ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

Період існування первісного суспільства за часом був найтривалішим в історії

людства. За найновішими даними, він бере початок не менш як півтора мільйона років
тому Відомо, що людство народилося приблизно 2,5 мільйони років до нашої ери.
В Азії та Африці перші цивілізації виникли на межі IV—III тис. до н. е., в Європі та
Америці — в І тис. до н. е. Періодизація історії первісного суспільства становить
складну і поки ще не вирішену наукову проблему.
У сучасній науці існує кілька періодизацій первісного суспільства: загальна
(історична), археологічна, антропологічна та ін. Із спеціальних періодизацій первісної
історії найважливішою є археологічна, в основу якої покладено відмінності в матеріалі
та техніці виготовлення знарядь праці. Відповідно до цього історію первісного
суспільства поділяють на три періоди — кам'яний (від появи людини — III тис. до н.
е.), бронзовий (III—І тис. до н. е.) і залізний (І тис. до н. е. — І ст. н. е.).
Кам'яний вік (приблизно 3 млн. років — III тис. до н. е.) тривав у різних регіонах
неоднаково. Деякі племена перейшли до використання металу, поки інші залишалися
на стадії кам'яного віку.

Кам'яний вік, у свою чергу, поділяється на:

— нижній палеоліт (3 млн.—150 тис. років тому);
— середній палеоліт (150—40 тис. років тому);
— верхній палеоліт (40—10 тис. до н.е.);
— мезоліт (10—7 тис. до н.е.);
— неоліт (6—4 тис. до н.е.);
— енеоліт (4—3 тис. до н.е.)
Найдавніші знахідки предків людини підтверджують той факт, що на теренах
Центральної та Східної Європи відбувалися складні процеси еволюції людини.
Найдавніші залишки давньої людини (гомінідів) зафіксовані на території Чехії
(Пржезлетіце). За допомогою палеомагнітного методу вони датовані періодом 890—
750 тис. років тому.
У 70—80-х роках XX ст. українська експедиція під керівництвом В.М. Гладиліна
знайшла залишки багатошарової стоянки предків людини в районі села Королево
(Закарпаття). Аналогічні стоянки існували й в Угорщині (Ветешселлеш). Знахідки
решток цього періоду дуже фрагментарні, більше поширені знахідки знарядь праці,
особливо кам'яних чоперів та рубил, виготовлених на основі класичних палеолітичних
технологій.
Отже, в добу нижнього палеоліту частину Європи заселяли предки сучасної
людини. В антропології ці предки отримали назву Homo erectus ("людина з прямою
ходою").
У добу середнього палеоліту відбувся демографічний вибух, який привів до різкого
зростання кількості пам'яток. Ці пам'ятки пов'язують з таким видом предків людини, як
неандерталець. Цей вид деякі дослідники вважають перехідним до людини сучасного
типу. Для Центральної та Східної Європи число відомих поселень зростає в 70 разів
порівняно з часом нижнього палеоліту. Була заселена практично вся континентальна
частина Європи, за винятком півночі Англії, півночі Східної Європи та Скандинавії.
У Центральній Європі для цього періоду характерні перші знахідки шахт, в яких для
виробничої діяльності видобувалися кремінь (Берн, Швейцарія. Неандертальці
користувалися різноманітними знаряддями праці та зброєю не тільки з каменю, а й з
дерева, кістки та рогу.
У добу останнього льодовикового періоду (вюрмське похолодання), яке почалося
приблизно 70 тис. років тому, діяльність предків людини ускладнилася. Наступ
льодовиків змінив характер господарської діяльності. Деякі види тварин вимерли або
відійшли на південь. Це привело до появи спеціалізованого полювання, пов'язаного з
одним видом тварин. Неандертальці полювали на печерного ведмедя (Північне
Причорномор'я, Польща, Словаччина, Румунія, Австрія, Угорщина), оленя
(Німеччина), зубра (Поволжжя, Кубань, Приазов'я), мамонта (Подністров'я,
Угорщина), дикого віслюка та сайгу (Крим). Основною їжею неандертальців в Європі
було м'ясо. Для групи в 20—ЗО осіб необхідно було 200 кг м'яса на тиждень. Потреба в
їжі сприяла виникненню полювання загінним методом (коли тварин заганяють у
природні та штучні пастки або на групу мисливців, що кидають списи чи камені). У
таких полюваннях брало участь до 100 осіб.
Залежно від нових видів діяльності та побуту змінювалася й технологія виготовлення
знарядь праці. Вона полягала в детальному додатковому ретушуванні робочих частин
інструментів та зброї. В умовах холодних зон люди навчились видобувати вогонь, який
тепер захищав їх від холоду. Урізноманітнилася не тільки матеріальна культура, а й
зародилася духовна культура. На основі полювання з'являються перші релігійні
уявлення, зокрема культ печерного ведмедя (Швейцарія, Німеччина). Поховання
неандертальців фіксують появу знань про потойбічний світ.
Процес антропогенезу завершується приблизно 40 тис, років тому формуванням
людини сучасного типу та організацією родової общини. Людину, яка змінила неан-
дертальця, називають кроманьйонцем. Термін "кроманьйонець" у суто
археологічному сенсі стосується лише людей, що проживали на південному заході
Франції приблизно в добу верхнього палеоліту (40—10 тис. років тому). Але дуже
часто ця назва використовується для позначення перших сучасних людей (Homo
Sapiens) у будь-якому місці земної кулі.
У добу верхнього палеоліту в Центральній та Східній Європі постійно
вдосконалювалися знаряддя праці. Виділяється ряд археологічних культур, які
співіснують протягом періоду 40—10 тис. років тому. В цей період людина винайшла
лук зі стрілами. Для доби верхнього палеоліту характерні два типи жител: невеликі
округлі та овальні хижі діаметром до 6 метрів з одним вогнищем та каркасом із кісток,
бивнів мамонта або жердин (Мiзин, Межиріч, Добранічівка на Україні, Шолвар в Угор-
щині, Елькніца в Німеччині) та багатовогнищеві будинки (близько 9 х 2,5 м) — Костенкі
(Росія), Вернене (Німеччина), Пушкарі (Україна), Дольні Вестоніце (Чехія).
Саме тоді найбільш поширеною формою співіснування стала родова община, яка
виникла ще в добу середнього палеоліту. Наприклад, територію Угорщини (93 тис.
км2) заселяли приблизно 74 общини. Мисливщ-збирачі, з яких складалися ці родові
общини, являли собою асоціації сімей, пов'язаних умовами проживання, відносинами
спорідненості, спільною мисливською територією. У плані духовної культури ця доба
позначена поширенням тотемізму та анімізму, пов'язаних з мисливською магією.
З'являються ознаки розвитку первісного мистецтва. На більшій частині Центральної
та Східної Європи формується область, в якій переважають дрібна пластика,
геометрична орнаментація та гравірування на скелях, рідко трапляються зразки печер-
ного живопису, більш поширеного в Західній Європі.
Великі зміни відбуваються в добу мезоліту (10—7 тис. років до н. е.). Закінчення
льодовикового періоду призвело до загибелі деяких тварин, котрі були об'єктами
полювання людей. Мамонт на теренах України жив до XI тис. до н. е., шерстистий
носоріг та степовий бізон до VIII тис. до н. е. Зникли мускусний бик, гігантський
олень, лев, гієна, а північний олень та хутрові звірі
переселились на північ регіону. Характерною особливістю мезоліту став розвиток
знарядь праці в бік вдосконалення кидальної зброї та появи дрібних крем'яних та
кам'яних інструментів, мотик, кам'яних ступ тощо.
У добу верхнього палеоліту та мезоліту відбувалися певні зміни в структурі родової
общини. Вона стала більшою (до 100 осіб) та охоплювала певну територію, на якій
займалися полюванням, збиральництвом або рибальством декілька груп, що утворювали
великі чи малі роди-фратрії.
На добу мезоліту припадає формування племені — етнокультурної спільноти, яка
характеризується спільністю мовних та культурних традицій. В умовах міграцій плем'я
стає об'єктом розширення шлюбних зв'язків. Усередині великих спільнот починають
формуватися органи управління, що складалися із впливових старійшин громад (вони
займалися організацією колективного полювання, переселення, побудови житла,
розподілу здобичі, здійснення певних обрядів). Іноді обрядова сторона та контроль за
сімейно-шлюбними звичаями покладалися на вождів-шаманів (формальних лідерів,
які замінювалися шляхом успадкування посади за материнською лінією). Лінія вождів
відігравала важливу роль у період воєнних конфліктів, оскільки мала жорсткий
авторитарний характер. Старійшини діяли в мирний час і, як правило, узгоджували
свою діяльність зі старійшинами інших родів.
Ускладнилася система соціалізації (передачі досвіду молодим поколінням). Першим
кроком у цьому напрямку була поява в первісно-родовій общині обрядів ініціації і
підготовки до неї (випробування для зарахування у члени роду). Потреби господарської
та соціальної діяльності привели до появи тимчасової парної сім'ї як інституту або
нижчої ланки колективу. Вона не мала стійкого характеру, але допомагала відповідально
ставитися до виконання колективних дій, зберігаючи колективний характер
присвоєння природного продукту та екзогамні статеві стосунки в межах общини.
У VII тис. до н. є. до Європи приходить "відтворювальне господарство". З півдня
Балкан ці імпульси спрямовувалися на північний захід, північ та північний схід. У
середині V тис. на території східного угорського Задунав'я, Моравії, Південно-
Західної Словаччини складається самобутня культура лінійно-стрічкової кераміки.
Носії цієї культури в другій половині V — на початку IV тис. до н. е. поширюють
рільництво та скотарство по водних артеріях (Дунай, Вісла, Лаба, Рейн, Дністер та
Прут) на величезну територію від Маасу (на заході) до Дністра (на сході), від
межиріччя Сави та Драви (на півдні) до Одри (на півночі).
Поселення носіїв лінійно-стрічкової кераміки зосереджувалися поблизу річок.
Дерев'яні будинки каркасно-стовпової конструкції розташовувалися на відстані 15—
20 м. У будинку проживали від одної до кількох сімей. Могильники цієї культури
дають цікавий матеріал. У могильному інвентарі чоловічих поховань знаходяться
поліровані кам'яні сокири, вироби з немісцевої сировини, ремісничі вироби.
Рільництво в Європі спочатку було мотичним. Воно виявилося досить трудомістким
і малопродуктивним. Дрібна рогата худоба теж не могла повністю витіснити
полювання. Лише поява в VII тис. до н. е. рала, деяких елементів орного рільництва і
примітивного підсічно-вогневого комплексу та іригації дала рільникам змогу
отримати певні переваги в здобуванні продуктів харчування. Саме тоді відбувається
перехід від круглої до прямокутної форми житла, що засвідчує стійку тенденцію до
повної осілості, оскільки така форма осель давала можливість добудовувати
необхідні житлові та господарські приміщення.
Перехід до відтворювальних форм господарювання та підвищення ефективності
результатів господарської діяльності людей привели до змін у їх побуті та психології -
Земля, на якій відбувалося виробництво, набула нової ознаки: вона стала не лише
предметом, а й результатом людської праці. Змінився й характер праці. Вона
потребувала більшого рівня кооперації і водночас формувала спеціалізацію
виробничих процесів. Розподіл праці всередині общини став необхідною умовою її
подальшого існування. З'явився також міжобщинний обмін. Общини зі
скотарським профілем обмінювалися продуктами з рільничими або мисливсько-
збиральницькими. Об'єктами обміну були предмети ремесла (кераміка, знаряддя) та
сировина.
Усе це привело до модифікації поняття "власність". Виникають розуміння
особистого права на знаряддя й предмети побуту та усвідомлення спадкового,
колективного права на землю. Право власності на землю характеризувалося певною
ієрархічністю: розпоряджатися нею міг лише рід, дорослі члени мали право володіти
окремими ділянками, а сім'я — лише користуватись нею. Особисте майно
успадковувалося, враховуючи цю ієрархію. Родова територія мала певну назву і на ній
виділялися ділянки, що мали загальнородове значення: місце для ритуалів, святилища,
джерела питної води та сировини, ліс. З посиленням ролі чоловіків у орному рільництві
структура общинної власності набула патріархального характеру, а потреба в зайвих
робочих руках стимулювала перетворення родової общини в сусідську.
В умовах шлюбної замкненості великих общин та формування їх самобутніх
культурно-господарських комплексів відбувалося утворення етнокультурних спільнот.
Основною етнічною одиницею ставало плем'я (група общин). Обмін, ослаблення
воєнних конфліктів, спільність проведення ритуалів — фактори етнічної консолідації.
Для Передньої Азії та Східної Європи головною подією стала поява індоєвропейської
сім'ї мов. Більшість дослідників вважають, що саме з культурою лінійно-стрічкової
кераміки слід пов'язувати виникнення в Східній та Центральній Європі племінної
соціальної організації. Для неї було характерне:
- існування общини рільничо-скотарського типу,яку утворювали 60—100 осіб, що
проживали в поселенні;
- наявність господарського району в радіусі 5 км навколо поселення. Цей район
перебував у колективній общинній власності.
З появою металів цей регіон вступає в енеолітичну добу. Важливим напрямком
розвитку скотарства було одомашнення нових видів тварин. Дослідники вважають, що
ареал приручення коней можна пов'язувати з територією України. На поселенні
Дереївка знайдено рештки кісток з явними ознаками одомашнення. Час знахідок (IV
тис. до н. е.) дозволяє говорити, що в райони Передньої Азії кінь потрапив з північно-
причорноморських степів. Наявність великої рогатої худоби та коней дала змогу
приступити до вирішення проблем тяглової сили та транспорту.
Справжній переворот розпочався з появою колеса. До останніх часів батьківщиною
колеса вважались Передня Азія та Месопотамія. Але знахідки глиняних моделей коліс у
карпато-дунайському ареалі (V — середина IV тис. до н. е.) змушують змінити цю схему.
Тепер прийнято вважати, що поширення різних видів колісного транспорту пов'язане з
енеолітичними поселеннями Південно-Східної Європи (вони відомі тут з IV тис. до н. е.).
 Треба відзначити також появу племен, які здійснювали регулярні міграції, пов'язані з
випасом худоби. Вони могли займатися рільництвом, але головну роль у господарстві
відігравав обмін худоби та продуктів скотарства на продукти рільництва. Таким чином
виник новий тип господарства — кочове скотарство. Ареалом формування кочового
скотарства в Європі стали каспійсько-чорноморські степи. Рушійною силою цих
процесів, можливо, була зміна вологості клімату регіону. Але виникнення кочового
способу життя не слід абсолютизувати: нові скотарські спільноти жваво контактували з
племенами, які спеціалізувалися в орному рільництві або металургійному виробництві.
Поруч із суспільними комплексами господарства відтворення мешкали племена, які
продовжували жити з полювання, рибальства та збиральництва. Вони також
продовжували вдосконалювати свою соціальну структуру, оскільки контакти із сусідами
стимулювали в них розвиток соціальної організації.
На ґрунті контактів відбувається стрімкий поступ ремісничого виробництва. В Європі
його осередком був Балкано-Карпатський металургійний центр, який виник у VI тис.
до н. е. і дав імпульс до розвинутої металургії трипільської культури (схід). Найбільш
давнє виробництво металу локалізовано на території Болгарії та Югославії. Вироби
виготовлялися переважно з міді, лише у другій чверті IV тис. до н. е. з'являються речі з
бронзи. З другої половини IV тис. до н. е. почав діяти власний трипільський центр
металообробки, хоча сировина надходила туди з Балкан. Слід вказати на відносну
кількість металевих речей. Центральна Європа в цей час у цілому давала лише до 16,5т
міді в рік. Тому тривалий час вироби з міді вважались предметами розкоші, з неї
виготовляли лише зброю та ритуальні предмети, Проте III тис. до н. е. стало для
Центральної та Східної Європи часом помітних змін. Саме тоді відбувався складний
процес заміни енеолітичних культур культурами бронзового віку, який асоціюється у
дослідників з процесами етногенезу народів Європи.
III тис. до н. е. — період, дуже важливий для розвитку населення всієї Європи.
Він мав перехідний характер, оскільки на теренах континенту в зонах Середземномо-
р'я, півдня Балкан та на Західному Кавказі виникають нові археологічні культури.
Першими культурами бронзового віку стала ранньомінойська культура на острові Крит,
ранньоелладська культура Греції, ранньофессалійська культура, ранньомакедонська
культура та культура раннього бронзового віку у Фракії.
Друга половина III тис. до н. е. характеризувалася великими переселеннями
племен, які мали відношення до формування та утворення народів Центральної та
Східної Європи.
У другій чверті III тис. до н. е. в Центральній та на заході Східної Європи широко
поширюється культура кулястих амфор. її пам'ятки знаходять на Лабі, Одрі, Віслі, а
на розвинутій стадії носії цієї культури проникають у верхів'я Західного Бугу, а звідти
— у верхів'я Пруту, Сирету та Дністра. Поселення культури кулястих амфор, відкриті
в Чехії, складаються зі стовпових жител з обмазаними глиною стінами. На
поселеннях культури кулястих амфор простежуються залишки зернових (пшениця та
ячмінь) та бобових культур, засвідчено зростання поголів'я свиней.
Протягом IV—III тис. до н. е. виникає велика історична спільнота — носіїв ямної
культури, яка охоплювала простори від Південного Приуралля до Пруто-
Дністровського басейну. На півночі її ареал доходить до Києва та Самарської луки, а на
півдні — до передгір'я Кавказу.
Не менше значення, ніж ямна культурно-історична спільнота, для Центральної
Європи мала культура шнурової кераміки, або бойових сокир, формування якої
датується другою половиною III тис. до н. е. Вона складалась із ряду генетично
споріднених культур, які опанували територію від берегів Рейну до Волги. Кубки зі
шнуровим візерунком та шліфовані сокири в чоловічих похованнях становлять їхню
специфічну рису. Культура шнурової кераміки вважається рільничо-скотарською.
Оскільки її носії поширювалися на північ та схід, то для цієї культури характерним було
пристосування до місцевих природних умов, яке особливо чітко простежується в
районах Польщі та Прибалтики. Тут "шнуровики" виступали носіями нових
відтворювальних технологій, які приходять на зміну мисливським типам
господарювання. Те саме можна сказати й про розвиток металообробки та металургії.
Особливо активно розробляються знаряддя праці для підсічно-вогневого рільництва,
властивого носіям цієї культури, які проживали переважно в зоні лісових масивів.
Ще одна велика міграція із західного напряму охопила Західну та Центральну
Європу наприкінці III тис. до н. е. у зв'язку з рухом носіїв культури дзвоноподібних
кубків. Районом формування культури вважається Центральна Португалія. З цієї зони
культура починає проникати в Бретань, а з неї в район витоків Рейну. Невирішеною
залишається проблема виникнення середньоєвропейського вогнища цієї культури, яке
охоплювало райони Чехії та Моравії, а також області сучасних Австрії, Баварії,
Угорщини, Саксонії та Польщі. Носії культури дзвоноподібних кубків на берегах
Дунаю займалися розведенням коней, виготовляли мідні ножі та прикраси.
Аналіз могильників усіх культур бронзового віку дає можливість зробити висновки про
характер соціальних змін. Знахідки зброї доводять, що реаліями життя населення
Центрально-Східної Європи стали воєнні конфлікти й міграції. Як правило,
більшість сутичок виникали через стада худоби. На тлі цих зіткнень розвивався
міжобщинний обмін, який також прискорював процеси розшарування всередині
племен. Посилюється роль родини, що засвідчено наявністю парних поховань у
великих колективних могильниках. Поява курганних поховань у носіїв ямної
культури, де розміри кургану (діаметр 110 м, висота 3,5 м) потребували зусиль великої
кількості людей (приблизно 500 чоловік протягом 80 днів), свідчить про те, що
відбувався процес виокремлення військової аристократії. Рядові общинники мали право
лише на курган із діаметром від 20 до 50 м з інвентарем у вигляді глиняного посуду.
Жителі Центрально-Східної Європи провадили змішане рільничо-скотарське
господарство й у пошуках нових пасовищ для худоби змушені були обживати гірські
райони. У структурі стада майже всюди переважала велика рогата худоба. Роль овець,
кіз та свиней у постачанні населення м'ясом залишалась другорядною.
У першій половині II тис. до н. е. характерним явищем стало рільництво, хоча в
деяких регіонах степової смуги Східної Європи воно могло з'явитися раніше.
Рільництво було орним, що засвідчило значний крок вперед, оскільки ралом з упряжкою
волів людина могла обробити великі земельні площі. У пізньому бронзовому віці
піщані ґрунти пагорбів були включені в процес виробництва, ліси розчищені, а долини
річок стали використовувати менше. Скорочується режим полювання, оскільки
частина тварин (тур, зубр, косуля, кабан, олень) інтенсивно винищувалася ще в
попередні часи. На узбережжі Балтійського моря засвідчена велика роль
рибальства, трапляються зображення човнів і навіть перших суден. З'являється
колісний транспорт — вози із суцільними та складаними колесами.
VII тис. до н. е. в господарстві тогочасного населення Центрально-Східної Європи
зростає значення покладів мідних та олов'яних руд. Поклади міді знаходились у
районах Чеських Рудних гір, Карпат та на Балканах. Б останніх двох районах
розробка покладів розпочалася найраніше в Європі. Від 1700—1500 рр. до н. е.
виробництво міді почалося й у Східних Альпах. Техніка гірничодобувних робіт II тис.
до н. е. дуже добре вивчена на основі австрійських матеріалів. Копальні Мітгерберга
(поблизу Зальцбурга) були врізані в пагорб на глибину до 100 м, слідуючи за шарами
мідного піриту. Підраховано, що кожна з 32 копалень розроблялася протягом семи
років групами по 180 робітників у кожній.
Деякі общини в добу пізньої бронзи стали спеціалізуватись у виготовленні знарядь
праці. Проте кам'яні знаряддя продовжували конкурувати з бронзовими, і лише їхня
форма нагадувала металеві. Тільки наприкінці II — на початку І тис. до н. е. у
південних та центральних районах Європи основна маса населення стала ширше
використовувати металеві знаряддя праці, про що свідчать знахідки поселень
ремісників-металістів, наприклад Велем-Сенгвід (Угорщина).
Великого значення в цей час набув видобуток солі. Так, у Верхній Австрії та
Південній Німеччині функціонував район солевидобутку, де сіль виготовлялася
шляхом випарювання, а потім пресувалася та висушувалася у вигляді "соляних голів".
Вона дуже часто ставала предметом обміну, так само як мідь, бронза, золото та вироби
з них, фаянсові намиста, бурштин та бурштинові прикраси, морські черепашки.
У другій половині II тис. до н. е. зоною інтенсивного обміну стає Центральна Європа.
Зараз доведено існування регулярної активної торгівлі через карпатські та альпійські
перевали. Обмін здійснювався на общинному рівні, причому на відміну від країн
Сходу та зони Середземномор'я в ньому брали участь усі члени общини. Довжина
торговельних шляхів вражає. Відомо, що в деяких шахтових могилах Мікен
знаходили прибалтійський бурштин.
Воєнні сутички в племінному середовищі Центральної та Східної Європи не тільки
мали на меті господарські інтереси (крадіжка та захист худоби, джерел харчування та
сировини), а й прискорювали формування елементів соціального розвитку (зміцнення
влади військового вождя та поява військової аристократії).
Специфічними районами за доби бронзи були степові терени Східної Європи. У
першій половині II тис. до н. е. тут поширилась катакомбна культурно-історична
спільнота, яка мала характерну особливість поховального обряду: небіжчиків ховали
в особливих камерах-катакомбах, виритих в одній зі стінок могильної ями. Катакомбна
спільнота займала значну території від Дністра до Волги. На півдні її кордонами були
передгір'я Кавказу (Кубань та зона Тереку). Скотарство та рільництво примушували
людей цієї спільноти вести напівкочовий спосіб життя. Існували металургія та мета-
лообробка (біля Артемівська). Вироби із золота тут була рідкісними, проте виділення
військової аристократії простежується на матеріалах курганних поховань, декотрі з
яких досягали висоти 8 м та діаметра 75 м. У них є сліди насильницького вбивства
при похованні вождя та його дружини. В окремих похованнях виявлені рештки коня,
що свідчить про високе становище похованого. У пізній період бронзи з'являються
пам'ятки зрубної культури, яка існувала в зоні степових районів Східної Європи.
Для поховань цієї культурно-історичної спільноти характерним було поховання в ямах
або зрубах. Вважається, що катакомбна та зрубна культури були продовженням
традицій ямної культури. Деякі дослідники стверджують, що катакомбна культура ви-
никла внаслідок міграції, а зрубна являла собою залишки автохтонних мешканців.
Дослідники поховань зрубної культури виділяють сліди соціальної диференціації,
зокрема "поховання родових старійшин".
Роль племені як єдиної сили, здатної вберегти населення від нападів сусідів,
підсилювалася можливостями освоєння нових територій. Племінна організація
прискорила кризу кровноспоріднених відносин і стимулювала виникнення нових
форм територіальних зв'язків.
На тлі цих процесів виникали перші культи богів, які в II тис. до н. е. стали
типовими для регіону Центрально-Східної Європи. Це культ богині родючості, богині
землі. З Близького Сходу прийшов культ богині води. Традиційними для регіону
вважалися культ бика та культ сонця, представлений золотим диском з ореолом або
колом із чотирма спицями. Зміна поховального обряду відображає тенденцію змін у
побуті. Трупопокладення змінюється кремацією. За віруваннями стародавніх
жителів вогонь допомагав душі звільнитися від тіла..
у II тис. до н. е. масштаб міграцій та складних етнокультурних процесів
скорочується. Для цього періоду найзначнішим переселенням було переміщення в
Середньодунайський регіон племен культури курганних могил. На відміну від
попередньої доби ця міграція мала характерні риси воєнного вторгнення. Культура
курганних могил для Центральної та Східної Європи нині датується часом від 1500 до
1200 р. до н. е. Центром цієї культури були Баварія, Вюртемберг та область, де раніше
існувала культура Унетіце. У ХІІ ст. до н. е. культура курганних могил змінюється
культурою полів поховальних урн, яка охоплює перехідний період від бронзи до
залізного віку. Дослідники вважають, що поява культури полів поховальних урн
збігається в часі з процесами формування давньоєвропейських італійських,
германських, іллірійських, кельтських та венетських етносів.
Первинним осередком державності в Європі стали Крит та ахейська Греція, які вже
наприкінці III — на початку II тис. до н. е. утворили світ палацових комплексів. Через
них Європа познайомилася із системою держав східного типу. Незабаром державотворчі
процеси охопили нові зони Європейського континенту.
Розклад первіснообщинного ладу у землеробів-скотарів був закономірним
результатом неолітичної революції, яка відбулася в економіці. Різні ознаки такого
розкладу існували вже в пізньородовій общині землеробів-скотарів. Однак для того,
щоб ці тенденції проявилися на повну силу, потрібен був час. Мали скластися нові,
досконаліші трудові навички, зрости кількість населення, прогресувати найважливіша
складова продуктивних сил — засоби праці. Щодо цього дуже велике значення мали
відкриття й освоєння корисних властивостей металів. Це стало поштовхом до
культурних і соціальних зрушень в історії людствa.