Нова історія

Великі географічні відкриття

З метою пошуків західного морського шляху з Європи в Індію генуезець Христофор Колумб (1451-1506) запропонував
іспанським володарям Фердінанду Арагонському та Ізабеллі Кастильській проект морської подорожі. Перед тим він марно
просив допомоги в португальського короля. Проте саме в Іспанії до нього поставилися з повагою і підтримали його проект.

Христофор Колумб (1451-1506)- мореплавець, відкривач Американського континенту. Народився в Генуї, але жив у
Португалії. З 14 років брав участь у морських подорожах португальців. У 80-тіроки XV ст . розробив план пошуку західного
шляху до Індії, відкинутий королем Португалії. З серпня 1492р. Колумб очолив іспанську морську експедицію до Індії на трьох
каравелах ("Санта Марія", "Пінта", "Нінья"). Флотилія подолала Атлантичний океан і 12 жовтня 1492р. досягла одного з
Багамських островів, який Колумб назвав Сан-Сальвадор. Під час першої експедиції Колумбу вдалося дістатися також Куби і
Гаїті. Згодом, призначений віце-королем нових земель, він очолив ще три експедиції (149$-1496, 1498-1500,1502-1504) і
відкрив Антильські острови, узбережжя Центральної та Південної Америки. Колумб помер 21 травня1506р., переконаний, що
відкриті ним землі - це частина Східної Азії. Тому Американський континент було названо на честь флорентійського
мореплавця Амеріго Веспуччі, який першим висловив припущення, що відкриті Колумбом землі - нова частина світу. Ім'я
Колумба збереглося в назві однієї з південноамериканських країн - Колумбії.

1492 р. з іспанського порту Палос у бік Атлантичного океану відпливли 90 відважних моряків і Колумб, які сподівалися
відкрити таємничі країни Антилію (Антильські острови) і Ціпангу (Японію). У жовтні того самого року вони вперше побачили
землю і висадилися на одному з Багамських островів, який Колумб назвав Сан-Сальвадором. Згодом було відкрито острови
Куба і Гаїті, які відкривач назвав Фернандіна та Еспаньола.

Коли Колумб повернувся до Іспанії та проінформував королеву Ізабеллу про свої відкриття, на знак подяки його було
призначено віце-королем нових земель.

1
 У 1493-1496 рр. мореплавець здійснив другу подорож, але мав уже 17 кораблів і 1500 осіб. Було відкрито Малі Антили,
Пуерто-Рико, Ямайку.

У1498-1500 рр. Колумб очолив третю експедицію. У ній його оточення становили різні злочинці, яких покарали примусовим
поселенням на нових землях. Саме під час цієї подорожі було досягнуто гирла річки Оріноко в Південній Америці. Але Колумб
до кінця свого життя так і не знав, що відкрив новий материк. Відкриті землі він називав Індією, а їхнє населення - індіанцями.
Ця назва так і закріпилася за корінними мешканцями Америки. У 1502-1504 рр. Колумб здійснив останню подорож, допливши
до берегів Середньої Америки.

З часом нові землі європейці почали колонізувати. Іспанських завойовників називали конкістадорами. Першою колонією
Іспанії був острів Еспаньола (Гаїті).

1519 р. загін іспанців на чолі з Фернандо Кортесом підкорив країну ацтеків у Мексиці. Пізніше Кортес відкрив Юкатан,
Гондурас і Каліфорнію.

1532 р. іспанці під проводом Франсіско Піссаро завоювали країну інків, розпочавши колонізацію Перу.

Географічні відкриття здійснювали посланці не лише Іспанського, а й Португальського королівства. Ще 1486 р. португалець
Бартоломеи Діаш досяг мису на півдні Африки, який пізніше отримав назву мису Доброї Надії.

1497 р. до Індії відпливла португальська експедиція на чолі з Баско да Гамою. Лише наступного року моряки дісталися Індії
та висадилися в місті Калікут. А через кілька місяців вже навантажені різними місцевими виробами та прянощами португальці
попливли до Лісабона.

Баско да Гама (1469-1524) - португальський пірат-мореплавець, який першим здійснив морську подорож з Європи до Індії
навколо Африки. Його флотилія (3 кораблі) покинула Лісабон у липні 1497р. і на початку 1498р." обігнувши мис Доброї Надії,
прибула до Малінді (Східна Африка), де взяла на борт відомого арабського лоцмана і флотознавця Ахмеда ібн Маджида, який
привів ескадру Баско да Гама у серпні 1498р. до індійського порту Калікут. Повернувшись до Лісабона з багатим вантажем
2
коштовних прянощів, Баско да Гама сформував за підтримки португальського двору в 1602р. другу ескадру (20 кораблів), з
якою знову прибув до Індії, де зайнявся піратством і колоніальними загарбаннями. За колосальні фінансові прибутки, які він
приніс португальській скарбниці, Баско да Гама був призначений у 1524 р. віце-королем Індії, але невдовзі помер від
несприятливого для європейця тропічно-екваторіального клімату.

Через деякий час Португалія перетворилася на першу морську державу світу, у тисячі разів збільшивши свої володіння. З
часом вона стала великою колоніальною імперією.

Першу навколосвітню подорож здійснив португалець Фернан Магеллан. 1519 р. п'ять кораблів під іспанськими прапорами
відпливли у пошуках західного шляху до Молуккських островів. 1520 р. Магеллан і його команда (265 осіб) дісталися гирла Ла-
Плати, переправилися через небезпечну протоку, пізніше названу Магеллановою. Під час подорожі спалахнув бунт моряків,
придушений з великими труднощами. Подальше плавання тривало вже на трьох кораблях зі значно меншою командою.
Впродовж трьох місяців за доброї погоди моряки перепливли Тихий океан, дісталися одного з островів архіпелагу, пізніше
названого Філіппінським. Того ж року сталася сутичка моряків з місцевими жителями, в якій загинув Магеллан. На одному
кораблі "Вікторія" вже без Магеллана залишки його команди (16 осіб) обігнули з півдня Африку і повернулися в Іспанію.

Географічні відкриття XV-XVI ст. мали епохальне значення для подальшого розвитку Європи і створили передумови для
майбутньої колоніальної системи.

Спочатку найкращі колонії дісталися Іспанії (майже вся Америка) і Португалії (Індія). Набагато пізніше колоніальними
державами стали Англія (з середини XVI ст.), Франція та Нідерланди (на початку XVII ст.).

Відкриття започаткували добу масових переселень з Європи до інших частин світу, передусім до Америки, що спричинило
тяжкі наслідки для корінного населення. Індіанці, які перебували на нижчому рівні розвитку, не витримали суперництва з
європейцями. Вони вели тривалу і запеклу боротьбу, але зрештою мусили поступитися європейцям і стати їхніми
невільниками.

3
 Великі географічні відкриття збагатили європейські країни, насамперед Іспанію та Португалію. На відкритих ними землях з
часом було виявлено поклади цінних металів, передусім золота і срібла. Поширення їх у Європі неминуче призводило до
подорожчання різних товарів і продуктів харчування (тобто відбувалася так звана революція цін).

Відкриття сприяли розширенню торговельної справи. Завдяки встановленню європейцями зв'язків з іншими материками
виникла світова торгівля. З Європи почали більше вивозити зброї, тканин, посуду. З Америки до Європи ввозили какао і
тютюн. Звідти до європейців потрапили кукурудза і картопля. З Азії завозили чай і каву.

Головним центром світової торгівлі поступово став нідерландський Антверпен, а важливими європейськими портами:
Лісабон (Португалія), Лондон (Англія), Марсель (Франція).

Старий світ значно змінив свої уявлення про Землю. Тепер усім було зрозуміло, що вона має форму кулі. Реальністю для
тодішнього європейця стали нововідкриті землі та материки, наявність океану між Азією та Америкою. З'являлися стимули для
подальшого накопичення знань, передусім з географії та картографії.

4
 Реформація і селянська війна в Німеччині

Реформацією називають рух за перебудову християнської церкви. Наприкінці XV - на початку XVI ст. незадоволення
римськими папами було загальним. Сучасників вражало лицемірство вищих сановників церкви, котрі проповідували
невибагливість та утримання від світських насолод, а самі жили в розкоші, жадібно нагромаджуючи величезні багатства, значну
частку яких становив продаж індульгенцій - спеціальних папських грамот, свідоцтв про відпущення як вчинених, так і не
вчинених ще гріхів, які видавалися за гроші або за особливі заслуги перед католицькою церквою. Світська влада обурювалася
постійними політичними інтригами пап і кардиналів, їхнім втручанням у внутрішні справи європейських держав.

Поряд із критикою католицького кліру здійснювалися й окремі спроби позбутися впливу Риму і створити національні церкви.
Найбільшого успіху на цьому шляху досягли французи. Ще у 1438 р. Карл VII домігся значної незалежності французької
католицької церкви, відмовившись сплачувати папі щорічний податок - анати. Сторіччя потому Рим повернув своє право, зате
французький король віднині самостійно міг призначати єпископів. Інша ситуація склалася в Німеччині, де політична
роздрібненість не дозволила створити єдину національну церкву, тому країна найбільше страждала від папського свавілля.

Реформація як рух за перебудову католицької церкви і перегляд його фундаментальних догматів була підготовлена ще задовго
до початку XVI ст. Наприклад, на Констанському і Базельському соборах XV ст. деякі церковні ієрархи пропонували здійснити
окремі перетворення в католицькій церкві. Англійський теолог Джон Уікліф (1320-1384) виступав за реформу католицької
церкви, незалежність англійської церкви від папської влади, секуляризацію церковного майна, критикував культ святих і
продаж індульгенцій, засуджував непомірну жадобу пап та кардиналів, переклав Біблію англійською мовою. Реформаційні ідеї
висували також Ян Гус та діячі Відродження.

1517 р. був початком Реформації: Мартін Лютер, професор богослов'я університету в м. Віттенберзі, вивісив на дверях
місцевої церкви звернення до вчених і духівництва - "95 тез". Він рішуче засудив торгівлю індульгенціями, що спричинило
невдоволення Папи Римського. Через деякий час Лютер заявив, що церква може існувати і без Папи, та запропонував більше не
надсилати грошей у Рим. Останнє особливо роздратувало Папу, тому він відлучив Лютера від церкви. У відповідь ініціатор
Реформації назвав Папу єретиком і публічно спалив один із примірників папської грамоти.

5
 Мартін Лютер (1483-1546) - теолог і громадський діяч епохи Реформації, засновник німецького протестантизму. Навчався в
Ерфуртському університеті, де у 1505 р. отримав ступінь магістра "вільних мистецтв" і планував продовжити навчання з
юриспруденції. Проте з глибоких релігійних переконань став монахом-августинцем і завдяки винятковим розумовим здібностям
був посвячений у сан священика. У1512р. отримав ступінь доктора богослов'я і посаду професора біблеїстики в університеті
Віттенберга. Внутрішні пошуки спасіння та вивчення Біблії й середньовічних німецьких містиків привели його до розриву з
католицькою доктриною виправдання через "добрі справи" й утвердження "особистої віри" як єдиного і достатнього засобу
отримання божественної благодаті (ідея "виправдання вірою"). У1517р. Лютер оприлюднив 95 тез, які об'єднали різні стани
Німеччини і стали початком Реформації як релігійного і суспільно-політичного явища. З 1520р. Лютер перетворився на
центральну фігуру антицерковної опозиції й розробляє радикальні релігійні ідеї, які утворюють основу для розвитку
протестантизму. З виникненням суперечностей усередині реформаційного руху та активізацією селянських виступів Лютер
зайняв відверто консервативні позиції, вимагаючи покарання селян -"розбійників", нетерпимо виступав проти інших
реформаторів (наприклад У. Цвінглі), відмовився від своїх попередніх поглядів про можливість вільного тлумачення мирянами
Біблії тощо.

1519 р. німецьким імператором було обрано іспанського короля з династії Габсбургів - Карла V. Цей володар вороже ставився
до Реформації і підтримував Папу в боротьбі проти Лютера. 1521 р. у м. Вормсі було скликано з'їзд німецьких князів,
представників рицарства і міст, які вимагали від Лютера зректися своїх поглядів, але він відповів: "На цьому стою і не можу
інакше!" Карл V видав указ, яким поставив його поза законом. Врятував реформатора саксонський курфюрст, який заховав його
у своєму замку.

Завдяки підтримці широких верств німецького народу ідеї Реформації швидко поширювалися. Багаті городяни вимагали
"дешевої церкви". Князі сподівалися очолити її у своїх князівствах. Рицарі виступали за насильне захоплення церковних земель
і багатств. Селяни і міські бідняки не тільки підтримували Реформацію, а й прагнули позбутися феодального гноблення.

Розпочалася народна Реформація, що привела до Селянської війни в Німеччині (1524-1526).

Поширення загальнонародного протестантського руху (тобто такого, що підтримував Реформацію) супроводжувалося

6
захопленням церковних земель, закриттям монастирів і вигнанням ченців. Навіть Лютер злякався і закликав народ до покори
владі. Проте його осудив інший священик - То мас Мюнцер, який заявив: "Якщо послідовники Лютера обмежаться лише
звинуваченням священиків і ченців, то їм не слід було розпочинати боротьбу за свободу". Він закликав знищити феодальні
порядки, передати владу народу, встановити рівність і справедливість. Мюнцер очолив Реформацію в Німеччині.

Томас Мюнцер (бл. 1490-1525) - німецький теолог, ідеолог німецької народної Реформації, керівник Селянської війни в
Німеччині 1524-1525рр. З початку своєї священицької діяльності критично ставився до католицької церкви і приєднався до
прибічників Лютера. 31520р. він розірвав з поміркованою позицією останнього і зблизився з революційними селянами та
міським плебсом, розробляючи їхню ідеологію в релігійно-містичній формі. Великий вплив на Мюнцера мали ідеї чеських
таборитів як "ревнителів справи Бога" у поваленні світового зла. Мюнцер закликав до перетворення земного світу в загальних
інтересах, що відповідає загальному Божому задуму. Він виступав проти церковної ортодоксії, протиставляючи їй
безпосередню "віру серця": щоб оволодіти справжньою істиною, людина має відмовитися від гріховної сутності, відчути в собі
дух Христа і так дійти до вищої божественної мудрості. Тим самим вищим критерієм для людини є Святий Дух, який діє в
людській душі і є джерелом істини.

Озброєний виступ селян розпочався у Шварцвальді 1524 р. Воєнні дії розгорнулися майже на всій території Німеччини.
Повстанці об'єднувалися в загони, громили замки і монастирі, знищували списки феодальних повинностей. Керівники
селянських загонів прийняли програму Мюнцера - ліквідацію кріпосного права, обрання священиків, зменшення феодальних
повинностей. Під час однієї з битв Мюнцер потрапив у полон і після жорстоких тортур за наказом князів його було страчено.
Німецькі феодали поступово перехопили воєнну ініціативу. Повстання було придушено спочатку у Франконії, а потім у Швабії.

Причинами поразки Селянської війни були відсутність єдності дій і спільного керівництва, перехід міських багатіїв і Лютера
на бік феодалів, погане знання воєнної справи, слабка дисципліна в повстанських загонах, нездатність німецької буржуазії
очолити повстання.

Значення Селянської війни в Німеччині полягає в тому, що це була перша спроба в Європі революційним шляхом повалити
феодальний лад. Унаслідок війни посилилася феодальна залежність та ще на кілька століть усталилася політична
7
роздробленість Німеччини.
 
Поширення реформаційних ідей в Європі

Через деякий час після виникнення протестантська церква розділилася. Уже в XVI ст. самостійними відгалуженнями
протестантизму були: лютеранська, кальвіністська та королівська реформаційна церкви. Це означало швидке поширення
Реформації на Європейському континенті, а пізніше й на інших материках.

Лютеранська церква (отримала назву за іменем Мартіна Лютера) виникла у Північній Німеччині. Князі захоплювали церковні
землі, закривали монастирі, домоглися створення "дешевої церкви". У кожному князівстві, де ця церква діяла, її главою був
місцевий князь. Суперечності між князями, які дотримувалися лютеранських настанов, і тими, які сповідували католицизм,
спричинили початок воєнних дій, кінець яким у 1555 р. поклав Аугсбурзький релігійний мир. З того часу в німецьких
князівствах почало діяти правило: "Чия влада, того й віра". Лише правитель визначав, якою має бути віра.

Кальвіністська церква сформувалася у Швейцарії, а згодом поширилася в інших країнах (Нідерландах, Франції, Шотландії
тощо). її засновником був француз Жан Кальвін, мешканець Женеви. 1536 р. видано його книжку "Повчання в християнській
вірі", в якій систематично викладено основи протестантизму. Кальвіністська церква була також "дешевою", але вона
виправдовувала нагромадження багатств, лихварство, рабство в колоніях. Прихильників цієї церкви почали називати
кальвіністами.

В Англії, Данії та Швеції відбулася королівська Реформація, ініціаторами якої були королі цих держав, які одночасно
очолювали і реформаційну церкву. Значну частину земель, що раніше належали католицькій церкві, одержали дворяни.

Контрреформація

Контрреформація - це наступ у релігійній формі сил, що намагалися відновити підірвані позиції католицької церкви, вивести її
з кризи. Захищаючи ці позиції, католицизм був змушений вдатися до внутрішньої організаційної та ідейної перебудови.
8
Неабияке значення мало заснування у 1534 р. і затвердження папою у 1540 р. ордену єзуїтів, що став одним з головних бастіонів
Контрреформації.

У1542 р. реорганізовано інквізицію, а 1559 р. уперше надруковано "Індекс заборонених книг" - список видань, згодом
неодноразово поновлюваний, що містив назви творів, які не відповідали ученню і практиці католицької церкви. Рішучий
перелом в європейській Контрреформації настав після закінчення у 1563 р. Вселенського Собору цієї церкви, який з перервами
засідав від 1545 р. в місті Триденті на півночі Італії. Собор закріпив перемогу угруповання на чолі з єзуїтами над течією в
католицизмі, котра шукала примирення з протестантством. Він опрацював радикальну програму оновлення католицької
спільноти, визначив доктрину і політику католицької церкви. У 1564 р. було обнародувано "Тридентське сповідання віри" -
документ, у якому викладено головну суть рішень собору. Засуджувалося протестантське вчення про "виправдання вірою" і про
Святе Писання як єдине джерело істини. Було збережено всі положення про верховенство пап, право продажу індульгенцій,
поклоніння святим і т. ін.

Інквізиція (з лат. inqumtio- розшук) - трибунал католицької церкви, створений у XIII ст. для боротьби з єретиками. Діяв
практично в усіх католицьких країнах протягом багатьох століть. Інквізиція використовувала таємне слідство, залучала
доносчиків та лжесвідків, застосовувала тортури, конфіскацію майна засуджених, поширювала засудження на родичів до
третього покоління включно тощо. Ці методи застосовувалися також до жінок і дітей. Засудженого одягали в ганебний одяг
(санбеніто), він також мав пройти жахливу процедуру аутодафе - урочисту процесію, молебен, оголошення вироку та його
здійснення через покарання ударами батога чи спалення на вогнищі. Як покарання використовували також публічне зречення,
штраф, тюремне ув'язнення. Інквізиція активізувалася після створення у 1480р. так званої Нової інквізиції на чолі з
домініканцем Томасом Торквемадою. У1642р. Папа Павло III заснував "Священну конгрегацію римської і вселенської
інквізиції, її священне судилище", жертвами якої стали Джордано Бруно, Галілео Галілей та ін. В європейських країнах та
Латинській Америці інквізиція припинила існування на початку XIX ст. Папська інквізиція існувала до 1870 р.

Масово винищували протестантів (так, 1572 р. у Франції під час Варфоломіївської ночі було знищено понад 30 тис. осіб).
Застосовуючи різні каральні засоби, католицизм нещадно розправлявся з протестантами. Активно діяла інквізиція. Так, в Іспанії

9
та Португалії поширилися аутодафе - виголошення вироку інквізиції та його здійснення, переважно спаленням. На міській
площі у присутності багатьох людей, а часто короля і вельмож, страчували інакомислячих.
 Єзуїти

Єзуїти (Товариство Ісуса) - члени найбільш впливового католицького чернечого ордену, який був заснований у 1534 р.
іспанцем Ігнаціем Лойолою у Парижі й затверджений Папою Римським Павлом ПІ 27 вересня 1540 р.

Головна мета ордену - захист інтересів папства, боротьба з єресями, місіонерська діяльність. Із середини XVI ст. орден
розпочав енергійну боротьбу з Реформацією. Члени Товариства Ісуса долучилися до руху Контрреформації, яким католицька
церква намагалася протистояти поширенню протестантизму по всій Європі.

Члени ордену рекрутувалися за принципом фізичного, розумового й класового відбору - приймалися люди фізично здорові, з
гарними розумовими здібностями, енергійні й по можливості "гарного походження". Зовсім не приймалися до ордену колишні
єретики, а також жінки.

XVI-XVII ст. були епохою розквіту могутності й багатства ордену. Він володів багатими маєтками, великою кількістю
мануфактур. Із головного догмата про непогрішність папи і його необмеженої влади єзуїти виводили низку положень про
необхідність непокори світським государям, законам і навіть "тирановбивство".

Суворо централізований орден очолював довічно обраний генерал - "чорний папа", якому належала вся повнота влади.
Резиденція генерала була в Римі. Організаційні принципи ордену будувалися на основі суворої дисципліни, безумовного
підпорядкування лише генералові ордену або Папі Римському. Члени ордену мали право ходити у цивільному одязі,
відмовлятися від клятв і здійснювати будь-які дії, що йшли на користь католицької церкви. Деякі принципи діяльності єзуїтів,
якими вони користувалися для досягнення своєї мети, дали підставу приписати їм девіз "Мета виправдовує засоби".

Намагаючись поширити свій вплив, єзуїти діяли в багатьох країнах світу. В XVI ст. єзуїти утвердилися не тільки в
європейських державах. Великого успіху вони досягли в Азії, зокрема в Індії (з 1542 р.), Японії (з 1549 р.), Китаї (з 1563 р.), на
10
Філіппінах (з 1594 р.). Єзуїти з'явилися також у Конго, Ефіопії, Північній та Південній Америці. Багато з них намагалися
допомогти американським індіанцям, які зазнавали тиску з боку європейських колонізаторів. У Парагваї у 1610 р. була
створена "Єзуїтська держава", яка існувала близько 160 років.

Перші спроби проникнення єзуїтів у Росію були зроблені під час Лівонської війни (1558--1583). У 1581 р. у Росію прибув
папський посол - єзуїт Антоній Поссевіно, який виконував роль посередника між двома воюючими державами - Річчю
Посполитою і Росією. Поссевіно почав безуспішні переговори щодо одержання дозволу на будівництво католицьких церков у
Росії. На початку ХУП ст. єзуїти брали активну участь в організації польсько-шведської інтервенції, але навіть підтриманий
ними Лжедмитрій І, опинившись на російському престолі, не впустив єзуїтів у Росію. Тільки на початку XVIII ст. єзуїти разом
із багатьма іншими іноземцями зуміли проникнути в Росію, однак указом Петра І від 18 квітня 1719 р. були вигнані за межі
держави. Після першого поділу Речі Посполитої (1772) єзуїти знову з'явилися в Росії. За ревну службу царському уряду
імператриця Катерина II залишила організації єзуїтів у Росії. В середині XVI ст. єзуїти поширили свій вплив і на українські
землі.
Для проповідування ідей християнства і виховання своїх прихильників створювалися єзуїтські школи, які характеризувалися
високим рівнем викладання.
Протягом першого століття свого існування товариство набуло значного розвитку, зокрема в галузях науки і освіти.
Збільшилася кількість колегій. Єзуїти створили розгалужену систему середньої освіти для юнацтва. їхні коледжі стали
вважатися зразковими незалежно від того, яку кар'єру збирався обрати вихованець. У XVII ст. єзуїти заснували 24 університети
й близько 600 колегіумів. До середини XVIII ст. Товариство Ісуса нараховувало близько 23 тне. членів.
Спроби єзуїтів активно впливати на політичне життя європейських країн призвели до заборони їх діяльності у Португалії,
Франції, Іспанії, Неаполітанському королівстві і Пармі та формальної ліквідації ордену папою Климентом XIV у 1773 р. (у 1814
р. орден відновив папа Пій VII). Єзуїтська власність була здебільшого конфіскована й перейшла до рук місцевої влади або
церкви. Товариство Ісуса продовжувало існувати тільки в Пруссії та Російській імперії, де Катерина II не дала дозволу на
опублікування папської булли.

11
 Нідерландська революція

У другій половині XVI ст. Нідерланди складалися з 17 провінцій (Голландія, Брабант, Фландрія, Люксембург, Утрехт та ін.).
Населення становило близько 3 млн осіб.

З часом Нідерланди стали однією з найрозвинутіших країн Європи. На півночі країни населення займалося хліборобством,
розведенням худоби, рибальством. На півдні інтенсивно розвивалася промисловість. Фландрія уславилася своїм сукном, що
продавалося по всій Європі, полотном, килимами, шовковими виробами.

Причинами швидкого розвитку капіталістичного виробництва Нідерландів насамперед були: сприятливе географічне
розташування країни, розвиток міст - торговельно-ремісничих центрів, пожвавлення морської торгівлі після Великих
географічних відкриттів (згадайте про центр світової торгівлі Антверпен), поява мануфактур, занепад цехового ремесла,
використання найманої праці у промисловості та сільському господарстві.

Політично Нідерланди були залежні від Іспанського королівства, а їхньому розвитку заважали високі податки, що
призводило до скорочення виробництва товарів, збереження феодальних відносин на півдні країни, експлуатації феодалами
залежних селян. Гноблення іспанського абсолютизму особливо стало нестерпним за короля Філіппа II (з 1566 р.): було
запроваджено мито на іспанську вовну, нідерландським купцям заборонено торгувати в іспанських колоніях, у Нідерландах
розміщено іспанські війська.

Така політика іспанського уряду згубно вплинула на економічний розвиток країни. Наявні порядки не вдовольняли
буржуазію, частину дворянства, широкі народні маси.

Тим часом у Нідерландах поширювалася Реформація, зростав вплив кальвіністської церкви. Іспанська влада нещадно
переслідувала протестантів. Арешти і публічні страти "єретиків" викликали низку заворушень у містах і містечках Фландрії та
Брабанту. Консисторії (церковно-адміністративні органи кальвіністських громад), якими керували буржуа, вели агітацію в
народі проти католицької церкви та іспанського абсолютизму.

12
 Опозицію іспанському владарюванню очолили герцог Вільгельм Оранський, граф Егмонт, адмірал Горн та ін. Опозиційні
дворяни організували Союз погодження ("Компроміс") і 1566 р. подали у Брюсселі іспанській намісниці Маргариті Пермській
петицію з вимогами припинити релігійні гоніння та скликати Генеральні штати для вирішення нагальних питань. Уряд не
виконав цих вимог. Цього ж 1566 р. спалахнуло народне повстання, що похитнуло панування Іспанії в Нідерландах. Повсталі
громили католицькі храми і монастирі, розбивали ікони і статуї, виганяли священиків і ченців.

У країні розпочалася буржуазна революція, тобто заміна феодального ладу капіталістичним.

Розмах повстання налякав не лише уряд, а й дворян та буржуазію. Дворяни оголосили свій Союз розпущеним, консисторії
зреклися від участі в повстанні. Для придушення повстання Філіпп П надіслав військо на чолі з герцогом Альбою. Останній
повинен був виконати доручення короля приборкати бунтівників і відновити авторитет королівської влади. До спротиву
закликав лише один з керівників революції - герцог Вільгельм Оранський, але він не знайшов підтримки серед однодумців.

Придушуючи революцію, Альба створив "Раду у справах про безлади", яку нідерландці назвали "кривавою радою". Ця рада
розглядала справи відповідно до іспанських законів. Людей ув'язнювали сотнями, а засуджених піддавали тортурам і вбивали.
Особливо переслідували протестантів. Серед страчених були і ватажки буржуазної революції - граф Егмонт, адмірал Горн. У
Нідерландах за наказом герцога Альби було репресовано понад 11 тис. осіб. На нідерландські міста, містечка й села Альба
наклав тяжкі контрибуції - примусові грошові або натуральні стягнення. Він запровадив високі податки на торгівлю, що
призвело до закриття крамниць і майстерень, вимушеної еміграції багатьох людей.

Проте, незважаючи на терор, у Нідерландах розгорнувся партизанський рух. Людей, які йшли в ліси і створювали загони
опору іспанцям, називали лісовими гезами, а тих, хто чинив опір іспанцям на морі, - морськими гезами.

Тези (від фр.- жебрак)- у період Нідерландської революції XVI ст. спочатку так називали членів Союзу нідерландських
дворян "Компроміс", які стали з 1565р. в опозицію до іспанського уряду. 5 квітня 1566р. члени Союзу вручили звернення
намісниці Маргариті Пармській. Вони вимагали відновлення вольностей країни, скликання Генеральних штатів; вказували, що
невиконання цих вимог спричинить загальний бунт, першими жертвами якого стануть дворяни. Потім гезами називали
народних повстанців-партизан, які на суші ("лісові гези") і на морі ("морські гези") вели боротьбу з іспанцями. Побачивши
13
успішність дій "морських гезів", принц Оранський став видавати їм каперські свідоцтва на право ведення війни проти Альби і
навіть посилав їм своїх офіцерів.

1572 р. саме морські гези захопили порт Брілле і знищили іспанську залогу. Це було початком повстання на півночі
Нідерландів. Населення провінцій нещадно розправлялося з іспанцями та їх прибічниками. Владу на місцях захоплювали
представники буржуазії. 1575 р. дві провінції - Голландія і Зеландія - оголосили про свій розрив з Іспанським королівством.
Правителем нової держави було обрано Вільгельма Оранського.

Занепокоєний таким розвитком подій Філіпп II відкликав Альбу з Нідерландів. Наступний намісник короля ліквідував
"криваву раду" і скасував деякі податки, але не наважився вирішити релігійне питання. Та це не спинило повстання.

1576 р. іспанці вчинили ганебну розправу над мешканцями Антверпена, убивши вісім тисяч з них, спаливши понад тисячу
будинків. У відповідь усі провінції Нідерландів об'єдналися для боротьби з Іспанією.

1579 р. в м. Утрехт сім північних провінцій уклали між собою унію. Голландія, Зеландія, Утрехт, Голдерн, Оверейссел,
Фрісландія і Гронінген постановили разом вирішувати всі воєнні та закордонні справи та не йти на переговори з Іспанією.
Незабаром іспанський король оголосив Вільгельма Оранського державним злочинцем і за його голову призначив винагороду.
Тоді 1581 р. учасники Утрехтської унії оголосили про цілковиту незалежність від Іспанії. На півночі Нідерландів було створено
нову державу - Республіку Об'єднаних провінцій. Пізніше її почали називати Голландською республікою.

Доля герцога Вільгельма Оранського склалася трагічно: його вбив католик-фанатик.

Після тривалої боротьби 1609 р. було укладено Дванадцятирічне перемир'я, за яким Іспанія визнавала незалежність
Республіки Об'єднаних провінцій.

Історичне значення Нідерландської революції полягає в тому, що вона завдала удару по іспанському абсолютизму, розпочала
епоху буржуазних революцій в Європі. Підсумком революції було повалення іспанського владарювання та утворення у
Північних Нідерландах першої в Європі буржуазної республіки. Нідерландська революція мала вражаючі наслідки: значно
14
прискорився розвиток капіталістичних відносин, зросла кількість мануфактур, насамперед у Лейдені, Амстердамі, Роттердамі,
Утрехті; розвивалася морська торгівля. Порт Амстердам став новим центром світової торгівлі. Голландцям вдалося захопити
колонії в Індонезії, Південній Африці, Північній Америці. Перемогла Реформація.

Франція в XVI - першій половині XVII ст.

Франція - одна з країн, що утворилися внаслідок поділу імперії Карла Великого ще в період раннього середньовіччя. У XVI
ст. це була вже велика централізована держава Західної Європи з населенням близько 15 млн осіб. За рівнем розвитку вона
значно випереджала тодішню Іспанію, але поступалася Англії та Нідерландам.

Саме в XVI ст. у Франції виникли елементи капіталістичного виробництва, зокрема мануфактури. Найуспішніше розвивалося
виробництво сукна, полотна і шовку. У військовій промисловості насамперед виокремлювалося виготовлення гармат.
Особливої слави зажили паризькі парфуми і ювелірні вироби.

Марсель був одним із найважливіших європейських портів. Підвищувалося значення інших портових міст: Бордо, Ла-
Рошеля, Гавра, Нанта тощо. Міжнародне значення мав і Ліон - "місто шовку", великий ярмарковий центр.

У сільському господарстві зберігалися феодальні порядки. Селянська праця була не дуже продуктивною, а врожайність
низькою, феодальні повинності постійно зростали.

Найбільшої могутності Франція досягла за правління Франциска І (1515-1547). Уся влада в країні належала королю, який
відмовився від скликання Генеральних штатів (своєрідного французького парламенту, вперше скликаного 1302 р.). Він
остаточно підпорядкував католицьку церкву, домовившись з Папою Римським про право короля призначати на посади всіх
французьких єпископів.

Генеральні штати - 1) у Франції в XIV-XVIII ст. найвища станово-представницька установа, яка складалася з депутатів від
духівництва, дворян, заможних верств городян. Скликалися королем головним чином для отримання від них згоди на збирання
податків. Перші Генеральні штати скликав у 1302р. король Філіпп IV під час боротьби з Папою Римським Воніфацієм VIII. Із
15
середини XV ст. у зв'язку з переходом від станової монархи до абсолютної значення Генеральних штатів зменшилося. Депутати
від третього стану Генеральних штатів 1789 р. проголосили себе Національними зборами! 2) у Нідерландах збори
представників станів усіх провінцій, які вперше було скликані у 1463р. Під час Нідерландської буржуазної революції XVI ст. -
центр буржуазно-дворянської опозиції. 31814 р. - назва парламенту Нідерландського королівства.

На початку XVI ст. у Францію проникли ідеї Реформації. Король деякий час мирився з її поширенням у країні, але згодом
почав переслідування протестантів. 1540 р. у Франції було запроваджено інквізицію.

Проте каральні акції не спинили впевненої ходи реформаційного руху. На півдні країни виникла церковна організація, що
сповідувала кальвіністське вчення. її прихильників почали називати гугенотами. їхніми ватажками з часом стали близькі родичі
правлячої династії Валуа - Антуан Бурбон і його брат принц Конде, а також адмірал Гаспар де Коліньї.

Наступником Франциска І був його син Генріх II (1547- 1559), який розширив кордони країни, зокрема відвоював у Англії
порт Кале. Цей король загинув під час одного а турнірів, як власне, і пророкував відомий тогочасний провидець Нострадамус.

Після смерті Генріха II Францією правили по черзі три його сини. Вагомий вплив на їхню політику справляла мати -
Катерина Медічі.

1562 р. у містечку Вассі на гугенотів під час їхнього богослужіння напали католики з оточення герцога Гіза - затятого
католика. Цей збройний конфлікт був початком громадянських війн у Франції, що тривали 36 років (1562-1598) і в історії
отримали назву гугенотських. Умовно їх поділяють на три періоди.

Перший період характеризувався постійними воєнними сутичками. Гугенотів підтримували Англія та протестантські князі
Німеччини, а католикам суттєву допомогу надавала Іспанія. Проте сторони вирішили примиритися. У Сен-Жермені було
укладено мир, за яким гугенотам дозволялося богослужіння в усій Франції, надано право обіймати найвищі державні посади,
володіти чотирма фортецями, зокрема фортецею Ла-Рошель. Після загибелі їх ватажка Антуана Бурбона місце батька посів
його син Генріх Наваррський. На остаточне примирення гугеноти розраховували після здійснення плану адмірала Коліньї, який
передбачав укладення династичного шлюбу Генріха Наваррського і Маргарити Валуа, сестри короля Карла IX,
16
 Другий період спровокували трагічні події Варфоломіївської ночі 24 серпня 1572 р. Тоді за планом Катерини Медичі
католики на чолі з Генріхом Гізом убили у Парижі понад 2 тис. гугенотів, які з'їхалися на весілля Генріха Наваррського і
Маргарити - дочки Катерини Медічі. Було вбито й адмірала Коліньї. У відповідь гугеноти створили на півдні свою державу, на
чолі якої став Генріх Наваррський.

Варфоломіївська ніч - масове знищення французьких протестантів (гугенотів) католиками, яке почалося в Парижі в ніч на
свято св. Варфоломія 24 серпня 1672р. Масові вбивства гугенотів відбулися після цього і в провінціях Франції: Ліоні, Орлеані,
Руані, Труа та ін. містах. За декілька днів було вбито близько 30 тис. людей, у тому числі лідера "протестантської партії"
адмірала Г. де Коліньї. Варфоломіївську ніч організували королева-матір Катерина Медічі і раніше близькі до двору керівники
"католицької парти'' Гізи, що скористалися приїздом гугенотского провінційного дворянства в столицю на весілля одного з
лідерів гугенотів - Генріха Бурбона, короля Наваррського (майбутнього короля Франції Генріха IV), і сестри французького
короля Маргарити Валуа. Кривавими репресіями хотіли залякати і знекровити гугенотский рух. Після Варфоломіївської ночі
відновилися релігійні війни, в результаті яких міста Півдня і Південно-Західної Франції, що утворювали базу гугенотського
руху, сформували протестантську, незалежну від центральної королівської влади конфедерацію.

Третій період розпочався війною трьох Генріхів - Генріха III, Генріха Наваррського і Генріха Гіза. Ще 1576 р. прихильники
непримиренного супротивника гугенотів Генріха Гіза заснували так звану Католицьку лігу. Вони зневажали короля Генріха III
за його спроби домовитися з гугенотами, а Гіза вважали претендентом на трон Франції.

1588 р. Ліга організувала повстання парижан проти короля. Генріх Гіз відверто заявив про свої права на королівський трон.
Генріх III втік, а згодом скликав у містечку Влуа Генеральні штати. Проте вони підтримали саме Гіза. Тоді король наказав
охороні вбити небезпечного конкурента, що обурило жителів столиці і вони відмовилися підкорятися королівській владі.

Генріх ІІІ був змушений укласти союз з Генріхом Наваррським, проголосивши його своїм наступником. їхні війська увійшли
до Парижа. Незабаром якийсь фанатичний католик вбив короля Генріха III. З його смертю закінчилося правління династії
Валуа. Генріх Наваррський став королем Франції Генріхом IV (1589- 1610) і розпочалося правління нової династії Бурбонів.

17
 Католики не визнали королем ватажка гугенотів. їм на допомогу вирушило іспанське військо. Але того часу у Франції
розгорнувся широкий селянський рух проти податків і свавілля дворянства. Це змусило католиків піти на компроміс із
Генріхом IV, але за умови, що він перейде у католицтво. "Париж вартий меси!"- промовив той і погодився. 1594 р. після
коронації Генріх IV в'їхав у Париж.

1598 р. Генріх IV видав Нантський едикт, що означало завершення тривалої внутрішньої боротьби в країні. Цей документ був
яскравим прикладом релігійної віротерпимості бо нарешті, хоч і на деякий час, визнав кальвіністів і примирив їх із католиками.

У XVI - першій половиш XVII ст. політичний устрій Франції набув форми класичного абсолютизму.

Абсолютизм (від лат. absolutus - необмежений) - форма правління державою, за якої верховна влада належить одній особі
(царю, імператору, королю). Процес становлення абсолютизму - тривалий і складний. Розклад середньовічних феодальних
станів, ослаблення їх політичної ролі, міжстанова і внутрішньостанова та класова боротьба були передумовами його
виникнення. Франція в Європі та Японія в Азії - ті країни, де абсолютизм виявився в класичній форми В Росії перехідним
етапом до абсолютизму була станово-представницька монархія (середина XVІ - друга половина ХУІІ ст.). У першій чверті
XVIII ст. у Росії було створено централізовану державну систему, яка існувала до другої половини XIX ст. Основні принципи
ідеології абсолютизму в Західній Європі набули теоретичного оформлення в політичній концепції Томаса Гоббса. В Росії
ідеологія абсолютизму найповніше відобразилася у творах Ф. Прокоповича ("Правда о воли монаршей", "Духовный
регламент"). Основні риси абсолютизму: уявлення про монархічну державу як найвищий етап політичної організації
суспільства, за якої лише і можливий повний добробут усіх підданих незалежно від їх суспільного становища; ототожнення
держави з верховною владою, з монархом, влада якого не може і не повинна ніким і нічим обмежуватися; віра у всемогутність
монарха та його законодавчу діяльність. Утвердження цих принципів як панівної системи поглядів призвело до нетерпимості
до вільнодумців, введення одноманітності в системі державних органів. Усе це спричинило те, що держава намагалася
регламентувати побут, звичаї, все суспільне життя і культуру. Характерну рису абсолютизму становила політика національного
гноблення народів, що входили до багатонаціональних абсолютистських держав. Негативні риси абсолютизму особливо
яскраво виявилися в період кризи феодалізму. В Англії, Франції абсолютизм було знищено в процесі буржуазних революцій; у

18
Німеччині та Австрії відбудувалася поступова еволюція феодально-абсолютистської монархії в буржуазно-поміщицьку. В Росії
абсолютну монархію було знищено лише в 1917 р. під час Лютневої революції.

Король Генріх IV користувався загальною симпатією французів. Він дуже рідко скликав Генеральні штати, але ніхто не
виступав проти такої політики. Дорадником і головним міністром короля був князь Сюллі (гугенот). Разом з ним король
здійснив внутрішні реформи, спрямовані на відродження сільського господарства, підтримку вітчизняної промисловості та
торгівлі. Зокрема було запроваджено суворий нагляд за збиранням податків, що значно поповнило державну скарбницю. 1604
р. французи заснували свою першу колонію.

У зовнішній політиці Генріх IV виступав проти австрійських та іспанських Габсбургів і готувався до війни з ними. Він
сподівався утворити проти них коаліцію у складі Франції, Англії, Голландії, протестантських князів Німеччини,
Скандинавських країн і Швейцарії. Але 1610 р. він був убитий католиком-фанатиком.

Наступним французьким королем у дев'ятирічному віці став син Генріха IV Людовік XIII (1610-1643). Деякий час країною
управляла його мати Маргарита Медічі. Саме тоді в державі виникли передумови до нової громадянської війни. Проте
конфлікту запобіг кардинал Рішелье, який а 1624 до 1642 р. обіймав посаду першого міністра і фактично вирішував усі
державні справи.

Армай Жон дю Плессі Рішелье (1585-1642) - французький державний діяч. Кардинал (з 1622), глава королівської ради (з
1624), фактичний правитель Франції за Людовіка XIII. Сприяв зміцненню абсолютизму, формуванню французької нації.
Позбавив гугенотів політичних прав, здійснив адміністративні, фінансові та військові реформи, стримував діяльність інквізиції
на території Франції. За його розпорядженням було зруйновано дворянські замки (крім прикордонних), заборонено дуелі. В
1635р. втягнув Францію у Тридцятилітню війну (1618-1648). Перебуваючи при владі, Рішельє мав чимало противників і
постійно був об'єктом змов і замахів. Для захисту його життя було створено спеціальну охорону ~ гвардію кардинала. У своєму
"Політичному заповіті" виклав основні принципи французького абсолютизму.

За часів Рішельє значно зріс авторитет королівської влади. Людовік XIII дуже цінував свого першого міністра. Кардинал
намагався придушити гугенотський рух. Двічі він вів з гугенотами відкриту війну (1624 і 1628 рр.). Після капітуляції Ла-
19
Рошеля 1628 р. Рішельє фактично не брав до уваги умови Нантського едикту. Він видав так званий "Ццикт ласки", яким зберіг
за гугенотами тільки свободу віросповідання. Гугенотська держава перестала існувати. Рішельє зумів вгамувати і затятих
аристократів-католиків: були зруйновані їхні замки.

Після смерті Людовіка XIII на французькому троні опинився його п'ятирічний син Людовік XIV (1643-1715). Від його імені
правила королева Анна, а першим міністром до 1661 р. був кардинал Джуліо Мазаріні. Тільки після його смерті молодий
король заявив, що він сам буде першим міністром і що без його волі жодна справа не вирішуватиметься. Пізніше його девізом
були слова: "Держава - це я".

Людовік XIV скасував Нантський едикт. Було заборонено кальвіністські богослужіння, церкви гугенотів зруйновано, а їх
проповідників вигнано з Франції. Відновилися переслідування протестантів, які масово емігрували з країни.

Росія за часів Івана Грозного

1533 р. від тяжкої недуги помер цар Василь ІІІ (1505-1533), залишивши престол трирічному синові Івану IV (1533-1584), а
фактично його матері - 28-річній Олені Глинській і раді бояр. За свою жорстоку, свавільну вдачу цар Іван згодом дістав
прізвисько Грозного.

Глинська викрила кілька боярських змов, що ставили за мету усунення її від влади. За п'ять років регентства Глинської Росія
перемогла у війні з польським королем Сигізмундом, уклала договір зі Швецією про вільну торгівлю і нейтралітет, почала
будувати на кордоні з Литвою міста, відбудувала Устюг і Ярославль.

Олена Глинська здійснила спробу змінити систему місцевого управління, провела грошову реформу, що сприяла уніфікації
грошового обігу в країні і подоланню наслідків роздробленості. У

Росії почали карбувати гроші із зображенням вершника зі списом (рос. - "копье"), тому монети стали називатися "копійками".

20
 1538 р. Олена Глинська раптово померла. Є свідчення, що вона була отруєна боярами. Після її смерті фактично правили
боярські сім'ї Бєльських і Шуйських, а це означало послаблення централізованої системи управління, свавільство бояр.

1547 р. 17-річний Іван урочисто вінчався на царство, проголосивши себе самодержавним царем. Влітку того самого року
Росія потерпала від чергової засухи, а в червні Москву охопило полум'я величезної пожежі. Народ звинувачував у цьому
"відьму" Ганну Глинську - бабусю Івана IV. Під час сутичок у Москві було вбито сина Ганни, а також багатьох дворян.
Наляканий цар пообіцяв розлюченому натовпу вжити необхідні заходи, народ заспокоївся і незабаром активність низів була
придушена.

Знову було змінено склад Боярської думи. Новими радниками царя стали члени Виборної ради - невелике коло наближених
до царя осіб. Саме за їхніми порадами Іван IV почав здійснювати свої перші реформи.

У лютому 1549 р. було скликано перший Земський собор із представників бояр, вищого духовенства, землевласників, купців
та ін. Земські собори не обмежували владу царя, були опорою у проведенні як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних заходів,
(Як установа Земський собор існував до 80-х рр. ХУІІ ст.)

Для остаточної стабілізації ситуації в країні необхідно було провести правову реформу. Вирішили розпочати підготовку
нового Судебника, який мав затвердити сталий порядок суду й управління в державі. 1550 р. такий Судебник було прийнято.
Згідно з ним влада намісників значно обмежувалася; під час розгляду справ на місцях обов'язково брали участь виборні земські
старости; скасовувалися податкові пільги монастирів; селяни, переходячи до іншого феодала на Юр'їв день, мали сплатити
значно збільшене порівняно з попереднім "пожиле".

Того ж року з метою централізації управління на час воєнних походів обмежувалося місництво, було створено стрілецьке
військо, озброєне вогнепальною зброєю, яке спочатку виконувало функції особистої охорони царя.

1551 р. за ініціативи Івана IV відбувся так званий Стоглавий собор- церковний собор за участю царя і представників
Боярської думи, скликаний з метою одержання соборної санкції проведеним у країні фінансовій, судовій та військовій
реформам, а також секуляризаторській діяльності царя. У промові на соборі цар Іван IV критикував побут і звичаї духовенства
21
та чернецтва. Собор прийняв низку рішень, що були оформлені як книга зі ста глав, постанов (рішень): про структуру церкви,
побут, заборону єретичних і антифеодальних рухів; роз'яснення про співвідношення норм державного, судового,
кримінального, цивільного і сімейного права з церковним правом. "Стоглав" затвердив недоторканність церковного майна,
підсудність церковних осіб церковному суду, уніфікував церковні культи і обряди, затвердив раніше прийняті рішення про
визнання святих, шанованих у певних місцях, загальноросійськими. Протопопи зобов'язувалися контролювати поведінку
нижчих священиків, запроваджувалися правила поведінки ченців, у монастирях заборонялося тримати горілку. Особливі глави
встановлювали контроль над переписувачами книг; запроваджувалася регламентація іконописання; заборонялися виступи
скоморохів і сміхотворців як "диявольські дійства". "Стоглав" сприяв зміцненню церковної організації, що стала твердою
опорою самодержавства.

З метою підвищення боєздатності армії 1556 р. було прийнято "Уложення про службу". Згідно з ним служба розпочиналася з
п'ятнадцяти років і успадковувалася; з кожних 150 десятин землі бояри і дворяни повинні були виставити одного воїна з конем
і зброєю.

Іван IV продовжував завойовницьку політику свого діда і батька: 1552 р. було завойоване Казанське, 1556 р. - Астраханське
ханства.

У Лівонській війні (1558-1583) Іван IV прагнув будь-що отримати вихід до морського узбережжя (у цьому було зацікавлене
купецтво, що тільки формувалося), приєднати прибалтійські землі, щоб роздати їх служилому стану.

Війна розпочалась успішно. Царські війська захопили Нарву, Дерпт, дісталися Балтійського узбережжя. Війська наступали на
Ревель і Ригу, дійшли до кордонів Східної Пруссії та Литви. 1560 р. біля міста Валка відбулася остання битва Лівонського
ордену з російськими військами. Лівонців було розбито. Успіхи Росії занепокоїли сусідні держави, тому Швеція, Польща, Данія
також втягнулися у війну. Становище Росії після поразки в січні 1564 р. під Полоцьком, влітку- під Оршею, а також унаслідок
нападів з півдня кримських татар стало нетривким і загрозливим.

22
 За таких умов Іван IV запровадив політику, що пізніше дістала назву опричнини (1565-1584). Завданням опричнини було
сконцентрувати матеріальні, людські та військові ресурси для продовження Лівонської війни, перерозподілити землі на користь
вірного служилого стану, закріпачити селян, піднести авторитет особи царя, подолати опір свавільних бояр і князів.

Наслідки такої політики були досить сумні. Країна була розділена на дві частини: "опричнинський" особливий уділ, у межах
якого влада Івана IV була абсолютною, та "земщину", що формально була передана під опіку Боярської думи, але тут також
порядкували опричники, виконуючи накази царя. Серед опричників були представники знаті, зубожілих вотчинників та ін.,
віддані цареві. Розпочався жорстокий терор: масова конфіскація вотчин, церковних земель, знущання над монахами і
священиками. Занепадали господарства і знаті, і малоземельних дворян, яких переселяли в інші місця, "очищаючи" землі для
опричників. Це, безумовно, згубно позначилося і на селянстві.

Неврожаї та епідемії 60-70-х рр. лише загострили ситуацію. Все це призвело до цілковитого запустіння країни, втеч селян на
Дон, грабіжництва і розбоїв. У 1572 р. опричнина втратила своє первісне ім'я і почала називатися двором зі збереженням
терору.

Не сприяла опричнина і перемозі у Лівонській війні. Сили противників переважали. 1569 р. Польща і Литва об'єдналися в
одну державу - Річ Посполиту. До того ж кримський хан 1571 р. вторгся з півдня і спалив Москву.

Зазнавши поразки від польського короля Стефана Баторія, Росія 1582 р. змушена була укласти перемир'я терміном на 10
років, згідно з яким країна поступалася Польщі всіма своїми володіннями в Лівонії, зокрема фортецею Юр'їв. Польща
повертала Росії завойовані нею фортеці: Великі Луки, Холм, Ревель, Веліж і Псковські передмістя, але утримала за собою
Полоцьк.

Наступного року згідно з перемир'ям зі Швецією шведи одержували всі захоплені ними російські міста - Корелу, Івангород,
Ям, Копор'є з повітами. Росія зберігала невеличку ділянку узбережжя Фінської затоки з гирлом Неви. Через рік після перемир'я
зі Швецією, 1584 р., Іван IV помер.

23
 Поразка у Лівонській війні, розорення часів опричнини, голод і епідемії другої половини XVI ст. спричинили винятково
тяжке становище держави.

Англійський посол Джільс Флетчер, що відвідав Росію у 80-х рр. XVI ст., писав, що політика Івана IV "так розпалила
загальне невдоволення і непримириму ненависть, що це повинно закінчитися не інакше як громадянською пожежею". Слова
Флетчера справді були пророчими.

Московська держава в XVII ст.

Після смерті царя Івана IV у Московській державі тривалий час панували внутрішній неспокій і господарський занепад. Під
загрозою виявилося її подальше існування.

За царювання Федора Івановича (1584-1598), середнього сина Івана IV, фактичним правителем країни став Борис Годунов -
брат дружини царя Ірини.

Коли бездітний Федір Іванович помер, Земський собор новим царем обрав саме Бориса Годунова (1598-1605). Щоб подолати
затяжну господарську розруху, він удався до жорстокої кріпосницької політики. Тим часом несприятливі кліматичні умови
спричинили голод. Народ був невдоволений. Повстали холопи під проводом Хлопка Косолапа. Хоча уряд і придушив
повстання, саме воно було початком громадянської війни у Московській державі.

У цей час несподівано з'явився чоловік, який заявив, що він - Дмитро - син Івана Грозного. Він ніби втік від убивць, найманих
Годуновим, жив у Польщі і з допомогою польських магнатів хоче відновити справедливість і сісти на престол. Насправді син
Івана IV ще 1591р. загинув за загадкових обставин. Ймовірно, що його ім'ям назвався дрібний галицький дворянин Григорій
Отреп'єв.

1604 р. загін самозванця вступив у межі Московської держави і попрямував до столиці. До нього приєднувався народ.
Спочатку все сприяло здійсненню мети: у Москві раптово помер цар Борис, а його син став царем Федором II. Бояри

24
організували змову проти Годунових. Увірвавшись до царських палат, вони вбили Федора та його рідних.

Самозванець тріумфально вступив у Москву і був проголошений царем, пізніше названим Лжедмитрієм І (1605-1606). Проте
грабежі та зневажання національної гідності з боку польських найманців обурили москвичів, які повстали і вбили самозванця.
Владу захопили бояри, котрі обрали царем Василя Шуйського (1606-1610).

Влітку 1606 р. у районі Путивля спалахнуло повстання під проводом Івана Болотникова. У ньому брали участь селяни,
холопи, козаки, посадські люди, дрібні дворяни. Народна армія оточила Москву. На бік повсталих перейшло багато міст. Облога
столиці тривала два місяці. Проте у вирішальну мить зрадили дворянські загони, що призвело до поразки. Болотников
змушений був відступити спочатку до Калуги, а потім до Тули.

Чотири місяці царські війська не могли здобути Тули. Тоді за наказом царя річку, що протікала містом, перекрили греблею, і
вода затопила місто. Повстанцям обіцяли зберегти життя, якщо вони відчинять браму міста. Проте, коли це сталося, Василь
Шуйський наказав перебити бунтівників. Болотникова схопили, осліпили, а потім утопили.

1607 р. з'явився ще один самозванець, який називав себе царевичем Дмитрієм, що зміг врятуватися від розправи. Незважаючи
на безліч версій, походження Лжедмитрія II досі не з'ясоване. Він закликав до повалення "боярського царя" і пішов походом на
столицю. Його підтримували не лише магнати Речі Посполитої, а й сам Пала Римський. Лжедмитрій II підійшов до Москви, але
захопити її не зміг і розташувався табором у Тушині (у зв'язку з цим його назвали "тушинським злодієм"). Загони Лжедмитрія II
нападали на містечка і села, грабуючи й утискаючи місцеве населення.

Василь Шуйський звернувся за допомогою до шведського короля Карла IX і 1609 р. уклав з ним Виборзький договір. В обмін
на загони шведських найманців Московська держава відмовлялася від своїх претензій на Балтійське узбережжя, віддавала
Швеції м. Корелу з повітом і дозволяла вільний обіг шведської монети на своїй території.

Однак у зв'язку з тим, що Польща перебувала у стані війни зі Швецією, це дало їй привід до відкритої інтервенції проти

25
Московської держави.

Наприкінці літа 1609 р. війська польського короля Сигізмунда III вторглися в Московську державу. Поляки підійшли до
Смоленська, населення якого впродовж двадцяти місяців мужньо відбивало їхні напади. Туди поспішили і шляхтичі з Тушина,
залишивши Лжедмитрія II напризволяще. Він таємно втік у Калугу, де невдовзі був убитий.

Улітку 1610 р. поляки підійшли до Москви і завдали поразки царським військам. Шлях на столицю було відкрито. Шведські
найманці розбіглися і почали грабувати місцеве населення. Це спричинило змову проти Василя Шуйського, котрого насильно
постригли в ченці.

Владу в країні захопило угруповання з семи бояр на чолі з князем Федором Мстиславським - "семибоярщина", що
проголосила московським царем польського королевича Владислава, а восени таємно впустила поляків у Москву. Тим часом на
півночі держави господарювали шведи, які домагалися проголошення царем свого королевича.

На початку 1611 р. у Рязанській землі зібралося перше народне ополчення на чолі з дворянином Прокопієм Ляпуновим. До
нього постійно приєднувалися люди. Весною ополченці підійшли до Москви. Там вибухнуло народне повстання, але інтервенти
підпалили місто і згодом опанували ситуацію. Шведи увійшли в Новгород, воєвода якого визнав залежність від шведського
короля Карла IX.

1611 р. у Нижньому Новгороді було організоване друге народне ополчення, яке очолили посадський староста Кузьма Мінін і
князь Дмитро Поморський. Ополченці визволили від загарбників північні райони країни, а згодом і Москву.

1613 р. у Москві зібрався Земський собор, що проголосив новим царем шістнадцятирічного боярина Михайла Романова (1618-
1645). З його правління бере початок нова царська династія, що правитиме в Росії понад 300 років.

Романови - боярський рід, з 1618 р. царська, а зі 721 р. імператорська династія в Росії. Предком Романових був боярин Андрій
Іванович Кобила. Він мав п'ять синів, численне потомство яких поклало початок багатьом родам, зокрема роду Кошкіних (від

26
прізвиська останнього сина Андрія Івановича - Федора Кошки). Федір Кошка мав чотирьох синів. У старшого з них - Івана -
було стільки ж. Останній з них, Захарій, залишив нащадкам прізвище Захар'їних. Захар'їни поріднилися з царською сім'єю:
дочка Романа Юрійовича Захар'їна -Анастасія - була в шлюбі з царем Іваном IV (Грозним). Родоначальником власне династії
Романових став третій син Романа, боярин (з 1562 р.) Микита Романович, член регентської ради при останньому цареві з роду
Рюріка "блаженному" Федорі Івановичу (1584-^1598). Під час Смути Романови, незважаючи на опалу, зуміли зберегти свій
вплив серед боярства. За його почином на черговому Земському соборі російським царем був обраний 16-річний Михайло
Федорович Романов. Перші царі з Романових покінчили зі Смутою, зміцнили й розширили державні кордони, підвищили
авторитет Російської держави. 31721 р. Російська держава стає імперією, а першим її імператором - Петро І. Внаслідок
матримоніальних (шлюбних) справ династія Романових у прямому чоловічому поколінні перервалася зі смертю онука Петра І -
Петра II (1730), а після смерті Єлизавети Петрівни (1761) - і за жіночою лінією. Прізвище Романових присвоїли й наступні
російські царі - представники Гольштайн-Готторпського коліна династії. Романови за трьохсотлітнє правління створили
величезну багатонаціональну і могутню імперію загальною площею 22,4 млн кв. км. Як правляча династія припинили існування
з перемогою Лютневої революції 1917 р. Після Жовтневого більшовицького перевороту частина династії, в тому числі цар
Микола II та його сім'я, була розстріляна більшовиками, інша - емігрувала за кордон, нащадки якої живуть там донині.

Молодий цар одразу уклав мирні договори: у 1617 р. у с. Столбові зі Швецією, а 1618 р. у с. Деуліно з Річчю Посполитою.

Московська держава погодилася на деякі територіальні втрати, щоб у країні запанував спокій. Польсько-шведська інтервенція
завершилася.

До середини XVII ст. вдалося подолати господарську розруху: відновилося землеробство, розвивалися промисли і ремесла,
зростали міста як центри промислово-торговельного життя країни, виникли перші мануфактури в чорній металургії (на Уралі та
поблизу Тули), зростали обсяги зовнішньої торгівлі, головними пунктами якої були Архангельськ (із Західною Європою) та
Астрахань (з країнами Сходу).

Цар Олексій Михайлович (1645-1676) також намагався посилити самодержавну владу.

27
 1649 р. Земський собор ухвалив нове зведення законів "Соборне уложення", в якому вперше зазначалися злочини проти
церкви та царської влади. Навіть за незначну критику Бога і церкви передбачалося спалення на вогнищі. Особи, звинувачені у
зраді або образі честі государя, підлягали страті. Остаточно юридично оформилося й кріпосне право. Над усіма державними
справами наглядав Приказ таємних справ, діяльністю якого керував особисто цар.

Сталися зміни і в церковному житті. Патріарх Никон намагався піднести освітній рівень духовенства, вимагав хреститися
трьома пальцями (відповідно до трійці - Бог-отець, Бог-син, Святий Дух), а не двома. Але ці реформи спричинили невдоволення
в низах, що звикли до давніх обрядів. Крім того, Никон втручався у внутрішні та зовнішні справи держави, вважаючи, що
"священство вище за царство", що призвело до конфлікту з царем. Никон залишив патріаршество. На Соборі, скликаному
Олексієм Михайловичем, його було позбавлено сану патріарха, а згодом заслано до Сибіру. Втім більшість започаткованих ним
церковних реформ було затверджено. Це зумовило подальший церковний розкол - відокремлення від російської православної
церкви частини віруючих, які не погодилися з реформами Никона.

Після закінчення боротьби з іноземною інтервенцією перед Московською державою постали різні зовнішньополітичні
завдання: повернення втрачених земель (насамперед смоленських і чернігівських), забезпечення виходу до Балтійського моря,
захист країни від нападів кримського хана, подальше освоєння Сибіру і Далекого Сходу.

Спробу повернути Смоленськ Московська держава здійснила під час так званої Смоленської війни з Річчю Посполитою, але
зазнала поразки.

1648 р. національно-визвольну війну проти Речі Посполитої розпочали українці на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким.
Шукаючи воєнної та політичної допомоги, він звернувся до царя Олексія Михайловича. 1653 р. Земський собор ухвалив
рішення прийняти Україну "під високу руку царя" й оголосити війну Польщі. В Україну виїхало московське посольство на чолі
з боярином Бутурліним. 1654 р. у м. Переяславі відбулися переговори козацької старшини з московськими посланцями, які
обіцяли не втручатися в українські справи, шанувати місцеві звичаї, надати допомогу проти поляків і татар, натомість
вимагаючи присяги на вірність царю. У березні того самого року до Москви приїхало українське посольство на чолі з
переяславським полковником Павлом Тетерею, що підписало договір - так звані Березневі статті, за якими Україна входила до
28
Московської держави на правах автономії.

Об'єднане московсько-козацьке військо рушило проти Польщі, але Олексій Михайлович підписав з Річчю Посполитою
перемир'я, спокусившись обіцянкою польської корони. Це призвело до погіршення московсько-українських відносин. Особливо
вони загострилися під час гетьманування Івана Виговського. Московська держава розпочала війну. 1659 р. відбулася
вирішальна битва під Конотопом (на Чернігівщині), в якій російська армія зазнала нищівної поразки.

У Московської держави не вистачало коштів для ведення війн. Щоб поповнити казну, уряд царя Олексія Михайловича почав
випускати мідні монети, наказавши використовувати їх за курсом срібних. Мідних грошей було так багато, що вони
знецінилися. Одночасно швидко зростали ціни. Життя простого народу, передусім міських низів, значно погіршилося. У зв'язку
з цим у Москві стався "мідний бунт". Уряд придушив його з особливою жорстокістю, але у подальшому мідні гроші не
випускав.

Унаслідок зростання повинностей біднота тікала на Дон і ставала козаками. Навесні 1667 р. донських козаків до великих
походів підбурив отаман Степан Разін, Його підтримала насамперед козацька голота. Разінці спустошили Каспійське узбережжя
від Дербента до Баку, розгромили флот іранського шаха. З великою здобиччю через Астрахань і Царицин вони повернулися на
Дон і отаборилися на о. Кагальник. Саме сюди почав збиратися простий люд, закликаючи Разіна заступитися за народ. Степан
Разін з козаками пішов на Волгу і без бою здобув Царицин. У червні разінці підійшли до Астрахані. З допомогою посадських
людей вони оволоділи містом. У "звабливих листах" Степан Разін закликав винищувати воєвод, бояр, поміщиків. До нього
приєднувалися тисячі селян. У Московській державі розпочалася селянська війна, разінці оточили м. Симбірськ. Селянські
виступи відбувалися на величезній території держави. На Середньому Дону та у Слобідській Україні діяв загін брата Разіна-
Фрола. Розмах подій змусив Москву усвідомити страшну загрозу. Цар Олексій Михайлович направив до Симбірська армію і
разінці, зазнавши поразки, відступили. Тяжкопораненого Степана Разіна його прихильники привезли на о. Кагальник. На Дону
Степан Разін намагався зібрати нове військо, але козацька старшина зрадила його. Відважного отамана полонили і видали
царському уряду. 1671 р. після жахливих тортур його стратили в Москві. Остаточно придушити селянський рух царю вдалося
лише восени 1671 р.

29
 У XVII ст. відбувалося активне освоєння Сибіру і Далекого Сходу. Козаки під проводом Семена Дежньова досягли східного
краю Євразійського материка, який дістав пізніше назву мису Дежньова, а експедиція Єрофея Хабарова захопила Приамур'я.

Тридцятилітня війна (1618-1648)

Тридцятилітня війна була першим загальноєвропейським конфліктом за участю більшості держав тодішньої Європи:
Габсбурзького блоку разом з Ватиканом, з одного боку, і Франції, Швеції, Нідерландів - з другого. Фактично це була війна між
католицизмом і протестантизмом (абсолютистська Франція, однак, пристала до другого табору). Причинами війни були
внутрішні суперечності в німецькому світі, суперництво європейських держав, зокрема Франції з австрійськими та іспанськими
Габсбургами.

Габсбурги - династія, яка правила так званою Священною Римською імперією німецької нації (до 1806р.), Іспанією (1616-
1700), Австрійською імперією (формально з 1804р.) та Австро-Угорщиною (1867-1918). Своє ім'я династія отримала від назви
замку Габсбург, побудованого 1027р. на р.Ааре у Швейцарії. Спочатку Габсбургам належало ландграфство Верхнього Ельзасу
та деякі землі в Люцерні. Фрідріх І дещо розширив ці володіння, а за правління його онука Габсбурги дістали також графство
Ааргау, В першій половині XIII ст. володіння графа Рудольфа поділили його сини Альбрехт Мудрий і Рудольф. Рудольф
заснував так звану Лауффенбурзьку лінію Габсбургів, яка у свою чергу розпалася ще на дві, але в 1415 р. припинила існування.
Альбрехт Мудрий став родоначальником головної лінії династії. Його син - перший імператор з династії Габсбургів Рудольф І
(1273-1291) - протягом 1276-1278рр. відвоював у Чехії Австрію, Штирію, Каринтію та Крайку, створивши ядро володінь
Габсбургів. 31438р. і аж до ліквідації Священної Римської імперії німецький трон фактично був спадковим у династії
Габсбургів. За сина Фрідріха III (1440-1498) Максиміліана І (1493-1519) до австрійських володінь династії було приєднано
Нідерланди. За Карла V ( 1519-1556) Габсбурги об'єднали під своєю владою Німеччину, Австрію, Іспанію, Нідерланди, частину
Італії та американські колонії Іспанії. Після зречення Карла V Іспанія з її володіннями в Старому та Новому світі перейшла до
його сина Філіппа II - засновника іспанського відгалуження Габсбургів, а Австрія з імператорським титулом - до його брата

30
Фердинанда І (1556-1564). У результаті війни за Іспанську спадщину (1701-1714), яка спалахнула після смерті останнього
іспанського короля з династії Карла II (1665- 1700), австрійські Габсбурги оволоділи іспанськими Нідерландами та Італією. Як
лише номінальні правителі Німеччини Габсбурги прагнули закріпитися в Австрії та інших підвладних їм областях,
встановлюючи абсолютистські режими. Від шлюбу Марії Терези (1740-1780) з лотаринзьким герцогом Францем Стефаном
народилися Йосиф II (помер 1790р.) і Леопольд II - родоначальник останнього коліна династії, що правила в Австро-Угорщині.
В результаті революції 1848-1849рр. Фердинанд І (1885-1848) був змушений зректися австрійського трону на користь свого
племінника Франца Иосифа І (1848-1916), котрий у грудні 1867р. санкціонував австроугорську домовленість про утворення
дуалістичної Австро-Угорської монархії. Останній представник правлячої династії Габсбургів Карл І (1916-1918) зрікся
престолу після поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні 1914-1918 рр.

Німецькі протестантські князі для захисту своїх прав об'єдналися в союз - Унію. Незабаром католики у відповідь утворили
своє об'єднання - Лігу. Обидві сторони готувалися до збройної боротьби. Франція будь-якими засобами намагалася не
допустити посилення впливу Габсбургів у німецькому світі та підтримувала князів-протестантів. Вона сподівалася приєднати
Ельзас і Лотарингію. З Іспанією Франція конфліктувала через Південні Нідерланди та Північну Італію.

Воєнні дії розпочалися під час правління цісаря Матіса, який намагався примирити протестантів і католиків. Одного разу на
скаргу чеських протестантів він відмовився покарати католиків. Це дуже роздратувало протестантів Чехії. 1618 р. з вікон
Празького замку чехи викинули трьох урядовців, які управляли країною від імені цісаря. А згодом чехи повстали проти
Габсбургів, що, власне, і стало початком Тридцятилітньої війни (1618- 1648).

Історики поділяють Тридцятилітню війну на кілька періодів: чеський, датський, шведський і франко-шведський.
 

31
 Чеський період (1618-1620).

Після подій у Празькому замку чехи-дворяни створили тимчасовий уряд, організували чеську армію, вигнали всіх єзуїтів і
найвищих осіб католицької церкви, проголосили про вихід з-під влади Габсбургів та утворили самостійну державу. Своїм королем
вони обрали Фрідріха, курфюрста Пфальцського, керівника Унії. Разом зі пфальцським військом чеські загони рушили на Австрію
і 1618 р. досягли Відня. Це стурбувало весь католицький світ. Австрію підтримали Іспанія, Річ Посполита, Ліга під проводом
баварського князя Максимі ліана. До того ж у таборі повстанців не було одностайності. Військо цісаря на чолі з полководцем Тіллі
швидко перейшло у наступ і згодом вступило на територію Чехії. 1620 р. відбулася вирішальна битва під Білою Горою, в якій
чеське і пфальцське війська зазнали поразки.

У Чехії розпочалися розправи над протестантами. У Празі було прилюдно страчено 27 керівників чеського повстання. Багато
повстанців ув'язнено, решта - змушена емігрувати з країни. У Чехії відновили католицьку церкву. Повсюдно знищувалася
гуситська і протестантська література. Із самостійної держави Чехія знову на тривалий час перетворилася на німецьку провінцію.
Протестантські князі, налякані рішучістю цісаря, спочатку розгубилися, але потім повстали проти нього, їх підтримали Англія,
Голландія, Франція і Данія.

Датський період (1625-1629).

З ініціативи кардинала Рішелье між Англією, Голландією і Данією був укладений Троїстий союз проти австрійських та
іспанських Габсбургів. Датські війська об'єдналися з військами протестантських князів. Велику грошову допомогу надали Англія і
Голландія. Цісар Фердінанд II не мав змоги особисто протидіяти супротивникам і звернувся до багатого дворянина Альбрехта
Валленштейна з пропозицією організувати опір. Валленштейн зібрав 30-тисячну армію найманих солдатів і незабаром почав
завдавати датчанам поразку за поразкою. Зрештою 1629 р. з Данією було укладено мир.

Альбрехт Валленштейн (Вальдштейн) (1583- 1634) - чех за походженням, полководець, з 1625р. головнокомандувач у
Тридцятилітній війні 1618-1648рр. Здобув низку перемог над військами датського короля Хрістіана IV, який уклав з ним мир у
Любеці (1629), і німецьких протестантських князів. Зазнав поразки біля Лютцена від армії шведського короля Густава ІІ Адольфа
(1632). За звинуваченням у відносинах з ворогом був відсторонений від командування й убитий своїми офіцерами у фортеці Егер
32
("єгерська катастрофа" ).

Шведський період (1630-1635).

Ще одного союзника у боротьбі з Габсбургами Рішельє знайшов в особі шведського короля Густава II Адольфа. 1630 р. його
військо переправилося в Померанію. Цього разу німецькі протестантські князі проголосили нейтралітет, що не входило в плани
шведів. Але прихильність німців Густав II Адольф здобув після трагедії Магдебурга, що згорів унаслідок нападу військ Ліги на
чолі з Тіллі. Тоді союз зі Швецією уклали Бранденбург і Саксонія - наймогутніші північнонімецькі князівства.

1631 р. поблизу Лейпцига шведи завдали нищівної поразки військам Ліги, здобули Нюрнберг, а незабаром розбили цісарські
війська на р. Лех. Полководець католицької Ліги Тіллі був смертельно поранений. Згодом шведи захопили Аугсбург і баварську
столицю Мюнхен, а їхні союзники - саксонці - зайняли Чехію.

Фердінанд II опинився у дуже скрутному становищі і вирішив знову звернутися до Валленштейна, який зібрав нове військо і
вирушив у похід, захоплюючи території. Біля міста Лютцен шведи перемогли Валленштейна, але під час цієї битви загинув король
Густав II Адольф. У подальшому шведи вже не перемагали і згодом відступили з Південної Німеччини. Навесні 1635 р.
Габсбургам удалося укласти мир із саксонським курфюрстом, здавалося, що справи знову складалися для них сприятливо, але
саме тоді кардинал Рішельє вирішив відкрито вступити у війну.

Франко-шведський період (1635-1648).

Франції допомагали насамперед Швеція і Голландія. Проте спочатку союзники не мали успіху. Після смерті Рішельє ситуація
змінилася на краще. Війська Габсбургів зазнавали поразки. Цісар Фердінанд III змушений був розпочати мирні переговори.

Восени 1648 р. було укладено Вестфальський мир. Його наслідками були: значні територіальні приєднання до держав-
переможниць (Франція одержала Ельзас і Лотарингію, а також міста Мец, Тулон і Верден; Швеція здобула Померанію);
закріплення політичної роздробленості Німеччини (католицькі, лютеранські і кальвіністські князі дістали однакові права);

33
визнання цілковитої незалежності Голландії та Швейцарії.
 Країни сходу в ХVІ-ХVII ст.

Османська імперія сформувалася внаслідок майже безперервних агресивних війн. її володіння знаходилися в трьох частинах
світу - Європі, Азії, Африці. У XVI ст. імперія продовжувала завоювання. Спочатку їх активно проводив султан Селім І (1512-
1520). 1514 р. він пішов походом на Персію і завдав нищівної поразки армії перського шаха. Незабаром турки завоювали землі
азербайджанців, дагестанців і курдів, потім розбили війська єгипетських мамелюків і захопили Сирію, Палестину та Ліван.
Селім І оволодів Єгиптом, священними для мусульман містами Меккою і Мединою. Після цього він оголосив себе халіфом як
главою всього ісламського світу.

Продовжуючи політику батька, султан Сулейман II Питний (1520-1566) досягнув найвищої військово-політичної могутності
Туреччини. Він був не тільки видатним полководцем і спритним політиком, а й освіченим правителем, який розумів значення
культури. Істотний вплив на його політику здійснювала дружина - українка Роксолана.

Сулейман II здобув м. Белград, о. Родос, частину Угорського королівства, західні області Грузії та Вірменії, Месопотамію,
Аравію, території Тріполі та Алжиру.

З часів Сулеймана II турецький султан користувався необмеженою владою, яку здійснював через великого візира (у
військово-адміністративних справах) і шейх-уль-іслама (у релігійних і судових). У державі було запроваджено чітку структуру
військо-во-адміністративного устрою: всю територію поділено на провінції, кожна з яких поділялася на санджаки. До складу
імперії входили також Валаське, Молдавське і Трансільванське християнські князівства, що сплачували їй щорічну данину.
Особливий статус мали Кримське ханство, Мекка, Тріполі та Алжир.

Після смерті Сулеймана II турки почали зазнавати поразок. Так, турецький флот був розбитий під Лепанто об'єднаним
флотом Іспанії, Венеції та Папи Римського. Цей бій довів, що турки не такі непереможні, як тоді вважали.

34
 Сулейман II сприяв розвиткові турецької культури, особливо архітектури. Активізувалася розбудова столиці імперії
Стамбула, зокрема спорудження мечетей, медресе, лікарень.

Родоначальником турецької поезії був Алі Ашин-паша, який написав збірку віршів "Книга пізнання". Життя різних країн і
народів у "Книзі мандрів" описав учений Євлія Челебі,

У Китаї у XVI - першій половині XVII ст. за часів правління династії Мін значно погіршилися внутрішні справи.
Невдоволення народу зростало внаслідок посилення феодальної експлуатації. Деякі урядовці пропонували імператору
здійснити в країні невідкладні реформи, але за це їх позбавляли посад і жорстоко карали. Проте ситуація дедалі
ускладнювалася і змусила династію Мін призначити на високі державні посади прихильників реформ.

Наприкінці XVI ст. виникло перше політичне угруповання, центром якого стала конфуціанська академія Дунлінь. Дунлінці
розробили програму нововведень: обмеження великого феодального землеволодіння, зниження податків, заохочення розвитку
ремесел, торгівлі і підприємницької діяльності, позбавлення деяких прав власників мануфактур, де використовувалася наймана
праця, тощо. 1620 р. імператор підтримав багато пропозицій від дунлінців, але незабаром його отруїли, і реформи не були
здійснені.

Тим часом розорений китайський люд збирався в горах і лісах, створюючи повстанські загони. Вони нападали на маєтки
феодалів, військові гарнізони, захоплювали зброю. Серед повстанців були селяни, ремісники, міська біднота, солдати, навіть
деякі землевласники.

1639 р. в Китаї розпочалася справжня селянська війна. Повстанці захопили великі території, знищували місцеві органи влади,
роздавали населенню зерно, худобу, майно багатіїв, створювали нові органи управління на місцях, зменшували податки.
Головною метою повстанців було повалення імператора, знищення його урядовців і великих феодалів. Влітку 1643 р. повстанці
під проводом Лі Цзиченя рушили на Пекін і захопили його. Імператор учинив самогубство, його скарбниця і майно були
конфісковані. Найреакційніших феодалів, урядовців і командуючих каральними військами було страчено. Влада перейшла до
Лі Цзиченя.

35
 Китайські феодали були не в змозі придушити повстання власними силами. Тоді командувач імператорських військ
звернувся за допомогою до маньчжурських князів. Об'єднані сили розпочали наступ на Пекін і 6 червня розбили повстанців. Лі
Цзи-чень загинув у бою. Селянська війна зазнала поразки.

Після захоплення Пекіна маньчжури проголосили імператором Китаю малолітнього сина свого вождя Абахая. Так
розпочалося правління маньчжурської династії Цій" що перебувала при владі до 1911 р.

Цінська імперія успадкувала від попередніх китайських династій великодержавні претензії на верховенство над усіма,
насамперед над сусідніми країнами і народами. Маньчжури проводили загарбницьку політику, їхні війська не раз вторгалися в
сусідні з Китаєм держави, а наприкінці XVII ст. підкорили Північну Монголію.

У XVI-XVII ст. значного розвитку в Китаї набули ремесла і наука. Тогочасні китайські вироби з шовку, фарфору і нині
вражають вишуканою красою. Цінні відомості про ліки рослинного, тваринного та мінерального походження зібрав і
узагальнив Лі-Ши-чжень. Китайці шанували свою історію. Саме їм належить вислів: "Не забувай минулого, воно - вчитель
майбутнього".

Складним був історичний поступ Індії у XVI-XVII ст. Морська експедиція Васко да Гами 1498 р. призвела до колоніального
загарбання Індії європейцями. Вже на початку XVI ст. португальці захопили окремі західні райони. Проте більшість індійської
території залишалася під владою місцевих правителів.

1526 р. через афганські гірські проходи до Індії проник інший завойовник - емір Бабур. Його 12-тисячне військо розгромило
40-тисячну армію султана Ібрагіма Лоді. Бабур увійшов у Делі і проголосив себе шахом Індії (тобто її імператором). 1527 р.
проти нього утворилася коаліція мусульманських та індуських князів Північної Індії, але у вирішальній сутичці він переміг їх.
У наступні роки Бабур завоював Біхар і Бенгалію. Зі своїх володінь в Афганістані та Північній Індії Бабур створив велику
державу - імперію Великих Моголів. Його наступники приєднали до неї Середню і Південну Індію.

У XVI-XVII ст. народи Індії не забували й власної культурної спадщини. Великою повагою користувався поет Тулсі Дас,
який написав славнозвісну поему "Рамаяна".
36
 Для подолання релігійних суперечностей 1575 р. за наказом шаха Акбара (1556-1605) було споруджено Молитовний дім. Цей
правитель сповідував принцип "один государ - одна релігія", намагаючись подолати одвічне розмаїття релігійного життя Індії.
Він навіть спробував нав'язати нову віру, що поєднувала іслам, індуїзм та інші вірування, проте значного визнання вона не
здобула.

Культура і наука західної, центральної та східної Європи в XVI-XVII ст.

З кінця XV ст. у Середній Італії виникла нова культура, що отримала назву Відродження, або Ренесансу. Це було пов'язано із
зародженням нового класу - буржуазії, яка була особливо зацікавлена у розвитку науки, техніки, культури. Зростаючи, міста
потребували дедалі більше освічених людей, бухгалтерів, юристів, лікарів. Крім того, буржуазія прагнула мати пишні палаци,
скульптури, картини тощо, вірила насамперед у сили та здібності людини, а не у Божу волю. Діячів Відродження приваблювали
передусім людина та її справи, культура Стародавньої Греції та Стародавнього Риму, що славила красу людини, тому вони
отримали назву гуманістів.

Антична, нехристиянська, культура, що в основному була забута у попередні століття, ніби знову відроджувалася. Тому час,
коли виникла нова культура, було названо Відродженням. Проте мистецтво часу Ренесансу розвивалося і на основі того
найкращого, що було створене у середньовіччі. Засновником мистецтва Ренесансу в Середній Італії вважається великий
італійський художник, вчений та інженер Леонардо да Вінчі (1452-1519). Крім живопису, він займався анатомією, оптикою,
музикою, поезією, філософією. В усій історії людства це найвизначніший випадок, коли наука і мистецтво тісно переплелися у
долі однієї людини. Теоретичні ідеї та наукові пошуки Леонардо да Вінчі викладено у знаменитому "Трактаті про живопис". Він
досяг надзвичайної глибини передання почуттів людини у картинах "Мадонна з квіткою", "Мадонна Бенуа", "Мадонна Літта",
"Мадонна в скелях", "Мона Ліза" ("Джоконда"), а також у фресці "Таємна вечеря" для трапезної монастиря в Мілані.

Видатним представником італійського Ренесансу є живописець і архітектор Рафаель Санті (1483-1520). Він прожив тільки 37
років, але його творчість залишила неповторний відбиток у мистецтві. Рафаель народився в м. Урбіно, яке в XV ст. було одним
із центрів гуманістичної культури. Художній талант митця виявився ще в ранньому дитинстві. За переказом, у сім років він став
переможцем художнього конкурсу. Серед ранніх творів митця привертають увагу "Мадонна Конестабіле" та "Заручини Марії".

37
1504 р. Рафаель прибув до Флоренції, художники якої прагнули новизни. Його було запрошено розписати стелі Сікстинської
капели, собору Св. Петра, а також апартаменти Папи Римського у Ватиканському палаці. Найвищим злетом творчості було
створення "Сікстинської мадонни" для церкви Св. Сікста у м. П'яченці. Ця картина є надбанням не лише італійського Ренесансу,
а й усього світового мистецтва, насамперед тому, що у ній глибоко і яскраво втілена тема материнства.

Кульмінацією епохи Відродження, а також її завершенням була творчість талановитого скульптора, живописця, архітектора і
поета Мікеланджело Буонарроті (1475-1564). Людина була в центрі уваги всіх митців того часу, але у творчості Мікеланджело -
найбільшою мірою. Мікеланджело надавав перевагу скульптурі, бо саме у ній вбачав найсприятливіші можливості втілення
узагальнено-героїчного образу людини. Він узявся за виконання величної статуї Давида (висотою близько 5,5 м) з великої брили
мармуру, над якою свого часу працював якийсь скульптор і яку, як усі вважали, безнадійно зіпсував. Мікеланджело блискуче
впорався з цим завданням, а відкриття монумента у Флоренції перетворилося на народне свято.

Мікеланджело прийняв запрошення розписати стелю Сікстинської капели. Впродовж майже чотирьох років він один, без
помічників, виконав титанічну роботу, яку можна вважати подвигом. Адже тільки загальна площа розпису становить близько
600 кв. м, а кількість фігур сягає кількох сотень. Апогеєм творчості Мікеланджело стала мармурова "Капела Медічі" у
Флоренції, робота над якою велася впродовж майже п'ятнадцяти років. На характері задуму й образного вирішення комплексу
відобразилися складні події в історії Італії. Розгром Риму 1527 р. військами імператора Карла V означав не лише кінець
незалежності країни, а й початок кризи ренесансної культури.

Але після завершення Ренесансу не припинився розвиток мистецтва та науки, гуманістичної думки.

Справжнім борцем за науку був італійський філософ і поет Джордано Бруно (1548-1600). Він стверджував, що Всесвіт
безмежний, не лише Земля, а й Сонце не є центром Всесвіту, доводив, що планети у Всесвіті рухаються. Інквізиція звинуватила
його в єресі і після восьми років ув'язнення він був спалений.

Громадський та державний діяч Флоренції, мислитель, письменник, військовий теоретик Нікколо Макіавеллі (1469- 1527),
автор історичних творів "Міркування з приводу першої декади Тіта Лівія", "Історія Флоренції", поділяв віру гуманістів у творчі
38
можливості людини, намагався розкрити закони суспільного розвитку, враховуючи дані історії, особливості людської психіки,
реальні історичні умови. Найважливішою рушійною силою історії він вважав політичну боротьбу, яка в його розумінні часто
була боротьбою соціальною.

Відродження набуло розвитку і в інших країнах. Гуманістичні ідеї, інтерес до життя простих людей характерні для творчості
нідерландських художників XV-XVI ст. - Яна ван Ейка, Луки Лейденського. Особливо яскраво демократичні традиції виявилися
у творчості Пітера Брейгеля Старшого (наприклад, картина "Сліпі").

У Франції у XVI ст. поширилися жанри портрета та монументально-декоративної скульптури, сформувався власний
архітектурний стиль, що запозичив античні традиції та надбання італійської архітектури епохи Відродження.

У Хорватії (Далмації), передусім у Дубровнику, особливого розквіту набула ренесансна поезія. Тут з комедіями виступив
Марин Држич - перший видатний драматург слов'янського світу. У своїх комедіях із життя Дубровника і Риму він висміював
людські вади.

Поширенню ренесансних ідей у Росії сприяла діяльність італійських архітекторів, що споруджували Успенський собор,
Грановиту палату.

Вплив ренесансних ідей помітний і в українських та білоруських землях, більша частина яких входила тоді до складу
Польсько-Литовської держави, що після Люблінської унії 1569 р. називалася Реччю Посполитою. Ідеї Відродження позначились
у латиномовній поезії та прозі XVI ст. у Галичині (Павло Русин та ін.).

Українські письменники-полемісти були обізнані з працями італійських гуманістів. На твори Фраческо Петрарки
неодноразово посилався Мелетій Смотрицький.

Художні прийоми доби Відродження українські митці творчо переосмислювали, поєднували з давніми місцевими традиціями.

В Україні стиль Відродження виявився в багатьох спорудах, зокрема в оборонній архітектурі (замок у Бережанах та ін.). До
39
найкращих пам'яток ренесансної архітектури Львова належить ансамбль Успенської церкви.

Одним із суспільно-політичних варіантів Ренесансу е утопізм, представниками якого були англійський гуманіст, державний
діяч і письменник То мас Мор (1478-1535) та італійський філософ, поет, політичний діяч Томмазо Кампанелла (1568-1639).
Томас Мор у трактаті "Утопія" описав однойменний фантастичний острів, де нібито створено ідеальний суспільний лад, а
Кампанелла у "Місті Сонця" змалював ідеальне суспільство, в якому немає приватної власності, монарх обирається народом, а
релігія відіграє важливу роль.

Символом величності та загибелі ренесансної епохи є Дон Кіхот - безсмертний образ, створений відомим іспанським
письменником Мігелем де Сервантесом (1547-1616), у романі "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський".

Як і Сервантес, великий англійський поет і драматург Уїльям Шекспір (1564-1616) усвідомлював кризу ренесансних ідеалів,
про що свідчать, зокрема, його трагедії "Юлій Цезар", "Коріолан".

В історії давньої культури не було такої епохи, як Ренесанс, коли настільки високо поціновувалися краса і велич людини.
Проте саме в цей час визріло усвідомлення необхідності заміни індивідуальної та ізольованої людської особистості історично
зумовленим колективом, з яким пов'язувалися перспективи історичного прогресу.

У XVII ст. з утвердженням капіталізму розвивалося виробництво, зростала роль точних прикладних наук.

В Європі з'являються перші природничо-наукові товариства: Лондонське королівське наукове товариство і Паризька академія.

У XVII ст. відбувається світоглядна революція, що спричиняє руйнацію традиційної картини Всесвіту. 1610 р. великий
італійський фізик, механік і астроном Галілео Галілей (1564-1642) сконструював підзорну трубу і за її допомогою побачив
неосяжний Всесвіт, відкрив чотири супутники Юпітера, гори на Місяці, плями на Сонці тощо. Сучасник Галілея німецький
астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив закони руху

40
планет, що отримали назву законів Кеплера.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії,
ботаніці, медицині. Так, англійський лікар і природознавець Уїльям Гарвей (1578-1657) вивчав систему кровообігу і довів, що
серце є її центром.

Принципове значення для з'ясування світоглядних засад культури нового часу, яка формувалась у XVII ст., мала проблема
методів наукового пізнання. Важливу роль у її вирішенні відіграв видатний англійський філософ і державний діяч Френсіс
Бекон (1561-1626), який вважав, що наукове пізнання має ґрунтуватися на аналізі дослідних даних.

Підсумком наукової революції XVII ст. стали здобутки великого англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона
(1643-1727). Йому належить відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, методів диференціального та
інтегрального числення.

Нові знання впливали на думки людей, спрямовували їх до критичного переосмислення релігійного світогляду. Проте релігія
залишалася провідною духовною засадою не тільки масової традиційної народної культури, а й науки. Здобутки науки, техніки,
торгівлі, мореплавства свідчили про великі можливості розкріпаченого людського розуму, але вже в цю добу стали помітними
деякі суперечливі наслідки науково-технічного прогресу та прагматичного світогляду.

XVII ст. було надто складним за своїми соціальними та духовними процесами. В Європі не припинялися масові
кровопролиття. На зміну релігійним війнам, що супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава і руйнівна
Тридцятилітня війна (1618-1648), масовими вбивствами супроводжувалися революційні події в Нідерландах, Англії. У
реальному житті людина доби становлення капіталістичних відносин демонструвала не стільки шляхетні, скільки темні прояви
своєї вдачі. Чи можна лише за допомогою розуму приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспільство - подібні питання
поставали перед мислителями XVII ст. і вирішувалися неоднозначно. Якщо, скажімо, Р. Декарт дивився у майбутнє людства з
оптимізмом, то Т. Гоббс або Б. Спіноза щодо цього були протилежної думки.

41
 Так званий трагічний гуманізм, втілений у творчості Шекспіра або Сервантеса, які розуміли весь тягар існування моральної
розумної людини в антигуманному світі, знаходить у XVII ст. своїх послідовників. Одним з них був видатний французький
математик, фізик і філософ Блез Паскаль (1623-1662). Уже в шістнадцять років він написав математичний трактат "Досвід теорії
конічних перерізів", який отримав високу оцінку наукової громадськості. Паскаль плідно займався дослідженнями в галузі
теорії чисел, алгебри, теорії ймовірностей, гідростатики. Розчарувавшись у можливостях точних наук, Паскаль звернувся до
релігійно-філософської проблематики, став ченцем абатства Пор-Рояль, де працював над своїм славетним філософським твором
"Думки". У ньому науковець звернувся до трагедії людини, одинокої у безмежному Космосі.

XVII ст. було важливою віхою в історії музики, оскільки вона збагатилася світськими елементами та новими жанрами:
оперою, ораторією, інструментальною музикою.

Нові тенденції виявилися в малярстві, скульптурі, графіці, архітектурі. Італійський живописець Караваджо (1573-1610)
вважається одним із засновників реалістичного напряму в європейському живописі.

Біблійні та міфологічні сюжети ще утримували свої позиції в мистецтві, але вже набули рис життєвої конкретності. Виникла і
нова художня тематика - зображення повсякденного життя приватної людини, світу речей, що оточують її.

В Європі у цей час творили фламандець Пітер-Пауль Рубенс (1577-1640), голландець Рембрандт X ар мене ван Рейн (1606-
1669), які багато уваги приділяли зображенню життя пересічної людини.

Гуманізм культури XVII ст. ґрунтувався не на визнанні гармонії природного начала, розуму і почуттів, а на їхньому
протистоянні. На перший план він висував інтелект, розум. Можливості для реалізації гуманістичних ідеалів представники
культурних течій XVII ст. не лише вбачали у волі людини, а пов'язували їх зі станом самого суспільства, закладаючи тим самим
підвалини для наступного типу культури - просвітницького гуманізму XVIII ст.

42
 Англійська революція середини XVII ст. Просвітництво в Англії

На початку XVII ст. в Англії, як і раніше, панували феодальні відносини. Понад 3/4 населення Англії проживало в селах.
Однією з найважливіших повинностей була десятина, яку сплачували англіканській церкві. Підприємливі господарі
продовжували обгороджувати общинні угіддя та розводити овець.

Зростала чисельність безземельних селян. Так створювалася потенційна армія трударів для мануфактур і копалень. На селі
поширилася капіталістична оренда землі, де використовувалася наймана праця для виробництва сільськогосподарської
продукції на продаж у містах. У сільській місцевості з'явилися "нові дворяни", які за інтересами і заняттями були подібні до
буржуазії, а дворянський титул купували разом із землею. Часто вони були водночас і землевласниками, і промисловцями, і
комерсантами. Цим енергійним підприємцям заважали феодальні обмеження - заборони щодо торгівлі, цехова регламентація.
їхнє невдоволення особливо посилилося за королів династії Стюартів - Якова І та його сина Карла І (1625-1649).

Англійська монархія намагалася спиратися на аристократію, феодальне дворянство, церкву. Прагненню буржуазії до вільної
торгівлі монархи протиставили систему роздання монопольних прав на виготовлення товарів, що гальмувало розвиток
промисловості та торгівлі.

Таким чином, феодально-абсолютистський лад став гальмом капіталістичних відносин.

Спроба Карла І поповнити скарбницю за рахунок нових податків наштовхнулася на опозицію в парламенті (за традицією
лише парламент міг дозволити запровадження податків). 1629 р. король розігнав парламент і впродовж 11 років правив
одноосібно. Відсутність грошей, зокрема для війни з Шотландією, яка розпочалася 1639 p., змусила Карла І скликати 1640 р.
парламент.

Парламент (англ. parliament, від фр. - говорити) - найвищий представницький орган влади. Вперше скликаний в Англії за
ініціативою графа Сімона де Монфора у 1265 р. під час повстання баронів, лицарів і міських жителів, які виступали проти
свавілля і зловживань королівської влади. 8 XVII ст. в Англії сформувалася парламентська монархія, за якої монарх призначав
главу уряду (прем'єр-міністра), котрий був одночасно лідером парламентської більшості. Парламент складався з двох палат:
43
палати лордів, члени якої (пери) призначалися монархом, і палати громад, члени якої обиралися. Палата громад поділялася на
парламентську більшість і опозицію.

Парламент не лише не дав королю грошей, а й висунув претензії щодо його свавілля. Через два тижні парламент, який назвали
"коротким", було розпущено. Народні заворушення, а також затяжна і непопулярна війна проти Шотландії змусили короля
знову скликати парламент, що наполягав на виконанні своїх вимог. Уряд побоявся його розігнати. "Довгий парламент" існував
до 1653 р. Він засудив до смертної кари найближчих помічників короля, скасував королівські протиправні податки. Спроби
короля заарештувати вождів опозиції були невдалими. Тому Карл І утік на північ країни, де сформував армію і восени 1642 р.
розпочав війну проти парламенту. У цій громадянській війні королю допомагали феодали економічно відсталих північно-
західних районів Англії.

Буржуазія і нове дворянство підтримали парламент. У перші роки війни королівська армія переважала противників. Перелом
у війні настав 1645 р., коли армія О лівера Кромвеля розгромила королівське військо. Навесні 1646 р. королівська армія зазнала
цілковитої поразки.

Олівер Кромвель (1599-1658)- видатний діяч Англійської буржуазної революції XVII ст., керівник радикального крила
буржуазії та нового дворянства - індепендентів (незалежних). Політичну діяльність почав з 1628р., коли вперше був обраний до
палати громад. У 1640р. обраний до складу "Довгого парламенту". Один з організаторів і полководців парламентської армії, яка
здобула перемоги над королівською армією в першій (1642-1646) і другій (1648) громадянських війнах. Будучи популярним в
армійських колах і спираючись на них, вигнав з парламенту депутатів-пресвітеріан. Здійснював радикальну політику, сприяв
страті короля Карла І і проголошенню республіки (1649). Зосередив політичну (з 1649р.) і військову (з 1650р. лорд-генерал і
головнокомандувач збройних сил) владу. Придушив повстання левелерів і рух дигерів, визвольний рух в Ірландії (1649-1650) і
Шотландії (1650-1651), що зберегло єдність Британії. У1653р. розігнав "Довгий парламент", встановив режим особистої влади і
був проголошений лордом-протектором (захисником ) Англії, Ірландії та Шотландії. Встановлена Кромвелем військова
диктатура отримала назву "протекторат".

Англійський парламент прийняв рішення конфіскувати землі короля, феодальної знаті та володіння церкви і продавати їх
44
дворянству та буржуазії, а всі землі дворян і буржуазії проголосив їхньою власністю. Залежність селян зберігалася, вони
повинні були сплачувати феодальні побори і десятину.

У цей час в армії парламенту виникло угруповання левелерів (зрівнювачів), лідером якого був Джон Лільберн. Левелери
вимагали запровадження загального виборчого права, знищення влади короля, скасування палати лордів, передання влади
палаті громад, відповідальності перед виборцями, цілковитої свободи совісті.

1647 р. Карл І утік із полону до Шотландії. Навесні 1648 р. розпочалася друга громадянська війна, що закінчилася поразкою
прихильників короля. Парламент призначив засідання суду, що ухвалив Карлові смертний вирок. 1649 р. йому відтяли голову.
Англія була проголошена республікою. Уряд, створений з верхівки армії, та залишки парламенту виражали інтереси нового
дворянства та буржуазії. Рух левелерів і дигерів (так званих справжніх левелерів, які хотіли не тільки політичної, а й
економічної рівності) було придушено.

Згодом армія Кромвеля придушила визвольну боротьбу у Шотландії та Ірландії.

1653 р. Кромвель розігнав парламент. Його було проголошено лордом-протектором республіки. Режим протекторату був
військовою диктатурою Кромвеля - ставленика нового дворянства і буржуазії.

Диктатура - необмежена і неконтрольована влада певного угруповання людей на чолі з одним або кількома лідерами, які
ототожнюють той чи інший вид диктаторського правління (абсолютизм, бонапартизм, тоталітаризм, диктатура класу, парти,
релігійний фундаменталізм тощо). Сутність диктатури полягає у протиправному на початковому етапі її становлення захопленні
політичної влади з подальшим поширенням панування на всі сфери діяльності суспільства. Будь-яка форма диктаторського
правління встановлюється внаслідок загострення суспільних суперечностей, нездатності панівної влади ефективно управляти
державою, що призводить до політичної дестабілізації суспільства, втрати владою довіри населення і вимог "сильної руки".
Диктатура характеризується відсутністю поділу влади, ліквідацією або суттєвим звуженням політичних свобод за допомогою
насильства та терору, примусовим виконанням трудових повинностей та інших громадянських зобов'язань. Армія та інші силові
структури є опорою диктатури у створенні жорсткої дисципліни, досягненні покірності та слухняності й тим самим у підтримці
45
режиму.

За свого правління Кромвель придушував повстання левелерів та прихильників королівської влади, остаточно приєднав до
Англії Ірландію і Шотландію. Після смерті Кромвеля влада перейшла до його сина Річард а.

Нестійкість політичного режиму, народні заворушення, вимоги демократичних реформ привели буржуазію та дворян до
думки про необхідність реставрації монархії. Організатором перевороту став командувач англійських військ у Шотландії
генерал Монк, який відновив правління династії Стюартів. Спроби монархів цієї династії повернутися до безконтрольного
правління та насадити в Англії католицизм викликали загальне невдоволення. Лідери буржуазної опозиції запросили на
англійський престол правителя Нідерландів Вільгельма Оранського, який обіцяв поважати волю парламенту і повинен був
забезпечити союз Англії з Нідерландами у боротьбі проти Франції. 1688 р. війська Вільгельма висадилися в Англії та захопили
Лондон. Він був проголошений королем Англії.

Так відбувся безкровний державний переворот, що отримав назву Славної революції.

У XVII-XVIII ст. в Англії розвивається Просвітництво. Витоки англійського Просвітництва сягають "Славної революції" 1688
р. та практичної реалізації ідей філософа Джона Локка. Він вважав, що виникненню держави передували природний стан, за
якого люди користувалися повною свободою дій розпоряджатися власним майном та особою, а також стан рівності між владою
та правом. Перехід до громадянського суспільства відбувся шляхом суспільного договору, який передбачав перерозподіл
владних функцій між державою і громадянами, не змінюючи докорінно їхніх природних прав, тому держава не може
обмежувати права людини. Щоб не допустити зазіхання держави на права громадян, Дж. Локк передбачив формування
суспільством відповідального перед ним уряду і конституційний механізм поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і
"федеративну" (відносини з іншими державами) та принцип законності - рівності всіх членів суспільства перед законами цього
суспільства. Головним природним правом людей Локк вважав право на власність, яке мало бути закріплене за допомогою
розумних законів з метою запобігання можливим конфліктам.

Джон Локк (1632-1704) - англійський філософ, якого вважають засновником лібералізму, теоретиком конституційної монархії
46
та поділу влади на законодавчу, виконавчу (у тому числі судову) та "федеративну", які перебувають у стані рівнодіїв правильно
влаштованих державах. Походив із сім'ї дрібного судового чиновника. Філософську та медичну освіту здобув в Оксфордському
університеті, займався експериментальною наукою, був приватним лікарем та вихователем. Під час революції жив в еміграції у
Франції та Голландії, де познайомився з Вільгельмом Орокським - майбутнім англійським монархом. Після повернення до
Англії у 1689р. обіймав кілька державних посад. Головний політичний твір - "Два трактати про правління" (1690).

Наприкінці XVII- на початку XVIII ст. основні ідеї Дж. Локка були втілені в англійську практику і сприяли становленню
представницької форми правління, двопартійної системи, за якої представники різних партій по черзі формували підзвітний
парламенту уряд, було закріплено право недоторканності приватної власності, релігійної віротерпимості тощо. Економічному
розвитку сприяла також політика державної підтримки англійської промисловості та заокеанської торгівлі. Розширювалися
колоніальні володіння в Індії, Америці та Африці, перетворюючи Англію на найбільшу колоніальну державу. Знизилися
поземельний податок та мито на сировину, яка ввозилася до Англії, що стимулювало розвиток фабричного виробництва,
формування промислової буржуазії та пролетаріату. Аграрна революція завершилась масовим вигнанням селян із землі та
перетворенням їх на батраків, сільських ремісників, робітників фабрик, жебраків і волоцюг. Промисловий переворот середини
ХУЛІ ст. визначив і головні мотиви англійського Просвітництва - індивідуальна етика, яка сприяла закріпленню в характері
англійців таких рис, як підприємливість, практицизм і винахідливість, та етика політичного компромісу, яка мала забезпечити
стабільність суспільства в умовах розвитку ринкових відносин.

Ідеї досягнення особистого успіху та процвітання проголошував Дж. Локк, котрий вважав, що дані людині від народження
навички та здібності можуть допомогти їй засвоїти будь-яку річ та досягти вершин за умови постійного розвитку природних
здібностей. Філософ Томас Гоббс розробив вчення про егоїстичну природу людини, яке стало основою етики розумного
егоїзму. Суперечність між індивідуальним егоїзмом і суспільними потребами англійські просвітителі розв'язували шляхом
створення концепції "соціального егоїзму", суть якого полягала в необхідності спрямувати в корисне для всього суспільства
русло індивідуальну активність представників правлячої верхівки і водночас виховувати представників низів на ідеалах
Просвітництва. На практиці таке завдання можна було вирішити лише за умови збереження стабільності політичного становища
в Англії. Одним з ідеологів та активних провідників цієї ідеї був відомий англійський державний діяч і публіцист, лідер партії
47
торі, голова кабінету міністрів і просвітитель лорд Генрі Болінгброк. Шотландський філософ, історик та економіст Девід Юм,
розмірковуючи про відносини громадян із суспільством та державою, твердив, що вони визначаються корисністю,
примножують добробут суспільства та держави і покликані забезпечити політичну стабільність.

Найбільшим захисником і активним пропагандистом ринкових відносин був шотландський економіст і філософ Адам Сміт,
котрий вважав, що саме ринок звільнив людину від принизливої системи залежності за феодалізму. У головній праці "Про
природу і причини багатства народів" (1776) він розглянув теорію вартості і розподілу доходів, капітал та його нагромадження,
економічну історію Західної Європи тощо. Ця праця стала класичною у політекономії й за життя автора витримала кілька
видань та перекладів іноземними мовами.

Адам Сміт (1723-1790) - шотландський економіст і філософ, один із видатних представників класичної політекономії. Створив
теорію трудової вартості й обґрунтував необхідність звільнення ринкової економіки від державного втручання. Народився в
сім'ї митного чиновника. Закінчив університет у Глазго. Був професором філософії у цьому університеті, приватним вчителем,
У 1764- 1766рр. відвідав Францію, де познайомився з французькими просвітителями Вольтером, Д.Дідро, К.А. Гельвецієм.
Після повернення на батьківщину працював над працею "Про природу і причини багатства народів". З 1778р. працював митним
чиновником в Единбурзі.

Головну рушійну силу людських вчинків А. Сміт убачав у егоїзмі, в бажанні кожного індивідуума поліпшити своє становище.
Проте в суспільстві егоїзм людей взаємообмежуеться, утворюючи в сукупності гармонійну рівнодію суперечностей, яка є
відображенням Всесвітньої гармонії. Конкуренція в економіці та прагнення кожного до особистої вигоди забезпечує розвиток
виробництва і громадського добробуту. А. Сміт уявляв суспільство гігантською мануфактурою, де люди поділяються на основі
формули співробітництва в інтересах "багатства народів". Він критикував теорію "меркантилізму" - підтримки розвитку
вітчизняної промисловості, яку проводив тодішній англійський уряд, оскільки вважав необхідним звільнити економіку від
державної регламентації. Держава, на його думку, мала виконувати функцію арбітра, а також вживати ті суспільно необхідні
господарські заходи, які не під силу приватному капіталу.
 

48
 Росія в першій половині XVIII ст.

На початку ХУШ ст. Росія розпочала Північну війну (1700- 1721) проти Швеції за здобуття земель у Прибалтиці, захоплених
Швецією на початку XVII ст., за вихід до Балтійського моря.

Союзниками Росії були Данія, Саксонія, Польща. Данія незабаром зазнала поразки й уклала зі Швецією мир. 1700 р. Росія
оголосила війну Швеції, однак російське військо, погано навчене й озброєне, було розбите поблизу Нарви.

Шведський король Карл XII, вважаючи Росію переможеною, спрямував головні сили у Польщу. Росія використала цей
перепочинок для реорганізації та посилення свого війська. Поповнена десятками тисяч рекрутів і озброєна новими гарматами та
рушницями, російська армія 1701р. розгорнула наступальні дії проти шведських військ у Прибалтиці: здобула фортеці
Нотебург, Нієншанц (після цього у гирлі р. Нева 1703 р. було закладено Петербург)" потім Нарву, Дерпт.

Карл XII (1682-1718) - король Швеції з 1697р., полководець. Вів загарбницькі війни в Центральній і Східній Європі. Очолював
шведську армію під час Північної війни 1700-1721 pp. Після Полтавської битви 1709р. повернувся до Швеції.

Тим часом Польща у війні зі шведами зазнала поразки. Польський король Август П відмовився від престолу і польський трон
посів шведський ставленик Станіслав Лещинський.

Влітку 1708 р. шведська армія на чолі з Карлом XII рушила на Росію. Зустрівши опір російської армії, Карл XII повернув в
Україну. 1708 р. шведські війська вдерлися у Північне Лівобережжя, але не змогли оволодіти містами Старо дубом,
Новгородом-Сіверським та ін. Населення багатьох українських міст (Мглина, Пирятина, Веприка тощо) брало активну участь у
боротьбі проти шведських військ. Шведську армію було вщент розгромлено у Полтавській битві 27 червня (8 липня) 1709 р., що
стало докорінним переломом у ході війни.

Російські війська рушили у Прибалтику, де здобули міста Ригу, Ревель (тепер Таллінн), Виборг і Кексгольм.

1710 р. Туреччина, підбурювана Карлом XII, оголосила війну Росії. Після невдалого Прутського походу російський уряд уклав

49
мир з Туреччиною - Прутський трактат, що дав змогу продовжити воєнні дії проти Швеції.

У Тангутському бою 1714 р. російський флот переміг шведський. Російські війська зайняли Аландські острови, навіть змогли
підійти до Стокгольма.

Швеція змушена була укласти Ніштадтський мирний договір 1721 р. До Росії відійшли Естляндія (Естонія), Ліфляндія
(частина Латвії), Інгерманландія, частина Карелії, а також низка островів на Балтійському морі.

У результаті переможного закінчення Північної війни Російська держава закріпилася на узбережжі Балтійського моря.

Для економіки Росії першої половини XVIII ст. характерне зростання мануфактурної промисловості, зумовлене військовими
потребами країни. До середини XVIII ст. вже було понад 600 мануфактур - металургійних, текстильних та ін. Серед нових
галузей промисловості виокремлювалося будівництво морських кораблів. З'явилися мануфактури, що виробляли полотно для
парусів, канати, сукна. Проте на мануфактурах переважали кріпосницькі порядки, працю найманих робітників майже не
використовували.

Розвиток промислового виробництва, здобуття Росією виходу до Балтійського моря сприяли зростанню обсягів її внутрішньої
і зовнішньої торгівлі. Були споруджені канали, що з'єднали Волгу з Невою. З різних кінців країни до Санкт-Петербурга купці
звозили, а потім переправляли до інших держав льон, прядиво, шкури, полотно тощо. Значення Архангельська в зовнішній
торгівлі Росії помітно зменшилося. Петро І прагнув захищати і сприяти вітчизняному товаровиробнику. Експорт російських
товарів перевищував імпорт.

Економічне піднесення Росії за часів Петра І (1689-1725) відбувалося за умов посилення феодально-кріпосницького
гноблення. 1707 р. у Росії спалахнула нова селянська війна під проводом Кіндрата Булавіна. її учасниками були кріпосні селяни,
козаки, посадські люди. Повстання розпочалося на Дону, оскільки саме там з особливою жорстокістю розшукував і намагався
повернути до своїх панів утікачів полковник Долгорукий. Булавін з повстанцями напав на нього і знищив увесь його загін.
Налякані старшини донського козацтва розбили повсталих. Булавін встиг сховатися в Запорозькій Січі. 1708 р. повстання
50
спалахнуло знову. Булавін з'явився на Дону, його було обрано отаманом. Повстанці перемогли урядові війська, захопили
Царицин, здійснили похід на Азов, але оволодіти містом не змогли. Використавши їхню невдачу, заможні козаки організували
змову і вбили Булавіна. Урядові каральні загони до кінця 1708 р. придушили повстання.

За Петра І відбулися суттєві реформи в управлінні державою. Зміцнилася влада на місцях: країну було поділено на вісім
губерній: Московську, Інгерманландську (райони Прибалтики і Карелії з Санкт-Петербургом), Архангельську, Казанську,
Київську, Смоленську, Азовську і Сибірську. Кожна губернія поділялася на провінції.

1711 р. було створено Сенат - найвищий законодавчий, розпорядчий і виконавчий орган при цареві на чолі з генерал-
прокурором, якого Петро І називав "государевим оком". Боярську думу було ліквідовано.

Замість півсотні приказів створено колегії: закордонних справ, військову, Адміралтейств-колегію, Юстиц-колегію,
Мануфактур-колегію, Комерц-колегію, Вотчинну, Духовну, або Синод, та ін.

1721 р. Петра І було проголошено російським імператором, що свідчило про подальше посилення самодержавної влади, а
через рік запроваджено "Табель про ранги", що визначав систему чинів (усі чини поділялися на 14 класів) і порядок просування
на військовій і цивільній службі.

У результаті реформ Петра І сформувалася Російська імперія. Створення регулярної армії та флоту, проведення активної
зовнішньої політики зробили можливим утвердження Росії на берегах Балтійського моря. Завдяки зростанню мануфактурної
промисловості та торгівлі було покладено край її економічній ізоляції, а створення централізованої системи управління на чолі з
імператором означало остаточне оформлення в Росії абсолютизму.

Після смерті Петра І у 1726 р. розпочалася жорстока боротьба дворянських угруповань за владу. Друга чверть ХУЛІ ст.
увійшла в історію Росії як епоха двірцевих переворотів. У боротьбу за владу включилися не тільки найближче оточення Петра І,
а й родовиті аристократи на чолі з князем Дмитром Голіциним. Останні обстоювали кандидатуру внука Петра І, сина страченого
царевича Олексія - Петра П. Поки Сенат вирішував, кому передати трон, Преображенський і Семеновський полки підтримали
51
дружину Петра І.

Імператрицею було проголошено Катерину І (1725-1727). За її правління було створено Верховну таємну раду з широкими
повноваженнями, що обмежували царську владу. Фактичним правителем країни був князь Олександр Меньшиков. Щоб
зміцнити свій вплив у державі, він спробував одружити царевича Петра зі своєю дочкою. Після смерті Катерини І Меньшикова
було усунуто з усіх посад, позбавлено величезного багатства і разом із сімейством заслано до Сибіру.

Наступним імператором став Петро II (1727-1730). Схильності до державних справ він не виявляв і країною керували князі
Долгорукий і Голіцин. Вони почали готувати весілля молодого царя. Весь двір переїхав до Москви, де мала відбутися його
коронація. Але Петро II захворів на віспу і помер.

У Росії знову загострилася проблема престолонаслідування. Князі вирішили передати російську корону небозі Петра І, дочці
його старшого брата - Анні Іванівні (1730-1740), але за умови, що вона підпише так звані секретні "Кондиції". Анна підписала
їх, погодившись на обмеження самодержавної царської влади. Невдовзі про "Кондиції" стало відомо широким колам
дворянства. Обурившись, імператриця публічно розірвала ці документи. Змовники були заарештовані, а їхні сім'ї, позбавлені
звань і майна, вислані до Сибіру. Так у Росії було збережено абсолютизм. Діставши необмежену владу, імператриця Анна
Іванівна створила Таємну канцелярію, що мала наглядати за "словом і ділом", тобто контролювати не лише вчинки, а й думки
кожної людини. З цього часу всі виступи проти Анни нещадно каралися. Смертні вироки оголошували один за одним.
Фактичним правителем держави став її фаворит - курляндський дворянин Бірон. За його сприяння всі найважливіші посади
обіймали іноземці, насамперед німці.

За правління Анни відбулася російсько-турецька війна 1735- 1739 рр. Приводом до неї були напади кримських татар на
територію України і похід кримського хана на Кавказ. Росія хотіла оволодіти Азовом і Кримом. Армія фельдмаршала Бурхарда
Мініха захопила перекопські укріплення, м. Бахчисарай, але нестача продовольства та епідемія, що розпочалася, змусили
Мініха відійти на територію України. Донська армія за допомогою Донської флотилії захопила Азов. Армія Мініха штурмом
оволоділа фортецею Очаків, а Донська армія переправилася через Генічеську протоку на Арабатську стрілку, форсувала Сиваш
і в липні вступила в Крим, але брак води і продовольства змусили російські війська залишити його. 1737 р. у війну проти
52
Туреччини вступила Австрія, але її війська зазнали поразки.

1738 р. активних воєнних дій практично не було. Внаслідок епідемії чуми російські війська залишили Очаків і Кінбурн. Армія
Мініха переправилася через Дністер і здобула Хотин і Ясси. У цей час Австрія уклала сепаратну угоду. Загроза нападу Швеції
змусила Росію укласти з Туреччиною Белградський мир (1739), згідно з яким Росія повернула собі Азов.

Наприкінці правління Анна Іванівна призначила спадкоємцем Івана Антоновича, сина своєї небоги Анни Леопольдівни. Йому
було лише кілька місяців, коли його проголосили імператором Іваном VI (1740-1741).

Незабаром дочка Петра І, принцеса Єлизавета, за підтримки гвардії здійснила державний переворот. Вона пообіцяла
продовжувати політику свого батька і була проголошена імператрицею Єлизаветою Петрівною (1741-1761/62). Усі державні
справи від її імені вирішували її улюбленці. Особливим впливом при дворі користувався її фаворит Олексій Розумовський.

За правління Єлизавети Петрівни Росія брала активну участь у Семилітній війні (1766-1763). Війну спричинила боротьба між
Великою Британією та Францією за колонії в Північній Америці та Ост-Індії. Англо-французькі збройні сутички почалися в
1754-1756рр. у Канаді і в 1756 р. Велика Британія оголосила війну Франції. Цей конфлікт значно змінив традиційні політичні
зв'язки між європейськими державами. Австрія намагалася повернути Сілезію, захоплену Пруссією у війні за Австрійський
спадок у 1740-1748 рр.

На початку війни було створено дві коаліції: з одного боку - Пруссія, Велика Британія, деякі німецькі держави (Гессен-
Кассель, Брауншвейг, Шаумбург-Ліппе та Саксен-Гота), з іншого - Австрія, Франція, Росія, Швеція, Саксонія та більшість
німецьких держав, що входили до Священної Римської імперії. Фрідріх II мав на меті захопити Саксонію і обміняти її на
Богемію (Чехію)" а також поставити Польщу у васальну залежність від Пруссії. Австрія прагнула повернути Сілезію, Франція -
захопити Ганновер, Швеція - Прусську Померанію, Росія - розширити свої кордони на Заході, приєднавши польські землі.

У серпні 1756 р. Фрідріх II вторгся в Саксонію, яка швидко капітулювала. У квітні 1756 р. прусські війська завдали поразки
австрійській армії фельдмаршала Брауна під Прагою і блокували S. На допомогу підійшла австрійська армія фельдмаршала Л.
53
Дауна і в червні завдала поразки прусським військам під Каліне. Фрідріх II змушений був залишити Чехію. Навесні 1757 р. у
війну вступили союзники Австрії. Фрідріх II, залишивши Саксонію, виступив проти франко-імперських військ і переміг їх під
м. Росбах наприкінці жовтня, після розгрому австрійських військ захопив усю Сілезію. В травні 1757 р. російські війська під
командуванням фельдмаршала А. Апраксіна вирушили до Східної Пруссії. 19 серпня в битві біля Гросс-Бгерсдорфа вони
перемогли корпус Левальдда. Нерішучість А. Апраксіна під час хвороби Єлизавети Петрівни змусила його відступити на
територію Литви. Імператриця відкликала А. Апраксіна і призначила на його місце генерала В. Фермора. Зимою 1757-1758 pp.
російська армія знову увійшла до Східної Пруссії й 11 січня 1758 р. зайняла Кенігсберг, який було приєднано до Росії. У 1758 р.
Фрідріх П спрямував основні зусилля проти австрійських і російських військ. Він увійшов до Чехії. 14 серпня відбулася
кровопролитна битва під Цорндорфом, що завершилася практично безрезультатно. У 1758 р. воєнні дії не принесли успіху
жодній зі сторін, що викликало недовіру членів антипрусської коаліції одне до одного.

Навесні 1759 р. російську армію очолив генерал П. Салтиков, котрий розбив корпус прусського генерала К. Веделя під
Пальцігом. 12 серпня сталася Кунерсдорфська битва, під час якої прусська армія була розгромлена. У1760 р. унаслідок
неузгоджених дій жодних важливих наслідків не було досягнуто. Російські війська 28 вересня захопили Берлін, але оскільки не
дочекалися підтримки австрійських військ місто довелося залишити. У зв'язку з хворобою фельдмаршала П. Салтикова
командування російськими військами взяв фельдмаршал А. Бутурлін. У 1761р. значних подій не було, окрім битви за фортецю
Кольберг, під час якої російським корпусом командував П. Рум'янцев. У цьому ж році у війну на боці Франції вступила Іспанія,
а на боці Великої Британії- Португалія. Становище Пруссії ускладнилося. 5 січня 1762 р. померла імператриця Єлизавета
Петрівна, і російський трон посів ревний прихильник Фрідріха II - Петро III, котрий припинив війну, повернув Пруссії всі
захоплені російськими військами території і 24 квітня (5 травня) 1762 р. уклав із Пруссією союзний договір. Через місяць з
війни вийшла Швеція. Хоча 28 червня внаслідок двірцевого перевороту до влади в Росії прийшла Катерина II і союзний договір
було розірвано, воєнні дії вже не відновилися. Вихід Росії з війни фактично врятував Пруссію. Наприкінці жовтня 1762 р.
Пруссія підписала мирний договір з Францією, а в листопаді - з Австрією. Війна на морі та в колоніях спочатку була успішною
для Франції, але з 1758 р. французький флот і війська в колоніях почали зазнавати поразок. Англійські війська захопили Канаду
(1760 р.), частину Луїзіани, Флориду і більшу частину французьких колоній в Індії. 30 січня 1763 р. між Великою Британією і

54
Францією було укладено Паризький мирний договір, до якого приєдналися Іспанія та Португалія.

Семилітня війна завершилася Губертусбурзьким миром, який підписали 4 (15) лютого 1763 р. Пруссія з одного боку й Австрія
і Саксонія з другого. Договір підтвердив прусське володіння Сілезією і графством Глау.

Семилітня війна не змінила політичної карти Європи, але суттєво вплинула на співвідношення сил в угрупованнях, що брали в
ній участь. Велика Британія значно розширила колоніальні володіння за рахунок Франції та Іспанії і перетворилася на
найсильнішу морську державу. Зміцнила своє становище Пруссія, а Франція вийшла з війни значно послабленою і політичне
виснаження її посилило внутрішню кризу та призвело до Великої Французької революції. Ослаблена Австрія перейшла на бік
Росії у боротьбі проти Туреччини.

Отже, у першій половині XVIII ст. Росія перетворилася на дворянську імперію. її внутрішня політика була спрямована на
захист інтересів дворянського стану. Цю політику продовжила Катерина II, за якої російське самодержавство вступило в своє
"золоте століття".
 Німецькі держави у ХVIII ст.

Тридцятилітня війна (1618-1648) довершила розпад Священної Римської імперії на величезну кількість незалежних держав.
Усі вони згідно з умовами Вестфальського миру (1648) отримали право проводити самостійну внутрішню і зовнішню політику.
У всіх правителів, яких налічувалось понад 350 ("як днів у одному році"), були свої армії, міністерства, департаменти та ін.

На чолі імперії стояв імператор, який обирався на зборах сімома (потім дев'ятьма) найбільшими князями (курфюрстами).
Імператорами зазвичай ставали представники княжого роду, який правив Австрією, - Габсбурги. Метою курфюрстів при
обранні імператора щоразу було нав'язування йому таких умов, які б забезпечували "княжі свободи". Габсбурги погоджувались
із цим, і тому роздробленість продовжувала існувати, згубно позначаючись на соціально-економічному розвитку.

55
 Найбільшої шкоди Тридцятилітня війна завдала німецькому селянству. Зникло багато сіл. Зменшилась кількість міського
населення, що призвело до зниження цін на хліб та інші продукти харчування. Дворяни, які також постраждали від війни,
почали відновлювати свої господарства шляхом наступу на права селян.

Цей наступ на заході й сході Німеччини відбувався по-різному. У північно-західних районах (Вестфалія та ін.) власних
господарств дворяни-землевласники майже не мали. Більшість із них здавали землю в оренду. Особисто вільні селяни були
держателями земельних наділів і передавали їх у спадок. У цьому регіоні сформувалися умови для розвитку капіталізму на селі.
На південному заході (Баден, Баварія та ін.) дворянське господарство було дрібним, а селяни вільніше розпоряджалися своїми
земельними наділами. Головне значення для феодал а-дворянина мали платежі, які вносили селяни за земельні наділи.

Абсолютно іншим було становище у Східній Німеччині (Пруссія таїн.). Тут розвивалось велике дворянське господарство, що
ґрунтувалося на праці кріпосних селян. Східні райони ставали постачальниками продовольчих товарів для Англії, Голландії та
Швеції. Для дворян-поміщиків (юнкерів) було вигідно вести великотоварне (для ринку, продажу) господарство, яке вимагало
значної кількості робітників. Селяни оголошувалися спадковими підданими поміщика і були зобов'язані працювати на його
землі.

На початку ХУЛІ ст. почалося повільне пожвавлення промисловості. У Саксонії розвивалось бавовняне і гончарне
виробництво. У м. Майсені відкрилась фарфорова мануфактура. У Вюртемберзі поширилась вовнова промисловість, у
Вестфалії - обробка металів. Однак слабкий купівельний попит населення призвів до нестійкого становища перших великих
мануфактур. Кращим було становище мануфактур, які виготовляли зброю і сукно для армії. Фарфор, килими, дзеркала
користувалися великим попитом у дворян і бюргерів (багатих городян).

Зростання промисловості зумовило соціальні зміни. У найрозвиненіших районах почалось формування буржуазії та найманих
робітників. Але відбувалося воно порівняно з Англією дуже повільно.

У XVIII ст. серед німецьких князівств великого значення набула Бранденбурзько-Прусська держава. Бранденбург належав
династії Гогенцоллернів, яка на початку XVII ст. володіла і Пруссією. Це герцогство династія отримала у спадок. У результаті

56
Тридцятилітньої війни бранденбурзький курфюрст збільшив свої володіння. Торговельні шляхи до Північного і Балтійського
морів почали контролювати бранденбурзькі правителі, що сприяло економічному розвитку їхньої держави.

Попит на продовольчі товари (в Англії та ін.) сприяв економічному посиленню держави Гогенцоллернів. Це визначило появу
в ній великого панщинного господарства юнкерів, які збагачувались у результаті дешевої праці кріпосних і вигідної зовнішньої
торгівлі.

Бранденбурзько-Прусська держава була абсолютною монархією. У ній не було великих феодалів, спроможних чинити опір
центральній владі (курфюрсту). Інтереси юнкерства (спадкоємці рицарів) вимагали сильної держави, яка б могла тримати у
покорі селян і зберігати вихід до моря. У 1701 р. курфюрст Фрідріх ПІ отримав від імператора Священної Римської імперії
титул прусського короля. Бранденбурзько-Прусська держава стала королівством Пруссія.

Прусські королі XVIII ст. відрізнялись один від одного характером і здібностями, але були однодумцями щодо захисту
інтересів юнкерства. Легковажний Фрідріх І витратив 6 млн талерів на коронацію (маючи лише 3 млн талерів державного
прибутку). Його син Фрідріх-Вільгельм І на відміну від батька боявся витратити зайві гроші, зате створив майже 90-тисячну
армію, яка "з'їдала" 80 % бюджету (5-6 млн із 7 млн талерів). У період його правління остаточно сформувалася система
"пруссацтва" - військово-поліцейської монархії, що захищала інтереси юнкерства.

Армія Фрідріха II (1740-1786) досягла чисельності 186 тис. осіб і потребувала вже 13 млн талерів- майже 2/3 державного
прибутку. Однак на відміну від інших родичів Фрідріх П був добре освіченим, цікавився мистецтвом і філософією. У період
його правління склалася система "освіченого абсолютизму" - дворянської монархії, яка спиралася на підтримку слабкої
буржуазії. Було проведено реформи у сферах державного управління, економіки, освіти та у судовій сфері, підтверджено
свободу віросповідання. Проведенням таких реформ Фрідріх II прагнув подолати відставання Пруссії від інших країн (Англії,
Голландії та ін.).

Фрідріх П здійснював активну зовнішню політику. В результаті двох війн з Австрією він приєднав Сілезію. До Пруссії
увійшло майже все південне узбережжя Балтійського моря. Під час Семилітньої війни (1766-1763) Фрідріх П завдав декілька
поразок австрійським і французьким військам, але був розбитий російською армією.
57
 Слабка економічна база не могла задовольнити величезні зазіхання Гогенцоллернів і це виснажувало сили держави.
Подальший розвиток держави залежав від того, наскільки Пруссія звільниться від феодального спадку.

У XVIII ст. у Німеччині сформувалося Просвітництво - духовний рух і течія громадської думки в країнах Західної Європи,
що пов'язано з загальними змінами в житті людини кінця XVII --XVIII ст. в умовах руйнування традиційних форм феодальної
експлуатації й розширення товарно-грошових відносин та зародження капіталістичного ринку. Підґрунтям Просвітництва як
світогляду людини ХУШ ст. були гуманізм та природничо-наукова картина світу, що утверджувалися філософією
попереднього століття. Цей термін уперше вжив німецький філософ І. Кант у статті "Що таке Просвітництво?" (1784) для
позначення морального та інтелектуального розкріпачення - звільнення людини від релігійних забобонів, право мати власну
думку та послідовний характер думок (завжди мислити "у злагоді із самим собою"). Йшлося про подолання людиною
всевладдя абсолютних монархій, сліпої релігійної віри, яка освячувала феодалізм і абсолютизм, та станової системи
суспільства. Новонароджений клас буржуазії потребував ліквідації середньовічних правил, що ставили перешкоди на шляху
вільного промислового розвитку, а також реформування політичної системи, яка б могла втілювати інтереси всіх верств і
станів. На противагу релігійним догматам просвітителі висунули непохитну віру в людський розум- переконання у тому, що
завдяки розуму людина здатна змінити панівний лад і побудувати нове суспільство загальної справедливості й добра.
Просвітництво справило значний вплив на науку, літературу, мистецтво і політику.

Іммануїл Кант (1724-1804) - німецький філософ, основоположник німецької класичної філософії (доктрина "
трансцедентального ідеалізму"), професор університету в Кенігсберзі (нині - м. Калінінград у Російській Федерації), Засновник
так званої критичної філософи, основні положення якої були відображені в працях "Критика чистого розуму" (1781), "Критика
практичного розуму" (1788), "Критика здатності судження" (1790) та ін. Яскравий представник німецького Просвітництва.

Ідеї просвітителів про невпинний прогрес людства, право людини на свободу, рівність, визначальну роль науки і освіти в
соціальному й економічному поступі людства обґрунтовували свободу приватного підприємництва і недоторканність
буржуазної власності, звільнення від феодального гноблення. Просвітництво - широкий і неоднозначний за змістом рух. Деякі з
просвітителів вірили у безупинний прогрес людства до щасливого майбутнього, інші - розглядали історію та сучасність як
суспільний регрес і прославляли минулі часи- "золоті віки". Заклики до боротьби з тиранією поєднувалися у них із
58
переконаннями про неможливість діяти методами насильства і революцій. Віра у здатність людського розуму завдяки
освіченості (ідеалом якої були математика та природничі науки) пізнати світ та правильно облаштувати життя, керуючись
практичними, природними потребами (раціоналізм) було лише одним із напрямів філософської та суспільної думки
Просвітництва. Інший напрям (ірраціоналізм) обстоював ідеї, що найвищою цінністю є індивідуальність окремої людини і в
особистому існуванні завжди залишається велика частка непізнаного, перед яким зупиняється розум і яке можна тільки відчути
та пережити.

Раціоналізм (від лат. rationalis - розумний, ratio - розум) - філософський напрям, який визнає розум основою пізнання та
суспільної практики. Філософи-раціоналісти виходили 3 ідеї природного порядку, в основі якого лежали нескінченні причинні
зв'язки, що охоплюють увесь світ. Виявивши ці зв'язки, можна науково (об'єктивно) пізнати світ. Основа наукового пізнання -
розум, який одночасно є джерелом і критерієм знання.

Ірраціоналізм - філософський напрям, який протистоїть раціоналізму, обмежує можливості розуму в пізнанні світу,
висуваючи на перший план безпосереднє споглядання, волю, відчуття, інтуїцію, інстинкт тощо.

Попри всю різноманітність думок Просвітництво як суспільна течія було певною мірою єдиним. Це виявлялося насамперед у
цілях та ідеалах Просвітництва - свобода, рівність всіх людей, щастя, віротерпимість, добробут, мир, знищення насилля тощо.
Водночас Просвітництво - особливий інтелектуальний дух суспільства, де панували вільнодумство, критичне ставлення до
авторитетів та будь-яких догм.

Відмінності у думках і підходах до розв'язання проблем розвитку суспільства створили для просвітителів чудовий ґрунт для
розроблення й утвердження головних ідей Просвітництва. Просвітителі походили з різних класів та станів: аристократії,
дворян, духовенства, службовців, торговців та ремісників. Вони не були відірваними від життя мрійниками, чудово знали
потреби суспільства, брали активну участь у громадському житті своїх країн, сподіваючись вплинути на громадян та уряди. В
суперечках між ними народжувалися сучасні концепції прав людини і громадянина, громадянського суспільства і визначальних
основ демократії, правової держави і поділу гілок влади (законодавча, виконавча, судова), ринкової економіки та етики
індивідуалізму.

59
 Різними були і умови в яких жили і працювали просвітителі. Рівень економічного, політичного та культурного розвитку,
впливу традицій у країнах світу в XVHI ст. значно відрізнявся. Це неминуче позначалося на ідеях просвітителів, загалом на
просвітницькому русі, який набув колоритних національних ознак.

Г.Е.Лессінг (1729-1781)- провідний мислитель, філософ, мистецтвознавець, драматург, який виступав за звільнення людини
від станової нерівності та феодального гніту.

Велику роль на той час відіграв рух "Буря і натиск". До нього на початку своєї творчості примкнули німецькі поети Ф.
Шіллер і Й.В. Теше. Учасники руху, оспівуючи героя, який бореться проти феодалізму, поклали початок німецькій
національній літературі.

Основи національної культури були закладені й у музиці. Творчість великого німецького композитора Йоганна Себастьяна
Баха (1685-1750), зростаючи на національному грунті, глибоко відобразила світ людських почуттів.

Загалом буржуазне у своїй основі німецьке Просвітництво відобразило слабкість і незрілість капіталістичних відносин у
Німеччині. Німецька буржуазія на відміну від англійської та французької ще не була готова до боротьби за владу. її
"просвітництво" стало тільки першим кроком на шляху до влади. Шлях цей виявився тривалим і болісним, і не стільки для
самої буржуазії, скільки для німецького народу.

Австрійська імперія у XVIII ст.

Володіння династії Габсбургів, після приєднання до них у XVI ст. Чехії та частини Угорщини, були найбільшою державою
серед багатьох князівств Священної Римської імперії. Габсбурги зберігали титул глави цього дивного об'єднання, яке не було ні
"священним", ні "римським", а влада імператора була суто умовною.

У XVII ст. володіння Габсбургів почали перетворюватися на централізовану державу, чому сприяла турецька небезпека.
Посиленню влади сприяла також політика Франції, яка намагалася захопити деякі німецькі землі.

60
 Основне ядро держави Габсбургів становили німецькі області: Австрія, Тироль, Швабія. З півдня до них примикали райони,
заселені слов'янськими народами. За складом населення імперія сформувалась як багатонаціональне (німці, угорці, слов'яни).

Майже не втручаючись у справи всієї Німеччини, Габсбурги у ХУЛІ ст. почали зміцнювати владу в отриманих у спадок
володіннях, їхньою опорою було середнє і дрібне дворянство, яке підтримувало створення абсолютної монархії.

Важливими центральними установами були: державна рада - дорадчий орган при імператорові; "придворна австрійська
канцелярія" на чолі з канцлером - виконавчий орган; придворна військова рада. Поступово з "канцелярії" виокремилось
міністерство закордонних справ, яким керував канцлер.

Створенню централізованої абсолютистської австрійської держави передувала тривала запекла боротьба прихильників
Реформації та Контрреформації. Під прапором Реформації відбувалися більшість народних антифеодальних виступів та
національний рух у Чехії. Протестантизм сприйняла і частина дворянства.

Боротьбу з Реформацією (Контрреформацію) розпочав наприкінці XVI ст. австрійський ерцгерцог Рудольф II. Вихований при
іспанському дворі єзуїтами, він проводив політику жорстокого переслідування протестантів. У ХУП ст. боротьбу з
Реформацією продовжив інший вихованець єзуїтів, фанатичний поборник Контрреформації - Фердінанд II. Він здійснив
Контрреформацію у залишених йому в спадок землях. Послідовні Габсбурги закріпили цю перемогу.

Габсбурги, закріплюючи абсолютизм, потребували підтримки католицької церкви. Вони щедро дарували їй конфісковане у
протестантів майно. На початку XVIII ст. протестант вважався державним злочинцем. Селян і ремісників, які не бажали стати
католиками, виселяли з Австрії або віддавали у солдати.

Приєднані до Австрії народи відчували несумісність своїх національних інтересів з інтересами феодально-абсолютистської
монархії Габсбургів. Селянські заворушення (виступи) в різних частинах імперії в XVII-XVIII ст. відбувалися майже
безперервно. Проте солідарність феодалів різних національностей давала змогу припинити ці виступи. До того ж у XVIII ст.
зміцнилися зв'язки між окремими частинами монархії. Відень - столиця держави - перетворився на великий економічний центр.
61
Усе це забезпечувало достатню міцність австрійського багатонаціонального утворення.

До середини XVIII ст. Габсбурги зрозуміли необхідність реформ, які здійснювались у період правління Марії-Терезії (1740-
1780) та її сина Йосифа II (1780-1790). Зміни були проведені в інтересах дворян за мінімальних поступок буржуазії. Уряд
прагнув ліквідувати найбільш грубі прояви феодалізму, що заважали розвитку країни.

Найважливішою була військова реформа. Вводився новий порядок військового набору. Рекрути мали служити довічно.
Чисельність армії значно збільшувалася, збільшилась і кількість офіцерів (майже всі - дворяни). Для підготовки офіцерських
кадрів у Відні відкрилася військова академія.

Значна увага приділялася фінансовій реформі. Було запроваджено загальний прибутковий податок, від якого не звільнялися
дворяни й церква, проведено загальний перепис населення. Скасували внутрішнє торговельне мито і збільшили мито на ввізні
товари. Експорт деяких видів сировини (льон, вовна, метал) повністю заборонявся. Проводилась політика меркантилізму.

Для підготовки кваліфікованих робітників були створені технічні та ремісничі школи. З метою підготовки інженерів у Відні
почали працювати Гірнича та Торговельна академії, технічні та сільськогосподарські училища. Було покладено початок нижчій
та середній загальній освіті. Віденський університет звільнився від впливу і контролю католицької церкви.

Були вжиті заходи, які обмежували привілеї католицької церкви. Закрили численні монастирі; частково конфіскували
церковні землі; вигнали з Австрії єзуїтів; скасували закони про переслідування протестантів, які отримали свободу культу.

Значне місце у період правління Марії-Терезії та Йосифа II посідали судові реформи. Судові функції тепер здійснювала тільки
держава. Були розроблені нові кримінальний та цивільний кодекси. Обмежувалося застосування смертної кари.
 Війна за незалежність у Північній Америці (1775-1783)

У1607 р. на Атлантичному узбережжі Північної Америки англійці створили першу колонію - Віргінію. У другій половині
XVIII ст. на Атлантичному узбережжі Північної Америки існувало 13 англійських колоній, у яких розвивалося плантаційне

62
господарство на рабовласницькій основі, вирощувалися зернові, тютюн, цукрова тростина, в містах створювалися мануфактури
тощо. Влада в колоніях належала англійським губернаторам, а король видавав закони, не зважаючи на думку колоністів. Англія
користувалася монопольним правом торгівлі з колоніями і вивозила велику кількість цінної сировини - тютюн, рибу, ліс, залізо
та ін.

Водночас англійський уряд обмежував права колоній у торгівлі, промисловості, користуванні землею (заборонялося
відкриття мануфактур, виробництво і вивезення окремих виробів, торгівля без посередництва англійських купців, постійно
зростали митні збори за ввезення товарів з Англії). Це стримувало розвиток господарства колоній і не давало можливості
розвиватися буржуазії. Ширився рух непокори колонізаторам (бойкот англійських товарів, окремі збройні сутички з
англійськими військами тощо).

Британський уряд мало опікувався потребами колоністів в Америці. Британська корона вбачала в заокеанських колоніях
передусім джерело поповнення скарбниці за рахунок високих податків та усіляких поборів. Політика англійського уряду,
свавілля губернаторів і королівських чиновників, насильне розміщення в американських колоніях військ- усе це викликало
невдоволення колоністів. Король Георг III заборонив колоністам захоплювати землі на захід від Аппалацьких гір, а англійський
парламент запровадив новий податок на торговельні угоди: всі документи, газети, оголошення тощо.

1770 р. обурення колоністів виявилося у "бостонському чаюванні'' (жителі Бостона викинули в море партію чаю,
оподатковану парламентом). Спроби англійського уряду силою придушити громадське невдоволення в колоніях призвели до
того, що 1775 р. розпочалося повстання.

"Бостонське чаювання" 1770р. - епізод боротьби англійських колоній в Північній Америці за незалежність. Група
американців у порту Бостона на знак протесту проти безмитного ввезення англійцями чаю в Північну Америку, що підривало
економіку колоній, знищила велику партію чаю англійської Остїндської компанії. Англійський уряд закрив бостонський порт і
блокував його військовими кораблями з моря, позбавив колонію Массачусетс права на самоврядування, видав акт про
відправлення до Англії звинувачених в антиурядовій діяльності і дозволив розташування англійських військ у приватних

63
помешканнях. Ці репресивні акції англійської адміністрації активізували підготовку до Війни за незалежність США (1775-
1783).

Поблизу Бостона відбулася перша битва між урядовими військами і загоном колоністів. Королівські війська зазнали втрат і
відступили. Так розпочалася війна за незалежність американського народу. Одна за одною колонії почали проголошувати про
відокремлення від Англії.

1775 р. у Філадельфії розпочав роботу Континентальний конгрес представників усіх колоній, що повстали проти Англії. Він
прийняв рішення розірвати відносини з Англією і створити американську армію, до якої увійшли раніше створені партизанські
загони. Головнокомандувачем армії було призначено багатого віргінського плантатора Джорджа Вашингтона, який брав участь
у війні проти французів та індіанців і здобув репутацію здібного воєначальника.

4 липня 1776 р. Конгрес ухвалив Декларацію незалежності - заяву про відокремлення від Англії та цілковиту самостійність
колишніх колоній, що об'єдналися в Сполучені Штати Америки. День 4 липня і нині є національним святом американського
народу.

Автором Декларації був Томас Джефферсон - віргінський плантатор і адвокат, буржуазний демократ, один із найвидатніших
діячів американської революції.

У Декларації проголошувалися загальна рівність і найвищий принцип верховенства народу або народовладдя. Однак
Декларація не скасовувала рабства, не припиняла винищення корінного населення Америки - індіанців.

Війна американців з британськими військами велася зі змінним успіхом. Навесні 1776 р. британська армія в Америці
поповнилася військами з метрополії та найманцями з німецьких князівств, її чисельність досягла 60 тис. осіб. Англійське
командування планувало захопити Нью-Йорк і розгорнути наступ у долині р. Гудзон, щоб відрізати від повстанців
американський Південь. До кінця року англійська армія мала значні успіхи, але в ніч на Різдво 2,5 тис. американських солдатів
переправилися через р. Делавер і завдали поразки ворогу поблизу Трентона. Перемогою американців закінчилась і битва під
Пристоном.
64
 Восени 1778 р. армії Дж. Вашингтона вдалося розгромити сильну англійську армію поблизу Саратоги. Однак улітку 1780 р.
англійці перейшли в наступ на Півдні й здобули низку перемог над американською армією. Проте становище колонізаторів
погіршувалось, оскільки у США з'явився сильний союзник - Франція. У лютому 1778 р. було підписано франко-американський
договір, який передбачав допомогу американцям озброєнням і військовими силами.

У січні 1781р. американська армія завдала поразки англійцям на Півдні. Влітку того ж року американські й французькі
війська під командуванням Дж. Вашингтона змусили капітулювати англійську армію поблизу Йорктауна. Англія вичерпала
свої резерви й у березні 1783 р. змушена була припинити бойові дії.

У вересні 1783 р. на Паризькому конгресі було підписано договір, який юридично закріпив американську незалежність.
Англія визнала незалежність США і розширення їхніх територій на захід до річки Міссісіпі. У результаті революційної війни в
США було ліквідоване колоніальне панування Англії та встановлено республіку.

Конституція США

Під час Війни за незалежність (1775-1783) США були конфедерацією суверенних штатів. Центральну владу здійснював
Континентальний конгрес, що складався з представників штатів, які не обиралися народом, а призначалися. У роки війни в
кожному зі штатів було прийнято власну конституцію, що проголошувала республіканську форму правління. У північних
штатах і на незайнятих територіях Заходу було скасовано рабство, а на Півдні воно залишилося.

1787 р. збори представників штатів (Установчий конвент) у Філадельфії прийняли Конституцію США, що проголошувала
Сполучені Штати федеральною державою, республікою, в якій найвища законодавча влада належить Конгресу.

Конгрес складався з двох палат - сенату і палати представників. До сенату входило по два сенатори від кожного штату, а до
палати - депутати пропорційно до чисельності населення штатів.

Конституція проголошувала республіканську форму правління. Державу й уряд мав очолювати президент, якого обирають на
чотири роки. Йому надавалися величезні повноваження - командування армією та флотом, призначення найвищих урядовців.
65
 1789 р. було обрано перший Конгрес. Президентом США став Джордж Вашингтон.

Конституція надала великі повноваження Верховному суду, членів якого довічно призначав президент. Верховний суд мав
вирішувати, чи відповідає певний закон або дія влади Конституції.

Конституція визнавала рабів власністю їхніх хазяїв. Питання про існування рабства окремі штати мали вирішувати на
власний розсуд. Землі індіанців було проголошено власністю держави.

Виборчі права у Конституції США не визначалися. їх установили конституції окремих штатів. Майже в усіх штатах, щоб
користуватися виборчим правом, потрібна було мати власність - землю або капітал. Жінки, темношкірі раби та індіанці не
отримали виборчих прав (фермери, робітники і ремісники домоглися їх лише через кілька десятиріч).

1791 р. Конгрес США прийняв "Білль про права"- десять поправок до Конституції. У "Біллі" проголошувалося право
громадян на свободу зборів, слова, преси, совісті, недоторканність особи тощо. "Білль про права" не скасовував у США
систему рабовласництва, але утверджував у молодій республіці демократичні свободи.

Конституція США за змістом була значно демократичнішою порівняно з порядками дворянських монархій Європи, в яких не
було демократичних засад. Американська революція XVIII ст. означала перемогу капіталістичного ладу, що прискорило
соціально-економічний розвиток США.

66