1.

Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ

Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХVІІІ – на

початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною
ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ ст. перестала
існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина
правобережних українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах
зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії у 1783 р.), яке
наприкінця ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для населення
України. Тому однією з найхарактерніших ознак становища українських
земель у складі Російської держави був регіоналізм – виділялися чотири
великих регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним
становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережжя та
Південна (Степова) частина.

Становище і розвиток української нації у ХІХ ст. має певні особливості, які

роблять цей період не тільки унікальним, а й знаковим у її історії.

По-перше, маємо звернути увагу на розділення українських територій

між кількома державами. Тут можна говорити про набуття суспільного
досвіду формування абсолютно нових явищ як економічного, так і
політичного життя в контексті еволюції у складі держав різних не тільки за
рівнем розвитку, а й за своєю цивілізаційною спрямованістю

По-друге, доба ХІХ ст. характеризується стрімкими темпами у розвитку

економічних та соціальних змін у суспільстві. Насамперед варто звернути
увагу на формування нових верств населення, без яких подальший розвиток
української нації був би просто неможливий. Йдеться про появу інтелігенції
як найбільш суспільно активної частини населення, яка поступово перебирає
на себе роль духовної еліти, а також верстви підприємців, які забезпечували
можливість динамічного розвитку економічної складової життя нації. Однак
на ці процеси наклало свій відбиток бездержавне становище української
нації, яке розпочалося з другої половини XVIII ст. з поступової ліквідації
української автономії спочатку на Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині
та у результаті поділів Польщі і вдалих перемог Росії у ході російсько-
турецьких воєн кінця XVIII – початку XX ст. Переважна більшість
українських земель – Слобожанщина, Лівобережжя (Гетьманщина),
Правобережжя, Південь (Новоросія) увійшли до складу Російської імперії.
Населення Східної України наприкінці XVIII ст. становило 7,5 млн осіб, а
близько 1860 р. – 13,5 млн.

Отже, Україна перебувала у складі двох найбільших імперій. Великі імперії

спиралися на озброєну чисельну армію, на жорстокі кріпосницькі порядки.
Приєднані в різні часи до Російської імперії українські території – історико-
географічні регіони – були цілісною територіальною одиницею. Офіційно
Україна у складі Росії називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь».

На території Слобожанщини й Лівобережжя було засновано Слобідсько-

Українську, яку в 1835 р. перейменували на Харківську, Чернігівську та
Полтавську губернії, що утворили Малоросійське генерал-губернаторство.
На Правобережній Україні та Волині у 1832 р. у зв’язку з польським
повстанням 1830 – 1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та
Волинську губернії, об’єднані в Київське генерал-губернаторство.

Другий етап освоєння, що тривав з кінця XVIII ст. аж до середини XIX ст.,

проходив під домінуванням економічних важелів: пасовища і родючі
чорноземи степу мали використовуватися для ведення сільського
господарства. Одночасно погляд російського уряду спрямовувався на Чорне
море: нові порти мали надати новий імпульс зовнішній торгівлі та служити
військовим стратегічним цілям.

Російська імперія заохочувала селян переселятися до Новоросії

обіцянками привілеїв. Державні селяни з України, серед яких багато
козаків, а також селяни з внутрішніх областей Росії, переселялися в Південну
Україну. Дворяни одержували тут земельні володіння за тієї умови, що вони
заселять їх селянами. Крім того, з початку XIX ст. в Південну Україну
запрошували іноземних колоністів з різних країн, насамперед, з Німеччини.
Вже починаючи з 1780 -х років, на нижньому Придніпров’ї на території
колишньої Запорозької Січі поселялися німецькі меноніти, що іммігрували із
Західної Пруссії. Німецькі колоністи одержували виділені їм відносно великі
земельні ділянки, а також їм надавали певні привілеї, зокрема, звільнення від
військової служби, право на самоврядування та свободу віросповідання.

Поряд з державною колонізацією продовжувалася стихійна міграція

селян у напрямку степу. Державні селяни і кріпаки з України та Росії
перебиралися на новоосвоєні землі, що обіцяло не тільки кращі економічні
перспективи, а й так би мовити вільнішу моральну атмосферу.

Російська держава започаткувала також ініціативу щодо заснування міст у

Новоросії, наприклад, Катеринослава (нині – Дніпропетровськ) у 1783 р.
Найважливішим новим містом стало у 1794 р. портове місто Одеса, що
невдовзі перетворилося на економічний центр нового регіону. В Одесі
сконцентрувалась зовнішня торгівля через Чорне море. Місто стало
найважливішим портом Російської імперії з експорту зерна. Одеса з понад
100 тис. мешканців була третім за величиною містом Російської імперії.
Місто Одеса стало багатонаціональним: окрім українців та росіян тут
жили євреї, греки, болгари, вірмени, німці, італійці та французи. Проте
українці залишалися меншиною: найбільше місто України було
найменш українським. Однак на початку ХХ ст. в Одесі, Катеринославі,
Олександрівську, Бердянську, Херсоні, Кривому Розі, Нікополі та інших
південноукраїнських містах частка українського населення досить швидко
збільшувалась, зокрема, за рахунок промислового працевлаштування
місцевого селянства.

Південноукраїнські землі наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст.

відрізнялася від інших земель України та й Російської імперії в цілому
швидким приростом населення, своєю етнічною строкатістю, значними
темпами зростання сільського господарства та торгівлі, більш
вільнішим від інших територій України соціальним устроєм, що
характеризувалось меншою кількістю кріпаків і більшою соціальною
мобільністю, а також підприємницьким та космополітичним духом
перших поселенців.

У період чотирьох поділів Польщі (1772 – 1795 рр.) найбільша частина

існуючої з часів Середньовіччя Речі Посполитої потрапила під російське
панування. Однак національно-патріотична частина польської нації не
змирилася із втратою державної самостійності, тому польське питання стояло
досить гостро у внутрішній і зовнішній політиці Російської імперії ХІХ ст.
Водночас польське питання суттєво впливало на російську політику щодо
українців, які на початку ХІХ ст. залишалися досить залежними від
польського дворянства.

Для українських селян, які залишались кріпаками польських

землевласників-католиків, майже все залишилося по-старому й після
1830 р. Їхні права за російським зразком були обмежені навіть більше,
водночас зростали повинності. Населення таких маєтків залишалося під
впливом поляків, які й надалі розвивали польську систему освіти в Україні..

На той час селяни України розділялися на три основні групи: поміщицькі,

державні, вільні і козаки (останні за своїм станом фактично нічим не
відрізнялися від вільних селян). На Правобережжі закріпачені (поміщицькі)
селяни становили 58 %населення, на Лівобережжі – 38 %, у Південній
Україні – 25 %. У цілому селяни-кріпаки в 1838 р. складали 40 % населення
України.

На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська

губернії) поряд із зерновими вирощували також тютюн, коноплі і
частково цукровий буряк. На Правобережжі (Київська, Волинська,
Подільська губернії) спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці і
цукрового буряку. На Південній Україні (Катеринославська,
Херсонська, Таврійська губернії) – пшениці на експорт і тонкорунному
вівчарстві.

У промисловості відбувається так званий промисловий переворот — процес

заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою
великим машинним фабрично-заводським виробництвом з вільнонайманою
працею робітників. Він забезпечував впровадження у виробництво і
транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної
машинобудівної галузі.

Найрозвинутішими у першій половині XIX ст. були такі галузі

промисловості:

– цукрова (перші цукрові заводи в Україні збудовані у1824 p. в с. Трощино

Канівського повіту та у містечку Орловці Черкаського повіту на Київщині, у
с. Макошин на Чернігівщині). Далі розпочалася «цукрова лихоманка». У
1861 р. було вже 229 цукрових заводів, які давали великі прибутки. До
1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 руб. та вироблявся з кубинської сировини,
згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним. Українські
підприємці – Яхненки, Симиренки, Терещенки – стають в один ряд з
титулованими цукрозаводчиками – графами Бобринськими, Потоцькими та
ін.;

– ґуральництво (винокуріння). На горілку в Україні переганяли до третини

врожаю жита. З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн відер до 40 млн;

– суконна промисловість. У 1805 р. в Україні працювало 27 суконних

заводів, а в 1859 р. їх кількість зросла до 160. У 1860 р. в Україні виробляли 2
млн 200 тис. аршинів сукна. Центрами суконного виробництва стали
Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині;

– кам’яновугільна промисловість. У цій галузі добували 6 млн пуд. вугілля

на рік, що становило 33 % загальноімперського. Донбас вийшов на друге
місце в імперії за кількістю його видобутку, поступаючись лише
Домбровському басейну (Польща).

Великого розвитку набуває торгівля, в якій вагому роль почали відігравати

ярмарки. В Україні проходило 40 % від усіх ярмарків Російської імперії.
Значний товарообіг здійснювався на ярмарках Харкова: Хрещенському,
Троїцькому, Успенському, Покровському. Найбільша частка зайнятості у
промисловості та торгівлі за національним розподілом належала росіянам,
українцям та євреям.

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між

потенційними можливостями України (велика територія, значна кількість
населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо)
та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим
становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили та ін.
Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж
державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію.
Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона
мала сільський характер – підприємства знаходились у селах, а не в
містах, і на них працювали сезонно здебільшого кріпаки.

Это в самом-самом конце, после всех, кто-то подведёт итоги

Найважливіші події
Період   Подія
1868 – Заснування першого в Галичині товариства
«Просвіта».
1873   Створення у Львові літературного товариства
ім. Т.Г. Шевченка.
1873, січень – Заснування в Києві Історичного товариства Нестора
літописця.
1873, осінь – Початок масового «ходіння в народ».
1875 – Заснування університету в Чернівцях.
1876, 18 травня – Видання Емського акта про заборону видання та
ввезення з-за кордону літератури українською мовою.
Заборона театральних вистав українською мовою.
1877 – Початок масової еміграції українців до США.
1882, січень – Початок видання в Києві журналу «Київська
старовина».
1898 – У Києві засновано Політехнічний інститут.