Передмова

Вважається, що з глибини століть рухається потік людської думки, імпульс освоєння світу, пізнання навколишнього
Цей "потік" започаткували ще в дольодовиковий період невідомі генії - відкривачі вогню, перші будівники, винахідники
колеса, а далі до нього долучилися будівники пірамід, вдумливі переписувачі та храмові вчені Стародавнього Сходу
філософи Еллади, Риму й Середньовіччя, лондонські джентльмени - вчені, які утворили в XVII ст. Королівське науков
товариство. Безперечно, правий був Френсіс Бекон, який свого часу заявив людству: "Знання - це сила!" Знання збільшує
могутність людини, рятує її від нещасть, хвороб і лих, створює численні можливості, зокрема досліджень космосу, та й
до того ж дарує гостру інтелектуальну насолоду.

Цей посібник надасть змогу учням і студентам при підготовці до іспитів поновити, доповнити" систематизувати
знання з всесвітньої історії. Структура, виклад фактичного матеріалу зорієнтовані на програми вищих навчальни
закладів. Враховуючи досвід підготовки абітурієнтів та студентів, автори подають матеріал таким чином, щоб
допомогти учням і студентам зрозуміти логіку змін у суспільному житті, історичного процесу в цілому. Особливу увагу
приділено питанням, недостатньо висвітленим у сучасних підручниках.

Пам'ятаймо про відоме прислів'я: "Хто контролює минуле - тому належить майбутнє".

Життя людей у первісні часи

Первісне суспільство: хронологія, заняття людей

Період існування первісного суспільства за часом був найтривалішим в історії людства. За найновішими даними, він
бере початок не менш як півтора мільйона років тому. В Азії та Африці перші цивілізації виникли на межі IV-III тис. до
н. е., в Європі та Америці - в І тис. до н. е. Періодизація історії первісного суспільства є складною і поки ще не
вирішеною науковою проблемою.

У сучасній науці є кілька періодизацій первісного суспільства: загальна (історична), археологічна, антропологічна та
ін. Зі спеціальних періодизацій первісної історії найважливішою є археологічна, в основі якої - відмінності в матеріал
та техніці виготовлення знарядь праці. Відповідно до цього історію первісного суспільства поділяють на три періоди
кам'яний (від появи людини - ІІІ тис. до н. е.), бронзовий (ІІІ-І тис. до н. е.) і залізний (І тис. до н. е. - І ст. н. е.).

Кам'яний вік (приблизно 3 млн років - ПІ тис. до н. е.) тривав у різних регіонах неоднаково. Деякі племена перейшли
до використання металу, поки інші залишалися на стадії кам'яного віку.

Кам'яний вік, у свою чергу, поділяється на:

- нижній палеоліт (2,5 млн-150 тис. років тому);

- середній палеоліт (150-40 тис. років тому);

- верхній палеоліт (40-10 тис. років тому);

- мезоліт (10-7 тис. років тому);

- неоліт (6-4 тис. років тому);

- енеоліт (4~3 тис. років тому).

Найдавніші знахідки предків людини підтверджують той факт, що на теренах Центральної та Східної Європи
відбувалися складні процеси еволюції людини. Найдавніші залишки давньої людини (гомінідів) зафіксовані н
території Чехії (Пржезлетіце). За допомогою алеомагнітного методу вони датовані періодом 890-760 тис. років тому.

У 70-80-х роках XX ст. українська експедиція під керівництвом В.М. Гладиліна знайшла залишки багатошарово
стоянки предків людини в районі села Королево (Закарпаття). Аналогічні стоянки виявлені й в Угорщин
(Ветешселлеш). Знахідки решток цього періоду дуже фрагментарні, більше поширені знахідки знарядь праці, особливо
кам'яних чоперів та рубил, виготовлених на основі класичних палеолітичних технологій.

Отже, в добу нижнього палеоліту частину Європи заселяли предки сучасної людини. В антропології ці предки
отримали назву Ното егесиїв ("людина з прямою ходою").

У добу середнього палеоліту відбувся демографічний вибух, який спричинив різке зростання кількості пам'яток. Ц
пам'ятки пов'язують з таким видом предків людини, як неандерталець. Цей вид деякі дослідники вважають перехідним
до людини сучасного типу. Для Центральної та Східної Європи число відомих поселень зростає в 70 разів порівняно
часом нижнього палеоліту. Була заселена практично вся континентальна частина Європи, за винятком півночі Англії
півночі Східної Європи та Скандинавії.

Неандерталець - представник однієї зі стадій еволюції людини, який жив від міжльодовикової пори (риссвюрм) аж
до початку останньої стадії зледеніння (120000-35 000років тому). Назва походить від місцевості Неандерталь у
Німеччині. Відомо багато його знахідок у Європі, Ази, Африці, за якими помічено певні відмінності, розгалужені гілки
еволюції та різні її етапи. Для неандертальця характерний невисокий зріст, трохи нахилена вперед постать, великий
череп з об'ємом мозку 1300-1700 см3, виражені надбрівні дуги, похиле чоло, погано виражений підборідковий виступ
Участь неандертальця у формуванні сучасної людини е дискусійною. Вони жили невеликими колективами, займалис
полюванням та збиральництвом. Були творцями культури середнього палеоліту (мустьє). Найвідоміше поховання
гроту Тешик-Таш.

В Україні знахідки решток неандертальців належать до пізньої фази (Кіїк-Коба, Заскальна в Криму). Є свідчення про
перебування неандертальців на стоянках Молодове (Україна), Шалі Галовце (Словаччина), Шипка (Моравія), Шубайюк
(Угорщина). Відомі пам'ятки дають можливість окреслити локальні групи, які мають суттєві відмінності в матеріальній
і духовній культурній традиції. У Центральній Європі для цього періоду характерні перші знахідки шахт, в яких для
виробничої діяльності видобувалися кремінь (Берн, Швейцарія), лимоніт та гематит (Балатонловаш, Угорщина)
Неандертальці користувалися різноманітними знаряддями праці та зброєю не тільки з каменю, а й з дерева, кістки та
рогу.

У добу останнього льодовикового періоду (вюрмське похолодання), яке почалося приблизно 70 тис. років тому
діяльність предків людини ускладнилася. Наступ льодовиків змінив характер господарської діяльності. Деякі види
тварин вимерли або відійшли на південь, а це привело до появи спеціалізованого полювання, пов'язаного з одним
видом тварин. Неандертальці полювали на печерного ведмедя (Північне Причорномор'я, Польща, Словаччина
Румунія, Австрія, Угорщина), оленя (Німеччина), зубра (Поволжя, Кубань, Приазов'я), мамонта (Подністров'я
Угорщина), дикого віслюка та сайгу (Крим). Основною їжею неандертальців в Європі було м'ясо. Для групи в 20-30 осіб
необхідно було 200 кг м'яса на тиждень. Потреба в їжі сприяла виникненню полювання загінним методом (тварин
заганяють у природні та штучні пастки або на групу мисливців, що кидають списи чи камені). У таких полюваннях
брало участь до 100 осіб.

Первісні мисливці - з початку становлення людського суспільства полювання було однією з основних форм
господарства. У палеолітичний період поширилось загінне полювання на великих звірів. Для цього великі колективи
людей вигукуючи зі смолоскипами у руках заганяли стадних тварин до урвища. Перелякані криками та вогнем задн
тварини напирали на передніх і ціле стадо розбивалося, падаючи з висоти. Таке використання сировинних ресурсі
було дуже непродуктивним, оскільки гинуло більше звірів, ніж потрібно було для харчування. У мезолітичний період
було винайдено лук та стріли, що зробило полювання більш безпечним та дало можливість здалеку вражати невеликих
звірів та птахів. Полювання стало продуктивнішим, що у свою чергу зменшило кількість дичини та призвело до кризи
мисливського господарства. З впровадженням відтворюючих форм господарства (землеробства та скотарства
мисливство починає відігравати допоміжну роль у південній зоні та зберігає своє значення у лісовій зоні.

Залежно від нових видів діяльності та побуту змінювалася й технологія виготовлення знарядь праці. Вона полягала в
детальному додатковому ретушуванні робочих частин інструментів та зброї. В умовах холодних зон люди навчились
видобувати вогонь, який тепер захищав їх від холоду. Урізноманітнилася не тільки матеріальна культура, а й
зародилася духовна культура. На основі полювання з'являються перші релігійні уявлення, зокрема культ печерного
ведмедя (Швейцарія, Німеччина). Поховання неандертальців фіксують появу знань про потойбічний світ.

Процес антропогенезу завершується приблизно 40 тис. років тому формуванням людини сучасного типу та
організацією родової общини. Людину, яка змінила неандертальця, називають кроманьйонцем. Термін
"кроманьйонець" у суто археологічному значенні стосується лише людей, що проживали на південному заході Франці
приблизно в добу верхнього палеоліту (40-10 тис. років тому). Але дуже часто ця назва використовується для
позначення перших сучасних людей (Homo sapiens) у будь-якому місці земної кулі.

Кроманьйонець - назва людини пізньопалеолітного періоду" безпосереднього предка сучасної людини. Назва
походить від місцевості Кро-Маньйон у Франції, де у 1868р. було знайдено череп та деякі кістки. На відміну від
неандертальця він був вищим (185- 194 см), мав більший об'єм мозку (за 1800 см3), більш високе чоло без надбрівних
дуг, що виступають, вужчий ніс, чітко окреслений підборідковий виступ. Багато залишків кісток, знайдених на різни
континентах, свідчать про відмінності на цій стадії еволюції людини. Кроманьйонець займався полюванням. Житлом
колективу були печери, гроти, скельні навіси та споруди, збудовані з кісток мамонта. Про високий рівень його
суспільної організації свідчать печерні малюнки та скульптурки, які мали культове призначення,

У добу верхнього палеоліту в Центральній та Східній Європі постійно вдосконалювалися знаряддя праці
Виокремлюється кілька археологічних культур, які співіснували протягом тривалого часу (40-10 тис. років тому). В цей
період людина винайшла лук зі стрілами. Для доби верхнього палеоліту характерні два типи жител: невеликі округлі та
овальні хижі діаметром до 6 метрів з одним вогнищем та каркасом із кісток, бивнів мамонта або жердин (Мезин
Межиріч, Добранічівка в Україні, Шолвар в Угорщині, Елькніца в Німеччині) та багатовогнищеві будинки (близько 9 х
2,5 м) - Костенкі (Росія), Вернене (Німеччина), Пушкарі (Україна), Дольні Вестоніце (Чехія).

Саме тоді найбільш поширеною формою співіснування стала родова община, яка виникла ще в добу середнього
палеоліту. Наприклад, територію Угорщини (93 тис. кв. км) заселяли приблизно 74 общини.

Община (громада) - форма соціальної (колективної) організації людей, характерної майже для всіх народів. Виникла
за часів первіснообщинного ладу. Властивими їй ознаками були спільна власність на засоби виробництва та звичаєв
форми самоврядування, З розвитком суспільства, майнової нерівності і приватної власності змінювалась і форма
общини: родова (матріархат), сімейна (патріархат), сільська (поземельна). З утворенням великого феодального
землеволодіння, община втратила самостійність, перетворившись на залежну від панівних верств організацію
безпосередніх виробників. Розпалася з розвитком капіталістичних відносин. Поземельна община зберігалася
російській імперії до початку XX ст., У широкому розумінні термін "община" використовується для позначення
різноманітних спільнот: сільських товариств, міських комун, земляцтв, релігійних товариств тощо.

Мисливці-збирачі, з яких складалися ці родові общини, становили асоціації сімей, пов'язаних умовами проживання
спорідненістю, спільною мисливською територією. У плані духовної культури ця доба позначена поширенням
тотемізму та анімізму, пов'язаних із мисливською магією. З'являються ознаки первісного мистецтва. На більшій частин
Центральної та Східної Європи формується область, в якій переважають дрібна пластика, геометрична орнаментація та
гравірування на скелях, рідко трапляються зразки печерного живопису, більш поширеного в Західній Європі.

Первісне мистецтво виникає у пізньому палеоліті. Воно відображає навколишній світ та пізнання людиною
таємничих сил природи, зусилля, спрямовані на забезпечення власного існування тощо. Виникає з матеріальних явищ
втілює потреби людини. Збереглися малюнки, нанесені фарбами або висічені на камені. Відомий наскельний та
печерний живопис. Була розвинута графіка на виробах із кістки та рогу. Тісно пов'язане з культом мисливської магії та
культом плідності, первісне мистецтво мало забезпечити успішне полювання, плідність тварин та продовження
людського роду. Воно було невід'ємною часткою тогочасного життя, поступово набуваючи таких естетичних рис, як
реалізм зображень або їх абстрактне чи стилізоване відтворення, монументальність, композиційність. Різним регіонам
властиві особливості. Широко відомі розписи у печерах Альтеміра в Іспанії та Каповій печері на Уралі. Крім настінного
розпису, відомі пластичні зображення людей та тварин. Зокрема "венери" з Віллендорфа на Дунаї, Костянки на Дону
Відомі розкопки кісток мамонта (Мізин на Десні), Первісне мистецтво стало основою для розвитку мистецтва
наступних епох.

Великі зміни відбуваються в добу мезоліту (10-7 тис. рр. до н. е.). Закінчення льодовикового періоду призвело до
загибелі деяких тварин, які були об'єктами полювання. Мамонт на теренах України жив до XI тис. до н. е., шерстистий
носоріг та степовий бізон - до IX-VIII тис. до н. е. Зникли мускусний бик, гігантський олень, лев, гієна, а північний олень
та хутрові звірі переселилися на північ регіону. Характерною особливістю мезоліту став розвиток знарядь праці в бік
удосконалення кидальної зброї та появи дрібних крем'яних та кам'яних інструментів, мотик, кам'яних ступ тощо.

У добу верхнього палеоліту та мезоліту відбувалися певні зміни в структурі родової общини. Вона стала більшою (до
100 осіб) та охоплювала певну територію, на якій займалися полюванням, збиральництвом або рибальством декілька
груп, що утворювали великі чи маліроди-фратрії.

На добу мезоліту припадає формування племені - етнокультурної спільноти, яка характеризується спільністю
мовних та культурних традицій. В умовах міграцій плем'я стає об'єктом розширення шлюбних зв'язків. Усередин
великих спільнот починають формуватися органи управління, що складаються з впливових старійшин громад (вони
займалися організацією колективного полювання, переселення, побудови житла, розподілу здобичі, здійснення певни
обрядів). Іноді обрядовість та контроль за сімейно-шлюбними звичаями покладалися на вождів-шаманів (формальни
лідерів, які замінювалися шляхом успадкування посади за материнською лінією). Лінія вождів відігравала важливу
роль у період воєнних конфліктів, оскільки мала жорсткий авторитарний характер. Старійшини діяли в мирний час і
як правило, узгоджували свою діяльність зі старійшинами інших родів.

Ускладнилася система соціалізації (передачі досвіду молодим поколінням). Першим кроком у цьому напрямку було
виникнення в первіснородовій общині обрядів ініціації і підготовки до неї (випробування для зарахування у члени
роду). Потреби господарської та соціальної діяльності привели до появи тимчасової парної сім'ї як інституту або
нижчої ланки колективу. Вона не мала стійкого характеру, але допомагала відповідально ставитися до виконання
колективних дій, зберігаючи колективний характер присвоєння природного продукту та екзогамні статеві стосунки
межах общини.

У УП тис. до н. е. до Європи приходить "відтворювальне господарство". З півдня Балкан ці імпульси спрямовувалися

на північний захід, північ та північний схід. У середині V тис. до н. е. на території східного угорського Задунав'я, Моравії
Південно-Західної Словаччини складається самобутня культура лінійно-стрічкової кераміки. Носії цієї культури
другій половині V - на початку IV тис. до н. е. поширюють рільництво та скотарство вздовж водних артерій (Дунай
Вісла, Лаба, Рейн, Дністер та Прут) на величезну територію від Маасу (на заході) до Дністра (на сході), від межиріччя
Сави та Драви (на півдні) до Одри (на півночі).

Поселення носіїв лінійно-стрічкової кераміки зосереджувалися поблизу річок. Дерев'яні будинки каркасно-стовпово
конструкції розташовувалися на відстані 15-20 м. У будинку проживали від однієї до кількох сімей. Могильники ціє
культури багаті на знахідки. У могильному інвентарі чоловічих поховань знаходять поліровані кам'яні сокири, вироби
немісцевої сировини, ремісничі вироби.

Рільництво в Європі спочатку було мотичним. Воно виявилося досить трудомістким і малопродуктивним. Велика
кількість дрібної рогатої худоби теж не могла повністю витіснити полювання. Лише поява в УП тис. до н. е. рала
деяких елементів орного рільництва і примітивного підсічно-вогневого комплексу та іригації дала рільникам змогу
отримати певні переваги в здобуванні продуктів харчування. Саме тоді відбувається перехід від круглої до прямокутно
форми житла, що засвідчує стійку тенденцію до повної осілості, оскільки така форма осель давала можливість
добудовувати необхідні житлові та господарські приміщення.

Перехід до відтворювальних форм господарювання та підвищення ефективності результатів господарської діяльност

людей привели до змін у їх побуті та психології. Земля, на якій відбувалося виробництво, набула нової ознаки: вона
стала не лише предметом, а й результатом людської праці. Змінився й характер праці. Вона потребувала більшого
рівня кооперації і водночас формувала спеціалізацію виробничих процесів. Поділ праці всередині общини ста
необхідною умовою її подальшого існування. З'явився також міжобщинний обмін. Общини зі скотарським профілем
обмінювалися продуктами з рільницькими або мисливсько-збиральницькими. Об'єктами обміну були предмети
ремесла (кераміка, знаряддя) та сировина.

Усе це привело до модифікації поняття "власність". Виникають розуміння особистого права на знаряддя й предмети
побуту та усвідомлення спадкового, колективного права на землю. Право власності на землю характеризувалося
певною ієрархічністю: розпоряджатися нею міг лише рід, дорослі члени мали право володіти окремими ділянками, а
сім'я - лише користуватись нею. Особисте майно успадковувалося, враховуючи цю ієрархію. Родова територія мала
певну назву і на ній виділялися ділянки, що мали загальнородове значення: місце для ритуалів, святилища, джерела
питної води та сировини, ліс. З посиленням ролі чоловіків у орному рільництві структура общинної власності набула
патріархального характеру, а потреба у додаткових робочих руках стимулювала перетворення родової общини
сусідську.

В умовах шлюбної замкненості великих общин та формування їх самобутніх культурно-господарських комплексів

відбувалося утворення етнокультурних спільнот. Основною етнічною одиницею ставало плем'я (група общин). Обмін
ослаблення воєнних конфліктів, спільність проведення ритуалів - фактори етнічної консолідації. Для Передньої Азії та
Східної Європи головною подією стала поява індоєвропейської сім'ї мов. Більшість дослідників вважають, що саме
культурою лінійно-стрічкової кераміки слід пов'язувати виникнення в Східній та Центральній Європі племінно
соціальної організації. Для неї було характерне:

- існування общини рільничо-скотарського типу, яку утворювали 60-100 осіб, що проживали в поселенні;

- наявність господарського району в радіусі 5 км навколо поселення. Цей район перебував у колективній общинній
власності.

Нові імпульси з зони Передньої Азії на Балканський півострів сприяли появі на ґрунті старих традицій розписно
кераміки нових культур. У V тис. до н. е. тут формуються своєрідні культури Сескло (Фессалія), Вінча (Балкани
Карпатський басейн), Кара-ново Ш - Веселиново (Фракія). З появою металів цей регіон вступає в енеолітичну добу.

На території сучасних Молдови та України складається на початку IV тис. до н. е. трипільсько-кукутенська історико

культурна спільність. Для неї характерні орне рільництво із застосуванням волів, використання тяглового транспорту
(волокуші). Носії культури використовували мідь і золото для виготовлення прикрас, а мідь - для виготовлення сокир та
тесел. На деяких сокирах трипільців знайдено сліди зварювання при температурі 350-400 С.

Ткацтво, виготовлення шкіряних виробів, кераміка піднеслися з рівня домашнього промислу до рівня таких ремесел
як металургія та металообробка. Обмін та мінова торгівля стали широкомасштабними і призвели до соціально
диференціації суспільства. Більшість дослідників зазначають, що за рівнем розвитку трипільська культура випереджала
всі інші райони Європи. Тут з'являються регіональні центри, а площа поселень та кількість населення різко зростає. У
розвинутому Трипіллі середня площа поселення становить 25-60 га.

Важливим напрямком розвитку скотарства було одомашнення нових видів тварин. Дослідники вважають, що ареал
приручення коней можна пов'язувати з територією України. У поселенні Дереївка знайдено рештки кісток з явними
ознаками одомашнення. Час знахідок (IV тис. до н. е.) дає змогу говорити, що в райони Передньої Азії кінь потрапив
північно-причорноморських степів. Наявність великої рогатої худоби та коней дала можливість вирішувати проблеми
тяглової сили та транспорту.

Справжній переворот розпочався з появою колеса. До останніх часів батьківщиною колеса вважались Передня Азія
та Месопотамія. Але знахідки глиняних моделей коліс у карпато-дунайському ареалі (V - середина IV тис. до н. е.
змушують змінити цю схему. Тепер прийнято вважати, що поширення різних видів колісного транспорту пов'язане
енеолітичними поселеннями Південно-Східної Європи (вони відомі тут з IV тис. до н. е.).

Треба відзначити також появу племен, які здійснювали регулярні міграції, пов'язані з випасом худоби. Вони могли
займатися рільництвом, але головну роль у господарстві відігравав обмін худоби та продуктів скотарства на продукти
рільництва. Таким чином виник новий тип господарства - кочове скотарство. Ареалом формування кочового скотарства
в Європі стали каспійсько-чорноморські степи. Рушійною силою цих процесів, можливо, була зміна вологості клімату
регіону. Але виникнення кочового способу життя не слід абсолютизувати: нові скотарські спільноти жваво
контактували з племенами, які спеціалізувалися в орному рільництві або металургійному виробництві. Поруч і
суспільними комплексами господарства відтворення мешкали племена, які продовжували жити з полювання
рибальства та збиральництва. Вони також продовжували вдосконалювати свою соціальну структуру, оскільки контакти
із сусідами стимулювали в них розвиток соціальної організації.

На ґрунті контактів відбувається стрімкий поступ ремісничого виробництва. В Європі його осередком був Балкано
Карпатський металургійний центр, який виник у VI тис. до н. е. і надав імпульс розвитку металургії трипільсько
культури (схід). Найбільш давнє виробництво металу локалізовано на території Болгарії та колишньої Югославії
Вироби виготовлялися переважно з міді, лише у другій чверті IV тис. до н. е. з'являються речі з бронзи. З друго
половини IV тис. до н. е. почав діяти власний трипільський центр металообробки, хоча сировина надходила туди
Балкан. Варто наголосити на відносній кількості металевих речей. Центральна Європа в цей час у цілому давала лише
до 16,5т міді в рік. Тому тривалий час вироби з міді вважались предметами розкоші, з неї виготовляли лише зброю та
ритуальні предмети. Проте Ш тис. до н. е. стало для Центральної та Східної Європи часом помітних змін. Саме тод
відбувався складний процес заміни енеолітичних культур культурами бронзової доби, яка асоціюється у дослідників
процесами етногенезу народів Європи.

Ш тис. до н. е. - період, дуже важливий для розвитку населення всієї Європи. Він мав перехідний характер, оскільки
на теренах континенту в зонах Середземномор'я, півдня Балкан та на Західному Кавказі виникають нові археологічн
культури. Першими культурами бронзового віку стала ранньомінойська культура на острові Крит, ранньоелладська
культура Греції, ранньофессалійська культура, ранньомакедонська культура та культура раннього бронзового віку у
Фракії.

Друга половина III тис. до н. е. характеризувалася великими переселеннями племен, які значно вплинули на
формування та утворення народів Центральної та Східної Європи.

У другій чверті ІІІ тис. до н. е. в Центральній та на заході Східної Європи значного поширення набула культура
кулястих амфор, її пам'ятки знаходять на Лабі, Одрі, Віслі, а на розвинутій стадії носії цієї культури проникають у
верхів'я Західного Бугу, а звідти - у верхів'я Пруту, Серету та Дністра. Поселення культури кулястих амфор, відкриті
Чехії, складаються зі стовпових жител з обмазаними глиною стінами. У цих поселеннях знайдено залишки зернови
(пшениця та ячмінь) та бобових культур, засвідчено зростання поголів'я свиней.

Протягом IV-III тис. до н. е. виникає велика історична спільнота носіїв ямної культури, яка охоплювала простори від
Південного Приуралля до Пруто-Дністровського басейну. На півночі її ареал доходить до Києва та Самарської луки" а
на півдні - до передгір'я Кавказу.

Не менше значення, ніж ямна культурно-історична спільнота, для Центральної Європи мала культура шнурово
кераміки, або бойових сокир, формування якої датується другою половиною ПІ тис. до н. е. Вона складалася з низки
генетично споріднених культур, які охопили територію від берегів Рейну до Волги. Кубки зі шнуровим візерунком та
шліфовані сокири в чоловічих похованнях є їх специфічною рисою. Культура шнурової кераміки вважається рільничо
скотарською. Оскільки її носії поширювалися на північ та схід, то для цієї культури характерним було пристосування
до місцевих природних умов, яке особливо чітко простежується в районах Польщі та Прибалтики. Тут "шнуровики
були носіями нових відтворювальних технологій, які приходять на зміну мисливським типам господарювання. Те саме
можна сказати й про розвиток металообробки та металургії. Особливо активно розробляються знаряддя праці для
підсічно-вогневого рільництва, властивого носіям цієї культури, які проживали переважно в зоні лісових масивів.

Ще одна велика міграція із західного напряму охопила Західну та Центральну Європу наприкінці III тис. до н. е. у
зв'язку з рухом носіїв культури дзвоноподібних кубків. Районом формування культури вважається Центральна
Португалія. З цієї зони культура починає проникати в Бретань, а з неї - в район витоків Рейну. Невирішеною
залишається проблема виникнення середньоєвропейського вогнища цієї культури, яке охоплювало райони Чехії та
Моравії, а також області сучасних Австрії, Баварії, Угорщини, Саксонії та Польщі. Носії культури дзвоноподібних
кубків на берегах Дунаю займалися розведенням коней, виготовляли мідні ножі та прикраси.

Аналіз могильників усіх культур бронзової доби дає можливість зробити висновки про характер соціальних змін
Знахідки зброї доводять, що реаліями життя населення Центрально-Східної Європи стали воєнні конфлікти й міграції
Як правило, більшість сутичок виникали через стада худоби. На тлі цих зіткнень розвивався міжобщинний обмін, який
також прискорював процеси розшарування всередині племен. Посилюється роль родини, що засвідчено наявністю
парних поховань у великих колективних могильниках. Поява курганних поховань у носіїв ямної культури, де розміри
кургану (діаметр 110 м, висота 3,5 м) потребували зусиль великої кількості людей (приблизно 500 осіб протягом 80 днів)
свідчить про те, що відбувався процес виокремлення військової аристократії. Рядові общинники мали право лише на
курган із діаметром від 20 до 50 м з інвентарем у вигляді глиняного посуду.

Жителі Центрально-Східної Європи вели змішане рільничо-скотарське господарство й у пошуках нових пасовищ для
худоби змушені були обживати гірські райони. У структурі стада майже всюди переважала велика рогата худоба. Роль
овець, кіз та свиней у постачанні населення м'ясом залишалась другорядною.

У першій половині II тис. до н. е. характерним явищем стало рільництво, хоча в деяких регіонах степової смуги
Східної Європи воно могло з'явитися раніше. Рільництво було орним, що свідчить про значний крок вперед, оскільки
ралом з упряжкою волів людина могла обробити великі земельні площі. У період пізньої бронзової доби піщані ґрунти
пагорбів були включені в процес виробництва, ліси розчищені, а долини річок стали використовувати менше
Скорочується режим полювання, оскільки частина тварин (тур, зубр, косуля, кабан, олень) інтенсивно винищувалася
ще в попередні часи. На узбережжі Балтійського моря значну роль мало рибальство, трапляються зображення човнів
навіть перших суден. З'являється колісний транспорт - вози із суцільними та складеними колесами.

У II тис. до н. е. в господарстві тогочасного населення Центрально-Східної Європи зростає значення покладів мідних
та олов'яних руд. Поклади міді знаходились у районах Чеських Рудних гір, Карпат та на Балканах. В останніх двох
районах розробка покладів розпочалася найраніше в Європі. Від 1700-1500 рр. до н. е. виробництво міді розпочалося й
у Східних Альпах. Техніка гірничовидобувних робіт II тис. до н. е. дуже добре вивчена на основі австрійських матеріалів
Копальні Мітгерберга (поблизу Зальцбурга) були врізані в пагорб на глибину до 100 м, слідуючи за шарами мідного
піриту. Підраховано, що кожна з 32 копалень розроблялася протягом семи років групами по 180 робітників у кожній.

Деякі общини в добу пізньої бронзи стали спеціалізуватись на виготовленні знарядь праці. Проте кам'яні знаряддя
продовжували конкурувати з бронзовими" і лише їх форма нагадувала металеві. Тільки наприкінці П - на початку І тис
до н. е. у південних та центральних районах Європи основна маса населення стала ширше використовувати металев
знаряддя праці, про що свідчать знахідки поселень ремісників-металістів, наприклад Велем-Сенгвід (Угорщина).

Великого значення в цей час набув видобуток солі. Так, у Верхній Австрії та Південній Німеччині функціонував район
солевидобутку, де сіль виготовлялася шляхом випарювання, а потім пресувалася та висушувалася у вигляді "соляних
голів". Вона дуже часто ставала предметом обміну, так само як мідь, бронза, золото та вироби з них, фаянсові намиста
бурштин та бурштинові прикраси, морські черепашки.

У другій половині II тис. до н. е. зоною інтенсивного обміну стає Центральна Європа. Нині доведено існування
регулярної активної торгівлі через карпатські та альпійські перевали. Обмін здійснювався на общинному рівні
причому на відміну від країн Сходу та зони Середземномор'я в ньому брали участь усі члени общини. Довжина
торговельних шляхів вражає. Відомо, що в деяких шахтових могилах Мікен знаходили прибалтійський бурштин.

Воєнні сутички в племінному середовищі Центральної та Східної Європи не тільки мали на меті господарськ
інтереси (крадіжка та захист худоби, джерел харчування та сировини), а й прискорювали формування елементі
соціального розвитку (зміцнення влади військового вождя та поява військової аристократії).

Специфічними районами за доби бронзи були степові терени Східної Європи. У першій половиш П тис. до н. е. ту
поширилась катакомбна культурно-історична спільнота, яка мала характерну особливість поховального обряду
небіжчиків ховали в особливих камерах-катакомбах, виритих в одній зі стінок могильної ями. Катакомбна спільнота
займала значну територію від Дністра до Волги. На півдні її кордонами були передгір'я Кавказу (Кубань та зона
Тереку).

Катакомби (від лат. - підземна гробниця) - підземні приміщення природного або штучного походження. У давнину
використовувалися в основному для релігійних обрядів і поховання померлих. Такі катакомбні споруди збереглися
Києво-Печерській лаврі. В період ранньої бронзової доби існувала катакомбна культура, поширена на територія
України і Придоння та у Калмицьких степах. Померлих ховали в катакомбах - підбоях. Головне заняття племен ціє
культури - скотарство і землеробство. Катакомбами інколи називають залишені підземні каменоломні, наприклад під
Одесою, Керчю.

Скотарство та рільництво примушували людей цієї спільноти вести напівкочовий спосіб життя. Існували металургія
та металообробка (біля Артемівська). Вироби із золота тут були рідкісними, проте виокремлення військово
аристократії простежується в матеріалах курганних поховань, декотрі з яких досягали висоти 8 м та діаметра 75 м. У
них є сліди насильницького вбивства при похованні вождя та його дружини. В окремих похованнях виявлені рештки
коня, що свідчить про високе становище похованого.

У пізній період бронзи з'являються пам'ятки зрубної культури, яка існувала в зоні степових районів Східної Європи
Для цієї культурно-історичної спільноти характерним було поховання в ямах або зрубах. Вважається, що катакомбна та
зрубна культури були продовженням традицій ямної культури. Деякі дослідники стверджують, що катакомбна
культура виникла внаслідок міграції, а зрубна становила залишки автохтонних мешканців. Дослідники похован
зрубної культури виділяють сліди соціальної диференціації, зокрема "поховання родових старійшин".

Роль племені як єдиної сили, здатної вберегти населення від нападів сусідів, підсилювалася можливостями освоєння
нових територій. Племінна організація прискорила кризу кровноспоріднених відносин і стимулювала виникнення
нових форм територіальних зв'язків.

На тлі цих процесів виникали перші культи богів, які в II тис. до н. е. стали типовими для регіону Центрально
Східної Європи. Це культ богині родючості та богині землі. З Близького Сходу прийшов культ богині води
Традиційними для регіону вважалися культ бика та культ сонця, представлений золотим диском з ореолом або колом
із чотирма шпицями. Зміна поховального обряду відображає тенденцію змін у побуті. Трупопокладення змінюється
кремацією. За віруваннями стародавніх жителів вогонь допомагав душі звільнитися від тіла.

У П тис. до н. е. масштаб міграцій та складних етнокультурних процесів скорочується. Для цього періоду
найзначнішим переселенням було переміщення в Середньодунайський регіон племен культури курганних могил. На
відміну від попередньої доби ця міграція мала характерні риси воєнного вторгнення. Культура курганних могил для
Центральної та Східної Європи нині датується часом від 1500 до 1200 р. до н. е. Центром цієї культури були Баварія
Вюртемберг та область, де раніше існувала культура Унетіце. У ХШ ст. до н. е. культура курганних могил змінюється
культурою полів поховальних урн, яка охоплює перехідний період від бронзи до залізної доби. Дослідники вважають
що поява культури полів поховальних урн збігається в часі з процесами формування давньоєвропейських італійських
германських, іллірійських, кельтських та венетських етносів.

Первинним осередком державності в Європі стали Крит та ахейська Греція, які вже наприкінці III - на початку П тис
до н. е. утворили світ палацових комплексів. Через них Європа ознайомилася із системою держав східного типу
Незабаром державотворчі процеси охопили нові зони Європейського континенту.

Розклад первіснообщинного ладу в землеробів-скотарів був закономірним результатом неолітичної революції, яка
відбулася в економіці. Різні ознаки такого розкладу існували вже в пізньородовій общині землеробів-скотарів. Однак
для того, щоб ці тенденції проявилися на повну силу, потрібен був час. Мали скластися нові, досконаліші трудов
навички, зрости кількість населення, прогресувати найважливіша складова продуктивних сил - засоби праці. Щодо
цього дуже велике значення мали відкриття й освоєння корисних властивостей металів. Це стало поштовхом до
культурних і соціальних зрушень в історії людства.
 
Культура та вірування первісних людей

Первісна культура відіграла значну роль у розвитку людства. Саме з цього культурно-історичного періоду
розпочалася історія людської цивілізації, формувалася людина, зароджувалися такі форми людської духовності, як
релігія, мораль, мистецтво.

З розвитком матеріальної культури, знарядь праці, підвищенням значення колективних форм праці розвивалис
елементи духовної культури, зокрема мислення та мова, виникали зародки релігії, ідеологічних уявлень, з'явилися
праобщині й деякі елементи магії та зародки мистецтва: хвилясті лінії на стінах печер, зображення контуру руки
Однак більшість учених називає це протомистецтво натуральною образотворчою діяльністю.

Формування общинно-родового ладу сприяло розвитку духовного життя первісної людини. Доба ранньородово
общини характеризувалася помітними успіхами в розвитку мови, основ раціональних знань.

Ще донедавна вважалося, що мови найменш розвинутих груп людства мають дуже незначний лексичний запас
майже позбавлені загальних понять. Проте подальше вивчення цього питання засвідчило, що лексикон навіт
найвідсталіших племен, наприклад аборигенів Австралії, налічує не менше 10 тис. слів. З'ясувалося також, що у цих
мовах переважають конкретні, деталізовані визначення, є в них і слова, що передають зміст загальних понять. Так,
аборигенів Австралії є позначення не лише різних порід дерев, а й дерева взагалі, не лише різних видів риб, а й риби
взагалі.

Особливістю найпримітивніших мов є нерозвинутість синтаксичних форм. В усній мові навіть найрозвиненіших
народів, на відміну від їх писемності, фрази також звичайно складаються з мізерної кількості слів.

Джерелом знань первісної людини була її трудова діяльність, під час якої накопичувався досвід, передусім про
навколишню природу. Значно розширилися практичні галузі знання. Людина опанувала найпростіші способи
лікування переломів, вивихів, ран, зміїних укусів, інших захворювань. Люди навчилися рахувати, вимірювати відстань
обчислювати час, зрозуміло, досить примітивно. Так, спочатку існували три - п'ять позначень числових понять. Велик
відстані вимірювалися днями шляху, менші - польотом стріли або списа, ще менші - довжиною конкретних предметів
найчастіше різних частин людського тіла: ступні, ліктя, пальця. Звідси - назви давніх мір довжини, що як пережиток
збереглися в багатьох мовах: лікоть, фут, дюйм тощо. Час обчислювався лише порівняно великими відтинками
пов'язаними з розташуванням небесних тіл, зміною дня і ночі, з природно-господарськими сезонами.

Навіть найвідсталіші племена мали досить розвинену систему передавання на відстань звукових або зорових
сигналів. Писемності не було взагалі, хоча в аборигенів Австралії вже з'явилися зародки піктографії.

Зразки образотворчого мистецтва доби ранньородової общини відомі за численними археологічними пам'ятками
графічними та живописними зображеннями тварин, рідше рослин і людей, на-скельними малюнками тварин і людей
мисливськими та воєнними сценами, танцями та релігійними церемоніями.

В усній творчості найраніше розвинулися перекази про походження людей та їхні звичаї, подвиги предків
виникнення світу та різні явища природи. Незабаром з'явилися оповідання та казки.

У музиці вокальна або пісенна форма передувала інструментальній. Першими музичними інструментами були
ударні пристрої з двох шматків дерева або натягнутого шматка шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом
яких, мабуть, були тятива лука, різні сурми, флейти, сопілки.

До найдавніших видів мистецтва належать танці. Первісні танці були колективними і дуже образними: імітація
(частіше у масках) сцен полювання, рибальства, воєнних сутичок тощо.

Поряд з раціональним світоглядом виникла релігія у таких ранніх, первісних своїх формах, як тотемізм, фетишизм
магія, анімізм.

Тотемізм - це віра в тісний зв'язок між людиною або якоюсь родовою групою та її тотемом - певним видом тварин
рідше рослин. Рід носив ім'я свого тотема, і члени роду вірили, що походять від спільних з ним предків, перебувають з
ним у кровному спорідненні. Тотемові не поклонялися. Його вважали батьком, старшим братом тощо, який допомагає
людям роду. Люди, зі свого боку, не повинні знищувати свій тотем, завдавати йому якоїсь шкоди. Взагалі тотемізм був
своєрідним ідеологічним відображенням зв'язку роду з його природним середовищем, зв'язку, який усвідомлювався в
єдиній зрозумілій на той час формі кровного споріднення.

Фетишизм - віра в надприродні властивості неодухотворених предметів, у те, що вони можуть якось допомагати
людині. Таким предметом - фетишем - може бути певне знаряддя праці, дерево, камінь, а пізніше спеціально
виготовлений культовий предмет.

Магія - віра у здатність людини особливим чином впливати на інших людей, тварин, рослин, явища природи. Н
розуміючи справжнього взаємозв'язку певних фактів та явищ, хибно тлумачачи випадкові збіги, первісна людина
вважала, що за допомогою особливих слів та дій можна викликати дощ або здійняти вітер, забезпечувати успіх
полювання або збирання, допомагати або шкодити людям. Залежно від призначення магія поділялася на кілька видів
виробничу, охоронну, любовну, лікувальну.
 Анімізм - віра в існування душі та духів.

З розвитком вірувань і ускладненням культу їх виконання потрібні були певні знання, уміння, досвід. Найважливіш
культові дії почали виконувати старійшини або певна група людей - чаклуни, шамани.

Духовній культурі ранньородової общини було властиве тісне переплетення раціональних та релігійних уявлень. Так
лікуючи рану, первісна людина вдавалася і до магії. Протинаючи списом зображення тварини, вона одночасно
практикувалася в прийомах полювання, показувала їх молоді, "магічно забезпечувала" успіх наступної справи.

З ускладненням виробничої діяльності первісної людини збільшувався і запас її позитивних знань. З виникненням
землеробства і скотарства нагромаджувалися знання в галузі селекції - штучного добору найкорисніших сортів рослин
порід тварин.

Розвиток математичних знань зумовив появу перших засобів для лічби - в'язки соломи або купки камінців, шнурів з
вузликами чи нанизаними на них черепашками.

Розвиток топографічних і географічних знань зумовив створення перших карт - позначень маршрутів, нанесених н
кору, дерево або шкіру.

Образотворче мистецтво пізньонеолітичних і енеолітичних племен в основному було досить умовним: замість цілого
зображувалася певна характерна частина предмета. Поширився декоративний напрям, тобто прикрашання ужиткових
речей (особливо одягу, зброї та хатнього начиння) художнім розписом, різьбленням, вишивкою, аплікацією тощо. Так
кераміку, яку в ранньому неоліті не прикрашали, у пізньому неоліті орнаментували хвилястими лініями, колами
трикутниками тощо.

Еволюціонувала й ускладнювалася релігія. З нагромадженням знань про власну сутність і навколишню природу
первісне людство менше ототожнювало себе з останньою, а дедалі більше усвідомлювало залежність від невідоми
йому добрих і злих сил, які здавалися надприродними. Формувались уявлення про боротьбу доброго і злого начал
Сили зла люди намагалися умилостивити, добрим силам почали поклонятися як постійним оборонцям і заступникам
роду.

Змінився зміст тотемізму. Тотемні "родичі" та "предки" стали об'єктом релігійного культу.

Водночас з розвитком родового ладу й анімізму зародилася віра в духів померлих прабатьків роду, що допомагають
йому. Тотемізм зберігався в пережитках (наприклад, у тотемних назвах та емблемах родів), але не як система релігійних
вірувань. Саме на цій анімістичній основі почав утворюватися культ природи, що уособлювався в образах різних духів
тваринного і рослинного світу, земних і небесних сил.

З виникненням землеробства пов'язана поява культу вирощуваних рослин і тих сил природи, від яких залежало їх
зростання, особливо Сонця і Землі. Сонце вважалося запліднюючим чоловічим началом, Земля - запліднюваним
жіночим. Циклічність життєдайного впливу Сонця зумовила виникнення у людей уявлення про нього як про дух
родючості, що вмирає і воскресає.

Як і на попередній стадії розвитку, релігія відображала та ідеологічно закріплювала визначну господарську

суспільну роль жінки. Розвинувся материнсько-родовий культ господарок та охоронниць родинного вогнища
Ймовірно, тоді зародився відомий у деяких розвиненіших народів культ жіночих предків-праматерів. Більша частина
духів природи, і серед них насамперед дух Матері-Землі, виступала в образі жінок і мала жіночі імена. Жінки, як
раніше, часто вважалися основними, а у деяких племен навіть виключними носіями таємних знань і магічних сил.

Розвиток землеробства, особливо іригаційного, що потребувало точного визначення строків поливання, початку
польових робіт тощо, сприяв упорядкуванню календаря, вдосконаленню астрономічних спостережень. Перш
календарі звичайно ґрунтувалися на спостереженнях за зміною фаз Місяця.

Необхідність оперувати великими числами і розвиток абстрактних уявлень зумовили прогрес математичних знань
Спорудження укріплень, таких транспортних засобів, як віз та вітрильний корабель, сприяли розвитку не лише
математики, а й механіки. А під час суходільних та морських походів, пов'язаних з війнами, накопичувалися
астрономічні спостереження, знання з географії та картографії. Війни стимулювали розвиток медицини, а особливо
хірургії: лікарі ампутували ушкоджені кінцівки" робили пластичні операції.

Повільніше розвивалися зародки суспільствознавчих знань. Тут, як і раніше, панували тісно пов'язані з релігією
міфологічні уявлення про чудесну природу всіх основних явищ господарського, громадського та ідеологічного життя
Саме в цей час були закладені основи правових знань. Вони відокремилися від релігійних уявлень, звичаєвого права. Це
добре видно на прикладі первісного (та й ранньокласового) судочинства, в якому вирішальну роль часто відігравали
нереальні обставини, наприклад "знамення згори". Для того, щоб з'явилося таке знамення, застосовувалися
випробування клятвою, освяченою їжею, отрутою. При цьому вважалося, що винний загине, а невинний залишиться
живим.

Зведення оборонних споруд і розрахованих на тисячоліття усипальниць поклало початок монументальній

архітектурі. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло розквіту ужиткового мистецтва. Для потреб військово
племінної знаті створювалися ювелірні прикраси, коштовна зброя, посуд, ошатний одяг. У зв'язку з цим поширилися
художнє карбування, тиснення металевих виробів, а також техніка емалі, інкрустація коштовним камінням
перламутром тощо. Розквіт художньої обробки металу, зокрема, відобразився у відомих скіфських і сарматських
виробах, прикрашених реалістичними або умовними зображеннями людей, тварин, рослин.

З інших специфічних видів мистецтва слід вирізнити героїчний епос. Шумерський епос про Гільгамеша та епічний
розділ П'ятикнижжя, "Іліада" й "Одіссея", ірландські саги, "Рамаяна", "Калевала" - ці та багато інших класичних зразкі
епосу, що виникли в основному в епоху розкладу родового ладу, донесли до нас згадки про нескінченні війни, героїчн
подвиги, відносини у суспільстві.

До усної народної творчості почали проникати класові мотиви. Заохочувані військово-племінною знаттю співці та
оповідачі прославляли її благородне походження, воєнні подвиги, багатство.

Під час розкладу первіснообщинного ладу виникали та розвивалися адекватні новим умовам життя форми релігії
Перехід до патріархату супроводжувався становленням культу чоловічих предків-покровителів. З поширенням
землеробства та скотарства утвердилися сільськогосподарські культи родючості з їх еротичними обрядами і людськими
жертвами, широко відомими образами духів, які вмирають та воскресають. Звідси певною мірою ведуть свій початок
давньоєгипетський Осіріс, фінікійський Адоніс, грецький Діоніс і, нарешті, Христос.

З посиленням племінної організації та утворенням союзів племен утвердився культ племінних покровителів
племінних вождів. Деякі вожді залишалися об'єктом культу і після своєї смерті: вважалося, що вони стают
впливовими духами, які допомагають своїм одноплемінникам.

Розпочалося виокремлення професійної розумової праці. Такими професіоналами насамперед ставали вожді, жерці
воєначальники, потім - співаки, оповідачі, постановники театралізованих міфологічних вистав, знахарі, знавці звичаїв
Виділення професійної розумової праці значно сприяло розвитку та збагаченню духовної культури.

Вершиною розвитку духовної культури первісного суспільства було створення упорядкованого письма.

Це відбувалося шляхом поступового перетворення піктографічного письма, що передавало лише загальний зміс
повідомлень, на письмо1, що складалося з системи ієрогліфів2, у якому точно фіксовані знаки означали окремі слова
або склади. Таким було найдавніше ієрогліфічне письмо шумерів, єгиптян, критян, китайців, майя та інших народів.

Чимало явищ сучасного життя виникли саме в первісному суспільстві. Через таку найважливішу особливість цього
етапу історії людства його вивчення має не тільки пізнавальне" а й світоглядне значення.
 Історія стародавнього світу

Розквіт і занепад єгипетської держави

 Одним із осередків давньої цивілізації була Єгипетська держава, територія якої простягалася з півдня на
північ від першого порогу р. Ніл до Середземного моря, тобто майже на 1200 км. На заході та сході її кордони
обмежували пустелі та гори. З погляду природно-кліматичних умов це був велетенський оазис серед мертвих
пустель Північно-Східної Африки.

Державність в Єгипті виникла у другій половиш IV тис. до н. е. Історію Єгипетської держави прийнято
поділяти на Раннє Царство (3100-2160 до н. е.), Стародавнє Царство (бл. 2700-2160), Середнє Царство (2134-
1786), Нове Царство (1575-1087) і Пізнє Царство (XI-IV ст.).

За Раннього Царства державність існувала у формі так званих номів - адміністративно-територіальних

одиниць, що були автономними господарськими та адміністративними органами. Поступово відбувався
процес централізації управління, який досяг апогею в епоху Давнього царства. Цьому сприяла
староєгипетська релігія, яка проголошувала царя божеством. Ім'я єгипетського царя було сповнене магічної
сили і тому його навіть не вимовляли. Культ царя-фараона в Єгипті був надзвичайно розвинутим, про що
свідчать велетенські гробниці-піраміди, в яких ховали фараонів і які мали показати їх велич і владу.

Фараон - офіційний титул правителів Стародавнього Єгипту, починаючи з XIII ст. до н. е" який в історичній
літературі поширили на всіх староєгипетських володарів. Термін "фараон" походить від давньоєгипетського
слова нперо" ("великий будинок"), яке давні греки передавали як "фарао". Фараон вважався сином Сонця,
земним уособленням бога Гора і спадкоємцем Осіріса, а також верховним главою усіх провінційних культів, а
тому був сакральним і абсолютним розпорядником усіх земельних, сировинних та продовольчих ресурсів
країни і самого життя своїх підданих. Зовнішню ознаку влади фараона становила подвійна біло-червона
"корона", котра символізувала безмежну владу царя над об'єднаною державою.

Фараон керував державою, спираючись на адміністративний апарат, що здійснював фіскальні, судові та

поліцейські функції, контролював економічне життя країни. Повновладними володарями на місцях були
номархи, які керували численними чиновниками. Крім розвитку власної економіки, фараони Стародавнього
Царства особливої уваги надавали грабіжницьким воєнним походам на сусідні території.

Проте сильна централізована влада лише певний час влаштовувала місцеву адміністрацію, яка
збагачувалася і поводилася так, ніби фараона взагалі не існувало. Номархи перетворилися на суверенних
царків, а фараон - на звичайного номарха.

Близько 2050 р. до н. е. Ментухотеп І проголосив себе царем об'єднаного Єгипту, а надалі фараон Аменемхет
І остаточно підкорив весь Єгипет своїй владі. Проте політична централізація Єгипту доби Середнього царства
не досягла попереднього рівня, згодом Єгипетська держава стала знову занепадати. Вона не могла протистояти
проникненню в Дельту кочівників-гіксосів, але розпалася не на окремі номи, а на дві незалежні держави зі
столицями у Фівах та Ксоїсі.

Остаточно від гіксосів країну звільнив Яхмос І, який започаткував XVIII династію. З неї розпочинається
новий етап староєгипетської історії - Нове царство. Воєнні походи Яхмоса І і наступних фараонів значно
розширили межі Єгипту. Особливого успіху в територіальних завоюваннях домігся Тутмос III, якого
називають "Наполеоном Стародавнього Єгипту". Він майже втричі збільшив територію країни,
підпорядкувавши нубійські, лівійські та східносередземноморські територій Йому надсилали подарунки
сусідні царі, з ним рахувалися тодішні передньоазіатські держави. Його зусиллями Єгипет перетворився на
могутню світову державу.

Наступні фараони повинні були лише підтримувати міжнародний авторитет своєї держави, насамперед
дипломатичними засобами. До того ж вони налагодили досконалу систему управління завойованими
територіями, на яких довірені люди фараона здійснювали суворий контроль над місцевими намісниками.

Одним із реформаторів релігійно-політичного життя Єгипту став Аменхотеп IV, який був одружений з
Нефертіті, широко відомою за скульптурним зображенням. Він скасував дуже популярний у Єгипті культ
Осіріса, єдиним божеством проголосив сонячний диск Атон, а себе - Атоновим сином і первосвящеником.
Тільки він мав право молитися Атону, а всі інші - йому. Його реформа не дала жаданих наслідків у зміцненні
політичного режиму фараона і піднесенні міжнародного авторитету Єгипту, а бездіяльність на міжнародній
арені мала катастрофічні наслідки, бо послабленням Єгипту скористалися сусіди.

Невдовзі у Східному Середземномор'ї господарювали вже хети. Єгипетська імперія знову занепала. І хоча за
Рамзеса ІІ міжнародний авторитет Єгипетської держави значно зріс, розширились її торговельно-економічні
та культурні зв'язки з іншими країнами, повернути колишні могутність і авторитет було важко.

Поступово реальна влада перейшла до жерців, у державі процвітали корупція та злочинність, грабували
навіть гробниці. Центр політичного життя країни перемістився в Дельту. Близько 1085 р. До н. е. розпочався
останній період історії Єгипту. Сепаратизм номів, вторгнення сусідів (ассирійців, персів, кушитів, вавилонян)
призвели до нового занепаду Єгипетської держави. Після завоювання у 332 р. до н. е. Єгипту Александром
Македонським, країна стала частиною елліністичного світу.

Сепаратизм (фр. separatisme, від лат. separatus - окремий) - прагнення окремих груп населення чи
організації до відокремлення, відособлення;рух за надання частині держави права автономй чи її повне
відокремлення й створення нової держави.

Стародавня Єгипетська держава пройшла складний шлях розвитку. Економіка найвищого розквіту досягла
в епоху Нового Царства. Основою економічного життя стародавніх єгиптян було сільськогосподарське
виробництво. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, льон, часник, огірки тощо. Добре розвинута басейнова
система іригації забезпечувала високу ефективність землеробства. Нільський мул, який піднімався разом з
водою під час повені через канали на поля, не тільки удобрював землю, а й тривалий час зберігав вологу.
Іригаційне землеробство не тільки забезпечувало рівень економічного розвитку, а й великою мірою визначало
соціальний устрій та політичну систему. Адже кожен басейн був частиною єдиної іригаційної системи, що
потребувало централізованого керівництва, об'єднувало єгиптян у монолітний трудовий колектив.

Високого рівня розвитку в Єгипті набуло ремесло, зокрема каменярство, суднобудування, гончарство,
ткацтво, ювелірна справа тощо. Цьому сприяла наявність багатих покладів корисних копалин. У період
Середнього Царства єгиптяни почали опановувати бронзу, виготовляти скло, обробляти золото. Проте
економіка країни залишалася натуральною, на ринок вивозилися тільки надлишки продукції.

Наприкінці Нового Царства почав формуватися загальноєгипетський ринок. Становище змінилося, коли
почали утворюватися товарно-грошові відносини. Це сталося у зв'язку з тим, що Єгипет був змушений
купувати мідь, олово, залізо, деревину, що раніше завозилися із завойованих територій. Активізувався і
внутрішній ринок, до якого найбільший інтерес виявляли землевласники, храми, що також мали чимало
земель, малоазійські та грецькі купці.

Соціальна структура єгипетського суспільства була надзвичайно своєрідною. В епоху Стародавнього

Царства соціальну еліту становили фараон, царедворці, номархи, жрецька верхівка.

У часи Середнього Царства посилилася воєнна політика фараонів, поглибилося майнове та соціальне
розшарування суспільства. Адже воєнна здобич діставалася переважно знаті. Фараони приганяли до Єгипту
багато військовополонених, які в соціальній структурі займали місце між трудовим і нерабським залежним
населенням.

В епоху Нового Царства дуже строкатим був ремісничий люд, який об'єднувався в окремі групи, працював
під наглядом майстрів, колективно відповідав за виконану роботу.

Окремим прошарком були воїни-професіонали, основна маса яких одержувала зброю з царського арсеналу,
найзаможніші воїни були спроможні купувати собі бойові колісниці. У війську, де існувала жорстка палична
дисципліна, перебувала значна частина іноземних найманців.

Культура стародавнього єгипту

Історія державності та культури Стародавнього Єгипту поділяється, як зазначалося раніше, на кілька періодів. Раннє
Царство було часом виникнення ранньорабовласницького суспільства та деспотичної держави, впродовж якого
сформувались характерні для стародавніх єгиптян релігійні вірування: культ природи і предків, астральний та
загробний культи, фетишизм, тотемізм, анімізм, магія. Образотворче мистецтво досягло високої зрілості художні
форм.

У Стародавньому та Середньому Царствах зміцнилася централізація бюрократичного управління, посилилася

могутність Єгипту, його прагнення поширити межі свого впливу на сусідні народи. У цей час були споруджен
вражаючі за своїми розмірами велетенські гробниці фараонів: піраміди Хеопса, Хефрена та Мікерина, унікальн
пам'ятки образотворчого мистецтва: сфінкси фараона Хефрена у Гізі та фараона Аменемхета III, створені портретний
дерев'яний рельєф "Будівничий Хесіра", численні художні скарби з гробниць Хенену та Хені, статуї Кемеса - останнього
фараона Середнього Царства. Про грандіозність найбільшої з єгипетських пірамід - піраміди Хеопса, яка не має соб
рівних серед кам'яних споруд світу, свідчать її колосальні розміри: 146 м у висоту, довжина основи кожної з чотирьох
граней - 230 м. Це справді незвичайна пам'ятка необмеженої влади фараона і каторжної праці його підданих.

Нове царство було останнім періодом зовнішньої активності Єгипту, коли він вів тривалі завойовницькі війни у
Передній Азії та Північній Африці. У цей час особливого розквіту набула архітектура храмів, найвідомішими з яких є
прикрашені великою кількістю різноманітних колон храми Амона-Ра у Луксорі та Карнаку. Серед вершин художньо
творчості цього періоду - неперевершений своєю натхненною красою образ цариці Нефертіті, чудова золота маска
фараона Тутанхамона, розписи гробниць у Долині царів поблизу Фів. Вони продовжували характерну для
Стародавнього Сходу традицію зображення голови і ніг фігури у профіль, а торса - у фас Ця традиція зникла лише
завершальний період занепаду Єгипту, коли його, як і Вавилон, завоювала Персія. З цього часу нащадкам залишилис
такі шедеври, створені за іншими естетичними принципами, як рельєф з Мемфіса "Плакальники" та фаюмськ
портрети.

Художні досягнення Стародавнього Єгипту є матеріальним втіленням особливого світогляду єгиптян, для мислення
яких був характерний дуалізм у розумінні світу як цілого, створеного а єдності та боротьби двох начал. Він відобразився
й у поділі всього сущого на чоловіче й жіноче начала життя, протиставленні чорної землі долини Нілу та білого піску
навколишніх пустель, Верхнього і Нижнього Єгипту, у двоїстому характері влади фараонів.

У межах світогляду єгиптян формувалася релігійно-міфологічна система уявлень про світобудову та свою країну
Згідно з вченням жерців Геліополя Землю оточує нескінченна водяна безодня, яка щороку омиває Єгипет повінню
Нілу. Цей водяний океан темряви спочатку заповнював собою весь простір Всесвіту, доки Сонце не піднеслося над ним
витіснивши густий морок. Саме бог Сонця Ра став творцем світу, надав йому форму, вдихнув у нього повітря, світло
життя, вступив у двобій з силами водяної безодні. Він створив інших богів, людей, тварин і зберігає встановлений
світовий порядок, зазначивши у правилах істини та справедливості "Маат" місце кожної істоти у світобудові. Коли ж
Атон-Ра повернеться до свого правічного спокою, час і простір перестануть існувати.

Однак згодом жерці Мемфіса почали вважати, що першим з'явилося не Сонце, а Птах (Земля), який і створив Небо
Сонце та дав початок світу своїм животворним словом.

Давньоєгипетське суспільство оспівувало у своїх релігійних гімнах єдність творення, однак було вкрай
політеїстичним. Лише поступово у розгалуженому пантеоні богів було встановлено певну божественну ієрархію, в якій
культ бога Сонця Ра злився з іншими культами, як у випадку зі старовинним державним богом Гором, що зображався у
вигляді сонячного сокола чи сонячного диску з пташиними крилами. З допомогою цих нижчих за Ра місцевих богі
єгиптяни й сподівалися наблизитися до вищого Божества. Реформа фараона Ехнатона, який спробував запровадити
культ єдиного верховного бога Сонця Атона, не мала успіху через політеїзм давньоєгипетського суспільства.

В єгипетській міфології образи нижчих за Ра богів у багатьох виявах (боротьба за владу та зі смертю) нагадували те
до чого люди прагнули в суспільстві. Так, бог вмираючої і воскресаючої природи, її животворних сил Осіріс (Озіріс)
якого вбив його брат, бог смерті Сет, за допомогою богинь Ісіди та Нефріди воскрес і, торжествуючи над смертю, ста
володарем царства мертвих. А його син Гор згодом переміг Сета і став володарем Землі. Воскресіння Осіріса давн
єгиптяни вважали запорукою свого особистого воскресіння й безсмертного життя у загробному світі. Але насамперед
ці уявлення були основою культу фараона, обожнення його влади та особи. Ім'я "Гор" стало одним зі священних титулі
фараона. Єгиптяни вважали, що як нащадок творця і володаря світу фараон має владу не лише над своєю країною, а й
над усім Всесвітом. Саме цей аспект двоїстої влади фараонів монументально втілений ще в період Стародавнього
царства у піраміді Хефрена з її фараоном в образі сфінкса, що незворушно спостерігає за далеким горизонтом, д
править його небесний батько Ра, і власною особою зберігає рівновагу та спокій у світі. Тільки завдяки йому в природ
та суспільстві панує порядок, лише йому завдячує Єгипет своїм добробутом. Таким було обґрунтування влади фараона
і пояснення споконвічного суспільного порядку.

Зміцненню традиційних суспільних відносин, безумовно, сприяв і верховний принцип давньоєгипетської етики, що
втілювався у правилах "Маат". їх основна функція гаранта й охоронця незмінного світу та суспільства, раз і назавжди
встановленого космічного порядку саме і полягала у попередженні спроби поставити під сумнів існуючий порядок у
суспільстві. "Маат" містив такі етичні ідеї, як істина, порядок, справедливість, доброчесність.

Стародавні єгиптяни прагнули діяти відповідно до божественної волі, тому для селянина дотримання правил "Маат
означало сумлінну працю, а для посадової особи - справедливе рішення.

Правила "Маат" закликали до милосердя, зобов'язували багатих допомагати бідним, привчали до культури
поведінки, дисципліни, скромності та стриманості.

У Стародавньому Єгипті, де лише фараон стояв над суспільством, усі інші вільні громадяни вважалися рівними
перед творцем і законом, жінки були рівноправними з чоловіками.

Єгиптяни цінували радощі сімейного життя, що відобразилося в літературі, малюнках та написах на стінах гробниць
Характерним для життя єгиптян був гедонізм (етика насолоди). Земні радощі настільки цінувалися у Стародавньому
Єгипті, що "переносились" навіть у потойбічне безсмертне життя, яке, як уявлялося, дарує вічну насолоду. Тому "Книга
мертвих" - найбільша збірка релігійно-магічних текстів, записаних на сувоях папірусів, де зібрані міфи про життя у
загробному світі ("царстві мертвих"), - містить чимало гедоністичних мотивів.

Віра в індивідуальне безсмертя породила і такий феномен у культурі давніх єгиптян, як прагнення залишити по соб
пам'ять у віках, будуючи поховальні пам'ятки - гробниці та піраміди. Якщо в епоху Стародавнього Царства лиш
фараони могли "увійти до царства мертвих", побудувавши собі піраміду, то з часів Середнього Царства кожний
отримав право досягти цього "блаженства", спорудивши гробницю для себе. Саме завдяки вірі в індивідуальне
безсмертя єгиптяни, яких суспільство позбавляло можливості самовираження в земному житті, намагалися увічнити
свої душу і тіло у потойбічному світі, де кожний отримає втіху, ставши рівним богам і фараонам. З цим пов'язана
поширена у давньоєгипетській цивілізації традиція бальзамування та муміфікації тіл померлих.

Мумія - слово перського походження. Спосіб поховання у Стародавньому Єгипті. У ранній період мертвого завивали
у полотно чи шкіру і ховали неглибоко в гарячому піску, що сприяло природному висиханню. Збереження тіла
цілості підтримувало віру єгиптян у посмертне життя. Дух залишав тіло під час смерті та мав пізнати його
повернутись під час поховання. Час від смерті до поховання становив 70 днів. У храмах муміфікувалися тіла фараонів та
вищих урядовців, пізніше звичай поширився і на нижчі верстви. Спосіб муміфікації описав грецький історик Геродот
З тіла виймали мозок та нутрощі, які складали у спеціальний посуд - канопи. Тіло зневоднювали, умивали пальмовим
вином та наповнювали ароматичними речовинами. Натирали кедровою олією. Потім відповідно до ритуалу під ча
читання релігійних текстів тіло повністю завивали полотняними стрічками та вкладали у дерев'яну скриню
антропоморфної форми (саркофаг ).

У духовному житті Стародавнього Єгипту визрівало і прагнення до раціонального пізнання, позбавленого містики
Саме тут уперше у світі виникла практична медицина, певного розвитку досягла десяткова система лічби в арифметиці
Про високий рівень геометрії свідчать досконалість форм єгипетських монументальних споруд - пірамід, палаців
храмів. Давні єгиптяни володіли також деякими елементарними знаннями з алгебри, розв'язували рівняння з одним та
двома невідомими.

В Єгипті існував своєрідний інтелектуальний центр - "Будинок життя", в якому створювали священні гімни та пісні
редагували богословсько-філософські трактати, видавали так звані магічні книги - збірки з різноманітних галузей знан
- магічних ритуалів, експериментально перевірених рецептів лікування хвороб.

Винайдення ієрогліфічного єгипетського письма сприяло розвитку таких жанрів словесності, як міфи, казки, байки
молитви, гімни, плачі, епітафії, дидактичні твори, повісті, любовна лірика і навіть філософські діалоги та політичн
трактати з теорії державної влади. Згодом виникли релігійна драма, світський театр.

Фараони та вищі чиновники оточували себе не лише мислителями, мудрецями-порадниками, а й митцями

архітекторами, скульпторами, співаками, танцюристами, музикантами.

Завдяки розвитку мистецтва у давньоєгипетському суспільстві вперше в історії світової культури зародилася так
риса, як гуманізм. Хоча давні єгиптяни і вірили у безсмертя, в їх духовному житті існувала й антитеза цієї ідеї
відображена, зокрема, у збірці текстів епохи Середнього та Нового царств, відомій під назвою "Пісня арфіста". ї
пронизує думка, що все на Землі минуще, приречене на зникнення, адже ніхто з померлих не з'явився з потойбічного
світу, щоб розповісти людям про долю, яка чекає їх у загробному житті. Тому слід насолоджуватися земними благами.
 
Стародавній Вавилон

На початку XIX ст. до н. е. у Месопотамію - долину між Тигром і Євфратом - увійшли племена амореїв і
заснували тут свою державу зі столицею у Вавилоні. Розташований на перехресті прадавніх караванних
шляхів, він швидко збагачувався. Особливо Вавилон піднісся у XVIII ст. до н. е. за царя Хаммурапі (1792- 1750
до н. е.).

Хаммурапі скористався занепадом низки міст-держав (Іссен, Ларса) і добровільно погодився бути васалом
аморейської держави. За її підтримки Хаммурапі завоював сусідні міста-держави. Для місцевих селян він
спорудив канал, що дало змогу значно розширити площу оброблюваних земель і посилило авторитет царя.
Він зміцнив північні кордони країни, а коли помер могутній ассирійський цар Шамші-Адад І, вигнав із
сусідньої держави Марі ассирійський гарнізон і посадив там свого намісника.

Поступово Хаммурапі завоював сусідні князівства і контролював величезну територію з важливими

торговельними шляхами.

Так виникла перша централізована держава в історії Месопотамії.

Наступникам Хаммурапі довелося вести запеклу боротьбу з племенами каситів, шумерів, які прагнули
відродити свою державність, а також із хетами. Вавилон завоювали касити, що заснували II Вавилонську
династію. Каситські племена вели напівкочовий спосіб життя і значно поступалися вавилонцям за рівнем
розвитку. Верхівка цих племен з часом злилася з вавилонською знаттю.

У середині II тис. до н. е. частішими стали воєнні конфлікти Вавилону з Ассирією. Вавилон користувався
допомогою хетів, але у ХП ст. до н. е. їх держава загинула. Одночасно зі Сходу спустошливий набіг здійснили
еламці. Каситська династія занепала.

Засновником нової династії в ХП ст. до н. е. став Навуходоносор, який подолав і вигнав каситів, завдав
воєнної поразки Ассирії, проте відродити колишню могутність Вавилону не зміг. Занепад Вавилону тривав до
VII ст. до н. е., доки на його руїнах не виникло нове царство.

У господарстві Стародавнього Вавилону існувала й ефективно використовувалася іригаційна система, що

була "економічним нервом" країни, про яку піклувалися не лише спеціальні чиновники, а й кожний
громадянин. Високий рівень землеробства сприяв успішному розвитку тваринництва.

Значно розвинулось ремісниче виробництво: будівельна справа і гончарство, виробництво цегли,

ковальство, суднобудування. Вавилон вів активну зовнішню торгівлю, купуючи метали, деревину, натомість
продаючи вовну, фініки та зерно. Значного розвитку набуло лихварство, причому найбільшими кредиторами
були храми. Позика надавалася під заставу майна чи майбутнього врожаю, бо кредитори були позбавлені
можливості обертати боржників у рабство.

Про суспільні відносини в країні свідчать так звані "Закони Хаммурапі", що є упорядкованою збіркою
звичаєвого права. "Закони" захищали приватну власність, юридично оформлювали використання найманої
праці. Ці закони були згруповані у відповідні блоки: охорона державної та приватної власності, одержаного від
царя майна, операції з нерухомим майном, торговельні відносини, норми сімейного і цивільного права.

Читаючи "Закони", ми дізнаємося, що важливу роль у громадському житті відігравала община, у певній
залежності від якої перебували навіть землевласники. Значного розвитку у державі набувала оренда землі,
маєтків, худоби, що також було відображено у "Законах".

"Закони Хаммурапі" поділяли вавилонське суспільство на мужів, покірних та рабів, хоча соціальна структура
суспільства була складнішою. Лише мужі вважалися повноправними членами сільської чи міської общини,
власниками певної частки общинної землі. Покірні - пауперизовані селяни та представники інших соціальних
груп, які за наявності грошей могли купувати землю.

Багато уваги у "Законах" приділялося відносинам між рабом та його власником. Використання рабської
праці вважалося особистою справою рабовласників, які могли також звільняти рабів.

Держава дбала про військо, тому надавала привілеї воїнам. У "Законах" є статті, що забороняють забирати у
воїнів майно за борги, продавати їх у рабство. Майно воїна міг успадкувати старший син або частину - вдова.
Держава викуповувала своїх воїнів з полону, проте коли воїн не з'являвся своєчасно до війська чи посилав
замість себе найманця-непрофесіонала, його суворо карали.

Вавилон був сильною монархією1 з розвинутим державним сектором економіки. Цар контролював усі
сторони життя суспільства, у цьому йому допомагало чиновництво. За часів панування каситів царська
адміністрація наділяла землею оточення царя. Тимчасові пожалування з часом ставали спадковою власністю.
Поряд з общинним землеволодінням виникло приватне, централізоване державне господарство поступово
руйнувалося, що не сприяло політичній монолітності.

Державний механізм Вавилону не був ідеальним. Держава, в якій були раби і рабовласники, багаті та бідні,
вельможі і простолюдини, знала і соціальні негаразди. Давно загинула могутня стародавня держава - Вавилон,
але надбання народів Стародавньої Месопотамії стали вагомим внеском у скарбницю світової цивілізації.

Культура та релігія народів передньої Азії

У Передній Азії особливо придатною для землеробства була природно-історична область між Тигром і Євфратом
яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям).

Саме у Межиріччі постала характерна для Стародавнього Сходу сільськогосподарська цивілізація та виникли ранн
форми державності. Спочатку цю цивілізацію представляли Шумер на півдні та Аккад у центрі, тому вона дістала
назву шумеро-аккадської культури.

Творцями шумеро-аккадської цивілізації були шумери - стародавній народ, який прийшов на південь Месопотамії
гірських районів Еламу, та семітські племена Аккаду з сирійсько-месопо-тамського степу. Вони досягли великого
прогресу в усіх галузях виробництва і культури. Саме шумери заклали основи храмового будівництва, винайшли
гончарний круг і технологію виплавлення бронзи. Поширення торговельних відносин зумовило прогрес
удосконаленні транспортних засобів - були винайдені колесо, колісниця і візок. У зв'язку з необхідністю складання
господарських документів у шумерів виникло піктографічне письмо.

Завдяки землеробському таланту шумерів Месопотамія перетворилася на квітучий край. Густа мереж
зрошувальних каналів і ретельна обробка землі давали змогу одержувати багаті врожаї, були розвинуті ремесла
торгівля, будівництво. Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті вироби, дорогоцінні прикраси
вперше у світі було вироблене кольорове скло.

Шумери удосконалили піктографічне письмо і створили зручніший клинопис, склали перші астрономічні календар
та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту. У Месопотамії зародилися арифметика
геометрія, для обчислення використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні та кубічні корені. Найосвіченішими
були жерці-чиновники, які здобували освіту у школах при храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію
опановували писемність, богослов'я, право, медицину та музику.
 Надзвичайно розвинутий естетичний смак шумерів яскраво відобразився в образотворчому, ювелірному т
будівельному мистецтвах. Високого рівня сягнула шумерська скульптура, зокрема майстерно виготовлені статуї богів
царів і жерців, що встановлювалися у храмах. Набула поширення пластика у металі. Знайдена археологами діадема
шумерської цариці є одним з найвишуканіших відомих ювелірних виробів. Шумерські архітектори започаткували
спорудження міст, оточених мурами, багатоповерхових будинків та зіккуратів - своєрідних храмових башт з
святинями-алтарями.

Завдяки торговельним та міждержавним зв'язкам культурний вплив шумерів поширювався і на сусідні країни та
народи, особливо на Малу Азію, Закавказзя, Єгипет.

Шумери започаткували основи культурного розвитку своєї спадкоємниці у Месопотамії, якою з II тис. до н. е. стала
цивілізація Вавилону.

Спорідненість шумерської та вавилонської культур ґрунтувалася насамперед на особливостях світосприймання

релігійних віруваннях та міфологічних уявленнях жителів Месопотамії, пов'язаних з обожненням природи. Страх
перед грозою і повенями породив уявлення про богів водяного хаосу, верховного бога землі та грому. Однак з початком
використання штучного зрошування у землеробстві настав час усвідомлення сили води, поклоніння доброму богу води
й мудрості. Виник землеробський культ бога Думузі (Таммуза), що вмирає і воскресає. Обожнення природи
відобразилося в уявленнях про Космос як вищий порядок. Особливої популярності набули астральний куль
(обожнення неба та небесних світил) і пов'язане з ним астрологічне передбачення майбутнього за розміщенням плане
та зірок. Бог неба Ану став верховним богом у шумерському пантеоні.

Яскраве відображення у міфологічній шумеро-вавилонській літературі отримали спроби пояснення існуючо

світобудови. Так, зокрема, виник міф про створення світу з водяної стихії та міф про божественне створення людини
глини.

У шумерів та вавилонян доброчинним життям вважалися послух старшим у сім'ї, покірність державній владі
служіння богам.

У шумеро-вавилонському епосі відбилися мрія про безсмертя, проблема життя та смерті. У відомій "Поемі про
Гільгамеша" (кінець III - початок II тис. до н. е.) сформульована міфологічна концепція жорсткого детермінізму
людського життя, закономірною кульмінацією якого є смерть, яка натомість не може перекреслити цінності життя
його земні звершення та радощі. В епічній літературі Месопотамії існували й міфи про "Золотий вік" людства т
райське життя, які згодом увійшли до релігійних уявлень інших народів Передньої Азії, біблійної літератури.

Поступово боги, як уособлення сил природи, почали вважатися покровителями держави і царської влади
небесними суддями, войовниками та царями. Давній землеробський бог Мардук набув образу володаря неба і землі
став верховним державним богом Вавилону, а бог Сонця Уту (Шамаш) - богом правосуддя, що дарує закони земному
царю.

Водночас ускладнювалися і ритуали поклоніння "небесним" та "земним" (царям) богам. Із жерців формувався
окремий соціальний прошарок, який з розвитком шумерського суспільства перетворився на керівну еліту. Вищ
жрецькі посади зосередилися в руках царів та правителів залежних від них міст і провінцій. Серед служителів храмів
були жерці-адміністратори, що розпоряджались майном храмів, і жерці, які здійснювали обряди жертвоприношень
ворожили на нутрощах принесених у жертву тварин. Спеціально навчені жерці супроводжували ці церемонії грою на
лірах, арфах, цимбалах та флейтах.

З часом жерці почали використовувати не лише релігійне вчення, а й світські знання для зміцнення свого
виняткового становища у суспільстві. У цивілізаціях Шумеру та Вавилону всі галузі знання були підпорядкован
управлінню суспільною системою. Тому жерці опанували знання про психіку людини, набули досвід з навіювання та
гіпнозу.

Особливо цінувалися знання, що допомагали уникнути нещастя або позбутися його наслідків за допомогою
передбачення майбутнього. Тому серед текстів на глиняних табличках, що їх шумери, а згодом і вавилоняни
використовували для свого клинописного письма, найчастіше трапляються саме таблиці для ворожби та астрологічних
пророцтв. З цією метою жерці в обсерваторіях на дахах храмових башт-зикуратів вели систематичні астрономічн
спостереження. Небосхил був поділений ними на дванадцять сузір'їв та зодіакальних знаків, що символізували ц
сузір'я. Знання з астрономії дали їм змогу створити перший у світі календар, передбачати сонячні та місячн
затемнення.

Досягнутий шумерами високий рівень культури та багатовіковий досвід суспільно-політичної організації сприяли
появі ретельно розроблених юридичних норм для усіх сфер життя. Першим законодавцем в історії людства був
Уруїнімгіна (III тис. до н. е.), правитель Лагата, який склав і запровадив найдавніший правовий кодекс.

Шумерське право згодом стало зразком для складання законодавства наступних цивілізацій як у Месопотамії, так і в
сусідніх країнах. Зокрема, відомим прикладом його вдосконалення є кодекс царя Хаммурапі. "Закони Хаммурапі
вважалися взірцем законодавства впродовж усієї "клинописної культури" Месопотамії, їх переписували та вивчали до
кінця існування Вавилону.

Уся культурна спадщина Шумеру, а згодом і Вавилону значною мірою була запозичена Близьким Сходом
Своєрідність та вишуканість мистецтва, традиції створених тут релігійно-міфологічних епосів були продовжені іншими
цивілізаціями Передньої Азії - халдейською, ассирійською, урартською, сирійською, хетською, фінікійською
іудейською.

З середини П тис. до н. е. клинопис став міжнародним дипломатичним письмом багатьох країн Близького Сходу
сприяючи взаємовпливу культур. Принципи архітектури та особливості будівельного мистецтва шумерів були
використані ассірійцями. Досягнення духовного життя та художньої творчості Вавилону були запозичені персами
Образи та сюжети вавилонської міфології, у яких відбилась культура Месопотамії, через біблейську літературу
живопис увійшли до скарбниці християнської духовності.
 
Стародавня Індія

Історія Стародавньої Індії поділяється на чотири основні періоди: Індійський (XXIII-XVIII ст. до и. е.),
Ведійський (XIII-VII ст. до н. е.), Буддійський (VI-ІП ст. до и. е.), Класичний (II ст. до н. е. - V ст. н. е.). Тогочасна
територія Індії охоплювала територію сучасної Індії, Бангладеш, Непалу, Пакистану та Шрі-Ланки.

Перші поселення землеробів, виявлені в низькогірських західних районах долини р. Інд, масово почали
виникати з середини Ш тис. до н. е. Одним із осередків цієї цивілізації було місто Харапп, звідки її назва -
Хараппська. Вона існувала впродовж 2300-1700 рр. до н. е. Через тисячоліття в іншому регіоні та іншій
історичній обстановці знову виникла цивілізація. Вона постала в Північно-Східній Індії, у долині р. Ганг, що
було пов'язано з міграцією індоарійських племен. Вважається, що вони спершу потрапили в Іран, а потім в
Індію.

Майже тисячоліття тривало освоєння аріями Північно-Східної Індії. Саме тоді санскритом було складено
священні тексти Вед, тому цей період в індійській історії одержав назву Ведійського. Напівкочові арії під
впливом місцевої землеробської культури стали переходити до осілого землеробського життя. До середини І
тис. до н. е. весь басейн Гангу було обжито. У VHI ст. до н. е. тут виникли міста та численні держави з різним
політичним устроєм - монархії, олігархії, республіки. Найсильнішими серед них були Koрнала та Магадха,
остання перемогла в змаганні цих держав і завоювала низку сусідніх. Так була об'єднана вся Північна Індія.

Після загибелі Хараппської цивілізації в долині р. Інд існували численні карликові князівства,
розпорошеністю яких скористалися перські царі з династії Ахеменідів і завоювали їх. Індійці сплачували
персам колосальну данину - майже 9 т золота щорічно.

УIV ст. до н. е. після завоювання Перської імперії Александр Македонський вторгся в Індію. Він легко
підкорив низку князівств, зібравши величезну данину.

Греко-македонські війська здобули блискучі перемоги, зокрема над військами пенджабських князів. Проте
втома, складні кліматичні умови, нарешті звістка про те, що в долині Гангу перебуває півмільйонна
північноіндійська армія, змусили Македонського відмовитися від завоювання Індії та повернути війська
додому.

Значення походу греко-македонців полягало в тому, що Індія потрапила в орбіту економічного та

культурного впливу Європи, а сама ознайомила останню зі своєю культурою.

Відразу після відступу основних сил Македонського, проти залишених ним військових гарнізонів індійці
розпочали збройну боротьбу, яку очолив Чандрагупта. Зруйнувавши греко-македонські фортеці, він
повернувся в долину Гангу і повалив там сильну династію Наплів, перед півмільйонною армією якої
змушений був зупинитися Македонський. Чандрагупта заснував династію Маур'їв. Його перемога над
сирійським царем забезпечила панування над нинішньою територією Афганістану та Белуджистану.
Наступники Чандрагупти, особливо його внук Ашока, поширили свій вплив на сусідні держави.

Велетенська держава Ашоки, до складу якої не входив лише південь Індостану, була різноетнічною,
полірелігійною імперією. Для зміцнення державної влади він розробив єдиний для всіх індійців релігійно-
етичний кодекс, підтримував буддизм, який поширювався і за межами Індії та став першою світовою релігією.
За його правління царська влада стала спадковою.

Спеціальним збірником постанов з управління державою регламентувалися всі сфери життя суспільства і
держави. У ньому було узагальнено політичний досвід багатьох незалежних держав щодо судочинства,
чиновництва, армії, оподаткування населення тощо. Проте держава Ашоки не була централізованим
механізмом, про що свідчить її швидкий розпад після його смерті.

Нову сильну і єдину державу в Індії започаткувала династія Гуптів. П'ять її імператорів були
висококультурними політиками.

Гупти - династія північних індійських правителів IV-VI ст,, володіння яких охопили на межі IV-Уст. майже
всю Індо-Ганзьку долину та північну частину Декану. Ядром імперії була область Ма-гадха, а державною
релігією - буддизм. Гупти прославилися як покровителі наук і мистецтв, а їхня держава відзначалася розквітом
економіки та культури (особливо в галузі архітектури та літератури ), однак загальний занепад в Індії буддизму
як релігійно-ідеологічної системи та невдалі виснажливі війни з північними та західними сусідами на початку
VI ст. поклали край гуптському процвітанню. Послаблена строката імперія Гуптів швидко розпалася, а
наприкінці VI ст. зникла і сама династія.

Ядро держави Гуптів становила долина Гангу, проте її звідусіль оточували васальні країни. Вона здобула
вихід до Аравійського моря і встановила безпосередні зв'язки з цивілізованим Близьким Сходом. IV-V ст.
вважаються "золотим віком Гуптів". Проте в середині V ст. внаслідок навали гунів імперія Гуптів розпалася на
дрібні царства.

Основною формою господарської діяльності населення Стародавньої Індії було зрошувальне землеробство,
що в умовах сприятливого клімату давало 2-З врожаї щороку. Значну увагу індійці приділяли тваринництву. У
Ведійську епоху існували велетенські тваринницькі ферми з десятками тисяч голів великої рогатої худоби.

У ремісництві особливе місце посідали гончарство, ткацтво, суднобудування, ковальство. Золототкана

індійська парча славилася далеко за межами країни, а мечі з індійської сталі носили навіть перські царі.

Досить розвиненою була внутрішня і зовнішня торгівля. У середині І тис. до н. е. в Індії почали
користуватися металевими грошима. Індійські купці вивозили тканини, золото, слонову кістку, цінну
деревину, закуповуючи метали, папірус, масла, мед, коштовне каміння тощо. Професія купців вважалася
однією з найпрестижніших. Ремісники та купці були об'єднані у професійні організації, діяльність яких
намагалася контролювати держава.

Соціальна структура індійського населення формувалася поступово. Остаточно вона склалася з приходом у
Північну Індію аріїв. Значні роди перетворювалися на варну1 брахманів (жерців) і варну кшатріїв (військової
знаті). До варни вайшів переважно входили селяни і купці, а ремісники, наймити і раби - до варни шудрів.
 Варни були соціальними інститутами і розрізнялися насамперед суспільно-правовим статусом, місцем у
релігійній системі, кодексом моралі, поведінки, родинними зв'язками і професією. Поділ населення на варни
як форма соціальної стратифікації населення Індії вважався священним. "На дні" суспільства були недоторкані.
Навіть дотик до них "оскверняв" представників вищих варн. Недоторкані виконували найважчі та
найнеприємніші роботи, наприклад прибирання сміття, обдирання шкур із загиблих тварин тощо. Каста
недоторканих існує в Індії донині.

Економіку Стародавньої Індії становили три сектори: державний, общинний та приватний. Суспільство
існувало в основному завдяки праці вільних селян, ремісників, рабів. Джерелами рабства були війни, боргова
кабала, спадкове рабство. Широко використовувалася наймана праця впродовж певного обумовленого строку.
З часом набирала сили і феодальна форма залежності, коли царська адміністрація передавала власнику разом
із землею і селян, які ставали феодально залежними.

Значну роль в індійському суспільстві відігравали міські та сільські общини. У містах спеціальні колегії
наглядали за ремісництвом, торгівлею, збиранням мита. У Буддійську добу селяни-общинники мали власну
землю і були вільними виробниками: вони не працювали на храми або знать. Царські чиновники не
втручалися у внутрішні справи общин, що сплачували державні податки. Основною суспільною ланкою
общини була патріархальна сім'я. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і громадою:
закони зобов'язували жінку вважати чоловіка божеством, дівчину - коритися батькові, вдову - синам.

Релігія та культура стародавньої Індії

Найраніша індійська цивілізація, відома під назвою Індійської, була створена прадавнім місцевим населення
Північної Індії у III тис. до н. е. її міські центри Хараппа та Мохенджо-Даро підтримували зв'язки з Месопотамією
країнами Центральної та Середньої Азії. Мешканці міст досягли високої майстерності у різних ремеслах, особливо
образотворчому мистецтві малих форм, пам'ятки якого (статуетки, гравюри на печатках) вражають вишуканістю
витонченістю. У містах діяли досконалі системи водогону та каналізації, що в ті часи було надзвичайною рідкістю.

Справжнього розквіту давньоіндійська цивілізація досягла в епоху культури "Ригведи" - часу створення збірк
релігійних гімнів, магічних заклинань та ритуальних приписів, створених жерцями арійських племен, які з'явились
Індії у II тис. до н. е. після так званого Великого переселення народів. Якраз тоді, наприкінці П - на початку І тис. до н. е
склався брахманізм, як своєрідний синтез вірувань індоаріїв (ведизму) та релігійних уявлень попереднього місцевог
доарійського населення Північної Індії.

"Ригведа" стала теоретичною підвалиною формування оригінальної духовно-світоглядної системи брахманізму,

згодом індуїзму - ідейної основи індійської культури.

  вперш
В епоху "Ригведи" почав складатися і такий суто індійський феномен, як станово-кастова система. У "Ригведі"
було теоретично обґрунтовано морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани
Згодом було вироблено розгалужену систему регламентації життя та поведінки людини залежно від стану, до яког
вона належала. Згідно з нею законним вважався шлюб лише в межах однієї варни. Це саме стосувалося і вибор
професії, побутових стосунків (заборона їсти в присутності представників інших варн) тощо. Результатом тривалог
розвитку таких суспільних відносин між людьми, поділеними за походженням, професією, став наступний поділ вар
на велику кількість дрібніших каст. Остаточно кастова система поділу індійського суспільства склалась у періо
раннього середньовіччя. З незначними змінами вона збереглася дотепер.

Своєрідною реакцією давньоіндійського суспільства, що виступало проти нерівності каст, на ці соціальні засад
брахманізму був буддизм (вчення Будди - Сіддхартхи Гаутами, або Шак'я Муні, який, за легендою, проповідував сво
вчення у VI ст. до н. е.). Згідно з ним справжньою метою життя людини є досягнення нірвани (заспокоєння, згасання
тобто цілковитого подолання земних бажань і почуттів, звільнення від земних спокус і досягнення абсолютного спокою
та блаженства в духовному єднанні з Буддою.

Вагому роль у буддизмі відіграла заборона завдавати шкоду живим істотам. Цю тезу включила у своє віровчення так
неортодоксальна індійська релігія, як джайнізм, що вийшов із надр брахманізму. Він, як і буддизм, був своєрідною
антитезою брахманізму, набувши вигляду філософсько-етичної системи, яка не визнавала кастової нерівност