1. Виникнення українського козацтва.

В Україні у зв’язку з подальшим закріпаченням, посиленням національного і

релігійного гніту багато селян, незважаючи на татарську небезпеку, почали
тікати у степи Дикого поля, куди не сягала влада польських панів. Це була
пасивна форма протесту. Тікали переважно жителі Східної Галичини, Волині,
Західного Поділля, північних районів Київщини, а також міщани, позбавлені
сану священики, збідніла шляхта. Здебільшого переселялись українці, а також
поляки, молдавани, росіяни, білоруси. Спочатку йшли на літній сезон у степи,
де могли вільно обробляти землю, рибалити, розводити бджіл, полювати. Вони
збиралися в гурти, обирали отамана. Щоб запобігти нападам татар, люди часто
самі нападали на них, іноді грабували купців. На зиму вони поверталися додому
під захист замків і платили королівським старостам данину. Згодом таких людей
почали називати козаками.

Відомий дослідник Запорозької Січі Д. Яворницький у своїй праці «Історія

запорозьких козаків», розглядаючи походження козаків вказує, що «початки
козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. На це наштовхують нас як
філологічні міркування, так і історичні відомості. Слово «козак», або
правильніше, «казак», безумовно, східне слово, як і слова аксак, гайдамак,
кишлак, абак та багато інших подібних слів, що мають поширене у багатьох
тюркських мовах закінчення “ак”»1.

Вперше слово «казак» стає відомим у половців, народу тюркського походження,

з ХІ ст.; мовою половців воно означало «вартового, передового, нічного й
денного»2. У Криму цей термін був відомий уже з XІV ст. У широкому
розумінні «козак» – це вільна, незалежна людина, шукач військових пригод.

На думку М. Максимовича, козаки стають історично відомі в Україні вже з

1471 р., коли Київське князівство було перетворене на воєводство. Проте перша
згадка про українських козаків датується 1489 р. Вона пов’язана з походом сина
польського короля Яна Альбрехта проти татар. Як зазначав польський хроніст
М. Бєльський, польське військо успішно просувалося на південь у подільських
степах завдяки провідникам з місцевих козаків3.

Водночас в історіографії також існує точка зору, що прототипом козаків можна

вважати бродників – населення, яке бродило степом у пошуках кращого життя.
Вперше вони згадуються в Іпатіївському літописі 1147 р.

Українське козацтво виникло з певних економічних причин: захоплення

українських земель польськими і литовськими феодалами та нестача власної
землі у селян і як наслідок – переселення селян у «Дике поле», Запоріжжя,
нижнє Подніпров’я; соціальних причин: посилення феодального гніту,
оформлення кріпосної залежності; політичних – намагання Польщі встановити
контроль над утікачами з Подніпров’я; національно-релігійних – політика
спольщення, гоніння на православну церкву; військових причин: необхідність
захисту кордонів від зазіхань Кримського ханства.

Поступово козаки почали осідати у степу на постійне проживання. На середину

XVІ ст. у родючих південноукраїнських степах виникли козацькі уходи,
слободи, а згодом й села. Перші козацькі слободи розташовувались обіч
сумнозвісного татарського «Чорного шляху» вздовж р. Тясмин, що поблизу
Чигирина, р. Ташлик, неподалік сучасного м. Сміла, а також річок Конилка та
Гірський Тікич неподалік Умані. Отож колиска козацтва знаходиться на
території південної частини сучасної Київської, східної та південно-східної
частин Вінницької та Черкаської областей України. Козаки займалися
хліборобством, скотарством, рибальством, бджільництвом, полюванням,
ремеслом, торгівлею. Козацькі поселення були багатші від сіл кріпосних селян,
адже, по-перше, козаки були вільними людьми, а по-друге, вони мали земельні
ділянки, розміри яких перевищували землеволодіння багатьох шляхтичів на
заході. Почав формуватися козацький устрій. Козаки об’єднувались у
спільноти – громади. Найважливіші питання вирішувалися на радах. На цих
радах обирались отамани, осавули, судді. Козаки мали однакові права на
користування землею, на полювання, рибальство тощо. Козаки, які жили на
захоплених магнатами землях, повинні були давати їм мед, хутро, гроші,
служити у військових загонах при замках.

Життя козаків у Наддніпрянщині було тяжким і дуже небезпечним. Навіть

працюючи на землі, вони змушені були постійно носити зброю, щоб захищатися
від турків і татар. З роками козаки вдосконалили свою військову майстерність та
організацію, виготовляли доброякісну зброю і порох. Озброєні козаки почали не
лише захищатися від набігів кримчан, а й нападати на татарські улуси. У 1489 р.
загони козаків під час походу билися з татарами поблизу Таманської переправи,
що поблизу татарського укріплення Іслам-городок поблизу Тавані на лівому
березі Дніпра. У 1492 р. козаки напали на татарські кораблі на Дніпрі. У 1494 р.,
1496 р. і 1498 р. українські козаки разом із донськими здійснили кілька вдалих
походів проти татар, що змусило Кримське ханство для свого захисту збудувати
на Дніпрі та Перекопі кілька фортець. У 1521 р. козацькі загони здійснили похід
до Молдавії, у 1523 р. – до Криму, у 1524 р. – під Тамань, у 1528 р. – під Очаків,
який захопили в 1545 р. У результаті цих перших походів козаки часто
звільняли полонених українців, захоплювали багату військову здобич.
Польський і литовський уряд прагнув використати козацтво у власних цілях. Не
маючи великої військової сили на півдні України, уряд почав залучати козаків
до захисту південних рубежів від татар.
Посилення соціального, національного, релігійного
гноблення

Польська експансія принесла значні зміни у політичному, соціальному, економічному

та культурному житті руського населення. Воно повинно було підкоритися чужому народові,
його мові, релігії, культурі і практично змінити свій уклад життя.
Захоплення українських земель Річчю Посполитою співпало із зростом в Західній Європі
попиту на хліб та інші продукти. Польське місто Гданськ стає основним пунктом зернового
експорту і це вплинуло на розвиток ринкових відносин, якісні зміни в техніці, технології
господарювання, формах організації праці, попиті на робочу силу і землю.
Польсько-литовські магнати забирали землю, обмежували права селянських общин. У
середині XVI ст. вільних общинних земель практично не стало. Селяни платили феодалам
оброк, виконували різні повинності і працювали на фільварках. Так називалися різноманітні
господарчі комплекси, які утворювалися феодалами на своїх земельних володіннях і де
діяла барщинна система господарювання покріпачених сел. Така фільварковопанщина
система господарства зміцнила землеволодіння магнатів і практично привела до
обезземелення українського селянства.
Селянство залежно від форми та характеру феодальних повинностей розподілялася на
такі групи як чиншові або данники, тяглі, службові та інші.
Феодальна залежність поступово переростала в кріпацьку: прикріплення селян до землі,
запровадження панщини; Литовські статуси (1529, 1566) обмежили право власності селян на
землю, а “Устава на волоки” (1557) юридично закріпила залежність селян від феодалів.
У XVI ст. схожим до селянського було життя у містах простих ремісників та дрібних
торговців. Вони ремонтували дороги, будували греблі, сплачували церковну десятину,
виконували військові стації. Однак, на поч. XVII ст. в містах існувало більш 270 різних
ремісничих спеціальностей, а ремесло і торгівля забезпечували трохи вищий рівень життя
населення.
Набувають поширення ярмарки у Львові, Києві, Галичині, Луцьку. В містах
поширюється Магдебурзьке право, яке внесло елементи європейського міського
життя. Теоретично Магдебурзьке право встановлювало виборну систему органів міського
самоуправління, але практично, влада належала міській піраміді влади, яка складалася із
патриціїв, бюргерів та заможного купецтва.
Особливе місце в українському суспільстві займали духовенство і церква. Духовенство
було окремою, досить чисельною суспільною верствою населення, яке розподілялось на дві
категорії – світських священиків і монахів. Церкви та монастирі були багатими
землевласниками з селами і містами і існували за рахунок парафіян, які сплачували десятину і
дрібну данину натурою, відробляли панщину на церковних землях, тощо.
Після Берестейської унії почалися утиски православної церкви. Унія насаджувалася
силою, православні залишилися без вищої церковної ієрархії, а монастирі, храми і церкви
забиралися уніатами. Відбувався процес масового покатоличення і ополячення українського
народу. Православні купці, ремісники та шляхтичі обмежувалися в правах. Якщо шляхта і
духовенство писали скарги, то парафіяни чинили активний опір. Київські міщани не впустили
до міста призначеного польським королем архімандритом Києво-Печерської Лаври Потія,
втопили в Дніпрі намісника уніатського митрополита Антонія Грековича і намагалися
самовільно відродити православну церкву на містах.
 Реєстрове козацтво – частина українського козацтва, яка перебувала на державній
військовій службі. Козаки записувалися до спеціальних списків-реєстрів, що було основою для
визначення державою їхніх прав і привілеїв. Реєстрове козацтво не вимагало великих видатків і
відзначалося високою боєздатністю.

Уперше проект створення реєстрового козацтва був висунутий 1524 року, за правління

великого князя литовського й короля польського Сигізмунда I. Реалізовано його 1572 року, за
Сигізмунда II Августа, коли Україна входила до складу Речі Посполитої. До реєстру було записано
300 козаків. Проте українські козаки використовувались урядом у війнах і раніше,
підтвердженням тому є згадки про існування більш ранніх козацьких реєстрів. Реєстрові козаки
були незалежними від місцевої адміністрації, звільнялися від сплати податків, отримували
привілеї, й одним із них було право на володіння містечком Трахтемирів (з монастирем і землями
до Чигирина для зимових квартир, арсеналу, шпиталю). Реєстровим козакам також були надані
клейноди.

Найбільш видатною постаттю в історії українського реєстрового козацтва був гетьман

України й засновник Української гетьманської держави Богдан-Зіновій Михайлович
Хмельницький (бл. 1595 – 1657). Свою політичну й військову кар'єру він розпочав після вступу
1618 року до Чигиринської сотні реєстрового козацького війська. Був учасником багатьох
військових подій і козацьких повстань 20 - 30-х років XVII століття, перебував на дипломатичній
службі. На початку 1646 р. відбулася таємна зустріч Б. Хмельницького з Владиславом IV Вазою,
під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. чоловік і відновити
права і вольності козацтва. З початком Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького кількість
реєстрового козацтва, яке було ударною силою українських Збройних сил, визначалася
необхідністю та сягала 100 тис. чоловік. У ході цієї війни намагання польського уряду обмежити
реєстрове козацтво 40 тисячами (за Зборівським договором 1649 р.) і 20 тисячами (за
Білоцерківським договором 1651 р.) не мали успіху. Затверджені московським царем Березневі
статті 1654 р. передбачали 60-тисячний реєстр. Згодом відносини України і Росії були основним
фактором, що впливав на розвиток реєстрового козацтва. Передача Росією Правобережної
України Польщі в 1667 р. призвела до знищення правобережного козацтва. У 1735 році козацький
реєстр на Лівобережній Україні був обмежений 20 тисячами виборних козаків, а на Слобідській
Україні в 1700 році збереглось лише 4200 козаків. Після ліквідації в Україні в 1782 році полково-
сотенного устрою реєстрове козацтво було скасоване остаточно.

Реєстрові козаки завжди були елітою українського народу й відрізнялись своєю освіченістю.
Вони завжди були рушійною силою в боротьбі за волю та незалежність України. Реєстрові козаки
часто брали участь у козацько-селянських повстаннях, національно-визвольній боротьбі
українського народу.

Видатні козацькі полководці починали свій шлях у реєстровому козацтві. Це – Петро

Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, Іван Виговський, Іван Мазепа, Михайло
Дорошенко й інші.
2002 року вперше в незалежній Україні установча Велика Рада відродила своїм рішенням
Українське Реєстрове Козацтво й затвердила посаду Гетьмана. На цю посаду козаки одностайно
обрали спадкового козака, відомого вченого, члена-кореспондента Національної академії наук
України, доктора технічних наук, доктора богослов'я, ректора Державного університету
інформатики і штучного інтелекту МОН України Анатолія Івановича Шевченка. Сучасне Українське
Реєстрове Козацтво успадкувало військові традиції, традиції честі, відваги, відданості Уряду,
обраному народом, дисципліни й порядку.
Саме ці традиції були закладені при формуванні військових частин Уряду Української
Народної Республіки в 1918 – 1921 роках. Ми успадковуємо від них український національний
дух, віру, почуття патріотизму, любові до нашої славної Батьківщини.
Девізом колишніх реєстровців було: "Збережемо честь – збудуємо славу!", а девізом
сучасних козаків-реєстровців є: "До міцної держави та добробуту народу України – через
духовність і патріотизм кожної людини".