Поясніть відмінності між економічними системами "Великої Скіфії" на території

України та греко-римською.

ДЕРЖАВА СКІФІВ
1. Географічне розташування. Етнографічна історія.
У VII-III ст. до н. е. у степових районах Північного Причорномор'я, на території
сучасної Південної та Південно-Східної України, а частково і в Криму панували
скіфські племена. Вони займали значну територію від низин Дунаю до гирла Дону і
Приазов'я. Більшість сучасних дослідників вважає, що формування скіфів відбулося
внаслідок взаємодії як місцевих, так і прибулих кочових племен.
У VII ст. до н. е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні
племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н. е.).
«Наймогутнішим й найчисленнішим племенем були скіфи царські, які вважали інших
скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до
Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі
нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з
кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького
міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (мабуть,
у межах степової смуги України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі)».
І хоч у рамках скіфського племінного союзу проживали різні племена, цю спільність
античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіф'ю».
2. Суспільний лад. Ведення господарства.
У VII - VI ст. до н. е., тобто на початку свого існування, більшість скіфських племен
вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу. Родові зв'язки все ще
були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з
кількох патріархальних сімей. З'являються у скіфів і раби, яких вони добували під час
численних воєн і походів, проте рабська праця на той час була незначною.
Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів, а головою правління
був військовий вождь -"цар".
Розвиток виробництва, зростаюча майнова нерівність та процес класоутворення
сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків
спадкової знаті та дійсної царської влади.
Згодом рівень господарського життя в Скіфії став досить високим. Панівне становище
в економіці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури
рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання
землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався
залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і
табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському
суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля
з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, .рабів
та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У
результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв'язки.
Успіхи в економічному розвитку стали основою для росту майнової нерівності й
соціального поділу.
Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися зростанням
приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих
опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби.
Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися «найблагоррднішими, що
користувалися найбільшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до
«найнижчого походження».
У наслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча
верхівка, до якої належали царська сім'я, військова аристократія, дружинники,
родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї
зосереджувались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим
засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні
походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників,
данників і рабів. Істотний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з
грецькими містами Північного Причорномор'я.
У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену
соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.
Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони
відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому
становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових
кочівників.
У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення становили
вільні ремісники і торговці.
Нижню сходинку соціальної градації скіфського суспільства займали раби. Головне
джерело рабства у скіфів - військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у
виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч кількість рабів у скіфів була
досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому господарстві, для
охорони худоби і т. ін. Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими
містами.
Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів
дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в
літературі під назвою «царські». У таких курганах археологи виявили силу-силенну
золота й дорогоцінностей, дорогу кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з
«царськими» курганами складають поховання простих скіфів під невисокими
земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.
3. Державний апарат
Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою
піравління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.
Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже
склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків
правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.
Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні внутрішньої
політики. Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить
детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали
своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських
царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем
поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін.
Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управління . Як і у багатьох
інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів
правителя, а з іншого - його особистих слуг , переважно військових.
Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову
організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому
управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.
4. Джерела і норми Скіфського права
Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно з інтересами
правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом, уникали запозичення
чужоземних звичаїв. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася,
безписемною, тому і фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд із
звичаєм досить рано з'являється й інше джерело права - правила, встановлені царською
владою. На великій території Скіфської держави збереглися групи населення (таври в
Криму, неври на півночі України) , які жили на основі своїх законів.
Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, повозки з
пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту
приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси.
Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок
користування пасовищами і землями.
Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу
і т. ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад,
при укладенні договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація
зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася
достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням
майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у
рабів.

Греко-римська економічна система

Соціально-економічний розвиток та економічна думка країн античного світу: загальна
характеристика
У I тис. до н. е. - першій пол. I тис. н. е. на Півдні Європи складається античне стародавнє
рабство, яке згодом перетворюється у класичне.
Природна ізоляція сільських общин спонукала до їхнього автономного розвитку. Антична
община, на відміну від Східної, виступала як місто. Це місто ставало общиною-полісом або
державою [1].
Сільське господарство є другорядним.
Первинною галуззю виробничої діяльності стає ремесло (великі спеціалізовані майстерні
приватновласницького характеру, де основною продуктивною силою були раби). Елементи
традиційної патріархальної системи на основі боргового рабства переплітаються із
використанням більш продуктивної праці рабів. Утверджується виробнича спеціалізація в
окремих містах, де нараховувалося більше як сто ремесел.
Сільське господарство представлене середземноморською тріадою - виробництвом
пшениці (хліб і пиво), вирощуванням олив (олія), виноградарством (ізюм та вино) та
високогірним тваринництвом.
Афінський архонт Солон проводить соціально-економічні реформи як в інтересах
аристократії, так і в інтересах демосу [2].
Активно розвиваються спеціалізація товарного виробництва і грошовий обіг. Формується
прошарок купців-лихварів, що об'єднувалися у фіаси, завданням яких були
взаємодопомога, позики, страхування, обмін інформацією, контроль цін тощо.
Створюються трапези - обмінні магазини грошей, які виконували функції первісних
банківських осередків.
Входження греків у ринкові відносини характеризувалося активним пошуком технічних,
технологічних, соціальних і політичних рішень. Так формувалася нова людина - людина
європейської цивілізації.
Однією з найважливіших історичних подій становлення європейської цивілізації є поява на
арені історії Римської імперії.
У царський період Римської держави (VIII - VI ст. до н. е.) - створювалися елементи
держави в специфічній полісній античній формі. Патриції поступово підкорили собі плебеїв,
які не мали громадянських прав, перетворюючи їх у кметів (залежних людей). Проте
головною виробничою силою залишилося вільне населення. Рабство ще носило
патріархальний характер і було, в основному, домашнім, борговим, спадковим.
Реформи Сервія Туллія (579 - 535 рр. до н. е.) знищують пережитки родового ладу, ділять
населення не за родовим, а за майновим цензом на шість категорій [3]. Можна
стверджувати, що ці реформи створили новий державний устрій.
Для захисту рабовласників, приватної власності в 454 - 450 роках до н. е. було введено
"Закони XII таблиць", які юридично закріплювали спадкове рабство. У 326 р., за законом
Петелія, було відмінено боргову кабалу для римських громадян та їхніх сімей.
Основним джерелом рабства стали колоніальні війни (від Атлантики до Месопотамії)
Римської Республіки, а сам Рим до початку III ст. до н. е. перетворився в громадянську
общину - цівітас. У II - І ст. до н. е. рабство трансформується у класичне. Раби стали
основною виробничою силою в усіх галузях господарської діяльності (12 млн становили
раби, від 30 до 36 % населення).
У межах рабовласницького сектора сільськогосподарське виробництво отримало нову
спрямованість, яка визначала дрібнотоварний характер римсько-італійської економіки.
Становлення ринкових відносин між містом та селом зумовило формування
рабовласницького маєтку двох типів - вілли і латифундії.
Ремесло мало галузеву і географічну спеціалізацію. В основному в майстерні працювали
вільновідпущені майстри і кілька рабів.
У Римській державі існувало професійне купецтво [4].
Товарно-грошові відносини сягнули найбільшого рівня розвитку у І - II ст. Це дозволяє
стверджувати, що у надрах первісного суспільства зароджувалися елементи
капіталістичного суспільства, а саме поєднання товарного та натурального господарства.
До III ст. переважаючою формою поземельних стосунків стає система колонату. Колонат
сприяє розвитку патронажу. Едиктом імператора Константина І - 30 жовтня 332 року - було
юридично оформлено кріпосне право із забороною переходу з місця на місце. Едиктом
імператора Валентина І від 371 року було оформлено спадкове закріплення колонів за
маєтком. Отже, докорінним чином змінюються виробничі та поземельні відносини, які
сприяють формуванню в надрах античного суспільства ранньофеодальних стосунків.
Економічна думка Стародавньої Греції пов'язана з ідеями Ксенофонта (бл. 430 - 354 рр. до
н. е.), Платона (428 - 348 рр. до н. е.) та Арістотеля (384 - 322 рр. до н. е.).
У своїй економічній праці "Домострой" Ксенофонт характеризує рабовласницьке
господарство, вважаючи поділ людей на вільних та рабів природним.
Платон у творах "Держава" та "Закони" соціальний поділ суспільства пов'язує з поділом
праці на основі "особистих здібностей". Внаслідок поділу праці, на думку вченого,
з'являються ринок, гроші та торгівля. Він залишався захисником натурального аграрного
господарства, що використовує працю рабів, засуджував лихварство.
У творах найвизначнішого мислителя давнини Арістотеля ("Політика" та "Нікомахова
етика") поділ суспільства на вільних і рабів, а також їхньої праці на розумову й фізичну
зумовлено тільки "законами природи". Арістотель розрізняв два види багатства - багатство
як сукупність споживчих вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як
нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку
(природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів) та хрематистику
(мистецтво наживати багатство, робити гроші).
В економічній думці античного Риму центральне місце належало проблемам рабства та
аграрним відносинам, особливо питанням раціональної організації рабовласницьких
господарств [5].
Примітки
1. Грецькі міста-поліси мають значні відмінності як у місцезнаходженні, так і у виробничих
прийомах, традиціях, моралі, законах, світогляді, зв'язках із містами-колоніями. Вперше у
світовій історії місто витісняє і підпорядковує собі село.
2. Сейсахтейя (страхування боргів) передбачала ліквідацію або викуп коштом держави
селянських боргів, а також заборонялося боргове рабство, впроваджувалося вільне
користування майном, усе населення було поділено не за родовими, а за майновими
особливостями на чотири класи. При цьому до уваги бралася не тільки земельна власність,
але й рухоме майно.
3. Кожна категорія поділялася на центурії (сотні) з відповідними центуріальними зборами
для вирішення державних справ. Вся римська територія була поділена на 21 трибу (округ) -
4 міських та 17 сільських. Боротьба за землю веде до формування великого
землеволодіння.
4. В оптову торгівлю вкладалися значні капітали. Римські купці об'єднувалися в колегії, які
мали кошти, кораблі, агентів у провінціях. Рим став світовим центром грошових операцій,
торговельних угод, світовою біржею. Банки під час розрахунків використовують чеки,
векселі, безготівкові розрахункові операції. Створюються державою та здаються в оренду
міняльні контори. Розвивається лихварський капітал. Позичковий процент був у межах 6 -
48 %, а іноді значно більшим. Тут уперше в історії з'являється маклер як посередник в
укладенні кредитних угод, використовуються таблиці відсотків, застосовуються безготівкові
платежі переказами, словом.
5. Вони відображені у ряді законів, аграрних проектів, зокрема у трактаті Катона Старшого
(234 - 149 рр. до н. е.) "Землеробство", Варрона (116 - 27 рр. до н. е.) "Про сільське
господарство" , Колумели (І ст. до н. е.) "Про сільське господарство", проектах аграрних
реформ братів Гракхів - Тіберія (162 -