1.

Великі географічні відкриття

Причини та передумови Великих географічних відкриттів
На останньому етапі існування середньовічного суспільства в XV – першій половині XVII ст. темпи
економічного розвитку європейських країн ще більше зростають. Епохою Великих географічних
відкриттів прийнято називати строго визначений історичний період. Його хронологічні рамки
обмежують серединою XV - серединою XVII ст. Жодна інша епоха не була настільки насичена
географічними відкриттями, ніколи вони не мали такого виняткового значення для долі Європи й
усього світу.
Економічними їх передумовами були кілька причин, що пов’язані зі зрушеннями у розвитку
продуктивних сил у Західній Європі, початком розкладу феодальної та зародженням у її надрах
нової, капіталістичної системи, яка наприкінці XV ст. дістала прояв уже в констатованих істотних
змінах у сфері матеріального виробництва, стані та характері продуктивних сил
Передусім причиною є криза левантійської торгівлі. В середині XV ст. торгівля зі Сходу переживає
значну кризу, були втрачені торгівельні шляхи, оскільки раніше сухопутний шлях ішов через Золоту
Орду, яка на той час розпадається на окремі частини; кожний хан на своїй території хотів отримати
частку за те, що товар перевозиться по його території, відповідно купці підвищують ціну на свої
товари, і вони коштують дуже дорого. Розпад Візантії у 1453 році також був причиною зміщення
основних торгівельних шляхів, на її місці утворилася Османська імперія, яка була закритою для
міжнародних відносин і не пускала через свою територію купців з інших країн.
Торгові зв’язки країн Середземномор’я, що встановилися ще з часів хрестових походів, набули до
кінця Середньовіччя постійного характеру. Різноманітні східні товари: прянощі, цукор, ювелірні та
парфумерні товари – все частіше входили у використання вищих та середніх класів Західної Європи.
У другій половині XV ст. середземноморська торгівля стала переживати гостру кризу. Велика
кількість посередників – арабів, візантійців, італійців – дуже сильно підвищувала вартість східних
товарів.
Купцям з західних та північно-західних європейських країн віддалені східні ринки були зовсім
недоступними. Завоювання турками Близького Сходу остаточно погіршило стан середземноморської
торгівлі. Єдиний шлях у Індію, що залишався ще не завойованим турками, лежав через Єгипет та
Червоне море, але він був повністю монополізований арабами.
Також передумовою Великих географічних відкриттів можна назвати формування та розвиток
абсолютизму в Західній Європі, який створив передумови для організації великих морських
експедицій, для захоплення колоній, оскільки істотно збільшилися потреби абсолютистських
монархій на утримання державних структур та двору. Європейські монархи прагнули розширення
своїх володінь, їм потрібні були великі кошти для утримання війська, чиновників, двору. Їх також
вабили мотиви навернення невідомих народів до християнства.
Також однією з найважливіших причин Великих географічних відкриттів є те, що значного розвитку
в Західній Європі до XVI ст. досягли виробництво і торгівля, що зумовило зростання потреби у
грошах як загальному засобі обміну. Європейські джерела срібла та золота стали значною мірою
виснажені, посилення ролі торговельних бірж та ускладнення грошового обігу вимагали більшої
кількості дорогоцінних металів. Це спричинило пошук європейцями нових джерел дорогоцінних
металів, для поповнення їх у обігу.
Португалія та Іспанія першими з західноєвропейських країн розпочали пошуки нових морських
шляхів до Африки, Азії та Індії. Адже італійські купці не були зацікавлені у цьому, бо
середземноморська торгівля продовжувала приносити їм великі прибутки, через їх монопольне
положення на Середземному морі. У цьому були також зацікавлені королівська влада названих країн,
церква, купці і особливо дворяни.
Після закінчення війни з маврами португальські та іспанські дворяни, які з презирством ставились до
всіх видів діяльності, крім війни, залишились по суті без діла і дуже швидко стали боржниками
морських постачальників. Португалію та Іспанію охопила криза феодальної системи
господарювання, що призвела до дроблення феодальних володінь. Пошуки швидкого збагачення
сприяли тому, що саме з дворянського середовища у XV-XVI ст. вийшли сміливі мореплавці,
жорстокі завойовники конкістадори, колоніальні чиновники. Купці фінансували морські експедиції,
оскільки сподівалися оволодіти новими торговельними шляхами.
Важливі вдосконалення, зроблені в ті часи у мореплавстві та військовій справі позитивно вплинули
на Великі географічні відкриття. Протягом XV ст. було створено новий тип швидкохідних та легких
парусників – каравел, місткий трюм яких давав змогу здійснювати великі морські переходи. У
Європі з’явилися нові типи кораблів, зросла їх вантажопідйомність (від 500 до 2000 т). Завдяки
удосконаленню компаса, який з початку XVI ст. входить у загальне користування, морських карт,
приладів (барометрів, гідрометрів) та обладнання, значно зросла безпека мореплавання. Відродилась
антична ідея про кулеподібність Землі.
Всі, вищезазначені причини стимулювали морські подорожі для відкриттів.
Період Великих географічних відкриттів поділяють умовно на два періоди:
1) Іспано-португальський (кін. XV – сер. XVI ст.) – включає в себе відкриття Америки (Христофор
Колумб у 1492-1493 рр. очолював іспанську експедицію через Атлантичний океан і 12 жовтня 1492
р. досяг острова Сан-Сальвадор – ця дата вважається офіційною датою відкриття Америки. В 1493-
1496, 1498-1500, 1502-1504 рр. він здійснив нові експедиції до берегів Центральної та Південної
Америки; але помер він, впевнений, що знайшов морський шлях до східних берегів Азії.
Америго Веспуччі здійснив кілька походів під іспанськими та португальськими прапорами (1499-
1504 рр.) до нового континенту, який в 1507 р. дістав його ім’я), португальські плавання до Індії і
берегів Східної Азії, починаючи з експедиції Васко да Гама (1497-1498 рр. – здійснив плавання з
Ліссабону до Індії довкола Африки, досягнувши в 1498 році міста Калькут та назад, проклавши
морський шлях до Індії), іспанські тихоокеанські експедиції XVI ст. від першого навколосвітнього
плавання Фернандо Магеллана (1519-1521 рр., він вперше обігнув Американський континент та
вийшов до Тихого океану) до експедиції Вільяловоса (1542-1543 рр. - з флотилією в 6 суден, він
пройшов від південного берега Мексики до Філіпінських островів; він відкрив архіпелаг Ревілья-
Хіхедо та атоли з групи Каролінських та Маршалових островів).
2) Період російських і голландських відкриттів (сер. XVI – сер. XVII ст.) – відкриття росіянами всієї
Північної Азії включаючи похід Єрмака (1581 р. – він почав грандіозну справу, приєднання Сибіру
до Росії; цей похід сприяв падінню Сибірського ханства та приєднанню Західного Сибіру до
Російської держави (ВІ, ст. 143)), плавання Попова-Дежньова (1648 р. – відкриття протоки між
Америкою та Азією, яке довело, що Америка відділена від Азії морем, та є ізольованим континентом
(в І, ст. 144-145)); англійські та французькі відкриття у північній Америці; голландські тихоокеанські
експедиції і відкриття Австралії (1606 р. В Янц).
На першому етапі Великих географічних відкриттів вирішальну роль зіграли Іспанія і Португалія, у
силу ряду причин, вони виявилися раніше інших країн готовими до виконання важких задач,
висунутих часом. Протягом декількох десятків років мореплавці піренейських країн відкривають
південно-східний шлях у країни Сходу навколо Африки і південно-західний – в обхід Америки, у
пошуках західного шляху відкривають і досліджують величезний подвійний материк – Америку.
Але до середини XVI в. піренейські держави, задоволені захопленими джерелами багатств,
поступово відмовляються від нових дослідницьких плавань, прагнучи насамперед зберегти за собою
вже придбані землі. Їм на зміну приходять Англія і небагато пізніше Голландія.
Ці країни вже досить сильні, щоб почати домагатися свого місця під сонцем, але ще не в змозі
витиснути іспанців і португальців з тих шляхів, що ведуть до джерел їхніх багатств. Тому Англія і
Голландія повинні були шукати нові маршрути з Європи в країни Сходу: північно-західний –
навколо Північної Америки і північно-східний – навколо північного узбережжя Азії. Маючи на увазі
обидва ці варіанти, мореплавці виходили з вірного припущення, що Азія й Америка розділені
протокою, по якому можна потрапити з Північного Льодовитого океану в Тихий.
Шлях до берегів Північної Америки проклав у 1497 р. генуезець на англійській службі Джон Кабот
(Джованні Кабото). В експедиції 1498 р., здійсненої Каботом і його сином Себастьяном, англійські
судна перетнули Атлантичний океан і, досягши північноамериканського материка в районі острова
Ньюфаундленд, пройшли уздовж його східного узбережжя далеко на південний захід. Однак
плавання виявилося збитковим. Тому англійці надовго зупинили дослідження у знову відкритих
землях, хоча Себастьян Кабот згодом ще двічі плавав до берегів Північної Америки.
У 20-і рр. XVI в. на пошуки Північно-Західного проходу кинулися португальські, іспанські і
французькі експедиції, що відкрили і нанесли на карту багато тисяч кілометрів атлантичного
узбережжя Північної Америки – від східного краю півострова Лабрадор до Флориди. У 1534 – 1536
р. француз Жак Бартьє досліджував затоку Святого Лаврентія і пройшов по відкритій їм ріці Святого
Лаврентія до впадання в неї ріки Оттави. Плисти далі не дозволяли пороги, але від індіанців Бартъє
довідався, що далі до південного-заходу знаходяться великі водяні простори.
Так європейці вперше почули про Великі американські озера, відкриті французами вже в XVII в.
Місцеві жителі – індіанці – часто називали свої селища "канада", і це слово, що позначало просто
населений пункт, стало пізніше назвою всієї північної частини Нового Світу – Канади. В останній
чверті XVI в. ініціативу в пошуках Північно-Західного проходу впевнено захоплює Англія. У 1576 –
1578 р. три плавання в північних водах Америки зробив Мартін Фробишер, що поклав початок
відкриттю Баффинової землі; заливши в її південно-східний край, помилково прийнятий
Фробишером за протоку, і зараз має його ім'я.
Кілька плавань у північних водах зробив і Генрі Гудзон, що у 1607 р. досяг на заході Шпіцбергену
рекордної оцінки 80'23' північної широти, а в 1610 – 1611 р. обігнув півострів Лабрадор з півночі і
заходу. Гудзон вирішив, що відкрив жаданий прохід у Тихий океан; насправді він ввійшов у
величезну затоку, пізніше названу Гудзоновою. У пізніших експедиціях 10 – 30-х рр. XVII в.
(Байлота і Баффіна, Фокса, Джемса) були досліджені і нанесені на карту берега моря Баффіна,
західної частини Гудзонової затоки і південної частини басейну Фокс. Але після цього невловимий
Північно-Західний прохід був надовго забутий: кращі полярні мореплавці зійшлися на тім, що знайти
його неможливо.
Із середини XVI в. англійці, а слідом за ними голландці, почали шукати Північно-Східний прохід. У
ході цих пошуків англієць Річард Ченслор встановив торгові стосунки з Росією (1553 – 1554 р.), а
Стівен Барроу, користуючись вказівками російських поморів, досяг острова Вайгач. У 1594 – 1597 р.
три плавання в пошуках Північно-Східного проходу зробив чудовий голландський полярний
мореплавець Вільям Баренц, але і йому не вдалося просунутися далі Нової Землі. У XVII в. пошуки
Північно-Східного проходу, як і пошуки Північно-Західного, були визнані безперспективними.
Кінець епохи Великих географічних відкриттів ознаменувався видатними плаваннями як на півночі,
так і на півдні нашої планети. У 1642 – 1644 р. Абел Тасман робить вирішальні кроки в довгій епопеї
відкриття Австралії. А в 1648 р. Федот Попов і Семен Дежнев уперше пройшли з Північного
Льодовитого океану в Тихий, обігнувши східний край Азії. Тим самим існування Північно-Східного
проходу, що так довго шукали мореплавці різних країн Європи в XVI – початку XVII вв., було
доведено. Однак відкриття Попова і Дежньова не одержало популярності, і в XVIII в. Вітусу Берингу
довелося удруге вирішувати ту ж задачу.
Наслідки Великих географічних відкриттів
Відкриття нових земель та континентів європейцями – Великі географічні відкриття – мало великі
наслідки не тільки для країн Європи, а й для всього людства.
Великі географічні відкриття дали великий поштовх розвиткові колоніалізму, вони визначили два
головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і
навколо Африки через Індійський океан в Азію.
За посередництвом Папи римського Олександра VI у 1493 р. Португалія та Іспанія уклали, очевидно,
першу в історії угоду про територіальний поділ світу, уточнену 7 червня наступного року
Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Атлантику на
відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішого пункту островів Зеленого Мису, приблизно по
49 градусу західної довготи. Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на
захід - Іспанії.
Але інші європейські держави, передусім Англія і Франція, відкидали ці зазіхання; англійці,
наприклад, невдовзі проголосили принцип свободи морів, що урівноважував усі християнські країни
в їхніх правах на нові землі. І португальська, й іспанська, а згодом голландська, британська,
французька, німецька та бельгійська колоніальні системи утверджувалися, зрештою, насильницьким
шляхом.
На Сході та в Африці європейці зіткнулися з різними за рівнем розвитку суспільствами - від
примітивних, родоплемінних до феодальних і так званих азійських. У військово-технічному
відношенні ці суспільства поступалися колонізаторам, перевага котрих зростала в міру швидкого
розвитку промисловості, науки й техніки в Європі. [7] Таким чином зародилася світова колоніальна
система. Вона прискорила виникнення у Західній Європі капіталістичного виробництва і сприяла
нагромадженню у буржуазії великих грошових сум, необхідних для організації великих
капіталістичних підприємств.
Піднесення Іспанії та Португалії було відносно недовгим. Отримані від колоній багатства феодали
використовували непродуктивно, тоді як в Англії та Франції заохочувався розвиток промисловості та
торгівлі. Позиція Англії, Франції, Нідерландів на колоніальних ринках зміцнювалась. Ці країни
змогли більш ефективно використати географічні відкриття для розвитку ринкової економіки і
створення власних колоніальних імперій.
Наступним наслідком є початок формування світового ринку завдяки сміливим експедиціям
мореплавців багатьох країн світу. Європу, Америку, Африку, Австралію зв’язали нові торговельні
шляхи. Виникнення світового ринку стало ще одним поштовхом до зародження і розвитку
капіталістичних відносин у Західній Європі. Новий світ став ринком збуту для мануфактур Європи і
монопольне володіння ним забезпечило швидке нагромадження капіталу в країнах Західної Європи.
Великі географічні відкриття створили основу для виникнення міжнародного поділу праці та
світового господарства. У боротьбі за оволодіння новими ринками поступово почали створюватися
торгові компанії, які регулювали торгівлю купців з певним ринком світу. Найбільш могутніми були
Ост-Індійські компанії в Голландії та Англії, яким вдалося монополізувати індійський ринок.
Відбулась, так звана "революція цін", зумовлена ввезенням з Америки до Європи великої кількості
золота та срібла. За XVI ст. загальна кількість "дзвінкої монети", яка перебувала в обігу в
західноєвропейських країнах, зросла більш ніж у 4 рази. Такий великий приплив відносно дешевого
золота і срібла призвів до різкого падіння їх вартості та значного підвищення цін на продукцію
сільського господарства та промисловості. Так, загальне зростання цін порівняно з XVI ст. відбулося
майже в 4 рази. В Іспанії ціни зросли в 4,5 рази, в Англії – в 4 рази, Франції – в 2,5 рази, в Італії та
Німеччині – в 2 рази.
"Революція цін" сприяла зміцненню позиції міської та сільської буржуазії, що зароджувалась;
підвищенню її доходів і збільшенню кількості мануфактурних робітників. Розорювались великі
землевласники-феодали, потерпали від збитків найбідніші селяни і наймані робітники, збагачувалась
буржуазія.
Слідом за переміщенням головних торгівельних шляхів центр економічного життя перемістився з
країн Середземного моря до держав, розташованих на берегах Атлантичного океану. Стали
занепадати італійські міста-республіки, виникли нові центри світової торгівлі – Лісабон, Севілья й
особливо Антверпен. Саме він став найбагатшим містом Європи, світовим торговельним та
фінансовим центром. Його економіка ґрунтувалася на посередницькій торгівлі світовими і
Європейськими товарами.
В Антверпені мали представництва і агентства купецькі фірми всієї Європи. Але з кінця XVI ст.
наступником Антверпену став Амстердам. Його кораблі перевозили 5/6 товарів, якими обмінювалися
Піренейський півострів і Північна Атлантика. З розвитком океанської економіки Англія опинилася в
центрі основних торгових шляхів. Розвиток торгівлі зумовив зростання ролі банківської справи і
кредиту. На початку XVI ст. в Антверпені склався грошовий ринок, де у міжнародних розрахунках
використовувалися векселі на пред’явника. Вони були в обігу замість готівки, переходили з рук в
руки, поки не анулювалися.
Загальною стала практика платіжних розпоряджень (асигнацій), що встановлювала відповідальність
кредиторів. У 1598 р. засновано Страхову палату. У другій половині XVI – 20-30-х рр. XVIІ ст.
розпорядниками європейських платежів і розрахунків були генуезькі купці-банкіри. Вони
контролювали торгівлю золотом та сріблом в Європі. Протягом XVIІ ст. міжнародним фінансовим
центром став Амстрердам. У 1609 р. створено Амстердамський депозитний і валютний банк. В 1611
р. створено біржу, що стала грошовим центром, звідки готландські капітали направлялися в усі
країни світу.
Навіть втративши промислово-торгову першість, Голландія зберегла своє значення найбільшого і
найдешевшого кредитора, тому що відсоток за кредит становив 5%. У XVI ст. виникли товарна та
фондова біржі.
На відміну від Португалії і Іспанії, які мали переваги в торгівлі, основними виробниками
промислових товарів були Нідерланди, Англія, Франція. Буржуазія цих країн швидко багатіла,
переправляючи золото і срібло з приморських країн в обмін на промислові товари. Поступово вони
витіснили конкурентів з морських шляхів, а потім – з заморських колоній. Зокрема, у дослідженнях
Тихого океану і Південних морів на межі XVI-XVII ст. ініціативу перехопили Нідерланди, а у 40-ві
рр. XVII ст. – буржуазна революція в Англії вивела цю країну на арену боротьби за ринки збуту,
панування на морі, колоніальні володіння.
Посилення нових тенденцій в економічній політиці європейського абсолютизму. Вона набула
яскраво вираженого меркантилістського характеру. Правлячі династії Англії, Іспанії, Франції всіма
доступними засобами стимулювали торгівлю, промисловість, судноплавство, колоніальну експансію.
Меркантилізм як економічна політика епохи первісного нагромадження капіталу був породжений
капіталізмом, що розвивався у надрах феодалізму та сприяв формуванню й розвитку ринкової
економіки.
Постало питання щодо створення великого масового виробництва. Відбулася поява мануфактур
(підприємств, заснованих на розподілі праці та ручній, ремісничій техніці, які обслуговуються
вільнонайманими робітниками).
Площа відомої європейцям поверхні Землі до кінця XVI ст. збільшилась в 6 разів.
Розширюється торговельний асортимент за рахунок нових товарів: какао, тютюн, кава, картопля,
томати, кукурудза, ваніль, індики. Різко збільшується обсяг відомих, але рідкісних раніше цукру,
прянощів. У XVI ст. ввезення в Європу прянощів перевищувало обсяг венеціанського та генуезького
імпорту більше ніж у 30 разів (з 200 до 7000 т).
Отже, розклад західноєвропейського феодалізму був пов'язаний з такими процесами, як наближення
спеціалізації ремесла до рівня мануфактурного поділу праці; посилення майнової та соціальної
диференціації; формування великих капіталів і розвиток розширеного відтворення. У сільському
господарстві позиції феодалізму були міцні, а тому процес розкладу його йшов повільніше.
Феодальна земельна власність поступово робилась об'єктом купівлі-продажу, розширення дрібного й
середнього дворянства набуло широких масштабів. Селянське володіння еволюціонувало у дрібну
селянську власність, феодальна грошова рента й оренда – у капіталістичну ренту й оренду;
застосовувалася наймана робоча сила; зростало міське населення.

2. Початок колонізації
Початковий етап колоніальної експансії на Схід зв’язаний насамперед з португальцями, тому Іспанія
сконцентрувала всі зусилля на Америці і в Азії утвердилася тільки на Філіппінах і відмовилась на
користь Португалії від боротьби за Острови Прянощів (Молуккські острови).
Історія португальської заморської експансії починається в 1415 р., коли хрестоносці оволоділи
марокканським портом Сеутою. На першому етапі португальці – спочатку повільно, а потім більш
швидкими темпами – "освоювали" західне узбережжя Африки, поступово просуваючись на південь.
Рух на південь отримав стимул в 40-х рр. XV ст., коли португальські мореплавці досягли
Гвінейського побережжя і в Португалію почали поступати золото, слонова кістка і невільники.
Другий етап, який охоплює власне період утворення португальської колоніальної імперії;
відкривається плаванням Васко да Гами, який проклав морський шлях в Індію. Спочатку португальці
намагалися боротися зі своїми конкурентами, головним чином арабами, в Індійському океані,
посилаючи щорічні експедиції із метрополії. Але дуже скоро, найбільш далекоглядні із піонерів
експансії зрозуміли, що для завоювання панування на морі потрібен не тільки сильний флот (такий
флот у Португалії був і її морська перевага була незаперечною), але і опорні бази на протязі всього
морського шляху від Лісабона і Опорто до Індії і Південно-Східної Азії (ПСА).
На початку XVI ст. португальці захопили о-в Сокотру на Сході і в Аденську затоку. Під
керівництвом губернатора Індії Аффонсу д’ Альбукерки - мабуть чи не найяскравішої особистості
серед творців португальської колоніальної імперії – в 1509 – 1515 рр. було створено ланцюг опорних
баз від східного побережжя Африки до Малаккського півострова: до Сокотри додалися Ормуз в
Перській затоці, Гоа, Даман, Діу, Бомбей на західному узбережжі Індії і Малакка, захоплена д’
Альбукерки в 1511 р. і стала головним опорним пунктом португальців у ПСА (негайно після
захоплення Малакки д’ Альбукерки направив на Молуккські острови – центр вирощування прянощів
– експедицію Антониу д’ Абреу). На протязі XVI ст. португальські фортеці і факторії створювалися
на Малайському архіпелазі (найважливіша на о-ві Тернате, на Островах Прянощів) в Сіамі, Китаї,
Японії, Бірмі.

З кінця XVI ст. почався третій етап португальської колоніальної політики. В 1580 – 1640 рр.
Португалія, яка виявилася в складі Іспанської імперії, яка в свою чергу була послаблена
безперервною боротьбою з місцевим населенням країн Сходу, не змогла протистояти натиску нових
колоніальних держав – Нідерландів і Англії. Поступово вона поступалася позиціями і на середину
XVIІ ст. вона втратила майже всі свої володіння в Азії, зберігши лише Східний Тімор в Нусантарі,
Гоа і Даман в Індії і Аоминь (Макао) в Китаї. На цьому етапі Португалія оборонялася і не робила
скільки-небудь серйозних спроб (авантюри шукачів пригод, які діяли на свій страх і ризик не
беруться до уваги) розширити свої азіатські володіння, а всю увагу було звернено на освоєння
Бразилії і збереження колоній вздовж африканського побережжя.
Оскільки шлях на Схід навколо Африки був захоплений з XV ст. португальцями, кораблі Іспанії,
колоніальна експансія яких почалася дещо пізніше, з кінця XV ст., рушили на захід через
Атлантичний і Тихий океани. Після мандрівки Магеллана лінія розмежування іспанських і
португальських володінь у Тихому океані (Сарагосський договір 1529 р.) пройшла на 170 на схід
Молуккських островів, а в 1534 р. іспанці залишили Острови Прянощів, де у них був опорний пункт
на о-ві Тидоре. Єдиним володінням Іспанії в Азії залишилися Філіппіни, де в 60 – 70-х рр. XVI ст.
вона захопила о-ви Лусон, Палаван, Миндоро, північну частину о-ва Мінданао і Вісайські о-ви.
Великі географічні відкриття змінили уявлення європейців про світ. Досвідним шляхом було
підтверджено кулястість Землі та створено уявлення про її розміри. Відома європейцям на початок
XVII ст. територія Землі збільшилася в шість разів порівняно з XIV ст. Було відкрито майже 60%
усієї земної поверхні.

Зустріч з іншими народами допомогла європейцям усвідомити власну історичну єдність,

спільність традицій культури і віри. Склалися сприятливі умови для розвитку наук –
географії, астрономії, історії.
Спричинило важкі випробування для народів колонізованих європейцями країн. Географічні
відкриття призвели до створення перших колоніальних імперій, яке супроводжувалося
пограбуванням і винищенням місцевого населення, загибеллю мільйонів людей від хвороб,
занесених завойовниками, знищенням пам’яток стародавніх культур народів Азії, Африки та
Америки.
Дали поштовх до розвитку світової торгівлі. Установилися регулярні торговельні зв’язки між
різними країнами і континентами. Головні торговельні шляхи перемістилися з внутрішніх морів в
океани. Утратили своє значення давні торговельні центри – Венеція і Генуя, Бремен і Любек.
Центрами світової торгівлі стали океанські порти: спочатку Лісабон, Севілья та Антверпен, а пізніше
– Лондон та Амстердам. Розпочалося формування світового ринку. Першість у торгівлі посіли
Іспанія і Португалія, а пізніше – Англія і Голландія.
Знецінення грошей унаслідок надходження золота і срібла з колоній. Надходження великої кількості
коштовних металів викликало в Європі «революцію цін» – знецінення грошей через падіння вартості
золота і зростання цін на товари першої необхідності. Від зростання цін виграли ті, хто виробляв
продукти або постачав їх на ринок. Покупці – дворяни, які отримували грошову ренту із селян, і
міщани – зазнавали збитків. Найбільше постраждала від «революції цін» Іспанія, де ціни впродовж
XVI ст. зросли в п’ять разів, в інших країнах Європи ціни в середньому зросли в два з половиною
разу.
Удосконалення технічної бази мореплавства. Голландцями було винайдено штурвал. Найбільшими
морськими кораблями цього часу стали чотирищоглові іспанські галеони, трищоглові португальські
каравели і голландські флойти. Деякі з них брали на борт, разом із командою і пасажирами, до 600
осіб.
Зміни в побуті та раціоні харчування європейців. Завдяки географічним відкриттям у харчуванні
європейців з’явилося багато нових культурних рослин. Це зробило його більш різноманітним і
значно зменшило загрозу голоду. У меню європейців з’явилися картопля і кукурудза, томати і
квасоля, земляний горіх і тропічні фрукти, м’ясо індички і риба з Атлантики, чай, кава і шоколад. З
Америки європейці запозичили звичку палити тютюн, а також гру з пружним каучуковим м’ячем
(прообраз сучасних баскетболу і волейболу).
Початок колоніальних війн між європейськими державами. Захоплення Іспанією та Португалією
величезних колоніальних володінь не влаштовувало інші держави Європи. Розпочалися колоніальні
війни – збройні зіткнення між великими державами за перерозподіл колоній. Першою стала спроба
французів у 60-х рр. XVI ст. відібрати в іспанців північноамериканський півострів Флориду. У цій
боротьбі французи та англійці користувалися також послугами піратів, надаючи їм за частину
здобичі захист і дозвіл нападати на іспанські кораблі та володіння.
3
Англо-іспанська війна 1585—1604 — війна між Англією та Іспанією.
Наприкінці XVI століття англо-іспанські відносини вкрай загострились. У 1585 році Іспанія
приготувала потужний флот — «Велику Армаду». Флот мав висадити на Британських островах
армію намісника Голландії Олександра Фарнезе. Щоб підготувати базу на узбережжі Нідерландів,
війська Фарнезе захопили порт Сльойс. У той самий час ескадра англійського адмірала Френсіса
Дрейка здійснила напад на Кадіс — базу «Великої Армади». Англійці знищили близько 100 кораблів.
Завдяки нападу було відтерміновано похід флоту Іспанії до берегів Британії.
У Фландрії будувались невеликі плоскодонні судна. На них планували здійснити перекидання військ
на кораблі «Великої Армади». Для цього прорили канал із Сас-ван-Гент в Брюгге й поглибили
фарватер Іперле від Брюгге до Ньївпорта. Ці заходи мали на меті недопущення потрапляння кораблів
під вогонь флоту Голландії чи гармат фортеці Фліссінген. З Іспанії, Італії, Німеччини й Бургундії
перекидались війська; стікались добровольці, які бажали взяти участь у війні проти Британії.
Фарнезе спостерігав, що гавані Дюнкерка, Ньївпорта і Сльойса, які були у розпорядженні іспанців,
дуже мілкі, й тому туди не міг увійти флот «Великої Армади». Намісник Нідерландів вніс
пропозицію: перед відправкою кораблів до берегів Британії захопити більш глибоководний порт
Фліссінген, але король Філіп поспішав скоріше закріпитись на островах Англії.
20 травня 1588 року «Армада», що складалась із шести ескадр, вийшла у відкрите море з гирла річки
Тахо. Разом Іспанія мала у розпорядженні 75 військових і 57 транспортних суден — на їх борту
знаходилось 8 000 матросів, 2 000 гребців-невільників, 19 000 солдат, 1 000 офіцерів, 300 священиків
та 85 лікарів. Англія ж мала 197 менших за розміром суден — разом на них було 15 000 чоловік.
Підготовка англійських моряків була кращою, ніж у іспанських. На «Велику Армаду» постійно
нападали більш легкі та маневрені англійські судна під командуванням адмірала Дрейка. Англія
розраховувала на перевагу своєї артилерії, а Іспанія, що переважала за піхотою покладалась на
абордажний бій. 28 липня поблизу Кале судна Англії атакували флот Іспанії: англійці потопили 16
кораблів, але витратили боєприпаси, через що припинили битву.
6 серпня того самого року «Армада» під командуванням Медіна Сідонья припливла до Кале.
Фарнезе зі своєю армією чекав на березі, щоб навантажитись на судна. Однак усі порти Нідерландів
заблокував свій же флот, до того ж флот Іспанії через свою надто глибоку осадку не зміг
наблизитись до берега. 9 серпня «Армада» повертає на північ. Коли кораблі огинали Англію, почався
сильний шторм і майже половина кораблів «Армади» загинула. В Іспанію ж повернулось тільки 10
000 чоловік з 63 кораблями.
Формально війну було припинено вже після смерті королеви Єлизавети I — у 1604 році з
підписанням між Іспанією та Англією мирного Лондонського договору, згідно якого король Іспанії
був змушений відмовитись від претензій на трон Англії та відновлення в ній католицизму, а Англія
відмовлялась від нападів на іспанське трансатлантичне судноплавство і іспанські заморські колонії.

Англо-іспанська війна — збройний конфлікт між Англією епохи Протекторату та Іспанією за

торгове панування в Вест-Індії, і в першу чергу, за володіння островами Ямайка та Еспаньйола.
Тривав з 1654 р. по 1660 р.
Відносини Англії та Іспанії залишалися напруженими з часів Великої Армади. Лорд-протектор
Олівер Кромвель вважав необхідним розширення колоніальної присутності англійців в Карибському
морі. Економічний підйом Англії у поєднанні з застоєм на Піренейському півострові робили чергове
зіткнення держав неминучим.
У 1654 році знаменитий англійський адмірал Роберт Блейк блокував головний іспанський порт —
Кадіс. Під час блокади був перехоплений галеон, що перевозив золото з американських колоній, і
потоплена частина Вест-Індського флоту. Загальний збиток, нанесений іспанській скарбниці,
оцінювався в 2 млн фунтів.
У травні 1655 року англійці висадилися на Ямайці і в короткий час оволоділи іспанським островом.
У 1657-58 рр.. іспанці робили спроби відвоювати острів, проте англійці, згадавши часи Френсіса
Дрейка, нейтралізували загрозу шляхом залучення на свою сторону буканірів. За сприяння англійців
Порт-Рояль був перетворений в плацдарм для піратських нападів на іспанські судна.
У квітні 1657 Блейк потопив ворожий флот з 16 галеонів в бухті Санта-Крус-де-Тенерифе. У тому ж
році до бойових дій проти іспанців приєднався французький король Людовик XIV. Під час другої
битви при Дюнкерку (14 червня 1658) об'єднані сили французів, голландців та англійців завдали
нищівної поразки іспанцям.
За підсумками війни англійці зберегли за собою Ямайку — цінний плацдарм у Вест-Індії, звідки
місцеві губернатори (такі, як Генрі Морган) продовжували смикати й шматувати Іспанську
колоніальну імперію протягом усіх наступних десятиліть. Офіційно Ямайка була оголошена
англійською колонією тільки в 1670 році.