1.1.

В VI-V тисячоліттях до н.е. племена, які заселяли територію України, увійшли

до останньої фази кам'яного віку - нового кам'яного віку (неоліту), що тривав
до рубежу IV -III тисячоліть до н.е.

Цю епоху називають "неолітичною революцією коли суспільство перейшло від

привласнюючих форм господарства (мисливство, рибальство, збирання) до
відтворюючих (землеробство та скотарство). Уже в ранній період неоліту люди
вирощували городні культури (цибулю, часник і деякі інші), але справжній
переворот у житті осілих племен відбувся з освоєнням злакових культур,
головні з яких - ячмінь та пшениця, як вважають учені, потрапили в Європу з
Близького Сходу. Повсюдне поширення домашніх тварин теж належить до
неоліту. Бика і свиню в Україні приручили самостійно, а от вівця і коза -
вихідці з півдня.

Величезним досягненням стало винайдення кераміки, яка одразу ж стає

незамінною в побуті і в господарстві (люди дістали можливість зберігати воду,
готувати варену їжу тощо). Ранній керамічний посуд мав гостре або округле
дно (його поміщали в ямках, заривали основою в землю або для стійкості
підпирали камінням, а вогонь розкладався навколо посудини), під кінець
неоліту з'являється керамічний посуд з плоским дном.

Удосконалюються і кам'яні знаряддя праці. З'являються нові їх типи (сокири,

ножі) та способи обробки: шліфування, пиляння і свердління. Починається
широке використання дерева для спорудження будинків, огорож для тварин,
для виготовлення човнів, плотів тощо. Були досягнуті успіхи і в інших галузях,
зокрема з'являються примітивні вироби прядіння, плетення і ткацтва.

В різних регіонах України стали помітними певні особливості побуту та

культури тогочасного населення. В Південно-Західному регіоні(лісостепове
Правобережжя, Волинь, Подністров'я, Прикарпаття) мешкали племена
дунайської та буго-дністровської культур, для яких головним заняттям було
землеробство. В Північно-Східному регіоні (Придністров'я, Полісся,
Лівобережжя, Донбас) у господарстві важливе місце посідали мисливство й
рибальство (особливо в Надпоріжжі), і лише на завершальному етапі неоліту -
скотарство і землеробство. У Криму в період неоліту полювання залишається
провідною галуззю господарства. В Закарпаття проникали землеробські
племена з територій сучасних Угорщини і Румунії. Тут знаходять чудові зразки
керамічних виробів.

Приблизно наприкінці V - на початку IV тисячоліття до н.е. люди почали

використовувати метали для виготовлення різних виробів. Мідь -
найдоступніший метал, що найлегше піддавався обробці. Спочатку місцеві
майстри виготовляли різні предмети методом холодного кування зі шматків
самородної міді, які переважно доставляли з Балкан. Пізніше освоюються
плавильна та ливарна техніка. Проте мідь - надто м'який метал, тому
продовжували широко застосовуватись знаряддя праці з кременю та кістки.
Саме тому цю добу називають ще міднокам'яним віком, або енеолітом.

Існувала в кінці V - I тисячоліттях до н .е. Перше поселення цієї культури

відкрито в 1893 р. Вікентієм Хвойкою біля села Трипілля на Київщині.
Трипільці населяли регіони сучасних України, Молдови та Румунії. Лише на
території України виявлено понад одну тисячу поселень трипільської культури.
Ранні поселення нараховували по декілька десятків осель і господарських
споруд, які розміщувались рядами (колами) на зручних для оборони місцях.
Житла були як напівземлянковими, так і наземними, як правило, прямокутними
(площею до 135-140 кв.м.), споруджувалися з глини на дерев'яному каркасі. З
часом поселення розростались концентричними колами: в центральній частині
знаходилися великі громадські будинки і вільні площі, які використовувалися
для зібрань, релігійних церемоній тощо. На Черкащині, поблизу сіл Майданець-
ке, Доброводи і Талянки існували справжні "міста" з населенням не Менше 15-
20 тис. жителів.

Трипільці культивували пшеницю, ячмінь, просо, жито, бобові, коноплю:

Основним знаряддям обробітку землі була мотика (висловлюють
припущення,що трипільці знали орне землеробство). Землеробство
доповнювалось приселищним скотарством. Утриггільців ідея родючості землі
набуває домінуючого значення. З нею пов'язані об2-рядй та глиняні жіночі
статуетки - символи господарського благополуччя. Високого рівня досягло
виготовлення глиняного посуду (кухонний і столовий, ємкості для зберігання
зерна, інших продуктів). Трипільці залишили унікальну розписну кераміку. За
допомогою білої, жовтої, червоної та чорної фарб вони створювали
багатокольорові орнамент.

Питання про етнічну приналежність трипільських племен є дискусійним.

Оскільки у формуванні та розвитку трипільської культури на території України
взяли участь аборигенні племена, трипільські традиції продовжилися в
наступних археологічних культурах, то можна вважати правильною гіпотезу
московського академіка Б.Рибакова про трипільців як предків українців.
Український археолог Віктор Петров вважав, що український фізичній тип
населення склався внаслідок асиміляції носіїв трипільської культури
північними європеоїдами.

На II тисячоліття до н.е. припадає наступний період історії України - доба

бронзи. У цей час зростає роль скотарства, поширюється використання
одомашненого коня. Бронзові злитки й вироби з бронзи потрапляли в Україну з
Балкан і Кавказу. Важливе значення мали також бронзоливарські центри у
Карпатах і Причорномор'ї. Старожитності доби бронзи вчені розглядають за
історико-етнографічними регіонами: племена Правобережжя і Полісся, племена
Лівобережжя, племена степу. Простежується загальний процес подальшого
розвитку землеробського укладу в лісостеповій смузі і скотарського - у степу.
Вчені пов'язують культури Правобережжя (шнурової кераміки, тшинецько-
комарівську та білогрудівську) з праслов'янами; культури Лівобережжя - з
праслов'янськими, прибалтійськими і частково угро-фінськими племенами.
Степові райони займали іраномовні племена (залишили пам'ятки катакомбної
та зрубної культур).

1.1.2

Грецькі міста і поселення виникли в Північному Причорномор'ї на останньому

етапі так званої Великої грецької колонізації- у VIII-VII ст. до н .е. Величезне за
своїми масштабами переселення греків відбувалося в умовах інтенсивного
зростання міст-полі сі в, розвитку сільського господарства, різних ремесел та
торгівлі і було обумовлене різними причинами економічного і соціально-
політичного характеру. Найбільше колоній у Північному Причорномор'ї
заснувало іонійське місто Мілет з Малої Азії (Ольвія, міста на Боспорі та ін.).
Дорійська Гераклея заснувала Херсонес.

Грецькі колонії в Північному Причорномор'ї мали таку ж саму політичну

організацію, що й грецькі поліси в метрополії - рабовласницьку демократію.
Можливо, спочатку все ж існували аристократичні режими (подібні до Мілету).
Вчені припускають, що в Ольвії демократичний режим встановлено в V ст до
н.е.

Органи влади поділялись на законодавчі та виконавчі. Законодавчі функції

виконували народні збори та рада, від імені яких видавались декрети і
постанови. Рада попередньо обговорювала питання, що виносились на збори, та
контролювала виконавчі органи. Виконавча влада належала колегіям або
окремим посадовим особам. Існували також судові установи, які поділялись на
різні відділи за видами питань.

Наймогутнішою державою в Північному Причорномор'ї було Боспорське

царство (єдина держава з монархічною формою правління), яке виникло
близько 485-480 рр. до н.е., коли було об'єднано в одну державу міста
Пантікапей, Фанагорія, Гермонаса, Тірітака та ін., що були розташовані по
обидва боки Боспору Кіммерійського.

У І ст. до н.е. - IVст. н.е. прийшов час залежності міст-колоній спочатку від
Понтійського царства (грецька держава на півночі Малої Азії), а згодом від
Риму. Період війн понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89-63
рр. до н.е.) став переломним для більшості міст, які починають з того часу
втрачати політичну незалежність. Боспор став для Мітрідата важливою базою
постачання, а після розгрому його військ у Малій Азії-ще й єдиним притулком.
У 63 р. до н.е. проти Мітрідата повстали міста Боспору (очолив повстання син
Мітрідата Фарнак). Мітрідат, зачинившись на акрополі Пантіканея, заколов
себе мечем. Після цього царі Боспору затверджувались Римом.

У багатьох містах були розташовані римські гарнізони. Спустошливими для

Боспору виявилися наслідки нападу фракійського союзу гетів з Подунав'я на
Ольвію в середині І ст, до н.е., після якого місто втратило значення одного з
найбільших центрів Північного Причорномор'я та підпало під владу царів
кримської Малої Скіфії. Напади германського племені готів у III ст. н.е.
призвели до значного спустошення багатьох давньогрецьких міст (Tipa,
Ольвія). Гунни в IV столітті довершили цей розгром.

Найважливішою галуззю господарювання колоній було сільське господарство.

Грецькі міста-колонії були оточені сільськими поселеннями, що становили так
звану хору ("земля, область"). Численні сільські поселення відкрито на берегах
Дніпровсько-Бузького лиману (поблизу Ольвії), на правому березі
Дністровського лиману (в околицях Тіри) та в інших місцях. У Херсонесі клери
(земельні ділянки), обнесені кам'яними огорожами, мали в центрі садибу. На
початку IV ст. до н.е. громадянами Херсонесу було освоєно 80-90 клерів
загальною площею 360 гектарів. До початку III ст. до н.е. було освоєно вже 12
тисяч гектарів землі, кількість клер зросла до 450-470, зросла також їхня
середня площа.

Основою сільськогосподарського виробництва було вирощування зернових

культур (ячмінь, просо, пшениця, жито, гречка). Значна кількість зерна
вивозилась до Середземномор'я. Найбільшим експортером хліба був Боспор.
Пізніше важливе місце в господарстві посіло виноградарство, що було основою
виноробства та виноторгівлі. Ринками продажу вина були землі Скіфії, а
пізніше - Сармати. Дещо менших масштабів набуло вирощування садових та
городніх культур (яблука, груші, смоківниця, мигдаль, каштан, волоські горіхи,
огірки, кавуни, дині). Серед ремесел найбільш розвинутими були обробка
чорних металів, бронзоливарне, ювелірне, керамічне, склоробне, ткацтво,
обробка шкіри. Важливу тюль відігравала торгівля з Грецією, хорою та з
варварськими племенами. Значних обсягів торгівля хлібом досягла вже в IV ст.
до н,е. Відродження хлібної торгівлі після тимчасового спаду відбувається в ІІ -
III ст. н.е. Важливими статтями експорту були також солона риба, худоба,
продукти тваринництва, мед.

1.1.3

Початок раннього залізного віку співпадає з так званим перед скіфським, або
кіммерійським періодом в історії України. Кіммерійці є найдавнішим народом
на території України, назва якого відома за писемними джерелами. В
давньогрецькому епосі "Одіссея" розповідалося, що місто і царство кіммерійців
"хмарами вкутані вічно і туманами". Давні автори вказували, що Північне
Причорномор'я колись називалось Кіммерією. Ще тривалий час вживалися
назви: протока Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока),
давньогрецьке місто-колонія Кіммерік (на Керченському півострові),
Кіммерійські стіни тощо.

Панування кіммерійців у Північному Причорномор'ї продовжувалося від кінця

II тис. до VII ст. до н.е. Серед їх пам'яток переважають впускні поховання у
насипах курганів доби бронзи, які містять зброю (найбільш часті знахідки-
залізні мечі з брусковим навершям) та речі кінську збрую. Кіммерійці
здійснювали походи в Малу Азію. Про це свідчать знахідки речей
близькосхідного походження в курганах в Степу і Лісостепу України.

В кіммерійські часи землеробські племена Лісостепу досягли значного рівня

розвитку. З'являються укріплені поселення цих племен - городища (як правило,
круглі в плані укріплення, діаметром 40- 100 м). За місцезнаходженням одного
з них - у Чорному Лісі у верхів'ях ріки Інгульця - залишена цими племенами
археологічна культура дістала назву чорноліської її пам'ятки поширені від
Дністра до Дніпра, частково їх знаходять і на Лівобережжі. Цю культуру вчені
пов'язують з праслов'янськими племенами, які продовжували традиції своїх
попередників - носіїв білогрудівської культури доби бронзи.

У другій половині VII століття до н.е. в Північне Причорномор'я зі сходу

вторглися племена скіфів. Давньогрецький автор - "батько історії" Геродот
розповідає, що серед кіммерійців розпочалася боротьба між тими, хто бажав
залишитися, і тими, хто вважав за потрібне втікати.

Скіфи зайняли великі простори між Нижнім Дунаєм та Доном - таким чином
утворилося велике об'єднання племен, відоме під назвою Велика Скіфія, що
проіснувало до III ст. до н.е. Геродот вважав, що Скіфія являє собою
рівносторонній чотирикутник: одна його сторона простяглася від Істра (Дунай)
до Танаіса (Дон) вздовж Чорного моря. На таку саму відстань розкинулась
Скіфія у глиб суходолу. Вчені вважають, що власне скіфськими були тільки
племена царських скіфів, скіфів-кочівників, калліпідів (або елліно-скіфів).

Суспільний лад скіфів характеризується двома головними Історичними

періодами: протягом першого періоду (до V ст. до н.е.) зберігався
патріархально-родовий лад, але вже зароджувалися класи; протягом другого
періоду (з кінця V ст. до н.е.) в скіфському суспільстві сформувалися класові
рабовласницькі відносини, в середині IV ст. до н.е. виникла держава царя Атея,
яка функціонувала як військова організація, що відповідала умовам розвитку
кочового господарства V-IV ст. до н .е. Влада царів була необмеженою,
вважалася божественною за походженням.

Центральним осередком Великої Скіфії кінця V - ЦІ ст. до н.е. було Кам'янське

городище на Дніпрі, яке займало площу близько 12 кв. км. (його вважають
столицею царя Атея). Тут зосереджувалися адміністративні будинки, храми і
житла аристократичної частини населення. Існували квартали, де проживали
майстри-металурги.

Найбільш дослідженими пам'ятками Скіфії є кургани скіфських царів,

споруджені переважно на рубежі V - IV ст. до н.е. Археологами досліджено
цілу низку курганів: Солоха та Могила (Запорізька область), Чортомлик (під м.
Нікополем), Куль-Оба, курган у Мелітополі Товста Могила. Більшість із них
була пограбована в давнину. Непограбовані "царські" кургани зберегли
унікальні витвори мистецтва: вази та чаші зі сплаву золота і срібла;
дорогоцінну зброю; золоті нашивні бляшки для одягу й головних уборів тощо.
Всесвітньовідомими є: золотий гребінь із зображенням бою між вершником і
двома пішими воїнами (курган Солоха); нагрудна золота прикраса - пектораль з
Товстої Могили.

В III - II ст. до н.е. змінюється етнокультурна карта Південно-Східної Європи,

що було пов'язано з появою кочових племен сарматів, які, вийшовши з волзько-
уральською регіону, з'явилися в степах Північного Причорномор'я та витіснили
звідси скіфів, відкинувши їх у Крим та за Дунай (там утворились дві держави з
однаковою назвою - Мала Скіфія).

Сармати створюють великі союзи племен на території Західного Казахстану,

Поволжя, Приуралля, Подання, Північного Кавказу, Півдня України. Перші
вторгнення сарматів до Північного Причорномор'я належать до IV століття до
н.е. Масове переселення сарматів відбувається в II ст. до н.е. Сармати, які
раніше звались савроматами, в часи Геродота проживали на сході від Дону.
Савромати брали участь в антиперській коаліції племен Скіфії. Як вважають,
назва "савромат" означає "оперезаний мечем". Геродот передав скіфську
легенду про те, що сармати походять від змішаних шлюбів скіфів та амазонок.
Античні автори спочатку знали про такі великі племена сарматів: аорсів,
сіраків, язигів, роксоланів. Трохи пізніше з'являються свідчення про аланів.
Останні вважалися найвойовничішим народом свого часу.

Римські автори уявляли суміжні з Римською імперією території Європи як два

великі етнічні масиви - Германію і Сарматію, кожен з яких містив у собі кілька
великих і малих племен. Так само, як і "скіфи", термін "сармати" був збірним,
що покривав не тільки власне сарматські, а й інші племена (слов'янські,
фракійські та ін.).

Внаслідок військової експансії сарматських племен у кінці І ст. н.е. слов'янське

населення Середнього Подніпров'я (носії зарубинецької культури)
переселяється в Південне Побужжя, а окремі групи просунулися ще далі на
захід і південний захід. В межиріччі Західного Бугу, Дністра та Південного
Бугу виникає нова етноісторична стильність, що представлена пам'ятками
Волино-Подільської групи. Пізніше на її базі виникає черняхівська культура (II
- V ст.), у формуванні якої брали участь різні народи (в т.ч. в Степу - сармати).

Мала Скіфія, за даними римських авторів, займала весь Кримський півострів.

Скіфські царі-втручалися у династичні суперечки на Боспорі, встановлювали
свій тимчасовий протекторат над Ольвією, мали намір підкорити своїй владі
землі Херсонесу та Боспору. В 110 -- 109 рр. до н.е. полководець понтійського
царя Діофант захопив скіфські міста-фортеці Неаполь і Хабей, Пізніше римські
імператори посилають свої легіони до Криму, які відбивають напади скіфів і
таврів. У 1-ій чверті III ст. боспорський цар завдав ряд тяжких поразок скіфам.
У 2-ій пол. III ст. в результаті нападів аланів була знищена столиця Малої
Скіфії - місто Неаполь Скіфський.
Рештки центру скіфської держави в Криму виявлені археологами у південно-
східній частині М.Сімферополя. Місто-фортеця та резиденція скіфських царів
Неаполь Скіфський займало площу 20 га і було обнесене кам'яними в основі
стінами в ІІІ ст. до н.е. В місті були окремі квартали знаті та простих жителів.
Серед населення Малої Скіфії значну частину становили вихідці з грецьких
міст-колоній, які були носіями грецької культури та релігії.

1.2.1

Від II—І тисячоліття до н. е. на теренах сучасної України в басейні річки

Прип’ять, переважно на північному й центральному Правобережжі та частково
Лівобережжі жили праслов’янські племена.

Слов’яни — найбільша за чисельністю група народів в Європі, близьких за

мовою. Традиційно за місцем проживання слов’ян ділять на три гілки: східні
слов’яни (на теренах сучасної України, Білорусі, Росії), західні та південні
слов’яни.

За походженням слов’яни належать до автохтонних народів Східної і

Центральної Європи. Прабатьківщина давніх слов’ян до сьогодні невідома
археологам та історикам. Більшість з них вважає, що вона розташовувалась між
річкою Одер у Польщі на північному заході, Карпатами на південному заході та
середньою течією Дніпра на південному сході. Це території сучасної північно-
західної України, південної Білорусі, центральної і східної Польщі.

Слов’яни під назвою венеди вперше згадуються у працях римських авторів —

Плінія Старшого, Корнелія Тацита, Клавдія Птолемея. У візантійського
історика готського походження Йордана у праці «Гетика» («Історія готів», VI
ст.) з’являються щодо венедів назви склавини й анти.

Велике переселення народів IV—VII ст. спричинило й рух слов’янських

племен. Водночас із Північної Європи (зі Скандинавії) на південь потягнулися
племена землеробів — східних германців (остготи). Однією з причин руху
остготів історики називають різке довготривале похолодання на узбережжі
Балтійського моря. Розселення готів, слов’ян та інших народів на українських
теренах у першій половині І тисячоліття н. е. та створені ними пам’ятки
культури археологи назвали черняхівською культурою.

У IV ст. до степів сучасної України вторглися гуни. Десь на східному березі

річки Північний Донець відбулося кілька битв із готами. Готи зазнали поразки
й переселилися в Іспанію і на південь Франції. Частина готів осіла в Криму.
Гуни зруйнували античні міста-держави (поліси) в Північному Причорномор’ї,
зокрема грецький Пантікапей на території сучасного м. Керчі в Криму.

Після вторгнення гунів і зникнення носіїв черняхівської культури для

ранніх слов’ян відкрилися можливості заселити лісостеп. Слов’яни почали
переселятися на найбагатші чорноземи Середньої Наддніпрянщини.
1.2.2

В історії Київської Русі можна виділити чотири якісно відмінних періоди. Зміст

і особливості цих періодів наведено нижче.
І період
Охоплює князювання
Олега (882-912 рр.) Ігоря (912-945 рр.) Ольги (945-964 рр.) Святослава (964-972
рр.) Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової
консолідації держави.
Князі об'єднали майже всі східнослов'янські племена, підпорядкували собі
найважливішу торговельну артерію по Дніпру. Консолідації племен сприяла
боротьба з кочівниками і Візантійською імперією. Відповідно східний і
південний напрямки були головними в зовнішньополітичній діяльності
київських князів.
За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли поляни, сіверяни,
древляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські словени, а також неслов'янські
племена - чудь і меря. Здійснюючи походи на схід - до Каспію та проти
Візантії, князі зміцнювали кордони держави та забезпечували Русі ринки збуту.
Київська Русь за князів Ігоря, Ольги та Святослава (912-972 рр.)
Дружина Ігоря - Ольга, в зовнішній політиці віддавала перевагу дипломатії.
Вона здійснила податкову реформу (першу на Русі), чітко визначивши розміри
дані та місця її збору. Ольга першою серед великих київських князів прийняла
християнство.
Син Ігоря і Ольги - Святослав збільшив територію держави, поширивши владу
на в'ятичів, що мешкали в межиріччі Волги й Оки. Князь здійснював
надзвичайно активну зовнішню політику, приєднавши території Дунайської
Болгарії та Північного Кавказу (пізніше ці території були
втрачені). Святослав розгромив Хозарський каганат, але місце хозарів зайняли
більш войовничі печеніги.
II період
Охоплює князювання
Володимира Великого (985-1015 рр.) Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.)
Це період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення
нею вершини політичної могутності.
За князювання сина Святослава - Володимира - загалом завершилося
формування території Київської Русі. її площа стала найбільшою в Європі.
Адміністративна реформа Володимира, про яку вже згадувалося, зміцнила
систему державної влади.
Володимир забезпечив захист Русі від печенігів, зміцнивши прикордонні землі
системою валів та укріплених містечок.
Надзвичайно важливим було запровадження Володимиром у 988 р.
християнства, обумовлене необхідністю укріплення єдності Русі, князівської
влади, підняття міжнародного авторитету держави, її зближення з
високорозвиненою Візантією. Прийняття християнства сприяло розвитку
давньоруської культури, входженню Русі в сім'ю європейських народів.
Після смерті Володимира Великого між його синами спалахнула міжусобна
боротьба, в якій переміг Ярослав, прозваний у народі Мудрим.
Однією з найбільших заслуг Ярослава вважається запровадження
на Русі першого збірника законів - "Руської правди".
Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко розвивалася культура. Він
заснував Києво-Печерську Лавру, збудував багато церков, серед яких був і
Софійський собор, зведений у Києві на честь перемоги над печенігами.
Ярослав Мудрий зміцнив стосунки Русі з європейськими державами, правителі
яких вважали за честь мати шлюбні зв'язки з київською династією.
Дружина Ярослава була шведською принцесою, троє його синів одружилися з
європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького,
угорського і норвезького королів. Тому не дивно, що історики
називають Ярослава Мудрого тестем Європи.
Правління Ярослава Мудрого було апогеєм могутності Русі.
1.2.3
Централізована форма державної влади змінилася на поліцентричну.
Роздробленість, спричинивши політичне ослаблення Київської Русі, все ж не
призвела до занепаду економічного і культурного життя князівств і земель.
Кількість князівств, на які розпалася Русь, збільшилася за цей час з 15 до 50.
В князівствах формуються місцеві князівські династії:
Ольжичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславовичі та інші. Це період
поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської
навали 1237-1241 рр.
Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє
існування, адже:
- по-перше, розпад держави відбувався протягом тривалого періоду, і політична
єдність Русі втрачалася поступово;
Ч по-друге, зберігалися такі елементи загально-руської держави, як її кордони,
єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств
із зовнішнім ворогом;
по-третє, надзвичайно сильними були об'єднавчі тенденції політичного життя.
Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і
консолідації Київської держави.
Проте, будь-які спроби припинити міжусобні чвари, відновити єдність Русі,
реставрувати самодержавну владу київського князя були невдалими.
Найбільш помітна роль у політичному житті Русі періоду роздробленості
належала Новгородській землі, Полоцькому, Смоленському, Володимиро-
Суздальському, Чернігівському, Переяславському, Волинському та Галицькому
князівствам.
Саме Волинське та Галицьке князівства поступово почали відігравати роль
консолідуючого центру давньоруських земель. Історія Галицького і
Волинського князівств буде розглянута далі, а зараз зазначимо, що волинський
князь Роман Мстиславович у 1199 р. об'єднав Волинь і Галичину, створивши
сильне Галицько-Волинське князівство. У 1202 р. до своїх володінь він
приєднав Київ, поширив кордони князівства від Карпат до Дніпра. Смерть
Романа Мстиславовича під час походу в 1205 р. призвела до розпаду його
держави і зруйнувала плани князя об'єднати під своєю владою всю
Південну Русь.
Сину Романа Мстиславовича - Данилу Галицькому - вдалося у 1238 р.
відродити могутнє Галицько-Волинське князівство і відновити процес
консолідації давньоруських земель.
Та все ж таки, Давньоруська держава так і не змогла вийти із кризи. її
еволюційний розвиток був насильно перерваний монголо-татарською навалою
1237-1241 рр.
Монгольські полчища Батия захопили землі Русі (безпосередньо українські
землі були захоплені впродовж 1239-1241 рр.), пограбували їх, винищили сотні
тисяч людей. На тривалий час руські землі потрапили під владу Золотої Орди -
держави монгол --татар.
1.2.4
Землі, які в кінці XII ст. утворили Галицько-Волинське князівство,
простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. На
південному заході ця територія мала природну межу — гори Карпати. Високий,
вкритий пущами, малодоступний та рідко заселений карпатський вал становив
перешкоду для комунікації та відділяв північне Підкарпаття від південного
Закарпаття — стародавньої східнослов’янської землі, загарбаної Угорським
королівством.
Галицько-волинські князі, з однієї сторони, а угорські королі — з другої,
вважали «Гору» (так тоді називали Карпати) за постійний кордон між своїми
державами. В кінці XII — першій половині XIII ст. королі Угорщини на
короткий час захопили Галицьку землю, але не включали її до складу
Угорського королівства, а тримали під своєю владою як окреме «королівство
Галичини». Правдоподібно також, що Володимир Святославич на деякий час
поширив свою владу за Карпати, а в кінці XIII ст. та в 1320-х рр. галицькі князі
володіли деякими територіями на Закарпатті, але про характер їх влади не
маємо точних даних.
Західний кордон між Галицько-Волинським князівством і Польщею в
початковий період не був точно визначений. Тут існували великі пущі, які
відокремлювали території Польщі і Русі. Не знаємо нічого певного і про те, як
далеко на захід сягали завоювання Володимира Святославича й де саме
проходив державний кордон Київської Русі. В XIII — XIV ст. кордон між
Галицько-Волинським князівством та Польщею набув стійкого характеру. Він
проходив у Карпатах на р. Яселці, далі в північно-східному напрямку через
річки Віслок і Сян простягався на 15 — .30 км на захід від Вепру і, перетнувши
його, спрямову\14\вався на північний захід. На території Галицько-Волинського
князівства розташовувалися поселення Коросно, Ряшів, Щебрешин, Щекарів
(пізніше Красностав), Верещин, Воїнь (Вогинь).
Іноді польські князі захоплювали окраїнні волості над Сяном, доходячи до
Буга, й Лев Данилович оволодівав на деякий час Любліном, але польсько-
галицький кордон був вже настільки усталений, що і пізніше, коли галицько-
волинські землі загарбала Польща, саме він залишався дійсним аж до XVIII ст.,
відокремлюючи Руське воєводство від воєводств Краківського і Люблінського
1. Північна межа Галицько-Волинського князівства протягом сторіч
змінювалася залежно від приналежності Берестейської землі.
До половини XII ст. Берестейщина належала до Турово-Пінського князівства. В
цей період північна межа Волині проходила приблизно притокою Бугу,
Володавкою і Верхньою Прип’яттю. Крайніми північними поселеннями Волині
на захід від Бугу були Верещин, Столп’є, Комов, Угровськ, на схід —
Кам’янець (Камінь-Каширський) 2. Пізніше Берестейська земля увійшла до
складу Волині і тоді північна межа Галицько-Волинського князівства
пересунулася ще далі на північ, приблизно на річки Наров і Ясельду.
Найвіддаленішими на півночі були міста Більськ та Кам’янець (Литовський) 3.
На сході Галицько-Волинське князівство межувало з Турово-Пінською землею
та Київським князівством. Кордон проходив через Прип’ять, Стир, по правій
стороні р. Горині. Крайніми містами Волині на сході були згадуваний вже
Кам’янець (Камінь-Каширський), Чорторийськ над Стиром * та над Горинню
або близько неї, Пересопниця, Дорогобуж, Мильськ, Острог, Ізяславль,
Гнойниця і Тихомль. На смугу над Горинню, так звану Пргорину волость 5,
заявляли претензії київські князі й іноді захоплювали її, але з кінця XII ст. ця
волость вже стійко належала до Волині.

1.3.1

Прагненням української шляхти здобути права, якими користувались польські

шляхтичі (приміром, не сплачувати деякі податки). Крім того, українська
шляхта сподівалась отримати допомогу в охороні своїх земель від набігів
кримських татар. Польща, що перебувала на вершині економічної та політичної
могутності, видавалась їм найкращим союзником. Тому вони в
односторонньому порядку проголосували за вихід українських земель зі складу
Великого князівства Литовського і включення їх до Польського Королівства.
Люблінський сейм тривав протягом першої половини 1569 p., а 1 липня було
підписано акт про унію, згідно з яким Польща та Литва об’єднувались в єдину
державу — Річ Посполиту на чолі з монархом, обраним на спільному сеймі.
Єдиний сейм і сенат мали збиратися у Варшаві. Об’єднана держава здійснювала
зовнішньополітичні зносини, мала єдину грошову одиницю. Шляхта
звільнялась від сплати торгових мит. Піддані обох держав мали рівне право
володіти маєтками в обох частинах Речі Посполитої. Велике князівство
Литовське зберігало автономію, маючи окремий уряд, адміністрацію, суд,
закони, військо.

Українські землі в складі Королівства Польського поділялись на шість

воєводств: колишні — Руське, Белзьке, Подільське та нові — Волинське,
Брацлавське, Київське. У 1635 р. було створене Чернігівське воєводство.
Управляли ними воєводи з дуже великими повноваженнями. На території
чотирьох нових воєводств продовжували діяти Литовський статут, попередня
система судочинства, “руська мова” як урядова. Згодом їх поволі витісняли
польські порядки, польська та латинська мови. Українські землі зберігали свої
традиційні геральдичні символи. В Галичині в ролі герба і надалі залишився
золотий лев на блакитному полі. Під блакитним знаменом українське з’єднання
брало участь у Грюнвальдській битві 1410 р.

У Київській землі гербом було зображення св. Архістратига Михайла з

полум’яним мечем та срібним щитом; на Волині — срібний хрест у середині
червоного поля; на Поділлі — золоте сонце з 16 променями в блакитному полі
й над ними — золотий хрест.

М. Грушевський, оцінюючи ті процеси, писав: “Акт 1569 р. … кинув

українську… суспільність центральної й східної України в вир гарячого,
нервового тодішнього польсько-шляхецького життя, політичної боротьби,
нових політичних, суспільних і культурних обставин …Треба було подбати про
те, щоб у сім новім світі не виглядати медведем з поліських пущ… Треба було
натертися польською політурою…”

В Україні почало інтенсивно зростати землеволодіння магнатів та шляхти.

Приміром, на Лівобережжі виникла невеличка держава в державі, так звана
“Вишневеччина” з центром у Лубнах. Вона була закладена Олександром
Вишневецьким (? — 1594), черкаським і канівським старостою в 1580—1594
pp., любецьким старостою у 1584—1594 pp. Син його брата — Михайла
Корибут-Вишневецького (? —1615) та Раїни, дочки молдавського господаря
Єремії Могили — Я рем а-Міха л Кори-бут-Вишневецький був князем у
Вишнівці й Лубнах 1612—1651 pp., воєводою руським 1646—1651 pp. та
гадяцьким старостою 1634—1651 pp., одним з найзапекліших ворогів Богдана
Хмельницького. У 30-х роках XVII ст. йому належало 56 міст і містечок, до 40
тис; селянських дворів. На Волині інший впливовий магнатський рід — князь
Острозький володів більше ніж 900 містами та селами.
1.3.2

Переломним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 р. Цього року

військо трьох сусідніх народів – литовського, українського та білоруського
розгромило монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню
українських земель від монголо-татарського іга.
Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся
Білорусь, частина земель Московії та значна частина території України – майже
вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике
князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.
Землі Білорусії та частково України й Московії складали тоді 90 відсотків усієї
території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення
існувало щодо національного складу населення, тому Литовську державу тих
часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською
державою.
Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не
випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним
культурним впливом східнослов’янських народів, тому Литва, приєднуючи
землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила». Все це сприяло тому,
що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного
опору. Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він
сприяв обороні країни від набігів монголо-татар.
Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій
тощо були прийняті Литвою. Державною мовою Великого князівства
Литовського стала руська, нею велися всі ділові папери. 
Литовські князі переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї
Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими
доньками.

1.3.3

Польське королівство в середину ХVІ ст. характеризувалося економічним

піднесенням та стабільністю, порівняно з іншими країнами Європи, в яких
відбувалися війни, терори та перевороти. За рахунок торгівлі
сільськогосподарськими продуктами, яких потребували все більш виснажені
європейські країни, втягнуті у вир конфліктів, Польща збагачувалася й шукала
нових можливостей та варіантів економічного зиску, що й побачила в
недостатньо обжитих українських землях. Людські та територіальні ресурси
вабили польських землевласників, які бажали розширення власних
можливостей господарювання.
Слід звернути увагу й на певні зрушення в релігійній ситуації. Ухвали
польських сеймів 1555 р. і 1570 р. гарантували релігійну толерантність
населенню та свободу віросповідання. Але в той же час, польський король був
неодмінним прибічником католицизму, а православне духовенство не мало
права засідати в польському сеймі.
Усі ці фактори, як зовнішні, так і внутрішні, сприяли новому зближенню Литви
та Польщі, наслідком чого стало укладення Люблінської унії.
У січні 1569 року розпочав свою роботу сейм у Любліні за указом польського
короля Сигізмунда ІІ Августа. Представники литовської знаті виступали за
утворення федеративного об’єднання двох рівноправних держав – Польського
королівства та ВКЛ. Польська ж сторона наполягала на інкорпорації
(включенні) ВКЛ до Польщі. На сеймі були присутні й руські князі (зокрема
Василь-Костянтин Острозький), які представляли інтереси руських воєводств
та висували вимогу зберегти свободи віросповідання й недоторканності
місцевих звичаїв на руських землях у разі укладення унії.
Після тривалих перемовин та дискусій посли на сеймі дійшли згоди. 1 липня
1569 року на сеймі затвердили унійний акт, за положеннями якого утворилася
нова федеративна держава – Річ Посполита.
На чолі держави постав виборний король, який титулувався як «Король
польський і Великий князь Литовський».
Щодо державного управління, то за унією такі законодавчі органи влади, як
сейм і сенат, ставали спільними для обох держав, де засідали найвищі посадові
особи Литви та Польщі. Спільною ставала й зовнішня політика. Виконавча ж
влада, скарбниця та грошова система, судовий та правовий устрій, військо –
були окремими та функціонували незалежно як у Польщі, так і в Литві. Окрім
цього, литовсько-руська шляхта зрівнювалася в правах та привілеях з
польською.
Українські землі за умовами унії перейшли під управління Польщі в складі Речі
Посполитої. Як наслідок, переважна їх більшість об’єдналися в складі однієї
держави. На інкорпорованих Польщею українських землях гарантувалися ті
вимоги, що були висунуті українськими князями на сеймі в Любліні. Литовські
статути залишалися основними законодавчими кодексами, руській
(українській) мові надавався статус мови державного та публічного
спілкування, а православне духовенство зрівнювалося в правах із католицьким.
Важливо! Українські землі піддалися територіально-адміністративному
реформуванню, внаслідок чого було створено шість воєводств за польським
зразком:
1. Руське (центр – Львів).
2. Белзьке (центр – Белз).
3. Подільське (центр – Кам’янець).
4. Волинське (центр – Луцьк).
5. Брацлавське (центр – Брацлав).
6. Київське (центр – Київ).

1.4.1
Початки доби козацько-гетьманської держави припадають на часи так званої
Хмельниччини.
Часи Хмельниччини - це майже десять років перманентної козацько-польської
війни - до того ж чи не найдраматичніший період української історії. За своїм
розмахом та значенням для подальшої долі України він одним із
найважливіших етапів боротьби народу за незалежність. Історія підняла на
своїх хвилях українського гетьмана насамперед тому, що він утілив
прогресивні вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України.
Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світові в
різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених
найрізноманітнішими талантами.
На цьому історичному діячеві зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього
українського суспільства XVII ст. Водночас він сам був породженням цієї доби.
Українське життя XVI-XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, -
вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від
іноземного панування.
На звільнених територіях України та Запоріжжя влада перебувала в руках
гетьмана та старшини, обраної козацькою радою. Навіть в умовах війни
козацькі ради розв'язували найголовніші питання внутрішньої та зовнішньої
політики. Обраний козацьким товариством гетьман виконував законодавчі та
виконавчі функції (видавав універсали, накази, розсилав листи). З часом у
руках гетьмана зосередилася необмежена влада. Б. Хмельницький вже називав
себе «самодержцем руським», посол Венеції говорив про нього як про «справж-
нього государя», а керівник англійської революції Олівер Кромвель називав
його «імператором запорізьких козаків».
Територія. Спочатку козацьке самоврядування поширювалося тільки на
територію Запорізької Січі. Саме вона стала першим острівцем свободи й надії
українського народу. Під час Національно-визвольної війни території, які були
під владою періоду визволені території переходили з рук у руки, Середня
Наддніпрянщина залишалася в центрі державотворчих процесів. Український
історик І. Крип'якевич описав кордони української козацької держави по
закінченні Визвольних змагань: «З Польщею - Яруга - Чернівці - Мурафа -
Красне - Вінниця - Прилуки - Самгородок - Каменеброд - Макарів - Чорнобиль
- Карпилівка; з Росією - традиційний кордон; з Туреччиною і Кримом - через
так зване «Дике поле».
Політико-адміністративний устрій. На всій території, яку зайняла козацька
армія, були знищені органи влади Речі Посполитої. Замість них започатковано
сотенно-полкову систему, яка виникла ще на Запорізькій Січі. На місцях
керували сотенний та полковий уряди. Полковий уряд складався з полковника
та його урядовців. Сотенний уряд складався із сотника та його помічників. На
вершині козацької ієрархії стояв гетьманський уряд (гетьман та його
помічники, які утворювали раду генеральної старшини при гетьмані).
Великі міста мали магдебурзьке право, влада в них належала магістратам, у
найважливіших - отаманам. Більшістю міст керували городові отамани, що
обиралися, а селами - сільські отамани. Найвищим органом влади залишалася
генеральна (військова) рада, яка розв'язувала політичні, військові та
господарські питання. Столицею держави було місто Чигирин.
1.4.2
Про національний склад Війська Запорозького дає певне уявлення перший його
реєстр, описаний 1581 року. Так, за цим документом можемо простежити
джерела козацької вольниці: з Київщини — 70 чоловік (черкасців — 26,
Канівців — 14, киян — 12, Білоцерківців — 8, острян — 4 тощо), з Волині —
74, Браславшинн й Поділля — 20, з Галичини — 12, з Холмщини й Підляшшя
— 8. Але найбільше поповнення дали тоді нинішні білоруські землі — понад 90
(Могилів, Гомель, Бихів, Метиславль, Полоцьк, Вітебськ), а також з
Прип'ятського Полісся — понад 50 (чорнобильців — 3, мозирян — 17,
брагинців — 11, давидгородківців — 10, туровців — 13, пінчан — З.

Погоджуємося з академіком М. Грушевським: така значна кількість вихідців з

нинішніх білоруських земель пояснюється тим, що під час походу козацького
війська під Псков через Білорусію до нього могли прилучитися місцеві жителі,
колишні уходники на Низ саме з придніпровських міст. І хоч домінує
українська людність, крім білорусів, є представники й інших народів: з
Московської держави — 24, Великого князівства Литов¬ського — 9, власне
польських земель — 10. Є також один німець, один серб, один татарин, один
кафинець, два п'ятигорці.

З розвитком козацтва до його лав вливаються представники інших народів, що

засвідчує поіменний перепис — "Реєстра Все-го Войска Запорожского после
Зборовского мира..," 1649 року (на жаль, інших переписів між 1581 та 1649 рр.
не маємо). В народній армії періоду Хмельниччини, крім українців, бачимо
чимало представників російського народу. За підрахунками су¬часного
історика Ф. П. Шевченка, в "Реєстрі" 1649 р. прізвище Москаль зустрічається
102 рази, Донець — 103. Правда, на наш погляд, ті чугуївці, котрі воювали в
українській народній армії, хоч і були вихідцями з території Московської
держави, але за національністю, як правило, — українцями, оскільки всього
десять років тому переселилися туди з Придніпров'я на чолі з гетьманом
Яцьком Острянином.
1.4.3

Після смерті Б. Хмельницького наприкінці літа 1657 р. відбулася козацька рада.

На ній «тимчасовим» («доки возмужає Богданів син Юрій Хмельницький»)
гетьманом-«регентом» України було обрано довголітнього генерального писаря
Війська Запорозького І. Виговського. Новий гетьман не зумів втримати ту
соціальну рівновагу, яку вдавалося підтримувати Б. Хмельницькому. Будучи
вихідцем з української шляхти, він в першу чергу підтримував козацьку
старшину, часто нехтуючи інтересами рядових козаків та селян. Це негайно
викликало соціальну напругу в суспільстві і призвело до громадянської війни.
Важливу роль в ескалації соціально-політичної напруги в Україні відіграла
позиція царського уряду. Маючи на меті не допустити продовження
І. Виговським незалежного політичного курсу, який утвердився за останні роки
гетьманування Б. Хмельницького та набув чинності в перші місяці правління
його наступника, російський уряд надавав українській опозиції істотну
моральну і політичну допомогу.

Побоюючись, що Україна може втратити автономію і, незважаючи на народні

настрої, новий гетьман І. Виговський уклав з Польщею Гадяцький договір
(1658 р.). Українська козацька держава (у складі трьох воєводств: Київського,
Чернігівського та Брацлавського)  під назвою Великого князівства Руського
мала увійти до складу оновленої Речі Посполитої як рівноправний з Польщею і
Литвою партнер з правом призначати своїх міністрів, мати власну валюту тощо.
Православна релігія мала бути зрівняна у правах з католицькою. Військо
Запорозьке отримувало підтвердження старих привілеїв та право гетьманського
суду. Козацький реєстр становив 60 тис. осіб. Церковна унія ліквідовувалася.
Православний київський митрополит та ще чотири православних єпископи
отримували місця в сенаті Речі Посполитої. Православним міщанам
гарантувалася рівність у правах із католицькими міщанами. Києво-
Могилянський колегіум вперше отримував статус вищого навчального закладу.
Передбачалося заснування на території Речі Посполитої ще однієї православної
академії, а також відкриття середніх навчальних закладів та друкарень.
Польські феодали могли повертатися до своїх маєтків в Україні.

Формально скасовувалися переяславсько-московські домовленості з Росією.

Однак, за всіх переваг Гадяцької угоди, її положення все ж таки поступалися
домовленостям із Москвою чотирирічної давності. Якщо україно-російський
договір 1654 р. передбачав лише номінальну васальну залежність гетьмана від
московського царя, то угода 1658 р. узаконювала входження козацької держави
як складової частини до Речі Посполитої, хоча й на федеративних правах1.
Пропольську політику І. Виговського не підтримали козаки – почалося
повстання, і гетьман змушений був зректись булави на користь
Ю. Хмельницького.

Через рік (1660 р.) Ю. Хмельницький підписав Слободищенський трактат, яким

передбачався перехід України під владу Польщі. Така непослідовна політика
ускладнила й без того скрутне становище України, призвела до міжусобиць, в
які втягувалися тисячі людей, утруднювала консолідацію, відкривала
можливості для обмеження автономії.

60–80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як доба Руїни. Її причинами

були суперечки всередині державної еліти, гострі соціальні конфлікти, постійні
втручання у внутрішні справи козацької України з боку Речі Посполитої,
Московії, Туреччини та Кримського ханства.

1.4.4

У другій половині XVIII ст. володіння козацької старшини безперервно

розширювалися за рахунок захоплення нею земель у селян, рядового козацтва і
царських дарувань. Найбільшим землевласником був гетьман. Останній
гетьман України Кирило Розумовський володів майже 100 тисячами селян;
йому належало багато хуторів і невеликих міст.
Великими землевласниками стали царські чиновники і російські
поміщики. Тільки графу П. Румянцеву в 1770 і 1775 р. було подаровано 30
маєтків.
Зазначений період - час різкого посилення феодального пригноблення
селянсько-козацьких мас. Уже в 60-70-х роках XVIII ст. селяни Лівобережжя і
Слобожанщини змушені були відбувати триденну панщину. Проте селянські й
козацькі повинності не обмежувалися панщиною. Селяни й козаки змушені
були брати участь у будівництві фортець, каналів, платити нові види грошових
податків.
Разом з посиленням феодальної експлуатації відбувається наступ і на особисту
свободу. У 60-70-ті роки царський уряд і гетьманська адміністрація видали
кілька указів про обмеження права переходу селян з однієї місцевості в іншу.
Указ імператриці Катерини II від З травня 1783 р. законодавчо закріплював
кріпосне право на Лівобережній і Слобідській Україні, забороняв переходи
селян. Царизм дозволив українським поміщикам засилати в Сибір селян, що
виявляли непокору.
Помітні зміни сталися в розвитку ремесел, промислів, мануфактурного
виробництва. Виготовляючи вироби, ремісники дедалі більшою мірою
орієнтуються на ринок, а не на окремих замовників.
У 1750 р. відбулися вибори гетьмана Кирила Розумовського, останнього з
гетьманів України. Проте ці вибори знову були тільки тимчасовою поступкою
царського уряду вимогам козацької старшини. Водночас царський уряд
обмежив владу гетьмана у вирішенні судово-адміністративних і фінансових
справ. У 1764 р. гетьманське управління було остаточно скасовано. Замість
нього почала діяти II Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим.
У сенатському указі 1764 р. проголошувалося: "Румянцеву - Головному
Малоросійському Командиру - надати таку владу, як генерал-губернатору і
Президенту Малоросійської колегії". До складу колегії входило 8 осіб - четверо
російських чиновників, а решта - представники української правлячої верхівки.
Граф П. Румянцев виявився талановитим виконавцем волі Катерини II.

Докорінно змінився адміністративний поділ. Замість полків на Лівобережній і

Слобідській Україні створювалися намісництва, а пізніше - губернії. Козацьке
військо перетворювалося на регулярні кавалерійські полки царської армії.
Старшинська верхівка зрівнювалася у правах з російським дворянством.
Даровану дворянству грамоту Катерини II із захопленням сприйняла більшість
української знаті, оскільки ця грамота закріплювала і розширювала її права.
Саме тому правляча верхівка колишньої Гетьманщини погодилася з ліквідацією
автономії.

На Запоріжжі впроваджувалися такі самі феодальні порядки, що й в усій

Україні. Частину рядових козаків було оголошено військовими поселенцями.
Більшість колишніх запорозьких старшин дістали звання офіцерів російської
армії. Майже 5 тис. запорожців залишили терени колишньої Запорозької Січі й
перебралися до Туреччини, де заснували Задунайську Січ (1775-1828 рр.).

Правобережна Україна майже до кінця XVIII ст. залишалась у складі Польщі. У

цей період основними землевласниками були польські пани. Маєтки окремих
магнатів не поступалися королівським. Так, у складі володінь сім'ї
Любомирських налічувалося 31 місто і 735 сіл.

Протягом 70-90-х років XVIII ст. на Правобережжі сталися помітні зрушення,

пов'язані з виникненням мануфактур. Почали діяти мідноливарна мануфактура
в Зінькові (Поділля), суконна в Тульчині, полотняна в Немирові. Розвивалася
внутрішня і зовнішня торгівля. Великі ярмарки, на яких збувалися
найрізноманітніші товари, збиралися в Бердичеві, Кременці, Луцьку, Житомирі.
Українське населення Правобережжя і західноукраїнських земель підтримувало
зв'язки з Лівобережною Україною. Долаючи кордони і митниці, селяни і міські
жителі приїжджали на базари і ярмарки до Києва, Ромен, Ніжина. Чимало
вихідців з Правобережжя вчилися в Києво-Могилянській академії,
Переяславському і Харківському колегіумах.
Друга половина XVIII ст. позначена на Правобережжі небувалим розмахом
антифеодальних виступів. Зростанню антифеодального визвольного руху
сприяло посилення феодального гноблення, збільшення панщини. Посилилося
й національно-релігійне гноблення. У 1768 р. польський сейм ухвалив
постанову про формальне зрівнювання у правах католиків, православних і
протестантів. Це викликало протест реакційних кіл польських феодалів. Під
гаслом захисту католицизму в місті Барі частина польських панів скликала
конфедерацію. Дії загонів конфедератів на Поділлі й Волині супроводжувалися
грабуванням населення, вигнанням православних священиків, руйнуванням
церков. Усе це призвело до загострення соціальної та національно-політичної
ситуації.
Гайдамацький рух, що розпочався в першій половині XVIII ст., переріс у
величезне народно-визвольне повстання, відоме в історії під назвою
"Коліївщина" (від слів "кол", "колоти").