Південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були

незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.

Українське козацтво як суспільний стан в Україні почало формуватися з кінця XV - початку XVI ст. Перша
згадка про українських козаків датована 1492 р. Вже тоді козаки допомагали полякам боротися з татарами.
Слово "козак" тюркського походження і означає "вільна людина", "воїн-вершник". В українській мові слово
"козацтво" визначає суспільний стан вільних від кріпосного права людей, які займалися господарською
діяльністю й обороняли Україну від іноземних загарбників.
Серед основних причин виникнення козацтва, можна виділити:
соціальні (посилення феодальної експлуатації з боку литовських та польських магнатів, шляхти,
оформлення кріпосної залежності);
економічні (нестача власної землі у селян і як наслідок – переселення селян на "Дике поле", у
Запоріжжя та нижнє Подніпров'я);
політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних
кордонів від татарської загрози);
стратегічні (загроза з боку Кримського ханства);
національно-релігійні (політика полонізації українського населення та наступ католицької церкви на
права православної).
Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яке, тікаючи у
степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на
південь спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на
Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація
походів проти татар і заготівля дичини та риби. Заможні козаки мали наймитів, у тому числі з козацького
середовища, які допомагали вести господарство. У 1556 р. на о. Мала Хортиця черкаський староста Дмитро
Вишневецький заснував фортецю Хортицю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Назва "Січ" походить від
слова "сікти" і означає укріплення з дерева, хмизу, глини. Крім Хортицької, також відомі січі Базавлуцька,
Томаківська, Чортомлицька, Каменська тощо.
Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів
робочих рук, а козацькі походи на Крим і Стамбул ускладнювали стосунки Польщі з Туреччиною. Тому,
проводячи політику «поділяй і володарюй», польський уряд брав до себе на службу заможну частину
козаків, забезпечивши їм привілеї. І вже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи
їх на основне завдання — охороняти південні кордони держави.
У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін із 300 козаків, які
вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської
казни, вони не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька
старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку).
Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Офіційно реєстрове козацтво називали Запорізьким
Військом, якому формально підпорядковувалась і Запорізька Січ. Проте взяти Запоріжжя під свій контроль
Речі Посполитій так і не вдалося. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а у 1590 — вже тисячу. Але
наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом з запорожцями все частіше виступало не
тільки проти турецько-татарських агресорів, а й проти польсько-шляхетського феодального гніту,
підтримуючи селянство.
Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Січ, проте,
відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало
собою наступний після Галицько-волинського князівства етап поступового формування української
етнічної держави.
Значення козацтва в історії України:
заселили степові, запустілі землі;
захищали південні райони України від турецько-татарських нападів;
брали участь у народних повстаннях;
сформували основи козацької державності.

3.

Землі Запорозької Січі1 охоплювали майже всю нинішню Кіровоградщину, всю Дніпропетровщину,
частини Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей. За підрахунками дослідників,
територія Вольностей Війська Запорозького (таку офіційну назву мала Запорозька Січ) становила близько
87 тис. м2, що дорівнювало сучасним Болгарії, Угорщині та Португалії, разом узятим. Населення Січі в
останній рік її існування складало близько 120 тис. осіб, зокрема козаків-січовиків було 15 тис.

Січ поділялася спочатку на вісім, а до середини XVIII ст. - на 10 палати. Паланка була певною
територіальною одиницею поза межами військової організації держави - И укріпленого табору, Січі.
Кожна паланка мала адміністративний центр - містечко, селище або село, в якому розташовувався
орган управління - паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися лише хутори посполитих селян
та одружених козаків.

Заможні козаки освоювали територію паланки, закладаючи зимівники та слободи - своєрідні

господарські одиниці й водночас спостережні пункти, які слугували певним рубежем оборони від
татарських набігів. Вони мали деякі ознаки фермерських господарств із товарним виробництвом та
застосуванням найманої праці. Зимівники та слободи формально підпорядковувались адміністрації
Січі, їх залежність визначалася припискою господаря до одного з козацьких куренів.

Суспільна організація

Суспільна організація Запорозької Січі базувалася на принципах козацької демократії та загальної

рівності. Найсталішою суспільною верствою були козаки - низові (або запорозькі), реєстрові, а також
ті, котрі жили у прикордонних поселеннях і не мали певного офіційного статусу. Лише козаки
володіли політичними правами, могли обирати та бути обраними до органу держави і обіймати військові,
адміністративні й судові посади.

Особи, що не належали до козацького стану, були рівними в усіх інших правах із козаками. Майнова
нерівність існувала, але економічна, а не юридична. Багатші не мали права-привілею над біднішими.
Різниці між дуками (козацькою аристократією) і голотою з правової точки зору не було. Привілеїв як таких
- теж.

Із різниці в майновому становищі козаків уміло скористалася польська влада. Найзаможніша козацька
верхівка у другій половині XVI ст. стала опорою для формування військових охоронних підрозділів -
реєстрового козацтва. Військо Запорозьке реєстрове розташовувалося на північ від Січі, охоплюючи
територію від Чигирина до Трахтемирова (північніше Канова).

Реєстровці були єдині з козаків, які володіли привілеями; виходили з-під юрисдикції поміщиків, з-під влади
воєвод і старост, якщо жили на королівських землях; звільнялися від податків; мали право купувати землю;
могли вести торгівлю; отримували за службу платню та зброю; судилися лише козацькими судами.
Щоправда, адміністрація Речі Посполитої могла будь-коли скоротити чи розігнати реєстрове військо, і ті,
кого викреслювали зі списків (так звані "випищики"), мусили повертатися до своїх панів.

4. Політичний устрій

За формою правління Запорозька Січ належить до демократичних республік. Вона стала ідеалом
республікансько-демократичного устрою і для тогочасних правителів, і для нащадків.

Органом прямої демократії була козацька рада, яка виконувала функції своєрідного законодавчого органу.
Під час роботи козацьких рад (на Водохреще, Великдень і Покрову) відкритим демократичним способом
висували кандидатури на посади, їх обговорювали і більшістю голосів обирали.

У Раді міг брати участь будь-хто з козаків. На ній ухвалювали закони, вирішували питання війни і миру,
організації військових походів, покарання злочинців, розподілу господарських угідь тощо. Вона
контролювала діяльність урядовців.

Виконавча влада належала кошу, тобто обраним на один рік на козацькій раді посадовцям (кошовому
отаману і старшині). Загалом у владних структурах Січі перебувало 120 осіб командно-адміністративного
персоналу, з яких 21 особу вважали високопосадовцем.

Найвище становище в апараті управління мав кошовий отаман. За сучасною термінологією, він був главою
держави, головнокомандувачем війська та військовим комендантом Січі як військового табору. У воєнний
час кошовий ставав верховним головнокомандувачем і діяв як повновладний диктатор. При ньому була
група радників, яка утворювала дорадчий орган, що складався з колишніх посадовців, які пішли у
відставку.

Адміністрація Січі мала три ланки управлінців:

а) військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя та військовий отаман);

б) військові чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, кантаржей);

в) похідна старшина (полковник, осавул, писар) та паланкова старшина (паланковий полковник, осавул і
писар).
Досить впливовими на Січі були курінні отамани, що очолювали окремі структурні ланки товариства.
Варто зазначити, що саме отамани були тими елементами суспільної організації, які виникли передусім.
Отамани стояли на чолі розрізнених загонів-ватаг, які з часом - у процесі консолідації козацтва та
ускладнення функцій - створили організацію, відому під назвою Запорозька Січ. Зазвичай курені були
своєрідними об'єднаннями земляків, а тому й назву куреню давали від місцевості, звідки прибули більшість
членів курінної громади (Канівський, Іванівський, Дерев'янківський, Титарівський). Курінного отамана
обирали на сходці куреня, його кандидатура не потребувала підтвердження на загальній козацькій раді
(колі) чи кошового отамана. Курінних дуже шанували, їх слухалися, "як батька свого".

Уся адміністрація Запорозької Січі разом із козаками формально підлягала владі Речі Посполитої. Однак
фактично вона діяла як незалежна у відносинах з іншими державами. Наприкінці XVI ст. Січ налагодила
тісні контакти з Туреччиною, Угорщиною, Австрією, Московським царством, ставши таким чином
суб'єктом міжнародного права.

Що визначало форму правління Запорозької Січі як республіканську?

По-перше, наявність вищого органу влади, який мав колективно-представницький характер (козацька рада).
По-друге, виборність усіх органів влади. По-третє, функціонування органів влади за принципом розподілу
повноважень. По-четверте, колегіальність у прийнятті рішень. По-п'яте, строковість терміну повноважень
органів влади та посадових осіб. По-шосте, відповідальність посадових осіб у формі відкликання їх,
відставки, суду чи навіть страти. По-сьоме, високий авторитет судової влади (детальніше про це буде
сказано при розгляді питання судочинства).

Така військово-республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично
всіх господарських і громадських питань Січі перетворили її на стійкий політичний організм.

Тривалу живучість Запорозької Січі у ворожому оточенні забезпечували також внутрішньо-общинна

демократія, рівність усіх членів козацької громади, шана давніх звичаїв і традицій.

Водночас не слід ідеалізувати суспільно-політичні порядки на Запоріжжі. Тут мали місце внутрішньо-
станові (серед козацтва) суперечності та конфлікти, майнова нерівність (заможні козаки і голота) та
соціальна диференціація (козацька старшина, "сірома", сімейні козаки).

Запорозька Січ існувала як суб'єкт міжнародних відносин. Кіш Війська Запорозького приймав
представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні
угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував деякі держави у військових коаліціях.

У 1616р. польський сейм офіційно визнав, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка.
Багаторічне функціонування Січі по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави) етап
формування та існування української етнічної держави.
Запорозьку Січ можна називати республікою безпосереднього управління, у якій законодавча влада
належала всьому народові, а не лише його представникам. Таке безпосереднє управління було можливе
лише в невеликих державах із населенням у кілька сот тисяч.

Козацька (або військова) рада була органом законодавчої влади, але не у формі представницького органу,
якими були станово-представницькі органи європейських держав тих часів (Генеральні штати, парламент,
рейхстаг), а у формі участі в управлінні справами Запорозької Січі всього козацького стану держави.

5.

До Переяслава 31 грудня 1653 р. прибуло московське посольство на чолі з боярином В. Бутурліним.

Гетьман був зайнятий війною з Польщею та похороном Тимоша і прибув до Переяслава лише 6 січня
1654 р. За наказом Б. Хмельницького 8 січня 1654 р. до Переяслава приїхала козацька старшина, яка
підтримала рішення про союз з Московією. На площі біля храму скликали генеральну раду, де були
присутні безліч людей. Б. Хмельницький звернувся до народу з промовою, в якій нагадав про тяжке
військове становище, про ненадійність союзу з кримським ханом, про захоплення поляками українських
територій, про національне пригноблення українського народу і наголосив на необхідності для України
прийняти чиєсь заступництво. Було названо чотири потенційних кандидати на цю роль: польський король,
кримський хан, турецький султан і московський цар. А найкращим визнавався православний цар. Натовп
схвально відгукнувся на промову гетьмана. Відтак В. Бутурлін, Б. Хмельницький і старшина пішли до
місцевої церкви, щоб скріпити рішення присягою. Але тут сталася неприємна подія. Б. Хмельницький
сподівався, що згідно із заведеною у Польщі традицією присягу даватимуть обидві сторони – українці
присягнуть на вірність цареві, а він пообіцяє захищати їх від поляків і поважати їхні права і привілеї. Проте
В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, сказавши, що на відміну від польського короля цар є
самодержцем і не присягає підданим. Розсердившись, Б. Хмельницький вийшов з церкви, пригрозивши
взагалі ліквідувати угоду. Та В. Бутурлін уперто стояв на своєму. Врешті, розуміючи, що можна втратити
підтримку царя через просту формальність, Б. Хмельницький погодився дати клятву на вірність цареві.
Переговори тривали два дні (9–10 січня), аж поки бояри запевнили, що цар своєю грамотою
затвердить вольності (права) України.

Далі протягом двох днів Б. Хмельницький з І. Виговським та посли обговорювали деталі угоди, в тому
числі – бажання гетьмана, щоб в Україну, власне до Києва, прийшло московське військо. Це було важливе
для України не як оборона, бо що могли зробити навіть 3 тис. московського війська, коли йшлося про
60 тис. реєстрових козаків на 350-тисячну армію, що стояла під Жванцем. Але це було необхідно для
України, як доказ, що не існувало вже й тіні залежності від Польщі, – це було найголовнішим на той
момент16.

На тому закінчилися переговори гетьмана з посольством царя. Історик О. Оглоблин у кількох словах
резюмує сенс переговорів:

1) встановлено військовий союз України з Московщиною, гарантований протекцією московського царя над
Україною;

2) дано гарантію царем про збереження всіх прав і вольностей Української держави.

Невдовзі після цього царські чиновники роз’їхалися по 117 містах приймати присягу на вірність цареві
Олексію Михайловичу. Присягу дали 127 тис. воїнів. Однак старшини Полтавського і Кропивнянського
полків відмовилися давати присягу, заявивши, що за котів (соболів) не продаватимуть душу, а московських
послів побили.
З того року в Україні виникла сильна партія, що не бажала стати підданими Московського царя. Проти
союзу з Москвою виступили полковники І. Сірко, І. Богун, М. Гладкий, Г. Гуляницький та ін. Зокрема,
І. Богун і пізніше не дав присяги. З відомих осіб козацького стану до цієї партії належав Іван Сірко, згодом
знаменитий кошовий отаман запорозьких козаків. Не бажаючи залишатись в Україні, І. Сірко незабаром
покинув її та вернувся до Запорожжя18.

Так само негативно ставилися до союзу України і Московії Київський митрополит Сильвестр Косов та інші
представники вищого духовенства, бо незважаючи на спільність релігій українське православ’я
відрізнялося від російського: українська церква підпорядковувалася Візантійському патріарху, а російська
– російському.

Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві у березні 1654 р. (так звані Березневі
статті). Він передбачав права і привілеї української шляхти та козацької старшини; 60-тисячний козацький
реєстр; плату старшині й гроші на утримання козацького війська, збереження місцевої адміністрації; право
Війська Запорозького обирати гетьмана; право на невтручання царських воєвод у внутрішні справи
України; підтвердження козацьких і шляхетських вольностей; збереження прав київського митрополита;
наявність військових застав на кордоні України з Польщею і козацької – у фортеці Кодак; захист України
від нападів татар та ін.