під контролем
місцевих властей. Західна Україна з населенням 5,2 млн. чол. входила до складу Польщі. Війська УНР
разом з польськими військами мали взяти участь у радянсько-польській кампанії, внаслідок якої
передбачалося відновити суверенітет УНР над захопленими більшовиками районами України.

Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Лілсудським був засуджений багатьма українськими
політичними діячами. Проти Варшавської угоди виступили не тільки М. Гру-шевський, В. Винниченко, які
давно відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення Головного
отамана — подав у відставку прем'єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір
у Галичині, для якої він перекреслював надії на національне визволення.

Перший етап радянсько-польської війни (квітень — травень 1920 р.) складався успішно для Польщі,
війська якої 7 травня разом з військами УНР і бригадами УГА зайняли Житомир, Вінницю, Київ та інші
міста. Маючи потрійну перевагу проти радянських дивізій Південно-Західного фронту, поляки
сподівались і на антибільшовицькі повстання в тилу радянських військ.

Однак польський окупаційний режим відразу ж викликав незадоволення. До Польщі вивозилися

промислове устаткування товари і сировина. Але головне — відновлювалося поміщицьке
землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося репресіями проти
українського населення і викликало сплеск селянських повстань.

У середині травня 1920 р. ситуація на польсько-радянському фронті змінилася на користь радянської

сторони. Радянське командування перекинуло для боротьби з поляками найбільш боєздатні дивізії.
План контрнаступу передбачав здійснення основного удару в Білорусії силами Західного фронту
(командувач М. Тухачевський) в напрямку Варшави і допоміжними силами Південно-Західного фронту
(командувач О. Єгоров) на Рівне-Брест. Хоча контрнаступ Західного фронту, що розпочався 14 травня,
був невдалим, але 26 травня розгорнув наступ Південно-Західний фронт. 5 червня 1-а кінна армія С.
Будьонного прорвала польську оборону, 7 червня червоні зайняли Житомир і Бердичів, 12 червня
вступили до Києва. До кінця червня воєнні дії були перенесені на територію Західної України.

4 липня 1920 р. почався новий наступ Західного фронту. У другій половині липня Червона Армія
вступила на територію Польщі. Такий розвиток подій занепокоїв уряди країн Антанти. Посередницьку
місію взяв на себе міністр закордонних справ Англії лорд Керзон. 22 липня 1920 р. польський уряд
запропонував Москві розпочати переговори. Червона Армія не припинила наступу." Тепер нею рухали
надії більшовиків на світову революцію, про що свідчить створення Польського ревкому на чолі з Ф.
Дзержинським і Ю. Мархлевським. Радянські війська опинилися недалеко від Варшави.

Але свої можливості радянське командування переоцінило. Тили Червоної Армії не встигали за
передовими частинами; два радянських фронти наступали в різних напрямках (на Варшаву — Західний,
Південно-Західний — на Львів); радянський наступ не призвів до посилення класових протиріч, а
навпаки, консолідував поляків; Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю і спорядженням.
27 серпня 1920 р. польські війська з району Любліна завдали удару у фланг Західного фронту,
поставили його на межу повного розгрому. Почався загальний відступ радянських військ. Фронт в
Україні стабілізувався на лінії Коростень— Житомир—Бердичів. Обидві сторони були знекровлені. 12
жовтня 1920 р. у Ризі було підписано перемир'я між Польщею та радянською Росією. Це означало
розрив Польщі з УНР. Українські війська, чисельність яких зросла до 35 тис. чол., продовжували вести
боротьбу самостійно. Але сили були нерівні. У листопаді 1920 р. радянські частини відтіснили війська С
Петлюри до р. Збруч, останні змушені були переправитися на окуповану поляками територію. Там
українські війська були роззброєні й перестали існувати як організована військова сила.

18 березня 1921 р. між Польщею і радянською Росією було укладено Ризький мир. До підписання миру
було допущено делегацію УСРР. Польща визнавала існування УСРР.

До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся. Залишалася за Польщею і
Східна Галичина. Таким чином, Ризький мир був для України ще тяжчим, ніж Варшавський договір.
Організована боротьба регулярних українських військ за незалежну Україну закінчилася їх поразкою.
Україна знову виявилася розчленованою між своїми сусідами: Румунією, Чехословаччиною, Польщею і
радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій
встановився антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і
протримався до Другої світової війни.

Ключові дати

квітень 1920 р. - Варшавський договір УНР з Польщею

березень 1921 р. — Ризький мирний договір

11.18. Україна на початку 1920 р.

1. Більшовики і Україна.

2. Становище на селі.

3. Діяльність партій.

4. Організація влади.

На початку 1920 р. влада в Україні знову перейшла до більшовиків. Але після запеклої боротьби з
українським національно-демократичним рухом вони стали обачнішими. У грудні 1919 p., ще під час
наступу радянських військ, конференція РКП(б) ухвалила резолюцію "Про радянську владу в Україні".
Більшовики оголосили, що вони визнають самостійність УСРР. Це була демагогічна політична заява, бо
насправді ставились завдання будь-що не допустити відриву України від Росії. Обіцяно було "на ділі"
реалізувати право на користування українською мовою, що означало відмову від русифікаторської
політики. Для посилення впливу більшовиків в Україні на місця направлялись агітатори, яких Л.
Троцький переконував: "Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати
не може".

Особливо важливим для більшовиків було завоювати прихильність селян, які становили в Україні
більшість населення. Тому безоглядну колективізацію було припинено. Новий земельний закон
проголошував добровільність у створенні артілей і комун. Поміщицькі, монастирські й удільні землі,
конфісковані радянською владою, передавались селянам без викупу. Радгоспам відводилось землі
майже втричі менше, ніжу 1919 р. Від поміщиків відбирали всю землю, реманент й маєтки.

Опорою РКП(б) в Україні була Компартія більшовиків. Однак в КП(б)У підтримали ту частину ЦК РКП(б),
яка виступила проти мілітаризації економіки, концтаборів, продовження політики "воєнного комунізму".
На опозицію чекала розправа. Центральний комітет КП(б)У було розпущено. За участю присланих з
Росії понад тисячі партпрацівників проведено перереєстрацію членів Компартії України, після чого її
склад зменшився на третину. Розправа розкрила справжню роль, яку відводили більшовики Компартії
України.

Крім КП(б)У, в Україні існували й інші партії. На українське селянство та національну інтелігенцію
орієнтувалася УКП(б) Українська комуністична партія (боротьбистів). Боротьбисти прагнули повної
незалежності України.

Національною комуністичною організацією були укапісти — члени Української комуністичної партії

(УКП). Побачивши, що вона не становить небезпеки, більшовики дозволили її існування, але не
допустили до вступу в Комуністичний Інтернаціонал.

Частина партій не визнавала більшовицького режиму в Україні, і їхнє існування, втім як і інших партій,
крім КП(б)У, було приреченим.

Державність УСРР мала формальний характер. Військову й цивільну владу поєднував Всеукраїнський
революційний комітет (Всеукрревком) — надзвичайний орган, створений 11 грудня 1919 р. Він скасував
усі розпорядження і закони білогвардійської влади і Директорії, а також декрети уряду УСРР, які
стосувались функціонування органів влади, військових, народногосподарських,
продовольчих„фінансових установ і замінив їх російськими декретами. Те, що влада в Україні належала
не виборним органам, більшовики пояснювали впливом соціал-зрадників у місті і куркулів на селі.
Всеукрревком разом з чекістськими органами розв'язав в Україні червоний терор. Розстрілювали всіх,
кого вважали ворогом революції.

При формуванні органів влади провідна роль відводилась членам компартії. Інші партії витіснялись з
політичного життя. Боротьбисти саморозпустилися, керівників партії лівих есерів заарештували й кинули
до концтабору, над меншовиками затіяли судовий процес.

У середині лютого 1920 р. Всєукрревком передав владні повноваження Раді народних комісарів УСРР і
Всеукраїнському центральному виконавчому комітету. У березні — квітні відбулися вибори до Рад.
Незважаючи на те, що противники більшовиків були заарештовані або перебували в підпіллі, вибори
проходили в гострій політичній боротьбі. більшовики завоювали в органах влади до 80 відсотків
депутатських мандатів. Однак Ради мали незначну реальну владу. Усі найважливіші рішення
приймалися органами РКП (б). На селі з березня 1920 р. діяли комітети незаможних селян, теж наділені
владними функціями.

Ключові дати

грудень 1919 р. - лютий 1920 р. - діяльність Всеукрревкому

березень 1920 р. - створено комнезами

11.19. Культура й духовне життя в Україні у 1917— 1920 pp.

1. Визвольна боротьба і українська культура.

2. Стан освіти та науки.

3. Література.

4. Театр, образотворче мистецтво.

5. Релігія.
Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу.
Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надії на становлення і
розвиток української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби
за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Жорстокі класові зіткнення породжували
нову ідеологію і мораль, які не вкладалися в традиції українського народу, споконвічні загальнолюдські
цінності і гуманізм. Масове деформування свідомості, чисельні втрати серед носіїв культури внаслідок
загибелі чи еміграції надавали культурному процесові 1917—1920 pp. в Україні трагічного відтінку.

У 1917—1920 pp. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і
гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні
програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України.

Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання
дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Радянська влада з підозрою ставилась до проявів
національного життя і перекреслила українізацію народної освіти. Неспроможні досягти потрібного
результату мирними засобами, більшовики вдавались до насильницьких дій і командних методів. Так,
Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній справі, була
розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації — "Просвіти". Вони були
особливо популярними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на

зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто
в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з

робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної
освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було
відкрито робітничі факультети.

У добу гетьманату було створено Українську академію наук. її першим президентом став В.
Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість
продовжувала плідно працювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони вболівали за українську
національну революцію, болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повен голос
заявили про себе талановиті поети Павло Тичина, Володимир Сосюра, Василь Чумак. Ще один з
обдарованих поетів— Олександр Олесь — назавжди залишив Батьківщину.

Багато зробив для розбудови української культури гетьман П. Скоропадський. Відкривалися українські
університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери,
Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-
драматичні установи та творчі колективи з'явилися в Україні і в 1919-1920 pp.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу
митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар'яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М.
Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію
мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки
М. Бойчук (перший ректор академії), Василь та Федір Кричевські, О. Мурашко, Г. Нар-бут. Георгій
Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і
печатки, поштових марок, військової форми.
У роки революції і визвольних змагань в середовищі українських віруючих і духовенства зріло прагнення
мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити
втрати контролю над єпархіями колишньої царської імперії.

Проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі у січні 1918 р. не дозволили

більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та церквою. Храми і монастирі
закривались, віруючі і духовенство зазнавали переслідувань. Ідея проголошення УАПЦ стала частиною
українського національно-визвольного руху.

11.20. Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917

—1920 pp.

1. Досвід розбудови держави.

2. Уроки поразки.

3. Сучасна Українська держава.

Визвольні змагання українського народу 1917—1920 pp. закінчились поразкою. Державну незалежність,
здобуту внаслідок національно-демократичної революції 1917 р., зберегти не вдалося. Втрачено було і
певні соціальні завоювання, залишились нерозв'язаними найважливіші соціально-економічні проблеми.
За їх розв'язання взялась більшовицька партія, яка вихолостила національну специфіку історичного
поступу і спрямувала природні прагнення народів до кращого життя у вигідне для себе русло.

Становлення української державності відбувалось у складних політичних умовах. Для багатьох

пересічних громадян, та навіть для видатних політичних лідерів, характерною була невизначеність
суспільних пріоритетів, форм союзу з іншими державними утвореннями.

Протягом короткого часу визначились прихильники державної незалежності України — Центральна

Рада, гетьман Скоропадський, Директорія УНР, національно-комуністична меншість Компартії України.
Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.

Українська революція показала, що ідея незалежності України живе у різних соціальних верствах
суспільства. Більшість її прихильників становили українці. Близькою вона була також для представників
інших національностей в Україні. Еволюцію поглядів на державний устрій України пройшло чимало
політичних лідерів. Підсумком їхніх пошуків стало переконання в необхідності національно-державного
суверенітету України і співпраця з іншими демократичними державами.

Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала розвиток держави. І, навпаки,

боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували
російські білогвардійці і більшовики, їм протистояла українська інтелігенція і селяни, в меншій мірі —
робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим
силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку
незалежності України і навіть здійснити у 1920-х роках конкретні кроки на шляху українізації. Політичний
і економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія по суті не
відмовилась від імперських амбіцій царизму.

Історичне значення визвольних змагань 1917-1920 pp. полягає в тому, що було збережено й поглиблено
процес українського державотворення, який бере початок з часів Київської Русі. Українці знову нагадали
про себе всьому світові як окрема нація, яка має повне право на власну державу. Українській Народній
Республіці і Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і зміцнити незалежність і
стати в ряди європейських держав. Здобуті досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за
Українську державу і знадобились наприкінці XX століття.
Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності
недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у
головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатись від зовнішніх
ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні чвари, неефективна соціально-
економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки української
революції.

XII. УКРАЇНА В УМОВАХ РАДЯНСЬКОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ (20-30-ТІ РОКИ).

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ
12.1. Особливості переходу до нової економічної політики в Україні

1. Суть непу.

2. Здійснення непу в Україні.

3. Економічні та політичні наслідки непу.

У березні 1921 р. X з'їзд Російської комуністичної партії (більшовиків) проголосив курс на проведення
нової економічної політики. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет і Раднарком УРСР
прийняли низку розпоряджень, спрямованих на конкретизацію завдань непу. Суть нової економічної
політики полягає в заміні продовольчої розкладки продовольчим податком. Відтепер вилучалися у
селян не всі лишки, а заздалегідь установлений податком мінімум. Решта виробленого продукту могла
реалізовуватись на розсуд власника. Це були прогресивні нововведення, які мали сприяти економічному
розвитку країни.

В Україні між бідними селянами розподілялася земля, націоналізована у 1918р. Центральною Радою.
Тимчасово ' відкладалась колективізація сільського господарства. Колишнім власникам повертались
відібрані після 1917 р. невеликі виробництва! заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні
з'явилось чимало приватних закладів. Дозволялось засновувати власні фабрики й заводи, брати в
оренду націоналізовані раніше підприємства. Вождь більшовиків В. Ленін переконував, що неп виведе
країну з кризи, а радянська влада лише зміцніє, бо всі командні висоти в економіці залишаються в руках
держави. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля не міняли форм власності.

У роки непу посилилась роль товарно-грошових відносин. Державні підприємства переводились на

господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, яка стала залежати від кількості і
якості виробленої продукції.

Неп мав позитивні і негативні наслідки. У селянських господарствах України зросла продуктивність
праці, розширились площі оброблюваних земель, покращувалось виробництво предметів споживання.
На цьому тлі відставала важка промисловість, якої не торкнулась викликана непом реорганізація.

Однак політика непу не супроводжувалась політичними змінами в Україні. Республіка, як і раніше, мала
фіктивний суверенітет і виконувала продиктовані з Москви завдання. Ніяких змін не відбулося в
партійному будівництві. Компартія України залишалась одним із загонів РКП(б).

Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) об'єднатися з КП(б)У і створити самостійну
організацію закінчились розпуском УКП.

І все-таки неп мав і політичні наслідки. Він означав провал політики воєнного комунізму і необхідність
стимулювання "більшовицького натиску". Поступове пожвавлення господарського життя, розширення
товарного виробництва дрібними підприємствами або непманами призвели до примирення українського
селянства з більшовицьким режимом, що сприяло його утвердженню в Україні.
Особливостями непу в Україні були:

— "зовнішнє" походження політики, яка не враховувала національні інтереси українців;

— здійснення соціально-економічних перетворень супроводжувалося придушенням національно-

демократичних сил;

— у 1921 р. продподаток в українське село так і не прийшов.

Ключові дати

березень 1921 р. - X з’їзд РКП(б). Запровадження нової економічної політики

12.2. Голод 1921-1922 pp. в Україні

1. Причини голоду.

2. Масштаби голоду.

3. Наслідки.

Серед головних причин голоду в Україні в 1921-1922 pp. слід назвати заборону ринкової реалізації
хлібних надлишків та їх примусове вилучення державою, що зумовило падіння товарності сільського
господарства в 1918—1920 pp. Селяни не були зацікавлені в розвитку виробництва і зменшували
посіви, зокрема в районах активного здійснення продрозкладки (Чернігівська, Харківська, Полтавська
губернії). Навіть світова і громадянська війни, які зруйнували матеріальну базу сільського господарства,
завдали менших збитків селянським господарствам. "Викачування" хліба містом із села з одночасним
скороченням промислового виробництва завершило процес занепаду ринкових відносин. Але голод
1921 р. був зумовлений ще й дією природної стихії. Поштовхом став неврожай, спричинений
страшенною посухою.

Урожай 1921 р. був значно менший, ніж у 1920 p., і становив 768,5 млн. пудів. Це не могло забезпечити
навіть прожиткового мінімуму.

Розраховувати на можливість поповнення хлібного дефіциту за рахунок Росії було нічого. У 1921 р. в
Росії був більший недорід, ніж на півдні країни, і керівництво РКП(б) поставило перед українським
керівництвом завдання збільшувати постачання продуктів для Росії.

Голод охопив південні райони України: повіти Донецької, Миколаївської, Одеської, Катеринославської,
Полтавської губерній. Кількість голодуючих у степових губерніях зросла з грудня 1921 р. до травня 1922
р. більше ніж утричі - з 1,2 до 3,8 млн. чоловік., а в усіх губерніях — до 5,6 млн. чоловік, що становило
25% їхніх жителів.

Улітку 1922 р. південь України вразив новий неврожай. Посуха охопила 21 повіт. А криза в тваринництві
досягла кульмінації. Голод загострив чимало інших соціальних та економічних проблем.

Визнання факту голоду в Україні, як і надання допомоги голодуючим, прийшло з великим запізненням.
Вважалося, що в Росії голод, а в Україні — неврожай.

Лише після врожаю 1923 р. ситуація почала поліпшуватися. Збільшення зернових ресурсів дало змогу
покращити харчування населення, почався процес відновлення поголів'я худоби.

Державна кредитна система, податкова і земельна політика, а також державна торгівля і кооперування
селян повинні були стимулювати сільськогосподарське виробництво. Використовувалася можливість
благодійної допомоги із залученням коштів з-за кордону.
Ключові дати

1921-1922 p. - голод на Україні

12.3. Входження України до СРСР

1. Радянські республіки після завершення громадянської війни.

2. Проекти союзу радянських республік.

3. Утворення СРСР.

4. Наслідки проголошення СРСР.

Після завершення громадянської війни радянські республіки мали статус незалежних держав. Такою
була і Українська Соціалістична Радянська Республіка — УСРР (вона тоді мала таку назву). Однак це
була імітація державності, оскільки на території радянських республік поширювалися закони Російської
Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР) і саме з Москви здійснювалось управління
країною.

Механізм влади був простий: Російська комуністична партія (більшовиків) прибрала до рук всю повноту
влади і визначала державну внутрішню і зовнішню політику. Республіканські ж партійні організації були
складовою РКП(б) і виконували волю більшовицького Центрального комітету.

У роки громадської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової,
економічної і дипломатичної діяльності. Центральні відомства, розташовані в РСФРР, не враховували в
достатній мірі інтереси республік, розглядаючи їх як адміністративно-територіальні одиниці. Наростання
відцентрованих сил свідчило про необхідність вироблення гнучкіших форм союзних відносин.

Між Україною і Росією велися переговори щодо упорядкування взаємовідносин. Це ж питання

хвилювало й інші народи колишньої Російської імперії, на території якої існували тепер радянські
республіки.

Комісію ЦК РКП(б) по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками
очолював Й. Сталін. Він був противником державного суверенітету республік. Очолювана ним комісія
виробила проект, згідно з яким радянські республіки мали ввійти до складу Російської Федерації на
правах автономних, тобто ніяке право на державність не визнавалось. Перший секретар ЦК КП(б)У
Дмитро Мануїльський підтримав цей план. Проти виступив голова українського уряду Християн
Раковський.

Вождь більшовицької партії В. Ленін втрутився у підготовку документів, пов'язаних з об'єднанням

радянських республік. Він небезпідставно побоювався, що сталінський план лише посилить відцентрові
тенденції і призведе до протилежного результату. Тому В. Ленін запропонував нове державне
об'єднання створити як Союз Радянських Соціалістичних Республік, союз зовні рівноправний, навіть із
правом вільного виходу з нього. Однак партія при цьому не міняла своєї структури і функцій, що
визначило майбутній унітарний характер держави.

З'їзди Рад радянських республік схвалили проекти Декларації про утворення СРСР і Конституції СРСР.
30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу, до якого ввійшли
Російська і Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР.

Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніколи ніхто не затверджував і не
підписував. Замість нього в Конституції 1924 р. з'явився розділ "Договір про утворення Союзу
Радянських Соціалістичних Республік", а Конституція - це внутрішній, а не міжнародний юридичний
документ.
У складі СРСР права радянських республік ще більше звузилися. У віданні центру залишилися
найважливіші функції: зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні відносини, армія, флот, засоби зв'язку,
транспорт. Республіканський уряд мав право керувати внутрішніми справами (звітуючи при цьому перед
центральними органами), в деяких питаннях сільського господарства, в галузі освіти, охорони здоров'я
тощо. Однак позитивним було те, що визнавалась територіальна цілісність України, її власні, хоч і
обмежені у своїх правах, органи управління. Україна стала чітко окресленим національним і
територіальним утворенням, що відображало її національну самобутність.

Ключові дати

30 грудня 1922 р. - проголошення утворення СРСР

1924 р. - прийняття Конституції СРСР

12.4. Хід і наслідки українізації в 20-ті роки

1. Причини запровадження політики українізації.

2. Масштаби українізації.

3. Наслідки.

Розмах національно-визвольної боротьби в національних районах у 1917—1920 pp. підказував

радянському керівництву, що без задоволення мінімальних національних вимог пригноблених народів
доля більшовизму в республіках завжди буде під загрозою. Саме з урахуванням цієї обставини
побудовано політику коренізації, яка після XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) здійснювалася в усіх радянських
республіках, а в Україні набула форми українізації. Українізація означала виховання кадрів з
представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського
апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з
навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Багато більшовиків України сприйняли курс
на українізацію з величезним ентузіазмом. Важливе значення мало й те, що керували ключовим у справі
українізації Наркоматом освіти в 20-ті роки переконані прихильники національного відродження — Г.
Гринько, О. Шумський і М. Скрипник. З самого початку проти українізації виступив партійний і державний
апарат. Згідно з офіційними даними уряду УСРР, на початку 20-х років в органах радянської влади в
Україні працювали в основному російські або російськомовні чиновники. Більшість з них не сприймали
українізацію, вважаючи її політичним маневром, уступкою "петлюрівщині", і всіляко саботували її
здійснення. З великими труднощами в другій половині 20-х років вдалося перевести на діловодство
українською мовою 75% місцевих державних установ і організацій. Повільно здійснювалась українізація
партійного апарату. Уся організаційно-партійна і масово-політична робота Компартії України в першій
половині 20-х років обслуговувалася російською мовою. Викладання в партшколах, видання партійних
газет і журналів також здійснювали переважно російською мовою. У другій половині 20-х років ситуація
дещо змінилася. Українізація почала поступово охоплювати найважливіші ланки партапарату.

Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи.

Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79%
від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні:
російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін.

Проте українізацію її ініціатори не вважали самоціллю. Цей процес підпорядковувався "надзавданню"

більшовицької партії — перебудові культури в Україні на ідеологічних принципах марксизму. Українізація
була одним з найважливіших засобів досягнення цього завдання і допускалася лише в тих рамках, в
яких не суперечила інтересам та ідеологічним орієнтирам вищого державного і партійного керівництва.

З початку 30-х pp. починається відхід від українізації, активних її учасників репресують, і радянська
влада повертається до активної русифікаторської політики царизму.
Ключові дати

1923 р. — запровадження в СРСР політики коренізації згідно рішення XII з'їзду ВКП(б)

12.5. Розвиток літератури та мистецтва в Україні у 20-ті роки

1. Літературне відродження.

2. Театр.

3. Кіно.

4. Музика.

5. Образотворче мистецтво.

Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції
залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про
себе на повен голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття
літературних організацій і об'єднань. Літературно-художні об'єднання виникали і розпадалися, дискусії
спалахували з новою силою.

Найвідомішими об'єднаннями цього часу були "Плуг" — спілка селянських письменників (П. Панч, А.
Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра),
ВАПЛІТЕ — Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю.
Яновський). Виділялись групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен),
символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувались твори
драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури викликала
діяльність Миколи Хвильового. Він був росіянином, членом більшовицької партії, проте щиро прагнув
розвитку української культури. Виступаючи в дискусіях 20-х років, М. Хвильовий наголошував на тому,
що без Європи українське відродження неможливе. Його статті викликали захоплення в українських
письменників.

У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст
України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського
театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922—1933 pp. очолював талановитий реформатор і
експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми
західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри — А. Бучма, М.
Крушельницький, О. Мар'яненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський.

У 1920-ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях
розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Звенигора" і "Арсенал"). У
театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька.

Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П.

Козицького, Л. Ревуцького. Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль,
національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі.

Правдиве відображення дійсності проголосила своїм завданням Асоціація художників Червоної України.
Члени Асоціації — С. Іжакевич, К. Трохименко, ф. Кричевський та інші — за допомогою нових виразних
засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. Плідно продовжував працювати М.
Бойчук та послідовники його оригінальної школи ("бойчукісти"). З'явились нові імена талановитих
художників та скульпторів (А. Петрицький, В. Касіян).
Отже, у 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята
національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового
рівня.

12.6. Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки

1. Курс на індустріалізацію.

2. Перші п'ятирічки.

3. Соціальні наслідки.

У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний,
XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання нової
економічної політики і знищення товарно-грошових відносин. За формулою Сталіна, плани мали носити
не прогнозний, а директивний характер, тобто бути обов'язковими до виконання. Передбачалось
досягти 19 % щорічного приросту промислової продукції, а в 1929р. XVI конференція ВКП(б) затвердила
ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичайних заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М.
Томський та інші — були оголошені "правим ухилом" і під час "чистки" партії розгромлені. На основі
показників першого п'ятирічного плану на 1928/29 - 1932/33 роки відповідно були розроблені плани
економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з’їздом Рад.

Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно підправлялись у бік збільшення. Для
України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної
промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалась дореволюційна структура
господарства, розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і
сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 pp. створювалося враження швидкого економічного
прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу
і здійснити великий стрибок в соціалізм. Сталін встановив темпи приросту промислової продукції на
другий рік п'ятирічки 32 %, а далі - 45 %. Така "надіндустріалізація" не підкріплювалася реальними
можливостями. Окремі галузі економіки розвивались з випередженням, інші відставали. Внаслідок цього
на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. З'явилось таке поняття, як
"штурмівщина", коли плани капітального будівництва неодноразово переглядались, але кожен з них мав
виконуватись.

У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому числі Дніпровська
гідроелектростанція, завод інструментальних сталей у Запоріжжі "Дніпроспецсталь", Харківський
тракторний завод, шахти в Донбасі та ін. Велика промисловість України перейшла у підпорядкування
загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як і інші республіки, була позбавлена економічної
самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними у розвитку радянської
економіки.

Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін спритно маніпулював статистичними показниками.
Спеціальним рішенням політбюро було заборонено друкувати окремим відомствам підсумки своєї
роботи. Зростання промислової продукції подавалось не в конкретному обчисленні, а в карбованцях.
Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це
дало змогу оголосити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст
промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.

У роки другої п'ятирічки 1933-1937 pp. темпи зростання були визначені на рівні 16,5 %. В Україні стали
до ладу гіганти металургійної промисловості — Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, а також
Новокраматорський завод важкого машинобудування — один з найбільших у Європі.
Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль усіх народів СРСР. Причому п'ятирічки
не були розраховані на піднесення матеріального добробуту. Більше того, голод 1932-1933 років
викосив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою.
"Шахтинська справа" в Донбасі - суд над старими спеціалістами вугільної промисловості започаткувала
організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами.

Більшовики не надавали великого значення матеріальним стимулам праці. Карткова система давала
можливість робітникам і службовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі піднесення
продуктивності праці, керівники більшовицької партії і уряду намагалися скористатися ентузіазмом мас,
а також неоплачуваною працею мільйонів безневинно ув'язнених. Соціалістичне змагання
(стаханівський рух та ін.) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники у праці.

Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилося у фізичну

ліквідацію значної частини економічно активного населення — так званого куркульства на селі і
власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, бо ривок важкої промисловості
відбувався при хронічному занепаді соціальної сфери і легкої промисловості. Щоб зберегти темпи
розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних працівників фактично прикріпили до
підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалось до кримінального злочину.

Таким чином, позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої
промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення
України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі
європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової
промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація
управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого
рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі
картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

Ключові дати

1925 р. — рішення XIV з'їзду ВКП(б) про індустріалізацію

1928/29-1932/33 pp. - перший п'ятирічний план

1933 - 1937 pp. - другий п'ятирічний план

12.7. Більшовицька політика колективізації та розселянювання України. Голодомор 1932

—1933 pp., його причини та наслідки

1. Більшовицькі плани колективізації.

2. Рік "великого перелому".

3. Хід колективізації.

4. Ліквідація заможного селянства.

5. Голодомор 1932— 1933 pp.

Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, одразу

зіткнулося з трьома проблемами: коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все
це можна було від селянства, що становило переважну більшість населення. Однак селянин-власник
був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені народу
розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індустріалізації, маючи
справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, він мало залежав від
державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього
залежала держава, якій треба було нагодувати місто й армію. Ось чому під машкарою турботи про
піднесення добробуту сільського населення державна партія хотіла створити на селі контрольоване
колективне господарство.

Але у сталінських планах колективізація — це не лише зручний засіб забезпечення зростаючого

населення міст та армії продовольством, а промисловості — сировиною і робочою силою. Крім цього,
вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку,
колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процес розкуркулювання; процес
розселянювання), з другого — разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації
багатоукладності в економіці.

Перший п'ятирічний план передбачав, що в Україні в колгоспи буде об'єднано 30 % селянських

господарств. Але вже на листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП (б) було взято курс на суцільну
прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С Косіор підтримав пропозицію завершити
колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму "Про сільське господарство України і про
роботу на селі" передбачала в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні
1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. -
навесні 1932 р.

У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:

— 1929—1930 pp. — час прискореної колективізації, яка перетворилася по суті в комунізацію; у колгоспи
забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалась надмірними
стараннями місцевих властей: на 20 січня 1930 р. у республіці було колективізовано 15,4 % селянських
господарств, а на 1 березня— 62,8%; в багатьох місцях відбулися антирадянські виступи селян, село
поринуло у вир самознищення. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати
реманент. У 1928—1929 pp. В Україні було знищено до 50% поголів'я худоби;

— 1930 р. — маневр сталінського керівництва з перекладенням відповідальності на місцеві партійні й

радянські органи (стаття Й. Сталіна на початку березня 1930 р. "Запаморочення від успіхів", постанова
ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. "Про боротьбу з викривленнями партійної лінії у колгоспному русі").
Почався масовий вихід з колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини селянських
дворів, причому переважно незаможницьких;

— 1931—1933 pp. — новий етап суцільної колективізації, прискорення її темпів, закінчення в основному
колективізації в Україні (колективізовано 70% дворів);

— 1934—1937 pp. — завершальний етап колективізації. У 1937 р. колгоспи мали 96,1% посівних площ.

Важливим елементом колективізації було так зване "розкуркулювання", а фактично розселянювання

села. Спочатку, у 1927—1928 pp., до заможного селянства проводилась політика обмеження —
збільшували податки, обмежували оренду землі, забороняли використання найманої праці, купівлю
машин, реманенту. У квітні 1929р. Сталін визначив нове стратегічне завдання — перехід від політики
обмеження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована
постанова ЦК ВКП(б) "Про заходи по ліквідації куркульських господарств у районах суцільної
колективізації". Починаються масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати
у колгосп. В Україні за роки суцільної колективізації було експропрійовано близько 200 тис. селянських
господарств (разом із сім'ями — 1,2—1,4 млн чол., з них — 860 тис. виселили на Північ Сибіру).

Одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голод 1932—1933 pp.
Безпосередньо його причиною було насильницьке вилучення хліба у селян. Загалом же причинами
голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:
— необхідність знищення українського селянства як свідомої національної верстви, яка загрожувала
імперським інтересам Москви;

— непосильні для селян хлібозаготівлі;

— надмірний хлібний експорт;

— небажання колгоспників працювати в громадському господарстві;

— конфіскація властями продовольчих запасів;

— економічні прорахунки, спроба здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними

методами.

Протягом січня — листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба, за такий же період
1931 р. -380 млн пудів. Вилучався навіть посівний фонд. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР приймають
закон про охорону соціалістичної власності, який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності
передбачав розстріл або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією майна. У народі
цей драконівський документ назвали "законом про п'ять колосків".

Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі у 1932р. не вдалося. З метою

"виправлення" ситуації в Україну направляється надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з
головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. "Зміцнюється" керівництво КП(б)У — другим секретарем ЦК і
секретарем Харківського (столичного) обкому партії стає особистий посланець Й. Сталіна — П.
Постишев, проводяться репресії проти комуністів. У селян конфіскують тепер не тільки зерно, а й усі
продукти харчування.

Точну цифру людських втрат від голодомору 1932— 1933 pp. встановити неможливо. Дослідники
називають дані від 3,5 до 12 млн чол.

Внаслідок голодомору остаточно зламано опір селян колгоспно-феодальній системі і суттєво підірвано
сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної
економіки і тоталітарного режиму.

Головним результатом колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено

дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття
господаря, тривалою деградацією й дезорганізацією сільського господарства.

Ключові дати

листопад 1929 р. - пленум ЦК ВКП(б) про колективізацію в Україні

січень 1930 р. — початок ліквідації куркульських господарств

1932 р. - постанова ВЦВК та РНК СРСР про охорону соціалістичної власності 1932—1933 pp. —
голодомор в Україні

12.8. Становище культури в Україні у 30-х роках. Розстріляне відродження

1. Наслідки українізації та її згортання.

2 . Культурна революція.

3. Стан освіти.
4 . Література. "Розстріляне відродження".

Внаслідок політики українізації, розпочатої в 20-х — на початку 30—х років ХХ ст., українська культура
ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона
використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в
періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних
меншин. Однак період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була
політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а
разом з нею і загального наступу на українську культуру.

Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і
установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою.
Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали
націоналістами. Розгорталась боротьба проти "націоналістичних ухилів". М. Скрипник, який відповідав в
уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної
контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени
комісії з українізації.

Згортання національно-культурного будівництва в Україні згубно позначилося на становищі

національних меншин. У квітні 1938 p., коли першим секретарем ЦК КП(б)У був М. Хрущов, прийнято
постанову Центрального Комітету, якою створення навчальних закладів для національних груп
оголошувалося насадженням вогнищ буржуазно-націоналістичного впливу на дітей, а тому подальше їх
існування було визнане "недоцільним і шкідливим". Усі ці заклади закрили, були ліквідовані національні
райони, національні сільські та містечкові ради. Сталінізм, нівелюючи національні особливості,
укорінюючи в свідомості людей національний нігілізм, продовжував великодержавну, русифікаторську
політику царизму. Як і в передреволюційні роки, національні меншини опинилися перед реальною
загрозою зникнення.

Розвиток культури в Україні в 30-і роки мав складний і суперечливий характер. Більшовицька партія
змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному
відродженню, а проведенню так званої "культурної революції". За задумом лідерів партії, така
революція повинна була дати освіту і виховання, які б допомогли зробити ривок і в сфері виробництва, і
в утвердженні радянської системи цінностей. Фактично культурна революція покликана була
обслуговувати досягнення політичних цілей ВКП(б). Разом з тим розвиток культури мав наслідки для
економічного й духовного прогресу.

Вагомим здобутком була ліквідація неписьменності в Україні. Відкриті курси, гуртки, школи лікнепу
сприяли тому, що на кінець 30-х років лише 15 % дорослого населення були неписьменними. У 1930 р.
було започатковане загальне обов'язкове чотирикласне навчання. У містах здійснювався перехід до
загального семирічного навчання. Однак не вистачало шкільних приміщень, вчителів, підручників.
Кількість шкіл з українською мовою навчання скорочувалась. Ідеологічний контроль над школярами був
відведений комсомольським та піонерським організаціям.

Вища освіта була відкрита лише для осіб, які були поза підозрою щодо відданості існуючому в країні
режиму. Перевага при вступі надавалась членам партії і профспілок, червоноармійцям, вихідцям з
робітників. Відновили свою діяльність університети, відкрились нові середні навчальні заклади. Однак
недовіра до старих спеціалістів, підбір кадрів за класовою ознакою, масові репресії призвели до
руйнування інтелектуальної і моральної спадкоємності української інтелігенції. Наступ адміністративно-
командної системи нівелював творчу особистість, породжував повне безсилля перед сталінщиною.

Під жорстким пресом терору опинилися науковці в Україні. Причому утисків зазнавали не тільки вчені-
суспільствознавці, яких карали за найменший відступ від марксизму, а й працівники технічних галузей.
Незважаючи на це, окремі вчені й колективи досягли вагомих успіхів в галузі фізики, математики,
електрозварювання, біохімії і медицини. У 30-х роках в науково-дослідних установах України працювали
відомі вчені: О. Богомолець, І. Курчатов, Л. Ландау, О. Палладій, М. Стражеско, М. Холодний.
Після прийняття в квітні 1932 р. постанови ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх
організацій" творчість митців підпадала під контроль партії за посередництвом Спілки радянських
письменників. Основним творчим методом проголошувався соціалістичний реалізм. Уславлення ролі
партії та її вождів стало головним завданням діячів культури. Чимало талановитих творів майстрів
слова змушені були час від часу оспівувати більшовицький режим, залишаючи поза увагою
насильницьку колективізацію, голодомор та страхіття репресій. Саме в цей час широко відомими стають
імена поетів П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка, М. Бажана, прозаїків А. Головка, Н.
Рибака, П. Панча, Ю. Яновського та багатьох інших.

Репресії 30-х років торкнулися близько 500 письменників і поетів. Не витримав переслідувань М.
Хвильовий, загинув у таборах М. Зеров, був розстріляний Г. Косинка. Нищення молодої порослі
представників української культури, літераторів і митців назвали "розстріляним відродженням".

Ключові дати

1930 p. — запроваджено обов'язкове чотирирічне навчання

1932 р. - постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій"

12.9. Політика більшовиків щодо релігії та церкви в Україні у 20—30-х роках

1. Виникнення УАПЦ та її особливості.

2. Ставлення владних структур щодо церкви.

3. Наслідки церковної політики більшовиків.

Радянська влада з перших днів свого утвердження в Україні вела відкриту антицерковну атеїстичну
політику. Духовність і церква оголошувались ворогами нової влади. Вона всіляко намагалась обмежити
вплив церкви на суспільне життя. Найнебезпечнішим релігійним супротивником радянська влада
вважала Російську православну церкву на чолі з новообраним патріархом Тихоном, який піддав
анафемі радянську владу. З метою підірвати вплив православної церкви радянська влада не
перешкоджала виникненню релігійних груп. Така ситуація сприяла українізації православної церкви,
незважаючи на опір патріарха Тихона і православної ієрархії.

У жовтні 1921 р. відбувся перший Всеукраїнський православний церковний собор, на якому обрано
власну ієрархію, затверджено канони та устрій Української автокефальної православної церкви (УАПЦ).
Закон про автокефалію (самостійність) було прийнято в Українській Народній Республіці іде 1 січня 1919
p., але тоді у зв'язку зі зміною влади його не було реалізовано. Всеукраїнська Церковна Рада обрала
митрополитом священика Василя Липківського. До цього він був настоятелем Софійського собору і вів
Службу Божу українською мовою.

Нова церква швидко зростала і на кінець 20-х років була другою за чисельністю парафій та віруючих
після Української православної церкви. Головними засадами УАПЦ були національність і незалежність
від світської влади, демократизм, прагнення до поновлення давніх українських звичаїв. Богослужіння
велось українською мовою. Священикам заборонялось носити ризи, бороди і довге волосся. Церковна
ієрархія будувалась на виборних засадах.

Швидкий успіх УАПЦ занепокоїв більшовицьке керівництво. До того ж УАПЦ критично ставилась до
радянської влади. Спочатку власті намагались розкласти церкву зсередини, підтримуючи розкольницькі
церковні організації. У 1924 р. з'явилась "Діяльна Христова церква" (ДХЦ), на чолі якої став М. Мороз з
осередком у Михайлівському монастирі у Києві. Але вона виявилась нежиттєздатною і у 1927 р.
припинила своє існування. У 1925 р. виникає "Соборно-єпископальна церква" під проводом Феофіла
Булдовського. Ця церква була лояльнішою до радянської влади, але відстоювала українську церковну
незалежність.
Незважаючи на всі перешкоди, УАПЦ залишалась найвпливовішою українською церквою.

Поряд зі спробами внести розкол в українську церкву, радянська влада розгорнула широку пропаганду,
яка зводилась до висміювання релігії та знущань з віруючих. "Релігія — опіум для народу!" — стало
гаслом цієї кампанії. Багато храмів було закрито або зруйновано. Священики зазнавали переслідувань.
Так, було розігнано монахів Києво-Печерської лаври, а вона перетворена в антирелігійний музей.

Наприкінці 20-х років влада перейшла у відкритий наступ проти УАПЦ. У жовтні 1927 р. під тиском
Державного політичного управління (ДПУ) було усунуто і заарештовано митрополита УАПЦ В.
Липківського. Він був звинувачений в українському націоналізмі. У зв'язку з процесом "Спілки
визволення України" УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Введений у дію 1928 р.
Адміністративний кодекс УСРР містив розділ "Правила про культи". Аналогічні документи, які фактично
скасовували право на свободу совісті і віросповідань, в інших союзних республіках були прийняті лише
через рік.

На початку 1930 р. Синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск., Це не врятувало колишніх
священиків УАПЦ від переслідування. На 1941 р. в живих залишились 1 єпископ і 270 священиків, а
решта були винищені.

Друга п'ятирічка була оголошена "п'ятирічкою знищення релігії". Ця кампанія мала сумні наслідки: в
Україні на середину 30-х років залишилось порівняно з 1913 р. лише 9% церковних споруд.

Відродження УАПЦ відбулося на соборах 1989 р. у Львові та 1990 р. у Києві. Уперше в історії
українського православ'я було обрано патріарха — Мстислава Скрипника.

Ключові дати

жовтень 1921 р. - перший Всеукраїнський православний церковний собор. Утворення УАПЦ

січень 1930 р. - надзвичайний собор УАПЦ і її саморозпуск

12.10. Сталінський терор в Україні у 30-х роках

1. Початок великого терору.

2. Розправа з інтелігенцією.

3. Голодомор.

4. Нищення партійно-державного апарату.

5. Репресії проти військових.

1929 рік — рік "великого перелому" — став одночасно переможним для Й. Сталіна у боротьбі за владу.
Він повністю підпорядкував собі партію, діяльність якої пронизувала все суспільство. Україна стала
частиною імперії, де суворий централізм і одноосібна влада становили основу тоталітарного режиму.

Сталін і його оточення створили власну теорію побудови соціалізму, в якій не було місця незгодним.
Досягнення, хоч і дорогою ціною, певних успіхів в індустріалізації зміцнювали позиції Сталіна. У
переважно аграрній країні встановлювати диктатуру пролетаріату було нелегко. Тому сталінський терор
в Україні, одній з найбільших національних республік з переважаючим сільським населенням, набрав
великого розмаху.

Першого удару було завдано в Україні по старій інтелігенції, особливо тих, хто співпрацював раніше з
українськими урядами і небільшовицькими партіями. Хоча насправді опозиція сталінському режиму
внаслідок тотального контролю була незначною, розпочались судові процеси із викриттям неіснуючих
таємних організацій. Це потрібно було, щоб довести наявність в СРСР ворогів, які загрожують
суспільному й державному ладу.

На початку 1929 р. прокотилися арешти діячів української науки, культури й автокефальної церкви.
Через рік у Харкові над ними пройшов судовий процес. До різних термінів ув'язнення було засуджено 45
осіб, в тому числі два академіки,11 професорів, два письменники, науковці, викладачі вузів, студенти. їм
приписувалося створення контрреволюційної організації під назвою "Спілка визволення України", яка
збиралася шляхом збройного повстання повалити радянську владу в Україні.

Наступ проти української інтелігенції продовжувався розгромом наукових шкіл. "Буржуазних

націоналістів" виганяли з Всеукраїнської академії наук, закривали її секції і вводили цензуру. Причетним
до таємної організації зарахували й Михайла Грушевського. Представники історичної науки,
мовознавства, філософії зазнавали гонінь і фізично винищувались. Уся освіта спрямовувалась на
виправдання існуючого режиму і насаджування російської культури.

Тяжких переслідувань зазнала церква. Українську автокефальну православну церкву змусили

саморозпуститися. Митрополита М. Борецького та сотні священиків заслали до таборів.

Чи не найбільшою в історії українського народу є трагедія голодомору 1932—1933 рр. Загнані в

колгоспи, селяни змушені були безплатно працювати, і обсяг хлібозаготівель зменшився. Тоді в Україну
прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка взялася за вилучення всіх запасів зерна,
втому числі посівного. Проводились подвірні обшуки. Незабаром масовий голод винищив близько 3,5
млн. селян.

Хвиля репресій спрямовувалась проти членів партії. Виключення з партії за "ідеологічні помилки"
означало розстріл або заслання. Найбільших переслідувань зазнали ті українські комуністи, які активно
проводили політику українізації.

Але репресій не уникли і учасники боротьби за радянську владу. Більшість керівників КП(б)У і Ради
народних комісарів зазнали репресій. Майже весь Центральний Комітет, обраний на XIII з'їзді Компартії
України, у 1937 р. був знищений.

У другій половині 30-х років репресії посилились. їхнім "виправданням" стали теорія загострення
класової боротьби в період побудови соціалізму і вбивство С.М.Кірова.

Напрям сталінського терору був перенесений на військових. Стратили Й. Якіра — командуючого

Київським військовим округом, фізично винищили весь штаб цього округу. Крім того, загинули або
потрапили у концтабори сотні інших військових командирів і спеціалістів, що підірвало боєздатність
Червоної Армії.

Напередодні Другої світової війни "велика чистка" охопила весь Радянський Союз. Судові і позасудові
органи ("трійки") виносили смертні вироки, які одразу ж виконувалися, а рідні репресованих одержували
тавро "члена сім'ї ворога народу". Жертвами сталінської сваволі стали всі категорії населення —
інтелігенція, робітники, селяни, військові, духовенство, представники партійного і державного апарату.
Репресії завдавали непоправної шкоди всім народам СРСР і поставили під питання саме існування
української нації.

Ключові дати

1929-1930 pp. — арешти діячів української культури, науки, церкви. Процес СВУ

1937 р. - винищення уряду УРСР і ЦК КП(6)У. Репресії проти військових

 12.11. Західноукраїнські землі під владою іноземних держав. Економічний, соціальний,
політичний розвиток

1. Політика Польщі, Румунії та Чехословаччини на окупованих ними українських землях.

2. Українські землі у складі Польщі.

3. Українські землі у складі Чехословаччини.

4. Українські землі у складі Румунії.

Після поразки визвольних змагань західноукраїнські землі опинились у складі Польщі, Румунії та
Чехословаччини. До польської окупації потрапили землі Східної Галичини та Західної Волині, на яких
проживало за переписом 1931 р. 5,6 млн. українців. У складі Румунії українці (790 тис. осіб) проживали у
Північній Буковині, Хотинському, Аккерманському та Ізмаїльському повітах Бессарабії. На території
"Підкарпатської Русі", що ввійшла до складу Чехословаччини, проживало понад 450 тис. українців.
Кожна з держав, до складу яких входили українські землі, повинна була визначитись у ставленні до
української меншини.

Загалом можна визначити такі риси політики Польщі, Румунії, ЧСР:

— насильницька асиміляція;

— стримування економічного розвитку, його колоніальний характер;

— репресії проти діячів національно-визвольного руху;

— національний гніт;

— відмова від міжнародних зобов'язань щодо надання автономних прав українцям.

Форми, в яких здійснювалась ця політика, різнились — від м'якої в ЧСР до жорсткої в Румунії. У Польщі,
де проживало найбільше українців, до того ж з високою національною свідомістю, українське питання
стояло найгостріше. Польський уряд, переслідуючи стратегічну мету — повне ополячення загарбаних
українських земель, залежно від внутрішніх та зовнішніх обставин коригував свій курс. За період 1919-
1939 pp. чітко вирізняються три періоди політики польських правлячих кіл щодо українських земель.

У 1919-1923 pp. польське керівництво намагалось в очах світової громадськості довести свої права на
українській землі, а також, що Польща нібито забезпечує всі права національних меншин. Польська
конституція 1921 р. гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в
початкових школах. Крім цього, закон від 26 березня 1922 р. надав самоврядування Східній Галичині
(трьом воєводствам — Львівському, Станіславському, Тернопільському). Але як тільки 14 березня 1923
р. Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Східну Галичину частиною Польщі, всі ці права
залишились на папері. У цей період українське населення теж намагалось відстояти свої права,
вдаючись до акцій протесту, збройних виступів, бойкоту перепису 1921 p., виборів 1922 р. до сейму. Але
в існуванні української державності ніхто в Європі не був зацікавлений.

У 1923-1926 pp. польські правлячі кола наполегливо проводили політику, спрямовану на асиміляцію
поневолених народів. Для здійснення цієї мети уряд Польщі поділив країну на дві господарські
території: Польща "А", до якої входили корінні польські землі, і Польща "Б", що складалася переважно із
західноукраїнських і білоруських земель. Стосовно різних частин відповідно проводилась і різна
політика. Стосовно Польщі "Б" застосовувалась політика штучного стримування соціально-економічного
розвитку і повного скасування поступок національним меншинам. 31 липня 1924 р. був прийнятий закон,
за яким польська мова проголошувалась державною. Почалось закриття українських шкіл. Польський
уряд намагався витравити самі поняття "Україна", "українець". На українські землі переселялись
польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1929 pp. переселилось 77 тис. поляків.

Політична криза 1926 р. призвела до нового повороту у політиці стосовно українців. Третій період (1926-
1937 pp.) пов'язаний зі встановленням режиму "санації" на чолі з Ю.Пілсудським. Нова політика
передбачала деякі поступки і компроміси у стосунках з національними меншинами, зокрема з
українцями. Суть нового курсу полягала у державній асиміляції національних меншин і відмові від
національної асиміляції. Важливим елементом нової моделі національної політики стала спроба
перетворення Волині на "колиску польсько-українського порозуміння". Було збільшено державні
інвестиції на Волині, почалось масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію
православної церкви.

Така політика проводилась з метою розколу серед українців: між галичанами і волинянами, між
прихильниками і противниками порозуміння з Польщею. Вона повинна була скласти позитивний імідж
Польщі як держави, що толерантно ставиться до національних меншин, і надати привабливості для
українства на тлі жорсткої антиукраїнської політики в СРСР у 30-ті роки (голодомор 1932-1933 pp.,
масові репресії, в тому числі проти членів КПЗУ). У 1935 р. найбільша українська партія УНДО взяла
курс на "нормалізацію" польсько-українських відносин. її лідер В.Мудрий став віце-маршалом
польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі Картузькій.

Але, починаючи з 1937 p., польські правлячі кола знову змінюють курс. Перед загрозою Другої світової
війни вони боялись, що українське питання стане розмінною картою у великій грі, а будь-які поступки
українцям стануть сприятливим грунтом для зростання сепаратизму. Прокотилась нова хвиля репресій.

У політиці ЧСР щодо українців теж можна виділити кілька етапів. Так, на початку 20-х років чеський уряд
намагався створити враження сумлінного виконання своїх міжнародних зобов'язань щодо надання
Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з
наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя в силу
низького рівня освіти і відсутності підготовлених кадрів.

У другій половині 20-х - 30-ті роки уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити
запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. Здійснюючи ці заходи, він
докладав зусиль, щоб відвернути населення від боротьби за автономію, зосереджуючи його увагу на
"мовному питанні".

У другій половині 30-х років урядові кола ЧСР зіткнулись з розгортанням нової хвилі боротьби
населення за автономію і зрештою під тиском Німеччини змушені були у жовтні 1938 р. надати краю
автономію.

Як і в Польщі, урядові кола ЧСР не сприяли розвитку економіки краю. Вони усвідомлювали, що край
входить до ЧСР тимчасово і розвивали лише ті галузі, що не потребували значних капіталовкладень.

Румунія з самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги
розвиватися. В економіку краю не надходило ніяких капіталовкладень. Безробіття, малоземелля,
хижацьке використання природних ресурсів — ось чим характеризувалось становище краю.

Незважаючи на антиукраїнську політику правлячих кіл Польщі, ЧСР та Румунії, їхні політичні режими
допускали певну політичну діяльність. Використовуючи цю можливість, українці створили політичні
партії, покликані захищати їхні інтереси. Так, у Польщі у 1925 р. існувало 12 українських політичних
партій, що представляли широкий політичний спектр. Українське народно-демократичне об'єднання
(УНДО), яке утворилося у 1925 p., було по суті ліберальною партією інтелектуальної еліти краю.
Лідерами об'єднання були Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький. УНДО виступало за
конституційну демократію і незалежність України. Вагомою політичною силою була Українська соціал-
радикальна партія (УСРП), що утворилась як партія соціалістичного напряму, її підтримували селяни,
сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принцип демократичного соціалізму з ідеєю
незалежності України. Розв'язання найважливіших соціально-економічних проблем пов'язувалося із
завоюванням незалежності. її лідерами були Л.Бачинський і І.Макух. Ще однією впливовою політичною
силою була Комуністична партія Східної Галичини, яка у 1923 р. перетворилась у Комуністичну партію
Західної України (КПЗУ) і увійшла до Компартії Польщі. На чолі КПЗУ стояли Й.Клірик, Р.Кузьма.
Політика українізації та непу, що проводились в УСРР, сприяли зростанню впливу КПЗУ. Але наступна
політика радянського керівництва (колективізація, голодомор, репресії) викликала критику з боку членів
КПЗУ. Під час перебування в СРСР чимало західноукраїнських комуністів було репресовано, а
Компартію Польщі, до складу якої входила КПЗУ, за рішенням Комінтерну було розпущено.

Українські партії максимально намагались використати легальні можливості впливу на формування

державної внутрішньої політики. З цією метою вони боролись за місця у польському парламенті: якщо у
листопаді 1927 р. представництво українців у сеймі складалось з 25 послів і 6 сенаторів, то у липні 1930
р. — з 50 послів і 14 сенаторів.

У Закарпатті політичне життя було особливо складне. Суто української партії, яка б діяла самостійно,
тут тривалий час не було. Нечисленні політичні групи Закарпаття були зв'язані з близькими їм
чехословацькими партіями і діяли під їхнім "дахом". Усі найвпливовіші партії ЧСР мали свої організації в
Закарпатті, які відбивали настрої і уподобання різних груп населення. Разом з тим кожна з них
схилялась до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в краї. Найвпливовішими
течіями були русинство і народовство. Русинський напрям користувався найбільшою підтримкою
населення, домагався автономії краю. Лідером напряму був А.Бродій, призначений у жовтні 1938 р.
головою автономного уряду. Але вже за два тижні його було усунуто з цієї посади. Народовський
напрям послідовно відстоював український характер населення краю і виступав за автономію. Лідером
руху був А.Волошин.

У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій. Лише у 1927 р.
утворилась партія, що відстоювала національні інтереси українців, - Українська національна партія
(УНП). Це була партія ліберального спрямування, що діяла виключно легальними методами. Лідером
партії був В.Золозецький. Молоде покоління українських діячів, невдоволене поміркованою позицією
УНП, в середині 30-х років утворює конспіративну радикальну націоналістичну організацію, близьку за
програмними засадами і діями до Організації українських націоналістів (ОУН).

12.12. Створення та діяльність ОУН

1. Створення ОУН.

2. ОУН на чолі національно-визвольного руху.

3. Розкол в ОУН.

Організація українських націоналістів, створена 1929 р. у Відні, оформила націоналістичний напрямок в

українському русі. Засновниками ОУН стали Українська Військова Організація (УВО), що об'єднувала
колишніх офіцерів української армії і вела збройну боротьбу проти польської окупації Східної Галичини,
студентські організації — "Асоціація української націоналістичної молоді (Львів), "Українська
націоналістична молодь" (Прага), "Легіон українських націоналістів" (Подєбради, ЧСР) та інші
націоналістичні групи. На чолі ОУН став керівник УВО, командир УСС у роки визвольних змагань,
полковник Є.Коновалець. Ідеологією ОУН став інтегральний націоналізм, розроблений Д.Донцовим.
Донцов, як і його наступники Д.Андрієвський, М.Сціборський, відкидав демократичні ідеали,
стверджуючи, що демократична м'якотілість стала причиною поразки визвольних змагань 1917-1921 pp.
Він проголошував найвищою цінністю національну державу, на чолі якої мав стати верховний провідник
— вождь. Єдність вождя і народу мали забезпечувати корпорації, коаліції, профспілки, виборні ради. А
єдина партія — ОУН — мала забезпечити ідеологічний провід держави. Ідеологи інтегрованого
націоналізму мало приділяли уваги майбутньому соціально-економічному устрою держави. Основою
теоретичних міркувань було доведення прав українського народу на самостійну соборну державу і
визначення шляхів здобуття незалежності. Ідеологи ОУН вважали, що незалежність української
держави можна здобути шляхом національної революції — всенародного повстання проти окупантів під
керівництвом ОУН. Для підготовки національної революції потрібно всіма можливими засобами
розхитувати окупаційний режим (індивідуальний терор, саботаж, напади, демонстрації, акції протесту) і
одночасно готувати населення до повстання.

Цій законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося стати на чолі визвольного
руху українців протягом 30-50-х років. Чому саме ця радикальна організація, а не інші партії чи групи, що
існували на той час, очолила український рух? Це пояснюється:

1. Жорстокою антиукраїнською політикою як в Польщі, так і в СРСР.

2. Зневірою в демократичні ідеали.

3. Загальноєвропейською тоталітарною тенденцією в національно-визвольних рухах.

А. Привабливим прикладом Італії, Німеччини, що кинули виклик Версальській системі і створювали

сильні національні держави. 5. Неможливістю легальної боротьби за відновлення української
державності. У 30-ті роки ОУН розгорнула активну діяльність на західно-українських землях. Вважаючи
терор однією з найдієвіших форм боротьби, ОУН здійснила ряд замахів, які набули широкого розголосу.
Загалом УВО і ОУН вчинили протягом 1921-1939 pp. 63 замахи, жертвами яких стали 36 українців, 25
поляків, 1 росіянин та 1 єврей. Ці замахи здійснювалися більше з метою привернути увагу світової та
української громадськості до українського питання. Так, вбивство у 1934 р. міністра внутрішніх справ
Польщі Б.Перацького було, з одного боку, помстою за політику пацифікації, а з іншого, викликом світовій
громадськості в зв'язку з порушенням Польщею прав національних меншин. Вбивство радянського
дипломата невисокого рангу мало нагадати жахливу трагедію українського народу — голодомор 1932-
1933 pp. Терор був спрямований не лише проти зовнішніх ворогів, а, в основному, проти "внутрішніх" —
проти тих українців, які йшли, на думку ОУН, на співробітництво з існуючою владою. Так, у Львові було
вбито директора Української академічної гімназії. Такі акції не додавали авторитету ОУН, викликали
масові репресії з боку польських властей. У 1935-1936 pp. після масових арештів членів ОУН відбулись
Варшавський, а згодом Львівський процеси, під час яких С.Бандера, М.Лебедь та інші були засуджені до
страти, яка по амністії була замінена довічним ув'язненням. Сотні членів ОУН опинились у концтаборі
Береза Картузька.

Серйозним ударом по ОУН стало вбивство чекістом Судоплатовим у травні 1938 р. лідера організації
Є.Коновальця. Напередодні вирішальних в історії Європи та світу подій організація залишилась без
керівника. Усередині ОУН намітився розкол між її закордонним проводом, на чолі якого був А.Мельник, і
структурою ОУН на західноукраїнських землях, яку очолював з 1933 р. С.Бандера. Перше серйозне
розходження між двома лідерами намітилось під час подій в Карпатській Україні. А.Мельник, будучи
більш обізнаним у європейських справах передвоєнної Європи, категорично заборонив перехід членів
ОУН з Галичини до Закарпаття. Він знав, що А.Гітлер віддасть цей край Угорщині. Але галицька молодь
і провід на чолі з Бандерою, керовані прагненням розбудувати в Закарпатті Українську державу, навколо
якої мали б об'єднатися всі інші українські землі, прагнула дій. Для багатьох це закінчилось трагічно:
одні загинули під час переходу через польсько-чехословацький кордон, інші — в боях з угорськими
військами. Тільки втручання Німеччини, за проханням А.Мельника, врятувало життя багатьом членам
ОУН, що потрапили до рук угорців.

У 1940 р. між Мельником і Бандерою відбулася зустріч, яка завершилась розривом між двома лідерами.
У квітні 1941 р. у Кракові на II Великому зборі ОУН Бандеру було проголошено провідником, а Мельник
був виключений з організації. Після того постали дві організації — ОУН(б) та ОУН(м). Крім того, II
Великий збір був присвячений підготовці до здобуття влади в Україні в умовах, коли наближався напад
Німеччини на СРСР. Враховуючи обставини, ОУН(б) пішла на співробітництво з Німеччиною.
Стратегічний задум оунівців передбачав використати напад Німеччини для захоплення влади в Україні.
Створювались спеціальні похідні загони, які в умовах міжвладдя повинні були, рухаючись на схід,
організовувати українські владні структури. У складі вермахту створювався український легіон, який
складався з батальйонів "Нахтігаль" і "Роланд". Командували ними гауптштурмфюрери СС Роман
Шухевич і Євген Побігущий.
У перший же день вступу німецьких військ до Львова (ЗО червня 1941 р.) на урочистому зібранні
представників українських партій та безпартійних провід ОУН(б) проголосив Акт відновлення української
державності. Цей Акт благословив митрополит Греко-католицької церкви А.Шептицький. Також був
створений уряд на чолі з Ярославом Стецьком. Німецькі окупаційні власті негативно поставились до
Акту. Після невдалих спроб умовити українських провідників відмовитись від нього почались масові
арешти: С.Бандера, Я.Стецько та інші були заарештовані і кинуті до в'язниці. Почались репресії проти
членів ОУН і всього українського народу. Україна була розчленована на декілька штучних
адміністративних одиниць, встановлено жорстокий окупаційний режим. Батальйони "Нахтігаль" і
"Роланд" були розпущені. У таких умовах ОУН приймає рішення розпочати збройну боротьбу проти
німецької окупації. У 1942 р. створюється Українська Повстанська Армія на чолі якої стає Р.Шухевич,
розгортає свою діяльність оунівське підпілля. Практика боротьби проти сталінського і фашистського
тоталітаризму примусила дещо переглянути ідеологічні засади організації. Вони наближуються до
демократичних ідеалів. Керівники ОУН зрозуміли, що здобути незалежність України можливо лише
спільно з іншими поневоленими народами.

Ключові дати

1929 р. - створення ОУН

12.13. Проголошення незалежності Карпатської України. Окупація Закарпаття іноземними

військами

1. Входження Закарпаття до складу Чехословаччини.

2. Проголошення самостійності Карпатської України.

3. Окупація Закарпаття Угорщиною.

Після розпаду Австро-Угорської імперії Закарпатська Україна опинилась у складі Чехословаччини. За

Сен-Жерменськимм договором ЧСР повинна була надати автономію цій території. Але за Конституцією
1920 р. ЧСР стала унітарною

державою. Невиконання своїх обіцянок уряд ЧСР пояснював непідготовленістю краю до

самоврядування в силу низького рівня освіти, відсутності політичної еліти.

Мюнхенська угода 1938 р. примусила уряд ЧСР реорганізувати країну на федеративних засадах. Перед
Закарпаттям відкрилась можливість врешті-решт дістати автономію. 11 жовтня 1938 р. уряд ЧСР
доручив сформувати автономну адміністрацію лідеру русинського руху А. Бродію. До адміністрації
автономії увійшли і представники народовського (українського) руху. Через деякий час сформувати
адміністрацію автономії було доручено лідеру народовського руху

А. Волошину. А. Бродій був звинувачений у співробітництві з угорською розвідкою і в прагненні

приєднати край до Угорщини. Нова адміністрація краю опинилась у скрутному становищі. Населення
краю в основній своїй масі підтримувало русофільський рух. Від краю за рішенням Першого віденського
арбітражу були відторгнуті найбільш економічно розвинуті райони і міста: Ужгород, Мукачево, Берегове
та ін., які були передані Угорщині.

У краї діяли диверсійні загони з Угорщини та Польщі, які дестабілізували становище.

Незважаючи на це, автономна адміністрація краю взялась до активної державотворчої діяльності. Не

маючи достатньої опори серед населення, вона починає використовувати допомогу ОУН. Діячі ОУН, які
зайняли найважливіші посади в адміністрації краю, взялись до створення збройних формувань.

Державотворчі процеси в краї стали розгортатися згідно теорії інтегрованого націоналізму. Так, у краї
було заборонено діяльність всіх політичних партій, крім Українського національного об'єднання. Усіх
незгодних було ізольовано у концентраційному таборі (це не був табір смерті, які утворювали фашисти).
Вибори у січні 1939 р. були фальсифіковані, в результаті було оголошено, що за УНО проголосувало
86% виборців. Спроби створення збройних загонів "Карпатська Січ" викликали конфлікти з чехами. Так,
14 березня 1939 р. частини чехословацької армії завдали поразки загонам "Карпатської Січі", які
намагались оволодіти складами зі зброєю, а згодом усунули помірковане керівництво Карпатської
України. Цей конфлікт виник напередодні вторгнення на територію краю угорських військ.

15 березня 1939 р. у приміщенні гімназії м. Хуста зібрався Сейм Карпатської України, на якому було
проголошено її незалежність. Сейм ухвалив закон, який містив такі положення:

1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

2. Назва Держави є: Карпатська Україна.

3. Карпатська Україна є республіка на чолі з президентом, вибраним Сеймом Карпатської України.

4. Державна мова Карпатської України є українська мова.

5. Барвами державного прапора Карпатської України є синя і жовта..."

Президентом обрано А. Волошина. Засідання Сейму відбувалось під акомпанементи наступаючих

угорських військ. Вирішальні бої розгорнулися на Красному полі під Хустом. Незважаючи на
відчайдушний опір Карпатської Січі 18 березня територія краю була окупована повністю. Уряд
Карпатської України емігрував до Румунії. До кінця квітня окремі загони, застосовуючи партизанські
методи боротьби, чинили опір угорським окупантам, однак зупинити агресію не змогли. До того ж
Карпатська Україна опинилась у міжнародній ізоляції. Сталінське керівництво СРСР ставилося до неї з
відкритою неприязню, вбачаючи тут небезпечне вогнище українського самостійництва. У промові на
XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 р. Сталін з неприхованим глумом говорив про прагнення Карпатської
України добитися самостійності і цим розпочати справу визволення всієї України. "Комашка, що хоче
прилучити до себе слона", — такими словами він охарактеризував героїчну боротьбу карпатоукраїнців.

Карпатська Україна проіснувала лише кілька днів, проте залишила свій слід у боротьбі за національну
державність. Історичне значення незалежної держави карпатоукраїнців полягало в тому, що було ще
раз продемонстроване непереборне прагнення українського народу до створення власної держави. Крім
того, західноукраїнське населення пересвідчилось у неспроможності й небезпечності орієнтації на
підтримку чужих держав. Стало незаперечним, що зацікавленість "українським питанням" продиктована
бажанням Німеччини використати його у власних загарбницьких цілях. Незважаючи на морок окупації,
який знову оповив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення.
Воно продемонструвало непереборне прагнення українського народу до створення власної держави,
його готовність до жертв заради досягнення цієї світлої мети.

Ключові дати

11 жовтня 1938 р. - створення першого автономного уряду Підкарпатської Русі (Карпатської України)

15 березня 1939 р. - проголошення самостійності Карпатської України

XIII. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

13.1. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР в 1939-1940 pp. Радянизація
західних областей України

1. "Визвольний похід" Червоної армії в Польщу.

2. Включення західноукраїнських земель до складу УРСР.

3. Позитивні і негативні зміни на приєднаних територіях.

4. Радянізація західних областей України.

23 серпня 1939 р. між СРСР та Німеччиною було підписано пакт про ненапад, а також таємний протокол
Ріббентропа-Молотова, який визначав зони впливу двох держав у Східній Європі. За цим протоколом
східні польські території (тобто західні області колишньої території України) мали бути передані СРСР.

Радянсько-німецький договір розв'язав Гітлеру руки в його агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські
війська вторглися в межі Польщі.

17 вересня, коли головні сили польської армії були розбиті, радянські війська перейшли польсько-
радянський кордон у Західній Україні і Західній Білорусії. Розпочалася "визвольна місія" Червоної армії
для захисту "єдинокровних братів" - українців і білорусів від нацистського поневолення, а фактично
реалізація таємного протоколу Ріббентропа-Молотова. СРСР, по суті, вступив у Другу світову війну на
боці Німеччини і включився у поділ світу.

22 вересня частини Червоної армії почали входити до Львова. Того ж дня у Брест-Литовську на честь
успішного завершення польської кампанії відбувся парад радянських і німецьких військ. 28 вересня
радянсько-німецький воєнно-політичний альянс, скріплений сумісними бойовими діями проти майже
беззахисної Польщі (напередодні німецькі війська окупували Варшаву), був підтверджений новим
договором - про дружбу і кордон.

У результаті поділу Польщі до СРСР відійшло 51,4 % її території з 37,1 % населення (12 млн. чол.).

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні 22 жовтня 1939р. під контролем нових властей
було проведено вибори до Народних зборів, які наприкінці жовтня прийняли Декларацію про входження
Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. У листопаді 1939 р. сесії Верховної Ради
СРСР і УРСР ухвалили відповідні закони.

На території Західної України, офіційно включеної до складу УРСР, було створено б областей —
Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку.

Менш як через рік було законодавчо оформлено і включення до складу УРСР територій, повернених у
Румунії — Північної Буковини та придунайських земель. У червні 1940 p., враховуючи радянсько-
німецьку домовленість про розмежування сфер впливу, СРСР в ультимативній формі заявив Румунії
про передачу йому Бессарабії та Буковини. 28 червня південна група військ Червоної Армії під
командуванням Г. Жукова перейшла р. Дністер і вступила на ці території. 2 серпня 1940 р. за рішенням
VII сесії Верховної Ради СРСР було утворено Молдавську РСР, а в Північній Буковині організовано
Чернівецьку область й передано її УРСР. До складу УРСР були включені також Хотинський,
Аккерманський та Ізмаїльський райони.

У листопаді 1940 р. між УРСР і МРСР було встановлено новий кордон. У результаті від України було
відчужено Придністров'я з етнічним українським населенням. Після включення до складу УРСР Західної
України, Північної Буковини і трьох повітів Бессарабії населення України збільшилося на 8,8 млн. чол. і
на середину 1941 р. становило більше 41,6 млн. чол., а її територія розширилася до 565 тис. кв. км.

З приєднанням західноукраїнських земель до СРСР розпочався процес їх радянизації, тобто зміни в усіх
сферах життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. У процесі радянизації
виділяються два етапи:

— до весни 1940 p., коли режим хоч би зовнішньо зберігав демократичність, а реформи зустрічали
підтримку більшості населення;
— з весни 1940 р. відбувається поглиблення соціалістичного змісту перетворень, що супроводжуються
масовими репресіями через неприйняття цих перетворень більшістю місцевого населення.

Зустріли підтримку:

— ліквідація польського держапарату;

— конфіскація земель великих власників, націоналізація торгівлі та промисловості (ці галузі перебували
в руках поляків та євреїв);

— українізація та зміцнення системи освіти (кількість українських шкіл збільшилася до 6,5 тис. з
одночасним скороченням польських); Львівський університет перейменовано в честь І. Франка, мовою
викладання стала українська тощо);

— розвиток системи соціального забезпечення, особливо охорони здоров'я.

Викликали невдоволення:

— заміна польських чиновників на місцевих комуністів та людей, присланих зі Сходу України;

— насильницька колективізація (на червень 1941 р. в колгоспи було об'єднано 15 % господарств);

— тиск на церкву (як греко-католицьку, так і православну);

— розгром політичних партій і громадських об'єднань, у тому числі таких шанованих у народі, як
''Просвіта";

— масові репресії.

Репресії розпочалися практично відразу після зайняття краю Червоною Армією, але спочатку вони
торкнулися переважно поляків — депортація на Схід СРСР мільйона поляків, розстріл 15 тис. польських
військовослужбовців.

Серед українців раніше за інших зазнали репресій активісти політичних партій. Єдиною організованою
силою Опору залишалась Організація Українських Націоналістів — ОУН.

Весною 1940 р. режим розпочав широкомасштабні репресії:

— в Сибір і Казахстан депортовано 400 тис. українців;

— десятки тисяч людей перейшли на польські території, окуповані німцями;

— люди переслідувалися без суду і слідства, але з метою залякування населення інколи проводилися
показові процеси.

З осені 1939 р. по осінь 1949 р. у Західній Україні було репресовано за політичними ознаками і
депортовано близько 10 % населення (318 тис. сімей, близько 1,2 млн. чол.). Смертність серед
депортованих склала 16 %.

Особливо наполегливо здійснювалась радянизація західних областей України після вигнання

фашистських загарбників (з 1944 p.).

Об'єднання західноукраїнських земель з УРСР мало позитивне значення: вперше за кілька століть своєї
історії українці були в одній державі. Але принесений на багнетах Червоної Армії репресивний режим
остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє не в інтеграції з СРСР, а в
творенні незалежної соборної української держави.

Ключові дати

17 вересня 1939 р. - початок походу Червоної Армії в Західну Україну

листопад 1939 р. — закон СРСР про возз'єднання Західної України з УРСР

червень 1940 р. — окупація Бессарабії й Північної Буковини і включення до складу СРСР

13.2. Напад Німеччини та її союзників на СРСР. Бойові дії на території України у 1941 р.

1. Початок Великої Вітчизняної війни.

2. Оборонні бої в Україні.

3. Причини поразки радянських військ у 1941 р.

4. Поразки радянських військ на весні 1942 р. Завершення окупації території України.

22 червня 1941 р. війська фашистської Німеччини та її союзників здійснили напад на СРСР. За детально
розробленим планом "Барбаросса" Німеччина та її союзники зосередили 190 дивізій чисельністю 5,5
млн. чол. їм протистояло угруповання радянських військ, яке налічувало 170 дивізій і 2 бригади (2,9 млн.
чол.). Німецький план був розрахований на швидке просування війська до найважливіших політичних та
економічних центрів, оточення і розгром радянських час тин у прикордонних боях.

На Україну було спрямовано наступ групи армій "Південь", до якої входили також румунські та угорські
війська. їм протистояли війська Київського Особливого та Одеського військового округів.

Загалом війська ворога поступалися радянським військам на Україні як чисельно, так і в озброєнні. Але
на напрями головного удару ворог мав перевагу. Вже у перший тиждень війни головні сили гітлерівців
мали оволодіти Києвом. Але події розгорталися інакше. Вже 23 червня 1941 р. головні частини
німецьких військ були контратаковані радянськими механізованими корпусами в районі міст Луцьк-
Ровно-Дубно-Броди. Розгорілась перша у другій світовій війні грандіозна танкова битва, що тривала до,
29 червня. Хоча Червона Армія (РККА) зазнала поразки. їй вдалося зупинити просування німецьких
військ на тиждень.

Після поразки у прикордонних боях радянські війська почали відходити на лінію укріплень старого
кордону ("Лінія Сталіна"), на якій передбачалося зупинити просування німецьких військ. Не всі радянські
частини змогли вдало здійснити маневр по відходу. 5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати
оборону на стику 5 і 6 радянських армій і вийшли до оборонних споруд міста. Цей 1-й день вважається
початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило
прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалось справою найближчого часу. На 21 липня
Гітлер призначив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що
підійшли до першої смуги оборони не змогли її подолати. Перший штурм Києва 11-14 липня виявився
для ворога невдалим. Ці події поклали початок героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими
для ворога були і наступні спроби оволодіти містом. Захисники міста (понад 120 тис. бійців, з яких 33
тис. народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер приймає рішення припинити лобові
атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. чол. Наступ на Київ тимчасово припинився.

Тим часом оперативна ситуація навколо Києва стала ускладнюватися. На правобережжі були оточені і
розгромлені радянські війська в районі Умані. Ворог вийшов до Дніпра південніше Києва. На початку
вересня 1941 р. німецькі війська з півночі форсували Десну і в районі Кременчука — Дніпро. Радянські
війська Південно-Західного фронту опинились під загрозою оточення. Єдиним способом врятувати
радянські війська від оточення було залишити Київ. Але Сталін категорично заборонив це. Це дало
змогу німецьким військам у середині вересня завершити оточення київського угруповання радянських
військ. Лише 17 вересня було дано наказ Ставки залишити Київ, але було вже пізно. Війська Південно-
Західного фронту потрапили в оточення і були розгромлені. Практично загинуло все керівництво
фронтом на чолі з М.Кирпоносом. У полон потрапило 663 тис. червоноармійців. 19 вересня у Київ
вступили німецькі війська.

5 серпня 1941 р. 300-тисячне німецько-румунське угруповання розпочало наступ на Одесу. Після

героїчної оборони 16 жовтня 1941 р. захисники залишили місто.

Евакуйовані частини було перекинуто у Севастополь, який знаходився у ворожому оточенні. Оборона
міста тривала 250 днів.

За 5 місяців війни ворогу вдалось просунутись на 900-1200 км углиб України. Не окупованими

залишались лише території на сході України.

Причини поразки радянських військ у другій половині 1941 р. на території України.

Радянське керівництво на чолі з Й.Сталіним не вжило необхідних заходів для належної підготовки
радянських військ до відсічі ворогові; постійне мусування тези, що пакт про ненапад є гарантією мирних
відносин з гітлерівською Німеччиною, дезорієнтувало армію і народ (Заява ТАРС від 14 червня 1941 р.,
в якій версія про підготовку Німеччини для нападу на СРСР називалася провокаційною).

Серйозні прорахунки були допущені Й.Сталіним і Генеральним штабом у визначенні напрямку головного
удару ворога. Головним радянське командування помилково вважало наступ на Україні, тоді як згідно
плану "Барбаросса" головний удар мала наносити група армій "Центр".

Значний бойовий досвід німецького командування і бойових частин ведення сучасних мобільних
бойових дій із застосуванням значної кількості танків і літаків.

Невдале розташування радянських військ для ведення оборонних боїв. Розташування радянських
військ трьома ешелонами (57, 52 і 62 дивізії) призвело до того, що з'єднання вступали у бій по черзі, і це
давало можливість розбити їх частинами.

Радянські війська навіть не готувалися до оборонних боїв. Передбачалось вести війну "малою кров'ю і
на території ворога". Склади боєприпасів та іншого воєнного майна розташовувались занадто близько
до кордону і вже в перші дні опинились у руках ворога.

Оборонні споруди на новому кордоні не були добудовані до початку бойових дій. До того ж вони були
невдало розташовані ("Лінія Молотова") . Оборонні споруди на старому кордоні були роззброєні.

Масові репресії 1937-1938 pp. в армії та в подальші роки призвели до винищення кращих командних
кадрів Червоної Армії. Було знищено понад 37 тис. чоловік командного складу всіх рівнів (репресіям був
підданий весь командний склад КОВО). Нові командири не мали достатнього бойового і життєвого
досвіду.

Війська не були вчасно приведені у бойову готовність (за окремими виключеннями), щоб дати належну
відсіч ворогові, незважаючи на те, що сталінське керівництво було, вчасно попереджено про можливий
напад.

Авіація була скупчена на основних аеродромах, а не розосереджена по польових, що призвело до

величезних втрат на початку війни (у перші години війни на 66 аеродромах було знищено 579 літаків).

З початком бойових дій на території України почалась мобілізація її ресурсів для боротьби з ворогом.
Промисловість переводилась на воєнні рейки, йшла мобілізація до лав Червоної Армії. Так у перші
місяці війни до лав Червоної Армії було мобілізовано у 16 областях України 2515891 чоловік. До
народного ополчення до кінця 1941 р. вступило 1300 тис. чол. У липні 1941 р. 158704 чол. налічувалось
у винищувальних загонах.

Просування ворога у глиб території України потребувало у терміновому порядку організувати евакуацію
промислових об'єктів, ресурсів, цінностей у глиб країни. Так, було евакуйовано до східних районів СРСР
понад 550 великих підприємств тридцяти галузей промисловості (після визволення повернулося лише
кілька), 30 тисяч тракторів, 125 млн. пудів зерна та іншого продовольства, 6 млн. голів худоби.
Евакуйовано установи академії наук УРСР, 70 вузів, 50 театрів. Виїхало 3,5 млн. чоловік. Те, що не
підлягало евакуації, передбачалось знищити.

Героїчний опір Червоної армії і прагнення німецького командування оволодіти ресурсами України
призвели до перенесення головного удару німецьких військ з центральної ділянки радянсько-німецького
фронту (Західний фронт) на Україну. Незважаючи на поразку радянських військ на Україні та її окупацію,
героїчний опір Червоної армії призвів до зриву планів "блискавичної війни".

Після поразок 1941 р. не вся територія України була окупована ворогом. Перемога над ворогом під
Москвою створила враження у радянського командування про можливість завдати вирішального удару
по німецьким військам у 1942 р. З цією метою було розроблено ряд наступальних операцій, що
передбачалося здійснити навесні 1942 р. Одна операція передбачала наступ з Керченського півострова
для деблокації Севастополя і визволення Криму, друга — передбачала визволення Харкова, важливого
промислового центру.

Обидві операції виявилися невдалими. Наступ радянських військ з Барвінківського виступу на Харків
якраз прийшовся на район зосередження німецьких військ, що збиралися розпочати літній наступ на
південній ділянці радянсько-німецького фронту. Наступаючі радянські частини були оточені і
розгромлені. У полон потрапило 227 тис. радянських солдат, було знищено велику кількість бойової
техніки.

Несприятливо розгортались і події в Криму. Радянські війська, які не були готові до оборони, були
несподівано атаковані німецькими і розгромлені. У полон потрапило 180 тис. чол. Лише невелика
частина радянських військ зуміла укріпитися в Аджимушкайських каменоломнях і чинила ворогу
завзятий героїчний опір марно сподіваючись на допомогу . Після розгрому радянських військ на
Керченському півострові ворог приступив до вирішального штурму Севастополя. Після 250-денної
оборони 4 липня 1942 р. місто припинило опір. У полон потрапило 130 тис. радянських солдат і моряків.

Поразки радянських військ призвели до повної окупації України 22 липня 1942 р. німецько-
фашистськими військами.

Ключові дати

22 червня 1941 р. — напад Німеччини та її союзників на СРСР. Початок Великої Вітчизняної війни

23-29 червня 1941 р. - танкова битва в районі міст Луцьк-Ровно-Дубно-Броди

серпень-жовтень 1941 р. - оборона Одеси

19 вересня 1941 р. — захоплення німецькими військами Києва

жовтень 1941 р. - липень 1942 р. - оборона Севастополя

22 липня 1942 р. - повна окупація України німецько-фашистськими військами

13.3. Окупаційний режим в Україні у 1941—1944 pp.

1. Плани фашистів в Україні.

2. Розчленування України.

3. Масове знищення населення.

4. Економічне пограбування.

Протягом одного року німецькі війська та їх союзники окупували територію України. На ній загарбники
встановили "новий порядок". Окупаційна політика здійснювалась згідно плану "Ост". За цим планом
Україна розглядалась як "лебенсраум" — життєвий простір для німецького народу. Призначенням
України було постачання продуктів та сировини "новій Європі". Народи, які населяли окуповані
території, підлягали знищенню або виселенню. Та частина, що залишалась, перетворювалась на рабів.
Першими підлягали знищенню євреї та цигани. Після завершення війни на захоплені землі
передбачалось переселити 8—9 млн. німецьких колоністів.

Окупанти фактично ліквідували саме поняття "Україна", розчленувавши її територію на три частини.
Західноукраїнські землі під назвою "дискрикт Галичина" відійшли до генерал-губернаторства,
створеного на території Польщі. Румунії були передані південні райони під назвою "Трансністрія". Решта
території відносилась до рейхскомісаріату "Україна" на чолі з катом українського народу Е. Кохом та у
відання воєнного командування (Прифронтова зона).

Опорою окупаційного режиму були різноманітні каральні органи: таємна поліція (гестапо), загони СС,
служба безпеки (СД), поліція. З місцевого населення формувалась допоміжна поліція (250 тис. чол.) та
найнижча ланка окупаційної адміністрації. Частина населення добровільно йшла на службу до окупантів
(колабораціоністи).

Спеціальні підрозділи здійснювали політику геноциду. В Україні з'явилися гетто та концентраційні

табори. Проводились масові розстріли військовополонених та мирного населення. Найбільшими
місцями загибелі мирних громадян були Бабин Яр у Києві, Дробицький Яр у Харкові, Доманівка і
Богданівка на Одещині. У містах штучно створювався масовий голод. На українських землях
фашистами було закатовано понад 5 млн. чол. мирного населення, на каторжні роботи до Німеччини
вивезено майже 2 млн. молоді.

У величезних масштабах відбувалось економічне пограбування України. До березня 1943 р. в Німеччину

було вивезено близько 6 млн. тонн пшениці, 1,4 млн. тонн картоплі, З млн.. голів худоби, тисячі тонн
масла і цукру. Крім продовольчих ресурсів, вивозились устаткування заводів і фабрик, рухомий склад
залізниць, сировина, матеріали і навіть чорнозем та фруктові дерева.

Жорстокий окупаційний режим викликав могутній опір загарбникам. У тилу ворога розгорнулася
підпільна та партизанська боротьба.

13.4. Внесок працівників тилу України в перемогу над ворогом у роки Другої світової
війни

1. Евакуйовані підприємства в економіці тилу.

2. Героїчна праця на евакуйованих підприємствах і в колгоспах,

3. Внесок українських вчених у досягнення перемоги.

4. Українці — в'язні ГУЛАГу.

5. Література і мистецтво на службі фронту.

Врятуванню та відновленню воєнно-економічного потенціалу сприяла своєчасна, загалом успішно
проведена (головним чином з Лівобережної України) евакуація найціннішого устаткування 550
найбільших підприємств машинобудівної, металургійної, легкої та інших галузей промисловості, майна
радгоспів, МТС, колгоспів, науково-дослідних установ, у т. ч. Академії наук, 70 вузів, понад 40 театрів, а
також 3,5 млн. робітників, рільників, механізаторів, службовців та їхніх сімей. Те, що не можна було
вивезти, підлягало знищенню. Однак чимало матеріальних цінностей й об'єктів стратегічного характеру
потрапило до рук ворога.

Спочатку наслідки евакуації здавалися жахливими: рівень виробництва у провідних галузях

промисловості набагато знизився. Фронт якийсь час майже не отримував танків, літаків. Але поступово
становище змінювалося на краще. Два фактори сприяли цьому. По-перше, це економічно грамотні
рішення щодо розміщення евакуйованих продуктивних сил і спеціалістів. І, по-друге, безпрецедентні,
навіть порівняно з роками "соціалістичного будівництва", трудові зусилля. Всупереч усім негараздам
економіку врятували самі трудівники.

Працювати доводилося без вихідних, відпусток, по 12—14 годин на добу. Виконуючи ударні фронтові
завдання, робітники інколи тижнями не виходили з цехів, тут же спали, їли.

Але і за цих тяжких умов трудящі України засвідчували свою самовідданість і трудовий героїзм.
Звичайним було перевиконання норм виробітку. Так, криворізькі гірники О. Семиволос, І. Завертайло, С
Єременко, які працювали на Бакальських рудниках на Уралі, інколи виробляли понад 10 норм за зміну.

У надлюдському напруженні працювало сільське населення, переважно жінки і діти. Тракторів,

механізмів чи бодай коней було обмаль. На польових роботах широко використовували корів, а нерідко
самі жінки та підлітки впрягались замість худоби. Майже все вирощене забирала держава. Такою
дорогою ціною армія і місто забезпечувалися сільськогосподарською продукцією. За роки війни від
українських колгоспів і радгоспів держава одержала 16,5 млн. т зерна, 400 тис. т м'яса, майже 250тис. т
молока.

Більшість евакуйованих підприємств почала давати продукцію вже навесні 1942 р. А в середині того ж
року воєнна перебудова народного господарства завершилася. На сході країни небувалими темпами
була створена, по суті, заново першокласна і високоефективна воєнна економіка. Протягом усієї війни
Німеччина виробляла сталі, електроенергії та вугілля в 1,5-2,5 рази більше, ніж СРСР. Але на кожні 100
німецьких танків випускалося 170 радянських. З воріт танкових заводів Уралу щомісяця виходило 2 тис.
бойових машин (лише ХТЗ за роки війни дав фронту 35 тис. бойових машин).

Свій вагомий внесок у досягнення перемоги зробили українські вчені. Діяльність науково-дослідних
установ України в евакуації була спрямована перш за все на надання науково-методичної і практичної
допомоги оборонній промисловості, сільському господарству, госпіталям та лікувальним установам
тощо.

Так, колектив Інституту електрозварювання АН УРСР, очолюваний Є. Патоном, успішно застосував свої
довоєнні розробки для налагодження автоматичного дугового зварювання корпусів танків Т-34 під
флюсом. Група українських учених на чолі з академіком М. Доброхотовим розробила нові методи
виплавки броньованих сталей. Колектив фізико-технічного інституту АН України розробив
висококалорійний терміт для мін і снарядів, більш досконалі конструкції торпед, створив радіолокатор та
автоматичні системи пеленгації, прилад для знешкодження морських мін. Сотні тисяч воїнів повернули
до життя колективи лікарів України на чолі з М. Стражеско, В. Філатовим, Р. Кавецьким, О. Палладіним.
Інститутом клінічної фізіології АН УРСР під керівництвом академіка 0. Богомольця були розроблені
ефективні методи лікування ряду інфекційних, травматичних, шлункових та інших захворювань.

Тилова економіка грунтувалася і на праці мільйонів в'язнів ГУЛАГу, серед яких українці були однією з
найчисленніших груп. В'язні працювали в основному у видобувній промисловості та на капітальному
будівництві. їхнє становище було страхітливим. Тисячами гинули вони від голоду, хвороб і виснаження.
Багато прагнуло на фронт, погоджуючись воювати навіть у штрафних підрозділах. Але, оголошені
"ворогами народу", вони залишалися за колючим дротом.
Ідеї справедливої визвольної війни надихнули на напружену творчу діяльність літераторів та митців —
М. Бажана, П. Тичину, М. Рильського, В. Сосюру, А. Малишка, М. Стельмаха, О. Корнійчука, О.
Довженка (кіноповість "Україна в огні"), В. Касіяна, 0. Шовкуненка, М. Литвиненка-Вольгемута, П.
Вірського та сотні інших. Більш як 300 членів Спілки радянських письменників України пішли в Червону
Армію, частина з них загинула на фронтах. Чимало діячів культури, котрі опинилися у гітлерівському
тилу, боролися проти окупантів як у складі радянських партизанських загонів і підпільних організацій, так
і оунівських (О. Теліга — розстріляна у Бабиному Яру). Культура українського народу в умовах війни
надійно служила його самозбереженню, утвердженню гуманістичних ідеалів.

Перемога, таким чином, кувалася не тільки на фронтах, а й у тилу.

13.5. Рух Опору в Україні у роки Другої світової війни

1. Фашистська окупація.

2. Організація опору.

3. Партизанські з'єднання і підпільники.

4. Діяльність УПА.

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані.
Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйони чоловік.
Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але "бліцкріг"
— план блискавичної війни — не вдався, і вона набула затяжного характеру.

Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою —
комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах
створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось
чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні
формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися
партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції.

У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу противника
на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах
мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у
підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на
організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис.
партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише
22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли
фашистські каральні органи.

В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав
організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який
очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні,
дорослі і діти.

Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема,

партизанські з'єднання С Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників
рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора.

В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу
входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація
"Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В.
Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили
низку диверсій і бойових операцій.

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член
проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся
та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б)
проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців
створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР
об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії
Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні,
АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались
не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК.
Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії
(трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських
окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та
підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому
радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

Ключові дати

1942 р. — створення Українського штабу партизанського руху

14 жовтня 1942 р. - Української Повстанської Армії (УПА)

вересень 1942 р. - січень 1943 р. - діяльність підпільної молодіжної організації в Краснодоні

13.6. Розгром військ Вермахту на Курській дузі і початок вигнання нацистських окупантів
з України

1. Курська битва.

2. Звільнення Лівобережної України.

Після розгрому гітлерівців у битві під Сталінградом почалося їх вигнання з України. Першим населеним
пунктом, очищеним наприкінці грудня 1942 р. від німецьких військ, було село Півнівка Міловського
району Луганської області.

Однак невдовзі стрімке просування радянських військ було зупинено. У лютому 1943 р. німці завдали
відчутних контрударів. 15 березня знову взяли Харків, а 18 березня — Бєлгород. Утворився Курський
виступ, так звана Курська дуга, де з квітня до липня 1943 р. панувало відносне затишшя. Обидві сторони
готувалися до рішучих боїв.

Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і тривала 50 днів. Внаслідок
важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії нацистів були знищені. Склалися сприятливі умови
для наступальних операцій Червоної Армії, у тому числі і в Україні.

Німецьке командування, тверезо оцінюючи свої можливості, вирішило перейти до оборони. 11 серпня
було віддано наказ про будівництво системи укріплень на річках Дніпро і Молочна, яка одержала назву
"Східний вал".
Поки тривало спорудження "Східного валу", гітлерівці всіма можливими засобами стримували Червону
Армію на Правобережжі і в Донбасі. Але перевага в живій силі і техніці визначила результат воєнних дій
на користь Радянської армії.

У серпні силами Степового та Воронезького фронтів було проведено Харківсько-Бєлгородську

операцію, У ніч на 23 серпня розпочався вирішальний штурм Харкова, а вранці місто було очищене від
окупантів.

У вересні—жовтні 1943 р. окупанти залишили Донбас, міста Слобожанщини, індустріальні центри

Подніпров'я.

Відступаючи, німці прагнули перетворити Лівобережжя на пустелю. Рейскомісар України Кох у

розпорядженні представникам німецької адміністрації Лівобережжя вимагав знищувати все, що не
можна було вивезти в тил.

Лише стрімкий наступ радянських військ врятував Лівобережну Україну від повного знищення.

Врешті-решт німці дійшли висновку, що зупинити радянські війська на Лівобережжі неможливо. В умовах
наростаючого наступу радянських військ було прийнято рішення про відведення армії за Дніпро. Тепер
уся надія покладалася на "Східний вал", для укріплення якого німці зібрали не лише свої кращі
інженерні сили, а й радянських військовополонених, безліч місцевих жителів.

13.7. Форсування Дніпра радянськими військами в 1943 р. Звільнення України від

фашистських окупантів (1943-1944 pp.). Україна на завершальному етапі Другої світової
війни

1. Битва за Дніпро.

2. Визволення Києва.

3. Звільнення території України.

4. Боротьба з ОУН-УПА.

5. Початок відбудови.

Після Сталінградської і Курської битв розпочався розгром німецьких військ безпосередньо на території
України. Величезні надії окупанти покладали на систему укріплень на Дніпрі, яку вони нарекли "Східним
валом". Німецьке командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим берегом як
природне укріплення. Населення зганялось з 300-кілометрової смуги вздовж Дніпра. Значна частина
міст — Дніпропетровськ, Кременчуг, Полтава — була розорена й спалена. На Дніпрові кручі гітлерівці
стягли групу армій "Центр" у складі 62 дивізій. Загалом тут було зосереджено 1240 тис. німецьких
солдатів і офіцерів, 12 тис. гармат і мінометів, 2100 танків, стільки ж бойових літаків. Наприкінці вересня
1943 р. Радянська армія контролювала 700 кілометрів лівого берега Дніпра. У планах осінніх операцій
1943 р. першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення
там і розгортання наступальних операцій на Правобережжі.

Радянські війська за допомогою партизанів наприкінці вересня 1943 р. в дуже складних умовах
форсували Дніпро й створили плацдарми на північ від Києва. Плацдарми були і на ділянках південніше
Дніпра.

Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий
дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка
перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в Перший,
Другий, Третій і Четвертий Українські фронти. Потужні сили радянських військ були зосереджені на
Лютізькому плацдармі. Звідси почався наступ танкового угруповання, перекинутого з Букринського
плацдарму, де попервах робилися спроби розгорнути наступ.

У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці
Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. було визволено столицю України —
Київ. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського
Союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени.

Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Десятки і

десятки тисяч новобранців, так званих "піджаків" — неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх
мобілізованих у придніпровських областях України, були жертвами штурму. Їх тіла вкривали плацдарми
на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що в ставленні вищого радянського керівництва і військового
командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів України. Вона нерідко
переростала в мстивість, прагнення примусити жителів республіки "спокутувати кров'ю" своє
перебування в окупації. Це був один з виявів жорстокості війни, яка помножувалася на жорстокість і
несправедливість тоталітарного режиму, що керував воєнними діями. Пізньої осені 1943 р. радянські
війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і
підготували умови для подальшого наступу в глиб української території.

У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська 1-го Українського фронту під командуванням
М. Ватутіна і 2-го Українського фронту на чолі з і. Конєвим оточили і знищили фашистське угруповання
чисельністю понад 50 тис. чол.. Крім того, в Україні було проведено Рівненсько-Луцьку, Нікопольсько-
Криворізьку, Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Одеську, Кримську та Львівсько-
Сандомирську операції. Під час останньої в боях під Бродами було розгромлено вісім німецьких дивізій,
в тому числі створену з українських добровольців дивізію "Галичина". Завершено визволення України
було здійснено під час проведення Яссько-Кишинівської та Карпато-Ужгородської операцій. Останній
населений пункт УРСР в її довоєнних межах — село Лавочне Дрогобицької області — німці залишили 8
жовтня 1944 p., a Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р.

У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів. Розпочалось визволення країн
Центральної і Південно-Східної Європи. Перемоги радянських військ в Україні дали можливість
союзникам перейти в наступ у Західній Європі.

Завершальний етап Другої світової війни для України охоплює 1944 р. - 9 травня 1945 р.

У 1944 р. відкрилася нова сторінка в боротьбі національних сил, зорієнтованих на здобуття

незалежності України. Коли радянські війська наблизилися до головних баз УПА, на розгром повстанців
були кинуті з'єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока й кровопролитна боротьба. З боку
УПА в ній брало участь близько 100 тис чоловік, яких підтримувало численне оунівське підпілля.

УПА користувалася в Західній Україні підтримкою населення. Зламати цю силу можна було лише з
допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань пішов на це. Сотні тисяч жителів
західноукраїнських областей були заарештовані, вислані до Сибіру.

У 1943—1945 pp. розпочато відбудову народного господарства України. Аж до перемоги 9 травня 1945
р. економіка України була повністю підпорядкована фронту. Відбудовані підприємства, залізниці,
колгоспи працювали на забезпечення всім необхідним Радянської армії для успішного завершення
війни.

У час, коли тоталітарний сталінський режим зміцнював свій контроль над Україною, регулярні сили
Радянської армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами, в країнах Центральної і Південно-
Східної Європи. На цьому етапі кожний четвертий-п'ятий солдат був жителем України. Своїм ратним
подвигом у складі багатонаціональних радянських з'єднань вони наближали спільну перемогу над
нацистською Німеччиною.
Ключові дати

6 листопада 1943 р. - визволення Києва

жовтень 1944 р. - завершення визволення України від фашистських окупантів

13.8. Втрати України в Другій світовій війні

1. Матеріальні втрати

2. Людські втрати.

Серед колишніх республік Союзу РСР, а також держав світу, що були втягнуті в Другу світову війну,
Україна зазнала найбільших матеріальних і соціальних втрат. Безпосередні матеріальні збитки, завдані
фашистськими окупантами та їх сателітами народному господарству Української РСР, становили 285
млрд. крб. у цінах 1940 p., або майже 42% усіх втрат, завданих тодішньому Союзу РСР. Ця сума в 5
разів перевищувала видатки УРСР на спорудження нових підприємств, залізниць, об'єктів енергетики,
МТС тощо впродовж трьох довоєнних п'ятирічок. Уся сума збитків, яких зазнали народне господарство і
населення України, сягнула майже 1200 млрд. крб.

Фашисти перетворили у руїни 714 міст і селищ, понад 28 тис сіл, без даху над головою залишилося
понад 10 млн. чоловік. Доля с. Хатинь у Білорусії, чеського селища Лідіце, які були вщент спалені з їх
жителями, спіткала за неповними даними 259 сіл України. Точніші підрахунки засвідчують, що таких сіл
більше, бо, скажімо, на Чернігівщині їх виявилося 51, на Волині — 97, Сумщині — 128, Рівненщині —
176.

Окупанти вивезли до Німеччини або спожили 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней,
понад 9333 тис. свиней, 17 307 тис. тонн зерна, 7317 тис. овець і кіз, майже 60 млн. голів домашньої
птиці.

За час війни завойовники зруйнували в Україні 15 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. шкіл,
середніх і вищих навчальних закладів, науково-дослідних установ, понад 18 тис. установ охорони
здоров'я. З музеїв УРСР вивезено близько 40 тис. картин, експонатів, інших художніх цінностей. Частина
з них після війни опинилася в Росії, але питання про повернення їх в Україну залишилося
проблематичним.

Проте найтрагічніші соціальні втрати — загибель людей у боях з ворогом, розстріляне, вивезене на
каторжні роботи до фашистської Німеччини мирне населення. З часу закінчення Другої світової війни
минуло більше, ніж півстоліття, але точних відомостей про людські втрати України у воєнному вогнищі
немає.

Скажімо, В. Молотов на засіданні Паризької мирної конференції 8 серпня 1946 р. повідомив, що втрати
СРСР в період війни становлять 7 млн. чоловік. У листі до прем'єр-міністра Швеції 5 листопада 1961 p.
M. Хрущов називає 20 мільйонів радянських людей. Л. Брежнєв у доповіді з нагоди 20-річчя перемоги у
Великій Вітчизняній війні в травні 1965 р. говорив про загибель понад 20 млн. співвітчизників. М.
Горбачов у доповіді на честь 40-річчя перемоги називає 27 млн. чоловік. Насправді, як свідчать ретельні
підрахунки на основі різних джерел, людські втрати значно більші. Так, населення Української РСР в
1940 p., як свідчить офіційна державна статистика, становило 41,3 млн. чоловік. На 1 січня 1945 р. в
Україні зареєстровано 27 383 тис. чоловік. Різниця становить 13 917 тис. чол. Отже, можна вважати, що
в роки Другої світової війни тільки Україна втратила понад 13 млн. Наголошуємо, що сказане стосується
прямих втрат. Водночас внаслідок війни багато громадян України померло в госпіталях після поранень
пізніше, підірвалося на мінах під час розмінування об'єктів і територій, пропало без вісти, зокрема в
невеликих партизанських групах і навіть загонах, у полоні, в концентраційних таборах тощо.
Україна зробила винятково важливий внесок у перемогу держав антигітлерівської коаліції. Із 7 млн.
орденів і медалей, вручених солдатам і офіцерам Радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.

13.9. Історичний внесок народу України в перемогу у Великій Вітчизняній війні. 60-річчя
визволення України від окупантів

1. День Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

2. Внесок українців у перемогу над нацистською Німеччиною та її союзниками.

Зазнавши в Другій світовій війні величезних людських втрат і руйнувань, Україна зробила гідний внесок
у розгром Німеччини та її союзників. Тому свято Перемоги у Великій Вітчизняній війні 9 травня 1945 р. —
це також свято її народу. Це свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної
скорботи. Гордість за великий історичний подвиг, скорбота за втраченими долями, за нездійсненними
надіями.

Після нападу 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР Україна перетворилася на один із найважливіших
театрів бойових дій між військами Німеччини та її союзників і радянською армією. Воєнні дії на території
України тривали з першого дня Великої Вітчизняної війни і до 28 жовтня 1944 p., коли було остаточно
звільнено територію України, — тобто 1225 днів. Саме відчайдушний опір радянської армії на території
України в 1941 р. призвів до фактичного зриву планів "блискавичної війни" Німеччини проти СРСР. Хоча
територія України 22 липня 1942 р. була повністю окупована ворогом, українці продовжували битися у
лавах радянської армії, в партизанських загонах і підпіллі, працювали на воєнному виробництві в тилу.

Україна сповна відчула, що таке нацистський "новий порядок". Мільйони мешканців України стали його
жертвами: хто загинув або був вивезений на примусові «роботи, хто залишився в живих, але сповна
переніс всі тяготи окупації. Жертвами окупаційного режиму стали близько 4 млн. мирних громадян
України.

Визволення території України розпочалося 18 грудня 1942 р. Ворог чинив завзятий опір, розгорілися
кровопролитні бої. На території України було зосереджено понад 60% сил гітлерівської Німеччини.
Середньодобові втрати радянської армії під час звільнення України складали 68 тис. чол. Загальні
втрати за 1943-1944 pp. склали 3,5 млн. чол. Не менше 50% особового складу військ, які билися з
гітлерівцями в Україні, були її мешканці.

Але тут слід сказати, що жертви могли бути і меншими, якби не сталінський режим, для якого людське
життя нічого не значило і якому перемога була потрібна любою ціною.

Боротьба за визволення України носила загальнонародний характер. Український народ боровся за

існування себе як етносу, за збереження України як своєї Батьківщини.

У лавах радянської армії воювало понад 7 млн. українців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен
другий з тих, хто залишився живим, став на все життя інвалідом. Українці складали в радянській армії
другу за чисельністю національну групу. Серед вищих офіцерів, зокрема командуючих фронтів та армій,
було чимало українців. Найвідоміші з них — А.Єрьоменко, С.Тимошенко, Р.Малиновський, М.Ватутін,
І.Черняхівський, П.Рибалко, К.Москаленко, П.Жмаченко, С.Руденко, І.Кириченко та ін.

Ратний подвиг багатьох українців на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни відзначений найвищими
нагородами. Серед них — 2072 удостоєні звання Героїв Радянського Союзу; 32 українці — двічі. А
льотчик-винищувач Іван Кожедуб став тричі Героєм Радянського Союзу. Багато представників
української землі стали і повними кавалерами ордену Слави. З 7 млн. орденів і медалей, вручених
солдатам і офіцерам радянської армії, 2,5 млн. одержали жителі України.
В той же час не треба забувати і про бійців УПА (через лави якої пройшло близько 500 тис. чол.), які теж
боролись за незалежність своєї Батьківщини і не хотіли миритися з пануванням на її території
тоталітарних режимів.

Також 120 тис. українців воювали в армія Антигітлерівської коаліції (США, Канади, Франції, Польщі,
Чехословаччини). На відзнаку мужності і героїзму українського народу, який захищав свою землю від
поневолювачів, почесне звання "Місто-герой" було присвоєно Києву, Одесі, Керчі і Севастополю.

Перемогу над гітлерівською Німеччиною українці наближали також своєю героїчною працею в
радянському тилу: на заводах, копальнях, в колгоспах, лабораторіях, навчальних закладах тощо.

Ключові дати

28 жовтня 1944 р. - визволення території України.

9 травня 1945 р. — день перемоги у Великій Вітчизняній війні.

XIV. УКРАЇНА В 40-80-Х РОКАХ

14.1. Адміністративно-територіальні зміни України після Другої світової війни.
Формування сучасної території України

1. Конференції лідерів держав антигітлерівської коаліції і проблема, західних кордонів СРСР.

2. Встановлення західних кордонів України.

3. Передача Криму Українській РСР.

Друга світова війна призвела до значних змін у долі України. Повоєнна Україна у багатьох відношеннях
виявилась дуже відмінною від тієї, якою вона була до війни. Хоча у війні Україна і зазнала значних
збитків (зруйнований економічний потенціал, значні людські втрати), проте значно розширились її
кордони, зросла політична й економічна вага республіки в СРСР, вийшла на міжнародну арену як
суб'єкт міжнародного права, докорінно змінився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато
століть майже всі українські землі опинились у межах однієї держави.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно і України, гостро постало під час завершальних
операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943),
Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерів держав антигітлерівської коаліції.

Остаточно обриси повоєнних кордонів УРСР сформувались у процесі україно-польського, україно-

чехословацького, україно-румунського територіальних розмежувань та юридичному закріпленні
західноукраїнських земель, що увійшли до складу УРСР протягом 1939-1945 р.

Особливо складними і тривалими були врегулювання територіальних питань з Польщею та ЧСР. На цей
процес значний відбиток справляло міжнародне становище, зокрема прагнення СРСР закріпитися у
Східній Європі.

Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода

між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р.
Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина,
Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий
спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський про-радянський уряд і згладити
негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р.
Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо
радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по "лінії Керзона" з
відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а на окремих ділянках сімнадцятикілометрове
(район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р.Солонія і м.Крилів).

Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі
відбувся обмін прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі
міста Кристополя (згодом переіменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола
міста Нижні Устрики Дрогобицької області. З наближенням радянських військ до кордонів
Чехословаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-
чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу,
взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР і СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про
Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехословаччини.

Але зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилась. Радянське
керівництво стало розглядати цей регіон як важливий стратегічний плацдарм для посилення впливу в
Центральній та Південно-Східній Європі. Для досягнення своїх стратегічних цілей радянське -
керівництво використало антифашистський і національно-визвольний рухи населення краю.

Зі звільненням краю від фашистської окупації вийшли з підпілля як Народні комітети, які стали
відігравати роль органів місцевого самоврядування, так і комуністи, які 19 листопада 1944 р. створили
самостійну Комуністичну партію За карпатської України. Відновлення чехословацької адміністрації
гальмувалось. Більша частина краю була включена в зону, на яку поширювалась влада радянської
воєнної адміністрації.

У таких умовах 26 листопада 1944 р. в місті Мукачеве було скликано з'їзд Народних комітетів. На цьому
з'їзді було схвалено Маніфест про возз'єднання з Радянською Україною, обрали Народну Раду як
верховний законодавчий орган влади Закарпатської України і сформували уряд. Досить швидко було
створено всі атрибути державності Закарпатської України — суд, прокуратуру, збройні сили, органи
управління на місцях та ін.

Події в Закарпатті турбували уряд ЧСР. Міністр закордонних справ Я.Масарик відверто заявив, що
Закарпаття не буде віддано, бо "Росію не можна пускати в Європу". Та хід подій змушував керівників
Чехословаччини враховувати нові обставини. Позиція населення Закарпаття була чіткою і послідовною
— до України. СРСР, порушуючи попередні угоди, прагнув як найшвидше вирішити долю Закарпаття на
свою користь. Усі спроби уряду ЧСР перенести це питання на обговорення повоєнної міжнародної
конференції наражались на спротив сталінського керівництва. Зрештою уряд ЧСР змушений був
поступитися. У червні 1945 р. договір між ЧСР і СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві. 22
січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР
Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як
державне утворення.

Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український
народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час
підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину,
Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони встановлені в червні 1940 р.

Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбувався методами, притаманними

тоталітарним режимам і в інтересах його стратегічних інтересів, які співпали з прагненням українців
об'єднатися в єдиній державі.
Процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені
та юридично визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилась на 110 кв. км; відбулись
демографічні зміни; основну частину українських земель було об'єднано в складі однієї держави.

Об'єднання українських земель, вихід на міжнародну арену зумовили зміну державної символіки
республіки. У листопаді 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР прийняла указ про Державний герб
УРСР, Державний прапор УРСР, Державний гімн УРСР. Червоний прапор з написом "УРСР" було
замінено двоколірним: верхня частина, що становила 2/3 ширини полотна, була червоною, а нижня
мала світло-блакитний (лазурний) колір. У верхньому лівому куті прапора містилось зображення серпа і
молота, а над ними — п'ятикутної зірки. Деяких змін зазнав і герб УРСР. З початку 1950 р. було
започатковано виконання гімну УРСР.

Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулась помпезна
кампанія відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Країною прокотилась широка і гнучка
пропагандистська кампанія. ЦК КПРС обнародував тринадцять "тез", в яких доводилась непохитність
"вічного союзу" українців з росіянами. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму
УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки,
територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та
Україною, прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Як
зазначалось, акт є "свідченням дружби російського народу".

Але кримський "подарунок" був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалось. Приєднання Криму
звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депортації татар в регіоні
панував економічний хаос. До того ж росіяни, що проживали в Криму (860 тис. чол.), чинили спротив
будь-яким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР стала більш помітнішою
присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України.

Непорушність існуючих кордонів підтверджена двосторонніми договорами незалежної України з

Польщею (1996 p.), Росією (1997 p.), Румунією (1997 p.).

Ключові дати

1945 р. - приєднання Закарпатської України до СРСР

1954 р. - передача Україні Криму

14.2. Зовнішньополітична діяльність УРСР у 40-50-ті роки

1. Вихід УРСР на зовнішньополітичну арену.

2. Україна — одна з держав засновниць ООН.

3. Українська дипломатія на міжнародній арені.

Наприкінці Другої світової війни Україна знову виходить на зовнішньополітичну арену. Проте, будучи
складовою частиною Радянського Союзу, вона була не в змозі проводити самостійну зовнішню політику.

27 січня 1944 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийнято рішення про розширення прав союзних республік у
сфері міжнародних відносин. X сесія Верховної Ради СРСР (28 січня — 1 лютого 1944 р.) прийняла
закон про перетворення Наркомату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-
республіканський. А в березні 1944 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про утворення Народного
комісаріату закордонних справ республіки. Очолив Народний комісаріат Д.Мануїльський.

Пішовши на такий крок, сталінське керівництво переслідувало далекойдучі стратегічні цілі. По-перше,
представити приєднання західних областей України і Білорусії як акт возз'єднання етнічних територій.
По-друге, збільшити кількість своїх прихильників у міжнародній організації, переговори про створення
якого активно велись наприкінці війни.

На Кримській конференції у лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію

Радянського уряду щодо прийняття УРСР і БРСР у члени ООН.

6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско на установчу конференцію ООН і

активно включилась у роботу. Д.Мануїльський очолив комітет по підготовці тексту преамбули (вступу) і
першого розділу Статуту ООН — "Цілі та принципи" міжнародної організації. Інші члени української
делегації - І.Сенін, О.Палладін, В.Бондарчук, М.Петровський, П.Погребняк - теж взяли активну участь у
роботі комітетів.

На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1946 р. Україну було обрано до складу Економічної і
соціальної ради, а в 1948-1949 pp. обирається непостійним членом Ради Безпеки ООН. Представників
України запрошують до роботи деяких структур організації, в тому числі Міжнародного суду та ін.
Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону та Лаосу. її представник відіграв вирішальну
роль у прийнятті рішення про поділ Палестини і створення єврейської та палестинської держав.

З перших років свого відродження українська дипломатія була досить активною. На чолі з наркомом
Д.Мануїльським вона бере участь у Паризькій мирній конференції (29 липня — 15 жовтня 1946 р.) і в
лютому 1947 р. ставить свій підпис під мирними договорами з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією
та Фінляндією.

Також українська делегація взяла активну участь у роботі Дунайської конференції 1948 p., яка
вирішувала питання режиму торгового судноплавства на Дунаї.

У розпал "холодної війни" УРСР увійшла до Всесвітньої Ради Миру. Запропонувала цілий ряд мирних
ініціатив.

Незважаючи на таку бурхливу зовнішньополітичну діяльність, Україна не виходила за межі політики

московського центру. Так, угоди з Польщею та Чехословаччиною про врегулювання питання кордонів
підписувались представником Союзного Наркомату закордонних справ. А пропозиції Великобританії
(1947) та Судану (1956) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з УРСР так і залишились
без відповіді.

Таким чином, вихід УРСР на зовнішньополітичну арену був зумовлений стратегічними інтересами
СРСР.

Ключові дати

березень 1944 р. - прийняття рішення ВР УРСР про утворення Народного комісаріату закордонних
справ республіки

1945 р. - участь української делегації в роботі установчої конференції ООН у Сан-Франциско

14.3. Відбудова господарства України після Другої світової війни

1. Початок відбудови.

2. Труднощі відбудови.

3. План повоєнної відбудови.

4. Неоднозначні результати відбудовного періоду.

5. Соціальні аспекти відбудови. Рівень життя та побут населення.

Звільнення території республіки від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний

питання про відбудову народного господарства України. Україну необхідно було піднімати з руїн і
попелу. Наслідки війни були жахливими. Демографічні втрати становили близько 10 млн. чоловік
(майже четверта частина загальної чисельності населення), матеріальні втрати — 1,2 трлн. крб. (прямі
збитки — 285 млрд. крб.), катастрофічний спад виробництва (у 1945 р. в республіці вироблено лише
20% електроенергії порівняно з 1940 p., видобуто 36% вугілля, виплавлено 17% чавуну, 15,4% сталі,
валовий збір усіх зернових становив 531 млн. пудів, що в 3,5 рази менше, ніж у 1940 p.). Позначилося
зменшення трудових ресурсів і зниження їх якості, адже війна винищила найбільш працездатну частину
населення. Основною робочою силою стали жінки і підлітки.

По мірі звільнення території від загарбників розпочалась відбудова народного господарства. До кінця
1945 р. було відновлено 44% довоєнних потужностей машинобудівної і 30% легкої промисловості,
введено в дію 123 великі і 506 дрібних шахт Донбасу. Проводились певні роботи і по відновленню
житлового фонду, відновлено роботу значної частини шкіл, вузів, медичних закладів.

Однією з визначальних рис політичного життя України було зміцнення адміністративно-командної

системи, стрижнем якої була комуністична партія. На 1 січня 1946 р. КП(б)У налічувала 320 тис. членів і
чисельність її неухильно зростала. Партійний апарат постійно прагнув до того, щоб забезпечити свій
тотальний контроль над усіма сферами суспільного життя.

По мірі звільнення території відновлювалась діяльність органів радянської влади. У лютому 1947 р. були
проведені вибори до Верховної Ради, внаслідок чого відновилась традиційна для мирного часу
структура вищих органів державної влади. У грудні 1947 р. відбулись вибори місцевих рад.

Водночас було скасовано органи управління воєнного часу. Реорганізовувалась система управління
промисловістю і сільським господарством. У 1946 р. Раду народних комісарів було перейменовано у
Раду міністрів УРСР.

Підприємства і установи переходили на нормальний режим роботи: відновлювалися 8-годинний

робочий день, відпустки, скасовувалась понаднормова неоплачувана праця. Скорочувалися
асигнування на оборону. Промисловість переходила на випуск мирної праці.

У березні 1946 р. Верховна Рада УРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного
господарства на 1946-1950 pp. Модель відбудови господарства була копією індустріалізації з усіма її
недоліками. Нехтуючи потребами і можливостями людей, план передбачав менше ніж за 5 років
(експерти вважали, що Радянському Союзу для відбудови потрібно декілька десятиліть) відбудувати
зруйновані райони країни, відновити довоєнний рівень промислового і сільськогосподарського розвитку і
навіть його перевищити (підвищити продуктивність праці на 36%). Обсяг капіталовкладень на п'ятирічку
становив 65 млн. крб., що перевищувало рівень капіталовкладень за три передвоєнні п'ятирічки. Таким
чином, виснажене війною населення змушене було працювати на межі фізичних можливостей.
Особливості відбудови в Україні:

1) значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи;

2) розрахунок лише на власні сили і на ресурси Радянського Союзу, а не на зовнішню допомогу.

"Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та
технічної допомоги;

3) при відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (80% капіталовкладень) за

рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось
лише 7% капіталовкладень);

4) відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;

5) економіка України відбудовувалась і добудовувалась не як самостійний, замкнутий і самодостатній
комплекс, а як частина загальносоюзної економічної системи. Крім того завдяки розвитку нових
промислових центрів СРСР за Уралом та Казахстані доля України в загальносоюзному виробництві
знизилась з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 p.;

6) вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий проміжок часу
мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об'єкті;

7) непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияву широкомасштабних мобілізаційно-
пропагандистських заходах — соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і новаторів;

8) ускладнення процесу голодом 1946-1947 pp.;

9) нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку, було загоєно рани війни, відбудовано
промисловість України в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Проте
обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складав лише 80% довоєнного. З іншого боку, ціна
відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були
характерними для більшості населення.

Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. ще в

більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.

Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що

отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати
паспорт, а відповідно — вільно переміщуватися. Також їм доводилось сплачувати великі податки, що
були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво
продовжувало використовувати примусові та репресивні методи. Так, 21 лютого 1948 р. Президія
Верховної Ради СРСР прийняла таємний Указ "Про виселення з Української РСР осіб, які злісно
ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний
спосіб життя". За цим Указом було репресовано 12 тис. колгоспників. Незважаючи на репресії,
надзвичайні зусилля селян, на кінець п'ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного
розвитку. Так, у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.

Ключові дати

1946-1950 pp. - відбудова народного господарства

14.4. Голод 1946-1947 pp., його причини, масштаби і наслідки. Демографічне становище.
Рівень життя та побут населення у повоєнний час

1. Стан сільського господарства УРСР у повоєнні роки.

2. Причини голоду.

3. Масштаби голоду. Наслідки.

4. Демографічне становище.

5. Рівень та побут населення.

Одним з наслідків антилюдської моделі відбудови народного господарства був голод 1946-1947 pp.
У повоєнний час на селі склалось вкрай несприятливе становище: за роки війни скоротились посівні
площі, зменшилось поголів'я худоби, не вистачало техніки, а особливо робочих рук. Усе це вимагало
зміни державної політики на селі. Але сталінське керівництво і думки не мало про якісь зміни, село мало
стати одним з головних джерел для проведення відбудови. Під тиском Москви уряд УРСР та ЦК КП(б)У
планував на 1946 р. форсовано збільшити посівні площі, врожайність і хлібозаготівлю.

Весною-літом 1946 р. 16 областей України вразила посуха. Зимові та ярові культури загинули. А там, де
вдавалось збирати, врожайність зернових складала 2-3 ц/га (у 1940 р. — врожайність 14,6 ц/га, 1944 р.
— 10,8 ц/га). Валовий збір зерна був у три рази меншим ніж у 1940 р. Керівники деяких областей почали
наполегливо звертатися до уряду з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівлі, які в липні
1946 р. були збільшені з 340 до 360 млн пудів. Відповіддю на звернення про допомогу стали репресивні
заходи. У сільські райони виїхали представники вищих органів республіки, областей, суду, прокуратури.
До судової відповідальності було притягнуто тільки за перший квартал 1947 р. 1,5 тис. голів колгоспів, 6
тис. комуністів було притягнуто до партійної відповідальності за невиконання вказівок партії. Було
відновлено дію "Закону про 5 колосків", за яким було засуджено і ув'язнено тисячі селян. Селяни почали
тікати від голодної смерті у більш благополучні райони (Західну Україну), міста. Щоб уникнути
обезлюднення села, каральні органи почали відшукувати і повертати селян назад. Незважаючи на
суворі репресії, вдалось зібрати лише 60% від плану хлібозаготівлі (вилучено було навіть насінний
фонд).

Посуха загострила і проблему кормів, що відбилось на тваринництві. Почався падіж скота. Щоб
уникнути масового падежу, було дозволено здавати худобу на забій понадпланові норми. Це призвело
до того, що у деяких областях план по здачі м'яса було перевиконано вдвічі. У результаті тваринництво
республіки зазнало величезних втрат, компенсовувати які довелось довго.

У той час коли за межі України ешелонами вивозився хліб (так, лише в країни Східної Європи та
Францію було в основному вивезено безплатно 1,7 млн. т для підтримки тих режимів, що там
встановилися), розпочався голод, жертвами якого стали майже 1. млн. чоловік.

Опинившись перед лицем катастрофи, керівництво України на чолі з М.Хрущовим намагалось зменшити
її масштаби за рахунок західних областей і звертання за допомогою до Москви. У відповідь Сталін
заявив Хрущову: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють, вони грають на твоїй сентиментальності. Вони хочуть,
щоб ми витратили наші державні запаси". У березні 1947 р. недостатньо "твердого" Хрущова було
замінено на Кагановича. Проте для проведення посівної кампанії була дана позичка в 35 млн. пудів.

Наслідками голоду стало: ускладнення і без того важкого процесу відбудови; скорочення трудових
ресурсів села і його можливостей; падіння морального духу населення; невиконання планів п'ятирічки
по відбудові сільського господарства.

Отже, головним винуватцем третього голодомору в Україні було сталінське керівництво, яке нехтувало
долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Голод 1946-1947 pp. Поряд з іншими фактори: втрати у війні; міграції населення; входження до складу
УРСР західноукраїнських земель; відбудова, — мав значний вплив на демографічне становище України.

За роки війни Україна втратила близько 3 млн. чол. на фронтах (майже кожен другий призваний до лав
армії) і 5,5 млн. чол. у зоні окупації. До цього слід додати вивезених на примусові роботи понад 2,2 млн.
осіб, з яких на батьківщину повернулось лише 800 тисяч (200 тис. з різних причин не побажали
повертатись).

Завершення бойових дій дало поштовх значним міграційним процесам. Повертались до мирної праці
демобілізовані з лав радянської армії 2,2 млн. осіб. Повертались і ті, що були вивезені під час евакуації
на Схід, і ті, що знаходились на примусових роботах або в полоні за межами України. Значно впливала
на міграційні процеси депортація (примусове виселення з міст проживання осіб, що були визнані
соціально небезпечними). Також в Україну прибули працівники, партійні діячі з інших республік СРСР
для здійснення відбудови і радянізації західних областей.

Відбились на демографічному становищі України етнічні чистки, що їх проводили сталінське керівництво

(виселення кримських татар, німців, поляків, угорців та інших народів) та Польща в результаті
проведення операції "Вісла" (520 тис. українців пересилилось з території Польщі). Сталін також
виношував плани пересилити всіх українців з України.

Таким чином, через демографічні зміни 40-х років населення республіки у 1951 р. становило 37,2 млн.
осіб, що на 4,1 млн. менше, ніж у довоєнному 1940 р.

Значно змінився і етнічний склад УРСР. Зменшилась чисельність таких національних меншин, як євреїв,
поляків, німці та ін., натомість збільшилась частка росіян.

Великий вплив на демографічні процеси мала відбудова та подальший розвиток промисловості, які
прискорили процес урбанізації і сприяли скороченню сільських жителів.

Війна і повоєнна розруха призвели до катастрофічного падіння рівня життя населення. Не вистачало
продовольства і найнеобхідніших речей. Гостро стояли житлова проблема, проблема безпритульних
дітей, злочинності та ін. Але на вирішення цих проблем за планом четвертої п'ятирічки виділялись
незначні ресурси. Це зумовило те, що на кінець п'ятирічки легка промисловість досягла лише 80% рівня
1940 р. Це зумовило гостру нестачу на кінець 40-х років найнеобхіднішого. Значна частка мешканців
міст змушена була вести підсобне господарство, щоб забезпечити сім'ю продуктами харчування.

У грудні 1947 р. була прийнята постанова Ради міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про відміну карток на
продовольчі і промислові товари та перехід до продажу їх у відкритій торгівлі за єдиними державними
роздрібними цінами. Водночас зі скасуванням карткової системи було проведено грошову реформу, що
мала на меті ліквідацію наслідків війни у фінансово-грошовій сфері та упорядкування всієї фінансової
системи. Ці реформи мали неоднозначні наслідки. З одного боку, скасування карткової системи було
явищем позитивним, воно свідчило про певну стабілізацію народного господарства, з іншого, ця акція
носила більше пропагандистський характер, яка мала засвідчити як населенню, так і всьому світу
переваги соціалізму. Проте після 1947 р. заробітна плата більшої частини населення, що підвищилась
лише наполовину, суттєво відставала від нових державних цін, які майже втричі перевищувала
довоєнний рівень. Внаслідок цього склалась парадоксальна ситуація: повоєнні прилавки ломилися від
делікатесів (ікра, риба, м'ясопродукти тощо), але ні черг, ні особливого попиту на ці товари не було.

Незначний вплив на життєвий рівень населення мала і грошова реформа. З одного боку, вона призвела
грошову масу, що перебувала в обігу, у відповідність з потребами господарства. З іншого, вона
призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до
3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено
скорочення заощаджень на третину, а понад 10 тис. крб. — на дві третини. Особливо боляче реформа
вдарила по селянству, яке знову було ошукане державою. В умовах повної відсутності установ
Ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався з розрахунку 1:10.

Таким чином, відбудова не сприяла зростанню життєвого рівня населення, відклала вирішення
соціальних проблем на наступні десятиліття.

Ключові дати

1946-1947 pp. - голод в Україні

14.5. Радянізація західних областей України. Боротьба ОУН-УПА у другій половині 40-х —
на початку 50-х років. Р. Шухевич

1. Особливості розвитку західноукраїнських земель.

2. Ліквідація УГКЦ.

3. Насаджування радянського режиму. Колективізація, індустріалізація та культурна революція

4. Боротьба ОУН-УПА. Р.Шухевич. Поразка руху Опору.

5. Операція "Вісла".

У період 1939-1941 pp. на західноукраїнських землях радянський режим ще не встиг зміцнитися. Тому
після війни партійні і державні керівники СРСР намагались привести Західну Україну у відповідність з
радянською системою на інших територіях. Цей процес отримав назву — радянізація. Він включав у
себе колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію і масові репресії проти невдоволених новою
владою. Зробити це намагались у найкоротші строки, незважаючи на опір місцевого населення. Крім
небажання набувати статусу "радянського народу", західні українці пам'ятали перші уроки спілкування з
радянською владою. Вони жахалися колективізації і переслідувань на релігійному грунті, їхні
побоювання виявились недаремними. Для впровадження радянського способу життя в Західну Україну
були направлені потужні політичні та військові сили.

Відразу ж за вступом Радянської армії в Західну Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську,
політико-партійну та інші сфери зі східних областей направляються працівники різних спеціальностей.
До середини 1946 р. сюди було направлено 86 тис. спеціалістів. Місцевим кадрам на той час не
довіряли. 53 тис. місцевих активістів здебільшого відправляли на другорядні посади — здебільшого на
рівні району або села. Так, наприкінці 1946 р. з 15120 номенклатурних посад в обкомах партії в Західній
Україні місцеві працівники займали лише 1832 (12,1%). Першими заходами нової влади стало утворення
спочатку тимчасових, а потім постійних місцевих органів влади у формі рад. Здійснюється
націоналізація промисловості, реквізиція цінностей у банках, одержавлюються житловий фонд, сфера
торгівлі, установи культури, школи, інші навчальні заклади, оголошуються державною власністю
залізничний транспорт та вся сфера його обслуговування, ліси, надра тощо. Великі маєтки
конфісковуються, а їхні землі передаються безземельним і малоземельним селянам. Власників великих
промислових підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис. осіб)
було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.

За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували в

інших куточках держави.

Один з перших ударів нової влади було нанесено по греко-католицькій церкві, яка мала величезний
вплив на західноукраїнське населення, виступала натхненником національно-визвольної боротьби,
відкидала політику більшовиків.

До встановлення радянської влади українська греко-католицька церква (УГКЦ) складалася з 3040

парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалось 3
тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював метрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950
священиків, було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Церква об'єднувала понад 5 млн.
віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита К.Шептицького стала сигналом до початку компанії проти
церкви. Греко-католиків звинувачували у співпраці з нацистами.

Наступник Шептицького Й.Сліпий намагався знайти спільну мову з новою владою. Проте вже в березні
1945 р. була підготовлена детальна інструкція щодо ліквідації УКЦ, яка була схвалена Сталіним. Згідно
з інструкцією, в квітні 1945 р. були заарештовані єпископи на чолі з митрополитом Й.Сліпим. Усім їм
було запропоновано "добровільно" возз'єднатися з російською православною церквою. Далі пішли
арешти провідних діячів церкви і заслання їх до Сибіру. Протягом короткого часу було закрито церковні
освітні установи, розгромлено метрополію та єпархіальні управління, а також заарештовано близько 2
тис. священиків, монахів, монахинь. У 1946 р. у Києві відбувся закритий процес проти греко-католицької
ієрархії на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Тоді ж у Львові було скликано неканонічний синод,
який прийняв рішення про скасування Берестейської унії 1596 p., розрив з Римом і підпорядкування
греко-католиків Російській православній церкві. УГКЦ змушена була перейти у підпілля. Ініціатор і
організатор Собору єпископ Г.Костельник був застрелений на одній із вулиць Львова.

За схожим сценарієм розгортались події в Закарпатті. До липня 1947 р. від мукачівської єпархії
відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, трьох убито, а 36 втекло за кордон. На
мукачівського єпископа Г.Ромжу було вчинено замах, але він залишився живим. Пізніше він був
отруєний в лікарні. Після цього закрили всі греко-католицькі церкви і 50 священиків засудили на різні
строки ув'язнення. Наслідком усіх цих акцій було проголошення у серпні 1949 р. Московським
патріархом "добровільного возз'єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою".

Ліквідація УКЦ була складовою частиною плану радянізації західноукраїнських земель. Вона повинна
була підірвати опору національно-визвольного руху і духовну опору західних українців.

Визволення західних земель від німецько-фашистських загарбників поставило на порядок денний

питання відбудови і подальшого розвитку краю. Уже в грудні 1944 р. при РНК УРСР було утворено раду
допомоги у відбудові та відроджені цього регіону. Розвиток регіону був визначеним як пріоритетним. В
1944 р. для відбудови було виділено 10 млрд. крб.

З метою координації проведення радянізації західних областей встановлювались спеціальні посади

заступника голови уряду УРСР, заступників міністрів. У ЦК КПУ було утворено спеціальний відділ у
справах західних областей.

Уже на кінець 1945 р. було відбудовано 1700 промислових підприємств і 500 промислових артілей.
Проте процес відбудови і подальшого розвитку промисловості західноукраїнського регіону проходив
набагато складніше, ніж на сході України. Це було зумовлено цілим рядом причин:

- одночасністю процесів відбудови, індустріалізації, колективізації і культурної революції та їх форсовані

темпи;

- слабкістю економічного потенціалу регіону (лише 4% населення було зайнято в промисловості);

- майже повною відсутністю спеціалістів інженерно-управлінської ланки;

- неоднозначним сприйняттям населенням соціальних перетворень, пасивним і активним опором

радянізації.

Найболючішим для краю був процес колективізації, якому населення чинило найбільший опір.
Колективізація в краї переслідувала декілька цілей: зламати приватновласницьку психологію місцевого
населення; встановити тотальний контроль над селянством; уніфікувати розвиток західноукраїнських
земель з центральними і східними регіонами УРСР; позбавити збройний рух опору тоталітарній системі
підтримки.

Колективізація проводилась притаманними для радянської системи методами, що були

відпрацьованими під час колективізації 30-х років: примус, шантаж, залякування, провокації, висилки до
Сибіру, вбивства. Спочатку основний удар колективізації був нанесений по заможних господарствах
(вони становили 4,8% загальної кількості і володіли 13,7% земель), їм було збільшено на 50% норми
поставок сільгосппродукції, скорочувались нормативні строки здачі, скасовувались будь-які пільги. Усіх,
хто чинив опір або ж навіть не виконував завдання, висиляли до Сибіру.

У результаті проведення вищезазначених заходів кількість колгоспів зросла з 145 у 1945 р. до 7200 у
1950 р. До них входило 93% селянських господарств. На базі великих маєтків створювалися радгоспи.
Для прискорення колективізації впроваджувалася широка мережа машино-тракторних станцій (МТС). З
метою посилення керівної ролі партії в перетвореннях на селі при МТС створювалися спеціальні
політвідділи. Таким чином, на кінець четвертої п'ятирічки процес колективізації був в основному
завершеним.

Були здійснені значні перетворення і в промисловості, які докорінно змінили і модернізували

економічний потенціал регіону. Індустріалізація краю передбачала:

— вирівнювання розвитку різних регіонів України;

— включення західноукраїнських земель в єдиний союзний промисловий комплекс;

— модернізація існуючої промисловості;

— освоєння місцевих природних ресурсів;

— зміну соціальної структури населення.

За період індустріалізації в Західній Україні було збудовано 2,5 тис. великих і середніх промислових
підприємств. Обсяг валової продукції на 1950 р. зріс у 3,2 раза.

Порівняно з індустріалізацією 30-х років цей процес у Західній Україні мав свої особливості:

— значно вищі темпи промислового розвитку: у 1940 р. підприємства західних областей становили 4,7%
загальної кількості підприємств, а в 1949 р. - вже 12,6%;

— відбулись якісні зміни у традиційних галузях виробництва: лісовій, нафтодобувній. їхня продукція
стала перероблюватись на місцях, а не у вигляді сировини вивозитись за межі краю;

— були створені нові для західних областей галузі індустрії — металообробна, машинобудівна,
приладобудівна, електролампова, інструментальна, хімічна, реконструйовані і розширені
деревообробна, харчова, нафтодобувна, гірнича;

— визнання пріорітетності розвитку краю спричинило спрямування сюди найсучаснішого устаткування і

обладнання, що вивозились з Німеччини за репараціями;

— організована за сталінським зразком вона успадкувала її традиційні вади: диспропорцію розвитку

важкої і легкої промисловості на користь першої, домінування кількісних показників над якісними,
незавершеність технологічного циклу у межах певного регіону.

На кінець 50-х років промисловий рівень розвитку Західної України був таким же, як і в східних областях
України.

Важливим у здійсненні радянізації було формування нової системи освіти, яка б охоплювала всіх
громадян. Справжнім здобутком у цьому напрямі стала ліквідація неписьменності, але поряд з цим
давалися взнаки й ідеологізація освіти, покликана виховувати населення у комуністичному дусі і
витравити у нього національну самосвідомість. У вищих навчальних закладах лекції читались головним
чином російською мовою. У західні області було направлено на постійну роботу понад 50 тис. учителів
різних спеціальностей. Доставлено тисячі підручників і наочних посібників. Створювалась мережа
професійно-технічної та вищої освіти.

Позитивним для розвитку краю стало забезпечення безкоштовного медичного обслуговування. З цією
метою туди було направлено сотні медичних працівників вищої та середньої кваліфікації.

Процес радянізації в основному був завершений наприкінці 50-х років.

Чинячи опір тоталітарному режиму, місцеве населення вдавалося до різних методів боротьби: від
саботажу до збройного опору. Організатором цього була УПА, яка у 1943 р. об'єдналась з підпіллям
ОУН в єдину структуру ОУН-УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська Головна Визвольна
Рада (УГВР) — організація, покликана здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в
Україні. УГВР очолювали Р.Шухевич, В.Кук, М.Лебедь, Ю.Липа та ін. УГВР прийняла низку законодавчих
актів — "Устрій", "Платформу", "Універсал", але основну увагу зосереджувала на підготовці бойових дій.

На завершальному етапі Другої світової війни керівництво УПА—ОУН вело активну підготовку до
боротьби з радянськими військами. У 1945-1946 pp. УПА (чисельність 20-25 тис. вояків) взяла під
контроль значні території Західної України. Після завершення бойових дій у Європі проти УПА були
кинуті війська МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та у передгір'ях Карпат блокувалися і
прочісувалися. Всіх, хто хоч якось був пов'язаний з опором, знищували або відправляли в Сибір.

Зазнавши великих втрат, УПА здійснює рейди, щоб прорватися у Західну Німеччину та Австрію. Ті, що
не могли прорватися, розділились на невеликі групи, здійснюючи напади на активістів радянської влади,
знищуючи колгоспи, МТС та інші господарчі об'єкти. Пропаганда, жорстокість та підступність радянських
каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення колективізації зробили
неможливим продовження опору. У березні 1950 р. в сутичці під Львовом загинув командир УПА Роман
Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Його наступник В.Кук вже не міг координувати дії розрізнених
загонів, які в основному вели боротьбу за виживання. Невеликі загони діяли до середини 50-х років.
Зрештою рух Опору згасає. 170 тис. членів ОУН-УПА було засуджено і відправлено до таборів.

Після закінчення Другої світової війни кордон між Радянським Союзом і Польщею, згідно з договором
між ними, пройшов в основному по так званій лінії Керзона. На польській території виявилися великі
поселення українців, які жили там споконвічно. Водночас частина польського населення опинилася на
радянській території. За домовленістю між Польщею і СРСР передбачався обмін населенням на
добровільних умовах. Проте насправді з самого початку він супроводжувався насильством і численними
жертвами.

До кінця 1946 р. з Польщі в УРСР було вивезено майже півмільйона осіб.

У 1947 р. виселення українців з південно-східної Польщі вступило в завершальну стадію. На цьому етапі
воно було особливо жорстоким. Польські власті за погодженням з радянським керівництвом провели
великомасштабну воєнно-репресивну депортаційну операцію "Віспа". її метою було переселення
залишків українського населення Посяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя на захід і північ Польщі,
на так звані "повернуті землі". Це була помста тоталітарної влади українцям, які підтримували
формування ОУН-УПА, що діяли тут з часів війни. Операцію "Вісла" спланували спецслужби Польщі у
взаємодії з радянськими консультантами. Близько 30 тис. польських солдатів та офіцерів, спираючись
на підтримку радянських сил, оточили українських партизанів і в запеклих боях знищили або захопили
багатьох з них. Під загрозою розстрілу в стислі строки було переселено з насиджених місць 140 тис.
українського і змішаного українсько-польського населення. Для тих, хто уникав переселення або
повертався додому, було створено концентраційний табір на базі колишнього німецького концтабору
Освенцім.

Внаслідок депортаційних акцій населені українцями землі на території Польщі були полонізовані.
Одночасно з території України переселяли поляків (близько 1 млн. чол.) і також властивими радянській
владі насильницькими методами.

Роман Шухевич

Роман Шухевич народився у 1907 р. По закінченню середньої школи вступив до Львівського

політехнічного інституту, який з успіхом закінчив. Зі студентських років починає брати активну участь у
національно-визвольній боротьбі. У 1925-1929 pp. член Української Військової Організації (УВО). Стає
одним з провідних її діячів.
У 1929 р. у числі перших стає членом ОУН. Довгий час працює на посту бойового референта в Крайовій
екзекутиві ОУН. За свою діяльність був заарештований польськими властями і кинутий до в'язниці.
Через деякий час був звільнений за амністією. Відомий під псевдонімом "сотник Щука".

В умовах, коли в Європі ось-ось мала розпочатись Друга світова війна, ОУН активізувала свою
діяльність, прагнучи скористатись можливістю відродити Українську державу. Р.Шухевич відразу
відгукнувся на події в Карпатській Україні. Він прибуває до краю, де стає одним з організаторів і
керівником "Карпатської Січі"(1938-1939).

У 1939-1940 pp. працює у Проводі ОУН на посту референта зв'язку з Українськими землями у складі
СРСР. У 1940-1941 pp. входить до складу Проводу ОУН. Бере участь у Другому Великому Зборі ОУН
(весна Т941). Після Збору стає крайовим провідником ОУН на українських землях Польського генерал-
губернаторства. Також постійно працює у Головному військовому штабі ОУН. Викладає на таємних
курсах кадрів ОУН.

Розраховуючи на допомогу Німеччини у визволенні України і відродженні державності, Р.Шухевич стає

організатором і керівником Українського легіону (батальйони СС "Нахтігаль" і "Роланд"). Цей легіон бере
активну участь у нападі Німеччини на СРСР. Але після загарбання України німецьке командування
розпускає легіон. Антиукраїнська політика Німеччини змушує Р.Шухевича перейти від співробітництва
до боротьби з німецькою окупацією.

Весною 1943 р. він стає військовим референтом у Проводі ОУН. У середині 1943 р. Третій надзвичайний
Великий Збір ОУН обирає Р.Шухевича на пост голови Бюро Проводу ОУН (у цей час він відомий під
псевдонімом Тур). З осені стає Головним командиром УПА і вже відомий як генерал Тарас Чупринка. У
листопаді 1943 р. Шухевич стає ініціатором та організатором проведення на Волині Конференції
поневолених народів. Ця конференція стала свідченням значних змін в ідеології ОУН: провідною стала
теза про те, що визволити Україну від поневолення можна лише в союзі з іншими поневоленими
народами і що необхідно враховувати інтереси національних меншин, які проживають в Україні.

З 1944 р. під псевдонімом Лозовий очолює уряд (Генеральний Секретар Головної Визвольної Ради),
Секретаріат військових справ, командує УПА, є Головою Проводу ОУН. На цих посадах він залишається
до своєї смерті. У 1945 р. Провід ОУН видав Декларацію, в якій взяв на себе зобов'язання, що не
залишить території України і буде вести боротьбу. 5 березня 1950 р. у селі Білогорщі під Львовом він
загинув під час бою з радянськими військами.

Ключові дати

1942-1953 pp. — діяльність Української Повстанської Армії

1946 p. - знищення Української греко-католицької церкви

1947 р. — проведення операції "Вісла" 1950 р. - загинув командир УПА

Р. Шухевич

14.6. Культурне життя в Україні у другій половині 40-х — на початку 50-х років

1. Історичні умови відродження культури.

2. Відбудова системи народної освіти.

3. Досягнення науковців України. Розгром генетики та лисенківщина в Україні.

4. Розвиток літератури і мистецтва.

5. «Ждановщина» в Україні. Боротьба з "космополітизмом ".

Відродження культурного життя в Україні у післявоєнні роки наражалося на великі труднощі. Культурне
будівництво, як і раніше, фінансувалося за залишковим принципом. Перемога СРСР у війні посилила
розвиток у радянському суспільстві процесів, які взаємовиключали один одного: зміцнення
тоталітарного режиму (офіційно вважалось та активно пропагувалось, що саме він забезпечив кінцевий
успіх) і зростання суспільної свідомості (перемогла армія, народ). Війна радикально підірвала ідеологію
"гвинтика", адже її могли виграти лише самостійно мислячі, а не сліпі виконавці волі вождя.

Величезний жертвений внесок народу у перемогу пропорційно збільшив у його свідомості не тільки
відчуття самоповаги, а й поклав початок відродженню відчуття господаря країни, суспільства, своєї
історії. Суттєвий вплив на світосприймання українців справило перебування їх за кордоном, знайомство
із західним способом життя. Війна показала народу всю аморальність, антигуманність режиму
абсолютної особистої диктатури, створивши передумови для критичної оцінки суспільством і системи
влади, і особи керівника. Існувало переконання, що після величезних жертв і перемоги український
народ, як і інші народи СРСР, заслуговує на поліпшення матеріального життя і справедливий
демократичний лад.

Однак відповіддю режиму на ці вимоги часу стали не реформи, а його самоконсервація. Сталінський
режим посилили контроль над суспільством, особливо в царині ідеології. Прояви національної
самосвідомості, критичний підхід до будь-яких явищ суспільного життя, відступ від регламентованих
пропагандистських стереотипів — все це кваліфікувалося як український буржуазний націоналізм,
космополітизм, антирадянська діяльність і, як наслідок, вело до морального і фізичного знищення діячів
культури.

Відновлення зруйнованих під час війни шкіл, закладів культури, наукових установ почалося після
визволення території України від німецько-фашистських загарбників. Поширення набув рух за відбудову
зруйнованих і спорудження нових шкільних приміщень силами, засобами, руками самого населення —
"методом народної будови". У 1944-1945 pp. у республіці було відбудовано і побудовано 1669 шкіл. На
1950 р. довоєнна мережа шкіл практично відновилась, але налагодження нормальної системи освіти
цього не вистачало: у середині 50-х років 16 тис. шкіл (33,2% від їх загальної кількості), в яких навчалося
1,67 млн. дітей, змушені були організовувати заняття в дві, а то і три зміни. Значна кількість цих
закладів, особливо в сільській місцевості і в робітничих селищах, розміщувалася у приміщеннях мало,
пристосованих для занять. Школи постійно відчували гостру потребу в підручниках, зошитах та
навчальному обладнанні. Для матеріальної підтримки тих, кого батьки не могли забезпечити мінімумом
необхідного для навчання, створювався фонд всеобуча.

Труднощі, що стояли перед освітньою системою, призвели до швидкого зростання вечірніх шкіл. Були
засновані також курси для дорослих, професійні заочні школи. Але реалії часу потребували освічених
людей. У 1953 р. здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти, що створило додаткові труднощі:
не вистачало приміщень, вчителів, навчальних посібників.

Як і в довоєнні роки, більшовицька партія прагнула перетворити школу в знаряддя збереження і

посилення свого контролю над учнівською молоддю. Була відновлена робота піонерських та
комсомольських організацій. Виховання відданості Сталіну та ідеалам комунізму оголошувалося
найважливішим покликанням школи.

У повоєнні роки починається процес неухильного скорочення українських шкіл та учнів, що в них
навчалися. Так, з 1948 р. по 1954 р. число українських шкіл зменшилося з 26 до 25 тис, а російських —
збільшилося з 2720 до 4051, або в 1,5 раза. На 1953 р. в українських школах навчалося 1,4 млн., а в
російських і змішаних — 3,9 млн. дітей. Закривались національні школи (польські, угорські, румунські та
ін.). Усі вони перепрофілювалися на російські.

Протягом четвертої п'ятирічки було відновлено і систему вищої освіти. Внаслідок проведеної після війни
реорганізації кількість вищих навчальних закладів в УРСР зменшилася, тоді як кількість студентів
зросла з 99 до 325 тис. у 1956 р. Правда, майже половина з них навчалася на заочних і вечірніх
відділеннях. Викладання в більшості вузах велося російською мовою.

У повоєнні роки відновилася робота науково-дослідних установ України, внесено ряд змін в організацію
наукових досліджень. У 1945 р. налічувалося 267 науково-дослідних установ, у 1950 — 462, у тому числі
більше 30 академічних інститутів. Зміцнювалася, хоча й повільно, матеріально-технічна база науково-
дослідних установ. Зростав кадровий потенціал. Кількість науковців досягла у 1950 р. 22,3 тис. осіб.
Головною науковою установою України залишалась Академія наук УРСР, яку очолював О.Палладін.

Учені України досягли значних успіхів у дослідженні фундаментальних наук, їх наближенні до потреб
господарства. У республіці в 1946 р. було запущено перший в СРСР атомний реактор. У 1956 р.
генеральним конструктором будівництва космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини
С.Корольов. Під керівництвом С.Лебедєва у Києві в 1948-1950 pp. було виготовлено першу в Європі
цифрову обчислювальну машину. Значним технічним досягненням була побудова в 1953 р. найбільшого
тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро довжиною понад 1,5 км. За короткі строки завдяки новій
автоматичній технології зварювання було споруджено газопровід Дашава-Київ.

Проте всі досягнення науки і техніки були в галузях, що стосувалися воєнного або суміжного з ним
виробництва. Такі науки, як суспільні , остаточно перетворилися в служницю існуючої системи.

Значної шкоди розвитку біологічних наук завдала "лисенківщина" — засилля в науці посередностей,
людей споживацького гатунку, авантюристів. У 1947-1948 pp. відновилися переслідування генетиків.
Президент Всесоюзної академії сільськогосподарських наук Т.Лисенко, підтриманий Сталіним, оголосив
ген міфічною частинкою. В Україні переслідувань зазнали вчені-біологи Д.Третяков, М.Гришко,
І.Шмальгаузен, І.Поляков, С.Делоне, що на багато років загальмувало розвиток біологічної науки.

У складних умовах працювали діячі літератури і мистецтва. Всупереч обставинам, у 40-50-х роках
створено чимало творів, що залишили помітний слід у художній культурі українського народу.

Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О. Гончара, автора трилогії "Прапороносці",
повісті "Земля гуде". Плідно творили також прозаїки В.Козаченко, В.Собко, письменник і режисер
О.Довженко, гуморист Остап Вишня (П.Губенко), поети М.Рильський, П.Тичина, В.Сосюра, А.Малишко,
Л.Первомайський.

Переможне завершення війни сприяло зміцненню особистого авторитета И.Сталіна. Але післявоєнні
реалії потребували зміцнення сталінського режиму і його нового ідеологічного забезпечення. Адже
чимало людей вперше побували за кордоном, побачили "загниваючий капіталізм". Повернувшись на
батьківщину, вони відчували себе переможцями і мріями про краще, заможне і вільне життя. У західних
областях, включених до складу СРСР напередодні війни з Німеччиною, взагалі ставилися вороже чи з
недовірою до комуністичної ідеології, політичної й економічної практики. До того ж у народу залишилась
грізна зброя — вільнодумство і національні почуття, виразниками яких була в першу чергу інтелігенція.
Саме проти неї і було спрямоване вістря сталінських репресій.

Повоєнний час починається зі славнозвісного сталінського тосту "за великий російський народ". Це
свідчило про прагнення Сталіна сполучити комуністичну ідеологію з ідеєю виняткової місії росіян у
світовій історії (російським великодержавним шовінізмом). Для кожного західного винаходу радянські
пропагандисти знаходили росіянина, який розвинув цю ідею раніше, для кожного видатного західного
автора був кращий за нього російський автор, а для кожного славетного державного діяча Заходу
знаходився російський зі ще похвальнішими досягненнями.

Це нове ідеологічне забезпечення сталінського режиму мало особливо негативні наслідки для українців.
У 1950 р.
Сталін, виступаючи в дискусії з мовознавства, висунув тезу, що російська, українська і білоруська нації є
результатом розгалуження "єдиної давньоруської". Цю єдину "давньоруськународність" дозволено було
тлумачити як давньоросійську, але в жодному випадку не як давню українську.

Так у СРСР з'явилось явище, яке отримало назву за іменем його головного провідника А.Жданова.
"Ждановщина" (1946-1949 pp.) означає широкий наступ сталінського режиму в галузі ідеології, культури,
науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорстокого контролю над духовним розвитком
радянського суспільства. Жданов виступав офіційним теоретиком і організатором цього наступу.

За тодішньою термінологією боротьба розгорталась проти "безідейності, безпринципності, формалізму,

космополітизму й низькопоклонства перед гнилим Заходом", проти "буржуазного націоналізму". За
період з 1946 по 1951 р. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Початок було
покладено постановами ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленінград", спрямовані проти творчості
А.Ахматової і М.Зощенка, "Про кінофільм "Большая жизнь" та ін. За шаблоном, виготовленим у Москві,
цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив кілька постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні
української літератури в "Нарисі історії української літератури", "Про журнал сатири і гумору "Перець",
"Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і інших театрів України" та ін. Для "зміцнення
керівництва" українською парторганізацією Москвою було направлено Л.М.Кагановича (М.Хрущов був
переміщений на другорядний пост голови уряду). Каганович розгорнув бурхливу діяльність по боротьбі з
"українським буржуазним націоналізмом". Ним фактично була підготовлена велика розстрільна справа,
жертвами якої мав би стати цвіт української інтелігенції того часу: А.Малишко, П.Панч, М.Рильський,
Ю.Яновський та ін. Та ініціатива Кагановича виявилась невчасною, і він був відкликаний до Москви. На
порядку денному у сталінському керівництві стояло питання боротьби з "низькопоклонством" перед
Заходом, проти "космополітизму". Об'єктом переслідувань були обрані літератори, митці, учені.

Ця кампанія мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію радянського суспільства, ізолювати і

протиставити інтелігенцію іншим прошаркам суспільства, розпалити шовіністичні та антисемітські
настрої, посилити процес русифікації, відновити образ внутрішнього ворога, так необхідного для
тоталітарного режиму.

Сигналом до атаки проти космополітів стала редакційна стаття "Про одну антипатріотичну групу
театральних критиків", опублікована в січні 1949 р. у газеті "Правда". Відгомоном цієї статті в Україні
стало навішування ярликів "безрідних космополитів" на літературних і театральних критиків
О.Борщагівського, А.Гозенпура та ін.

Кампанія боротьби з косполітами мала негативні наслідки для розвитку культури: у літературі та театрі,
по суті, зникло поняття мистецької школи; поглибилась ізоляція від надбань західної
культури;театральна та літературна критика перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку
на засіб втримання митців у рамках офіційної ідеології; обмежено свободу творчості.

З початку 50-х років насувається нова хвиля звинувачень української інтелігенції. Цькували не лише
письменників. Переслідувань зазнали українські композитори Б.Лятошинський, М.Колесса,
М.Вериківський, К.Данькевич (опера "Богдан Хмельницький"), науковці. Особливо лютій і нещадній
критиці було піддано В.Сосюру за вірш "Любіть Україну" (1944р.), який оголошувався "ідейно порочним
твором".

Ждановщина призвела до гальмування розвитку науки, літератури і мистецтва в країні, породила

потворні явища в середовищі радянської інтелігенції , викликала її розмежування. Сталінський режим
остаточно протиставив владу і народ, ліквідував патріотичне піднесення років війни, паростки
відродження української культури. У міжнародному плані "ждановщина" посилила відірваність
радянських митців від досягнень світової культури, стала ідеологічним обгрунтуванням конфронтаційної
зовнішньої політики СРСР.

Ключові дати:
1946 р. - Початок ідеалогічного наступу на суспільство. "Ждановщина".

14.7. Україна в першій половині 50-х років

1. Внутрішньополітичне становище України на початку 50-х років

2. Початок десталінізації в Україні

3. Стан промисловості і сільського господарства на початку 50-х років.

4. Початок реформаторської діяльності М.Хрущова

Завершення процесу відбудови не призвело до послаблення адміністративно-командної системи з її

надзвичайними заходами управління. Вона ще більше зміцніла. Свідченням цього став XIX з'їзд КПРС
(на цьому з'їзді ВКП(б) було перейменовано в Комуністичну партію Радянського Союзу), останній з'їзд за
життя Й.Сталіна. З'їзд затвердив новий п'ятирічний план розвитку СРСР у 1951-1955 pp. На ньому
головним завданням було поставлено наздогнати і перегнати провідні капіталістичні держави за всіма
показниками.

XVII з'їзд Компартії України продублював рішення з'їзду КПРС. Виступаючи на з'їзді, делегати неначе
змагались у словослів'ї на честь "великого вождя і вчителя тов. Сталіна".

На чолі КПУ продовжував залишатися Л.Мельник (Перший секретар з грудня 1949 р. по червень 1953
p.), а головою уряду УРСР - Д.Коротченко (до січня 1954 p.), які були слухняними виконавцями волі
"вождя".

5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Ця дата стала початком процесу, що згодом отримав назву "відлига"
— процес спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних
реформ. Розвиток і поглиблення цього процесу став основою десталінізації — тобто відхід від найбільш
одіозних проявів сталінського тоталітарного режиму. Найбільш радикальних рис цей процес набув після
XX з'їзду КПРС (1956).

Початок процесу десталінізації супроводжувався гострою боротьбою за владу між прихильниками

Хрущова та Берії. У цій боротьбі переміг перший. Ця боротьба мала свої одголоски в Україні.
Республіканська партійна організація підтримала в цій боротьбі Хрущова. Згодом Хрущов віддячив
послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті Сталіна за звинуваченням у русифікації вищої
освіти на Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів було усунуто з посади

Першого секретаря КПУ росіянина Л.Мельникова. Натомість було призначено О.Кириченка, першого на
цій посаді українця (з того часу на цю посаду призначались лише українці). Після цього пішла широка
хвиля висування на керівні посади представників місцевих кадрів. У результаті на 1 червня 1954 р. у ЦК
КПУ українців було 72%, у Верховній Раді - 75%, а серед директорів великих підприємств - 51%. У 1958
р. українці становили 60% членів КПУ. Вихідці з України зайняли провідні місця і в союзному керівництві.
Так, Родіон Малиновський, Андрій Гречко та Кирило Москаленко досягли високого рангу Маршала
Радянського Союзу, а два перші згодом навіть були міністрами оборони СРСР. Володимир Семичасний
обійняв пост голови союзного КДБ, а чотири українці - О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський та
П.Шелест - увійшли в одинадцятку Політбюро ЦК КПРС. Такі успіхи українців у радянській ієрархічній
системі можна пояснити їх тісними зв'язками з М.Хрущовим, їх особистими якостями як лояльних
виконавців волі вистеми та тим місцем, яке зайняла Україна в Радянському Союзі.

Зростання ролі і кількості українців у партійно-державному апараті супроводжувалось процесом

перебудови і вдосконалення самого апарату. У міністерствах, відомствах та органах управління на
місцях протягом 1955-1956 pp. було ліквідовано 4867 структурних підрозділів, організацій та установ,
скорочено 92,5 тис. посад адміністративно-управлінського апарату. Водночас розширювались права
місцевих органів влади. Ці процеси справили позитивний вплив на суспільно-політичне життя країни.
Крім змін в партійному та державному керівництві почався процес поступового відходу від найбільш
одіозних проявів сталінського режиму. Припинились масові репресії, почався обережний процес
реабілітації репресованих у 30-40-і роки і повернення депортованих членів, пов'язаних з діяльністю
ОУН-УПА.

Нове радянське керівництво, що стало до керівництва держави після смерті Сталіна, усвідомлювало,
що майбутнє Радянського Союзу залежить від успіхів СРСР в економічному змаганні із Заходом. Успіхи
в цьому змаганні зміцнили б внутрішнє становище радянської системи, а з іншого боку, довели б
переваги комуністичної системи. Уже починаючи з 1953 p., починається процес реформ. Але відразу
постало питання, в якому напрямку їх проводити. Усі сходились на думці, що найслабшою ланкою
радянської економіки є сільське господарство, рівень зростання продукції в якому за період 1949-1952
pp. складав лише 10%, у той час як у промисловості — 230%. До того ж сільське господарство було
збитковим. Усі спроби наприкінці 40-х років стимулювати сільгоспвиробництво не мали успіху. Не
допомогло і укрупнення колгоспів у 1950 p., кількість яких скоротилась на 42% і складала на кінець року
19295.

Початок реформування було покладено на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС, який намітив
заходи, спрямовані на піднесення сільського господарства. Так, передбачалось укріплення матеріально-
технічної бази господарств, матеріальне заохочення мешканців села, підвищення закупівельних цін на
сільгосппродукцію, зменшення податків на присадибне господарство, списування заборгованості
колгоспів, поліпшення якісного складу керівників сільськогосподарських підприємств та ін.

Завдяки таким заходам сільське господарство вперше за довгі роки стало рентабельним. Середина 50-х
років була періодом найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспної системи СРСР. Валова
продукція сільського господарства за 1954-1958 pp. порівняно з попередньою п'ятирічкою зросла на
35,3%.

Позитивні зрушення були б більш вагомими, як би не волюнтаристські нереалістичні надпрограми, що

почались втілюватись у життя вже в 1954 р. Першою такою програмою стало освоєння цілинних і
перелогових земель. її було започатковано на лютнево-березневому пленумі ЦК КПРС. її суть полягала
в освоєнні для подальшої культивації майже 13 млн. га (пізніше цю цифру збільшили до 28-30 млн. га) у
Казахстані, Сибіру та Північному Кавказі. Україні в цій програмі відводилась роль джерела матеріальних
і людських ресурсів. Уже 22 лютого 1954 р. на цілину було відправлено першу групу українських
механізаторів. Загалом за 1954-1956 pp. на постійну роботу в цілинні райони виїхало 80 тис. осіб. А до
1961 р. в цілинні райони було відправлено 90 тис. тракторів і сільгоспмашин, виготовлених на
українських підприємствах.

Другою напрограмою, що була започаткована в цей час, стало поспішне і невиправдане розширення
площ посівів кукурудзи та інших "диво-культур". У червні 1954 р. Хрущов звернувся із закликом про
розширення посівів кукурудзи. Лютневий 1955 р. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення про збільшення
площі посівів кукурудзи понад 5 млн. га (у 1953 p. посіви кукурудзи займали майже 2,2 млн. га).

Незважаючи на те, що нове радянське керівництво звертало велику увагу на розвиток сільського
господарства, все ж пріоритетним залишався розвиток промисловості. У республіці розвивались галузі,
що закріплювали статус УРСР як паливно-енергетичної, металургійної бази СРСР, важливого району
важкого машинобудування і воєнної промисловості. У 1952-1955 pp. було збудовано Каховську ГЕС, а
до кінця десятиліття ще ряд електростанцій, які загалом збільшили виробництво електроенергії в 1,9
раза. Продовжувався процес розвитку вугільної, нафтової і газової промисловості. Так, у 1951-1958 pp.
було побудовано 263 шахти, розроблено значну кількість родовищ нафти та газу.

Таким чином, промисловість і сільське господарство України в першій половині 50-х років знаходились
на піднесенні і динамічно розвивались. Але ті реформи й основа, на яких розвивалась економіка
України, заклали той негативний потенціал, який згодом призвів до втрати динамізму і кризи.

14.8. Хрущовська "відлига" та Україна

1. Процес реабілітації.

2. Економічні реформи.

3. "Відлига " у сфері культури.

4. Наслідки діяльності Хрущова для України.

5. Усунення Хрущова від влади.

Час після смерті Сталіна (березень 1953 р.) до жовтня 1964 р., при всій своїй суперечності, носить назву
"відлиги". Перший і найбільш рішучий крок у бік десталінізації суспільного життя був зроблений
Хрущовим по реабілітації жертв великого терору. Цей процес почався відразу після смерті Сталіна і
здобув свого найбільшого піднесення після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Спочатку реабілітації
підлягали репресовані діячі КПУ (В.Чубар, С.Косіор, В.Затонський, М.Скрипник, Ю.Коцюбинський та ін.).
У липні 1956 р. в пресі з'явились повідомлення про реабілітацію драматурга М.Куліша, режисера
Л.Курбаса та ін.). Загалом до листопада 1959 р. державні інстанції, органи прокуратури і КДБ
переглянули 4 млн. 263 тис. справ на 5 млн. 481 тис. чоловік. З їх числа було реабілітовано 2 млн. 684
тис. осіб, що становило 58,2% тих, на кого були заведені справи в репресивних органах України.

Почалась часткова ліквідація сталінського ГУЛАГУ (Главное управление лагерей). За кілька років сотні
тисяч жертв сталінських репресій повернулись в Україну. Зокрема, до 1957 р. було звільнено понад 65
тис. бійців ОУН-УПА.

За часів М.Хрущова було здійснено низку економічних реформ. Насамперед це стосувалось

українського села, яке найбільше потерпало від сталінського терору. Серед перших заходів слід назвати
підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, що одразу дало поштовх до зростання
продуктивності праці в сільському господарстві. Восени 1953 р. з колективних господарств було списано
всю заборгованість минулих років по поставках продукції тваринництва. Для стимулювання праці
сільськогосподарських працівників їм було дозволено сплачувати грошовий аванс з коштів, які
надходили від реалізації сільськогосподарської продукції. Після смерті Сталіна був послаблений
податковий прес на особисті селянські господарства — розмір податку був зменшений майже вдвічі.
Однак перманентні заходи не могли вирішити долю села.

Велику роль у планах М.Хрущова займала цілинна програма. Це була ще одна спроба екстенсивним
шляхом вирішити долю продовольчої проблеми. 1956 р. на полях Західного Сибіру, Казахстану і
Північного Кавказу працювало понад 75 тис. кращих представників української молоді.

Протягом 50-х років відбулось укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. 1958 р.
було ліквідовано МТС (машинно-тракторні станції), а їхня техніка перейшла до колгоспів. Але тривали
зміни недовго. Під адміністративний тиск чиновництва потрапили підсобні господарства колгоспників, які
розглядались як джерело нетрудових доходів громадян. Власники підсобних господарств обкладались
величезними податками, місцева влада взяла під пильний контроль діяльність громадян, які не були
членами колгоспів.

Повернення до адміністративно-бюрократичних методів керівництва призвело до того, що багато

родючих земель були зайняті під посіви кукурудзи. Сталося це без серйозного наукового обгрунтування
внаслідок сліпого копіювання західних технологій (насамперед США та Канади), що мало негативний
вплив не тільки на сільське господарство, але й на всю соціальну сферу СРСР. З'явилися гострі перебої
з хлібобулочними та м'ясо-молочними продуктами. Якщо з 1950 по 1958 pp. обсяг валової продукції
сільського господарства України зріс на 65%, то в 1958-1964 pp. - лише на 3%. За добу М.Хрущова
вперше за всю історію радянської влади країна стала ввозити зерно.

Паралельно і з сільським господарством хрущовські реформи здійснювались у промисловості.

Відбулась заміна галузевого управління промисловістю територіальним. Замість галузевих міністерств
керівництво промисловістю республіки перейшло до територіальних рад народного господарства —
раднаргоспів. Уряд України дістав під своє керівництво майже 10 тис. промислових підприємств,
виділених в 11 економічних адміністративних районів. Україна середини 50-х — початку 60-х років
перетворилась на один з найбільших регіонів машинобудування, металургії, інших галузей. Тепер перед
Хрущовим стояло завдання переведення підприємств на господарський розрахунок, запровадження
нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств та
активний процес матеріального та морального заохочення трудящих. На цей крок М.Хрущов не
наважився. Половинчасте реформування промислової сфери не могло дати і не дало очікуваних
результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, радянські товари були в
більшості неконкурентноздатні. Проте навіть окремий успіх хрущовських реформ вплинув на соціальну
сферу суспільства. Відбувалось небачене за масштабами житлове будівництво, мільйони людей з
підвалів і комуналок переселились у світлі та затишні квартири, в багатьох сім'ях з'явилися товари, про
які навіть не можна було мріяти у сталінську добу: телевізори, магнітофони, холодильники, пральні
машини. Дещо зросли заробітна плата і добробут людей.

Намагаючись ліквідувати бюрократизм партійної номенклатури, Хрущов здійснив поділ апарату за

виробничим принципом. Партійні, радянські, комсомольські органи було поділено на промислові і
сільські.

Хрущовська "відлига" привела до часткової лібералізації суспільного життя. На всіх рівнях у партійному
середовищі відбувалась ревізія політики сталінського періоду. У трудових колективах, творчих спілках
бурхливо обговорювались десятиріччя, пов'язані зі сталінським терором, засуджувався тоталітаризм,
командно-адміністративні методи управління державою, критики зазнав культ особи Сталіна.

"Відлига"" мала вплив на сферу культури. Послабилася політика самоізоляції, пожвавилися поїздки за
кордон, обмін делегаціями, туризм, виставки в мистецтві та культурному житті. Велике значення мала
кампанія пропаганди у зв'язку з 300-річчям Переяславської угоди гетьмана Б. Хмельницького з
московським царем. Наслідком був зростаючий інтерес населення України до історії своєї Вітчизни, її
національних героїв. У 1957 р. українські історики засновують "Український історичний журнал",
з'являється монографія Івана Крип'якевича "Богдан Хмельницький".

Політична "відлига" привела до нової хвилі "українізації". Знову було поставлено питання про
збереження і розвиток української мови. Саме з цих позицій виступили М.Рильський, Н.Рибак,
С.Крижанівський та ін.

Подією історичної ваги став розвиток "шестидесятництва" в Україні. Шестидесятниками називали

видатних українських митців, які відкрито виступили проти фальші, помпезності, заідеологізованості в
зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Українська культура
збагатилася новими творами О.Гончара, М.Стельмаха, В.Сосюри, Д.Павличка, Л.Костенко, !.Драча,
В.Симоненка, Б.Олійника, В.Коротича, В.Стуса, І. Дзюби, І.Світличного, Є.Сверстюка, В.Чорновола та ін.

Політична "відлига* сприяла появі дисидентського руху. Проте мирне співіснування тоталітарної
системи з національним відродженням було недовгим. 1957 р. за вказівкою М.Хрущова відбувся наступ
на церкву та релігію. До 1961 р. було ліквідовано майже половину всіх релігійних установ. Посилились
русифікаторські тенденції в системі народної освіти. Почалось переслідування дисидентів. Хрущов
особисто вимагав Для них смертної кари. Переслідувань зазнало шестидесятництво.

Економічна криза, яка охопила радянське суспільство, остаточно визначила згортання реформ і
повернення на шлях неосталінізму. Це наочно підтвердив розстріл робітничого страйку у Новочеркаську
(1962 p.).

Партійний апарат давно очікував можливості відлучити М.Хрущова від влади. Загальне незадоволення
народу дало змогу опонентам Хрущова перейти в наступ. Жовтневий 1964 р. Пленум ЦК КПРС усунув
Хрущова з вищих партійних і державних посад. Неосталіністам, яких очолив Л.Брежнєв, вдалося
зупинити реформи лібералізації радянського суспільства.
Хоча реформи М.Хрущова носили непослідовний і незавершений характер, проте вони відкрили
перспективу майбутнього демократичного оновлення радянського суспільства.

14.9. Культура й духовне життя в Україні за часів хрущовської "відлиги"

1. Повернення культурної спадщини.

2. Нові твори літератури та мистецтва.

3. Національно-культурний рух шестидесятників.

4. Суперечності хрущовської "відлиги".

Після смерті Й. Сталіна (1953 р.) у суспільному житті народів СРСР відбуваються якісні зміни.
Розпочинається процес десталінізації. Біля керма партії, а отже, й держави став М.С. Хрущов. Роки його
перебування при владі дістали,«а? зву "відлиги". Послаблення тоталітарного режиму далося взнаки як в
політичній та соціально-економічній, так і в культурній та ідеологічній сферах. Справжнім потрясінням
став XX з'їзд КПРС і розвінчання на ньому культуру особи Сталіна:

Реабілітація в'язнів сталінських концтаборів" торкнулася й групи діячів української культури. Однак за
ними ще довго залишалося тавро "ворогів народу" або "українських буржуазних націоналістів". Раніше
вилучені з бібліотек книготорговельної мережі твори репресованих повільно поверталися до читача.
Така доля спіткала, зокрема, праці В. Блакитного,В. Гжицького, 0. Досвітнього, М. Ірчана, І. Микитенка.
Український культурно-мистецький фонд поповнювався раніше невідомими або недоступними творами
догорів, доби "розстріляного відродження".

Твори тих, хто захищав українську державність, національну самобутність народу, залишалися
забороненими. їх піддавали критиці, не показуючи читачеві. Носії національної думки вважались
особливо небезпечними для радянського суспільного ладу. Так, повернення в українську культуру
одного з провідних діячів Української Народної Республіки письменника В. Винниченка відбулося аж в
1990-х роках.

Хрущовська "відлига" породила надію на припинення свавілля й на більш достойне життя людей. Це
надихало письменників і поетів, інших діячів культури на творчу діяльність, викриття художніми
засобами жахливого минулого і оспівування щасливого майбутнього. Людська душа ніби
пробуджувалася після десятиліть пригніченості і страху.

У 1950—60-х pp. українська література поповнюється талановитими творами В. Симоненка, І. Драча, М.

Вінграновського, Д. Павличка, Л. Костенко та ін. Одвічні проблеми людського буття —' війни і миру,
кохання й ненависті, щастя та лиха - втілив у яскравих образах О. Гончар (роман "Людина і зброя",
роман в новелах "Тронка"). Епічні полотна про долю українського села створив М. Стельмах (романи
"Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль", "Правда і кривда", "Дума про тебе"). Одним з кращих творів
українського кіномистецтва став фільм С. Параджанова та Ю. Іллєнка "Тіні забутих предків", у якому
блискуче зіграв І. Миколайчук.

Важливим суспільно-політичним явищем 60-х років став національно-культурний рух молодих

українських письменників, критиків, поетів, художників, композиторів, їхня творчість і громадсько-
політична активність зумовили хвилю піднесення української духовності та культури. Довкола клубів
творчої молоді у Києві та Львові об'єдналися молоді інтелектуали, які прагнули нових форм художнього
самовираження, переосмислення історичного минулого, національного відродження культури і
суспільства.

Однак незабаром шестидесятники переконались у неможливості корінних змін у рамках тоталітарної

системи і прагнули оновлення суспільства на грунті загальнолюдських цінностей. Завдяки їм в Україні
виникли національно-культурні осередки і сформувався рух дисидентів, що стало важливою
передумовою національно-державного будівництва в 90-х роках. До шестидесятників належали А.
Горська, М. Вінграновський, І. Дзюба, І. Драч, Л. Костенко, І. Світличний, В. Симоненко, В. Стус, В.
Чорновіл та ін.

"Відлига" в культурі і духовній сфері, як і в інших галузях суспільного життя, була переповнена
суперечностями, продиктованими прагненням М. Хрущова та його оточення щось змінити, не зачепивши
основ тоталітарної держави. Тому лібералізація суспільства супроводжувалася гоніннями на діячів
культури і мистецтва, критика сталінщини співіснувала з посиленням ідеологічного наступу,
реформування економіки й обіцянки комуністичного майбутнього поєднувалися з адміністративно-
командними методами управління суспільно-політичним, у тому числі й духовним, життям, процвітанням
партійно-державної бюрократії.

Паростки національно-культурного відродження, викликані "відлигою", загрожували існуючій політичній

системі, панівній ідеології, тому тиск на творчу інтелігенцію набирав нових форм і масштабів. Це
призвело до ресталінізації й стагнації суспільства, але не могло знищити духовний потенціал народу,
прогресивні тенденції культурно-історичного розвитку.

14.10. Дисидентський рух у 50-60-ті роки в Україні

1. Передумови зародження дисидентського руху в Україні.

2. "Шестидесятники".

3. Посилення переслідувань опозиції.

4. Робітничі виступи.

5. Історичне значення українського дисидентства.

Дисидентство — рух незгодних, рух інакомислячих. У більших або менших масштабах дисиденти
виявляли себе протягом усієї історії СРСР як протест проти антинародних дій партійно-державного
режиму, недотримання ним конституційних положень та очевидних порушень соціальної
справедливості. Його представники в Україні спочатку виступили проти недоліків існуючої системи,
ігнорування марксистсько-ленінських ідей, порушення законів, прав людини, свободи слова, совісті
(віросповідання), друку, за вільний розвиток української мови і культури, за правду історії. Ідеологія
дисидентства, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово
викристалізувалась у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві, повалення
комуністичного тоталітарного режиму.

Тоталітарна природа радянського режиму сама по собі є причиною опору, тому породжує необхідність
захисту прав людини. Правозахисний рух і став однією з форм (течій) дисидентства. Передумови для
посилення критики режиму, становлення організованого інакомислення створив процес десталінізації,
розпочатий М.Хрущовим та XX з'їздом КПРС. На XX з'їзді партії (лютий 1956р.) Перший секретар ЦК
КПРС М. С Хрущов виступив із доповіддю "Про культ особи та його наслідки". Почалася "хрущовська
відлига" — суперечливий процес деякої лібералізації суспільного та культурного життя, амністія
більшості політв'язнів сталінських таборів, реабілітація репресованих.

Дисидентський рух в Україні, що неминуче набрав національно-демократичного забарвлення, заявив

про себе ще в середині 50-х — на початку 60-х років. Шестидесятники — молоде покоління талановитих
літераторів і митців, які здобули собі визнання не тільки творчою, а й громадською діяльністю. Серед
перших дисидентських організацій і груп в Україні

були:
— Українська робітничо-селянська спілка, що утворена у 1968 р. на чолі з юристом Левком Лук'яненком.
Завдання — несиловими методами домогтися виходу України зі складу СРСР, стати незалежною
державою. За офіційними даними органів, спілка мала політичну програму і об'єднувала

близько 30 членів.

У травні 1961 р. в одному з приміщень тюремного ізолятора облуправління КДБ у Львові відбувся
закритий судовий процес ("справа юристів") над членами УРСС. Л. Лук'яненка засудили до розстрілу,
інших членів спілки на різні строки ув'язнення (від 10 до 15 років). Згодом смертну кару Л. Лук'яненку
замінили 15 роками ув'язнення.

"Справа юристів" засвідчила новий етап руху опору в Україні: його учасники не відокремлювали себе від
існуючої радянської системи. Фактично вперше в часи тоталітарного правління в умовах України за
нової історичної обстановки політичний опір владі набуває конкретних організаційних форм. "Справа
юристів" розповсюджувалася шляхом самвидаву, один примірник якого потрапив за кордон. На Заході в
1967 р. вийшла в світ брошура "Українські юристи під судом", яка була справжньою сенсацією для
світової громадськості;

— Об'єднана партія визволення України;

— Український національний фронт. Видавав журнал "Воля й Батьківщина";

— Український Національний Комітет.

Судові процеси над представниками політичної опозиції відбувалися у Києві, Донецьку, Запоріжжі,
Рівному, Тернополі, Чернівцях, Луганську. При цьому радянське керівництво заявляло про відсутність
переслідувань з політичних мотивів.

Після зміщення М. Хрущова репресії проти дисидентів посилюються. У серпні — вересні 1965 р.
заарештовані літературний критик Іван Світличний, художник Панас Заливаха, публіцист та історик
Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський та ін. (всього близько 20 чол.). Ще раніше
Петра Григоренка позбавили генеральського звання, кинули на примусове "лікування" у психіатричну
лікарню.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів періоду "відлиги" стала робота Івана Дзюби
"Інтернаціоналізм чи русифікація?".

У русі опору активну участь брали також робітники й службовці; їх активні протидії існуючому ладові
виявлялися в різних формах: страйках, організаційному опорі, бунтах. У 1953 р. в м. Христинівка на
Донеччині вибухнуло повстання будівельників, які споруджували комсомольські шахти. Вони рішуче
виступили проти побиття свого товариша, молодого будівельника, яке призвело до його смерті.

Виступи робітників були некоординованими. Подібний випадок мав місце майже в той самий час у м.
Прилуки Чернігівської області. Тут робітники міста взяли участь у страйковому виступі у зв'язку з
вбивством їхнього товариша в місцевому відділі міліції. Вони висловлювали різку критику на адресу
місцевих органів влади з приводу порушення конституційних прав людини і свавілля. Перелякана
місцева і обласна влада намагалася заспокоїти розгніваних людей; фактично всі вимоги, які вони
висували, були задоволені.

У багатьох регіонах України робітники виступали проти махлювання керівництва підприємств під час
нарахування зарплати. У 1963 р. в Кривому Розі відбувся страйк у зв'язку з підвищенням цін на продукти
харчування. Того року й з того самого приводу відбулися робітничі заворушення в Горлівці, Одесі,
Львові. Виступи відбивали невдоволення політикою тоталітарної держави, механізмом визискування
трудового люду, сильним пресом експлуатації, невідповідністю дій урядових інстанцій конституційним
положенням, систематичними порушеннями органами влади Основного закону — Конституції.
Значення боротьби дисидентів полягає в тому, що відбулось організаційне й ідейне оформлення
національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер
радянського режиму, дальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура,
підтримувалась віра в можливість опору репресивній державі.

Національно-демократичний рух 60-х років заклав основу для подальшого розгортання дисидентського
руху, в якому зрештою виділились три основні напрями:

а) національно-визвольний — боротьба за вільний розвиток української мови й культури, за відновлення

самостійної України;

б) правозахисний — вимоги дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викриття злочинів
тоталітарної системи;

в) релігійний рух — за відновлення в Україні заборонених релігійних конфесій, за свободу

віросповідання.

14.11. Кризові явища у соціально-економічному, політичному та культурному житті

України (друга половина 60-х - середина 80-х років)

1. Реформи О.Косигіна.

2. Згортання реформ.

3. Застій та йога наслідки.

4. Ідеологічний наступ.

З приходом до влади Л.Брежнєва (жовтень 1964 р.) почалась спроба економічного реформування
радянського суспільства. Батьком економічних реформ став О.Косигін. Не зачіпаючи стовпів командно-
адміністративної системи, він намагався інтенсифікувати базові галузі народного господарства за
рахунок переведення виробництва на господарський розрахунок та матеріального заохочення трудових
колективів. Не дивлячись на досить перманентний характер реформ 1966-1970 pp., вони дали певні
результати. Восьма п'ятирічка (1966—1970 pp.) виявилася найрезультативнішою за попередні 35 років.
Промисловість України освоїла 440 зразків нової техніки, було введено в дію 30 повністю
автоматизованих виробництв, більше 3 тис. цехів, дільниць, 8 тис. автоматичних і напівавтоматичних
ліній, знято з виробництва 1115 найменувань застарілої техніки. Ця п'ятирічка була названа фахівцями
золотою. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі
— на 28%, національний дохід — на 38%.

Події в Чехословаччині 1968 р. ("Празька весна") налякали радянське керівництво. Це підштовхнуло до

припинення економічних реформ в СРСР і повернення до сталінських методів управління. Згортання
реформ означало придушення господарської ініціативи, повернення всевладдя командно-
адміністративної системи. Панівним залишався екстенсивний шлях розвитку народного господарства.
Приріст промислової продукції становив в Україні у 1981-1985 pp. 19%. Національний дохід скоротився у
2,5 раза, реальні доходи населення — у 2,6 рази. Традиційний другорядний підхід до розвитку легкої і
харчової промисловості викликав постійний дефіцит товарів народного споживання. При цьому активно
зростала мережа закритих магазинів для партійної і радянської номенклатури.

Катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи в сільському господарстві.

З 1966 по 1985 pp. внаслідок небаченої безгосподарності посівні площі України скоротились більше ніж
на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових (1981-1985 pp.) складав 39,3 млн. т (у 1976-1980 pp. — 43 млн.
т). Не дивлячись на значні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд. крб. у 1966-1985 pp.),
його віддача залишалась низькою. Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була
вдвічі нижчою США. Командно-адміністративна система стримувала ініціативу трудящих. На 100
чоловік, які працювали в Україні, втілювалось у виробництво 4 раціоналізаторських пропозиції, а в США
— 150. Екстенсивний підхід до сільського господарства довів свою неефективність. Виникла
продовольча проблема.

Чим гірше йшли справи в економіці, тим більше розгортався політичний та ідеологічний наступ
тоталітаризму. У 1972 р. відбулась зміна в керівництві Україною. Замість П.Шелеста ЦК КПУ очолив
В.Щербицький. Брежнівське керівництво запідозрило Шелеста у недостатній лояльності режиму,
одночасно було розгорнуто різку критику його книги "Україна наша Радянська", в якій Москва побачила
націоналістичні тенденції. Не дивлячись на те, що П.Шелест залишався вірним захисником
комуністичної ідеї, він виступав за принцип паритету, за яким Україна повинна була одержувати від
СРСР фонди, товари і послуги, рівні її внеску в загальносоюзну економіку.

В умовах наростаючої економічної та політичної кризи в 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а в
1978 — Конституція УРСР — конституція розвинутого соціалізму. Стаття 6 закріплювала роль КПРС (та
КПУ як її складової частини) як керівної і спрямовуючої сили радянського суспільства. Це означало
повне всевладдя партійної номенклатури в усіх сферах життя радянського суспільства. Такого не було
навіть в сталінській конституції 1936 р. Новий основний закон гарантував широкі політичні та економічні
права громадян, але реальне життя давало інші приклади.

З кожним роком влада посилювала ідеологічний тиск на суспільство. У сфері міжнаціональних відносин
постійно тлумачилось про те, що в СРСР національне питання вирішено, утворена нова історична
спільність — радянський народ. Активно підтримувалась русифікаторська політика. У 1978 р. вийшла
постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, в 1983 р. —
"Андроповський указ" — постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах.

Загострилась екологічна ситуація. У 1980 р. на території республіки діяли 9 енергетичних об'єктів, які
давали електроенергії більше ніж вся дореволюційна Росія. Але технологічно кожна з електростанцій
мала застаріле обладнання, рівень техніки безпеки був низький. Хижацьке ставлення до видобутку
нафти і газу (в 70-х роках Україна повністю забезпечувала себе власним природним газом, на 50%
нафтою) призвело до того, що до середини 80-х pp. видобуток газу зменшився вдвічі, нафти — втричі.
Безгосподарність у сільському господарстві вела до руйнування природного середовища. Орні землі
складали в Україні 81% (це при збитковості аграрного сектору). Внаслідок бездумної експлуатації,
рапортоманії до партійних з'їздів, варварського використання скоротились лісні і водні ресурси. На тлі
економічних негараздів та ідеологічної брехні зростали п'янство, алкоголізм, наркоманія.

Бездуховність усе більше охоплювала суспільство. Не випадково говорили сучасники: "Думаємо одне,
кажемо друге, робимо третє".

70-80-ті роки наявно висвітили глибоку соціально-економічну та духовну кризу в країні. У рамках старої
системи виникло невирішене протиріччя між потребами суспільства в глибоких реформах і намаганням
правлячої еліти без змін зберегти суспільні порядки. Ставка робилась на силу та ідеологію
тоталітаризму. Але це вже була агонія командно-адміністративної системи.

Ключові дати:

1965-1970 pp. — реформи Косигіна

1972 р. — керівником УРСР стає В. Щербицький

1978 р. - Прийняття нової Конституції УРСР

14.12. Зміни в демографічному і соціальному складі населення УРСР в 60-80-ті р.

Повсякденне життя українців

1. Демографічні зміни.
2. Зміни в соціальному складі населення.

3. Загальна оцінка повсякденного життя у даний період.

4. Повсякденне життя пересічних громадян.

5. Дефіцит.

6. Життя номенклатури.

Протягом 60-80-х pp. виявилася загальна тенденція до збільшення абсолютної чисельності населення
України. Між державними переписами населення 1959 і 1989 pp. його кількість збільшилася з 41,8 до
51,7 млн., або майже на 10 млн. чол. Водночас не можна не помітити, що темпи абсолютного приросту
населення республіки істотно скоротилися. Так, між переписами 1959 і 1989 pp. цей показник у
середньому на рік становив 330 тис чол. з поступовим зменшенням.

Останні дані свідчать, що до кінця 70-х років абсолютний приріст населення зменшився фактично
більше ніж удвічі.

Він становив 120 тис. у середньому на рік і чим ближче до наших днів, тим більше зменшувався. Це
було загальним явищем, що проявилося відповідною тенденцією: зменшенням приросту населення
України.

Водночас виявилися інші чинники, котрі негативно впливали на демографічні процеси в українському
суспільстві. Якщо раніше ними були голодомори, то останнім часом даються взнаки такі чинники, як
загальний стан здоров'я населення, збільшення захворювань, зокрема гінекологічних, зростання
кількості венеричних хворих, наркоманів, а також надзвичайно згубні рецидиви наслідків світової
чорнобильської катастрофи.

У проміжку часу між 1959 і 1989 pp. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення
України були зростання урбанізації населення, збільшення чисельності жителів міст, індустріальних
центрів з одночасним зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Так, у 1959 р. чисельність
сільського населення України становила 22,6 млн. чол., або 53%. Перепис 1989 р. зафіксував
скорочення сільського населення до 17,1 млн. чол. — на 5,5 млн. чол., або на 20%.

Одночасно протягом 1959—1989 pp. збільшується кількість міського населення з 19,1 до 35,4 млн. чол.,
або в 1,8 раза. Значно збільшилася чисельність міського населення на Львівщині — з 821,3 до 1630,5
тис. чол., або майже вдвічі. На Київщині кількість міського населення (без м. Києва) збільшилася з 438,1
до 1041,2 тис. чол., або в 2,3 рази .

Стосовно селянства динаміка скорочення його численності мала певні відмінності у часі. Найвищим
воно було наприкінці 60-х — у 70-ті роки (майже 250 тис чол.). На загальному тлі цих процесів наведемо
низку областей, становище в яких можна кваліфікувати, як відносно благополучне: Закарпаття,
Буковина, Крим. Одночасно в Чернігівській, Вінницькій, Полтавській, Кіровоградській областях сільське
населення скоротилося майже вдвічі, а в Сумській — ще більше.

З 1979 р. в Україні спостерігається неприємне соціально-демографічне явище — депопуляція, тобто

переважання смертності над народжуваністю в розрахунку на 1000 чол. Цей процес зафіксовано в
сільській місцевості спочатку на Чернігівщині, Сумщині, а потім на Полтавщині, Вінниччині і з початку 90-
х років у державі загалом.

Своєрідним є поділ населення України за статтю. У 1959 р. серед населення республіки питома вага
чоловіків становила 44%. Починаючи з 1970 p., цей показник збільшився до 45%, а в 1979 р. піднявся до
46%. На цьому рівні він стабільно тримався й у наступні роки.
Щодо вікової структури, скажімо, сільського населення, посилювалася тенденція до його старіння, має
місце зменшення молодших вікових груп, зокрема осіб працездатного віку. На кінець 80-х років на кожну
тисячу працездатного населення припадало загалом 1034 непрацездатних, у тому числі 452 дитини і
582 особи похилого віку та інваліди. Швидкими темпами знижувалася народжуваність, причому в
сільській місцевості цей показник був нижчим, ніж у містах. Значних масштабів набула міграція, що
становила в названі роки в міграційному середньорічному обігу близько З млн. чол. Приблизно 30%
становила міграція населення з села в міста, 40% мігрантів переміщувалися між містами, більше 15%
міського населення переселялося у сільську місцевість і лише 10% - у межах сільської місцевості
республіки. Понад 90% усіх міграцій здійснювалося неорганізовано, стихійно.

Повсякденне життя громадян с найкращим свідченням реального стану життя у країні. Період в історії
СРСР І відповідно України, 1964-1985 pp., який отримав назву "застій", відзначався стабільністю і
впевненістю більшості громадян у майбутньому.

Починаючи з XXIII з'їзду КПРС (1966 р.), на всіх високих партійних форумах завдання підвищення
життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у
Конституції СРСР 1977 р. (Конституції УРСР 1978 р.) були зафіксовані права на гарантовану, гідну
оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою.

Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися обіцяним. Так, остаточно
відійшов у минуле примарний страх голоду. Колгоспники нарешті стали регулярно отримувати заробітні
плати і пенсії. Зросла купівельна спроможність населення. Так середня заробітна плата з 78 руб. У 1960
р. зросла до 155 р. у 1980 р. Люди стали користуватися тими речами, які ще з 30-х років були звичними
на Заході: пральні машини, побутова електротехніка, холодильники, телевізори тощо. Зріс асортимент
товарів і послуг. Проте починаючи з початку 70-х років, для повсякденного життя пересічного
громадянина ключовим словом стає "дефіцит". З кожним роком у розряд дефіцитних товарів потрапляє
все більше і більше товарів. Тому "доставання" дефіцитних товарів стає ледь не сенсом життя більшості
громадян. Особливо дефіцитними були товари якісні і імпортні. Коли вони з'являлися на полицях за
ними вишиковувалися довгі черги. Черги стали символами і ознаками великих міст, постачання яких
було порівняно кращим.

У зв'язку з товарним дефіцитом престижними стали професії, що мали відношення до виробництва або
розподілу дефіциту, а також привілеї у придбанні дефіцитних товарів. Попри зростання життєвого рівня
населення, його добробут порівняно з іншими країнами світу залишався низьким. Так Україна на
початок 80-х років за показниками рівня життя посідала 50-60 місце в світі.

Складною залишалась житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярдні суми. На
початок 80-х років черга на квартири становила 1,5 млн. чоловік і мала тенденцію до зростання. У
складному становищі перебувало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно
бракувало коштів і матеріалів.

Що стосується життя у селі, то попри зростаючі капіталовкладення, рівень життя у них був порівняно
нижчим, ніж у містах. Умови праці і побуту, при однакових доходах з мешканцями міст, були вкрай
несприятливі, а культурна інфраструктура — нерозвинутою. "Стирання граней між містом і селом", яке
обіцяла програма КПРС 1961 р. не відбулося. Різниця у рівні життя спонукала сільську молодь будь-
якими засобами Потрапити до великих міст на постійне проживання. Медичне обслуговування
населення хоча і поліпшилося, але тут були численні проблеми. Так, маючи значно більше лікарів ніж у
розвинутих країнах, оснащеність медичних установ необхідним обладнанням і ліками була вкрай
низькою. Це зумовлювало низький рівень медичного обслуговування і зростання показників смертності
населення.

Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна номенклатура користувалася

привілеями у розподілі матеріальних благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні
верхи утворили власну закриту систему виробництва і постачання продовольства, промислових товарів,
що не знала дефіцитів, черг тощо,
У 70-80-х роках стала поширюватися практика закупівлі за кордоном партій високоякісних товарів
призначених виключно для номенклатури.

Крім того, "верхи” створили закриту систему медичного обслуговування і відпочинку. їх діти навчалися у
престижних школах і вузах, як правило відправлялися на роботу за кордон.

З кожним роком розрив у рівні життя між номенклатурою і простими громадянами зростав.

14.13. Загострення екологічних проблем у 70—80-ті pp. Чорнобильська катастрофа та її

наслідки

1. Причини виникнення екологічних проблем.

2. Чорнобильська катастрофа.

У 70-80-тї роки економіка СРСР розвивалась в основному екстенсивним шляхом. Це мало негативний
відбиток на Україні. У ці роки за рішенням центру споруджували гіганти індустрії, що були зорієнтовані
на випуск продукції для Союзу. У цьому плані розвивалися підприємства ВПК, яких в Україні було
багато, а також металургійні, верстато- та машинобудівні гіганти. Чимало їх, в тому числі гіганти
металургії, гірничі та хімічні комбінати, споруджували з орієнтацією на старі технології й проекти.
Експлуатація їх надзвичайно погіршувала екологію довкілля, а за забрудненістю повітря, зокрема в
Донбасі, середньому Подніпров'ї тощо, Україна була однією з найбільш забруднених регіонів
колишнього Союзу. Кожне п'яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися
Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін.

Та особливо страшною виявилася аварія на Чорнобильській АЕС, що сталася в ніч з 25 на 26 квітня

1986 р. За наслідками забруднення вона була справді світовою катастрофою, особливо для країн
Європи. Довкола ЧАЕС утворено спеціальну З0-кілометрову зону, з якої було відселено все населення.
Спорожніло м. Прип’ять, в якому свого часу налічувалося близько 35 тис. населення, бовваніючи
пусткою нестерпного докору колишній тоталітарній системі. В Україні, за офіційними, применшеними,
даними, вважають забрудненими території 16 областей, а фактично — всі області республіки, в тому
числі її столицю м. Київ. На ліквідацію наслідків катастрофи тільки в 1988—1990 pp. витрачено в
тодішньому масштабі цін понад 20 млрд. крб. — сума для тих часів буквально феноменальна. Уже в
умовах незалежності держава виявила "піклування" про долю населення України і переклала всі
матеріальні клопоти на плечі трудівників шляхом введення спеціального так званого чорнобильського
податку, який становить 12%.

Радіаційне забруднення після катастрофи с збудником ракових захворювань серед населення, зокрема
малечі, дітей дошкільного та шкільного віку. Воно дуже шкідливо позначається на загальному стані
здоров'я населення, внаслідок чого багато людей пішло з життя.

Ключові дати

26 квітня 1986 р. — аварія на Чорнобильській АЕС

14.14. Дисидентський рух в 70-80-ті роки. Українська Гельсінська спілка та її діяльність

1. Утворення УГС.

2. Діяльність УГС.

3. Переслідування діячів УГС.

Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода
тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється
дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати
легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР.
Перший Гельсінський комітет було засновано у Москві в травні 1976 р. Незабаром з'явилися аналогічні
організації в Литві, Грузії, Вірменії. Між різними дисидентськими групами встановилися тісні зв'язки. У
липні 1976 р. члени московської групи Олександр і Валентин Гінзбурги приїхали до Львова, щоб
відвідати сім'ю українського політв'язня Івана Геля. Під час перебування в Західній Україні вони
обговорювали з українськими дисидентами можливість створення організації для контролю за
дотриманням прав людини в Україні. В українських

дисидентів був і власний досвід такої діяльності, пов'язаний зі створенням у грудні 1971 р. громадського
комітету захисту Ніни Строкатої-Караванської. 9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник,
Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич,
Мирослав Маринович, Олекса Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню
Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії,
українець за походженням, Петро Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола
української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод,
домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного npec-
агентства, інформування світової громадськості про факти порушень на терені України Декларації прав
людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська
група нараховувала 37 чоловік. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10
бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисельнішою і найактивнішою. Вона діяла в
рамках чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи
мету "інтернаціоналізувати" захист громадянських і національних прав. На противагу різним
націоналістичним угрупованням українські дисиденти ставилися з глибокою повагою до інших народів.

Ні поміркованість УГГ, ні вимоги Заходу дотримуватися прав людини не перешкодили радянським

органам вчинити її погром. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. Як
зазначив колишній український дисидент єврейського походження Яків Сусленський, до українських
правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Якщо прибалтійці та вірмени одержували по З
— 4 роки ув'язнення, то кожний український політв'язень був засуджений у середньому на 12 років
ув'язнення і заслання. Із 23 ув'язнених членів УГГ 6 засуджено на 15 років, 3 — на 12 років, 13 — від 3
до 9 років і лише один — на рік.

У 1984—1985 pp. у тяжких умовах ув'язнення померли члени УГГ Василь Стус, Олекса Тихий, Валерій
Марченко і Юрій Литвин. Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-
демократичного руху. У середині 80-х років, з початком перебудови, він дістав новий імпульс. Влітку
1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська
Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Левком Лук'яненком.
Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В'ячеславом Чорноволом та
братами Михайлом і Богданом Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на
конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення
українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань,
впровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.

Запропонована УГС програма була схвалена багатьма правозахисними і неформальними організаціями

і взята за основу Декларації про суверенітет України (липень 1990 p.).

У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС, які представляли її однодумців з усіх областей
республіки, заявили про розпуск УГС і створення Української республіканської партії (УРП), метою якої
було проголошення Української незалежної держави. Головою партії обрано Л. Лук'яненка. На травень
1992 р. УРП налічувала понад 14 тис. чол. На III з'їзді (травень 1992 р.) від партії відокремилося
радикальне крило на чолі з С. Хмарою, яке вирішило утворити нову партію. Головою УРП було обрано
М. Гориня, почесним головою — Л. Лук'яненка.

Ключові дати
9 листопада 1976 р. - утворення Української Гельсінської спілки

14.15. Перебудова і Україна

1. Мета перебудови.

2. Етапи перебудови.

3. Ставлення українського компартійного керівництва до перебудови.

4. Особливості перебудови в Україні.

5. Наслідки перебудови.

Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС К.Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС
та СРСР було обрано М.Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалась перебудова в СРСР (квітень
1985 p.). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку
(перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація
суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення "холодної війни" та побудова
спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту
населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї
перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало наступне життя, крім загальних декларацій,
М.Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію
реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну

кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало
"маневри" кремлівського керівництва. А насправді певний час блокувало перебудовні процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. — перебудова здійснюється під
гаслом "більше соціалізму"; 1987-1988 pp. — основний лейтмотив - "більше демократії"; 1989-1990 pp.
— розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму,
розпад СРСР.

Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави.

Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об'єднань та
народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє
пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась
відносно стабільною.

Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики
перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював
Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів
М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 p.), екологічна трагедія XX ст., все більше охоплювала терени
України, сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві
відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним
проблемам. Крім питань екології, гостро піддавались критиці посадові особи, винні в чорнобильській
трагедії та ЇІ наслідках.

1989 р. по Україні прокотилась хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними питаннями гостро
ставили питання і політичні — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.
У вересні 1989 р. В.Щербицький залишив пост Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв
В.Івашко.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення

життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які
посилили розшарування політичних сил.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову).
Одна за одною створюються політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична
партія України, Партія зелених, Партія демократичного відродження України та ін.).

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка
стала передвісником незалежності нашої держави.

Ключові дати

квітень 1985 р. - Пленум ЦК КПРС. Початок перебудови

14.16. Загострення кризи тоталітарної системи в Україні в другій половині 80-х - на

початку 90-х pp.

1. Політизація суспільства.

2. Народний рух України.

3. Страйковий рух.

4. Наростання соціально-економічних проблем.

У 1988 р. набув розвитку народний рух на підтримку перебудови, чим далі, тим більше його цілі
розходилися з тими обмеженими завданнями, які ставила реформаторська частина апарату. Найбільш
широкого відгуку політика гласності набула у Львові. У червні та липні 1988 р. було проведено кілька
несанкціонованих і безпрецедентних за своїми масштабами мітингів, які очолювали колишні дисиденти
Чорновіл, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці. На цих мітингах відкрито говорилося про численні утиски,
яких зазнають українці.

У червні 1986 р. проти витіснення зі вжитку у школах республіки української мови виступили українські
письменники, серед яких були О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч. За даними міністра освіти В. Фоменка, в
Україні у 1987 р. в російськомовних школах навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис.
учнів українською навчалися лише 70 тис. Однак ця статистика не схвилювала тодішніх партійних
функціонерів. Партійний апарат України не поспішав змінювати національну політику.

У вересні 1989 р. народилася найбільш масова організація Народний рух України за перебудову, яку
очолив поет І. Драч. У лютому 1989 р. були засновані Товариство української мови ім. Т. Шевченка, що
діяло поза партійним контролем, "Товариство Лева", "Зелений світ".

Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях, наймасовішим з-поміж яких став
людський ланцюг 21 січня 1990 р. з нагоди відзначення річниці акту злуки УНР і ЗУНР. У цій акції взяли
участь близько 800 тис. чоловік.

Під тиском демократичних сил Верховна Рада УРСР прийняла у 1989 р. закон про мову, за яким
українська мова набула статусу державної. Громадянам України надавалися правові гарантії вільного
використання російської та мов інших народностей, що проживали на території республіки.
Відстоюючи свої інтереси, трудящі вдавалися до таких на той час незвичних форм боротьби, як страйки.
1989 р. у масовому страйку шахтарів Донбасу взяло участь понад 250 тис. чол. Вони вимагали
негайного розв'язання соціальних проблем, висловлювали невдоволення місцевими керівниками.
Повільне виконання даних шахтарям обіцянок, погіршення загального економічного становища
викликали невдовзі нову хвилю робітничих виступів.

Найуразливішою ланкою перебудови було важке економічне становище в країні. Започаткована 1986 р.
стратегія прискорення соціально-економічного розвитку на практиці виявилася більшою мірою
пропагандистським закликом, аніж добре продуманою системою заходів у галузях народного
господарства. До того ж її здійснення розпочалося різким підвищенням затрат на капітальне
будівництво. По суті, це була (як і наприкінці 20-х — на початку 30-х pp.) спроба за рахунок введення
нових потужностей збільшити загальний обсяг промислового виробництва. Як і тоді, вона в другій
половині 80-х років закінчилася крахом. За системою довгострокового будівництва, що склалася
протягом багатьох років, величезні кошти й матеріали, які йшли на спорудження нових об'єктів, не
давали швидкої віддачі. Це призводило до чимдалі більшого відставання виробництва товарів,
погіршення фінансового становища, збільшення грошової маси, зростання дефіциту,
зовнішньоекономічних труднощів. Особливо в цій ситуації постраждала Україна, оскільки більша
частина приросту капіталовкладень призначалася для інших регіонів. Відчутного удару народному
господарству України завдала й непродумана антиалкогольна кампанія, інспірована союзним
керівництвом 1985 р, внаслідок якої в республіці було викорчувано 60 тис. га виноградників, зупинено й
перепрофільовано багато підприємств, які виробляли вино та лікеро-горілчані напої. А тим часом різко
зросли самогоноваріння, наркоманія, токсикоманія.

Неефективність економіки з усією очевидністю продемонструвала жахлива аварія на Чорнобильській

АЕС. Згубний курс на розміщення в Україні атомних електростанцій з недосконалими й небезпечними
реакторами призвів до того, що на її й так екологічно забрудненій території було сконцентровано 40%
усіх реакторів СРСР. Ліквідація наслідків аварії, очищення землі та вод України від радіонуклідів
потребували величезних витрат, які додатковим тягарем лягли на

економіку республіки.

Проголошена 1987 р. господарська реформа обмежувалася реорганізацією управління й не

передбачала серйозних змін у виробничих відносинах. Надання підприємствам деякої самостійності,
зокрема у визначенні цін на продукцію, виборі виробничих і торгових партнерів, оплаті праці із
збереженням директивного планування спричинили неконтрольоване зростання зарплати, яка не
забезпечувалася товарами й послугами, розрив господарських зв'язків, подальшу розбалансованість
народного господарства. Було зрозуміло, що чергове союзне керівництво черговий раз завело
економіку, в тому числі й народне господарство України, у глухий кут.

1990 рік характеризувався подальшим розмиванням підвалин тоталітарного ладу. Усе більше на
мітингах і в Радах нового складу вимагали переходу до багатопартійної системи. Політичне керівництво
змушене було відмовитися від положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі.

Активізація політичного життя спричинила стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990
р. почався рух за вихід України з СРСР.

14.17. Гласність . Повернення наприкінці 80-х — на початку 90-х років народу правду про
минуле України

1. Перебудова і гласність.

2. Ліквідація "білих плям" в історії.

3. Зростання інтересу громадськості до історичного минулого.

У середині 80-х років у СРСР розпочалася "перебудова". Ініціатива її належала Генеральному
секретарю ЦК М. Горбачову, обраного на цю посаду у березні 1985 р. Перебудова не передбачала
знищення тоталітарного ладу. Попервах йшлося про "прискорення", "оновлення", повернення до
"ленінських принципів", "нове обличчя соціалізму" і т. п.

Однією із складових перебудови була політика гласності. Гласність означає своєрідний перехідний етап
між довготривалим Періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати,
що відбувається в світі і в країні. Вона передбачає можливість одержувати правду і говорити правду, не
боячись наслідків, її слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність політичної
культури й свободи. Але будь-яка свобода, в т.ч. й свобода слова, мислення, інформації тощо, має свої
межі. Своєрідною межею гласності виступають об'єктивність, достовірність, доказовість,
перевірюваність інформації, які грунтуються на чесності, порядності і відповідальності перед законом.

Гласність в умовах сучасної України визначає: відкритість діяльності державних органів, громадських
організацій, трудових колективів і асоціацій, партій і рухів; надання громадянам та їх об'єднанням
інформації, необхідної для участі в обговоренні та вирішенні питань державного і суспільного життя, а
також питань, які стосуються їх прав, обов'язків або закордонних інтересів; доступність організацій і
закладів, а також посадових осіб для прийняття громадян, можливість безперешкодного звернення до
них кожного громадянина з пропозиціями і заявами; виявлення і врахування громадської думки при
розробці та прийнятті рішень; поширення прийнятих рішень і доведення до відома всіх зацікавлених осіб
та організацій. Однією з найпотужніших основ гласності є свобода преси.

У другій половині 80-х — на початку 90-х років у державі, де вся інформаційна структура перебувала під
найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо
потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу
реально оцінювати ситуацію, користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки.
Суспільство стрімко політизувалося.

Але у той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, Першим
секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький. Відтак у перші роки
перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси. Ось чому з
такою увагою стежили демократичні сили в Україні за поширенням гласності й плюралізму (плюралізм
— існування кількох (чи багатьох) незалежних засад політичних знань і розуміння буття;
багатоманітність, множинність думок, поглядів на ту чи іншу проблему, явище) в центральних засобах
масової інформації, виступами істориків, економістів, філософів, соціологів: як і в Москві, звичайною
картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.

Перегодом гласність, ліквідація "білих плям" нашої історії, правда про минуле України приходять і в
республіку. В українському суспільстві ці процеси були зустрінуті неоднозначно. Одна частина палко
підтримала намагання істориків докопатися до істини, інша — до цього процесу ставилася байдуже,
третя — з тривогою застерігала, що у виховних цілях не варто розкривати на сторінках преси всю
правду, оскільки це може спричинити духовну кризу, крах ідеалів і врешті-решт цинізм, пасивність і
нігілізм.

Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, "білих плям" історії
відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета "Літературна Україна". Широкий
розголос мали виступи О.Гончара, Р.Братуня, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда та багатьох інших. Почали
вертатися в Україну твори В.Винниченка, С.Петлюри, представників "розстріляного відродження",
зокрема М.Хвильового, М.Куліша, М.Зерова, історичні праці М.Грушевського, М.Костомарова та інших,
заборонені твори І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М.Брайчевського "Приєднання чи
возз'єднання?", репресованих у роки "застою" В.Стуса, Є.Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших,
повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ)
М.Руденко.
У республіці стали поширюватися "самвидавські" газети і журнали. Частина з них готувалася за межами
України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. М.Чорновіл ще в 1987 р.
відновив видання "Українського вісника".

Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії XX ст., як Центральна Рада,
голодомор 1932-1933 pp., а також голод 1921-1922 pp., насильницька колективізація, сталінські репресії,
ОУН—УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну
символіку.

Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у
святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала чи які висвітлювала
необ'єктивно. 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений живий людський ланцюг на честь Дня
Соборності України — 71-х роковин проголошення 22 січня 1919 р. Акту З'єднання (Злуки) УНР і ЗУНР -
"Українська хвиля". На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як
всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського
козацтва.

Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні
штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.

14.18. 3ростаиня політичної активності політичного суспільства у другій половин 80-х

років. Нові громадські об'єднання

1. Перебудова, прискорення, гласність.

2. Становище української культури наприкінці 80-х років.

3. Виникнення культурологічних клубів.

4. Народний рух України.

5. Активізація суспільно-політичного життя.

На початку 80-х років радянське суспільство дедалі глибше втягувалося в тотальну соціально-
економічну, політичну та ідеологічну кризу, а в "низах" наростало невдоволення, зневіра і байдужість. У
"верхах" формувалися реформаторські сили, які об'єдналися навколо нового Генерального секретаря
ЦК КПРС М. С. Горбачова, обраного на цю посаду у березні 1985 р.

У 1986 р. XXVII з'їзд КПРС визначив курс на "прискорення" — подолання відставання СРСР від
передових країн світу. На січневому пленумі ЦК КПРС 1987 р. М. С Горбачовим було проголошено курс
на перебудову, тобто вдосконалення, оновлення радянської системи, та гласність, Україна була серед
останніх, хто втягнувся у ці процеси. Втім, і для неї приходили нові часи, починалася нова епоха.

Оскільки проведення економічної реформи наштовхнулося на опір всередині самої КПРС, М. Горбачов
узяв курс на лібералізацію режиму. Він намагався за допомогою "гласності", "соціалістичного
плюралізму" під гаслом "перебудови" сталінської моделі соціалізму та повернення до "ленінських
принципів" активізувати народні маси й, контролюючи цю активність згори, послабити реакціонерів.

В Україні політична ситуація змінювалася дуже повільно, оскільки лідери республіки (перш за все
Перший секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький, який очолював парторганізацію України з 1972 р. по 1989
р.) займали консервативну позицію. У перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало
змінила обличчя республіканської преси.

Ситуація в Україні загострювалася через русифікацію. В Україні в 1987 р. в російськомовних школах

навчалося більше половини всіх учнів, а в Києві з 300 тис. учнів українською навчалися лише 70 тис. На
1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові,
Луганську, Одесі, Миколаєві, книжки, видані українською мовою, складали лише 18 % за назвою, а за
тиражем — 3 %.

Роль першопрохідця у захисті української культури, навколишнього середовища і ліквідації "білих плям"
в історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета "Літературна Україна".
Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших.
Поверталися в українську літературу твори В. Винниченка, представників "розстріляного відродження",
зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова,
заборонені твори І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М. Брайчевського "Приєднання чи
возз'єднання?", репресованих у роки "застою" В. Стуса, Є. Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинець. З
еміграції в Україну приїздить письменник та один із засновників Української гельсінської Групи (УГГ) М.
Руденко.

Поступово стала відкриватися правда на такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна Рада,
голодомор 1932— 1933 pp., сталінські репресії, ОУН—УПА; розгорнулася дискусія про національну
символіку.

В умовах лібералізації в Україні виникають групи "зелених", політичні клуби, просвітницькі українознавчі
організації (1987 р. у Львові — "Товариство Лева", 1988р. у Києві — клуб "Спадщина" та студентське
об'єднання "Громада"). їхня діяльність одразу виходить за межі суто просвітницької і набуває
політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За
спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було
заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув'язнення й повертається в Україну ряд відомих
правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М.Горинь, у січні 1989 р. — Л. Лук'яненко, який мав 26-річний
"стаж" політв'язня. У 1988 р. офіційне святкування 1000-ліття введення християнства на Русі було
використане дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Великий вплив на ситуацію в Україні мало виникнення в СРСР народних рухів, насамперед у
республіках Балтії.

7 липня 1988 p. Українська Гельсінська спілка, створена на основі відновленої У ГГ, оприлюднила
"Декларацію принципів", що за рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів
республік Балтії; перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; державність української
мови; звільнення всіх політв'язнів тощо.

У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України, підтриманої історико-просвітнім товариством

"Меморіал" (установча конференція — травень 1989 р.) і Товариством української мови ім. Т. Г.
Шевченка (установча конференція — лютий 1989 p.), виникла масова політична організація — рух
(Народний Рух України за перебудову). На час установчого з'їзду (8—10 вересня 1989 р. у Києві)
чисельність руху становила 280 тис. чол. Очолив його поет І. Драч.

Швидка політизація суспільства виявилася в мітингах і демонстраціях. Перший у новітній історії України
масовий мітинг (близько 20 тис. чол.) відбувся у Києві 13 листопада 1988 р. На ньому гостро ставилося
питання про відповідальність конкретних посадових осіб за приховування негативних наслідків
чорнобильської катастрофи. Дуже важливою масовою акцією (взяли участь близько 800 тис. чол.) став
"живий ланцюг" між Києвом та Львовом 21 січня 1990 p., присвячений проголошенню 1919 р. об'єднання
УНР і ЗУНР в єдину державу. Людський ланцюг демонстрував силу Руху, єдність України.

Бойовим хрещенням для активістів нових громадських об'єднань стали вибори народних депутатів
СРСР навесні 1989 p., коли вперше за багато десятиріч у радянській виборчій системі на одне місце
претендувало кілька кандидатів, та ще й висунутих "знизу". Незважаючи на антидемократизм Закону
про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і "провалити" деяких кандидатів від
партапарату. У Львові майоріли жовто-блакитні прапори, лунали заклики до страйку.
Улітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найважливіші вугледобувні райони СРСР, у т. ч. Донбас і
Львівсько-Волинський басейн. Хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, однак КПРС не
могла уже виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

Восени 1989 р. вдалося внести істотні поправки у проект Закону про вибори до Верховної Ради УРСР,
зокрема, було знято представництво від громадських організацій. Тоді ж Верховна Рада прийняла Закон
про мови, згідно з яким українська мова проголошувалася державною.

У 1989—1990 pp. з'являються паростки багатопартійності. Активізація політичного життя спричинила

стрімке зростання національної свідомості населення. З 1990 р. почався рух за вихід із СРСР. 16 липня
1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.
Проголошувалися верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її
території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.

Ключові дати

Літо 1989 р. — шахтарський страйк

8—9 вересня1989 р. — установчий з'їзд Народного руху України в Києві

1989 р. - прийняття ВР УРСР Закону "Про мову".

21 січня 1990 р. — "Живий ланцюг" між Києвом та Львовом

14.19. Декларація про державний суверенітет України та її історичне значення

1. Прийняття Декларації.

2. Структура і зміст документа.

3. Історичне значення.

У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.)
становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про
себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів.
Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок,
що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою
було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.

Декларація складається зі вступу (преамбули) та 10 розділів:

I. Самовизначення української нації

II. Народовладдя

IIІ. Державна влада

IV. Громадянство.

V. Територіальне верховенство

VI. Економічна самостійність

VII. Екологічна безпека

VIII. Культурний розвиток

IX. Зовнішня і внутрішня безпека

X. Міжнародні відносини

Основні положення Декларації:

— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;

— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади

Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;

— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;

— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним

багатством;

— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і

внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;

— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;

— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над

класовими;

— гарантія права на вільний національно-культурний роз

виток всіх національностей, ідо проживають на території України;

— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами

Республіки.

Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу
конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих
побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що
проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок
сприяв наповненню Декларації реальним змістом.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:

— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;

— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.

Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої
держави, зроблено перший крок на шляху до неї.

Ключові дати

16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України

 XV. УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА
15.1. Спроба державного перевороту в СРСР і Україні. Акт проголошення незалежності
України та його історичне значення

1. Розвиток СРСР на зламі 80-х-90-х pp.

2. Новоогарьовський процес.

3. Заколот у Москві. ГКЧП.

4. Політична боротьба в Україні.

У 1989—1990 pp. в СРСР поряд з проблемами соціально-економічного характеру з усією гостротою

постало питання зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум з
питання збереження Радянського Союзу. В Україні одночасно із загальносоюзним референдумом
Верховна Рада запропонувала жителям республіки відповісти на додаткове питання: "Чи згодні Ви з
тим, що Україна мас бути у складі Союзу Радянських суверенних держав на засадах Декларації про
державний суверенітет України?".

Народ України відповів позитивно як на перше (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на
друге питання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитування
(голосувалися, по суті, різні форми національно-державного устрою), було очевидно, що громадська
думка в Україні схиляється в бік незалежності.

Після референдуму розпочався так званий "Новоогарьовський процес" — переговори керівників 9

республік, включаючи Україну, з президентом СРСР М. С. Горбачовим про новий союзний договір.
Попереднє підписання договору планувалося провести 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба
Горбачова шляхом компромісу між республіками і центром врятувати державну цілісність СРСР. Але тут
втрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити
її оновлення у будь-якій формі.

19 серпня 1991р. реакціонери здійснили спробу державного перевороту. Блокувавши М. Горбачова на

його кримській дачі у Форосі, найближчі співпрацівники президента СРСР оголосили про створення
Державного комітету з надзвичайного стану (ГКЧП), до якого ввійшли 8 чоловік. Серед них: віце-
президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов,
міністр внутрішніх справ Б. Пуго.

ГКЧП заявив про свій намір відновити в країні порядок і не допустити розпаду СРСР. Призупинялася
діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення
мітингів, демонстрацій, страйків. Встановлювався контроль над засобами масової інформації. У деяких
регіонах Радянського Союзу на 6 місяців запроваджувався надзвичайний стан.

Проте змовники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керівництва РРФСР на чолі з Президентом
Росії Б. М. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також деяких
інших міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були і представники України під синьо-жовтим
прапором. Рішучі дії Б. Єльцина підтримала більшість урядів країн світу. Заколот провалився.

Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції й наміри всіх політичних сил і державних органів в
Україні. Керівництво ЦК КПУ опинилося на боці заколотників. На місця секретаріатом ЦК була надіслана
шифрограма, в якій схвально оцінювався переворот і пропонувалося парткомам "організувати"
підтримку дій ГКЧП.

Присланий в Україну генерал Варенніков заявив, що в разі непідтримки рішень ГКЧП, проти проведення
страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. М. Кравчук та очолювана ним Президія
Верховної Ради України (де більшість була з представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але
при цьому Л. М. Кравчук заявив, що будь-які зміни мусять відбуватися на основі закону і немає підстав
для введення в республіці надзвичайного стану.

Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тільки опозиція — представники Руху і
новоутворених демократичних партій. Вони виступили з пропозицією засудити заколот спеціальним
рішенням Верховної Ради УРСР. За умов блокування Президією спроб дати належну оцінку дій ГКЧП,
демократи розгорнули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності
України, в якому, зокрема, підкреслювалося: "Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної
Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави —
України. Територія України с неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність
виключно Конституція і закони України. "

Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На карті світу з'явилася нова суверенна
держава —Україна.

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений
національним святом, не був випадковим явищем. Прагнення до національного суверенітету
випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.

Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню

традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Положення
Акту дістали схвалення на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. ("так" Акту сказали 90,32%
громадян, які брали участь у референдумі).

Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ великої історичної ваги, який, відновивши
історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.

Ключові дати

24 серпня 1991 р. - Акт проголошення незалежності України

15.2. Референдум 1 грудня 1991 року й вибори Президента України

1. Передумови проведення референдуму.

2. Наслідки референдуму.

3. Обрання Президентом України Л. М. Кравчука.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак,
згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на
самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно
всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України,
було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України", якою,
зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту
проголошення незалежності України.

Референдум, який відбувся у намічені строки, не залишив жодних сумнівів. 90,32 % громадян, які брали
участь у референдумі, на питання бюлетеня відповіли: "Так, підтверджую". Позитивну відповідь дало
населення всіх областей України і Криму, незалежно від їх національного складу. Отже, за незалежність
проголосували не тільки українці, але й представники інших національностей, для яких батьківщиною є
українська земля. Підсумки референдуму однозначно засвідчили прагнення народу бути повноправним
господарем на власній землі, а не "молодшим братом", частиною ще однієї імперії з новітнім фасадом.
Результати голосування ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства
вільних держав. Почалася хвиля дипломатичного визнання України як незалежної держави.

1 грудня 1991 р. Україна визначила першого президента своєї самостійної держави. У вітчизняній
практиці посаду Президента Української РСР було засновано законом від 5 липня 1991 р.

До виборчого бюлетеня по виборах Президента України було включено 6 кандидатів — В. Гриньова, Л.

Кравчука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорновола, І. Юхновського. Ще один кандидат у
Президенти України О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав
виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух
висунув голову Львівської обласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і
Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія демократичного
відродження України (ПДВУ) - за керівника Народної Ради в парламенті України академіка І.
Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.

Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, в недалекому
минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ, Леонід Макарович Кравчук. Він і
став першим Президентом незалежної України (1991-1994).

Ключові дати

1 грудня 1991 р. - референдум і вибори Президента України

1991—1994 pp. - Президент України Л. М. Кравчук

15.3. Становлення і розвиток багатопартійної системи в Україні

1. Причини багатопартійності в Україні.

2. Етапи становлення багатопартійності.

3. Розвиток багатопартійності.

Політична партія — об'єднання громадян, прихильників певної загальнонаціональної програми

суспільного розвитку. Право громадян на свободу об'єднання в політичні партії є їхнім невід'ємним
правом і гарантується Конституцією України. Обмеження цього права допускається виключно в
інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав
і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в політичну партію або обмежений у
праві добровільного виходу з неї. Забороняється відмова у прийнятті або виключення з політичної партії
особи за ознаками раси, кольору шкіри, статі або національної належності.

Органам державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовим особам заборонено

виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї.

Політичні партії мають свою програму. Програма є викладом цілей та завдань партії, а також шляхів-їх
досягнення. Партія може мати власну символіку, до якої належить партійний гімн, прапор,
розпізнавальний знак, девіз. Політичні партії України не можуть укладати угоди, які ставлять їх в
підпорядковане або залежне положення до будь-якої іноземної організації чи політичної партії.

Необхідною умовою становлення демократичної правової держави є багатопартійність. Вона дає

можливість повніше враховувати інтереси всіх громадян у державній політиці і сприяє стабільному і
динамічному розвитку суспільства.

До головних причин, що призвели до багатопартійності в Україні, можна віднести:

— розширення демократизації суспільного життя, гласність;

— історичне коріння багатопартійності в Україні;

— виникнення й розвиток в Україні дисидентства;

— нездатність КПРС продовжувати виконання керівної ролі усього суспільства, яку вона собі
привласнила.

Правову основу для формування багатопартійності заклав позачерговий 3-й з'їзд народних депутатів
СРСР (березень 1990 p.), що вніс зміни до Конституції СРСР, скасувавши, зокрема, й шосту статтю про
керівну і спрямовуючу роль КПРС — ядро в політичній системі радянського суспільства. У жовтні 1990 р.
було прийнято закон СРСР "Про громадські об'єднання". У Конституції України 1996 р. зазначено:
"Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура
заборонена".

Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і Законами України (ст.
15). Свобода об'єднання у політичні партії та громадські організації гарантована громадянам нашої
держави ст. 36 Конституції України.

В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи:

1. 1988-1989 pp. — створення умов багатопартійності. Створення опозиційних до КПРС неформальних

об'єднань та рухів, що пізніше трансформувались у політичні партії. У цей час в Україні розгортають
активну діяльність Українська демократична спілка (УДС), пізніше перейменована в Українську народно-
демократичну лігу (УНДЛ), Українська Гельсінська спілка (УГС), Народний рух України за перебудову
(НРУ).

2. 1989-1990 pp. — етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За цей час у

республіці створено понад 20 партій, в які об'єднано понад 30 тис. чол.

3. Початок 1991 р. — серпень 1991р. — кардинальні зміни у становленні багатопартійності. Заборона

діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві (ГКЧП) 19-21 серпня 1991 р. у зв'язку з
доказами про підтримку керівництвом КПУ державного перевороту. 24 серпня 1991р. проголошено Акт
про незалежність України.

Виникнення, становлення й утвердження політичних партій, тобто процес їхнього конституювання,

контролюють державні інституції. Партійні формування обов'язково повинні мати нормативні документи
(статут, програму), відповідну кількість членів, первинних організацій (не тільки в столиці, айв областях,
містах, районах) тощо. Реєструються політичні партії Міністерством юстиції України. Так у 1994 р.
нараховувалося 30 політичних партій, у 1998 р. - 53, то у 2002 р. - 127. Нині (після перереєстрації)
зареєстровано понад 100 політичних партій різного спрямування та орієнтації: праві, ліві, центристські,
релігійні, економічні, екологічні тощо. В Україні існує досить велика кількість молодіжних об'єднань, в т.
ч. й політичних. Більшість політичних партій мають дочірні молодіжні організації.

Така кількість партій свідчить про молодість української демократії, незавершеність структурування
українського суспільства. Партії в Україні організовуються здебільшого під конкретного лідера, вони
малочисельні і не мають достатнього впливу в масштабах держави. їхні осередки на місцях ведуть
посильну пропагандистську й організаційну діяльність, активізуючись, як правило, в період виборчих
кампаній. У цей час відбувається формування блоків партій. Між політичними партіями точиться
суперництво за посилення впливу на маси, залучення в свої ряди нових членів, що визначає політичну
атмосферу українського суспільства в умовах незалежності.
Зміцненню і розвитку політичних партій в Україні сприяли зміни у виборчому законодавстві. У 1998 і
2002 pp. вибори до Верховної Ради України здійснювалися за змішаною виборчою системою (половина
депутатів обиралася за виборчими списками партій). У 2006 р. вибори до ВРУ будуть проводитись за
пропорційною виборчою системою, яка передбачає обирати склад парламенту лише за партійними
списками. У 2001 р. було сформовано перший коаліційний уряд.

15.4. Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності

1. Основні напрями розбудови держави.

2. Структура органів влади.

3. Конституційний процес в Україні.

4. Особливості державного будівництва в Україні.

Державотворчим процесом називається процес формування і становлення основних інститутів влади, їх

конституційне оформлення, визначення національних інтересів.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності
України, поставила перед українським народом нові завдання і, перш за все:

— будівництво власної суверенної держави;

— демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави;

— трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну, ринкову, орієнтовану на

соціальні потреби людей;

— національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

— встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами.

Ключовим завданням перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади —
законодавчої, виконавчої, судової. Поряд з цим необхідно було забезпечити утворення управлінських
структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання
загалом на теперішній день реалізовані, хоча певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, що забезпечує
правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом XII (І) (1990-1994 pp.) і XIII (II) (1994-
1998 pp.), XIV (III) (1998-2002 pp.), XV(IV) (2002-2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через
відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх
популістський характер, невідповідність можливостям держави. Важливим етапом у діяльності ВРУ
стало формування у 2002 р. парламентської пропрезидентської більшості, котра, однак, виявилась
ситуативною і нестабільною.

Чергові вибори до Верховної Ради України відбудуться у березні 2006 р.

Немало проблем у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган — Кабінет Міністрів України;
центральні органи — міністерства, державні комітети і відомства; в областях, містах, районах —
державні адміністрації). Новим явищем у діяльності КМУ стало створення коаліційного уряду на
партійній основі.

Триває процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного

Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів. Важливим доказом зміцнення
демократичного принципу поділу влади стала роль законодавчої (ВРУ) і судової (ВСУ) під час
політичної кризи 2004 р.

Главою держави є Президент України. Перший Президент незалежної України— Л. М. Кравчук (1991-
1994 pp.), Л. Д. Кучма (1994-2005 рр), теперішнім Президентом України є В.Ющенко.

Концентрованим виразом процесу державного будівництва є стан справ з прийняттям нової Конституції.
До 1996 р. Україна жила за підправленим основним законом зразка 1978 р. 28 червня 1996 р. — V сесія
Верховної Ради України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення
української державності можна вважати в основному завершеним. Проте Конституція містить
положення, які потребують уточнення і зміни. Життя довело необхідність зміни і перерозподіл владних
повноважень у трикутнику Президент — Прем'єр-міністр (Кабінет міністрів) — Верховна Рада. Всі
спроби внести зміни і доповнення у 2000-2004 pp. не мали успіху. Лише 8 грудня 2004 р. під час
"пакетного" голосування було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції, які
вступають в силу з вересня 2005 р або січня 2006 р.

Важливим компонентом державотворчого процесу є становлення і зміцнення власних Збройних Сил.

Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства
оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р. —
військову доктрину України, яка виходить з того, що Україна не є потенційним противником жодної
держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та
реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх
справ, Національна гвардія (розпущена у 1999 p.), частини спеціального призначення, Служба безпеки
України. Сьогодні продовжується реформування ЗС у напрямку їх відповідності стандартам НАТО.

Особливостями державного будівництва в Україні є:

— становлення й утвердження незалежної держави відбувалося одночасно з завершенням процесу

становлення української політичної нації, формуванням національної самосвідомості;

— тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї

суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незалежності.

Ключові дати

16 липня 1990 р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України

24 серпня 1991 р. — прийняття Акту проголошення незалежності України

1 грудня 1991 р. - підтвердження Акту проголошення незалежності України на всеукраїнському

референдумі 28 червня 1996 р. - прийняття Конституції України.

15.5. Прийняття та значення Конституції України 1996 р.

1. Характерні риси Конституції України.

2. Конституційний процес в Україні.

3. Конституційний договір.

4. Прийняття Конституції України, її історичне значення.

Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи
суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності
державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція — могутній засіб політичного управління
суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права,
найважливіше джерело права.

Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має
найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна
підвищена стабільність.

Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття
Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення
нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і
відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою.
Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не
суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами
перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували
конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було
винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p.,
а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі
ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного
конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили
конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л.
Кучма і О. Мороз. ,'

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті

виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну
владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим
виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною
Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної
влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд
Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову
спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх
депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні

суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного
розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України
підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження
нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду
Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації
влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову
Конституцію України було прийнято.

Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її

територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

Ключові дати

28 червня 1996 р. - прийнято Конституцію України

15.6. Державна символіка України та її історичне походження

1. Державний прапор.

2. Герб.

3. Державний гімн.

Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20
Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються
законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради
України.

Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української

державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження
заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи —
візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн,
герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових
державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими.

Утвердження нової символіки протікало у гострій політичній боротьбі. Розвиток подій в країні, стрімке
розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень
Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий
прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і
Канади у вересні — жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий
прапор Державним прапором.

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані
національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам,
їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він
з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського,
в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також
українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що
до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є
блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).

Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого

державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба
України є Знак княжої держави Володимира Великого.

В історичній літературі прийнято вважати, що герб — це усталене відповідно до законів геральдики

зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави — землі
Володимира Великого і його династії— тризуб, відомий з Хет. У галицьких князів гербом служило
зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у
1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого
став символом суверенної і соборної України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого
герба розроблено, однак ще не затверджено.

Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий
український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам,
браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у
львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику
до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня
швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном
Української держави.

Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами.

Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.

Ключові дати

січень-лютий 1992 р. — затверджено прапор, малий герб і гімн України

15.7. Створення власної грошово-фінансової системи незалежної України

1. Роль грошей у суспільстві.

2. Передумови створення власної грошової системи.

3. Грошова система України.

Гроші — це специфічний товар, який виконує в суспільстві роль загального еквівалента. Вони відіграють
важливу роль для нормального функціонування економіки, розвитку ринкового господарства. У процесі
суспільного відтворення гроші обслуговують усі сфери економічних відносин, виконуючи при цьому
функції міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження, світових грошей.

Форми організації грошового обігу в країні, встановлені Державним законодавством, — це і є грошова

система.

У Радянському Союзі основним засобом платежу були карбованці (рублі). Наприкінці 1980-х років почав
набирати темпів процес знецінення грошей. Не дивлячись на зростання готівкової емісії, тобто
додаткового випуску грошей, банки виявились неспроможними задовольнити потреби в готівці.
Зростання номінальних доходів без забезпечення розвитку товарного виробництва зумовило вимивання
низки товарів першої необхідності. У 1991 р. в Україні та інших радянських республіках розпочався
гострий "грошовий голод". У країні до рублів додались купони, без яких на її території неможливо було
зробити жодної покупки. Рублі, які друкувалися в Росії, взагалі перестали надходити в Україну. Тоді у
1992 р. випустили в обіг власні грошові знаки — так звані купони з написом "карбованці". Україна
вийшла з рубльової зони. Внаслідок цього, інфляції розмінних монет взагалі не існувало, а рахунок
грошей ішов спочатку на сотні, потім тисячі і мільйони карбованців. Такі гроші незабаром втратили
важливіші функції і стали гальмом економічного розвитку України. До цього додавалися проблеми
приватизації, масові випадки ошукування громадян різними об'єднаннями посередників, трестами,
переведення капіталів за кордон і т.д. З другої половини 1994 р. в Україні розпочався жорсткий курс на
приборкання інфляції. В економіку залучались іноземні інвестиції. Активізувались зв'язки з Міжнародним
валютним фондом та Європейським банком реконструкції і розвитку.

У вересні 1996 р. в обіг була введена сучасна грошова одиниця — гривня. Обмінний курс становив 100
тис. купоно-карбованців за одну гривню. Нові гроші були віддруковані в Англії та Канаді.

Назва гривні бере свій початок з часів Київської Русі. У 1918 р. у гривнях випускались кредитні білети
Державного банку Української Народної Республіки. Після проголошення в 1991 р. Акту про
незалежність України було вирішено назвати гривнею власну грошову одиницю, зберігши назву для
розмінних монет — "копійка".

Українська грошова система ґрунтується на обігу кредитних і паперових грошей. Величина будь-якої
національної грошової одиниці визначається її золотим вмістом, який встановлює держава через
валютний курс.
Для нормального розвитку економіки потрібні стабільні гроші, тому Національний банк України веде
жорстке планування й регулювання грошового обігу. Кількість грошей в обігу визначається відношенням
суми цін товарів до числа оборотів однойменних грошових одиниць. Отже, існує пряма
взаємозалежність рівня виробництва в державі і кількості грошей в обігу.

Певна стабілізація грошової одиниці є одним із досягнень економіки незалежної України. Однак грошова
система України функціонує не ізольовано, а залежить як від стану національної економіки і ходу
ринкових реформ, так і від фінансових коливань на світовому ринку.

Ключові дати

1996 р. — введено гривню — грошову одиницю України

15.8. Економічний розвиток України на початку XXI ст.

1. Економічні проблеми.

2. Розвиток промисловості.

3. Сільське господарство.

4. Зовнішньоекономічна діяльність.

5. Соціальна сфера.

В економічному розвитку сучасної України мають місце як негативні, так і позитивні тенденції.
Основними проблемами є реформування промисловості і сільського господарства, забезпечення
стабільного зростання виробництва, створення надійної системи соціального захисту, інтеграція в
європейське і світове співтовариство.

Нинішні позитивні тенденції в розвитку економіки держави пов'язують з припиненням падіння

промислового виробництва. Стабілізація відбувається в основному за рахунок експорт орієнтованих та
базових галузей.

2000 р. став переломним, коли в економіці стали спостерігатися тенденції до стійкого зростання.

Динаміка зростання ВВП України у % від рівня попереднього року.

Єдиними вагомим досягненням економіки України до початку XXI ст. стала певна стабілізація грошової
одиниці — гривні і створення приватного сектору економіки.

Дещо уповільнилися темпи падіння валової продукції сільського господарства. Але це відбувається
лише за рахунок рослинництва, бо тваринництво переживає значний спад. У 2001 р. був зібраний
непоганий урожай. Важливим чинником виходу сільського господарства з кризи стало прийняття нового
Земельного кодексу, який закріпив право приватної власності на землю, що в свою чергу прискорило
земельну реформу. В той же час неврожай 2002 р. ледь не ліквідував всі позитивні тенденції.

Україна здійснює зовнішньоторговельні операції з більшістю країн світу. До останнього часу зберігалась
стійка тенденція скорочення обсягів торгівлі з країнами колишнього СРСР і нарощування торговельних
зв'язків з іншими державами.

Найбільші торгівельні партнери — Європейський Союз та Російська Федерація. Вироби з Китаю,

Туреччини ("човникова" торгівля) теж є помітними на українському ринку.
Специфіка видів діяльності обумовлює значну галузеву диференціацію у рівнях заробітної плати
працівників. У нафтодобувній, нафтопереробній, газовій промисловості, на метрополітені він у два і
більше разів перевищує середній показник. На відміну від цього, заробітна плата працівників
громадського харчування, освіти, охорони здоров'я у чотири рази нижча. Розрив у доходах населення
набрав небачених масштабів.

Становище у соціальній сфері кілька років поспіль залишається напруженим. Хронічною була невиплата
заробітної плати. На початок 1998р. загальний борг становив понад 5 млрд. гривень. Хоча в цій сфері
відбулися вагомі зрушення. Перед працівниками бюджетних організацій у 1999-2001 pp. були погашені
заборгованості. Також погашені заборгованості і у виплаті пенсій. Найбільша заборгованість у вугільній
промисловості, машинобудуванні, сільському господарстві. В той же час, починаючи з 2000 p.,
починається зростання заробітної плати. У той же час інфляційні процеси у своїй більшості нівелюють
зростання доходів громадян.

За роки незалежності стрімко зростало безробіття. У 1998 р. в Україні нараховувалось 600 тис. офіційно
зареєстрованих безробітних. На кожне вільне робоче місце претендувало майже 20 чоловік. Лише з
2000 р. ситуація стала дещо покращуватися. З 2005 р. було поставлено завдання забезпечення
зайнятості для більшої частини населення, створення мільйони нових місць.

Наслідком соціальної кризи, невирішеності багатьох питань в економіці стало поширення страйкового
руху та інших форм протесту. Тяжкої шкоди суспільству і особистості завдає злочинність.

Тривають негативні процеси у відтворенні населення. За кілька останніх років чисельність населення в
Україні скоротилась з 52 млн. до 49 млн. чоловік. Від 5 до 7 млн. українців вимушені виїздити на роботи
за кордон переважно у країни ЄС та Росію.

Ключові дати

2000 р. — початок економічного зростання в Україні

15.9. Релігія і церква в сучасній Україні

1. Відродження духовного життя.

2. Конфесії в Україні.

3. Роль релігії в суспільстві.

Незважаючи на десятиріччя гонінь, релігія і церква зуміли зберегти своє місце в суспільстві і вплив на
нього. Рубіжним у зміні ставлення держави до церкви і релігії правомірно вважати 1988 рік — рік
відзначення 1000-літнього ювілею прийняття християнства на Русі. Святкування ювілею відбувалося у
Києві та Москві за участю більше 100 офіційних представництв церков і релігій з усього світу. Особливої
урочистості акції святкування ювілею надало те, що ця дата була визнана ООН видатною історичною
подією в людській цивілізації.

З проголошенням незалежності України церковне життя пожвавлюється: йде помітне зростання кількості
релігійних громад, будуються храми (у 1991-2004 pp. було побудовано та здійснювалося будівництво
близько чотирьох тисяч храмів), відроджуються монастирі, духовні навчальні заклади, недільні школи. У
духовний світ наших громадян глибше входить релігійна література, нам відкривається багатюща
духовна спадщина України. У 1997 р. в державі діяло 64 конфесії, в яких понад 18 тис. релігійних громад
(з них 6 тис. оформили свій статус протягом 1991-1995рр.), понад 100 монастирів (серед них уславлені
Києво-Печерська лавра, Почаївська лавра), 40 релігійних навчальних закладів. У 2004 р. вже діяло
більше 100 конфесій і сект. В Україні працюють близько 20 тис. служителів культу, виходить у світ більш
як 50 періодичних релігійних видань. Пожвавилися зв'язки релігійних організацій та окремих віруючих з
одновірцями за межами України.

Відносини з релігійними громадами, особами, які належать до різних конфесій, у нашій країні регулюють
Конституція України (ст. 35. Право на свободу світогляду і віросповідання) і Закон України "Про свободу
совісті та релігійних організацій" від 23 квітня 1991 року, який підтверджує, що ніхто не може встановити
обов'язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-який примус щодо визначення
громадянином свого ставлення до релігії, участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і
церемоніях, навчання релігій. У Законі закріплюється рівноправність громадян незалежно від їх
ставлення до релігії. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від
церкви.

Завдяки вдосконаленню законодавства, адміністративним та організаційним заходам вдалося

нормалізувати релігійну обстановку.

Незабаром після проголошення незалежності визріла криза в православ'ї України, яке функціонувало на
платформі РПЦ. Собор православної церкви в Києві проголосив автокефальність (незалежність), визнав
себе Українською православною церквою (УПЦ). Собор звернувся до Московського патріархату з
проханням канонізувати її в такому статусі. Але Московський архієрейський собор категорично відхилив
прохання українського собору, а Філарет, який на той час вже мав титул Блаженніший екзарх
патріарший, за таку постановку питання піддався злісним нападкам. Тим самим Московський патріархат
продовжив політику щодо православної церкви в Україні в старому руслі, в якому православ'я в Україні,
її церква розглядалися вторинним явищем порівняно з РПЦ в Росії.

Більше того, не без зацікавленості Московського патріархату ініціювалася і була проведена нарада
частини українських єпископів у Харкові, яку оголосили собором. Відповідно до настанов Московського
патріархату в Харкові предстоятелем православної церкви в Україні було призначено єпископа
Ростовського і Новочеркаського, керуючого справами Московської патріархії Володимира (в миру
Сабодана), який на Харківському соборі навіть не був присутній. Слідом за тим прокотилася Україною
крута хвиля захоплення храмів, монастирів прибічниками Володимира, що нерідко супроводжувалося
насильством і синцями для тих, хто знаходився "в обороні". Внаслідок такого вируючого протистояння
до РПЦ Московського патріархату відходить більше 5 тис. церковних громад, низка монастирів.

У червні 1992 р. відбувся об'єднавчий собор УПЦ і УАПЦ (яка діяла паралельно). Патріархом УПЦ-КП
(так вона фактично почала називатися після об'єднання) обрали Мстислава (Скрипника), а його
заступником Філарета (Денисенка). Та єдина УПЦ-КП тоді не склалася, того не побажав Мстислав, який
невдовзі відійшов з життя. Після його смерті розкол поглибився і, по суті, закріпився собором УАПЦ, на
якому її патріархом обрано Димитрія (в миру Ярема).

У свою чергу, на соборі УПЦ-КП в жовтні 1993 р. патріархом цієї церкви обрали колишнього
політрепресанта, українського правозахисника Володимира (в миру Романюк), а його заступником стає
Філарет. У липні 1995 р. патріарх Володимир (Романюк) відійшов з життя, його похорони в Києві
переросли в справжню соціальну трагедію. Тіло поховали на тротуарі біля входу в головну браму
собору Софії Київської. Через деякий час патріархом УПЦ-КП на соборі вищих ієрархів церкви цієї
конфесії в Києві обрали Філарета. Покійний патріарх конфесії Володимир, а потім Філарет порушували
питання про об'єднання всіх гілок православ'я в одну. їх пропозиції знаходили розуміння в уряді,
оскільки біли спрямовані на консолідацію українського суспільства, передусім віруючого населення. Ідея
об'єднання всіх православних церков до тепер залишається нереалізованою.

Таким чином, у православ'ї Української незалежної держави існує кілька течій (конфесій): УПЦ-КП, УПЦ-
МП, УАПЦ, УПЦ-катакомбна і УПЦ Андрія Первозванного. Крім того, низка церковних громад, зокрема в
східних областях країни, підпорядкована безпосередньо Московському патріархату, тобто перебуває
поза впливом патріархів, що функціонують в Україні.
Новий конфлікт між православними церквами спалахнув у 2004 р. під час президентських виборів, коли
УПЦ-МП відкрито підтримала на виборах кандидата у Президента України В. Януковича, тим самим
порушивши основний принцип діяльності церков — невтручання у політичне життя.

Серед інших конфесій — Українська греко-католицька церква, протестантські об'єднання Євангельських

християн-баптистів, Адвентистів сьомого дня та ін., нехристиянські конфесії представників іудаїзму й
мусульманства. Відроджуються дохристиянські вірування слов'ян. Є й нелегальні об'єднання. Серед
них, зокрема, сатанисти, Біле братство, керівництво якого було притягнуто до судової відповідальності
за протизаконну, антигуманну діяльність, сектантське об'єднання Муна та ін.

Важливою подією релігійного і церковного життя України став візит у червні 2001 р. глави Держави
Ватикан, глави Католицької церкви Папи Римського Івана Павла II. Україна стала 123-ю країною, яку
відвідав Понтифік. Згідно з програмою візиту відбулися зустрічі Папи і президента України з
представниками політичних, культурних, наукових та ділових кіл, зустрічі Папи з представниками
всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, з громадськістю. Іван Павло II відслужив
божественні літургії за римським та візантійським обрядами в Києві та Львові.

Візит Понтифіка, незламного поборника прав і гідності людини, безкомпромісного противника

тоталітаризму, нетерпимості і дискримінації, став закликом до порозуміння, до процесів єднання. Папа
закликав не зводити рахунки з минулим, а разом дивитися в майбутнє, спільно розвивати діалог культур
і цивілізацій. Україна, за словами Папи, має виразне європейське покликання, підкріплене
християнськими коренями культури, і тому треба сподіватися, що ці корені допоможуть зміцнити
національну єдність і далі розвивати незалежну Україну.

Головним противником візиту Папи до України була Російська православна церква і, відповідно, УПЦ-
МП.

Таким чином, попри існуючі проблеми громадяни України, живучи в умовах свободи, не тільки шукають
матеріального, а й прагнуть жити з Богом, хочуть відродити духовність у власних серцях. І в цьому
криється надія на краще майбутнє для всіх у молодій Українській державі.

Ключові дати

1988 р. - святкування 1000-ліття прийняття християнства на Русі

1991 р. — закон України "Про свободу совісті та релігійних організацій"

15.10. Українці східної та західної діаспор. Внесок української діаспори в становлення

незалежності України

1. Загальна характеристика української діаспори.

2. Східна діаспора.

3. Західна діаспора.

4. Внесок української діаспори в становлення незалежності України.

Українська діаспора — це концентровані та розпорошені розселення українців за межами України. Під

східною діаспорою розуміють поселення українців у республіках колишнього Радянського Союзу та Азії,
під західною - поселення українців у Європі, Америці, Австралії.

У силу різних обставин поза межами України опинились мільйони українців. Так частина українців живе
в межах етнічних українських територій, що тепер належать Польщі, Словаччині, Румунії, Молдові, Росії
та Білорусі. Але значна частина українців опинилась за межами батьківщини в результаті еміграцій:
політичної, економічної (трудової). Початок політичної еміграції був покладений у XVII- XVIII ст., а
трудової — в XIX ст. На сьогодні за межами Української держави проживає близько 11 млн. українців. З
них у східній діаспорі близько 8 млн. Найбільша українська діаспора в Росії (4,5 млн. чол.). Тут вони є
другою за чисельністю Казахстані — 900 тис. чол. та Молдові — 650 тис. чол.

Характерною рисою східної діаспори стала поступова асиміляція. Тут відсутні українські школи та інші
навчально-виховні заклади. Тільки завдяки зусиллям ентузіастів робляться перші спроби по
збереженню української самобутності і відродженню духовності.

Близько 2,5 млн. українців проживає за межами колишнього СРСР. Умовно українців у західній діаспорі
можна поділити на три групи: 1) ті, чиї предки покинули батьківщину 3-4 покоління тому (найчастіше
вони мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки); 2) ті, хто порвав зв'язки з
батьківщиною одне чи два покоління тому (вони знайомі з українською культурою і шанують її); 3)
невелика, але найактивніша група — ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Вони
становлять серцевину українських громад.

Найорганізованіші та найактивніші громади західної діаспори зосереджені в Канаді (понад 950 тис),
США (понад 730 тис. українців), Польщі (понад 250 тис). Хоча українці складають лише 3'% населення
Канади, однак вони досягли значних успіхів у соціально-економічній, політичній та культурній сферах.
Визнанням цього факту є обрання українців на найвищі державні посади. Центрами українства в Канаді
є Едмонтон (тут, зокрема, працює Канадський інститут українських студій), Вінніпег, Торонто, де діють
кафедри українознавства, перебуває осередок Всесвітнього конгресу вільних українців.

У Бразилії (близько 360 тис. чол.) та Аргентині українці перебувають у більш складному економічному
становищі, це переважно фермери (в Аргентині — в штаті Місьонас, в Бразилії — район міста
Прудентополіс). Одна з найкраще організованих громад — 35-тисячна громада в Австралії серед якої є
багато відомих спеціалістів. Останнім часом найбільших злигоднів зазнали українські громади в
колишній Югославії, в ході громадянської війни багато українців покинули місця свого проживання.
Товариство "Україна" підтримує земляків у важку хвилину, організовуючи їм доставку гуманітарної
допомоги.

У західних країнах діють українські суботні та недільні школи, культурно-освітні установи, хори,
ансамблі, танцювальні колективи. Функціонують політичні партії, громадські та молодіжні організації і
об'єднання, організується видавнича діяльність. Діють спеціальні дослідні установи (Мюнхен, Гарвард),
ряд факультетів з викладанням української мови та історії при вищих навчальних закладах.

Характер зв'язків зарубіжних українців із батьківською землею залежав від багатьох об'єктивних і
суб'єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні,
позицій різних поколінь української діаспори. Та, незважаючи на перипетії історії, українські поселенці в
західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші
емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у рухах солідарності й
допомоги українському народові. Вони були започатковані ще у перші десятиліття перебування в
діаспорі.

Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки радісне піднесення
в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що цього разу справа побудови
самостійної демократичної Української держави буде доведена до кінця. У всіх країнах, де проживають
українці та їх нащадки, цей акт відзначався як найбільше свято.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв'язків діаспори з Україною, які практично не
припинялися ніколи. З 80-х років ми маємо змогу познайомитися з виступами представників діаспори на
українській сцені, їхня майстерність з усією виразністю засвідчує, як можна не лише зберігати
національну пісню, танок далеко від землі походження батьків, нерідко в багатоетнічній країні, але й
плекати, розвивати їх.
Зв'язок української діаспори з історичною батьківщиною здійснюється через товариство "Україна",
різноманітні громадські й культурні організації. Помітну роль у зміцненні цих зв'язків відіграє часопис
"Українська діаспора", що видається Інститутом соціології Національної академії наук України та
Редакцією Енциклопедії української діаспори при НТШ (США). Важливого значення для взаємодії різних
частин українського етносу набули 1-й Форум української діаспори (серпень 1990 p., Польща), 1-й
Форум представників східної діаспори (січень 1992 p., Київ) та Всесвітній форум (серпень 1992 p., Київ).
З цього моменту Всесвітні форуми стали регулярними.

З метою координації зв'язків різних гілок українського етносу у червні 1993 р. було створено
Міністерство України у справах національностей та міграції (нині — Державний комітет). У розробленій
цим відомством спільно з товариством "Україна" програмах значне місце відведено заходам, що мають
сприяти участі української діаспори в суспільно-політичному житті України. Одним з таких кроків стало
запровадження статусу закордонного українця.

Ключові дати

Серпень 1992 р. - І Всесвітній форум українців (м. Київ)

15.11. Зовнішня політика незалежної України її міжнародні зв'язки

1. Вихід України на міжнародну арену як незалежної держави.

2. Основні напрями зовнішньої політики.

3. Зовнішня політика 1991— 2004 р.

4. Зовнішньополітичний курс Президента В. Ющенка.

Україна займає вигідне геополітичне становище між Заходом і Сходом. Проте само по собі вигідне
геополітичне становище автоматично не забезпечує вигоди для країни. Це повинна робити зовнішня
політика країни.

З початку проголошення незалежності Україна взяла курс на набуття статусу позаблокової, без'ядерної
держави. На першому етапі становлення незалежності України забезпечило їй підтримку з боку світової
громадськості і дистанціюванні від Росії. Україна стала рівноправним суб'єктом міжнародної
співдружності, ії визнали 180 країн світу. Вона підтримує дипломатичні відносини більше ніж з 50
державами. Бере участь у діяльності більше ніж 20 міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, РЄ тощо).
Вдалось налагодити дружні відносини з сусіднім державами. Тісні політичні відносини склались в
України з Польщею і країнами ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова), які прагнуть
зменшити вплив Росії на просторах СНД.

2 липня 1993 p. BP України затвердила "Основні напрями зовнішньої політики України" Цей документ
визначає базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики, містить засади, на яких
реалізується зовнішньополітична діяльність нашої держави. Так основними завданнями зовнішньої
політики є: утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави; забезпечення
стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та
недоторканості її кордонів; входження національного господарства до Світової економічної системи для
його повноцінного економічного розвитку, підвищення добробуту, захисту прав та інтересів громадян
України, її юридичних осіб за кордоном, створення умов для підтримання контактів із зарубіжними
українцями і вихідцями з України надання їм допомоги згідно з міжнародним правом; поширення у світі
образу України як надійного і передбачуваного партнера.

Засади зовнішньої політики України відображені також в Конституції (Основний Закон) України. Так у
розділі. 1, ст. 18 сказано: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення мирного
і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства та загальновизнаними
принципами і нормами міжнародного права". В Конституції також записано, що Верховна Рада схвалює
рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил
України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України.
Повноваженнями Верховної Ради є також надання у встановлений законом строк згоди на
обов'язковість міжнародних договорів України. У статті 92 записано, що виключно законами України
визначають засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи.

У міжнародних відносинах державу представляє Президент. Він здійснює керівництво

зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України,
приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних
представників України, в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні
грамоти тощо. Організує і забезпечує зовнішньоекономічну діяльність України, митну справу Кабінет
Міністрів України (ст. 116). -

В Україні функціонують спеціальні міністерства, що здійснюють реалізацію її зовнішньої політики —

Міністерство закордонних справ, Міністерство зовнішньої торгівлі. У Верховній Раді утворено
спеціальний Комітет з питань міжнародних відносин та зв'язків з країнами СНД, в апараті секретаріату
діє підрозділ міжпарламентських зв'язків, в Кабміні, апараті Президента є працівники, які виконують
консультативно-радницькі функції в питаннях здійснення зовнішньої політики вищими ешелонами
державної влади. Функціонують відповідні структури з питань зовнішньоекономічних зв'язків в обласних
державних адміністраціях України.

У першій половині 90-х років головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити
міжнародне визнання і посісти відповідне місце у системі міжнародних відносин, відстояти статус
позаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної
зброї.

У другій половині 90-х років Україна намагалась реалізувати стратегію багатовекторності зовнішньої
політики. Стратегічними партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та ще цілий ряд
держав. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основними своїми партнерами виявилось
нереально, хоча були досягнуті значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так було укладено великий
договір з Росією і угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 p.); вдалось в основному
врегулювати відносини з сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією,
Молдавією; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід
Одеса-Броди, нафто-термінал, укладені договори з Туркменістаном, Азербайджаном тощо). Добрі
економічні і політичні зв'язки склалися між Україною і більшістю держав європейського континенту,
передусім із сусідньою Польщею, а також ФРН, Італією, Угорщиною. У той же час відносини з США
характеризувалися нестабільністю, головною причиною яких стали внутрішньополітична боротьба в
Україні і недовіра до українського керівництва на чолі з Л.Кучмою. Також наростали проблеми у
відносинах з ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням взятих Україною на себе зобов'язань.

Зрештою Україна опинилась під ударом "антидемпінгових розслідувань", перед санкціями FATF
(Міжнародна група з розробки фінансових заходів боротьби з відмивання грошей) тощо. Україна
опинилась перед вибором: або інтеграція у Євроатлантичні структури (НАТО, ЄС), або з Росією (СНД,
ЄврАзЕС, Ташкенський договір). Україна проголосила обрання європейського вибору (травень 2002 p.),
проте шлях у цьому напрямі не передбачався легким. Для цього потрібні були реформи, які б
забезпечили досягнення європейських стандартів розвитку. У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна -ЄС",
де основним було питання про надання Україні статусу держави з ринковою економікою та
асоційованого членства ЄС. У ході роботи саміту зазначалося, що Україна ще не відповідає стандартам
ЄС і не потрапляє до переліку країн, які мають увійти до ЄС у 2004 р. та 2007 р. У 2003 р. Україна
отримала статус "країни-сусіда ЄС". Щоб зменшити негативні наслідки від вступу до ЄС сусідів України з
Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією, були укладені угоди про спрощений візовий режим.

Щоб домогтися підтримки США, українське керівництво на чолі з Л.Кучмою направило у 2003 р. до
Кувейту, а згодом до Іраку, воєнний контингент. Проте ця зовнішньополітична акція була неоднозначно
сприйнята в середині країни. А перебування українських військових у регіоні призвело до втягування їх у
збройне протистояння між іракськими партизанами і окупаційними військами і, відповідно, до болючих
втрат (загинуло 18 чол.).

Після невдалої спроби інтеграції на Захід, був взятий курс на Схід. У лютому 2003 р. керівники Росії,
України, Білорусії, Казахстату уклали угоду про створення Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). Проте
реалізація і цієї угоди опинилась під питанням. Росія наполягає на створенні наддержавних органів, що
заперечує Україна, а також між Україною і Росією спалахнув прикордонний конфлікт із-за острова Тузла
в Керченській протоці. Хоча зрештою конфлікт вдалося погасити, проблема розподілу акваторії
Азовського моря і Керченської протоки не була остаточно розв'язана.

Крім європейського вибору і тісних відносин з Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики
України були:

— економізація зовнішньої політики, тобто, зовнішньополітичні зв'язки повинні підкріплюватися і

економічним співробітництвом. Також зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків для
українських товарів;

— розвиток зв'язків із стратегічними партнерами;

— створення позитивного іміджу України;

--- забезпечити диверсифікацію постачання енергоносіїв;

--- підтримання відносин зі світовим українством (українська діаспора);

--- реалізовувати своє геополітичне положення, як мосту між Сходом і Заходом.

Важливим напрямом української зовнішньої політики стала участь українських військових у миротворчих
операціях ООН. Вперше український контингент взяв участь у миротворчій операції в 1992 р. в Хорватії.
Згодом були інші гарячі точки планети. На теперішній час українські контингенти знаходяться в Боснії,
Косово (Сербія), Ліван, Ліберія, Сьера-Леоне. Під час участі України у миротворчих операціях ООН
загинуло 34, поранено 50 військовослужбовців.

Після президентських виборів 2004 р. нове українське керівництво на чолі з В.Ющенком проголосило
курс на євроінтеграцію і відмову від політики багатовекторності. Перед країною відкрилась перспектива
отримання статусу країни з ринковою економікою, вступу в Світову організацію торгівлі (СОТ). Україна
подала заявку на вступ до ЄС. Передбачається вступ України в НАТО. Але для реалізації цих амбітних
планів ще потрібна наполеглива праця. На саммітах Україна — ЄС, Україна — НАТО (лютий 2005 р.)
українському керівництву були дані відповідні позитивні сигнали.

Ключові дати

1993 р. - затвердження ВРУ "Основних напрямів зовнішньої політики України"

15.12. Головні кроки України на шляху до європейської інтеграції

1. Співробітництво України з ОБСЄ та РЄ.

2. Відносини України з ЄС.

3. Україна і НАТО.

Одним з провідних напрямків зовнішньої політику України - це участь у загальноєвропейському процесі

і, зокрема, в процесі європейської інтеграції.
452

З 1992 р. Україна стала учасником Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) і підписала
ключовий документ НБСЄ Гельсінський Заключний акт. Це стало свідченням визнання рівноправності
України у творенні демократичних міждержавних стосунків і безпеки в Європі. З 1 січня 1995 р. НБСЄ
стала постійнодіючою організацією (ОБСЄ), важливим елементом загальноєвропейського дому. На
початку грудня 1994 р. на зустрічі глав держав і урядів НБСЄ (ОБСЄ) в Будапешті лідери чотирьох
держав — України, США, Великобританії та Росії — підписали Меморандум про гарантії безпеки
України. В ньому три ядерні країни підтвердили свої зобов'язання поважати незалежність, суверенітет
та територіальну цілісність нашої держави, утримуватися від загрози чи використання сили проти
України.

9 листопада 1995 р. — першою з країн СНД — Україна офіційно вступила до Ради Європи (РЄ). Це дало
можливість брати участь у виробленні спільної політики Європейських держав у галузі прав людини,
трансформувати національні державні та суспільні інститути відповідно до загальноєвропейських вимог.

Вступивши до РЄ, Україна взяла на себе ряд зобов'язань, які стосуються, насамперед, приведення її
правової та політичної систем у відповідність до вимог цієї організації. Так, згідно з рекомендаціями РЄ
в Україні було скасовано смертну кару. Незважаючи на опір деяких сил у державі, виконання
рекомендацій РЄ відповідає національним інтересам України, наближає її до стандартів
демократичного суспільства. Для контролю за виконанням взятих на себе зобов'язань, щодо України
запроваджено постійно діючий моніторинг стану справ з правами людини. За період з 1995 по 2004 pp.
Україна неодноразово опинялася в ситуації, що їй загрожували виключити з РЄ за невиконання
зобов'язань. Така ситуація не найкращим чином впливала на імідж України та на її відносини з
Європейськими державами. Це також негативно відбивалося на євроінтеграційних прагненнях України.

Важливе значення для просування на шляху до європейської інтеграції є співробітництво з

Європейським Союзом (ЄС). У 1992 р. Україна долучилась до співробітництва з європейськими
фінансовими організаціями, зокрема, ставши членом Європейського банку реконструкції і розвитку, який
був створений для допомоги країнам Східної Європи подолати комуністичне минуле. Тоді ж і почалось
співробітництво з ЄС. Українське керівництво проголосило стратегічною метою вступ до цієї впливової
міжнародної організації. У 1994 p. було підписано, а в 1998 р. набуло чинності закону Угода про
партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. У документі проголошувалися такі цілі співробітництва:
розвиток політичного діалогу; сприяння розвитку торгівлі, інвестицій; створення умов для
взаємовигідного співробітництва в усіх галузях; підтримання зусиль України по зміцненню демократії,
розвитку її економічного потенціалу та завершенню переходу до ринкової економіки. Загальну стратегію
ЄС щодо України було затверджено у 1999 р.

У липні 2002 р. відбувся саміт "Україна - ЄС". Основними питаннями, що обговорювалися, були;
надання Україні статус країни з ринковою економікою і асоційоване членство країни в ЄС. За підсумками
роботи саміта було прийнято рішення, що Україна не відповідає вимогам ЄС і не потрапляє до хвилі
розширення ЄС у 2004 і 2007 pp. У 2003 р. Україні було-надано статус "країни-сусіда ЄС". Щоб
зменшити негативні наслідки від вступу в ЄС сусідів України, з ними були укладені угоди про спрощення
візового режиму. У 2005 р. починається новий етап у співробітництві з ЄС. Нове українське керівництво
на чолі з Президентом В.Ющенко спрямувало всі зусилля по досягненню стратегічної мети вступу в ЄС.
На саміті "Україна-ЄС" було проголошено, що Україна відмовляється від політики багатовекторності і
проголошено курс на євроінтеграцію. Основними кроками на цьому шляху є: надання Україні статусу
країни з ринковою економікою; вступ до Світової організації торгівлі (COT); подання заявки на вступ до
ЄС; початок переговорного процесу про умови вступу; набуття асоційованого членства в організації;
вступ до організації. Країни ЄС схвалили доповнення до угоди з Україною, які розширюють
співробітництво з нею.

Проголошення Україною без'ядерного статусу сприяло налагодженню тісних відносин з НАТО. У 1994 р.
стала учасником програми НАТО "Партнерство заради миру". У 1996 р. була схвалена індивідуальна
програма партнерства Україна-НАТО. На території України проходять спільні навчання військових
підрозділів (Янівський полігон під Львовом, акваторія Чорного моря). У 1997 р. в Мадриді між Україною і
НАТО було підписано "Хартію про особливе партнерство". У Хартії проголошувалося, що НАТО є
відкритим для вступу нових членів, що воно підтримує суверенітет і територіальну цілісність України,
недоторканість її кордонів. Був визначений механізм консультацій між двома партнерами. Україна
розглядає НАТО як найбільш ефективну структуру колективної безпеки в Європі, хоча не схвалила дії
НАТО у Югославії. Для більш тісного співробітництва у Києві відкрито офіс воєнного представництва
НАТО. На Празькому саміті НАТО у листопаді 2002 р., в розвиток Хартії і рішення України (травень 2002
р.) про повноправне членство в Альянсі, було затверджено План дій і Цільовий план на 2003 p., який
містить перелік конкретних дій, які б переконали НАТО у серйозності намірів України. Згідно з останніми
документами Україна бере на себе зобов'язання забезпечення свободи слова, розвиток громадянського
суспільства, захист прав і свобод громадян, розв'язання важливих економічних і соціальних проблем,
щоб наблизитись до європейських цінностей і стандартів.

Ключові дати

1992 р. - вступ України до НБСЄ (з 1995 р. ОБСЄ)

1994 р. — надання Україні гарантій з боку великих держав. Відмова України від ядерної зброї. Початок
участі у програмі НАТО "Партнерство заради миру"

1995 р. - вступ України до Ради Європи (РЄ)

2002 р. — саміт "Україна—ЄС"

травень 2002 р. — рішення України про бажання набути повноправного членства в НАТО

2003 p. — набуття Україною статусу "сусіда ЄС"

15.13. Політичний розвиток України (1994-1999 pp.)

1. Вибори 1994 р. до Верховної Ради України.

2. Вибори 1994 р. Президента України.

3. Прийняття Конституції України.

4. Вибори 1998 р. до ВРУ.

5. Президентські вибори 1999 р.

Перехід до ринкових відносин викликав загострення соціально-економічної ситуації в країні, що в свою

чергу потягло за собою загострення політичної ситуації. Населення висловлювало невдоволення
діяльністю Верховної Ради і Президента. Зрештою було прийнято рішення провести дострокові вибори
Президента і Верховної Ради.

27 березня 1994 p. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів,
половина з яких були членами політичних партій. Більше всього місць отримала КПУ — 96 (до них слід
додати ще 5 членів Компартії Криму), СПУ - 14, Сел ПУ - 18, Рух - 20. Інші партії спромоглись провести у
Верховну Раду від 1 до 9 своїх представників. Таким чином, вибори засвідчили домінування лівих сил.
18 травня 1994 р. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент
затвердив Прем'єр-міністром В. Масола.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулись в червні-липні
1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Л. Кучма. Його кандидатуру підтримали східні й
південні регіони України та Крим. 9 липня новообраний Президент України приніс присягу.
Вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху, що зміна влади у
пострадянських державах може відбуватися мирним демократичним шляхом,

У період Л. Кучми продовжувались здійснюватись ринкові перетворення, проте продовжувався спад

виробництва. Важливі події; прийняття Верховною Радою Конституції України 28 червня 1996 р. та
введення національної грошової одиниці гривні — вересень 1996 р. — стали позитивними зрушеннями у
становленні незалежної України.

У період 1994-1999 pp. в Україні змінились 4 прем'єр-міністри, що свідчить про незначні успіхи в
економічній політиці. Значного удару по українській економіці завдала фінансова криза осені 1998 p., яка
мала як внутрішні, так і зовнішні причини.

Важливою подією 1998 р. стали вибори до Верховної Ради (березень), які проходили за новою
виборчою системою — змішаною (пропорційно-мажоритарною). За новою системою з 450 депутатів 225
обирались в одномандатних виборчих округах на основі відносної більшості, а 225 — за списками
кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному
загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Підсумки голосування
засвідчили домінування лівих партій.

За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі чотирьохвідсотковий

бар'єр, що був встановлений у виборчому законі, з 30 виборчих блоків подолали КПУ (24,65%; 84
депутатські мандати), Народний рух України (9,4%; 32), виборчий блок СПУ та Сел ПУ "За правду, за
народ, за Україну!" (8,6%; 29), Партія зелених України (5,4%; 19), Народно-демократична партія (5%;
17), Всеукраїнське об'єднання "Громада" (майже 4,7%; 16), Прогресивна соціалістична партія України
(4%; 14) — загалом 8 партій (блоків).

12 травня 1998 р. Верховна Рада XI скликання розпочала свою роботу. Після довгих дебатів Головою
Верховної Ради було обрано представника блоку Соціалістичної і Селянської партії Олександра
Ткаченка.

Вибори Президента України відповідно до Конституції України було призначено на 31 жовтня 1999р. У
цей день у голосуванні взяли участь 70% виборців. До бюлетеня Центр-виборчком заніс тринадцять
прізвищ кандидатів у Президенти. Починаючи з літа 1999р., навколо виборів точилася гостра боротьба.
Кожен із кандидатів у Президенти України висловлював впевненість у перемозі і демонстрував
готовність взяти на себе відповідальність за долю країни. Чотири кандидати — Є.Марчук, О.Мороз,
В.Олійник та О.Ткаченко, зустрівшись у Каневі, закликали усіх кандидатів до справедливої, чесної
боротьби. Вони мали намір висунути напередодні виборів єдиного кандидата, який би мав більше
шансів на успіх. Однак "канівська четвірка" не змогла здійснити задумане, а до неї більше ніхто не
приєднався. Напередодні виборів Голова Верховної Ради України О.М.Ткаченко зняв свою кандидатуру
на користь лідера Компартії України П.Симоненка.

Після підрахунку голосів за результатами голосування 31 жовтня з'ясувалося, що жоден із кандидатів у

Президенти не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. Перше місце впевнено зайняв діючий
Президент Л.Кучма, а друге — П.Симоненко. Третім був О.Мороз, четвертою — Н.Вітренко. Шість
кандидатів набрали менше одного відсотка голосів. ЦВК призначив дату проведення другого туру
голосування - 14 листопада.

Інтерес до другого туру президентських виборів не знизився, а навіть зріс. Президентом України вдруге
було обрано Леоніда Кучму. За нього проголосувало 56% виборців, а за Петра Симоненка — близько
38%. Більшість виборців голосували проти повернення комунізму, ніж за Л.Кучму.

З великим відривом діючий Президент переміг у західних областях — на Закарпатті, Івано-Франківщині,

Львівщині, Тернопільщині, Волині, Рівненщині і на Буковині. Тут за нього віддали свій голос від 92% до
73 % виборців. З помітною перевагою він переміг П.Симоненка також у Дніпропетровській, Київській,
Хмельницькій, Одеській областях, містах Києві та Севастополі, на Донеччині.
Найбільший відсоток голосів лідер лівих сил набрав на Вінниччині, Полтавщині, Чернігівщині, Луганщині,
Херсонщині, Кіровоградщині, Черкащині, у Криму.

Уперше вибори не поділили Україну навпіл, адже Л.Кучма переміг не лише в центральних, а й в
західних та східних областях України. Демократизм виборів визнали й іноземні спостерігачі,
представники міжнародних організацій. Президентські вибори в Україні переконливо довели перемогу
курсу реформ.

Ключові дати

1994, 1998 pp. - вибори до ВР України

1994, 1999 pp. - вибори Президента України

15.14. Політична боротьба 1999-2004 pp.

1. Прем'єрство В.Ющенка.

2. Формування парламентської більшості.

3. Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 р.

4. "Справа Гонгадзе", "Касетний скандал". Політична криза зими-весни 2001 р.

5. На шляху до виборів ВРУ 2002 p.

З обранням нового Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999р. Прем'єр-міністром України
призначено Віктора Ющенко, тодішнього голову Національного банку України. Він користувався
авторитетом реформатора. У якості Прем'єр-міністра він пробув на посаді до квітня 2001 р. За період
його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення. Починаючи з 2000 p.,
почалось економічне зростання після десяти років падіння. Уряд Ющенка за період своєї діяльності
зазнавав значного тиску від різних політичних сил і фінансово-промислових груп. Показовою в цьому
плані була доля Міністра паливно-енергетичного комплексу Ю.Тимошенко, якій вдалось дещо
стабілізувати становище в галузі і розв'язати значну частину проблем, що накопичилися. Проте її
діяльність викликала постійну критику і нападки. Зрештою вона була усунута і проти неї було відкрито
судову справу. Важливим починанням уряду стали реформи в системі освіти.

Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення

реформ, стало формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. депутати 11
парламентських груп і фракцій, а також деякі позафракційні депутати в кількості 237 депутатів
сформували її. Більшість надала підтримку уряду Ющенка, що було вперше за роки незалежності.
Проте відносини між В.Ющенком і Л.Кучмою були не найкращими. Сформування більшості призвело і
до зміни і керівництва ВРУ: Головою ВРУ став І.Плющ. 19 з 24 Комітетів ВРУ очолили представники
більшості. Парламентська більшість зосередила основну увагу на підвищенні ефективності
законодавчої роботи. Було розглянуто і прийнято значну кількість законів. Серед них нові —
Кримінальний, Земельний кодекси. Останній закріпив право приватної власності на землю. Внесено
зміни у процес приватизації тощо.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців,
що взяли участь у голосуванні висловились за двопалатний парламент; за скорочення числа депутатів з
450 до 300; за ліквідацію права депутатської недоторканості; за те, щоб Президент мав право
достроково припиняти повноваження ВРУ, в разі якщо в останньої протягом одного місяця не буде
сформовано постійно діючої парламентської більшості або в разі незатвердження нею протягом трьох
місяців підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного
бюджету України.
Виконання рішень референдуму поставило на порядок денний питання про внесення суттєвих змін до
Конституції і виборчого закону. Проте процес імплементації в силу різних причин гальмувався.

Зимою-весною 2001 p. Україну вразила політична криза, яка була пов'язана зі вбивством опозиційного
журналіста Г. Гонгадзе. У процесі слідства стали проявлятися негативні явища у верхніх ешелонах
влади. "Масла у вогонь" підлили записи майора СБУ Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента,
які "свідчать" про причетність вищих осіб до цього й інших резонансних злочинів. Опозиція вирішила
скористатись представленою нагодою до зміни влади в країні. Були організовані масові демонстрації і
акції протесту в рамках акції "Україна без Кучми!", які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з
міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла. Наприкінці весни наступ опозиції пішов на спад,
владі вдалось подолати кризу. Але авторитет влади був суттєво підірваний як у середині країни, так і за
кордоном.

Важливою подією політичного життя країни 2000-2001 pp. стало перегрупування політичних сил в країні,
особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У січні 2001 р. було відправлено у відставку
Ю.Тимошенко, а 26 квітня 2001 р. ВРУ відправила у відставку уряд В.Ющенка. Це стала поштовхом до
формування могутньої опозиції режиму Кучми. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування
передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали: опозиційний блок
"Наша Україна" і провладний блок "За єдину Україну".

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за змішаною виборчою системою, за якою 50% депутатів
обирається за партійними списками, а 50% в мажоритарних виборчих округах.

За підсумками голосування в загальнодержавному багатомандатному окрузі 4% бар'єр, що був

встановлений у виборчому законі, з 30 виборчих блоків подолали: блок "Наша Україна" на чолі з
В.Ющенко — 23,55%, Комуністична партія України (КПУ) - 20,01%, Блок "За єдину Україну!" (В.Литвин) -
11,79%, Блок Юлії Тимошенко - 7,25%, Соціалістична партія України (СПУ) — 6,87%, Соціал-
демократична партія України (об'єднана) (СДПУ(о)) — 6,27%.

Після початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах утворили свої
фракції. До фракції "Єдина Україна" увійшло 177 депутатів (Вказана чисельність фракцій відповідає
моменту їх утворення. У подальшому відбувалися зміни), до "Нашої України" — 118 депутатів, до КПУ -
64, СДПУ(о) - 31, БЮТІ - 23, СПУ -22, 12 депутатів побажали залишитись позафракційними. Після
початку роботи ВРУ розгорілась боротьба за формування більшості і керівні посади в парламенті. 28
травня 2002 р. було обрано керівництво ВРУ: головою було обрано В.Литвина ("Єдина Україна"),
першим заступником - Васильєв ("ЄУ"), заступник - О.Зінченко (СДПУ(о)). Головами ключових комітетів
ВРУ стали представники "Нашої України".

Фракція "ЄУ" виявилась нежиттєздатною і вже в червні 2002 р. розпалась на шість фракцій: фракція
"Партії регіонів" — 52 депутати, фракція партії "Трудова Україна" — 31, фракція Партії промисловців і
підприємців - 20, фракція "Народовладдя" - 17, фракція "Аграрії України" (Аграрна партія України) — 17,
фракція "Демократична ініціатива" — 15. Проте проурядові фракції за рахунок депутатів, що обиралися
в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим невілювавши перемогу опозиції.

2002-2004 pp. пройшли у гострій політичній боротьбі. Л.Кучма намагався реалізувати політичну
реформу, яка передбачала перерозподіл владних повноважень у трикутнику Президент-Прем’єр-
міністр-Верховна Рада. Проте всі проекти і комбінації не знайшли підтримки у парламенті. Чим ближче
було до президентських виборів 2004 p., тим політична життя в країні ставало активнішим.

Ключові дати

16 квітня 2000 р. — Всеукраїнський референдум за народною ініціативою

грудень 2000 р. - започаткування опозицією акції "Україна без Кучми"

зима-весна 2001 р. — політична криза зумовлена вбивством опозиційного журналіста Г. Гонгадзе і
"касетним скандалом"

2002 р. - вибори до ВРУ

15.15. Вибори Президента України 2004 р. "Помаранчева революція"

1. Передвиборчі перегони.

2. Перший тур виборів.

3. Другий тур виборів. Масові фальсифікації.

4. "Помаранчева революція"

Вибори Президента України 2004 р. як і передбачалося стали переломними в історії України. Ще за

довго до офіційного початку передвиборчої кампанії всі політичні сили, як урядові, так і опозиційні стали
готуватися до виборів.

Тривалий час була не зрозумілою позиція діючого Президента України Л.Кучми. Конституційний Суд
України визнав, що він згідно з Конституцією України (1996 р.) перебуває при владі лише перший термін,
хоча фактично перебував при владі вже два терміни. Зрештою Л.Кучма відмовився від участі у виборах
2004 р. Кандидатом від існуючої влади став діючий прем'єр-міністр України В.Янукович. Для створення
його позитивного іміджу було задіяно всі можливі і неможливі засоби: від прямого використання
адмінресурсу до відкритого поширення неправдивої інформації. Використовуючи своє службове
становище, В. Янукович вжив ряд популістських заходів, зокрема, пенсіонерам було надано доплату до
пенсій, підвищено заробітну плату. Проте такі заходи ледь не призвели до економічної кризи в країні.

Опозиційні сили згрупувалися навколо В.Ющенка, лідера "Нашої України", колишнього голови
Національного банку України, Прем'єр-Міністра у 2000-2001 pp.

Однією з особливостей передвиборчої компанії стало висування великої кількості кандидатів у

Президенти України — більше двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома
кандидатами: В. Януковичем і В.Ющенком. Крім того, передвиборча боротьба позначилась як
трагічними (отруєння В.Ющенко, що змусило його на певний час перервати свою компанію), так і
комічними (кинуте на знак протесту яйце в В. Януковича під час його поїздки у Івано-Франківськ
призвело до шоку і падіння в результаті втрати свідомості) випадками.

Президентські вибори відбулися 31 жовтня 2004 р. В результаті голосування голоси виборців

розподілилися наступним чином: В.Ющенко — 39,26% голосів, В.Янукович — 39,11% , О.Мороз - 5,82%,
П.Симоненко - 4,97%, Н.Вітренко - 1,53%, А.Кінах — 0,93%. Решта 18 кандидатів набрали менше 1%
голосів.

Під час проведення виборів проявилась заангажованість Центральної Виборчої Комісії на чолі з
С.Ківаловим, яка впродовж 10 днів не оприлюднювала остаточні результати голосування. Крім того,
з'ясувалося, що робота комп'ютерної мережі ЦВК зазнавала зовнішнього втручання.

Такий розподіл голосів не виявив переможця перегонів, який мав би набрати більше 50%, і тому було
призначено другий тур виборів на 21 листопада 2004 р. Основними суперниками в цьому турі, як і в
першому, були В. Ющенко і З.Янукович. Після першого туру про свою підтримку Юдейка заявили
О.Мороз та А.Кінах. Януковича підтримала Н.Вітренко.

Новизною другого туру було те, що між двома кандидатами відбулись відкриті теледебати, за яками
спостерігала майже вся країна.
Голосування другого туру відбулося із значними фальсифікаціями і махінаціями на користь кандидата
від влади. В результаті оприлюднювані ЦВК результати про перемогу В.Януковича разюче відрізнялися
від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В.Ющенка. Обурені таким станом речей виборці
відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада
зібралися на мітинг на центральній площі Києва Майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс
у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву "Помаранчева
революція". -

За вимогою частини депутатів на позачергове засідання зібралася Верховна Рада України, щоб
обговорити ситуацію, що склалася, і прийняти відповідне рішення. Проте про-урядові фракції і комуністи
відмовилися взяти в ньому участь. На цьому засіданні як політичний акт В.Ющенко прийняв присягу
Президента України. Ця акція додала снаги мітингуючим, ряди яких з кожним днем зростали. У різні дні
під час акції громадського протесту на Майдані було від 500 тис. до 1,5 млн. чол.

Незважаючи на народні протести, на те, що Верховний Суд України та суди інших інстанцій не
розглянули скарги команди кандидата у президента В.Ющенка, ЦВК, не взявши до уваги жодної скарги,
24 листопада о 18.30 оголосила переможцем у виборах В. Януковича.

Така неприхована зневага і несправедливість сприяла радикалізації дій протестуючих, ряди яких почали
швидко зростати. Лідери опозиції заявили про створення Комітету національного порятунку і
всеукраїнський політичний страйк. Почалася розбудова наметового містечка на Хрещатику і Майдані
Незалежності. Київська міська влада і кияни надали всіляку допомогу протестуючим. На потреби
протестуючим було пожертвовано 20 млн. гривен без врахування принесеного одягу та їжі. Лідери
опозиції закликали мітингуючих взяти в облогу Адміністрацію Президента України (Л.Кучми), а згодом і
Кабінет Міністрів України.

Того ж дня до Києва стали звозити і прихильників В.Януковича (загалом близько 20 тис), які спробували
створити власне наметове містечко навпроти будівлі кабінету Міністрів України. У країні склалася вкрай
напружена ситуація: загроза силових дій як з боку правоохоронних органів, так і з боку прихильників
ворогуючих таборів, політична криза, загроза економічної кризи.

Тим часом Верховний Суд України наклав заборону на публікацію результатів оголошених ЦВК до
моменту оголошення свого рішення.

27 листопада відбулося засідання ВРУ на якому було прийнято постанову про політичну кризу в Україні,
в якій визнано факт фальсифікації виборів та фактично анульовано рішення ЦВК. Парламент висловив
недовіру ЦВК і назвав неприпустимим застосування сили до учасників акції громадської непокори.

Прихильники кандидата у президенти В.Януковича взяли курс на сепаратизм, на розкол країни. "З'їзд
депутатів всіх рівнів" у Сєвєродонецьку закликав до проголошення Південно-Східної Автономної
Республіки. Провідну роль у цьому процесі відігравали регіональні лідери Донецької, Луганської,
Харківської та інших областей. В той же час у західних і центральних регіонах країни місцеві ради
приймають рішення про визнання Президентом України В.Ющенка.

Щоб розв'язати складну ситуацію з посередницькою місією, до України прибули представники Польщі,
Литви, Росії, ОБСЄ та ЄС. Зрештою при допомозі міжнародних посередників сторони конфлікту
(Президент України Л.Кучма, і кандидати у президенти України В.Ющенко і В.Янукович) виробили
формулу політичного врегулювання кризи. Але все залежало від рішення Верховного Суду України,
який 29 листопада приступив до розгляду скарги, поданої довіреними особами В. Ющенка про визнання
незаконними дії ЦВК щодо оголошення переможця другого тура і відміну відповідної постанови про його
підсумки.

Засідання Верховного Суду України транслювалося по телебаченню і радіо і всі громадяни могли
довідатися про ті зловживання і фальсифікації, які відбувалися під час виборів. Своїм рішенням від 3
грудня 2004 р. Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських
виборів оголошених Центральною Виборчою Комісією (ЦВК) 26 листопада 2004 р. і призначив
переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

7 грудня Л.Кучма підписав Указ про відпустку на період передвиборчої компанії В. Януковича і
призначив М.Азарова виконуючим обов'язки Прем'єр-міністра України.

Що унеможливити під час переголосування масових фальсифікацій було розроблено зміни до Закону
"Про вибори Президента України". Ці пропозиції, згідно з домовленостями, були поставлені на
голосування у ВРУ у пакеті з змінами і доповненнями до Конституції України Політична реформа. Які
передбачали з вересня 2005 р. перерозподіл владних повноважень між ВРУ, Президентом України і
Прем'єр-Міністром. Також голосувався проект у першому читанні про реформування системи місцевого
самоврядування. 8 грудня пакет було проголосовано переважаючою більшістю депутатів. Відразу в
сесійній залі проголосовані документи були підписані Президентом України Л.Кучмою. Також ВРУ
затвердила і новий склад ЦВК, який очолив Я.Давидович.

Таким чином політична криза в країні була розв'язана шляхом компромісу, народ України відстояв свої
права мирним шляхом, засвідчивши свою прихильність демократичним ідеалам.

Після цього масові акції на Майдані Незалежності у Києві припиняються але продовжує функціонувати
наметове містечко на Хрещатику.

До переголосування команда В.Януковича підійшла у новому складі і з новими гаслами. В.Янукович

заявив про свою опозиційність до Л.Кучми, в той же час залишаючись прем'єр-міністром у відпустці.

Під час переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — 12 тис.
чол., які засвідчили демократичний характер голосування 26 грудня.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за В.Ющенко проголосувало 51,99% виборців,
що взяли участь у голосуванні, за В.Януковича— 44,21%. Інавгурація нового Президента України
В.Ющенко відбулась 23 січня 2005 р.

Ключові дати

21 листопада-8 грудня 2004 р. - "Помаранчева революція"

23 січня 2005 р. - інавгурація Президента України В. Ющенка

15.16. Характер та тенденції розвитку міжнаціональних відносин у сучасній Україні

1. Національні меншини.

2. Законодавство щодо прав національних меншин.

3. Стан міжнаціональних відносин в Україні.

З 52 млн. населення України за переписом 1989 р. українців нараховується 37,4 млн. осіб. Найбільші
національні меншини складають росіяни (11,4 млн. осіб), євреї (483, б тис), білоруси (440 тис),
молдавани (324,5 тис), болгари (233 тис), поляки (219,2 тис), угорці (163 тис), румуни (134,8 тис), татари,
греки, вірмени, цигани, німці, чехи, словаки та ін. Під час референдуму 1 грудня 1991 р. більшість з них
підтримала проголошення незалежності України.

З перших днів незалежності Україна проголосила рівноправ'я всіх громадян держави незалежно від їх
національності. Рішуче були засуджені будь-які спроби нагнітання міжнаціональної ворожнечі,
верховенство одних націй над іншими. При цьому головна увага зверталася на розвиток національних
культур, мов. Безперечною заслугою молодої держави стала розробка законодавчої бази, що
врегульовувала міжнаціональні відносини і виключала можливості в Україні міжнаціональних конфліктів.

Після проголошення незалежності України було створено Комітет у справах національностей при
Кабінеті Міністрів, згодом реорганізований у міністерство (нині — Державний комітет у справах
національностей та міграції). На нього було покладено функції відродження та розвитку мов, культур,
вільної реалізації духовних потреб усіх національностей, що проживають на території України.

Турбота про розвиток національних меншин стала однією з вузлових проблем національної політики
Української держави. 1 листопада 1991 р. Верховна Рада прийняла Декларацію прав національностей
України. У ній підкреслювалось, що в Україні гарантуються всім народам, національним групам,
громадянам рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Іншим важливим документом став Закон "Про національні меншини в Україні". Він зафіксував право
кожного народу на культурно-національну автономію, творення своєї національної культури,
відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, відзначення
національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах
масової інформації, створення національних культурних та навчальних закладів. На теперішній час в
Україні діють сотні організацій національних меншин.

Складною залишається проблема повернення кримських татар на історичну батьківщину, облаштування

їх та надання українського громадянства, фінансування цієї справи повністю лягло на плечі України.

У той же час Україна виступає рішуче проти сепаратистських дій як в середині держави, так і в інших
державах (Грузії, Азербайджані, Югославії та ін.).

На теперішній час законодавча база міжнаціональних відносин, що функціонує в Україні, визнана

світовим співтовариством взірцевою. У Верховній Раді України плідно працює Комітет з питань прав
людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

15.17. Науково-технічна революція і глобальні проблеми сучасності. Чорнобильська

катастрофа та її наслідки. Досягнення України в космічній галузі

1. Загальна характеристика НТР.

2. Основні проблеми НТР.

3. Чорнобильська катастрофа.

4. Україна і дослідження космосу.

Існують різні визначення науково-технічної революції (НТР). Найбільше ними захоплювались у

радянський період вітчизняної історії, щоб, з одного боку, показати безперервність і глибину
революційних процесів, а з іншого — довести переваги соціалістичної системи господарства. У
розвинених країнах Європи і Америки воліли краще прискорювати науково-технічний прогрес і
раціонально користуватись його плодами, ніж вести ідеологічні дискусії з цього приводу.

Отже, у вітчизняній історичній літературі збереглось визначення НТР як процесу корінних, якісних змін у
науці та техніці, які призвели до глибоких зрушень у характері й змісті матеріального виробництва, до
нового визначення місця й ролі людини в сучасному суспільстві.

Науково-технічна революція характеризується багатьма показниками. Найважливішими з них є:

— проникнення науки у мікросвіт, в структуру елементарних частинок речовин;

— прорив людини у макросвіт, у космос;

— відкриття і використання нових видів енергії — атомної, сонячної і т. п.

— освоєння виробництва штучних матеріалів;

— автоматизація виробництва, створення і поширення електронних обчислювальних машин;

— розвиток нових технологій;

— перетворення науки в безпосередню продуктивну силу, диференціація науки;

— інтеграція процесів розвитку науки і освіти;

— вибухоподібне зростання інформації, виникнення так званого "інформаційного" суспільства, коли

швидше рухається той, хто володіє кращою оперативною інформацією.

Науково-технічна революція загострила попередні й породила нові глобальні, тобто спільні для всієї
планети, проблеми, їх можна розподілити на чотири групи за сферами виявлення: міжнародні
відносини, взаємодія суспільства й природи, суспільства і науки, науки і людини.

Для першої групи проблем важливим є збереження миру. Нагромадження і вдосконалення зброї
масового знищення, довільне, неконтрольоване її розповзання по планеті, в тому числі у "гарячі точки",
несе в собі реальну загрозу катастрофи всього людства.

Екологічні наслідки людської діяльності відносяться до другої групи глобальних проблем. Потепління
клімату, виникнення "озонових дір" свідчить про надмірне техногенне навантаження на земній кулі.

Третя група — це економічні, соціальні і політичні наслідки НТР. За деякими підрахунками, при нинішніх
темпах споживання енергоресурсів запасів вугілля на планеті вистачить на 80, газу — на 50, нафти —
на 40 років. Виснаження енергетичних ресурсів, дефіцит сировини і продовольства супроводжуються
винайденням нових видів матеріалів, джерел енергії та шляхів її використання. Для того, щоб наука
служила прогресу, важливо послідовно здійснювати демілітаризацію у всіх країнах, об'єднувати зусилля
для спільного розв'язання глобальних проблем. Використання досягнень НТР зумовило різкий якісний
стрибок окремих держав і формування трьох провідних центрів економічного розвитку: Західна Європа
— США — Японія. Вони й визначають сучасні тенденції людської цивілізації.

Відносини науки і людини набули виняткового характеру. Наука перетворилась на безпосередню

продуктивну силу. Недооцінка науки та її результатів характерна для економічно відсталих держав,
приречених і далі відставати за рахунок власної бездіяльності і "відтоку мізків". Бурхливий розвиток
науки і техніки ставить людину в залежність від наукових досягнень, змінює її інтелект і навіть
зовнішність, зумовлює появу нових медичних проблем.

Аварія на Чорнобильській АЕС у квітні .1986 р. показала, яку загрозу становить бездумне ставлення до
науково-технічного прогресу.

Науково-технічна революція породила не тільки проблеми. Вона водночас вказує на шляхи їхнього
розв'язання. НТР дала світові шанс на виживання, яке можливе тільки за умов інтеграції й мирного
співіснування держав і народів.

У світовому співтоваристві Україна належить до числа держав, які ведуть дослідження космічного
простору. В Україні діє Національне космічне агентство. У 1997 р. з території США було запущено
космічний корабель, на борту якого знаходився перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк.
Українські ракетобудівники мають високий авторитет у всьому світі. Українські ракетоносії "Зеніт-2" були
вибрані для здійснення запусків з плавучого космодрому згідно міжнародного проекту "Морський старт".
Практичне значення мали розробки українських вчених та конструкторів для створення і діяльності
міжнародної космічної станції — найграціознішого проекту в історії космонавтики.

Ключові дати

квітень 1986 р. — аварія на Чорнобильській АЕС 1997 р. - політ першого космонавта незалежної України
у космос

15.18. Наука, освіта і культура в сучасній Україні

1. Стан науки.

2. Середня і вища школа.

3. Розвиток культури.

Провідним науковим центром залишається Академія наук України, проголошена в 1994 році
національною. Однак і в ній нагромадились серйозні проблеми. Орієнтація на прикладні розробки
супроводжувалась падінням престижності фундаментальних досліджень. Понад 90% нових
технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Серйозною вадою є поділ науки на
академічну, вузівську і галузеву. Великі труднощі в матеріально-технічному та кадровому забезпеченні
створює низький рівень фінансування. Окремі інститути втратили за останні роки 50-60 % свого
кадрового складу.

Спостерігалося зниження професіоналізму частини наукових співробітників через відсутність здорового

суперництва, творчих дискусій, чесного і відкритого обміну думками, односторонню орієнтацію
української науки на російську та ізоляцію від європейської і світової науки. Погана технічна оснащеність
наукових лабораторій, різке зниження життєвого рівня і соціальна незахищеність призвели до зростання
виїзду багатьох вчених за кордон. Понад 20% науковців перейшли до комерційних структур.

Такий стан у науці не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених самовіддано
працює у цьому напрямі. Перебудовується робота НАН України, змінюються пріоритети. Зростає увага
до фундаментальних досліджень. Йде перегрупування наукових сил. Створено Міністерство України у
справах науки і технологій, діє Українська наукова асоціація. Засновані Академія наук вищої школи,
Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук, Академія мистецтв, Академія правових
наук, ряд інших галузевих академій. Виникла низка дослідних інститутів та центрів як громадських
об'єднань науковців, наукових товариств. Зокрема у 1989р. відновило свою діяльність Наукове
товариство ім. Т. Шевченка. Тіснішає співробітництво з українською діаспорою.

У складних умовах перебувала і перебуває освіта, хоч процеси оновлення охопили і цю важливу галузь.

Основним нормативним документом у галузі освіти є Закон України "Про освіту". Його було прийнято в
1991 p., a сучасну редакцію затверджено в 1996 р. Освіта визнана пріоритетною сферою, основою
інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави,
передбачено кардинальні зміни в її роботі. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму,
демократи, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон встановлює основні
принципи освіти, її структуру, права та обов'язки учнів, студентів, викладачів, батьків, порядок
організації управління та самоуправління в освіті тощо. Повна загальна середня освіта в Україні є
обов'язковою.

Одним із найважливіших завдань школи є забезпечення виконання закону про мови (1989 р.). У
республіці відкрито чи поновлено сотні шкіл з українською мовою навчання, організовано тисячі
українських класів у школах з російською мовою навчання. Освітня система стає більш гнучкою та
різноманітною. З'явилась велика кількість ліцеїв, коледжів та гімназій. Ці заклади значно
урізноманітнили навчальний процес, сприяють поглибленому розвитку здібностей в учнів та студентів.
Значно більше уваги приділяється вивченню української історії, народознавства, помітні зрушення є у
викладанні інших суспільних наук. У 2000 р. почала здійснюватись широкомасштабна програма
реформування середньої освіти, яка має наблизити школу до сучасних вимог життя.

Зроблено перші суттєві кроки щодо реформування професійно-технічної і вищої освіти. З метою
тіснішого зв'язку з середньою освітою були злиті Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і
середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Скорочуються масштаби
підготовки спеціалістів через заочну та вечірні форми навчання, здійснюється перехід на ступеневу
підготовку: кваліфікований робітник, молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з
державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності.

Вузи стають більш самостійними у своїй діяльності. Проведено роботу по ліцензуванню (наданні
дозволу на освітню діяльність) та акредитації (визначенні професійного рівня діяльності) вищих
навчальних закладів. Введено поряд з державним замовленням платний прийом на навчання.

Розвиток культури переживає значні труднощі. В умовах обмеженого фінансування заклади культури
змушені буквально боротись за виживання. Діяльність творчих колективів театрів, працівників музеїв,
бібліотек нерідко тримається лише на ентузіазмі виконавців.

Ключові дати

2000 р. — початок реформи середньої освіти.

15.19. Політична боротьба у 2005-2007 pp. Вибори до Верховної ради України 2006 і 2007
pp.

1. Премєрство Ю. Тимошенко.

2.Криза «помаранчевої» влади.

3. Вибори 2006 р. до ВРУ та їх результати.

4. Боротьба за повноваження Президента і Прем'єр-міністра України.

5. Політична криза.

6. Дострокові вибори 2007 р. до ВРУ та їх результати.

Після призначення Прем'єр-міністром країни Ю.Тимошенко новий уряд взявся активно реалізовувати
обіцянки, що були дані на Майдані. Програма уряду була підтримана більшістю депутатів ВРУ, за неї
голосували і опозиційні депутати. Проте втілення у життя гасел і обіцянок виявилось не простою
справою.

Уряд поставив перед собою декілька ключових завдань: 1) наповнити державний бюджет за рахунок
ліквідації пільг в оподаткуванні, вільних економічних зон і всіляких тіньових схем отримання доходів;
припинення контрабанди, маніпуляцій з поверненням НДС; 2) підвищити доходи громадян за рахунок
збільшення заробітної плати, розширення соціальних виплат тощо. 3) реприватизація незаконно
приватизованої власності. Крім того відбувалися значні кадрові зміни, що призвели до заміни понад 13
тис. посадовців різних ланок. Відбулись арешти окремих осіб, що звинувачувалися у корупції та інших
злочинах. Резонансними стали самогубства міністра транспорту і зв'язку Кірпи, екс-міністра внутрішніх
справ Ю.Кравченка. Планувалося започаткувати адміністративну реформу.
Але реалізація такого курсу Президента і уряду викликала розбіжності як у самій команді, так і опір тих
сил, інтереси яких зачіпали перетворення. Починаючи з весни 2005 р. стрімко зросли ціни на м'ясо
(поштовхом стала програма уряду по боротьбі з контрабандою - «Контрабанда - STOP!» - пов’язана із
зростанням попиту в результаті зростання доходів громадян), потім на нафтопродукти спровоковані
стрімким зростанням світової ціни на нафту і змовою російських нафтотрейдерів, які монопольно
володіли українським ринком), а згодом і на цукор (зумовлені прагненням «цукрових королів» отримати
надприбутки), як наслідок — розкручувався маховик інфляції. Для подолання цих негараздів уряд
вдався до адміністративного втручання, тим самим заперечуючи проголошені принципи вільного ринку.
Відштовхнуло від України іноземних інвесторів питання реприватизації. Загалом погіршилися економічні
показники. Своє невдоволення політикою уряду стали висловлювати середні та дрібні підприємці, які
найбільше підтримували «помаранчеву революцію». Неодноразово спалахували конфлікти усередині
урядової команди, 80% якої не були однодумцями Тимошенко. Особливо загострилося протистояння
між керівником РНБО України П. Порошенком і Ю.Тимошенко. Конфлікт вибухнув 5 вересня 2005 p.,
коли перший держсекретар Ющенка О.Зінченко звинуватив П. Порошенка, помічника президента
О.Третьякова і лідера фракції «Наша Україна!» М.Мартиненка у корупції. Через три дні президент
відправив у відставку Ю.Тимошенко, П. Порошенка і О.Третьякова. Таким чином у команді Президента
відбувся розкол. Спроба помирити гили під час святкування першої річниці Майдану була невдалою і на
парламентські вибори колишні «помаранчеві» сили пішли різними командами.

У той же час відбувається консолідація анти помаранчевих сил. Після перших місяців розгубленості і
переховувань, вони починають активно заявляти про себе, використовуючи промахи «помаранчевої»
влади. Перший масовий виступ опозиції відбувся у травні 2005 p., коли на вулиці Києва вона вивела 10
тис. своїх прихильників. Також опозиція використала на свою користь арешти І.Різака, Б.Колеснікова
(голови Донецької облради) і Кушнарьова. Але найбільший «подарунок» опозиції дав сам В.Ющенко,
який в обмін на підтримку в парламенті кандидатури Ю.Єханурова на посаду Прем'єр-міністра фактично
зняв усі звинувачення у причетності до фальсифікації виборів 2004 р.

Така ситуація призвела до того, що Партія регіонів, навколо якої консолідувалися опозиційні сили,
стрімко стала набирати популярність, підбираючи у свої ряди всіх «ображених» «помаранчевою»
владою. Така ситуація мала відбиток на передвиборчій компанії.

Ще одним провалом «помаранчевої» влади стали переговори з Росією щодо постачання газу. Ціна газу
зросла майже у 2 рази, а сама схема поставок була заплутаною і непрозорою через посередницьку
структуру РосУкрЕнерго.

Вибори 26 березня 2006 р. У виборах взяли участь 45 партій і блоків. Проте 3% бар'єр подолали лише 5
партій. Найбільше голосів набрала Партія регіонів (32,14%), другу позицію посів Блок Юлії Тимошенко
(22,29%), далі йшли Наша Україна (менше 14%), Соціалістична партія (5,6%), Комуністична партія
(3,6%). Вибори 2006 р. вперше відбулися за пропорційною системою. Проте головну роль у виборі
відіграли не партійні програми, а авторитет лідерів. Парламентська компанія стала фактично
продовженням президентських виборів 2004 p., а перемога Партії регіонів розглядалася як реванш за
попередню поразку. Проте набраної кількості голосів регіоналам було недостатньо для формування
самостійної парламентської більшості. До того ж «помаранчеві» сили мали у сукупності більше голосів.
Така ситуація зумовила тривалий переговорний процес і жорстку боротьбу навколо створення
парламентської більшості.

6 липня 2006 р: відбулось обрання Головою ВРУ О.Мороза. Це стало свідченням домовленості про
створення Антикризової коаліції між Партією регіонів, КПУ і СПУ. Так, у результаті переходу СПУ до
стану антипомаранчевих сил, помаранчеві потерпіли поразку. До того ж вступали в силу поправки до
Конституції України, які значно зменшували повноваження Президента. У таких умовах В.Ющенко
зробив відчайдушний крок: врятував становище шляхом підписання всіма політичними силами
Універсальної єдності після проведення відповідного Круглого столу. Хоча цей документ і був
підписаний, але він не отримав ніякої юридичної сили (Ю.Тимошенко не підписала документу і
наполягала на розпуску парламенту і призначенні нових виборів).
В умовах, коли популярність В.Ющенка стрімко падала і його партії «Наша Україна!», він не наважився
на розпуск парламенту І подав до ВРУ кандидатуру

В. Януковича на посаду Прем'єр-міністра. Передбачалося створення широкої коаліції між Партією

регіонів і «Нашою Україною!». В уряд Януковича увійшло декілька представників від «Нашої України!».
Проте спільна робота не вийшла: міністри нашеукраїнці були по черзі звільнені. Розпочалась боротьба
за повноваження Президента, які не були остаточно розмежовані в результаті змін до Конституції. Крім
того частина депутатів «Нашої України!» та БЮТу перейшла до складу Антикризової коаліції, яка
оголосила себе Коаліцією національної єдності. Створилася загроза створення у парламенті
конституційної більшості у 300 депутатів під керівництвом Партії регіонів, яка остаточно б нівелювала
волевиявлення виборців, більша половина яких голосувала за «помаранчеві» партії. Крім того така
більшість могла у будь-який момент змінити конституційні засади України. У такій ситуації Президент
України В.Ющенко 2 квітня 2007 р, видав Указ про дострокове припинення повноважень ВР України і
призначення дострокових виборів на 27 травня 2007 р.

Більшість депутатів Верховної Ради (Коаліція національної єдності) не визнали Указу Президента,
вважаючи його неконституційним. Їх підтримав прем'єр-міністр Віктор Янукович та члени кабінету
міністрів, котрі також відмовились визнавати Указ Президента і закликали своїх прихильників до
виявлення протесту. У країні розгорілась гостра політична криза, яка супроводжувалася протистоянням
демонстрантів на вулицях Києва (прихильники коаліції зібрали своїх прихильників на Майдані
Незалежності, а опозиція — на Європейській площі), боротьбою в Конституційному суді України та
Генеральній прокуратурі, новими указами Президента, постановами ВРУ. Зрештою 27 травня 2007 p.,
коли обидві сторони усвідомили, що подальша ескалація конфлікту не є перспективною, у результаті
переговорів було досягнуто політичних домовленостей. Всі сторони конфлікту заявили про завершення
політичної кризи. Домовленість передбачала складання повноважень 150 опозиційних депутатів, що
має стати підставою для розпуску ВРУ і призначення позачергових виборів. Четвертим Указом
Президента від 31 липня 2007 р. було призначено вибори на 30 вересня.

2 серпня 2007 р. в Україні стартувала передвиборча компанія, у якій взяли участь 20 партій і
передвиборчих блоків. На виборах 3% бар'єр подолали три партії: Партія регіонів (34,37%), «Блок Юлії
Тимошенко» (30,71%), блок «Наша Україна — народна самооборона» (14,15%), Комуністична партія
України (5,39%), «Блок Литвина» (3.96%). Соціалістична партія України набрала 2,86% і до парламенту
не потрапила.

У новому складі Верховної Ради України «Блок Юлії Тимошенко» і блок «Наша Україна — народна
самооборона» утворили парламентську більшість у складі 227 депутатів. Головою верховної Ради
України було обрано Арсенія Яценюка, а Прем'єр-міністром — Юлію Тимошенко.

Ключові дати

Січень-вересень 2005 р, — прем'єрство Ю.Тимошенко

26 березня 2006 р. - вибори до Верховної Ради України. Вперше відбулися

за пропорційною виборчою системою

квітень-травень 2007 р. — політична криза

ЗО вересня 2007 р. - позачергові вибори Верховної Ради України