Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Факультет економічних наук
Кафедра економічної теорії

Реферат на тему:
«Економіка України у складі Російської та Австро-
Угорської імперій»

Підготувала:
студентка БП-1
Шевчук Анна Володимирівна
Викладач:
Сапачук Ю. М.

Київ
2020
 Зміст
1. Вступ
2. Економіка України у складі Російської імперії
3. Економіка України у складі Австрійської імперії
4. Висновок
5. Джерела
 Вступ

Унаслідок другого (1893 р.) і третього (1895 р.) поділів Речі Посполитої під
владою Російської імперії опинилися Правобережжя, Лівобережжя і Південь, а
більша частина західної України, зокрема Галичина, Закарпаття і Північна
Буковина, відійшли до Австрійської імперії. Це зумовило певні відмінності у
подальшому розвитку української економіки.

Для обох імперій в першій половині XIX ст. характерними є криза феодально-
кріпосницького ладу та розвиток капіталістичних відносин. Поміщики все
більше й більше втягуються в товарно-грошові відносини та збільшують
виробництво своєї продукції екстенсивним шляхом. Проте становище
селянства погіршується, адже поміщики експлуатують їх для задоволення лише
власних потреб. Селянське господарство занепадає і, перебуваючи у тісному
зв’язку з господарством поміщика, гальмує розвиток останнього. Скасування
кріпацтва не було революційним кроком, адже зародження ринкової економіки
природньо зумовило перехід до вільнонайманої праці. Аграрні реформи в
Австрійській (1848 р.) та Російській (1861 р.) імперіях здійснювалися на
непосильних для селянства умовах, а численні поміщицькі господарства
занепали, не спромігшись пристосуватись до нових умов ринку. Проте ці
процеси пришвидшили промисловий переворот, який розпочався ще в першій
половині ХІХ ст. В пореформений період підросійська Україна перетворилася
на найрозвиненіший регіон у всій імперії. Україна тримала лідерство у
кам’яновугільній, металургійній, цукроварній галузях не лише на
загальноросійському, а й на світовому ринку.

Якщо говорити про підавстрійську Україну, то вона як і в дореформені часи

слугувала сировинним придатком та ринком збуту для власне Австрійської
імперії. В пореформений період розвинулися нафтовидобувна та лісова
промисловості. Проте видобуті продукти всеодно експортувалися до західних
провінцій, звідки в підавстрійську Україну поверталися вже готові продукти.
 1. Економіка України у складі Російської імперії

Після другого та третього поділів Речі Посполитої більшість українських

земель опинилися під владою Російської імперії, зокрема Лівобережжя
(Чернігівська і Полтавська губернії), Правобережжя (Київська, Подільська і
Волинська губернії), Слобожанщина (Харківська губернія) та Новоросія
(південна, або степова, частина, Катеринославська, Херсонська та Таврійська
губернії). Кожен регіон мав свої особливості. Так, Лівобережній Україні, окрім
хліборобства, характерним було вирощування тютюну і конопель.
Правобережжя стало регіоном озимої пшениці і цукрових буряків, а Південь
ставав найважливішим районом виробництва товарної пшениці та
тонкорунного вівчарства.

Для Російської економіки наприкінці 18 ст. – на початку 19 ст. був характерним

розклад феодально-кріпосницьких відносин. З розвитком внутрішньої та
зовнішньої торгівлі, для поміщики активніше втягуються в товарно-грошові
відносини. Для збільшення виробництва сільськогосподарської продукції
дворянські маєтності мали два шляхи розвитку – прогресивний та регресивний.
Представниками першого були переважно великі землевласники. Вони вже на
поч. ХІХ ст. пробували вести свою господарську діяльність раціонально. А
дрібні поміщики збільшували свої прибутки зазвичай шляхом екстенсивного
ведення господарства, відбираючи у селян наділи та переводячи їх на місячину.

Товаризація поміщицького господарства і розклад кріпосницьких відносин у

сільському господарстві виявлялися також у розвитку цукроваріння.
Сільськогосподарські цукроварні, засновані на праці кріпаків, поступово
змінюються суто комерційними.

Для отримування прибутків поміщики займалися промисловим

підприємництвом. Великі прибутки приносило гуральництво, суконна
промисловість та цукроваріння. Тут доцільно звернути увагу на право
пропінації, згідно з яким дворяни мали виключне право на виробництво
алкогольних напоїв, а селяни зобов’язувалися купувати певну кількість горілки
у поміщика.

Проте незважаючи на зусилля поміщиків, все більше і більше маєтків

розорювалися, тому аби зберегти свої гроші, поміщики масово продавали свої
підприємства та маєтки. Економіка поміщицьких господарств України з кінця
XVIII ст. розвивалася в тісному зв’язку з еволюцією всього народного
господарства краю в бік капіталістичних відносин, тому ті, які не могли
пристосуватися до нових умов ринку врешті-решт розорювалися. Селяни поруч
із вирощуванням жита, ячменю, проса і гречки все частіше вдавалися до
вирощування технічних культур, зокрема конопель та різних видів тютюну.
Відбувався поступовий процес розшарування селян. Заможні кріпаки, частково
або повністю звільняючись з-під влади поміщика, наживали великі багатства.
Важливими проявами зростання не тільки внутрішнього, а й зовнішнього
товарообміну були чумакування, візникування, офеньство й прасольництво. В
чумакуванні брали участь дрібні поміщики, заможні міщани, одновірці,
державні і поміщицькі селяни. Розпочавшись з солі, риби й хліба, чумаки
постійно розширювали асортимент тієї продукції, що могла бути
запропонованою споживачу. Так чумацтво перетворилося на своєрідний засіб
товарообміну.

Нова соціально-економічна дійсність першої половини XIX ст. зумовила

швидкий розвиток ярмаркової торгівлі. В Україні діяли 10 (із 13
загальноімперських) великих ярмарків: Троїцький й ще два харківські ярмарки,
Іллінський, Введенський, Маслянський, Хрестовоздвиженський, Контрактовий,
Онуфрієвський і Георгієвський.

Суто аграрний характер мали місцеві торги й базари. На базари міст Півдня
України значний вплив робила зовнішня торгівля, що велася через
чорноморсько-азовські порти. Цей вплив було відчутно не лише в повітах, що
безпосередньо прилягали до морських портів, а й у більш віддалених. З початку
ХІХ ст. розпочалася активна урбанізація міст. Так Одеса, отримавши статус
порто-франко (1819-1858 рр.), змогла отримувати без мита іноземні товари. Цей
час називають золотим в історії міста. За роки існування статусу порто-франко
в Одесі, остання стала найбільшим містом в Російській імперії після Москви та
Петербургу.

У першій половині ХІХ ст. відбувався еволюційний перехід від мануфактури, а

до фабрики. За період з 1825 до 1860 рр. кількість промислових підприємств в
Україні (без винокурних) зросла більш ніж утричі. Зі зростанням загальної
кількості підприємств збільшувалася вартість їх продукції.

Відбувалося, з одного боку, стрімке зростання кількості цехів, а з другого –

виділення заможних ремісників, котрі переходили на рівень індивідуальних
власників великих, орієнтованих на ринок, закладів ручної праці.

Динамічніше за все процес становлення мануфактури проходив в обробній

сфері. Зокрема, мала місце поступова еволюція текстильної справи. У
харчосмаковій галузі найдинамічніше розвивалися горілчане виробництво,
цукроваріння, тютюнова справа. Проте панівними засобами виробництва все
більше ставали не найпотужніші мануфактури, а засновані винятково на
машинній техніці фабрики і заводи. Розглядаючи цей процес по окремих
галузях, слід відзначити швидкі темпи розвитку механічної справи. Всього на
початок 1861 р. в Україні налічувалося близько 20 машинобудівних,
механічних і ливарно-механічних закладів.

Розвиток машинобудування зумовив промисловий переворот в Україні; як і в

Росії, він розпочався з 30-х років ХІХ ст. і мав свої особливості. Так, якщо в
Росії він розпочався у бавовняному виробництві, то в Україні — у горілчаній і
цукровій галузях промисловості., то в Україні — у горілчаній і цукровій
галузях промисловості. На початку 50-х рр. на потужні індустріальні одиниці
перетворилися майстерні, створені при цукрових заводах Яхненків і
Симиренка, Бобринського, Браницького, Сангушка.

Становлення якісно нових форм виробництва супроводжувалося появою

найманих робітників, до складу яких входили приписані до заводів робітні
люди, вільнонаймані працівники, вихідці з розорених державних селян, міської
бідноти, кріпосні селяни.

У другій половині ХІХ ст. було здійснено низку реформ, які значною мірою
вплинули на економічний, соціальний та політичний розвиток імперії.
Ключовою серед них було скасування кріпосного права. Процес визрівання
об’єктивних умов для його відміни брав свій початок ще з XVIII ст.
Кріпосницькі відносини ставали серйозним гальмом у розвитку промисловості,
торгівлі та селянського підприємництва. Зростала також і заборгованість
поміщиків як кредитним установам, так і приватним особам, яким вони почали
дедалі частіше закладати та перезакладати «кріпосні душі». Якщо на початку
XIX ст. було заставлено 5% кріпосних селян, то у 1859 р. – вже 65%.

19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав Маніфест про звільнення

селян з кріпосної залежності. У ньому також зумовлювалось обов’язкове
наділення селян як садибою, так і польовою землею. Останню вони мали
викупити у поміщиків. Сам процес звільнення селян мав відбутися не відразу, а
поступово, розтягуючись на роки. Дворянство після скасування кріпосного
права також зазнало чималих труднощів, хоча самодержавством і було
зроблено все можливе для захисту його інтересів.

Реформи відкрили перед звільненими з кріпацтва селянами широкі можливості

для активізації господарської діяльності. Селяни, як і представники інших
соціальних верств населення могли купувати рухоме й нерухоме майно,
займатися не лише сільськогосподарським виробництвом, а й торгівлею,
відкривати промислові підприємства. Виникли умови для вільного найму
робочої сили.

У пореформений період у землеробстві спостерігалася стійка тенденція до змін

у структурі посівних площ на користь культур, які мали великий ринковий
попит або слугували сировиною для харчової та легкої промисловості. Основна
частина орної землі українських територій була зайнята під посівами хлібних
культур.
Проте вирощування одних тільки хлібних культур не могло повною мірою
забезпечити перехід аграрного сектора України до інтенсивного
господарювання і підняття добробуту населення на більш високий рівень. У
другій половині ХІХ ст. намітилася тенденція до позитивних зрушень у
структурі посівних площ за рахунок коренеплодів, конюшини, люцерни,
хмелю, тютюну, бобових та інших культур. Помітне місце займали площі під
олійними культурами – льоном, коноплями, ріпаком, соняшником тощо.
Колосальними темпами зросли посіви буряків, насамперед цукрового.

У міру зростання продуктивності вітчизняних заводів і ввозу іноземної техніки

сільськогосподарські машини і знаряддя мало-помалу, а пізніше доволі
прискореними темпами поширювалися в українських регіонах. Однак дрібні
селянські господарства продовжували користуватися переважно традиційними
знаряддями праці.

З України щорічно вивозили велику кількість коней, рогатої худоби та овець,

сотні тисяч пудів вовни і сала, десятки тисяч пудів масла, а також
необроблених шкір.

Головним напрямом промислового перевороту у транспортній галузі у другій

половині ХІХ ст. стало залізничне будівництво, яке відіграло важливу роль у
завершенні формування внутрішнього ринку та зростанні промислового
виробництва. Першою залізницею, спорудженою на українських землях, стала
Одеська. Її перша ділянка Одеса–Балта була збудована казенним коштом
впродовж трьох років (1862–1865 рр.).

Будівництво залізниць відіграло вирішальну роль у промисловому піднесенні

1890-х рр. Невисокий рівень нагромадження капіталу всередині країни був
компенсований зростаючим потоком іноземних інвестицій. Капіталовкладення
в залізниці досягли 2,5 млрд руб., тобто майже таких само обсягів, як у всі
галузі промисловості імперії разом узяті.

У зовнішньоекономічній сфері імперські урядовці продовжували активно

реалізовувати політику протекціонізму. Вона спрямовувалася на підтримку
власного товаровиробника за рахунок встановлення високого ввізного мита на
імпорт готових іноземних виробів та експорт сировини. У галузі внутрішньої
економічної політики зусилля держави спрямовувались на посилення
концентрації виробництва на великих підприємствах, яким надавалися істотні
переваги порівняно з дрібними промисловими закладами.

Завдяки здійсненню російським імперським урядом активної промислової

політики після реформи 1861 р. в Україні відбувалася поступова економічна
спеціалізація окремих її регіонів. Так, утворилися такі промислові центри, як
Донецький вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський
марганцевий і Південно-західний цукровий райони. Крім того, набув
прискорення процес промислового перевороту.

Загалом промисловий переворот на українських землях імперії Романових

розпочався пізніше, ніж у Великобританії, США, Франції, майже одночасно з
Німеччиною у 30–40-х і завершився в 70–80-х рр. ХІХ ст. Промисловий
переворот в Україні розпочався з харчової промисловості, а саме цукроваріння.
Справжній переворот у цукровій промисловості України пов’язаний з
діяльністю «Торгового дому Яхненків і Симиренка». На орендованій у
поміщиків Березовських землі в Ташлику вони збудували перший в Росії
паровий цукрово-рафінадний завод (1843 р.), устаткований за останнім словом
техніки з використанням французьких технологій цукрового виробництва.

У 20-х рр. ХІХ ст. з’явились і перші парові гуральні. З 60-х рр. виробництво в
цій галузі почало набувати форм великої капіталістичної промисловості. Якщо
впродовж 1862–1863 рр. в Україні діяло 1485 винокурень, то протягом 1899–
1900 рр. – 421, і якщо раніше кожне з горілчаних підприємств у середньому
виробляло 5 тис. відер спирту, то на рубежі століть цей показник сягнув 44
тис.67 Основними районами виробництва спирту в Україні стали Київська,
Харківська та Подільська губернії.

У текстильній галузі найбільш розвиненим було виробництво сукна. Протягом

30–50-х рр. зросло значення мануфактур, заснованих на вільнонайманій праці.
Промисловий переворот спричинив масове застосування машин у різних
галузях виробництва. Зростаючий попит на машини та механізми викликав
розвиток машинобудування, яке спочатку представляли мідярні. У 1860 р. в
Україні налічувалося 17 таких підприємств. Зростання обсягів
машинобудування стимулювало розвиток металургії. Наприкінці 50-х рр. XIX
ст. в Україні діяло не менше 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводів. У
дореформений період в Україні існувала й кам’яновугільна промисловість. До
1860 p. видобуток вугілля в Донбасі набув уже промислового характеру і
становив майже 6 млн пудів. За кількістю видобутого вугілля цей регіон
вийшов на друге місце в імперії, поступаючись лише Сілезькому басейну.

В другій половині XIX ст. розпочалась індустріалізація. Середньорічні темпи

зростання промисловості України, як і всієї Російської імперії, досягли
найвищого рівня. До того ж важка індустрія порівняно з легкою розвивалася
майже вдвоє швидше.

Особливого розмаху Бурхливе зростання кам’яновугільної промисловості

України набуло в 1890-х рр. – період промислового піднесення, державного
протекціонізму та залучення іноземних інвестицій. З 1860 р. видобуток
кам’яного вугілля в Донбасі зріс більш як у 115 разів. Тоді у Донбасі,

Зростання чорної металургії в Україні відбувалося у нерозривному зв’язку з

розвитком гірничорудних галузей, що слугували для неї сировинною базою. За
десятиліття 1891–1899 рр. видобуток марганцевої руди, покладами котрої
багатий Нікопольський басейн, зріс у більш ніж 15 разів85. Важливіше
значення мала залізна руда, основні запаси якої зосереджувалися у
Криворізькому районі.

У цілому протягом 1870–1890-х рр. виробництво сільгосптехніки суттєво

збільшилося. Тільки на Півдні України воно зросло у 12 разів. Наприкінці ХІХ
ст. виникли перші великі підприємства транспортного машинобудування –
Харківський і Луганський паровозобудівні заводи. Друге місце після цукрової
промисловості посідала спиртогорілчана. У другій половині ХІХ ст. для цієї
галузі були характерними скорочення кількості підприємств, посилення
концентрації й загальне збільшення виробництва за рахунок застосування
нових технологій і машин.

Розвиток промисловості в Україні у пореформений період мав свої особливості.

По-перше, він відбувався вищими, порівняно з загальноімперськими, темпами.
По-друге, вирізнявся високим рівнем концентрації виробництва й значними
іноземними капіталовкладеннями. По-третє, змінилася структура
промисловості. Якщо до реформи 1861 р. і в перші два десятиріччя після неї
провідні позиції займала харчова галузь, то з 1880-х рр. – важка індустрія. По-
четверте, у зв’язку зі спеціалізацією виробництва намітилася територіальна
диспропорційність. На Півдні та Сході України були створені потужні
промислові райони загальноімперського значення, в яких сконцентрувалася і
велика частина продуктивних сил. Водночас інші українські території не мали
такого промислового потенціалу. У цілому ж у результаті посиленої
індустріалізації Україна стала одним із найрозвиненіших економічних регіонів
Російської імперії.

Після реформи 1861 р. в Російській імперії відбувалося інтенсивне розширення

внутрішнього ринку. Основними формами організації внутрішньої торгівлі
були ярмаркова, базарна та стаціонарна (постійна) торгівля. У другій половині
ХІХ ст. збільшилася кількість дрібних ярмарків, на які регулярно привозили
товари з торгово-промислових центрів. Головним центром торгівлі виробами
текстильної промисловості був Харків. Свою специфіку мав київський
Контрактовий ярмарок, який славився значними операціями купівлі-продажу
цукру та збіжжя. Важливе значення у внутрішній торгівлі мали базари. Вони
становили собою ту первинну ланку, через яку здійснювали зв’язок між містом
і селом та обмінювали промислові й сільськогосподарські товари. На них
передусім реалізовувались залишки продукції селянських господарств і вироби
кустарів. Найбільше на базарах торгували сільськогосподарською продукцією
місцевого виробництва, насамперед хлібними культурами, птицею і худобою.
Водночас базари були тісно пов’язані як з оптовими ярмарками, так і з
товарними біржами. Найдавнішою й найвідомішою з українських бірж була
Одеська (1796 р.).

Посилення урбанізаційних процесів і швидкий розвиток промисловості сприяли

посиленню торгівлі деревиною й будівельними матеріалами. У стаціонарній
торгівлі, як і в інших сферах економіки, відбувалася концентрація капіталів. Це
знайшло свій вияв у створенні багатопрофільних гастрономів й універмагів, а
також у домінуванні на ринку окремих товарів великих торгових домів і
акціонерних компаній.

Важливою формою економічного співробітництва України з іншими країнами у

пореформений період було залучення іноземних інвестицій. Урядова політика
царської Росії другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була спрямована на
стимулювання зростання індустрії, передусім важкої, саме за рахунок
іноземних капіталів. Необхідність цього зумовлювалася слабким розвитком
внутрішнього ринку, нестачею власних капіталів та низькою активністю
вітчизняних підприємців. Тому владою були розроблені законодавчі та інші
регуляторні механізми, які сприяли іноземним капіталовкладенням. Значна
частина іноземних інвестицій надійшла саме в українську промисловість,
насамперед, гірничорудну, металургійну та машинобудівну галузі.

У період розвитку капіталістичних ринкових відносин в Україні значно

пожвавилися її міжнародні зв’язки. Причому, крім зовнішньої торгівлі,
входження до системи світового ринку, новою формою співробітництва стало
широке залучення іноземних інвестицій, які сприяли становленню багатьох
важливих галузей вітчизняної промисловості.

Реформою 1860–1862 рр. було ліквідовано старі казенні банки і створено

головну кредитно-фінансову установу країни – Державний банк. Він
створювався як повністю державний, на який покладали завдання
«пожвавлення торгового обігу і спрощення кредитної системи». Державний
банк набув прав як депозитної, так і емісійної установи. Центральною
емісійною установою банк став лише після грошової реформи 1895–1897 рр. та
запровадження у Російській імперії «золотого стандарту».

1868–1873 рр. – це період «засновницької гарячки» у банківській сфері. Тоді

були створені практично всі важливі акціонерні банки. Виникли акціонерні
банки, зокрема комерційні, і в українських губерніях. Так, у 1868 р. відкрився
Харківський торговельний банк, одним із засновників і членів правління якого
був О. К. Алчевський. Проте комерційні банки існували недовго. На відміну від
комерційних банків, кращою була ситуація зі становищем земельних банків в
Україні. Основною їх функцією була видача довгострокових позик під заставу
землі або нерухомого майна. Загалом у 1896 р. банківська мережа в українських
губерніях була представлена 3 конторами та 15 відділеннями Державного
банку, 7 відділеннями Селянського поземельного банку, 5 відділеннями
Дворянського земельного банку й місцевими банками – 6 комерційними, 4
земельними та 38 міськими громадськими. Основною організаційною формою
регулярного кредиту на селі були селянські банки. Значного поширення набули
установи дрібного (короткострокового) кредиту – товариства взаємного
кредиту (приватні, земські, станові, міські), позиково-ощадні каси, позиково-
ощадні та кредитні товариства. Грошова реформа 1895-1897 pp. мала
прогресивне значення. Вона зміцнила фінансово-кредитну систему країни,
сприяла розвитку економіки, розширенню торгівлі й зовнішньоекономічних
зв’язків, посилила приплив вітчизняних та іноземних капіталів у економіку, і до
кінця сторіччя Росія перетворилася з аграрної в аграрно-індустріальну державу
із середнім рівнем розвитку.

Важливе значення в товаризації виробництва на селі мала столипінська аграрна

реформа. Основний зміст указу 1910 р. полягав в утвердженні на селі приватної
селянської власності, що передбачало спадкове володіння, купівлю-продаж та
заставу землі. Метою було формування міцних селянських господарств
фермерського типу. Цей процес і відбувався в реальному житті. В Україні
(найбільше — на Правобережжі й Півдні) на хутори й відруби виселилося 226
тис. селянських господарств, або майже половина загального їх числа. Реформа
сприяла розвитку аграрних відносин на селі, широкому застосуванню машин і
добрив, а це зумовлювало зростання товарності сільського господарства.
 2. Економіка України у складі Австрійської імперії

Західноукраїнські землі увійшли до складу Австрії під час її піднесення й

реформ соціальних та адміністративних структур імперії на більш
функціональні, які проходили за ініціативи імператорів – Марії Терезії (правила
у 1740–1780 рр.) та її сина Йосифа ІІ (1780–1790 рр.). Оскільки Йосиф ІІ 1765 р.
став співрегентом, чимало реформ Марії Терезії насправді запровадив саме він.
Реформи освіченого абсолютизму спрямовувалися на пристосування монархії
до зростаючих ринкових відносин. У ході їх проведення було упорядковано
систему обліку й контролю, проведено перші статистичні переписи земельних
володінь і населення, скасовано внутрішні мита, запроваджено податок із
доходів. У галузі економіки проводилася політика протекціонізму,
заохочувався розвиток промисловості й торгівлі.

Австрійські реформи особливо відчутно змінили становище селян. За Марії-

Терезії було чітко визначено повинності кріпаків, внаслідок чого зменшилася
їхня залежність від волі поміщика. Йосиф ІІ пішов далі й патентом від 5 квітня
1782 р. скасував особисту залежність кріпаків від поміщиків. Відтепер селяни
могли одружуватися без волі пана, міняти рід своїх занять і покидати землю,
якщо знаходили собі заміну, передавати своє майно у спадщину, навчати дітей
у школі або ремесла у місті. Патент від 16 червня 1786 р. обмежив панщину до
трьох днів на тиждень. Вершиною реформаторської діяльності Йосифа ІІ став
«урбаріальний» патент від 10 лютого 1789 р., який проголошував скасування
панщини та заміну її чиншем, розмір якого залежав від прибутків селянських
господарств і становив їх шосту частину (17,8%). Однак внаслідок опору як
місцевих поміщиків, так і представників центральної адміністрації зазначений
патент не було впроваджено у життя, а згодом й зовсім скасовано. Відхід від
реформаторського курсу, який почався в країні після смерті Йосифа ІІ, тривав
майже до середини ХІХ ст. Революційні події 1848 р. змусили уряд піти на
радикальні кроки, зокрема звільнення селян від панщини та інших
повинностей. Втягнення поміщицьких господарств у товарно-грошові
відносини приводило до посилення експлуатації селянства. Основною формою
експлуатації була панщина, яка зростала протягом усієї першої половини ХІХ
ст. Усупереч закону 1786 р., що обмежував панщину трьома днями на тиждень,
в багатьох фільварках селян примушували працювати шість—сім днів на
тиждень. Селяни відбували панщину не тільки за користування орною землею,
а й за користування лісом, луками, пасовищами. Крім панщини, існували інші
повинності. Частину прибутку сплачували державі як земельний податок, на
користь духовенства. Врешті-решт селянинові з його прибутку залишалося
15,3%.

Важким тягарем для галицьких селян був обов’язок купувати певну кількість
горілки на рік у своїх феодалів, які мали право пропінації, тобто право
виробництва і торгівлі алкогольними напоями.

Поміщики збільшували площі фільварків, відбираючи землі селян і нехтуючи

законами Йосифа ІІ. Зростала кількість мало- і безземельних селян.

Інакше кажучи, економічне становище західноукраїнського селянства не

покращувалося. Свідченням цьому були часті голодні роки, спричинені
низькими врожаями та стихійними лихами – зокрема, у 1786–1787, 1805, 1817,
1829 рр. Найстрашнішим був голод 1844–1847 рр., викликаний трирічним
неврожаєм, повенями і пам’ятним в історії всієї Європи «картопляним
помором». Тоді голодною смертю померли десятки тисяч селян. У Північній
Буковині було мало землі, придатної для землеробства, тому тут більшого
значення набувало скотарство, розведення великої рогатої худоби й овець.
Головними культурами в сільському господарстві були кукурудза і картопля.

Як і в інших районах України, тут посилюється товаризація поміщицького

господарства, що приводить до розширення площі маєтків за рахунок
селянських земель. Поміщики нехтували законами 80-х років ХVІІІ ст. і
поступово відновлювали свої позиції, що існували до реформ 70—80-х років
ХVІІІ ст. У зв’язку зі збільшенням панських маєтків зростала панщина, в
деяких маєтках вона доходила до 100—150 днів на рік. Крім панщини селяни
сплачували натуральні й грошові чинші, віддавали поміщикам десятину від
урожаю тощо.

Закарпаття ще в ХІ ст. було загарбане Угорщиною і в першій половині ХІХ ст.

знаходилось у складі Австро-Угорської імперії. Це був відсталий аграрний
край.

У першій половині ХІХ ст. тут також відбувалася товаризація поміщицького

господарства. Поширювалися площі, зайняті здебільшого пшеницею,
виноградниками. Поміщики поліпшували породи великої рогатої худоби,
вирощували свиней. Більше уваги почали звертати на переробку
сільськогосподарської продукції в маєтках; в окремих маєтках засновуються
лісопильні й підприємства гірничодобувної промисловості, впроваджуються
машини і застосовується наймана праця.

На початку ХІХ ст. основна маса селянства була покріпачена: поміщикам і

монастирям належало 94,15% всіх селян. Основною формою експлуатації була
панщина, норми якої весь час зростали. Крім панщини, селяни давали
поміщикам дев’яту частину від урожаю зернових і виноградників, від худоби і
бджіл; також сплачували різні податки і відбували державні повинності.

Господарська політика австрійського уряду спочатку передбачала підтримку

закладення мануфактур і фабрик, а також скерування до Галичини
підготовлених ремісників. Але досить швидко господарська політика стосовно
Галичини змінилася: уряд перестав підтримувати промисловість і зайняв
нейтральну позицію щодо господарських проблем краю. У зв’язку з цим
фабрично-заводська промисловість розвивалася повільно. Текстиль,
обладнання, машини, меблі, предмети домашнього побуту постачалися з
західних провінцій. Галичина все більше перетворювалася на ринок збуту для
промисловості західних провінцій. Індустріальному розвиткові перешкоджала,
крім конкуренції австрійської промисловості, небажання великих
землевласників будувати мануфактури і фабрики.
У першій половині ХІХ ст. розвивалися традиційні галузі, відомі ще з давнини:
текстильна, шкіряна, соляна, залізорудна, тютюнова, лісова. Широко
розповсюджено було виробництво полотна. Засновувались суконні
мануфактури, папірні, гути, керамічні й залізоробні підприємства, ливарні
заводи. Але з початком промислового перевороту в інших провінціях Австрії
галицьке ремесло і мануфактури занепали. Винятком було тільки гуральництво,
основною сировиною для якого стала картопля. Це було одним з
найважливіших джерел доходу. В 1841 р. в Галичині було 203 горілчаних
заводів. Успішно розвивалася сірчана промисловість.

Наявність підприємств із застосуванням технічних засобів, поділом праці та

використанням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те,
що на західноукраїнських землях з’явилися початкові форми мануфактур. Вони
виробляли більшість продукції, яка надходила на внутрішній ринок.
Мануфактури діяли у залізоробній, паперовій, скляній, борошномельній та
інших галузях. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю
широко використовували в купецьких мануфактурах. Однак переростання
мануфактурної промисловості у фабричну гальмувалося панівною в краю
панщинною системою господарювання. До того ж дешеві товари фабричного
виробництва із західних країн послаблювали позиції місцевого мануфактурно-
ремісничого виробництва, його конкурентоздатність.

У першій половині ХІХ ст. основною формою організації торгівлі були ярмарки
і щотижневі торги, які відбувалися у 59 містах і 142 інших населених пунктах
Галичини. На цих ярмарках торгували текстилем, галантерейними та
господарськими товарами іноземного походження, залізним крамом,
ремісничими та мануфактурними виробами, продуктами сільського
господарства. Значну роль ярмарки відігравали і в торговельному житті
Закарпаття.

Як у Східній Галичині, так і в Буковині й на Закарпатті українці становили

більшість жителів краю, однак частка польського, й угорського населення
наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. зростала. У соціальному відношенні усі три
провінції відзначалися домінуванням сільського населення й повільними
темпами урбанізації внаслідок уповільненого промислового розвитку північно-
східного регіону монархії Габсбургів загалом.

Галичині, на Буковині і Закарпатській Україні кріпацтво було остаточно

ліквідовано в результаті революції 1848 р., що поклало початок значному
розвитку ринкових відносин і зростанню товарного виробництва в аграрному
секторі.

18 березня 1848 p. угорський сейм видав закон про скасування панщини, в тому
числі й у Закарпатті. 17 квітня 1848 p. австрійський уряд оголосив про
скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 p. цей закон
було поширено на Буковину. Законом від 17 квітня 1848 p. у Галичині й інші
кріпосні повинності скасовувалися за винагороду поміщикам за рахунок
держави.

Землевласники звільнялися від «опікунських обов’язків»: надавати допомогу

селянам, сплачувати витрати, пов’язані з доставкою рекрутів у місця набору,
епідеміями при захворюванні худоби, обов’язку представляти підданих у
правових суперечках, оплати урбаріального податку. Було передбачено повне
відшкодування земельним власникам вартості кріпосних повинностей. 2/3
вартості мала виплатити державна скарбниця, а 1/3 вважали компенсацією за
звільнення земельних власників від «опікунських обов’язків». Під час
проведення реформ землевласники позбавляли селян лісів, сіножатей. Лише
патентом 1853 p. було встановлено викуп чи регуляцію сервітутів.

Істотні зміни завдяки реформі 1848 р. відбулися в галицькому селі, де проходив

інтенсивний процес розшарування селянства. Внаслідок реформи 1848 p. на
західноукраїнських землях селянство, хоча й набуло особистої свободи і
позбавилося панщини й інших повинностей, але було пограбовано поміщиками
під час розподілу землі. Почала розвиватися підприємницька ініціатива, а
селянські господарства все більше набували товарного характеру, втягуючись
до орбіти ринкових відносин. Завдяки реформі було створено умови лише для
повільної індустріальної еволюції села. Необхідно визнати, що надмірні
податки, викупні платежі на користь поміщиків, які ці кошти бездумно
розтринькували, відсталість агротехніки та низький рівень агрокультури не
сприяли пришвидшенню товаризації селянських господарств у Західній
Україні.

Швидкими темпами відбувалася товаризація великих поміщицьких

господарств, які за кількістю проданої сільськогосподарської продукції та
сировини займали ключове становище на внутрішньому і зовнішньому ринках.
Поступово в товарно-грошові відносини втягувалися й середні шляхетські
господарства. Невеликі шляхетські господарства зазвичай довго зберігали
натуральний характер і були слабко пов’язані з ринком. У Східній Галичині і на
Закарпатті у рільництві панував вівсяно-ячмінний напрям. У середині XIX ст. у
Галичині овес становив майже 40% усього збору зернових. Він займав 46%
посівних площ на Закарпатті, а в гірських районах – до 90%. Значне місце за
обсягом посівів посідали жито і гречка, останнє місце – пшениця. Кукурудза
була головною сільськогосподарською культурою в господарствах Північної
Буковини.

Недостатній розвиток капіталізму в сільському господарстві, промисловості

мали наслідком аграрне перенаселення, надлишок робочих рук. Неможливість
знайти роботу на батьківщині змушувала селян емігрувати. З кінця XIX ст.
еміграція набуває масового характеру. Переселялися до Канади, США,
Аргентини, Бразилії.

З кінця XIX ст. посилилося руйнування поміщицької власності, вона почала

переходити до орендарів, посесорів, купців, селян. Важливим показником
розвитку товарного господарства було торговельне скотарство. Сільське
господарство зберігало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями,
недостатнім застосуванням техніки, низькою продуктивністю праці.

Революція 1848 p. розчистила шлях до прогресивних змін у сфері розвитку

промислового виробництва. У 50-ті рр. ХІХ ст. на західноукраїнських землях
було збудовано всього шість підприємств мануфактурного і фабричного типу:
дві сірникові фабрики, два машинобудівні і один шкіряний заводи й паровий
млин.

Промисловість у Західній Україні розвивалась занадто повільно. Переважала

дрібна промисловість. Австрійський уряд не сприяв розвиткові промисловості в
західноукраїнських землях, не надавав ніяких пільг, допомоги та ін. Стримував
розвиток промисловості й брак підприємців, котрі мали б великі капітали,
втрата інтересу до промислової діяльності з боку поміщиків, також імпорт
промислової продукції з більш розвинених провінцій імперії.

Саме через імпорт якісної продукції фабрично-заводської промисловості

західних провінцій Австрії занепадають скляна, фаянсово-порцелянова,
цукрова, шкіряна, текстильна, паперова, сірникова галузі промисловості в
Західній Україні. В кращому стані були галузі, які не зазнавали конкуренції і
навіть експортували частину своєї продукції (борошномельна, спирто-
горілчана, тютюнова, лісопильна, соляна.) В 50—60-х роках XIX ст. тут
розпочинається промисловий переворот. З кінця 70-х років XIX ст. швидко
почала розвиватися нафтова промисловість Галичини. Під впливом збільшення
попиту на нафтопродукти почалось переобладнання нафтодобувної й
озокеритної промисловості.

Важливу роль у завершенні формування внутрішнього ринку та зростання

капіталістичного промислового виробництва мало шляхове будівництво. На
території України першу залізницю Львів — Перемишль прокладено в 1861 р.

Отже, протягом другої половини ХІХ на території Західної України

значноюмірою набули розширення товарно-грошові відносини, що спричинило
до істотного зростання як внутрішнього, так і зовнішнього товарообороту.
Розвиток внутрішньої торгівлі відбувався за рахунок збільшення чисельності
тимчасових ярмарків, базарів, крамниць та інших стаціонарних закладів
торгівлі. У процесі зростання товарообороту почали виділятись акціонерні
торговельні компанії, котрі не рідко мали монопольне становище на ринку.
Проявам монополізму в торгівлі місцеве населення протиставляло кооперативні
форми торгівлі, які зазвичай мали національний характер. У зовнішній торгівлі
предметами експорту зазвичай була сировина (ліс, збіжжя, нафта, озокерит,
калійна сіль, худоба та ін.). Імпорт здійснювався переважно з країн Західної
Європи і включав такі товари, як одяг, машини та механізми, взуття, готові
фабричні вироби та ін. У цілому протекціоністська політика імперії Габсбургів
не сприяла розвиткові економічного потенціалу Західної України і намагалася
залишити цей регіон у вигляді головного постачальника сировини.

Одна з ранніх форм кредиту – лихварство – було гальмом у розвитку нових

кредитних відносин. Лихварство могло втриматися лише там, де не було
правильно налагодженої банківської системи. З утворенням банківських
установ лихварство поступово втрачало чільні позиції в системі кредиту.

У Львові виникли перші філії великих австрійських банків: Австрійського

народного банку (1853 р.), Австрійського банку для торгівлі та промисловості
(1862 р.), Англо-Австрійського банку (1865 р.). Було організовано також низку
акційних банків. У 1867 р. виник Іпотечний банк, у 1868 р. – Селянський банк.

Провідне місце серед фінансово-кредитних установ Галичини посідав

створений 1883 р. Крайовий банк. Надаючи позики підприємцям, він сприяв
розвитку промисловості, а з початку 1890-х рр. безпосередньо долучався до
організації промислових і торговельних підприємств та банків.

Кінець XIX ст. характеризується становленням фабрично-заводської

промисловості в західноукраїнських землях, але найбільш поширеними
залишаються дрібні підприємства; великих підприємств з сотнями робітників
було одиниці. Фабричне виробництво було поширене перш за все в галузях
видобувної промисловості та первинної переробки сировини (нафтодобувна,
озокеритна, соледобувна, а також паперова, тютюнова, цегельна промисловість
тощо). Досить велику роль відіграє іноземний капітал, за рахунок якого
створюються великі підприємства; переважаючою була його роль і в оптовій
торгівлі.
 Висновок

Більше століття Україна перебувала у складі двох великих імперій – Російської

та Австрійської. Хоча Україна перебувала у двох різних державах, для
економіки її підросійської та підавстрійської частин були характерними схожі
тенденції.

Так, в обох імперіях майже одночасно розпочалося становлення ринкових

відносин та настала криза феодально-кріпосницького ладу. Економіка
потребувала скасування кріпосного права, тож рано чи пізно в обох країнах
було проведено аграрні реформи.

У післяреформений період економіка зазнала докорінних змін. Селяни, хоча й

на важких умовах, але все-таки ставали повноцінними учасниками ринкових
відносин. Розпочав формуватися новий прошарок суспільства – пролетаріат
(люди, які не мали власного капіталу, але могли продавати свою робочу силу).

Невід’ємною частиною пореформеного періоду було завершення промислового

перевороту. Відбувся перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного
виробництва до великого машинного фабрично-заводського. Це стало хорошим
підґрунтям для прискореного розвитку промисловості. Слід зазначити, що
індустріалізація відбувалася по регіонах не рівномірно. Так південні області та
Донбас стали головними осередками розвитку промисловості в Україні. Проте
решта регіонів тяжче втягувались процес індустріалізації. Наприкінці ХІХ ст.
Російська імперія перетворилася на аграрно-індустріальну державу, А Україна
стала одною з найрозвиненіших частин.

На українських землях в складі Австрійської імперії не відбувся такий

економічний стрибок, як у Російській імперії. Хоча у пореформений період тут
також пришвидшився розвиток промисловості, ці землі залишалися
сировинним придатком та ринком збуту для розвинутих західних провінцій.

На початку ХХ ст. економіка обох імперій вже була спрямована на

функціонування в умовах вільного ринку.
 Джерела

1. Економічна історія. Навчальний посібник / П.М. Леоненко, П.І.

Юхименко. – К.: Знання-Прес, 2004. – 499 c.
2. Економічна історія: Лекції / Н.О. Тимочко, О.А. Пучко, Л.М.
Рудомьоткіна та ін. – К.: КНЕУ, 2000. – 268 с.
3. Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. /
[ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.]; НАН
України, Ін-т історії України. – К.: Ніка-Центр, 2011. – Т. 1. – 696 с.
4. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія: виникнення, історія, розпад / А.
Каппелер. – Львів: УКУ, 2005. – 360 с.
5. Історія економіки та економічної думки : навч. посіб. / [С. В. Степаненко,
6. С. Н. Антонюк, В. М. Фещенко, Н. О. Тимочко] ; за ред. проф. С. В.
Степаненка. — К. : КНЕУ, 2010. — 743, [1] с.
7. Гуржій І.О. Розклад феодально-кріпосницької системи в сільському
господарстві України першої половини XIX ст. – К., 1964.
8. Іваночко У. Вплив соціально-функціональних 1. процесів на розвиток
урбанізації в Галичині XVIII – початку XX ст. // Історична топографія і
соціотопографія України: Зб. наук. праць. – Львів, 2006.