ТЕМА 1: Українські землі у складі Російської імперії

наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст.

7 год.
План:
1. Політика Російської імперії щодо українських етнічних територій.
2. Козацтво після ліквідації Запорізької Січі.
3. Соціально-економічний розвиток. Торгівля. Чумацький промисел.
Криза кріпосницької системи.
4. Початок індустріальної революції.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1: проаналізуйте політику династії Романових в Наддніпрянській Україні;
Завдання 2: простежте долю козацтва після ліквідації Січі в 1775 р.;
Завдання 3: охарактеризуйте кріпосницьку систему господарювання, визначте сутність її кризи;
Завдання 4: назвіть і прокоментуйте елементи ринкової економіки в першій половині ХІХ ст.

І. Матеріал до першого завдання.

Російсько-турецькі війни 1806–1812 і 1828–1829 рр., французько-російська війна 1812 р.
Війна 1806–1812 рр. тривала за Північне Причорномор’я, з великими перервами, закінчилася
підписанням Бухарестського договору (травень 1812). До складу Російської імперії відійшла
тоді Бессарабія, зокрема й території сучасної України біля Ізмаїла та три повіти Північної
Буковини, що поблизу Чернівців. Чимало ногайців і кримських татар переселилося в Туреччину.
Після 1812 р. до Бессарабії у великій кількості почали тікати селяни – переважно українці, бо
кріпосного права там майже не було. Підписання Бухарестського миру дало змогу росіянам
зосередити всі сили проти Наполеона, війська якого вторглися в Росію в ніч на 24 червня 1812 р.
Французько-російська війна 1812 р. Під час цієї війни наполеонівська армія наступала
через Білорусь, в Україні деякі її частини пройшли лише по Волині та Чернігівщині, хоча
більшість міст готувалися до оборони, зміцнювали захисні споруди. З дозволу Олександра І в
Україні почали створювати полки народного ополчення й козацькі полки загальним числом
близько 70 тис. осіб. Письменник Іван Котляревський брав безпосередню участь у формуванні 5-
го козачого полку на Полтавщині. Ці військові частини утримувалися коштом місцевого
населення, яке з власної ініціативи поставляло армії також коней, волів, вози й фураж. Люди
сподівалися, що після війни їм повернуть козацькі вольності.

Генерал Дмитро Невірівський командував уславленою 27-ю дивізією

(родом із Черкащини). Керівниками партизанських загонів були Єрмолай Четвертак, Федір
Потапов (Самусь). На війні відзначилися солдати Йосип Личенко, Іван Гальченко.
Проте після війни (1816) всі привілеї в ополченців і козаків влада відібрала, їх повернули до
попереднього, тобто податного стану.
Війна 1828–1829 рр. – навесні 1828 р. російська армія здобула міста Бендери та Яси. Згідно з
Адріанопольським миром, від Туреччини до Росії відійшли острова в дельті Дунаю, де до того
часу знаходилася Задунайська Січ.
 Політика Росії щодо України. У першій половині ХІХ ст. у Російській імперії зберігалося
самодержавство, тобто абсолютна й на свій лад східно-деспотична влада царів/імператорів.
Правили зокрема: син Катерини ІІ Павло І (1796–1801); його сини: Олександр І (1801–1825) та
Микола І (1825–1855). За характером їхня політика була кріпосницькою та шовіністичною.
Опорою царської влади були поміщики (дворяни, дідичі).
Після Наполеонівських війн, із ініціативи наближеного до Олександра І посадовця, графа
Олексія Аракчеєва, було створено військові поселення в Харківській, Катеринославській,
Херсонській губерніях. Вони існували протягом 1817–1857 рр., тобто чотири десятиліття. У 1820-
х рр. в Україні нараховувалося 375 тис. військових поселенців. Їхнє становище було вкрай
тяжким, адже хто такий військовий поселенець? В одній особі влада поєднала кріпака й солдата –
найбезправніших тоді людей. Військові поселенці і працювали, і служили… Їхні діти, також
цілком безправні – кантоністи – поступали на військову службу з 7 років.
Зберігаючи кріпосне право, російський монархічний уряд вимушено реагував на зародження
ринкової економіки, але вкрай невдало. Так, указом від 1797 р. Павло І запровадив урочну
систему (кріпак отримував урок, тобто роботу на один день і був зобов’язаний впоратися з ним).
Указом від 1801 р. Олександр І дозволив купцям, міщанам і селянам купувати землю в приватну
власність. 1803 р. він же видав указ «Про вільних хліборобів», але, відповідно до цього указу, до
1861 р. на волю викупиться лише 0,25% кріпаків. Уже за правління Миколи І було введено
місячину, це коли поміщики відбирали в кріпаків наділи й за місячне утримання натурою
(пайком та одягом) змушували їх виконуючи безперервну панщину. Найвідомішою з усіх стала
Інвентарна реформа 1847–1848 рр. на Правобережжі, яка була покликана посилити вплив Росії в
регіоні, де більшість населення становили українські селяни, а реальними господарями краю
лишалася польська шляхта (поміщики). Усі ці заходи були більше імітацією реформ, бо вони
фактично мало що змінювали в системі господарювання та тяжкому житті мільйонів селян.
Отже, у першій половині ХІХ ст. політика російських імператорів не сприяла глибоким
соціально-економічним змінам, була несправедливою щодо селянства, українців, про що
переконливо у своїй поезії сказав Т. Шевченко.

ІІ. Матеріал до другого завдання.

Після ліквідації Запорізької Січі в 1775 р. козацтво не зникло. Попри те, що чимало
запорожців невдовзі отримає статус державних селян, традиція козакування збережеться.
1788 р. – російська влада сформувала з частини колишніх запорожців Військо вірних
козаків, яке того ж року було перейменоване в Чорноморське козацьке військо. Його
розселили між Південним Бугом і Дністром. 1792 р. цих козаків переселили на Чорноморську
кордонну лінію, тобто на Кубань – так виникло Кубанське козацтво.
З окремого полку було створене нечисленне Бузьке козацьке військо. Його поселили
вздовж Південного Бугу. Це військо братиме участь у війнах із Туреччиною (1806–1812) та
Францією (1812). У 1817 р. козаки повстануть і їх реформують в уланські регулярні полки, тобто
легку кавалерію, озброєну списами.
Частина колишніх запорожців переселилася в гирло Дунаю, де створила Задунайську Січ. У
1828 р. задунайські козаки воюватимуть проти Туреччини. За отамана Йосипа Гладкого з них
російська влада створить Азовське військо (1832–1866), яке розселить на побережжі Азовського
моря, між Бердянськом і Маріуполем. Окремий загін Задунайського козацтва, не бажаючи
служити туркам і росіянам, переселиться в Австрійську імперію, не заснує Банатську Січ.
Отже, наприкінці ХVIII – у середині ХІХ ст. козацтво існувало у вигляді окремих
формувань, більшість із яких перебували на службі російської монархії. До середини 1860-х
рр. усі вони будуть або розпущені, або переселені на Кубань. Проте прагнення українців
жити вільним (козацьким) життям зберігатиметься й надалі.
 ІІІ. Матеріал до третього завдання.
Сутність кріпосницької системи господарювання першої половини ХІХ ст.:
1. Більшість земель перебувала у власності поміщиків.
2. Селяни (кріпаки), які належали поміщикам, користувалися наділами, для яких вони
були джерелом існування, а самим поміщикам забезпечували робочі руки.
3. По суті кріпаки були безправними рабами, тобто «майном» поміщиків.
4. Характер господарства – натуральний; вироблена продукція не йшла на продаж, а на
потреби самих виробників.
5. Рівень техніки й технологій лишався примітивним, удосконалень було обмаль.

Тогочасна техніка й технологія господарювання:

найдосконалішим знаряддям праці був важкий плуг, запряжений 3–4 парами волів; щодо
технологій, то переліг (здебільшого на Півдні) поєднувався з двопіллям і трипіллям, а про
багатопілля тоді ще не було й мови.
Розвиток господарства призводив до поступового руйнування кріпосницької системи.
Найхарактернішими ознаками цього руйнування були: 1) з метою мати готівку, поміщики
закладали свої землі в банки, тобто поступово розорювалися; 2) втягуючись у торгівлю, поміщики
переводили селян із натурального оброку на грошовий; 3) поміщики здавали свої села разом із
селянами в оренду євреям, яких називали посесорами, а саму оренду – посесією.
Отже, характерною ознакою руйнації кріпосницької системи було пожвавлення торгівлі.
Зростала кількість ярмарок, у 1817 р. їх нараховувалося 2346. Найбільші були в Києві, Харкові,
Єлисаведграді, Ромнах, Полтаві. Величезного значення набували Чорноморські порти.
Найбільшим портом імперії стала Одеса, яка в 1817–1859 рр. мала право безмитної торгівлі
(звідси назва вільний порт або порто-франко). Великими портами були Херсон, Миколаїв,
Севастополь. У середині ХІХ ст. щорічно з України вивозили на продаж понад 30 млн пудів
зерна. Особливістю було те, що збіжжя становило понад 80% усього експорту.
Ознаками кризи кріпосницької системи були: низька товарність господарств, посилення
кріпосницького гніту, зростання кількості безземельних селян (25%, тобто кожен четвертий
селянин узагалі не мав землі).

Чумаки – так у ХV–ХІХ ст. називали візників і торговців,

які перевозили волами хліб, сіль, рибу та інші товари для продажу. У середині ХІХ ст. із Криму
щорічно доставляли 8 млн пудів солі. Деякі чумаки – Харитоненки (майбутні власники
цукроварень), Барські, Кобці, Митюки, Пошивайли – дуже збагатилися. Чумацький промисел
занепаде з появою залізниць.
Криза кріпосницької системи полягала в її невідповідності новим тенденціям розвитку.
 Отже, у першій половині ХІХ ст. абсолютна більшість населення України мешкало в
селах. Найтяжчим було становище кріпаків і солдат. Особливо людям дошкуляли
рекрутські набори (на Лівобережжі їх ввели в 1797) – служба в армії, яка тривала 25 років.

Проводи рекрутів.
Понад половину всіх селян становили державні (казенні) селяни. У 1837–1841 рр. для них
провели реформу: з подушного оброку перевели на грошовий. А в 1847–1848 рр. – реформою
міністра Павла Кисельова для державних селян запровадили (чи впорядкували) самоврядування.

ІV. Матеріал до четвертого завдання.

Промисловість була представлена такими типами виробництва як ремесло й мануфактура
(дайте їм визначення!). Деякі поміщики, намагаючись отримувати більші прибутки від своїх
маєтків, почали запроваджувати більше мануфактур, щоправда, вони мало були орієнтовані на
зовнішні ринки. Але вже почали виникати й капіталістичні мануфактури. Їхніми власниками
були частіше всього купці, чумаки та інші люди, які фінансово збагатилися. Особливе місце тут
належало таким родинам як Яхненки, Симиренки, Терещенки (додатково про них див. Інтернет).
Цікаві факти. У 1825 р. на Дніпрі з’явився перший пароплав, що мав назву «Бджілка». У
1850 р. відкрили першу пасажирську пароплавну лінію Кременчук – Пінськ. У 1858 р. було
споруджено перший Ланцюговий міст через Дніпро в районі Києва.
У 1830–1840-х рр. в Україні розпочався промисловий переворот – перехід до машинного
виробництва. Поряд із мануфактурами почали з’являтися фабрики й заводи. У 1850-х рр. в
Україні діяло 11 чавуноливарних, 32 залізоробних, 16 механічних заводів. На кожному з них
працювало по кілька сотень робітників. Також функціонувало 2,5 тис. ґуралень, 40 тис. млинів,
218 цукроварних заводів, 54 миловарні. Центром цукроваріння України й усієї імперії став
Південь Київщини, тобто сучасна Черкащина. Найбільше цукрових заводів, а також залізницю й
станцію (сьогодні ім. Т. Шевченка у Смілі), заснував внук Катерини ІІ – граф Олексій
Бобринський (його батько незаконнонароджений, тому Бобринські не претендували на престол).
Промисловий переворот мав не лише технічну та економічну, а й соціальну сторону.
Поступово формувалися нові верстви населення – буржуазія (капіталісти, підприємці) та
робітники (пролетарі). На відміну від поміщиків і селян вони були людьми ринкових відносин.
Становище найманих робітників було вкрай тяжким, адже не було жодного закону, який
захищав би їхні права. Протестуючи проти свавілля власників та їхніх прикажчиків, пролетарії
винайшли нову форму боротьби за свої інтереси – страйки. Це коли вони колективно
відмовлялися від роботи й так змушували власника йти на якість поступки. Відомі такі страйки
робітників: 1805 р. – друкарів Києво-Печерської лаври, 1817 р. – працівників суконної
мануфактури с. Писарівки на Слобожанщині. Частіше страйки закінчувалися невдало.
Отже, у середині ХІХ ст. абсолютна більшість людей усе ще мешкала в селах,
займалася сільським господарством; у містах проживало лише 11% населення. Навіть у
Києві, найбільшому місті України, тоді нараховувалося до 70 тис. мешканців. Кажучи
інакше, це ще був час традиційного, аграрного суспільства, у глибинах якого зароджувалися
нові ринкові (капіталістичні) відносини.