Зміст

Вступ ………………………………………………………………………………3
1. Соціально-політичне становище України під владою іноземних держав.5
2. Організація судової влади в Гетьманській державі………….………….9
3. Правова система Гетьманщини ………………………………………….12
Висновок …………………………………………………………………………16
Список використаних джерел…………………………………………………17

2
 Вступ
Існування Гетьманської держави охоплює короткий час – з 1648 року
до 1781-го, коли Російська імперія остаточно інкорпорувала Гетьманську
державу й перетворила її на звичайну область – намісництво. У 1783 році
скасовано останні залишки державного ладу: військову організацію та
незакріпачене селянство.
Українська держава з самого початку набула характеру, властивого
державам XVII ст. цілої Европи – характеру станової держави, і цей характер
остаточно оформлюється за гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи.
Зберігається він і тоді, коли у XVIII ст. Українська держава, під російською
окупацією, втрачає свою незалежність.
Українська держава розгорталася не тим звичайним шляхом, як
західноєвропейські держави, які послідовно переходили шлях еволюції від
одної форми до іншої. В історії Української держави не було такої
послідовності, бо між великокнязівською добою і створенням Гетьманської
держави була перерва, і в XVII ст., коли Богдан Хмельницький поклав
початок нової держави, від минулого не залишилося нічого, крім спогадів.
Тому держава XVII ст. творилася на «tabula rasa», на чистому місці.
Творилася вона під час війни, під гуркіт гармат, у полум’ї пожеж. Творили її
військовики, переможці, серед яких майже не було цивільних людей із
своїми традиціями, як то було в Західній Европі. Сама держава мала назву
«Військо Запорізьке», і ця назва зберігалася й тоді, коли фактично Запоріжжя
жило своїм окремим життям. Лише у XVIII ст. цю назву замінила офіційна
«Мала Росія» або «Малоросія» стосовно до Лівобережної України. Цей
військовий характер відбився на титулятурі всіх урядовців Гетьманської
держави, які до кінця існування її носили військові найменування і
поєднували функції військові з державними.
Історія держави і права України насичена яскравими прикладами
закріплення традицій, неписаних законів, насамперед, козацького звичаєвого
права. На козацьке звичаєве право вплинули давньоруське право, правовий
3
звичай на українських землях литовсько-польської доби, які
трансформувалися в неповторну особливу правову систему з врахуванням
соціальних умов низового життя, старослов’янського громадського ладу з
його політичними свободами, вирішенням суспільних питань активною
частиною населення на козацьких зборах.
Запорозькі неписані закони мали надзвичайно велику вагу, були
аксіомами, корінилися у звичаях, а, отже, народній свідомості, йшли від
самого життя, досвіду, оформляючи по суті вже існуючі суспільні відносини.
На той час панівним станом в Україні крім шляхти, козацької
старшини, були також верхи православного духовенства. Православна церква
мала низку суттєвих привілеїв і прав, які не раз підтверджувалися в
гетьманських універсалах.
В роки національно-визвольної війни в містах зросла кількість
козаків. Вони, користуючись привілеями, займалися ремеслом, торгівлею.
Гетьманськими універсалами запроваджувалося в містах магдебурзьке право.
Такі міста одержують назву ратушних. Самоврядування в таких містах часто-
густо було фікцією. Привілейоване становище в містах мали купці. Вони
нерідко висувалися на вищі посади в органах міського самоврядування.
Таким чином, соціальне становище українського населення в другій
половині XVII - XVIII ст. зазнало змін у бік розширення прав для залежних
верств, що цілком відповідало демократичним засадам української
державності.

4
 1. Соціально-політичне становище України під владою іноземних
держав
Україна за Березневими статтями увійшла до складу Росії як
автономне державне утворення. Обмеження її суверенітету виявлялось у
тому, що вона визнавала над собою верховенство царської влади. Статус
України визначала російська держава. Гетьман і старшина перебували на
службі у царя. Збереглася самостійність України у внутрішньому управлінні
– вона мала свою казну.
Лівобережну Україну, що за Березневими статтями 1654 р. відійшла
до Росії, українці називали Гетьманщиною, а московити – Малоросією. До
неї входило десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський,
Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб’янський,
Миргородський і Полтавський. Гетьманщина була відносно густо населеним
і добре розвиненим краєм. До неї входило 11 великих міст, 126 містечок і
близько 1800 сіл. У 1700 р. її населяло приблизно 1,2 млн. осіб, тобто майже
чверть усього населення тогочасної України.
На Лівобережній Україні зберігся феодальний лад і його основа –
феодальна земельна власність. Суспільство поділялося на п’ять
станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. Між
станами і в кожному з них не було рівності. Стани мали окремі соціальні
групи, які відрізнялися одна від одної економічним і правовим становищем.
Деякі соціальні групи були привілейованими і всі разом становили панівний
клас (козацька старшина, родовита шляхта, вище православне духовенство та
міські багатії). Інші соціальні групи значно обмежувалися у привілеях або ж
зовсім їх не мали. Це пригнічені, залежні люди (селяни, рядове козацтво,
міська біднота).
Правове становище класів, різних груп і категорій визначалося
Березневими статтями та царськими жалуваними грамотами, а в наступний
період – царським законодавством і нормативними актами місцевої
адміністративно-політичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і
5
декретами генеральної ради, універсалами полковників). Умовами входження
України до Росії було передбачено, щоб «шляхтич залишався шляхтичем,
козак козаком, а міщанин міщанином». Селянство ж залишалося окремим
станом. У юридичних актах зазначалося тільки про його «звичайне
послушенство».
Замість польських феодалів панівне становище у суспільстві посідала
козацька старшина, родовита шляхта, яка брала участь у війні, міські багатії
та вище духовенство. Особливе місце серед панівних верств належало
козацькій старшині, яка разом зі шляхтою і духовенством зосередила у своїх
руках величезні земельні володіння та інші багатства.
На початок XVIII ст. верхівку суспільної структури Гетьманщини
очолила новонароджена знать. Найяскравішим свідченням перемоги елітизму
у Гетьманщині було «Значкове військове товариство». У його списках
значилися імена дорослих чоловіків зі старшинських родин, які ще не
обіймали ніяких посад, але з появою вакансії могли отримати певне
призначення. У 60-х роках XVIII ст. товариство налічувало 1300 прізвищ.
Окрім цього, існувало близько 800 осіб, котрі фактично обіймали урядові
посади. Таким чином, у середині XVIII ст. верхівку Гетьманщини становили
близько 2100 знатних осіб із понад 1 млн. загальної чисельності чоловічого
населення.
Після Андрусівського перемир’я 1667 р. і «Вічного миру» з Річчю
Посполитою 1686 р., Константинопольського мирного договору з
Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна і Київ з околицями були
остаточно затверджені у складі Росії.
Російсько-турецька війна, розпочата Портою 1768 р., закінчилася
Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., за яким землі між
Дніпром і Бугом, а також м. Керч і фортеці Єнікале, Азов та Кінбурн у Криму
були звільнені з-під влади Туреччини. Крим проголошувався незалежним, а
1783 р. його приєднали до Росії.

6
 Внаслідок нової війни з Туреччиною за Ясським мирним договором
1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Так
більша частина степової України ввійшла з основними українськими землями
до складу Російської держави.
Послабленням Речі Посполитої скористалися Пруссія та Австрія, які
захопили більшість польських земель. Російський уряд, боячись могутності
цих держав, погодився взяти участь у поділі Речі Посполитої. До Росії
відійшли землі Білорусії та частина Литви, Австрія захопила Галичину, а
власне польські землі стали здобиччю Пруссії 1772 р. Після другого поділу
Польщі 1793 р. до складу Росії ввійшли Правобережна Україна – Київщина,
Волинь, Поділля та Брацлавщина. Галичина, Буковина і Закарпатська
Україна залишились під владою Австрії. Після третього поділу Речі
Посполитої 1795 р. до Росії відійшла західна Волинь. Таким чином, більшість
українських земель ввійшла до складу Російської держави.
Приєднання Правобережної України до Росії викликало зміни
адміністративно-територіального устрою, тобто приведення його відповідно
до загальноімперського поділу. Царським указом 13 квітня 1793 р. було
вирішено створити на цих землях губернії, організувати судові установи. На
Правобережній Україні створювались дві губернії: Із’яславська і
Брацлавська. Тимчасово виділялась так звана Каменецька область, а колишні
Київське і частина Брацлавського воєводств ввійшли до складу Київського
намісництва.
Наказом 1 травня 1795 р. були створені також Брацлавська, Волинська
і Подільська губернії, а через дуже короткий час – 22 травня і 5 липня цього
ж року – за царськими указами утворювалися Брацлавське і Волинське
намісництва з поділом на округи, Подільське намісництво з поділом на
повіти. Але процес на цьому не завершився. Зійшовши на престол, Павло І
указом 12 грудня 1796 р. ліквідував Брацлавське намісництво, а 1797 р.
Правобережна Україна була поділена на три нові губернії – Київську,

7
Подільську та Волинську, які 1802 р. утворили єдине генерал-
губернаторство.
Відповідно до цього поділу запроваджувались і органи управління.
Адміністративно-поліційний апарат у губерніях очолювали губернатори. У
віданні генерал-губернаторів знаходилося управління декількома губерніями.
Генерал-губернатори і губернатори призначалися безпосередньо імператором
і наділялися вищою адміністративною, поліцейською та наглядною судовою
владою. Вони здійснювали нагляд за всіма місцевими установами. У їх
підпорядкуванні перебували також війська. Систему адміністративних
установ кожної губернії становили губернські правління, комісії, присутствія
і комітети, наказ суспільного презирства, межові контори, лікарські управи.
Провідне місце належало губернському правлінню. Формально цей орган
підпорядковувався губернатору і сенату, а насправді вони були допоміжними
органами губернатора за наглядом і керівництвом місцевими установами.
У повітах адміністративно-поліцейські функції виконували капітан-справник,
а також нижній земський суд. Ця назва органу не відповідала його
компетенції. Передусім, це був поліцейський орган повіту. Він також
виконував адміністративні, слідчі та судові функції щодо дрібних справ. У
деяких губерніях збереглися свої особливості. Так, у Волинській губернії
поліцейська система мала допоміжні органи як залишки старої системи
місцевого управління. Ними були так звані ключ-війти, які обиралися
дворянськими зібраннями із шляхтичів по 6-8 у повіті, їх діяльність мала
допоміжний характер для нижнього земського суду. Вони боролися з
бродяжництвом, перевіряли документи у сторонніх осіб, які знаходилися у
даній місцевості, збирали відомості для земського суду, стягували невеликі
суми і виконували дрібні доручення земського справника.
Управління містами здійснювалося поліцейськими органами і
становими виборними установами: міськими думами, магістратами і
ратушами. Чимало міст перебувало у власності чи в підпорядкуванні окремих
феодалів. Важливу роль в управлінні містами виконували городничі
8
(керівники поліцейських органів). Складовою частиною механізму
управління на Правобережній Україні була судова система, тісно пов’язана з
адміністративно-поліцейськими установами.

2. Організація судової влади в Гетьманській державі

У другій половині ХVІІ ст. в Україні зберігалась судова система часів
Б. Хмельницького; притому, феодали утримали право на доменіальний суд.
Доменіальний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл,
здійснювали магістрати і ратуші, а також право доменіального суду отримали
козацька старшина, українська шляхта, землевласники і «царські люди» в
Україні. Собором 1667 р. був санкціонований церковний суд. З другої
половини ХVІІ ст. міські суди потрапили під значний вплив сотенної
адміністрації, самостійність зберегли лише магістратські суди великих міст –
Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова та ін. Значну частину справ розглядав
Генеральний військовий суд у складі генерального судді і судового писаря. У
1727 р. до складу Генерального військового суду було уведено 3 російських і
3 українських чиновники, кандидатури яких затверджувались царем, а
головою суду став гетьман. Гетьманським універсалом 1760 р. Генеральний
військовий суд було реформовано – до його складу увійшли 12 членів, які
обирались козацькою старшиною: 2 генеральних суддів і 10 депутатів від
полків, а у 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду. Спершу
Генеральний військовий суд був судом першої інстанції в особливо важливих
справах, а згодом за універсалом гетьмана К.Розумовського був
перетворений на вищу апеляційну інстанцію, і як вища інстанція видавав
інструкції нижчим судам і скеровував до них своїх представників для участі
у судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації
Гетьманщини – до 1786 р.Основною ланкою судової системи були полкові
суди, які діяли до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялись від складу
відповідних полкових канцелярій. Головував у суді полковник, а у засіданні
брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні
9
(передусім, про вбивство) і цивільні справи. Вони були судами другої
інстанції для нижчих судів, а під час військових походів функціонували як
військово-польові суди.
На території сотні діяли сотенні суди, які за своїм складом і
діяльністю були подібними до сотенного правління. Спершу сотенні суди
діяли разом із ратушними судами як «сотенний уряд». З середини ХVІІІ ст.
до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, сотенний
осавул і хорунжий. За інструкцією Д. Апостола 1730 р. сотенний суд було
відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово його
компетенція звужувалась – за ним залишилось право здійснення судочинства
лише за дрібними скаргами і спорами рядового козацтва. Сотенні суди було
скасовано у 1763 р.
Існували сільські суди – загальні для козаків і селян, однак їх справи
розглядались окремо. До складу сільського суду входили війт та кілька
козаків і селян. А за інструкцією 1730 р. у селах, підлеглих сотенній
адміністрації, судочинство здійснював отаман або війт із 2-3 товаришами. У
державних маєтках за скаргою селянина на козака судочинство здійснював
отаман із «знатним товариством», а за скаргою козака на мужика – староста
або війт. Гетьман Д. Апостол провів певне відмежування міських судів від
полкових і сотенних судів. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з
підпорядкування полковим канцеляріям, а, натомість, уведені наприкінці
1763 р. земські суди могли розглядати справи міщан. До складу міських судів
входили: війти, бурмістри, райці і лавники.
Судові функції в Україні також здійснювали: цехові, мирові,
третейські і ярмаркові суди.
У середині ХVІІІ ст. в Україні назріла потреба у судовій реформі для
забезпечення соціально-економічних вимог старшини і шляхти, які прагнули
зрівняння їх у правах із російським дворянством, тож завданням судової
реформи було: зрівняння у підсудності усіх прошарків панівного стану,
обмеження компетенції Генерального військового суду як першої інстанції
10
для верхівки старшини, розмежування розгляду цивільних і кримінальних
справ і, врешті, спрощення судової системи. З’їзд козацької старшини у
Глухові постановив підтримати цю реформу, і після її проведення склалась
нова система загальних судів – земські, гродські і підкоморські, а
Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для них.
Земські суди було утворено у всіх повітах Лівобережної України. До
їх складу входили земський суддя, підсудок і писар, які обирались із
козацької старшини, а з 1768 р. було заборонено обирати до складу
земського суду рядових козаків; вступаючи на посаду, члени земського суду
присягали. Земські суди розглядали спори про право на власність і на
спадщину. Їх було ліквідовано у 1831 р.
Гродські суди були аналогічними до полкових судів, які діяли у
полкових містах. До гродського суду входили: полковник, міський суддя,
кілька (до 3) полкових старшин і судовий писар. До компетенції гродських
судів належали кримінальні справи про вбивство, згвалтування, крадіжку,
розбій, хабарництво тощо, а важливі кримінальні справи, які стосувались
інтересів Російської імперії, передавались на розгляд у Преображенський
приказ і Таємну Канцелярію, а пізніше у Вищу таємну раду і Таємну
експедицію. Гродські суди діяли до 1782 р.Підкоморські суди створювались
по усіх повітах, до їх складу входили підкоморій і комірник. Кандидатуру
підкоморія визначав гетьман, і він обирався повітом; за своїм становищем він
вважався першим після полковника; підкоморій добирав собі помічника –
комірника; обидві посади були довічними. Підкоморський суд розглядав
земельні спори, апеляційною інстанцією для нього був Генеральний
військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.
У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і
Таврійській губерніях з 1775 р. діяла судова система Росії.

11
 3. Правова система Гетьманщини
За Березневими статтями в Україні продовжувала діяти попередня
правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни.
Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло
суспільних відносин за принципом «ведлуг звичаю давнього». Норми
звичаєвого права широко застосовували судові та адміністративні органи,
вони були основним джерелом при складанні збірників права, проведенні
кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Значне місце у правовій
системі посідала  нормотворча діяльність гетьманської влади. Цьому
періодові властиво і те, що на визволеній від поляків території зберігалися
деякі джерела польсько-литовського походження. Серед них вирізнялися
окремі князівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і
статути. Найважливішим був, звичайно, третій Литовський статут 1588 р., що
діяв в Україні аж до середини XIX ст., а також різні збірники магдебурзького
права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах,
наділених правом самоврядування.
Важлива роль, безперечно, у регулюванні суспільних відносин
належала Статтям Богдана Хмельницького, а також договірним статтям,
підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і
російським урядом – з іншого. У цих договорах визначалося правове
становище України у складі Росії, порушувалися головні питання
внутрішнього життя України. Поширилися нормативні акти гетьманської
влади і Генеральної військової канцелярії, зокрема гетьманські універсали,
ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти, які були загальнообов’язковими і
визначали правове становище окремих установ, станів, осіб чи господарств
До ліквідації політичної та правової автономії України норми російського
права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді
дрібних кримінальних справ чи спорів застосовувалися норми звичаєвого
права, але згодом основним джерелом права стало російське законодавство.

12
 У південних районах, так званій Новоросії, також застосовувалися
норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і
норм звичаєвого права. Правобережна Україна до кінця XVIII ст. залишалася
у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, магдебурзьке
право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тільки 1840-1842 рр. на
територію всієї України була поширена чинність Зводу законів Російської
імперії.
Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили
одна одній і були значною мірою застарілими або дублювалися. Окрім цього,
верхівка суспільства України прагнула зрівнятися в правах з російським
дворянством. Все це стало причиною проведення кодифікаційних робіт у
другій чверті XVIII ст.
Розвиток і зміцнення феодалізму призвели до посилення ролі нових
джерел права, його кодифікації та подальшого розвитку основних галузей
діючої системи права. Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на
землю та в інших, тісно пов’язаних з ним правових відносин. Збереглися
способи набуття землеволодінь – спадкування, дарування, обмін, купівля-
продаж, освоєння нових земель. У зв’язку з переходом землі, якою володіли
раніше польські магнати і шляхта, у загальновійськову власність з’явилися
нові способи її набуття у приватне володіння – отримання на ранг за службу,
пожалування з боку царя, гетьмана чи полковника, за давністю володіння. З
правового боку всі земельні володіння поділялися на два види –
вотчина і держання. Вотчинна форма землеволодіння внаслідок зміцнення і
розширення кріпосницьких відносин ставала переважаючою. Вотчини були у
повній власності і могли вільно відчужуватися шляхом спадкування, обміну,
купівлі-продажу. Держання були тимчасовими володіннями: передача,
пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні
послуги, орендування землі.
Товарно-грошові відносини зумовили розвиток зобов’язальних
відносин, що випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Під
13
зобов’язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи
заподіяла шкоду. Найпоширенішими були договори обміну і купівлі-продажу
рухомого і нерухомого майна. Для того щоб їх скласти, вимагалося письмове
занесення про це в акт книги. Такий порядок існував і для грошової та
майнової позики, особистого чи майнового найму. Невиплата боргу у
визначений термін призводила до конфіскації майна або відчуження
земельного наділу боржника, який рішенням суду міг бути переданий
кредиторові чи наймачу на певний строк для відроблення боргу.
У спадковому праві появилась тенденція до встановлення чітких
кордонів вільного розпорядження спадковим майном за заповітом, а також
розширення спадкових прав за жіночою лінією. Для міщан
приватновласницьких містечок право спадкування за заповітом було
обмежено третиною спадкового майна, а дві третини його за законом
переходило до дітей для забезпечення їх повинностей на користь власника
землі.
Сімейно-шлюбне право не зазнало суттєвих змін. Зазнав змін обряд
заручення. При укладенні договору про шлюб і встановленні приданого
(віна) визначався так званий заряд, тобто частина майна нареченої (гроші,
золото чи золоті прикраси і вироби) оцінювалась у подвійному розмірі та
поверталась у випадку відмови нареченого від вступу в шлюб або розірвання
шлюбу з його вини.
Зазнали змін принципи розвитку кримінального права. Під злочином
почали розуміти порушення закону, правової норми, заподіяння шкоди
життю, здоров’ю, майну, честі особи. Покарання полягало у залякуванні,
відшкодуванні, ізоляції та використанні праці злочинця. Суб’єктами злочину
могли вважатися всі особи за винятком малолітніх до 16-річного віку. Від
покарання звільнялися (чи каралися значно легше) особи, котрі мали фізичці
вади. З суб’єктивного боку при визначенні покарання брали до уваги ступінь
вини злочинця. Об’єкти злочину були встановлені законами порядку –
державна влада та управління, життя, здоров’я, майно і честь людини.
14
Система покарання була складною. Якщо вид покарання визначався, то його
межі – не завжди. Вид і розмір залежали від соціальної приналежності
злочинця і потерпілого. Допускалося застосування декількох видів покарання
за один злочин.
Процесуальне право також зазнало змін. Відбувалися часті
реорганізації судів, проводилися судові реформи. Суди не відокремлювалися
від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі
справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних
справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або
наявні докази. Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення,
визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами
вважалися показання сторін, свідків, котрі не могли бути родичами або
зацікавленими у судовому спорі. Доказами вважалися також речі, документи,
присяга.
Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи
державними органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його
шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя.
Він збирав відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у
місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На
початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого
існували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви.
На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук. Після розшуку і
встановлення вини злочинця віддавали до суду. Розпочинався процес
судового розгляду. При винесенні вироку на рішення суду могли вплинути
прохання потерпілого чи громади пом’якшити покарання, жінки – віддати
злочинця їй в чоловіки. Рішення і вироки можна було оскаржити у
вищестоящі інстанції.
Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Україні до кінця
XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.

15
 Висновок
Українська козацька держава, створена під керівництвом гетьмана
Богдана Хмельницького наприкінці 40-х років XVII ст., посідала гідне місце
серед держав Європи. Незабаром після укладення в 1654 р. договору між
Україною і Росією царський уряд послідово здійснював політику,
спрямовану на ліквідацію Української держави. Через несприятливі
політичні обставини українському народу і його лідерам не вдалося зберегти
національну державність.
Несприятливими були геополітичні умови, сильними були сусідні
держави, що претендували на українські землі, могутнім був натиск
Російської імперії. У Гетьманщині впродовж усього часу її існування був
своєрідний демократичний у своїй основі державний устрій. Хоча царський
уряд урізав автономію, але у свідомості народних мас зберігалась ідея
демократичності і незалежності Української держави, почуття любові до
своєї батьківщини. І коли, наприкінці XVIII ст., багатьом здавалося, що
українське національне життя померло, саме на основі національно-
державних традицій попереднього часу починалося нове відродження
національної самосвідомості українського народу, що супроводжувалося
формуванням самобутньої правової системи, яка тривалі роки існувала у
формі українського звичаєвого права, втілювалася в нормативних актах
місцевих органів влади в Україні, праві місцевого самоврядування,
військовому козацькому праві.
Незважаючи на трагічну долю, Українська козацька держава аж до 80-
х років XVIII ст. – це надзвичайно важлива епоха в історії українського
народу.

16
 Список використаних джерел

1. Білоцерківський В. Я. Історія України: навч. посіб. / В  Я.

Білоцерківський. – Київ: Центр учбової літератури, 2007. – 536 с.
2. Бойко О. Д. Історія України: навч. посіб. – Вид. 3-е, виправл.,
доповнене / О.Д. Бойко. – Київ: Академвидав, 2006. – 688 с.
3. Грушевський М. С. Илюстрированная история украинского народа / М.
С. Грушевський. – Київ: Левада, 1996. – С. 264.
4. Заяць А. Проблеми історії України ХVІ - ХVІІІ століть / А. Заяць. –
Львів, 2004. – С. 137-153.
5. Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 року / В.  С.
Кульчицький. // Право України. – 1994. – № 9. – С. 28
6. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії / НАН України. Ін-т історії
України ; відп. ред. В. Смолій / В. Литвин. – Київ, 2002. – 133 с.
7. Новий довідник : Історія України : / упоряд. С. Крупчан [та ін.]. – Київ:
Казка, 2005. – 736 с.
8. Пасічник М. С. Історія України : державницькі процеси, розвиток
культури та політичні перспективи : навч. посіб. – 2-е вид., стер. / М.
С.  Пасічник – Київ: Знання, 2006. – 735 с.
9. Щербак В. О. Історія українського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол:
Смолій (відп. Ред) та інші. – Київ.: Вид.дім «Києво-Могилянська
академія», – 2006, – Т.1. – 800 с.
10. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до к. 18 ст. / Н.
Яковенко. – Київ: Генеза, 1997. – С. 285.

17