1.Первісне суспільство на території України (до 40 тис. років до н. е.

)
ПІТЕКАНТРОПИ (1 млн-150 тис.р. тому)- ранній палеоліт. Вологий субтропічний клімат ,нема
різниці між літом і зимою ; зменшувався тваринний світ. ОСНОВНЕ ЗАНЯТТЯ-збиральництво.
30 тис. р. тому приручили природній вогонь.знаряддя праці(кам’яне рубило і палиця). Жили
первісними гуртками від 4-8 осіб, 2 покоління. Середня тривалість життя бл. 10 років.
Спадщина: вміння користуватися вогнем природного походження. Стоянки: с. Королеве на
Закарпатті, Лука-Врублевецька (Дністер), ізюм (Харківщина).
НЕАНДЕРТАЛЬЦІ(150-35 тис. р. тому)- людина вміла(середній палеоліт). Більш пристосовані
до суворого клімату. Витіснили пітекантропів. Жили-первісними гуртками по 10-12 чол.
Трив.життя-10-11 років. Заняття: мисливство, збиральництво втрачає роль бо
похолодало.Взимку жвуть в печерах, влітку-кочують Зявл Статево-віковий розподіл праці:
чоловіки-полюють,виг-ють знаряддя праці;жінки- займ домогоспод і збиральн.Зявляється
примітивний одяг. Удосконалили знаряддя праці: ручні рубила, проколки, скребло, кам’яні
ножі. Спадок: оволодіння технологією видобування вогню, з’являлися зародки релігії у
вигляді культу вогню, медицини, мистецтва. Основна маса неандертальців зосереджувалася
на високих берегах річок, Донецька височина, передгір’я кримських гір(найбільша густота
населення). Стоянки: Молдово (Дністер), Каїк-Коба, Шайтан-Коба (Крим), Антонівка
(Донбас), Рихта (Волинь).
КРОМАНЬЙОНЦІ(30)-35 тис.р.тому – пізній палеоліт. Клімат: подібний до сучасного (декілька
разів змінювався).Поступово переходять від гуртової організації до родової общини.
Добували і користувалися вогнем. Відбувався прискорений розвиток цивілізації. Заняття:
полювання на великих тварин - мамонтів, зубрів, бізонів; рибальство,
збиральництво.Знаряддя праці: комбіновані списи, кам’яні ножі, проколки, скребла,
дротики. Стоянки: Амвросі-ївка (Донбас), Мізин (Чернігівщина), Межиріч (Черкащина),
Кирилівська (Київ).

2. Общинно-родовий лад на території України (40 тис. р. до н.е.- 7 ст. до н.е.)

Відбулись суттєві економічні, етнічні і соціальні зміни:-суспільство пережило
кілька технолог революцій. 1 можна вважати вдосконал спису, який став
комбінованим із каменю і дерева. це збільшило к-сть здобичі на полюванні. 2-
винахід човна(це дозволило швидко засвоювати нові території у річках і морях і
створити нову професію-рибальство.3-винахід луку і стріл та поч. приручення
тварин. / неополітична революція:носії-пришлий з Дунаю народ, а в Дунай з Сер
Азії.Вели осілий спосіб життя.займ-ся землеробством і стойловим
тваринництвом.також займ-ся ремеслами, гончарною справою,
ткацтвом,деревообробкою.Трипільство загинуло на поч.3-го тисячоліття під
тиском з півд. Сходу культури Ямни і з Заходу-культури бойових сокир. Ямна
культ баз-ся на півосі лому скотарстві, люди жили у містах. Чол.випасали худобу
в степах. Представники культ бойових сокир займ-ся скотарством.
В11ст.доН.е. приходять кіммерійці-іраномовні племена,кочові скотарі,які
мали1 велику перевагу-вміли видобув и обробляти залізо.Панували на півд. Укр
бл 250 р. Періодично грабували сусідні народи.
1
 3. Скіфи на Україні
7ст. до н.е. – з півн. Кавказу на Україну вдираються племена Скіфів. Іраномовні
племена кочових скотарів..Кор-ся бронзою, міддю та залізом,вміли виплавляти.
Виникає протодержава-Велика Скіфія.Скіфська протодержава (на Україні) яку
населяли на території Одещини, скіфи-орачі. На Кіровоградщині – скіфи-
землероби.МіжДніпром і Азовським морем – скіфи-скотарі. Дніпропетровщина,
Донеччина – царські-скіфи.Підлеглі народи платили данину продуктами праці,в
віпадку нестачі відплачували родичами.Рабів продавали в Танайсі(в гирлі Дону)-
1 з найб.ринків работорговлі в Античній Греції. Царські скіфи за підтримки своєї
влади одружували своїх синів на дочках вождів підвладних народів. В 5 ст. до
н.е. вдерлися сармати. На початку 3 ст. скіфи були витіснені до запорізьких
плавнів і Криму.ВКриму створили своє царство Еллінітичного типу – Мала Скіфія
(столиця – Неаполь). Заняття кримських Скіфів: скотарство, землеробство. Мала
скіфія проіснувала до 2-пол. 4 ст. н.е. і була остаточно знищена Гунами.
4. Рабовласницьке суспільство на території України (7 ст. до н.е. – 4 ст. до
н.е.)
Рабовласницьке суспільство принесене на території України греками. Перші
греки поселилися у 7 ст. до н.е. в одному з півостровів Дніпрово-Бузького
лиману. У 6 ст. – перша грецька колонізація переселилася з малоазійського м.
Мілей, заснували міста-колонії – Нікій, Тира(у гирлі Дністра), Пантикапей, Ольвію
в гирлі пд. Бугу та Найс в гирлі Дону, Феодосію в Криму і цілу низку міст за
розміщенням поселень. В період розквіту було понад 1000 малих, середніх і
великих поселень. Нова політично-адміністративна структура місто-держава
(поліс), складалося з самого міста і сільсько-господарської округи (до 40 км.).
Абсолютна більшість полісів була рабовласницькою. Основне завдання:
землеробство, торгівля, ремесла в деяких було рибальство(Ольвія і Пантикапей).
Класова структура полісу: більшість населення складалося з вільних людей, до
20% складали раби, які поділялися на приватних і державних. Вільні люди
поділялися на повноправних громадян (нащадків засновників міста) та
метеків(вільні греки, породженці інших грецьких міст). Повноправні громадяни
поділялися на чоловік і жінок, чоловіки були дійсно повноправними. Вони
володіли майновими, громадянськими і політичними правами. Жінки до
повноліття повністю0 залежали від батьків. До одруження вони не мали права
вийти без супроводу. Метеки не мали політичних прав, вони мали обмежені
майнові права, не мали права володіти нерухомістю. Осн. заняттями: ремесло,
торгівля, мистецтво. Основними конфліктами у містах були конфлікти між
метеками та повноправними громадянами.

2
 5. Слов’яни великого переселення народів (2-6 ст н.е.)
Переселення більш част готів з півд. Швеції до півн. Польші, де вони прожили
більше півсторіччя і збільш-сь у кількості людей, пішли на півд. Схід.Розташ у
півд. Укр міжДністром і Доном, де і прожили до останньої чверті 4 ст.Тут готи
перейшли від землеробства до скотарства.Також було пограбування і
експлуатація сусідніх народів(постраждали Кр.Скіфи,Сармати) Їхнє переселення
сприяло розшаруванню серед словян населення.В 4 ст. – 3 гілки словян:венети,
склавіни, анти(і також Колочанська культура)В 3 ст. готи навчилися виготовляти
мореплавні човни.цу дало їм можливість грабувати Чорне море.
375 р. — через Волгу переходить народ гунів. 376-битва на р.Дон між готами та
гунами(готи перемогли,але втратили дуже багато людей)
Середина V ст. — за Аттіли («Бич Божий») гуни досягають вершини свого
розквіту. Однак після смерті Аттіли їх союз остаточно розпадається. Після цього
посилюються позиції слов’ян.
VІ ст. — анти досягають найвищої могутності. Вони ведуть переможні війни з
Візантією в Подунав’ї та на Балканах. Починається процес розселення слов’ян. Із
межиріччя Дніпра й Дністра вони просуваються в Придунайські землі і там
діляться на дві групи: одна йде на Балканський півострів, а інша — вгору вздовж
течії Дунаю. Починаючи з V ст., слов’яни Лівобережжя заселяють нові райони на
півночі й північному сході, що до цього були зайняті балтами та угро-фінами.
Початок поділу слов’ян на три гілки — східних, західних та південних.
50-і рр. VІ ст. — з Центральної Азії у Північне Причорномор’я насунули
тюркомовні кочові племена аварів. Завдавши поразки антам, вони спустошили їх
землі. Осівши в середній течії Дунаю, вони утворили свою державу — Аварський
каганат.
602 р. — остання письмова згадка про антів, коли вони виступали союзниками
Візантії у війні з аварами.
VІ–ІХ ст. — аварська держава поступово занепадає. Причина — невдалі війни
проти Візантії, франків і слов’ян.
VІІ ст. — слов’яни повністю витискають аварів з українського Причорномор’я.
Значення Великого переселення народів:
1. Привело до формування сучасної етнополітичної карти Європи.
2. Започаткувало поділ слов’ян на етнічні групи, які залежно від історичних
обставин заклали основи процесів формування сучасних слов’янських народів.
3. Межа між історією Стародавнього світу й Середньовіччям.

3
6. Слов’янська колонізація східної європи (7-середина 9 ст н.е.)
Назва “анти” проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602 р. вона щезла з
історичних хронік. Згідно з однією з історико-лінгвістичних версій у процесі
розселення на Балканах анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під
спільною назвою “слов’яни”. В арабських джерелах згадується про союзи
слов’янських племен - об’єднання східних племен ще до створення Київської
Русі. Слов’яни жили родами, племенами. Найдавніший вітчизняний літопис,
згадуючи про розселення слов’ян у Східній Європі в IX ст., називає різні племена:
словени, кривичі, поляни, в’ятичі, радимичі, древляни, сіверяни та ін. Починаючи
з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі матеріальна культура
східних слов’ян пройшла кілька етапів розвитку. Слов’янські племена найчастіше
селилися групами на берегах річок та озер. Люди жили в землянках і
напівземлянках з плетеними або дерев’яними стінами. Керамічний посуд був
переважно ліпним з візерунками. Обряд поховання - спалення покійників.
Археологи при розкопках знаходять багато різноманітних знарядь праці і
прикрас. Основними заняттями східних слов’ян були землеробство і скотарство.
Вирощували просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші культури. У слов’ян
існували різні види ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці,
виготовлення посуду та ін. Соціальні структури розвивалися в напрямку від
первісної общини в перших століттях до н. е. до сусідської общини. Кількісне
збільшення міст як економічних і політичних центрів, якісний прогрес різних
ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали участь воїни всіх слов’янських
земель, -- усе це сприяло утворенню східно-слов’янської держави - Київської
Русі.

7. Дохристиянська київська русь: економіка, етносоціальна структура,

внутрішня і зовнішня політика (836-988)
Від 836-Київська Русь.На Півночі форм-ся воєнно-політичний союз, спочатку
курував Рюрик, потім Олег.У 882 військо із варягів, вірм. словян і кривичів
рушило вниз по Дніпру.Після вбивства Олегом Аскольда і Діра, опанували
полянську землю. Утв нової поліетнічної держави(центр-у Києві)Гол. завдання-
зміцн зв'язок між півн і півд. частинами по Дніпру.Спочатку підпорядкував
Сіверців(запропонував кращі умови захисту від хозарів – платили білку з двору)
На поч. 10 ст зявл Віщий Олег. Активно воює проти Візантії. Править Ігор9з 912 по
945),який перші роки правління витрачає на підпорядкування відпалих від Русі
народів.Підкоривши древлян, вони платять вдвічі більше.Намаг-ся відновити
Олегові умови торгівлі з Візантією, але невдало.2 походи на поч. 40-х
провалюються.Наприкінці його правління уряд опинився у фінансовій скруті,
4
незважаючи на приєднання до Русі земель уличів. Період Регенства-княгиня
Ольга правила від імені свого сина Святослава.Вона відновила владу Києва.За
доп.Візантії знищила столицю древлян. Княгиня Ольга правила державою до
повноліття свого сина Святослава. За часів її правління (945-964 pp.) підвищився
міжнародний авторитет Київської Русі. Цьому сприяли візит Великої княгині
Ольги до Константинополя і прийняття нею християнства. У ці часи розвивалися
відносини з іншими державами. У внутрішній політиці Ольга здійснила реформи
щодоУпорядкуванняЗбиранняДанини. У 964 р. Великим князем Київської Русі
став син Ольги Святослав (964-972 pp.). Протягом 965-967 pp. Святослав розбив
Хозарський каганат, Болгарське царство на Волзі, увів до складу Київської Русі
в’ятичів. На Північному Кавказі йому підкорилися племена осетинів і черкесів.
Завдяки перемогам Святослава Київська Русь значно розширилася. Руські купці
дістали змогу торгувати з країнами Сходу. Здобувши кілька перемог над
візантійськими військами, він проник углиб Візантійської імперії.
Після смерті Святослава Великим князем Київської держави став його син
Володимир (980-1015 pp.). Він очолив боротьбу проти печенігів, які дедалі
більше загрожували Київській Русі. Протягом 981-993 pp. Володимир здійснив
походи на ятвагів, в’ятичів, хорватів, поляків, у результаті чого завершився
тривалий процес формування державної території Київської Русі. У кожному
князівстві він посадив або своїх синів, або намісників і в такий спосіб покінчив з
автономією давньоруських земель.

8. Київська Русь християнської доби: економіка, етносоціальна структура,

внутрішня і зовнішня політика (988-1097)
У 988 р. у Київській Русі офіційною державною релігією стає християнство (у
його візантійсько-православному варіанті). Запрошені з Візантії священики
відправляли обряд хрещення, часто примусово.
Після смерті Володимира (1015) залишилося 12 його синів, між якими
почалася боротьба за київський престол. Соц.структура:1клас феодалів
(складався з: Великого київ князя, його сімї, дружинників(бояри+отроки), княз
слуг, православних князів, духовенства).2клас-Смерди складали бл.95% всього
населення.3 клас- городяни (купці, ремісники, городяни, землероби)
За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла найвищого розквіту. Значно
розширились її торговельні й політичні зв’язки з європейськими державами.
Економіка:
 с\г-основа економіки, з перевагою землеробства. Прискор-ся розвиток
ремесел і торгівлі. стають конкурентні на міжнародних ринках.Зростають міста.

5
Торгівля: внутр. т. потерпає від нестачі грошей.Замість монет-шкіряні гроші і
кредит, срібні злитки.2типи гривні-Новгородська(на Півночі Русі)і Київська.1
регіон тяжів до Балтійськ ринку, а центр і півд. Русь-до Середземноморського
ринку.Розвив-ся феодальна приватна власність, яка пошир-ся через передачу
князем пустих земель у користування, набігами кочовиківі розореням
общинників.Зміни відб-ся в Єврпейських торг шляхах:Занепадає шлях із вар у
греки і зростає роль екон шляху із Касп моря в Балтійське по Волзі.
Розквіт Київської України-Руси у 9-11 ст. обумовлений головним чином її
вигідним географічним положення на перехресті торгових шляхів і зв'язками з
країнами Зх. Європи, Півночі і Півдня. У 12 ст., після перекриття кочовиками
торгового шляху по Дніпру «з варяг в греки», стався розпад Київської Русі на
незалежні князівства. Виснажена міжусобицями, нападами половців, монголо-
татар, поляків і литовців, вони стали околичними землями інших, більш могутніх
держав. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку Київської
Русі
В IX — XII ст. економіку Давньоруської держави можна охарактеризувати як
період раннього феодалізму. Виникнення і розвиток феодалізму виявляється
перш за все у формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна
земельна власність є економічною основою панування класу феодалів, про що
свідчать писемні джерела початку IX ст. і археологічні пам'ятки.
У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські князі,
місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у IX ст. було ще
недостатньо диференційоване. Формування великокнязівського домену і
доменів окремих князів посилилось у X ст. Князівський домен являв собою
маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу.
Зовнішня політика: Київська Русь існувала за безперервної боротьби зі
степовими кочівниками (печенігами, торками, половцями). Для організації
відсічі кочівникам збиралися з'їзди князів (Любецький з'їзд 1097 року,
Долобський з'їзд 1103 року та інші). Значну роль у становленні Київської Русі
відіграв візантійський вплив (церковний, соціокультурний, політичний) та
торговельні відносини з Візантійською імперією. Дві поїздки до Константинополя
здійснила княгиня Ольга. Під час однієї з них вона прийняла хрещення від
константинопольського патріарха. На міжнародній арені Київська Русь заявила
про себе походами на Візантію київських князів Аскольда (860), Олега (907), Ігоря
(941, 943), Святослава (969–971), Володимира (989), Ярослава (1043),
спрямованими на захист торговельних інтересів.

6
9. Боротьба давньоруських князів за давньоукраїнські землі (1097-1238)
2 етапи:-до1169-після1169. На 1 етапі: боротьба за Київ і К.землю як за центр
майб воззєднан Русі.
Після смерті Мстислава Мономаховича ведеться відкрита боротьба за Київ між
Черніг.княз. Олеговичами та Київ. Мономаховичами.У 149 втруч-ся Суздальський
князь Юрій Довгорукий та захоплює Київ.У1157-гине в Києві під час Антисузд
повстання.Наст 12 років боротьба за Київ йду з перемінним успіхом.
1169 -- коаліція 12-и руських князів на чолі з Ростово-Суздальським князем
Андрієм Боголюбським захопив і розграбував Київ. Після цього за Київ і Київську
землю ведеться боротьба давньоруських князів як за джерело додаткових
фінансових і людських ресурсів. У 1170 Основними претендентами на Київ
залишилося Суздальське і Чернігівське князівство, але після смерті
Боголюбського Суздальські князі відійшли від цієї боротьби і у 1180-90 осн.
претендентами стають Чернігівські князі і Смоленські.З 1199р. в цю боротьбу
втручається Волинський князь Роман якому на короткий строк вдалося об’єднати
Волинь + Галичина + Київ. Він висунув політичні програми об’єднання всіх
Руських князівств на добровільній основі шляхом обрання єдиного Руського
князя зі столицею в Києві. За модель системи була Руська імперія за якої також
існували вибори імператора, але передчасна смерть завадила реалізації цього
плану. Деякий час по тому формував Київське князівство Луцький князь, в
результаті загострення протиріч Слов’янського і Чернігівського князівства і
врешті-решт в Києві закріпилися Чернігівські князі, які протрималися до 1240
року.

7
10. Монголо-татарська руїна (1238-1242)
У 1236 р. величезна монголо-татарська армія під проводом онука Чингіс-хана
Батия розпочала похід на захід через Урал. Першою жертвою навали стала
Волзька Болгарія. Татари зруйнували і розграбували її, а населення перебили.
Протягом 1237-1238 pp., незважаючи на героїзм руських воїнів, були
розгромлені війська Рязанського і Володимиро-Суздальського князівств.
Монголо-татари здобули штурмом і спалили Рязань, Володимир-на-Клязьмі,
Москву, Твер і багато інших міст. Північно-східна Русь була спустошена. У 1239 p.
монголо-татари почали вторгатися в українські землі. Вони захопили Переяслав і
Чернігів, зруйнували і спалили їх. Восени 1240 р. монголо-татари підійшли до
Києва. Батий був вражений красою і величчю давньоруської столиці і хотів
здобути Київ без бою. Та кияни вирішили стояти на смерть. Обороною Києва
керував Данило Галицький. Багато днів тривав штурм міста. Захисники, які
залишились, зібралися в Десятинній церкві, стіни її не витримали ваги людей і
впали. Усі, хто там був, загинули. 6 грудня 1240 р. монголо-татари повністю
захопили Київ, зруйнували його, а людей винищили. Коли зраненого воєводу
привели до Батия, кривавий хан помилував його за хоробрість. Спустошивши
Київ, кочовики пішли на Галицько-Волинську землю. Переборюючи опір русичів,
вони захопили й розграбували міста Ізяслав, Луцьк, Володимир, Галич та ін.
У 1241 р. ординці вторгайся в Польщу, Угорщину, Чехію. Ослаблені численними
битвами з русичами, вони не наважилися просуватися на Захід. Батий розумів,
що в тилу залишалася розгромлена, але все ще сильна Русь. Війська Батия у 1242
р. повернули назад. У пониззі Волги він заснував державу Золота Орда (із
столицею Сарай), під владою якої опинилися народи Русі, Хорезму, Північного
Кавказу, Поволжя, Західного Сибіру, Криму. Золота Орда була частиною
Монгольської імперії. Батий підпорядковувався великому ханові, який перебував
у Каракорумі.Монголо-татарська навала наробила багато лиха Україні. Було
спалено і зруйновано міста та села, багато людей загинули чи потрапили в
полон. Уповільнився процес економічного та політичного розвитку країни.

8
11. Золотоординське ярмо (1245-1363)
Офіційно встановлене після поїздки Галицького до Орди в 1245 після убивства
Чернігівського князя. Фактично ярмо падає в 1363 в битві на Синіх водах.
Склад Ярма:
- Данина, що збиралася продуктами праці, а з кінця 13 ст. срібними грошима.
Розмір данини складався з частково річного доходу кожного господарства.
Збирали данину татарські купці, а з ост. третини почали збирати місцеві князі.
- Данина, діяльністю родових повинностей (мостова, шляхова, ямська,
гужова); Данина кров’ю – обов’язок давати допоміжні війська татарам під час
війни (навіть на внутрішньо кордонні війни)
- Кормління – обов’язок населення годувати татар та їх коней; Система
ярликів
- Епізодичні набіги окремих татарських орд на українські князівства
Територія була розділена на 2-ві частини: * Київська, Чернігівська, Новгород-
Сіверська і залишилися Переяславські землі які підпорядковувалися ханству
через посередників (Володимиро-Суздальське князівство).
* Галицькі і Волинські землі були підпорядковані ханові через посередництво
Галицького князя.
1-ша частина укр. земель – ярмо діяло в повному обсязі, 2-га частина(західно-
українських земель) – ярмо в скороченій формі (данина, система ярликів, данина
крові).
За час Золотої Орди докорінним чином змінилася система міжнародних
шляхів в східній Європі.
1-ший торгів. шлях – з Каспійського моря до Балтійського по Волзі, зх. Двіні і
через Новгород.
2-гий шлях – по Волзі, Дону через Крим в майбутнє князівство Молдовське
через Галичину – пд. Польшу – через Краків – Цембію – Саксонію – до Баварії.
Два осн. шляхи існували мережею допоміжних торгівельних шляхів, декілька
яких проходили через Київ до Литви.
Татари витіснили землеробів із центру і пд. України.
Рушійні сили: литовські, білоруські, українські феодали, селяни і міщани.

9
12. Боротьба польських, литовських, угорських та ординських феодалів на
українські землі у 14 ст.
Близько середини XIV ст. в складі Литовської держави вже були білоруські
землі й частина українських (Волинь). Внаслідок цього Литовська держава
значно зміцнилася й посіла помітне місце в політичному житті Східної Європи.
Великі матеріальні та людські ресурси приєднаних білоруських і українських
земель давали Литві можливість успішно протистояти німецькій феодальній
агресії та Орді.
Наступ литовських феодалів на українські землі полегшувався тим, що
золотоординська держава вступила в період феодальної роздробленості, що з
особливою силою проявилося в середині XIV ст. Після хана Бердибека у 1359 р.
до вступу на престол Тохтамиша у 1381 р. в Орді змінилося понад 25 ханів.
Колишня могутня монголо-татарська держава фактично розпалася на кілька
частин. Зокрема, правителі татарських орд, що кочували в причорноморських
степах, не мали постійної підтримки з боку центральної влади. Ольгерд, отже,
мав можливість помірятися силами з західним улусом, не оглядаючись на
верховного хана.
Боротьба Литви з Золотою Ордою за Подніпров'я залишила ряд слідів у
письмових джерелах того часу. Так, у Густинському літописі під 1361 р. є звістка,
що в Києві князював Федір, далі розповідається, що Ольгерд, очевидно, в 1362 р.
на Синіх Водах (притока Південного Бугу) розбив «трех царков татарских... И
оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и инныя рускія державы
во власть свою пріят, и Кіев под Федором князем взят, и посади в нем
Володымера сина своего».
Литовським феодалам вдалося оволодіти Київщиною, Переяславщиною і
Поділлям. Ольгерд приєднав Переяславщину до Київського князівства,
Подільську землю віддав синам свого брата Коріата — Юрію, Олександру,
Костянтину й Федору. Брати Коріатовичі, утвердившись на Поділлі, перестали
надсилати данину в Орду і почали готуватися до боротьби з нею. Вони
спорудили, зокрема, фортеці Смотрич, Бакоту й Кам'янець. Із зміцненням свого
становища Коріатовичі поступово виходили з-під влади великих князів
литовських. Спершу вони орієнтувалися на Польщу, а потім на Угорщину й
Молдавію.
Проте литовські князі не мали достатніх сил для повного визволення
українських земель від татарського іга. Володимир Ольгердович, який княжив у
Києві, наприклад, певний час перебував у залежності від татар, на що вказують
дані письмових джерел і монети цього князя з татарським гербом. У грамотах

10
подільських князів, спочатку Коріатовичів, потім Свидригайла, також є згадки
про виплату данини татарам.
Щодо Чернігово-Сіверської землі, то відомо, що в першій половині XIV ст. вона
переживала політичну кризу: численні слабосилі князі перебували в повній
залежності від татар. Більш активну участь у тогочасному політичному житті
брало Брянське князівство. Під 1356 р. в Никонівському літописі є згадка про те,
що Ольгерд «...воевал Брянеск и Смоленск». Але литовці не мали успіху, і
Брянськ залишився за князем Василієм, що одержав у Орді ярлик на княжіння.
Незабаром Василій помер, «и бисть в Брянске мятеж от лихих людей, а замятна
веліа, и опустение града, и потом нача обладати Брянском князь велики
Литовски». З літописної розповіді не ясно, коли саме Ольгерд утвердився в
Брянську, видно лише, що після походу 1356 р. минув якийсь час. Проте можна
припустити, що на початку 70-х років XIV ст. більша частина Чернігово-Сіверської
землі вже знаходилася під владою Литви.
Отже, у 40-х — 70-х роках XIV ст. більшість українських земель, політично
роз'єднаних і послаблених залежністю від Золотої Орди, підпала під владу
Польського королівства й Великого князівства Литовського.

13. Перша українська колонізація Дикого поля (1363-1478)

Степи Дикого Поля були придатними для розвитку землеробства, скотарства
та промислів, що спричиняло колонізацію їх ще в добу Київської держави.
Перешкоджали цьому набіги степових кочівників, що хвилями прокочувались по
цих землях від найдавніших часів (кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, авари,
хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.). Особливо сприятливими для
заселення українцями Дике Поле стало 14-15 ст., коли ці землі ввійшли до
складу Великого князівства Литовського. Під впливом зростаючої небезпеки від
нападів кримських татар тут у 15 ст. сформувалося українське козацтво. Однак
від початку I тисячоліття до н.е. до середини II тисячоліття н.е. він став ареною
напруженої боротьби осілих землеробських племен і степових кочівників. Серед
них останніми були монголо-татари. Після їх спустошень за причорноморськими
степами на тривалий час закріпилася назва «Дике поле».Зі сходу "Дике поле"
обмежовується державним кордоном з Росією, на півночі - Сіверським Дінцем,
Оріллю та Тясьмином, а на заході - Синюхою і Кодимою (притоками Південного
Бугу), державним кордоном з Молдовою. Не входить до неї Крим, який разом з
прилеглими територіями Приазов'я і Причорномор'я до 1783 р. складав окреме
політичне об'єднання - Кримське ханство.На території Дикого Поля зараз
знаходяться Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська, Миколаївська,
Одеська, Полтавська Харківська та Херсонська області України.
11
14. Кримсько – татарська Руїна (1478-1533).
Велику небезпеку для українських земель становили постійні напади татар і
турків. У середині XV ст., після розпаду Золотої Орди, на теренах Кримського
півострова, у пониззі Дніпра, на Приазов'ї та Прикубанських землях утворилася
держава під назвою Кримське ханство, столицею якої стало місто Бахчисарай.
На чолі цієї держави стояла войовнича династія Гіреїв. 1478 року хан Менглі-
Гірей визнав себе васалом турецького султана. Державною релігією Кримського
ханства став іслам, а мусульманське духовенство відігравало важливу роль в
управлінні державою. Наприкінці XV ст. кримські хани почали здійснювати
загарбницькі походи на українські, російські, польські, молдовські та литовські
землі. Татари мали досить боєздатну й підготовлену армію. Напади татар
спустошували Поділля, Волинь, Холмщину, Галичину та Київщину. 1482 року
Менглі-Гірей організував великий похід в Україну, під час якого захопив і
пограбував Київ. Після цього погрому місто надовго втратило колишнє політичне
й економічне значення. Підсумком кожної татарської навали в Україну було,
насамперед, захоплення великої кількості здобичі й невільників. Торгівля
невільниками, здебільшого в Кафі, примножувала прибутки кримських ханів.
Після татарських походів цілі райони України перетворювалися на пустелю.
Протягом другої половини 15 ст. орди кримських татар учинили 86
грабіжницьких нападів на українські землі.
15. Перший етап другої української колонізації Дикого поля (1533-1569)
Колоніз поч.-ся з припинення кримсько-татарської руїні. Поділ-ся на 2 етапи:
до Любл унії та після. На 1 етапі мета-відновлення зруйнованого під час кр-тат
руїни.Рушійні сили: укр. відходницьке козацтво, укр. селяни і городяни на Волині
та Поліссі.найбільші успіхи-на Поділлі швидко відбудов—ся міста і села.На кін 50-
х по Дніпрові і на Поділлі-45 місті 103 містечка.Найб міста-
Брацлав,Вінниця,Київ.Міста і містечка на відміну від 1 колоніз мають стійкі
зв’язки з селом і поч-ють віступати посередником між укр. селом і зах-
європейськими містами. Перед Любл унією в Польській, Литовській і Рос
Українах – бл 300 міст і містечок і майже 1 млн 300тис мешканців. З кінця 1540-х
част коз починає залишатися зимувати при кордоні у Запорізьких плавнях-
виникає укріплення-Січ Байди Вишневецького.
15 жовтня 1563 – Вишнивецького убито в Царгороді. З кінцем 1568, наслідком
турецьких скарг на шкоду й своєвільство українських козаків, великий князь
видає лист на козаків.Великий князь наказує козакам рішуче аби вони вийшли з
степів, з Низу з усіх уходів до замків і міст українських і не виходили більше
своєвільно. За це обіцяє їм службу й плату при замках.
12
16. Люблінська унія та її наслідки для України
Люблінська унія (1569) – угода про об’єднання Польщі і Великого Князівства
Литовського (ВКЛ) в єдину державу – Річ Посполиту підписана 28 червня в м.
Любліні на спільному сеймі польс. і литов. феодалів (1 липня було затверджено
окремо депутатами польс. і лит. сеймів). Була укладена Велик. Князівством
Литовським в умовах його поразки у війні з Росією (Ліванська війна 1558-83).
Правлячі кола Польщі, скориставшись з тяжкого воєнного становища Литви,
прагнули приєднати її територію. За Люблінської унії Польща і Литва
об’єднувалися в єдину державу на чолі з виборним королем та спільними
сеймом і сенатом. Разом з тим Литва зберігала свої права, суд, адміністрацію,
військо, скарб, офіц. «руську» мову. Люблінська унія оголосила Лівонію спільним
володінням Польщі і Литви, підтвердила приєднання до польс. корони укр.
земель, що були до того в складі ВКЛ – Волонського, Підляського, Київського та
Брацлавського воєводств (перед тим приєднання їх було оформлено
універсалами польс. короля Сигізмунда 2 Августа, який одночасно був великим
князем литовським; шляхту цих воєводств було зрівняно в правах з польс.
шляхтою). Укладення Литвою унії викликало посилення соц. та нац. гноблення
на Укр., що привело до піднесення визвольної боротьби укр. народу.
Наслідки Люблінської унії для України.
Для України Люблінська унія мала вкрай негативні наслідки. Опинившися під
владою кріпосницької й католицької Польщі, переважна більшість українських
земель зіткнулися з загрозою для самого існування українців як окремої
народності.
Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила
також рештки українськиї державних традицій, що заховалися під формами
автономії у Великому князівстві Литовському…Весь розвиток життя ішов під
важким наступом Польщі.
Внаслідок унії польські магнати і шляхта здобули великі можливості для
привласнення українських земель, нещадного визиску селян і міщан та для
духовного поневолення народу. Українському народові доводилося докладати
величезних зусиль, щоби не дати себе знищити чужій силі. Ці зусилля вивилися в
зародженні та діяльності українського козацтва, братств тощо.

13
17. Другий етап Другої української колонізації Дикого поля: економіка та
етносоціальна структура (1569-1647)
Поч-ся після Люблінської унії і до Б.Хмельн. Рушійнісили:укр.
(осіле)козацтво,військове(надворне,реєстрове,низове),цивільне(козаки-селяни,-
міщани,-купці,-пани).Колонізації сприяла європейська революція цін(поступове,
але багаторазове знецінення золота і срібла, викликане напливом дешевих
дорого цін металів з Америки до Європи)Це звобило економічно вигідним
перевезення зерна і іеших с\г товарів з Укр до Зах. Європи на продаж. К-сть міст і
містечок зросла до майжу 1 тис. Насел зросло до 3,5-6млн, до 40%яких мешкало
у містах і міст. В рез-ті колоніз.:1)сформ-ся укр. нація аграрн типу 2)в укр. сусп.
сформувалося 2 тенденції розвитку ринкового суспільства:-феод-кріпацька(на
основі поширення фільваркової системи.;-стихійно-буржуазна(фермерського
типу.носії:укр. козацтво і єврейство).Протиборство носіїв цих 2 тенденцій стало
гол передумовою битви під проводом Б.Хмельн.

18. Заснування Запорізької Січі та його значення для українського суспільства

Запорізька Січ – це військово-політична організація українського козацтва.
Виникла внаслідок стихійної колонізації земель Середнього та Нижнього
Подніпров'я в середині 16 ст. Назву отримала від способу захисту козацьких
поселень від зовнішньої небезпеки - «засіки», «січі» - невеликих укріплених
поселень у плавнях та островах басейну Дніпра. Запорозьке козацтво - складне
соціальне явище, визнане феноменом світової історії.
Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'явилася 1551 р. у польського
історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він
повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для
нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу
дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.)
перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км.
Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато
проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних
островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін. З часом на Запорожжі
сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають
праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування
особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади;
право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна
територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці
ознаки. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової
старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини.
14
У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи
становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина —
кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та
курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш,
канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул
та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та
судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ
на міжнародній арені. В Січі функціонувало також власне козацьке право, яке
було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і
здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали
того часу порівняно коротку історію; побоюванням запорозьких козаків, що
писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті
відносини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну
організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало
правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок
землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань.
За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий
рівень своєї правової культури. Величезне значення в політичному житті
українських земель мала поява і розвиток такої суспільної верстви як козацтво,
центром консолідації якого стала Запорізька Січ. Тут виникали зародки
української державної організації з притаманними їй елементами демократизму.
У першій половині XVII ст. Січ стає своєрідним центром визвольного руху
українського народу.
Запорізька Січ була певною державою в державі, які зберігала або розвивала
нові звичаї, які корінилися на виключно українському грунті, були спрямовані на
дотримання ідей української незалежності, права українцям бути господарями
на своїй землі та не залежати від впливу чужоземців.
Запорізька Січ не тільки виголошувала ідеї незалежності України, але і робила
усі можливі спроби, щоб досягти її власними силами. Чи можна сказати, що
українці та сучасна Україна могли б відбутися без такого утворення як Запорізька
Січ? Можливо, але це б була друга Україна, і вона б мала другу історію.
Українська історія має чимало визначних подій та явищ, але наявність
Запорізької Січі є своєрідною кульмінацією, своєрідним стержнем її ідеї
незалежності, її волі та спрямувань для її завоювання.
Історичне значення Запорізької Січі важко переоцінити, це не тільки явище
вітчизняної історії, це визначне явище європейської та загальносвітової історії,
яке потрібно вивчати, досліджувати і не забувати.

15
20. Перші козацькі повстання наприкінці 16 ст.
Наприкінці XVI ст. життя в Україні набуло надзвичайної гостроти. Втрата решток
державності відбувалася за умов постійної загрози нападів з боку Туреччини й
Кримського ханства, а також посиленого польського наступу на права українців.
Український народ опинився перед небезпекою знищення. За таких вкрай
несприятливих обставин саме й набирав потужності козацький рух, що ставав
рухом національно-визвольним, спрямованим не тільки на боротьбу проти
агресії Османської імперії, а й інших ворогів.
Причина повстань:
 Закріпачення селянства і нереєстрових козаків
 Захоплення польськими феодалами пд.-укр. земель
 Ігнорування польським урядом вимог щодо збільшення реєстру.
Основні вимоги:
 Збільшення плати за військову службу
 Розширення козацького реєстру
 Вільні походи проти Кримс. Царства і Османської імперії
 Привілеї для православної церкви
Молдавський похід Івана Підкови.
Незабаром запорожці вирушили в похід до Молдавії, а 29 листопада 1577 р.
переможцями вступили до молдавської столиці — Ясс. Підкова став
молдавським господарем. На вищі урядові посади він призначив своїх
найближчих соратників. Одначе для утвердження на молдавському троні
належало отримати згоду турецького султана. З цією метою Іван Підкова
відрядив до Константинополя велике посольство. Такий перебіг подій
занепокоїв уряд Речі Посполитої. Ні польський король Стефан Баторій, ні уряд
Туреччини не підтримали Івана Підкову в його боротьбі проти інших
претендентів на молдавський престол.
Повстання Криштофора Косинського(1591-1593)
Територія: Поділля, Київщина, Волинь
Учасники: козаки, селяни-втікачі, міщани
Перебіг подій: Повстанці захопили Білу Церкву, Трипілля, Переяслав. Край
було переведено на воєнний стан. 23 січня 1593 – битва під містечком П’яткою
на Волині. Після тижня підписали угоду:
 Косинський позбавляється гетьманства
 З реєстру виписують тих хто приєднався до повстання
 Козаки не підтримували дипломатичних угод з ін. державами
Загинув Косинський у травні 1593 під Черкасами. Повстання було придушено.
Козацька війна 1594 під проводом Наливайка
16
 Територія: Брацлавщина, Київщина, Волинь, Білорусь.
Учасники: козаки, селяни, міщани.
Скориставшись війною Польщі і Туреччини. Повстання охопило більшість укр. і
білор. земель, що стало загрожувати існуванню держави. Пізніше його розбили в
урочищі Солониця. Наливайка стратили 1597р.
Значення козацьких повстань:
 Козацтво проявило себе суспільною силою
 Стали спробою поширити права і привілеї реєстрових козаків на все
козацтво
 Козаки набули досвіду організації повстань на великих територіях
 Повстання підтримали селяни і міщани
 Наливайко вперше запропонував ідею створення території, де проживали б
тільки козаки.

20. Визвольний рух в Україні 1600-1647

Багато зусиль для мирного розвитку стосунків з Польщею доклав Петро
Конашевич-Сагайдачний, який гетьманував у 1616—1622 pp. Родом він був із
дрібної української шляхти села Кульчиць під Самбором на Львівщині. Навчався
в Острозі, 1616 р. прибув на Запорозьку Січ. Очолювані ним козаки здійснили
кілька успішних походів проти татар і турків. Справжнє визнання Конашевич-
Сагайдачний здобув після походу 1616 р. на Кафу (Феодосія), захопивши її і
визволивши з неволі полонених. Як полководець відзначався схильністю до
активних наступальних дій і широкого використання фактора раптовості., •
Уславився вдалими морськими і сухопутними походами на володіння
Османської імперії і Кримське ханство. * 1618 р. разом з великим козацьким
військом брав участь у поході королевича Владислава на Москву.• У битві під
Хотином (1621 р.) очолював 40-тисячну козацьку армію, яка, приєднавшись до
польських військ, відіграла вирішальну роль у розгромі турків
У битві під Хотином П. Конашевича-Сагайдачного було важко поранено і 1622
р. він помер у Києві.
Після смерті Сагайдачного козаки відмовилися від політики компромісів із
Польщею. Посилення тиску з боку польського уряду (заборона нереєстрового
козацтва, будівництво для контролю над козаками фортеці Кодак на Дніпрі)
викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. Найбільш відомі з них —
повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясили),
повстання 1635 р. під проводом гетьмана Івана Сулими і повстання 1637—1638
pp. під проводом гетьманів Павла Бута (Павлюка) і Якова Острянина.

17
 Придушивши повстання, Польща вжила жорстокі заходи проти козаків. 1638 р.
польський сейм ухвалив «Ординацію Війська Запорозького реєстрового»,
спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва. Проти українців здійснювалася
політика жорстокого терору. У документі йшлося про потребу застосувати проти
повстанців військову силу. Козаки позбавлялися права обирати старшин,
заборонялося також козацьке судочинство. Реєстрове військо обмежувалося
шістьма тисячами осіб. Без дозволу урядового комісара під загрозою смерті
ніхто не мав права йти на Запорожжя. Козакам не дозволялося селитися в містах,
крім прикордонних — Черкас, Чигирина і Корсуня. Два полки реєстровців, по
черзі змінюючись, мали постійно перебувати на Запорожжі.
Значення козацьких повстань 20—30-х pp. XVIІ ст.
· Відстоювання українським козацтвом своїх станових прав і привілеїв уперше
набуло форми національно-визвольної боротьби.
· Висунуті козаками гасла захисту православ'я, звільнення від кріпацтва і
польського панування об'єднали представників різних станів українського
суспільства — селян, міщан, православне духовенство.
· Козацтво на практиці довело свою здатність до виконання ролі провідника
українського національно-визвольного руху.
· Повстання започаткувало новий етап в історії визвольного руху України.
· Попри поразки повстань ідея національного визволення і необхідність
боротьби за нього набула поширення в Україні.

21. Причини, характер і рушійні сили української революції під проводом Б.Х.
Причини: створювалися десятиліттями. Ця революція була буржуазною
революцією з національно-визвольним забарвленням.
Рушійні сили: козацтво, укр. селянство, міщанство, частина укр. шляхти,
православне духовенство.
Характер: антифеодальний, національно-визвольний під релігійними гаслами.

22. Основні етапи української буржуазної революції 1648-1653

1 етап (1648-1649). Формувалися рушійні сили. Ініціатори – окремі групи
нереєстрових козаків, які переховувалися в Запор. плавнях. В квітні приєдналися
реєстрові козаки та кримські татари. Після битви на Жовтих Водах приєдналася
Лівобережна Україна. Починався геноцид єврейського народу(селяни вбивали
поляків і євреїв). Врятував євреїв Вишневецький який вивів їх з Лубен. В травні
після битви під Корсунем до революції приєдналися селяни і городяни
Київського воєводства (сюди перекинулись єврейські погроми). Єврейські
погроми призвели до того що міста зачинили ворота перед козаками. Євреї
18
захищалися, а поляки зі Львова повтікали до Кракова. Б.Х. брав гроші з євреїв
для татар. Пообіцяв що все неправославне населення віддасть в полон татарам.
Наприкінці першого етапу шляхта і духовенство приєдналися до революції.
2 ет. (липень-грудень 1648). Найвище піднесення революції. Всі верстви брали
участь, контреволюційні табори були у стані розгрому і сумніву. Польського
короля ніхто не слухав. Головне революційне гасло – покозачення. Ідеалом був
не простий козак, а реєстровий козак, який веде своє господарство, веде
буржуазний спосіб життя. Рушійні сили: селяни, міщани, купці пішли в козаки.
3 ет. (грудень-червень 1649). Воєнні дії ведуться тільки в Білорусії. На інших
територіях крім Волині і Галичини розбудовується козацька адміністрація з
поділом на сотні і полки. Зародок майбутньої Гетьманської держави. Б.Х. не
розумів, що він робить. Він заявляв, що він постав проти польського короля, а діє
згідно з інструкцією польського короля. Головна особливість – розбудова засад
Гетьманської державності. Від революції відходять укр. Волинь і Галичина.
4 ет. (червень 1649 – листопад 1649). Похід козацького війська на Волинь.
Облога Збаража, Зборівська битва, Зборівське перемир’я, наслідком якого стало
що Б.Х. дозволив забрати зх. Православне населення (Поділля). Реєстр 40 тис.,
військо в цілому 80 тис.
5 ет. (грудень 1649 – лютий 1650). Зазнають козаки поразки від Білорусії.
Завершується будівництво Гетьманської держави. Укладається таємний договір
про перехід козацької україни під Турецький протекторат. Польський король
довідався про договір і почав готувати нову війну проти козацької України.
6 ет. (лютий 1651 – грудень 1651). Поч-ся з нападу пол. війська на
Поділля.влітку коз війська і татари рушили на Волинь.Похід Б.Х. на Волинь,
поразка під Берестечком, похід поляків на Білу Церкву, похід литовців на Київ і
Чернігів. Б.Х. був у повній кризі.
7 ет. (грудень 1651 – жовтень 1653). Суперечливий період.З 1 боку-Видатні
військові перемоги під Батогом.Поширення коз ладу на частинуМолдови.З 2
боку- Поразка в Молдові на поч. 53. Зросаючі заворушення селян і коз на тер-ї
коз гетьманщини.
8 ет. (жовтень 1653 – квітень 1654). Московсько-земський собор (жовтень
1653),поїздкаРос. посольство БатурінаНАУкраїну, присяга козаків,
шляхти,міщанства на вірність Московському цареві, Переяславська рада,
Березневі статті. В результаті цих подій ранньо-буржуазна Україна увійшла до
складу найбільш феодальної країни.

19
23. Переяславська рада та її наслідки для українського суспільства.
Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом
Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький)
для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та
Московською державою. Місцем проведення генеральної військової ради було
обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло10 січня 1654 р Б. Хмельницький
разом з генеральною старшиною прибув 16 січня 1654 р.
У Переяславі 1654 р. старшинська рада відбулася 8 (18) січня, а згодом і
генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського,
Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було
представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.
У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським
та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав -
України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.
Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною.
Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав
України, яку згодом неодноразово порушували.
Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом
було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та
наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено
воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність
виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання
протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську
гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово
порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя
звелася протягом 120 років нанівець.

24. Російсько-українська-польсько-кримська війна 1654-1657

Після Переяславської ради і затвердження Москвою Березневих статей (1654
p.), які визначали політичний і правовий статус України у складі Російської
держави, становище України залишалося складним. Входження України до
складу Росії не відповідало інтересам сусідніх країн. Уряд Польщі не хотів
втрачати українські землі й не визнав рішень Переяславської ради. Туреччина і
Кримське ханство розуміли, що союз України й Росії відкривав можливості для
зміцнення становища Росії на берегах Чорного та Азовського морів. Російсько-
український союз і зміцнення Російської держави непокоїло й Швецію. За таких
складних обставин відновилася війна проти Польщі. На початку воєнних дій
1654-1656 pp. спільні українсько-російські війська звільнили велику частину
20
території України аж до західних кордонів Галичини та Холмщини, російське
місто Смоленськ, частину земель Білорусії. Проте закріпити перемогу не
вдалося. Скориставшись ослабленням Польщі, у липні 1655 р. Швеція виступила
проти неї і захопила більшість її території. Швеція претендувала й на
західноукраїнські землі, звільнені українсько-російськими військами. У цих
умовах Росія припинила воєнні дії проти Польщі, уклавши з нею в 1656 р.
перемир’я, і розпочала війну зі Швецією. Укладення російсько-польського
перемир’я продемонструвало відмінність у підходах Росії і України до ведення
війни. Україна продовжувала воєнні дії проти Польщі. Проте початок російсько-
шведської війни і тимчасовий перепочинок допомогли Польщі зміцнитися й
завдати поразки війську Б. Хмельницького навесні 1657 р. Після смерті Б.
Хмельницького у серпні того ж року починається боротьба за владу різних
угруповань української правлячої верхівки. 60-80-ті роки XVII ст. увійшли в
історію України як доба Руїни. На жаль, спадкоємці Б. Хмельницького не змогли
успішно завершити його починання. Початком доби Руїни стало усунення від
влади восени 1657 р. шістнадцятирічного сина Б. Хмельницького - Юрія. І.
Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.
25. Українська Руїна (1658-1681)
Українська Руїна – це громадянська війна між прихильниками феодально-
кріпосницького ладу в Укр. та прихильниками збереженнями буржуазних
перетворень. Причина цієї війни полягали в протиріччях, які сформувалися в
українському суспільстві за час революції. Головне протиріччя між усім
козацтвом з одного боку та ін. сусло віями укр. суспільства.Друге протиріччя –
між козацькою старшиною і рядовими козаками.Третє – між лівобережним і
правобережним населенням.Четверте – між міським і сільським населенням.Ці
протиріччя в різному їх співвідношенні і визначили хід громадянської війни –
Укр. Руїни.Дві особливості громадянської війни:1)В її ході широкі народні маси
поступово відходили від активної боротьби, а їх місце заступили найманці і
збройні сили сусідніх держав, яскраво це видно на долі Дорошенка.2)Процес
обмеження автономії Укр. під час Громад. Війни не носив лінійного характеру. У
випадках, часи, коли гетьманувала людина, яка користувалась народною
підтримкою, царський уряд нав’язав угоди, які суттєво обмежувала
повноваження української влади. Громадянська війна починала повстання
полтавського полку і запорожців проти Виговського. І завершувався
Бахчисарайським миром Росії і Туреччини, який зафіксував Правоб. Укр. і
Запоріжжя, і околиць Києва в складі Росії. Поділля і Пд. Київщина в складі
Туреччини. Та створення нейтральної зони між Дніпром і пд. Бугом, яка не
підлягала заселенню.
21
26. Правобережжя після Руїни (1681-1699)
Після Руїни Правобережна Україна залишилася знелюднілою, і польський
уряд, якому відійшла ця територія за Андрусівським, а згодом за Вічним миром,
вирішив поновити козацький стан у Польщі. У 1684 Яном ІІІ Собельським було
офіційно відновлене Військо Запорозьке, очолюване запорожцем Андрієм
Могилою. Було створено чотири полки (Богуславський, Корсунський,
Брацлавський і Білоцерківський). Реєстр становив дві тисячі осіб. Того ж року в
турецькій частині Правобережжя був обраний гетьман Теодор Сулименко, якого
визнав султан.

27. Лівобережжя після Руїни (1681-1699)

 Формально Гетьманщина перебувала у межах Московського царства
 Ділилася на 10 полків
 Гетьмана обирала старшинська рада на невизначений термін
 До ген. Старшини входили:
- обозний (відповідав за постачання армії)
- суддя (очолював генеральний суд)
- осавул (організація військових частин)
- підскарбій (фінансова та податкова політика)
- хорунжий (військовий прапор – корогви)
- бунчужний (зберігав бунчук – гетьманський символ влади)
 Підписання статей з кожним новим гетьманом
 Загальновійськова рада скликалася залежно від обставин і перестала бути
законодавчо-розпорядчим владним органом
 Старшинська рада замінила загальновійськову вона вирішувала
оборонного характеру
 У містах існувало магдебурзьке право.

28. Україна і Пн. Війна (1700-1721)

Пн. Війна – це війна анти шведського союзу (Р.П., Саксонія, Данія, Росія) проти
Швеції.
Мета Росії: відвоювати вихід до Балтійського моря та приєднати прибалтійські
території.
Північна війна зі Швецією розпочалася в 1700 р.
Північна війна, яка тривала двадцять один рік, відбувалася на території України.
У 1702 р. шведські війська вторгайся на територію Польщі, до складу якої
входила Правобережна Україна. У 1704 р. шведська армія захопила Львів.
22
Північна війна лягла непосильним тягарем на плечі українського народу.
Запровадження нових податків, відправлення козацьких полків на північ для
участі у воєнних діях викликали невдоволення не лише селян і простих козаків, а
й козацької старшини. Такі настрої, поразка російських військ на початку війни, а
також успіхи шведів зміцнили рішення І. Мазепи перейти на бік Швеції у
боротьбі проти Росії. Бажаючи добитися самостійності України, І. Мазепа
звернувся до Карла XII і польського короля С. Лещинського з пропозицією
об’єднатися проти Росії. Угода І. Мазепи з Лещинським передбачала свободу
України “від усякої чужої влади”.
Проте небагато козаків підтримали І. Мазепу. Замість обіцяних 50 тис. воїнів І.
Мазепа привів до Карла XII близько 4 тис, та невдовзі частина з них залишила
шведський табір.
У 1709 р. Карл XII вирішив захопити Полтаву - важливий стратегічний пункт на
шляху до Москви, Польщі, Туреччини й Кримського ханства. Спроба шведських
військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. До кінця червня 1709
р. до Полтави підійшли головні сили російських військ. Полтавська битва
почалася на світанку 27 червня 1709 р. Об 11 годині ранку битва завершилася
цілковитою перемогою армії Петра І. Карл XII та І. Мазепа втекли до Молдавії,
яка була тоді під владою Туреччини. Так завершилася остання спроба відірвати
Україну від Росії. У подальшому процес інкорпорації українських державних
органів у структурі Російської імперії помітно прискорився. І важливу роль у
цьому відіграв Петро І.
Спочатку царський уряд усі справи, пов’язані з Україною, вирішував через
Малоросійський наказ (Малоросія - назва України в офіційних актах царської
Росії).
29. Повстання на Правобережній Україні на початку 18 ст.
Паліївщина (1700-1704) – національно-визвольне повстання на Правобережній
Україні під проводом білоцерківського полковника Семена Палія (Гурка).
Причини: із заселенням спустошених земель Правобережжя селянами і
козаками сюди повертається і польська шляхта, яка прагне відновити свої
володіння.
Царський терор в Україні – розпочався відразу після переходу гетьмана на бік
Швеції, в україні провели вибори нового гетьмана (Скоропадський), здійснено
символіну страту опудала Мазепи, знищено гетьманську резиденцію Батурин
разом із жителями.
Полтавська битва – між Шведським та російськими військами відбулася 27
червня 1709р. Їй передувала облога Полтави шведською армією.

23
30. Поступове обмеження автономії і скасування Гетьманщини (1708-1764)
У 1709 р. Карл XII вирішив захопити Полтаву - важливий стратегічний пункт на
шляху до Москви, Польщі, Туреччини й Кримського ханства. Спроба шведських
військ штурмом заволодіти містом завершилася невдачею. Тоді Карл XII наказав
обложити Полтаву, але шведам так і не вдалося взяти місто.
До кінця червня 1709 р. до Полтави підійшли головні сили російських військ.
Полтавська битва почалася на світанку 27 червня 1709 р. Об 11 годині ранку
битва завершилася цілковитою перемогою армії Петра І. Карл XII та І. Мазепа
втекли до Молдавії, яка була тоді під владою Туреччини. У 1734 р. царський уряд
дозволив їм повернутися на батьківщину і заснувати Нову Січ. Проте це була
лише тимчасова поступка царського уряду вимогам козацької старшини.
Політика російського уряду була спрямована на остаточну ліквідацію всіх органів
і установ українського державництва, які існували за часів Б. Хмельницького.
Проте Конституція не стала реальністю. Згодом наказний гетьман Павло
Полуботок (1722-1724 pp.), котрий управляв Україною за часів дії Малоросійської
колегії, здійснив судову реформу, перетворивши генеральний суд на
колегіальний. Він також розробив і подав до Петербурга Петру І петицію про
повернення Україні колишніх прав. Діяльність П. Полуботка викликала в царя
гнів; його запросили до Петербурга, де заарештували. Помер П. Полуботок у
в’язниці в 1724 р. У другій половині XVIII ст. основою економіки України
залишається сільське господарство. Вдосконалюються знаряддя праці,
поліпшується система землеволодіння - здійснюється перехід від трипілля до
багатопілля. Великими землевласниками стали царські чиновники і російські
поміщики. Тільки графу П. Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаровано 30
маєтків.
Зазначений період - час різкого посилення феодального пригноблення
селянсько-козацьких мас. Уже в 60-70-х роках XVIII ст. селяни Лівобережжя і
Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й
козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені були
брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових
податків. Збільшилась кількість великих мануфактур. У 1764 р. у Києві почав
працювати державний збройовий завод “Арсенал”. Значно розширився
пороховий завод у Шостці. У 90-х роках XVIII ст. на ньому було зайнято 500 селян
і робітних людей.

24
31. Нова Січ (1734-1775)
Підпільненська Січ (Нова Січ) — адміністративний і військовий центр
запорозького козацтва в 1734—1775 роках. Остання Запорозька Січ. Нова Січ
була заснована з дозволу і під наглядом російського уряду 31 березня 1734 року
отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні,
що займала 26-тисяч десятин. З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на
російсько-турецьку війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., у 1771—1773 з
січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-
Дунайську експедицію.
На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована,
а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-
турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки приймали активну та дієву
участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі — 10 піхотних, 13 російських
козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських
ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до
кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину.
Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того
ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не
йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775
року Нової (Підпільненьської) Січі не стало.
На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під
водами штучного Каховського моря.
32. Ліквідація Запорізької Січі у 1775 році та її наслідки для українського
суспільства
Для здійснення військової операції по знищенню Запорозької Січі уряд зібрав
величезні сили, їх основу склали добре навчені частини, що поверталися з
російсько-турецької війни: 31 полк і 37 ескадронів. Командування військами
імператриця доручила геперал-поручику Петру.Рух війська до Січі розпочався 1
травня, а 8 травня російські вояки вже знаходилися поблизу Архангельського
шанця, 12 — у слободі Хмілевій, 18 — у фортеці святої Єлизавети. Було вирішено
оточити січ із усіх сторін Запорозьку Січ. Після цього Текелій прибув до військ і
поділив їх на п'ять частин. Сили сторін були явно нерівні: запорожці могли
протиставити імперським військам не більше 10000 вояків. Крім того, більшість
козаків була відсутня: Серце Запорожжя — січову фортецю охороняло трохи
більше як 3 тисячі козаків, які мали 20 невеликих гармат; запорозькі залоги в
паланкових фортецях були ще менші.У похід на Січ російські війська після
розподілу на «деташаменти» рушили 25 травня 1775 р. Текелій, прискорив
просування, військ. Російські вояки прибули до козацької столиці вранці 4
25
червня — «пред светом». Текелій послав до кошового отамана Петра
Калнишевського полковника Місюрєва з вимогою, щоб той прибув до нього в
табір. Але запорожці тривалий час не допускали його до коша.. Тоді ж на Січі
востаннє зібралася старшинська рада, в якій взяло участь також духовенство,
царські генерали, так і не дізналися про це. Наступного дня, 5 червня, всіх
старшин і козаків привели в поле і оголосили їм імператорський указ про
знищення Запорозької Січі. Козакам наказали роззброїтися. Кілька тисяч
запорожців все ж не склали зброю, а, захопивши з собою частину військових
клейнодів, подалися за межі своїх володінь.. На початку червня 1775 р. всі
козаки цієї команди були арештовані російським генералом Г. Лопухіним. який
оголосив їм про знищення Запорозької СічіТривалий час на території колишнього
Запорожжя залишалися російські полки: піхотні, драгунський і Донський
козацький. На чолі управи окупованої запорозької території був поставлений
полковник Н. Норов.Наслідки зруйнування Запорізької Січі Рядових козаків
спочатку залишили жити в їхніх зимівниках, а з 1776 року почали переселяти до
великих слобід, що робилось як для нагляду за ними, так і для кращої організації
господарства.Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях,
відведених поміщикам — вони пізніше були закріпачені. Після смерті Г.
Потьомкіна, 12 грудня 1796 року Павло І видав указ, який поклав початок
кріпацтву на півдні України. Відтоді вже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на
Кавказ, у Туреччину. Селяни добре зрозуміли: «...те, що в свій час почала
Катерина II, руйнуючи Запорожжя, закінчив її син Павло І».Репресії царизму
щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних
загарбників і кріпоснивів, викликали в країні подвійну реакцію. Поміщики
раділи: віднині здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з
глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Адже не одне століття тікали селяни до
козаків. Із занепокоєнням зустріли заходи царизму також передові кола західно-
європейських країн. В своєму указі від 3 серпня 1775 року Катерина II в переліку
причин ліквідації Зап Січі виражала думки панівного класу в Росії якому ніяк не
було вигідно існування козаків, як бойової і соціальної одиниці.Запорозького
козацтва не стало, закінчилась в історії України козацька доба. Землі Запорозької
Січі увійшли до складу спочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року
— до Катеринославського намісництва. Хоч Запорозька Січ і перестала існувати,
вона залишила незгладимий слід у пам'яті народу. Після ліквідації Січі козаки,
прагнучи уникнути переслідування з боку царизму, переселилися в пониззя
Дунаю, де на турецьких землях ними була заснована Задунайська Січ, яка з
перервами та численними переїздами з місця на місце проіснувала до 1828
року. Січ же Запорізька залишилась в пам'яті українців на віки.
26
 33. Українські землі під владою Речі Посполитої у 1700 – 1772 рр.
1699 р. польський сейм скасував на Правобережжі козацький устрій. Козаки
були оголошені поза законом, за винятком невеликої кількості козаків, що
наймалися на службу до польських магнатів (надвірні козаки). Посилення
польського гноблення викликало хвилю повстань.
З 1700 по 1704 рр. точилася визвольна боротьба правобережного козацтва на
чолі з фастівським полковником Семеном Палієм. Повстанці звільнили від
шляхти Київщину, Черкащину, Поділля. Цей рух був придушений спільними
польсько-російськими зусиллями. Петро І пожертвував інтересами населення
Правобережжя, щоб зберегти союз із Польщею у війні проти Швеції.
У наступні роки на Правобережжі поширився рух гайдамаків (від тюркського
"гайде" - гнати, чинити свавілля). Серед гайдамаків були переважно селяни-
втікачі, найбідніша частина міського населення, козацька сірома, наймити.
Гайдамаки користувалися широкою підтримкою населення.
У другій пол. XVIII ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне
повстання, яке отримало назву Коліївщина. У 1768 р. його очолив Максим
Залізняк. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина
охопила Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Коліївщина була спрямована
проти польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви суспільства, великої
земельної власності. Царський уряд, наляканий величезним розмахом
повстання, допоміг Польщі у його придушенні.
Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам'яті, відіграла велику роль в
ослабленні феодально-кріпосницької системи, польського панування, у розвитку
визвольної боротьби українського народу.
У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний
протест проявився в русі опришків.

34.Завоювання Північного Причорномор’я Росією та колонізація цих земель

у ХVІІІ столітті
Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом
усього XVIII ст. Туреччина в свою чергу прагнула зміцнити свій вплив у
Причорномор'ї. У 1768 р. під тиском Франції, скориставшись участю Росії у
придушенні Коліївщини, вона оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі
та на морі. Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася підписанням
Кючук-Кайнарджийської мирної угоди. Росія дістала право вільного
торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло
незалежність від султанської Туреччини, яка повинна була ще сплатити Росії
27
контрибуцію(4.5 млн. карбованців). Проте Туреччина не замирилася з таким
станом справ і розгорнула активну діяльність у Криму та серед народів Кавказу. У
відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Криму до
складу Російської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але одразу ж
розпочала підготовку до нової війни з Росією. Почалася російсько-турецька війна
1787—1791 рр. Було підписано Яську мирну угоду, згідно з якою до Росії
відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків.
Туреччина остаточно визнала приєднання Криму до Росії, а також кордон по р.
Кубань у Передкавказзі. Колонізація причорноморських земель почалася ще до
ліквідації Запорізької Січі та приєднання Криму. Першими переселенцями сюди
були селяни-втікачі з Гетьманщини і Правобережжя. Крім того, царський уряд
залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., незважаючи на протести запорожців,
частину козацьких земель було віддано кільком тисячам православних сербів,
які організували дві колонії — Нову Сербію і Слов'яносербію. Слідом за ними
з'явилися німецькі переселенці. У 1780-ті роки почалося велике захоплення
Півдня. В результаті перемоги Росії в російсько-турецьких війнах у 1783 р.
Висновок:
Кримське ханство було ліквідоване, і всі його території ввійшли до складу
Російської імперії. Почалася активна колонізація південних земель України, які
отримали назву Новоросії. Прагнучи якомога швидше заселити і освоїти ці землі,
уряд Катерини ІІ сприяв переселенню сюди сербів, німців, молдаван, вірмен,
греків та інших народів. Українці та росіяни на кінець ХVІІІ ст. складали 80%
переселенців зазначених областей. Виникли нові міста – Олександрівськ
(Запоріжжя, 1770), Херсон (1778), Севастополь (1783), Катеринослав (1787),
Миколаїв (1789), Одеса (1794). Вихід до Чорного моря, освоєння Півдня сприяли
економічному розвитку Росії та України. Україна поступово перетворюється на
житницю Європи.

28
 35.Поділи Речі Посполитої у ХVІІІ столітті та їх наслідки для українського
суспільства.
Наприкінці ХVІІІ ст. відбулися зміни і на українських землях, що знаходилися
під владою Речі Посполитої. У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала
занепад: фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували
господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією.
У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, внаслідок якого майже всю територію
Руського (без Холмської землі), Белзького, західну частину Волинського та
Подільського воєводств отримала Австрія. Внаслідок об’єднання цих українських
земель з південною частиною польських (Краківського, Сандомирського та
Люблінського) воєводств було створено так зване Королівство Галичини і
Ладомерії. До Пруссії відійшла північно-західна частина Польщі з Гданськом, до
Росії – східно білоруські землі з Полоцьком і Вітебськом.
Приводом до другого поділу Польщі стало те, що чотирирічний сейм (1788-
1792 рр.) розпочав у країні важливі реформи, зокрема прийняв конституцію, у
якій відбилися ідеї Французької революції. Противники реформ і конституції, яка
обмежували сваволю магнатів і шляхти, звернулися за допомогою до сусідів. І
вони не забарилися. Щоб не допустити поширення революційних ідей і
зміцнення Польщі, Росія і Пруссія 12 січня 1793 р. підписали конвенцію про
другий поділ Польщі. За нею до Пруссії відійшли західні польські землі з
Познанню, до Росії – Правобережна Україна (Київщина, Брацлавщина, Поділля) і
центральна частина Білорусії з Мінськом.
Другий поділ Польщі викликав в країні піднесення національно-визвольного
руху. У березні 1794 р. у Кракові спалахнуло польське визвольне повстання під
проводом Т.Костюшко.
За результатами третього поділу у 1795 р. Речі Посполитої польський народ
втратив свою державність. Відтак, 62% території і 45% населення колишньої Речі
Посполитої отримала Росія, 18% території і 32% населення – Австрія, і,
відповідно, 20% і 23% дісталися Пруссії. Такі радикальні зміни політичної карти
Східної Європи суттєво вплинули на долю українців. Близько 80% українського
населення опинилося у складі Російської імперії..

29
 36. . Україна доби диктатури дворянства: економічна та етносоціальна
структура (1775 – 1861)
Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду-
швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. Ознаками
цього процесу були:а) розвиток товарно-грошових відносин і проникнення
капіталістичних елементів у сільське господарство;б) руйнування селянських
господарств шляхом скорочення земельних наділів або переводу селян на
місячину (тобто повна ліквідація селянського господарства);в) занепад
кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років XIX ст. промислового
перевороту.Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання
товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів
України в сільськогосподарському виробництві. Внаслідок товаризації сільського
господарства йшов процес розшарування поміщицьких господарств. Великі
поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще
пристосовувались до ринку, в той час як дрібні та середні в значній мірі
зберігали натуральний характер. Внаслідок цього вже на середину XIX ст., через
їх нездатність до господарювання в нових умовах, поміщики заклали кредитним
установам за борги близько 7 тис. маєтків.Криза кріпосницької системи
господарювання проявлялась також в Інтенсивному руйнуванні селянських
господарств. Прагнучи до більш високих прибутків, поміщики скорочували
надільну землю, якою користувались селяни, і намагалися примусити їх більше
часу працювати на панщині. Панщина охопила до 90% селянських дворів. Крім
того, досить часто селян злі пани позбавляли надільної землі і переводили на так
звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі і
постійно жити на панському дворі. На Лівобережжі кількість селян на місячині
досягала 1/3 від загальної кількості.На Правобережжі, де поміщиками були
польські пани, яким царський уряд не довіряв після повстання 1830 р., була
проведена інвентарна реформа. Її мета- залучення українського селянства на бік
царської влади у випадку нового польського повстання. В 1847-1848 рр. за
наказом генерал-губернатора Бібікова на Правобережжі були запроваджені так
звані "інвентарні правила", які обмежували розмір панщини та інших
повинностей. Для тяглових господарств (які мали коней або волів)
встановлювалась чотириденна панщина для напівтяглових - триденна.
Заборонялося виганяти селян на панщину в свята, переносити панщинні дні з
зимових на літні. Обмежувалась поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів,
засилання селян в Сибір і віддачу в рекрути. Отже, часткові реформи не могли
обмежити феодально-кріпосницьку систему, яка повністю себе вичерпала. На
порядок денний ставилось питання повного скасування кріпосницьких порядків
30
у сільському господарстві. В промисловості на початку XIX ст. неподільно
панувала кріпосницька мануфактура: частково це були державні підприємства, а
більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою технікою і
технологією. У 20-х роках на Правобережжі широкого розгалуження набуває
цукроварна промисловість, яка теж стає за своїм характером переважно
кріпосницькою.Проте вже у 30-х роках XIX ст. в промисловості починається
технічний переворот, який веде до утвердження фабрично-заводського
виробництва. В цих умовах кріпосницька мануфактура виявляється нездатною
використовувати вдосконалену техніку і технологію виробництва. Підневільна
праця кріпосних селян була непродуктивною. Фабрики і заводи з машинною
технікою і вільнонайманою працею, ефективність виробництва на яких була
вищою в кілька разів, швидко витісняють мануфактури з традиційних галузей
промисловості.На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво
утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій
та інших галузях. Свої позиції, хоча й дещо ослаблені, кріпосним мануфактурам
вдалося зберегти в цукроварній та горілчаній промисловості.Переважна
більшість нових підприємств була заснована купцями, які нагромадили в торгівлі
необхідний первісний капітал. Серед капіталістів була також певна частина
поміщиків, які перебудували своє господарство на новий лад. Новий клас
поповнювався, окрім цього, найбільш підприємливими вихідцями із середовища
державних селян, яким уряд пішов на ряд поступок іМогутні позиції в українській
промисловості зайняли російські капіталісти, такі, як Серебрякови, Дегтярьови,
Ходунови, Шведови, Личкови, Бубнови та ін. Серед українців теж дехто зміг
"стати на ноги" і перетворитись на великих підприємців, насамперед Симиренко,
Харитоненко, Терещенко, брати Яхненки. У першій половині XIX ст. значно
пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. В умовах відсутності
транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел, що
забезпечував надходження до чорноморських портів близько 40 млн. пудів
зерна щорічно. Водночас чумаки завозили кожного року в Україну 8 млн. пудів
солі, перевозили і продавали кам'яне вугілля, залізну руду, цукор та інші товари.
Чумацькі перевезення охоплювали на той час велику територію, до Уралу і
Середньої Азії. Серед чумаків також відбувалося розшарування,
виокремлювалися багаті чумаки-підприємці, які контролювали більшу частину
перевезень вантажів. Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система
господарювання перебувала в глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які
охоплюють всі сфери життя, капіталістичне підприємництво, що набирає сили,
одночасно з промисловим переворотом руйнують старі соціально-економічні
відносини. Ліквідація феодально-кріпосницької системи стає велінням часу.
31
 37. Загальноросійський визвольний рух в Україні доби диктатури
дворянства.
Дикт двор- політ режим, спрямований на консервацію(збереження)феод-
кріпацьк відносин в умовах промисл революції і переходу від феодал сусп. ладу
до буржуазного.
Щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх
справ Росії П. Валуєв своїм циркуляром (липень 1863 року) заборонив видання
українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність
недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валу-
євським циркуляром, громади розпустили, а багатьох їхніх членів заслали в різні
регіони Російської імперії. Унаслідок незначного послаблення імперсь¬кої
цензури на початку 70-х років громадівці почали відновлювати свою діяльність. З
ініціа¬тиви В. Антоновича в Києві була утворена так звана «Стара громада», до
якої увійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелі¬генції, як М.
Зібер, М. Драгоманов, П. Чубин¬ський, П. Житецький, М. Старицький та ін. Назву
«Стара громада» організація прибула для того, щоб відрізняти-ся від нових»
молодих за ні ком і досвідом студентських громад. У «Старій громаді»
переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життє¬вий та
організаційний досвід. Організація фактично згуртувала навколо себе тогочасну
українську інтелектуальну еліту, що у своїй практичній роботі утримувалася від
політичної діяльності й віддавала перевагу куль¬турницьким та освітнім
заходим. Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням у 1873
році в Києві ІІівденніуЗахідноіо відділу Російського географічного товариства, яке
плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці
придбали газету «Киевский телеграф», перетво-ривши її на свій напівофіційний
орган» який висвітлюва його можливі перспективи в умовах Російської імперії.
Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої
громади» Пантелеймон Ку¬ліш, Михайло Драгоманов, Олександр Ко- ниський
налагодили мідні зв'язки з ук¬раїнцями в Галичині, активно поширюючи там
серед своїх однодумців ідеї та погля¬ди, заборонені російським царизмом.
Активізація українського національно- визвольного руху була не до вподоби
цар¬ському самодержавству* Воно розпочало черговий наступ проти всього
українсько¬го. 1876 року Олександр II своїм так зва¬ним Емсжим, укчічздлі
заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну у країно- мовної літератури,
Крім того, забороня¬лося користуватися українською мовою на сцені, викладати
в початкових школах будь-які навчальні дисципліни.в події українсь-кого життя
та

32
 38. Національно-визвольний рух в Україні у 60- 90-х роках XIX ст.
З середини 50-х років XIX ст. знову починає відроджуватись український
національний рух, активність якого знизилась після розгрому Кирило-
Мефодіївського товариства. Зміна на престолі російських царів у 1855 р. сприяла
амністії членів братства, тож вони збираються у Петербурзі і відновлюють свою
діяльність. За допомогою українських поміщиків-меценатів В.Тарнавського і
Г.Галагана в російській столиці організовується українське видавництво, у якому
побачили світ "Записки о Южной Руси", "Чорна Рада" П.Куліша, твори
Т.Шевченка, Марка Вовчка та інших укр авторів. Водночас у середовищі
інтелігенції в Україні з'являються "народники"- ентузіасти культурно-
просвітницької діяльності, переконані в необхідності шукати джерела народного
руху серед селян та козаківДо "народників" примкнула група так званих
"хлопоманів" на чолі з в. Антоновичєм, які були вихідцями з правобережної
польської шляхти і напередодні повстання 1863 р. розірвали зв'яжи з польським
національним рухом. Вважаючи своїм обов'язком служіння українському
народові, вени засновують в Києві громаду, котра займається культурно-
просвітницькою Діяльністю. До складу громади, яку очолював В.Антонович,
входили такі діячі, як Т.Рильський, П.Чубинський, Б.Познанський, О.Русов,
Кониський, М.Драгоманов та ін. Члени громади брали активну участь у створенні
в Києві недільних шкіл для дорослих і підлітків; у багатьох із них викладання
велося українською мовою. Перша така школа виникла ще 1859 р. на Подолі, а
до 1862 р. їх кількість перевищувала сотню. За зразком київської громади
виникають аналогічні організації інтелігенції в інших містах України.
В.Антоновичу вдалося зберегти гурт своїх прихильників, які стали основою для
створення так званої "Старої громади". Сюди ввійшли М. Драгоманов, О.Русов,
М.Зібер, С.Подолинський та ін. Нових членів приймали більш ретельно, громада
стала приділяти велику увагу роботі в земствах, а також розвиткові науки.У 1873
р. за ініціативою громадівців у Києві було створене українське наукове
товариство під назвою "Південно-Західний відділ Російського Географічного
Товариства". В 1875 р. вони придбали російську газету "Киевский Телеграф" і
протягом року через неї пропагували свої ідеї, але це викликало підозри у
царських властей. Комісія, призначена для розслідування цієї справи,
підготувала указ, який був підписаний Олександром II 18 травня І876 р. в
німецькому містечку Емс.За Емським указом ухвалювалося: 1) не допускати
ввозу українських видань з-за кордону; 2) заборонити видання українських
творів в імперії, за винятком історичних документів і "красного письменства"; 3)
заборонити сценічні вистави і навіть тексти до нот українською мовою; 4)
припинити видання "Киевского Телеграфа". Водночас на громадівців накочується
33
нова хвиля репресивних заходів, знову найбільш активних із них висилають на
заслання, у Києві ліквідовується відділення Російського Географічного
Товариства. Однак і після Емського указу громади продовжували діяти,
перейшовши на підпільне становище. Було вирішено відкрити за кордоном своє
представництво, і з цією метою М. Драгоманов відбув до Швейцарії.В цілому ж
80-і роки, коли настала доба реакції, характеризуються спадом національного
руху в Наддніпрянській Україні. Центр визвольної боротьби в цей час
переміщується в Західну Україну. Москвофілам протистояла інша течія -
народовці. У 1868 р. народовці засновують громадське товариство "Просвіта",
що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості
(Анатоль Вахнянин). "Просвіта" займалася виданням творів українських
письменників, підручників, газет, альманахів та ін.у 1880 р. на противагу
москвофільському "Слову" народовці засновуй газету з промовистою назвою
"Діло". Під впливом ідей М.Драгоманова у 1885 р. виникає перша політична
організація народовців - Народна Рада. Нарешті, у 1890 р. прихильники
Драгоманова І.Франко, М.Павлик, С.Данилович, К.Трильовський створюють
першу політичну партію - Русько-Українську радикальну партію. В основу
програми було покладено соціалістичні ідеї, соборність і незалежність України.
Таким чином, український національний рух в період репресій царизму
Наддніпрянській Україні продовжує розвиватись і досягає значних успіхів у
Західній Україні, яка стала на той час своєрідним "українським П'ємонтом",
базою для його дальшого поширення. Якщо в Наддніпрянській Україні
організації інтелігенції - громади твердо продовжували відстоювати необхідність
лише культурно-освітньої діяльності, то в Західній Україні ліве крило інтелігенції
схиляється політичної боротьби і створює в 1890 р. першу політичну партію.
39 Кримська війна та її наслідки для україни
Причини та початок війни.Приводом до початку війни став конфлікт між
православним і католицьким духівництвом про право володіння святими
місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині. Турецький
султан під тиском французького уряду розпорядився передати ключі від
Віфлеємського храму в Єрусалимі католицькому духівництву. У відповідь
російський цар Микола І у лютому 1853 р. послав до Константинополя
дипломатичну місію на чолі з князем О. Меншиковим з ультимативною вимогою
негайно відновити права православної церкви в Палестині і укласти конвенцію,
за якою російський цар став би покровителем усіх православних підданих
Османської імперії. У травні 1853 р. турецький уряд, за підтримки урядів Англії і
Франції, відмовився виконати ці вимоги. Росія розірвала дипломатичні
відносини з Туреччиною і російські війська під командуванням князя М.
34
Горчакова 21 червня 1853 р. ввійшли в залежні від турецького султана дунайські
князівства — Молдову та Валахію і протягом місяця окупували їх.ПЕРЕБІГ ВІЙНИ 4
жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на
Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот
прорвався в Сінопську бухту, на побережжя Анатолії, і знищив турецьку ескадру.
Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія і Франція
оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та
Пруссія.Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої
кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у
районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-
Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.Напад англо-
французького флоту на Одесу.10 квітня 1854 р. англо-французька ескадра
підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових
укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим
портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та
достатніх військових сил. У відповідь батарея прапорщика О. Щоголева відкрила
вогонь і вела його протягом шести годин. 30 квітня і 1 липня 1854 р. англо-
французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста
змусили їх відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили
англійський фрегат «Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину.
Воєнні дії в Криму. Оборона Севастополя .2 вересня 1854 р. через
безтурботність головнокомандуючого російських військ в Криму О. Меншикова,
більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії і стала
просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми
російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька
армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. У
Севастополі вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого входили і сформовані в Україні
полки: Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Подільський,
Кременчуцький, Одеський і Волинський. На оборону міста стали і 20 тис.
моряків. Щоб перегородити ворожим військам доступ до Севастополя з моря, у
гавані були затоплені парусні судна.Але незважаючи на небачений героїзм
захисників Севастополя, сили були нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська
захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну
частину міста і перейти на північну сторону бухти.
Участь населення України у війні.
Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії, на війну
було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для
перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії
35
брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях
поранених і хворих солдатів і матросів. Народ намагався подати допомогу
солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім сім'ям. Проводився збір
коштів на військові потреби, жінки доглядали поранених бійців у шпиталях, їхали
на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.
Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й
завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з
тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи,
прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас
дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення
інших реформ.
40. Українські землі під владою Австрійської імперії у першій половині XIX ст.
З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття потрапили до складу
Австрійської імперії. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське
господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість
мануфактур.Селянам належало менше ніж половина всіх земельних угідь.
Господарське життя мало екстенсивний характер, переважала відстала
трипільна система. Селяни відробляли по 5-6 днів панщини на тиждень,
відбували багато інших повинностей, ще й платили натуральний оброк, щоб
мати у власність клаптик землі. Відтак злиденне галицьке селянство споживало
вдвічі менше продовольства від норм західноєвропейського селянина. Галицькі
міста були відрізані від традиційних ринків в Україні, українство в них ледь
животіло. Провадилась політика онімечення населення, українцям було
заборонено обіймати посади в органах державного управління. До того ж,
постійні міжнародні війни, іноземна окупація, занепад зовнішньої торгівлі,
соціальний і національний гніт довели край до повного економічного занепаду,
зубожіння людей.Західноукраїнські землі було поділено на округи (циркулі) на
чолі з австрійськими чиновниками - старостами. Очолював управління
губернатор, який перебував у Львові. У містах створювались магістрати на чолі з
бургомістрами і радниками, яких призначав австрійський уряд. Галичина разом з
частиною польських земель, що дісталися Австрії після поділів Польщі, була
виділена в окремий коронний край — "Королівство Галщії і Лодомерії" з
центром у Львові.. Австрійські монархи Марія-Терезія та Йосиф II під час свого
спільного правління (1765-1780) та самодержавної влади останнього (1780-1790)
намагалися змінити аграрне законодавство. 1782 р. було скасовано особисту
залежність селянина від землевласника, а 1786 р. — частково обмежено
панщину. 1781 р. було скасовано обмеження й дискримінацію некатолицьких
конфесій. Шкільну освіту було переведено на державне утримання. Згідно зі
36
шкільною реформою 1774 р. у містечках і великих селах було створено початкові
("тривіальні") школи, в окружних центрах — "головні", в центрах провінцій —
"нормальні", в яких велася підготовка вчителів.У 30-х роках у Львівській семінарії
студенти М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький створили гурток
демократичної української молоді, що дістав назву "Руська трійця". Вони писали
статті з історії, збирали українські народні пісні та думи, друкували їх. Коли
цензура заборонила видання збірки творів під назвою "Зоря", "Руська трійця"
уклала другу книжку-альманах — "Русалка Дністровая", що вийшла 1837 р. в
Угорщині. Це був перший Серйозний виклик поневоленого українського народу
колоніальній політиці Австрійської імперії. Революційно-визвольний рух 1848 p.,
що охопив країни Західної Європи і розгорнувся в західноукраїнських землях,
примусив австрійського імператора Фердинанда І декларувати демократичні
свободи. 17 квітня 1848 р. було скасовано феодальну залежність селян і
панщину.Демократизація суспільного життя сприяла пожвавленню польського
визвольного руху, для керівництва яким було створено у квітні 1848 р. Польську
раду народову; розпочалося формування національної гвардії. Поляки
домагалися перетворення Галичини на свою автономну провінцію, нехтуючи
прагненням українців, що становили більшість населення краю, до самостійного
національного розвитку.Значним надбанням визвольної боротьби стала
участь українського населення у виборах до австрійського парламенту в червні
1848 p., — українці тоді здобули 39 депутатських місць. Вони рішуче виступали
за остаточну ліквідацію кріпацтва, а також соціальних політичних утисків
українства з боку властей, захищали його право на освіту, свою державну мову й
урядові посади.Наляканий піднесенням революційного руху австрійський
імператор Франц-Йосиф І, що вступив на престол у грудні 1848 р. після зречення
Фердинанда І, проголосив введення реакційної конституції (березень 1849);
рейхстаг було розігнано. У травні 1849 р. російські війська на прохання
австрійського імператора придушили угорську революцію. А 1850-го був
заарештований ватажок селянського повстання в Буковині Л. Кобилиця. Після
жорстоких тортур його вислали до м. Гура-Гумора (в Румунії), де він через рік
помер. Влітку 1851 р. розпустили Головну руську раду.
Революційні події 1848-1849 pp. дали поштовх зростанню національної
свідомості українського народу, зміцнили його прагнення до свободи й
об'єднання українських земель

37
 41. реформи 1859-1881 рр в Україні
- Скасування кріпацтва ( дивись 42 питання)
-Адміністративно-політичні реформи
Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в
усій державній системі. Тому протягом 60 —70-х років було проведено низку
реформ, які охопили основні сторони життя країни: земську, судову, військову,
освітню, цензурну та ін. За земською реформою 1864 р. в усіх українських
губерніях, крім Правобережжя, було створено виборні органи влади у
масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися розвитком
охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського
виробництва, культурою тощо. Активними діячами земств були видатні
представники українського національного руху — І.Шраг, О.Русов, Б.ГрінЧенко,
В.Самійленко, М.Коцюбинський та ін. Важливе значення мала судова реформа
1864 р., за якою запроваджувався позастановий, відкритий, незалежний від
адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін:
прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката — захисту. Провину
підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально
забезпеченого населення, що призначалися жеребом.Протягом 1862 — 1874 pp.
здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і
запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20
років. У сухопутних військах строк служби тривав 6 років, на флоті — 7 років, а
особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років.
Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 p., запроваджувалася єдина
система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій: класична та
реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення
відкривалися недільні школи. - Індустріалізація ( дивись 43 питання)
- Соціальні суперечності.Швидкий розвиток капіталізму в промисловості та
сільському господарстві, наявність численних пережитків кріпосництва — все це
поглиблювало соціальні суперечності, було причинами незгасаючої боротьби в
місті й на селі.Внаслідок реформи 1861 p., проведеної в інтересах поміщиків,
економічне становище основної маси селянства значно погіршилося. Гострого
характеру набрала боротьба селянства протягом 70-х років, яка, особливо в
губерніях Правобережної України, була спрямована проти розверстування угідь,
на відстоювання селянами своїх прав на сервітути.
Антипоміщицький селянський рух ще більше посилився в 90-х роках XIX ст. За
неповними даними, лише протягом 1890— 1900 pp. в Україні відбулося понад
150 заворушень селян. Надзвичайно важкими були умови життя та праці
робітників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам'яновугільних
38
шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 год. На деяких підприємствах
робочий день перевищував 15 год. На фабриках і заводах все ширше
застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому
рівні. Шахтарі Донбасу здебільшого жили в землянках, робітники цукрових
заводів — у тісних, вогких і брудних казармах, які кишіли паразитами. На
підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні
випадки.
Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робітників до боротьби
проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особливо в 60 —70-ті роки, виступи
набирали форми заворушень. Другою, вищою формою боротьби були страйки.
Тільки протягом 1880—1894 pp. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень.
42. Скасування кріпацтва
Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19
лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу.
Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових
правил.
Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного
права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів,
як особисті, так і майнові». Ссляни-кріпаки переставали бути власністю
поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі
підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати
рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей
у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або
грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і
перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово
зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в
обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.
Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут
встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від
3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у
лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати
площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи. У селах Лівобережжя
й Півдня було відрізано близько 1 млн. десятин, або 15 % загальної площі
землекористування. Із загального числа 2,5 млн. ревізьких душ колишніх
поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обезземелено зовсім. 94 % ревізьких
душ отримали наділи до 5 десятин, тобто менші прожиткового мінімуму. До того
ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші,
позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.
39
 Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив
царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в
чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за
дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128
млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб.
Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2
мли ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні
наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили
менші.
43. Буржуазна індустріалізація в Укр. В другій пол.. ХІХ ст.
Хоч реформи 60 —70-х років, насамперед селянська, були обмеженими й
непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального
суспільства. Збільшувалася кількість промислових підприємств.
Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт,
зокрема залізничний. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів
колонізаторської політики царату. Київ, наприклад, не мав сполучення з Одесою.
Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв'язків між різними
економічними районами відігравав водний. Головною водною артерією України
був Дніпро. Багато важило зростання морського торгового флоту. Азово-
Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї країни.
Збільшення товарообігу його портів сприяло розширенню та зміцненню
всеросійського ринку. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка
набула великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Росії.
Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання
багатих запасів корисних копалин півдня України створюються кам'яновугільна,
залізорудна та металургійна галузі промисловості. Надзвичайно важливе
значення для дальшого зростання важкої промисловості України мала розробка
багатющих покладів криворізької залізної руди, що почалася з 80-х років. Уже
тоді Україна давала понад 57 % видобутку руди в Росії. У 80 —90-х роках на
території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих
металургійних і десятки машинобудівних заводів. Наприкінці 90-х років
виробництво чавуну в Україні становило 52 % загальноросійської виплавки.
Певний вплив на розвиток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого
помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгійських,
французьких, англійських і американських капіталів ринув у гірничу
промисловість України. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі
прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

40
Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися через конкуренцію
продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.
У пореформений період швидко збільшувалося індустріальне населення,
зростали міста, були створені нові промислові центри. Кількість дрібних міст з
населенням до 10 тис. чол. скоротилася майже вдвічі.
Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо
економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць. Вона
випереджала інші райони за видобутком вугілля, виплавкою чавуну,
виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Росії, які в
промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її
економіка значною мірою мала однобокий характер. У кін. XIX ст. Україна давала
70 % усієї продукції добувної промисловості, тоді як у переробній її частка
становила лише 15 %.
44. Етносоціальна структура укр сусп другої пол. ХІХ ст.
Великі економічні зрушення після селянської реформи зумовили появу в
українській нації двох нових класів - буржуазії та пролетаріату. Промисло-ва
буржуазія формувалася з українських, російських, польських та єврейських
купців, міщан і поміщиків. Чимало підприємців було іноземного походження.
Українська буржуазія чисельно переважала лише в харчовій і вугільній галузях
промисловості та в пароплавстві. Робітничий клас зростав за рахунок розореного
селянства й прийшлих селян та робітників з Росії. 1897р. із 1480 тис. робітників,
узятих на облік, 84% були корінними жителями, з них понад 52% назвали своєю
рідною мовою українську. В Україні існувало також до 1,8 млн.
сільськогосподарських робітників. Нелегко жилося робітничому класові -
робочий день тривав 12-14 годин, платня була значно нижчою за вартість
робочої сили, накладалися різні штрафи та податки, внаслідок аварій траплялися
каліцтва й травми, медичне обслуговування та житлові умови були
незадовільними, права робітників майже не регулювалися законодавчими
актами, не існувало й профспілок. Поступово робітники піднімалися на боротьбу,
що мала переважно економічний характер.
На своїй землі українці становили етнічну більшість. Понад 90% їх належало до
селянських верств і становило 85% усіх зайнятих в сільськогосподарському
вироб-ництві. Провідне становище в органах державного апарату та
господарського управління посідали росіяни, євреї, а в Галичині - австрійці,
поляки. У 1897р. росіяни становили 34%, українці -- 30%, а євреї та інші
національності - 27% міського населення в Наддніпрянській Україні.

41
 45.Загальноросійський визвольний рух в Україні другої половини XIX століття
У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком національного руху в Україні
поширювалися й загальноросійський і польський визвольні рухи. У цих рухах,
зокрема в загальноросійському, в цей час дедалі ширше розвивалися течії —
демократична й ліберальна. Учасники обох течій були настроєні проти
абсолютизму, кріпосництва, за політичні свободи, за демократизацію суспільства
і конституційний правовий порядок.
Але ліберали, які відображали інтереси помірковано настроєних кіл
тодішнього суспільства, стояли за еволюційний прогрес у суспільстві, за мирні
реформи, які мали здійснюватися в рамках «закону» властями, збереження
приватної власності як головного рушія економічного розвитку і прогресу.
Найбільш послідовні, або, як їх називають у вітчизняній літературі, радикальні
або революційні демократи відображали й захищали загальнодемократичні
вимоги й інтереси широких трудящих мас і передусім селянства. Лідери
революційної демократії виступали проти соціального й національного гніту, за
перебудовнг експлуататорського суспільства в суспільство справедливе,
соціалістичне.
46. Національно-визвольні рухи в Україні другої половини XIX століття
Реформи 60—70-х років намагалися пристосувати існуючий суспільно-
політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Відповідно
запроваджувались деякі елементи буржуазної державності: виборні
представницькі установи місцевого адміністративного управління (земські та
міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), більш гнучкі
буржуазні форми фінансового контролю і цензури, принципи всезагальності в
комплектуванні армії та діяльності органів народної освіти тощо. Проте реформи
були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи,
існуючі порядки. Але у 80-ті — на початку 90-х років уряд удався до
контрреформ, які значною мірою ліквідували результати попередніх його
реформаторських дій.
Поштовхом до реформ, що відбулися в 60 — 770-х роках XIX ст. в Росії, та
Австрії, були передусім воєнні поразки обох країн. Росія програла Кримську
війну 1854— 1855 pp. Англії, Франції, Туреччині та Сардинії. Австрія була розбита
італійськими і французькими військами у 1859 p., Італією та Пруссією у 1866 р.
Загроза внутрішній стабільності з боку селянського руху (в Росії), національно-
визвольного руху угорців (в Австрії) примусили імператорів обох держав вдатися
до "революції згори" — політичних та економічних перетворень з метою
модернізації своїх країн у західноєвропейському дусі. Головними причинами
реформ стали нездатність кріпаків через низьку продуктивність праці
42
задовольнити потреби власних і поміщицьких господарств, зубожіння значної
частини поміщиків і кріпосних селян, наростання антикріпосницького руху,
критика європейською громадськістю царизму за обстоювання кріпосницьких
порядків, станового устрою Російської імперії.
Реформи торкнулися різних сфер суспільно-політичного життя (селянська —
1861 p., земська, фінансова — 1864 p., міська — 1870 p., шкільна — 1860—1864
pp., військова — 1864—1874 pp., поліцейська та ін.).

47. Особливості індустріалізації в Україні 1900 –1917

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та
індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та
Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава
взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні
індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок
Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили
капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не
вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої
промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на
допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно
швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі
галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже
нерівномірно.
Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості
Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля підстрибнув більш як на
1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням
кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалось 32
тис. працівників, у 1900 — 82 тис., у 1913— 168 тис. Цю галузь контролювали
близько 20 спільних акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх акцій
належало французьким і бельгійським інвеститорам, які вклали мільйони
карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично
заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм
з'явився на Україні у цілком розвиненій

43
 48. Визвольний рух в Україні 1900-1904
На початку XX ст. національно-визвольний рух у Наддніпрянській Україні
набув політичного характеру: його учасники усвідомлювали необхідність
боротьби за українську державу. У січні 1900 р. в Харкові діячі студентського руху
Д. Антонович, Б. Камінський, М. Русов та інші разом із членами "вільних громад"
заснували Революційну українську партію (РУП). її програму виклав адвокат М.
Махновський у брошурі "Самостійна Україна". В ній він закликав народ до
боротьби за єдину й неподільну вільну самостійну Україну від Карпат до Кавказу.
РУП обстоювала інтереси селянства, працювала в масах. Рупівці взяли активну
участь в селянському русі. У 1900-1901 рр, в Україні відбулося 670 селянських
виступів, а 1902 р. він охопив Полтавську, Київську, Харківську губернії. Селяни
палили поміщицькі маєтки, ділили їхні землі. Повстання придушувалися
збройною силою, але це лише загострювало суперечності.
У 1902 р. М. Махновський створює Українську народну партію (УНП). Її
основними цілями, сформульованими М. Міхновським у кількох програмних
Документах, були: просвіта українського народу шляхом роз'яснення його
національних інтересів; побудова самостійної демократичної держави;
націоналізація землі й передача її селянам без викупу; усуспільнення засобів
виробництва й ліквідація експлуатації. Лідер УНП М. Міхновський зробив
вагомий внесок у справу розбудови української державності, вказавши на те, що
нашому народові слід іти до незалежності, використовуючи досвід західної
цивілізації.
1904 р. частина членів РУПу утворила Українську соціал-демократичну спілку,
яка на початку 1905 р. влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її
автономної секції. Інша частина під керівництвом В. Винниченка, С Петлюри й М.
Порша у грудні 1905 р. проголосила утворення Української соціал-демократичної
робітничої партії (УСДРП).

49.Україна доби Першої світової війни

У першій світовій війні становище українців було особливо тяжким і
драматичним. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших
кровопролитних боїв на Східному фронті. Її населення переносило розруху,
спустошення в результаті військових дій, а також жорстокої політики по
відношенню до населення як російського командування, так і австрійського.
Українці змушені були воювати один проти одного. У російській армії було 3,5%
млн. українських солдатів, в австрійській 250 тис. Вони боролися і вмирали за
імперії, які ігнорували їхні національні інтереси.
Царські власті закрили всі українські культурні центри, кооперативи, періодичні
44
видання. Знову вводилося обмеження на вживання української мови.
Українці Австрії створили загальну українську Раду на чолі з авторитетним
парламентським діячем К. Левицьким. Рада закликала всіх українців боротися за
конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Був створений легіон
українських січових стрільців з 2,5 тис. осіб.
Частина українських соціалістів виїхала з Росії і у Відні в 1914 р. створила партію
"Союз визволення України". В. Дорошенко, М. Меденеаскій, М.

50.Революція 1905-1907р
Революція за своїм характером була буржуазно-демократичною, її вимогами
були: ліквідація поміщицького землеволодіння і наділення селян землею,
повалення самодержавства і встановлення в країні конституційного
республіканського ладу, надання народові політичних прав і демократичних
свобод — свободи слова, друку, зборів і свободи совісті, встановлення 8-
годинного робочого дня. Рушійними силами революції були пролетаріат і
селянство. Революція 1905-1907 pp. була і селянського революцією: аграрно-
селянське питання було основним соціально-економічним питанням революції.
Тільки на середину року в Україні відбулося біля 1300 селянських виступів.
Всюди завмирає промислове, іноді й торговельне життя. Закриваються освітні
установи. До пролетарського страйку приєднуються також інтелігентські спілки.
Присяжні засідателі в багатьох випадках відмовляються судити, адвокати —
захищати, лікарі — лікувати. Мирові судді зачиняють камери в'язниць.
Всеросійський політичний страйк восени змусив царя Миколу II видати
маніфест про громадянські свободи. У маніфесті, який був виданий 17 жовтня
1905 p., цар обіцяв народам Російської імперії провести вибори до Державної
думи і надати широкі політичні права громадянам країни.

51.Політичне життя в Україні 1907-1914 р.

Маніфест про розпуск II Державної думи 3 червня 1907 р. обмежив політичні
свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок
репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були
ліквідовані. Почався період реакції — жорстокого переслідування опозиційного
та українського руху. Провідником цієї політики став міністр внутрішніх справ, а
згодом голова уряду Росії Петро Столипін.
Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних
меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та
вищих навчальних закладах. Був заборонений збір коштів на будівництво
пам'ятника Т. Шевченку в Каневі. Припинили свою діяльність «Просвіти». У 1910
45
р. був підписаний циркуляр про заборону реєстрації національних
(«інородчеських») товариств та видавництв. Було заборонено продавати
українські книжки (у тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його
видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській
імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму. Із
метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі
1908 р. створили міжпартійний політичний блок — Товариство українських
поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С Єфремов, Є.
Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях
боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної
автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою
діяльністю.

52.Причини ,характер і рушійні сили Великої російської та українськох

революції 1907-1921
Причини для Росії
1) Невідповідність між автократичним ладом та потребами 20 століття.
2) Погіршення становища селян
3) Неспроможність керувати імперією Миколою ІІ
Рушійні сили – селяни, робітники, інтелігенція.
Характер: буржуазно-демократичний
Для України
1. Причини і передумови Української революції
1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика
щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.
2. Важке соціальне становище переважної частини населення.
3. Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту
робітництва.
4. Піднесення українського національного визвольного руху, організаційне
та ідеологічне його оформлення.
5. Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій,
загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.
2. Рушійні сили: нечисленна національна інтелігенція, багатомільйонне
селянство, військові, робітництво
Характер: націонал-демократичний, а потім ліворадкальний і
прокомуністичний.
Революція, селянська війна та голод 1917-1921 pp.

46
 На початок 1917 р. селяни Російської імперії вже володіли (або орендували)
землею, загальна площа якої в чотири рази перевищувала володіння інших
власників (зокрема “настирливих городян”, частка котрих у 1911 р. становила
вже понад 20 %). 89 % засіяної орної землі зосереджувалося в селянських руках.
Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення
селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис.
поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян (що їх правильніше було б
назвати дрібними панами, оскільки пересічний розмір їхніх земельних ділянок
досягав 28 га). Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі,
зосередженої в селянських володіннях (у 36 губерніях, стосовно яких існують
певні відомості), зросла від 80 до 96,8 %, а середня площа селянського
господарства — приблизно на 20 % (в Україні — навіть майже удвічі). В період
між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже
наполовину, а володільців господарств площею понад 10 десятин — більш ніж
на дві третини. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.
8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було
оголошено декрет про землю. Він відбивав селянські вимоги, оприлюднені
есерами, тож його прийняття було свідомим тактичним маневром Леніна,
котрий прагнув заручитися підтримкою селян. По закінченні громадянської війни
політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові
утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й
помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація
Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі
підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у
вигляді директив, які культури треба вирощувати. Під час громадянської війни
селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. У січні 1921 р. в
Західному Сибіру повстали 55—60 тис. селян. Поширивши свою владу на більш
ніж 12 районів, вони перерізали комунікації й завоювали кілька міст, і між ними
такі значні, як, наприклад, Тобольськ. Про руйнівність селянської війни у
висвітлювані часи можна судити з таких цифр. Навіть із радянських офіційних
даних зрозуміло, що в 1918—1920 рр., напередодні великого голоду 1921—1922
рр. (який забрав до 5 мли людських життів), у цілому загинуло понад 9 млн
чоловік,— без урахування 2 млн убитих у першій світовій війні, а також
налічувалося приблизно 1 млн біженців (за Франком Лорімером). Кількість
померлих у 1918—1923 рр.

47
 53.Лютневе збройне повстання 1917 року та українське суспільство
Перші відлуння грому, що передвіщали революційну бурю, вдарили в
Петрограді пізньої восени 1916 р. Вже в жовтні в Петрограді в страйках брало
участь близько 200 тис. чоловік робітників. 1917 р. почалася новими виступами
робітників у Петрограді. Загальна чисельність страйкуючих в січні 1917 р. в місті
вже склала понад 350 тис. чоловік. Вперше за роки війни застрайкували
оборонні заводи (Обухівський і "Арсенал"). З середини лютого революційні
виступи вже не припинялися: страйки змінювалися мітингами і демонстраціями.
25 лютого страйк-ка в Петрограді стала загальною. 26-27 лютого самодержавство
вже не контролювала ситуацію в столиці. Революційні виступи робітників
отримали підтримку солдатів Петроградського гарнізону.
Підсумком політики самодержавства, поставила країну перед революційним
результатом, стали зречення 2 березня 1917 Миколи II від престолу і перемога в
країні лютневої революції. Лютнева революція відбулася так стрімко, що багато її
сучасники, навіть і ті, що були причетні до політики, схильні були бачити різні
причини її перемоги. Прихильники монархії вважали, що лютий 1917 р. - це
наслідок масонської змови, що поширився в середовищі ліберальної опозиції.
Історики, дослідивши проблему, відкинули цю версію, справедливо вказуючи,
що масони з їх обмеженою соціальною базою не могли викликати такий
потужний демократичний порив народу, характерний для лютневої революції.
Лютнева буржуазно-демократична революція має велике історичне значення.
Вона увінчала перемогою багаторічну наполегливу боротьбу народів Росії.
Лютнева революція докорінно змінила політичну обстановку в країні. Народ
завоював політичні свободи. Із в'язниць І заслання повернулися тисячі
революціонерів. Партії, що переслідувалися за царату, стали легальними.
Перемога Лютневої революції дала Росії передовий політичний устрій. Проте
Лютнева революція не здійснила такі важливі вимоги народних мас, як
впровадження 8-год. робочого дня, конфіскація поміщицьких земель,
припинення Імперіалістичної війни.
Підсумком політики самодержавства, поставила країну перед революційним
результатом, стали зречення 2 березня 1917 Миколи II від престолу і перемога в
країні лютневої революції. Лютнева революція відбулася так стрімко, що багато її
сучасники, навіть і ті, що були причетні до політики, схильні були бачити різні
причини її перемоги. Прихильники монархії вважали, що лютий 1917 р. - це
наслідок масонської змови, що поширився в середовищі ліберальної опозиції.
Історики, дослідивши проблему, відкинули цю версію, справедливо вказуючи,
що масони з їх обмеженою соціальною базою не могли викликати такий
потужний демократичний порив народу, характерний для лютневої революції.
48
Прихильники буржуазної опозиції - і "октябристи", і кадети - вважали, що лютий
1917 р. - це наслідок провалу всіх спроб укласти компроміс з царем. При цьому
октябристи і праві кадети дорікали ліберальну буржуазію за надмірну
непоступливість, а керівництво і ліве крило кадетів ті ж звинувачення адресували
царя та його уряду, який не бажав проводити необхідні реформи. Лідеру кадетів
П. Н. Мілюкова лютнева революція представлялася результатом слабкості
російської державності, примітивністю російських державних структур в
порівнянні з західними, утопічністю вимог і сподівань російської революційної
інтелігенції, природним бунтарством народних мас, занепадом впливу
правлячих станів, тягою національних районів до незалежності і світовою війною

54..Розвиток революції у березні-жовтні 1917 р.

55. Проголошення УНР та трете двовладдя в Україні (листопад 1917 р. – січня

1918 р.)
У ніч з 13 на 14 листопада на засіданні УНС для керівництва збройною
боротьбою з гетьманом була утворена Директорія УНР, до складу якої ввійшли В,
Винниченко (голова, член УСДРП), С. Петлюра (член УСДРП), Ф. Швець (член
УПСР), А. Макаренко (представник Об'єднаної ради залізничників України), О.
Андрієвський (член Української партії самостійників-соціалістів). Незадовго до
засідання
УНС і обрання Директорії С. Петлюра виїхав у Білу Церкву, де оголосив себе
отаманом республіканських військ. 15 листопада у зверненні до населення
України Директорія закликала до збройної боротьби з гетьманом, пообіцявши
при цьому демократичні свободи, 8-годинний робочий день, передачу
поміщицьких земель селянам. 17 листопада Директорія підписала угоду з
представниками окупаційних військ про їх нейтралітет у подіях.
Директорії вдалося завоювати масову підтримку селянства, яке стихійно
піднімалося на антигетьманську боротьбу. На її бік перейшла частина
гетьманських військ, у тому числі добре дисциплінований і навчений полк
Січових

49
 Стрільців, якими командував Є. Коновалець, а також Сірожупанна дивізія. Під
селом Мотовилівкою (за 40 км від Києва) 18 листопада гетьманські війська,
значну частину яких становили російські офіцерські дружини, були вщент
розбиті. Гетьманці залишили на полі бою 600 вбитих. Після цього повстання
стало всеукраїнським. 20 листопада повстанські війська, які діяли в районі Києва,
підійшли до столиці і почали її облогу. Через три тижні становище гетьмана стало
безнадійним. 14 грудня Скоропадський зрікся влади. Гетьманський режим
перестав існувати. Рада Міністрів передала владу Директорії. 18 грудня 1918 р.
Директорія УНР урочисто вступила до Києва.

56.Український берестейський мир та відновлення влади Центральної

влади .прихована окупація України військами Центральних держав (січень-
квітень 1918р.)
Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною
Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і
Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-
Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став
наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком
яких був вихід Росії з Першої світової війни.
Як відомо, Східний фронт тієї війни проходив по українській землі – через
Галичину, Волинь, Буковину та Закарпаття. Той фронт Центральна Рада
намагалася утримувати упродовж дев‘яти місяців 1917 року. І тільки 6 грудня на
Українському фронті було оголошено перемир’я. Через 10 днів у приміщенні
штабу німецької армії у Бересті відбулася неофіційна зустріч представників
Німеччини, Австро-Угорщини та Української Народної Республіки. На ній сторони
обговорювали можливість укладення сепаратного мирного договору. Він був
особливо потрібний Україні, що вже три тижні оборонялася від вторгнення зі
Сходу загонів російських солдат, балтійських матросів та петроградських і
московських червоногвардійців.
Повертаючись до подій початку 1918-го, зауважимо, що німецька, українська
та австрійська армії звільнили від більшовиків всю територію України. Отже,
Берестейський мирний договір дав змогу зберегти щойно відновлену українську
державу. І вперше від часів гетьмана Івана Мазепи Україна повернулася до кола
суб’єктів європейської політики.
Окупація: 18 лютого 1918 року німецькі війська перейшли у наступ. До 5
березня була окупована Правобережна Україна і до кінця квітня вся етнічна
територія України була захоплена німцями

50
 57.гетьман П. Скоропадський (грудень-січень 1918)
29 квітня 1918 року внаслідок державного перевороту Павло Скоропадський
взяв владу в Україні. Загальні верстви населення не підтримували Центральну
Раду та її Раду Міністрів, тому переворот пройшов майже без пострілів та крові,
лише в сутичці із січовими стрільцями загинуло троє вірних гетьманові офіцерів.
Головною причиною успішності перевороту був параліч Центральної Ради.
В Софіївському соборі єпископНикодим миропомазав Гетьмана, а на
Софіївському майдані відслужили урочистий молебен. Тоді ж було
опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де Гетьман заявляв, що
взяв на себе тимчасово всю повноту влади. Відповідно до цього
документу, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх
товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало
продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман
також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського
Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої
праці». До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий
державний устрій України», видані того ж самого дня. У них були визначені
головні напрями діяльності Гетьмана у політичній сфері, організації державного
управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про
встановлення Української Держави замістьУкраїнської Народної Республіки.
Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах.
Згідно із «Законами…», вся влада, зокрема й законодавча, зосереджувалася у
руках Гетьмана. За формою це була диктаторська влада з атрибутами
національної традиції, за політичною суттю — авторитарний
режим консервативної частини населення без чітко оформленої моделі
побудови нової держави.
58. Українська Директорія та інтеграція проти неї Антанти і Рад.Росії(грудень
1918 червень1919)
14.11.1918 р. — червень 1920 р
Розвал монархічних урядувань у Німеччині та Австро-Угорщині в листопаді
1918 року привів до краху й окупаційний режим (уряд Скоропадського) на
Україні. В ніч на 14 листопада 1918 року в Білій Церкві була утворена Українська
Директорія в складі В. К. Вінниченка, С. В. Петлюри та інших, яка через місяць
увійшла в Київ. Уряд Директорії 16 січня 1919 року оголосив війну Радянській
Росії
В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ,
була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і
передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було
51
зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком
дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали
усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна
покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні
вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року
на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919
року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було
встановлено радянську владу.
Протягом 1918 Антанта ставилась вороже до УНР і Української Держави
гетьмана Павла Скоропадського, повністю підтримуючи Добровольчу армію
генерала А. Денікіна та ідею російських шовіністичних кіл про відновлення
«единой и неделимой России». В жовтні 1918 у Женеві в переговори з
представниками країн Антанти намагався вступити міністр закордонних справ
Української Держави Д. Дорошенко але через початок антигетьманського
повстання ці спроби були припинені. Директорія УНР не була визнана Антантою,
а позиція українського уряду розглядалась її дипломатами як «більшовицька».
Змушена вести бої на два фронти, Директорія вирішила вступити в переговори з
військовим командуванням Анатанти. 6 лютого 1919 року командуючий
французькими військами д'Ансельм поставив українській делегації —
І. Мазепа, Степан Бачинський, О. Греков, Сергій Остапенко, у Бірзулі попередні
умови для початку переговорів — відставка Володимира Винниченка,
Володимира Чехівського та Симона Петлюри, контроль над фінансовою
політикою українського уряду; звільнення з в'язниць гетьманських міністрів, та
інші. Найбільш важливе для української делегат питання про визнання
незалежності УНР на переговорах не ставилось.
Після виходу 11 лютого 1919 року зі складу Директорії Володимира
Винниченка і формування 13 лютого 1919 року нового уряду без участі
представників соціалістичних партій переговори продовжились. Не подаючи
надії на можливість визнання УНР, Антанта вимагала підпорядкування
української армії союзному командуванню і включення її поряд з Добровольчою
армієюгенерала Денікіна у єдиний антибільшовицький фронт та встановлення
контролю Антанти над українськими землями. На ці умови українська делегація
категорично не погодилась.

52
 59.Перша редакція “воєнного комунізму”в україні 1919
Протягом першої половини 1919р. війська Директорії були витіснені, і
радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної України.
Почався процес установлення контролю РРФСР над українським суспільством і в
першу чергу над українською економікою. Стару назву республіки (УНР) було
відкинуто і встановлено нову - Українська Соціалістична Радянська Республіка
(УСРР). Урядом стала Рада Народних Комісарів. Очолив її присланий з Москви
Християн Раковський, болгарин за національністю. Українці в українському уряді
становили незначну меншість.
У 1919р. більшовики запроваджують нову політику, яка отримала назву
«воєнний комунізм». В основі цієї політики лежав насильницький злам
економічної системи, яка досі Грунтувалася на товарно-грошових відносинах. У
країні запроваджувався товарообмін, без посередництва грошей. Основні
напрями політики «воєнного комунізму»:
> націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для
управління господарським життям створювалась Українська Рада народного
господарства;
> ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних господарств. На їх
місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;
^ встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі
товари.
На всій території України вводилася продовольча розкладка: усе зерно, крім
необхідного для прожиття мінімуму, селяни повинні були здавати державі за
встановленими державою цінами. Заборонялася торгівля продуктами
харчування. Усі ці заходи запроваджувались декретом Всеукраїнського
Центрального Виконавчого Комітету 12 квітня 1919 р.
У містах було введено систему пайків, які розподілялися за «класовим
принципом»: більше - вищим чиновникам апарату, червоноармійцям, робіт
никам військових підприємств, майже нічого - так званим нетрудовим
елементам і членам їх сімей. Таким чином зникали матеріальні стимули праці,
функціонування народного господарства, вводилась мілітаризація виробництва.
Робітників, які кидали роботу, оголошували злочинцями.
У промислових центрах формувалися продовольчі загони, які проводили
хлібозаготівлі по селах. Росія потребувала продовольства, і Ленін оголосив
«хрестовий похід за хлібом», маючи на увазі насамперед Україну. Хлібозаготівля
в Україні відбувалася з величезними труднощами, кожний заготовлений пуд
хліба був окроплений кров'ю.

53
 Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різким
звуженням суверенітету України. Під прикриттям так званого «воєнно-
політичного союзу братських республік» російському центру передавалися
головні важелі в управлінні українською економікою. Російські чиновники
зневажливо ставились до українських звичаїв, мови та культури. Щоб придушити
опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Ця політика була
однією з найважливіших складових частин «воєнного комунізму». Були
проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму. ;

60.Воєнно-політичні події в літку 1919 в березні 1920

1919 р. увійшов у історію України встановленням радянської форми
державності. Першим кроком на цьому шляху стала відмова більшовиків від
попередньої назви держави - Українська Народна Республіка. Згідно з декретом
Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська
Соціалістична Радянська Республіка» (УСРР), а сам уряд з переїздом до Харкова
зазнав значних змін (на чолі уряду, за рекомендацією В.Леніна, став
Х.Раковський; український уряд, за російським шаблоном, став називатися
Радою народних комісарів (РНК), а його підрозділи - народними комісаріатами;
Тимчасовий уряд перетворився на постійний),
Ради існували переважно в губернських містах, а на місцевому рівні діяли
військово-революційні комітети (ревкоми), які були опорними пунктами
більшовизму і цементували диктаторський режим в Україні. Цю ж функцію
виконували і комітети незаможних селян (комнезами), які активно створювалися
радянською державою на селі. Вони були покликані внести розкол у
найчисленнішу верству суспільства - селянство, ізолювати заможних селян і цим
сприяти реалізації більшовицьких планів.
Юридичне оформлення радянської державності на теренах України відбулося
10 березня 1919 р„ коли III Всеукраїнський з'їзд рад (Харків) прийняв першу
Конституцію УСРР. Цей документ закріпив радянський лад в Україні, перемогу
«диктатури пролетаріату». Центральним завданням цієї диктатури Основний
Закон УСРР визначив здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму,
після чого диктатура, а слідом за нею держава мали зійти з історичної арени,
поступитися місцем вільним формам співжиття. Прокламувалися скасування
приватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів
тільки для трудового народу. Влада трудящих мала здійснюватися через систему
рад робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Центральними
органами визначено Всеукраїнський з'їзд Рад, Всеукраїнський Центральний
Виконавчий
54
 Комітет (ВУЦВК) та РНК, до компетенції яких входили всі загальнодержавні
питання.
Політика більшовицької влади після повернення в Україну загалом залишилася
без принципових змін, проте в методах її запровадження Москва вдається до
іншої тактики: в резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» ур, 29
листопада 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання
самостійності УСРР». Але на практиці, звісно, робилося все ДЛЯ того, щоб
Україна не мала дійсної незалежності.
За російським шаблоном була скроєна не тільки перша Конституція УСРР, а й
вся модель соціально-економічно'ї політики РНК України. Запроваджуваний
економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:
• націоналізація всіх підприємств; • заборона свобод" торгівлі, згортаний),
запровадження карткової системи розподілу продуктів: • мілітаризація
народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом,
запровадження загальної трудової повинності; • введення продовольчої
розкладки.

55
 61.Радянсько-польська ук.війна 1920 року
Польсько-радянська війна 1920 — війна між Польщею і Українською
Народною Республікою, з одного боку, і РСФРР та Українською Соціалістичною
Радянською Республікою, з другого, у квітні-жовтні 1920. Це була спроба
радянської армії прорватися через Польщу доНімеччини, щоб захопити її та
звідти понести соціалістичну революцію по всьому світу.
Більшовицьке керівництво Росії розглядало Польщу як головний ворожий
форпост Антанти на російських рубежах. Війська Врангеля і Польщі оцінювалися
Леніном як "дві руки міжнародного імперіалізму". В той же час, в Москві не
прагнули загострювати відносини з Варшавою. На початку 1920 р. радянський
уряд (нота НКИД від 28 січня) звертався до Варшави з пропозицією миру на
основі визнання незалежності Польської республіки. Певної відповіді від
польської сторони отримано не було. Правда, в середині лютого 1920 р. у
Варшаві був складений проект попередніх умов для переговорів з Росією. Від неї
вимагали визнати "незалежність національних держав, що виникли на території
колишньої Російської імперії, мають в даний момент свої уряди", вивести
радянські війська з усіх територій, що входили до першого розділу Польщі до
складу Речі Посполитої, а також погодитися на заняття цих територій польськими
військами. Навіть країни Антанти віднеслися до цих умов скептично.
Підписання договору про перемир'я і прелімінарні умови миру відбулося 12
жовтня 1920 р. в Ризі. Сторони припиняли військові дії з 18 жовтня. Договір
підтверджував державну незалежність УРСР і БССР. Проте, вигравши політично,
радянські республіки поступилися Польщі землі Західної Білорусії і Західної
України. Межа стала проходити значно східніше за "лінію Керзона", але на захід
від тієї, яку радянське керівництво пропонувало до початку квітневого походу
Пилсудского. РРФСР, Україна і Польща взаємно підтверджували повагу
державного суверенітету і брали на себе зобов'язання "утримуватися від якого-
небудь втручання у внутрішні справи іншої сторони" і підтримувати ворожі дії
проти будь-якої з них. Польща повинна була відмовитися від підтримки Петлюры
і Врангеля. Усі ці положення увійшли до остаточного мирного договору між
РРФСР і УРСР, з одного боку, і Польською республікою, з іншою, підписаний 18
березня 1921 р. в Ризі. Міста Львів і Брест виявлялася у складі Польщі. Більше
того, радянська Росія повинна була виплатити 30 млн. золотих рублів в рахунок
визнання "історичного господарського значення польських земель у складі
Російської імперії". Радянсько-польська війна серйозно вплинула на стосунки
радянської Росії із західними країнами.

56
 62.Придушення авторитарно-бюрократичної диктатури Врангеля в криму
Після розгрому військ Денікіна залишки білогвардійців укріпилися в Криму, де
так звану "Російську армію" очолив генерал Врангель. Користуючись тим, що
основні сили більшовиків були зосереджені на польському фронті, Врангель 6
червня 1920 р. виступив із Криму з 30-тисячною армією. Незабаром
білогвардійці зайняли Мелітополь і вийшли на лінію Херсон - Нікополь -
Бердянськ. У цих умовах керівники РРФСР запропонували Н. Махну укласти
військовий союз проти Врангеля. Не йдучи на ідейно-політичний компроміс із
більшовиками, Махно дав згоду виступити проти білих.
7 серпня, коли вдалося форсувати Дніпро і захопити плацдарм у районі
Каховки. 21 вересня був створений Південний фронт під командуванням М.
Фрунзе. Проте і білі встигли укріпити свої позиції в Північній Таврії. Крім того, в
результаті проведеної ними мобілізації, чисельність "Російської армії" зросла до
45 тис. солдатів. У вересні війська Врангеля оволоділи Олександрівськом,
Маріуполем, Нікополем, але скинути червоних із каховського плацдарму їм не
вдалося. У жовтні білогвардійці перейшли до оборони.
29 жовтня Фрунзе завдав сильного удару з каховського плацдарму. У
результаті запеклих боїв, зазнавши величезних втрат у людях і техніці, білі були
вимушені знову відступити до Криму. Більшовиків чекав нелегкий штурм
укріплень на Кримському перешийку. До цього часу співвідношення сил
протиборчих сторін різко змінилося: Фрунзе мав у своєму розпорядженні 100-
тисячну армію, війська Врангеля налічували близько 25 тис. солдатів і офіцерів.
7 листопада 1920 р. почався штурм Перекопських укріплень білих. При цьому
важливу роль відіграли частини Махно, які разом із радянськими військами
форсували Сиваш і вдерлися до Криму.
8 листопада червоні, ціною величезних жертв (у деяких частинах втрати склали
85 % особового складу) прорвали укріплення білогвардійців на перешийку. 13
листопада війська Червоної армії та загони Махна вступили до Сімферополя, 15
листопада був захоплений Севастополь. Наступного дня останні кораблі
білогвардійців покинули Керч і Ялту. Крим повністю перейшов під контроль
більшовиків.
Після розгрому Врангеля Радянський уряд більше не потребував допомоги
військ Махна і повернув зброю проти своїх учорашніх союзників. 20 листопада
два командири Кримської групи махновської армії були викликані до штабу
Фрунзе, де їх розстріляли без суду. Війська Махна у районі Євпаторії оточили
радянські дивізії. Не вступаючи в переговори із більшовиками, махновці
раптовим ударом прорвали кільце їхніх військ і пішли із Криму, зазнавши при
цьому значних втрат. 26 листопада частини Червоної армії оточили штаб Н
57
Махна в Гуляйполі. Але і цього разу Махну вдалося вирватися з оточення і піти на
Правобережну Україну. Н Махно продовжував боротьбу з більшовиками до
серпня 1921 р., після чого перейшов кордон Румунії, де залишки його армії були
інтерновані. Сам Махно емігрував до Франції, де і помер у злиднях.
Захопивши Крим, червоні влаштували тут небачену криваву вакханалію. За
роки громадянської війни в Криму скупчилося величезне число біженців,
переважно противників радянської влади, і далеко не всім з них вдалося
емігрувати за кордон. Крім того, після здачі білими Криму, тут залишалося
декілька тисяч білогвардійських офіцерів. Червоні оголосили про амністію всім
колишнім офіцерам, але, коли офіцери пройшли реєстрацію, почалося їх масове
винищення. Знищенням офіцерів, які повірили слову більшовиків, керували
угорський комуніст Бела Кун і ветеран російських більшовиків Розалія Землячка.
Були проведені й масові розстріли цивільних осіб. Всього за дуже приблизними
даними у Криму було страчено понад 150 тис. чоловік.
Наслідком світової та Громадянської війни були величезні людські втрати.
Люди гинули в боях та внаслідок розв'язаного терору. Однак ще більше народу
загинуло від голоду та хвороб. Сотні тисяч людей змушені були покинути рідну
землю, рятуючи своє життя та життя своїх близьких. В значній мірі це торкнулося
культурної та інтелектуальної еліти країни.

63.Повстанський рух в Україні(1920-1921)

завершальний етап визвольних змагань, що припадає на 1920-1921 рр. Це
обумовлено декількома причинами. Передусім, на сьогодні, стан його наукової
розробки далекий від ідеального. Вітчизняна історична наука щойно почала
долати заідеологізовані нашарування радянського історичного доробку, у якому
останні роки збройного опору УНР та боротьба її військових структур проти
насадження більшовицького режиму в Україні зазнали чи не найбільшого
замовчування й відвертої фальсифікації
Загалом військово-політичне становище в Україні восени 1920 р.
зобумовлювали три найважливіші фактори. Перший –зовнішньополітичний,
пов’язаний із спробами уряду УНР включити українське питання у польсько-
радянські переговори у Ризі щодо визнання Радянською Росією легітимності
останнього і формального визнання незалежності УНР. Другий фактор
безпосередньо випливав із першого й стосувався військово-стратегічної ситуації
Армії УНР на польсько-радянському фронті і можливостей продовження
боротьби українськими військами проти Червоної армії за звільнення від неї
території України. Нарешті, третій торкався внутрішнього становища
України – наявності організованого антибільшовицького руху, спираючись на
58
який, та координуючи із ним дії, військове і державне керівництво УНР
сподівалося відновити свою владу в Україні.
Загалом, слід зазначити, що весною-на початку літа 1921 р. повстанський рух в
Україні набув масового загальнонаціонального характеру і змушував
більшовицьку владу притягувати для боротьби з ним великі військові з’єднання.
Незважаючи на чисельні арешти активістів руху, Штаб продовжував енергійну
підготовку до повстання. 31 серпня 1921 року було запропоновано план
збройного виступу в Україну, згідно якого вихідним пунктом для учасників
походу мав бути район Кам'янця-Подільського. Всі партизансько-повстанські
групи отримали завдання стосовно цієї операції.

64.Нова економічна політика в Україні(1921)

Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася
в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята
весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що
проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті
відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму.
Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі,
використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у
формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої
рубль став конвертованою валютою.
НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і
Громадянською війнами.
З другої половини 1920-х років почалися перші спроби згортання НЕПу.
Ліквідовувалися синдикати в промисловості, з якої адміністративно витіснявся
приватний капітал, створювалася жорстка централізована система управління
економікою (господарські наркомати). Сталін і його оточення узяли курс на
примусове вилучення хліба і насильницьку колективізацію села. Проводилися
репресії проти управлінських кадрів (Шахтинська справа, процес
Промпартії тощо). На початок 1930-х років НЕП був фактично згорнутий.
Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки,
причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато
висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх
нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В
той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною
прорахунків і помилок.
Значні темпи зростання економіки, проте, були досягнуті лише за рахунок
повернення в буд довоєнних потужностей, адже Росія лише до 1926—1927 року
59
досягла економічних показників довоєнних років. Потенціал для подальшого
зростання економіки виявився украй низьким. Приватний сектор не допускався
на «командні висоти в економіці», іноземні інвестиції не віталися, та і самі
інвестори особливо не квапилися до Росії через нестабільность, що зберігається,
і загрози націоналізації капіталів. Держава ж була нездібна лише зі своїх засобів
виробляти довгострокові капіталомісткі інвестиції.
Також суперечливою була ситуація і в селі, де явно гнобилися «куркулі» —
найбільш дбайливі і ефективні господарі. У них був відсутній стимул працювати
краще. Змусити село збільшувати обсяг виробництва можна було лише
переклавши її на колективний спосіб господарювання, що підкоряється
централізованому плануванню.

65.Утворення СРСР та участь ук.народу. У цьому процесі

1. Державний статус України в 1921-1922 pp.
1.1. Юридичне становище УСРР. Українська СРР на початку 1920-х pp. була
формально незалежною державою відповідно до Конституції 1919 р. Офіційна
самостійність України була поступкою більшовиків українському національному
рухові. Без української революції та національної держави 1917-1919 pp. не було
б і радянської української держави. Але більшість керівників РКП(б) розглядали
незалежність УСРР як засіб розв'язання тимчасових політичних завдань. У
перспективі передбачалося злиття всіх радянських республік в одну державу.
1.2. Система управління республікою. Проте фактично суверенітет України був
дуже обмеженим. Контроль центру над національними республіками
забезпечувався трьома централізованими силами:
- РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У;
- Червоною армією;
- каральними органами - НК (надзвичайними комісіями).
У роки громадянської війни необхідність централізації
пояснювалася потребами спільної боротьби проти «внутрішньоїконтрреволюції і
міжнародного імперіалізму».
2. Договір між УСРР і РСФРР. «Договірна федерація». Наприкінці 1917 - на
початку 1918 pp. Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість
радянських і дві народні республіки. При утворенні національних радянських
республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їхній самостійності, а на
тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками, які
вважалися формально незалежними державами, налагодилися тісні економічні
та військові зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, у якій провідну
роль відігравала одна більшовицька партія.
60
 Між РСФРР і УСРР 28 грудня 1920 р. було укладено Союзний робітничо-
селянський договір, за яким дві республіки вступали увоєнний та господарський
союз.
Договір лише підтвердив ті міжреспубліканські відносини, які склалися в
умовах «воєнного комунізму». Характерно, що об'єднані наркомати (народні
комісаріати) входили до складу Раднаркому РСФРР і мали уповноважених при
Раднаркомі УСРР на правах народних комісарів. За УСРР залишилося право на
окремі війкові формування. Це означало, що керівництво найважливішими
сферами життя України здійснювалися з Москви.
Подібні угоди були укладені радянською Росією і з іншими радянськими
республіками. Така система відносин здобула назву«договірної
федерації». Таким чином, радянська федерація почала формуватися ще задовго
до офіційного створення СРСР.
Того ж часу центральні відомства РСФРР, яким належало в однаковій мірі
враховувати інтереси всіх радянських республік, часто приймали несправедливі
та дискримінаційні щодо цих республік рішення. Були спроби втручання також у
ті сфери життя України, які все ще залишалися у виключному віданні уряду
республіки. Нехтування правами радянських республік нерідко
викликалонапруженість у стосунках між ними і радянською Росією.

66.Українізація: соціально-політична сутність і наслідки (1923 – 1933 рр.).

Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–
30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця
політика дісталла назву "українізації".Політика коренізації («українізації») була
обумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави,
в якій нібито забезпечений гармонійний і вільний розвиток радянських
республік і гарантується вільний розвиток національних меншин.
2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною
масою національних республік було селянство) і національної інтелігенцією
шляхом лібералізації національних відносин.
3. Спробою більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи,
залучаючи до партій і до управління республікою представників неросійських
народів [1920 р. в ВКП (б) У Українська становили лише 19%, тоді як вони
становили 80% населення УРСР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою
українську, а розмовляли ній лише 2%].4. Спробою радянського керівництва
очолити і поставити під контроль процес національного відродження околиць,
щоб він не вилився в антицентробижни напрями.5. Необхідністю зміцнення
61
новоствореного державного освіти — СРСР, наданням прав «культурно-
національної автономії» хоч частково компенсувати республікам втрату їх
політичного суверенітету і т.д.
наслідки:
1. Усунення від влади відвертих шовіністів першого секретаря ЦК КП (б) У Е.
Квірінга і другого секретаря Д. Лебедя, який проголосив теорію боротьби двох
культур, прогресивної, революційною, міського російської та контрреволюційної,
відсталою сільській української культури. У їх боротьбі українська культура
повинна відступити і загинути.
2. Розширення сфери вживання української мови в державній життя. [Із серпня
1923 р. для державних чиновників і партійних функціонерів організовуються
курси української мови. Той, хто не пройшов їх і не здав іспити, ризикував
втратити посаду. З 1925 р. було введено обов'язкове вживання української мови
в державному діловодстві. З 1927 р. партійну документацію перекладені на
українську мову.]
3. Зростає кількість український у партійному і державному апараті. Так, у 1923
р. їхня частка становила 25-35%, а в 1927 р. — 52-54%. За кількісним зростанням
стояли важливі структурні зміни. Однією з них була поява нової державно-
політичної, господарської і культурної еліти, основою якої були так звані
націонал-комуністи, вихідці з колишніх українських лівих партій.
4. Найбільший вплив «українізація» вплинула на розвиток національної освіти.
Вона співпала за часом з розгортанням більшовиками так званої культурної
революції, одним з головних напрямків якої була ліквідація неписьменності. У
1930 р. в Україні почали впроваджувати загальнообов’язкове початкове
навчання. У 1927 р. — 97% українських дітей вчилися українською мовою. Цей
показник так і не був перевершений за роки радянської влади (у 1990 р. він
склав лише 47,9%). Зростання мережі україномовних навчальних закладів йшло
паралельно з розвитком наукових досліджень у різних галузях українознавства.
5. Різко зростала кількість української преси (1933 р. вона становила 89%
всього тиражу газет в республіці).
6. Україномовні стаціонарні театри у 1931 р. становили 3 / 4 всіх театрів в
Україні — в 1927/29 років у Києві побудовано найбільший в Європі того часу
кіностудії.
7. Місто почав втрачати позиції цитаделі російської ідентичності.
8. Різнопланова культурно-освітня робота проводилася серед компактно
проживають за межами України Українский (на 1925 р. за межами України
проживало 6,5 млн. Український).

62
 67. Завершення промислової індустріалізації в Україні: соціально-
економічна сутність та наслідки (1925-1939рр)
В кінці 20-х років виникає гостра потреба перебудови СРСР на сучасне
мілітаризоване індустріальне суспільство. Тому вводиться політика
індустріалізації, яка направлена на прискорення розвитку промисловості в цілях
технічного переозброєння економіки, створення військово-промислового
комплексу, перехід від аграрно-індустріального суспільства до індустріально-
аграрного. Процес індустріалізації можна поділити на чотири етапи: - 1926-1928
– підготовка і резолюція, - 1928-1932 – І п’ятирічка, - 1933-1937 – уповільнення
темпів, - 1937-1941 – затухання. ХV з’їзд ВКП(б) – грудень 1927 року ухвалив
генеральну лінію на прискорення індустріалізації народного господарства. Вже у
травні 1929 року ХІ з’їзд Рад затвердив п’ятирічний план розвитку народного
господарства УРСР на 1928-1933 роки за яким передбачалось щорічний приріст
промислової продукції на 20-22%, будівництво 400 підприємств (1500 – в СРСР).
Серед них “Дніпрогес”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”,
“Дніпроалюмінійбуд”, “ХТЗ”, “Крамашбуд” та реконструцію ряду підприємств.
Разом з цим господарство УРСР було повністю підпорядковано центральним
органам влади, замість ринкових відносин створювались централізована
економіка, заборонялась приватна торгівля. Грандіозні плани першої п’ятирічки
виконані не були, середній приріст промисловості склав біля 10%, фактичний
видобуток вугілля в Донбасі склав лише 4, 5 млн. т замість 53 мол. Т, виплавка
чавуну – лише 4,3 млн. т замість 6, 6 млн. т. але радянська пропаганда твердила
що перша п’ятирічка була виконана за 4 роки і 3 місяці. На початку 1933 року
країна опинилась на грані економічної катастрофи спричиненої політикою
надіндустріалізації, тому з 1933 року нарощування темпів стрибкоподібно
припиняється. Через це на другу п’ятирічку 1933-1937 було запропоновано
помірні темпи зростання промислового виробництва 13-14%. В цей час зростає
масове народне піднесення, розгортання соціалістичного змагання, (ізотовський
рух 1932 рік), стаханівський рух. Але все ж таки низьким залишався рівень освіти
робітників, 88% працюючих мали лише початкову освіту.В історію України
політика індустріалізації увійшла як явище неоднозначне. Кількість підприємств
важкої промисловості зросла в 11 разів.в 2 рази збільшилась чисельність
робітників. За рівнем виплавки чавуну ІІ місце в Європі, ІV місце в світі –
видобуток вугілля. Але в індустріалізації були і прорахунки: обмеженість
території розміщення; постачання більшої частини продукції в Росію;
забезпечення росту важкої промисловості, занедбаність легкої і харчової
промисловості; урбанізація міст.Таким чином, в результаті проведення політики
індустріалізації УРСР перетворилась в індустріально-аграрну республіку.
63
 68. Колективізація в Україні: соціальна-економічна сутність і наслідки (1929-
1939рр.)
Шлях суспільства до соціалізму більшовики пов’язували з переходом
сільського господарства на засади колективного виробництва. На ХV з’їзді ВКП(б)
у 1927 році було взято курс на кооперування сільського господарства. Він
передбачав: добровільність; поступовість; різноманітність форм кооперації;
поступовий перехід від нижчих до вищих форм кооперації; врахування місцевих
умов; фінансову та матеріальну підтримку міста.
В умовах кризи хлібозаготівлі 1928 року Сталін висунув лозунг суцільної
колективізації. Метою цієї політики було: прискорити процес індустріалізації за
рахунок коштів, одержуваних із села, вирішення проблеми забезпечення
держави хлібом, ліквідація куркулів як класу.
Для проведення суцільної колективізації визначались такі заходи: згортання
непу з 1928 року; Заміна продподатку насильницьким вилученням хліба;
Заборона вільної торгівлі (початок 1930 року, введення карток); Особиста
політика щодо куркуля (податок на 50% вище ніж у селянина); Широка
пропагандистська компанія та усунення партійних та державних керівників з
посад за “легковажність”; “розкуркулення”.
В рамках цього поняття проходила ліквідація куркуля як класу. 30 січня 1930
року вийшла Постанова ЦК ВКП(б) “О мірах по ліквідації куркульських
господарств в районах суцільної колективізації”. Щоб зломити опір куркулів, їх
виселяли до Сибіру, розпродавали їх майно. Тільки в Україні в січні – березні
1930 року було розкуркулено 62 тис. сімей. Вже в вересні 1930 року почався
новий етап розкуркулення. Було експропрійовано 200 тис. селянських дворів. Це
біля 1,2 – 1, 4 тис. чоловік.
Так до кінця 1932 року в Україні було колективізовано 70% господарств, які
володіли 80% всієї землі. Наслідками колективізації були: дезорганізація
сільськогосподарського виробництва, порушення балансу розвитку
промисловості та сільського господарства, зниження показників виробництва
сільськогосподарської продукції, знищення кваліфікованої частини селянства.

64
 69. Українські землі під владою Польщі, Чехо-Словаччини та Румунії.
Особливо важким було політичне і соціально – економічне становище
українських земель, які опинились в 20-х–30-х роках у складі Польщі, Румунії,
Чехословаччини (приблизно7 млн. українців).
Найбільша кількість українців (5 млн. осіб) проживала на території загарбаній
Польщею: Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина та Підляшшя.
Польський уряд обіцяв країнам Антанти, що забезпечить права національних
меншин, надасть Галичині автономію, проте зразу ж забув про свої обіцянки.
Більше того, уже в 1924 p. прийняв закон, яким забороняв користуватися
українською мовою в урядових установах і органах самоврядування. Більшість
українських шкіл було переведено на двомовне навчання (фактично
польськомовне). В Львівському університеті було закрито українські кафедри,
кількість українців у ньому становила не більше 5–10 %. Польські владні
структури посилили гоніння на православну церкву, яка на Волині, Поліссі і
Холмщині була основною опорою української національної самобутності. У
пошуках кращої долі тисячі українців емігрували за кордон. Інші – ставали на
шлях боротьби проти польських порядків за своє соціальне і національне
визволення. Певний опір колонізаторській політиці властей чинили
кооперативні організації, культурно-просвітницькі товариства „Просвіта”,
„Рідна школа”, молодіжні об’єднання „Сокіл”, „Пласт” та інші організації і
політичні партії. Найчисельнішим і найвпливовішим серед них було
Національно-демократичне об’єднання (УНДО) під проводом Д. Левицького, В.
Мудрого, С. Барана та ін. Провідними ідеями УНДО були: право на національне
самовизначення, соціальна справедливість і демократія, проведення аграрних
реформ. Ліве крило в боротьбі трудящих краю представляла Комуністична партія
Західної України (КПЗУ), яка діяла в підпіллі, спираючись на легальну організацію
– робітничо-селянське соціалістичне об’єднання (сельроб).
У 30-х роках зростає вплив націоналістичних угрупувань, зокрема такого
ідейно-політичного руху, як Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка
була утворена в 1929 р. у Відні (очолив Є.Коновалець). Вона дотримувалася
військових засад керівництва – конспіративних методів і суворої дисципліни,
здійснювала акти саботажу (підпали маєтків поміщиків і садиб осадників,
руйнування телеграфної і телефоннох мережі, диверсії на залізницях і т. п.),
експропріації банків, майна державних установ, а також проводила кампанії
політичного терору проти представників польської держави і тих українців, які не
погоджувались з політикою ОУН.
Ще більш нестерпним був режим, встановлений Румунією на захоплених у
1918–1919 рр. українських землях (Північна Буковина, Хотинський,
65
Аккерманський та Ізмаїльський повіти, Бессарабія – 790 тис. українців). Ці
українські землі були найбільш відсталі в економічному відношенні, а урядові
заходи спрямовувались перш за все на румунізацію суспільно-політичного,
релігійного життя. Було закрито всі українські школи, а в Чернівецькому
університеті – українські кафедри. Українців Буковини навіть відмовилися
визнавати окремою нацією, їх називали „громадянами румунського
походження, які забули рідну мову”. Наприкінці 30-х років посилюються
антиукраїнські репресії, розпускаються українські товариства і організації,
заборонена українська преса. Зовсім було стерто сліди колишньої автономії
Буковини, яку стали розглядати лише як румунську провінцію. У1939 р., з
приходом до влади військової хунти в Румунії, розпочався на Буковині період
жорстокого, тоталітарного правління. На відміну від Румунії і Польщі становище
українського населення (понад 450 тис.), яке знаходилося під владою
Чехословаччини, було значно кращим. Закарпатці (русини) значно відставали у
політичному, соціально-економічному і культурному відношенні. Після
приєднання до Чехословаччини (1918 p.) їхнє становище дещо поліпшилось:
селяни одержали додаткові земельні наділи (було розділено колишні угорські
маєтки); різко зросла кількість шкіл та культурних товариств, в яких звучала
українська; відновили свою діяльність товариства „Просвіта” ім. Духновича,
українські хори.У 1938 p. після Мюнхенської угоди Чехословаччина була
розчленована Гітлером і на території Закарпаття виникла так звана Карпатська
держава із своїм автономним урядом. Карпатський уряд активізував земельну
реформу, провів українізацію адміністрації та освітньої системи, зробив спробу
розбудувати українську державність, створив молодіжну воєнізовану
організацію – Карпатська Січ Але в березні 1939 р. Угорщина за згодою Гітлера
розпочала загарбання Закарпаття. 15 березня 1939 р. у Хусті сейм проголосив
Карпатську Україну незалежною державою, президентом обрано А.Волошина.
Проте угорці через кілька днів задушили Карпатську Україну, незважаючи на
відчайдушний опір українців. Коротке існування Карпатської України та її
героїчна боротьба мали велике значення перш за все для усвідомлення
закарпатцями себе частиною єдиної української нації.
Таким чином, не лише для народу Радянської України, але й для українців
Східної Галичини й Волині, Закарпаття та Буковини, Хотинщини й Ізмаїльщини
міжвоєнний період виявився надзвичайно тяжким: насильницька асиміляція,
штучне стримування промислового розвитку, репресивні акції, національний і
соціальний гніт. Проте розділені між сусідніми державами, відірвані від
основного масиву етнічної території, вони залишилися вірними історичним
прагненням до незалежності і соборності українських земель.
66
 70. Початок Другої світої війни. Приєднання Західної України до СРСР та її
радянізація (вер. 1939- чер. 1941)
23 серпня 1939 р. було підписано радянсько-німецький пакт про ненапад —
пакт Молотова—Ріббентропа. Таємний протокол до нього, оформлений
додатково, давав можливість СРСР збільшити територію майже до кордонів
Російської імперії 1913 р. Німеччина давала згоду на приєднання до Радянського
Союзу Фінляндії, Естонії, Латвії, Західної Білорусії, Західної Волині та Східної
Галичини, у свою чергу, отримуючи повну свободу дій в Європі й забезпечуючи
собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і
продовольства.
1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею
договірними зобов’язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був
початок Другої світової війни.
Згідно з пактом і таємним протоколом до нього радянські війська 17 вересня
1939 р. перейшли польський кордон і вступили на територію Західної України і
Західної Білорусії. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок
необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і
західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були окуповані
Червоною армією майже без опору з боку Польщі за 12 днів. Агресія проти
Польщі означала вступ Радянського Союзу в Другу світову війну.
28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був підтверджений Договором про
дружбу і кордони, у якому уточнювалися сфери впливу цих держав і
розмежувальна лінія між ними на території Польщі. До сфери впливу СРСР
переходили Литва, Бессарабія і Північна Буковина, Німеччини — Лемківщина і
Холмщина (українські території, які раніше були у сфері впливу СРСР). У червні
1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію.
Договір про дружбу і кордони як і секретний протокол до пакту Молотова—
Ріббентропа становив одну із державних таємниць СРСР, оскільки ці угоди були
укладені усупереч нормам міжнародного права.
Процедура приєднання західноукраїнських земель була здійснена на підставі
звернення Народних зборів, що відбулися у Львові в жовтні 1939 р. П’ята
позачергова сесія Верховної Ради СРСР (листопад 1939 р.) прийняла Закон про
включення Західної України до складу СРСР і возз’єднання її з Українською РСР.
Були створені шість областей — Львівська, Станіславська (згодом
перейменована на Івано-Франківську), Волинська, Тернопільська, Рівненська і
Дрогобицька. У серпні 1940 р. до складу України ввійшли території Північної
Буковини, Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії.
67
 На західноукраїнських землях було проведено соціально-економічні заходи,
які отримали назву радянізація, тобто перетворення за моделлю побудови
соціалістичного суспільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колективізація,
«культурна революція», репресії).
Заходи радянізації: У державній розбудові: проведення виборів до Рад;
створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів;
У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель та
розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між
селянами; створення колгоспів; У промисловості й фінансах: націоналізація
великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів;
установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції;
запровадження 8-годинного робочого дня; укрупнення і реконструкція
підприємств;У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здоров’я; створення
нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.
Радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася українізацією, що
відповідало інтересам населення. «Культурна» революція передбачала
утвердження радянської системи цінностей.
Перетворення, однак, здійснювалися жорсткими командно-
адміністративними методами, не враховували місцевих особливостей,
порушували звичний спосіб життя українців. Ліквідовувалися раніше створені
структури: заборонялися політичні партії, зазнавали арештів і депортації
політичні лідери, припинялася діяльність «Просвіт». Усі реформи
супроводжувалися репресіями: було арештовано і вислано близько 10 %
населення (службовці держапарату, місцеві комуністи, служителі церкви,
підприємці, заможні селяни, значна частина інтелігенції).
Входження Західної України до складу УРСР було важливою подією: нарешті
західні й східні українці об’єдналися в одну державу. Поряд із позитивними
змінами в економічному, соціальному й культурному житті були й негативні:
репресії, терор, адміністративно-командний стиль керівництва.

71. Захоплення україни блоком фашистських держав. Окупаційний режим.

22 червня 1941 р. нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз
розпочалася Велика Вітчизняна війна. Відразу ж після вторгнення Німеччини на
територію СРСР війна стала для нього вітчизняною, визвольною, справедливою.
Німецький план «Барбаросса» передбачав бліцкриг — блискавичну війну:
протягом 2—2,5 місяця знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ —
Астрахань. Німецька армія наступала в трьох головних напрямках: західному —
на Ленінград, центральному — на Москву, південному — на Київ. Згідно з
68
планом передбачалося загарбання України вже в перші тижні війни і створення
плацдарму для прориву на Кавказ і Закавказзя.
Наступ на Україну здійснювала група німецьких армій «Південь» під
командуванням генерал-фельдмаршала Г. Рундштедта. Для оборони України
були створені Південно-Західний фронт під командуванням генерала М.
Кирпоноса та Південний фронт, під командуванням генерала М. Чередніченка.
23—29 червня в районі Луцьк — Рівне — Броди відбулася найбільша танкова
битва початкового етапу війни. Війська Південно-Західного фронту змушені були
відступити, залишивши Західну Україну. 30 червня німці окупували Львів і вже на
кінець третього тижня війни вони просунулися углиб України на 300—350 км.
Основні причини поразок
• Прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації,
переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, прорахунки у визначенні
дати нападу Німеччини на Радянський Союз.
• Неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими
кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій (знищено 20 %
командного складу Червоної армії); нові командири були слабко підготовлені,
некомпетентні: лише 7 % командного складу мали вищу освіту.
• Незавершеність заходів щодо зміцнення західних кордонів,
немобілізованість частин Червоної армії (Сталін боявся спровокувати напад
Німеччини).
• Німеччина, яка завоювала більшу частину Європи, за воєнно-економічним
потенціалом значно перевищувала Радянський Союз, на початку війни мала
перевагу в живій силі й техніці (армія Німеччини та її союзників, що виступила
проти СРСР, налічувала 5,5 млн солдатів і офіцерів, у той час як радянські війська
— 2,9 млн).Оборона Києва, яка тривала з 7 липня до 26 вересня 1941 р.,
відволікала значні сили ворога. Німецьким арміям вдалося оточити велике
угруповання захисників Києва: у полон потрапило понад 665 тис. солдатів і
офіцерів, було знищено командування Південно-Західного фронту. Причиною
такої трагедії стали прорахунки вищого військового командування, те, що Сталін
не давав згоди на відведення військ.Ціною величезних жертв, героїчного опору
народу план «блискавичної війни» був зірваний. Оборона Одеси тривала 5
серпня—16 жовтня 1941 р., оборона Севастополя — 30 жовтня 1941 р.—4 липня
1942 р. Після розгрому Південно-Західного фронту основні сили ворог кинув на
Москву, де з 30 вересня по 5 грудня точилися важкі оборонні бої. 5—6 грудня
радянські війська перейшли в контрнаступ, розгромивши німців і відкинувши їх
на захід на 100—250 км.
Поразки в Україні різко змінили воєнно-стратегічну ситуацію, ініціатива знов
69
перейшла до рук ворога. У червні 1942 р. німецькі війська великими танковими
з’єднаннями за підтримки авіації почали навальний наступ на воронезькому
напрямку. Наслідком цього був прорив фронту вглиб на 200—400 км
протяжністю 600—650 км. 22 липня 1942 р. після захоплення міста Свердловська
Ворошиловградської області гітлерівці остаточно окупували всю територію
Української РСР, яка знаходилась в окупації протягом одного року й одного
місяця. Захопивши Україну, німці розчленували її на окремі частини.
Новоутворені адміністративні одиниці очолили генерал-губернатори. Особливу
ненависть до українців виявив рейхскомісар Еріх Кох, якого називали
«коричневим царем України».Після окупації України було встановлено
нацистський «новий порядок», який передбачав ліквідацію суверенітету або
державності завойованих країн (територій), економічне пограбування і
використання всіх ресурсів в інтересах ІІІ рейху, расову дискримінацію, геноцид,
антисемітизм, терор і вбивства невинних людей. окупаційний режим відзначався
винятковою жорстокістю. Але він не забезпечив покори українського народу, а,
навпаки, викликав масовий рух Опору в Україні.

72. Антирадянський рух опору в Україні 1941-1944

У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її
головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська
армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму
складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б)
проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму.
У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної
України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР),
яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на
західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової
(АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському
уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським,
українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо
нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК.
Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до
справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)Таким чином, рух Опору в Україні в
роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і
за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний
партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони
залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА
перебували у стані відкритої війни.
70
 73. Прорадянський рух опору в Україні 1941-1944
Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території
були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з
населенням близько 42 мільйони чоловік. Гітлерівці рвались до Москви,
намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але "бліцкріг" —
план блискавичної війни — не вдався, і вона набула затяжного характеру.
Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ
знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих
радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для
розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало
співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в
Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи
ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто
був здатним здійснювати бойові операції.
У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з
якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його
територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-
технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри
звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське
командування покладало великі надії на організований партизанський рух та
підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських
загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р.
діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти
недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи.
В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й
Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено
Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі
Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і
діти.

71
 74. Вигнання військ блоку фашистських держав в Україні 1943-1944
Курська битва розпочалася 5 липня 1943 р. наступом німецьких військ і
тривала 50 днів. Внаслідок важких, кровопролитних боїв кращі танкові дивізії
нацистів були знищені. Склалися сприятливі умови для наступальних операцій
Червоної Армії, у тому числі і в Україні.
У серпні силами Степового та Воронезького фронтів було проведено
Харківсько-Бєлгородську операцію, У ніч на 23 серпня розпочався вирішальний
штурм Харкова, а вранці місто було очищене від окупантів. У вересні—жовтні
1943 р. окупанти залишили Донбас, міста Слобожанщини, індустріальні центри
Подніпров'я.
Після Сталінградської і Курської битв розпочався розгром німецьких військ
безпосередньо на території України. Величезні надії окупанти покладали на
систему укріплень на Дніпрі, яку вони нарекли "Східним валом". Німецьке
командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим
берегом як природне укріплення. Населення зганялось з 300-кілометрової смуги
вздовж Дніпра. Значна частина міст — Дніпропетровськ, Кременчуг, Полтава —
була розорена й спалена. На Дніпрові кручі гітлерівці стягли групу армій "Центр"
у складі 62 дивізій. Загалом тут було зосереджено 1240 тис. німецьких солдатів і
офіцерів, 12 тис. гармат і мінометів, 2100 танків, стільки ж бойових літаків.
Наприкінці вересня 1943 р. Радянська армія контролювала 700 кілометрів лівого
берега Дніпра. У планах осінніх операцій 1943 р. першочерговим завданням
було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення там і
розгортання наступальних операцій на Правобережжі.
Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра.
Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися
здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала Воронезький,
Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в Перший, Другий,
Третій і Четвертий Українські фронти. Потужні сили радянських військ були
зосереджені на Лютізькому плацдармі. Звідси почався наступ танкового
угруповання, перекинутого з Букринського плацдарму, де попервах робилися
спроби розгорнути наступ.
У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ
узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6
листопада 1943 р. було визволено столицю України — Київ. За успішне
форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя
Радянського Союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени.
Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не
виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих
72
"піджаків" — неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх мобілізованих у
придніпровських областях України, були жертвами штурму. Їх тіла вкривали
плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що в ставленні вищого
радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до
визволених від нацистів жителів України. Вона нерідко переростала в мстивість,
прагнення примусити жителів республіки "спокутувати кров'ю" своє
перебування в окупації. Це був один з виявів жорстокості війни, яка
помножувалася на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму, що
керував воєнними діями. Пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на
правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ і
підготували умови для подальшого наступу в глиб української території.
У січні-лютому 1944 р. під Корсунь-Шевченківським війська 1-го Українського
фронту під командуванням М. Ватутіна і 2-го Українського фронту на чолі з і.
Конєвим оточили і знищили фашистське угруповання чисельністю понад 50 тис.
чол.. Крім того, в Україні було проведено Рівненсько-Луцьку, Нікопольсько-
Криворізьку, Проскурівсько-Чернівецьку, Умансько-Ботошанську, Одеську,
Кримську та Львівсько-Сандомирську операції. Під час останньої в боях під
Бродами було розгромлено вісім німецьких дивізій, в тому числі створену з
українських добровольців дивізію "Галичина". Завершено визволення України
було здійснено під час проведення Яссько-Кишинівської та Карпато-
Ужгородської операцій. Останній населений пункт УРСР в її довоєнних межах —
село Лавочне Дрогобицької області — німці залишили 8 жовтня 1944 p., a
Закарпаття було повністю очищене від окупантів 28 жовтня 1944 р.
У жовтні 1944 р. Україна була звільнена від фашистських окупантів.
Розпочалось визволення країн Центральної і Південно-Східної Європи. Перемоги
радянських військ в Україні дали можливість союзникам перейти в наступ у
Західній Європі.

73
 75. Національно-визвольний рух у Західній Україні 1944-1953
Одразу ж після війни в Західній Україні почали форсовану ліквідацію приватної
власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну
індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна
Буковина й Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5—10 років
ці землі, як свідчать партійні постанови, мали зрівнятися в промисловому сенсі зі
східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську,
Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти
Швидкими темпами зростало число промислових робітників. Нестача
кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, ВНЗ, дослідні
інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їхня марксистсько-
ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий
пролетаріат і створить вірнопіддану інтелігенцію. Ніколи в західних областях не
було місцевого першого секретаря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих
очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад у економіці, науці,
управлінському апараті. Ці посади отримували переважно вихідці з Росії та
східних областей України. Атмосфера недовіри відштовхувала значну частину
місцевого населення від комуністичної влади.
Служаки НКВС скрізь вишукували "недобитків українських буржуазних
націоналістів". Міста й села краю було вкрито пильною агентурно-
інформаційною мережею держбезпеки.
заліковуючи рани війни, українці західних областей разом із тим змушені були
знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму
більшовицької влади. Ризикуючи життям, проти неї виступали юнаки під
девізом: "Здобути волю Україні або загинути за неї!"
Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення,
кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю.
Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та
радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши в село Смордве
(Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС займалися пограбуванням і
навіть розбоями. Зайшовши до хати священика, вони пограбували господаря.
Познущавшись
Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було
мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей,
де зосеред60.жувалися оунівські партизани. Зважаючи на багаторазову кількісну
перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандувач генерал-
хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими
з'єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими
74
загонами — сотнями. Чимало партизанських загонів було розформовано, й вони
злилися з оунівським підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою
значної частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто
вислали в східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в'язнями. Без суду
й слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім'ї так
званих бандпособников. Усього в 1944— 1953 рр. було депортовано понад 600
тис. осіб. НКВС впровадив у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах,
ВНЗ систему "сексотства". Все це сприяло ліквідації оунівського підпілля і,
зрештою, УПА.
Зі свого боку "оунівська служба безпеки", яка також мала розгалужену мережу
боївок та інформаторів, проводила терористичні акти проти партійних і
радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і
просто громадян, що співпрацювали з органами влади. За офіційними даними
радянської преси, протягом 1944—1952 рр. українські партизани знищили ЗО
тис. осіб. Одне слово, від протистояння ОУН—УПА і органів радянської влади
гинули тисячі мирних жителів.
соціально-економічний розвиток України у 40-х—на початку 60-х рр.
відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства
виявилися серйозні хиби у всіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені
безроздільним пануванням командно-адміністративної системи. Пошуки шляхів
удосконалення управління розвитком промисловості, будівництва та інших
галузей народного господарства, які велися в цей період, не дали бажаних
результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х— початку 60-х рр.
так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкнулася демократизація
управління. Ініціатори тодішньої перебудови не ставили за мету відмову від
командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати
фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато
зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-
політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний
творчий потенціал суспільства.

75
 76. Україна доби культури Й. Сталіна: відбудова економіки, особлтвості
репресивної політики, голо 1946 1947
Друга світова війна мала для України не лише нищівні наслідки. Післявоєнна
УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Значно
розширилися кордони, зросла її політична й економічна вага в СРСР, докорінно
змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці
знаходилися в межах однієї держави. Україна, яка зазнала найбільших втрат у
війні, стала однією з держав-засновниць ООН та членом багатьох міжнародних
організацій.
Проте маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на
федеративних засадах входила до Радянського Союзу, вона фактично
залишалася частиною унітарної надцентралізованої держави, керівництво якої
прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй
територій, до так званої єдності братньої сім'ї народів.
Найважливішим завданням того періоду- була відбудова народного
господарства, Передбачалося перевершити довоєнний рівень валового випуску
продукції та відновлення виробничих потужностей. Сталін запропонував ряд
грандіозних проектів "перетворення природи", які передбачали будівництво в
Україні величезної греблі на Дніпрі, створення великих лісосмуг у степах для
боротьби з посухами.
План і надалі базувався на довоєнній моделі розвитку народного господарства
з її традиційними радянсько-плановими компонентами, орієнтацією на важку
промисловість, на кількісні показники, "вал". Абсолютно виключалися ринкові
елементи, приватна власність, конкуренція, співпраця та інтеграція з
розвинутими країнами світу. Натомість передбачалися планово-командний тиск
держави на трудящих, різниця цін на промислову та сільськогосподарську
продукцію (як завжди не на користь останньої). Всі вказівки диктувалися,
доводилися зверху, ставилася вимога їх безумовного виконання, а невиконання
завдань підлягало осуду та суворої відповідальності.
Скасування карткової системи у 1947 р. призвело до значного зростання цін на
продукти. Нові ціни більше ніж у три рази перевищили довоєнний рівень, тоді як
зарплата загалом збільшилася лише наполовину.
розвиток важкої промисловості спрямовано 88 % державних
капіталовкладень, У Західній Україні, де до війни важкої промисловості
практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р.
промислове виробництво зросло на 230 %. У 50-х роках Україна знову стала
однією з провідних індустріальних країн Європи.Проте таке стрімке зростання
промисловості відбувалося за рахунок нехтування випуску товарів народного
76
споживання І не привело до підвищення життєвого рівня населення. На 1950 р.
легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купити у той час пару
взуття, одяг чи навіть буханець хліба було проблемою.
Важливе значення надавалося керівництвом СРСР інтенсивній радянізації всіх
сторін соціально-економічного і культурного життя Західної України. У грудні
1945 року ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях, згодом
підрозділи такої спрямованості були організовані в галузевих наркоматах, інших
органах державного управління республіки.
Особливо складним у повоєнний період було становище сільського
господарства, яке внаслідок війни та колективної системи господарювання
повністю деградувало. Хронічно не вистачало техніки, реманенту, тяглової
худоби, насіння, робочих рук. Вироблена колгоспами продукція фактично,
вилучалася державою методом продрозкладки. Оплата праці сільських
виробників була символічною, а існували вони, в основному, за рахунок
присадибних ділянок.
Село не забезпечувалося пенсіями. Більшість колгоспників не мали паспортів і
без особливого дозволу не могли залишити села.
Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, яка
знищила врожай у південних областях республіки. Почався голод 1946—1947
рр., який охопив значну територію, де проживали мільйони людей. За
найскромнішими підрахунками, понад 1 млн. осіб загинуло. Траплялися випадки
людоїдства.
СРСР мав достатні резерви для забезпечення людей зерном.

77. Посталінська модернізація України 1953 – 1964

5 березня 1953 р. сталася подія, яка здатна була справити неабиякий вплив не
тільки на внутріполітичне життя в СРСР, а й на міжнародну ситуацію загалом:
помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак
почалося, як завжди, з боротьби за „трон”. Група партійних керівників на чолі з
М. Хрущовим усунула Л. Берію і прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство,
яке перебувало в сталінських лабетах протягом майже 30 років, чекало на
переміни. Україна, де довгий час працював М. Хрущов, сподівалася на
посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли після XX з’їзду компартії, де
М. Хрущов частково викрив злочинну діяльність Сталіна.
Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З
концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі з України.
Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти,
науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися
77
права національних республік. Уряд УРСР у 1956 р. здобув у своє
підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла вага України в
загальносоюзному народногосподарському комплексі. Збільшено асигнування
на забезпечення науково-технічного прогресу, підвищено самостійність
колгоспів і радгоспів. В результаті – сільське господарство вперше стало
рентабельним. Протягом 10 років (1955–1965 рр.) виробництво тракторів у
республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів – в 11 разів,
екскаваторів – у 17 разів тощо. Але, на жаль, усе це робилося значною мірою за
старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою
було те, що, як і раніше, продукція народного господарства знаходила попит
головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах „соціалістичного
табору” та деяких слабкорозвинутих країнах світу. Її якість не відповідала
світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила не
готова продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське
ставлення до природних багатств, навколишнього середовища.
У цей час Україна виступала одним з основних виробників
сільськогосподарської продукції. Увага спрямовувалася не на підвищення
продуктивності праці та врожайності, а на нарощування кількісних факторів,
розширення площ під зернові культури. В УРСР удвоє збільшилися посівні площі
під кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва.
У період „хрущовської відлиги” було здійснено ряд соціальних програм.
Зокрема, в 1956р. було проведено пенсійну реформу в результаті якої середній
розмір пенсій за віком зріс більше ніж у 2 рази, почали виплачувати пенсії
колгоспникам.
Значно зросли асигнування на освіту і охорону здоров’я, скорочено тривалість
робочого дня до 7год. Значно збільшились асигнування держави на житлове
будівництво. В результаті за 1950–1960 рр. кількість збудованих квартир у містах
збільшилась у 17 разів, а будинків у селах – у 14 разів.
19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР за згодою з Президіями
Верховних Рад Росії та України прийняла рішення про передання Криму зі складу
РРФСР до складу УРСР. Крим став головною всесоюзною здравницею. Внаслідок
цього населення Криму швидко зростало, особливо російськомовна частина.
Хрущовська „відлига” сприяла національно-духовному пробудженню і
культурному розвитку України. Це проявилось насамперед у виступах окремих
представників інтелігенції з критикою національної політики Сталіна, на захист
української мови, проти русифікації та ідеологічного контролю Москви.
Розширилася сфера вживання української мови, збільшилося видання
українських книжок. Розпочалось видання фундаментальних наукових праць, що
78
піднімало престиж української науки і культури: „Українська Радянська
Енциклопедія”, „Історія української літератури”, багатотомний словник
української мови. Дещо було зроблено для публікації раніше закритих архівних
документів, що дало поштовх до відтворення правдивої історії українського
народу. Було започатковано підготовку багатотомної історії України, „Історії міст і
сіл Української РСР”. З 1957 р. почав видаватися „Український історичний
журнал”.
У 1958 р. був прийнятий закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема,
батьки не мали права відмовитись від вивчення їхніми дітьми російської,
англійської чи німецької мов, однак могли відмовитись від української. В
результаті українська мова ставала в Україні предметом непрестижним,
непотрібним для життя.
Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було складним і
суперечливим, оскільки віддзеркалювало те, що відбувалося в тогочасному
суспільстві. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки.
Отже, десталінізація і „хрущовська відлига” носили поверховий характер і не
зачіпали основ командно-адміністративної системи (залишились монополія
КПРС на владу і недоторканою марксистсько-ленінська ідеологія, зберігалися
основні функції політичної поліції (КДБ).Період, який ввійшов в офіційну історію
СРСР як „велике десятиліття”, зовсім не повною мірою був часом десталінізації
та оновлення радянського суспільства: та й таких завдань, за великим рахунком,
тодішнє партійне керівництво і не ставило.Мова, отже, може йти тільки про
частину цього періоду, коли М. Хрущов робив спроби здійснити часткові
реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за
Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в
галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в
зовнішній політиці – все це зводило нанівець „хрущовську відлигу” і покладало
край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу підвищувався повільно.
Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення.
Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва
М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за
роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і
не бажала цього втрачати.Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з
посади першого секретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим
партійним керівником став Л. Брежнєв, який поступово згортає і ті куці реформи,
що розпочав його попередник. І це цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто
прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями
комуністичної системи.
79
 78. Економіка Радянської України доби "загальнонародної держави" 1961-
1985
Усунення М. Хрущова від влади означало відмову від реформ і лібералізації. В
Україні, як і в Радянському Союзі загалом, настало двадцятиліття панування
консервативних сил. Після усунення М. Хрущова суть консервативного курсу
нового керівництва визначалася як «стабілізація». Система втратила два важливі
стимули розвитку економіки.Від 1965 р. почалося здійснення економічної
реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації
розвитку народного господарства СРСР. Реформа в с\гпередбачала: підвищення
закупівельних цін на с/г продукцію; встановлення твердих планів закупівлі с/г
продукції; перерозподіл національного доходу на користь сільського
господарства; заходи щодо розвитку соціальної сфери села. Істотних змін в
аграрній політиці не відбулося-реформа лише дещо обновила колгоспну
систему. Усе це сприяло створенню достатнього обсягу продовольстваі сировини
для промисловості. Реформа в промисловості передбачала перехід від
адміністративних до економічних методів управління і включала переведення
підприємств на госпрозрахунок, оцінку діяльності підприємств за обсягами не
валової, а реалізованої продукції, створення на підприємствах фондів
матеріального стимулювання. Паралельно здійснювалася централізація
управління економікою. На1етапі проведення реформи забезпечувалися
відносно високі темпи розвитку промисловості. Економісти називали восьму
п'ятирічку (1966—1970 pp.) «золотою». Проте, на початку 1970-х pp. з'явилися
симптоми, які свідчили, що реформа зазнала-краху. Це трапилося через те, що
вона не торкалася основ адміністративно-командної системи, не мала
комплексний характер, не змінювала структурної та інвестиційної політики.
Партійно-державний апарат не бажав відмовлятися від звичних методів
управління економікою. Від початку 1970-х pp. темпи економічного зростання
неухильно уповільнювалися. В Україні все чіткіше проявлялася притаманна
колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і
сировинних галузей. Екон потенціал України нарощувався без урахування
екологічних факторів. Протягом 1960—1980-х pp. спостерігалося певне зростання
добробуту народу, підвищувалася заробітна плата. Проте цей добробут був
відносним. За рівнем життя Україна значно поступалася передовим державам.
Існував гострий дефіцит промислових і продовольчих товарів, черги стали
ганебною прикметою життя народу. Екон стабільність забезпечувалася за
рахунок розпродажу національних природних багатств:нафти, газу, вугілля, лісу.
Населення не знало, що тодішній відносний достаток має тимчасовий характер.
80
 79. Етносоціальна ст-а укр. с-ва доби "загальнонародної держави" 1961-1985
З 1959 по 1989 його кількість збільшилася з майже на 10 млн чоловік. Але
темпи приросту населення республіки істотно скоротилися. До кінця 1970-х рр.
абсолютний приріст населення зменшився фактично більше ніж удвічі .
У проміжку часу між 1959 і 1989 рр. визначальними тенденціями змін у
соціальному складі населення України були зростання урбанізації населення,
збільшення кількості жителів міст, індустріальних центрів з одночасним
зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Одночасно протягом
1959—1989 рр. кількість міського населення збільшується у 1,8 разу. З 1979 р. в
Україні— депопуляція, тобто переважання смертності над народжуваністю
Посилювалася тенденція до його старіння, мало місце зменшення молодших
вікових груп, зокрема осіб працездатного вікуШвидкими темпами знижувалася
народжуваність, причому в сільській місцевості цей показник був нижчим, ніж у
містах.Значних масштабів набула міграція, що становила в названі роки в
міграційному середньорічному обігу близько 3 млн чоловікВідбулося
скорочення частки українців серед населення республіки (а також інших
національних меншин), проте зросла частка росіян. Доходи радянських
громадян складалися з двох частин: заробітна плата і фонди соціального
споживання .Фонд соціального споживання перевищував заробітну плату
громадян у декілька разів.Низькими залишались пенсії та інвалідності в
більшості категорій працівників. Незначними були й виплати різним
слабозахищеним категоріям громадян. Це зумовлювало те, що п’ята частина
громадян жила за межею бідності, отримуючи дохід, менший за прожитковий
мінімум.Зростаючі доходи громадян не покривалися достатньою масою товарів
народного споживання, що призвело до товарного дефіциту, до прихованої
інфляції, появи черг, зниження якості продукції, поширення явища спекуляції (на
«чорному ринку» ціна престижних товарів перевищувала реальну в десятки
разів).Намагаючись покрити дефіцит товарів широкого вжитку, радянське
керівництво вдається до широких закупок за кордоном. Це потребувало
мільярдів доларів, які отримували за рахунок продажу на Захід нафти, газу та
іншої сировини. Крім того, продовжувалась закупівля зерна та інших продуктів
харчування.
Отримуючи заробітну плату, яка в 2—3 рази була вищою, ніж у робітників і
колгоспників, представники номенклатури могли придбати на них у 5—10 разів
більше товарів. Верхівка користувалася закритими санаторіями, поліклініками,
лікарнями, будинками відпочинку, пансіонатами, мисливськими
господарствами.
81
 80.Політичний лад Радянської України доби “загальнонародної держави”
(1961 – 1985 рр.).
Після смерті Сталіна радянський лідер М.Хрущов розпочав ліберальні
реформи не лише у своїй країні, а й чинив тиск на керівників країн Східного
блоку, щоб ті наслідували приклад Москви. Для того, щоб «соціалістична
система» трималася купи і піддавалася управлінню, вона мала діяти за єдиними
правилами. Політичними та ідеологічними маркерами початку застою можна
вважати 25 з'їзд КПРС (лютий — березень 1976) та дві сесії (шоста та сьома
позачергова) Верховної Ради СРСР дев'ятого скликання (1977). На 25 з'їзді КПРС
Л.Брежнєв проголосив про побудування в СРСР «розвинутого соціалізму» як
закономірної та тривалої фази на шляху до комунізму. Хронологічні рамки такої
фази не визначалися, на відміну від проголошеного Н.Хрущовим у 1961 році
плану побудування комуністичного суспільства до 1980 року. Кінець 1950 -
початок 1960-х років став часом краху колоніальної системи. Зміцненню зв'язків
з країнами «третього світу» (країнами, що розвивались) СРСР приділяв велику
увагу з двох причин. По-перше, залученням країн, що звільнилися, на свій бік. Він
намагався утримати баланс сил на світовій арені. Як тільки слабшала допомога
Радянського Союзу, в них автоматично зростав вплив США. По-друге, ХХ з'їзд
КПРС зарахував національно-визвольний рух, поряд з комуністичним і робочим
рухами, до складових частин світового революційного процесу.У період
«відлиги» СРСР вдалося домогтися зниження напруження «холодної війни» і
зміцнити своє становище однієї зі світових держав.Структура державної влади:У
внутрішній політиці збереглася система формування органів влади, яка
утворилася ще за часів Й.Сталіна. Вся вища влада в СРСР була сконцентрована у
вузькому колі осіб, що оточували Генерального секретаря комуністичної партії та
входили до складу Політбюро ЦК КПРС. Найважливіші питання внутрішньої та
зовнішньої політики, економіки, фінансів, у тому числі кадрові питання,
приймалися на засіданнях Політбюро ЦК КПРС, і були обов'язковими для всіх
державних установ.Останні роки та кінець застою:У листопаді 1982 р. помер Л.
Брєжнєв. Генеральним секретарем ЦК КПРС був обраний 68-річний секретар ЦК
КПРС Юрій Андропов, колишній керівник КДБ СРСР. Під час його 15-місячного
правління вище керівництво СРСР уперше вголос висловило занепокоєння
економічним станом країни. Партія взялася за наведення порядку по всій країні.
Після його смерті (лютий 1984), ці кампанії вщухли самі собою. Наступний
Генеральний Секретар, 72-річний Костянтин Черненко, повернув країну до
спокою брежнєвських часів. Останні кілька місяців свого правління він провів у
лікарні і помер у березні 1985 р.ої держави" 1961-1985
82
 81. Ідеологічна реакція за рух опору в Україні доби "загальнонародної
держави" 1961-1985
У 60-70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику
уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей,
яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських,
релігійних і національних прав. Дисидентство великою мірою виросло з
десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його
обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали
розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Дисидентський
рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Іншою формою
«антигромадської поведінки» був релігійний активізм. Перші прояви цього руху
мали місце наприкінці 50-х-на початку 60-х років, коли на Західній Україні було
організовано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана
«Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до
здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після
виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до
тривалих термінів ув'язнення. У 1962 та 1963 роках Хрущов провів широко
розрекламовані зустрічі з діячами культури та мистецтва. На них він
роздратовано засудив "відступи від соціалістичного реалізму" та "прояви
формалізму і абстракціонізму. У вересні 1965р. підчас презентації у кінотеатрі
"Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції
виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх.
Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. У 1967
році в структурі КДБ створюється спеціальне "п'яте управління" на яке режим
поклав обов'язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті - з
інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення
підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися
з рук в руки. Така система називалася "самвидавом". Першою "самвидавською"
роботою (1966р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В'ячеслава
Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До
1972 року вийшло шість номерів.Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у
60х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса
Шевченка.У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти
інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван
Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші.
Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких
опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей
83
кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до
психіатричних лікарень спеціального типу. У 1975 р. СРСР підписав Гельсінкську
угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих.
Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р., потім в
Укрїні, Литві, Грузії та Вірменії. В Україні дисидентський рух було практично
розгромлено. Вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була
природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні
сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на
засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про
дисидентів серед громадськості. Однак завдяки самовідданій боротьбі
дисидентів у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що
український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе
створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато
видатних політиків.
82. Визвольний рух в Україні доби "загальнонародної держави" 1961-1985
У другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві
виникла духовна опозиція-дисидентство (лат. dissident - незгідний) виступ проти
існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни,
протистояння офіційній ідеології та політиці. Дисидентських рух у СРСР -
cкладова частина руху спротиву тоталітарній системі у період "хрущовської
відлиги".Причини: реформи « хрущовської відлиги», соціальна апатія,
дегуманізація культури, бездуховність, втрата національних
традицій.Особливості :1)у ці роки дисидентський рух став організованим
явищем;2)антитоталітарний характер;3) був представлений течіями різного
ідеологічного напрямку;4) дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн
Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;5)заперечували
насильницькі методи боротьби.Основні течії дисидентського руху: 1)
національно-визвольна течія;2) боротьба за демократичний
соціалізм, ;3)демократична правозахисна течія;4) релігійна течія. Основні
методи боротьби 1)організація масових заходів;2) написання листів-протестів до
керівних органів УРСР і СРСР;3)протести, відкрити звернення на адресу
міжнародних організацій та урядів демократичних країн;4) акції солідарності з
іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з
кримськими татарами);5) видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із
січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження
листівок;6) індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.Основні
передумови піднесення н-в руху 1)прояви політики шовінізму стосовно народів
СРСР з боку партії 2) продовження русифікаторської політики 3) переслідування
84
учасників н-в руху 3) порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та
культури, дотримання духовних цінностей свого народу. Спочатку активними
учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції,
«шестидесятниками» : Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба,
Б. Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного
руху, який охопив практично всі верстви населення, , створювалися організації
(союзи, комітети, об'єднання).. став загальноукраїнським явищем( в усіх
регіонах) Цілі: 1) боротьба проти русифікації, шовінізму;2) звільнення усіх
політичних в'язнів;3)всебічний розвиток національної культури і національного
духовного життя, ліквідація цензури;4) боротьба за відновлення національної
свідомості та людської гідності;5)Вихід України із складу СРСР конституц.
Методами 6) створення незалежної Української держави. Нова хвиля репресій
(початок 1970-х pp.). Арешти супроводжувалися численними обшуками,
допитами сотень свідків, переслідувань родин учасників національно-
визвольного руху та їхніх друзів. Строки покарання значно збільшувалися.У 1971
р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної
опозиції, і в обох основна увага приділялася «самвидаву».Січень 1972 р.- наступ
на учасників національно-визвольного руху, тривав без перерви майже два
роки. За ґратами опинилися I. Гель, В. Марченко, В. Чорновіл, Л. Плющ, В. Рубан,
Є. Пронюк, Є. Сверстюк, I. Світличний, В. Стус та багато інших. Почалася чистка
від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах,
творчих спілках. Були складені «чорні» списки письменників, поетів,
перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Представниками влади та
співробітниками КДБ переглядалися плани видавництв, репертуар театрів,
експозиції музеїв.(1976-1984pp.). Переслідування учасників національно-
визвольного руху продовжилися й посилилися після створення у листопаді 1976
р. Української Гельсінської групи (УГГ) на чолі з М. Руденком, діяльність якої була
спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки та
співробітництва в Європі. Члени УГТ прийняли декларацію і підписали цей
документ своїми іменами, щоб підкреслити намір діяти виключно на легальних
засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними
провокаціями. У грудні 1977 р. один з фундаторів УГТ Л. Лук'яненко був
заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10
років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештували також інших
членів УГГ. Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Учасники
національно-визвольного руху пробуджували громадянську думку, національну
свідомість, людську гідність. Вони наближали час створення незалежної
Української держави
85
 83. Реформи М. Горбачова в Україні 1985-1991
Суть політичної реформи М. Горбачова полягала у поступовому переході влади
від партапарату до державних органів, які обиралися б парламентським шляхом.
Навесні 1989 р. відбулися перші після 1917 р. вільні вибори народних депутатів
СРСР, а в 1990 р. — до верховних рад союзних республік та місцевих рад.
Антиалкогольна реформаПочаткова задумка реформи була дуже позитивною-
зменшити кількістьспоживаного алкоголю на душу населення в країні, почати
боротьбу зпияцтвом. Але в результаті занадто радикальних дій цьому
напрямкуантиалкогольна кампанія призвела до таких результатів:
.Антиалкогольна кампанія Горбачова і подальший відмова від державної
монополії призвели до того, що більша частина доходів пішла в тіньовий сектор.
У 90-і роки чимало стартових капіталів було сколочена приватниками на "п'яних"
грошах. Казна само стрімко порожніла. . Вирубка найцінніших виноградників, в
результаті цього зникнення цілих секторів промисловості в деяких республіках
СРСР (Грузія і т.д.). Зростання наркоманії, токсикоманії, самогоноваріння . Багато
мільярдні збитки бюджету Кадрові реформи в уряді У жовтні 1985 року Головою
Ради Міністрів СРСР був призначений Н.І. Рижков. У грудні 1985 року секретарем
московського міського комітету партії став Б.Н. Єльцин. Міністром закордонних
справ замість Громико став Е.А. Шеварднадзе. У вищу партійну ієрархію
висунулися: А.Н. Яковлєв, А.І. Лук'янов. Фактично 90% старого брежнєвського
апарату було замінено новими кадрами. Змінився практично весь склад Президії
Ради Міністрів СРСР.Суспільні та соціальні реформи У цей час почалася загальна
демократизація життя в країні. Припинилися політичні переслідування. Ослабнув
гніт цензури. З в'язниць і посилань поверталися такі видні люди, як: Сахаров,
Марченко, тощо. Політика гласності, розпочата новим радянським керівництвом,
різко змінила духовне життя людей. Зріс інтерес до друкованих видань, радіо,
телебаченню. Реформи у зовнішній політиці: У ході зустрічі М.С. Горбачова з
президентом США Рональдом Рейганом у листопаді 1985 року сторони визнали
необхідність поліпшення радянсько-американських відносин і оздоровлення
міжнародної обстановки в цілому. Укладено договори СНВ-1, 2. Заявою від 15
січня 1986 М.С. Горбачов висунув ряд великих зовнішньополітичних ініціатив:
. Повна ліквідація ядерної і хімічної зброї до 2000 року.
. Суворий контроль при зберіганні ядерної зброї і знищенні її на місцях
ліквідацій
Під час візиту Михайла Сергійовича в Індію була підписана Делійський
декларація про принципи вільного від ядерного озброєння і ненасильницького
світу.
86
 84. Піднесення національно-визвольного руху в Україні 1987-1991
У першій половині 1987 р. розпочалося звільнення політичних в'язнів, серед
яких українці становили дуже значну частку. Левко Лук'яненко, був відданий ідеї
самостійної України, але в умовах горбачовської перебудови «зверху» першість
повинна бути надана захисту громадянських прав та української мови й
культури.
Програмний документом Української Гельсинської Спвлки стала «Декларація
принципів», написана В'ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і
Богданом Горинями. «Декларація принципів» вимагала тому не ліквідації СРСР, а
перетворення його на конфедерацію незалежних держав, право Української РСР
на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань,
впровадження ринкової економіки і громадський контроль над карними
органами. Запропонована УГС програма була «програмою-мінімумом»,
перейнятою згодом більшістю неформальних груп на ранніх стадіях руху за
реформи в Україні та втіленою зрештою у своїх основних пунктах Декларацією
про суверенітет (липень 1990 p.).
Неформальні організації об'єднували під своїм дахом широкий спектр різних
опозиційних політичних напрямів -- від фрондуючої «номенклатурної»
інтелігенції аж до крайніх націоналістів, їхній внутрішній розвиток
характеризувався гострою боротьбою між поміркованим і радикальним
крилами. Політична мобілізація мас була хоч і важким, але все таки досяжним
завданням. Улітку 1988 р. нечисленні неформальні товариства й організації в
Україні зробили перші спроби перетворити український рух на масову суспільно-
політичну силу. Основним ідейним мотивом цих спроб була підтримка й
поглиблення процесу демократичної перебудови суспільства.Паралельно в
Україні йшло утворення нових політичних і громадських організацій. 11-12
лютого 1989 p. yКиєві відбулися установчі збори Товариства української мови ім.
Т. Шевченка (ТУМ). в середині 1989 р. воно нараховувало близько 700 тисяч
членів. У березні 1989 р. утворилося українське відділення Товариства
«Меморіал», яке також заявило про свою підтримку Руху. Разом з тим виникли
групи, що у своїх програмних вимогах йшли далі не лише Руху, але й УГС.
Зокрема, Українська народна демократична ліга (колишній Український
Демократичний союз, що первісно виступав як українське відділення
всесоюзного Демократичного союзу) та Український християнсько-
демократичний фронт уже наприкінці весни 1989 р. виступили за державну
самостійність України.Літом - восени 1989 р. до спроб витворення
демократичного фронту додалися ще два масові рухи в Україні: робітничий рух і
87
рух за легалізацію Української католицької та Української автокефальної
православної церков. 18-24 липня 1989 р. страйкували робітники Донбасу. Їхній
виступ був частиною загальної страйкової хвилі, що охопила всесоюзну вугільну
промисловість улітку 1989 р. Вимоги страйкарів були чисто економічними:
збільшення рівня зарплати, покращання життєвих умов, продуктів харчування,
визнання певних захворювань як професійних хвороб тощо.Утворення Руху було
великою тактичною перемогою української опозиції. Перед лицем тих змін, що
переживало політичне життя України, політичний режим видавався безнадійно
застарілим. На установчому з'їзді Руху 18 українських депутатів Верховної Ради
відправили листа Горбачову з вимогою усунення Щербицького від влади. 28-29
вересня відбувся пленум ЦК КПУ з участю Горбачова. На пленумі була прийнята
відставка Щербицького, і його з почестями відправили на пенсію. Доба
Щербицького в Україні закінчилася. На посаді першого секретаря ЦК КПРС його
заступив Володимир Івашко.Кінець 1989 р. - перша половина 1990 р. пройшли
під знаком нових моральних перемог опозиції. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада
Української РСР, у відповідь на аналогічні заходи у сусідніх республіках,
прийняла закон про державність української мови. 1 грудня 1989 p., під час
візиту Горбачова до Ватикану, оголошено легалізацію Української католицької
церкви. 21 січня 1990 р. на честь відзначення Акту про злуку (22 січня 1919 р.) Рух
організував «живий ланцюг» між Львовом і Києвом - акцію, що зібрала, за
різними оцінками, від 400 тис. до 3 млн. чоловік.У листопаді 1989 р. в Києві
сорок неформальних товариств утворили передвиборчий Демократичний блок.
їхня виборча програма повторювала в основному декларації Руху. Січень-лютий
1990 р. пройшли у численних мітингах і зібраннях, що захопили навіть
денаціоналізований Донбас.
Перемога комуністичної партії була досягнута частково завдяки виборчим
зловживанням та монопольному контролю над державними засобами масової
інформації. 13 квітня 1990 р. новообрана Львівська обласна рада вибрала своїм
головою В'ячеслава Чорновола. Вдруге - після 1 листопада 1919 р. - на львівській
ратуші був вивішений синьо-жовтий прапор як символ української влади у місті.
Подібні акції пройшли у всіх населених пунктах Галичини. У Києві мером міста і
його заступником були обрані делегати з демократичної опозиції, і над
будинком Київської міської ради також замайорів національний прапор.
У цілому ж вибори 1990 р. показали, що КПУ втратила свою монополію на
владу в Україні, але опозиція є недостатньо сильною, щоб перебрати цю владу у
свої руки.

88
 85. Ліберально-бюрократична революція 1991р. і відновлення незалежності
України.
Прийняття Верховною Радою УРСР _Декларації про державний суверенітет
України
прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про
державний суверенітет України». Попри всі незгоди і дискусії більшість
парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку, В цьому
документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно
законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було
внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема стаття. Вказувалось на
самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість
її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада
УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк,
цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне
відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право
мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки.
Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на
першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було
ухвалено закон про економічну незалежність України.
Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, в
березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум,
під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР
на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови Верховної Ради УРСР Л.
Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання:
«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на
засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання
позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге - 83,5% громадян України, які
одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної
самосвідомості, «потягу до суверенності».
Спроба державного перевороту в СРСР і Україна |
19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад.
Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про
неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обов'язки
президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва,
про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що
загрожують життю і безпеці громадян. Вимоги демократичної частини
депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання
89
Верховної Ради України були зігноровані.
Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське
керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України,
зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України діі московських
заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії
України». З0 серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону
діяльності Компартії України».
Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами
розгорнули кампанію на захист компартії.
Акт проголошення незалежності України |
Серпневі події в Москві ще більше посилили прагнення народів СРСР до
самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада
України, виходячи з ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого
заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ
величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1
грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували
за незалежність України. Нагадаємо, що це була третя спроба домогтися
незалежності. Перша відбулась у 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького,
друга - у 1917-1919 рр. під керівництвом М.ґрушевського і В.Винниченка. Того ж
дня Президентом України було всенародне (61,6 %) обрано Л.Кравчука.

86. Становище економіки України доби відновлення незалежності 1991-2012

На економіку України руйнівний вплив мала загальна економічна криза, що
охопила СРСР, розпад загальносоюзного економічного комплексу. У момент
проголошення незалежності Україна виявилася немічною і деформованою в
економічному відношенні: 95 % підприємств підпорядковувалися Москві, майже
80 % усього виробництва не мало завершеного технологічного циклу, термінової
заміни вимагали 40 % технологічно застарілих машин і устаткування. Криза
охопила промисловість і сільське господарство. Верховна Рада змінила чотири
уряди , розглянула сім програм виходу з кризи. Але жодна з них реально не
була втілена в життя. Основними причинами стали нерішучість і половинчастість
програм, непродуманість програм соціального захисту людей, що робило
реформи непопулярними.
Із 1990 до 1994 р. валовий національний продукт скоротився на 44 %, обсяг
промислової продукції — на 41 %, національний доход — на 54 %. У 1994 р. спад
промислового виробництва України досяг 27,7 %. У другій половині 1993 р.
рівень інфляції в Україні був найвищим у світі й перевищував показники часів
світових війн. Відбулося нечуване для мирного часу падіння рівня життя
90
основної маси населення (близько 64 % його опинилося за межею бідності).
Основними напрямками та пріоритетними завданнями нової соціально-
економічної стратегії були:
• фінансова стабілізація, що включає зниження податків, подолання платіжної
кризи, поглиблення банківської реформи; регульована та контрольована з боку
держави поетапна лібералізація цін;
• докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової
економіки, яка має базуватися на приватному секторі; децентралізація
управління економікою;
• лібералізація сфери зовнішньоекономічних зв’язків; реформи заробітної
плати, соціальної допомоги та соціального страхування.
У 1999 р. вперше за останнє десятиріччя проявилися ознаки економічної
стабілізації. Обсяг промислового виробництва зріс на 4,3 %. На 7,5 % зросли
обсяги житлового будівництва. Намітилася позитивна тенденція скорочення
дефіциту Державного бюджету України.
У другій половині 1990-х рр. було сформовано основні атрибути національної
економіки: грошову, фінансову, платіжну, податкову, митну, банківську системи.
Відбувся перелам у реформуванні відносин власності, утвердженні механізмів
приватної власності, розширенні корпоративного та приватного секторів
економіки. Майже 6,1 млн громадян отримали земельні паї. В основному було
завершено приватизацію присадибних ділянок. В Україні утверджено ринкові
механізми ціноутворення, запроваджено ліберальний режим зовнішньої
торгівлі. Це забезпечило подолання хронічної дефіцитності національної
економіки, обумовило товарну насиченість ринку. Україна в 1999 р. вперше
зробила реальний крок виходу із затяжної кризи, на практиці почала
реалізовуватися модель відкритої конкурентної економіки. Водночас, соціально-
економічна ситуація залишалася складною і неоднозначною.
В Україні протягом 1995–2004 рр. обсяги промислового виробництва
збільшилися на 40%, майже вдвічі зросла продуктивність праці. Спостерігалось
уповільнення промислового виробництва на фоні зростання реального ВВП, що
свідчить про відсутність стабільного процесу використання НТП галузей
промисловості.
У промисловості працює бл. 18% зайнятого населення України (2008 р.) і
створюється бл. 26% ВВП (2012 р.)
Станом на 2011 рік, 66,3% обсягу промислової продукції припадало на
продукцію переробної промисловості, 22,7% — на продукцію електроенергетики
і 11% — на продукцію добувної промисловості.

91
 87. Етносоціальна структура доби відновленої незалежності 1991-2012
Етносоціальна структура суспільства
Формування та розвиток соціальної структури суспільства можна розглядати
на прикладі функціонування етнічних спільностей, які й творять етносоціальну
структуру суспільства. В перекладі з грецької слово «етнос» означає народ,
плем'я, зграя, натовп.
В сучасній соціології етнос - узагальнююча категорія для означення всіх типів
етносоціальних спільнот, які набувають різних форм, досягають різних ступенів
зрілості і позначаються різними категоріями.
В сучасній соціальній науці склалися такі основні підходи до практикування
етносів:
1) етнос, як соціально-історичне явище, що виникає під впливом системи
суспільних чинників, проходять в своєму розвитку різні етапи;
2) етнос, як природне явище, де сам етнос розглядається, як продукт природи
та під впливом природних, географічних, економічних чинників на нього,
соціально-психологічного феномену, де основна увага звертається на духовні,
психологічні вияви етнічної спільноті, історичної долі представників певного
етносу.
Поширеним в соціології є визначення етносу - як історично сформована на
певній території стійкої сукупності людей, яка володіє загальними рисами і
стабільними особливостями культури і психологічним складом, а також
усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших подібних утворень
(самосвідомістю). Формування етносу проходить на основі єдності території,
економічного життя. Однак в процесі подальшого розвитку деякі етноси
втрачають спільність території. Етнос володіє певними рисами, які виражають
системні властивості існуючого етносу і відділяють його від іншого етносу - це
мова, народне мистецтво, традиції, обряди, норми поведінки і т.д., тобто
компонентами культури, які передаються із покоління в покоління і утворюють
етнічну культуру із своїм специфічним стилем. В соціології існує певна схема
еволюції етнічної спільності: рід - плем'я - народність - нація. Історично першим
ступенем еволюції етапу був рід, який утворювали сім'ї, що мали спільний
корінь. Наступним стає плем'я, яке об'єднує кілька родів. Для племені
характерна спільність мови, звичаї, міфи. Народність виникає на основі
необхідності вести спільно господарську діяльність на великих територіях,
захисту від ворогів і т.д. Народність характеризується спільністю проживання,
однією мовою, культурою, традиціями, звичаями і т.д.
Наступний етап - нація виникає, коли економічні, політичні зв'язки впливають
на внутрішню роздробленість народності, її інтеграцію. Нація є соціальною
92
спільністю людей, однак включає і природне і економічне, і етнічне, і
психологічне.
За твердженням українських вчених (В. Андрушенко, М. Михальченко), на
сьогодні із близько 1000 різноманітних етносоціальних груп (націй, народностей,
етнічних спільнот) лише 170-175 народів піднялися у своєму розвитку до рівня
нації. З 160 існуючих нині держав понад 9/10 є багатонаціональними. Нації
властиві такі ознаки, як: територіально-економічна цілісність; соціально-етнічна
спільність; соціокультурна цілісність; спільність історичної долі, політичної впади
і т.д. Високий потенціал нації визначається завдяки рівню національної
свідомості та самосвідомості. Національна самосвідомість - це усвідомлення
нацією і окремою людиною своєї приналежності до певного етносу,
національного характеру, психології культурі ментальності. На Україні часто
стверджують про досить високий рівень щ тональної самосвідомості в західних
областях, що зумовлено поділом свого часу країни на східну та західну.
Національна самосвідомість виступає од ним Із коренів етнічної
самоідентифікації. Цей термін вказує на усвідомлення людиною своєї
приналежності до певного етносу. Другим генетичним коренем є етнічна
приналежність індивіда, його походження від батьків представників певної
етнічної групи. Хоч досить часто дітям із змішаних шлюбів важко
самоідентифікувати свою приналежність до того чи іншого етносу.
Націю можна практикувати, як спільність людей, що формується завдяки
єдності територіальних, етнічних, економічних, загальнокультурних
психологічних і т.д. засад.
Для означення населення держави, яке належить до різних етносів
використовується термін «політична нація». Політичне нація - це сукупність
громадян певної держави, що належать до різних етносів, але в сумі спільної
історичної долі, політичних колізій творять державу.
Однією із найважливіших функцій поліетнічної держави є регулювання
міжетнічних взаємин та недопущення конфліктів та етнічному фунті. Виділяють
такі основні види міжетнічних взаємин у поліетнічних суспільствах: апартеїд,
асиміляція (добровільна, насильницька), плюралізм. Найбільш прийнятним, з
точки зору сучасної концепції і гуманізму, демократії, є варіант побудови
міжетнічних взаємин на принципі плюралізму.

93
 88. Політичне життя в Україні доби відновленої незалежності 1991-2008
Державне будівництво незалежної України ускладнювалося відсутністю
відповідної законодавчої бази, перш за все нової Конституції, відповідно до якої
необхідно було розробляти й приймати всі інші нормативно-правові акти.
Конституція УРСР 1978 р. залишалася діючою до 1996 р., до неї в умовах
розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок. Закони, які
приймалися, нерідко суперечили чинній Конституції, що підривало принципи
законності.Основними державотворчими подіями йпроцесами в незалежній
Україні є:• заміна назви «Українська Радянська Соціалістична Республіка» на
назву держави «Україна» (закон від 17 вересня 1991 р.);• визначення правового
статусу населення законом від 8 жовтня 1991 р. «Про громадянство України»:
держави і не заперечував проти прийняття українського громадянства•
прийняття закону «Про Державний кордон України» (4 листопада 1991 р.), •
прийняття Верховною Радою «Декларації прав національностей України» •
формування Збройних сил на основі закону «Про збройні сили України» (6
грудня 1991 р.) і воєнної доктрини України (19 жовтня 1993 р.), яка базується на
без’ядерному і позаблоковому статусі У жовтні 1990 р. Верховна Рада,
спираючись на Декларацію про державний суверенітет, створила Конституційну
комісію для розробки проекту Конституції. Комісію очолив Л. Кравчук. У червні
1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Так розпочався
конституційний процес — розробка й обговорення різних варіантів нової
Конституції. Конституційний процес умовно поділяють на два періоди.У перший
період (1992—1994 рр.) Конституційна комісія розробила два варіанти проекту
Конституції, які були винесені на всенародне обговорення. Однак жоден із них
не був прийнятий.Навесні 1994 р. пройшли вибори до Верховної Ради. Головою
Верховної Ради (1994—1998 рр.) став лідер Соціалістичної партії України О.
Мороз. Майже третину мандатів у парламенті отримали ліві партії. Улітку 1994 р.
відбулися вибори Президента України. Перемогу здобув Л. Кучма, який у
другому турі набрав понад 52 % голосів виборців.У другий період (1994—1996
рр.) Конституційну комісію очолили Президент України Л. Кучма і Голова
Верховної Ради О. Мороз У лютому 1996 р. Верховна Рада почала обговорення
нового проекту Конституції. Унаслідок суперечностей між Президентом і
Верховною Радою Л. Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. У ніч на
28 червня 1996 р. більшістю голосів депутатів Верховної Ради Конституцію
України було прийнятоУ діючій Конституції Україна визначена як незалежна,
суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління
Україна є республікою, державного устрою — унітарною, тобто єдиною,
соборною державою. Система прав і свобод людини і громадянина,
94
гарантованих Конституцією, відповідає міжнародним демократичним
стандартам. Із прийняттям Конституції завершилося формування інститутів
законодавчої, виконав Вибори Президента України 2004 р. «Помаранчева
революція»Вибори Президента України 2004 р., як і передбачалося, стали
переломними в історії України. Опозиційні сили згрупувалися навколо В.
Ющенка, лідера «Нашої України», колишнього голови Національного банку
України, Прем’єр-міністра 2000—2001 рр.Однією з особливостей передвиборчої
кампанії стала велика кількість кандидатів у Президенти України — більше
двадцяти. Проте головна передвиборча боротьба точилася між двома
кандидатами: В. Януковичем і В. Ющенком31 жовтня 2004 р. відбулися
президентські вибори. Голосування другого туру відбулося із значними
фальсифікаціями і махінаціями на користь кандидата від влади. Як результат,
оприлюднювані ЦВК дані про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від
даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом
речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій
вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва
— майдані Незалежності. Наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію
протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева
революція».Після повторних виборів за наказом ЦВК. У другому турі здобув
перемогу Ющенко.Який однак не оправдав поладених на нього надій. Та за 4
роки при владі він по суті нічого не зробив.чої і судової влади.

89. Особливості зовн. політики урядів України доби відновленої

незалежності 1991-2012
Було визначено такі ключові елементи зовнішньої політики України: Розвиток
двосторонніх міждержавних відносин, Розширення участі в європейському
регіональному співробітництві, Співробітництво в рамках СНД, Членство в ООН
та інших універсальних міжнародних організаціях.1994-1995 р.р. відбулася певна
еволюція акцентів: економічний аспект зовнішніх зносин було поставлено в один
ряд з такими напрямами, як відстоювання політичних інтересів і інтересів
національної безпеки. Все більшого значення почало набувати забезпечення
сприятливих зовнішніх умов для соціально-економічних перетворень в країні і
становлення України як впливової регіональної держави Центральної та Східної
Європи, а також активізація зусиль по залученню до загальноєвропейських
процесів. В цілому ж зовнішня політика дедалі більше переходила від
встановлення і підтримання зовнішньополітичних зв'язків, до системного,
планового відстоювання й просування практичних національних інтересів,
зміцнення впливовості країни на міжнародній арені, у т.ч. на регіональному і
95
глобальному рівнях. Прагматизм, економічна і політична доцільність були
оголошені основою зовнішньополітичного курсу держави.Чітке дотримання
Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань та норм міжнародного права,
передбачувана та орієнтована на результат зовнішня політика призвели до того,
що нашу країну все більше почали розглядати як один з вагомих факторів
забезпечення безпеки і стабільності в регіоні та Європі в цілому.Європейська
інтеграція - як ключовий пріоритет, який акумулює в собі цілий комплекс
внутрішньо- та зовнішньополітичних зусиль України з метою наближення до ЄС
та створення необхідних передумов для вступу до Європейського Союзу у
майбутньому. Органічною частиною євроінтеграційного курсу України є
забезпечення дипломатичної підтримки завершення процесу приєднання
України до СOT.Євроатлантична інтеграція - захист безпекових інтересів України,
участь у створенні євроатлантичного простору стабільності та безпеки, поступова
інтеграція до НАТО. Реалізація цієї мети має бути досягнуто через використання
механізмів співробітництва з НАТО, зокрема Плану дій та щорічних Цільових
планів, а також приєднання до Плану дій щодо набуття членства.На
двосторонньому рівні Україна прагне використовувати увесь потенціал
стратегічного партнерства на основі взаємного інтересу та спільних підходів до
розвитку відносин з США, Росією та Польщею; досягти та підтримувати добрі
відносин з країнами-сусідами в атмосфері поваги до суверенітету та
територіальної цілісності. Україна досягатиме мети з просування в регіоні
європейських цінностей, зокрема шляхом активної участі у розв"язанні
заморожених конфліктів.Україна проводить активну багатосторонню політику в
рамках універсальних та регіональних міжнародних організацій. Участь в ООН
спрямована перш за все на просування інтересів України у процесі прийняття
найважливіших для усієї світової спільноти рішень. Діяльність у рамках ОБСЄ
залишатиметься важливим чинником доповнення та розширення регіональної
та загальної стабільності і безпеки в Європі.Важливим пріоритетом для
забезпечення стратегічних інтересів України є економічна експансія як на
традиційних, так і нових ринках для українських товарів та послуг на Близькому
Сході, в Латинській Америці, Азії та Африці.Постійним пріоритетом зовнішньої
політики та сферою особливої уваги дипломатичних та консульських установ
України є захист громадян України за кордоном та прав української діаспори
постійно знаходяться в центрі уваги.

96
90. Політичне життя в Україні доби відновленої незалежності 1991-2012
Державотворчі процеси в Україні після здобуття незалежності відбувались, як
уже зазначалось, за вкрай складних і несприятливих умов, пов'язаних
насамперед з важким тягарем проблем, отриманих у спадщину від СРСР.
Головною з них була та, що Україна, як і інші республіки колишньої радянської
імперії, не мала скільки-небудь серйозного досвіду власного національного
державотворення. Швидкий прорив до суверенітету та незалежності певною
мірою був несподіванкою для українського суспільства. Швидке визнання
державної незалежності України десятками країн світу певною мірою
породжувало ілюзію того, що труднощі, пов'язані з перехідним періодом, будуть
розв'язані безболісно й у короткий термін. Але надії на те, що «Захід нам
допоможе», танули на очах. Ускладнювалися відносини з Росією. Політичні партії
й рухи України обстоювали різні, нерідко полярні позиції в питаннях зовнішньої
політики.Основним документом, що визначав принципові засади розбудови
державотворчих процесів, у тому числі й у сфері зовнішньої політики, став Акт
проголошення незалежності України, прийнятий 24 серпня 1991 р. Виходячи з
цього документу, Верховна Рада України 2 липня 1993 р. схвалила «Основні
напрямки зовнішньої політики України». Що стосується основних підвалин, на
яких має здійснюватись зовнішня політика України, то ними є: відкритість
зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами,
уникнення залежності від окремих держав чи груп держав; засудження війни як
знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких
міжнародних спорів виключно мирними засобами; додержання принципів
взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;
відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання
територіальних претензій до себе; дотримання міжнародних стандартів прав
людини, принципу неподільності міжнародного миру й міжнародної безпеки,
визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм
міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження
практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках.Важлива складова
формування та реалізації зовнішньої політики України - це визначення її
основних напрямів, пріоритетів і функцій. Головними напрямами зовнішньої
політики України є: розвиток двосторонніх відносин; участь у європейському
співробітництві; розбудова відносин у рамках СНД; участь у роботі ООН, інших
міжнародних організацій. Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, що
зумов люються національними інтересами України, турботою про збереження
загального миру й рівноправного співробітництва.Основними пріоритетами та
функціями зовнішньої політики України відповідно до її загальнонаціональних
97
інтересів і завдань є: забезпечення національної безпеки; створення умов,
необхідних для нормального функціонування національної економіки; сприяння
науково-технічному прогресу в Україні, розвитку її культури та освіти; участь у
вирішенні глобальних проблем сучасності; інформаційна функція; зв'язки з
українською діаспорою.
Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання
нашою державою своїх зобов'язань щодо практичної реалізації без'ядерного
статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин.
Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини
між двома державами стали погіршуватись. Iукраїнські, й російські політики
чимало робили для того, щоб дві найбільші слов'янські країни, що виникли на
пострадянському просторі, ворогували між собою. Господарські стосунки між
ними нерідко характеризувались як «економічна війна». Антиукраїнські заяви та
навіть рішення, що приймалися свого часу в стінах російської Державної Думи з
так званого «кримського питання», тільки посилювали напруженість.
Підводячи підсумки зовнішньої політики України з моменту проголошення її
незалежності до початку XXIст., маємо зазначити, що за цей час попри всі
негаразди та проблеми було досягнуто вагомих результатів. Головним з них,
безумовно, є те, що Україна відбулася як незалежна держава, як
загальновизнаний суб'єкт міжнародних відносин. У політичному сенсі наша
держава користується авторитетом ініціативного, самодостатнього і
конструктивного учасника міжнародного життя. Свідченням цього був, зокрема,
вступ України до Ради Європи, активна участь у миротворчих операціях,
утвердження України як одного з регіональних лідерів, її участь у
Центральноєвропейській ініціативі, ОЧЕС, Раді держав Балтійського моря,
обрання непостійним членом Ради Безпеки ООН, головування України у цьому
поважному міжнародному органі тощо. Говорячи про проблеми та перспективи
української зовнішньої політики, слід насамперед наголосити, що сприяння
піднесенню міжнародного іміджу України - справа й завдання не тільки
зовнішньої політики. Остання не може існувати відірвано від політики
внутрішньої. Heтільки зовнішня політика має ефективно працювати на
внутрішню, але й остання має працювати на зовнішню політику. Це одна з
головних передумов ії ефективності, а, отже, й зміцнення міжнародного
авторитету нашої держави.

98
 91. Революція 2004р. та її наслідки.
Причини:
 Відсутність чіткої геополітичної мети
 Фактичне введення цензури
 Існування потужної опозиції
 Наростання соц. нерівності
 Усвідомлення громадянами України національних інтересів
Привід:
Адміністративний тиск на виборчий процес, масові фальсифікації результатів
президентських виборів 2004:
 Підкуп громадян
 Фальсифікація підписних листів
 Поширення фальшивих агітаційних листівок
Наслідки:
Позитивні:
 Набуття іміджу демократичної правової держави
 Формування привабливого інвестиційного клімату
 Укрупнення пол. партій
 Поява елементів верховенства права
 Розширення свободи слова
Негативні:
 Відсутність прозорості у кадровій політиці
 Не відбулося розмежування влади й бізнесу
 Відсутність реальної боротьби з корупцією
 Низька ефективність дій урядів

92. Політична боротьба в Україні 2005 - поч.2006.

Перший масовий виступ опозиції відбувся у травні 2005 р., коли на вулиці
Києва вона вивела 10 тис своїх прихильників. Також опозиція використала на
свою користь арешти І.Різака, Б.Колеснікова (Голову донецької облради) і
Кушнарьова. Але найбільший „подарок” опозиції дав сам В.Ющенко, який в
обмін на підтримку в парламенті кандидатури Ю.Єханурова на посаду прем’єр-
міністра фактично зняв усі звинувачення у причетності до фальсифікації виборів
2004 р.
Така ситуація призвела до того, що Партія регіонів, навколо якої
консолідувалися опозиційні сили, стрімко стала набирати популярність,
підбираючи у свої ряди всіх „ображених” „помаранчевою” владою. Така ситуація
мала відбиток на передвиборчій компанії.
99
 Ще одним провалом „помаранчевої” влади стали переговори з Росією, щодо
постачання газу. Ціна газу зросла майже у 2 рази, а сама схема поставок була
заплутаною і непрозорою через посередницьку структуру РосУкрЕнерго.
У виборах 2006 р. взяли участь 45 партій і блоків. Проте 3% бар’єр подолали
лише 5 партій. Найбільше голосів набрала Партія регіонів (32,14%), другу
позицію посів Блок Юлії Тимошенко (22,29%), далі йшов блок «Наша Україна»
(менше 14%), Соціалістична партія (5,6%), Комуністична партія (3,6%).

93. Вибори березня 2006 та їх безпосередні насліки.

Парла́ментські ви́бори в Украї́ні 2006 — чергові вибори до Верховної Ради
України, що відбулися 26 березня 2006 року за пропорційною системою в
загальнодержавному виборчому окрузі. Прохідний бар'єр для партій і блоків
становив 3% від числа виборців, що взяли участь у голосуванні. Виборча
кампанія офіційно почалася 7 липня 2005 року, і з 26 листопада по 31 грудня
2005 року проходило висування та реєстрація кандидатів у депутати.
Оголошення офіційних результатів відбулося 27 квітня 2006: як у газетах
«Урядовий кур'єр» і «Голос України» були опубліковані офіційні результати
виборів у Верховну раду. Згідно з законодавством, результати виборів
набирають сили тільки після їх опублікування в офіційних друкованих органах
Кабінету міністрів та Верховної Ради. Після проголошення ЦВК результатів
голосування їх публікація була тимчасово заборонена Вищим адміністративним
судом, який розглядав позовні заяви політичних партій і блоків, що не подолали
тривідсотковий бар'єр.
Вибори 2006 року виявилися рекордними за кількістю партій і блоків, що взяли
участь. Виборчий бюлетень був 80 см завдовжки і включив 45 претендентів, що
були розміщені у наступному порядку:
Згідно з офіційними результатам, у Верховну раду V скликання пройшли:
Партія регіонів (186 мандатів)
Блок Юлії Тимошенко (129)
Народний союз «Наша Україна» (81)
Соціалістична партія України (33)
Комуністична партія України (21)
Зазначимо для порівняння, що у 2002 році з 33 партій і блоків до парламенту
потрапило шість (при 4%-ому виборчому бар'єрі), а в 1998 році до Верховної
Ради потрапило вісім політичних сил.

94. Пол. боротьба в Україні квіт. 2006 - серп. 2007р.

100
 Політична криза в Україні 2007 — політичне протистояння законодавчої та
виконавчої влади, з одного боку, та Президентом України, з другого боку, що
виникло після підписання Віктором Ющенком Указу «Про дострокове
припинення повноважень Верховної Ради України» [1] котрим припинялась дія
повноважень депутатів парламенту України та на 27 травня 2007 призначались
дострокові вибори.
Спочатку більшість депутатів Верховної Ради (Коаліція національної єдності) не
визнали Указу Президента, вважаючи його неконституційним. Цю позицію
підтримали прем'єр-міністр Віктор Янукович та члени кабінету міністрів, котрі
також відмовились визнавати Указ Президента і закликали своїх прихильників
до виявлення протесту. Але потім всіма сторонами було досягнуто згоди про
проведення дострокових виборів до Верховної Ради.
Унаслідок різних причин політичного характеру (зокрема через небажання
Ющенка надати згоду «на прем'єрство Ю. Тимошенко») — після виборів-2006
була утворена дуже хитка політична конструкція в якій співробітничали «Наша
Україна» (Ющенко) та «Партія регіонів» (Янукович), які утворили «уряд
Януковича» в якому було „8 міністрів від Ющенка, «Нашої України»“. Втім, уже
через два місяця після призначення Януковича прем'єр-міністром — «Наша
Україна» вимушена була перейти в опозицію; почалася «політична криза другої
половини 2006 року», яка є нерозривною частиною «політичної кризи 2007
року»

95. Дострокові парламентські вибори вересня 2007 та їх безпосередні

наслідки.
2 квітня 2007 року Президент України Віктор Ющенко розпустив Верховну Раду
(парламент) України та підписав указ[1] про дострокові парламентські вибори в
Україні, які мали відбутися 27 травня 2007, проте вони були перенесеними на 24
червня 2007 року. Парламент і Кабінет Міністрів назвали цей указ
неконституційним і не виділили кошти на вибори. Парламент продовжував
проводити засідання, але Президент вважав їх недійсними. Указ було оскаржено
в Конституційному Суді України, який унаслідок різних юридичних причин так і
не прийняв рішення по суті цієї справи.
Віктор Ющенко заявив, що може призупинити постанови і відкласти день
виборів, аби парламент затвердив деякі важливі законопроекти, зокрема,
законодавство про вибори, опозицію, та функціонування парламенту. Врешті-
решт було досягнуто домовленості[2] між основними політичними силами,
внаслідок яких парламент на декілька днів відновив роботу при визнанні
Президентом цього факту, а дата виборів змістилася на 30 вересня, причому
101
причиною їх призначення оголошувалося припинення існування Верховної Ради,
внаслідок відсутності в ній 1/3 депутатів від конституційного складу: опозиційні
депутати спеціально для цього припинили свої депутатські повноваження.
За офіційними даними Центрвиборчкому України на 30 серпня 2007 року, у
виборчих перегонах 2007 року брали участь 20 політичних партій і
передвиборчих блоків. Це найнижчий показник за останні декілька виборів.
Зареєстровано 4 864 кандидати від 20 політичних партій і блоків.[3]

96. Президентські вибори 2010 та їх наслідки

Вибори Президента України 2010 — чергові вибори Президента України.
Спочатку були призначені Верховною Радою України на 25 жовтня 2009 року],
але ця дата була оскаржена чинним Президентом України Віктором Ющенком у
Конституційному Суді. Після того, як Конституційний Суд визнав таке рішення
протиправним, Верховна Рада призначила вибори на 17 січня 2010 року.
На виборах використовувалася система абсолютної більшості. У разі
відсутності кандидата, що набрав абсолютну більшість від числа тих, що взяли
участь у виборах, передбачався 2-й тур, у якому змагалися двоє, що набрали
найбільше голосів. У 2-му турі для перемоги досить було набрати голосів більше,
ніж у суперника.
За результатами обробки 100,00% протоколів перемагає лідер опозиції Віктор
Янукович — 48,95% (12 481 268 голосів); Юлія Тимошенко відстає на 3,48
відсотки — 45.47% (11 593 340 голосів). Проти обох кандидатів проголосувало
4,36% громадян[12]. Визнаних недійсними виборчих бюлетенів — 1.19%. Зросла
в порівнянні з першим туром активність виборців — 69,15% (66,76% у першому
турі).
Юлія Тимошенко не визнала своєї поразки, заявила про масові фальсифікації
«в цілому по Україні на понад 1 млн. голосів за різними технологіями» і сказала,
що оскаржуватиме результати виборів у суді[13].
Рішення ЦВК
14 лютого 2010 року ЦВК оголосила офіційні результати виборів президента
України, згідно з якими лідер Партії регіонів Віктор Янукович переміг і став
наступним президентом країни.

97. Світова екон. криза 2008 - 2009 та їх вплив на економіку і сусп. пол. життя
102
Україні.
Еаціональна економічна система, що досить інтегрована у світове
господарство, не могла залишитися осторонь світових процесів. І порушення
макростабільності на зовнішніх ринках мало знайти відгук у внутрішніх процесах
в Україні.
Світова фінансова криза 2007—2008 років, як і будь-яка інша, проходить кілька
хвиль у своєму розвитку. Дві попередні ми пережили досить упевнено, хоча й не
без помилок.
Перша хвиля поширилась у 2007 році, коли на світових фондових ринках
відбулося перше падіння фондових індексів провідних банків та фінансових
компаній. За таких обставин спекулятивний капітал, що шукає стабільні ринки з
найвищими прибутками, перейшов із ринків розвинених країн до країн з
економіками, що розвиваються, які продовжували демонструвати високі темпи
зростання та прибутковості. За оцінками фінансових експертів, співвідношення
ризику та прибутковості в таких країнах було досить привабливе. Як наслідок, у
2007 році фондові ринки таких країн продемонстрували зростання. Китай і
Україна стали лідерами такого зростання.
Друга хвиля стартувала на початку 2008 року, коли падіння фондових ринків
світу, що тривало, зумовило переорієнтацію фінансових потоків з одних активів в
інші, зокрема сировинні та енергетичні.
Наслідки для економіки України були такі.
Посилення загального інфляційного фону. Ціни виробників промислової
продукції зросли на 36,5%. Підвищення ролі експортних виробництв в
економічному зростанні. З початку року спостерігалися поступове прискоення
зростання виробництва в експортоорієнтованих галузях економіки і
перерозподіл фінансових ресурсів в економіці від решти секторів до
сировинного та експортоорієнтованого секторів, зокрема й через банківську
систему.
На тлі другої хвилі світової фінансової кризи не залишився осторонь світових
процесів й український фондовий ринок. Індекс Першої фондової торговельної
системи (ПФТС) за сім місяців втратив. Зниження вартості цінних паперів
демонстрували майже всі підприємства, які входять до котирувального списку
ПФТС.
В економіці України при вільному перетоку капіталу спостерігалися цілком
ринкові тенденції пошуку надприбутків, що в умовах посилення сировинної
орієнтації на світових ринках, відповідно, посилило на етапі другої хвилі
експортну та сировинну складові вітчизняної економіки.
Третю хвилю світової кризи ми спостерігаємо тепер.
103
 Наслідками цього етапу світової фінансової кризи стала серія банкрутств
провідних світових фінансових компаній та поширення фінансової кризи на
реальний сектор світового господарства, падіння попиту на світових ринках та, як
результат, обвал цін на сировинних ринках, стагнація провідних економічних
систем.
У серпні—вересні ціна на метал у середньому за вісьмома регіонами світу
впала на 18,3%, ціни на нафту знизилися на 26,5%.
На економіці України наслідки третьої хвилі повною мірою ще не позначилися.
Їх тривалість та глибину сьогодні важко оцінити, але певний їхній вплив уже
відбувається.

98.Парламентські вибори 2012 року та їх соціально-економічні та політичні

наслідки
Вибори проводилися на основі Закону України «Про вибори народних
депутатів України» від 17 листопада 2011 року.
Цим законом встановлено п'ятивідсотковий прохідний бар'єр і змішану
систему: 225 депутатів обираються в загальнодержавному багатомандатному
окрузі за виборчими списками від політичних партій, а інші 225 — за
мажоритарною системою в одномандатних округах. Участь у виборах беруть
тільки політичні партії; участь блоків, які складаються з партій, не передбачено.
Офіційна виборча кампанія розпочалася 30 липня 2012 року. З ініціативи
провладної фракції Партії Регіонів було змінено виборче законодавство за рік до
виборів. Зокрема в новому законі заборонено брати участь у виборах
політичним блокам, що на думку експертів, зроблено для того, щоб не дати
об'єднатися розрізненій опозиції («Батьківщина», «Фронт Змін», «НУНС», ВО
«Свобода», «Громадська Позиція», «УДАР»)

104