1. Со ціально-економічні та по літичні передумови виникнення українського ко зацтва.

По хо дження терміну «ко зак».

-(Основні причини виникнення козацтва: соціальні (посилення феодальної експлуатації з боку литовських та
польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності);економічні (нестача власної землі у селян і як
наслідок – переселення селян на "Дике поле", у Запоріжжя та нижнє Подніпров'я);політичні (прагнення
польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних кордонів від татарської
загрози);стратегічні (загроза з боку Кримського ханства);національно-релігійні (політика полонізації
українського населення та наступ католицької церкви на права православної).)
-Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам
боротися з татарами.
-Причини зародження козацтва
Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV - першої пол. XVI ст. було
зосередження переважної більшості населення на спрадавна обжитих землях: Галичині, Волині, Поділлі,
Поліссі, північній Київщині. їхня південна межа фактично проходила по лінії укріплень Кам'янець - Бар -
Вінниця - Біла Церква - Черкаси - Канів - Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що
вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською навалою. Незаселені південні території
відзначалися великими природними багатствами, які вражали сучасників. По Україні ходили легенди про
надзвичайну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з
людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про
численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тілами не давала навіть веслу впасти на воду, про
дніпровські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з
медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благодатний край здавна манив до себе людей. Кожної
весни сюди направлялися ватаги промисловців на "уходи" - полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити
рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де
збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не
бажали коритися королівській адміністрації і залишалися у степу постійно, закладаючи там свої зимівники та
хутори.
Спочатку уходництвом займалися в основному мешканці Придніпров'я . Однак із посиленням феодального
визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й
з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, - Галичини, Західної Волині,
Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С. Грондський зазначав: "Ті з руського народу, хто... не бажав
ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі
право на свободу". Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто
ним займався, великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма
небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши
військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно
захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич та визволяючи
бранців. Саме це рухливе, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що
об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склало основу окремої соціальної групи, яка під іменем
"козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.
Отже, зародження українського козацтва було зумовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі
України та спричинене трьома головним и взаємопов'язаними факторами: природним прагненням українців до
волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від
татарських набігів.
-Термін "козак" на письмі вперше згадується в Початковій монгольській хроніці під 1240 р. й означав самітню
людину, "схильну до завоювання ". У словнику половецької мови це слово під 1303 р.
трактувалось як "страж","конвоїр". Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них
міститься у "Хроніці" М. Бєльського, який під 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу війську сина
польського короля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В Україні термін "козак"
поступово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей,
захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який
перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для
переважної більшості українського народу.
Формування козацького стану, зростання його чисельності вело до розширення господарської діяльності у
родючих південних степах. На межі XV-XVI ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які
закладалися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків
було землеробство і промисли, помітне місце займали ремісництво та торгівля. Використання вільнонайманої
праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими
селами на волості (так називали заселені простори Подніпров'я), і свідчило про зародження фермерства як
форми буржуазного виробництва. Вчорашнє "Дике поле" перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали
складовою частиною господарського організму України.
На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних
порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були й військовими осередками. Всі
важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі,
вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати
на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.
Значна частина козацтва - т. зв. городові, або міські козаки - проживала "на волості", насамперед у таких
містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися
підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок
"покозачення" міщан.
-Вперше термін «козак» згадано у Початковій монгольській хроніці в 1240 році. У 14 ст. цей термін вміщено в
словник половецької мови (Кодекс Куманікус) і в додаток грецького збірника житій святих. Найперша згадка
про козаків в Західній Європі зустрічається в генуезькій хроніці за 1474 рік. Перша в історії офіційна згадка
про дії козаків на морі й офіційна згадка про запорізьких козаків узагалі — 1492 рік, коли запорожці атакували
турецьку військово-морську галеру під Тягинею, про це йдеться у листі великого князя Олександра до хана
Менґлі I Ґерая.
Козак - слово, що має тюркське походження та означає «ходити, бродити, мандрувати»; «вільна озброєна
людина», «шукач пригод». У різні часи ним позначали прикордонників і уходників, які жили з різних
промислів і займали необжиті землі (XV ст.), запорожців і реєстровців (у другій половині XVI ст.),
представників
окремого козацького стану (у середині XVII ст.).
Зимівник - назва житла (хутора) i форма ведення козацького господарства на Запорожжі. Використовувалися
для утримання худоби взимку, пізніше - як зимові помешкання для людей. 3 часом перетворилися на міцні
економічні осередки.
2.Суспільно-політична організація та етнічний склад українського козацтва. Заснування Запорізької
Січі. Запорізька Січ як військова і територіально-адміністративна одиниця.

-Перші відомості про них датуються кінцем ХІІІ століття. Передумови їх появи – велика нейтральна
територія (її називали Полем) та відсутність чітко окресленого кордону між землями руських князівств та
Ордою. Навіть на початку ХVІ століття кримський хан писав до великого князя литовського: «То земля не
моя і не твоя, лишень Богова», бо захоплювали цю «буферну зону» і русини, і татари.

Виникнення козацтва було пов’язане з необхідністю охорони кордонів, а також із можливістю степової
здобичі. Кримські джерела ХV століття згадують татарських найманих козаків-вартових, які несли службу
в Кафі. І там же говориться, що в 1474 році «козаки» золотоординського хана пограбували купецький
караван. Це надзвичайно цікаві факти. Свідчать вони про вживаність слова «козак» у різних значеннях.
Коротко кажучи, ним одночасно позначали і сторожів, і розбійників.

У 1492 році вперше фіксуються козаки-християни. Вони освоювали степове порубіжжя, яке не належало
жодній країні. На відміну від татар, ці люди займалися переважно землеробством. Це привело до утворення
окремої соціальної групи. Термін «козак» доповнився ще одним сенсом – «нікому не підлегла людина».
Таким чином, виникнення козацтва обумовлене сусідством двох етносів, руського й татарського. Нічиї люди
на нічиїй землі взаємно переймали одяг, мову, звичаї. Звідси причини появи тюркських елементів у
козацькому побуті: шаровар, кобзи та іншого.

- (Запорозька Січ стала своєрідною військово-адміністративною організацією. Військо Запорозьке мало два
поділи – військовий і територіальний. Військо завжди поділялося на 38 куренів (частин війська), а територія
– спочатку на п'ять, а потім на вісім паланок (з татарської – «маленька фортеця»).)

Запорізька Січ була військовою організацією: козаки жили в куренях (військовий підрозділ), ними керував
отаман або гетьман, що керував Січчю за допомогою козацької верхівки - старшини. Козаки робили успішні
походи в Крим і навіть доходили до Стамбула (Константинополя). По ріках і морю вони плавали на
невеликих човнах, видовбаних із цілого дерева, які називалися чайками. По краях прикріплювалися зв'язання
з очерету, що надавало додаткову стійкість. У козаків була кіннота, але все-таки основою їхнього війська
була піхота.

Щоб протистояти татарській кінноті козаки починають активно використовувати вогнепальну зброю -
пищали, пістолі, невеликі пушки. По степу вони пересувалися на возах, які у випадку нападу татар, козаки
встановлювали у квадрат і вели сильний вогонь по татарах. Прорватися в середину квадрата було дуже
важко, і звичайно татари відступали.

Складаючись під верховною протекцією спершу польського, потім російського уряду, тимчасово під
заступництвом кримського хана, запорізькі козаки в усі часи свого історичного існування керувалися
власним, звичайно щорічно що змінювалось і неодмінно неодруженим начальством.

3.Утворення реєстрового козацтва та його правове становище

Реєстрове козацтво – це козаки, зараховані на військову службу Речі Посполитої й записані у спеціальні
списки-реєстри.

Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола
Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на державну службу частину заможних козаків,
використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку
Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав
коронному гетьману Ю.Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300
чол. було підпорядковано призначеному урядом “старшому судді усіх низових козаків”. Прийняті на
державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву “реєстрових козаків“. З цього
часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька
маса, лишалися за його межами.
Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був
чисельно малим. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість
запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілей. Перш за все, вступаючи до реєстру, вон и виходили з-під
юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також
міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій “присуд”,
тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право
власності на землю, одержували: права вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони
отримували, хоч і не регулярно, грошове жалування державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам
видавалися сукно, порох, свинець.

Однак все це не усувало істотних відмінностей в майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру
складали козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхт и,
володіли селами і хуторами, різними промислами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне
козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів “підсусідків”. Становище основної маси реєстрового
козацтва було складним. Обов’язок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову службу,
виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям вимагав від реєстрових козаків значних грошових
витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слободи і хутори, останні були вкраплені у державні,
магнатські і шляхетські володіння. Це породжувало напруженість у відносинах володарів маєтків і основної
маси реєстровців. Права і пільги реєстрових козаків були величезною принадою для державних і
приватновласницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру.
Але, не добившись цього, вони самовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе козаками і
таким чином поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівсько ї

адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру усіх бажаючих, у тому числі селян
державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала,
більшість з них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися колишнім володарям.

Важливим фактором, який визначав настрої більшості реєстрових козаків, було те, що стосовно них завжди
існувала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. Врешті-решт реєстрове козацтво, як і
народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився
наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI —
першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й козацька “середина” переходили на бік борців проти
кріпацтва та іноземних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні
реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна
більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно
визначеного статусу.

Стосунки між козацтвом та Польщею.

-Із-поміж викликів, які постали перед польською державою і суспільством наприкінці XVI – у першій
половині XVII ст., неконтрольоване зростання і посилення українського козацтва був одним із
найскладніших. Спробою взяти ситуацію під контроль були реформи Сигізмунда ІІ Августа та Стефана
Баторія. 1572 р. за дорученням короля Сигізмунда ІІ Августа короний гетьман Єжи Яловецький створив загін
із 300 козаків. 1578 р. за наказом нового короля Стефана Баторія був складений список (реєстр) козаків, яких
віднині офіційно наймала Річ Посполита на службу, їм була призначена плата, вони виводились з-під
юрисдикції місцевої влади. Ці події отримали назву козацької реформи. Вона мала подвійну мету.

З одного боку, король прагнув узяти козаків під контроль, з іншого – завжди мати готове військо для оборони
південних кордонів держави. Але класичний принцип «поділяй і володарюй» не спрацював, а нереєстрове
низове козацтво перетворилося на символ надії та соціальної справедливості для українського селянства та
потенційної небезпеки для польської шляхти на українських землях. У контексті дослідження антитурецької
публіцистики, «козацьке питання» відіграє важливу роль, адже запорожці, з одного боку, були чи не єдиними
постійними оборонцями південно-східного кордону Речі Посполитої, а з іншого, козацька активність на
кордоні часто ставала приводом для татарських нападів на українські землі.

Наприкінці XVI ст. багатьом польським інтелектуалам стало зрозуміло, що в існуванні запорожців є не лише
негативні сторони, козаків можна використати на користь держави. Усе частіше в політичній літературі того
часу почали звучати заклики використати низове козацтво для оборони від татар і можливої турецької
агресії.

Стосунки Речі Посполитої та українського козацтва були переповнені конфліктами, переговорами та

обіцянками. У них можна виділити різні етапи: від невизнання та спроб заборони з боку офіційної влади до
звернень по допомогу та щирих подяк за «вірну службу батьківщині». Від самого виникнення на зламі XV
та XVI ст. козацтво привернуло до себе увагу головних геополітичних «гравців» на східній ділянці Великого
кордону Європи та Азії. «Проблема козаків» набула нового звучання в середині XVI ст., коли польський
король Сигізмунд Август, а згодом і його наступник Стефан Баторій офіційно найняли на державну службу
частину населення, яке козакувало. Цим вони, з одного боку, узаконили існування та діяльність принаймні
частини козацтва, а з іншого, – уперше продемонстрували власну зацікавленість у козацьких послугах для
держави. І як результат, вже за чверть століття українське козацтво вступило в перший збройний конфлікт
із власною державою задля розширення своїх прав та привілеїв.

Додатковим аргументом прийняти козаків на службу чи принаймні причиною уважніше поставитися до них,
стала спроба австрійського імператора Рудольф ІІ найняти запорожців для війни проти Османської імп ерії.
1593 р. імперія Габсбургів стала перед перспективою війни з турками і терміново шукала союзників. Але
обставини склалися так, що всі можливі союзники чи то були зайняті іншими справами, чи то не хотіли війни
зі Стамбулом. Тому імператорові довелося в обхід дозволу польського сейму звертатися до коронного
канцлера Яна Замойського та шукати контактів із запорозькими козаками. Разом із Рудольфом ІІ Папа
Римський Клемент VIII також прагнув використати козаків проти турків і через свого посла пропонував
останнім плату. 1594 р. посол імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясота прибув на Запоріжжя, де провів
переговори із козаками. Посольство ж запорожців відбуло до столиці Рудольфа ІІ Праги для аудієнції з
імператором. І хоча було досягнуто принципової домовленості, через низку зовнішніх обставин справа далі
не пішла.

Факт найму запорожців найвищим монархом Європи свідчить про серйозне ставлення до них і міг би
слугувати прецедентом як для інших держав, так і для Речі Посполитої. Але так не сталося.

Із кінця XVI ст., коли Варшаві вдалося придушити перші козацькі повстання та оголосити козаків банітами
– людьми поза законом, у суспільно-політичній думці Речі Посполитої домінувало негативне ставлення до
українського козацтва. Цікавим парадоксом мислення представників інтелектуальної еліти держави,
принаймні якоїсь її частини, є поєднання в їх свідомості двох протилежних і взаємовиключних ідей:
невизнання козацтва, небажання йти на поступки і домовлятись із реальною козацькою потугою та постійне
використання козацьких загонів у майже всіх військових кампаніях, що вела Річ Посполита. Виникла
ситуація, коли держава, з одного боку, намагається притиснути козаків і змусити їх повністю підкоритися
центральній владі, а з іншого – виступає каталізатором їх розвитку та самоорган ізації.

4.Боротьба козаків з татарськими і турецькими нападниками. С. Кішка

Відбиваючи напади турків та татар, козаки нерідко ходили самі походами у Крим і Туреччину.

З якою метою вони здійснювали ці походи? (Руйнували ворожі укріплення, визволяли невільників,
спустошували маєтки місцевих феодалів.)

Боротьба запорожців проти татар і турок була пов'язана з іменем гетьмана Самійла Кішки (1599-1602
рр.). Він провів 25 років у полоні, підняв повстання на галері. У 1600 р. запорожці обрали його
гетьманом. У той час польський сейм наклав на козаків банацію - оголосив їх поза законом за участь
у повстаннях 1591-1596рр. С. Кішка добився відміни банації і підтвердження польським королем
козацьких вольностей.

У 1602 р. під час походу у Ліфляндію С. Кішка загинув. Це була героїчна людина, яка уособлювала
найкращі риси українського козацтва. Український народ залишив пам'ять про нього в історичній
думі «Самійло Кішка». (Учитель може прочитати уривок з думи.)

Морські походи козаків

Козаки були неперевершеними майстрами морських боїв. Вони громили прибережні турецькі і
татарські міста і визволяли полонених.

Морські походи козаків. Перші два десятиліття XVII ст. дістали назву «доби морських походів»
українського козацтва. Саме в цей період були здійснені дуже сміливі морські походи проти
Османської імперії, що поширили славу про козаків на всю Європу. Здобуті в них перемоги
засвідчили, що козаки були неперевершеними майстрами морських боїв.

У 1602 р. козаки на 30 чайках і кількох відбитих у турків галерах вийшли в Чорне море й під Кілією
розгромили турецький флот. Уже 1606 р. запорожці здобули Варну - найбільшу турецьку фортецю на
західному узбережжі Чорного моря, яка до того вважалася неприступною.

У 1608 р. козаки «дивовижними хитрощами» захопили, зруйнували й спалили Перекоп, а наступного

року напали на придунайські турецькі фортеці Ізмаїл, Кілію та Віл город. 1614 р. козацька флотилія
із 40 чайок, очолювана гетьманом П. Конашевичем-Сагайдачним, подолала Чорне море, напала на
Трапезунд і, рухаючись у західному напрямку, спустошила узбережжя. Штурмом було взято Синоп і
спалено весь турецький флот, що стояв у гавані. Наступного року 80 чайок і 4 тис. козаків під
проводом Сагайдачного підійшли до Босфорської протоки й атакували турецьку столицю Стамбул.
Нарешті, 1616 р. Сагайдачний із величезною флотилією зі 150 чайок та 7 тис. козаків розбив
турецький флот під Очаковом, пішов на фортецю Кафа і взяв її в облогу. Після кількаденної облоги
козаки здобули й спалили Кафу, що була головним невільничим ринком регіону, та визволили
полонених. Один із найблискучіших походів на Стамбул запорожці здійснили в 1624 р. Вони тричі
висаджувалися на узбережжі, брали велику здобич і поверталися додому.

Після взяття запорозькими козаками Варни розлючений султан наказав перегородити Дніпро біля
острова Тавані залізним ланцюгом між фортецями Кіза-Кермен та Аслан-Кермен, щоб перешкодити
виходу козацьких чайок у Чорне море. Посередині Дніпра було залишено невеликий прохід, як ий
прострілювався гарматами з мурів обох фортець. Проте це не зупинило козаків. Вони або хитрістю
долали цей прохід, пускаючи поперед себе важкі дубові колоди, які рвали ланцюги, або тягнули свої
чайки 25-60 км волоком.

П. Конашевич-Сагайдачний
На початку 1620-х років гетьманом Війська Запорозького кілька разів був Петро Конашевич, якого
прозвали Сагайдачним. («Сагайдак» - озброєння воїна-лучника.)

П. Конашевич-Сагайдачний відстоював загальноукраїнські інтереси. Він разом з Військом

Запорозьким вступив до Київського братства. Це був блискучий полководець. Особливо він
прославився під час морських походів проти турків, а також у поході запорожців на Москву в 1618 р.
для підтримки королевича Владислава і під час Хотинської війни 1621 р.

Це був талановитий політичний діяч, який намагався шляхом мирних угод та компромісів відстояти
права козацтва та українства: підписав Вільшанську (1617 р.) та Роставицьку угоди (1619 р.).

«Коротка доба Сагайдачного,- зазначає історик Н. Полонська-Василенко,- має велике значення в

історії України. З одного боку - він підніс престиж українського козацтва... З другого боку - своєю
діяльністю Сагайдачний повернув Києву значення культурного, релігійного осередку України».

Діяльність гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного

Доба воєнних походів українського козацтва стала періодом діяльності одного з найвизначніших
його ватажків - Петра Конашевича-Сагайдачного.

Будучи досвідченою і поміркованою людиною, Сагайдачний намагався, обстоюючи інтереси

козацтва і взагалі українського народу, досягати згоди з польською владою. Гетьман погодився з
умовами Вільшанської (1617 р.) та Роставицької (1619 р.) угод, що встановлювали кількісний склад
реєстру відповідно в 1 та 3 тис. козаків, однак не поспішав виконувати ті положення угод, що не
влаштовували козацтво.
Успішні походи, організовані Сагайдачним проти татар і турок, привернули до нього увагу в Європі.
Як полководець Сагайдачний відзначався схильністю до активних наступальних дій і широкого
використання фактора раптовості. Здобувати перемоги гетьману дозволяло реформоване козацьке
військо, яке він перетворив на регулярне військове формування із залізною дисципліною.

Уславився Сагайдачний також своєю просвітницькою діяльністю й захистом православної церкви.

Йому належить твір «Пояснення про унію», що містить рішучу критику Берестейської церковної
унії. Він, як вам уже відомо, разом із Військом Запорозьким вступив до Київського братства й багато
зробив для відновлення ієрархії православної церкви в Речі Посполитій. За сприяння Сагайдачного в
Києві діяв культурно-просвітницький осередок, до якого належали

Узяття Кафи козаками з моря. Гравюра з книги К. Саковича «Вірші на жалосний погреб Петра
Конашевича-Сагайдачного».

5. Ко зацько -селянські по встання кінця ХVІ - 20-30-х рр. ХVІІ ст.

Польсько-козацький збройний конфлікт 1625 р.

Після блискучої перемоги над турецько-татарською армією під Хотином у 1621 р., здобутої Річчю
Посполитою завдяки козацькому війську, польський уряд мусив виконувати свої обіцянки, зокрема
щодо розширення козацького реєстру та збільшення плати за військову службу. Оскільки Туреччина
зазнала поразки й небезпека війни з нею не загрожувала Речі Посполитій найближчим часом,
натомість було вирішено скоротити козацький реєстр до трьох-пʼяти тисяч. Козаки ж, незважаючи на
заборони польського уряду, відновили морські походи на турецькі й татарські міста на узбережжі
Чорного та Азовського морів, вели успішні переговори про союз зі Швецією, Іраном, Московією,
Кримським ханством. А найрішучіші відверто заявляли: «Якщо король не задовольнить наші
побажання, буде біда для Польщі».
Стурбований створенням козацької «окремої республіки», уряд Речі Посполитої розпочав підготовку
до чергового карального походу проти козаків. У вересні 1625 р. коронний гетьман Станіслав
Конецпольський із 30-тисячним військом вирушив із Бара на Подніпровʼя. Козацькі загони, очолені
Марком Жмайлом, зустріли поляків поблизу Курукового озера (навпроти Кременчука).
За своїми звичаями козаки оточили табір возами, викопали рови й розставили гармати. Понад два
тижні козаки героїчно відбивали атаки коронного війська.
Проте й шляхті було непереливки: війську загрожували нестача харчів і початок морозів. Це змусило
польське командування вдатися до мирних переговорів, які завершилися укладенням компромісної
угоди. Від козаків Куруківську угоду підписував Михайло Дорошенко, обраний гетьманом замість
М. Жмайла.
Умови Куруківської угоди 1625 р.
Козацький реєстр мав збільшитися до 6 тис.
Ті, хто не увійшов до списку, мусили повернутися до маєтків своїх власників.
Реєстровим козакам установлено річну плату за службу 60 тис. злотих (крім додаткової плати
старшині).
Одна тисяча козаків мала постійно перебувати на Запорожжі, щоб перешкоджати
втечам селян.
Було створено шість полків реєстровців: Білоцерківський, Канівський, Корсунський,
Переяславський, Черкаський і Чигиринський, по тисячі вояків у кожному
2. «Тарасова ніч»
Куруківська угода посилила суперечності між козаками - тими, хто потрапив до реєстру, і тими
(близько 40 тис.), хто лишився поза ним. Не вщухали конфлікти на релігійному ґрунті. Аби втримати
населення в покорі, польський уряд відрядив на Київщину значну частину коронного війська. Але ці
нероз-важливі дії лише погіршили становище. Мешканці міст і сіл бралися до зброї.
Десятки тисяч утікачів збиралися на Січі. Так визріло нове повстання.

Тарас Федорович (Трясило) (?-1639) - козацький

гетьман кримськотатарського походження. Один із командирів козацьких найманців у
Тридцятирічній війні.
Реформував козацьке військо, посиливши роль кавалерії, організатор походу на Крим (1629),
учасник Смоленської війни 1632-1634, керівник антиурядового
козацько-селянського повстання 1630 р.
Нереєстровці обрали гетьманом Тараса Федоровича, більше відомого під прізвиськом Трясило.
За свідченням джерел, митрополит И. Борецький та інші представники православного духовенства
звернулися до запорожців з листами, закликаючи козаків захистити православʼя. Повстання Тараса
Трясила вирізняло з-поміж інших те, що козаки вперше сформулювали програму з вимогами
соціально-економічного та релігійного характеру.
У березні 1630 р. він із військом підійшов до Черкас, а звідти рушив до Корсуня, після здобуття
якого на бік повстанців перейшла більшість реєстровців. Польський уряд на придушення повстання
відправив у каральний похід коронне
військо. Коли польські сили переправилися через Дніпро, їм завдав несподіваного удару загін
повстанців. Коронний гетьман ледь урятувався від полону.
20 травня 1630 р. козаки влаштували карателям «Тарасову ніч», знищивши
«Золоту корогву» - добірний загін польських офіцерів-шляхтичів - представників найвпливовіших
польських родів. Протягом трьох тижнів точилися бої між повстанцями й польським військом під
Переяславом. У них загинуло чимало шляхтичів, польське військо втратило артилерію, але в
козацькому таборі розгорілися чвари, старшина та реєстровці прагнули угоди з поляками.
Успішні дії повстанців, а також невдоволення найманців, яким затримували платню, схилили
коронного гетьмана С. Конецпольського до переговорів.
Т. Федорович з великим загоном козаків, які не хотіли підписувати мир зі шляхтою, пішов на Січ.
Реєстровці ж уклали з польською стороною Переяславську мирну угоди, за умовами якої залишалася
в силі Куруківська угода, проте козацький реєстр мав бути збільшений до 8 тис.; до реєстру
вписували козаків, вилучених із нього на початку року; нереєстрові козаки були зобов’язані
розійтися по домівках і повернутися під владу шляхти; учасникам повстання обіцяли амністію.
С. Конецольський вимагав видати Т. Федоровича, але козаки відмовилися
виконати цю вимогу.
3.Виступ козаків на чолі з Іваном Сулимою (1635)
Протягом 1632-1634 рр. тисячі козаків брали участь у польсько-московській (Смоленській) війні.
Коли ж 1634 р. між Москвою та Варшавою було підписано Полянівський мирний договір, польський
уряд укотре вдався до спроби ліквідувати козацтво. Уже в лютому 1635 р. сейм Речі Посполитої
затвердив спеціальну постанову «Про припинення козацького свавілля», і на територію
Наддніпрянщини було введено загони коронного війська. Крім того, з метою контролю над козаками
передбачалося збудувати в пониззі Дніпра, біля Запорозької Січі, потужну фортецю, у якій постійно
перебувала би польська залога. Вояки залоги мали перешкоджати втікачам, які прагнули потрапити
на Низ, а також перекрити головний шлях постачання Запорожжя харчами й боєприпасами.
Фортецю вирішили будувати на правому березі Дніпра біля першого порога – Кодацького, що й дало
назву укріпленню. Будівництво
очолив Г. Л. де Боплан. Кодак спорудили надзвичайно швидко: за чотири місяці, до середини літа
1635 р., фортеця була повністю збудована. Будівництво Кодака вкрай обурило запорожців. Вони
обрали гетьманом І. Сулиму, який розробив план зруйнування фортеці й розіслав універсали із
закликом до боротьби. І. Сулима вирішив скористатися відсутністю коронного війська й частини
реєстровців, які воювали зі шведами на Балтиці. У серпні 1635 р. козаки непомітно проникли до
фортеці й швидко захопили її, перебивши гарнізон охорони. Після цього фортецю зруйнували.
Проте невдовзі завершилася війна на Балтиці, і коронне військо рушило на українські землі. Рятуючи
власне життя, кілька старшин підступно схопили І. Сулиму та пʼятьох його сподвижників і передали
полякам. Козаків конвоювали до Варшави, де й стратили.
4. Козацьке повстання 1637-1638 рр.
Розправа над І. Сулимою та його подвижниками сама по собі не здатна була придушити козацький
рух. Тому уряд Речі Посполитої вирішив переглянути реєстр Війська Запорозького й вилучити з
нього всіх неблагонадійних. Це стало приводом до нового повстання. Його очолив полковник
реєстровців Павло Павлюк (Бут) – сподвижник І. Сулими. Перша битва з коронним військом
закінчилася перемогою повстанців. Проте 6 грудня 1637 р. під Кумейками (неподалік Черкас)
польське військо оточило козаків. Повстанці, які йшли табором, затято оборонялися. П. Павлюк із
невеликим загоном пробився крізь вороже оточення й рушив до Чигирина, сподіваючись поповнити
там запаси зброї. реконструкція Керівництво табором було покладене на Дмитра Гуню. Під час
чергового штурму козацького табору поляки підпалили вози з порохом. Потужний вибух спричинив
паніку в лавах повстанців. Частина з них утекла, інші ж організовано відступили. Через кілька днів,
оточені поляками, залишки загону П. Павлюка погодилися на переговори. 11 грудня 1637 р.
полковник і четверо його соратників вийшли з табору, щоб узяти участь у переговорах, але їх по-
зрадницькому схопили.
1 березня 1638 р. у Варшаві розпочав роботу сейм. Він ухвалив постанову під назвою «Ординація
Війська Запорозького реєстрового, що перебуває на службі Речі Посполитої».
Наприкінці березня 1638 р. кілька загонів запорожців, очолюваних Я. Острянином, Д. Гунею і К.
Скиданом, вийшли із Січі та рушили на Київщину й Полтавщину. Дорогою до січовиків
приєднувалися численні озброєні загони селян і містян. Повстанці вирішили зупинитися пі д
містечком Говтва (нині - Козельщинський район Полтавської обл.), де 1 травня 1638 р. відбувся бій з
поляками, який приніс повстанцям іще одну перемогу. Так під владою повсталих опинилася вся
Полтавщина. Щоб остаточно розбити ворога, Я. Острянин повів військо на Лубни. Проте, зазнавши
численних утрат, повстанці відійшли до Жовнина й отаборилися там.

У битві під Жовнином сили повстанців було розпорошено. Тяжко поранений К. Скидан потрапив у
полон і, ймовірно, був страчений. Я. Острянин із козацькою кіннотою, відрізаний від табору,
вирішив, що битву програно, і з частиною козаків перейшов на землі майбутньої Слобожанщини.
Повстанці, які залишилися в таборі (близько 20 тис.), обрали гетьманом Д. Гуню і продовжували
боротьбу. 10 червня Д. Гуня організував відступ 10 тис. козаків. Над старим Дніпровим річищем, в
урочищі Старець, повстанці заклали новий табір. Близько двох місяців
(червень-липень) козаки вперто билися з ворогом. Командування обох сторін вирішило вдатися до
переговорів. Вони завершились укладанням козацько-польської мирної угоди на основі «Ординації
Війська Запорозького...».
Зауважте: Здавалося, козацькій сваволі нарешті було покладено край.
Через те, що потужних виступів козаків протягом 1638-1648 рр.
не було, поляки назвали те
десятиліття часом «золотого спокою». Щоправда, спокій був
примарним. Козацтво як стан
польський уряд ліквідувати не спромігся, тож марними були сподівання, що козаки
облишать спроби вибороти собі більше прав.
Повстання 30-х років XVII ст. не досягли мети, адже їхні вимоги не мали широкої підтримки серед
українського населення Речі Посполитої. Звідси стихійність, брак згуртованості, розпорошеність сил
повстанців та їхніх бойових дій - ті вади, через які козацько-селянські рухи 30-х років не мали
успіху.